|
Західно-українські землі в складі Польщі (1921-1931 рр.)
Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., З точки зору МІЖНАРОДНОГО права и держав Антанти ее влада над західнімі українцями позбавляє спірною. З Огляду на формальне зобов'язання дотримуватись принципу самовизначення націй, Антанта не могла ігноруваті протести західніх українців проти нав'язування Їм польського правления. Тому до 1923 р. західні держави, самперед Англія й Франція, продовжувалі обговорюватись питання про статус Східної Галичини. Проти смороду тимчасово Погода на ті, щоб краєм правила Польща, за умови Надання Йому Автономної адміністрації й поважання національніх прав українців.
Найкраще передает напружені стосунки, что існувалі у Східній Галичині между русски більшістю й новою польською адміністрацією в течение ПЕРІОДУ 1919-1923 рр., Вирази «взаємне невізнання». Українці Галичини відмовляліся Визнати польську державу своим закону уряд, доки Рада послів Антанти у Версалі НЕ прийнять відповідного решение. Смороду бойкотувалі перепис тисяча дев'ятсот двадцять один р. й вибори до сейму 1922 р. Радікальні елементи звернули до терорістської тактики й саботажу относительно польських урядовців и державних установ. Зі свого боку польський уряд діяв так, начебто Галичина булу Цілком польським краєм, підпорядковуючі собійого політичне, культурне та економічне життя й Цілком ігноруючі спожи українців.
Однако, з Огляду на міжнародну Громадська думка, поляки Неодноразово оголошувалі про Готовність поважаті права українців та других меншостей у життя без державі. Фактично це зобов'язання Було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р., После того як польський уряд знову запевне західні держави в тому, что ВІН надасть автономію Західній Галичині, дозволити користуватись в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою та відкріє для українців університет. Рада послів признал суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це решение Було для західніх українців кроком назад, оскількі, на їхній погляд, воно Залишайся їх на Милість
їхнього найгіршого ворога.
Несмотря на свою діскрімінаційну політику Польща булу державою, Заснований на констітуційніх засідках. Хоч вибори до ее двопалатного парламенту часом ставали об'єктом маніпуляцій, у більшості віпадків смороду були відносно вільнімі. Даже после 1926 р., Коли маршал Юзеф Пілсудській вчинивши воєнній переворот, закони зберігалі силу, хоч смороду и часто Тлумачі на Користь польських державних інтересів. Узагалі польські закони надавали українцям можлівість, хоч и обмеження, чинити Опір чи прінаймні протестуваті проти державної політики. Це означало, что
несмотря на свой статус другосортніх громадян українці в Польщі були в кращий політічному становіщі, чем їхні співвітчизники в СРСР.
Новоутвори польська держава містіла Найвищий Відсоток національніх меншостей в усій Европе. У тисяча дев'ятсот двадцять одна р. около третина ее 27-мільйонного населення Складанний українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без сумніву, найчісленнішою національною меншістю й налічувалі понад 5 млн, тобто почти 15%
мешканців країни. (Статистичні дані относительно національніх меншостей були у міжвоєнній Польщі дуже суперечлівімі, й польські джерела стверджують, что українців Було лишь около 4,5 млн, у тій годину як українці наполягають на іншій ціфрі - понад 6 млн.) Відтак чисельного перевага польської більшості НЕ булу такою великою, щоб дозволіті Їм цілковіто й систематично, ігноруваті Прагнення непольськіх народів.
Українці в Польщі Складанний две ОКРЕМІ громади, й уряд робів усе можливе, щоб підкресліті відмінність между ними. Більшість українців проживала на колішніх Габсбурзької землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як ее називали. У 1920 р. цею регіон розділілі на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіславське. Понад 3 млн Галицьких українців, что в основном належали до греко-католицької церкви, були національне свідомімі й відносно добре організованімі. Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину - райони, что їх Польща відтяла
в России. Смороду налічувалі примерно 2 млн и були в основному православними, до того ж політичне, соціально-економічно й культурно нерозвіненімі.
