Московська держава в 16 столітті

Суперечка про багато явищ державно-політичної історії та історії

суспільної свідомості Росії XVI в. триває. Це показник і

збереженого інтересу до початкового етапу історії «Московського царства» та подальшого розвитку історичного наукового мислення, більш поглибленого вивчення історичних джерел.

До числа найбільш важких і складних епох, яких у нашій історії було достатньо, належить і так зване Смутний час- тридцятиріччя з кінця XVI ст. по 20-ті роки XVII ст., час, що стало переломним у долі країни:

можна сказати, що період Московського Царства завершився, почала

оформлятися Російська імперія. Особливо гострою була політична боротьба. Досить сказати, що за час Смути на російський престол претендувало 14 осіб, 8 з них правили країною.

У підставі московського державного і громадського порядку

закладені були два внутрішніх протиріччя, які чим далі, тим більше давали себе відчувати московським людям. Перше з цих суперечностей можна назвати політичним (московський государ повинен був діяти за допомогою дуже аристократичної адміністрації).

Такий порядок речей привів до відкритого зіткнення московської влади з родовим боярством у другій половині XVI ст.

Друге протиріччя було соціальним і полягало в тому, що під

тиском військових потреб, викликаних необхідністю кращого устрою державної оборони, інтереси промислового та землеробського класу, праця якого служив підставою народного господарства, систематично приносилися в жертву інтересам землевласників, які не брали участі безпосередньо у продуктивній діяльності країни. Обидва протиріччя в своєму розвитку створили в другій половині XVI ст. державна криза. У другій половині XVI ст. територія Росії розширилася майже вдвічі в порівнянні з серединою століття. До неї увійшли землі Казанського, Астраханського і Сибірського ханств, Башкирія. Йшов також освоєння земель на південній околиці країни, так званого «Дикого поля», багатого чорноземними землями. були

зроблені спроби виходу до Балтійського узбережжя. Населення Росії до кінця XVI ст. Налічувало 7 млн. Чоловік. З входженням до складу Росії земель по Волзі і Сибіру її населення стало ще більш багатонаціональним. Основні маси населення були зосереджені в

Новгородської-Псковської землі і центральній частині країни. Однак його

щільність навіть у найбільш населених землях Росії, за підрахунками істориків, становило 1-5 чоловік на кв.км. Росія практично не мала морських портів за винятком Архангельська. У тих умовах, коли торгові шляхи переміщувалися на моря, це, безумовно, впливало на характер соціально-економічної еволюції.

На початку XVI ст. стали один проти одного государ, що йшов до

повновладдя, і боярство, яке прийняло вид замкнутої і точно

розташованої за ступенями рід аристократії. За московського государя стоять симпатії всього населення, весь склад державного життя, як вона тоді складалася; а боярство, не маючи ні союзників, ні вплив в країні, являло собою замкнений аристократичний коло, що спирався при всьому своєму високому службовому і суспільному становищі лише на одні родоводи перекази і не мав своїх реальних сил відстояти своє становище і свої домагання. Однак, незважаючи на нерівність сил, факт боротьби московського боярства з государем безсумнівний. Скарги з боку бояр почалися з Івана 3,

при Василі лунали сильніше, і при обох цих князів ми бачимо опали і страти бояр; але з особливою силою ця боротьба розігралася при Івані Грозному, коли в крові загинула добра половина бояр.На Русі традиційно князі правили, спираючись на представників боярства - земельних феодалів і привілейовану частину своєї дружини. Навіть великі князі ділили владу з питомими князями і боярами, з яких створювалися станово-представницькі органи влади (центральні і місцеві), які виконують дорадчі, а іноді і законодавчі функції.
До XIV століття склалася система влади, при якій вищим державним закладом Росії стала Боярська дума, яка виконувала по суті функції уряду. При цьому дума не могла приймати самостійних рішень, так як була невіддільна від великого князя або царя і діяла тільки за його вказівкою. Діяльність Думи носила законодавчим характер. Дума брала участь в обговоренні питань законодавства, вищої політики, внутрішнього устрою і т. Д.

