Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Наполеонівські війни 1799-1815 рр.





Скачати 45.42 Kb.
Дата конвертації13.12.2017
Розмір45.42 Kb.
Типдоповіді
У Нідерландах англійська корпус, втративши 4 000 солдатів убитими і пораненими, домігся незначних успіхів. Але це вже ніяк не вплинуло на війну. Австрія до цього часу зазнала поразки.

Шенбруннський світ

14 жовтня 1809 року було підписано Шенбруннський мирний договір між Австрією і Францією. Поразка австрійців було страшенно не тільки з військової точки зору, скільки в моральному і політичному.

Війна Шостий коаліції 1813--1814

Наполеон повернувся з Російського походу в Париж 18 грудня 1812 і відразу ж енергійно приступив до організації нової армії замість знищеної в Росії. Достроково покликані 140 тис. Юнаків, які підлягають призову в 1813, ще 100 тис. Переведені в регулярну армію з Національної гвардії. Призвані громадяни старших вікових груп, для допоміжної служби покликані юнаки 1814 року призову. Кілька полків відкликано з Іспанії. Ряд категорій позбулося відстрочок, матросів перевели в піхоту. Чималу частину військ вдалося зібрати по гарнізонах.

Поки Наполеон формував армію, його пасинок Євген Богарне [4] стримував по лінії Ельби подальше просування союзних російсько-прусських військ, спираючись на ланцюжок фортець і 60-тисячну армію.

15 квітня 1813 Наполеон виїхав з Парижа до новосформованої армії (бл. 130 тис.) В Майнц на кордоні Франції. В кінці квітня він рушив до Саксонії до Лейпцигу, звідки, з'єднавшись з військами Богарне, він мав намір відкинути російські війська і привести в покірність повсталу Пруссію. Всього Наполеон мав у Німеччині до 180 тис. Солдатів проти 69 тис. Російських і 54 тис. Прусських солдатів, якщо не враховувати французькі гарнізони фортець на Одері та Віслі і облягати їх сили. [5]

Кампанія 1813 року. Війна в Німеччині

Звільнення Пруссії. Січень - Квітень 1813

Хоча прусський король Фрідріх Вільгельм III формально зберігав вірність союзу з Наполеоном, вступ російських військ до Східної Пруссії створило передумови для розвороту прусської політики. Російські війська трималися дружньо на прусської території, не втручаючись у внутрішні справи Пруссії. 25 січня 1813 прусський король перебрався з окупованого французами Берліна в нейтральну Сілезію (прусські володіння на кордоні з Австрією). 9 лютого Пруссія ввела загальну військову повинність, що дало можливість поряд з іншими заходами створити до початку березня 120 тис. Армію. Прусські регулярні частини стали діяти узгоджено разом з російськими проти французів, не завжди отримуючи на це санкцію прусського короля. Спроба французів організувати другу лінію оборони по Одеру не увінчалася успіхом через російсько-прусського союзу.

Армія Кутузова після захоплення Варшави рушила на захід Польщі до Каліш. 13 лютого передовий російський загін (16 тис.) Під командуванням Вінцінгероде перехопив під Каліші відступав 10-тисячний саксонський корпус Реньє, саксонці втратили в бою 3 тис. Солдатів. 24 лютого штаб Кутузова перебрався в Каліш. З Калиша російські загони стали здійснювати вилазки до Німеччини.

28 лютого в Каліші був підписаний союзний російсько-прусський договір, а 27 березня 1813 прусський король оголосив війну Франції. До цього часу вся територія Пруссії (виключаючи кілька блокованих фортець на Віслі і Одері) аж до Ельби була звільнена від французьких військ. За Ельбою і на південь від неї починалися землі німецьких князівств Рейнського союзу, що зберігали вірність Наполеону.

Головна руська армія (43 тис.), Розташувавшись на західному кордоні Варшавського Герцогства, зупинила на місяць своє просування. На думку головнокомандувача Кутузова російським військам слід було брати участь у війні за звільнення Німеччини, так як битви з французами в Європі відповідали інтересам не стільки Росії, скільки інтересам самих німецьких держав і Англії. Однак Кутузов не міг відкрито чинити опір планам імператора Олександра I, і об'єднана російсько-прусська армія (бл. 70 тис.) В кілька ешелонів рушила з польського Калиша до Саксонії, захопивши 27 березня Дрезден, столицю формально нейтрального королівства. 3 квітня авангард союзників увійшов в Лейпциг.

Через Саксонію проходив найкоротший шлях з Пруссії на Париж. З захопленням цієї держави Рейнський союз (васальне утворення Наполеона з німецьких держав) очікував розпад, і саме там розгорнулися основні битви Наполеона в 1813 році з арміями Шостий коаліції.

Більш енергійно, ніж Головна російська армія, діяв на північ від окремий корпус Вітгенштейна. Передовий загін з його корпусу під керівництвом генерал-ад'ютанта Чернишова увійшов 4 березня в Берлін, залишений напередодні французьким гарнізоном. 11 березня в звільнену столицю Пруссії з тріумфом вступили основні сили Вітгенштейна. 17 березня до військ Вітгенштейна (20 тис.) В Берліні приєднався прусський корпус Йорка (30 тис.), Щоб спільно діяти в рамках російсько-прусського союзу.

Потім Вітгенштейн разом з пруськими частинами рушив до Магдебургу на Ельбі (опорна фортеця французів на західному кордоні Пруссії), де союзники відбили спробу французів зробити вилазку на Берлін. Переконавшись у відсутності загрози для Берліна з цього напрямку, Вітгенштейн в 20-х числах квітня рушив на південь до Лейпцигу для з'єднання з армією Кутузова.

Загін генерал-лейтенанта Левіза (12 тис.) Вітгенштейн залишив блокувати прусський Данциг в гирлі Вісли (Данциг капітулював 24 грудня 1813). Корпус Чичагова, що незабаром перейшов під початок Барклая-де-Толлі, облягав фортеця Торн на середній Віслі. Торн капітулював 16 квітня, що вивільнило російський корпус (12 тис.) Якраз до початку боїв з армією Наполеона в Саксонії.