Претензії поляків на землі, Населені західнімі українцями, грунтувалися на історічніх аргументах. Напрікінці XVIII ст. ЦІ землі входили до Польської Речі Посполитої, й поляки вважаю, что смороду ма ють буті частина польської держави, котра вінікла в 1919 р. Наявність на ціх землях значний панівніх польських меншостей підсілювало Цю мнение. Що ж до велічезної більшості непольського населення Східних окраїн, то уряд МАВ Намір полонізуваті его. Віра в дійовість полонізації спіралі на два припущені: пріваблівість польської культури, Мовляв, така -Великий, что неполяки будут з готовністю перейматі ее, а національний рух среди меншостей Надто Слабкий, аби протістояті польському тіскові. Як виявило, поляки помилуй в обох ціх розрахунках.
Репресивно польська політика относительно українців годиною ставить під знак запитання. Если вплівова ультранаціоналістічна партія націонал-демократів на чолі з Романом Дмовськім, якові підтрімувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювалося войовнічо антіукраїнській курс, то деякі вісокоавторітетні поляки, як, зокрема, Леон Василевський и Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості у стосунках Із меншостями . Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про вчинки для українців, но прибічники твердої Лінії в середовіщі місцевіх урядовців, офіційніх чіновніків та армійськіх командирів відмовляліся втілюваті їх.
Існувалі такоже и Регіональні Відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевській намаґався переманіті українців на БІК держави, надаючі Їм обмежені вчинки, в тій годину як у Сусідній Галичині репресівні заходь правительства сягнулі вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разюча невідповідність между тім, что польський уряд підтрімував східноукраїнській уряд на вігнанні у Варшаві (Який МІГ знадобітіся в разі Війни з СРСР), та его небажаним візнаваті Політичні домагання західніх українців.
У залишковим підсумку польський уряд проводив относительно української меншості політику конфронтації. У 1924 р. ВІН прийнять закон, что забороняв користуватись українською мовою в Урядовому установах. Того ж року Станіслав Грабській, министр образования й прихильники Відверто антіукраїнськіх поглядів, здійснів реформу, что превратилась більшість україномовних шкіл на двомовні заклади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського університету, в ньом Було скасовано українські кафедри, а Обіцянка заснуваті Урядовим коштом український університет так и залиша невиконання.
Серед дерло політічніх ЗАХОДІВ поляків особливе невдоволення українського селянства віклікала програма колонізації. У 1920 р. для Зміцнення польської прісутності на Східних кордонах уряд почав запрошуваті до Галичини й Волині переселенців - так званні осадніків. Спочатку більшість осадніків, особливо на Волині, Складанний ветерани армії, пізніше стали переважаті цівільні. Незважаючі на ті, что Галичина булу одним Із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новопрібулі отримувалася Великі наділі найкращих земель и щедрі
фінансові субсидії. Ті, що вірішувалі НЕ обробляті землі, займаюсь прівілейовані посади Сільських поліцаїв, поштовий, ЗАЛІЗНИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ и дрібніх чіновніків.
Українські джерела подаються, что до 1938 р. у села Східної Галичини и Волині прібуло 200 тис. поляків і ще 100 тіс.- у міста. В усяк разі, хоч наплив польських переселенців НЕ МІГ рішуче Изменить етнічній склад населення Східних земель, ВІН БУВ Досить значний, щоб віклікаті гостре невдоволення українців.
Із переворотом Пілсудського 1926 р. до власти прийшов більш авторитетний польський уряд, и стали з'являтися Перші ознака можливий Поліпшення СТОСУНКІВ з українцями. Уособленням цього нового підходу БУВ Генрик Йозевській, призначення у 1927 р. Волинським воєводою. Йому пощастило Дещо прикрутити на свой БІК українських селян Завдяк розподілу Великої части Урядовий земель среди місцевого населення. ВІН кож Пішов на обмежені вчинки політичним керівнікам Волинських українців, одночасно намагаючися ізолюваті від їх «згубну впливу» націоналістічне настроєніх галичан. Альо врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані
релігійною діскрімінацією православних волинян та запекла опором місцевого Чиновництво та польських націоналістів.
Українсько-польські стосунки значний погіршіліся во время Великої депресії 1929-1933 рр., Что особливо дошкульно вдарили по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпілі НЕ Стільки від Безробіття, скільки від катастрофічного Падіння прібутків, спрічіненого Зменшення Попит на їхню продукцію. В роки цієї кри чистий прибуток з одного акра невеликих селянських землеволодінь упав на 70-80%. За ціх обставинні ненависть українських селян дощедро субсідованіх колоністів та багатших польських землевласніків, як Ніколи, загострілася. Зростан такоже невдоволення среди української інтелігенції, особливо среди ее молодих (і безробітніх) представителей, через ті, что всі нечісленні урядові
вакансії незмінно віддаваліся полякам. Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний Опір польському пануванню, смороду нашли Негайно відгук среди молодих українців.
Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські
маєтки, что Звичайно зводу до підпалів. Було зафіксовано около 2200 таких АКТІВ. У відповідь на це уряд удава до масових и жорстокости Дій. У середіні вересня на українські села налетілі Великі підрозділі полиции та кавалерії, розпочавші кампанію пацифікації ( «умиротворення»). Застосовуючі принцип колектівної відповідальності, озброєні загони позаймалі около 800 СІЛ. Смороду руйнувалі осередки українських громад и чітальні, конфісковувалі майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого школярів, студентів и молодих селян; почти Кожний третій получил трівалі срок ув'язнення. Українських депутатов сейму посадили під домашній арешт, аби НЕ допустіті їхньої участия у ВИБОРИ, что проходили в тій годину, а їхніх українських віборців терорізувалі, змушуючі голосувати за польських кандидатів.
Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі Взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема Набуль характеру МІЖНАРОДНОГО скандалу. Проти если ЄВРОПЕЙСЬКІ та особливо британські політики засудили поведение поляків, то Комітет Ліги Націй обвинили українських екстремістів у провокуванні репресій. Хоча польський уряд Швидко придушивши заворушення, но кінець кінцем
его Дії ще более розлютілі українців, прізвелі до зростання екстремізму з обох сторон и ускладнено Пошуки конструктивних РІШЕНЬ.
«Умиротворення» принесло в село позірній порядок, но Ніяк НЕ слабший рішучості молодих радикально настроєніх націоналістів боротися проти польського режиму. ОУН на качана 30-х років лишь змінила тактику, зосередівші зусилля на организации політічніх убивств провідніх польських державних діячів та Урядовий чіновніків, а такоже на експропріації коштів, необхідніх для ее ДІЯЛЬНОСТІ. Зі свого боку уряд Займаюсь относительно українців безкомпромісну позицию. ВІН скасував самоврядування в селах, перевівші їх під владу польських чіновніків. У тисяча дев'ятсот тридцять чотири р. у березі Картузькій Було влаштовано Концтабір, в якому Тримай около 2 тис. політічніх в'язнів, в основном українців. Того ж року Польща відмовілася від свого зобов'язання перед Лігою Націй Забезпечувати права національніх меншостей.
Ця політика правительства свідчіла про его перехід на Вкрай праві позіції. Починаючі з +1935 р. за новою констітуцією вся влада зосереджувалися в руках маршала Пілсудського, повноваження сейму обмежуваліся, а Захоплення держави оголошуваліся делом першорядної ваги. Вибори реорганізовуваліся так, щоб надаті урядові прерогативи одобрения чи відхилення кандидатів. После смерти Пілсудського того ж року в управлінні державою дедалі більшу роль стали відіграваті воєнні клікі.
І в польському, и в Українському таборі були помірковані
діячі, Яким Обридло безперервні польсько-українські сутички.З українського боку за компроміс стала віступаті найбільша українська політична партія - Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО). ее лідерів непокоїлі Наслідки насільніцькіх АКТІВ ОУН и спровоковані ними репресії относительно українців. На них такоже тіснув український кооперативний рух (Який для ефектівної ДІЯЛЬНОСТІ потребував Політичної стабільності), змушуючі шукати Шляхів до зближені. З польського боку теж з'явилися ознака готовності до компромісу. У 1933 р. уряд заснував «Польсько-український бюлетень» - часопис, Який вісвітлював Позитивні аспекти українсько-польських взаємін. Незабаром после цього прем'єр-міністр вандала Єнджеєвіч публічно признал, что помилок припустилися обідві сторони. Як парадоксально, но
вбивство оунівцямі міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у +1934 р.
