Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Природничо-наукові погляди Леонардо да Вінчі





Скачати 54.44 Kb.
Дата конвертації15.06.2019
Розмір54.44 Kb.
Типконтрольна робота

19

Мі-ні-стер ст у про-ра-зо-ва-ня Рос-сій-ської Фе-де-ра-ції

Став-ро-поль-ський го-жа-ст-вен-ний уні-вер-си-тет

До А Ф Е Д Р А Ї С Т Про Р І Ї

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

по дис-ци-п-ли-ні: Іс-то-рія середовищ-них ве-ков

на ті-му: «Ес-ті-ст-вен-но-на-уч-ні поглядом-ди Ле-о-нар-до да Вин-чі».

Ви-пол-Ніл: екс-терен

ПІ-НЯ-ГИН С.В.

Про-ве-рил: про-фе-сор

КРАС-НО-ВА І.А.

Став-ро-поль - 2002

ПЛАН:

Вступ ___

«Я по-до-йшов до вхо-ду в біль-шую пе-ще-ру ...» ___

Твор-че-ст-во Ле-о-нар-до да Вин-чи. «Ма-дон-на з колір-ком». ___

Все-по-гло-щаю-ний стрем-ле-ня до ис-ти-ні ___

Живопис - цариця мистецтв ___

Втрачені шедеври ___

"Таємна вечеря" ___

«Джоконда» ___

Відокремлене споглядання ___

Спи-сок ис-поль-Зуї-мій ли-ті-ра-ту-ри ___

Вступ

Фі-ло-соф-ська думка епо-хи Віз-ро-ж-де-ня б-ла тес-но свя-за-на з раз-ві-ти третьому ес-ті-ст-во-зна-ня . Най-бо-леї яр-кое і по-сле-до-ва-тель-ве ви-ра-же-ня но-вої тен-ден-ци-їй фі-ло-соф-ської мис-ли на-йшли в твор-че-ст-ве од-но-го з ве-ли-чай-ших ес-ті-ст-во-ис-пи-та-ті-ля епо-хи Віз-ро-ж-де-ня - Леонардо Да Вінчі.

Ті-та-ні-чо-ська фі-гу-ра Ле-о-нар-до да Вин-чи (ро-дил-ся 1452 р в го-род-ке Вин-чи, поблизу Фло-рен- ції, пра-цю-тал у Фло-рен-ції, Мі-ла-ні, Рі-ме, по-слід-ня го-ди жит-ні - у Фран-ції, де помер в зам-ке Клу, око -ло р Ам-буа-за, в 1519 р) спра-вед-ли-во рас-гля-ри-ва-ет-ся як най-бо-леї пів-ве по-пло-щі-ня ре -нес-санс-но-го ге-ня, реа-лі-за-ція идеа-ла "Ге-рої чого ско-го че-ло-ве-ка".

Для ис-то-рії фі-ло-соф-ської мис-ли епо-хи Віз-ро-ж-де-ня фе-но-мен Ле-о-нар-до ін-ті-ре-сен пре-ж -де все-го як про-яв-ле-ня оп-ре-де-льон-них тен-ден-ций її раз-ві-ку.

Раз-роз-нен-ні за-мет-ки про-ще-фі-ло-соф-ско-го і ме-то-до-ло-гі чого ско-го ха-рак-те-ра, за -те-Рян-ні сере-ді ти-сяч настільки ж раз-роз-нен-них за-пі-сей по са-мим раз-но-про-раз-ним по-про-сам нау-ки, тех- ні-ки, худ. твор-че-ст-ва, ні-ко-ли не пе-на-зна-ча-лись не тіль-ко для пе-ча-ти, але і для скільки-ко-ні-будь ши-ро-ко го рас-про-стра-ні-ня. Сде-лан-ні в са-мом точ-ном смислі-ле "для се-бе", зер-каль-ним по-чер-ком, ні-ко-ли ні до-по-дів-шие-ся в сис -те-му, вони так і не ста-ли дос-тоя-ні-му не ли-ко для со-ча-мен-ні-ков, а й бли-жай-ших по-том-ков, і лише сто -ле-ку СПОВ-тя ока через-лись перед-ме-те уг-луб-льон-но-го на-уч-но-го ви-сле-до-ва-ня.

Фі-ло-соф-ські воз-зо-ня Ле-о-нар-до су ще ст вен ни, та-ким об-ра-зом, не в све-ті іс-то-ри-че -ской пер-спек-ти-ви, а пре-ж-де все-го як яв-ле-ня сво-його ча-ме-ні, рас-гля-ри-ває-моє в сво-ем ис-то -рі-че-ському кон-тек-сте в ка-че-ст-ве осо-бо-го, кричи-ги-наль-но-го ви-ра-же-ня глав-ней-ших тен-ден- ций ре-нес-санс-ної мис-ли Ле-о-нар-до сфор-ми-ро-вал-ся поза професійної університетської на-уч-но-фі-ло-соф-ської сере-ди кон-ца 15 в. Глав-ним ис точ-ні-кому фор-ми-ро-ва-ня на-уч-них і фі-ло-соф-ських ін-ті-ре-сов мо-ло-до-го Ле-о- нар-до б-ла НЕ-со-мнен-но бот-ті-га - мас-тер-ська. Поблизу-кое зна-ком ст у Ле-о-нар-до зі мно-ги-ми його з-ча-мен-ні-ка-ми - вчених-ни-ми, ма-те-ма-ти- ка-ми, мас-ті-ра-ми, будів-ті-ля-ми, ме-ді-ка-ми, ар-хі-тек-то-ра-ми, ас-тро-но-ма-ми, в со-че-та-ванні з на-пря-дружин-ним інституті-ре-сом до са-мим ост-рим і важ-ним про-бле-мам на-ук про при-ро-де по- зво-ли-ло йому бути в курей-се со-ча-мен-но-го со-стоячи-ня зна-ний про мі-ре.

Стрьом-ле-ня ох-ва-тить все бо-гат-ст-во і раз-но-про-ра-зие при-род-них яв-ле-ний в сво-їх на-блю-де-ні- ях, все по-нять, про-ана-лі-зи-ро-вать, не під-чи-ня їх в той же вре-ма при-вич-ної ус-то-яв-шей-ся схе-ме, при-во-ді-ло до то-му, що Ле-о-нар-до і не ста-вив пе-ред со-бій за-да-чи ство-да-продукти не можуть-кое-го все-об'єк ем-лю-ще-го сво-да. Для све-де-ня по-оди-но ма-те-ріа-ла, їм ли-хо-ра-доч-но со-бі-рай-мо-го, не міг-ло хва-тить і де-сят -ка та-ких бо-га-то за-пол-нен-них безперестанної пра-цю-тій жит-ній. Глав-ве в не-за-вер-шен-них по-ис-ках Ле-о-нар-до - по-пит-ка ство-да-ня но-во-го ме-то-да по-зна ня.

«За-ні-ма-Ясь фі-ло-со-фі-їй яв-ле-ний при-ро-ди, - рас-ска-зи-ва-ет про Ле-о-нар-до да Вин-чи ав-тор зна-ме-ні-тих «Жиз-ні-опи-са-ний» Джорд-жо ва-за-ри, - він пи-тал-ся рас-по-знати осо-бие свій ст ва рас-ті-ний і на-стій-чи-во на-блю-дав за кру-го-вра-ще-ні-ем НЕ-ба, бе-гом лу-ни і обертанням солн-ца. Ось по-че-му він ство-дав про себе сво-ем ере-ти-че-ський погляд на ве-щі, не з-глас-ний ні з ка-кой ре-ли-ги-їй, пред-за -чи-тая бути фі-ло-со-фом, а не хри-Стіан-ні-ном ». Мі-ро-воз-зо-ня його б-ло вра-ж-деб-но ка-то-ли-че-ської ор-то-док-сі та схо-ла-сти чого ско-му бо- го-сло-вию.

За-яв-ляя, що «все на-ше по-зна-ня на-чи-на-ет-ся з ощу-ще-ний», Ле-о-нар-до ре-ши-тель-но від- верг інше, що не опи-раю-ний-ся на НЕ-по-середовищ-ст-вен-ве изу-че-ня при-ро-ди, зна-ня - будь то по-лу-чен-ве з від- кро-ві-ня і з Свя-щен-но-го пі-са-ня

Зна-ня бо-го-сло-вов.

Зна-ня, які не опи-раю-ний-ся на відчу-ще-ня і досвід, які не мо-же пре-тен-до-вати на ка-кую-ли-бо дос-то-вер-ність, а дос -то-вер-ність є глав-ней-ший при-знак ис-тин-ної нау-ки. Тео-ло-гія не ма-ет під-лін-ної опо-ри в опи-ті і по-то-му не мо-же пре-тен-до-вати на про-ла-да-ня іс-ти- ної.

Дру-гой, по Ле-о-нар-до, при-символ не-ис-тин-ної нау-ки - раз-но-го-ло-си-ца мені-ний, оби-лиє спо-рів.

За зи ція Ле-о-нар-до є, в сущ-но-сті, від-ри-ца-ня тео-ло-гии. Зна-ня, ос-но-ван-ве на від-кро-ві-ванні, на «най-тії», на Свя-щен-ном пі-са-ванні - Ні-дос-то-вер-но і по -то-му не мо-же при-ні-мати-ся під вни-ма-ня; давши своє на-ту-ра-чи-сти-че-ське об'єк-яс-ні-ня при-ро-ди че-ло-ве-че-ської ду-ши, Ле-о-нар-до пре-неб -ре-жи-тель-но від-зи-ва-ет-ся про тео-ло-гі чого ської трак-тов-ке «брати-їв і від-цов» - мо-на-хов і свя- щен-ні-ков.

До зна-ня по най-тію Ле-о-нар-до за-рав-ні-ва-ет і лож-ні по-ладі-ня, ос-но-ван-ні на те, що име-ну-ет «сно-ві-де-ня-ми». Лож-ни-ми нау-ка-ми, про-ти-по-ре-ча-щі-ми опи-ту і не під-твер-жено-ни-ми дос-то-вер-ни-ми до-під -так-ми і до-ка-за-тель-ст-ва-ми, Ле-о-нар-до вва-тал «про-ри-ца-тель-ву» ас-т-ро-ло-енергію ( від ко-то-рій він від-ли-чал в сво-їх за-пі-сях «на-блю-да-тель-ву» ас-т-ро-ло-енергію), ал-хі-мию (знову ж ви-де-ляя в ній прак-ти-че-скі НЕ-ос-по-ри-мую частина, свя-зан-ву з опи-та-ми по по-лу-че-ня со-оди-ні -ний при-род-них еле-мен-тів), по-пит-ки ство-да-ня веч-но-го дві-га-ті-ля і осо-бен-но некромантію, і раз-лич-ні ві-ди кол-дов-ст-ва, опи-раю-щие-ся на ис-поль-зо-ва-ня «ду-хов». Ле-о-нар-до не тіль-ко оп-ро-вер-гал ос-но-ва-ня прак-ти-ки "недо-ро-ман-тов" і дру-гих кол-ду-нів і ма -гов, але і під-ри-вал ве-ру в чу-де-са і ве-дов-ст-во.

