Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Пакт Бріана-Келлога





Скачати 25.94 Kb.
Дата конвертації24.12.2017
Розмір25.94 Kb.
Типреферат

У роки відносної стабілізації капіталізму США ще більше

зміцнили свої позиції міжнародного кредитора, ширше і глибше

залучилися до системи міжнародних економічних відносин. за

1924-1930 рр. американські корпорації неймовірно збагатилися. їх

прибутку перевищили 53 млрд. дол. (до вирахування податків), вони росли і в

післявоєнні роки від поставок товарів і кредитів в спустошену виття-

ної Європи. До 1923 року сума позик США іноземним державам

склала 10,6 млрд. дол., а з урахуванням відсотків за позиками - 11,8 млрд.

Головними боржниками США виявилися Англія - ​​4600 млн. Дол.,

Франція - 3999 млн., Італія - ​​2015 млн.1

Уряд США, висловлюючи волю фінансово-монополістичних

кіл, прагнуло не пов'язувати себе якими б то не було економіч

ськими або політичними союзами з Лігою націй і окремими дер-

дарства. Фінансово-монополістичний капітал США, знайшовши небива-

лую доларову силу, при заступництві свого уряду

кинувся в усі кінці світу, на всі континенти, особливо в разорен-

ву війною Європу. Інтересам монополій була підпорядкована внешнеполі-

тична діяльність міністерств фінансів, торгівлі, військового міні-

стерства та державного департаменту.

Скориставшись ослабленням позицій своїх конкурентів, США

повсюдно тіснили їх на світових ринках. Англійська газета «Дейлі

ньюс »скаржилася:« Усюди наші інтереси приносяться в жертву соеди-

ненним Штатам ... »2. Якщо в 1914 р Англія і США мали однаковий

вага в японському імпорті (16,8%), то в 1927 р частка Англії знизилася до

7%, а частка США збільшилася до 30%. У 1913 р частка Англії в Китай-

ському імпорті складала 16,3%, а США -6,0%, в 1926 р соответствен-

но 10,2 і 16,4%. У Латинській Америці успіхи США були ще значи-

тельнее. З 1913 по 1927 року частка США в імпорті 20 республік Цент-

ральной і Південної Америки збільшилася з 24 до 38%, а частка Англії

знизилася з 25 до 16% 3. Слід підкреслити, що європейський ринок

для США продовжував залишатися головним. У 1924 р країни Європи пог-

лощалі приблизно 51% загального американського експорту, тоді як імпорт

США з Європи по відношенню до загального імпорту США склав лише

30%.

Одночасно росли інвестиції американського капіталу в закордонними

ні країни. «Надмірна» капітал йшов туди у вигляді урядових

зовнішніх позик, кредитів корпорацій і вкладень приватних осіб.

У 1926 р американські інвестиції за кордоном, не рахуючи 12 млрд. Дол.

по військовим позиками, склали суму 9522 млн. долл.4 Особливе місце від-

водилося прямим вкладенням: скупці контрольних пакетів зарубіжних

підприємств, відкриття філій або дочірніх підприємств американ-

ських монополій. Нерідко філіям банків і промислових компаній

США вдавалося поглинути окремі європейські компанії. у Фран-

ції ними були таким чином захоплені позиції у виробництві електро-

рического і телефонного обладнання, а також і кінематографії. під

контролем США виявилося виробництво заліза, сталі, електроенергії,

видобуток вугілля в Польщі.

Монополії США вважали за краще давати європейським країнам не порт-

фельний, а прямі інвестиції - на створення філій американських

підприємств. Особливий інтерес проявлявся до обробної промисло-

ності (машинобудування, хімія). За офіційними даними міністерства

торгівлі, в 1929 р було американських підприємств: в Німеччині -

186 з капіталом 216 млн. Дол., У Франції - 203 с капіталом

145 млн. Дол., В Англії - 169 підприємств з часткою американського

капіталу більше 25% 5. Створення підприємств в країнах Європи і дру-

гих континентів американські корпорації розглядали як важливе

засіб подолання тарифних бар'єрів, отримання надприбутків,

боротьби за ринки збуту, за контроль в області економіки і політики.

