Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Шлегель, Август Вільгельм





Скачати 23.99 Kb.
Дата конвертації07.04.2019
Розмір23.99 Kb.
Типреферат

Август Вільгельм Шлегель (нім. August Wilhelm von Schlegel, 8 вересня 1767 (17670908), Ганновер - 12 травня 1845 Бонн) - син Йоганна Адольфа Шлегеля, знаменитий німецький критик, історик літератури і поет-перекладач. Ще в дитинстві виявив незвичайні здібності до засвоєння мов і пристрасть до літератури, особливо до поезії, і на світанку почав писати вірші. Поступово в 1786 р в геттингенский університет, він скоро вважав за краще заняття філософією і філологією вивчення теології і під керівництвом професора Гейне зайнявся вивченням древньої літератури. Він допомагав своєму вчителеві в його виданні Вергілія і склав в 1788 р покажчик до IV тому. Ще трохи раніше він отримав премію за латинську статтю про географію Гомера. Але ще більш Гейне на Шлегеля вплинуло знайомство з поетом Бюргером, які займали в цей час кафедру в Геттінгені. Бюргер скоро прив'язався до свого обдарованого учня, називав його своїм поетичним сином і помістив перші вірші його, написані в манері вчителя, в Геттінгенському «Альманаху Муз» ( «Musenalmanach»), а також в «Akademie der schönen Redekünste». Вірші ці відрізнялися швидше віртуозністю і досконалістю форми і віршування, ніж глибиною почуттів і ідей. До впливу Бюргера незабаром приєдналося вплив Шиллера.

Поряд з поетичною діяльністю, Шлегель займався також критикою. Уже в першій статті, надрукованій в Бюргеровой «Akademie», - про Шіллерову «Художник», - Шлегель заявив себе видатним критиком-естетики; втім, тут іноді він занадто захоплювався філологічної точкою зору. З надзвичайною легкістю засвоюючи чужі поетичні ідеї і чужі форми поетичних творів, він мимоволі захопився вивченням іноземних літературних творів. Всі вищевказані якості поета і критика він застосував з особливим успіхом у своїй статті про «Божественної комедії» Данте, де дав блискучу характеристику поета і твори і постарався вникнути в історичні та географічні умови, що сприяли розвитку генія Данте. Таким чином, в своїх критичних теоріях він є, з одного боку, послідовником Гердера, з іншого ж - попередником Тена. Пояснюючи поему Данте, Шлегель разом з тим перекладав вибрані місця з неї, намагаючись по можливості дотримуватися розміру оригіналу.

У 1791 р Шлегель переселився в Амстердам в якості завідувача справами однієї банкірською контори і вихователя дітей у багатія Мюільмана. Там він прожив до 1795 р причому продовжував займатися літературною діяльністю. В цей час Шиллер запросив його співпрацювати в «Талії», потім в «Horen» і в «Альманасі Муз», і з цього часу зав'язалося знайомство Шлегеля з великим поетом. У «Horen» Шлегель помістив розповідь про султанші Моріезеле, написаний під сильним впливом шиллерівської прози. У «Альманаху Муз» вміщено було його вірш «Arion», в якому позначається сильний вплив «Полікратова перстені». У вірші «Entführte Götter» Шлегель обрав тему, яку згодом Шиллер обробив у вірші «Antiken in Paris». Нарешті, тут же були поміщені вірші Шлегеля «Pygmalion» і «Prometheus». Подібно колишнім віршам Шлегеля і всім наступним, ці античні балади відрізняються головним чином чудовою віршованій технікою на шкоду почуттю. У подальшій за тим статті «Про поезії, просодії і мовою» Шлегель намагається пояснити філософськи походження віршованих форм. У статті «Щось про Вільяма Шекспіра з приводу Вільгельма Мейстера» ( «Horen», 1796) Шлегель доводить необхідність повного, точного і притому поетичного перекладу Шекспіра, вказуючи на недоліки існуючих прозових або занадто вільних перекладів великого поета, і відстоює право драматичного діалогу перетворюватись в поетичну форму, знаходячи, що саме розмірене мова виробляє в поетичному творі враження більшої правдоподібності.

