Політична біографія Катерини I

Московський Інститут Соціальних Відносин і Права.

Кафедра суспільних наук.

реферат

Тема: Політична біографія Катерини I

Виконав студент першого курсу

юридичного факультету

Кучеревський Д. В.

Перевірив: кандидат історичних наук

доцент

Переладов Костянтин

Геннадійович.

Новосибірськ 2001 р

Зміст.

введення 2

історіографія 2

Смерть батька вітчизни 3

Тріумф Катерини 4

біографія 5

Бойова подруга 7

Внутрішній ворог 8

Коронація Катерини 8

Справа Монса 9

Чи може кухарка керувати державою? 10

Упертий Феодосій 13

Забуті родичі 14

Меншиков 14

Смерть Катерини 15

висновок 16

Список літератури 17

Вступ

У перші 16 -17 років, що минули з дня смерті Петра Великого, долю російського престолу не можна було назвати благополучною: на ньому змінилося п'ять монархів; Росія пережила кілька палацових переворотів; при владі стояли іноді люди, чужі країні, за своїм егоїстичним нахилам не варті влади. Причини, що зумовили цю епоху переворотів і тимчасових правителів, корінилися, з одного боку, в стані царської родини, а з іншого - в особливостях того середовища, яка управляла справами. Щоб ознайомитися з цими причинами, я розглядаю в своєму рефераті перші роки після смерті Петра.

Історіографія.

Доля колишньої портомоі склалася вдало, навіть яскраво - для жінки "підлого" походження. Як правителька вона ні чим себе не проявила; та й важко було від неї цього очікувати. Найважливіше в її житті і долі - близькість до великого людині, перетворювача Росії.

Буганов В. І.

Безперечно у селянської дівчини Марти, що стала дружиною Петра Великого, а потім самодержавної імператрицею, фантастична доля.

Катерина I була діяльної і енергійною. Вона не мала істинним величчю і мудрістю геніального правителя, на відміну від Катерини II.

І ще одна дуже важлива обставина. Катерина - володарка величезної країни і в той же час, як не дивно, жертва долі, тих самих чарівних, випадкових, пересічних, фатальних обставин, завдяки яким вона залишилася в історії. Її життя було понівечене державної машиною, т. К. Вільно чи мимоволі підпорядковувалася безжалісним законам боротьби за владу, яка заворожує і осліплює будь-якого, хто наближається до її сяючих вершин. Як правда Катерина дорого заплатила за своє місце на Російському престолі, і не тільки політичну ціну - вона принесла в жертву ідолу влади свої мрії про любов і звичайному жіноче щастя, мир і затишок сімейного життя, радості материнства, впевненість і спокій. Але все це було не тільки особистою трагедією. Її доля з сумної неминучістю стала і долею Росії - країни, у якій, як писав Микола Бердяєв, жіноча душа, країни, яка до сих пір шукає і не знаходить миру і спокою.

Анісімов Є. В.

Смерть батька вітчизни.

Смерть Петра Великого настала в ніч з 28 на 29 січня 1725 року. На престол вступила його дружина - імператриця Катерина I Олексіївна.

Тільки на перший погляд може здатися, що сходження дружини імператора на престол - факт звичайний, природний. Це не так. Навіть якщо Катерина I нікого не скидала, то все одно її вступ на престол було ні чим іншим, як палацовим переворотом; в кімнатах, що примикали до "салі" Зимового палацу, розгорнулася напружена боротьба за владу. Ця боротьба не вирвалася за стіни палацу і не переросла в збройне протистояння сторін.

Вихідною і формальної точкою протистояння стало відсутність письмового заповіту Петра Великого. Не дав він і усного розпорядження про спадкоємця престолу. Все це створило кризову ситуацію. Адже крім вдови імператора було ще кілька потенційних наступників престолу - дітей і онуків від двох його шлюбів.

Діти царевича Олексія, сина Петра I від першого шлюбу: 9-й річний Петро та 10-й річна Наталя - на початку 1725 року було живі і здорові.

Від другого шлюбу народилося одинадцять дітей, але в живих до січня 1725 року залишилося три дочки-підлітка: 16-та літня Анна; 15-та річна Єлизавета і 8-й річна Наталя.

Таким чином претендувати на Російський престол могли шестеро найближчих родичів Петра: його вдова, три дочки і двоє онуків.

У допетрівською Росії не існувало ніякого соціального закону про спадкоємця царського престолу, але діяла традиція.

У 1722 році Петро видав закон - "Статут про спадщину престолу". Він зводився до необмеженого права російського імператора призначати спадкоємця з числа своїх підданих і при необхідності змінювати свій вибір. "Статут став крайнім вираженням безмежної влади російського самодержця".

Після смерті Петра строкатий гурт придворних і генералів поділилася на дві основні "партії" - прихильників Петра Олексійовича молодшого і прихильників Катерини. Розкол цей був неминучий.

Протягом усього царювання Петра йому протистояла опозиція, але вчасно невдалого заколоту стрільців, вона в буквальному сенсі втратила багато голів і довгий час себе не проявляла. Але до середини 1710-го року опозиція піднеслася духом, дивлячись на свого лідера - царевича Олексія.

Справа царевича Олексія, розпочате в 1718 році, велося в спеціально створеній для цієї мети Таємної канцелярії. У цій справі проходили, крім найближчого оточення Петра Олексійовича, князь Василь Долгорукий, сенатори Михайло Самарін і князь Дмитро Голіцин, сибірський царевич (хан) Василь, граф Петро Апраксин.

Смертельний вирок царському синові підписали 127 осіб, починаючи з ясновельможного князя А. Д. Меншикова, щоб не шокувати європейську громадську думку. Але все ж коріння опозиції знищені були, і в ніч смерті Петра вони дали пагони.

Ім'я сина страченого царевича стало прапором угруповання родовитої знаті. До неї увійшли старовинні прізвища В. В. Долгорукого, Д. М. Голіцина - на чолі.

Також увійшли: А. І. Рєпін - президент Військової колегії; граф П. М. Апраксин; граф І. А. Мусін-Пушкін.

Поки імператриця обливалася сльозами над ліжком помираючої Петра, "в таємниці складався змову, що мала на меті висновок її разом з дочками в монастир, зведення на престол великого князя Петра Олексійовича і відновлення старих порядків", - описаний графом Г. Ф. Фон Бассеевічем.

Крім того розглядався компромісний варіант: імператором призначався Петре Олексійовичу, а регентом при ньому Катерина.

Про плани опозиції якимось чином дізнався генерал-прокурор П. І. Ягужинський та повідомив Катерині і Меншикову. Саме ясновельможний князь Меншиков був справжнім главою "партії" Катерини. Він розумів, що воцаріння Петра II означатиме для нього кінець кар'єри, а можливо, свободи і самого життя. Меншиков і Катерина були вихідцями з низів, тому мали багато недругів і заздрісників, не користувалися симпатією у більшості дворян, не мали розгалужених пологових зв'язків, отже тільки підтримка і точний розрахунок могли врятувати їх в цей вирішальний час.

