Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Історія міліції





Скачати 27.35 Kb.
Дата конвертації18.09.2019
Розмір27.35 Kb.
Типреферат

Історія міліції

Протягом свого існування білоруська міліція пильно охороняє громадський порядок, надійно захищає інтереси держави, права, честь і гідності громадян. Працівники міліції завжди з почуттям відповідальності, нерідко ціною нелюдських зусиль і самопожертвований, ставилися до виконання цієї основної обов'язки з самого початку організації міліції в республіці. З 4 березня 1917 року передається вахта вірного служіння білоруської міліції свого народу.

День 4. березня 1917 року обіймає особливе місце в історії білоруської міліції. Як відомо, лютнева революція, що потрясла Російську імперію, викликала потужну хвилю національно-визвольного руху, посилила прагнення багатьох народів до утворення власних держав. У Північно-Західному краї (так називалася в той час Білорусь), як і в цілому в Росії, на зміну старій царській поліції приходить народна міліція Тимчасового уряду

4 березня в Мінську було опубліковано наказ цивільного коменданта, згідно з яким один з активних представників громадськості більшовик Михайло Олександрович Михайлов (під цим прізвищем діяв Михайло Васильович Фрунзе) призначається «тимчасовим начальником міліції Всеросійського Земського Союзу з охорони порядку в місті». Згідно з цим розпорядженням всі міські чини поліції повинні були видати Михайлову наявне в їх розпорядженні зброю за описом ».

Саме в цей день Михайлов (Фрунзе) приступив до створення мінської міліції. За його наказом в ніч на 5 березня загони бойових дружин робітників разом з солдатами доданих частин гарнізону роззброїли колишню поліцію, захопили міське поліцейське управління, архівне та розшукове відділення, взяли під свою охорону найважливіші державні установи, в тому числі пошту і телеграф.

5 березня рапортував до Мінська про освіту міліції Певель, який входив тоді до складу Північно-Западпого краю, 7 березня подібна телеграма прийшла з Веліжскій повіту, 9 березня - з Езеріщенского, 10 березня-з Суразького, потім з Двінська, Вітебська, Лепеля і інших міст і повітів. Таким чином, Мінськ став по суті центром створення міліції в регіоні.

Становлення міліції в Мінську в цей початковий період мало свої особливості. Керував цим процесом більшовик з видатними організаторськими здібностями - М. В. Фрунзе. Перш за все, він прагнув перетворити міліцію в високопрофесійний озброєний кулак і робив це без коливань. З його участю проводилося звільнення підрозділі як від невмілих працівників, так і від тих, хто виявляв нелояльність до більшовиків. За час з 4 березня по 11 жовтня, тобто до вибуття з Мінська, Фрунзе зібрав в рядах міської міліції насамперед революційних робітників і солдатів, які і визначали характер се діяльності.

І, тим не менше, після від'їзду М. В. Фрунзе якісний склад мінської і в цілому білоруської міліції став все більше погіршуватися. В її рядах виявилося чимало слабо підготовлених, до того ж неблагополучних (з точки зору більшовиків) елементів, які все сильніше підпадали під вплив дрібнобуржуазних партій.

Ось чому незабаром після перемоги Жовтневого збройного повстання був наказ Військово-революційного комітету Західного фронту про проведення докорінної реорганізації мінської міліції. Її начальник І. К. Гамбург наказом не підкорився, заявивши, що він знаходиться у веденні міського самоврядування і зобов'язаний виконувати тільки його вказівки. При цьому він підкреслив, що міліція за своїм призначенням повинна бути поза політикою, зобов'язана займатися тільки питаннями охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Це не влаштовувало брехня, і норовливий начальник мінської міліції в той же день був відсторонений від займаної посади.

З цього часу ряди міліції стали поповнюватися виключно за принципом політичної благонадійності, тобто почалося здійснення партизації правоохоронних органів.

Таким чином, якщо для народної міліції Тимчасового уряду на перший план в її діяльності висувалися соціальні завдання, то для радянської основну цінність придбали політичні.

