Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Філософ Рене Декарт





Скачати 78.46 Kb.
Дата конвертації24.12.2017
Розмір78.46 Kb.
Типреферат

В історії філософії творчість Рене Декарта (1596 - 1650) -

одна з найбільших вершин, одне з найбільших досягнень. важ

нейший принцип методології дослідження історико-філософського про-

процесу полягає, як відомо, в тому, щоб в русі філософських

навчань, систем, категорій, ідей розкривати боротьбу матеріалізму та

ідеалізму [2]. Боротьба ця не статична і дуже суперечлива, вона

аж ніяк не лежить на поверхні навіть відкрито протистоять філо

-софскіе навчань і систем. Така боротьба була майже завжди неоднопла-

нової і неоднозначною. Розвиток її виявляло поглиблення челове

чеського знання, ускладнення свідомості людини в його різноманітних

аспектах, в його ставленні до природи та культури. особливість філо

-софскіе творчості Декарта в тому, що в ньому були сформульовані

нові і матеріалістичні і ідеалістичні положення. Тим самим

боротьба матеріалізму та ідеалізму піднялася на вищу сту-

пень. І хоча сам Декарт в кінцевому рахунку схилився в бік ідеа-

лизма, він повідомив цій боротьбі новий імпульс.

Свої твори Декарт написав у 20 - 40-х роках XVII ст.,

але усвідомити їх зміст неможливо без урахування величезних змін в

європейської - перш за все західноєвропейської - історії в період

Відродження, що почалося в Італії вже в XIV ст., А до кінця ХV - на-

чалу ХVI ст. став, можна сказати, загальноєвропейським явищем. це

були часи успіхів раннебуржуазной культури, представленої бо-

гатейшім творчістю гуманістів. Як відомо, раннебуржуазная по

своїм соціальним походженням культура гуманізму, концентрує

вавшего в містах, народжувалася і розвивалася в протистоянні куль-

турі феодального, переважно сільського, застійно-іерархічес-

кого суспільства. Ідеологічною основою цього суспільства була хрис

Тіанського релігія з її численними догмами, так чи інакше ос

мислячих в схоластичних філософських системах і побудовах.

Якщо спробувати гранично коротко сформулювати суть теоцент-

річеская-схоластичного світогляду, важко знайти більш підходячи

ний слово, ніж споглядальність, молитовна покірність средневе-

кового людини, яка висловлювала його переважно пристосувальну

позицію щодо природи і соціального світу. Філософи-гуманіс-

ти, в більшості своїй аж ніяк не посягаючи ще на самі основи ре-

лігіозние, разом з тим рішуче висували на перший план че

ловека з його різноманітними тілесними і духовними потребами.

Звідси в загальному активистская позиція гуманістичної філософії, ко

торая на противагу теології та схоластичної філософії, ус

чає сенс людського життя в здійсненні царства бога

на землі, обгрунтовувала ідеал установи в поцейбічний життя

царства самої людини. Таке обгрунтування було як индивидуаль-

но-етичних, так і соціальним. З плином часу, в міру успе-

хов виробничої діяльності і розвитку природничо

думки (особливо до кінця ХVI - початку ХVII ст.), ідеал царства чоло

століття на землі набував і науково-технічну конкретизацію. Весь-

ма переконаним і красномовним пропагандистом дієвої науки

став Френсіс Бекон (1561 - 1626), названий К. Марксом родоначаль-

ніком англійського матеріалізму і всієї сучасної експеріментірую-

щей науки. Гарячим прихильником науково-технічного прогресу - од-

ної з найважливіших сторін народжувалася буржуазної культури - не раз

оголошував себе і Декарт.

Звичайно, соціальна ситуація, що склалася в першій половині

ХVII ст. у Франції, відрізнялася від тієї, яка була характерна для

Англії, де наближалася буржуазна революція, найбільша зріла з

тих, що в нашій літературі зазвичай іменуються ранніми. хоча Франції

було тоді далеко до буржуазної революції, все ж і тут в ту

епоху виникли умови, багато в чому визначили визрівання філо

-софскіе доктрини Декарта. Серед таких умов першорядну роль

грало формування сильного абсолютистського держави у

часи Генріха IV, Рішельє, Мазаріні. У боротьбі проти старої ФЕО

далекої знаті, що опиралися державної централізації, все

ці історичні діячі спиралися не лише на середнє і дрібне

дворянство (особливо служилої, так зване дворянство ман-

тії), але і на зростаючу буржуазію, теж зацікавлену в укрепле-

ванні національної держави, стимулювати промисловість-ману-

фактурну і торговельну діяльність, яке вступало в військове протівос

тояніе з іншими європейськими державами, розширював колоніальних

ально експансію в заморських країнах. Виробничі успіхи в

цей ранній, мануфактурний період розвитку капіталізму в країнах

Західної Європи при всій їх скромності в порівнянні з епохою про-

промислово перевороту все ж сприяли розвитку наукових дослі

джень і застосування природничо-наукових знань у мореплаванні, по-

енном справі, в деяких сферах виробничої діяльності. як

ні в одну з попередніх епох історії культури, наука ставала

лась продуктивною силою. Гуртки вчених-гуманістів, що виникли в

Італії вже в ХV ст., В наступні два століття і там, і в особ

ності в Англії і у Франції перетворювалися на гуртки математиків і

натуралістів. Можливість практичного застосування наукових

відкриттів звертала до науки погляди правителів. В Англії і у Франції

виникали офіційно визнані співтовариства вчених - прообрази ни

нинішні академій наук.

Рене Декарт народився в Лае (містечко в провінції Турень) в

сім'ї служивого дворянина 31 березня 1596 У 1606 році він був отп

равлена ​​батьком в колегію Ла Флеш - одне з кращих навчальних закладів

тодішньої Франції, за кілька років до того засноване єзуїтами з

санкції Генріха IV. Юний Рене навчався тут більше дев'яти років. за

свідченням зрілого Декарта, навчання в цій колегії він був зобов'язаний

дуже багатьом. Саме виникнення такого навчального закладу - ха

Характерною явище епохи.

Нагадаємо, що орден єзуїтів, що виник в середині ХVI ст.,

став одним з основних організаційно-ідеологічних знарядь конт

рреформаціі. У боротьбі проти реформаційних рухів, що відокремили

від католицької церкви ряд країн і областей Європи, цього ордену

належала головна роль. Основне соціальне зміст реформа-

ції (особливо її кальвіністського напрямку) було буржуазним. ка

толіческая контрреформація, навпаки, висловлювала насамперед інте

реси стабілізації феодальних порядків і цінностей. Але в Західній

Європі вони ставали все більш хиткими - визначальним руслом з-

ціального і культурного прогресу був шлях буржуазного розвитку,

неможливого без тісного зв'язку з розвитком знання (особливо

природничо-наукового). Це знайшло своє відображення в деяких особ

ності організації і діяльності ордена єзуїтів. Прагнучи до фор

мування освічених і переконаних носіїв католицької віри,

єзуїти в заснованих ними навчальних закладах були змушені отда

вать певну данину віянням часу.


Звичайно, основний зміст програм навчання залишалося

традиційним, "гуманітарних". У них передбачалося насамперед

вивчення древніх мов. Латинською мовою, залишалися мовою ев-

ропейской науки і міжнародного спілкування вчених, Декарт опанував в

досконало (латинь стала, можна сказати, другим його рідним язи-

кому). Багато часу відводилося в колегії вивчення творів

древніх письменників, освоєння правил риторики. Все це займало бо-

леї п'яти років навчання. Три останніх класу вважалися "філософськими".

У стародавні часи і в середньовіччі філософія включала в себе совокуп-

ність як власне філософських, так і конкретнонаучних знань -

метафізику, логіку, етику, фізику і математику. У філософської тра-

діціі католицизму панував арістотелізм, як він був преобра-

зован найбільшим з середньовічних вчителів католицької церкви Фо

мій Аквінським (найважливішим елементом такого перетворення стала

найтісніший зв'язок метафізики з теологією і навіть підпорядкування її теоло-

гии). Фізика в основному зводилася до аристотелевско-схоластичним

умоглядним міркуванням про природу. Найважливішою новацією, введен-

ної єзуїтами в програму навчання в колегії Ла Флеш, було до-

вільно інтенсивне вивчення математичних дисциплін. це перш за

геометрія і арифметика, головним чином в тому їх зміст,

яке було викладено в евклідовому "Засадах", тоді вже добре з-

Вестн і оброблених деякими математиками ХVI ст. з метою пре-

подавання. Разом з математикою у колегії викладалися і такі

прикладні науки, як фортифікація і навігація, оскільки некото-

риє її випускники йшли потім на військову службу. Весь цей цикл

привернув особливу увагу юного Декарта, що володів великими мате

автоматичними здібностями.

Багатьом зобов'язаний своєю освітою в колегії, Декарт тим

Проте був незадоволений загальним характером тутешнього навчання, не дивлячись

на новації єзуїтів що залишався в основі своїй схоластичним.