Через відсутність достатньої кавалерії Наполеон мав смутні відомості про дислокацію противника, не підозрюючи про зосередження союзних сил на південь від Лейпцига. Його армія розтягнулася на 60 км від Йени до Лейпцига, ніж вирішив скористатися новий головнокомандувач союзників російський генерал Вітгенштейн. За його планом війська союзників мали завдати флангового удару по французьким корпусам в той час, поки вони були розкидані на марші. 2 травня 1813 відбулася битва під Лютценом. Наполеон зумів відбити несподіване наступ союзників і, швидко стягнувши сили, перейшов в контрнаступ. У битві союзники втратили до 10 тисяч солдатів (з них 2 тис. Росіян), але французькі втрати виявилися приблизно в 2 рази вище. Збентежені невдалим розвитком справи союзники вирішили відступити.

8 травня росіяни залишили Дрезден і переправилися за Ельбу. Саксонія підпала знову під владу Наполеона.

12 травня союзники зайняли оборонну позицію на східній околиці Саксонії при Бауцене (40 км на схід від Дрездена), вдало укріплену самою природою. 20--21 травня там відбулося чергове бій, відоме як битва при Бауцене. Наполеон мав 143 тис. Солдатів проти 93 тис. Російських і прусських. За два дні боїв росіяни втратили 6400 солдатів, пруссаки - 5600, французькі втрати виявилися в півтора рази важче (18-20 тис.). Видавлені з позицій союзники вирішили продовжити відступ на схід.

Якщо для російської армії відхід був вигідний тактичний маневр, для прусаків наслідки були важче, так як бойові дії переносилися на територію Пруссії. Після другого поспіль невдалого генеральної битви цар Олександр I замінив 25 травня головнокомандувача Вітгенштейна на більш досвідченого і старшого за вислугою років у чині генерала-від-інфантерії Барклая-де-Толлі. Війська союзників, відступаючи в Сілезію, дали ряд вдалих ар'ергардних битв (справи при Рейхенбаха і Гайнан), однак Барклай рішуче не бажав давати наступного генеральної битви, сподіваючись на виснаження французької армії.

В ході переслідування армія Наполеона зовсім засмутилася, французи стомилися від безперервних безрезультатних боїв, втрати від дезертирства і хвороб значно перевищували бойові втрати. Постачання французьких військ було незадовільним, прожиток залежало від грабежу місцевого населення.

Ще 18 травня, до битви при Бауцене, Наполеон просив прийняти в російсько-прусської квартирі маркіза Коленкура для переговорів з Олександром I, але не отримав відповіді. 25 травня переговори поновилися з ініціативи французької сторони. 4 червня 1813 Наполеон уклав в Пойшвіце перемир'я з союзниками до 20 липня (продовжено потім до 10 серпня 1813), після чого повернувся в Дрезден. Обидві сторони сподівалися використовувати перепочинок для мобілізації сил.

Перемир'я. Червень - серпень 1813

Наполеон назвав перемир'я однією з найбільших помилок в його житті. В результаті перемир'я Шоста коаліція значно розширилася і посилилася, перевага в силах перейшов на бік противників Наполеона.

В середині червня Англія зобов'язалася підтримати Росію і Пруссію значними субсидіями на продовження війни.

22 червня Швеція вступила в антифранцузьку коаліцію, виторгувавши собі Норвегію (датське володіння).

В кінці червня союзники і Наполеон прийняли пропозицію Австрії про посередництво, але якщо союзники також взяли австрійські умови мирного договору, то Наполеон не бажав жертвувати навіть частиною своїх захоплених володінь. На початку липня в містечку Трахенберг (на північ від Бреславля) відбулася нарада союзних монархів (Росії, Пруссії, Швеції) по складанню загального плану військових дій проти Наполеона. Австрійський імператор схвалив Трахенбергскій план в якості спостерігача. Одночасно велися мляві переговори з французькими уповноваженими у Празі.

На початку серпня Наполеон зробив останню спробу уточнити умови, на яких Австрія погодиться на мир. В останній день перемир'я, 10 серпня, він послав депешу, в якій погодився прийняти частину австрійських умов, але час був упущений. 12 серпня Австрія офіційно вступила у війну на боці коаліції.

14 серпня Наполеон прийняв всі умови віденського кабінету, проте вимушена поступка вже не могла змінити рішення Австрії. Російсько-прусська армія рушила з Сілезії в Богемію, щоб приєднатися до новим союзникам.

Звільнення Німеччини. Серпень - грудень 1813

Бій під Дрезденом. Серпень вересень.

Бойові дії відновилися відправкою Наполеоном свого маршала Удіно з 70-тис. армією на Берлін. Підтримку Удино повинні були надати французькі гарнізони з Магдебурга і Гамбурга. Одночасно самий рішучий з союзних полководців Блюхер виступив з Сілезії. Наполеон, вважаючи бачити перед собою головні сили союзників, кинувся на Блюхера, який 21 серпня відразу ж відійшов відповідно до Трахенбергскому плану.

19 серпня Богемська армія союзників несподівано для Наполеона рушила до Дрездену через Рудні гори, погрожуючи зайти в тил головної французької армії. Наполеон, дізнавшись про небезпеку для Дрездена, прикритого тільки корпусом маршала Сен-Сіра, прискореними маршами поспішив з Сілезії назад до найважливішого опорного пункту. Проти Блюхера було залишено маршал Макдональд з 80-тисячною армією.

23 серпня прусські корпуси з Північної армії союзників відкинули під Гросбереном (в 15 км на південь від Берліна) маршала Удіно, розгромивши саксонський корпус. Перемога над французами, здобута пруссаками практично самостійно, викликала патріотичне піднесення в Пруссії. Удино відступив до Ельби під захист фортеці міста Віттенберг і незабаром був замінений Наполеоном на маршала Нея, якому ставилося колишня завдання опанувати Берлін.