Особливо чітко такий підхід став проявлятися після прийняття 10 листопада 1917 року Наркоматом внутрішніх справ постанови «Про робочу міліцію» - першого нормативно-правового акта, яким визначалося створення радянської міліції, по-перше, як виконавчого органу місцевих Рад робітничих і солдатських депутатів і, у друге, як єдино надійного оплоту пролетарської революції. У наказі наркома внутрішніх справ і завідувача управлінням міліції від 5 вересня 1918 року говорілось- «На радянської міліції як найперший обов'язок лежить охорона прав робітничого класу і найбіднішого селянства, і лише звідси випливають її обов'язки з охорони особи і майна всіх громадян».

Не можна не відзначити, що в цей період панували наївні уявлення про можливості приборкати злочинність силами самого населення, без участі спеціальних професійних органів. В. І. Ленін в роботі «забули головне» наполягав на необхідності впровадження загальної обов'язкової служби всіх дорослих чоловіків і жінок в міліції тривалістю від однієї до двох тижнів на рік. Природно, заробітну плату за цей час захисники порядку повинні були отримувати на фабриках і заводах, де постійно працювали.

Виходячи з подібного ідеалістичного уявлення Поради на місцях створювали міліцію хто як міг. Практично не було кому займатися управлінням її професійною діяльністю. Не існувало єдиних штатів міліції. Була відсутня належна матеріально-технічна база.

Зрозуміло, така слабо організована, непрофесійна міліція (по суті справи ополчення) не могла успішно виконувати покладені на неї завдання з охорони громадського порядку і боротьбі зі злочинністю. Тому через рік відповідно до інструкції НКВС і НКЮ РРФСР від 12 жовтня 1918 «Про організацію радянської робітничо-селянської міліції» органи захисту порядку з самодіяльно-партизанських формувань перетворюються в штатні і професійні.

В цей час класовий принцип стає одним з основних в організації і діяльності радянської, в тому числі і білоруської, міліції. Архівні матеріали про діяльність, наприклад, органів міліції Вітебської області свідчать про те, що працівники міліцейських апаратів крім своїх функціональних обов'язків з охорони громадського порядку і боротьбі зі злочинністю все частіше стали залучатися до вирішення політичних питань: реєстрації представників буржуазних класів, взяття заручників, обкладенню куркулів (заможних громадян) податками, накладення контрибуції, стягнення податків і т. т.

Тому закономірними виглядали такі звучали з боку керівників Головного управління робітничо-селянської міліції здравиці на адресу правоохоронних органів: «Хай живе міліція, що йде в ногу з трудовим народом на боротьбу за світову революцію!» Не випадково проводилася і воєнізація, коли особовий склад міліції зводився в бригади, батальйони, роти і перекладався на казармений стан.

Нелегким для білоруської міліції був період кінця 20-х і 30-х років. Крім охорони громадського порядку, боротьби з кримінальною злочинністю найактивнішу участь їй довелося приймати в колективізації сільського господарства, розкуркулення, точніше - ліквідації найбільш працьовитого шару селянства.

Такий невластивий коло обов'язків негативно позначався на умонастрої співробітників міліції. Тому вживалися заходи щодо посилення дисципліни кадрів. У спеціальній постанові ЦВК і РНК УРСР від 22 березня 1928 вказувалося, що співробітники міліції не мають права відмовлятися від роботи в нічний час, в дні свят і відпочинку. Причому робота ця обмежувалося певною кількістю годин і повинна була виконуватися беззастережно і без додаткової оплати.

Таким чином, складна економічна і соціально-політична обстановка в країні, посилення сталінського тоталітарного режиму важким тягарем лягали на плечі працівників охорони правопорядку. 15 грудня 1930 року було ліквідовано НКВД союзних і автономних республік, і одночасно діяльність міліції та карного розшуку переходила під управління ОГПУ, про що було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР. Начальники головних управлінь міліції та карного розшуку ставали за сумісництвом помічниками відповідних начальників ГНУ. І так до районних органів включно. ОГПУ керували оперативною діяльністю міліції, контролювали і інспектували цю роботу.