Меншиков використав всю свою владу і вплив в армії для зведення Катерини на престол. Ще напередодні смерті імператора він прийняв попереджувальні заходи: державна казна була відправлена ​​в Петропавловську фортецю, під охорону її надійного коменданта, гвардія була готова за першим сигналом ясновельможного вийти з казарм і оточити палац.

Також Меншиков зустрічався з багатьма сановниками і, ні шкодуючи ні обіцянок, ні загроз переконував їх підтримати Катерину.

Природними союзниками Катерини і Меншикова були ті, хто завдяки своїй долі опинилися в подібному з ними положенні. Олексій Васильович Макаров придбав в державному апараті величезну владу. Він став справжнім "сірим кардиналом" у вищій системі управління. Без схвалення керівника кабінету Його імператорської величності на стіл Петро не лягала жодна скільки-небудь важлива папір або чолобитна. Влада Макаров міг зберегти тільки в тому випадку, коли престол залишився б за Катериною.

Знав досконально всю систему управління, він був необхідний майбутній імператриці, безпорадною в державних справах.

Надійними прихильниками Катерини і Меншикова виявилися багато сановники. Особливо виділявся серед них граф Петро Андрійович Толстой - досвідчений царедворець, умілий нажіматель таємних педалей системи влади. Толстого, начальника Таємної канцелярії, який вів справу царевича Олексія, в разі приходу до влади його сина, чекала сама погана доля. Г. Г. Вестфален взагалі вважав Толстого головною дійовою особою змови на користь Катерини.

Було що втрачати архиєпископам Феодосію і Феофану, що перетворило православну церкву в слухняне знаряддя Петровського держави. Безліч ворогів чекало моменту, коли можна буде розрахуватися з Руйнівник патріаршества, творцями Синоду.

Не зовсім була зрозуміла позиція генерал-прокурора Сенату П. І. Ягужинского. Він, як і граф Я. В. Брюс, барон А. І. Остерман та інші вичікував результату боротьби за владу, щоб примкнути до переможців.

Але Меншиков чекати і зволікати не міг.

Тріумф Катерини.

Ще не закінчилася агонія Петра, а ясновельможний вже зібрав в апартаментах цариці секретне нараду її прибічників. На ньому були присутні старші офіцери обох гвардійських полків, в тому числі майори А. Ушаков і Г. Юсупов, командир Семенівського полку І. І. Бутурлін. Шефом преображенців був сам Меншиков. Також брав участь глава Синоду архієпископ Новгородський Феодосій. Як тільки всі зібралися, вийшла Катерина.

Вона сказала, що має право на престол тому, що була коронована імператором в 1724 році, що, якщо до влади прийде дитина, то країну можуть очікувати серйозні випробування і нещастя. А коли неба буде завгодно з'єднати її з нині який відходить у вічність чоловіком, корона перейде великому князю.

Катерина нагадала гвардійцям про те, "як протегувала їм і висловила надію, що вони не покинуть її в нещастя". У відповідь вони заприсяглися їй у вірності.

Тут же обговорили програму дій. Найбільш радикальні, жорсткі пропозиції про арешт супротивників були відкинуті, як можуть привести до загострення обстановки в столиці. Було вирішено, що кожен учасник наради займеться вербуванням тих, які були йому найбільш віддані або перебували в його залежності.

І ось о 5 годині 15 хвилин ранку 29 січня 1725 року тривала агонія закінчилася - Петро був мертвий.

Відразу після смерті Петра в одному із залів палацу зібралося "держава" - вся правляча верхівка: Сенат, Синод, вищі урядовці і генералітет.

"Сенат розділився на дві партії: одна, палко підтримує інтереси цариці, хоче проголосити її правителькою; інші наполягають на проголошення імператором великого князя, внука царя, під спільним регентством цариці і Сенату ". Суперечка ставав все запеклішою, і невідомо, у що б міг вилитися.

І ось тут спрацювало секретна зброя, приготоване "партією" Катерини і Меншикова. Несподівано пролунав гуркіт полкових барабанів, все кинулися до вікон і побачили як миготять перед палацом зелені мундири преображенців і семеновцев. Палац був оточений.

За зручної нагоди, Меншиков, перекриваючи шум, голосно крикнув: "Віват наша августійша государиня імператриця Катерина!" - "Віват! Віват! Віват! "- підхопили гвардійці.

До восьмої ранку був складений досить туманний за змістом маніфест про сходження на престол Катерини.

Вона визнана була імператрицею в силу двох актів 1722 і1724 років. У 1722 році був виданий закон "Правда волі монаршої", за яким призначення спадкоємця залежало від волі імператора. У 1724 році Катерина, як сказано в сукупному маніфесті Сенату і Синоду, удостоєна була короною і помазанням за її "до Російської держави мужні праці".

Таким чином на Російському престолі виявилася імператриця Катерина I.

Біографія Скавронской (або Василевської).

Катерина I Олексіївна імператриця всеросійська (28 січня 1725 - 6 травня 1727).

Про її походження говорили всяке: одні називали її дочкою литовських селян чи ліфляндського дворянина і його служниці з кріпаків, інші уродженкою Швеції. Перш носила ім'я Марта. Народилася 5 квітня 1684 року і була охрещена в лютеранську віру. Рано втративши матері, Марта потрапляє в будинок пастора Глюка в Мариенбурге. Той виховує її разом зі своїми дочками; в той же час вона в його будинку служниця, робить все, що покладено в такому положенні; недарма пізніше, ставши вже царицею Росії, неодноразово говорила оточуючим, що в молодості була портомоей (прачкою). Юність Марти припала на сумну епоху в історії Ліфляндії. У 1700 році почалася Північна війна.

Влітку 1702 рік березень вийшла заміж за шведського солдата - трубача. На жаль, молодятам не вдалося насолодитися сімейним щастям. Її чоловіка вже на наступний день зажадали в полк, а вона залишилася в Мариенбурге.

Комендант Мариенбурга - майор Тіль, оцінив своє незавидне становище і погодився здати фельдмаршалу Шереметєва фортеця на "аккорд".

Все йшло мирно: російські полки стали втягуватися в місто, а жителі виходити з нього. І раптом сталося непередбачене! Капітан Вульф та штик-юнкер Мариенбурга підірвали пороховий склад. Пролунав оглушливий гуркіт, здригнулася земля і уламки кріпаків споруд стали падати на голови російських солдатів. Шереметєв порвав договір. Це означало, що місто віддається на розграбування військам, а жителі і гарнізон стають полоненими.