Чини бояр і окольничий формувалися з невеликого числа аристократичних родів, нові прізвища з'являлися в Думі нечасто. Порядок отримання думських чинів і призначення на адміністративні та військові посади на Русі визначався системою місництва, тобто становищем самого аристократа і його найближчих родичів на станово-ієрархічній драбині.
До середини XVI століття місницькі система прийняла непорушний характер. З нею змушені були рахуватися і великі князі, і пішли за ними царі. На початку царювання Івана Грозного була складена офіційна родовід книга «Государев родословец», в якій містилася поіменно розпис основних аристократичних родів по поколінням. Перераховані в цьому документі прізвища стали називати родоводами. Родословец дозволяв чітко визначити старшинство осіб одного роду при призначенні на посади.

Місницькі справи вищого прошарку аристократії цар розбирав особисто, в ряді випадків доручав розбір Боярської Думі. У самій думі існував той же парафіяльний порядок: хто де повинен сидіти, хто за ким повинен говорити, хто з ким може виконувати доручення царя, всі ці нюанси жорстко регламентувалися і враховувалися.
Незважаючи на жорстке місництво у вищі ешелони влади поступово вводилися нові члени, з'явилися і нові думські чини, ними стали «думні дворяни» і «думні дяки». Формально, це були співробітники «думського апарату», яким доручалося підготовка засідань думи, узгодження різних питань, контроль за оформленням і виконанням рішень. Пройшовши «обкатку» в думі, дворяни і дяки могли призначатися на високі державні посади, посилатися з дипломатичними дорученнями, керувати менш значущими наказами (прообрази сучасних міністерств) або ставати заступниками керівників основних наказів, які очолювали бояри і окольничі.
Кількість членів думи постійно збільшувалася, але навіть родичі царя, що отримали думські чини, в местнической ієрархії виявлялися в нижній половині списку і просувалися вгору дуже повільно, часто на це йшло кілька поколінь.

Читати повністю: http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-17250/

Боярська дума не тільки обговорювала найважливіші державні питання і пропонувала царю консолідовані рішення, але і була законодавчим органом. У 1497 і 1550 роках вона затвердила державні судебнікі - своєрідні зводи законів. Всі найважливіші державні рішення приймалися лише за участі думи, про це свідчать формулювання на старовинних документах: «царзасудив з усіма бояр», «цар вказав і бояри приговорили».
Боярська дума знала злети і падіння своєї державної значущості, але навіть Іван Грозний був змушений з нею рахуватися, хоча періодично відправляв її членів на плаху. Роль думи добре розуміли і іноземці, які до того як потрапити на царський прийом, довгий час змушені були спілкуватися з думськими чинами.
Найчастіше Боярська дума засідала в Кремлі в Грановитій палаті, іноді засідання проводилися в одній з палат на царської половині палацу. У зв'язку із зростанням держави і ускладненням функцій державного адміністрування змінювався і порядок роботи думи. Окремі засідання думи стали проводитися в «розширеному складі» із запрошенням членів палацової адміністрації, експертів і т.п. Але існувала і практика проведення засідань в зменшеному складі. Так, рішення про долю бунтівного Пскова Василь III брав в січні 1510 року в Новгороді з частиною Боярської думи, яка перебувала при ньому.
З середини XVI століття в Боярської думи виділилася привілейована частина (кімнатна або ближня дума), з якої цар вирішував ряд питань не збираючи спільних засідань. Боярська Дума мала дорадчі функції про "справах землі". Майбутня наказовому система виросла з двох загальнодержавних відомств: Палацу і Скарбниці. Палац управляв землями великого князя, Казна відала фінансами, державною печаткою і архівом. З середини XV століття і до середини XVI століття територія Росії збільшилася більш ніж в 6 разів. Населення країни в кінці XV століття становило близько 6 млн. Чоловік, в середині XVI століття - близько 9 млн. У цих умовах колишня система управління (територіальне (палацове) управління), розрахована на невеликі володіння, повинна була поступитися місцем новому апарату влади.
У другій половині ХУ століття починає складатися єдина виконавча влада, органи якої пізніше стануть називатися наказами. Накази зародилися в надрах князівської системи управління, з тимчасових доручень, що даються боярам. Поступово, ці одноосібні доручення отримують постійний характер. «З'явилися такі посади, як скарбник, друкар, розрядний і ямський дяки. Спочатку вони виконували свої обов'язки без допоміжного апарату. Але з початку XYI століття, з розширенням кола завдань, їм давалися «для письма» чиновники дрібніші - піддячі, об'єднані в особливому приміщенні - «хаті», «дворі».
До середини XYI століття діяли два загальнодержавних відомства: Палац і Скарбниця. На чолі палацу стояв дворецький, який відав особистими, так званими палацовими землями великого князя. Згодом функції дворецького розширюються: вони розглядали позови про земельної власності, судили населення деяких повітів. З приєднанням нових територій до Московської землі, для їх управління створювали місцеві палаци: новгородський, товариський, нижегородський, Дмитровський, Углицький і ін. З Москви управління ними став здійснювати перекази Великого палацу.
Казна, яку очолювали скарбники, була головним государевим сховищем. Тут зберігалися не тільки гроші і коштовності, а й державний архів і державна печатка. По суті, це відомство відігравало роль державної канцелярії, крім того, керувало і зовнішньою політикою. Саме з казни в середині XYI століття виділиться ряд нових наказів.