Американський капітал виявляв зацікавленість і до джерел

сировини. Уряд Кулиджа надавало активну допомогу корпораціям

в боротьбі за доступ до зарубіжному} 7 сировини, насамперед нафти і кау-

Чуку, такою необхідною для розвивалася автомобільної промисло

ності. Держдепартамент допомагав американським підприємцям внед-

ряться в райони видобутку нафти. «Стандард ойл», «Галф» та інші неф-

тяние компанії США за підтримки уряду скуповували акції у

англійських, французьких, голландських компаній на виробництво і

контроль нафтових джерел в Ірані, Колумбії, Венесуелі, Мексиці.

Аналогічна політика проводилася також щодо каучуку, міді

і іншого важливого сировини. Американські мідні фірми в 20-і роки до-

билися контролю над 95% світового капіталістичного виробництва ме-

ді і цінами на світовому капіталістичному ринку. Гардінг, Кулідж і

Гувер заохочували створення великих міжнаціональних картелів. міні

стерство торгівлі виступало як комівояжер американських товарів 6.

У своїх деклараціях уряд Кулиджа заявляло, ніби воно,

як і найбільші приватні банки, надає потерпілій від війни

Європі позики з метою прискорення відновлення її економіки. На са-

мом ж вони прагнули нажитися на європейських боргах і процен-

тах по ним. Особливо американська адміністрація була зацікавлена

в тому, щоб відновлена ​​Німеччина могла виплачувати військові ре-

Парацій. У зв'язку з цим США взяли на себе ініціативу щодо вироблення

плану репарационной проблеми, яка, на думку американців, стала

серйозною перешкодою на шляху оздоровлення європейського і світового

капіталізму.

Для вирішення питання про репарації був створений Міжнародний ко

мітет експертів, до якої увійшли представники п'яти держав - по-

бедітелей у війні: США, Великобританії, Франції, Італії та Бельгії.

У 1924 році цей комітет під керівництвом американського банкіра Чарлза

Дауеса розробив план, який передбачав отримання репарацій з

Німеччині. У літературі він став відомий як «план Дауеса». його автори

вважали, що відновлена ​​Німеччина буде сумлінно виплачують

вать військові репарації Франції та Англії, а ці останні, в свою

чергу, стануть виплачувати державні борги Сполученим шта-

там.

За «планом Дауеса» банкіри США і Великобританії надали

Німеччині позику на суму 800 млн. Марок (200 млн. Дол.), З яких

половина припадала на банкірський «будинок Морганів». Німеччина обязи-

валась, в свою чергу, виплатити в перший рік 1 млрд. репараційних

марок (250 млн. дол.) і збільшити потім платежі до 2,4 млрд. марок

на рік. До 1928-1929 рр. загальна сума репарацій з Німеччини остаточних

але ще не була встановлена.

З прийняттям в серпні 1924 на Лондонській конференції «плану

Дауеса »для капіталу США відкривалися нові можливості пронікно-

вения в економіку Німеччини. У період між 1924 і 1929 рр. американ-

ци забезпечили собі 80% капіталу, що йшов на позику кредитним учреж-

деніям Німеччини, 75% позик місцевим урядам, т. е. німецьким

землям, і 50% - великим німецьким корпораціям7. «План Дауеса»,

прийнятий під тиском американських банкірів і уряду Кулід-

жа, відповідав інтересам в першу чергу США і Німеччини. колишній

канцлер Німеччини Вірт в одній з промов в Чикаго підкреслив: «... ваша

допомога в чому допомогла моїй країні уникнути соціальної катастро-

фи »8. Надання допомоги в стабілізації німецької промисловості

на певному етапі зміцнювало в цілому економічну і соціальну

систему капіталізму і в Європі. Разом з тим ця допомога в возрожде-

ванні німецького імперіалізму таїла в собі ще більшу небезпека не

тільки для німецького народу, а й народів інших країн.

США вдалося підписати угоди з урядами Велікобрі-

тании, Бельгії та Чехословаччини про виплату ними деякої частини військових

боргів, що тимчасово пом'якшувала межкапіталістіческіе протиріччя.