Божевільний вчинок капітана Вульфа круто змінив долю Марти. Якби він не підірвав пороховий льох, ніколи вона б не стала Катериною, дружиною Петра Великого і Російської імператрицею.

Серед інших трофеїв Б. П. Шереметєва дісталася красива 18-річна полонянка - Марта Скавронская (або Василевська). У старого Бориса Петровича Березня прожила близько півроку, перебуваючи в "портомоях". В кінці 1702 або в першій половині 1703 року його потрапила до Олександра Даниловичу Меншикову. Жвавий улюбленець Петра швидше за все просто відібрав дівчину у фельдмаршала. Незабаром у Меншикова Марту побачив цар, і ця зустріч вирішила її долю остаточно.

До цього дня сімейне життя Петра складалася з рук геть погано. Майже 10 років прожили під одним дахом Петро і Євдокія (перша дружина царя). Вона народила трьох синів, з яких вижив, на своє нещастя, тільки царевич Олексій. Але вже з 1692 року в родині пішли негаразди. Євдокія була не пара Петру. Йому була потрібна одягнена по новій моді весела і вертка партнерка в танцях, вірна супутниця в тяжких походах, помічниця в безперестанних справах. За своїм вихованням, освітою, кругозору Євдокія такою не була.

Розв'язка наступила в 1698 році. Повертаючись з-за кордону, Петро розпорядився відправити дружину в монастир.

З тих пір цар став відкрито жити в коку - Німецькій слободі під Москвою, в будинку виноторговця Монса - батька своєї давньої коханки Анни Монс, Анхен. Але і тут царю не пощастило. Анхен тільки зовні відповідала мріям Петра про кохану жінку.

Анна не любила царя - ось і весь секрет. У 1702 році потонув саксонський посланник Кенігса і в його паперах знайшли любовні листи Анхен. Петро був у нестямі від гіркоти і досади.

Марта - Катерина була зовсім іншою жінкою - саме тієї, яка так була потрібна царю.

Перший раз Катерина згадується в листі Меншикова, який перебував з Петром в Ковно (Каунасі) навесні 1705 року. Меншиков писав своїй нареченій Дар'ї Арсеньевой, вимагаючи надіслати "Катерину, а з нею інших двох дівок негайно". Як бачимо Катерина числиться в "дівках", яких Петро і його добрий друг Алексашка виписували, щоб (як написано в іншому листі) "обшити і обіпрати" їх під час нескінченних і битв. Пізніше в одному з листів Петру цариця, натякаючи на нових метресс (повій) царя, жартувала, що, може бути, ще й вона - "стара портомоя" - йому згодиться.

Але незабаром Катерина виділилася з довгої низки метресс і портомой. Петро - і це надзвичайно важливо - визнавав дітей, яких вона йому народжувала.

Петро все сильніше прив'язувався до Марті і знаходив час, щоб послати їй гостинець і, як тоді говорили, грамотку про своє життя-буття в Преображенське, де кілька перших років жила Катерина.

Петро прилаштував Марту до сестри і її кухоль. Тут проходила вона свої університети: її навчали новим для неї звичаям Росії, мови, на якому вона незабаром вимовила "символ віри" - ритуальні слова при хрещенні. Нарекли її Катериною Олексіївною. Її хресним батьком став царевич Олексій Петрович, звідси - її батькові. А в кінці грудня 1706 року Єкатерина народила царю дочка, теж Катерину. Але дівчинка через півтора року померла. У 1708 році з'явилася на світ їхня дочка Анна, а в наступному році - Єлизавета.

Преображенський період життя був випробувальним терміном для Катерини. Вона його витримала, своєї силою, м'якої манерою, працьовитістю і невибагливістю сподобалася оточуючим, так що одна зі старших сестер Петра, царівна Марфа, як-то раз порадила йому закінчити поневірянь і одружитися на Катерині.

Прихильність Петра до неї все міцніє. Коли він в столиці, то не може обходитися без неї. З Катериною і справи можна обговорити, і на бенкеті повеселитися. Вона вчасно потрібне слово скаже, заспокоїть; дивись, і гнів царський охолоне, і сам він відійде від дум тяжких, забуде, хоч на мить, про турботах і негаразди.

Її веселість і ніжність до фактичного дружину були облудою, манірністю; все в ній було природним, виходило від її натури життєрадісної і простий.

Бойова подруга.

Навесні 1711 року Туреччина розпочала війну проти Росії. Це було серйозне випробування воювати на два фронти, проти турків і проти шведів. Петро вирішив відвести війну на південь, якнайдалі від України і Польщі - театру військових дій проти шведів.

Недобрі передчуття мучили царя перед цим походом. Перед від'їздом, а Петро брав з собою Катерину, він оголосив про заручини з нею. З дороги Петро писав Меншикову, щоб той поклопотався про його улюблених дочках - Ганнусі і Лізонька, - якщо, мовляв, дівчатка залишаться сиротами. Якщо ж бог милує, то відсвяткують весілля "в Петербурзі - містечку".

Передчуття не обдурили царя. На початку червня 1711 турки зуміли відрізати російську армію від тилів і оточити на річці Прут. Кілька разів цар намагався вступити з турками в переговори, але всі зусилля були марні.

Найбільш драматичною була ніч 10-го на 11-е липня, коли, не дочекавшись парламенту, Петро перервав військову раду і наказав готуватися до прориву. Це було смертельно небезпечно. І в цей момент Катерина проявила мужність, винахідливість і волю. Поки Петро відпочивав, вона, не спитавши його, зібрала генералів і провела з ними раду, що показав самогубний прориву. Потім вона розбудила Петра і вмовила написати його ще одне, останнє, лист візиру - командуючому турецької армії. До цього листа потайки від царя вона доклала всі свої коштовності - такі пам'ятні і дорогі для неї речі, подарунки Петра. Можливо, це і вирішило справу - вранці візир дав згоду на переговори. Кошмар Прута скінчився.

24 листопада 1714 року нагороджуючи дружину тільки що заснованим їм орденом Святої Катерини, Петро сказав, що цей орден "учинено в пам'ять перебуванні Ея величності в баталії з турками у Пруту, де в таке небезпечне час не як дружина (в сенсі - жінка - Е . А.), але як чоловіча персона видимою була всім ".

* * *

Ці події ще більше зблизили обох. Ще до походу, 6 березня 1711 року Петро таємно обвінчався з Катериною, і кохана перетворилася в його законну дружину.

Весела, чарівна, спритна, вона повністю опанувала серцем і душею государя. Вона досить швидко і тонко розібралася в особливостях його характеру, його звички і уподобання, вміла догодити і распотешіть - на гулянці або в маскараді з князь татом і його конклаву. Головне ж - створити в будинку затишок, тиху і жадану пристань для відпочинку від праць і печалей. Всім цим і підкупила Петра, і саме тому він вважав за краще її іншим жінкам, тієї ж Ганні Монс, холодної і розважливою фаворитки.