25 серпня Богемська армія підійшла до Дрездену, але командувач Шварценберг не ризикнув взяти місто з ходу, вирішивши почекати відсталі війська.На наступний день, 26 серпня, він почав штурм, однак і Наполеон встиг повернутися в цей день з гвардією. 27 серпня відбулася генеральна битва, в якому союзники зазнали поразки і в розладі відступили назад до Богемії. Основні втрати понесли австрійські війська. Наполеон намагався замкнути гірський прохід, через який кинулися війська союзників, направивши в обхід сильний корпус Вандама. Однак Вандам сам опинився в оточенні завдяки стійкості російської гвардії в бою під Кульмом, 30 серпня його корпус був абсолютно розгромлений.

26 серпня, в день початку Дрезденського битви, Блюхер перейшов в контрнаступ в Силезії на річці Кацбах, де в зустрічному бої переважаючими силами кавалерії розбив армію маршала Макдональда (див. Битва біля Кацбахе). Розбитий маршал відступив до Саксонії до основних сил.

Наполеон після перемоги над Богемської армією союзників був змушений на початку вересня знову виступити проти Сілезької армії Блюхера. Блюхер відійшов за річку Бобер, зруйнувавши мости. Тим часом Богемська армія провела демонстрацію в бік Дрездена, зайнявши Пірна. Наполеон поспішив повернутися назад до Дрездену. Дезорганізований війною на два фронти Наполеон пішов в оборону, його війська були виснажені безперервними, безплідними для французів маршами.

Вересень 1813 року пройшов без великих боїв, за винятком чергового невдалого походу французької армії під керівництвом маршала Нея на Берлін (див. Битва при Денневіце). 6 вересня прусські корпусу Північної армії розбили Нея, відкинувши його війська до Ельби. Перемоги союзників не дозволили Наполеону розвинути успіх Дрезденського битви і зберегли готову розпастися коаліцію з Австрією. У бойових діях на 3 тижні наступила перепочинок, противники збиралися з силами і здійснювали вилазки один проти одного обмеженими силами.

Стратегічне положення Наполеона погіршився. У ряді поразок і ще більшою мірою від виснажливих маршів і погане постачання він втратив значно більше солдатів ніж союзники. За оцінкою німецького історика Ф. Мерінга за серпень і вересень Наполеон втратив 180 тис. Солдатів, головним чином від хвороб і дезертирства.

Бій під Лейпцигом. Жовтень - грудень.

Загальна ситуація до кінця лютого 1814

Загальна обстановка до кінця лютого 1814 року складалася для Наполеона тяжко, але не безнадійно. Він поставив собі задачу укласти мир з союзниками на умовах збереження кордонів Франції до початку епохи наполеонівських воєн, тобто по Рейну і Альп. Загальне розташування протиборчих армій на 26 лютого 1814 року був следущим.

Наполеон між річками Сеною та Обом мав близько 74 тис. Солдатів при 350 гарматах. З такими силами він успішно стримував союзні армії Блюхера і Шварценберга, чисельність яких за оцінками перевищувала 150 тисяч солдатів. Блюхер (близько 45 тис. Солдатів) відокремився від Головної армії Шварценберга і рушив у бік Парижа. На його шляху перебували тільки слабкий заслін у вигляді французьких корпусів Мармона і Мортьє (до 16 тис. Солдатів).

На південному фланзі в Швейцарії наполеонівський маршал Ожеро з 28 тис. Солдатів відкинув австрійський корпус Бубни і готувався взяти Женеву, після чого його завданням було перерізати комунікаційну лінію Шварценберга.

В Італії французький генерал Євген Богарне з 48 тис. Солдатів успішно протистояв 75-тисячній австрійській армії фельдмаршала Бельгарда, а також стримував колишнього наполеонівського маршала, а тепер неаполітанського короля Мюрата з його неаполитанцами від активних дій проти французів.

В Іспанії наполеонівський маршал Сюше мав до 40 тис. Солдатів. Згідно з угодою він не вів бойових дій, очікуючи можливості відвести війська до Франції. Піренеї замикав загін маршала Сульта, не даючи англо-іспанської армії герцога Веллінгтона вторгнутися до Франції з півдня.

На півночі в районі Рейну і Голландії французи продовжували опір в численних фортецях.

Успіхи союзників. Березень 1814

27 лютого Блюхер підійшов до Лаферте-су-Жуар (75 км на схід від Парижа) на Марні, де відкинув слабкі заслони маршалів Мармона і Мортьє. Дізнавшись про рух Наполеона, Блюхер почав відступ уздовж річки УРК на північ до Суассон на Ене назустріч рухався підкріплення (корпусам Вінцінгероде і Бюлова). Погрожуючи штурмом, союзники умовили французький гарнізон покинути 3 березня фортеця Суассона зі зброєю, після чого 4 березня Блюхер перейшов на правий берег Ени, де його армія, поєднана з корпусами Вінцінгероде і Бюлова, збільшилася вдвічі і стала налічувати до 109 тис. Солдатів.

Наполеон був змушений малими силами (40-50 тис.) Атакувати Блюхера, щоб прорватися на північ на Рейн і в Голландію, де розраховував деблокувати французькі гарнізони. Гарнізони могли дати йому до 50 тисяч солдатів, що дало б надію французькому імператору розтрощити союзні армії у Франції.

Наполеон не знав про з'єднання союзників і мав намір перерізати центральну дорогу Суассон - Лаон. 7 березня Наполеон атакував позиції Блюхера на Краонскіх височинах, на яких оборонялися дві російські дивізії Воронцова і Строганова (16 тис. Солдатів) з корпусу Вінцінгероде. Задум Блюхера полягав у тому, щоб дати загрузнути Наполеону в битві, а потім обхідним маневром завдати удару йому в тил. Однак сильний кавалерійський корпус не зміг зробити цей маневр, і росіяни відступили з плато. Битва при Краоне розглядається як одне з найбільш кровопролитних за всю кампанію, якщо оцінювати питомий число убитих і поранених (відсоток від кількості учасників битви). Російські дивізії втратили майже третину особового складу.

