|
Реферат з історії України
на тему: «Українська відповідь на нову імперську ідеологію». Кирило-Мефодіївське братство
В Українському національному відродженні 20-30-х років НЕ Було Нічого такого, что становило б серйозно загроза для Російської імперії. Українські патріоти - літераторі, збирачі фольклору, укладачі історій та Граматик - зберігалі лояльність до царя и до России, а свою діяльність на ніві національного відродження поєднувалі зі службою у российских державних установах. Водночас російський уряд после польського повстання 1830--1831 рр. звернув Рамус на культурний рух в Україні, маючі Намір з его помощью побороти польські культурні й Політичні впливи на Правобережжі. Цій меті Було підпорядковане призначення дерло ректором Київського університету Михайла Максимовича. Офіційну підтрімку в Україні дісталі історичні дослідження. Одна тисяча вісімсот тридцять п'ять р. у Київському університеті БУВ Створений Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а 1837 р. - Археологічний музей. У +1843 р. у Києві засновано Археографічну комісію, у ДІЯЛЬНОСТІ якої взяло участь Чима українських патріотів.
Свідоме использование українського руху в своих утілітарніх цілях Було одним Із проявів нового курсу в політіці Російської імперії. До моменту повстання 1830--1831 рр. Петербург не надававши великого значення національному харчування. Від качана XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традіційному візначенні громадянство: від громадянина Вимагаю вірнопідданого Виконання своих обовязків та безумовної лояльності до царя. Его віросповідання чи національна пріналежність не брали до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І среди російської правлячої еліти Було Чіма іноземців та осіб неросійського походження (балтійськіх німців, Нових українських дворян, польських шляхтічів). Ті ж самє стосувалося Членів Російської академии наук та професорсько складу УНІВЕРСИТЕТІВ. Много з ціх іноземців после Довгих років служби у Петербурге й Москві так и не навчилася розмовляти російською мовою. У цьом НЕ Було спожи: мовою Петербурзький двору булу французька, а частина провінційного дворянства розмовляю німецькою.
Повстання 1830--1831 рр. на прікладі польської шляхти показало, что стара імперська модель громадянство НЕ є надійною. Тенденції до заміщення чужінців на российских дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правления Олександра І. Альо справжньої сили смороду набрали у 30-х роках, за правления Миколи І (1825-- 1855). Головного ідеологом нового курсу ставши призначення Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. ВІН предложили оперті російську державність на три принципи: "самодержавство, православ'я, народність". Перші два принципи були старими и зрозумілімі, тоді як третій - народність - був продиктованих модерн західнімі інтелектуальнімі Вплив. Альо як провести цею принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати Цю проблему пробачимо й ефективного способом - русіфікацією Другої половини. Головного засоби для Досягнення цієї мети винна булу дива русіфікаторська освітня політика. Самперед треба Було замістіті іноземних професорів и вчителів російськімі. Уваров НЕ лишь провів "чистку" професорсько складу, а й відібрав молодих и найталановітішіх викладачів для стажування у західноєвропейськіх універсітетах, а после Завершення стажування просував їх на Високі пости.
Українські діячі були в чіслі тихий, хто скорістався з ціх реформ. Максимович БУВ призначення ректором у віці 30 років за прямим Розпорядження Уварова. Іншім протеже міністра освіти БУВ Ізмаїл Срезневській. Вихованця Максимовича и Срезневського були два провідні діячі новой Хвилі українського відродження - Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.
Велике значення мало витворену інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки новой української ідеології. На момент проведення уваровськіх реформ імперській уряд НЕ МАВ готової російської национальной науки и культури, з помощью якої можна Було б русіфікуваті неросійське населення чи освічуваті самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традіційніх народно-Селянської та церковної культури, Почаїв розвіватіся лишь у 60-х роках XVIII ст. На качану XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формирование. До першої години правления Миколи І нова російська, як и нова українська, культура булу позбавлено офіційної опікі. Російський двір довгий час БУВ космополітічнім, надаючі предпочтение західноєвропейськім літературам и смакує, зміна моделі громадянство з імперської на національно-російську неодмінно передбачало розвиток цієї новой російської "високої" культури.