У 1533 р Василь III несподівано занедужав на осінньої полюванні під Волоколамському. Дізнавшись від лікарів, що положення його безнадійно, великий князь зробив останні важливі розпорядження, що стосуються управління країною і долі його трирічного сина Івана. Він довірив правити семи боярам-опікунам, а не великої княгині. Так виникла знаменита московська Самбірщина. В опікунську раду при малолітньому Івана IV входили бояри М.Юрьев, В.Шуйский, М.Воронцов, князь Андрій Старицький, князь Михайло Глинський, І.Шуйскій, М.Тучков. Бояри-опікуни коронували Івана IV через кілька днів після смерті великого князя. Вони поспішали випередити заколот удільного князя Юрія, який довгі роки мріяв про вищу владу. Опікуни з метою запобігання смути захопили Юрія і кинули його в темницю, де через 3 роки заморили голодом.

Передача влади в руки опікунів викликала невдоволення Боярської думи. Між духівниці Василя III і керівниками думи склалися напружені відносини. Найнебезпечнішим противником для опікунів став один з головних керівників думи князь Іван Овчина-Телепнев-Оболенський, якого Олена Глинська, ледь справивши поминки по чоловіку, зробила своїм фаворитом. Він надав Глинської велику послугу. Будучи старшим боярином думи, кинув зухвалий виклик Самбірщина і домігся знищення системи опіки над великою княгинею. Самбірщина управляла країною менше року. Її влада почала валитися в той день, коли палацова опіка відвела Михайла Глинського в тюрму.
За допомогою Овчини Олена Глинська здійснила справжній переворот, видаливши з опікунської ради спочатку М.Глинського і М. Воронцова, а потім князя А.Старіцкого. Так Глинська стала регентшею при своєму синові - малолітньому великого князя. Вона узурпувала владу, якої Василь III наділив Самбірщина.
Після ув'язнення Михайла Глинського для регента небезпека могла виходити, мабуть, тільки від молодшого брата Василя III Андрія Старицького. Він володів великим князівством і мав у своєму розпорядженні внуші- 'котельної військовою силою. І хоча він підписав «прокляту грамоту» про вірній службі правительці і був позбавлений функцій опікунства над малолітнім великим князем, він все одно був небезпечний. І коли він підняв заколот, з ним було вирішено розправитися. Його обманом заманили до Москви, схопили і «посадили в заточенье на смерть». На в'язня наділи якусь подобу залізної маски - важку «капелюх залізну» і за півроку заморили в тюрмі.
Правління Олени Глинської тривало майже п'ять років (1533-1538). Велику роль в державних справах стали грати князь Овчина-Телепнев-Оболенський і митрополит Данило. Регентство Глинської було відзначено боротьбою з сепаратизмом удільних князів і бояр, опором зростання монастирського землеволодіння.
У 1534-1535 рр. була проведена грошова реформа. До реформи в країні існували дві грошові системи: новгородська (216 грошей) і московська (200 грошей), при цьому московська гріш була в два рази легше новгородської. Після реформи отримали ходіння срібні монети трьох достоїнств: копійка (колишня новгородська гріш), деньга (московська) і полушка (полденьга). Зовнішня відмінність нових грошей від старих полягало в тому, що на копійці був зображений вершник зі списом (звідси - «копійка»), на відміну від вершника з мечем на старих московських грошах. Таким чином, в результаті грошової реформи в державі була введена єдина монетна система, і основний монетою Російської держави в XVI - початку XVII ст. стала копійка. Одночасно проводилося зміцнення міст, особливо на західних рубежах. У Москві в 1535-1538 рр. була споруджена Китайська міська стіна. Уряд Олени Глинської домоглося перемир'я з Литвою (1536 г.) при нейтралізації Швеції. Олена Глинська померла 1538 р Подейкували, що вона була отруєна.
Після смерті Олени Глинської змінилася політична орієнтація в вищих ешелонах влади. Відразу ж після цього стався державний переворот. Телепнева-Оболенського кинули до в'язниці.