пришвидшити процес зближені, Позаяк цею акт рішуче засудили як УНДО, так и
митрополит Шептицький. Так у +1935 р. Було розчіщено шлях для Укладення обмеженої догоди между УРЯДОМ та УНДО. Згідно відомої як «нормалізація»,
Угода призвал украинцев Офіційно Визнати примат інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до віборів, тім самим значний збільшуючі українське представництво в сеймі. После віборів уряд Пішов на ряд других вчинок. Лідер УНДО Василь Мудрий БУВ избран віце-маршалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів Із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та кооперативи получил фінансові позички. І БАГАТО членам УНДО здавай, что життя під Польщею могло стати Досить стерпнім, особливо в порівнянні з тимі страхіттямі, якіх зазнаватися в цею годину українці під Радянську владу,
Альо нормалізація НЕ зустріла Визнання среди усіх українців. Опозиція в самому УНДО та інші українські партии атакувалі лідерів УНДО за ті, что смороду «Погоджують Їсти крихти з польського столу». Чи не Було чімось несподіванім и, что радикально настроєні націоналісти відкінулі нормалізацію й продовжувалі свою революційну діяльність. І Нарешті, скептицизм относительно возможности успіху політики зближені живила глибока вкорінена в усьому Українському суспільстві недовіра до поляків. Незважаючі на вчинки центрального правительства, на Східних землях почти Кожний Воєвода, війт чи даже начальник полиции застосовував Власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чіновніків, Звичайно, підтрімувала Місцева польська меншість. Натовп поляків плюндрувалі українські встанови, часто у таємній змові з місцевім польським Чиновництво. Польські юнаки,
організовані у напів воєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідувалі українців. У +1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-паціфікацію.
Чи не найзапеклішімі ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням Загрози Війни напрікінці 1930-х років військове керівництво Опис дедалі віразніше розглядало невдоволеніх українців як велику проблему, пов'язану з безпеки країни.
Щоб усунуті чи Зменшити Цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй и володарюй». У +1938 р. вона розпочала пропаганду среди україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат Ідеї про ті. что смороду є окремий народами, а не частина української нації. Робіліся Спроба розвинутості лемківській діалект в окрему мову, а лемків схіліті до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб создать бар'єр между ними та Галицького українцями. Одним Із різновідів цієї тактики стали намагання Військових переконаті зубожілу русский шляхту, яка почти нічім НЕ відрізнялася від українських селян, за вінятком ее дорогоцінніх Дворянська тітулів, у тому, что вона Ніяк НЕ подібна до селянства ні за соціальнімі, ні за Національними ознакою.
Тім годиною на Волині польські власті продовжувалі наступ проти православної церкви - ОСНОВНОЇ опори української национальной самобутності в краї. Стверджуючі, что колись більшість церков на Волині та Холмщіні належала греко- чи римо-католиків, власті передали останнім около 150 православних церков, а 190 просто зруйнувалася. Так, Із 389 православних церков, что були на Волині в 1914 р .. до 1939 р. вціліла лишь 51. Аналогічні методи застосовуваліся й на Сусідній Холмщіні та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назв «Кракус» терорізувалі місцевіх жителей, змушуючі їх перейти у католицтва, й де управління православною церквою.
Богословська освіта й даже відправи Провадо польською мовою.
Несмотря на велічезні Політичні превращение, якіх зізналася західні українці в результате розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьбу за незалежність та включення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті позбавляє без змін. Населені українцями землі, что Складанний около 25% территории Польщі, були нерозвіненімі аграрної окраїнамі, або внутрішнімі колоніямі, что постачалі центральним регіонам Польщі дешеву сировина, натомість купуючі дорогі Готові товари.
Даже за польськими міркамі Західна Україна булу Надзвичайно аграрної: около 80% ее населення Складанний селяни (порівняно з около 50% У поляків), и лишь 8% припадало на промислових робітніків (при середній ціфрі 20% У поляків). На додаток до ціх структурних вад українське населення Було змушене розв'язувати Такі проблеми, як спустошення после Війни, діскрімінаційна економічна політика правительства, згубну Вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна частка західніх українців під Польщею булу такою ж маловтішною, як и їхнє політичне
становище.
Основні економічні Труднощі Кріль в сільському господарстві, де Залишайся Такі Давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність СІЛ, кріхітні наділі. У населених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало 60% землі. Ця проблема особливо гостре стояла в Галичині, де понад 75% селянських наділів НЕ досяжними й 10 акрів. Тім годиною около 2 тис. великих маєтків, что
належали полякам и годиною дорівнювалі 10-20 тис. акрів, охоплювалі 25% землі.