Жінка неосвічена, неграмотна, Катерина, з її життєвим розумом, тактом, сердечністю і простотою приваблювала оточуючих.

Петра не турбувало "підлий" походження його обраниці. Він вважав за краще її іншим, не бажаючи мати дружиною знатну особу з російських або іноземних пологів.

Судячи з описів сучасників, Катерина Олексіївна відрізнялася приємною повнотою, мала білий колір обличчя з домішкою природного яскравого рум'янцю; чорні, маленькі очі, чорні ж і густе волосся, красиві шию і руки; лагідне і приємне обличчя. Цариця відрізнялася високим зростом і міцним здоров'ям. Тому вона сотні верст їздила за своїм невгамовним чоловіком без особливих зусиль.

Через півроку 19 лютого 1712 цар публічно обвінчався з Катериною. В їх честь салютували гармати з Петропавлівської і Адміралтейської фортець. Святкування відбувалося по морському чину. Тому нагоди був влаштований обід в Зимовому палаці, танці, що тривали майже тиждень, пускали ракети.

Внутрішній ворог.

Але життя Катерини не було безхмарним. Йшли роки, вмирали одні діти, народжувалися інші, і мати знову думала про їхнє майбутнє. А воно було туманним - офіційним спадкоємцем престолу вважався царевич Олексій. Він народився в 1690 році і восьми років був розлучений з матір'ю, засланої в монастир. Хлопчик жив спочатку у сестри царя - Наталі, а потім один, і завжди - особняком від другої сім'ї царя. Петро був суворий і холодний до сина, як до останнього підданому. Як би не надходив царевич, батько їм вічно був незадоволений.

Треба сказати, що царевич ні розслабленим і боягузливим. Він успадкував від батька його волю, упертість і відповідав Петру глухим неприйняттям і мовчанням. Це були єдинокровні вороги. Царевич не сумнівався: за ним - єдиним і законним спадкоємцем - майбутнє і потрібно лише стиснувши зуби, терпіти, чекати свого часу.

Але в жовтні 1715 року вузол трагедії затягнувся ще тугіше - у дружини Олексія, Шарлоти Софії, 12 жовтня народився син, названий на честь діда Петром, а через 16 днів Катерина розродилася довгоочікуваним хлопчиком, якого також назвали Петром - "шишечка", як називали його батьки.

З царевичем Петром були пов'язані і всі династичні надії батьків. Після народження Петра Петровича Олексій пише батькові, що готовий відмовитися від престолу на користь "братика", але цар, налитий чорної ненавистю, підозрює в сина "авессаломову злість" і вимагає від нього нездійсненного - "скасувати свою вдачу" або піти в монастир. Олексій згоден на все, але обидва розуміють неможливість першого і малу ціну другого.

Загнаний в глухий кут, царевич біжить за кордон до Відня, під захист імператора Священної Римської імперії. Прибувши туди, 10 листопада 1716 року, він поскаржився на батька, який задумав позбавити його прав на престол, і на мачуху. Почалася епопея з повернення царевича на батьківщину. Цар брехливими обіцянками виманює царевича в Росію, в 1718 році, де його чекають тортури (Петро в катівні сам рве у сина нігті), швидкий суд і вирок - смерть. За словами одного з гвардійських офіцерів, в ту страшну ніч 26 червня 1718 року, коли Петро покликав їх - кількох вірних людей - і, обливаючись сльозами, наказав убити спадкоємця, поруч з ним була Катерина. Вона намагалася полегшити тяжкий доля царя, який приносив на вівтар Вітчизни страшну жертву - свого сина, ворога внутрішнього. Але вона поруч ще й тому, що ця кров була потрібна і їй - матері "Санкт-Петербурзького господаря" - "шишечки".

Царевич Олексій був задушений в Трубецком бастіоні Петропавловської фортеці.Петро і Катерина зітхнули вільно: проблема престолонаслідування зважилася. Але тоді вони ще не знали, що в квітні 1719 року проболев кілька днів, їх син помре, не проживши і трьох з половиною років.

Коронація Катерини.

З кінця 1723 року в першопрестольної почали готується до приїзду з Петербурга імператорського двору - споруджували тріумфальні ворота, в Кремлі заново оббивали стіни в Грановитій, Столовій та інших палатах, розвішували прикраси, робили нові лівреї обслузі. Робили також корону і всякі убори для дружини Петра: стояла її коронація, як імператриці всеросійської.

Клопоти і приготування, якими заправляв П. А. Толстой, який відзначився в справі царевича Олексія, тривали до весни 1724года. А 7 травня відбулося коронування колишньої полонянки і портомоі. В урочистому церемоніалі брали участь найвідоміші та найвпливовіші сановники, світські і духовні, армійські частини і натовпу простого народу. В Успенському соборі Кремля Петро I, поклав корону на голову коліно - похилої "Катерінушке". Дзвонили дзвони, гриміла полкова музика. Маніфест Сенату і Синоду сповіщав, що короною і помазанням Катерина визнана гідною за "Заслуги перед Російською державою". На парадному обіді слово на честь імператриці вимовив Феофан Прокопович. Він оспівав її "незмінну любов і вірність до чоловіка і їхнього пана, невсипуще зневага до Порфирорідних для донечки (Ганні і Єлизаветі), великому онукові (Петру, синові покійного Олексія) і всієї високої прізвища".

З нагоди настільки радісної події пішли нагороди, в тому числі і від імператриці. Толстого Катерина Олексіївна звела в графське гідність. Серед тих, кого вона зазначила, був і камер-юнкер Віллі Монс, брат тієї самої Анни Монс. Йому було видано від імені Петра I диплом на звання камергера двору імператриці. Відкинувши свого часу негідну, змінювати йому "Монсіху", Петро I за іронією долі, наблизив до себе її брата, який став винуватцем душевних страждань царя наприкінці його життя.

Справа Монса.

Молодий красень (народився в 1688 році), вітряний чепурун і вітрогон наблизився до Петра в 1711 році, під час Померанской компанії. Завдяки старанності він входить в довіру до царя. Восени 1711 року побувала в Ельбінг Катерина, і сестра Віллімом, дружина коменданта цього міста Мотрона (Модеста) Балк зуміла завоювати її розташування і дружбу. Мотрона просить брата посприяти переїзду її старого чоловіка в Росію. Віллі зав'язав тоді вже знайомства, в тому числі з П. І. Ягужинський, з кабінет - секретарем А. В. Макаровим і іншими. Срібролюбиві і сутяжний, Віллі жадає багатства і чинів.

