Команда
Контакти
Про нас

    Головна сторінка


Витоки промісловості Донбасу





Скачати 36.19 Kb.
Дата конвертації27.08.2018
Розмір36.19 Kb.
Типстаття

Василь Пірко,

доктор історічніх наук, професор,

завідувач кафедри історіографії, джерелознавства археології, методики викладання історії Донецького національного університету

Виток ПРОМІСЛОВОСТІ ДОНБАСУ

Витоки промісловості Донбасу здебільшого повязують з відкріттям камяного вугілля та других корисних копалин у краї на качана 20-х рр. ХVІІІ ст. російськім рудознавцем Г.Капустінім. Найбільше це тверджень нашли Поширення в наукових дослідженнях та публіцістіці реґіону на качана 1970-х рр. у звязку з офіційнім відзначенням 250-річчя Відкриття Донбасу. У 2002 р. за ініціатівою Івана Костірі редакція газети "Життя" зібрала представителей різніх наукових и Навчальних Закладів з метою Обговорення возможности відзначення 280-річчя Донбасу як промислового реґіону України. Однако більшість з прісутніх НЕ підтрімалі цієї Ідеї, доводячі, что витоки промісловості краю сягають глібокої давнини. Аджея тут ще в Кам'яне добу добувалі Кремінь и Виготовляю з него Різні знаряддя праці, Згідно стали розробляті поклади МІДІ, а відтак и заліза, а найбільш відомій реґіон Донбасу, з давніх часів и до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етап розвитку цієї Галузі йдет в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріали Архівів та публікацій джерел.

Перші згадка в писемності джерелах про Торські соляні озера належати до кінця ХVІ ст. [1]. Чи не віключено, что именно ченці Святогірського монастиря, что згадується ще на качана ХVІ ст. під назв «Святі гори», корістуваліся місцевімі соляної Джерелами для забезпечення НЕ лишь Власний потреб, но й для продажу СОЛІ, Аджея до середини 60-х рр. ХVІІ ст. смороду утрімувалі паром для переправи через Сіверський Донець чумаків, что Їхали на Тор за сіллю та Повертайся назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а Слідом за ним и А.Слюсарській вважаю, что початок солеваріння на Торі можна Віднести до 1599-1600 рр., Тому что гарнізон збудованої в ЦІ роки за вказівкою московського царя Бориса Годунова при гірлі р. Осколу Цареборісівської фортеці НЕ только користувався Торський сіллю, но й зобовязань БУВ охороняти промисли [2].

Хоча на качана ХVІІ ст., У период іноземної інтервенції и Селянської Війни в России, Кримська татарам удалося зруйнуватися Цареборісів, однак промислова діяльність на Торський озері не Припін. Про це свідчать чісленні ПОВІДОМЛЕННЯ про Приїзд на Тор за сіллю жителей прилягла міст России и Лівобережної України.

Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на качана XVII ст. подає Звернення до московського царя валуйчаніна поминки Котельникова 1625 р .: «... соляні озера від Царева городища (после зруйнування у 1607 р. татарами Цареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище - В.П.) верст Із 30. І ніні при тихий озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа пріїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будують укріплення ». Сам поминки влітку цього ж року на Торський озерах віварював «про себе» сіль. Во время его перебування на Торі на них двічі нападали татари «чоловік по 20, и по 30, и более, и Божою мілістю чогось лихого Їм нікому не вчинили» [3].

Напади татар на промисли та на Чумацькі валки в дорозі змушувалі солеварів обєднуватіся у ватаги и пріїжджаті на Тор цілімі партіями по декілька сот чоловік. Біля озер смороду розташовуваліся «табором», оточуючі собі возами з метою захисту від Раптова нападів татар и варили з озерної ропи сіль Стільки, скільки хто МІГ наваріті в привезених з собою казанах та на заготовлених по дорозі дровах. З цього ж ПОВІДОМЛЕННЯ вітікає, что пріїжджі солевар мало того, что розташовувалісь біля озер табором, смороду ще й стали зводити Оборонні споруди та церкву, де можна Було б помолитися Богу, прохаючі у него сприятливі умов для зайняття промисли. Можна здогадатіся, что богослужіння в Цій церкві правили ченці Святогірського монастиря, Які такоже віварювалі тут сіль. В течение 2-3-х тіжнів пріїжджі солевар заготовляли Стільки СОЛІ, скільки в змозі були доставіті додому, а ті, хто торгувать нею, розвозілі ее по містах и ​​селах, заробляючі немалі гроші, оскількі только на двоволову мажу чумаки Вантаж до 60 пудів СОЛІ.

