|
реферат
з історії
на тему:
"Неоконсервативної варіант економічного розвитку Латинської Америки. Військові режими 70-80-х років"
2009
Новий етап в політиці капіталістичної модернізації. У 70-80-ті роки панівні класи латиноамериканських держав зробили нові зусилля по капіталістичної модернізації економіки, з тим щоб наблизитися до рівня розвинених країн і усунути можливість революційних колізій.
Довгий час політика модернізації, як правило, пов'язана з посиленням ролі держави і державного сектору в економіці, протекціоністськими заходами і соціальними перетвореннями. І це відповідало певному етапу національного і світового розвитку, аж до 60-70-х років. З середини 70-х років, в умовах зміцнення позицій місцевої великої промислово-фінансової буржуазії, правлячі кола в більшості країн континенту беруть на озброєння неоконсервативні концепції вільної ринкової економіки "Чиказької. школи », прагнучи НЕ відгородити, а максимально підключити виробничі потужності регіону до світового капіталістичного господарства і таким шляхом вирішити проблеми розвитку.
Зміни в політиці правлячих кіл латиноамериканських країн значною мірою з'явилися їх реакцією на зміни в світовому розвитку, які намітилися з 70-х років. Новий виток науково-технічної революції в розвинених капіталістичних країнах різко прискорив процес оновлення виробництва. Стали посилено впроваджуватися мікропроцесорна і комп'ютерна техніка, гнучкі виробничі системи. Це підвищило ефективність малих і середніх підприємств, невеликих філій великих компаній, здатних мобільно пристосовуватися до змін у виробництві, до мінливої споживчої кон'юнктурі, до різноманітності індивідуальних запитів споживачів. Виробничі процеси все більш розосереджувалися на різні ланки по різним підприємствам.
Надзвичайно ускладнюватиме структура, зрослий динамізм економіки ускладнили її регулювання державою на загальнонаціональному рівні з єдиного центру. Гігантські, неповороткі, часто монопольні державні підприємства в ряді галузей, з розрісся, багатоступеневим, закосневшая бюрократичним апаратом, все більше перетворювалися з двигуна в гальмо економічного прогресу. На новому етапі головною економічною функцією держави мало б стати забезпечення умов для оптимального дії механізмів ринкового регулювання виробництва, без широкого прямого державного втручання у виробництво і ринкові зв'язку, крім тих сфер господарства, де присутність держави залишалося необхідним. У багатьох країнах в таких умовах стали здійснюватися приватизація розрослася державної власності, скорочення державних підприємств і установ, зменшення державних витрат, субсидій, соціальних програм, переорієнтація податків на стимулювання в першу чергу великого приватного капіталу.
Найважливішими рисами нового етапу світового розвитку стали швидка інтернаціоналізація виробництва, зростання його спеціалізації і кооперування, в тому числі у виробництві проміжної продукції, і в підсумку складання єдиного світогосподарського комплексу », ядром якого виявилася розгалужена, взаємнопроникна мережу транснаціональних корпорацій розвинених капіталістичних країн. Державне регулювання в національних кордонах виявилося малоефективним, погано пристосованим до зрослої інтернаціоналізації виробництва. Воно все більше переорієнтовується на міждержавний рівень, втілювалося в інтеграційних процесах. Інтернаціональних підходів вимагало і рішення загострилися глобальних проблем, перш за все пов'язаних з екологічною загрозою світової цивілізації. У нових умовах економічний націоналізм, протекціоністська політика протидії проникненню іноземного капіталу, ТНК були чреваті ізоляцією від світового господарства і відповідно від світового науково-технічного та економічного прогресу, консервацією відсталості. Тепер прогрес тієї чи іншої країни залежав від рівня її інтегрованості у світогосподарських комплекс, мало йтися про пошуки найбільш оптимальних для даної країни варіантів такої інтеграції.
Дані процеси охопили не тільки розвинуті капіталістичні країни. У зв'язку з інтернаціоналізацією економічного життя вони стали поширюватися і на країни, що розвиваються Латинської Америки, Азії та Африки, на країни Східної Європи, Радянський Союз, соціалістичні країни Азії. Майже повсюдно в світі, де раніше і активніше, де пізніше, почали здійснюватися заходи щодо роздержавлення і приватизації економіки, по скороченню державних витрат, по розвитку ринкового господарства, по залученню іноземного, транснаціонального капіталу, по інтеграції в єдиний світогосподарських комплекс. Переорієнтація економічного курсу поширилася на держави з різним рівнем розвитку, з різним суспільно-політичним устроєм, що свідчило про загальну об'єктивної основі подібних змін. Але в той же час це відбувалося при різноманітті конкретних проявів таких процесів, різного ступеня їх ефективності в різних умовах, мало неоднозначні наслідки. Особливо складно і болісно протікали почалися процеси в слаборозвинених країнах. Тут діапазон процесів модернізації та інтеграції в світове господарство був набагато більшим і більш багатоплановим, ніж у високорозвинених державах, і вимагав набагато більших коштів та довгострокових-зусиль при вкрай мізерної вихідної базі. Надзвичайно обмеженими були й можливості для соціального маневру в цих цілях в умовах низького рівня життя і соціальної незахищеності основних мас населення, маргіналізації значної його частини.
Ці фактори позначилися на неоконсервативної політики модернізації в Латинській Америці 70-80-х років. Основними джерелами накопичення капіталів і прискореного розвитку тут стали широке залучення інвестицій, позик, кредитів, нової технології з-за кордону, розвиток орієнтованих на експорт галузей виробництва, зниження витрат на оплату праці. Поразка лівих сил, встановлення терористичних військових режимів у більшості країн Латинської Америки створювали умови для проведення подібної політики за рахунок трудящих. Особливо ефективною вона виявилася в Бразилії, першої вступила на такий шлях. «Бразильська модель» в 70-і роки багато в чому послужила прикладом для інших військово-диктаторських урядів. У цих державах політика модернізації проводилася в найбільш жорсткій формі, авторитарними методами, супроводжувалася різким погіршенням матеріального і правового становища трудящих. У країнах з реформістськими конституційними режимами капіталістична модернізація здійснювалася з меншими соціальними і політичними витратами.