У 1795-96 рр. Шлегель перекладав «Ромео і Джульєтту», а в 1797 р видав статтю про цю трагедію, в якій полягав тонкий естетичний аналіз п'єси. Ймовірно, тоді ж виникло у нього намір перевести якщо не всього Шекспіра, то, по крайней мере, значну частину його драм, яке він і здійснив, видавши протягом 1797-1801 рр. 17 драм Шекспіра. Він повертався до свого перекладу і пізніше. Чудовий переклад Шлегеля мав величезний успіх і зробив сильний вплив на німецьку драматичну поезію, між іншим, і на творчість Шиллера в 2-му періоді його діяльності.

У 1796 р Шлегель переселився в ієну, де жив Шиллер. Тут він одружився на Кароліні Бемер (уродженої Міхаеліс), з якою познайомився значно раніше. Ця обдарована жінка, ставши подругою життя Шлегеля, зробила чимало послуг чоловікові, допомагаючи йому в складанні рецензій, якими Шлегель став тепер посилено займатися в видах збільшення заробітку, поміщаючи їх головним чином в йенской «Allgemeine Zeitung». Протягом декількох років він помістив в цій газеті до 300 рецензій, з яких найбільш видатними за обсягом і значенням були статті: про «Фоссовом перекладі Гомера» (1796) про «Horen» Шиллера (1796), про Шамфору (1796) про «Musenalmanach »Шиллера (1797), про« Терпсихора »Гердера (17 9 7), про« Германа і Доротеї »Гете (1797) і про тиків перекладі« Дон Кіхота »(1799). У всіх цих статтях звертала увагу глибока ерудиція автора, витонченість смаку, тонка естетико-філософська і філологічна критика. Йому належить заслуга з'ясування всього обсягу значення творів Гете і Шиллера. Він також перший вказав на обдарування Тіка і інших діячів романтичної школи. Правда, в статтях Шлегеля не треба шукати цілком розроблених критичних теорій і принципів, але зате вони містять в собі безліч окремих тонких зауважень і написані з незвичайним витонченістю стилю. Абсолютно нову точку зору він вніс в теорію перекладів, висловивши вимогу, щоб поетичні твори перекладалися також віршами, притому по можливості розміром оригіналу. Нарешті, в цих статтях Шлегель боровся із зіпсованим смаком публіки, нападаючи на її улюбленців Іффланда, Коцебу і Августа Лафонтена і звертаючи її увагу на істинно художні твори. Його основна точка зору та ж, що у Гете і Шиллера: вимога гармонійного злиття форми з вмістом. Але, як романтика, він надто захоплюється зовнішньою формою поетичних творів, а також безцільними фантастичними вигадками народних казок і легенд. В цьому відношенні на нього впливав брат його Фрідріх, який, завдяки зухвалому відношенню своєму до Шіллера, був причиною розриву й Августа Шлегеля з автором «Валленштейна»; цей розрив, в свою чергу, вплинув чимало на зміну думки Шлегеля про класицизм Шиллера і Гете. Переклад Шекспіра звернув на Шлегеля увагу Йенского університету. Він був запрошений зайняти тут кафедру історії літератури і естетики.

У 1798 році в Берліні Шлегель познайомився з Тиком, якого твору він і раніше знав і любив. Пізніше до них приєдналися Бернгард і Шлейермахер, Новаліс, Шеллінг, і таким чином утворився гурток представників так званої «романтичної школи», виразником літературних тенденцій якої був переважно Шлегель. Всі вони прагнули створити орган, де могли б формулювати свої погляди на поезію і мистецтво, і бажання їх скоро здійснилося. У 1797 році Фрідріх Шлегель відмовився від участі в журналі «Lyceum», де він публікував свої статті. Шлегель також обтяжувався своїми відносинами до «Allgemeine Zeitung», і в 1798 році вони почали видавати удвох свій власний журнал «Athenaeum» без всяких співробітників. У 1-му № журналу Шлегель помістив статтю «Gesprächüber Klopstock's grammatische Gespräche» (передруковану згодом в VII т. Його творів під назвою «Der Wettstreit der Sprachen»), де він не відмовлявся ще від колишніх поглядів і смаків, але виявив велику самостійність суджень . У 1-ій із зазначених статей Шлегель, всупереч поглядам Клошптока, стверджує, що почуття приємного є основа прекрасного. Основним критерієм для судження про порівняльних красу вірша він вважає милозвучність. Він вимагає прав громадянства для всіх метричних систем різних народів, не тільки античних, і повстає проти виняткового схиляння перед німецькою мовою. У «Beiträge» йдеться про романи, причому Шлегель сходиться з братом в поглядах на сутність романтичної поезії і на роман, як на поетичний твір par excellence і притому властиве головним чином новому часу, висловлює з цього приводу своє співчуття поезії Тіка. У 3-му № журналу поміщений був його діалог «Die Gemälde», написаний під впливом Вакенродера і Тіка. Тут Шлегель, виходячи від оцінки картин дрезденської галереї, переходить до поетичного вихваляння сюжетів християнської живопису. В цілому ряді сонетів він оспівував народження Христа, Св. Сімейство, Мадонну та ін. і взагалі виявляв явну перевагу католицизму перед протестантизмом; втім, як він сам засвідчив 40 років по тому, це було перевагу виключно на грунті захоплення художньою стороною католицизму ( «une prédilection d'artiste»). У 1800 р видано збірник його віршів, де були поміщені ці «Картинні сонети», а також деякі зі старих його віршів. Найбільш вдалою п'єсою у всьому збірнику була елегія «Мистецтво греків», в якій він звертався до Гете як до відновників стародавнього мистецтва. Набагато більш чудові його гумористичні твори та пародії на кшталт Тіковому казок, де він висміював моралізує поезію і її головного представника, Коцебу. Сюди відносяться: «Schöne und kurzweilige Fastnachspiel von alten und neuen Jahrhundert», а також «Kotzebuade» або «Ehrepforte und Triumphbogen für den Theaterpräsidenten Kotzebue hei seiner Rückkehr ins Vaterland» (1800) - збірник пародій на Коцебу, осередком якого є «Kotzebues Rettung oder der tugendhafte Verbannte », а також« Fastgesange deutscher Schauspielerinnen bei Kotzebue Rückkehr ».