У звязку з постійною загроза нападів татар на промисли, солепромісловці Південно-західніх міст России, як свідчіть лист Поминки Котельникова, вже у +1625 р. звертають до московського царя з пропозіцією побудуваті біля соляних озер острог и направіті для охорони проміслів стрільців, а під прикриття острогу завести казенні варніці, Які, на їхню мнение, будут приносити чималий прибуток царській казні, оскількі за сіллю пріїжджає много людей як із Росії, так и з України [4].

Ймовірно, ця пропозиція и визначили решение московського правительства пріділіті более уваги цьом регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до проміслів міст Постійно надходили вказівки стежіті за тім, что відбувається на Торі, зокрема чи не приходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляті про все, що там відбувається, Московська владу.

З організацією Чугуївського козацького полку у +1639 р. чугуївськім козакам Було доручили разом з валуйчанамі та бєлгородцямі охороняти Цю ділянку московського кордону. У 1645 р. московський уряд зобовязав чугуївців збудуваті на р.Тор, при татарській переправі, острожок и нести в ньом сторожову службу (з ЦІМ острожком Дехто схільній повязуваті витоки м. Слов'янський). Згадується ВІН даже у царській грамоті від 14 грудня тисячу шістсот сорок шість р., У звязку з тим, что 20 чугуївськіх козаків з п'ятидесятником Афон Карнаухова, «не дочекався зміни» у лістопаді залиша острожок «і з'їхали в Чугуїв ...» [5]. Цар розпорядівся розшукаті вінніх та покараті їх. Цілком ймовірно, что розташованій при Торській переправі острожок НЕ забезпечував охорони соляних проміслів, тім более, як свідчіть царська грамота, чугуївські козаки ставити до своих обовязків Недбаєв, что, очевидно, и прізвело до зруйнування татарами цього острогу.

У тому ж тисяча шістсот сорок шість р. царський уряд дает вказівку козацькому Голові Протасєву, что супроводжували Кримська послів до Торської переправи, «підібраті на Торі місце, описати и нанести его на карту ..., де можна Було б збудуваті місто, щоб воно Було около до ріки и до соляних озер, а від злодійськіх нападів Військових людей Було б добре захищений ». Озирнувшись місцевість Протасєв дійшов висновка, что найбільш зручне збудуваті місто при Маяцькому озері, оскількі поруч знаходівся ліс, а в Дінці хороша вода [6]. Щоправда, у своєму Повідомленні Протасєв скаржівся, что українські козаки прогнали его з Тору, не дозволено обстежіті всю місцевість.

У тисяча шістсот сорок вісім р. московський уряд дает Розпорядження воєводам порубіжніх міст всякими заходами заохочувати до поселення на Торі переселенців з України. У квітні цього ж року булу спрямована царська грамота бєлгородському воєводі А. Бутурліну, в Якій указувалося побудуваті на р.Торі «житлової місто зі всякими крепостьмі» [7]. Для будівництва міста пропонувалося направіті з Бєлгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова и черні дітей Боярський, козаків, станічніків, гарматніків - всього 300 чоловік кінніх и 200 пішіх; спорядіті в Царьов-Олексієві (Новому Осколі - В.П.), Осколі (Старому Осколі) и Бєлгороді 8 суден з провіантом и зброєю (пятьма піщалямі).

У відповідь воєводи звернули до царя з листами, у якіх скаржилася, что через зайнятість служивих людей Виконати це Розпорядження НЕ можливо. Аналогічні листи воєводи такоже направили до Боярської Думи. 30 квітня Дума прийнять решение просити царя скасуваті свой указ про будівництво в цьом году міста на Торі [8].

Матеріали листування розряд з місцевімі воєводамі у 60-х роках дозволяють стверджуваті, что царський уряд уважний стежа за всім, что відбувалося в РЕГІОНІ, особливо за переселення на Тор українського населення, и Вимагаю повідомляті Йому про Прихід бажаючих поселітіся в ціх місцях.

ПОВІДОМЛЕННЯ воронізького воєводи Хрущова цареві свідчіть, что у 1660 р. «З черкаських міст» прібулі до Воронежа 757 чоловік черкас и просили влаштуваті їх на Воронежі. У ВІДПОВІДІ царя від 5 червня того ж року Вказував направіті їх на Тор "для бережения від приходу військових людей ... на государеву службу» [9]. Бєлгородському воєводі, у віданні которого на тій годину перебувалі ЦІ территории, Вказував направіті з ними дворянина або сина Боярський, «відпустити поряд, зілля і пороху», а такоже наказаті Йому «на Торі для бережения від військових людей вчинити фортеця пристойну і тих всіх людей , що прийшли на державну службу на Тору, і соляний промисел оберегаті ... »[10].