Широке залучення іноземного капіталу привело до швидкого збільшення загальної суми іноземних прямих приватних капіталовкладень в регіоні з 18 млрд. Дол. В 1967 р до 80 млрд. В 1983 р Питома вага США в прямих приватних іноземних інвестицій в регіоні за період з 1970 р остаточно 1982 р скоротився. Частка Західної Європи перевищила 30%. Новим явищем був помітний ріст вкладів капіталу «малих» країн Західної Європи - Бельгії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, а також Іспанії. Різко посилилися позиції Японії, висунувся на друге місце після США. Понад 60% капіталовкладень ФРН і половина японських були сконцентровані в Бразилії. Нові іноземні інвестиції спрямовувалися переважно на розвиток найбільш динамічних передових галузей промисловості: машинобудівної, хімічної, електротехнічної, електронної, а також в кредитно-фінансову сферу. Втрата ТНК панівних позицій в сировинному секторі компенсувалася збереженням контролю над сферою реалізації продукції цього сектора, постачанням обладнання та технології. Характерними рисами стали зростаюча участь в діяльності ТНК місцевого великого капіталу, переважання змішаних акціонерних компаній, продаж їм акцій державних корпорацій.
Небачених масштабів набув приплив в Латинську Америку зовнішніх позик і кредитів. Цьому сприяв надлишок позичкового капіталу, що утворився на світовому фінансовому ринку в середині 70-х років. Позики і кредити стали провідною формою іноземної експансії. Близько 4/5 позичкового капіталу на рубежі 80-х років поставляли іноземні приватні фінансові корпорації. Роль державних позик і кредитів скоротилася. В цілому частка зовнішніх джерел у фінансуванні латиноамериканської економіки зросла з 8,2% в 1970р. до 26,3% в 1980 р Цей відсоток був набагато вище на провідних напрямках виробничо-технічного прогресу.
Стимулювання вільного ринкового господарства і скорочення державних витрат супроводжувалися денаціоналізацією ряду державних компаній, скороченням соціальних програм, зменшенням протекціоністської функції держави щодо національної економіки. Але за державою і в нових умовах збереглася значна роль. Держсектор утримував впливові позиції в інфраструктурі, в добувній і нафтової промисловості, енергетиці, у фінансовій сфері, в деяких інших галузях. Зростала його співпраця з великим приватним іноземним і місцевим капіталом. Зберегли своє значення непрямі кредитно-фінансові методи впливу держави на процес розвитку при зміні його спрямованості. Важливу роль придбали охоронні функції держави щодо забезпечення сприятливих політичних і соціальних умов для здійснення прийнятої моделі.
Політика капіталістичної модернізації привела до помітних зрушень в економіці, до розвитку великого сучасного виробництва в машинобудуванні, енергетиці, електротехніці, атомній та електронної промисловості, до прискореного науково-технічного прогресу в ряді виробництв. У кілька разів зросли витрати на наукові дослідження. Щорічне зростання продукції обробної промисловості в 70-і роки досягав 6-7%. У 1980 р ВВП регіону перевершив рівень 1960 р 3,5 рази. Частка сільського господарства у ВВП зменшилася на початку 80-х років в порівнянні з 1970 р з 14-15 до 11%, але при цьому сільськогосподарське виробництво в 1982 р перевищила рівень 1970 р півтора рази. Агросирьевая продукція продовжувала переважати в експорті латиноамериканських країн. Експортерами нафти були Венесуела, Мексика, Еквадор, Тринідад і Тобаго, з кінця 70-х років Перу, міді - Чилі і Перу, кава - Колумбія, країни Центральної Америки і Бразилія, цукру і бананів - держави Центральної Америки і Карибського басейну, м'яса і зернових - Аргентина. Але питома вага готових промислових виробів в експорті збільшився з 6,4 до 17-19%, що було якісним зрушенням. У 80-ті роки стала експортуватися продукція електронної промисловості.
Виросли виробничо-технічні зв'язки між модернізованими ланками економіки латиноамериканських країн і відповідними сферами світового господарства. Виникли більш сприятливі умови для інтеграції усилившейся місцевої монополістичної верхівки з міжнародним капіталом. Деякі країни, перш за все Бразилія, а також Мексика, Аргентина, Венесуела, стали висуватися в групу держав, які претендували на помітну роль в світовому господарстві.
Але політика капіталістичної модернізації виявила і негативні аспекти. Тоді як Бразилія, Мексика, Венесуела значно просунулися вперед в економічному розвитку, інші країни досягли успіху в набагато меншому ступені. Широке залучення іноземного капіталу, посилення позицій ТНК в провідних галузях економіки, транснаціоналізація найбільш динамічних її ланок підривали національний суверенітет, вели до поглиблення розриву між модернізованими секторами і традиційними галузями, що залишалися в стані застою. Політика модернізації проводилася на шкоду цієї основної частини місцевої економіки. Значна частка прибутків банків, що діяли в регіоні ТНК вивозилася ними за кордон. У 1975 р було вивезено за кордон 7,7 млрд. Дол., А в 1982 р вже 36,8 млрд.
Рясний приплив зовнішніх позик і кредитів спричинив стрімке зростання зовнішньої заборгованості в другій половині 70-х - початку 80-х років.У 1970 р зовнішня заборгованість латиноамериканських держав становила менше 20 млрд. Дол., До кінці 1983 р досягла 360 млрд., А до кінця 80-х років-410-420 млрд. Дол. Найбільшими боржниками стали Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела Отримані кошти нерідко витрачалися неефективно - на престижні цілі, закупівлі озброєння, задоволення споживчих запитів заможного населення, збагачення правлячої еліти. Частина позик носила характер спекулятивних угод. При гигантски виросла зовнішньої заборгованості особливо чутливим була зміна ситуації на світовому фінансовому ринку, що призвело до зростання облікових процентних ставок з 7-8% у другій половині 70-х років до 13-17% на початку 80-х років. Це призвело до різкого збільшення виплат за відсотками за отримані позики. Щоб розплатитися, місцеві уряди змушені були домагатися нових позик і кредитів в ще більших розмірах. Платежі за зовнішньою заборгованістю зросли з 7,3 млрд. Дол. В 1973 р до 75,8 млрд. В 1982 р і перевищили нові надходження. Щоб знайти кошти для оплати боргів, уряди країн регіону змушені були виконувати вимоги міжнародного фінансового капіталу по скороченню державних витрат. Це вело до подальшого посилення соціальної політики, зниження заробітної плати, масових звільнень, згортання державного сектора, передачі нових позицій іноземного капіталу. Посилилася інфляція. За 1971-1982 рр. ціни підскочили в Перу і Бразилії в 40-50 разів, в Уругваї, Чилі та Аргентині - в сотні разів.