Потім, в наслідування гетівського «Іфігенії» Шлегель написав трагедію «Іон» на тему трагедії Евріпіда, яка вважається кращим з усіх поетичних творів Шлегеля, хоча вона не чужа досить значних недоліків. Він задався тут метою модернізувати трагедію стародавнього поета, усунувши з неї все, що могло б образити сучасну моральність і вимоги розуму. Трагедія Шлегеля була дана 2 січня 1802 в Веймарі, причому публіка не знала імені автора. Майже одночасно Шлегель задумав написати поему «Трістан» в абсолютно романтичному роді, але написав лише першу пісню, скориставшись при цьому поемами Готфріда Страсбурзького і Генріха Брібергского, і включивши в неї деякі пригоди Ланселота. Тут помітно вплив Тіка, за наполяганням якого була написана поема. Разом з Тиком Шлегель задумав видання «Альманаху Муз», який повинен був служити органом романтичної школи замість припинив своє існування «Athenaeum'a». 1-й № альманаху вийшов в 1801 і залишився єдиним, так як в гуртку романтиків почався розлад, яким значною мірою сприяв важкий характер Фрідріха Шлегеля, а також і зміна настрою Кароліни Шлегель, яка охолола до Августу Шлегель і вступила в зв'язок з Шеллінгом , що призвело врешті-решт до розлучення Шлегеля з дружиною (1802). У 1801 році брати Шлегель видали свої критичні статті і замітки під назвою «Характеристики і критики» ( «Charakteristiken und Kritiken»).

Не маючи більше органу для вираження ідей романтичної школи і для боротьби з філістерством і рутиною старої школи, Шлегель задумав переселитися в самий центр філістерства, в Берлін, щоб там діяти за допомогою живого слова, тобто читати публічні лекції. У 1801 р він відкрив в Берліні курс лекцій про витонченої літературі і мистецтві, який продовжував протягом 1802, 1803 і 1804 рр. Ці лекції мають величезне значення в історії романтизму, так як в них систематизовані погляди романтичної школи на мистецтво і поезію. Тут Шлегель насамперед проголошує автономію мистецтва, відкидаючи принизливі для нього міркування корисності і моралі, встановлює погляд на критику, яка аж ніяк не повинна виключно анатомувати, розчленовувати твори мистецтва, але пояснювати його естетично і історично; критик, на думку Шлегеля, повинен перейматися сутністю поетичного твору, повинен сам ставати художником. Він встановлює також поняття романтичної поезії, як протилежної за духом античної чи класичної, визначаючи першу як поезію філософську, ідеалістичну і фантастичну, яка підпорядковується лише сваволі поета, який сам не підпорядковується нічому; потім критикує різні стародавні і нові естетичні теорії, особливо строго засуджуючи теорію Аристотеля і Канта, причому сам цілком стоїть на точці зору Шеллінга, стверджуючи, що «прекрасне є символічне зображення нескінченного», дає самостійну теорію мистецтва, яка лежить в основі багатьох пізніших навчань про прекрасне, в тому числі естетики Гегеля. Ш. відтіняє всюди, де можна, контраст античного і романтичного; в розділі про живопису, наприклад, на противагу поглядам Вінкельмана, Лессінга і Р. Менгса, які прагнули втиснути живопис в рамки скульптури, він наполягає на самостійному значенні живопису і колориту.