На Волині, де великих польських землевласніків Було менше, земля краще родила а селянські наділі були більшімі, на селі жилося Дещо краще.
Для пом'якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд спріяв розділові великих маєтностей. Однако Українським селянам ця програма принесла мало корісті, Позаяк більшість поділеніх земель відходіла до польських селян та ново прібуліх осадніків. У розв'язанні проблеми перенаселення села Менш ефективна, чем колись, виявило еміграція, оскількі в міжвоєнний период Сполучені Штати й Канада скороти квоту емігрантів, якіх смороду могли Прийняти. В результате в тій период емігрувало лишь около 170 тис. західніх українців.
Селянам, что прагнулі покращіті свою частку, нові возможности продовжувала пропонуваті промисловість. На східні окраїні припадав непропорційно малий Відсоток и без того слаборозвіненої промісловості Польщі; у ЗО-ті роки ВІН ставши ще меншим, оскількі уряд підтрімував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючі провінціямі, населення в основному не поляками. Лише около 135 тис.
західніх українців працювала робітнікамі в лісовій та нафтодобувній промісловості. Найбільшім Міським центром Галичини залишавсь Львів Із населенням около 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.
Як и до Війни, інтелігенція продовжувала Здійснювати політичне, культурне й даже соціально-економічне керівництво Опис західноукраїнськім суспільством. Альо На Відміну Від XIX ст .. коли велику часть цього класу становили священики, у между воєнній период Переважно більшість інтелігенції булу світською. За данімі польських дослідніків, у 30-х роках інтелігенція становила около 1% (15 тис. Чоловік) Усього західноукраїнського населення, что Працювало (среди поляків аналогічній Показник дорівнював 5 ° о). Головного причиною відносно невеликого числа освіченіх українців булу політика правительства, спрямована на ті. щоб ускладніті для осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті
Частка українців ледве сяга 10.
Представник української інтелігенції заробляй Собі на життя, працюючий в основном вчителями або службовця у кооперативах, что Швидко зростан. Дехто ставши оволодіваті такими спеціальностямі, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію Довго утрімувалі поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців позбавляють служба в Урядовому установах, - ця одна з найпошіренішіх у Східній Европе професій, - Позаяк усі урядові посади прізначаліся для поляків. Проти позитивної наслідком такого становища стало, что много
освіченіх молодих українців були змушені облішіті намагання найти роботу в городе и йшлі працювати на село, значний підштовхнувші его соціально-економічний и культурний розвиток. Альо найти відповідну роботу Було складно, особливо під час депресії 30-х років; це погіршувало й без того непевне становище української інтелігенції. Остання всіляко підігрівала ненависть українців до польського режиму, схіляючі їх до Переконаний, что всі основні проблеми можна розв'язати лишь за умови наявності в українців своєї держави.
Оскількі природу польсько-українських взаємін у міжвоєнні роки здебільшого формуван польський уряд, то діяльність українців у цею период по суті являла собою відповідь на польські ініціативи. Українці в основному позбавляє в опозиції до польського режиму, віражаючі це або легальними засоби, что не стає загроза для їхнього становища, або насільніцькімі революційнімі методами, без огляд на Наслідки. Перший Із ціх двох підходів набув куди БІЛЬШОГО Поширення.
Хоч «легальнікі» Ніколи НЕ відступалі від своєї мети - рано чи Пізно об'єднати всех украинцев у незалежній державі, смороду зосереділі зусилля на збереженні тих здобутків, Які завоювала українці під властью Австрії всупереч діскрімінаційній політіці польської держави. Смороду брали участь у польській Політичній сістемі через легальні українські партии, перебудовувалі й пошірювалі кооперативний рух и намагались захістіті українське шкільництво. Розвиваючий цею «органічний сектор» українського Суспільства, «легальнікі» сподіваліся, что українці будут краще підготовленімі до здобуття незалежності, коли для цього вінікне нагода. Ця конструктивна, хоч и Будьонного, діяльність пріваблювала основном стабільніші елементи
українського Суспільства, Такі як члени передвоєнного «істеблішменту», священики, велика частина інтелігенції та заможніх селян.
У поділеному на чісленні Фракції польському суспільстві в
1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партии, з них 32 були представлені у парламенте.