Українська и російська культури у 30-х роках творили СКЛАДОВІ части одного потоку. Внесок віхідців з Малоросії у формирование новой російської культури БУВ дуже суттєвім, тому почасті українці могли вважаті Цю культуру своєю, власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона НЕ виходе за Межі лояльності до імперії. Тому підпірання російської культури неминучий означало й розвиток культури української. Альо чім дінамічніше розвивалась обідві культури, тім неможлівішім ставало їхнє далі нерозчленованості співіснування. Так, дослідження в Галузі історії неминучий вісувалі питання про годину виникнення "малоросів" і "велікоросів", про місце в їхній спадщіні ПЕРІОДУ Київської Русі, Які поклали початок гостре діскусіям между Українськими и російськімі діячамі.
Головного здобутком 1830-х років стало прискореного вічленування української культурної ідентічності з загальноруського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове поколение українських діячів, Пожалуйста Виступ на суспільну арену На межі 1830-х і 1840-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш и Тарас Шевченко. У їхніх біографіях нашли своє відображення Збірні РІСД нового поколения українських патріотів. Передусім, На Відміну Від своих попередніків - нащадків козацької старшини, всі Троє були "низьких" соціального походження: Куліш походивши з сімї вільніх селян, Костомаров БУВ позашлюбною дитиною російського поміщіка й української кріпачкі, а Шевченко народився в сімї кріпаків и сам до 24- го року життя БУВ кріпаком. Іншою їхньою спільною рісою Було, что у 1840-х роках всі смороду Займаюсь посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзький університеті, Костомаров - у Рівненській гімназії и Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній КОМІСІЇ, а у лютому тисяча вісімсот сорок сім р. здобувши посаду викладача у Київському університеті). Если діячі первого поколения національного відродження трактувалі свои літературні и наукові заняття як Своєрідне хобі, то для Куліша, Костомарова и Шевченка їхня діяльність у Галузі української культури мала, так би мовити, Цілком фахова характер.
Найвізначнішою постаттю у цьом тріумвіраті БУВ Тарас Шевченко. ВІН народився 1814 р. у Київській губернії. У Певна СЕНСІ его батько БУВ вінятком среди кріпаків-односельчан - ВІН умів читати. За неділях ВІН читав сімї "Житія святих". Від свого діда, учасника Коліївщини, ВІН чув Розповіді про гайдамаків. Его дитинство пройшло среди багатої природи, яка різко контрастувала з кріпацькімі буднями. Шевченко рано остался сиротою. Ще в раннього дітінстві проявити его неабіякі мистецькі здібності - пристрасть до малювання. Деяк годину ВІН Навчався у місцевого пяніці-дяка, но втік, чи не знісші Знущання над собою. Місцевий поміщік Павло Енгельгардт, ад'ютант Віденського генерал-губернатора, взявши Шевченка у домашню прислугу, а 1829 р. віїхав до Вільна, забравши з собою. До 1843 р. Шевченко перебував поза Україною. До найяскравішіх вражень ранньої молодості належати его спогади з часів польського повстання 1830--1831 рр. Енгельгардт врятувався від повсталіх Втеча у Петербург. Шевченко разом з іншімі слугами змушеній БУВ доганяті свого пана. Его шлях пролягає через теріторію, на Якій польські повстанці вели боротьбу з російськімі військамі. Картини антіросійського повстання наклав на его свідомість глибокий відбіток.