Переходячи до поезії, Шлегель говорить багато про її походження, вказує на те, що виникнення поезії передує утворення мови, який сам є також постійно розвивається поетичний твір всієї нації або всього людства; мова ж виник перш за все з потреби самосвідомості, формулювання думки, а потім вже з потреби спілкування.Далі Шлегель говорить про епітети, метафори, порівняннях і т. Д., Про просодії, як про умову всякого самостійного існування поезії, про міфи, які визначаються Ш. як поетичні твори, які мають домагання на реальність, і т. П.

У другому курсі лекцій Шлегель мав намір викласти історію поезії, причому хотів попутно знайомити слухачів з вмістом найголовніших поетичних творів, користуючись по можливості їх перекладами на німецьку мову. Тому, в тісному зв'язку з лекціями перебувала діяльність Ш., як перекладача. Для них він переклав багато уривків з Данте, Петрарки, Боккаччо, Тассо, Гваріні, Монтемайор, Сервантеса і Камоенса. Велика частина їх увійшла до збірки, виданий в 1804 р в Берліні, під назвою «Blumenstraeusse italienischer, spanischer und portugiesischer Poesie». Під впливом Тіка Шлегель захопився творами Кальдерона. У 1803 р він випустив 1-у частину «Іспанського театру» з 3-ма драмами Кальдерона (2-я частина вийшла в 1804 р і укладала ще 2 драми). Одночасно з цим він надрукував у журналі свого брата «Європа» статтю «Про іспанському театрі», повну пристрасного захоплення іспанським театром і особливо Кальдероном.

Третій курс лекцій Шлегель почав з полемічного введення, в якому висловив критичні зауваження з приводу освітнього настрої берлінців прозового характеру улюбленою ними літератури. Він вказує тут на відсутність в сучасних поглядах ідеалізму, принижує гідність емпіричних наук, причому в своєму запереченні позитивних наук доходить до переваги астрології перед астрономією, до захисту магії і взагалі односторонньо відстоює переваги фантазії перед розумом; характеризуючи поезію майбутнього, він стверджує, що головна особливість нової поезії полягатиме в надзвичайно самосвідомості. Тому сполучною ланкою між минулим і майбутнім він вважає філософію Канта і Фіхте, і корінь майбутньої романтичної поезії бачить в трансцендентальної ідеалізмі цих мислителів. Після цього вступу Шлегель переходить до своє головне завдання: історії поезії. Тут слід зазначити його захоплення дидактичної філософської поезією, в тому числі поемою Лукреція і навіть діалогами Платона (які він також частково відносить до поезії). Це було цілком у дусі романтичної школи, котра прагнула до вищого синтезу філософії і поезії. Особливо чудова та частина лекцій, де Шлегель говорить про драматичну поезію греків, дає чудовий опис зовнішньої обстановки античних драматичних вистав, дотепне пояснення значення хору, блискучу характеристику трьох великих трагіків і пояснення сутності комедії Арістофана. В кінці характеристики Евріпіда Шлегель вказує на зачатки романтичних прагнень в давнину. Це становить перехід до історії власне романтичної поезії, в зв'язку з з'ясуванням прагнень романтичної школи. При цьому Шлегель стверджує, що романтична поезія виникла в середньовічній Європі, і зараховує до романтикам середньовічних італійських та іспанських поетів, Кальдерона, Сервантеса і Шекспіра.