Міліція в цей період виявилася в потрійному підпорядкуванні: раднаркомів союзних республік, а на місцях - виконкомів; вищестоящих міліцейських установ; ОГПУ республік і ГПУ місцевих органів. З підпорядкуванням міліції ОГПУ, як показувала практика, йшло ослаблення зв'язків між органами охорони громадського порядку і органами влади як в центрі, так і на місцях. Більш того, 21 грудня 1932 при ОГПУ СРСР було створено Головне управління робітничо-селянської міліції, яке за своїм становищем виключалося з сфери управління раднаркомів союзних і автономних республік. Начальник Головного управління міліції при ОДПУ ставав одним із заступників голови ОГПУ. Відповідно організовувалася і діяльність місцевої міліції.

Так зване вдосконалення структури органів внутрішніх справ в кінці 20-х - початку 30-х років носило переважно політичний характер. Воно було направлено на те, щоб вивести міліцію з-під безпосереднього підпорядкування та керівництва республіканських і місцевих органів влади, забезпечити строго централізоване керівництво, що дозволяло Сталіну стати безпосереднім куратором цих органів.

Мілітаризована і політизувалися в цей час і громадські формування, які брали участь в охороні громадського порядку. Так, виникли в кінці 20-х років з ініціативи трудящих товариства сприяння міліції (Осодміл) і підпорядковувалися безпосередньо підприємствам, де вони створювалися, в 1932 році були реорганізовані! в бригади сприяння міліції (Брігадміл), якими керували вже органи міліції, а разом з ними Брігадміл потрапляв в сферу впливу ОГПУ.

Кінцевою метою реорганізації структури і налагодження управління міліцією під керівництвом ОГПУ було перетворення її в додаткову силу, спрямовану на усунення супротивників і опонентів чинної влади, тим самим на зміцнення авторитарного режиму, який проводить курс на розгром селянства, хто чинив опір колективізації, на приведення кожного громадянина в заціпеніння перед страхом бути в будь-який час покараним не тільки за неугодні дії або бездіяльність, а й за інакомислення.

Незважаючи на складні умови роботи, пов'язані з великою небезпекою, що виходила як з боку злочинного світу, так і з боку можновладців (адже за роки репресій в СРСР постраждало понад 100 тисяч працівників органів внутрішніх справ, в тому числі понад 20 тисяч були розстріляні), особовий склад міліції Білорусі стійко переносив всі негаразди, мужньо виконував свої обов'язки.

Особливо яскраво проявилися високі професійні та особистісні якості співробітників міліції в період Великої Вітчизняної війни.

У бою з гітлерівськими окупантами білоруська міліція вступила вже з перших годин війни. На світанку 22 червня неподалік від Брестської фортеці на підступах до залізничної станції зав'язали бій з прорвалися противником співробітники залізничної міліції під командуванням начальника відділу Андрія Яковича Воробйова. Кілька днів, незважаючи на велику перевагу в людях і техніці, фашисти не могли захопити будівлю вокзалу і налагодити рух своїх потягів на схiд.

Відомий терорист Скорцені писав у своїй книзі, маючи на увазі захист Брестської фортеці і вокзалу станції Брест: «Те ж саме було в районі Брестського вокзалу. Там противник зосередився в глибоких підвальних приміщеннях і відмовлявся здаватися. Як я дізнався пізніше, довелося затопити підвали, так як виявилися недостатніми всі інші спроби взяти вокзал ».

В ніч з 1 на 2 липня учасники оборони вокзалу прорвалися за межі міста.На жаль, під ранок 2 липня керівник захисників А. Я- Воробйов був схоплений і розстріляний на березі Муховця. Оборону вокзалу, писав відомий радянський письменник Сергій Сергійович Смирнов, з повним правом можна назвати рідною сестрою славетної захисту Брестської фортеці.