Розвиток нових. галузей і підприємств, заснованих на сучасній технології та економії робочої сили, не могло компенсувати скорочення зайнятості в традиційних сферах господарства. Процес маргіналізації населення прийняв масовий характер. Кількість безробітних, які не повністю і не постійно зайнятих осіб, які поповнили надмірно розбухлу сферу обслуговування і торгівлі та нездатних забезпечити собі достатні кошти для існування, досягло приблизно 40% економічно активного населення.
Особливо загострилася ситуація в 1981-1983 рр. у зв'язку зі світовою економічною кризою. Зменшилися доходи від експорту, погіршилися торговельний і платіжний баланси. Країни регіону виявилися нездатними виплачувати борги. Довелося сильно скоротити імпорт. Положення ускладнювали протекціоністські заходи країн - покупців латиноамериканської продукції. Відбувся спад виробництва, ганьбила і модернізований сектор. У 1984 р ВВП регіону ще залишався нижче рівня 1980 г. Найбільш глибокий спад стався в країнах з диктаторськими режимами. З 1982 р скоротився приплив нових коштів з-за кордону і одночасно виріс їх відтік. Всього за 1982-1988 рр. Латинська Америка отримала нових ресурсів ззовні на 92,4 млрд. Дол., А перевела за кордон близько 180 млрд. Дол. Розлад державних фінансів, інфляція, гостра конкуренція з ТНК на внутрішньому ринку, підвищення процентних ставок в США викликали масове переведення приватного національного капіталу в США і інші розвинені країни.
Зміни в соціальній структурі населення. Політика модернізації вплинула на соціальну структуру латиноамериканського суспільства. Середньорічні темпи зростання населення в регіоні продовжували залишатися високими, хоча почали знижуватися. Населення Латинської Америки в 1973 р перевищила 300 млн. Чоловік, в 1985 р.- 400 млн., А до початку 90-х років досягло 440 млн. Питома вага регіону в населенні світу збільшився з 7,6% в 1970р. до 8,4% в 1983 р Продовжувало швидко рости міське населення. В Аргентині, Уругваї, Чилі та Венесуелі міське населення досягло 80-86%. На іншому полюсі була більшість країн Центральної Америки і Карибського басейну, Парагвай та Еквадор - менше 50%. У 1985 р в 34 містах-мільйонерах Латинської Америки проживало 43% усіх городян. Столичні агломерації Мексики, Перу, Аргентини і Уругваю концентрували від 23 до 50% населення своїх країн. Найбільшими містами регіону стали Мехіко, Сан-Паулу, Буенос-Айрес, Ріо-де-Жанейро. Скупчення величезних мас населення в найбільших містах загострювало тут проблеми екології, зайнятості, постачання, комунального господарства, транспорту, житла. Економічно активне населення збільшилося з 84 млн. В 1970 р до 135 млн. В 1985 р Частка зайнятого в сільському господарстві населення за 70-ті роки впала. Зайнятість у промисловості і суміжних галузях залишилася приблизно на колишньому рівні, в торгівлі і послугах значно збільшилася.
У складному становищі опинилися численні дрібні і середні підприємці, які представляли до 90% і більше від загального числа підприємців. Інтереси більшості їх було принесено в жертву політиці модернізації, багато хто з них розорялися. Але їх ряди знову і знову поповнювалися за рахунок інших верств населення, завдяки наявності великої дешевшої надлишкової робочої сили. Виросла група підприємців «тіньової» економіки, підприємства яких не були формально зареєстровані. З іншого боку, виник цілий шар дрібних і середніх фірм, які опинилися пов'язаними через систему субпідряду з великим модернізованим виробництвом, контрольованим ТНК. В результаті аграрних реформ 60-70-х років в селі поряд з великим капіталістичним господарством зміцнилася фермерська прошарок.
Середні верстви стали найчисленнішою категорією міського населення. Їх швидке зростання було наслідком як економічного, науково-технічного і соціального прогресу, так і витрат процесу модернізації, кризових проявів, які вели до надмірного розбухання категорії дрібних «самостійних господарів» в торгівлі, послугах та в ремісничому виробництві за рахунок населення, витісненого з інших сфер зайнятості. Більшість таких «господарів» влачило жалюгідне існування. Але в той же час росли кадри адміністративного та інженерно-технічного персоналу, науковців, творчої інтелігенції. З 1970 до 1987 року чисельність студентів збільшилася з 1,5 до 7 млн. Чоловік.
Кількість осіб найманої праці зросла з 44-45 млн. Чоловік на рубежі 70-х років до 74 млн. В середині 80-х років, але, оскільки в цілому економічно активне населення теж сильно збільшилася, питома вага найманої праці в ЕАН залишився на колишньому рівні - 55-56%, значно варіюючись по країнам. У 80-і роки в Аргентині, Чилі та Уругваї частка найманої праці досягала 67-88% ЕАН, в Болівії, Еквадорі, Перу і більшості країн Центральної Америки - менше 40%, в Гаїті - 17%.
Промисловий пролетаріат збільшився з 1970 р до середини 80-х років з 13-14 млн. Чоловік до 17-18 млн .. Найбільші його контингенти були зосереджені в Бразилії, Мексиці, Аргентині, Колумбії. Склад латиноамериканського робітничого класу став більш складним і диференційованим. На підприємствах ТНК, в модернізованому секторі виробництва сформувався найбільш кваліфікований «пролетаріат філій». Персонал цих підприємств за рахунок більш високої продуктивності праці отримував набагато більшу заробітну плату і мав кращі соціальні умови, ніж інші трудящі. За різними оцінками, «пролетаріат філій» в Латинській Америці в 80-і роки нараховував від 2 до 5 млн. Чоловік.
У країнах з більш зрілої економічної і соціальної структурою зростання чисельності трудящих в передових капіталомістких галузях не компенсував викликане політикою модернізації і її наслідками скорочення чисельності робочих традиційних трудомістких галузей промисловості - харчової, текстильної, швейної, добувної, залізничного транспорту. Це скорочення прийняло особливо відчутні масштаби в першій половині 80-х років у зв'язку з економічною кризою, коли зменшилася зайнятість і в модернізованих секторах економіки. В результаті за десятиліття з середини 70-х до середини 80-х років в цих трьох країнах скоротилася і абсолютна чисельність промислових робітників. В інших державах модернізація поєднувалася з ще тривав процесом індустріалізації та розвитком промисловості вшир, поширення його на раніше відсталі райони. Тому в цілому по Латинській Америці загальна чисельність промислового пролетаріату в абсолютних цифрах ще росла, хоча і повільніше, ніж раніше, і вже при зниженні його питомої ваги в ЕАН.