Ос-но-ван-ве на відчу-ще-ні-ях, і пре-ж-де все-го на зо-ванні, по-зна-ня мі-ра - єдиний-ст-вен-ве дос-туп- ве че-ло-ве-ку зна-ня - про-ти-по-сто-ит мис-ти чого ско-му по-сти-же-нию бо-ж-ст-ва. Ле-о-нар-до ос-па-ри-ва-ет мені-ня тих, хто вва-та-ет, що «зо-ня ме-ша-ет з-сере-до-то-чен-но му і тон-ко-му ду-хов-но-му по-зна-ня, ко-то-рої від-кри-ва-ет дос-туп до нау-кам бо-ж-ст-вен-ним »; на-про-тив, під-чер-ки-ва-ет він, імен-но очей, «як по-ве-ли-тель почуттів, ви-пол-ня-ет свій борг, ко-ли ство-да- ет по-ме-ху для пу-та-них і брехні-вих рас-су-ж-де-ний ».

Дру-гой по-ме-хой до ис-тин-но-му зна-ня яв-ля-ет-ся влада тра-ді-ції, книж-ной вчених-но-сті, пре-небі-ре-гаю- щей НЕ-по-середовищ-ст-вен-ним на-блю-де-ні-му і опи-те.

Об-ра-ще-ня до опи-ту як ис точ-ні-ку по-зна-ня - НЕ дек-ла-ра-ція. Ско-реї на-про-тив - воно яв-ля-ет-ся ви-по-будинок по-сто-ян-ної і по-все-ден-ної прак-ти-ки Ле-о-нар-до - на-блю-да-ті-ля, ху-дож-ні-ка, екс-пе-ри-мен-та-то-ра, ме-ха-ні-ка, з-бре-та-ті-ля. Са-мо мно-го-про-ра-зие його на-уч-них інте-ті-ре-сов, од-но-ча-мен-ве изу-че-ня мно-же-ст-ва раз-но -про-раз-них яв-ле-ний при-ро-ди по-ро-ж-де-ни стрем-ле-ні-му са-мо-стоячи тель але про-ве-рить все на-уч -ві ис-ти-ни, по-знати ис-тин-ний-лик ве-щей, про-ник нуть в їх під-лін-ву при-ро-ду.

У сво-їх за-пі-сях і ри-сун-ках Ле-о-нар-до по-сто-ян-но мож-вра-ща-ет-ся до вже зро-лан-ним на-блю-де -ні-ям і опи-там. Рі-сун-ки иг-ра-ють осо-буя роль в його на-уч-них Ізи-ска-ні-ях.


«Я по-до-йшов до вхо-ду в біль-шую пе-ще-ру ...»


«Під-чи-ня-Ясь жад-но-му сво-йому вле-че-ня, же-гавкоту уві-діти ве-ли-кое мно-же-ст-ть разів-но-про-раз-них і країн-них форм, про-з-ве-ден-них ис-кус-ної при-ро-дою, блу-ж-дая сере-ді тим-них скель, я по-до-йшов до вхо-ду в біль -шую пе-ще-ру. На мгно-ве-ня я ос-та-а-вил-ся пе-ред ній по-ра-дружин-ний ... Я на-кло-Ніл-ся впе-ред, що-б раз-гля-діти, що про-ис-хо-дить там, в гли-бі-ні, але ве-ли-кая тим-но-та ме-ша-ла мені. Так про-був я не-ко-то-рої ча-ма. Поза-зап-но в мені про-бу-ді-лось два чув-ст-ва: страх і ж-ла-ня; страх пе-ред гроз-ної і тим-ної пе-ще-рій, же-ла-ня уві-діти, чи немає че-го-то чу-дес-но-го в її гли-бі-ні ».

Так пі-шет про се-бе Ле-о-нар-до да Вин-чи. Не за-пе-чат-льон чи в цих будів-ках жит-нен-ний шлях, розум-ст-вен-ва уст-рем-льон-ність, гран-ді-оз-ні по-ис-ки і ху -до-же-ст-вен-ве твор-че-ст-во це-го че-ло-ве-ка, од-но-го з ве-ли-чай-ших ге-ні-їв мі-ро- виття ис-то-рії?

За сві-де-тель-ст-ву Ва-за-ри, він «сво-їй на-руж-но-стю, яв-ляю-щей вис-шую кра-со-ту, воз-вра-вав яс ність ка-ж-дою опе-ча-льон-ної ду-ше ». Але у всьому, що ми зна-ем про жит-ні Ле-о-нар-до, ні як би са-мій лич-но му житті-ні: ні се-мей-но-го оча-га, ні сча-стья , ні ра-до-сті або го-ря від про-ще-ня з дру-ги-ми людь-ми. Немає і гра-ж-дан-ско-го па-фо-са: бур-ля-щий ко-тел, ко-то-рий пред-став-ля-ла со-бій то-гдаш-ня Іта-лія, раз-ді-рай-травня про-ти-по-ре-чия-ми, не про-жи-га-ет Ле-о-нар-до да Вин-чи, як буд-то б не-що не тре по-жит ні серд-ца його, ні дум. А ме-ж-ду тим немає, бути мо-же, жит-ні стра-ст-ної, бо-леї ог-нен-ної, ніж життя це-го че-ло-ве-ка.

Як і знати і в по-зна-ванні ов-ла-діти світом, ви-ді-мим і не-ві-ді-мим, тим, що кро-ет-ся в тих-ної пе-ще-ре. Бо люди-на століття уні-вер-са-льон. Як і знати опи-те і ов-ла-діти в твор-че-ст-ве, бо для чого ло ве-ки не-бо не "занадто-ком ви-со-ко», а центр зем-ли не "занадто-ком глу-пліч» і че-ло-вік дол-дружин упо-до-бити-ся сам тієї си-ле, тієї енер-гии, до то рую в по-кор-ном НЕ-ве -де-ванні він так дол-го на-зи-вал бо-гом. Влада че-рез по-зна-ня. Ка-кая упоі-тель-ва меч-ту, пья-ня-щая пристрасть! Цією стра-стю був одер-жим Ле-о-нар-до, і в серд-це його і в розумі вона всту-па-ла, ве-ро-ят-но, в оди-но-бор ст у зі сму-ще-ні-му, по-ро-ж-дае-мим тим-ни-ми гли-бі-на-ми чу-дес-ної пе-ще-ри. Че-ло-ве-ку су-ж-де-но по-тре-по-жити їх. Але не по-гло-тят вони його са-мо-го за та-кую дер-зость?

Ле-о-нар-до да Вин-чи ство-на-вал все-об'єк-ем-ле-ність сво-його розуму і ху-до-же-ст-вен-но-го ге-ня. Крок за ша-гом, під-чи-ня-Ясь сво-йому вле-че-ня, його ис-сле-до-ва-тель-ська міць про-кла-ди-ва-ла се-бе шлях у всіх об-лас-тях зна-ня, сере-ді тим-них скель до та-ін-ст-вен-ної пе-ще-ре. Біс-ко-неп-но пле-ні-тель-но ис-кус ст у Ле-о-нар-до, на ко-то-ром ле-жит пе-чать тай-ни.

Ле-о-нар-до да Вин-чи ро-дил-ся в 1452г.в се-ле-ванні Ан-кіа-но, око-ло го-ро-да Вин-чи, у під-но-жия Ал-бан-ських гір, на пів-пу-ти ме-ж-ду Фло- рен-ци-їй і Пі-зой.

Ве-ли-че-ст-вен-ний пий-заж від-кри-ва-ет-ся в тих міс-тах, де про-ті-но-ло його дет-ст-во: тим-ні ус-ту -пи гір, буй-ва зе-лень ві-но-град-ні-ков і ту-ман-ні та-ли. Так-ле-ко за го-ра-ми - мо-ре, ко-то-ро-го не вид-но з Ан-кіа-но. За-ті-Рян-ве міс-теч-ко. Але ря-будинок і про-сто-ри, і височінь.

Ле-о-нар-до був поза-Брач-ним си-ном но-та-ріу-са П'є-ро да Вин-чи, ко-то-рий сам був вну-ком і пра-вну-ком но-та -ріусов. Батько, як і ви-ді-мо-му, по-за-бо-тил-ся про його вос-пі-та-ванні.

ДА-ВИД

Іс-клю-чи-тель-ва ода-рен-ність бу-ду-ще-го ве-ли-ко-го мас-ті-ра про-яви-лась дуже ра-но. За сло-вам Ва-за-ри, він вже в дет-ст-ве на-настільки-ко пре-ус-співав в ари-ме-ти-ці, що свої-ми по-про-са-ми ста- вил в за-праця-ні-тель-ве по ло ж-ня пре-по-да-ва-ті-лей. Од-но-ча-мен-но Ле-о-нар-до за-ні-малий-ся му-зи-кою, пре-крас-но иг-ра на ли-ре і «бо-ж-ст-вен -но співав їм-про-ві-за-ції ». Од-на-ко ри-со-ва-ня і леп-ка біль-ше все-го віл-но-ва-ли його по-об-ра-же-ня. Батько від-ніс його ри-сун-ки сво-йому дав-ніш-ні-му дру-гу Ан-д-реа Вер-рок-Кіо. Той изу-мил-ся і ска-зал, що юний Ле-о-нар-до дол-дружин все-це-ло по-свя-тить се-бе жи-во-пі-сі. У 1466г. Ле-о-нар-до по-сту-пив у ка-че-ст-ве вчених-ні-ка під фло-рен-тий-ську мас-тер-ську Вер-рок-Кіо. Ми ві-де-ли, що йому су-ж-де-но б-ло дуже ско-ро за-тміть про-слав-льон-но-го учи-те-ля.

Сле-дую-щий епі-зод, під-роб-но опи-сан-ний Ва-за-ри, від-но-сит-ся до на-чат ко-но-му пе-ріо-ду ху-до-же -ст-вен-ної діяль-тель але сті Ле-о-нар-до.