Намагаючись подолати недоліки отриманої освіти, він продол

жив навчання. Так, уже незабаром після закінчення колегії, в 1615 - 1616

рр., Декарт вивчав право і медицину в університеті міста Пуатьє

і, склавши іспити, одержав ступінь бакалавра права. Надалі,

опинившись в Голландії, він в 1629 р записався в університет у

Франекере як "студент-філософ", а в 1630 р.- в Лейденський універ

ситет як "студент-математик". Але університетська освіта не

відігравало значної ролі в духовному розвитку Декарта, бо і в уні версітетском викладанні переважали схоластичні ідеї, концеп-

ції, теорії. Своє ставлення до них філософ висловив у творі

"Міркування про метод", в якому він повідомляє читачеві деякі

найважливіші факти своєї біографії. В кінці I частини Декарт пише, що

багато сторін книжкової науки розчарували його ще у колегії.

В епоху середньовіччя основним джерелом світоглядного

знання вважалася Біблія - ​​Святе письмо, яке рассматрива-

лось як одкровення таємничого і внеприродного бога. тлумачення

Основних напрямів становило головний зміст релігійно-філософс-

кой думки в багатовікову епоху духовно-ідеологічного панування

церкви. Разом з тим від культури античності були успадковані так

звані вільні мистецтва, частина яких - геометрія, аріфме-

тика, астрономія, музика - до певної міри осмислювали природ-

ні феномени. Оскільки їх зміст почерпнути в Біблії було не-

можливо, в середньовічній теологізірованной філософії виникла

концепція "двох книг", створених богом. Одна з них - книга в

власному розумінні, іменована грецьким словом "Біблія". інша -

метафорична "книга природи".

Ця концепція набула найбільший вплив у тих передових

філософів епохи Відродження, які були зацікавлені головним

чином в дослідженні природи. Декарт, ще не ступивши на шлях це-

го дослідження, вже з наймолодших років прагнув до такої науки,

яка осягає істину, занурюючись у "велику книгу світу".

Разом з тим він писав, що буде черпати істину і в самому собі. І

це не менш важливо, ніж його намір видобувати істину з "книги

природи ". Тим самим Декарт висловлює неприйняття схоластичної уче-

ності, що переповнює безліч опусів, зміст яких приходь

ло в усі більш кричуще невідповідність із запитами життя. разом

з тим прагнення Декарта шукати істину у власній свідомості ви-

ража інтелектуальну зрілість людини Нового часу - по сво-

їй соціальної суті вже головним чином буржуазного людини, підлоги-

гавшего, що, хоча духовне життя суспільства неможлива без священний

ного писання, істина в справі пізнання природи, як і самого челове-

ка, може бути знайдена лише на шляхах їх дослідження та самостоя-

тільних роздумів. До сказаного слід додати, що пізнання

"Книги світу", з одного боку, і набуття істини у власному

свідомості - з іншого, були найтіснішим чином пов'язані один з одним.

"Велику книгу світу" молодий Декарт вивчав, спостерігаючи життя

інших західноєвропейських країн. У 1618 він прибув до Нідерландів.

Ця країна, незадовго перед тим завоювала політичну неза

мость від феодально і католицької Іспанії (хоча по-

енние дії ще тривали), на кілька десятиліть - поки

Англія не зробила свою буржуазну революцію - стала економічно

передовою країною світу. У цій по суті історично першої

буржуазної республіки процвітала внутрішня і міжнародна тор-

Гауліт, розвивалося мануфактурне виробництво, міське населення

перевищувало сільське. Поряд з інтенсивністю економічного життя

Нідерланди відрізнялися найвільнішою і багатосторонній в тогочасній

Європі духовним життям. Тут запанувала найбільша в тих умовах

релігійна віротерпимість (все ж за часів панування протестант-

ско-кальвинистского віросповідання), атмосфера якої вельми

сприяла і розвитку наукових знань. Тут, зокрема,

видавалися твори, внесені в католицьких країнах в папс-

кий "Індекс заборонених книг" (наприклад, праці Коперника та Галілея

відразу після їх заборони). Цілком закономірно, що в Нідер-

Ландах знаходило притулок безліч мимовільних і вільних вигнанців

з інших країн Європи. Чимало було тут і французів. Декарт в

Як доброволець вступив до протестантські війська. французький

дворянин, проте, зовсім не збирався стати професійним вій-

вим (як це робили багато його співвітчизники в тих же Нідерлан-

дах, хто перебував тоді у фактичному союзі з Францією). надходження

до військового училища в Бреде - одне з дій молодого Декарта по

вивчення "великої книги світу".

У тому ж 1618 він познайомився з Ісааком Бекманом, доктором

медицини, дуже обізнаним в математиці, не чужим і інших

природничо-наукових знань. Приводом до їхнього знайомства послужила одна

важка математична задача, умови якої Бекман повідомив Де-

карту, блискуче вирішив її. Знайомство молодого француза, тільки

став тоді на поріг своєї наукової діяльності, зі старшим

(На вісім років) і вже сформованим голландським вченим переросло в

вельми плідну для обох наукову дружбу. Уже наприкінці 1618

Декарт написав свій перший твір - "Трактат про музику", ко

торий він присвятив Бекману. У 1619 - 1621 рр. в тій же якості

вільнонайманого офіцера Декарт перебував у різних місцях Німеччини,

Австрії, Богемії, Угорщини. У 1622 - 1628 рр. він жив у Франції, в

основному в Парижі (в 1623 - 1624 рр. здійснив тривалу путешест-

віє до Італії, куди їхав через Швейцарію, побував у Римі). ці роки

стали часом подальшого дозрівання його наукового та філософського

таланту.

Тому багато в чому сприяли зв'язку Декарта з французькими

вченими і філософами. Особливо важливу роль зіграла зав'язалася в

Наприкінці 20-х років дружба з Мареном Мерсенном (1588 - 1648) - вельми

показовим мислителем і діячем епохи. Закінчивши ту ж колегію

Ла Флеш (на два роки раніше Декарта), Мерсенн надалі став

ченцем францисканського ордена і провів понад двадцять років в одному

з паризьких монастирів. У той же час він був викладачем філо

Софії і теології і написав багато праць не тільки з цих предме-

там, а й з математики, механіки, фізики, музиці. Мерсенн став

уречевленням для французьких (і деяких іноземних)

вчених, з якими він перебував у тривалій листуванні (або був

посередником у тому листуванні). Оскільки тоді ще не було наукових

журналів, така листування стала необхідною умовою розвитку нау-

ки. Надалі, під час багаторічного перебування Декарта в Ні-

дерландов, Мерсенн був основним його кореспондентом в Парижі. кру

жок вчених, що утворився навколо нього, згодом (вже після

смерті його і Декарта) перетворився до Французької академії наук.

Найкращі умови для подальшого розвитку і літературного

оформлення своїх наукових і філософських думок Декарт бачив у Ні-

дерландов, куди він і переселився восени 1628 Засоби дозволяли

йому знімати квартири і будинки в різних містах і сільських місць-

ності цієї країни. Він багато разів змінював місця свого перебування,

слідуючи девізу "Добре прожив той, хто добре сховався" (почерпнуто

у Овідія). Позбавлений власного сімейства, Декарт з головою поринув

в наукову роботу. Радість життя стала для нього перш за все ра-

Доста думки в пошуках істини. В одному з останніх своїх листів

(31 березня 1649 г.) філософ, зауваживши, що здоров'я тіла - Величай

шиї з людських благ, про який забувають, коли воно є, пі

сал, що "пізнання істини - це як би здоров'я душі: коли нею ов-

ладевают, про неї більше не думають ". У Нідерландах Декарт пробув

більше двадцяти років (за цей час він тричі навідувався на батьківщину,

де перебував у цілому менше року), В Нідерландах були

створені і опубліковані всі основні його твори. назвемо

головні з них.

Це перш за все "Правила для керівництва розуму", написані в

1627 - 1629 рр. (Робота не закінчена і за життя Декарта опу

вана була). Як видно із самої назви, це методологічно

загострене твір. Відразу ж після свого переїзду в Нідер-

Ланди Декарт почав працювати і над великим конкретно-науковим (і

разом з тим, звичайно, філософським) твором, яке він з-

Біра назвати "Мир". На основі сформованих у нього принципів ме

-Ханик він задумав намалювати тут картину всього всесвіту. влітку

1633 року, коли робота була майже закінчена, Декарт дізнався про те,

що папська інквізиція в Римі засудила опублікований в 1632 р за-

мечательно працю Галілея "Діалог про дві найголовніші системи світу -

Птолемеевой і Коперниковой ", а самого автора покарала. Це осужде-

ня справило на Декарта важке враження, бо його "Мир" був

написаний на основі тих же принципів, що і твір Галілея.

Хоча на Нідерланди як на країну в основному протестантську загрози

римської курії і інквізиції не поширювалися, Декарт, оставав-

шийся католиком, відмовився від публікації майже готового праці.

Тут проявилися властиві КАРТЕЗ (його латинська прізвище)

обережність і стриманість. Ці якості філософа відповідали

духовному клімату тієї історичної епохи, коли найпотужнішої ідео

логічної силою залишалася релігія. Правда, Декарт міг би опублі-

кувати свою працю, усунувши ряд принципових положень, сбліжав-

ших його з працею Галілея, але такого роду операція спотворила б про-

Він вивів, і він вважав за краще його не публікувати.