У Петербурге Енгельгардт после Довгих умовлянь згодівся віддаті Шевченка у навчання до маляра Ширяєва. Частка Випадкове звелено его з земляком, художником Іваном Сошенком, Який Навчався у І Іетербурзькіі академии мистецтв. Сошенко ввів его у мистецько-літературні кола Петербурга, зокрема в український гурток, что групувався вокруг Гребінки. Частка талановитих художника-кріпака схвілювала багатьох Петербурзький митців и літераторів. Відомій російський художник-романтик К. Брюллов намалював портрет поета В. Жуковського. Портрет БУВ розіграній в лотереї среди Членів імператорської родини. На віручені таким чином гроші 1838 р. Шевченко БУВ викуплення з неволі.
Вільний стан давши Йому змогу вступитися в академію мистецтв й здобудуть за Шість років добру освіту. Его здобуткі як художника були чималий. Альо ще більшім оказался его поетичний талант. Ще за рік до свого визволення ВІН написавши балада "Причинна", а Вже 1840 р. видав збірку поезій під назв "Кобзар".
Значення "Кобзаря" Вихід далеко за Межі літератури. Несмотря на скроню естетичного ВАРТІСТЬ Шевченкові поезії відрізняліся своєю мовою. Смороду були напісані Літературною мовою вісокої проб. Шевченкова мова булу не просто відтворенням народної мови; ВІН творив ее на основе трьох українських діалектів (Південно-східного, північного и Північно-західного), елементів церковнословянської мови, а такоже мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вірізнявся пріродністю и простотою звучання, что віказувало геніальність поета. Шевченко тім самим заклать міцні підваліні під модерну українську літературу, а в Ширшов значенні - и під українську національну ідентічність.
Ще более значення МАВ політичний аспект его творчості. Найпліднішімі з цієї точки зору були 1843--1845 рр., Коли, повернувшись в Україну, Шевченко написавши свои найреволюційніші поеми - "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "І мертвим, і живим ..." та вірш "Заповіт". Більшість з них ВІН зібрав у життя без рукопісній кніжечці під назв "Три літа". Его прістрасна поезія Вихід за Межі локального патріотізму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття и давала бачення майбутнього: если Україна у некогда корістувалася правами Самостійної держави, то це винне служити Достатньо підставою для здобуття Політичної незалежності у Майбутнього.
Звінувачуючі у поневоленні У країни Россию та российских імператорів, Шевченко відкідав конформістську модель "малоросійства", что ґрунтувалася на Ідеї нероздільності Малої и Великої Русі и лояльності до імператора.
Іншою великою заслугою Шевченка Було, что в життя без творчості ВІН поєднав два до того часу відокремленіх струмені козацької традиції - простолюдній и старшинському. Его ненависть до соціальної несправедлівості та вболівання за волю и Гідність простої людини виводу з его селянського походження. Альо своими інтелектуальнімі здобуткамі ВІН завдячував Вплив українського дворянства Шевченка могли читати всі - и селяни, и дворяни, знаходячі в его поезії відображення своих інтересів. Шевченків Заклик до національного и СОЦІАЛЬНОГО визволення ставши ідеологічнім наріжнім каменем модерної України.
Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української Ідеї. Вона заклать основи превращение етнічної спільноті у політично свідому націю. Увесь пізнішій український національний рух тією чи іншою мірою віводівся з поезії Шевченка. А его мученіцька особиста доля послужила Джерелом для витворену сильного національного міфу, Який надихана следующие поколения українських діячів.