Якось батько при-ніс до-мій коло-лий щит, пе-ре-дан-ний йому при-яте-лем, і по-про-сил си-на ук-ра-сить його ка-ким-ні- будь з-бра-же-ні-ем по сво-йому вку-су, що-б дос-та-вити це-му при-яте-лю удо-воль-ст-віє. Ле-о-нар-до на-йшов щит кри-вим і ше-ро-хо-ва-тим, тща-тель-но ви-пря-мил і від-по-чи-ро-вал його, а за- тим за-лив гіп-сом. За-тим він на-тас-кал в свою уе-ді-нен-ву когось на-ту ве-ли-кое мно-же ст у ха-ме-ле-о-нів, яще-ріц, сверчіт ков, змій, ба-бо-чек, ома-рів, ле-ту-чих ми-шей і дру-гих при-чуд-ли-вих жи-ось-них. Вдих-но-вив-шись зо-ли-щем цих тва-рей і вос-поль-зо-вав-шись про-ли-ком ка-ж-дою в са-мих фан-та-сти-че-ських зі -Че-та-ні-ях, він ство-дав для ук-ра-ше-ня щі-та не-де страш-ве чу-ді-ще, «ко-то-рої за-ста-вив ви-пол -Зате з тим-ної рас-ще-ли-ни ска-ли, при-ніж з пас-ти це-го чу-до-ви-ща раз-ли-вал-ся отрута, з очей ви-ле-тал вогонь, а з нозі-д-рей - дим ».

Пра-цю-та над щі-те так ув-лек-ла Ле-о-нар-до, що «по ве-ли-кою сво-їй люб-ві до ис-кус-ст-ву» він так-же нема за-ме-чал жут-ко-го смра-да від по-ди-хав-ших жи-ось-них.

Ко-ли поч-тен-ний но-та-ри-ус уві-справ цей щит, він від-шат-нул-ся в вужа-се, чи не ве-ря, що пе-ред ним все-го лише соз- да-ня іс-кус-но-го ху-дож-ні-ка. Але Ле-о-нар-до ус-за-ко-іл його і на-зи-да-тель-но по-яс-Ніл, що ця річ «якраз від-ве-ча-ет сво-йому на- зна-че-ня ... »ВПО-слід-ст-вії ле-о-нар-дов-ський щит по-припав до мі-лан-ско-му гер-цо-гу, ко-то-рий за-пла- тил через не-го дуже до-ро-го.

Ба-го років СПОВ-тя, вже на за-ка-ті жит-ні, Ле-о-нар-до, по сло-вам то-го ж Ва-за-ри, на-це-пив яще-ри це «даху-лья, зро-лан-ні з ко-жи, з-драний-ної їм з дру-гих яще-ріц, на-ли-ті роті-ма і тре-пе-тав-шие, ко-ли яще-ри-ца дві-га-лась; кро-ме то-го, він при-де-лал їй гла-за, ро-га і бо-ро-ду, при-ру-чіл її і дер-жав в ко-роб-ке; все дру-Зья, до то рим він її по-ка-зи-вал, від стра-ха пус-ка-лись нау-тек ».

Він хо-чет по-знати тай-ни і сі-ли при-ро-ди, під-час зло-ве-щие, смер-то-ніс-ні. Че-рез пів-ве по-зна-ня при-ро-ди хо-чет стати її вла-сти-ті-лем. У сво-їх по-ис-ках він пре-одо-ле-ва-ет від-вра-ще-ня і страх.

Пристрасть до фан-та-сти чого ско-му ха-рак-тер-на для Ле-о-нар-до да Вин-чи - від від-ро-шо-ських років і до са-мій смер-ти . І ко-ли ця міць на-пів-ня-ла все його су ще ст-во, він тво-рил ве-ли-кі де-ла.


Твор-че-ст-во Ле-о-нар-до да Вин-чи. «Ма-дон-на з колір-ком».


Ху-до-же-ст-вен-ве на-сле-дие Ле-о-нар-до да Вин-чи ко-ли-че-ст-вен-але не-ве-ли-ко. Ви-ска-зи-ва-лось мені-ня, що його ув-ле-че-ня ес-ті-ст-вен-ни-ми нау-ка-ми і ін-ж-нер-ним де-лом по -ме-ша-ли його пло-до-ви-то-сти в ис-кус-ст-ве. Од-на-ко ано-ним-ний біо-граф, його со-ча-мен-ник, вка-зи-ва-ет, що Ле-о-нар-до «мав пре-вос-хід-ней-шие за-мис-ли, але ство-дав НЕ-мно-го ве-щей в крас-ках, по-то-му що, як го-во-рят, ні-ко-ли не був до-по-льон з -бой ». Це під-твер-джу-ет і Ва-за-ри, з-глас-но ко-то-ро-му пре-п'ят-ст вія ле-жа-ли в са-мій ду-ше Ле-о- нар-до - «ве-ли-чай-шей і не-обик-но-вен-ней-шей ... вона імен-но по-бу-ж-да-ла його ис-кати пре-вос-хід-ст- ва над со-вер-шен-ст-вом, так що вся-кое про-з-ве-де-ня його за-мед-ля-лось від через побут-ка ж-ла-ний ».

Вже пер-вий фло-рен-тий-ський пе-ри-од дея тель але сті Ле-о-нар-до, по-сле вікон-ча-ня вчених-ня у Вер-рок-Кіо, від -ме-чен його по-пит-ка-ми про-явити свої так-ро-ва-ня на мно-гих по-прі-щах: ар-хі-тек-тур-ні чер-ті пані, про- єкт ка-на-ла, з-оди-няю-ще-го Пі-зу з Фло-рен-ци-їй, ри-сун-ки мілину-ниць, сук-но-валь-них ма-шин і сну- ря-дів, при-во-ді-мих в дві-же-ня си-лою по-ди. До це-му ж пе-ріо-ду від-но-сит-ся його ма-лень-кая кар-ти-на «Ма-дон-на з колір-ком».

Ко-ли Ле-о-нар-до пі-сал її, йому б-ло два-дцять шість років. До це-му ча-ме-ні ху-дож-ник про-рел вже з-вер-шен-ве мас-тер-ст-ть в пре-чу-ком ис-кус-ст-ве жи-во-пі сі, до то рої він ста-вив ви-ше всіх про-чих.

«Ма-дон-на з колір-ком» - це хро-но-ло-гі чого ски пер-вая ма-дон-на, об-раз до то рій внут-рен-ні чи-шен ка -кою-ли-бо свя-то-сти. Пе-ред на-ми все-го лише юна мати, голок-раю-щая з сво-їм ре-бен-ком. Вічей-ва пре-лестощі і по-езія ма-те-рин-ст-ва. У цьому біс-ко-неп-ве оча-ро-ва-ня кар-ти-ни.


Все-по-гло-щаю-ний стрем-ле-ня до ис-ти-ні


Гер-цін дуже хо-ро-шо ска-зал про під-віж-ні-ках юної нау-ки епо-хи Віз-ро-ж-де-ня, ко-то-які в борь-бе з пе-ре -жіт-ка-ми середовищ-ні-ве-ко-ров'я від-кри-ли че-ло-ве чого ско-му розуму но-ші го-ри-зон-ти:

«Глав-ний ха-рак-тер цих ве-ли-ких діяль-ті-лей з-сто-ит в жи-вом, вер-ном чув-ст-ве тес-но-ти, чи не-удов-ле- тво-рен-но-сті в замк-ну-те кру-ге со-ча-мен-ної їм жит-ні, в усі-по-гло-щаю-щем стрем-ле-ванні до ис-ти-ні, в ка-ком-то да-ре пред-ві-де-ня ».

Тут ка-ж-дое сло-во при-ме-ні-мо до Ле-о-нар-до да Вин-чи. Ні-ко-то-які ис-сле-до-ва-ті-ли його жит-ні ис-пи-ти-ва-ли під-час сму-ще-ня. Як цей ге-ний міг пред-ла-гать свої ус-лу-ги і соб-ст-вен-ної ро-ді-ні - Фло-рен-ції, і її злей-шим вра-гам? Як міг слу-жити при цьому Це через-рю Борд-Жіа, од-но-му з са-мих жес-то-ких вла-сти-ті-лей то-го вре-ме-ні? Чи не нуж-но за-ту-ше-ви-вать цих фак-тов, хо-тя складність ність і шат-кістка по-лі-ти чого ско-го уст-рій-ст-ва то-гдаш- ній Іта-ща якось об'єк-яс-ня-ють та-кую НЕ-ус-тій-чи-с Ле-о-нар-до. Але цей же че-ло-вік сло-ва-ми, ди-ша-щі-ми НЕ-від-ра-зи-мій ис-крен-но-стю, так оп-ре-де-вав сам це-чи і мож-ли-но-сті, від-кри-ваю щие-ся то-му, хто то-го дос-то-ін:

«Ско-реї чи-шити-ся дві-же-ня, ніж ус-тать ... Все тру-ди НЕ спо-соб-ни уто-мить ... Ру-ки, в ко-то-які по- доб-но снеж-ним пластівці-ям, си-п-лютий-ся ду-ка-ти і дра-го-цін-ні кам-ні, ні-ко-ли не поступ-та-нут слу-жити, але це слу-ж-ня толь-ко ра-ди поль-зи, а не ра-ди ви-го-ди ... »

Він знав, що при-ро-да зро-ла-ла його твор-цом, пер-по-від-кри-ва-ті-лем, при-покликаний-ним по-слу-жити мощ-ним ри-ча гом то-му про-цес-су, ко-то-рий ми ни-ні на-зи-ва-ням про-грес-сом. Але що-б пів-но-стю про-явити свої мож-ли-во-сті, йому над-ле-жа-ло забезпе-пе-чить для сво-їй дея тель але сті най-бо-леї бла-го-прі-ят-ні ус-ло-вия в уде-льон-ний йому для жит-ні термін. Ось по-че-му він сту-чал-ся в усі дві-ри, пред-ла-гал ус-лу-ги ка-ж-до-му, хто міг по-могти йому в його ве-ли-ких де -лах, уго-ж-дав і «сво-їм», Італія-ян-ським ти-ра-нам, і чу-же-зем-ним го-су-да-рям; ко-ли на-до б-ло - під-ла-жи-вать-ся під їх вку-си, бо вза-мен рас-вва-ти-вал на під-держ-ку в сво-ем дей-ст- вен-ном і «все-по-гло-щаю-щем стрем-ле-ванні до ис-ти-ні».

Так слу-чи-лось вже в ран-ний пе-ри-од дея тель але сті Ле-о-нар-до да Вин-чи. Фло-рен-ція то-го вре-ме-ні НЕ так-ла йому то-го, на що він міг рас-вва-ти-вать. Як ми зна-му, сам Ло-рен-цо Ве-ли-ко-вий і його двір пре-ви-ше все-го це-ні-ли жи-во-пись Бот-ти-чел-ли. Міць і сво-бо-да Ле-о-нар-до сму-ща-ли їх сво-їй но-виз-ної. А за-мис-ли його в гра-до-будів-тель-ст-ве і ін-ж-нер-ном де-ле ка-за-лись занадто-ком сме-ли-ми, що не-сби-точ- ни-ми. За-хо-же, що Ло-рен-цо бо-леї все-го це-Ніл в Ле-о-нар-до му-зи-кан-та, дей-ст-ві-тель-но на-сла ж-да-ясь його голок-рій на ли-ре.