Поряд з іншими романтиками Шлегель належить честь відновлення інтересу до старовинної німецької поезії, чого не вдалося досягти цілком його попередникам, Гердера, Йогану Мюллеру і ін. Шлегель вперше виклав послідовно історію давньонімецької поезії. Ще в 1798 році він зайнявся вивченням древнемецкой епічної поеми «Пісня про Нібелунгів». Тепер же, в лекціях, він зробив спробу переробити старий епос, пристосовуючись до смаків нового часу. У питанні про походження поеми про Нібелунгів Шлегель висловив думку, спираючись на дослідження Вольфа про Гомера, що «Пісня про Нібелунгів» - це звід древніх пісень, який не належить одному автору, а являє собою продукт колективної творчості нації. У викладі історії німецької поезії, яку Шлегель ділить на чернечу, лицарську, бюргерську і вчений, самим чудовим місцем був нарис розвитку наукового поезії, який закінчувався різкою критикою вченого поета Віланда, як малоорігінального і аморального письменника. Як на ідеал безпосереднього поетичного твору Шлегель вказує знову-таки на «Пісня про Нібелунгів». Від вираження співчуття до середньовічної поезії Шлегель легко переходить до ідеалізації Середньовіччя взагалі, вважаючи, що в цю епоху найбільш яскраво і повно висловилися поетичні і ідеалістичні прагнення людства. Він звеличує феодальну систему, лицарство, релігійні війни Середніх століть, суд Божий, лицарську моральність, поняття про честь. Потім він переходить до огляду поезії провансальської та італійської, зупиняючись особливо на творчості Данте. Тут не позбавлені інтересу його зауваження про ТЕРЦИНА і сонеті, в яких проявилося прагнення романтиків перебільшувати значення зовнішньої форми і схильність до містичного тлумачення значення форм. Нарешті, він розвиває поняття про роман, формі поетичних творів, що визнається романтиками переважно поетичної і романтичної.

У проміжку між 2-м і 3-м курсами лекцій, влітку 1803 року Шлегель читав лекції по енциклопедії наук, знову-таки з романтичної точки зору. У тому ж році він при посередництві Гете познайомився з пані де Сталь; вона запросила його в якості вихователя її дітей, призначивши йому зміст 12 000 франків на рік. З цього часу починається дружба між обома письменниками і обопільне вплив. Шлегель супроводжував пані Сталь всюди в її подорожах. У 1804 році вони зробили разом подорож до Італії. У Римі Шлегель присвятив їй, як «натхненниці великих ідей», елегію «Рим» (видана в 1805 році), де поетично зобразив головні моменти культурної історії Риму. У 1805 р написав «Міркування про цивілізацію взагалі і про походження і занепаді релігій» ( «Considération sur la civilisation en général et sur l'origine et la décadence des religions»). У 1806 році відправився до Франції, де видав компаративістських роботу «Зіставлення" Федри "Расіна і" Федри "Евріпіда» ( «Comparaison entre la Phèdre de Racine et celle d'Euripide», Париж, 1807 рік). Тут він віддавав перевагу простоті і величі стародавнього поета перед галантно і пихатої поезією француза.

У 1807 р Шлегель у Відні прочитав перед обраним суспільством курс лекцій з драматичної літератури, де дав чудову характеристику грецького театру і драми і вельми сувору критику французької драми, причому не пощадив навіть Мольєра. Шлегель супроводжував Жермені де Сталь в її подорожі по Росії і Швеції. У Швеції Бернадотт запропонував йому місце радника та особистого секретаря. У 1813 р Шлегель видав твір «Sur le système continental et sur les rapports avec la Suède», де нападав на режим Наполеона, а також «Betrachtungen über die Politik der dänischen Regierung» і «Tableau de l'empire français en 1813». Після зречення Наполеона Шлегель разом з пані де Сталь повернувся до Франції. У 1815 р Шлегель вдруге відвідав Італію, де видав в 1816 році «Лист про бронзових конях базиліки святого Марка у Венеції» ( «Lettre sur les chevaux de bronze de la basilique de St.-Marc à Venise») і «Ніобу і її дітей »(« Niobé et ses enfants »). У 1816 році Шлегель повернувся в Париж, де продовжував вивчення провансальської поезії, розпочату ним ще під час перших відвідин Парижа (в 1814 році він видав «Essai sur la formation de la langue française» з приводу виданого Ренуаром зборів пам'ятників провансальської поезії). У 1818 році видав «Спостереження про провансальської мовою та літератури» ( «Observations sur la langue et la littérature provençale»). Незадовго перед цим (в 1817 р) померла пані Жермена де Сталь. На згадку їхньої дружби Шлегель видав її твір «Роздуми про французьку революцію» ( «Considérations sur la révolution française») і задумав написати її біографію, але обмежився лише перекладом статті про пані де Сталь пані Неккер де Соссюр, подавши їй своє коротке введення. До 1818 року відноситься вторинна його одруження з дочкою професора Паулуса, Софії, з якою він, втім, скоро розлучився.