Мільйони робітників були зайняті в "тіньовій" економіці, в кустарно-ремісничому виробництві, де сильні були патріархальні традиції, примітивні форми праці і експлуатації, правова незахищеність працівників, розпорошених по дрібним підприємствам. У «тіньової» економіки в 1980 р було зайнято близько V. s всієї робочої сили.
Кількість сільськогосподарських робітників збільшилася з 9-10 млн. Чоловік в 1970 р до 13-13,5 млн. В середині 80-х років при скороченні їх питомої ваги в ЕАН. В Аргентині, Чилі, Уругваї та Перу почала зменшуватися і їх абсолютна чисельність.
Швидко зростала кількість найманих працівників у сфері послуг і торгівлі. Посилилася концентрація трудящих на великих підприємствах цих секторів з сучасним обладнанням. Але одночасно збільшилася армія найманої праці на дрібних підприємствах. Для Латинської Америки 80-х років було характерно наявність численної домашньої прислуги, йому також сприяв надлишок дешевої робочої сили, що не знаходила собі більш продуктивного застосування. В цілому Усложнившаяся структура латиноамериканського суспільства відобразила суперечливість процесу капіталістичної модернізації.
Політика військово-диктаторських режимів Бразилії, Аргентини і Чилі. Найбільш повне втілення неоконсервативний варіант капіталістичної модернізації отримав в умовах терористичних режимів в Бразилії, Аргентині та Чилі. У Бразилії, де військово-диктаторський режим існував з 1964 р, цей курс став здійснюватися ще в 60-і роки. На зміну хворому і незабаром помер Коста-е-Сілві в жовтні 1969 року на пост президента Бразилії військовими був висунутий генерал Гаррастазу Медісі. Роки його президентства збіглися з підйомом революційних і реформістських рухів у Латинській Америці. Для Бразилії ж це був період найбільших успіхів диктатури. Сім років поспіль приріст ВВП в середньому за рік перевищував 11%, а промислової продукції-12,4%, що дало привід говорити про «бразильському диво». У країні будувалися гігантські гідроенергетичні комплекси. У 1977 р введена в дію перша атомна електростанція. ВВП країни в 1980 р перевищив рівень 1970 р 2,3 рази, продукція промисловості - в 2,5 рази, сільського господарства - майже в 1,7 рази. За загальним обсягом ВВП Бразилія пересунулася з 28-го на 8-е місце серед несоциалистических країн світу. На її частку в 1980 р доводилося 18,8% промислового виробництва всіх держав, що розвиваються трьох континентів. Питома вага готових промислових виробів і напівфабрикатів в експорті Бразилії досяг 56%.
Населення Бразилії збільшилася з 93 млн. Чоловік в 1970 р до 142 млн. В 1987 р Питома вага в ньому міських жителів зріс з 56% до 76%. Зайнятість в сільському господарстві за ці 17 років зменшилася з 44,3 до 26% ЕАН. Зайнятість у промисловості за 70-ті роки зросла з 26,6 до 31,7%, а в сфері торгівлі та послуг-з 27,8 до 38,8%. Загальна чисельність робітничого класу і близьких до нього категорій трудящих до початку 80-х років досягла 20 млн. Чоловік. Сильно зросла чисельність машинобудівників, металістів, електротехніків. Основна їх частина була зосереджена на великих підприємствах ТНК і місцевих компаній промислового пояса Сан-Паулу і інших індустріальних центрів Південного Сходу. 37% всіх промислових робітників працювали на підприємствах з числом зайнятих понад 500 чоловік.
Економічний підйом був забезпечений в значній мірі скороченням витрат на оплату праці та підвищенням норми прибутку. За 1965-1974 it. реальна заробітна плата зменшилася на 31% при зростанні продуктивності праці на 56%. Великі маси населення виявилися відчуженими від користування плодами економічного прогресу. Рясний приплив іноземного капіталу був не менш важливим джерелом зростання виробництва. Прямі іноземні капіталовкладення збільшилися з 3,6 млрд. Дол. В 1968 р до 19,2 млрд. В 1981 р Десятки мільярдів доларів отримала Бразилія у вигляді зовнішніх позик і кредитів, що збільшило її зовнішній борг з 5,2 млрд. Дол . в 1970 р до 100 млрд. в 1984 р Військово-технократична еліта, безпосередньо стояла при владі, велику роль відводила мобілізації ресурсів держави та державного сектору на здійснення перебудови бразильської економіки.
Безпрецедентні економічні успіхи допомогли бразильському режиму зміцнити свої позиції і з початку 70-х років більша увага приділити соціальному маневрування.Репресії стали поєднуватися з деякими економічними поступками трудящим, з пропагандою ідей «соціальної інтеграції», прилученням робочих великих підприємств до участі в прибутках і в рішенні виробничих питань.
Світова економічна криза 1974-1975 рр. і зростання цін на імпортовану Бразилією нафту ускладнили для неї ситуацію і привели до уповільнення середньорічних темпів зростання економіки до 6,5% в 1975-1980 рр., хоча це ще були високі темпи. Збільшилася інфляція. Більше стали відчуватися соціальні і політичні витрати «бразильської моделі». Уряд генерала Ернесто Гайзела зустрілося з пожвавленням опозиційних диктатурі настроїв в різних шарах суспільства, в тому числі з боку церкви, інтелігенції, широких верств місцевої буржуазії, незадоволених сором'язливими рамками режиму. Після усунення загрози зліва і зміцнення своїх економічних позицій монополістична буржуазія стала схилятися до лібералізації режиму. Звуження соціальної бази військового уряду показали вибори 1974 року і 1978 р Національний конгрес, на яких єдина легальна опозиційна партія «Бразильське демократичне дію», яка об'єднала всіх незадоволених, випередила урядовий Національна спілка поновлення. Національна конференція єпископів в 1975 р зажадала відновлення прав людини. Уряд Гайзела вирішило приступити до лібералізації режиму. До цього його підштовхнули і міжнародні чинники: революція 1974-1976 рр. в Португалії, процес демократизації в Іспанії в 1976-1977 рр., що підсилився з 1977 р тиск на Бразилію з боку уряду Картера, який виступив із засудженням диктаторських форм правління і з гаслами захисту прав людини і демократичних свобод.