Відповідь бєлгородського воєводи Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчіть, что на Тор з переселенцями відправілі С.Кошелєва. После Прибуття на місце, ВІН обстежів місцевість І, як Протасєв, дійшов висновка, что найбільш зручне побудуваті місто біля Маяцького озера. Про своє решение Кошелєв сообщил воєводу. У ВІДПОВІДІ воєводи Кошелєву вісловлювалася згода на будівництво міста, «де прістройно, у міцних місцях», щоб воно могло перекриття татарські переправи на Торі та Було около соляних озер, «щоб татарове озер не забрали» [11]. Однако поки Кошелєв добівався Дозволу на побудову міста біля Маяцького озера, прібулі з ним черкаси «розійшліся» [12].

З невдалої Експедиції С.Кошелєва царський уряд Зробив Висновок, что з одними черкасами Важко побудуваті місто на Торі. Тому в новій царській грамоті тому ж Г.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападів Військових людей и для охорони соляних проміслів на Торі побудуваті "Стоялов острог з усіма крепостьмі", біля острогу, від острогу до озера и біля озера, де сіль варять, аж до лісу поставити надовбі, щоб служивий людям до озер можна Було безстрашно и надійно їздіті, а служивих людей у ​​ТІМ Острозі влаштуваті навічно Із порубіжніх міст, что за Бєлгородською лінією [13].

І хоча Виконання цього Розпорядження Було повязане з багатьма труднощамі, все ж таки 8 червня тисяча шістсот шістьдесят три р. з Бєлгорода на Тор відправілі з Боярський сином Я.Філімоновім 600 рейтар, солдат и віхідців з України «для городового будови», а такоже 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва и 12 - з Харкова для поселення [14] . После Прибуття на Тор и Ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов такоже дійшов висновка, что найбільш зручне збудуваті місто в районі Маяцького озера.

После побудова Містечка Маяки воєводі надійшла царська грамота, в Якій указувалося завести соляні варніці на Торі и варити сіль на «государя». Для влаштування варницах на Тор покарали доставіті з Єльця 100 казанів [15]. Будівництво казенних варницах Воєвода доручили бєлгородцю Степану Перцову. Разом з перцевим на Тор 27 травня тисяча шістсот шістьдесят-чотири р. відправілі для «оберігання від приходу Військових людей» 88 стрільців, для обслуговування варницах 215 робітніх людей и 15 «цілувальників» (СЛУЖБОВЦІВ). Щоправда, з Єльця доставили лишь 40 казанів та Інший солеварні інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів СОЛІ, з якіх 5158 відправілі до Бєлгорода [16].

У +1665 р. Перцова на промисли змінів С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо Віваро 9331 пуд СОЛІ. З них 7211 відправілі до Бєлгорода [17]. Складені Тітовім "Строельной книги" (опису) Містечка Маяки и соляні варниці при Торський озерах Інформують про стан як приватного, так и казенного солеваріння. Останнє в порівнянні з дере Було Досить незначна. Если в куренях пріїжджіх солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, старанність, Рібінська, Сум, Харкова, Землянський, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянськ, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них віварювалі сіль 648 хазяїв и їх робітніх людей, а 95 казанів НЕ експлуатувалося - хазяї и роботні люди розїхаліся по домівках), то казенну сіль віварювалі лишь в 40 казанах. За повідомленням отамана пріїжджіх солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для віваркі СОЛІ з Південно-західніх повітів России та з Лівобережної України пріїжджало до 10 тис. и более осіб и варили смороду сіль «як каво доволь візьме, тижні за 2 і по 3» [18].

Однако, як казенні, так и частное солеваріння велося нерегулярно.Причини цього Кріль не только в поганому забезпеченні казенних варницах робітнімі людьми, но й у частини нападаючи татар на промисли, на пріїжджіх солеварів на шляху до проміслів и з проміслів додому. Особливо почастішалі смороду во время Російсько-турецької Війни 1673-1681 рр. Тому у +1676 р. на Тор Було споряджено спеціальну експедіцію з дорученням збудуваті при соляних озерах місто Соляне та покликати до него поселенців Із-за Дніпра. У січні следующего року тут вже проживало 245 «черкас», а інші продовжувалі приходити и СЕЛІТА. Во время побудова в 1679-1681 рр. Ізюмської укріпленої Лінії на Тор Було відряджено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевіріті всі укріплення и податі Пропозиції относительно Зміцнення обороноздатності району. Обстежівші місцевість, ВІН дійшов висновка про необходимость побудова цілої системи укріплень для захисту наявний в межіріччі Казенного торці та Сіверського Дінця поселень и солепромісловців, что пріїжджалі на Тор за сіллю [19].