Американські буржуазні історики і публіцисти представили «план

Дауеса »як свідчення« політики світу ». На ділі ж уряд

Кулиджа і Уолл-стріт прагнули перетворити Німеччину в «надійного

партнера »і використовувати її в якості противаги Англії і Франції

в Європі, перешкодити налагодженню нормальних відносин між Гер-

манією і Радянським Союзом, не допустити зростання революційного движе-

ня в Європі.

На чергу постало питання про врегулювання політичних відносин

Німеччини з країнами Антанти, про приєднання її до Ліги націй.

Після прийняття «плану Дауеса» дипломатія США підтримала

Англію, яка під прикриттям розмов про «гарантії європейської

безпеки »приступила до організації політичного союзу західно

європейських країн (за участю Німеччини), спрямованого своїм вістрям

проти СРСР. Для здійснення цього плану була скликана в 1925 р

в швейцарському курортному містечку Локарно конференція представників

Великобританії, Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, а також Поль-

ши і Чехословаччини. У підсумку конференції, що тривала з 5 по 16 октяб-

ря, було підписано вісім угод. Але найважливішим з них був Рейн

ський гарантійний пакт, який передбачав перш за все неруші-

мість встановлених Версальським мирним договором кордонів Німеччини

на заході - з Францією і Бельгією. Роль «гарантів» взяли на себе

Великобританія і Італія. Гарантійний пакт вступив в силу після при-

нятия Німеччини в Лігу націй -14 вересня 1926 г.9, а поряд з

цим для Німеччини скінчилася дипломатична ізоляція з боку

країн Заходу.

Хоча США формально і не брали участь в переговорах і виробленні

Локарнської угоди, проте вони зробили сильний вплив на

хід переговорів і їх результати. «... Американський фінансовий капи-

тал, який розглядав Європу як велику колонію, з якої він

може витягувати величезні бариші, - зазначив у промові 25 листопада 1925 р

в рейхстазі Ернст Тельман, - вельми завзято трудився над укладенням

Локарнского договору »10.

Уряд США вбачало в цьому договорі гарантії для своїх

капіталів в Європі, а також можливість сколотити антирадянський блок

в Європі. 8 грудня 1925 року президент Кулідж в щорічному посланні

конгресу США визнав факт впливу США в справі вироблення і

прийняття Локарнської угоди, які розглядалися як извест-

ная гарантія для американських капіталовкладень і позик в Європі,

а також як засіб досягнення таких політичних союзів держав

в Європі, які б дозволили Вашингтону зайняти роль лідера і арбіт-

ра. Державний секретар США Келлог зображував Локарнською сго-

злодій імперіалістів як «видатне досягнення» ".

За сприяння американських капіталів економіка Німеччини стала

швидко розвиватися. У 1927 р Німеччина не тільки досягла довоєнного

рівня економічного розвитку, але в ряді галузей і перевершила його,

відновлювався промисловий потенціал країни. Уже в 1928 р

Німеччина ставила питання про евакуацію союзних військ з території

Рейнської області, які перебували там в ролі гаранта виконання Гер-

манією Версальського мирного договору.

В кінці 1928 року і першій половині 1929 на порядок денний знову

ставилося репараційний 'питання. США брали участь у створеному

Францією, Великобританією, Італією, Японією, Бельгією та Німеччиною

комітеті фінансових експертів по репарационному питання, возглавлен-

ном американським неофіційними експертом О. Юнгом, одним з авто-

рів «плану Дауеса», і банкіром Дж. П. Морганом. 12 лютого 1929 р

німецький представник заявив в комітеті експертів, що його країна не

в змозі платити 2,5 млрд. марок щорічно. У комітеті йшли довгі

дебати про щорічну виплату репарацій Німеччиною. Юнг запропонував свій

проект платежів з боку Німеччини, і цей план 7 червня 1929 був

схвалений. Потім «план Юнга» був поставлений на обговорення международ-

ної конференції 12 держав, що відкрилася 6 серпня 1929 в Гаазі,

на якій США були присутні як «країна-арбітр». Відповідно до

«Планом Юнга» був встановлений загальний розмір репарацій в сумі

113,9 млрд. Марок, що підлягають сплаті Німеччиною в майбутні не-

скільки десятиліть. Скасовувався контроль союзників над економікою і

фінансами Німеччини 12.