Блюхер стягнув всі наявні сили (104 тис., З них 22 тис. Кавалерії, 260 знарядь) до Лаон, сильно укріпленого містечка - стародавньої столиці Франції. Наполеон теж стягнув свої сили в кулак, довівши чисельність армії до 52 тис. Солдатів (включаючи 10 тис. Кавалерії) при 180 гарматах. 9 березня за Лаона війська союзників, головним чином прусські дивізії, відбили наступ Наполеона і потім в ніч на 10 березня повністю розгромили один з його корпусів під командуванням маршала Мармона. Проте Наполеон продовжив атаки 10 березня на вдвічі найсильнішу армію Блюхера, після чого до кінця дня безперешкодно відступив за річку Ену.

Після відступу Наполеона стратегічна ініціатива могла б перейти до армії Блюхера, проте його війська залишалися нерухомими протягом тижня через хворобу прусського фельдмаршала і труднощів у постачанні. Наполеон рушив на схід і 13 березня несподіваною атакою розбив в Реймсі 14-тисячний російсько-прусський корпус графа Сен-Прі. Зайнявши Реймс, Наполеон перерізав комунікаційну лінію між Сілезької армією Блюхера і Головною армією Шварценберга. Раптовий успіх Наполеона надав моральний вплив на союзників, які в замішанні припинили свої операції, передоверив ініціативу в бойових діях французькому імператору.

В цей час Головна армія союзників під керівництвом Шварценберга повільно просувалася до Парижу. Наполеону, ослабленому великими втратами в боях з Блюхером, нічого не залишалося, як знову кинутися на Головну армію. Наполеон розраховував застосувати звичайну тактику: атакувати з флангу розсіяні в марші корпусу союзників окремо. Однак цього разу союзники встигли поцупити корпусу в кулак, так що Наполеон не міг сподіватися на перемогу в битві з набагато переважаючим противником. Єдине, що міг зробити Наполеон, це зупинити просування Головною армії, погрожуючи їй з флангу або тилу. Однак в такому випадку шлях на Париж залишався відкритим для армії Блюхера.

Наполеон обрав наступну стратегію: виставити заслони проти союзників, а самому пройти між арміями Блюхера і Шварценберга до північно-східним фортецям, де він міг, деблокувати і приєднавши гарнізони, значно посилити свою армію. Потім у нього з'явилася б можливість примусити союзників до відступу, погрожуючи їх тиловим комунікаціям. Наполеон сподівався на повільність союзних армій і їх страх перед армією французького імператора в їхньому тилу. Париж оставлялся на захист, головним чином, своїх жителів і Національної гвардії.

ДО 20 березня корпусу Головною армії зосередилися між річками Сеною та Обом близько Труа. Наполеон обрав маршрут на північний схід уздовж долини річки Про через містечко Арсі-сюр-Об до Вітрі і далі на схід. 20 березня його 25-тисячна армія зіткнулася в Арсі з військами Шварценберга (до 90 тис. Солдатів). 21 березня після битви при Арсі-сюр-Обидві Наполеон був відкинутий за річку Об і пішов до Сен-Дізьє, де мав намір турбувати союзні армії з тилу. Йому вдалося частково виконати поставлене завдання: наступ на Париж Шварценберга було призупинено.

Взяття Парижа і кінець кампанії. Березень 1814

У свою чергу союзники 24 березня погодили план подальших дій в кампанії, вирішивши після суперечок відновити наступ на Париж. Проти Наполеона вислали 10-тисячний кавалерійський корпус під керівництвом російського генерала Вінцінгероде з тим, щоб ввести Наполеона в оману щодо намірів союзників. Корпус Вінцінгероде був розбитий Наполеоном 26 березня, але це вже не вплинуло на хід подальших подій.

25 березня армії Блюхера і Шварценберга рушили на Париж. У той же день при Фер-Шампенуазі союзна кавалерія в 2 окремих боях розбила корпуси маршалів Мармона і Мортьє (16-17 тис. Солдатів) і майже повністю знищила великий загін Національної гвардії. Французькі корпусу поспішали на з'єднання з Наполеоном, після поразки вони відкотилися до Парижу.

Коли 27 березня Наполеон дізнався про наступ на Париж, то високо оцінив рішення супротивника: «Це чудовий шаховий хід. Ось ніколи б не повірив, що який-небудь генерал у союзників здатний це зробити ». На наступний день він від Сен-Дізьє (прим. 180 км на схід від Парижа) кинувся на порятунок столиці, однак прибув занадто пізно.

29 березня союзні армії (близько 100 тис. Солдатів, з них 63 тис. Росіян) підійшли впритул до передової лінії оборони Парижа. За різними даними у французів було 22--26 тис. Регулярних військ, 6-12 тис. Ополченців Національної Гвардії і близько 150 гармат. Брак військ частково компенсувалася високим бойовим духом захисників столиці і їх надією на швидке прибуття Наполеона з армією.

30 березня російські та прусські корпусу атакували і після запеклих боїв захатілі передмістя Парижа. Бажаючи врятувати багатотисячне місто від бомбардування і вуличних боїв, командувач правим флангом французької оборони маршал Мармон до 5 години дня відправив парламентера до російського імператора. Олександр I дав таку відповідь: «Він накаже зупинити бій, якщо Париж буде зданий: інакше до вечора не дізнаються місця, де була столиця.» Битва за Париж стало в кампанії 1814 року одним з найбільш кровопролитних для союзників, які втратили за один день боїв більше 8 тисяч солдатів (з них понад 6 тис. росіян).

31 березня в 2 годині ранку капітуляція Парижа була підписана. До 7 години ранку, за умовою угоди, французька регулярна армія повинна була покинути Париж. Опівдні 31 березня російська і прусська гвардія на чолі з імператором Олександром I тріумфально вступили в столицю Франції.

У перших числах квітня Сенат Франції видав декрет про позбавлення влади Наполеона і заснував тимчасовий уряд. Проте на більшій частині Франції народ визнавав імператорську владу, тобто виникло двовладдя.