І ось Ле-о-нар-до про-ра-ща-ет-ся до дру-го-го вла-сти-ті-лю - Лю-до-ви-ку Мо-ро, ко-то-рий пра- віт Мі-ла-ном. Мі-лан ве-дет в це вре-мя виття-ну з Ве-ні-ци-їй. І по-то-му Ле-о-нар-до в пер-шою чер-гу ста-ра-ет-ся переконатися-дить мі-лан-ско-го гер-цо-га, що мо-же бути по- ле-зен йому в по-ен-ном де-ле.

За сві-де-тель-ст-ву со-ча-мен-ні-ков, Ле-о-нар-до був пре-кра-сен со-бій, про-пор-цио-наль-но сло-дружин, изя-щен, з при-лу-ка-тель-ним чи-цом. Оді-вал-ся ще-голота-скі, но-сил крас-ний плащ, до-хо-дів-ший до ко-льон, хо-тя в мо-де б-ли довжин-ні оді-ж-ди. До се-ре-ді-ни гру-ді НІС-па-да-ла його пре-крас-ва бо-ро-да, в'ю-щая-ся і хо-ро-шо рас-че-сан-ва. Він був т-во-ро-жи-ті-льон в бе-се-де та при-лу-кал до се-бе че-ло-ве-че-ські серд-ца.

Так-же ко-ли він срав-ні-тель-но ма-ло за-ра-ба-ти-вал, все-гда дер-жав ло-ша-дей, до то яких лю-бив біль-ше всіх дру-гих жи-ось-них.

Ми зна-му так-же, що він по-сто-ян-но ри-со-вал і за-пі-си-вал.

До нас дош-ло око-ло се-ми ти-сяч стра-ниць, по-кри-тих за-пі-ся-ми або ри-сун-ка-ми Ле-о-нар-до.

Один з пер-вих ис-сле-до-ва-ті-лей цих ру-ко-піс-них со-кро-вищ від-ме-чал в Ізумі-ле-ванні: «Тут є все: фі-зі- ка, ма-те-ма-ти-ка, ас-тро-но-мія, ис-то-рія, фі-ло-со-фия, но-вів-ли, ме-ха-ні-ка. Сло-вом - це чу-до, але на-пі-са-но на-ви-по-рот, так дья-воль-скі, що не один раз я тра-тил це-лое ут-ро, що-б по-нять і ско-пі-ро-вать дві або три посторінково ки ».

Де-ло в тому, що Ле-о-нар-до пі-сал спра-ва на-ле-во, так що чи-тать його тру-ди нуж-но в зер-ка-ле. По не-ко-то-рим сві-де-тель-ст-вам, він був лев-шою, по дру-гим - оди-на-ко-во вла-справ обеі-ми ру-ка-ми. Як би там не б-ло, та-де його пись-мо ще усу-губ-ля-ет той оре-ол та-ін-ст-вен-но-сті, до то рим він ок-ру-жал се-бе і ко-то-рим від-ме-че-но все його твор-че-ст-во.

Пі-сал не по-ла-ти-ні, як про-слав-льон-ней-шие гу-ма-ні-сти, його со-ча-мен-ні-ки, ко-то-які в сво-ем лю-бо-ва-ванні клас-сі-че-ської древ-но-стю НЕ-ред-ко ті-ря-зв'язок з дей-ст-ві-тель-но-стю, а жи-вим, соч- вим, про-раз-ним, по-рій про-сто-на-род-ним Італія-ян-ським язи-ком.

Так, ці ма-ну-ск-рип-ти - під-лін-ве чу-до. Ге-ні-аль-ни-ми ри-сун-ка-ми, пе-ред ко-то-ри-ми у нас, точ-но так-же як і-ко-ли у со-ча-мен-ні ков, дух за-хва-ти-ва-ет від вос-хі-ще-ня, Ле-о-нар-до да Вин-чи мул-лю-ст-ри-ро-вал ве-ли-кі мис -Чи, ост-рей-шие на-блю-де-ня, глу-бо-кі, здивувався-ляю щие нас про-ві-де-ня.

Ле-о-нар-до уга-дав мно-гое, що не зна-ли ще лю-ди, ко-то-які в XIX в. ста-ли изу-чати його за-пі-сі. Він знав, що че-ло-вік по-ле-тит, і сам, по-ві-ді-мо-му, рас-вва-ти-вал со-вер-шити по-років з Мон-ті Че-че -рі (го-ри Ле-бе-дя).

«Іде-аль-ний го-род» - од-на з тим мно-гих ри-сун-ков і за-пі-сей Ле-о-нар-до. У та-кому го-ро-де, вка-зи-вал він, ули-ці долж-ни бути про-ло-же-ни на раз-них рів-нях, при-ніж толь-ко по ниж-ним бу -дут ез-дить по-мож-ки і про-чие гру-зо-ві ті-ле-ги, а від не чис-той го-род бу-дет очі щать-ся по під-зем-ним про -хо-дам, про-ло-дружин-ним від ар-ки до ар-ки.

Лю-бо-пит ст у його б-ло без-гра-нич-но.Він до-ис-ки-вал-ся при-чи-ни вся-ко-го яв-ле-ня, так-таки не-зна-чи-тель-но-го, бо і та-де міг-ло від -крить но-ші про-сто-ри по-зна-ня.

Ка-ко-ви ж би-ли ре-зуль-та-ти всіх цих по-про-сов, на-блю-де-ний упор-ней-ших по-ис-ков при-чи-ни і слід-ст -вія, ра-зум-но-го ос-но-ва-ня, тобто за-ко-но-мер-но-сті яв-ле-ний?

Ле-о-нар-до пер-вим зро-лал по-пит-ку оп-ре-де-лити си-лу све-та в за-ві-сі-мо-сти від рас-стоячи-ня. Його за-пис-ки со-дер-жать пер-ші віз-ник-шие в че-ло-ве-че-ському розумі до-гад-ки про віл-но-вої тео-рії све-та.

Най-ден-ні їм, під-час на ви-со-ких го-рах, ос-тат-ки мор-ських жи-ось-них яви-лись для не-го до-ка-за-тель-ст- вом пе-ре-ме-ще-ня су-ши і мо-ря, і він пер-вий ка-те-го-ри-че-скі від-верг біб-лей-ське пред-став-ле-ня про ча-ме-ні су ще ст-во-ва-ня мі-ра.

Ле-о-нар-до вскри-вал тру-пи лю-дей і жи-ось-них, і його мно-го-чис-льон-ні ана-то-мі-че-ські Етю-ди по-ра- жа-ють нас сво-їй точ-но-стю, біс-прі-мер-ни-ми в ті ча-ме-на по-зна-ня-ми. Він пер-вий оп-ре-де-лив чис-ло по-дзвін-ков в кре-ст-ції у че-ло-ве-ка. Він хо-тел знати, як на-чи-на-ет-ся і як кон-ча ет ся життя, і про-де-ли-вал опи-ти з ля-Гуш-ка-ми, у ко то-яких уда-вав го-ло-ву і серд-це і про-ка-ли-вал спін-ної мозок. А чи не-ко-то-які його за-ри-сов-ки фік-сі-ру-ють біє-ня серд-ца сві-ньі, про-ко-ло-то-го довжин-ний шпиль-кою.

Його ін-те-ре-со-ва-ла під-віж-ність че-ло-ве чого ско-го ли-ца, від-ра-жаю-щая під-віж-ність че-ло-ве че-ської ду-ши, і він стре-мил-ся изу-чить у всіх під-роб-но-стях цю під-віж-ність. Він пі-сал: «Той, хто сме-ет-ся, чи не від-ли-ча ет ся від то-го, хто пла-чет, ні гла-за-ми, ні ротом, ні ще-ка ми, толь-ко бро-вя-ми, ко-то-які со-оди-ня-ють-ся у пла-чу-ще-го і під-ні-ма-ють-ся у смію-ще-го- ся ».

Але це на-блю-де-ня знову-та-ки на-до б-ло про-ве-рить опи-те. І ось що, по до-шед-ше-му до нас сві-де-тель-ст-ву, де-ла-ет Ле-о-нар-до.

Од-на-ж-ди, за-ду-мав з-бра-зить смію-чих-ся, він ви-брав не-як-ко че-ло-вік і, поблизу-ко сой-дясь з ні-ми , при-гла-сил їх на бенкет-ше ст у зі свої-ми друзь-я-ми. Ко-ли вони з-бра-лись, він під-сів до них і став рас-ска-зи-вать їм са-мі НЕ-ле-пие і смеш-ні ве-щі. Все хо-хо-та-лі, а сам ху-дож-ник сле-дил за тим, що де-ла-лось з ці-ми людь-ми під впливав-ні-му його рас-ска-зов, і за -пе-чат-ле-вал все це в сво-їй па-ма-ти.

Як і сле вухо-да гос-тей Ле-о-нар-до да Вин-чи уда-лив-ся в ра-бо-чую когось на-ту і вос-про-з-вів їх з та-ким з -Віра-шен-ст-вом, що ри-су-нок його за-ставши-вав зри-ті-лей сме-ять-ся не мен-ше, ніж сміючи-лись жи-ші мо-де-ли, слу -шая його рас-ска-зи.

Але, изу-чаю че-ло-ве-ка як ана-те, як фі-ло-соф, як ху-дож-ник, як від-но-сил-ся до не-му Ле-о-нар-до ? Страш-ней-шие фор-ми урод-ст-ва з-бра-же-ни в його ри-сун-ках з той-який по-ра-зи-тель-си-лій, що здається, по-рій : він ра-ду-ет-ся урод-ст-ву, тор-же-ст-ву-ще ви-ис-ки-ва-ет його в че-ло-ве-ке. А ме-ж-ду тим як пле-ні-тель-ни об-ра-зи, ство-дан-ні його ки-стю! Слів-но пер-ші - це лише уп-раж-ні-ня в пре-чу-кою нау-ці по-зна-ня, а вто-які - пло-ди це-го по-зна-ня у всій його кра-со-ті.