Оговтавшись від потрясіння, Декарт продовжував розробку своєї

методології, фізики, філософії. Підсумком напруженої роботи стало

"Міркування про метод", написане французькою і опубліковане

в 1637 р Цей твір являє собою програмний доку-

мент, в якому автор сформулював всі основні питання своєї фі

лософіі, як і напрямок своїх природничо-наукових досліджень.

Укладаючи в собі автобіографічні моменти, воно виражало і

правила моралі, яких Декарт твердо вирішив дотримуватися у своїй

життя. Назвою і головною спрямованості цього твору соот-

вітали три додатки. У них розглядалися теоретичні

питання оптики ( "Діоптріка), метеорологічні явища (" метео

ри "), проблеми математики (" Геометрія "). Додатки демонстрі-

ровали ефективність принципів методології, сформульованих в II

частини "Міркування", конкретизували його V частина - порядок дослі

нання фізичних питань.

У IV частині "Міркування про метод" Декарт виклав основи своєї

метафізики (зрозуміло, в її традиційному, арістотелівської сенсі

- як вчення про найбільш загальні принципи буття і знання). Углублен-

ву їх трактування він дає в спеціальному творі - "Роздуми про

першій філософії "(як назвав метафізику сам Аристотель), напи-

санному на латинській мові і виданому в Парижі 1641 р Друге з-

дание цієї роботи вийшло в Амстердамі в 1642 р, а французький пе-

РЕВОД, опублікований в Парижі в 1647 р, називався "Метафізічес-

кі роздуми ". У цьому виданні до основного тексту були прикладені

сім "Заперечень" на нього (їх зібрав головним чином Мерсенн, ра-

зославшій рукопис, надіслану йому автором, різним філософам) і

"Відповіді" Декарта на "Заперечення". Завбачливий автор, таким

чином, залишав останнє слово у філософському суперечці за собою.

У ті роки його філософія проникла до деяких нідерландські

університети, особливо в Утрехтський. Серед професорів з'явилися

переконані і енергійні послідовники Декарта. Найактивнішими та

талановитими пропагандистами картезіанства (подальше Наіменова-

ня всієї сукупності поглядів філософа) були професори Утрехт-

ського університету Хендрік Ренері і Хендрік драла, що прийшли до

філософії від медицини.

Зростання популярності і впливу картезіанства в нідерландських

університетах вельми стривожив місцевих церковників. Хоча це були

НЕ католицькі, а протестантські церковники, а й вони міровозз-

ренческі багато в чому перебудувалися на традиційну арістотелевс-

ко-схоластичну філософію, рушівшуюся під ударами картезіанства.

Професор теології того ж Утрехтського університету Гісберт Вое-

ций, який був також кальвинистским священиком і популярним

проповідником, спочатку звинуватив у атеїзм драла, а потім почав

злісну - і непряму і пряму - цькування самого Декарта (боротьба їх

прихильників і супротивників поширилася і на Лейденський універ

ситет, де найвизначнішим картезіанцем став професор Адріан Хеерборд).

При всій своїй обережності Декарт не вважав можливим ухилитися від

боротьби і був змушений прийняти виклик. У великому памфлеті, напісан-

ном в 1645 р він, виявивши талант могутнього полеміста, виявив ис

Тинне особа Воеція як злісного наклепника і невігласи у філософії.

Але, по суті здобувши як наукову, так і моральну перемогу, Де-

карт був безсилий в чужій країні, де кальвінізм був офіційним

релігійним віросповіданням, закликати керівництво Утрехтського

університету до рішучого осуду Воеція.Надалі проти

Декарта виступали й інші протестантські церковники, йому довелося

полемізувати і з деякими католицькими авторами з числа ие

зуітов.

В роки цієї боротьби Декарт видав у Амстердамі "першооснови фі

лософіі "(в 1644 р.- на латинській мові, в 1647 р.- у французькому

перекладі) - систематичний виклад своєї філософської доктрини,

включала поряд з методологією та метафізикою всі розділи фізики

- вчення про тіла, про світ і про Землю. У 1645 - 1648 рр. крім актив

ної листування, в якій уточнювалися і розвивалися, багато філо

-софскіе (як і конкретно-наукові) ідеї, Декарт працював над "з-

підлеглих "Опис людського тіла. Про освіту тваринного"

(За життя автора воно не було опубліковано). У цьому творі

Декарт зробив спробу застосувати принципи своєї фізики до пояснення

тваринного і людського організмів. антропологічна проблема-

тика, у фокусі якої було дослідження тілесних якостей і духів

них властивостей людина, склала зміст трактату "Пристрасті душі",

що вийшов у світ в Нідерландах в наприкінці 1649 р

В цей час Декарт був уже в столиці Швеції Стокгольмі,

куди він виїхав за настійною запрошення королеви Христини,

яка з його допомогою мала намір заснувати в Швеції Академію наук

(І навіть сама намагалася оволодіти принципами картезіанства). але пре-

биваніе Декарта в Стокгольмі тривало лише кілька місяців.

Простудившись, він помер 11 лютого 1650 р

Перш ніж переходити до систематичного огляду філософського

вчення Картезия, необхідно сказати ще кілька слів про його соці

ально-політичному змісті.

Тут доводиться констатувати досить значну політи

чний індиферентність французького філософа. В "Роздумах про

методі "він висловив свою неприязнь до тих зарозумілим, на його мені-

нію, людям, які бачать сенс свого життя в різних громадськості

них перетвореннях, і тим більше в поваленні існуючого

державного устрою. На переконання Декарта, багато благот

ворной для суспільства пристосовуватися до його недосконалостей, до тих

або іншим недоліків державних організмів, бо руйнування їх

загрожує людям величезними лихами. Зміст творів Де-

карта і вся його діяльність мали першорядне значення для бу-

дущего формування у Франції умов для буржуазної революції.

Характерно тут вже те, що, засуджуючи будь-яке посягання на су

ществить соціальні порядки, як і на релігійно-ідеологічні

системи, їх висвітлювали, Декарт не тільки не відмовлявся визнати

своє новаторство в сфері науки, але навіть підкреслював його. У важких

питаннях науки, писав він в "Роздумах про метод", "більшість

голосів не є доказом "і" набагато швидше, щоб

істину знайшла одна людина, ніж цілий народ "[1], стор.259. Разом з

тим філософ ясно усвідомлював соціальну природу науки, її життєву

необхідність для суспільства. Звідси неодноразово висловлювана їм

думка про обов'язок правителів фінансувати складні експеримен

ти, без яких неможливо просування в наукові відкриття (фран-

цузским уряд в визнання заслуг Декарта призначило йому

пенсію, хоча вчений так її і не отримав).

Декарт продовжив ту принципову лінію, яка висловлювала

чи не головний зміст соціально - філософської думки гума-

ність попередніх століть. Їх опозиція схоластичної філософії

і феодально-теологічному світогляду як найважливішого

свого компонента включала положення про природний рівність всіх

людей, про однаковість людської природи. це надісторичне

поняття при всій його абстрактності стало для багатьох гуманістів

і їх послідовників теоретичним стрижнем критики іерархізма ФЕО

дального суспільства. Декарт формулював ніяких соціально-філо

-софскіе концепцій. Але, сам дворянин, він добре бачив, що прог

ресс культури неможливий, якщо знаннями будуть володіти тільки держ-

подстве класи. Звичайно, в його уявленні це були головним

чином - якщо не виключно - природничо-наукові знання, бо

саме з ними він пов'язував не тільки прогрес людського общест-

ва, а й справа вдосконалення самої людської природи.

Підтвердженням сказаного служить вже той факт, що деякі

свої твори він писав французькою, адресуючи їх широкої ауді

торії, що стояла за межами цехової вченості, носії якої

спілкувалися між собою майже виключно латинською мовою. В

"Роздумах про метод" Декарт писав, що мова сам по собі не сві

детельствует про силу думок і людина, що виражається на ніжнебре-

тонском говіркою, може формулювати їх більш точно і тонко по

порівняно з тим, хто прекрасно знає французьку мову і володіє

всіма правилами риторики. Як в цьому, так і в інших своїх ви-

веденнях філософ звеличує здоровий глузд ( "природне світло"

людського розуму), представлений в народі навіть частіше, ніж серед

цехових вчених, як гарант ефективності відкриваються істин. ця

соціальна позиція Декарта, що знайшла осмислення в його гносеології,

у власній його наукової діяльності виражалася і в високою

оцінці технічної майстерності тих фахівців, без золотих рук

яких він не бачив можливості здійснювати свої експерименти

(Наприклад, без майстрів прикладної оптики Віллебресье і Феррье).

Декарт демонстрував і демократизм справжнього вченого по отноше-

нию до "простих людей". Наприклад, виявивши в одного зі своїх слуг,

Жилле, неабиякий математичний талант, він знайшов час для за-

понять з ним, і Жилле згодом став видатним інженером в Лейде-

ні. Нідерландський моряк Дірк Рембранч (в майбутньому видатний астроном і

навігатор), дізнавшись про Декарта і домігшись зустрічі з ним, теж пора-

ЗІЛ філософа своїми математичними здібностями. Той почав зані-

маться з ним і зробив його учасником своїх експериментів.