Як генерал-ад'ютант Віллі супроводжував царя і царицю під час їх поїздки за кордон в 1716 році. Саме з цього часу, за указом Петра, "Монс вжито був у дворовій нашої службі при люб'язно нашій дружині", як то кажуть про це в дипломі 1724 року. Він керує цариці селами і селами. Він - організатор свят і веселощів, до яких була дуже схильна Катерина. Він повідомляє їй про справи, про новини, вів її кореспонденцію, завідував її скарбницею і коштовностями і перебував, як зазначається в тому самому імператорському дипломі, "невідлучно" при "Катерінушке".

Молодий і ставний, обов'язковий і веселий, франтовий і красивий Монс, а йому в ту пору не було ще 30 років, супроводжував царицю всюди, влаштовував її справи. З огляду на часті поїздок "старого-батюшки", розважав її, ніж міг, і, як потім виявилося, не тільки улесливими словами. Багато, зметикували, в чому справа і стали шукати його розташування і допомоги. Улюбленець випадку, він став дуже багатим і впливовим людиною, власником багатьох маєтків, досяг, здавалося б, вершини успіху і щастя.

Активність Монса, втручання його в справи уряду місць, судових установ, не залишалися непоміченими, викликали чутки, кидали тінь на царя і його "сердешненькую". Навіть найближчі до царя, люди не попередили його; більш того - "оберігали" його від правди, так як їм було вигідно користуватися послугами фаворита цариці. А той допомагав їм у всьому за допомогою "премилосердна государині". Меншиков, потрапив 1722 - 1723 роках в немилість через перевищення влади і невгамовну пристрасть до чужої власності, рятувався тільки завдяки заступництву Монса і Катерини. Ясновельможному в той раз загрожував не кийок царського, а мало не смертна кара. Поступився імператор тільки наполегливе прохання дружини.

* * *

В останні роки, під час листування Петра і Катерини, проходила жартівлива гра псевдонеравной пари - старого, постійно скаржиться на хвороби і старість і його молодої дружини.

Ця гра в старого і молодицю, пересипана в листах натяками і сумнівними жартами, раптом стає життям - Петро дійсно здає. Довгі роки безладної, хмільний, невпорядкованого життя, походів, битв і постійного душевного неспокою - зробили свою справу. Але почуття його до Катерини не тільки не тьмяніють, а й розпалюються пізнім, сильним вогнем.

У листопаді Петро відчув страшний удар; йому стало відомо про інтимну близькість Катерини з Монсом.

Видали їх клеврети і дармоїди фаворита і імператриці. Чиновник з канцелярії Монса Є. М. Столєтов, "канцелярист кореспонденції Ея Величності", людина балакучий, знав про всі витівки свого патрона. Придворний блазень Іван Балакірєв допомагав Монсу, в тому числі і в пересиланнях з імператрицею, і теж не відрізнявся мовчазністю.

Взяті під час арешту Монса папери відкрили очі Петру: серед них були десятки улесливих холопських листів до камергеру. І які звернення: "Премилостива государ і патрон", "Любий друг і брат"! І які підписи! Меншиков, генерал-прокурор Ягужинський, губернатори Волинський і Черкаський, дипломат П. М. Бестужев-Рюмін, канцлер Головкін, цариця Парасковія та інші! І незліченні подарунки і підношення: кіньми, селами, грошима. Зрада! Всі все знали, принижувалися перед тимчасовим правителем і мовчали - значить, чекали його, царя, смерті.

9 листопада заарештований Монс постав перед своїм слідчим. Їм був сам Петро.

Не минуло й кількох днів після допиту, як він загинув на ешафоті: за вироком швидкого суду. Звинувачення в отриманні якихось подарунків були сміховинні. Всі знали, в чому справа. Столиця, пам'ятаючи справа царевича Олексія, заціпеніла.

Сокира ката просвистів біля самої голови Катерини: жорстоким покаранням зазнали її статс-дама Мотрона Балк, камер-лакей Іван Балакірєв, камер-паж Соловов, секретар Монса Столетов - всі учасники зради.

* * *

З часу страти минуло три тижні. Чи то повертаючись з гулянки у Толстого, чи то за наполяганням Петра, Катерина змушена була проїхати по площі, де страчували Монса. На колесі, на самому верху високого стовпа, лежав труп її фаворита, а з загостреного кола на неї дивилися очі його відрубаної голови.

Удар, невиліковно хворого Петра, прискорив його кончину. Відбулася вона 28 січня 1725 року.

Чи може кухарка керувати державою?

З перших кроків царювання Катерина I і її радники прагнули показати всім, що прапор в надійних руках, що країна впевнено рухається шляхом, визначеним Великим реформатором. Гаслом початку Катерининського царювання були слова указу 19МА 1725 року: "Ми бажаємо всі справи, зачаті руками імператора, з Божою поміччю вчинити".

Спочатку уряд побоювалося виступів армії, особливо частин на зимових квартирах на Україні. Ними командував генерал князь М. М. Голіцин, належав за своїми поглядами та родинними зв'язками, до переможеним "боярам". Але незабаром, навесні 1725 року, за лояльність до нової влади і за визнання його військових заслуг, він отримав звання - генерал-фельдмаршал.

Без ексцесів минуло й підписання присяги.

Імператриця першими своїми кроками як би вселяла підданим, що правити має намір "милостиво" і аж ніяк не буде так крута і жорстока, як її покійний чоловік. Зітхнули з полегшенням провинилися перед імператором і законом вельможі і чиновники.

"Показуем милість", Катерина продовжила амністії, які оголосив в останні години свого життя Петро, ​​звелівши звільнити за християнським звичаєм арештантів-боржників, шахраїв і злодіїв. Катерина звільнила багатьох політичних в'язнів і засланців - жертв самодержавного гніву Петра.

З іншого боку, Катерина не скасувала жодного з незавершених Петром починань. У лютому 1725 року через Петербурга відправився в свою знамениту першу Камчатська експедицію капітан-командор Вітус Берінг, розраховуючи знайти протоку між Азією і Америкою. 21 травня був заснований задуманий ще Петром орден Святого Олександра Невського.

Чи не відбулося кардинальних змін і в зовнішній політиці. Іноземні посли були прийняті віце-канцлером А. І. Остерманом, який запевнив їх у незмінності курсу Росії. Спочатку нічого не змінювалося: російські посли в європейських столицях отримали підтвердження своїх повноважень і петровських установок. Восени 1725 російська армія вогнем і мечем пройшлася по Дагестану, знищивши безліч аулів і зруйнувавши місто Тертки. Як тільки зійшов лід, в море вийшов Балтійський флот.

Словом, все йшло, як раніше: з розмахом, енергійно, з твердою впевненістю в непохитності почав, закладених Петром. Але все це було на поверхні життя, а в глибині давно вже почалися і все прискорювалися сильні струми.

Єдність переможців зникло відразу ж після перемоги. Було ясно, що величезну владу отримає ясновельможний князь А. Д. Меншиков. Він перебував під слідством у останні роки, він підбадьорився і став енергійно надолужувати згаяне. Меншиков відправив губернатором до Риги А. І. Рєпіна, ставши замість нього президентом Військової колегії, і звільнився від душили його комісій. 19 вересня 1725 роки йому пробачили штрафи за 1721 рік. А грудні 1725 року справу Меншикова була остаточно закрита.