У сво-їх за-пис-ках Ле-о-нар-до да-ет ис-чер-пи-ваю-щий від-вет на по-прос, як він від-но-сил-ся до лю-дям:

«І ес-ли най-дуть-ся сере-ді лю-дей та-кі, ко-то-які об-ла-да-ють до-б-ри-ми ка-че-ст-ва-ми і дос -то-ін-ст-ва-ми, що не го-ні-ті їх від се-бе, воз-дай-ті їм честь, що-б не нуж-но їм би-ло бе-жати в пус-тин- ні пе-ще-ри і дру-Гії уе-ді-нен-ні міс-та, спа-са-ясь від ва-ших кіз-ній! »


Жи-по-пись - ца-ри-ца ис-кусства

Сре-ді всіх ис-кусства так, по-жа-луй, сере-ді всіх справ че-ло-ве-че-ських Ле-о-нар-до ста-вить на пер-ше ме-сто жи-во- пись. Бо, вка-зи-ва-ет він, жи-во-пі-сец яв-ля-ет-ся «вла-сте-ли-ном вся-ко-го ро-да лю-дей і всіх ве-щей» . Це - не-від-ра-зи-моє сві-де-тель ст у глу-бо-кою переконатися-ж-ден-но-сті од-но-го з ве-ли-чай-ших жи-під -піс-ців, ко-ли-ли-бо живий-ших на све-ті, в пре-чу-ності і все-по-ко-ряю-щей мо-щі сво-його іс-кус-ст-ва.

Світ по-зна-ет-ся че-рез чув-ст-ва, а очей - по-ве-ли-тель почуттів.

«Око, - пі-шет він, - є око че-ло-ве чого ско-го ті-ла, че-рез ко-то-рої че-ло-вік гля-дит на свій шлях і на-сла -ж-да-ет-ся кра-со-тій мі-ра. Бла-го-да-ря йому ду-ша ра-ду-ет-ся в сво-їй че-ло-ве-че-ської тим-ні-це, без НЕ-го ця че-ло-ве-че ська тим-ні-ца - пит-ка ».

У день ро-ж-де-ня ко-ро-ля при-йшов по-пов і пре-під-ніс йому по-ему, вос-хва-ляю-щую його доб-ле-сти. При-йшов так-же і жи-во-пі-сец з порт-ре-те воз-люб-льон-ної ко-ро-ля. Ко-роль той-годину ж про-ра-тил-ся від кни-ги до кар-ти-ні. Як і пов ос-кор-біл-ся: «О, ко-роль! Чи-тай, чи-тай! Ти уз-на-їж НЕ-що ку-да бо-леї важ-ве, ніж мо-же дати ті-бе цей не-травня кар-ти-на! »Але ко-роль від-ве-тил йому:« мовляв-чи, по-пов! Ти не зна-їж, що го-во-рішь! Жи-по-пись слу-жит бо-леї ви-со-ко-му чув-ст-ву, ніж твоє ис-кус-ст-во, пред-на-зна-чен-ве для сле-пих. Дай мені річ, до то рую я міг би ви-діти, а не толь-ко чу-ва ти ».

Ме-ж-ду жи-во-піс-цем і по-цьому, пі-шет ще Ле-о-нар-до, та-кая ж раз-ні-ца, як ме-ж-ду ті-ла-ми , раз-де-льон-ни-ми на годину-ти, і ті-ла-ми мета-ни-ми, бо по-пов по-ка-зи-ва-ет ті-бе ті-ло частина за ча- стю в раз-лич-ний час-ма, а жи-во-пі-сец - це-чи-ком в од-но час-ма.

А му-зи-ка? Знову ка-те-го-ри-че-ський від-вет Ле-о-нар-до:

«Му-зи-ку нель-зя на-кликати ина-че, як се-ст-рій жи-во-пі-сі, бо вона є пред-мет слу-ха, вто-ро-го чув-ст-ва по-сле зо-ня ... Але жи-во-пись пре-вос-хо-дить му-зи-ку і по-ве-ле-ва-ет нею, по-то-му що ні уми-ра- ет сра-зу ж по-сле сво-його віз-ник-но-ве-ня, що не-сча-ст-ва му-зи-ка ».

Але все-го це-го ма-ло. Жи-по-пись, ве-ли-чай-шиї з ис-кусства, так-ет в ру-ки то-го, хто під-лін-ве нею вла-де-ет, цар-ст-вен-ву владу над при-ро-дою.

Отже, для Ле-о-нар-до жи-во-пись - вис-шиї діяль-ня че-ло-ве чого ско-го ге-ня, вис-шиї з ис-кусства. Це діяль-ня тре-бу-ет і вис-ше-го по-зна-ня. А по-зна-ня так-ет-ся і про-ве-ря-ет-ся опи-те.

І ось досвід від-кри-ва-ет Ле-о-нар-до но-ші про-сто-ри, так-ли, до Ні-го не через ве-дан-ні в жи-во-пі-сі . Він вва-та-ет, що ма-те-ма-ти-ка - ос-но-ва зна-ня. І ка-ж-дая його жи-во-піс-ва когось по-зи-ція плав-но ВПІ-си-ва-ет-ся в гео-мет-ри-че-ську фі-гу-ру. Але зри-тель-ве вос-прі-ємство мі-ра не ви-чер-пи-ва-ет-ся гео-мет-ри-їй, ви-хо-дить за її рам-ки.

За-гля-нув в безд-ну ча-ме-ні, до то рої є «ис-тре-бі-тель ве-щей», він уві-справ, що все через ме-ня-ет-ся , пре-про-ра-жа-ет-ся, що очей вос-прі-ні-ма-ет лише те, що ро-ж-да-ет-ся пе-ред ним в дан-ний мить, бо в сле -дую-щий ча-ма вже з-вер-шитий своє не-з-беж-ве і не-про-ра-ті-моє де-ло.

І йому від-кри-лась НЕ-ус-тій-чи-с, ті-ку-честь ві-ді-мо-го мі-ра. Це від-кри-тя Ле-о-нар-до име-ло для всієї по-сле-дую-щей жи-во-пі-сі ог-ром-не зна-че-ня. До Ле-о-нар-до очер-та-ня пред-ме-тов при-про-ре-та-лі в кар-ти-ні ре-Шаю-ний зна-че-ня. Лі-ня ца-ри-ла в ній, і по-то-му так-же у ве-ли-чай-ших його пред-ше-ст-вен-ні-ков кар-ти-на ка-жет-ся під-час рас-кра-шен-ним ри-сун-ком. Ле-о-нар-до пер-вий по-кон-чіл з не-зуб-ле-мо-стю, са-мо-дов-лею-щей вла-стю чи-ванні. І на-кликав цей пе-ре-во-рот в жи-во-пі-сі «про-па-да-ні-му очер-та-ний». Світло і те-ні, пі-шет він, долж-ни бути рез-ко раз-гра-ні-чо-ни, бо гра-ні-ці їх в біль-шин-ст-ве слу-ча-їв смут- ни. Іна-че об-ра-зи по-лу-чат-ся НЕ-ук-лю-жи-ми, чи-шен-ни-ми пре-лес-ти, де-ре-вян-ни-ми.

«Дим-ча-та све-то-тінь» Ле-о-нар-до, його зна-ме-ні-те «СФУ-ма-то» - це неж-ний по-лу-світло з м'я-кою гам -мій то-нов мо-лоч-но-се-дит-ри-стих, го-лу-бо-ва-тих, іно-гда з зе-ле-но-ва-ти-ми пе-ре-ли ва-ми, в ко-то-яких чи-ня са-ма ста-но-вит-ся як би віз-душ-ної.

Мас-ля-ні крас-ки б-ли з-бре-ті-ни в Ні-дер-лан-дах, але тая-щие-ся в них но-ші мож-ли-но-сті в пе-ре- да-че све-та і те-ні, жи-по-піс-них ню-ан-сов, поч-ти Не-за-мет-них пе-ре-хо-дів з то-на в тон б-ли впер-ші изу-че-ни і до кон-ца ис-сле-до-ва-ни Ле-о-нар-до.

Іс-чез-ли чи-ні-ар-ність, гра-фі-че-ська ж-ст-кістка, ха-рак-тер-ні для фло-рен-тий-ської жи-во-пі-сі кват- ро-чен-то. Све-то-тінь і «про-па-даю-щие очер-та-ня» з-ставши-ля-ють, по Ле-о-нар-до, са-моє пре-вос-хід-ве в жи по-піс-ної нау-ці. Але про-ра-зи його не ми-мо-років-ни. Кре-пок їх ос-тов, і креп-ко сто-ят вони на зем-ле. Вони біс-ко-неп-но пле-ні-тель-ни, по-етичні-ни, але і не ме-неї пів-но-вага-ни, кон-крет-ни.

«Ма-дон-на в гро-ті» (Па-риж, Лувр) - пер-ше впол-ні зо-лое про-з-ве-де-ня Ле-о-нар-до - ут-вер-джу -ет тор-же ст у но-во-го ис-кус-ст-ва.

З-вер-шен-ва узгодженість всіх годину-тей, ство-даю ​​щая креп-ко спа-ян-ве оди-ве це-лое. Це це-лое, тобто со-по-куп-ність че-ти-рьох фі-гур, очер-та-ня ко-то-яких чу-дес-но смяг-че-ни све-то-ті-нью, об-ра-зу- ет струнку пі-ра-мі-ду, плав-но і м'я-ко, в пів-ної сво-бо-де ви-рас-таю-щую пе-ред на-ми. Поглядом-да-ми і рас-по-ло-же-ні-му все фі-гу-ри об'єк-е-ді-ні-ни НЕ-раз-рив-но, і це об'єднання ис-пол-ні-но ча-рую-щей гар-мо-ванні, бо так-же погляд ан-ге-ла, об-ра-щен-ний ні до дру-гим фі-гу-рам, а до зри-ті-лю, як би усі-ли-ва-ет оди-ний му-зи-каль-ний ак-корд композиції. Погляд цей і посміхаючись-ка, трохи оза-ряю-щая ли-цо ан-ге-ла, ис-пол-ні-ни глу-бо-ко-го і за-га-доч-но-го смислі-ла. Світло і те-ні ство-да-ють в кар-ти-ні Ні-БАО не-по-дру-ри-моє на-ладі-ня. Наш погляд уно-сит-ся в її гли-бі-ни, в ма-ня-щие про-све-ти сере-ді тим-них скель, під се-нью ко-то-яких на-йшли при-ють фі -гу-ри, ство-дан-ні Ле-о-нар-до. І тай-на, ле-о-нар-дов-ська тай-на, скво-зит і в їх чи-цах, і в сі-ні-ва-тих рас-ще-ли-нах, і в по-лу -мра-ке на-вис-ших скель. А з ка-ким изя-ще ст вом, з ка-ким про-ник-но-вен-ним мас-тер-ст-вом і з ка-кой лю-бо-в'ю рас-пі-са-ни ири-си, фі-ал-ки, ане-мо-ни, па-по-рот-ні-ки, все-мож-ли-ні тра-ви.

«Раз-ве ти не ві-дишь, - по-Учали Ле-о-нар-до ху-дож-ні-ка, - як мно-го су ще ст-ву-ет жи-ось-них, де -ревь-їв, трав, коль-тов, ка-де-не раз-но-про-ра-зие го-ри-стих і рів-них ме-ст-но-стей, по-то-ков, річок, го- ро-дів ... »


"Таємна вечеря"


«Тай-ва ве-че-ря» - ве-ли-чай-шиї тво-ре-ня Ле-о-нар-до і од-но з ве-ли-чай-ших про-з-ве-де- ний жи-во-пі-сі всіх ча-мен - дош-ла до нас в по-лу-раз-ру-шен-ном ві-де.