Влада повністю перейшла до Боярської думи, в якій постійно відбувалася боротьба двох впливових угруповань: перша на чолі з князем І.Ф.Бельскім була схильна продовжувати внутрішню політику, спрямовану на подальшу централізацію держави, і яка представляла головним чином северские князівства, і друга - на чолі з князями Шуйскими, рішучими противниками сильної великокнязівської влади, навколо яких об'єднувалися ростовско-суздальські князівства.
Влітку 1538 року уряд очолив князь І.В.Шуйскій. У липні 1540 року їх змінила угруповання на чолі з князем І.Ф.Бельскім, а в січні 1542 року знову перемогли Шуйские (А.Шуйскій і ін.). У грудні 1543 р при владі опинилися Воронцови на чолі з боярином С.Воронцовим (помер в липні 1546 г.), а влітку 1546 року - угруповання князів Глинських. Боярське правління супроводжувалося багатьма опалами, конфіскаціями, стратами і вбивствами. Все це сприяло значному ослаблення центральної влади, посилення свавілля намісників, як правило, представників правлячих сімейств. Під тиском дворянства Шуйские почали здійснювати губну реформу (губа - округ, по території зазвичай збігається з повітом). Перші губні грамоти відносяться до жовтня 1539 р Сутність губної реформи зводилася до того, що найважливіші кримінальні справи про «відомих хвацьких людей» спочатку у Пскові і деяких північних землях (Новгородської і В'ятці), а потім і в центрі вилучалися з компетенції намісників і передавалися у відання дворян, з-поміж яких для цієї мети вибиралися «улюблені голови» (старости). Реформа підривала судово-адміністративну владу феодальної знаті на місцях. Контроль над діяльністю губних органів в центрі здійснювала спеціальна комісія Боярської думи ( «бояри, яким розбійні справи замовлені»).
У період боярського правління було проведено також верстання маєтками провінційних феодалів, описані землі в більшості районів країни, впорядковувалися землеволодіння і державне оподаткування. При цьому значну частку палацових і черносошних земель захопили члени правлячих угруповань, розкрадалися державні доходи. У той же час ускладнилося становище на південних і східних кордонах, помітно почастішали казанські набіги. Для людей із вадами Боярським правлінням Русское держава не мала в той час сил припинити казанські набіги на свої землі.
Закінчення Боярського правління зазвичай пов'язують з царювання Івана IV і формуванням уряду компромісу (Вибрана рада).
16 січня 1547 Іван IV офіційно прийняв царський титул, який вважався рівним імператорському. В Успенському соборі Московського Кремля після урочистого молебню митрополит Макарій поклав на його голову шапку Мономаха - символ царської влади. Вона була розшита перлами і нарядно прибрана золотом. Як видно, шапка була скроєна по татарському зразком. Новий титул Івана IV тепер звучав так: «Цар і великий князь московський і всієї Русі». Вінчання Івана IV на царство стало найважливішим політичним подією того часу, а сам він став першим російським царем.
Одним з ініціаторів цієї політичної акції був новий глава російської церкви Макарій (1543-1568), колишній новгородський архієпископ. Митрополит став радником молодого царя.
Всю весну столиця горіла. Потрібно було покласти край боярської вольниці і перетворити Русь у справжнє царство, де государ правив би самодержавно. Ці прагнення палко підтримували служиві люди того часу - дворяни. На відміну від князів і бояр вони не могли повністю розпоряджатися своєю землею - маєток, а користувалися їй лише до тих пір, поки несли службу. Чи не могли дворяни розраховувати і на вищі державні посади. Положення людини визначалося тоді в першу чергу родоводу, з не послужним списком. Тому людина здібна, але не родовитий міг знайти вплив лише завдяки щасливому збігу обставин. Ця система мала назву местічеством.