Клопотав Олександр Данилович і про своїх капіталістичних інтересах. 2 березня 1725 року - ясновельможний подав імператриці чолобитну про надання пільг для його скляних заводів в Ямбурге.

Меншиков був найвпливовішим радником імператриці. Без нього вона б не могла керувати державою і тому, переважна настирливістю ясновельможного, підписувала все укази, які він від неї вимагав.

Серйозним суперником Меншикова виявився прибічник Катерини - Карл Фрідріх, герцог Голштейн-Готторпский і його таємний радник Бассевича. Вони надавали певний вплив на політику, не даючи загаснуть тліли російсько-датському конфлікту з приводу злощасного Шлезвига.

24 листопада 1724 Петро I і Карл Фрідріх підписали шлюбний контракт про шлюб герцога і цесарівна Ганни Петрівни. 21 травня 1725 року зіграли розкішне весілля.

Карл Фрідріх давно вже намагався грати самостійну роль в політиці двору.

Його вплив на Катерину було очевидно, все бачили результати його зусиль - зовнішня політика. Почавши з загальних демаршів на дипломатичному рівні з приводу Шлезвігскім образ герцога, російське уряд навесні 1725 року всерйоз стало брязкати зброєю. Войовнича теща, яка стала на захист улюбленого зятя, готувалася до війни з Данією.

Все це турбувало Меншикова. Він не міг терпіти сильного суперника біля підніжжя трону Катерини - влада одна і її не можна ділити. Формально Меншиков підтримуючи дружні відносини з герцогом, прагнув вижити молоду сім'ю з Росії.

Ймовірно, всупереч його бажанню Катерина в лютому 1726 року включила зятя в новостворений Верховний таємний рада, а за тим зробила його, як і Меншикова, підполковником гвардії.

Боротьба Меншикова і герцога була прихованою, прихованої за взаємними усмішками і люб'язностями.

Меншиков, хоча і амбітний, але тверезий політик, розумів, що з "боярами" слід жити мирно, що не загострюючи відносин, і навіть - при необхідності - враховувати їхню позицію. Ясновельможний, заради влади і спалюють його честолюбства, пішов на відкритий союз з родовитої опозицією, почав з нею гри.

Отже, на престолі сиділа імператриця Катерина I Олексіївна, яка успадкувала від чоловіка не тільки трон, але і безмежну самодержавну владу.

Факти свідчать, що вдова Петра Великого не була в змозі самостійно і повноцінно здійснювати функції свого великого попередника. Уже в перші місяці правління Катерини стало ясно, що колишня система влади, заснована на активному і всебічним участю самодержця в управлінні державою, не працює.

До кінця 1725 в управлінні імперією чітко назрівав криза. У середовищі правлячої еліти не було єдності: Ягужинський з Сенатом і Меншиков зі своїми людьми представляли двома полюсами, дві борються сили. Сенат, навіть якби і отримав повну свободу дій, навряд чи б впорався з керівництвом країною - це було установа, сильно роз'їдене виразками бюрократії. Недієздатність самої імператриці, зайнятої розвагами, надавало ситуації драматичний характер, бо в двері буквально ломилися серйозні внутрішні і зовнішньополітичні проблеми. Про них потрібно було думати, їх потрібно було вирішувати.

Криза виконавчої влади при наростанні проблем управління імперією, при усилившейся тенденції до переосмислення і зміни петровських почав політики - все це послужило причиною утворення нового вищого урядового органу - Верховного таємного ради.

З перших днів нового царювання в уряді почався критичний перегляд проблем внутрішньої політики. Ініціатором його став П. І. Ягужинський, подав імператриці протягом 1725 року дещо особливих записок про становище в країні. Суть їх зводилася до наступного: зміна в податковий політиці (скорочення в подушного податку на чотири копійки, полегшення долі оштрафованих за "прописку і утайку" душ під час перепису), звільнення з армії деяких категорій дворян і, до часу відкласти деякі з незавершених будівництв.

Катерина схвалила зменшення податі і деякі пільги для оштрафованих. 74-ох копійчана подушна подати з селян була зменшена на 4-е копійки і прощені недоїмки в окремих повітах.

Саме Ягужинський перший звернув увагу імператриці на плачевний стан справ. Генерал-прокурор Сенату "око государеве", він краще за інших знав реальний стан в країні.

Ягужинський вказував на головний порок введеної Петром системи подушного оподаткування: вона не відповідала рівню реального добробуту селянства.

Виходом Ягужинському і сенаторам бачився, по-перше, в скороченні подушного ставки податку ще на 10 копійок (з 70-ї до 60-ї копійок) і по-друге, в скороченні, користуючись мирним часом, чисельності армії і зменшенні витрат на військові потреби . Крім того, сенатори пропонували вивести полки з сіл, куди вони були поставлені за планом Петра, щоб швидше і ефективніше збирати подушний податок з селян. Постої викликали повсюдне невдоволення і селян, і поміщиків.

Але необхідно врахувати, що Сенат не мав законодавчими правами.

Це питання було переправлено до Військової колегії. Генерали в різкому і безкомпромісному дусі повністю відкинули пропозицію Сенату. Вони вимагали провести ревізію недоїмок.

Але все ж визначальним в зіткненні Сенату і військових були підводні течії, прихована боротьба двох сильних суперників: Ягужинского - фактичного керівника Сенату і Меншикова - глави військового відомства. Ця боротьба була за владу, за вплив на імператрицю. Меншикову не було рівних, і він переміг, але сама проблема залишилася і продовжувала загострюватися.

Отже, Верховна таємна рада була утворена 8 лютого 1726 року.

Створення ради було обумовлено не тільки слабкістю Катерини як державного діяча, а й загальної розкладкою політичних сил, яка вимагала організаційної консолідації її прихильників.

Точно встановити, хто був ініціатором утворення ради зараз неможливо, але роль в цьому Меншикова була, ймовірно, значна.

Очевидно, що якби рада створювався всупереч бажанню першого вельможі країни і тим більше - з метою обмежити його владу, то ясновельможний мав би проявити максимум енергії, щоб не допустити цього.

Завдяки Меншикову в сові увійшов сенатор Д. М. Голіцин, і навпаки - не потрапив (страшно ображений на це) генерал-прокурор Ягужинський. Голіцин як би представляв родовиту опозицію у вищому органі влади. Меншиков намагався знайти спільну мову зі своїми вчорашніми ворогами. Всі інші члени ради належали до табору Катерини: президент Військової колегії А. Д. Меншиков, президент Адміралтейської колегії Ф. М. Апраксин, канцлер Г. І. Головкін, віце-канцлер А. І. Остерман, начальник Таємної канцелярії - П. А . Толстой і, нарешті, - головний біль ясновельможного - Голштинский герцог Карл Фрідріх, введений в раду за бажанням самої імператриці.