США не вдалося встановити в Німеччині міцної фінансової геге-

моніі. Разом з тим «план Юнга» відкривав нові можливості віз

народження економічного і військового потенціалу Німеччини. політика

«Дауесізаціі» Німеччини прискорила тим самим наближення другої ми-

ровой війни. З 1924 по 1930 р Німеччина отримала приватні американські

позики приблизно на суму 2,5 млрд. дол., сама виплатила репарацій

по «плану Дауеса» близько 2 млрд. дол., а колишні союзники виплатили

США військові борги в сумі 2606 млн. Дол., Т. Е. Більше позики, нада-

ставленного американськими банками Німеччини 13.

У 1929 р Німеччина па 13% перевищила довоєнний обсяг промисло-

ної продукції і зайняла в капіталістичному світі друге місце після

США по виробництву і вивезення машин, перше місце - з виробництва

синтетичного пального і синтетичного каучуку. Частка Німеччини в

світовому експорті зросла з 5,7% в 1924 р до 10,9% в 1929 р (частка

США в 1929 р становила 17,5%, Англії - 12,1% 14). «План Дауеса»

зміцнював позиції монополій Німеччини, але не поліпшував становище тру-

дящіхся.

Адміністрація Кулиджа і фінансові кола США проводили жест-

кую політику щодо європейських країн-боржників. Вони не до-

пускали і думки про те, щоб анулювати військові борги, наполегливо

домагаючись повернення позик з відсотками. В Наприкінці 1925 р французьке

уряд вжив ряд дипломатичних демаршів, намагаючись

домогтися 10-летпего мораторію по заборгованості, але зустріло з сто-

ку США негативну реакцію. Уряд США нав'язав пра-

вітельство Франції принизливе попередню угоду (Мелло-

на - Берендже), за яким Франція зобов'язувалася виплатити США з

загальний військовий заборгованості, становила 4211 млн. дол., трохи

менше 50%, а саме 2008 млн. дол. Встановлювався термін виплати

боргу - 62 роки при середньому відсотку 1,5, що в кінцевому підсумку Вира

тулилося в сумі 6848 млн. дол. Угода не була ратифікована

Францією. Воно викликало у Франції бурхливу антиамериканську, реакцію.

Франція пручалася «дяді Шейлока» (так іменували США-

кредитора європейські країни-боржники) більш рішуче, ніж Англія,

яка першою погодилася ще в 1923 р виплачувати борги в сумі

4100 млн. Дол. Протягом 62 років, що разом з відсотками дорівнювало

11,1 млрд. Дол. Лондонська «Дейлі мейл» писала в 1926 р .: «Британія

перетворилася в збирача боргів для сплати Сполученим Штатам, але

на відміну від більшості збирачів боргів ми отримуємо тільки не-

навість і ніяких вигод »15.

До фашистської Італії США були більш поблажливі. З неї

справлялося за борги лише 0,4%. Борги Італії були скорочені більш

ніж на 80% 16. Державний секретар Ф. Келлог в березні і квітні

1925 направив румунському уряду ноти, в яких зажадав,

щоб були вжиті невідкладні заходи для вирішення питання про борги.

Аналогічні ноти було направлено урядам Бельгії і Чехосло-

вакіі. Всього країн-боржників виявилося 17 17.

Особливий інтерес США стали проявляти до Польщі, коли там в 1926 р

стався переворот і до влади прийшов уряд Пілсудського.

Державний департамент, фінансово-монополістичні кола США

поспішили направити своїх фінансових та інших радників для оказа-

ня «допомоги» Польщі, а також з метою збору інформації про можливо-

стях розширення американських інвестицій.

Зовнішньополітичний курс уряду США щодо образо-

ванною в 1918 р Угорщини був спрямований на придушення соціалістичної

революції. Уряду США і країн Антанти, спираючись на реакційно-

ні сили в самій Угорщині, організували вторгнення військ Франції,

Румунії і Чехословаччини на територію революційної Угорщини. США

оголосили «голодну блокаду» революційної Угорщини. В нерівній бо-

бе Угорська Радянська республіка впала, проіснувавши всього лише

133 дня. У країні була встановлена ​​фашистська диктатура великої

буржуазії і поміщиків на чолі з Хорті. Настав терор, в ході до-

торого було вбито до 20 тис. передових робітників, революціонерів. США

поспішили на допомогу цьому режиму, надавши йому в достатку про-

забезпечення і кредити.