Служиві люди отримали свій шанс в 1549г. коли цар, вражений московським пожежею і бунтом, скликав так званий «Собор примирення». На нього з'їхалися представники з усіх кінців руської землі. Вісімнадцятирічний государ засудив «неправди» боярського правління і оголосив, що сам буде всім «суддею, і обороною». Саме на цей час припадає початок активної діяльності «вибраних ради» - фактично неофіційного уряду Русі.

Перетворення вибраних раді торкнулися і місцеве управління. У 1556 р остаточно були скасовані годування і намісництва.

Права намісників почала ще урізати Олена Глинська. Вона вилучила з нагляду намісників (кормленщиков) боротьбу з розбоями. Ці справи повинні були вести вибрані місцевими людьми служивих губні старости. (Повіти на Русі ділилися на більш дрібні територіальні одиниці - губи.) Там, де боярських дітей не було, розбійними справами відали земські старости з черносошенних селян. Губна реформа Олени Глинської тривала в боярське правління. Тоді розсилали по окремим землям грамоти, передають розбійні справи в руки місцевих обраних старост.После скасування місництва губні старости ставали на чолі місцевої влади.

Однак не слід думати, що діти боярські зраділи самоврядуванню. Губні старости не отримували платні; боротьба з розбійниками - лихими людьми - була справою небезпечною і клопіткою; судові та адміністративні обов'язки відволікали від господарських справ. Тому дворяни відмовлялися від посад, посилаючись на скрутне становище їхніх маєтків і на тяготи військової служби в ополченні. Дворяни повіту вибирали в губні старости якогось старого і убогого служивого людини, та й того деколи доводилося вести до влади під конвоєм, бо він норовив втекти і сховатися.

Але при всьому цьому губні старости з місцевих дворян знали звичаї та інтереси свого краю краще прийшлих людей, і управляли вони ефективніше корисливих намісників.

Від губної реформи вигравали всі служиві люди повіту. Гроші, раніше йшли наміснику - кормленскій відкуп, тепер йшли на підмогу бідним дітям боярським і на винагороду тим вотчинникам і поміщикам, які вивели в ополчення людей понад норму. Повітові служиві люди самі могли вирішувати долю маєтків, чиї господарі померли без спадкоємців.

У 1550 р був прийнятий новий Судебник. В основному він повторив Судебник 1497, але були й нововведення.

У Судебник з 100 статей більша частина присвячена питанням управління і суду. В цілому поки що зберігалися старі органи управління (центральні і місцеві), але в їх діяльність вносилися суттєві зміни. Таким чином, тривало їх еволюційне перетворення в рамках формується станово-представницького держави. Так, намісники тепер позбавлялися права остаточного суду з вищим кримінальних справах, воно передавалося в центр. Судебник, разом з тим, розширив діяльність городових прикажчиків і губних старост: до них повністю відійшли найважливіші галузі місцевого управління. А їх помічники - старости і "кращі люди" - за постановою Судебника обов'язково повинні були брати участь в наместничьем суді, що означало контроль з боку виборних від населення за діяльністю намісників. Значення службових людей - дворян - піднімалося і тим, що встановлювалася непідсудність їх суду намісників.

Судебник 1550 передбачав покарання намісникам і волостелям, що беруть хабарі. Найважливіші судові справи вилучалися з відання намісників і передавалися в Москву. В інших позовах в суді повинні були брати участь вибрані з місцевих посадських людей або черносошенних селян старости і їх помічники - цілувальники.

Новий Судебник заборонив перетворювати на холопів дітей боярських і дворян.

Була посилена влада вотчинників і поміщиків над залежними селянами: селянин зобов'язаний був, як холоп, іменувати свого пана государем, звертатися до нього за судом, за злочини селян власник землі ніс відповідальність, був збільшений розмір похилого, виплачуваного селянами при догляді до іншого власника.

Все це змушує розглядати Судебник 1550 як крок до встановлення в майбутньому кріпосного права в Росії.