Його рішення були колегіальними, затверджувалися імператрицею, і значить, жоден з членів ради не ніс всієї тяжкості особистої відповідальності. Це було зручно всім - і Меншикову, і його опонентам, і Катерині.

Верховний таємний рада стала найвищою урядовою інстанцією в вигляді вузького, підконтрольному самодержцю органу, що складався з довірених осіб. Він мав вищої законосовещательной, вищою судовою і вищої розпорядчої владою.

Рада не підміняв Сенату. Саме в тому, що раді були підвідомчі в першу чергу справи, не підпадають під існуючі законодавчі норми, і полягала специфіка нового установи.

Упертий Феодосій.

Коли грізний цар помер і його нещадна кийок перестала загрожувати підданим, не один Меншиков зітхнув з полегшенням. Повітря свободи кружляв голови, і першою жертвою оманливого почуття безкарності упав віце-президент Синоду архієпископ Новгородський Феодосій.

Він швидко висунувся в число впливових церковних ієрархів, ставши не тільки будівельником і первимс архімандритом Олександро-Невської лаври, а й поряд з Феофаном Прокоповичем - ревним прихильником петровських - церковних реформ. І хоча він програвав Феофану в інтелекті, талант письменника і проповідника, більшу частину петровського царювання Феодосій займав перше місце в негласної церковної ієрархії. Він здійснював коронацію Катерини в 1724 році, і він же відпускав царю - грішникові всі його численні гріхи, в тому числі, ймовірно, і страшний гріх синовбивства.

Смерть Петра Феодосій зустрів як звільнення від ярма, і тут же всі його вади - грубість, зарозумілість, непомірне честолюбство - спливли на поверхню.

Справа в тому, що ще за Петра був виданий спеціальний наказ, що забороняв городянам їздити по мосту біля царського палацу, коли государ спочивав після обіду, щоб стуком кінських копит і екіпажу не потривожити монарха в його конторки. Коли вартовий зажадав від проїжджав через міст Феодосія вийти з карети і далі йти пішки, той влаштував гучний скандал. Капітан Преображенського полку Бредікін, який чергував в той злощасний для Феодосія полудень доповідав у палаці, що Феодосій вийшов з карети, «махав тростиною і говорив:" Я, де, сам краще ясновельможного князя "», потім прийшов до палацу і кричав там: "Мені , так, бував при Катерині великої всюди вільний хід, ви, де, боїтеся тільки палки, яка вас б'є, а наші, де, палиці більше тих, шолудиві, де, кому вівці не знають, кого не пускають ". У відповідь на ввічливе зауваження палацового служителя, що до імператриці пройти "не на часі", тобто не можна, що зарвався ієрарх, згідно з протоколом слідства, "на саму Катерину велику високу особу обурився, та й вельми прикре слово виблювати, що він в будинок Катерини великої ніколи надалі не піде, хіба неволею притягнутий буде".

Така поведінка раніше слухняного і догідливого ієрарха було сприйнято при дворі як "образу честі Катерини імператриці великої". Негайно нарядили слідство. Його вели вчорашні друзі і товариші по чарці Феодосія - П. А. Толстой і Андрій Ушаков. Вони не дали ніяких поблажок своєму старовинному приятелеві. А про членах Священного Синоду і говорити не доводиться.

Ніякі каяття і виправдання Струсів Феодосію не допомогли: він був засуджений до смерті. Втім, Катерина проявила милосердя: замінила смертельну кару ув'язненням в монастирській в'язниці.

Кінець Феодосія був жахливий. Його замурували в підземну в'язницю в Архангелогородський Карельському монастирі. Залишивши лише вузьке віконце, через яке йому давали хліб і воду. Взимку 1725 його перевели в опалювальну келію, яку також "запечатали". Вже у лютому 1726 року годинні стривожилися - Феодосій не брав їжу і не відгукувався на поклик. У присутності губернатора вхід розкрили - Феодосій був мертвий ...

Забуті родичі.

Катерина, прийшовши до влади, не згадала про своїх родичів до тих пір, поки ризький губернатор, фельдмаршал князь А. І. Рєпін не повідомила, що до нього звернулася якась Христина, скаржилася на утиски свого поміщика і просила влаштувати побачення з сестрою.

Катерина спочатку була явно збентежена. Сестру і її сімейство вона наказала містити "в скромному місці і дати їм навмисне їжу та одяг", від поміщика їх взяти "під виглядом жорстокого варти" як самозванців і "приставити до них повірений особу, яка могла б їх утримати від порожніх оповідань, треба думати - про босоноге дитинство Катерини.

Однак через півроку родинні сили переселили, і всіх Скавронской доставили в Петербург, - точніше в Царське село. Можна собі уявити, що творилося в Царському палаці! Родичів було багато. Крім старшого брата Самуїла прибув середній брат Карл з трьома синами і трьома дочками, сестра Христина з чоловіком і двома доньками, - і того не менш двох десятків. Відірвані від вил і дійниць, родичі імператриці ще довго відмивалися, вчилися присідати і кланятися і носити дворянську одяг. Спочатку 1727 року всі вони стали графами, отримали великі маєтки. І в російських генеалогічних книгах з'явився новий графський рід Скавронской. Правда відомостей про особливу близькості сімейства з імператрицею щось не зустрічається ...

Меншиков.

Спочатку 1727 року багато придворні зі страхом ворожили: що чекає їх завтра? Часті задухи, конвульсії, лихоманки не дозволяли Катерині залишати опочивальню. Що буде з ними, якщо Катерина помре?

З турботою і тривогою намагався розгледіти прийдешній день і другий після імператриці людина в державі - ясновельможний князь А. Д. Меншиков.

Хто ж після смерті Катерини успадкує імператорську корону? На обличчя було три реальних кандидати: великий князь Петро Олексійович - одинадцятирічний хлопчик, обійдений владою в 1725 році, і дві дочки Катерини - Анна Петрівна і Єлизавета Петрівна.

Старша - Анна Петрівна - була вже видана заміж за герцога Голштиньского Карла Фрідріха, і тому її шанси зайняти престол були незначні.

Інша справа - онук Петра Великого великий князь Петро Олексійович. Йому сприяла традиція наслідування російського престолу по прямій чоловічій низхідній лінії від діда до батька і далі - до онука.

Та й посадити на престол Єлизавету, як колись її мати, було б не легко навіть могутньому Меншикову.