Стабілізації контрреволюційного режиму в Угорщині не менше ак-

тивно допомагали адміністрації президентів США Гардінга і Кулиджа.

Американські банкіри охоче вкладали капітали в економіку Венг-

рії, взявши режим Хорті під свою опіку. Велику роль в цьому зіграв

нью-йоркський банкірський «будинок Шпейєра». У 1925 р Угорщина отримала

по американському позикою близько 9 млн. дол. Ця позика накладав тя

желие економічні і політичні зобов'язання, які суттєво-

але зачіпали суверенітет держави. 24 червня 1925 року уряд

США підписало договір з хортистської Угорщиною про дружбу, торгівлю,

а також угоду з консульських питань 18.

Не менш дружні відносини уряд США підтримай-

вало з військово-фашистської диктатури генерала Прімо де Рпвера в

Іспанії. І після того, коли в 1931 р в результаті буржуазно-демокра-

тичної революції в Іспанії була повалена монархія і провозглаше-

на республіка, США прагнули не упустити можливості впливати на

Іспанію. Торгово-економічні зв'язки між США та Іспанією роз-

валися негладко і не без конфліктів. Закон про заборону торгівлі

спиртним (XVIII поправка до конституції США) завдавав шкоди Іспа-

ванні, яка раніше у великій кількості поставляла вино в США,

підривав вартість песети на міжнародному грошовому ринку. одно-

тимчасово американський капітал прагнув якомога глибше проникнути

в слабо розвинену економіку Іспанії. Експорт з США в Іспанію пре-

перевищувати імпорт з Іспанії більш ніж в 2 рази 19.

Таким чином, американський уряд підтримувало еко-

етичні зв'язки з країнами, в яких утвердилися фашистські або

військово-монархічні диктатури.

У 20-ті роки американські монополії зуміли досить широко внедріть-

ся в економіку ряду європейських капіталістичних країн. прикриваючись

ізоляціоністськими гаслами, правлячі кола США активно проводили

економічну експансію. Сенатор X. Джонсон, характеризуючи зовнішню

політику уряду Кулиджа, підкреслив: «Взагалі ні в ділових

зв'язках, ні у фінансовому, ні в соціальному, ні в комерційному отноше-

пах ми не є ізольованими від Європи »20.

У ці ж роки велике значення в Вашингтоні надавалося будівельник-

ству військово-морського флоту, покликаного забезпечити США панування на

море. В Наприкінці 1924 року Конгрес США прийняв рішення побудувати до

1 липня 1927 р вісім крейсерів, озброєних 8-дюймовими знаряддями

(Водотоннажністю по 10 тис. Т) 21. Стрімко зростав і торговий флот.

У щорічному посланні конгресу в грудні 1926 р Кулідж повідомив, що

США тримають в країні, на море і за кордоном постійну і резервну

армію приблизно в 610 тис. чоловік, на утримання і озброєння ко

торих в 1926 р асигновано 680 млн. дол. Для того часу ці ціф-

ри були значні. «Ми, - заявив президент, - досить сильні,

так що ніхто не може звинуватити нас в тому, що ми слабкі, якщо ми не

відразу розгніваних »22.

В кінці грудня 1926 р США підготували білль про будівництво

10 крейсерів. У згаданому посланні конгресу Кулідж висловив готов

ність поширити вашингтонської формулу 5: 5: 3 (Великобританія,

США і Японія) на будівництво інших типів кораблів. В серпні

1927 в Женеві відбулася конференція представників США, Велико-

британії і Японії по військово-морських питань. У конгресі США і на

сторінках преси обговорювалося питання про посилення флоту. «Я за військову

готовність, - говорив президент Кулідж в 1927 г.- Це той самий воп-

ріс, якому я завжди приділяв особливу увагу в своїх посланнях по

питання бюджетних асигнувань »23.