Філософське розвиток Декарта почалося, коли юний учень кол

Легії Ла Флеш дійшов до її останніх, "філософських" класів. прог-

рама навчання в Ла Флеш припускала щотижневі дискусії -

зазвичай на теми філософії і теології, що вивчалися протягом даної

тижні (в кінці місяця влаштовувалися ще складніші диспути, в

яких могли брати участь і викладачі). формулювання

тез і підбір аргументів для їх обгрунтування (захисником) або

спростування (його опонентом) розвивали логічні здібності

учнів, прищеплювали їм мистецтво аргументації. Як повідомляє перший

біограф Декарта А. Байо, юний Рене виявляв у цих диспутах видаю-

щееся мистецтво в точності визначень і в умінні узагальнювати свою

аргументацію.

Як говорилося вище, позитивні моменти в організації обу-

чення в колегії Ла Флеш поєднувалися зі схоластичністю основного

змісту дисциплін, що викладаються, і особливо дисциплін

старших, ( "філософських" класів. Звичайно, схоластика, будучи в

принципі теологізірованной філософією, включала в себе елементи

конкретних наукових знань ( "вільні мистецтва"). В епоху сред-

невековья вона була історично необхідною формою засвоєння і

трансляції античної думки. Але вже в епоху Відродження в Італії, а

потім і в інших європейських країнах ставала все більш ощуті-

мій неприйнятність схоластичної вченості. Гуманісти, що не удовлет-

Ворен формалізмом і застійне схоластики, стали вкладати в

неї одіозний сенс (зберігся і в наші дні), розуміючи її як

формально правильне (нерідко і вельми красномовне) міркування,

змістовність якого обернено пропорційна його зовнішньому

блиску. Гуманістична вченість, протиставляється схоластічес-

кой, була значно багатшими і багатостороннє. гуманістична фи-

лософія, поставивши епохальну проблему установи царства людини

в реальному, земному житті, пов'язувала її рішення з більш глибоким

розумінням самої людини. Багато гуманісти сформулювали і но-

ше розуміння природи. Природничі інтереси гуманістів своє

найбільш узагальнене вираження знайшли в ряді натурфілософські пост-

роїння, що стали найбільш впливовими в XVI в. Нагадаємо тут та-

кі імена, як Парацельс, Б. Телезіо, Ф. Патриція, Дж. Бруно, Т.

Кампанелла. На відміну від схоластичної фізики, що грунтувалась на

метафізичних і природознавчих категоріях і уявленнях

Аристотеля, концепції ренесансних натурфілософів були ориентиро-

вани на ідеї інших античних філософів, частково або полностио за-

битих в епоху середньовіччя, - платонічні, пифагорейские, стои-

етичні, атомистические, деякі ідеї досократовских філософів

( "Рассуждавших про природу"). В ідейний контекст античної фізики

деякі ренесансні натурфілософи нерідко вписували і достиже-

ня сучасного їм природознавства (прикладом можуть служити меди-

цинские прозріння Парацельса або геліоцентрична система Копер-

ника в космологічної вченні Бруно). Найважливіша особливість ренес-

сансной натурфілософії полягала в некреаціоністском розумінні при-

пологи, исключавшем християнсько-монотеїстичні уявлення про

творіння природи внепріродним богом і про можливість його вмешатель

ства в природні процеси. У своїх тлумаченнях природи натурфі-

лософи Ренесансу теж вдавалися до ідеї бога, але це було древней-

шиї уявлення про безособової біоморфною початку, що діяв з

глибин природи, по відношенню до якої вона виступала і як якийсь

вселенський принцип єдності. Таке розуміння Бога в європейській

філософії згодом стало позначатися як пантеїстичні. су

щественной рисою ренесансної натурфілософії було твердження

взаємодії і навіть тотожності мікро- і макрокосму, людського

(І взагалі тварини) і природного організмів. Цей принцип також

сходив до глибокої давнини. Він висловлював біоморфною аналогії, ос

мисліваніе природи як живої, органічної цілісності, в глибинах

якої знаходиться безособовий діяльний бог. Гілозоістіческое ис

тлумачення природи як завжди живий і навіть відчуває - одна з ос-

нов ренесансної натурфілософії.

Світоглядна цінність натурфілософські навчань Ренесансу

визначалася головним чином відновленням того діалектичного

розуміння природи як цілісної і самосущей, яке господствова-

ло в античності і тепер протистояло креаціоністських догматам

схоластичної філософії.

Хоча деякі з цих навчань включали в себе елементи досвід-

них знань, накопичених за століття середньовіччя, а також поло-

вання наукової думки, що з'явилися в епоху Відродження, значно

велику частку їх змісту становили стійкі фантастичні

уявлення, що існували на той час століття і навіть тисячеле

ку. Такі уявлення алхімії і відповідна їм практика по

"Виробництва" золота, видобутку "філософського каменю" і т. П. Дуже

значну роль в натурфілософських навчаннях Ренесансу грали і

астрологічні уявлення, які знову-таки з часів глубо-

кой давнину були тісно переплетені з астрономічними знаннями.

В астрології мав своє ( "раціональне зерно", яке полягало в

ідеї космічного взаємодії світил, їх тісному зв'язку із земною

життям, і ці уявлення цілком відповідали тому інтуїтивно

цілісного сприйняття природи, яке зближувало ренесансну на-

турфілософію з античної.Міцна зв'язок з'єднувала натурфілософію і

магічні забобони. Вже на ранніх етапах розвитку стадії історії в людині

жила впевненість в існуванні таких зв'язків і сторін природного

світу, які можуть бути дуже корисними людям. Однак поверх-

ностность розуміння справжніх, реальних зв'язків природи породжувала

абсолютно ілюзорні спроби впливу на природу в інтересах

цієї практики. Мрія гуманістів про встановлення царства людини

на землі далеко випереджала можливості її реалізації. Звідси широ-

кая поширеність магічних забобонів в їх натурфилософских

уявленнях. Але вони прагнули їх переосмислити, пов'язуючи магію

з пізнанням реальних причин в природі. У позднеренессансной натур-

філософії з'явилося поняття природної магії. В цьому відношенні

особливо показова книга італійця Джамбаттисти делла Порта

"Природна магія, або про чудеса природних речей" (1589), з ко-

торою Декарт, як вважають дослідники, ознайомився ще в стар-

ших класах колегії. Дж. Делла Порта ставив сміливу задачу викорис

зувати сили природи, спираючись на біоантропоморфние сили симпатії і

антипатії, що існують між природними речами. При всій фантас-

-тічності таких уявлень ідея оволодіння силами природи на ос-

нове пізнання властивих їй властивостей (дещо пізніше ця ідея була

вельми красномовно сформульована Ф. Беконом) справила на Декарта

дуже сильне враження.

На розчарування Декарта в схоластичної вченості додам

лось і розуміння малообґрунтовані натурфілософських концепцій.

Його строгий розум не міг примиритися з тими псевдоістінамі, якими

задовольнялися схоластики і навіть відкидали їх ідеї мислителі,

вчення яких наближалися до концепцій натурфілософів. цим багато

чому пояснюється сильний вплив на нього ідей античного

скептицизму, оновлених одним з найяскравіших філософів пізнього

Відродження, співвітчизником Декарта Мішелем Монтенеч (1533 -

1592). Скептицизм виявив ряд протиріч пізнання (найважливіше з

них - протиріччя між чуттєвим і розумовим компонентами

знання).

Один з головних аспектів скептицизму - неприйняття догматічес-

кой самозакоханості мислителів, впевнених в неколебимости всього

того, що вони вважають єдино істинним. відновлення цих

ідей в епоху Відродження завдавало сильний удар по схоластічес-

кому догматизму і авторитаризму і навіть з релігійних навчань як

абсолютно непорушним - в очах широким народним - цітаде-

лям віросповідних догматизму. Інша особливість скептицизму

полягала в тому, що він підривав (якщо не відкидав) будь-яку маєте змогу

ність в можливості досягти достовірного знання і стверджував дости-

жімость лише відносних істин, необхідних для дій в конк-

ної ситуаціях. Після закінчення колегії, підбиваючи підсумки свого ду-

ховного розвитку в "Рассуіжденіі про метод", Декарт писав, що він

"Заплутався в сумнівах і помилках", і до того ж настільки, що

"Все більше і більше переконувався в своєму незнанні". З цього состоя-

ня молодого Декарта виводило спостереження людей в колообіг

життя. У тому ж творі він висловив думку, що можна встре-

тить "більш істини в міркуваннях кожного, що стосуються непосредс-

твенно цікавлять його справ, результат яких негайно покарає його,

якщо він неправильно розсудив, ніж у кабінетних умогляду образо-

ванного людини, що не завершуються дією ... "

Найсильнішим стимулом до наукових пошуків Декарта послужили

зустріч з Бекманом і спілкування з ним. Головним предметом досліджень

французького вченого спочатку була математика. як випливає

з "Правил для керівництва розуму", математичні роздуми пере-

росли в методологічні, по суті невіддільні від філософських.