Наполеон дізнався про капітуляцію Парижа в той же день на під'їзді до столиці. Він відправився в свій палац у Фонтебло, де чекав підходу своєї відсталою армії. Наполеон стягнув всі наявні війська (до 60 тис.) Для продовження війни. Однак під тиском власних маршалів, які враховують настрої населення і тверезо оцінюють співвідношення сил, 4 квітня Наполеон написав заяву про умовне зречення на користь свого сина Наполеона II під регентством дружини Марії-Луїзи. Поки йшли переговори, частина французької армії перейшла на бік союзників, що дало привід царю Олександру I посилити умови зречення.

6 квітня Наполеон написав акт зречення за себе і своїх спадкоємців престолу Франції.У той же день Сенат проголосив королем Людовіка XVIII. Сам Наполеон 20 квітня відправився в почесне заслання на острів Ельбу в Середземному морі.

30 травня 1814 року був підписаний мир, який повернув Францію в межі 1792 і відновив там монархію.

1) З якою метою Наполеон вторгся до Іспанії?

2) Що послужило приводом початку війни Австрії і Франції в 1792г.?

3) Чому після скинення Наполеона з трону народ продовжував визнавати його імператорську владу?

4. Військове мистецтво наполеонівських воєн. Маршали наполеонівської імперії

26 маршалів Першої імперії (1804-1814 рр.) У Франції - це історичний феномен. Поява такої кількості воєначальників вперше стало можливим завдяки не так Наполеону, скільки Великої французької революції. Ніколи раніше світ не бачив такого яскравого сузір'я воєначальників, що піднялися з народних низів виключно за своїми талантам і незалежно від спорідненості, протекції або монаршого капризу. Звання маршала у Франції існувало як придворне гідність з початку XIII в., А як вищий військовий чин - з 1627 року, коли кардинал А. Ж. Рішельє скасував посаду конетабля - головнокомандувача армією. Людовик XIV мав уже 20 маршалів Франції, серед яких були найбільші полководці свого часу - А. Тюренн, С. Вобан, К. Віллар. Звання маршала з його відмітним знаком - маршальським жезлом - присвоювалося по указу короля. Так було до тих пір, поки революційний Конвент 21 лютого 1793 Р. не скасував поряд з іншими "старорежимними" титулами і військове звання маршала. Наполеон відновив звання маршала Франції, як тільки Франція після 12-річного режиму Першої Республіки була проголошена 18 травня 1804 р імперією. Цей акт Наполеона був одним з багатьох його кроків по поверненню - правда, вже в умовах нової буржуазної Франції - старих звань і титулів, які покликані були надати наполеонівському двору монархічний колорит. Разом з маршальським званням був відновлений і старий порядок його присвоєння - з волі і за підписом монарха.

Основоположні принципи комплектування та утримання армії Наполеон - успадкував від революції. Завдяки успіхам французької економіки і за рахунок ресурсів переможених держав Європи він краще, ніж будь-хто з його супротивників, забезпечував свою армію матеріально, але ще більше вона перевершувала всі інші армії, якщо можна так висловитися, в соціальному відношенні. То була масова армія нового типу. Вона комплектувалася на основі загальної військової повинності, декретованого в 1793 р і через п'ять років кілька звуженої у вигляді так званої конскріпціі. Майже всі кращі маршали Наполеона - Ланн, Массена, Ней, Мюрат, Бессьєр, Лефевр, Сюше, Журдан, Сульт - вийшли з простого народу. Службу вони починали солдатами. Але поряд з ними були і маршали-аристократи: Даву, Макдональд, Серрюрье, Мармон, Груші. Даруючи їм маршальські жезли. Наполеон враховував головним чином їх військові гідності. Свого найближчого друга, генерала Андоша Жюно, імператор зробив герцогом, - а герцогський титул мав тоді не кожен маршал - але так і не зробив його в маршали, бачачи, що він як полководець все ж таки не дотягує до рівня маршала. Точно так же не дав він маршальського жезла Д. Вандама, хоча цінував його як генерала настільки, що навіть пробачив йому службові зловживання, сказавши його улічітелям: "Якби у мене було два Вандама, то одного з них я повісив би за це!" Першими маршалами Першої імперії стали 18 генералів, яким Наполеон привласнив маршальські звання декретом від 19 травня 1804 року, на наступний день після того, як він сам зайняв імператорський трон. З них чотири найстаріших були оголошені почесними маршалами. Мабуть, саме гучне ім'я тоді мав уже майже 70-річний Франсуа Етьєн Крістоф Келлерман - переможець в історичній битві при Вальми 20 вересня 1792, де Французька революція здобула першу перемогу над зовнішнім ворогом. Очевидець цієї події Гете сказав в той вечір: "Сьогодні тут почалася нова епоха історії". Почесним маршалом став і Жан-Матьє Филибер Серрюрье - учасник ще Семирічної війни, герой італійської кампанії 1796-1797 рр., Який прийняв в Мантуї капітуляцію знаменитого австрійського фельдмаршала С. Вурмзера, з 1802 р - віце-президент Сенату. Нарешті, жезли почесних маршалів отримали ще два далеко не для людей похилого віку генерала. Один з них - 50-річний Домінік Періньон, блиск перемог якого над австрійцями і пруссаками 1794-1795 рр. НЕ затьмарив навіть той сумний для нього факт, що в 1799 році він був узятий в полон біля Нові А.В. Суворовим, - з 1802 був, як і Серрюрье, віце-президентом Сенату. Інший, Франсуа Жозеф Лефевр, якому в травні 1804 р не було ще й 49 років, заслуговує на особливу уявлення.