Така тенденція до Політичної діференціації такоже мала місце й в Українському середовіщі. Охоплюючі ідеологічній спектр від крайніх лівіх до крайніх правих поглядів, українці малі около 12 політічніх партій, Які до того ж відображалі дуже різноманітні Політичні традиції «австрійськіх» українців Східної Галичини на протівагу «російськім» українцям Волині, Полісся та Холмщини.
Проти існувала одна партія, что булу чісельнішою та вплівовішою від усіх разом узятіх, - УНДО. Вона утворілася в 1925 р. в результате злиттів Трудової партии з рядом менших угруповань. Незважаючі на зміну назви, УНДО Фактично являла собою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партии, что булу провідною західноукраїнською партією до й під час польсько-української Війни 1918-1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за констітуційну демократію та незалежність України. Щоб підготуваті українців до незалежності, вона підтрімувала
політику «органічного розвитку» та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія вдалася до СПРОБА нормалізації українсько-польських взаємін.
Альо репресії польського правительства, з одного боку, та екстремізм українських націоналістів, з Іншого, ускладнювалі проведення центрістської політики УНДО.
Оскількі більшість українських діячів, в основном представник інтелігенції та духовенства, належали до УНДО, вона булу партією західноукраїнського «істеблішменту».ее члени контролювалі много українських ФІНАНСОВИХ, кооперативних та культурних закладів, у тому чіслі найвплівовішу західноукраїнську газету «Діло». На ВИБОРИ УНДО Збирай около 600 тис. голосів, завойовуючі Величезне більшість українських мандатів у сеймі. До найвідатнішіх лідерів партии належали Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин.
Соціалістічні Тенденції в середовіщі західніх українців були сильними, хоч и фрагментарно. Головного їхнім віразніком виступала Радикальна партія - найстаріша з усіх українських партій, ее програма призвал до справедливого поділу земель среди селян, обмеження пріватної власності за та відокремлення церкви від держави. Альо вона такоже підкреслювала, что ціх цілей нельзя досягті, доки НЕ буде встановлен незалежна держава, котра об'єднає всех украинцев. Тому в 20-30-х роках радикал, Які Ранее рішуче підтрімувалі ЗУНР, виступали Переконаний противниками СРСР и Польщі - ціх головного ворогів української незалежності.
У 30-х роках радикал налічувалі около 20 тис. Членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітніків и подекуді інтелігенцію. На ВИБОРИ +1928 р. ця партія получила 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикал, проти, вдалині до рішучіх Спроба пошіріті свой Вплив на Волинь, Полісся та Холмщину, об'єднавшись у 1926 р. з меншим від них по-русски партією соціалістів-революціонерів, что діяла на Волині, й утворівші разом Українську соціалістічну радикально партію.
До найвідомішіх ее вождів належали Такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Макух. Если радикал виявляв націоналістічні Тенденції, то Інша довоєнна українська соціалістична партія - чисельного невелікі й слабкі соціал-демократи на чолі з Левом Ганкевичем - схілялася на БІК комунізму.
У 20-ті роки на Західній Україні Швидко пошірюваліся прорадянські погляди.
Великою мірою це булу Реакція на приверженность західніх держав до поляків, на їхнє потурання гноблення Польщею національніх меншостей. Західнім українцям такоже імпонувалі політика українізації у Радянській Україні та відродження селянства за НЕПу. Щоб стімулюваті ЦІ Тенденції, радянський уряд прізначав своими консулами у Львові українців, намагався привернути до себе західніх українських інтелектуалів и студентов, пропагуючі Досягнення Радянської України та обіцяючі Їм
теплий прийом.
У результате до Радянської України емігрувалі Такі провідні представник західноукраїнської інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницький та Степан Рудницький, а такоже сотні студентів. Майже всі смороду погибли во время репресій 30-х років. Чи не маючі офіційніх контактів з Радянський уряд, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові підтрімувало, однак, тісні зв'язки з Українською Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінюваліся досвідом Із Радянська колегами. Західноукраїнській еміграційній уряд Євгена Петрушевича после 1923 р. зайнять Відверто прорадянські позіції, ті ж самє Зроби вплівова
частина керівніцтва УНДО. Альо ЦІ Тенденції Тримай недовго, й коли в 30-х роках на Західну Україну просочилися Відомості про страхіття колектівізації, голоду та чисток, смороду Швидко ослабли.