Однак початок філософської рефлексії Декарта доводиться на значи-

тельно більш ранні роки. Воно зафіксовано в його записах, напів-

чівшіх назву "Приватні думки". У першій з цих записів (относя-

щейся до січня 1619 г.) Декарт пише, що якщо до того часу він був

лише глядачем, то тепер, надівши маску, збирається в якості дейс-

твующего особи вийти на підмостки "театру світу цього".

Такий вихід, зокрема, означав активність в дослідженні

різних областей природи. Конкретно-наукові дослідження молодо-

го Декарта знайшли відображення в неопублікованому трактаті "Світ". ко-

да ж роботу над цим твором довелося залишити, Декарт публі-

радіє "Міркування про метод" з трьома додатками. тут перед

нами цілком зрілий філософ і вчений, який в подальшому отраба-

ють в основному вже сформовані думки.

Торкнемося тепер деяких наукових досягнень Декарта. В істо

рії математики він займає досить чільне місце. Одне з найважливіших

досягнень ренесансної науки складалося у відродженні ідей великих

давньогрецьких математиків, До кінця ХVI ст. були видані в оригіна-

лах і переведені на латинську мову всі збережені (і знайдені

на той час) твори Евкліда, Архімеда, Аполлонія, Паппа,

Діофанта. Декарту вони були добре відомі. Але вже в епоху Возрож-

дення з'явилися початки математичного природознавства. Тепер же,

в епоху Декарта, без математичного природознавства наука була б

не здатна стати продуктивною силою. У свою чергу математ-

зация природознавства, навіть в тих скромних масштабах, була б не-

можлива без певного прогресу в самій математиці. такий

прогрес, зокрема, неможливий без успіхів формалізації. І

саме Декарт зіграв вирішальну роль в становленні сучасної ал

Гебри тим, що ввів літерні символи, позначив останніми буква-

ми латинського алфавіту (х, у, z) змінні величини, ввів ниніш-

неї позначення ступенів, заклав основи теорії рівнянь. поняття

числа і величини, що раніше існували окремо, тим самим були

об'єднані. Історичне значення Декартовой "геометрії" складається

також в тому, що тут була відкрита зв'язок величини і функції, що

перетворило математику.

Застосування алгебраїчних методів до геометричних об'єктів,

введення системи прямолінійних координат означало створення аналі-

тичної геометрії, що об'єднує геометричні та арифметичні

величини, які з часів давньогрецької математики существова-

Чи в окремості.

Зазначимо, далі, і на великий внесок Декарта в формування

такої важливої ​​науки, як оптика (підсумки його досліджень в цій про-

ласті містяться в основному в "Діоптриці" і в "Метеорах"). Так, він

відкрив (незалежно від В. Снеллиуса) закон заломлення світлового

променя на межі двох різних середовищ. Точне формулювання цієї заяви

кону дозволила удосконалити оптичні прилади, які тоді

стали грати величезну роль в астрономії і навігації (а незабаром і в

мікроскопії).

Сказаним далеко не вичерпується область наукових інтересів і

наукових відкриттів Декарта.

Принцип історизму вимагає конкретного історичного ис-

слідування філософкіх навчань. Не можна вирвати філософську те-

Орію з тієї історичної, економічної та соціальної середовища,

в якій вона створювалася. Використання одного тільки

логічного методу не дасть нам повного розуміння вчення, його

історичної значимості.

Роки життя Декарта - 1596-1650. У цей період поісходіт

перехід від середньовіччя до Нового часу.

До цього часу, за словами Енгельса, "промисловість ко

лоссально розвинулася і викликала до життя масу нових механічес-

ких (ткацтво, годинникову справу, млини) ... і фізичних

фактів (окуляри), які давали не тільки величезний матеріал

для спостережень, але також і зовсім інші, ніж раніше сред-

ства для експериментування і дозволили сконструювати но

ші інструменти ".

За часів Декарта ремесло в "чистому" вигляді початок оттес-

няться (в таких країнах, як Італія, Голандія) ремеслом, ор-

ганізовать за новим принципом в мануфактурних майстерень -

"Виробничому механізмі, органами якого є лю-

ді ". Кожен" гвинтик "цього механізму полягає зі звичайної

людської плоті, а його функції визначаються тепер тієї

"Точкою", яку він займає в механізмі: далі або ближче

від вихідної точки розташована "точка" функціональна.

Зв'язок функцій "часткових працівників" - "деталей" потенци-

альної машини - відщеплюється від них самих і у вигляді плану, ал

горітма виробництва протистоїть їм. Образ процесу, його

"Картина" задається геометрично.

Причиною докорінної зміни характеру предметної діяль-

ності є принцип машинного виробництва, а саме,

розкладати процес виробництва на складові фази і дозволяти

виникаючі завдання за допомогою застосування природних наук.

Структура людської діяльності в своїй першооснові

стає математичної. У теоретичному відображенні цієї

діяльності відбувалися аналогічні процеси, що призвели до

потреби нового методу як методу математичного і ви-

ділили логіку формування та розвитку нової теорії, нової

науки.

"Математизація" діяльності, а разом м тим і "математ-

зація "(алгоритмізація) методу, що представляються сьогодні АБС

трагірованіем від будь-якого змісту, в розглянуту епоху

представляла в самій своїй першооснові єдино можливий

шлях подальшого проникнення в більш глибокий "шар" з-

тримання, шлях переходу до нової сутності.

Найважливіше завдання, яка стала на цьому шляху - це завдання ма-

тематизації фізики.

Ось у чому суть того запиту, який постійно відчувається

Декартом. Займаючись цим завданням, Декарт приходить до створення

власного методу пізнання навколишнього світу. До 1625 році

він вже мав основними положеннями останнього.

Пропущені крізь вушко голки сумніву, вони звелися до

невеликого числа найпростіших правил, за допомогою яких з

основних положень може бути виведено все багатство під-

вергшегося аналізу матеріалу.

Але спочатку Декарт перевіряє самі правила в процесі ре-

ального відкриття. При цьому він вирішує одну з ключових проб

лем діоптрики - проблему анакластіческой лінії.

Разом з конкретним науковим відкриттям було скоєно ще

одне, методологічне відкриття. виявилася необхідність

і можливість постійної (як це формулюється в Нове вре-

мя-рефлективно) роботи над власним розумом, необхідність

і можливість постійного звернення думки на думку, постійні

ного розвитку самої здатності мислити, відкривати, ізобре-

тать. Той розум, який повинен керуватися правилами Де-

карта, - це вже не споглядає і спокійний розум античного

мислителя, це не застиглий, від бога сформований Розум сред-

невековья, це розум, здатний змінюватися, усуватися від са-

мого себе, це розум, який відповідає і історичному, і соціально

му, і технічного динамізму Нового часу.

Декартовское сумнів покликане знести будівлю колишньої

традиційної культури і скасувати старий тип свідомості, щоб

тим самим розчистити грунт для спорудження нової будівлі -

культури раціональної у самій своїй суті. Антітрадіціо-

налізм - ось альфа і омега філософії Декарта.Коли ми гово-

рим про наукової революції XVII століття, то саме Декарт являє

собою тип революціонерів, зусиллями яких і була створена

наука нового часу, але і не тільки вона: мова йшла про созда-

ванні нового типу суспільства і нового типу людини, що незабаром

і виявилося в сфері соціально-економічної, з одного сто-

ку, і в ідеології Просвітництва, з іншого. Ось принцип нової

культури, як його з граничною чіткістю висловив сам Декарт:

"... ніколи не приймати за істинне нічого, що я не пізнав

би таким з очевидністю ... включати в свої судження тільки

то, що представляється моєму розумові настільки ясно і настільки отчетлі-

во, що не дасть мені ніякого приводу піддавати їх сумніву ".

Принцип очевидності тісно пов'язаний з антитрадиционализмом

Декарта. Істинне знання ми повинні отримати для того, щоб

керуватися ним також і в практичному житті, в своєму

жизнестроительство. Те, що колись відбувалося стихійно,

має нині стати предметом свідомої і цілеспрямованої

волі, що керується принципами розуму. Людина повинна

контролювати історію в усіх її формах, починаючи від будів

тва міст, державних установ і правових норм

і закінчуючи наукою. Колишня наука виглядає, по Декарту, так,

як стародавнє місто з його позаплановими будівлями, серед ко

торих, втім, зустрічаються і будівлі дивовижної краси,

але в якому незмінно криві і вузькі вулички; нова наука

повинна створюватися за єдиним планом і за допомогою єдиного ме-

то так. Ось цей метод і створює Декарт, переконаний в тому, що

застосування останнього обіцяє людству невідомі перш

можливості, що він зробить людей "господарями і панами

природи ".

Однак невірно думати, що, критикуючи традицію, сам Де-

карт починає з нуля. Його власне мислення теж укорене-

але в традиції; відкидаючи одні аспекти останньої, Декарт

спирається на інші. Філософське творчість ніколи не начи-

нается на порожньому місці.

Декартова зв'язок з попередньою філософією обнаружіва-

ється вже в самому його вихідному пункті. Декарт переконаний, що

створення нового методу мислення вимагає міцного і незибле-

мого підстави. Така підстава має бути знайдено в самому

розумі, точніше, в його внутрішньому першоджерелі - в самосоз-

наніі. "Думаю, отже, існую" - ось саме досто-

вірне з усіх суджень. Але, висуваючи це судження як саме

очевидне, Декарт, по суті, йде за Августином, в полемі-

ке з античним скептицизмом вказали на неможливість усом-

ниться принаймні в існуванні самого сомневающего-

ся. І це не просто випадковий збіг: тут позначається

спільність у розумінні онтологічної значущості "внутрішнього

людини ", яке отримує своє вираження в самосвідомості.