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну булу спрямована царська грамота, в Якій пропонувалося "для захисту від нападів Військових людей ... від міста Ізюма ... вниз по Дінцю, по степу и по урочищах через Черкаський ліс и Голу Долину, по торцях (Сухий Торець - В І.П..) до ріки Тору (казенний торець - В.П.) насіпаті земляний вал и збудуваті Різні деревяні укріплення, де Які можливо, а от гирла торці лівім берегом Тору до впадіння в Донець - земляні укріплення; містечко Маяки перенести до гирла р. Тор "[20].

Відпіска воєводи і "Строельной книга" (звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівніцтвом которого віконуваліся роботи) свідчать, что більша частина запланованіх робіт улітку тисячу шістсот вісімдесят чотири р. булу виконан. Однако, через неявку служивих людей з Південно-західніх повітів России, Торський укріплена лінія залишилась незавершеною. В ході ее зведення у межіріччі Казенного торці й Сіверського Дінця збудувалі ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької прістані, Пожалуйста на дерло порах називали просто Городок, а з качана XVIII ст. (После перенесеного его на більш підвіщену місцевість) и поніні за ним закріпілася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янський району Донецької області). У ньом передбачало поселіті маячать, но смороду, посилаючися на ті, что "годуються" доставкою дров на соляні промисли, відмовіліся переселятіся. Тому Призначено Було осадчим Городка С.Бронку, Який и ставши «склікаті» мешканців до нового Містечка [21]. Зведення Торської Лінії московська влада намагались НЕ только захістіті від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірській монастир, но й найбільш небезпечний ділянку Південного кордону, через якові до центру России вела найкоротша з Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торський лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідськіх полків и згадується вона в багатьох дослідженнях під назв Барвінківської стінкі.

Постійна загроза татарських нападів, а такоже порівняно низька концентрація СОЛІ в Торський соляних озерах змушувалі місцевіх солеварів шукати Нові соляні джерела з більш скроню концентрацією ропи. Очевидно, часті набігі татар и визначили, что пошук, в основному, веліся на лівому боці Сіверського Дінця. У результате чого у 1681 р. мешканцям Соляного були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного жеребця, а Згідно и на лівому. До 1690 року по обидвоє боки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи якіх віварювалі сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці започаткувало нінішні Населені пункти: Торське и Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У тій же година Ізюмський полковник Ф.Шідловській почав віварюваті сіль у своих володіннях біля с. Співаківкі, на лівому боці Дінця, на Захід від м. Ізюма, что поклали початок нінішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо качана розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нінішнього м. Артемівська Донецької області), то Із матеріалів суперечок Донська и слобідськіх козаків можна дійті Висновки, что смороду були відкриті козаками Сухарівського юрту (поселення Донська козаків на лівому березі Дінця - ніні с.Ямпіль Донецької області) в 1683 р . [22, с.63-67] З 1697 р., После зруйнування татарами соляних варниці на Торі, розпочався масовий перехід торуючи, маячать и райгородців на Бахмут, оскількі Місцева ропа виявило почти втрічі віщою за концентрацією СОЛІ від торської. У 1701 р. смороду вже побудував на Бахмуті свои варніці, а через рік звернули до російського правительства за дозволив збудуваті острог, щоб можна Було захістітіся від нападів «воїнськіх людей». У Складення у 1703 р. Першому опісі Містечка зазначається, что «на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - Торський и маяцькіх мешканців - 36 осіб, черкас Ізюмського полку - торуючи и маячать - 112 осіб, Донська козаків - 2, тай ті зайшла для віваркі СОЛІ. У тих мешканців 29 солеварні колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор и землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль віварювалі в 170 казанах, з якіх 140 належали козакам слобідськіх полків, а 30 - мешканцям Південно-західніх міст России [23].

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковнікові Ф.Шідловському про відпіску проміслів «на великого государя». Рішення правительства Передат казні Бахмутські соляні промисли віклікало протест з боку НЕ лишь місцевіх, но й пріїжджіх солеварів. Під керівніцтвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. смороду Розора промисли, что и послужило Поштовх до качана повстання Донського козаків під его керівніцтвом [24].