1551 рік за ініціативи царя створений церковний собор для поліпшення церковного порядку і благочестя. Цар представив собору список недоліків і непорядков в церковному житті, виклавши його в ста розділах, тому собор увійшов в історію як «Стоглав». На церковному соборі прийнятий єдиний загальноруський пантеон святих. Церковні землі передавалися під контроль царя, був введений церковний суд, монастирям заборонено позичати гроші в зростання. Початок військової реформи.

1555 рік реформа місцевого самоврядування (скасування «годування»). Перш в повіті на невеликий термін призначався намісник, зазвичай з числа родовитих бояр. Населення платило в його користь податки і мита ( «годувало» його), а він правил суд. Теоретично намісник повинен був піклуватися про виконання різних державних завдань, наприклад, про стан фортець, доріг і про виплату платні служивим людям. На практиці найчастіше «кормленщікамі» клав гроші собі в кишеню за принципом «після нас - хоч потоп». Тепер намісників змінили виборні органи місцевого самоврядування, а податі надходили прямо в казну.

1566 рік прийнято нове «Ухвала про службу», який визначав порядок військової служби дворян. Служити можна було з 15 років, вона передавалася у спадщину. «Укладення» визначало розмір наданих за службу маєтків і кількість ратників, які повинні були приводити з собою поміщики. З'явилося ан Русі і регулярне стрілецьке товариство загальною чисельністю 12 тис. Чоловік.

Однак головні зміни в соціально-економічній сфері були спрямовані на забезпечення землею служивих людей - дворян.У 1551 році на Стоглавого соборі Іван IV заявив про необхідність перерозподілу ( "переверстанія") земель між землевласниками: "у кого надлишок, іно недостатнього пожаловати". Під "недостатніми" малися на увазі служиві люди. Для проведення упорядкування земель робиться їх загальний перепис. У процесі її здійснення колишнє подвірне податкове обкладання замінювалося поземельним. На основних територіях вводилася нова одиниця оподаткування - "велика соха". Її розміри коливалися в залежності від соціального стану землевласника: на соху черносошного селянина доводилося менше землі, але більше податків. Ущемлялися також інтереси церкви, зате в привілейованому становищі виявлялися поміщики.
Розміри земельних володінь обумовлювали і колишні служби дворян. "Покладання службу" (1555) встановлювало правові основи помісного землеволодіння. Кожен служилий людина мала право вимагати маєток не менш 100 чвертей землі (150 десятин, або приблизно 170 га), так як саме з такої земельної площі повинен був виходити на службу "людина на коні і в обладунках повному". Таким чином, з перших 100 чвертей виходив сам землевласник, а з наступних - його збройні холопи. Згідно "Укладенню"; вотчини щодо служби зрівнювалися з маєтками, а вотчинники повинні були нести службу на тих же підставах, що і поміщики.
Зміни в положенні служивих людей тісно пов'язані також зі скасуванням наместничьего управління (годувань). Замість "кормленічего доходу", що йшов в основному в руки намісників і волостелей, вводився загальнодержавний податок "годування відкуп". Цей податок надходив до державної скарбниці, звідки лунав служивим людям в якості платні - "допоможи". Грошову "допоможу" давали тим, хто вивів більше людей, ніж належало, або мав володіння менше норми. Зате той, хто вивів менше людей, платив грошовий штраф, а неявка могла спричинити конфіскацію володінь і тілесне покарання.

Оскільки місництво вироком 1550 Р. не скасовувалося, уряд вирішив провести ще ряд заходів, що мали на меті посилити контроль над місницькими рахунками феодальної знаті. Для цієї мети в 1555 р Було прийнято складання Государєва родословца, куди повинні були бути включені всі родоводи розпису найважливіших князівсько-дворянських прізвищ. В