Опинившись в зоні військових дій, співробітники міліції Білорусі з гідністю виконували найскладніші завдання, самостійно приймали відповідальні рішення.

Прикладом тому служить подвиг міліціонерів Волковиського райвідділу НКВС П. І. Косило і П. В. Семенчука, які врятували від окупантів і доставили в Держбанк міста Шклова два мільйони п'ятсот вісімдесят чотири тисячі рублів. Аналогічний подвиг здійснив міліціонер Браславського райвідділу НКВС С. І. Мандрик, який в червні 1941 року врятував велику суму грошей з місцевого відділення Держбанку і доставив її спочатку в Полоцьк, а потім до Москви.

У липні почалася кругова оборона Могильова. Тут йшли кровопролитні бої, в яких з самого початку взяли участь бійці міліцейського батальйону під командуванням начальника одного з відділів УНКВС капітана Костянтина Григоровича Владимирова. Комісаром цього батальйону був призначений викладач Мінської середньої школи міліції К. Ф. Чернов, начальником штабу - викладач цієї ж школи В. І. Горбачов. Та й основну силу батальйону становили співробітники та курсанти Мінської і Гродненської середніх шкіл міліції, які відступили до Могильова.

Шість діб батальйон утримував оборону. 17 липня капітан Владимиров, поранений в руку і голову, підняв залишки батальйону в останню контратаку. З 250 бійців на полі брані полягли 230. Фашисти, оскаженілі стійкістю міліціонерів, намагалися мстити мертвим, заборонивши зраджувати їх тіла землі. Але жителі села Старе Пашкова поховали героїв вночі, схиляючись перед їх подвигом в ім'я Батьківщини.

Вітебська міліція була зведена в полк, яким командував начальник обласного управління А. Л. Радюк. Протягом доби полк в запеклих боях утримував оборону на одній з околиць Вітебська. Їм було знищено 50 танків і бронетранспортерів ворога, сотні солдатів і офіцерів. У міського селища Сураж міліцейський полк прийняв останній бій, який являє собою одну з яскравих і героїчних сторінок історії Вітебської міліції. За організацію оборони Суража А. Л. Радюк був удостоєний ордена Червоного Прапора.

Уже в серпні 1941 року всесоюзний староста М. І. Калінін вручав в Кремлі ордена Червоного Прапора командиру Пінського винищувального батальйону П. С. Казакову і командиру Парічского винищувального батальйону, начальнику РОНКВД М. І. Трояну, а також бійцю цього батальйону міліціонеру І. Ф . Рудобельцу. Всього в Білорусії діяло близько 80 винищувальних батальйонів, створених на базі місцевих райвідділів міліції.

Окремо необхідно розповісти про подальшу долю Гната Федоровича Рудобельца. Ще до того, як фашисти увійшли в Парічі, працівники міліції вели активну підготовку до партизанської воїна. Дізнавшись про це, окупанти схопили І. Ф. Рудобельца і, вимагаючи видати підпіллі, на очах у нього розстріляли дворічну дочку, потім дружину, потім страшно катували самого. Але герой не видав товаришів.

Подібних яскравих прикладів вірності співробітників міліції своєму обов'язку безліч. Вони є, і у великій кількості, - славні бойові і трудові традиції білоруської міліції. Чи не потемніють ніколи подвиги тих наших попередників, на могутніх плечах яких стоїть нині сучасне покоління захисників порядку.

У Гомелі з працівників міліції в цей період був створений так званий ченковской полк за назвою передмістя Ченко, де формувалася частина. Командиром полку призначили майора А. Т. Каліничева. Полк брав участь в обороні обласного центру, потім захищав місто Золотоношу, що на Україні, після цього - Конотоп, утримував переправу через річку Сейм. Останній свій оборонний рубіж він зайняв в 15 кілометрах від Орла, де зустрів танкові колони Гудеріана. З трьох тисяч бійців, спочатку складали бойову співдружність, в живих залишилося тільки 150. Частина з цієї жменьки героїв після орловського битви пройшла парадом по Червоній площі в Москві і вступила в бій за столицю країни, а інша залишилася в тилу ворога для розгортання партизанського і підпільного руху.