У червні 1978 року уряд Гайзела розробило програму лібералізації, яка повинна була проводитися зверху і поступово. Як перші кроки була скасована цензура друку і частина репресивних законів, анульовані надзвичайні повноваження президента. Але термін президентства був продовжений з 5 до 6 років.
У зовнішній політиці уряду Е. Гайзела посилилася тенденція, що намітилася ще при його попереднику, до відходу Бразилії від беззастережну орієнтацію на США і «Доктрину національної безпеки» на користь пріоритету торгово-економічних інтересів Бразилії, з претензією на перетворення країни в регіональний центр сили, автономний від США. Бразилія відмовилася підписати договір про нерозповсюдження ядерної зброї і приступила до розробки власної ядерної програми, уклавши в 1975 р угоду з ФРН про співпрацю в галузі ядерної енергії, що викликало невдоволення США. У 1978 р у відповідь на заяву президента США Картера про те, що в Бразилії порушуються права людини, уряд Гайзела демонстративно звинуватило США у втручанні у внутрішні справи країни і відмовилося від військової допомоги США і військового співробітництва. Бразилія оголосила про введення 200-мильної зони територіальних вод. Пожвавилися торгово-економічні зв'язки з країнами, що розвиваються Азії та особливо Африки. Бразилія все більш солідаризувалася з ними в критиці расизму, сіонізму, нерівноправних економічних відносин, претендуючи на лідируючу роль в «третьому світі». Натомість на поставки зброї і технічну допомогу Іраку і Лівії Бразилія домоглася стабільного імпорту близькосхідної нафти. Широко використовувалася для розвитку відносин з африканськими країнами, особливо з колишніми португальськими колоніями, концепція расової та географічну близькість Бразилії і цих країн. Стали рости торгово-економічні відносини з Радянським Союзом, товарообіг з яким за 70-ті роки збільшився в 12 разів і досяг в 1983 р 0,9 млрд. Дол.
В Аргентині неоконсервативний варіант активно здійснювався після перевороту 24 березня 1976 У цей день вся повнота влади перейшла до військової хунти в складі командувачів трьома родами військ. Хунта призначила президентом командувача сухопутними силами генерала Хорхе Рафаеля Виделу. Дія конституції було скасовано, конгрес розпущено, діяльність всіх партій «тимчасово припинена», влада на місцях передана військовим губернаторам. Була розпущена ВКТ, більшість профспілок поставлено під контроль військових.
Ідеологічною основою режиму, яке відображає інтереси реакційних кіл монополістичної верхівки, як в Бразилії і Чилі, стала «Доктрина національної безпеки», доповнена концепцією «внутрішньої війни» з противниками диктатури. Армія і репресивні служби розгорнули нещадну боротьбу з ліво-радикальними озброєними організаціями, протягом двох років в основному розгромивши їх. Арештам, жорстоким катуванням, звірячим вбивствам піддалися багато тисяч учасників робочого і демократичного руху.
Творцем економічної політики військового уряду став видатний представник аргентинської монополістичної верхівки Мартінес де Ос, міністр економіки в уряді Відели з 197 Прямі іноземні інвестиції збільшилися з 2,2 млрд. Дол. Наприкінці 1974 р до 5,6 млрд. В 1981 р Аргентини ринув потік зовнішніх позик і кредитів.
Політика модернізації прискорила процеси концентрації великого капіталу, зміцнення його зв'язків з ТНК, вплив яких в економіці також посилилося. У 1981 р 817 підприємств зосередили майже 58% всієї промислової продукції і 44,5% робочої сили в промисловості. Найбільша найстаріша аргентинська монополістична група «Бунхе і Борн», тісно пов'язана з іноземним капіталом і сама перетворилася в транснаціональну корпорацію, яка поширила свої філії на Бразилію і інші країни, володіла в Аргентині 90 підприємствами з 20-тисячним персоналом, 552 тис. Га земельних угідь, впливовими позиціями в сфері фінансів і торгівлі. У країні відбувалася технічна реконструкція великих підприємств, зросла продуктивність праці на них. Як і в Бразилії, споруджувалися і вводилися в дію нові гідроелектростанції. Ще в 1974 р в Аргентині вступила в дію перша в Латинській Америці атомна електростанція, в 1977 р.- друга АЕС. Вони стали давати 8% всієї електроенергії в країні. У промисловості створювався ряд невеликих спеціалізованих підприємств з сучасним обладнанням, малою кількістю зайнятих і високою продуктивністю. праці, пов'язаних виробничим циклом з великим виробництвом. Помітно збільшилася агроекспортная продукція при деякому скороченні зайнятого в сільському господарстві населення.
Однак вихід вперед групи модернізованих підприємств не відшкодовував занепаду і розорення основної маси підприємців і скорочення виробництва традиційних промислових галузей. ВВП так і не перевищив рівень 1973-1975 рр. після спадів виробництва в 1976 і 1978 рр., а з 1980 р країна вступила в затяжну економічну кризу. До 1983 р промислове виробництво за загальним обсягом виявилося відкинутим до рівня 1970 р Зменшилася чисельність робітників і службовців в обробній промисловості і особливо в текстильній, швейній, взуттєвій, харчовій, в металургії, металообробці і машинобудуванні. При зростанні економічно активного населення з 1974 по 1985 р на 1,6 млн. Осіб чисельності робітників і службовців, зайнятих в промисловості, зменшилася з 1,6 до 1,4 млн., А в торгівлі і сфері послуг збільшилася з 1,8 до 2,3 млн. На початку 80-х років налічувалося понад 1,6 млн. безробітних і полубезработних. Частка заробітної плати осіб найманої праці в національному доході зменшилася за роки військового режиму з 45 до 28-30%.
Великі зовнішні позики і кредити були витрачені малопродуктивно в надії на те, що це джерело не збідніє.
А тим часом зовнішня заборгованість зросла з 9 до 44 млрд. Дол., Оплата за неї стала непосильним тягарем. Здійснення модернизаторских планів застопорилося. Чи не вдалося стримати інфляцію, що залишалася на рівні 90-160% на рік, а в 1983 р досягла 434%. Всього з березня 1976 року про 1983 року ціни зросли в 410 раз. Незважаючи на заборони, щорічно страйкували сотні тисяч трудящих.