Зваживши всі ці обставини, Меншиков почав свою рішучу, головоломну партію, зробивши ставку на великого князя. Відомо, що Олександр Данилович був завзятим любителем шахів. Тепер прийшов час найважливішою партії, де фігурами були живі люди. Сенс її зводився до того, щоб не тільки зробити необхідну рокіровку і захистити свого короля, але і швидко провести свою скромну пішака, на саму верхню ворожу горизонталь, зробити її ферзем і тим самим вплинути на результат партії в свою користь.

Цією пішаком - майбутнім ферзем - повинна була стати старша дочка ясновельможного п'ятнадцятирічна Маша. Меншиков вирішив влаштувати її "подружнє справа" з великим князем Петром.

Згода імператриці на шлюб великого князя з Марією Олександрівною було отримано досить швидко.

Цариця була багато в чому зобов'язана Меншикову - він був старим другом її серця. Це він представив її - просту служницю - Петру, "потім чимало сприяв рішенню государя визнати її дружиною".

Не могла березня відмовити Олексашка.

Хитрий план Меншикова дуже не сподобався його товаришам по "партії". Ясновельможний, домагаючись шлюбу своєї дочки з майбутнім спадкоємцем престолу, кидав напризволяще тих, з ким він переміг при воцаріння Катерини в 1725 році.

Особливо занепокоївся граф П. А. Толстой. Прихід до влади Петра II означав би для нього - невблаганного слідчого і ката царевича Олексія - кінець кар'єри, а можливо, і життя.

Також стривожилися за своє майбутнє - генерал Іван Бутурлін, генерал-поліцмейстер Петербурга Антон Девьер, обер-прокурор Сенату Григорій Скорняков-Писарєв. Вони ясно бачили, що ясновельможний їх зраджує.

Толстой, герцог Голштинский, Анна Петрівна та інші намагалися переконати Катерину відмовити Меншикову і передати престол Єлизавети. Але імператриця була непохитна, та й сам Меншиков не сидів, склавши руки.

Одного разу він наказав заарештувати свого шурина Девьера. Під час катування Девьер видав своїх "спільників", серед яких фігурував і Толстой. Мета була досягнута, старий лис попався: він був заарештований.

"Змова заколотників" був розкритий. 6 травня 1727 роки за кілька годин до смерті - Катерина підписала підготовлений ясновельможним указ про позбавлення "змовників" чинів, звань, майна, покарання їх батогом і заслання в далекі краї. Примітно, що в комісії, що вирішувала долю Толстого "з товаришами", сидів один з лідерів родовитої опозиції - князь Д. М. Голіцин.

Меншиков святкував перемогу. Але тоді, в травні 1727 року він не знав, що пройде всього лише чотири місяці - і доля Толстого стане і його долею: обидва вони помруть в одному році - в 1729-м, Толстой - в казематі Соловецького монастиря, а Меншиков - в Березові, в глухому сибірському засланні.

Смерть Катерини.

"Цариця до того ослабла і так змінилася, що її майже дізнатися не можна", писав у середині квітня 1727 французький дипломат Маньян. Вона не прийшла до церкви в перший день Пасхи і не бенкетувала в день свого народження - 5-го квітня - це було не схоже на її характер.

З кінця квітня Меншиков уже не йшов з палацу. Досвідчені лікарі попередили його про безнадійному стані хворий. Меншиков найменше думав про Катерину. Суєтний, марнославний, ласий до грошей, чинів і влади, він кілька разів в день подавав їй на підпис укази. Ослабіла імператриця була повністю в його владі і підписувала все.

Головною турботою Меншикова було складання заповіту Катерини. Тут було багато проблем. Йдучи на зустріч всім побажанням Даниловича, імператриця хотіла захистити і своїх дочок. Анна і Єлизавета на колінах просили мати скасувати рішення про шлюб великого князя Петра і княжни Марії Олександрівни. Але воля Меншикова була непохитна. Він запропонував лише компроміс: спадкоємцем престолу стає великий князь, але якщо він вмирає бездітним, то чергу переходить спочатку до Анни, а потім - до Єлизавети. Крім того, Меншиков обіцяв герцогською парі велику суму грошей для безбідного існування в Голштинии. І раніше він відверто виштовхував молодого подружжя на батьківщину Карла Фрідріха. Зараз, в останні дні життя імператриці, він дав усім зрозуміти, що це питання вирішене остаточно.

Кажуть, що за кілька годин до смерті Катерині наснилося, що вона сидить за столом в оточенні придворних. Раптом з'являється тінь Петра. Він вабить "друга сердешненького" за собою, і вони відлітають, як ніби в хмари. Цариця кидає останній погляд на землю і бачить своїх дочок, оточених гучної, неспокійної натовпом. Але вже нічого не виправиш - надія лише на Даниловича - він не підведе ...

6 травня 1727 року о дев'ятій годині вечора, проживши на світі 43 роки і один місяць і процарствовав два роки, три місяці і один тиждень, Катерина померла.

Висновок.

Катерина, ставши вже самодержицей, здібностей до правління державою не проявила. Всі справи вона передоручила Меншикову, вплив і значення якого в урядових сферах пішло різко вгору, і деяким іншим сановникам.

З ініціативи ясновельможного, влада спробувала зменшити витрати на апарат управління, без особливого, втім, успіху. З метою зменшити роль Урядового Сенату (його стали називати "Високим") був створений указом імператриці 8 лютого 1726 року Верховний таємний рада. Надії Катерини I і ряду членів Ради на те, що з його допомогою можна приборкати честолюбство і зарозумілість ясновельможного, не виправдалися.

Применшення ролі Сенату, установа Верховної таємної ради означало, звичайно, відступ від задумів Петра I. У тому ж напрямку йшли і заходи щодо посилення влади воєвод і губернаторів - їм підпорядкували міські магістрати, введені імператором; в результаті міське самоврядування зачахло.

Але в цілому Катерина I і її співробітники продовжили політику Петра I у внутрішніх і зовнішніх справах. Росія закріпила за собою придбання, зроблені на Кавказі, - Персія і Туреччина підтвердили свою згоду з цим.

Була відкрита академія наук, план якої був оприлюднений Петром ще в 1724 році. Відправлена ​​експедиція Вітуса Берінга, для вирішення питання, з'єднується Азія з північної Америкою перешийком або розділяється протокою. В силу прямих вказівок, знайдених в паперах перетворювача вирішено було продовжити складання Уложення; видано докладний пояснення закону про спадщину в нерухомих имуществах. Заборонено підстригати в ченці без Синодской указу. Було встановлено орден Олександра Невського. Наказано було з колегій і канцелярій доставляти в друкарню відомості про всі "знатних справах, що підлягали до ведення народному". Шафирову, поверненого із заслання, доручено було написати історію Петра Великого.

Список літератури.

1. Анісімов Є. В. Жінки на Російському престолі., Сиб., 1998 г.

2. Анісімов Є. В. Росія без Петра., Пг., 1994 г.

3. Буганов В. І. Катерина I., в ж .: Питання історії., 1994., №11., Стор. 39