Важко назвати поіменно всіх героїв-міліціонерів Білорусі, які зробили безцінний внесок у перемогу над ворогом. І все ж в числі найяскравіших зірок можна виділити Костянтина Васильовича Зюкова, колишнього працівника карного розшуку, а потім командира партизанської бригади, що діяла поруч з партизанської бригадою Костянтина Заслонова, дільничного уповноваженого Свислоцьку Р0НКВД Н. Русака, за голову якого окупанти обіцяли 10 тисяч марок. Співробітник міліції Кобринського РОНКВД М. М. Шевчук був правою рукою відомого розвідника Миколи Кузнєцова. Дільничний уповноважений Ошмянського РОНКВД А. І. Камінський, проникнувши на роботу в мінську поліцію, переправив на партизанські бази сотні стовбурів зброї, багато боєприпасів.

Не було такого партизанського загону на території Білорусі, захопленої ворогом, в якому не виявилося б співробітника міліції. І зовсім не випадково медаль № 1 «Партизану Великої Вітчизняної війни» першого ступеня було вручено колишньому працівнику міліції уродженцю Гомельської області Є. І. Осипенко.

Скільки б часу не минуло з дня закінчення Великої Вітчизняної війни, вдячний білоруський народ буде свято шанувати своїх героїв-богатирів, в тому числі і працівників міліції. Немає сумніву, що молоді покоління правоохоронців в дні свят і в будні не раз з хвилюванням схилять свої голови перед світлою пам'яттю полеглих в бою і скажуть теплі, сердечні слова подяки живим ветеранам.

У неймовірно важких умовах довелося працювати захисникам правопорядку Білорусі в перші повоєнні роки. Гостра нестача одягу, взуття, харчування, засобів пересування (на всю Білорусію міліцію була одна кінь, і ту нічим було годувати), з одного боку, і високий зріст злочинності, розгул грабіжницько-злодійських груп, бандитство наскоки формувань Армії Крайової, оунівців, з інший, - ось той спадок, який дістався білоруській міліції після війни. Але і в цих умовах вона не втрачала мужності.

Як у краплі води, відбивається стан духу багатьох і багатьох співробітників тих років в наступному прикладі. У 1946 році громадянка Хилькевич з Гродненської області звернулася до міністра внутрішніх справ республіки Сергію Савовичу Бельченко з «скаргою» на капітана міліції, працівника карного розшуку Семена Стефановича Солошенко. У цій громадянки злодії вкрали корову - все її багатство і надію на виживання. Розшуковець чотири доби переслідував злочинців, прокрокував по бездоріжжю вдень і вночі сорок кілометрів, але пропажу знайшов і повернув господині. «Я хотіла віддячити Солошенко, - скаржилася переповнена почуттям вдячності потерпіла, - запропонувала йому 2000 рублів, але капітан міліції відмовився і заявив: ніякого винагороди мені не потрібно». Цей лист був опублікований у відомчій газеті «На варті Жовтня».

Для післявоєнного періоду було характерно подальше посилення політизації органів внутрішніх справ. У жовтні 1949 року під впливом Берія і його спільників, які намагалися підкорити своїй волі всі силові структури, міліція знову була передана в підпорядкування Міністерства державної безпеки. Як і раніше, це було порушенням її статусу органу, який стоїть на сторожі громадського порядку.

Важливим етапом в житті країни стало викриття в 1953 році злочинних дії колишнього міністра внутрішніх справ СРСР Берії та його спільника за Білорусі Цанава. Ці політичні авантюристи прагнули поставити МВС і органи держбезпеки над урядом. За їх вказівками фабрикувались брехливі звинувачення проти сотень і тисяч чесних людей, багато з яких піддавалися морального терору і навіть фізичного знищення.

Після усунення з органів внутрішніх справ злочинної зграї Берії міліція знову набула належне їй по закону місце захисника громадського порядку, борця з кримінальною злочинністю, а в 1956 році отримала втрачене в 30-і роки подвійне підпорядкування.