Цю когось по-зи-цію він пі-сал на сте-не тра-пез-ної мі-лан-ско-го мо-на-сти-ря Сан-ту Ма-рія справ-ле Гра-ціє. Стре-мясь до най-біль-ший кра-соч-ної ви-ра-зи-тель але сті в сте-но-пі-сі, він про-з-вів не-удач-ні екс-пе-ри -мен-ти над крас-ка-ми і грун-те, що і ви-зва-ло її б-ладі по-ча-ж-де-ня. А за-тим до-вер-ши-ли де-ло гру-бие рес-тав-ра-ції і ... сол-да-ти Бо-на-пар-та. Як і сле за-ня-ку Мі-ла-на фран-цу-за-ми в 1796р. тра-пез-ва б-ла пре-вра-ще-на в ко-Нюш-ню, ис-па-ре-ня кон-ско-го на-по-за по-кри-ли жи-во-пись гус -тої пле-се-нью, а за-хо-дів-шие в ко-Нюш-ню сол-да-ти за-бав-ля-лись, шви-ряя кир-пі-ча-ми в го-ло- ви ле-о-нар-дов-ських фі-гур.

Судь-ба ока через-лась жес-то-кою до мно-гим тво-ре-ні-ям ве-ли-ко-го мас-ті-ра. А ме-ж-ду тим, як-ко ча-ме-ні, як-ко вдих-но-вен-но-го ви-кус-ст-ва і як-ко пла-мен-ної люб-ві вло- жив Ле-о-нар-до в ство-да-ня це-го ше-дів-ра.

Але, чи не-смот-ря на це, так-же в по-лу-раз-ру-шен-ном со-стоячи-ванні «Тай-ва ве-че-ря» про-з-під-дит НЕ-з -гла-ді-моє впе-чат-ле-ня.

На сте-ні, як би пре-одо-ле-вая її і уно-ся зри-ті-ля в світ гар-мо-ванні і ве-ли-че-ст-вен-них ви-де-ний, раз -Віра-ти-ва-ет-ся древ-ня еван-гель-ська дра-ма об-ма-ну-то-го до-ве-рія. І дра-ма ця на-хо-дить своє раз-ре-ху в об-щем по-ри-ве, уст-рем-льон-ном до глав-но-му дей-ст-ву-ще-му чи-цу - му-жу зі скорботою-ним чи-цом, ко-то-рий при-ні-ма-ет свер-Шаю-ний-ся що не-з-беж-ве.

Хри-стос толь-ко що ска-зал сво-їм вчених-ні-кам: «Один з вас пре-дасть ме-ня».Пре-да-тель сі-дит вме-сте з дру-ги-ми; ста-які мас-ті-ра з-бра-жа-ли Іу-ду сі-дя-щим від-дель-но, але Ле-о-нар-до ви-явив його похмурий-ву про-соб-лен- ність ку-да бо-леї переконатися-ді-тель-но, ті-нью оку-тав його чер-ти.

Хри-стос по-ко-рен сво-їй судь-бе, ис-пол-нен ство-на-ня жерт-вен-но-сті сво-його під-ві-га. Його на-кло-нен-ва го-ло-ва з опу-щен-ни-ми гла-за-ми, жест рук біс-ко-неп-но пре-крас-ни і ве-ли-ча-ви. Пре-ле-ст-ний пий-заж від-кри-ва-ет-ся че-рез ок-но за його фі-гу-рій. Хри-стос - центр всієї когось по-зи-ції, все-го то-го по-до-по-ро-та стра-стей, ко-то-які бу-шу-ють по-коло. Пе-чат ко його і спо-кою-ст-віє як би через веч-ни, за-ко-но-мер-ни - і в цьому глу-бо-кий сенс по-ка-че-ної дра-ми.

Уви-дів «Тай-ву ве-че-рю» Ле-о-нар-до, фран-цуз-ський ко-роль Лю-до-вик XII так вос-хі-тил-ся нею, що толь-ко бо -язнь ис-пор-тить ве-ли-кое про-з-ве-де-ня іс-кус-ст-ва по-ме-ша-ла йому ви-ре-мовити частина сте-ни ми-лан-ско -го мо-на-сти-ря, що-б дос-та-вити фр-ську у Фран-цію.


Ут-ра-чен-ні ше-дів-ри

Од-на-ко гас-кон-ські стріл-ки то-го ж Лю-до-ви-ка XII, за-хва-тив Мі-лан, без пані-ло-ст-но рас-пра-ви- лись з дру-гим ве-ли-ким тво-ре-ні-му Ле-о-нар-до: по-ті-хи ра-ди рас-стре-ля-ліги-Гант-ську гли-ня-ву мо-дель кон-ної ста-туї мі-лан-ско-го гер-цо-га Фран чого ско Сфорім-ца, від-ца Лю-до-ви-ко Мо-ро. Ця ста-туя так і не б-ла від-ли-та в брон-зе, по-тре-бо-вав-шей-ся на пуш-ки. Але і мо-дель її по-ра-жа-ла со-ча-мен-ні-ков.

Як і гинув-ло і дру-гое ве-ли-кое тво-ре-ня Ле-о-нар-до - «Біт-ва при Ан-ДПА-ри», над ко-то-рій він ра-бо- тал позд-неї, вір-нув-шись у Фло-рен-цію.

Йому і дру-го-го ге-нию Ви-со-ко-го Віз-ро-ж-де-ня Мі-ке-ланд-же-ло Бо-уна-рот-ти б-ло по-ру-че -но ук-ра-сить зал Со-ве-та пя-ти-сот у двір-це Синь-о-рії ба-таль-ни-ми сце-на-ми у сла-ву по-бід, які не-ко -гда одер-жан-них фло-рен-тий-ца-ми.

Кар-то-ни про-их ви-зва-ли вос-торг со-ча-мен-ні-ков і б-ли при-зна-ни зна-то-ка-ми «шко-лою для все-го ми ра ». Але кар-тон Мі-ке-ланд-же-ло, про-слав-ляю-щий ви-пол-ні-ня по-ін-ско-го дол-га, по-ка-зал-ся фло-рен- тий-цям бо-леї від-ве-чаю-щим пат-ріо-ти чого ско-му за-да-нию. З-всім інші мо-ти-ви ув-ле-ка-ли Ле-о-нар-до. Але і їх по-пло-щі-ня не бу-ло їм до-ве-де-но до кон-ца. Його но-ші, занадто-ком сме-круглі екс-пе-ри-мен-ти з крас-ка-ми знову не так-ли ж-гавкоті-мо-го ре-зуль-та-та, і, ви- дя, що фр-ска на-ча-ла оси-пать-ся, він сам бро-сил пра-цю-ту. Кар-тон Ле-о-нар-до то-же не до-йшов до нас. Але, до сча-стю, в сле-дую-щем сто-ле-ні Ру-бенс, вос-хі-тив-шись цієї ба-таль-ної сце-ної, вос-про-з-вів її цен-траль -ву частину.

Це - клу-пліч че-ло-ве-че-ських і кон-ських тел, спле-тен-них в яро-ст-ної схват-ке. Смер-то-ніс-ву сти-хию виття-ни в усьому вужа-се біс-по-щад-но-го вза-ім-но-го унич-то-же-ня - ось що по-же-лал за -пе-чат-леть в цій кар-ти-ні ве-ли-кий ху-дож-ник. З-бре-та-тель страш-ней-ших кричу-дій «для при-чи-ні-ня ча-так», він віз-меч-тал по-ка-мовити в жи-во-пі-сі ту « ціп-ву ре-ак-цію »смер-ти, до то рую мо-же по-ро-дить по-ля че-ло-ве-ка, ох-ва-чен-ва тим пре-дель-ним ожес-то-че-ні-му, ко-то-рої Ле-о-нар-до на-зи-ва-ет в сво-їх за-пис-ках «жи-ось-ним бе-зу-ми- ем ».

Але, пре-одо-ле-вая кров і пил, його ге-ний ство-да-ет світ гар-мо-ванні, де зло як би то-ні на-все-гда в кра-со-ті.


«Джо-кон-так»

«Мені уда-лось ство-дати кар-ти-ну дей-ст-ві-тель-но бо-ж-ст-вен-ву». Так от-зи-вал-ся Ле-о-нар-до да Вин-чи про дружин-ському порт-ре-ті, ко-то-рий вме-сте з «Тай-ної ве-че-рей» счи- та-ет-ся увен-ча-ні-му його твор-че-ст-ва.

Над цим срав-ні-тель-але не-біль-ших раз-ме-рів порт-ре-те він про-пра-цю-тал че-ти-ре го-да.

Ось що пі-шет про цю пра-цю-ті Ва-за-ри:

«Взяв-ся Ле-о-нар-до ви-пол-нить для Фран чого ско дель Джокондо порт-рет Мо-ни Лі-зи, же-ни його ... Так як Мо-на Лі-за б -ла дуже кра-си-ва, Ле-о-нар-до за-бег до сле-дую-ще-му прие-му: у вре-мя пі-са-ня порт-ре-та він при-гла- шал му-зи-кан-тов, ко-то-які иг-ра-чи на ли-ре і пе-ли, і шу-тов, ко-то-які по-сто-ян-но під-дер-жи -ва-ли в ній ве-се-лое на-ладі-ня ». Все це для то-го, що-б ме-лан-хо-лія не справ-ка-зи-ла її чер-ти.

В на-ча-лені-Неш-ні-го ве-ка по-ло-розум-ний Італії-я-нець по-хі-тил з зна-ме-ні-то-го Квад-рат-но-го за-ла па-риж-ско-го Лув-ра це со-кро-ві-ще, що-б вер-нуть його в Іта-лію і там ка-ж-дий день од-но-му лю-бо- вать-ся їм, - і ця про- па-жа б-ла вос-прі-ня-та як під-лін-ва тра-ге-дія для ис-кус-ст-ва. А ка-де-не чу-до-ва-ня ви-зва-ло за-тим воз-вра-ще-ня «Джо-кон-ди» в Лувр!

Ця кар-ти-на і сла-ва її - оче-вид-но, ро-вага-ні-ці. Адже вже Ва-за-ри пі-сал про «Мо-ні Лі-зе»:

«Гла-за име-ют той блиск і ту вологість-ність, ко-то-які по-сто-ян-но на-блю-да-ють-ся у жи-во-го че-ло-ве-ка. .. Ніс зі свої-ми пре-крас-ни-ми від-вер-сті-ми, ро-зо-ви-ми і неж-ни-ми, ка-жет-ся жи-вим. Рот ... пред-став-ля-ет-ся не з-че-та-ні-му раз-лич-них кра-сік, а на-стоячи-щей пло-ма ... посміхаючись-ка настільки при- ят-ва, що, гля-дя на цей порт-рет, ис-пи-ти-ва-їж бо-леї бо-ж-ст-вен-ве, ніж че-ло-ве-че-ське, удо- воль-ст-віє ... Цей порт-рет був при-знан вудь-ві-тель-ним про-з-ве-де-ні-му, бо са-ма життя не мо-же бути іншою ».