У Чилі після контрреволюційного перевороту 11 вересня 1973 р при владі також виявилась військова хунта в складі командувачів трьома родами військ і корпусу карабінерів на чолі з генералом Аугусто Піночетом, затвердженим хунтою президентом Чилі з надзвичайними повноваженнями на невизначений термін. Вся країна була оголошена в стані «внутрішньої війни» з «марксизмом», введено стан облоги. Було скасовано дію конституції і громадянських свобод, розпущений Національний конгрес, оголошені поза законом партії Народної єдності, заборонені Єдиний профцентр трудящих і ряд галузевих профспілок. Діяльність всіх інших партій оголошувалася «призупиненої», а в 1977 р взагалі була заборонена. Профспілки були поставлені під контроль влади. Десятки тисяч керівників і активістів лівих партій і профспілок зазнали арештів, тортур, фізичного знищення. Тюрми були переповнені, Національний стадіон і ряд інших об'єктів спішно перетворені в концентраційні табори. Запанував свавілля репресивних служб, особливо створеної в 1974 р таємної військової поліції. До мільйона чилійців покинули батьківщину.
Військово-терористична диктатура висловлювала в першу чергу інтереси монополістичних груп, асоційованих з ТНК. Хунта прийшла до влади з гаслами викорінення «ракової пухлини марксизму», закликами покласти край хаосу і анархії і на основі досягнення національної єдності реконструювати країну. «Декларація принципів» уряду Піночета дорікала «прийшла в занепад» західну ліберальну демократію за її нездатність дати ефективну відсіч марксизму. Учасники хунти висловлювалися за побудову націоналістичного суспільства, в якому традиційні інститути західної демократії були б замінені «органічної», «соціальною демократією», заснованої на корпоративних засадах, під егідою авторитарної влади, на моральних принципах християнства і іспанських духовних традиціях. Націоналізм поєднувався з модернізаторськими технократическими ідеями транснаціоналізації економіки за рецептами «Чиказької школи», для чого передбачалося перебудувати виробничу структуру відповідно до потреб світового ринку.
Приватному капіталу були передані сотні державних підприємств, що призвело до відновлення і подальшого зміцнення позицій місцевих і іноземних монополій. До кінця 70-х років 5 монополістичних груп контролювали більшу частину капіталу 250 найбільших приватних підприємств. Але і після проведених денаціоналізації держсектору належали значна частина добувної промисловості, виробництво електроенергії, нафтопереробні заводи, засоби зв'язку, військова промисловість. Мідні рудники, націоналізовані при Альєнде, залишилися державними, але за їх націоналізацію була, але потім вона знизилася до 19,7% в 1981 р
Реакційний варіант модернізації в умовах торжества контрреволюції приніс величезні позбавлення трудящим. Реальна заробітна плата в 1974 р склала менше половини від рівня 1972 р подальшому вона повільно почала зростати, але і в 1980 р не перевищувала ^ з від рівня 1972 р Безробіття з 3,8% в 1972 р зросла до 30 , 5% в 1982 р .. Загальна чисельність витісненого зі сфери стабільної зайнятості маргінального населення перевищила 40% ЕАН.
Відбувалися процеси відбилися і на соціальній структурі чилійського суспільства. Все населення Чилі зросла з 9 млн. В 1970 р до 12,7 млн. В 1988 р містах проживало в 1970 р 75% чилійців, а в 1985 р вже 84%. Зайнятість в сільському господарстві зменшилася з 23,8% в 1970 р до 14,6% в 1984 р, в промисловості - впала з 38,6 до 26,9%, а в сфері торгівлі та послуг зросла з 37,6 до 55,4%. Відповідно знизилася і частка промислового пролетаріату, загальна чисельність якого до середини 80-х років залишилася приблизно на рівні 1970 року а стабільно зайнятих-зменшилася. Значно зросла питома вага працівників невиробничих галузей. Поглибилася диференціація між зростаючою висококваліфікованої і високооплачуваної прошарком робітників і службовців великих модернізованих підприємств і традиційними кадрами робітників, а також між тими і іншими і численної строкатою масою маргіналізованих трудящих, витіснених зі сфери постійної зайнятості.
В обстановці важкого ураження лівих сил диктатура репресіями і заборонами в поєднанні з економічним наступом на трудящих мала намір не тільки забезпечити підвищення рівня накопичення капіталу, а й послабити, роздрібнити і підпорядкувати своєму контролю робочі організації.Така політика прикривалася демагогічними міркуваннями про «звільнення» трудящих від засилля «чужих» їм марксистських політичних організацій, про створення «справді робочих» профспілок, які забезпечать «конструктивне» участь трудящих у виробництві спільно з підприємцями. Окремі категорії робітників і службовців залучалися до придбання акцій. Розроблений урядом в 1979-1981 рр. «Трудовий план» узаконював низові профспілки з дуже обмеженими функціями і забороною обирати в керівництво відомих в минулому активістів робітничого руху. Дозволялися тільки економічні страйки на приватних підприємствах поза життєво важливих галузей економіки на термін не більше 60 днів і з рядом інших обмежень, які не дозволяли ефективно використовувати цю форму боротьби.
На міжнародній арені військова хунта прагнула стати захисником західної християнської цивілізації від комунізму. Була висунута геополітична концепція про історичне призначення Чилі на роль великої держави на півдні Тихого океану. У країні розгорнулася шовіністична пропаганда, загострилися територіальні суперечки з сусідніми Перу, Аргентиною і Болівією. Хунта домагалася тісної економічної і військової співпраці з США, солідаризувалася з реакційними режимами, з політикою США в Центральній Америці. У 1976 р Чилі вийшла з Андської групи, учасники якої обмежували діяльність ТНК.