Якщо Келлерман, Серрюрье і Періньон, увінчані маршальськими лаврами за минулі заслуги, більше в боях за весь час Першої імперії не брали участь, то Лефевр брав активну участь у всіх війнах Імперії 1805-1814 рр., Включаючи навала Наполеона на Росію, де він був начальником прославленої Старої гвардії. Волонтер революції прямо від сохи, який отримав від Наполеона понад маршальського жезла ще й титули графа і герцога данцігського, малограмотний, але зате сильний природним розумом, селянської кмітливістю і солдатської доблестю, Лефевр висунувся в ряд кращих наполеонівських маршалів. Серед решти 14 маршалів "першого призову", поряд з відданими Ланном, Бертьє, Мюратом, Даву, Неєм, Бессьєр, Сульт, Мойсеєм, Мортьє, Наполеон включив і тих, хто з тих чи інших причин знаходився в опозиції режиму його особистої влади: Массена , Бернадота, Журдана, Брюна, Ожеро. Всі вони, крім Бертьє і Мойсея, були молодші будь-якого з почесних маршалів, а половина з 14 не досягнула і 40 років: Даву було 34 роки, Ланну, Нею, Бессьєр і Сульт - по 35. З кращих генералів Республіки залишилися тоді без маршальського звання лише четверо: фрондери Макдональд, Сен-Сір (ці двоє - тимчасово) і переконані республіканці Ж.-К. Лекурб і колишній вже в тюрмі Ж.-В. Моро. Надалі стали маршалами Імперії ще вісім генералів: в 1807 р - Віктор, в 1809 - Макдональд, Удино, Мармон, в 1811- Сюше, в 1812 - Сен-Сір, в 1813 - Понятовський, в 1815 - Груші.

Син конюха, солдат революції Жан Лан, майбутній герцог Монтебелло був помічений Наполеоном ще як батальйонний офіцер в бою при Дего 15 квітня 1796 року і з того дня стрімко пішов вгору, закінчивши італійську кампанію вже генералом. У Єгипті він став одним з найближчих соратників Наполеона, а в походах 1805-1809 рр. - його правою рукою і головною надією. Він не тільки виконував задуми Наполеона, а й сам керував операціями, вигравав битви: при Монтебелло 10 червня 1800 р з 8-тисячним авангардом розсіяв 20 тисячний корпус австрійського фельдмаршала П.К. Отта, а при Тудела 23 листопада 1808 р у главі 20-тисячного корпусу розгромив 45-тисячну армію кращих іспанських воєначальників X. Палафокса і Ф. Кастаньос. Примітно, що останній чотирма місяцями раніше вразив всю Європу, змусивши капітулювати в чистому полі у Байлена французький корпус генерала П. Дюпона. У лютому 1809 року саме Ланн взяв штурмом легендарну і раніше неприступну Сарагосу, після чого написав Наполеону про своє неприйняття такої війни, коли доводиться вбивати мирних жителів. Історик Ж.Мішле вважав Ланна "великим солдатом" і "великим полководцем" [18]. Сам Наполеон цінував Ланна за "найбільші обдарування", називав його "Ахіллом" і "Роландом" французької армії і згадував про нього на острові Святої Єлени так: "Я знайшов його пігмеєм, а втратив гігантом"

Андре Массена, малограмотний, як і Лефевр, син селянина, герцог Ріволі і князь Есслінгскій, може бути, найбільшим від усіх маршалів даром полководницької імпровізації і взагалі як воєначальник був всім хороший. У 1775 р Массена став солдатом королівської армії і до початку революції дослужився за 14 років до сержанта. Після революції вступив в Національну гвардію і в 1792 р став капітаном, а в 1793 - генералом. Саме він, розгромивши 26 вересня 1799 року в битві під Цюріхом російський корпус А.М. Римського-Корсакова, змусив А.В. Суворова піти зі Швейцарії і тим самим врятував Францію від загрожувала їй російсько-австрійського нашестя. Але цей унікальний самородок "мав злощасну схильність до крадіжок", причому "крав, як сорока, інстинктивно" [23] а головне - дуже багато. Це підірвало репутацію маршала і врешті-решт призвело до краху, зіпсувало йому кар'єру. Коли Наполеон вилаяв його: "Ви найбільший грабіжник в світі!", - Массена раптом заперечив, шанобливо вклоняючись: "Після вас, пане ...". За таку зухвалість він перед походом в Росію виявився в опалі.

Луї Ніколя Даву, герцог Ауерштедтськоє і князь Екмюльскій, відрізнявся рідкісним для маршала імперії безкорисливістю, республіканської чесністю і прямотою. Наполеон, будучи вже у вигнанні, його охарактеризував таким чином: "Це один з найславетніших і чистих героїв Франції". Як полководець Даву блискуче проявив собі 14 жовтня 1806 року в битві під Ауерштедтом, де він знищив половину 100-тисячний російської армії на чолі з королем, двома принцами і фельдмаршалом Пруссії, поки Наполеон в іншому битві, що сталося в той же день під Ієною, ліквідував іншу її половину. Перемога Даву при Ауерштедте була тим більш вражаючим, що він мав усього 27 тис. Бійців проти 53 тис. У противника. А. Жоміні з цього приводу резонно зауважив, що "жодна з революційних воєн не вважається таким невідповідного бою з таким надзвичайним успіхом". Різнобічно обдарований стратег, адміністратор, політик, "велика людина, ще не оцінений по достоїнству", як писав про нього в 1818 р Стендаль. Даву був виключно вимогливий до себе та інших, в будь-яких умовах залізною рукою підтримував порядок і дисципліну. Тому одна з кращих його біографій так і називається - "Залізний маршал".

Поруч з Даву, поступаючись йому як стратег, але перевершуючи його як тактик, відзначався в сузір'ї кращих наполеонівських маршалів Мішель Ней, син бондаря, герцог Ельхінгенскій і князь Московський (останнього титулу він був удостоєний за доблесть в Бородінській битві), герой всіх кампаній Наполеона, людина виключно популярний в армії. "Це бог Марс, - згадував про нього барон П. Денье. - Його вигляд, погляд, впевненість можуть надихнути самих боязких".