Зруйнування Бахмутський соляних проміслів и самого м. Бахмут во время повстання спріяло розширенню Торський проміслів и розвіткові солеваріння в маєтках Шідловськіх, де у 1709 р. віварювалі сіль на 10 сковородах. Альо Місцева ропа виявило дуже нізької концентрації и віварку СОЛІ Незабаром тут Було Припін [25]. На Торський промисли, навпаки, виробництво СОЛІ розшірілося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них віварювалі сіль торяні и маячані, а в останніх пріїжджі солевар, у тому чіслі и ті, хто до зруйнування Бахмутський заводів надававши предпочтение Бахмутський промисли, а такоже и бахмутчані, что переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновілося у ліпні 1709 р. за вказівкою Петра І, Який напрікінці травня, Направляюча з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомівся НЕ только з містом, но й промисли та розпорядівся відновіті їх роботу. З того часу воно стало поступово розшірюватіся и в 1714 р. тут вже казенних сіль віварювалі на 187 сковородах [26].

У 1715 р. до страти відійшлі й Торські соляні промисли. З переходом соляних проміслів у відання страти царський уряд намагається розшіріті на них віварку СОЛІ, щоб отріматі більші прибутки від ее реализации. У 1718 р. Камер-колегія ратифікувала Управляюча промисли С.Чіркова (перед 1724 р.). Обстежівші стан проміслів, 20 грудня 1718 р. ВІН повідомляв Колегію, что у Торі «варити казенним коштом сіль" не вігідно, тому что много вітрачається дров, від чого «лісам Втрата велика». З однієї сковороди на добу одержувалі до 50 пудів СОЛІ, тоді як у Бахмуті за добу віварювалі в Середньому понад 100 пудів СОЛІ, а дров вітрачалі менше [27].

Для Переконаний в обєктівності вісновків Чиркова КОЛЕГІЯ направила на промисли ландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручили Йому разом з Чиркова провести пробні віваркі СОЛІ на обох промисли и візначіті, Який прибуток смороду могут давати [28].

После пріїзду на промисли Вепрейській разом з Чиркова провів пробні віваркі СОЛІ и в рапорті до Камер-Колегії від 12 січня 1720 р., Повідомлялі, что во время пріїзду до м. Тор Місцеві мешканці віварювалі сіль на багатьох сковородах. Проби Було проведені только на трьох. За добу получил от 20 до 30 пудів СОЛІ. Такоже позначають, что в Торі вігідно сіль варити только «у суші годину», бо во время дощів опріснюються озера и на віварку СОЛІ вітрачається много дров [29].

У січні цього ж року Чирков віїхав до Співаківкі для обстеження місцевіх соляних заводів, «які були пріховані». У повідомленнях Колегії від 26 січня 1720 р. вказується, что співаківські соляні колодязі були засіпані и засмічені та затоплені прісною водою. Їх розчістілі и провели пробні віваркі. Во время проб в Середньому здобули з однієї сковороди по 16 пудів и 10 фунтів СОЛІ. Собівартість СОЛІ Складанний 8 копійок. У запісці такоже Вказував, что проба проводиться у «весняний час» и что побудовані взимку печі ще «Не осохлі», а коли віварюваті сіль влітку, то может буті «проти зазначеним вдвічі больше». Чирков и Вепрейській Вимагаю Дозволу на розробка Співаківськіх соляних джерел [30].

Согласно з рішенням Колегії від 16 травня 1720 р. Їм Було направлено «указ і велено ... вишепісанних Співаковський заводи размножіті» [31]. 12 липня 1720 р. Чирков направивши до Камер-Колегії листа, в якому позначають, что соляна ропа в Торі гірша за співаківську и Бахмутський та Вимагаю Дозволу пріпініті віварку СОЛІ в Торі. 9 серпня колегія Направляє Вепрейському и Чиркову відповідь, в Якій зобовязує їх відновіті Співаківські заплави, а на Торський сіль НЕ віварюваті до Нових Розпорядження. Наявні в Торі солеварні сковороди й Інший інвентар, прідатній для віваркі СОЛІ, перевезти на Співаківські заплави. У Співаківку такоже пропонувалося переселіті Торський солеварів и робітніх людей [32].

Однако Співаківські заводи не віправдалі сподівань. Сіль віварювалі тут з великими перебоями. Чирков и Вепрейській НЕ змоглі налагодіті виробництво СОЛІ в таких розмірах, щоб казенні прибутки від Співаківськіх и Бахмутський проміслів Складанний на рік в межах 328 500 крб. [33]. Залишенню вместо них Керуюча промисли підполковнік Н.Львов повідомляв Колегію у 1726 р., Что Співаківські промисли часто «за полою водою не діють», что смороду НЕ только не дають прібутків, но й даже НЕ забезпечують Утримання солеварів. Натомість у Торі НЕ только віварюється более СОЛІ, но й більші від неї прибутки [34]. У звязку з ЦІМ у +1726 р. Колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна з дорученням на місці розібратіся у всьому та провести Нові пробні віваркі СОЛІ в Торі та в Співаківці, щоб остаточно сделать Висновки, Які з проміслів можна утрімуваті на казенний кошт, а Які Варто віддаті на відкуп.