На конференції в Женеві британська концепція «абсолютних по-

потреб »у флоті натрапила на американське вимога« повної

волі озброєння кораблів »24. До угоди прийти не вдалося,

і конференція провалилася 25.

У 1928 р морської міністр К. Уілбур, виступаючи на захист

внесеного в конгрес чергового законопроекту про асигнування

725 млн. Дол. На будівництво протягом п'яти років 25 великих крейсерів,

п'яти авіаносців, дев'яти міноносців і 32 підводних човнів, заявив, що

його міністерство не має наміру рахуватися з морськими програмами дру-

гих держав. Як аргумент він послався на необхідність «захисту

торгівлі »:« Наші купці і фабриканти повинні мати можливість

утримувати іноземні ринки, на яких ми утвердилися, а в міру

того як в Європі відновлюється нормальне положення, ми повинні

шукати і нові ринки для нашої продукції. Демонстрація прапора зна

чительно стимулює боротьбу наших підприємців за нові ринки

збуту, а успіх цієї боротьби багато в чому залежить від престижу, який

створюють державі крейсера »26.

Характерно, що військовий міністр Д. Девіс запросив президента Ку

Ліджа надати додатково понад півмільярда доларів на

поліпшення постачання амуніцією арміі27. аналогічні приготування

йшли по лінії ВВС і хімічної зброї.

Конгрес США відмовився ратифікувати прийнятий 17 червня 1925 р

в Женеві протокол, підписаний представниками США і багатьма

іншими країнами про заборону застосування отруйних речовин і

бактеріологічної зброї в ході війни. Деякі сенатори заявляли,

що «нерозумно відмовлятися» від застосування цієї зброї в войнах28.

Прагнучи до встановлення панування на морі, адміністрація Кулід-

жа запевняла громадськість, що її зовнішня політика була спрямована

на забезпечення миру в усьому світі. Стверджувалося, що США нібито не

шукають для себе особливих привілеїв, а лише наполягають на «рівних мож

Можності »для всіх країн.Відмова вступити в члени Ліги націй по-

нялся тим, що США не бажали нібито бути втягнутими в європейські

чвари, прагнучи зберегти свободу рук і можливість впливати на роз-

тя подій в світі.

Для цього американська дипломатія вдало використала демарш

Франції. У відповідь на звернення, зроблене 6 квітня 1927 р міністром

закордонних справ Франції А. Брианом, оформити між Францією і

США двосторонню угоду про заборону війни Келлог запропонував

укласти багатосторонній договір, запросити всі великі держави

підписати декларацію. Келлог вирішив використовувати ініціативу Франції

в інтересах США - забезпечити за США роль міжнародного арбітра

і нанести удар по Лізі націй, по політиці її провідних держав, ос-

лабіть враження від радянських пропозицій про загальне роззброєння.

Тому не випадково в березні 1927 року на Женевській конференції порада

ський проект про роззброєння був відкинутий делегаціями США, Велико-

британії, Франції та інших країн.

23 червня 1928 року уряд США розіслало текст договору про від-

наказі від війни Німеччини, Англії, Італії, Польщі, Франції, Чехосло-

вакіі, Бельгії, Японії та інших держав. Протягом кількох місяців

с. 54-127; Іванов Л., Смирнов П. Англо-американське морське суперництво. М., 1933.

в парламентах і пресі багатьох країн йшли дебати з даного питання.

Очевидним було прагнення усунути СРСР від переговорів з цього

питання, що розкривали справжні плани правлячих кіл США, стре-

мившиеся ізолювати СРСР на міжнародній арені. народний коміс-

саріат закордонних справ СРСР своєчасно реагував на ці задуми,

змусивши уряду США, Франції і Великобританії заявити, що

СРСР буде запрошений підписати цей пакт.

27 серпня 1928 року в Парижі представники 15 держав підписали

договір про відмову від війни як засобу національної політики, напів-

чівшій назва пакту Бріана - Келлога. Інші країни, включаючи

СРСР, приєдналися до пакту пізніше. Радянський Союз проголосив свою

Декларацію про приєднання до Паризькому пакту 6 вересня 1928 г.29

Пакт містив важливі міжнародно-правові норми, спрямовані

проти агресивної війни, хоча не передбачав гарантій для претво-

ренію їх в життя.