Не випадково категорія самосвідомості, яка відіграє центральну

роль в новій філософії, по суті, була незнайома антічнос-

ти: значимість свідомості - продукт християнської цивілізації.

І дійсно, щоб судження "мислю, отже, су-

ществить "набуло значення вихідного положення філософії,

необхідні, принаймні, два допущення. По-перше, вос-

ходить до античності (насамперед до платонізму) переконання в

онтологічному перевагу умопостигаемого світу над чувс-

ничих, бо сумніву у Декарта піддається перш за все

світ чуттєвий, включаючи небо, землю і навіть наше власне

тіло. По-друге, далеке такою мірою античності і народжене

християнством свідомість високої цінності "внутрішнього челове

ка ", людської особистості, отлившееся пізніше в категорію

"Я". В основу філософії нового часу, таким чином, Де-

карт поклав не просто принцип мислення як об'єктивного

процесу, яким був античний Логос, а саме суб'єктивно пе-

переживав і який свідомо процес мислення, такий, від которо-

го неможливо відокремити мислячого. "... Безглуздо, - пише Де-

карт, - вважати неіснуючим те, що мислить, в той час,

поки воно мислить ... "

Однак є і серйозне відмінність між картезіанської і

августініанской трактуваннями самосвідомості. Декарт виходить із

самосвідомості як деякої чисто суб'єктивної достовірності,

розглядаючи при цьому суб'єкт гносеологічно, тобто як

то, що протистоїть об'єкту. Розщеплення всієї действитель-

ності на суб'єкт і об'єкт - ось щось принципово нове, чого

в такому аспекті не знала ні антична, ні середньовічна філо-

софія. Протиставлення суб'єкта об'єкту характерно

тільки для раціоналізму, але і для емпіризму XVII століття. бла

цію цього протиставлення гносеологія, тобто вчення

про знання, висувається на перший план в XVII столітті, хоча, як

ми відзначали, зв'язок зі старою онтологією не була повністю

втрачена.

З протиставленням суб'єкта об'єкту пов'язані у Декар-

та пошуки достовірності знання в самому суб'єкті, в його само-

свідомості. І тут ми бачимо ще один пункт, який відрізняє Декарта

від Августина. Французький мислитель вважає самосвідомість

( "Мислю, отже, існую") тією точкою, вирушаючи

від якої і грунтуючись на яких можна спорудити

інше знання. "Я мислю", таким чином, є хіба що та

абсолютно достовірна аксіома, з якої має зрости все

будівлю науки подібно до того як з невеликого числа аксіом і

постулатів ви водяться всі положення евклідової геометрії.

Аналогія з геометрією тут зовсім не випадкова. для ра-

ціоналізма XVII століття, включаючи Декарта, Мальбранша, Спінозу,

Лейбніца, математика є зразком суворого і точного

знаннях якому повинна наслідувати і філософія, якщо вона хо-

чет бути наукою. А що філософія повинна бути наукою, і при-

тому найвірогіднішою з наук, в цьому у більшості філософію

фов тієї епохи не було сумніву. Що стосується Декарта, то він

сам був видатним математиком, творцем аналітичної ге-

ометр. І не випадково саме Декарту належить ідея ство-

дання єдиного наукового методу, який у нього носить назву

"Універсальної математики і за допомогою якого Декарт счита-

ет можливим побудувати систему науки, здатної забезпечити че-

Ловек панування над природою. А що саме панування над

природою є кінцевою метою наукового пізнання, в цьому

Декарт цілком згоден з Беконом.

Метод, як його розуміє Декарт, повинен перетворити поз-

нание в організовану діяльність, звільнивши його від слу-

вості, від таких суб'єктивних факторів, як наблюдатель-

ність або гострий розум, з одного боку, удача і щасливий

збіг обставин, з іншого. Образно кажучи, метод

перетворює наукове пізнання з кустарного промислу в промисло-

лінь, з спорадичного і випадкового виявлення істин -

в систематичне і планомірне їх виробництво. метод поз-

воляет науці орієнтуватися не на окремі відкриття, а ід

ти, так би мовити, "суцільним фронтом", не залишаючи лакун чи

пропущених ланок. Наукове знання, як його передбачає Де-

карт, це не окремі відкриття, що з'єднуються поступово в

деяку загальну картину природи, а створення загальної поня-

тійній сітки, в якій вже не представляє ніяких труднощів

заповнити окремі осередки, тобто виявити окремі ис-

твані. Процес пізнання перетворюється в свого роду потокову

лінію, а в останній, як відомо, головне - безперервність.

Ось чому безперервність - один з найважливіших принципів мето-

да Декарта.

Згідно Декарту, математика повинна стати головним

засобом пізнання природи, бо саме поняття природи Декарт

істотно перетворив, залишивши в ньому тільки ті властивості,

які становлять предмет математики: протяг (величи-

ну), фігуру і рух. Щоб зрозуміти, яким чином Декарт

дав нове трактування природи, розглянемо особливості картезі-

анской метафізики.

Метафізика Декарта:

субстанції та їх атрибути.

Вчення про вроджені ідеї

Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є при

ляется поняття субстанції, коріння якого лежать в античній

онтології.

Декарт визначає субстанцію як річ (під "річчю" в

цей період розуміється не емпірично даний предмет, чи не физи-

чний річ, а всяке суще взагалі), яка не потребує

для свого існування ні в чому, окрім самої себе. якщо

строго виходити з цього визначення, то субстанцією, по Де-

карту, є тільки бог, а до створеного світу це поня-

тя можна застосувати лише умовно, з метою відрізнити серед

створених речей ті, які для свого існування нуж-

даються "лише в звичайному сприяння бога", від тих, які для

цього потребують сприяння інших витворів, а тому носять

назва якостей і атрибутів, а їх субстанцій.

Створений світ Декарт ділить на дві роду субстанцій -

духовні та матеріальні. Головне визначення духовної субс-

Танці - се неподільність, найважливіша ознака матеріальної -

подільність до нескінченності. Тут Декарт, як неважко уви-

діти, відтворює античне розуміння духовного і матері-

ального почав, розуміння, яке в основному успадкувало і

середньовіччя. Таким чином, основні атрибути субстанцій -

це мислення і протяг, інші їх атрибути похідні

від цих перших: уява, почуття; бажання - модуси миш-

лення; фігура, положення, рух - модуси протягу.

Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декар-

ту, ідеї, які притаманні їй спочатку, а не придбані в

досвіді, а тому в XVII столітті їх називали вродженими. У уче-

ванні про вроджені ідеї по-новому було розвинене платонівської

положення про істинному знанні як пригадування того, що за-

печатлелось в душі, коли вона перебувала в світі ідей. До врож-

денним Декарт відносив ідею бога як істоти всесовершенно-

го, потім - ідеї чисел і фігур, а також деякі загальні по-

няття, як, наприклад, відому аксіому: "якщо до рівних ве-

личина додати рівні, то одержувані при цьому підсумки будуть

рівні між собою ", або положення" з нічого нічого не про-

виходить ". Ці ідеї і істини розглядаються Декартом як

втілення природного світла розуму.

З XVII століття починається тривала полеміка навколо воп-

роса про спосіб існування, про характер і джерела цих

самих вроджених ідей. Вроджені ідеї розглядалися раці-

оналістамі XVII століття в якості умови можливості всеобще-

го і необхідного знання, тобто науки і наукової філософії.

Що ж стосується матеріальної субстанції, головним атрі-

бутом якої є протяг, то її Декарт отождествля-

ет з природою, а тому з повною підставою заявляє, що

все в природі підкоряється чисто механічним законам, кото

риє можуть бути відкриті за допомогою математичної науки - ме

-Ханик. З природи Декарт, так само як і Галілей, повністю

виганяє поняття мети, на якому грунтувалася арістотелевс-

кая фізика, а також космологія і відповідно поняття душі

і життя центральні в натурфілософії епохи Відродження.

Саме в XVII столітті формується та механістична картина

світу, яка становила основу природознавства і філософії

аж до початку XIX століття.

Дуалізм субстанцій дозволяє, таким чином, Декарту

створити матеріалістичну фізику як вчення про протяжної

субстанції і ідеалістичну психологію як вчення про субс-

Танці мислячої. Сполучною ланкою між ними виявляється у

Декарта бог, який вносить в природу рух і обеспечива-

ет інваріантність усіх її законів.

Декарт виявився одним із творців класичної механіки.

Ототожнивши природу з протяжністю, він створив теоретичний

фундамент для тих ідеалізацій, якими користувався Галілей,

не зумів ще пояснити, на якій підставі ми можемо при-

змінювати математику для вивчення природних явищ. до Декарта

ніхто не наважився ототожнити природу з протяжністю, то

є з чистим кількістю. Не випадково саме Декартом в на-

иболее чистому вигляді було створено уявлення про природу як

про гігантську механічну систему, що приводиться в рух бо-

жественним "поштовхом". Таким чином, метод Декарта виявився

органічно пов'язаним з його метафізикою.