У 1 846 р.Шевченко увійшов до складу таємної української организации, что називається собі Кирило-Мефодіївськім братством. Сама організація вінікла Дещо Ранее, напрікінці 1845 - на качану +1846 р. (Деякі досліднікі твердять, что попередники Кирило-Мефодіївського братства БУВ гурток «Українська молодь», Який нібіто виник у 1843--1844 рр. У Києві), До кінця 1846 р. у его склад входило 11 осіб: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Юрій Андрузький, Опанас Марковим, Олександр Навроцький, Іван Посада, Олександр Тулуб. За вінятком Шевченка, Костомарова и Савича, всі смороду були молодими людьми ВІКОМ від 19 до 25 років. Ще около 100 осіб підтрімувалі з братством активні звязки. Практично всі братчики тією чи іншою мірою були повязані з Київським універсітетом. Пізніше офіційне Розслідування ДІЯЛЬНОСТІ Кирило-Мефодіївського братства пріпісує керівну роль у Цій организации Міколі Гулакові, тоді як досліднікі центральною фігурою вважають Миколу Костомарова. Первісно товариство вінікло вокруг групи молодих людей, Які 1 845 р. разом зі студентами-товаришами відвідувалі лекції Костомарова зі словянської міфології. Вивчення народної творчості українців та народної творчості слов'янських народів привело Костомарова до висновка, что между українцями й іншімі словяни існує Чима Спільного. Це наштовхнуло его на ідею словянської єдності. После переїзду з Рівного до Києва Костомаров застав у місцевому університеті групу молоді, яка булу Вже пріготована до засвоєння ціх Нових Ідей лекціямі Михайла Максимовича. Подібно як Срезнєвській у Харкові, Костомаров став духовним проводира цієї групи. "Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнулі молоді уми в Києві порятунку думкою - відвігнуті свою націю Із темряви", - писав пізніше П. Куліш, а в життя без автобіографії Додав: "Християнство та історія слов'ян були Їм потрібні для великого сподвіжніцтва" .
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства булу синтезу Ідеї трьох рухів: українського автономістічного, польського демократичного и російського декабристського в Україні. Відчутнім у его ДІЯЛЬНОСТІ Було християнське спрямування, что відобразілося у віборі патронів товариства - св. Кирила і Мефодія, Які навернули слов'ян у християнство, форме самой организации, яка наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців - "Книзі бітія українського народу" (Інша назва - "Закон божий"). Автором "Книги бітія ..." вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі братства Було наполягання на необхідності Досягнення Християнсько ідеалів справедлівості, свободи и рівності, Які у "Книзі бітія" поєднуються з почуттям українського патріотізму.
Поєднання християнської и национальной Ідей НЕ Було винаходи кирило-мефодіївців. Цю формулу смороду запозічілі у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича "Ksiegi narodu polskego i pielgrzymstwa polskego" ( "Книги народу польського и пілігрімства польського"), написаного и видання у Паріжі 1832 р., После поразка Листопадового повстання. Альо незважаючі на запозичення однієї з центральних ідей "Книга Буття ..." була орігінальнім документом. У ній розвивалась ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригнобленими и зневаженій, а водночас - и найбільш волелюбній та демократичний, звільніть росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму. У життя без автобіографії Костомаров пізніше прізнавався, что федерацію слов'янських народів братчики уявляю Собі на зразок стародавніх грецький республік або сполучення Штатів Америки. "Книга бітія" закінчувалася словами: "І встане Україна з своєї могили, и снова озоветься до всіх Словян, и почують крик ее, и встане Словянщіна, и не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівні, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщіні, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан [Хорватів], ні у Сербів, ні у болгар.
І Україна буде непідлеглою річчю Посполитою в союзі Словянськім.
Тоді скажуть всі язик, показуючі рукою на ті місто, де на карті буде намальована Україна: "Від камінь, єго же нєбрєгоша зіждущії, тієї бисть на чільне місце".
Програма Кирило-Мефодіївського братства віроблялася у Гостра діскусіях, самперед - между Костомаровим и Шевченком. Розходження между цімі двома чолов братчиками дали привід Радянська історікам и літературознавцям Говорити про Існування двох течій Всередині товариства - "реакційної" і "революційної". Це тверджень НЕ згідне з правдою: природно, что рівень радікальності братчиків БУВ різнім, но ніхто з них не був "реакціонером". Точніше буде Сказати, что політична філософія братства мала синкретичного характер: Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров - на загальнолюдського и Християнська, а Шевченко - на соціальному. Кожний з ціх елементів знайшов своє відображення у "Книзі Буття ..."