Дуже складним шляхом йшла міліція Білорусі і в наступні роки. Це був час викриття культу особи Сталіна, хрущовської відлиги, застою в економічній і соціально-політичній сферах життя суспільства.

Особливо драматичними для доль народів великої країни виявилися події розпочатої в 1985 році так званої перебудови. Дана пропагандистська кампанія, яка не мала під собою серйозної конструктивної програми, що проводилася під гаслом надання соціалізму «людського обличчя», закінчилася повним провалом. В умовах наростаючої дезорганізації виробництва, посилювалася безпорадності центральної влади колишні союзні республіки, прагнучи убезпечити свої народи від непередбачуваних дій союзних органів, стали одна за одною оголошувати про політичну і державну незалежність. Свої вибір зробила і Білоруська РСР, Верховна Рада якій прийняв Декларацію про державний суверенітет.

Однак ряд державних діячів, хибно витлумачуючи поняття незалежності, незабаром після цього зробив кроки, що ведуть до протиприродного розриву вікових економічних, культурних та інших зв'язків між народами колишнього Союзу РСР. У грудні 1991 року всупереч результатам проведеного 17 березня загальносоюзного референдуму, свідчили про необхідність збереження єдиної Вітчизни, керівники Російської Федерації, України і Білорусі оголосили про денонсацію договору 1922 року про утворення СРСР. Почався новий період розвитку Білорусі в умовах все більш поглиблюється процесу руйнування налагоджених господарських відносин, посилення особистих драм між членами сімей, насильно розділених кордонами, і т. П.

Опитування громадської думки показують: багато людей назвали навмисний розвал великої держави, розпочатий перебудовою і завершений Біловезькою змовою, найбільшою трагедією кінця XX століття. І не тільки тому, що це було скоєно проти волі переважної більшості громадян, а й тому, що як наслідок рікою потекла безневинна людська кров, з'явилися сотні тисяч біженців, людей небажаних в країнах, де вони народилися, підняв голову войовничий призвідник погромів і вилазок фанатиків -націоналізм.

На щастя, завдяки зваженій політиці, що проводиться в Білорусі Верховною Радою, урядом республіки, на білоруській землі не відбулося нічого подібного драматичних подій, які мали місце в Придністров'ї, на Кавказі, жорстокої бійні в жовтні 93-го в Москві і в інших місцях, де міліція була кинута між ворогуючими сторонами.

Зміни в житті і діяльності білоруської міліції в останні роки відбулися значні. Початок реформування міліції було покладено прийняттям Верховною Радою 26 лютого 1991 року Закону Республіки Білорусь «Про міліцію». У ньому закріплювалася нова організаційна модель міліції. Основними її структурними ланками визначалися: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, спеціальна міліція. Пізніше в розвиток положень Закону «Про міліцію» було виділено ще один структурний ланка - транспортна міліція.

Суттєвим є те, що в Законі вказується на неприпустимість непрофесійного втручання в діяльність міліції кого б то не було, крім компетентних органів і посадових осіб. У ньому особливо підкреслюється, що органи державної влади, здійснюючи контроль за роботою міліції, не мають права втручатися в її оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну діяльність, а також в провадження у справах адміністративних правопорушень. Вперше в законодавчому порядку вирішені питання гарантій правового і соціального захисту працівників міліції, їх права на судовий захист та професійний ризик. Незалежна від колишнього союзного МВС діяльність зажадала збільшення обсягу законотворчої роботи. Виникла у білоруській міліції необхідність розвивати міжнародні зв'язки викликала до життя і внешнеправовую функцію. Звичайною практикою стали укладення двосторонніх угод, здійснення прямих контактів з працівниками правоохоронних органів зарубіжних держав.

Перший міжнародний (а це був російсько-білоруський) «міліцейський» договір був підписаний ще 15 грудня 1990 року в Москві.Він передбачав створення умов захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб, надання правової взаємодопомоги. Потім в 1991-1993 роках аналогічні договори були підписані з МВС Литви, Латвії, України, Туркменістану.