Воїн лицарського характеру і неприборканого темпераменту, "вогнедишний Ней", як назвав його герой Бородіна Федір Глінка, він був живим уособленням бойового духу "Великої армії". Не дарма саме йому Наполеон, правда вже після смерті Ланна, дав прізвисько, яке армія ставила вище всіх його титулів - "Найхоробріший з хоробрих".

І по сьогодні не згасаючий інтерес до особистості Нея підігрівається спорами про те, як скінчив життя цей наполеонівський маршал. 7 грудня під час "Ста днів" він, посланий на чолі королівських військ проти Наполеона, перейшов разом з військами на сторону колишнього імператора. Тепер в Парижі, на площі Обсерваторії, де французи стратили свого "лицар серед хоробрих", стоїть пам'ятник йому. У світовій же літературі існує романтична, але сумнівна версія про те, що Мішель Ней в 1815 р врятувався і поїхав в США, де прожив до 1846 р під ім'ям Пітера Стюарта Нея - шкільного вчителя.

Далеко не найталановитіший, але найкрасивіший і ставний, caмий популярний в літературі з маршалів Наполеона - це, звичайно, Йоахім Мюрат, трактирний слуга, який став імперським принцом, великим герцогом Бергський, королем Неаполітанським і, до речі, чоловіком сестри Наполеона Кароліни Бонапарт, прославленим начальником всієї кавалерії Наполеона і взагалі одним з кращих кавалерійських воєначальників Заходу.

Мюрат не був ні політиком, ні стратегом. Наполеон казав про нього не без жалю: "У нього так мало в голові!". Завжди в авангарді, завжди там, де найбільша небезпека і вимагається величезне мужність. Він грубувато підбадьорював боролися: "Славно, діти! Перекиньте цю наволоч! Ви стріляєте, як ангели!" В критичний момент сам маршал вів в атаку свої кавалерійські лави - високий блакитноокий атлет, красень з кучерями до плечей виряджений в шовку, оксамит, страусові пера, з усіма регаліями і з одним батогом в руці. І при цьому він жодного разу після шабельного удару під Абукир в 1799 р не поранило. Карколомна кар'єра Мюрата обірвалася трагічно. У 1813 р після битви під Лейпцигом він змінив Наполеону, щоб зберегти за собою неаполітанський престол, проте під час "Ста днів" знову виступив на боці імператора, був розбитий австрійцями, узятий в полон і за вироком військового суду розстріляний.

Луї Олександр Бертьє, син вченого-географа, з малих років звик працювати над картою, служив штабним офіцером в війнах двох революцій - американської та французької.У 1796 р він зблизився з Наполеоном і став його незамінним помічником, військовим міністром, а з 1807 р по 1814 р.- беззмінним начальником Головного штабу. За відгуком самого Наполеона, Бертьє "характер мав нерішучий, мало придатний для командування армією, але мав всі якості гарного начальника штабу". а саме - феноменальною пам'яттю, оперативністю мислення, працездатністю, акуратністю, точністю і швидкістю виконання. Зрозуміло, чому імператор так довіряв Бертьє, обсипав його нагородами - мільйонний статок, жезл маршала, титули герцога Валанженского, князя Невшательского, князя Ваграмского - і так шкодував, що Бертьє не було з ним при Ватерлоо: "Якби я мав Бертьє начальником штабу, я не програв би битву ". Очевидці засвідчили, що в розпал битви при Ватерлоо Наполеон, бачачи, що свіжий корпус маршала Груші спізнюється, запитав свого новопризначеного начальника штабу Н.Ж. Сульта: "Ви послали гінців до Груші?" Сульт відповів: "Я послав одного". "Шановний добродію! - обурився Наполеон, - Бертьє послав би п'ятьох!" Дійсно, перед битвою при Ейлау Бертьє послав до маршалу Бернадот для термінового зв'язку з ним різними дорогами п'ять ад'ютантів з одним і тим же наказом, і, виявилося, не дарма: дійшов тільки один з п'яти. Жан-Батист Жюль Бернадот, князь Понте-Корво, розумний і підступний гасконець, колишній військовий міністр Директорії, ненавидів Наполеона, хоча отримав від нього все: маршальський жезл, княжий титул, навіть шведський престол. Він сам метил в "наполеони", а Наполеона не проти був би зробити своїм "Бернадотів". До 1810 року, коли Наполеон дав згоду побажали догодити йому парламентаріям Швеції на обрання Бернадота спадкоємцем шведської корони, його відносини з Бернадотів були складними. "Як би там не було, ставши спадкоємцем престолу і фактичним правителем Швеції, Бернадот незабаром порвав відносини з Францією і уклав союз з Росією, а в 1813-1814 рр. На чолі шведських військ боровся проти своїх співвітчизників на стороні шостий антинаполеонівської коаліції.

1) Чому Наполеон не довіряти Бернадот?

2) Чим прославився І.Мюрат?

3) Чим заслужив Ней увагу Наполеона?

5. Підсумки та значення наполеонівських воєн

Перемоги, здобуті Францією в Н. в. над арміями феодально-абсолютистських держав, пояснювалися, перш за все тим, що буржуазна Франція, яка представляла прогресивніший суспільний лад, мала передову військову систему, створену Великою французькою революцією. Видатний полководець, Наполеон I довів до досконалості стратегію і тактику, вироблені в ході революційних воєн. Наполеонівська армія складалася в основному з вільних селян, термін військової служби становив 5 років. До складу армії входили також війська підлеглих Наполеону I держав і іноземні корпусу, виставлялися союзними країнами. Були сформовані великі з'єднання - корпуси (в тому числі кавалерійські), посилена артилерія, якій Наполеон надавав великого значення. Роль потужного ударного резерву грала гвардія, комплектувалася з солдатів-ветеранів (у 1804 - 10 тис. Чол., В 1812 - 60 тис. Чол.), В якій були представлені всі роди військ. Наполеонівська армія, особливо до розгрому її кращих сил в Росії в 1812, характеризувалася високою бойовою підготовкою і дисципліною. Відзначилися солдатам присвоювалися офіцерські звання. Наполеона I оточувала ціла плеяда талановитих маршалів і молодих генералів (Л. Даву, І. Мюрат, А. Массена, М. Ней, Л. Бертьє, Ж. Бернадот, Н. Сульт і ін.), Багато з яких були вихідцями з солдатів або з нижчих верств суспільства. Однак все більше перетворення французької армії в ході Н. в. в знаряддя здійснення загарбницьких планів Наполеона I, величезні втрати (за приблизними підрахунками, в 1800--15 на військову службу у Франції було покликане 3153 тис. чол., з них тільки в 1804--14 загинуло 1750 тис. чол.) привели до значного зниження її бойових якостей.