Із рапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, что после Прибуття на промисли в Жовтні 1726 р. ВІН розпорядівся провести пробні віваркі СОЛІ. У Співаківці за добу Віваро 12 пудів СОЛІ на одній 5-аршінній сковороді, на что витрат один сажень дров. У Торі на таких же сковородах и при такій же вітраті дров Віваро 32 пуди СОЛІ на одній сковороді, а на второй - 39 пудів СОЛІ за добу. До того ж Торський сіль виявило якіснішою за співаківську. У звязку з ЦІМ Сенявін заборонено віварку СОЛІ на Співаківськіх промисли и дозволив віварюваті сіль у Торі на 50 сковородах. На мнение Сенявіна, на Торі, як и в Бахмуті, вігідно Було варити сіль «на казну», віддаючі сковороди в оренду по 1 крб. и 80 коп. за добу [35]. Таким чином, у Жовтні один тисячі сімсот двадцять шість р. відновілося солеваріння в Торі и Було припиненням солеваріння в Співаківці.

До 1732 р. Торські промисли, як и Бахмутські, знаходится на казенному утріманні, но за рентабельністю значний надходять останнім. Если у Бахмуті, за повідомленнями воєводи С. Коріна, за добу віварювалі до 120-130 пудів СОЛІ, то в Торі в «кращий час» одержувалі 40-45 пудів, а в основному - 30 и менше [36].

Імператорськім указом від 21 грудня тисяча сімсот тридцять дві р. Торські та Бахмутські промисли віддаваліся на відкуп московському купцеві Василю Озерову «з товариші» на 10 років [37]. Відкупщікі зобовязуваліся щорічно вносіті до страти 50000 крб. и половину чистого прибутку. У їхнє Розпорядження передавати всі Будівлі, устаткування і робоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилягла казенних лісах, Користування пасовища и сінокосамі. Компанії надавати монопольне право продаж СОЛІ на Слобідській Україні. Правда, уряд обумовивши Ціну на сіль: за пуд бахмутської СОЛІ - 8 коп, торської - 11 коп. [38]. Контроль за передачею проміслів відкупщікам БУВ покладених на коменданта Бахмутської фортеці підполковніка І. Спешнєва. При передачі Було склад «описание заводів», согласно з Яким ВАРТІСТЬ будівель, інвентарю, РОБОЧОЇ худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8 коп, а разом Із сіллю, что находится в коморах - 18386 крб. и 2,2 коп. [39].

Про роботу проміслів у период перебування їх на відкупі можна судити на підставі вівареної на них СОЛІ за 1734-43 р.(Табл.).

Таблиця - Віварка СОЛІ в Бахмуті та Торі у XVIII ст.

роки

Бахмутські промисли

Торські промисли

Разом (пудів)

Середня

за рік

(Тис. Пудів)

роки

Разом (пудів)

Середня

за рік

(Тис. Пудів)

1734 - 1743

1656727

165,7

1734 - 1743

85381

8,5

1750 - 1757

2295930

268,9

1750 - 1758

537352

59,7

1758 - 1762

809491

161,8

1759 - 1761

157039

39,2

1763 - 1775

1414831

109,0

1762 - 1775

560603

40,1

1776 - 1782

двісті сімдесят одна тисяча вісімсот шістьдесят п'ять

38,8

1776 - 1782

71744

10,2

РДАДА.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 436.

Матеріали табліці свідчать, что у 1736-39 р. ОБСЯГИ виробництва СОЛІ БУВ значний нижчих, чем в усі інші роки. Пояснюється це блізькістю театру воєнніх Дій у роки Російсько-турецької Війни 1735-39 р., А такоже епідемією холери что ширше тут в 1738-39 рр. З Огляду на ті, что, кроме казенної СОЛІ, в ЦІ роки на промисли віварювалі сіль и «вільноварільщікі», можна пріпустіті, что загальна Кількість СОЛІ добутої на промисли, булу значний більшою. Зі Звернення відкупщіків до Соляної контори у 1736 р. видно, что в Середньому за найм сковорід на Торський промисли у рік скарбниця одержувала по 2 тис. крб. [40]. Если врахуваті, что за найм однієї сковороди за добу пріїжджі солевар платили 1 крб. 80 коп., То в Середньому за рік орендувалося более Тисячі сковорід, что при віварці 40 пудів СОЛІ в одній сковороді давало около 40 тис. пудів СОЛІ додатково до казенного. Наявні Відомості про найм сковорід за ОКРЕМІ роки в Бахмуті дозволяють стверджуваті, що тут вільноварільніцької СОЛІ віварювалося значний более, чем казенної.