З 1818 р Шлегель був професором історії літератури і мистецтва в Бонні, де, між іншим, займався індійською літературою. Результатом цих занять було видання «Indische Bibliothek» (9 частин, 1820-30), а також критичне видання «Бхагават-гіти» ( «Bhagavat-Gîta», 1823), «Рамаяни» ( «Ramayâna», 1829) і «Хітопадеші »(« Hitopadesa », 1829) і, нарешті,« Reflexions sur l'étude des langues asiatiques »(1832). Одночасно з цим він займався релігійними і політичними питаннями, і в 1825 році видав «Abriss von der Europäischen Verhältnissen der Deutschen Litteratur» (1825), де проголошує Німеччину країною, найбільш вільною в релігійному відношенні. Проти зводяться на нього звинувачень в нестійкості його релігійні погляди він захищається в статті «Verrichtigung einiger Missdeutungen» (1828), оголошуючи, що він завжди був правовірним протестантом і що його католицькі тенденції спочивали цілком на артистичному захопленні перед художньої стороною католицького культу. Він нападає навіть на брата за його перехід в католицизм. У 1833 р Шлегель помістив в «Journal des débats» статтю «Про походження лицарських романів» ( «De l'origine des romans de chevalerie»).

До 1836 р відноситься його полеміка з Россетті, італійцем, що оселилися в Лондоні, з приводу дивного думки останнього про те, що три великих італійських поета належали до таємної секти ворогів папства. В останні роки життя Шлегель втратив свій вплив як критик і як професор. Його товариші по університету ставилися скептично до його працям, вважаючи їх застарілими. Шлегель помер в 1845 році, майже всіма забутий. Але після нього залишилося збори епіграм, в яких він утішав себе отруйними витівками проти всіх своїх сучасників, навіть проти колишніх друзів. У числі жертв його іронії знаходимо Шиллера, Гете, Цельтера, Мейера, Фрідріха Ш., Фіхте, Шлейермахер, Уланда, Рюккерта, Грильпарцера, Раупаха і ін. Полное собрание сочинений Шлегеля було видано незабаром після його смерті, в 1846-47 роках. Böcking'ом в 12 томах. У 1846 році видано «Oeuvres écrites en français» (Лейпциг); в 1848 р - «Opuscula latina» (Лейпциг). Листи Ш. видав Ant. Klette (Бонн, 1868); «Vorlesungen über schöne Litteratur und Kunst», які не ввійшли в повне зібрання творів, видані в 17-19 тт. Bernh. Seufferfs «Deutschen litteratur denkmäler der XVIII und XIX Jahrhund. in Neudrucken »(Гейльбронна, 1884). Листи Шиллера і Гете до Ш. видані в 1848 р в Лейпцигу. Листи Ф. Ш. до А. Ш. видав Oscar Walzel (Б., 1840).

Про Ш. см. Galusky, «G. de Schlegel »(« Revue des deux mondes », 1846, лютий); Loebell, «Fragmente zur Characteristik W. v. S. »(1846); DF Strauss, «AWS» (в «Kleine Schriften», 1862, і «Gesammelte Schriften», Бонн, 1876, т. 2); Parisot, стаття про А. В. Ш. в «Biographie universelle» (1863, т. 38); стаття про Ш. в «Nouvelle biographie générale» (т. 43, П., 1864); Rud. Haym, «Die romantische Schule» (Б., 1870, російський переклад Неведомского по назвою «Романтична школа», М., 1891); W. Dilthey, «Leben Schleiermachers» (т. I, Б., 1870); Mich. Bernay, «Zur Entstehungsgeschichte des Schlegelschen Shakespears» (Лейпциг, 1872); Rud. G éné e, «Studien zu Schl.-S. Shakespeare's Uebersetzung »(в« Archiv für Litteraturgeschichte », т. 10, Лейпциг, 1881); H. Welti, «Geschichte des Sonettes in der deutschen Dichtung» (Лейпциг, 1884); Jakob Minor, «AW v. S. in der Jahren 1805-45 »(в« Zeitschr. F. Die oesterreichischen Gymnasien »(Jahrg. 38, Відень, 1887); Lady Blennerhesselt,« Frau von Staël, ihre Freunde u. Ihre Bedeutung in Politik und Litteratur »( т. 3, Б., 1889) і ст. Ф. Мункер в «Allgem. deutsche biographie» (Лейпциг, 1890, 31 т.).

При написанні цієї статті використовувався матеріал з Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1890-1907).

Джерело: http://ru.wikipedia.org/wiki/Шлегель,_Август_Вильгельм