В обстановці зовнішньополітичних невдач 60-тих рр. XVI ст. соратники царя настійно радили встановити в країні диктатуру і розтрощити опозицію за допомогою терору і насильства. Але в Російській державі "жодне велике політичне рішення не могло бути прийнято без затвердження в Боярської думи". Тим часом позиція думи і церковного керівництва була відома і не обіцяв успіху підприємству. З цієї причини цар змушений був обрати абсолютно
незвичайний спосіб дії. Прагнучи нав'язати свою волю "раді великих феодалів", він оголосив про зречення від престолу. Таким шляхом він розраховував "вирвати у думи згоду на введення в країні надзвичайного стану."
Зречення Грозного передували події самого драматичного властивості. На початку грудня 1564 царська сім'я стала готуватися до від'їзду з Москви. Іван IV "відвідував столичні церкви і монастирі і щиро молився в них". На превеликий незадоволення церковної влади він звелів забрати і звести до Кремля найбільш шановані ікони. У неділю, 3 грудня, Грозний був присутній на богослужінні в кремлівському Успенському соборі. Після закінчення служби він зворушливо попрощався з митрополитом, членами Боярської думи, дяками, дворянами і столичними гостями. На площі перед Кремлем вже стояли "сотні навантажених возів під охороною кількох сотень озброєних дворян. Царська родина покинула столицю, забравши з собою всю московську" святість "і всю державну скарбницю, які стали свого роду заставою в руках Грозного" .17 Царський виїзд був незвичайний . Ближні люди, що супроводжували Івана, отримали наказ забрати з собою сім'ї. Що залишилися в Москві бояри і духовенство перебували в повному невіданні про задуми царя і "в подиві і у зневірі биша, такому государьское великому незвичайного підйому, і путнього його ходу не Вед куди Баранець". Царський "потяг" поневірявся в околицях Москви протягом декількох тижнів, поки не досяг укріпленої Олександрівської слободи. Звідси на початку січня цар сповістив митрополита і думу про те, "від великі жалості серця" він залишив свою державу і вирішив оселитися там, де "його, государя, бог наставить". З слободи цар направив до Москви гінця з листами до думі і городянам. У той час, коли члени думи і єпископи зійшлися на митрополичому дворі і вислухали звістка про царську на них опалі, дяки зібрали на площі багато народу і оголосили їй про зречення Грозного. У прокламації до городян цар просив, "щоб вони собі нікотрого сумнения не тримали, гніву на них і опали нікторие немає". Оголошуючи про опалі можновладцям, цар як би апелював до народу у своєму давньому суперечці з боярами. Він не соромлячись говорив про утиски та образах, завданих народу "зрадниками-боярами".
Серед членів боярської думи, звичайно ж, були противники Грозного, які користувалися великим впливом. Але через загальне обурення на "зрадників" ніхто з них не наважився підняти голос. Натовп на палацової площі прибувала час від часу, а її поведінка ставала все більш загрозливим. Допущені в митрополичі покої представники купців і городян заявили, що залишаться вірні старої присяги, будуть просити у царя захисту "від рук сильних" і готові самі "спожити" всіх государевих зрадників ".
Під тиском обставин Боярська дума не тільки не прийняла зречення Грозного, але "змушена була звернутися до нього з вірнопідданських клопотанням". Представники митрополита і бояри, не гаючи часу, виїхали в слободу. Цар допустив до себе духовних осіб і в переговорах з ними заявив, що його рішення остаточно. Але потім він "поступився" слізним моління близького приятеля чудовского архімандрита Левків та новгородського єпископа Пимена. Потім в слободу були допущені керівники думи. Слобода справляла враження військового табору. Бояр призвели до палацу під сильною охороною, як явних ворогів. Керівництво думи просило царя скласти гнів і правити державою, як йому "щороку".
Відповідна мова царя докладно викладена в записках опричників-іноземців Таубе і Крузе. Сам по собі це джерело не вселяє великої довіри. Але в ньому фігурують багато сюжети, присутні в справжньому посланні царя Курбскому. Цар заявив боярам, ​​що вони і перш намагалися погубити славну династію і тепер щогодини готові зробити це. У словах Івана можна побачити прямий натяк на змови на користь Старицьких. Як і в листі, Курбскому, цар найохочіше стосувався таких тем, як "беззаконне боярське правління в роки його дитинства". У слободі Іван IV висунув нові звинувачення проти бояр. Він заявив, ніби після смерті батька бояри хотіли позбавити його законних прав і зробити своїм государем вихідця з роду князів Горбатих-ШуйсьКих. І цих людей він щодня змушений бачити в числі тих, хто причетний до правління. Свою гнівну промову Грозний уклав словами про те, що "зрадники перевели його дружину і прагнуть знищити його самого, але бог чинив опір цьому і розкрив їх підступи. Тепер він, цар, зобов'язаний вжити заходів, щоб попередити насувається нещастя". Коли цар під приводом боротьби зі змовою зажадав від бояр надання йому надзвичайних повноважень, вони відповіли покірним згодою. Для вироблення угоди з думою цар залишив у слободі декількох бояр, а інших в той же день відіслав до столиці. На підготовку вироку про опричнині пішло більше місяця. У середині лютого цар повернувся до Москви і подав на затвердження думі і святині собору текст вироку. У промові до собору Іван сказав, що для "охорони" свого життя має намір "вчинити" на своїй державі "опричнину" з двором, армією і територією. Далі він заявив про передачу Московської держави (земщини) в управління Боярської думи і присвоєння собі необмежених повноважень і прав без поради з думою "полум'я" на "неслухняних" бояр, карати їх і відбирати в казну "животи" і "статки" опальних. При цьому цар особливо наполягав на необхідності покінчити зі зловживаннями влади та іншими несправедливостями. У цьому, як не парадоксально, полягав один із найголовніших аргументів на користь опричнини. До складу опричного "спадку" увійшло кілька великих палацових волостей, які повинні були постачати опричних палац необхідними продуктами, і великі північні повіти (Вологда, Великий Устюг, Вага, Двіна) з багатими торговельними містами. Ці повіти служили основним джерелом доходів для опричного скарбниці. Фінансові турботи опричного спонукали уряд взяти під свій контроль також головні центри солепромишленності: Стару Русу, Каргополь, Сіль Галицьку, Балахну і Сіль Вичегодскую.