Соціальна програма кирило-мефодіївців містіла два пункти: Скасування кріпацтва та Поширення освіти среди народу. Смороду НЕ разработали конкретнішіх планів относительно знищення кріпацтва й Введення Загальної освіти. Реалізація ціх обидвох вимог булу лишь передумови для Ширшов політічніх змін, Які малі ґрунтуватися на принципах християнської етики, Ідеї панславізму и широко зрозумілого лібералізму ч-- особістої свободи людей, незалежної від їхнього СОЦІАЛЬНОГО статусу.
Кирило-Мефодіївське братство Було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова навесні 1847 р. Спочатку у жандармів склалось враження, что діяльність товариства не стає серйозної Політичної Загроза. Шеф жандармів граф Орлов у лісті до Миколи І писав, что, "суспільство було не більше як вчений марення трьох молодих людей". Однако це враження Швидко розвіялося после Арешт Шевченка, у которого Було знайдено зошити з співаємо "Кавказ", "Сон", "Посланіє ...". Кроме їхнього революційного й антіросійського змісту Миколу І Обур, что у ціх Віршах містіліся образліві натяків на его особу та его дружину. Тому после Завершення слідства особливо тяжко Було покаране Шевченка: его Було віддано у солдати на невизначенності срок в Оренбурзькій окремий корпус. За особістом Розпорядження імператора над ним БУВ встановлений Суворий нагляд з заборонено писати и малювати. Інші члени товариства були засуджені на Різні Терміни увязнення, а после увязнення - на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову и Гулакові Було заборонено займатіся Літературною діяльністю.
Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в Російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явіща були хоч и своєріднім, но все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольняліся тимі нішамі, Які створювала для них російська культура. Заповнюючі ті ніші, смороду водночас вносили свою коректура у Поняття "руськості". Віхідці з Малоросії дерло порушили питання про російську національну ідентічність. Даючі Розширене ( "загальноросійське") трактування своєї ідентічності, "малороси" вводили росіян у ширший Слов'янський світ І, до певної Міри, готувалі грунт для словянофільства и російського націоналізму.
Приклад інтеграції "малоросів" в імперське суспільство немов давав ствердну відповідь на поставлене Пушкінім запитання: чи зіллються усі словянські ріки у російське море? Співвідношення между "Малою" і "Великою" Руссю, что склалось на качана XIX ст., Слугувало готовою моделлю для асіміляції других народів - тобто реализации уваровської формули "народності". Здавай, что "стара Україна" зійшла з історичної сцени, и в Українському пітанні НЕ Було Нічого такого, что робіло б его політичним, упроваджуючі свои реформи, Уваров зобовязував Київський університет до проведення спеціальніх ЗАХОДІВ "до зцілення глибокої виразки - взаємної ненависті двох слов'янських народів ". ВІН МАВ на увазі лишь народи російський и польський. Офіційні плани не передбачало Існування в Малоросії третьої нації - української.
Вироблено ж кирило-мефодіївцямі ідея словянської єдності перебувала у відвертій опозиції до Урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розумілі самперед союз двох других націй - української и польської (можна пріпустіті, что Цю ідею братчики запозічілі з української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої словянської імперії з центром у Петербурге смороду протіставілі ідею федератівної словянської РЕСПУБЛІКИ з столицею у Києві. Тім самим смороду завдавалі удару в найчутлівіше місце уваровської Концепції народності.
Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців віклікала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. Рівно ж можна зрозуміті, чому один з провідніх лідерів російського словянофільства Олексій Хомяков відгукнувся про кирило-мефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміті відгук володаря думок російської ліберальної и прозахідно настроєної інтелігенції Вісаріона Бєлінського. У лісті до П. Аннєнкова у грудні 1847 р. ВІН писав про Шевченкові поеми: «Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих їх не читав (що, між іншим, доводить, що вони анітрохи не зли, а тільки плоскі і дурні). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мені не шкода його, будь його суддею, я зробив б не менше ». ЦІ слова дивно звучали з вуст ліберала, Який у всех других випадка засуджував діяльність Третього відділу - російської таємної полиции.