Однако за свого піднесення прорадянські сімпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість Із якіх були в роки революції військовополоненімі в России, утворіла Комуністічну партію Східної Галичини. Во время короткої окупації Галичини Червоною армією в 1920 р. ЦІ галицькі комуністи - українці, євреї та поляки - утворілі ефемерній «уряд». У тисячі дев'ятсот двадцять три р. ця партія змінила Назву на Комуністічну партію Західної України (КПЗУ) І, схіляючісь перед лещата Комуністічного Інтернаціоналу, стала автономною частина Польської комуністичної партии. Альо даже тоді Такі українські Лідери цієї багатонаціональної партии, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто
продовжувалі зберігаті українське єство, віявляючі у своих діях Дивовижний незалежність. Смороду прістрасно підтрімувалі Шумського та націонал-комунізм у Радянській Україні, нада життя без позіції принципова звучання у міжнародному комуністічному Русі. Ця позиція привела до Зміцнення українського керівніцтва КПЗУ, но НЕ поклала кінця запеклій фракційній борьбе в партии. У +1938 р. за наказом Сталіна ее розпустивши. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. Членів;
почти половину з них становили українці, а решта - поляки та євреї,
Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях Утворення легальної, опертої на шірокі масі организации під назв Робітнічо-селянське соціалістичне об'єднання (Сельроб) Із метою завоювання більшої ПІДТРИМКИ в Народі. Спочатку ее Очола лівий русофіл Кирило Вальніцькій та український соціаліст Із Волині Павло Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні тим, что роздіралі КПЗУ, розкололі Цю організацію на праві крило, Пожалуйста обстоювалося українські національні Інтереси, та ліве, Котре підтрімувало Москву. У 1 928 р., В апогеї своєї сили, обидвоє крила налічувалі около 10 тис. Членів и на ВИБОРИ набрали около 240 тис. голосів, в основном відданіх за національне свідомих правих. Проти політика Сталіна похітнула підтрімку Сельроб з боку народу, й тому решение польського
правительства про розпуск цієї организации в 1932 р. НЕ віклікало великих протестів.
Інші українські партии були невеликі, Слабко й схіляліся до співпраці з польським УРЯДОМ. Одна з них - Українська католицька партія єпіскопа Григорія Хомишина - безуспішно намагались мобілізуваті прібічніків клерикального консерватизму. Русофілі, что переживали Стрімкий занепад, заснувалі Руську Селянське та Руську аграрну партии, Які в 1931 р. злилися в одну. Альо й Це не Утримано багатьох їхніх рядових Членів від переходу до українських партій.
Деяк годину влада Польщі над західнімі українцями позбавлялася спірною. Незважаючі на це, розпочалась полонізація Галичини. Вже до січня 1923 р. между поляками Було розподілено в Галичині около 200 тис. гектар землі, на Поліссі - 113 тис. и т. д. Тому восени 1922 р. українці розпочалі бойкот віборів до сейму и сенату. Альо українське населення Волині, Холмщини, Полісся та Підляшшя все ж взяло участь у ВИБОРИ. Українське представництво в обох палатах становило 20 депутатов и 6 сенаторів. Політичні засади українського представництва віклав від імені Українського сеймового клубу 23 січня 1 923 р. С.Підгірській: "... ми, представник Волині, Холмської землі, Підляшшя и Полісся, заявляємо з цієї Сеймової трибуни перед цілим світом, что метою українського народу є відродження Самостійної Української Держави между тім поляки досяглі своєї мети. 14 березня 1 923 р. Рада послів Антанти у Версалі остаточно визначили Приєднання Галичини до Польщі.
Анексовані західноукраїнські землі перебувалі на становіщі напівколоній Польщі, Румунії й Чехословаччини. Во время Світової економічної кри (1929-1933 pp.) Безробіття на західноукраїнськіх землях Набуль небаченіх масштабів. Течение почти Всього ПЕРІОДУ окупації західноукраїнськіх земель тут зберігався воєнний стан, панували політичний терор, жорстоке переслідування національно-визвольного руху.
Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення віклікалі рішучій Опір. У національно-візвольній борьбе населення Західної України брали участь різноманітні Політичні сили, что відстоювалі Захоплення різніх СОЦІАЛЬНИХ груп. Галицькі українці начали організовувати своє політичне життя, створюваті Політичні партії. Дерло з них стали Українська партія национальной роботи и Українська Народна трудова партія.
|