Цар забрав у опричнину Суздальський, Можайський і Вяземський повіти, а також близько десятка інших зовсім дрібних. Повітові дворяни були викликані до Москви на огляд. Опричная дума на чолі з Басмановим прискіпливо допитувала кожного про його походження, про родовід дружини і дружніх зв'язках. У опричнину відбирали худородних дворян, що не знали з боярами. Укомплектована з незнатних дворян опричного військо мало стати, за задумом Грозного, надійним знаряддям у боротьбі з феодально-аристократичної опозицією. При зарахуванні до государя доля кожен опричник клятвено обіцяв "викривати небезпечні задуми, загрожували царя, і не мовчати про все поганому, що він дізнається". Опричникам заборонялося спілкуватися з земщиною. Питомі васали царя носили чорний одяг, зшитий з грубих тканин. Вони прив'язували до пояса у сагайдака якусь подобу мітли, що символізувало прагнення "вимести" з країни зраду. Все, що було абсолютно в опричнину, мало лише одну мету - зміцнити особисту владу Івана Грозного, і, треба віддати йому належне, в цьому цар досяг успіху. Але держава було вкинути в розорення, населення скоротилося, державний апарат, розділений на земські і опричних органи влади, дезорганізований, закон був витіснений свавіллям, військо ослабло, а його опричная частина більше нагадувала банду лихих розбійників.

Під час правління Івана IV можна виділити два основних етапи, це до опричнини і після неї. Основна частина реформ доводиться на перший період. Ми схильні дотримуватися традиційної точки зору, що на різку зміну реформаторської політики Івана IV вплинуло негативне ставлення привілейованих верств російського суспільства до його реформам плюс особиста драма царя, пов'язана зі смертю його дружини Анастасії. Нам здається, що Іван IV був доведений до крайності опричнини розчаруванням в природі людини, який частіше думає про себе, ніж про "державної користь". Іван же ставив перед собою завдання поліпшення Російської держави не тільки у вищих верствах, але і на загальнонародному рівні, як йому здавалося, хоча в роботі більше простежується шлях реформ тільки на рівні вищих станів. Деякі різночитання між основною частиною і висновками пов'язані з тим, що в роботі переважає формальний підхід до дослідження матеріалу, але ми знаємо, що в історії існують речі, які стоять вище фактів і часто носять особистий характер. Саме ці сторони історичного процесу дають можливість зробити висновок, що позитивні реформи 50-х років тривали б, якби не натрапили на опір російської аристократії і трансформувалися в опричнину, але з іншого боку, зіграли величезну позитивну роль в історії Російської держави.