Роздратування Бєлінського віклікало Прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На его мнение, Літературною мовою освіченіх малоросіян винна буті російська. ВІН вважать, что среди усіх слов'янських народів лишь Росіяни і ще, можливо, чехи могут пишатися великими поетами. По-русски, Якою розмовляє лишь "малоросійська чернь", що не могут писати твори вісокої мистецької вартості. ВІН пророкував цілковіте знікнення цієї мови як природний наслідок входження України в Російську імперію. На подивимось Бєлінського сильно позначівся Вплив філософії Гегеля, зокрема его поділ на "історичні" й "неісторічні" народи. Здатністю творити Історію, согласно з цією філософією, володіють только ті народи, Які ма ють свою державу. Частка ж других, "неісторічніх" народів, Які Втратили або ж зовсім НЕ малі своєї держави, Полягає у цілковітій асіміляції й розчіненні среди народів "державних". Філософія Гегеля у подивиться на національне питання булу заперечення поглядів Гердера, и ее тріумфальне Поширення на європейському контіненті помітно підірвало позіції романтіків. Зокрема, вона завдан тяжкого удару українській делу: від 1840-х років усіляка спроба відробіті "неісторічну" українську націю в очах российских лібералів виглядаю як крок назад, что суперечіть історичному прогресові.
Альо одностайність, З якою російські офіційні, словянофільські и прозахідні інтелігентські кола засудили діяльність Кирило-Мефодіївського братства, відображала певні спеціфічні РІСД формирование російської национальной ідеології. Гостра Реакція на відмову національно свідомих українців дива росіянамі булу спричинили тім, что Самі Росіяни НЕ розвязалі своєї власної проблеми ідентічності у Новітній добі. Як вдалину відмітів Р. Шпорлюк, если на качана XIX ст. поляки були нацією без держави, то Росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація. Не так Було на Западе, де творення імперій хронологічно и територіально Було відокремлене від процесса творення национальной держави (як правило, західні метрополії и їхні КОЛОНІЇ були розділені морями або континентами). Натомість Росіяни завойовувалі сусідні й етнічно чужі Їм народи, не будучи Самі певні, що таке власне "Росія", а що є лишь теріторіямі під російськім пануванням. В России формирование модерної російської нації стрімував характер ее Політичної системи. На Западе суспільство вінікало Незалежності від Політичної власти монарха, оскількі монарх БУВ правителем своих підданіх, но НЕ БУВ їхнім власником. В России монархія мала РІСД так званої патрімоніальної системи, коли цар БУВ НЕ лишь правителем, а й повну власником и Розпорядниками долі своих підданіх. Російська Династія виводу своє коріння від правітелів Київської Русі, тому смороду вважать всі землі, что колись належали їй (в тому числі українські), частина своєї історичної спадщини.
"Збирання руських земель" Було однією Із навязлівіх Ідей московських царів и Петербурзький імператорів.Приєднання, а Згідно інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядаю як повернення Собі втраченої колись вотчини. Ті, что українські землі Ранее входили до складу Великого князівства Литовсько, Польської Речі Посполитої або ж утрімувалі свою політічну автономію и за тією годину встіглі віробіті свои культурні, релігійні и Політичні традиції, спріймалося як збочення, зумовлені нібіто примусових відділенням України від царя.
Провідні російські інтелектуали могли сперечатіся про природу російської національності, но смороду НЕ малі найменшого сумніву относительно "російськості" українських земель, и цею погляд збігався з офіційною позіцією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентічність спріймалася всіма колами російського Суспільства як національна зрада. Суворов наказание братчиків стало немов Пересторога для всіх, хто насмілівся б піті далі їхнім Шляхи. Однако Надання українській делу ореолу мученіцтва и жертовності лишь посілювало ее прітягальність для Наступний поколінь українських діячів.
|