Репресивна політика чилійської військової диктатури привела до її ізоляції на світовій арені. Переворот і репресії в Чилі засудили парламенти і уряди низки країн Латинської Америки Мексика, Венесуела, Колумбія, Перу та ін.). Соціалістичні країни перервали дипломатичні і економічні відносини з режимом Піночета. Рух солідарності з жертвами диктатури охопило весь світ. Чилійські біженці знайшли притулок в Мексиці, на Кубі і в багатьох інших країнах Америки і Європи. Міжнародні профспілкові федерації різних напрямків зробили акції бойкоту чилійських товарів. Щорічно у вересні проводилися тижні солідарності з народом Чилі - жертвою насильства. У 1974 р приступила до роботи представницька громадська Міжнародна комісія з розслідування злочинів військової хунти в Чилі. У 1976 р репресії і ліквідацію демократичних свобод в Чилі засудила ОАД. Аналогічні резолюції приймалися в ООН. США в період президентства Картера приєдналися до засудження порушень прав людини в Чилі. Не припиняючи співпраці з режимом Піночета, в тому числі у військовій області, США намагалися спонукати його до лібералізації, до компромісу з помірною демократичною опозицією. Міжнародний рух солідарності з жертвами диктатури і засудження чилійського режиму світовою спільнотою допомогли врятувати життя багатьох тисяч патріотів, змусили військову хунту зайняти оборонні позиції, перейти до лавірування. В кінці 1976 р Радянському Союзу вдалося домогтися звільнення генерального секретаря компартії Чилі Луїса Корвалана, заарештованого хунтою в кінці вересня 1973 р ..
Військові режими Аргентини і Чилі аж до першої половини 80-х років менше, ніж в Бразилії, досягли успіху в здійсненні неоконсервативних планів розвитку економіки. Вони набагато пізніше прийшли до влади і мали мало часу в своєму розпорядженні до настання кризової ситуації початку 80-х років. Бразилія ж до цього моменту встигла далеко просунутися від вихідних рубежів. Процеси модернізації економіки в Бразилії поєднувалися з продовженням промислового розвитку «вшир», що збільшувало масштаби загального економічного зростання. В Аргентині та Чилі, з їх більш високим вихідним рівнем економічного і соціального розвитку, ці можливості були набагато більш обмеженими. Уряду Аргентини і Чилі послідовніше здійснювали монетаристські концепції, курс на приватизацію державної власності. Бразильські ж влади заохочення приватного капіталу поєднували зі збереженням протекціоністської ролі держави і державного сектору в певних сферах економіки. Аргентина і Чилі в більшій мірі пов'язували проекти розвитку із зростанням доходів від традиційного аграрного та сировинного експорту, що гальмувало ефективне перетворення економіки. Велика поляризація класових сил в Аргентині і Чилі також робила обстановку в цих країнах менш стабільною, ніж в Бразилії. Своїми масштабами і багатими потенційними можливостями, тривалої стабільністю і стійкими темпами зростання економіки Бразилія більше приваблювала зарубіжних вкладників капіталу. Проте на початку 80-х років і бразильський військовий режим не уникнув наростання кризових явищ.
Політика капіталістичної модернізації в Мексиці і Венесуелі. Свої особливості політика модернізації мала в країнах з конституційними реформістів режимами, Мексиці і Венесуелі. Уряди цих республік в другій половині 70-х - початку 80-х років прагнули забезпечити оптимальне поєднання планів оновлення і розвитку економіки з активною роллю держави і ефективною соціальною політикою в інтересах широких верств населення в націонал-реформістському дусі. У Мексиці і Венесуелі - основних виробниках нафти в регіоні - надії на успіх масштабних комплексних проектів зв'язувалися зі зростанням державних доходів від експорту нафти, ціни на яку на світовому ринку з 1973 р різко злетіли вгору. Але і в цих країнах посилилася увага до ефективності економіки, до стимулювання великого приватного місцевого та іноземного капіталу, до пошуків шляхів інтеграції національної економіки у світове господарство.
У Мексиці політика модернізації проводилася в умовах, коли склалася в післявоєнний період політична система поступово починала втрачати колишню гнучкість і ефективність і вже не цілком відповідала новим реаліям мексиканського суспільства. Тривала монополія Інституційно-революційної партії на владу при неухильному посиленні великого державного сектора вела до надмірної централізації і бюрократизації управління республікою, зосередженого в руках розрослося партійно-державного апарату, зростання корупції в його рядах, ослаблення зв'язків ІРП з масами. В рамках державно-монополістичного розвитку зміцніли позиції місцевого монополістичного капіталу. В середині 70-х років 50 монополістичних груп контролювали 45% продукції обробної промисловості. Велика промислово-фінансова буржуазія стала більш наполегливо вимагати безпосередньої участі в політичній владі, відтискування партійно-державної бюрократії, обмеження і переорієнтації державного втручання в економіку, забезпечення максимальних переваг великому приватному капіталу. Це проявилося в позиції підприємницьких організацій, в посиленні опозиційної Партії національної дії, впливовим учасником якої була динамічна Монтеррейська група монополій, пов'язаних з американським капіталом, а також
в збільшеному впливі монополістичних кіл на праві і помірні течії в правлячій партії. Трудящі класи і ліві партії і течії, в свою чергу, виступаючи проти політичного монополізму керівництва ІРП, авторитаризму, засилля партійно-державної бюрократії, наполягали на подальшому розвитку і поглибленні реформістської діяльності в інтересах народних мас демократизації політичної системи.
Уряд Хосе Лопеса Портільо зберегло гасла «революційного націоналізму» і «соціальної демократії», але на перший план висунуло заклик до «союзу заради виробництва» держави, трудящих і підприємців. Було взято курс на розширення національних і іноземних капіталовкладень і скорочення державних витрат і адміністрації, стримувався зростання заробітної плати. У 1977 р була завершена політична реформа, що дозволила опозиційним партіям отримати офіційно узаконені права у виборчих кампаніях і в виборах.
Головні надії в реалізації планів економічного і соціального прогресу країни уряд X. Лопеса Портільо покладало на відкриті нові багаті запаси нафти. Під майбутні доходи від нафти широко використовувалися зовнішні позики і кредити. Видобуток нафти збільшилася з 27 млн. Т в 1973 р до 33 млн. Т в 1982 р, а експорт її-з 4,7 млн. Т в 1976 р до 4,8 млн. Т в 1981 р .. Доходи від експорту нафти в 1981 році досягли 15 млрд. дол. Під впливом нафтового буму в 1977-1981 рр. бурхливо зростала економіка. Доходи від нафти і отримані позики і кредити використовувалися на технічне переоснащення промисловості, велике будівництво нових підприємств. почалося спорудження першої АЕС. У селі замість перерозподілу землі упор був зроблений на закріпленні результатів аграрної реформи, технічному оснащенні господарств і вирішенні продовольчої проблеми за рахунок зростання сільськогосподарського виробництва. Зміцнилися лідируючі позиції Мексики в Латинській Америці.