Ле-о-нар-до вва-тал, що жи-во-пись «со-дер-жит все фор-ми, як су ще ст-ву-щие, так і не су ще ст-вую- щие в при-ро-де ». Він пі-сал, що «жи-по-пись є тво-ре-ня, ство-да-ває-моє фан-та-зи-їй». Але в сво-їй ве-ли-кою фан-та-зії, в ство-да-ванні то-го, че-го немає в при-ро-де, він ис-хо-дил з кон-крет-ної дей -ст-ві-тель але сті. Він від-тал-ки-вал-ся від дей-ст-ві-тель але сті, що-б до-вер-шать де-ло при-ро-ди. Його жи-во-пись не під-ра-жа-ет при-ро-де, а пре-про-ра-жа-ет її, в ос-но-ве її НЕ аб-ст-Ракта-ва фан-та -зія і не ес-ті-ті-че-ські ка-но-ни, раз і на-все-гда кимось ус-та-нов-лен-ні, а все та ж при-ро-да.

У оціню-ке, до то рую Ва-за-ри та-ет «Джо-кон-де», - зна-ме-на-тель-ва, ис-пол-нен-ва глу-бо-ко го смислі-ла гра-да-ція: все со-всім як в дей-ст-ві-тель але сті, але, гля-дя на цю дей-ст-ві-тель-ність, ис-пи-ти -ва-їж НЕ-кое но-ше вис-шиї на-сла-ж-де-ня, і ка-жет-ся, що са-ма життя не мо-же бути іншою. Дру-ги-ми сло-ва-ми: дію-ві-тель-ність, про-ре-таю-щая НЕ-кое но-ше ка-че-ст-ть в кра-со-ті, бо-леї зі -Віра-шен-ної, ніж та, до то раю зви-но до-хо-дить до на-ше-го ство-на-ня, кра-со-ті, до то раю є тво-ре ня ху-дож-ні-ка, за-вер-Шаю-ще-го де-ло природи. І, на-сла-ж-да-Ясь цієї кра-со-тій, по-но-во-му сприймаєш ві-ді-мий світ, так що ве-рішь: він вже не дол-дружин, які не мо-же бути іншим.

Це і є ма-гія ве-ли-ко-го реа-лі-сти чого ско-го ис-кус-ст-ва Ви-со-ко-го Віз-ро-ж-де-ня. Ні-да-ром так дол-го тру-дил-ся Ле-о-нар-до над «Джо-кон-дою» в не-ус-тан-ном стрем-ле-ванні до-бити-ся «з- вер-шен-ст-ва над со-вер-шен-ст-вом », і, ка-жет-ся, він дос-тиг це-го.

Не перед самим-ста-вить се-бе когось по-зи-ції бо-леї про-стій і яс-ної, бо-леї за-вер-шен-ної і гар-мо-нич-ної. Кон-ту-ри не справ-чез-ли, але знову-та-ки чу-дес-но смяг-че-ни по-лу-све-те. Сло-дружин-ні ру-ки слу-жать як би п'є-де-ста-лом об-ра-зу, а віл-ву-щая при-сталь-ність взгля-да за-ост-ря-ет-ся про -щім спо-кою-ст-ві-ем всієї фі-гу-ри. Фан-та-сти-че-ський лун-ний пий-заж НЕ слу-ча-ен: плав-ні через ви-ви сере-ді ви-со-ких скель пе-ре-клі-ка-ють-ся з паль-ца-ми в їх мер-ном му-зи-каль-ном ак-кор-де, і з склад-ка-ми ковдри-ня, і з лег-кої на-кід-кою на пле-че Мо ни Лі-зи. Все жи-вет і тре-пе-щет в її фі-гу-ре, вона під-лін-на, як са-ма життя. А на ли-це її од-ва иг-ра-ет посміхаючись-ка, ко-то-раю при-ко-ви-ва-ет до се-бе зри-ті-ля сі-лій, дей-ст-ві тель-але не-удер-жи-мій. Ця посміхаючись-ка осо-бен-но по-ра-зи-тель-на в кон-тра-сте з на-прав-лен-ним на зри-ті-ля біс-стра-ст-ним, слів-но ис -пи-ту-щим взгля-будинок. У них ми ви-дим і муд-кість, і лу-кав-ст-во, і ви-со-ко-ме-рії, зна-ня ка-кой-то тай-ни, як би досвід усіх пре-ди -ду-щих ти-ся-че-ле-тий че-ло-ве чого ско-го б-ку. Це не ра-до-ст-ва посміхаючись-ка, зо-ву-щая до сча-стю. Це та за-га-доч-ва посміхаючись-ка, ко-то-раю скво-зит у всьому мі-ро-ощу-ще-ванні Ле-о-нар-до, в стра-хе і ж-ла-ванні , ко-то-які він ис-пи-ти-вал пе-ред вхо-будинок в глу-бо-кую пе-ще-ру, ма-ня-щую його сере-ді ви-со-ких скель. І ка-жет-ся нам, буд-то ця посміхаючись-ка раз-ли-ва-ет-ся по всій кар-ти-ні, про-во-ла-ки-ва-ет все ті-ло цієї дружин- щі-ни та її ви-со-кий лоб, її ковдру-ня і лун-ний пий-заж, трохи про-ні-зи-ва-ет ко-річ-ні-ва-ту тканину пла-тя з зо- ло-ти-сти-ми пе-ре-ли-ва-ми і дим-но-Ізумі-руд-ве ма-ре-во не-ба і скель.

Ця дружин щі на з вла-ст-но зай-гравер-шей на НЕ-під-віж-ном чи-це посміхаючись-кой як би зна-ет, пом-ніт або пред-чув-ст-ву-ет щось нам ще не-дос-туп-ве. Вона не ка-жет-ся нам ні кра-си-виття, ні лю-бе-щей, ні мі-ло-серд-ної. Але, взгля-нув на неї, ми по-па-да-му під її владу.

Уче-ні-ки і по-сле-до-ва-ті-ли Ле-о-нар-до мно-го раз ста-ра-лись по-дру-рить посміхаючись-ку Джо-кон-ди, так що від -блеск цієї посміхаючись-ки - як би від-ли-чи-тель-ва чер-та всієї жи-во-пі-сі, в ос-но-ве ко-то-рій «ле-о-нар-дов- ське на-ча-ло ». Але імен-но толь-ко від-блиск.

Ле-о-нар-дов-ська посміхаючись-ка, од-но-ча-мен-но муд-раю, лу-ка-вая, на-смеш-ли-вая і ма-ня-щая, годину-то ста -но-вит-ся так-же у промінь-ших з його по-сле-до-ва-ті-лей сла-ща-вої, же-ман-ної, по-рій Ізи-скан-ної, по-рій да-ж оча-ро-ва-тель-ний, але в кор-ні чи-шен-ної той не-по-дру-ри-мій зна-чи-тель але сті, до то рій на- де-лив її ве-ли-кий ку-дес-ник жи-во-пі-сі.

Але в об-раз-ах са-мо-го Ле-о-нар-до вона зай-гра-ет ще не раз, і все з тієї ж таки не-від-ра-зи-мій си-лою, хоч і при -ні-травня по-рій інший від-ті-нок.


Уе-ді-нён-ний-зер-ца-ня


Дос-то-вер-них скульп-тур Ле-о-нар-до да Вин-чи не з-збе-ні-лось з-всім. За-то ми рас-по-ла-га-му ог-ром-ним ко-ли-че-ст-вом його ри-сун-ков. Це або від-дель-ні лисиць-ти, пред-став-ляю щие з-бій за-кон-чен-ні гра-фі-че-ські про-з-ве-де-ня, або ча-ще все -го на-ки-скі, че-ре-дую-щие-ся з його за-пі-ся-ми. Ле-о-нар-до ри-со-вал не тіль-ко про-ек-ти все-мож-ли-них ме-ха-низ-мов, а й за-пе-чат-ле-вал на бу- ма-ге те, що від-кри-вал йому в мі-ре його ост-рий, в усі про-ні-каю-щий очей ху-дож-ні-ка і муд-ре-ца. Його, як і пані-луй, мож-но вва-тать од-ва ледве не са-мим мо-гу-чим, са-мим ост-рим ри-со-валь-щі-ком у всьому ис-кус-ст -ве Італії-ян-ско-го Віз-ро-ж-де-ня, і вже в його ча-ма мно-Гії, по-ві-ді-мо-му, по-ні-ма-ли це.

«... Він де-лал ри-сун-ки на бу-ма-ге, - пі-шет Ва-за-ри, - з той-який вир-ту-оз-но-стю і так пре-крас- але, що не бу-ло ху-дож-ні-ка, ко-то-рий рав-понял-ся б з ним ... Рі-сун-ком від ру-ки він умів так пре-крас-но пе- ре-да-вати свої за-мис-ли, що по-бе-ж-дав свої-ми ті-ма-ми і при-во-дил в сму-ще-ня свої-ми ідея-ми са-мі гір -де-ли-ші та-лан-ти ... Він де-лал мо-де-ли і ри-сун-ки, ко-то-які по-ка-зи-ва-ли мож-ли-ність з лег-ко-стю сри-вать го-ри і про-бу-рав-ли-вать їх про-хо-да-ми від од-ної по-верх-но-сті до дру-гой ... Він рас то-чал дра-го-цен-ний час-ма на день-бра-же-ня складність но-го спле- е-ня шнур-ков так, що все воно перед- ставши-ля-ет-ся НЕ-пре-рив-ним від од-но-го кон-ца до дру-го-го і про-ра-зу-ет замк-ну-те це-лое ».

Це по-слід-неї за-ме-ча-ня Ва-за-ри осо-бен-но ін-ті-рес-но. Віз-мож-но, лю-ди XVI в. вва-та-лі, що зна-ме-ні-тий ху-дож-ник на-прас-но тра-тил своє дра-го-цен-ний час-ма на по-доб-ні уп-раж-не- ня. Але в цьому ри-сун-ке, де не-пре-рив-ве спле-ті-ня вве-де-но в будів-Гії рам-ки їм на-ме-чен-но-го по-ряд-ка, і в тих, де він з-бра-жав но-кі-то вих-ри або по-топ з раз-бу-ше-вав-ши-ми-ся віл-на-ми, са-мо-го се- бе, за-дум-чи-під спів-зер-Цаю-ще-го ці вих-ри і цей по-до-по-рот, він ста-ра-ся ре-шити або все-го лише по-ста- вити по-про-си, важ-неї ко-то-яких, по-жа-луй, немає в мі-ре: ті-ку-честь ча-ме-ні, веч-ве дві-же-ня, си ли при-ро-ди в їх гроз-ном рас-кре-за-ще-ванні і на-де-ж-ди під-чи-нить ці сі-ли че-ло-ве-че-ської по-ле.