Таким чином, пріїжджі солевар и Місцеві жителі, наймаючі сковороди, віварювалі в рік значний более СОЛІ, чем скарбниця. Це зумовлювало нестача робочих рук, дров для віваркі СОЛІ та рядом других причин. Тому не дивно, что відкупщікі, зіткнувшісь з усіма цімі труднощамі, особливо під час Російсько-турецької Війни, у березні тисяча сімсот тридцять шість р. звернула до Соляної контори Із заявив про продовження контракту з казною, если вона не погода пріпініті солеваріння в Торі. Натомість смороду Вимагаю розшіріті его в Бахмуті. У звязку з ЦІМ Соляна контора доручили комендантові Бахмутської фортеці зясувати всі обставинних І, если пріпініті віварку СОЛІ в Торі, чи погодяться відкупщікі платіті обіцяну суму казні. Склади І.Спешнєвім на підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дает уяву про промисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко відбіто стан проміслів в доповідній запісці Г.Юнкера імператріці, складеній напрікінці +1736 р. З цієї записки видно, что на Бахмутський заводах сіль віварювалі на 300 сковородах, и Кожна з них давала за добу до 130 пудів СОЛІ [41]. У звязку з ЦІМ Було Прийнято решение продовжуваті віварку СОЛІ в Бахмуті, закривши Торські та Співаківські промисли.

У 1737 р., После Ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператріця призначила его надвірнім радником и відповідальнім за стан Бахмутський и Торський соляних проміслів. Оскількі ВІН НЕ БУВ фахівцем у Цій делу, то попросівся у відрядження до Німеччини для Вивчення стану місцевої соляної промісловості. У Німеччині ВІН пробув до 1739 р. и зібрав багатий матеріал про стан соляної промісловості в Европе. После повернення до России Юнкер Вівче ще стан соляних проміслів у Старій Русі, а з тисячу сімсот сорок одна р. разом з інженер-капітаном І.Мазовськім приступивши до перебудови Торський соляних проміслів за західноєвропейськім зразки.

Однако, через нестача коштів, Труднощі в забезпеченні проміслів робочими руками перебудова просувалася дуже Повільно. Незважаючі на вкладені казною в перебудову 10 000 крб., Будівництво Нових Вдосконалення варницах, істотно збільшити виробництво СОЛІ в Торі так и не удалось. Слід Зазначити, что Значний Вплив на розвиток проміслів мала вільна доставка на ринкі Слобідської України з тисяча сімсот п'ятьдесят-вісім р. маніцької и ельтонської СОЛІ, а з 1773 р. - Кримської. Вільний продаж на Слобожанщіні більш дешевої СОЛІ и заставил напрікінці 1 782 р. уряд пріпініті солеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонено віварку СОЛІ, щоб «Не спустошуваті лісів». Канцелярія наказала заводські приміщення Залишити «для запасних магазинів», а інвентар «зберігаті до нового указу», робітніх людей відпустіті по домівках, худобу и сіль, что залиша, розпродаті, віручені гроші Передат на влаштування Виведення Із Криму греків [42].

Розпорядження Азовської губернської канцелярії свідчіть, что закриття соляних заводів у Торі й у Бахмуті розглядалося як ТИМЧАСОВЕ явіще. У лютому 1 798 р. Соляна контора Направляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученням направіті до Бахмута и Тора відповідальніх людей для обстеження заводів и возможности поновлень їхньої роботи з використаних у печах камяного вугілля вместо дров [43]. У Наступний году контора предлагает приватна особа узяті заплави на відкуп. Однако до кінця століття ЦІ харчування не були вірішені и казенні заводи продовжувалі простоюваті. Щоправда, Місцеві жителі віварювалі сіль для своих потреб, что послужило Поштовх до розбудови дрібніх соляних заводів, на якіх з качана 30-х рр. ХІХ ст. для віваркі СОЛІ стали застосовуваті Кам'яне вугілля, градірні та інші Вдосконалення з метою Збільшення їх продуктівності.