Рене Декарт і його трактат

"Правила для керівництва розуму"

Як видно вже з самої назви трактату, мета його -

подвійна. По-перше, він призначений для "керівництва розуму" в

напрямку його вдосконалення з тим, щоб володар

розуму, досягнувши певного ступеня досконалості, іскусст-

ва, зміг відкрити, "через знайти", знайти з самого способу

удосконалення розуму шлях пізнання Істини. Це, следова-

тельно, правила в класичному середньовічному сенсі, прави-

ла в сенсі прийомів, нормативів часу. Але в той же час

вони є правилами методологічними, характерними для

Нового часу: істина не дана заздалегідь, її тільки треба

відкрити, відкрити за допомогою методу, знаряддя, яким може

скористатися "всякий ... як би не був посредственен його

розум "; для успішного вирішення завдання - ввести ключове, прин-

ціпіально новий поділ на "нас, здатних пізнавати", і

на незалежний від нас об'єктивний світ "самих речей, які

можуть бути пізнані ".

Зазначена вище історична необхідність виокремлення ме

тода в формі методу математичного постає в "Прави-

лах ... "як картина внутрілогіческіх закономірностей теоре-

тичного розвитку Декарта - у вихідному, відправний пункт

цього розвитку, в своєму "задумі".

За задумом трактат повинен був складатися з трьох частин,

кожна з яких повинна була включати 12 "Правил". У першій

частини належало викласти власне принципи методу; у

другий - показати, як зробити емпірію об'єктом теоретічес-

кого дослідження: побудувати математичну модель физичес-

кой завдання; в третій частині передбачалося показати, як та-

кую завдання вирішувати. Але трактат в тому вигляді, в якому він нам з-

вестен, складається з повних вісімнадцяти "Правил"; наступні

три "Правила" позначені лише заголовками, і після обозна-

ченного таким чином "Правила XXI" Декарт ставить "Кінець".

Перш ніж міркувати далі, подивимося, що ж представ

ляють собою ці знамениті правила.

ПРАВИЛО I

Метою наукових занять має бути напрямок розуму таким

чином, щоб він виносив міцні і істинні судження про

всіх можна зустріти предметах

ПРАВИЛО II

Потрібно займатися тільки такими предметами, про які

наш розум здається здатним досягти достовірних і несом-

наних знань

ПРАВИЛО III

У предметах нашого дослідження слід відшукувати НЕ

то, що про них думають інші або що ми припускаємо про

них самі, але те, що ми ясно і очевидно можемо угледіти

або надійно дедуціровать, бо знання не може бути дос-

тігнуто інакше

ПРАВИЛО IV

Метод необхідний для відшукання істини

ПРАВИЛО V

Весь метод полягає в порядку і розміщенні того, на що

має бути спрямоване вістря розуму з метою відкриття ка-

кой-якої істини. Ми суворо дотриманий його, якщо будемо

поступово зводити темні і смутні положення до більш

простим і потім намагатися, виходячи з інтуїції простей-

ших, сходити за тими ж сходами до пізнання всіх ос-

тальних

ПРАВИЛО VI

Для того щоб відокремлювати найбільш прості речі від труд-

них і дотримуватися при цьому порядку, необхідно у

всякому ряді речей, в якому ми безпосередньо виводимо

будь-які істини з інших істин, стежити, які з

них є найпростішими і як відстоять від них дру

Гії: далі, ближче або однаково

ПРАВИЛО VII

Для завершення знання належить все, що відноситься до нашої

задачі, разом і порізно оглянути послідовним і

безперервним рухом думки і охопити достатньої і

методичної енумерації

ПРАВИЛО VIII

Якщо в ряді досліджуваних речей зустрінеться яка-небудь од-

на, яку наш розум не може досить добре зрозуміти,

то потрібно на ній зупинитися і не досліджувати інших,

йдуть за нею, утримуючись від зайвої праці

ПРАВИЛО IX

Потрібно звертати вістря розуму на найнезначніші і

прості речі і довго зупинятися на них, поки не

звикнемо чітко і ясно прозрівати в них істину

ПРАВИЛО X

Для того щоб зробити розум проникливим, необхідно

вправляти його в дослідженні речей, вже знайдених дру-

шими, і методично вивчати все, навіть самі незначи-

тільні, мистецтва, але особливо ті, які по-

ють або припускають порядок

ПРАВИЛО XI

Після того як ми зрозуміємо кілька простих положень і

виведемо з них будь-яке інше, корисно оглянути їх пу-

тим послідовного і безперервного руху думки,

обміркувати їх взаємини і чітко уявити

одночасно найбільша їх кількість; завдяки цьому

наше знання зробиться більш достовірним і наш розум пріоб-

ретет більший кругозір

ПРАВИЛО XII

Нарешті, потрібно використовувати всі допоміжні средст-

ва інтелекту, уяви, почуттів і пам'яті як для від-

четлівой інтуїції простих положень і для вірного срав-

нання шуканого з відомим, щоб таким шляхом відкрити

його, так ще й для того, щоб знаходити ті положення,

які повинні бути порівнювані між собою; словом, не

потрібно нехтувати жодним із засобів, що знаходяться в

розпорядженні людини

ПРАВИЛО XIII

Коли ми добре розуміємо питання, потрібно звільнити його

від всіх зайвих уявлень, звести його до найпростіших

елементам і розбити його на таку ж кількість можли

них частин за допомогою енумерації

ПРАВИЛО XIV

Сказане слід віднести і до реального протягу тіл;

це протяг потрібно цілком представляти у вигляді прос

тих фігур: таким чином воно зробиться зрозумілішим

для інтелекту

ПРАВИЛО XV

Здебільшого також корисно креслити ці фігури і пре-

підносити їх зовнішнім почуттям, для того щоб таким про-

разом нам було легше зосереджувати увагу нашого

розуму

ПРАВИЛО XVI

Що ж стосується вимірів, які не потребують в даний момент

уваги нашого розуму, хоча і необхідних для укладення,

то краще зображувати їх у вигляді скорочених знаків, ніж

повних фігур. Таким чином, саме пам'ять не буде нам

змінювати і разом з тим думка не буде розкидатися,

щоб утримати в собі ці вимірювання, в той час як вона

зайнята виведенням інших

ПРАВИЛО XVII

Зустрілася труднощі треба переглядати прямо, не

звертаючи уваги на те, що деякі з її термінів

відомі, а деякі невідомі, і інтуїтивно слідів-

вать правильним шляхом по їх взаємної залежності

ПРАВИЛО XVIII

Для цієї мети необхідні тільки чотири дії: сложе-

ня, віднімання, множення і ділення. двома останніми

з них часто тут навіть немає потреби користуватися як

щоб уникнути непотрібних ускладнень, так і тому, що в

Надалі вони можуть бути більш легко здійсненні

ПРАВИЛО XIX

Шляхом такого методу обчислень потрібно відшукувати стільки

величин, вираженими двома різними способами, як-

до невідомих термінів ми припускаємо відомими, для

того щоб дослідити труднощі прямим шляхом. Саме

таким чином ми отримаємо стільки ж порівнянь між

двома рівними величинами

ПРАВИЛО XX

Склавши рівняння, ми повинні зробити раніше отложен-

ні нами дії, ніколи не користуючись множенням, ес-

Чи доречно розподіл

ПРАВИЛО XXI

Якщо є багато таких рівнянь, то потрібно їх прівес-

ти все до одного, а саме до того, терміни якого зай-

мут найменшу кількість ступенів в ряді послідовно

тельно пропорційних величин, де вони і повинні бути

розставлені у відповідному порядку

Прийшовши до висновку, що "метод необхідний для відшукання істі-

ни ", Декарт впритул приступає до його розробки." Головний

секрет методу "полягає, за його словами, в тому, що розглядають

ється не та чи інша річ сама по собі ( "потрібно ... їх не

розглядати ізольовано одну від одної "), а ряд речей, в

якому ми безпосередньо виводимо будь-які істини з дру-

гих істин ". Для цього спочатку треба визначити," які з них

є найпростішими ", а потім залишається лише" стежити ...

як відстоять від них інші: далі, ближче або однаково ".

Завдяки тому що поряд з речами розглядаються і їх

зв'язку, методичне рух являє собою безперервний

процес. Так, наприклад, знаходячи "за допомогою різних дейст-

вий ставлення спочатку між величинами А і В, потім між У

і С, між С і D і, нарешті, між D і E ", для того щоб

вловити їх загальну зв'язок і надалі враховувати її, необ

димо "оглядати їх шляхом послідовного руху перед-

дання так, щоб воно представляло одне з них і в той же

час переходило б до іншого ".

Декарт виділяє два основних засоби пізнання: інтуїцію

і дедукцію. Надалі до них приєднується ще і повна

енумерації, або індукція.

Інтуїція - центральне положення картезіанського раціону-

лістіческого методу, що вимагає ясності і виразності як

вищого і вирішального критерію істинності. Тому вчення Де-

карта про інтуїцію збігається з вченням про "природному світлі

розуму ".