А 13 березня 1992 року в Мінську на нараді міністрів внутрішніх справ держав-учасниць СНД, а також Латвії, Литви та Естонії констатувалося, що в зв'язку з погіршенням криміногенної ситуації виникає гостра необхідність не тільки зберігати сформовані раніше зв'язку, а й рішуче налагоджувати нові механізми взаємодії . Цьому, зокрема, були присвячені освіту консультативного органу - Наради міністрів внутрішніх справ, створення міждержавного інформаційного банку

24 квітня 1992 в Алма-Аті представники 11 держав, що утворилися на території колишнього СРСР, підписали «Угоду про взаємодію міністерств внутрішніх справ незалежних держав в сфері боротьби зі злочинністю», проект якого був вироблений в Мінську.

В той же день у Варшаві було підписано «Угоду між міністерствами внутрішніх справ Республіки Польща та Республіки Білорусь, які подаються міністрами внутрішніх справ, про співпрацю в боротьбі зі злочинністю».

Другий напрямок внешнеправових відносин пов'язано з розширенням прямих контактів міліції Білорусі та правоохоронних органів зарубіжних країн. Делегації органів внутрішніх справ Республіки Білорусь побували в Нідерландах, Великобританії, Румунії, Німеччини, Польщі, США, Угорщини, Італії, Ізраїлі, Швейцарії, Індії, Японії, на Кіпрі. Мета таких поїздок-вивчення досвіду роботи поліції, участь в спільних практичних діях по боротьбі зі злочинністю, консультації щодо поставок матеріально-технічних засобів і гуманітарної допомоги тощо.

Складається обстановка все наполегливіше вимагає внесення коректив в характер, спрямованість, форми і методи службової діяльності. В повний зріст постала проблема здійснення докорінної судово-правової реформи на основі загальновизнаних принципів: пріоритету прав і свобод особистості, її захисту з боку держави, верховенства закону в усіх сферах суспільного життя, взаємної відповідальності держави і особистості, інших учасників правовідносин, поділу компетенції законодавчої, виконавчої та судової влади, налагодження ефективних форм контролю і нагляду за дотриманням прав і свобод громадян.

Відповідно до «Концепції судово-правової реформи», затвердженої Верховною Радою Республіки Білорусь 23 квітня 1992 року, поставлена ​​задача поступово звільнити МВС від невластивих функцій: проведення попереднього розслідування, організації експертно-криміналістичних досліджень (за винятком проведених технічними підрозділами, що забезпечують оперативно-розшукову діяльність), забезпечення пожежної безпеки, виправлення і перевиховання засуджених, нагляду за особами, засудженими до покарань, не пов'язані им з позбавленням волі, паспортизації населення, реєстрації в'їзду і виїзду громадян, охорони об'єктів і майна (відомча охорона).

Підвищенню ефективності боротьби з протиправними явищами можуть сприяти впровадження в практику кращих світових зразків професійної діяльності, налагодження всебічної взаємодії між відповідними службами, ширша опора на можливості самого населення, розвиток форм гласності.

Одним з найважливіших умов позитивних зрушень у цій справі є забезпечення глибокого довіри народу до своєї міліції. А цього можна домогтися, якщо в службу охорони порядку увіллються нові ряди воістину порядних, сміливих, освічених людей. У підготовці таких кадрів незамінну роль має відіграти Академія міліції МВС республіки.

Проведена повсюдно робота по зміцненню кадрового складу, поліпшення матеріально-технічного забезпечення органів внутрішніх справ створює передумови того, що питання зміцнення громадської безпеки та посилення боротьби зі злочинністю можуть вирішуватися успішніше.


Список використаних джерел

1. Г.І.Іванов Герої білоруської міліції / Г.І.Іванов - Мн., 1995.

2. В.А.Піскарев Нариси історії міліції Білоруської РСР / В.А.Піскарев - Мн., 1987


  • Список використаних джерел