Таким чином, наведені вищє факти свідчать, что солеваріння на Донеччині велося Безперервна з кінця XVI ст. и до 1782 р. Перехід на качана XVIІІ ст. проміслів до рук страти, яка намагались Постійно збільшуваті виробництво СОЛІ, спонукало до Вдосконалення техніки і технології віваркі СОЛІ, использование вместо дров камяного вугілля (у XVIІІ ст. Тричі робіліся Спроба віварюваті на ньом сіль, но через недосконалість печей позитивних результатів так и не досяглі, правда, вікорістовувалі вугілля в кузнях для виготовлення сковорід), Пожалуйста Було Виявлення ще у іншому десятіріччі цього ж століття. Г.Юнкер, складаючі план переносу Бахмутський соляних заводів Із р. Бахмут на берег Сіверського Дінця для безперебійного забезпечування дровами, сподівався постачаті ропу Із Бахмута через чавунні труби, Які передбачало віготовіті Із місцевої руди на місцевіх чавуноліварніх заводах. Все це дает Підстави стверджуваті, что витоки промісловості Донбасу тісно повязані Із солеварінням, а не з відвіданням Г. Капустінім напрікінці 1 721 р. вже розвіданіх на тій годину на его территории покладів камяного вугілля и взяттям проб. До использование камяного вугілля для віваркі СОЛІ дрібні підприємці перейшлі на качана 30-х рр. ХІХ ст., А з 80-х рр. и до сьогодні, окрім кухонної СОЛІ з розсолів добувається й Кам'яна сіль. Ніні Донеччина дает понад 90% всеукраїнського відобутку СОЛІ. З соледобуванням тісно пов'язана історія таких населених пунктів Донеччини як Маяки, Слов'янський (до 1784 р. - Тор), Райгородок, Кіровськ, Торське та Артемівськ (до 1924 р. - Бахмут).

література:

Разрядная книга 1475 - 1598 рр.- М., 1966.- С. 223, 233.

Бєляєв І. Про сторожовий, станичної і польовий службі на польській околиці Московської держави до царя Олексія Міхайловіча.- М., 1846.- С. 19-20; Акти Московської держави (далі - АМГ) .- СПб., 1890.- С. 14 - 15.

Багалій Д.І. Історія Слобідської України.- Харків, 1990.- С.18; Слюсарський А.Г. Соціально-економічний розвиток Слобожанщини. XVII-XVIII ст.- С. 313.

Російський державний архів давніх АКТІВ (РДАДА) .- Ф. 210.- Бєлгород.стіл, СТП. 1.- А. 83.

Там.само. - А. 64.

Філарет. Історико-статистичний опис Харківської епархіі.- Від. 5.- С. 2.

РДАДА.- Ф. 123, оп.1, СТП. 7.- А. 1 6.

Там само.- Ф. 210.- Бєлгород. стіл, СТП. 203.- А. 634.

Там само.- А. 55.

Там само.- Стп. 431.- А. 73-74.

Там само.- Стп. 436.- А.317 - 318.

Там само.- А. 320.

Там само.

Там само.- Стп. 769.- А. 343 - 344.

Там само.- А. 425.

Там само.- Стп. 998.- А.2;

Там само.- А. 123.

Там само.- А. 128 - 129.

Там само.- А. 68.

Там само.- Стп. 1530.- А. 232.

Там само.- А. 680.

Там само. Більш детально про це: Пірко В. Торська укріплена лінія // ВІ.- 1986.- № 1.- С. 181-184.

Скальковський А.А. Соляна промишленность.- С.63-67.

Записки Одеського товариства історії та старожитностей (зооідов) .- Т. 1.- С. 363;

Под'япольськая Е. Повстання Булавіна.- М., 1962.- С. 65.

Російський державний архів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ) .- Ф. 233.- оп.1, спр. 146.- А. 81.

Там само.- А. 59, 108.

РДАДА.- Ф. 248.- оп.24, спр. 1604.- А. 82.

Там само.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2, спр. 1033.- А. 1, 2.

Там само.

Там само.- А. 20.

Там само.

Там само.- А.3.

Збірник Російського історичного товариства (Сб. РИО) .- Т. 63.- С. 600.

РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч. 2., спр.1033.- А .3.

Там само.- А. 4.

Там само.- А. 2.

Там само.- Спр. 1076.- А.1.

Зб. РІО.- Т. 104.- С. 475-506.

РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч.2, спр. 1076.- А. 4.

Там само.- Ф. 248, оп. 24, спр. 426.- А. 430-431.

Там само.- Ф. 375, оп. 1, спр. 62.- А. 8-9.

ЗООІДР.- Т.2.- С. 761.

РДАДА.- Ф. 665, оп. 1, спр. 111.- А. 12; Ф. 353.- оп. 1, ч. 2, спр. 2920.- А.1.



  • Віварка СОЛІ в Бахмуті та Торі у XVIII ст.