Під інтуїцією мається на увазі "поняття ясного і вніматель-

ного розуму, настільки просте і виразне, що воно не остав-

ляє жодного сумніву в тому, що ми мислимо, або, що одне і

то ж, міцне поняття ясного і уважного розуму, порождае-

моє лише природним світлом розуму ".

Інтуїція виступає елементарним актом пізнання і його

"Точкою росту", а саме пізнання розуміється як послідовно

ність, упорядкована ланцюжок інтуїцій.

Слід підкреслити, що картезіанська інтуїція не тільки

не має нічого спільного з ірраціональної, містичної інтуі-

єю середньовічних схоластів, але становить її пряму проти-

воположность.

Інтуїція знаходиться в тісному зв'язку з дедукцією. Посред-

ством дедукції ми пізнаємо все, що необхідно виводиться з

чого-небудь достовірно відомого. Дедукція необхідна в силу

того, що "є багато речей, які хоча і не є са

моочевіднимі, але доступні достовірного пізнання, якщо тільки

вони виводяться з вірних і зрозумілих принципів шляхом последо-

вательного і ніде не переривається руху думки при зор-

кой інтуїції кожного окремого положення ".Тобто під де-

продукцією мається на увазі "саме рух або послідовність

ність, чого немає в інтуїції ".

Повна математічекая енумерації завершує здобутий та-

ким чином знання.

"Для завершення знання необхідна енумерації, так як ес-

Чи всі інші приписи та сприяють вирішенню багатьох

питань, то тільки за допомогою енумерації ми можемо створити

завжди міцне і достовірне судження про речі, з якими ми

маємо справу. Завдяки їй ніщо абсолютно не вислизає від

нас і ми опиняємося обізнаними потроху про все ".

Але вона одночасно і продовжує його, і знову "починає",

тобто обеспечвает безперервне відтворення процесу.

Дійсно, те, що охоплено індукцією, стає еди-

ної частиною знання, освоєної інтуїцією; але тоді ми знову

маємо справу з вихідним чином, посилкою, "схоплює" од-

ним інтуїтивним актом.

Розвивається таким чином система на кожному кроці обра-

щается до своїх підставах, піддаючи їх сумніву.

Сумнів - "сумніваються" здатність мислення - єдиний-

жавного достовірне джерело всієї системи знання, і сомне-

ня - едінственнний спосіб розвитку знання.

Сумнів, що було до цих пір фактором моральним, становіт-

ся сумнівом методологічним, методичним. засумнівавшись у

всім, Декарт очищується від схоластичних догм і може будів

ить свою систему на небагатьох, але міцних підставах.

На думку Декарта, метод є знаряддям людини, і схе-

ма взаємодії людина - метод в процесі роботи дуже

проста і зводиться до наступного: метод вдосконалює ви-

поділені здатності людини, доводячи сама досконалість до

крайніх меж. Відбувається це в ході аналізу здібностей,

що складається в зведенні їх до найелементарнішим, далі нерасчле-

няемое, найпростішим діям. Але в такому вигляді вони втрачають

всяку конкретну зв'язок з тієї чи іншої конкретної особеннос-

ма конкретного індивіда і стають в силу цього елемента-

ми методу, в термінології Декарта - знаходять статут простей-

ших положень, аксіом, на яких базується метод.

Це гарматний аспект використання методу, тобто відно

шення суб'єкт діяльності - знаряддя діяльності. але важливішого

шей рисою методу Декарта є його спрямованість на об'єк

єкт діяльності - матеріальний світ в цілому. але розгляд

відносини суб'єкт - об'єкт призводить нас до основного питання

філософії, а саме його гносеологічному аспекту. Декарту,

як і будь-якого філософу, доводиться вирішити для себе цей воп-

ріс. Його теорія пізнання коротко викладена в правилі XII. ось

її основні положення.

1. Потрібно усвідомити собі те, що всі зовнішні почуття,

оскільки вони становлять частини тіла, хоча ми і применя-

ем їх до об'єктів за допомогою дії, тобто місцевого

руху, відчувають власне лише пасивно, подібно то-

му як віск приймає фігуру друку.

2. Потрібно усвідомити собі, що після того як зовнішнє чув-

ство наведено об'єктом в рух, сприйнята фігура

моментально повідомляється іншій частині тіла, званої

загальним чувствилищем, і до того ж так, що ніяке єство

не переходить реально з одного місця на інше.

3. Потрібно собі усвідомити, що загальне чувствилища діє

на фантазію, або уяву, так само, як друк на

віск, запам'ятовуючи фігури або ідеї, які приходять до

нам від зовнішніх почуттів чистими і безтілесними.

4. Потрібно собі усвідомити, що рушійна сила, або самі нер-

ви, мають свій початок в мозку, де знаходиться воображе-

ня, що збуджує їх різними способами, подібно до того,

як зовнішнє почуття збуджує загальне чувствилища.

5. Потрібно собі усвідомити, що сила, за допомогою якої

ми власне пізнаємо речі, є чисто духовної,

відрізняється від усього тілесного не менше, ніж кров від

кісток або рука від ока, єдиною в своєму роді,

хоча вона разом з фантазією то сприймає фігури, ис

ходять від загального чувствилища, то оперує фігурами,

зберігаються в пам'яті, то створює нові.

Не можна не відзначити дуалістичності Декарт підходу, але

не будемо заглиблюватися в це питання.

Декартов метод задає спосіб відомості (регресу) до "прос

Тейша "(аксіомам-вихідним геометричним образам), і цим

регресом є доказ. Виведення з "найпростіших"

є зверненням докази і протікає паралельно

останньому. Воно, за висловом Декарта, повертається на ті

ж "сходами". Відбувається це за правилами виведення, знайденим

в кінцевій точці регресу, в пункті "повернення", і дозволяє

усвідомити саме доказ. Ось чому висновок і тотожний

( "За тими ж сходами"), і не тотожний ( "усвідомлення") дока-

зання.

Схема вирішення завдань, пропонована Декартом в практично

незмінному вигляді діє і зараз. Вона полягає в сліду-

Ющем. Спочатку сформулювати завдання в тому вигляді, в якому вона

дана. Потім побудувати математичну модель, тобто випі-

сать рівняння описують задачу. Потім слід вирішувати лише

задачку, відволікаючись від її конкретного утримуючи-

ня. Коли рішення отримано, його треба проінтерпретувати

для конкретного додатка.

Якщо перші правила описують соьственно метод, тобто

як знайти завдання, як звести її до більш простий і т.д. , то

заключні правила показують як вирішувати математичну

задачу. Декарт бачить загальне будівлю науки у вигляді "Універ-

сальної математики ", тому не дивно, що він приділяє

математики багато місця в своїх дослідженнях. Тут йому при-

надлежат багато чудових досягнення. введення перемен-

ної величини було поворотним пунктом в математиці. система

координат, що носить ім'я Декарта, дозволила характеризувати

точки числами (координатами) і породила концепцію математ-

ки, згідно з якою алгебра є способом розуміння ге-

ометр. Декарт ввів безліч зручних позначень. створив

теорію пропорційних відносин і багато іншого.

З введенням координат рух знімається в термінах про-

тяжіння (простору), в геометричному образі кривої

лінії. Час, як таке, виключається. Воно теж представля-

ється як одна з просторових (протяжних) характерис-

тик руху, як його координата на осі (часу): його вели

чину задається відрізком прямої (в прямолінійною системі коорди-

ДИНАТ). Звільнена від необхідності бути "сама собі ме

тодом ", геометрія остаточно поглинає фізику, і для дос-

тижения ідеалу тепер залишається реалізувати всі тотожність в

масштабах Всесвіту: Декарт незабаром (1630 г.) приймається за

написання гігантського "Миру".

"Правила для керівництва розуму" мають величезне філософське,

методологічне та математичне значення. Кожен раз, ко-

да сучасний логік або математик звертає увагу на те,

як відбуваються відкриття або винаходи, він незмінно обра-

щается до "Правил ..." Декарта.

Дж. Пойа каже:

"З плином часу сам Декарт повинен був визнати, що

є випадки, коли його схема є непридатною. В на-

вимір, призначеному в основу схеми Декарта, можна угледіти

щось глибоко правильне. Однак, втілити цей намір

виявилося дуже важко ... Проект Декарта зазнав невдачі,

проте, це був великий проект, і, навіть залишившись нереалізо-

ванним, він зробив більший вплив на науку, ніж тисяча малих

проектів, в тому числі таких, які вдалося реалізувати ".

Хоча "Правила ..." - одне з перших творів Декарта,

вони справді невичерпні, і в них, в "задумі" як реализо-

ванних, так і не здійснених ідей, надій і прагнень,

представлений майже весь прийдешній Картезий.

Список використаної літератури

1. Декарт Р. "Вибрані твори"

2. Ляткер Я.А. "Декарт"

3. Соколов В.В. "Філософія Рене Декарта"

4. Введення в філософію. підручник п / р Фролова ч.1

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. _2Декарт Р._0 Твори в двох томах. Том 1.- М .: Думка, 1989.

- 654с.

2. _2Богомолов А._0 Буржуазна філософія передодня і початку імперіа-

лизма. М.: Вища школа, 1977.-421с.

3. _2Радугін А. _0Філософія. М.: Владоc, 1995.