Він ри-со-вал з на-ту-ри або ство-да-вал про-ра-зи, ро-ж-ден-ні його по-об-ра-же-ні-ем: здибилися-льон-них до -ней, яро-ст-ні схват-ки і лик Хри-ста, ис-пол-нен-ний кро-то-сти і пе-ча-ли; див-ні дружин-ські го-ло-ви і жут-кі ка-рі-ка-ту-ри лю-дей з ви-пу-чен-ни-мігу-ба-ми або чу-до-вищ-но раз -рос-шим-ся но-сом; чер-ти і жес-ти при-го-во-рен-них пе-ред каз-нью або тру-пи на ві-се-ли-це; кровожерливих фантастичних зве-рей і че-ло-ве-че-ські ті-ла са-мих пре-крас-них про-пор-ций; Етю-ди рук, в його пе-ре-да-че настільки ж ви-ра-зи-тель-них, як ли-ца; де-ре-ров'я вблі-зи, у ко-то-яких тща-тель-но ви-пі-сан ка-ж-дий ле-пе-стік, і де-ре-ров'я вда-ли, де крізь дим- ку вид-ни толь-ко їх об-щие очер-та-ня.І він ри-со-вал са-мо-го се-бе.

Ле-о-нар-до да Вин-чи був жи-во-піс-цем, вая-ті-лем і зод-чим, пев-цом і му-зи-кан-те, сти-хо-твор-цем- їм-про-ві-за-то-ром, тео-ре-ти-ком ис-кус-ст-ва, ті-ат-раль-ним по-ста-нов-щі-ком і бас-но-піс- цем, фі-ло-со-фом і ма-те-ма-ти-ком, ін-ж-ні-ром, ме-ха-ні-кому-з-бре-та-ті-лем, пред-вест- ні-кому віз-ду-хо-пла-ва-ня, гід-ро-тех-ні-кому і фор-ти-фі-ка-то-ром, фі-зи-ком і ас-тро-но-мом , ана-то-мом і оп-ти-ком, біо-ло-гом, гео-ло-гом, зоо-ло-гом і бо-та-ні-кому. Але і цей пе-ре-чень не справ-чер-пи-ва-ет його за-ня-тий.

Під-лін-ної сла-ви, все-про-ще-го при-зна-ня Ле-о-нар-до до-біл-ся, за-кон-чив гли-ня-ву мо-дель кон-ної ста-туї Фран чого ско Сфорім-ца, тобто ко-ли йому б-ло вже з-рок років. Але і по-сле це-го за-ка-зи не по-си-па-лись на НЕ-го, і йому при-хо-ді-лось по-преж-ні-му на-стій-чи-під до -МО-гать-ся при-ме-ні-ня сво-його іс-кус-ст-ва і зна-ний.

Ва-за-ри пі-шет:

«Сер-ді його мо-де-лей і ри-сун-ков був один, по-середовищ-ст-вом до то ро-го він об'єк-яс-понял мно-гим ра-зум-ним гра-ж -так-нам, стоячи щим то-гда у гла-ве Фло-рен-ції, свій план при-під-няти фло-рен-тий-ську цер-ковь Сан Джио-ван-ні. На-до б-ло, не раз-ру-ша церк-ві, під-вага-ти під неї ле-ст-ні-цу. І та-ки-ми переконатися-ді-тель-ни-ми до-по-да-ми він со-в-во-ж-дав свою думку, що де-ло це і справді як буд-то ка-за- лось мож-ли-вим, хо-тя, рас-ста-ва-ясь з ним, ка-ж-дий внут-рен-ні ство-на-вал не-мож-ли-во ність та-ко-го перед- при-ємства.

Це од-на з при-чин НЕ-уда-чи Ле-о-нар-до в по-ис-ках мож-ли-вих спо-со-бов при-ме-ні-ня сво-їх зна-ний: гран-ді-оз-ність за-ми-слів, пу-гав-шая так-же са-мих про-све-щен-них со-ча-мен-ні-ков, гран-ді-оз-ність, вос -тор-гав-шая їх, але все-го лише як ге-ні-аль-ва фан-та-зія, як иг-ра розуму.

Глав-ним з-пер-ні-кому Ле-о-нар-до був Мі-ке-ланд-же-ло, і по-бе-да в їх со-рев-но-ва-ванні ока через-лась за по-слід-ним. При цьому Мі-ке-ланд-же-ло ста-ра-ся уко-лоть Ле-о-нар-до, дати йому як мож-но біль-неї по-чув-ст-во-вать, що він, Мі -ке-ланд-же-ло, пре-вос-хо-дить його в ре-аль-них, про-ще-прі-знан-них дос-ти-ж-ні-ях.

Ле-о-нар-до да Вин-чи слу-жив раз-ним го-су-да-рям.

Так, Лю-до-ви-ко Мо-ро він по-ра-до-вал пред-став-ле-ні-му під на-зва-ні-му «Рай», де по ог-ром-но-му кру-гу, з-бра-жав-ше-му не-бо, вра-ща-лись з пе-ні-му сти-хов бо-ж-ст-ва пла-ні.

А для фран-цуз-ско-го ко-ро-ля, в гер-бе ко-то-ро-го ли-ща, він через го-то-вил лева з хіт-рим ме-ха-низ-мом . Лев дві-гал-ся, йшов на-зустрів чу ко-ро-лю, раптом груди його рас-даху-ва-лась, і з неї до но-гам ко-ро-ля си-па-лись ли-ща .

При-йшлося Ле-о-нар-до слу-жити і Це через-рю Борд-Жіа, хіт-ро-розум-но-му по-лі-ти-ку, але ти-ра-ну, убий-це , замість-сте з від-цом сво-їм па-співай Алек-сан-дром VI мно-го про-лив-ше-му кро-ві в на-де-ж-де до-бити-ся вла-сти над всій Іта-ли-їй. Це-Зарь при-ка-зал ока-зи-вать вся-че-ське со-дей-ст-віє сво-йому «слав-ней-ше-му і при-ят-ней-ше-му при-бли- дружин-но-му, ар-хі-тек-то-ру і ге-ні-раль-но-му ін-ж-ні-ру Ле-о-нар-до да Вин-чі ». Ле-о-нар-до со-кричу-жав для не-го ук-ре-п-ле-ня, про-ри-вал ка-на-ли, ук-ра-шал його двір-ці. Він був в сві-ті Це через-ря, ко-ли той про-ник в Сін-га-Лію під перед-ло-гом при-мі-ре-ня з на-хо-дів-ши-ми-ся там со-пер-ні-ка-ми. З-збе-ні-лись за-пі-сі про ті дні, ко-ли він слу-жив це-му страш-но-му че-ло-ве-ку.

Як і слід-ним по-кро-ві-ті-лем Ле-о-нар-до був фран-цуз-ський ко-роль Фран-циского I. За його при-гла-ше-нию вже ста-рею-щий ле-о-нар-до став при фран-цуз-ському дво-ре під-лін-ним за-ко-но-да-ті-лем, ви-зи-вая шанобливе загальне вос-хі-ще-ня. За сві-де-тель-ст-ву Бен-ве-ну-то Чел-ли-ні, Фран-циского I за-яв-вав, що «ні-ко-ли не по-ве-рить, що-б на-йшов-ся на све-ті дру-гой че-ло-вік, до то рий не тіль-ко знав би настільки-ко ж, як-ко Ле-о-нар-до, в скульп-ту- ре, жи-во-пі-сі та ар-хі-тек-ту-ре, а й був би, як він, ве-ли-чай-шим фі-ло-со-фом ».

До шес-ти-де-ся-ти пя-ти го-дам сі-ли Ле-о-нар-до на-ча-ли зда-вати. Він з тру-дом дві-гал пра-вої ру-кою. Од-на-ко про-дол-жав пра-цю-ва-ти, уст-раї-вая для дво-ра пишний-ні празд-ні-ст-ва, і про-ек-ти-ро-вал со-еди- Ні-ня Луа-ри і Со-ни біль-шим ка-на-лом.

«При-ні-травня у вни-ма-ня збіль-рен-ність в смер-ти, але не-уве-рен-ність в ча-се оной», Ле-о-нар-до со-ста-вив 23 ап-ре-ля 1518 р за-ве-ща-ня, точ-но рас-по-ря-дів-шись про всі де-та-лях сво-їх по-хо-рон. Помер він в зам-ке Клу, поблизу Ам-Буа-за 2 травня 1519 р шес-ти-де-ся-ти се-ми років.

Всі його ру-ко-пі-сі дос-та-лись по за-ве-ща-нию Мель-ци. Той ма-ло по-ні-малий в нау-ках і не при-вів їх в по-ря-док. Ру-ко-пі-сі пе-ре-йшли за-тим до його на-слід-ні-кам і б-ли раз-роз-ні-ни. Як вже ска-за-но, на-уч-ве їх изу-че-ня на-ча-лось бо-леї трьох сто-ле-тий СПОВ-тя по-сле смер-ти Ле-о-нар-до. Ба-гое з то-го, що вони за-клю-ча-ли, не міг-ло бути по-ня-то со-ча-мен-ні-ка-ми, і по-то-му ми име-ем бо-леї яс-ве, ніж вони, пред-став-ле-ня про все-об'єк-ем-лю-щем ге-ванні це-го че-ло-ве-ка.


Список використаної літератури:

1. Лев Лю-бі-мов - «Іс-кус ст у За-пад-ної Єв-ро-пи». М., 1982 р

2. Батхін Л.М. - "Леонардо Да Вінчі". М., 1990 г.

3. Муль-ти-ме-дій-ва ен-цик-ло-пе-Дія «Leonardo da Vinci»,

© EMME Interactive, 1996.

4. Муль-ти-ме-дій-ва ен-цик-ло-пе-Дія «Le Louvre. Palace & Paintings », © Montparnasse Multimedia, 1995

5. Муль-ти-ме-дій-ва ен-цик-ло-пе-Дія «ART. Історія мистецтв",

© фір-ма "Будиночок-рон", 1996

6. Леонардо да Вінчі. Вибрані природничонаукові твори. М., 1955 р

7. Біль-Шая Со-вет-ська Ен-цик-ло-пе-Дія

8. Гарем Е. - «Проблеми італійського Відродження». М., 1986 р

...........


  • Спи-сок ис-поль-Зуї-мій ли-ті-ра-ту-ри ___