Великі зміни в 70-х - початку 80-х років відбулися в соціальній структурі населення. Темпи зростання населення Мексики залишалися високими, трохи знизившись у 80-ті роки. Населення республіки збільшилася з 51 млн. Чоловік в 1970 р до 84 млн. В 1989 р Мехіко до 1990 по числу жителів вийшов на перше місце в світі, в його районі проживало до 20 млн. Чоловік. В цілому міське населення в країні зросла з 59% в 1970 р до 70% в 1986 р Економічно активне населення в 1970 р налічувало 14,5 млн. Чоловік, а в 1986 р.-23,2 млн. Зайнятість в сільському господарстві сильно скоротилася - з 45 до 26% ЕАН, в промисловості стабілізувалася на рівні 25-27%, значно збільшилася в сфері торгівлі та послуг.
У порівнянні з попереднім урядом уряд Лопеса Портільо стало проводити більш помірковану і стриману зовнішню політику, уникаючи ускладнень у відносинах з США та іншими країнами і приділивши особливу увагу зовнішньоекономічним інтересам Мексики та ефективній співпраці латиноамериканських держав. Але загальні напрямки зовнішньої політики Мексики залишилися незмінні. У 1979 р Мексика підтримала революцію в Нікарагуа і потім зробила економічну допомогу революційної республіці, виступила проти втручання ззовні в справи Центральної Америки. Тривало співробітництво Мексики з СРСР і Кубою, хоча торгівля СРСР з Мексикою не отримала помітного розвитку. У 1978 р відбувся візит Лопеса Портільо в Радянський Союз. У 1980-1981 рр. взаємно обмінялися візитами Лопес Портільо і Фідель Кастро.
Плани розвитку Мексики, розраховані на тривале зростання доходів від нафти, були підірвані падінням цін на неї з 1981 р Одночасно сильно зросла виплата відсотків за зовнішнім боргом, що збільшився з 3,8 млрд. Дол. В 1970 р до 80 млрд. В 1982 м На виплату відсотків довелося витратити 70% доходів від експорту нафти. Загострився фінансова криза. За кілька місяців витік національних капіталів за кордон досягла 3,5 млрд. Дол., Що спонукало уряд Лопеса Портільо в серпні 1982 р націоналізувати приватні банки. У 1982 р настав економічний спад, що посилився в 1983 р Майже на 100% в 1982 р підскочили ціни. Почалися масові звільнення. У 1981-1983 рр. зайнятість в промисловості скоротилася на 14,5% ,. Поза стабільної зайнятості виявилося до 40% економічно активного населення, чому сприяв і демографічний «вибух».
У Венесуелі уряд партії Демократична дія, очолене президентом Карлосом Андресом Пересом, також будувало проекти економічного і соціального розвитку, розраховуючи на доходи держави від нафти, тим більше після її націоналізації в грудні 1976 Передбачалося широкомасштабне індустріальне будівництво і високі темпи зростання економіки і зайнятості поєднати з швидким збільшенням заробітної плати і перерозподілом доходів на користь незаможного населення. На службу розвитку був поставлений потужний державний сектор, частка якого у ВВП країни до 1980 р досягла 43,6%. Держава забезпечувала понад половини всіх інвестицій. Залучалися і іноземні капітали, в основному у вигляді кредитів і позик. Видобуток нафти була кілька скорочена-зі 194 млн. Т в 1970 р до 113 млн. Т до 1980 р з тим щоб не допустити швидкого виснаження нафтових багатств країни і падіння цін на нафту. Надзвичайний ріст світових цін на нафту навіть при зменшенні її видобутку дозволив за 70-ті роки збільшити доходи Венесуели від її експорту в 6 разів. Розгорнулося будівництво великих нафтохімічних комплексів, металургійних заводів, гігантських електростанцій, оснащених сучасною технікою. Почалася індустріалізація неосвоєної багатого мінеральними ресурсами району Гвіани. Середньорічні темпи зростання промисловості за 70-ті роки досягли 6,9% при зростанні населення країни на 3,5-3,6% в рік. Виробництво продукції обробної промисловості на душу населення в 70-і роки збільшилася в 2,2 рази. За ВВП на душу населення Венесуела вийшла на перше місце в Латинській Америці. Піднялися рівень заробітної плати і доходи всіх верств населення. Неграмотність зменшилася з 25,5% до 13%, в 4,5 рази зросла кількість студентів.
Але з'явилися і негативні симптоми.Створилася досить парадоксальна ситуація, коли Венесуела стала страждати не від нестачі, а від надлишку капіталів, будучи навіть при розгорнулися будівництвах не в змозі швидко вкласти у виробництво скупчилися фінансові кошти через нерозвинену інфраструктуру, вузькість внутрішнього ринку, брак обладнання і сучасної технології, кваліфікованої робочої сили. Почав зростати відтік капіталів за кордон, що спричинило розширення економічної експансії Венесуели в сусідні країни. Сильно виріс зовнішній борг, що досяг до кінця 1982 р 34 млрд. Дол. Не вдалися плани диверсифікації експорту, 95% якого як і раніше складали нафту і нафтопродукти. Зі збільшенням міського населення з 76% в 1970 р до 86% в 1985 р росли маргінальні його шари, соціальну напругу в містах.
У 1979 р до влади у Венесуелі вдруге після 1969-1974 рр. прийшло уряд Соціал-християнської партії. Президентом став Луїс Еррера Кампінса. Його уряд спробував традиційну десаррольістскую стратегію розвитку поєднати з рецептами «Чиказької школи». За державою як і раніше визнавалася роль головного стимулятора і фінансиста розвитку, але почалося обмеження його виробничих функцій і перерозподіл коштів на користь приватного капіталу. Однак на початку 80-х років падіння доходів від нафти, зростання виплат по зовнішній заборгованості та економічна криза звели нанівець зусилля уряду і ускладнили обстановку в країні, як і в Мексиці.
За період з 1970 до 1986 року населення Венесуели збільшилася з 11 до 18 млн. Чол.
Таким чином, реформістський мексиканський і венесуельський варіант капіталістичний модернізації також виявився вразливим, незважаючи на сприятливу кон'юнктуру для цих країн як експортерів нафти. ...........
|