В результаті безперервних воєн і захоплень утворилася величезна наполеонівська імперія, доповнена системою прямо або побічно підвладних Франції держав. Наполеон I піддавав завойовані країни пограбуванню. Постачання армії в поході проводилося головним чином за допомогою реквізицій або прямого грабежу (за принципом «війна повинна годувати війну»). Великих збитків країнам, які перебували в залежності від наполеонівської імперії, наносили вигідні для Франції митні тарифи. Н. в. були постійним і важливим джерелом доходу для наполеонівського уряду, французької буржуазії, верхівки вояччини.

Війни Великої французької революції почалися як національні. «Ці війни були революційні: захист великої революції проти коаліції контрреволюційних монархій. А коли Наполеон створив французьку імперію з поневоленням цілого ряду давно сформованих, великих, життєздатних, національних держав Європи, тоді з національних французьких воєн вийшли імперіалістські, породили в свою чергу національно-визвольні війни проти імперіалізму Наполеона »

Початок національно-визвольної боротьби пригноблених народів проти наполеонівського панування було покладено в Іспанії (Іспанська революція 1808--14). У 1809 спалахнуло повстання проти французьких окупантів в Тиролі. У деяких німецьких державах виникли окремі осередки опору наполеонівському гніту. Вирішальний удар наполеонівської імперії було завдано в Росії. Роблячи в 1812 похід проти Росії, якому передувала широка стратегічна і дипломатична підготовка, Наполеон I явно недооцінив сили противника. Він розраховував розгромити головні сили російської армії в генеральній битві поблизу від кордону, потім швидко зайняти Москву і продиктувати там свої умови миру. Цей план зазнав невдачі. В результаті героїчної боротьби російського народу і російської армії під командуванням фельдмаршала М. І. Кутузова вторглася в Росію «велика армія» Наполеона була знищена (Вітчизняна війна 1812). Нищівна поразка наполеонівських військ різко змінило співвідношення сил в Європі і справила величезний вплив на весь подальший хід подій. Почався потужний підйом визвольної боротьби європейських народів. У Німеччині та особливо в Пруссії розвернулася визвольна війна проти панування Наполеона I, яка в значній мірі велася методами повстанської війни. Під тиском народно-визвольного руху прусський уряд виявилося вимушеним виступити проти Франції і укласти в лютому 1813 Калішський союзний договір з Росією, котра поклала початок 6-ої антифранцузької коаліції (Росія, Великобританія, Пруссія, Швеція, з серпня 1813 - також Австрія і ряд ін . держав). У військових кампаніях після 1812 (див. Закордонні походи російської армії 1813--14) російська армія була ядром коаліційних військ. Обстановка народної війни проти наполеонівської Франції у великій мірі підвищувала боєздатність регулярних армій держав, що входили до антинаполеонівську коаліцію. В результаті Лейпцігського бою 1813 від панування Наполеона була звільнена вся територія Німеччини.

Незважаючи на ряд приватних перемог, здобутих в початку 1814 французькою армією над військами союзників, що вступили на територію Франції, вона в кінцевому підсумку була розгромлена; в кінці березня 1814 союзні війська вступили в Париж. Наполеон був змушений відректися від престолу (квітень 1814) і відправлений на о. Ельба. У травні був підписаний Паризький мирний договір 1814 по якому Франція позбавлялася всіх завоювань, зроблених в кінці 18 - початку 19 ст. Питання про ці території підлягав вирішенню на міжнародному конгресі (див. Віденський конгрес 1814--15). Знову повернувши собі престол в 1815 в період «Ста днів», Наполеон зазнав поразки від англійських військ А. Веллінгтона і прусських військ Г. Блюхера при Ватерлоо - в останній битві Н. в. 6 липня 1815 війська країн - учасниць утворилася навесні 1815 7-ої антифранцузької коаліції (Росія, Великобританія, Австрія, Пруссія і ін.) Вступили в Париж. 20 листопада був підписаний Паризький мирний договір 1815 між учасниками коаліції та Францією, в якій знову була відновлена ​​влада Бурбонів.

«Всім війнам за незалежність, які велися проти Франції, властиве поєднання духу відродження з духом реакційності ...». Війни, що розгорнулися проти наполеонівської Франції, мали суперечливий характер. Боротьба народів за незалежність, проти чужоземного гніту робила їх визвольними; в той же час цілі і політика монархічних урядів і правлячих класів держав, що входили до антифранцузької коаліції, надавали цим війнам реакційні риси. І якщо в 1813 війна проти Наполеона I в основному мала визвольний характер, то після того як держави, що вели «... з Наполеоном зовсім не визвольну, а імперіалістську війну ...», перенесли її в 1814 на територію Франції, ставлячи собі за мету відновлення феодальних порядків і династії Бурбонів, реакційні риси цієї війни різко посилилися. Після розгрому Наполеона в багатьох країнах Європи встановилася феодальна реакція. Однак головним результатом запеклих воєн була не тимчасова перемога реакції, а звільнення країн Європи від панування наполеонівської Франції, що в кінцевому рахунку сприяло самостійному розвитку капіталізму в ряді європейських держав.

1) Як вплинули наполеонівські війни на країни Європи?

2) Яку мету переслідував Наполеон, ведучи численні війни?

3) Яким залишився Наполеон в умах французів?

...........


  • 4. Військове мистецтво наполеонівських воєн. Маршали наполеонівської імперії
  • 5. Підсумки та значення наполеонівських воєн