Цензура в Росії: минуле і сьогодення

Вступ. 3

1. Біля витоків цензури. Цензура в період утворення Російської держави. 5

2. Цензура в XVIII столітті. 9

3. Від самого ліберального цензурного указу до самого жорсткого. 18

4. Російська імперія і Радянський союз: що спільного ?. 30

5. Сучасність: від закритого до відкритого типу суспільства. 35

Висновок. 36

«Наша свобода грунтується на свободі

друку, а її не можна обмежити, не втративши. »

Томас Джефферсон

200 років тому Олександр I затвердив цензурний статут, який був настільки ліберальним, що далі цензура могла тільки посилюватися. Лише до кінця XIX століття стало зрозуміло, що штрафи і дотації є куди більш дієвим способом контролю за пресою, ніж, скажімо, конфіскації тиражів. І зовсім не обов'язково забороняти публікацію гострих матеріалів - досить заборонити виданню публікувати рекламу, а потім чекати, коли майно редакції почнуть розпродавати за борги ...

Вважається, що вперше ввести цензуру спробував папа Сикст V, який в 1471 році заборонив друкувати книги без попереднього ознайомлення з ними компетентних органів. Хоча за життя Сикста V ці самі органи так і не були створені, він увійшов в історію як батько цензури. Лише в XVI столітті цензура була введена практично у всіх європейських державах. А в кінці XVII століття ці держави стали одне за іншим від неї відмовлятися. Правда, така відмова ніколи не означав повної свободи самовираження. Наприклад, у Франції свобода друку була проголошена під час революції, тобто під стукіт гільйотини.

Але мене в моїй роботі цікавить виключно історія розвитку: процвітання і згасання - цензури в Росії. Від її зародження у вигляді цензури православної церкви, через розвиток в особі світської цензури, до епілогу в образі партійної цензури в СРСР. Я постараюся зупинитися на найбільш важливих, на мій погляд, події, датах і фактах. До кожного розділу підібраний свій епіграф - вислови великих умів, пов'язані з цензурою. У своїй роботі я практично не буду торкатися сучасності, спираючись на історію.

Актуальність, цілі і завдання даної курсової роботи будуть обумовлені наступними положеннями. Інститут цензури - дієве знаряддя урядового впливу на створення, зберігання, поширення і споживання соціальної інформації. Функції цензури незмінні - контроль, охорона, санкція, регламентація, репресія, але значення і ієрархія їх у часі змінювалися в залежності від політичної кон'юнктури. Відомості історичного характеру завжди розглядалися в якості соціально важливих. Тому в різний час табуйованих ті чи інші проблеми, факти, особистості, замовчувалися цілі історичні періоди. Цензура впливала на репертуар історичної літератури, як наукової, так і популярною.

Цензура заохочувала публікації, які сприяли збереженню спокою в суспільстві, часом на шкоду історичній правді, точності відтворення джерела, допускалися навіть навмисні спотворення. Однак до честі царської цензури слід зазначити, що частіше практикувалося замовчування фактів, ніж відверта їх фальсифікація.

«Не приєднуйся до тих, хто спалює книги.

Не думай, що ти зможеш приховати думки,

приховавши свідоцтво їх існування. »

Дуайт Девід Ейзенхауер

У 1547 р вінчався на царство Іван IV. При молодому царя утворилася з неофіційними урядовими повноваженнями «Вибрана рада», серед якої особливо близькі Івану IV були священик Благовіщенського собору Сильвестр і начальник чолобитну наказу (щось на зразок статс-секретаря) Олексій Адашев. Однією з реформ, ініціаторами яких вони були, став перехід від книгописания до книгодрукування.

У 1551 р був проведений Стоглавийсобор, який прийняв «100 глав» (рішень), що склали збірку «Стоглав», який запропонував вирішення цілої низки життєво важливих проблем. Зокрема мова йшла про божественних книгах, які «писарі пишуть з неправленая перекладів, а написавши, що не правлять же, опис до опису прибуває і недопісі і точки непрямі. І по тих книгах в церквах Божих шанують, і співають, і вчаться, і пишуть з них. Що про се нехтуванні і про великого недбальстві від Бога буде по божественному правилом? [1] ». При рукописному відтворенні книг постійно відбувалося викривлення канонічного тексту, тому в ряді глав говорилося про необхідність реформи книгописания, перегляду всього книжкового фонду. Глава «Про книжкових писцах» давала право духовним властям конфісковувати невиправлені рукописи. Цим самим вводилася попередня цензура рукописних книг перед їх продажем. Крім того, Собор запропонував духовної влади провести ревізію існуючих книг і вилучити з ужитку невиправлені. Цей захід можна вважати подальшою цензурою. Таким чином, «Стоглав» став на Русі першим цензурних документом.

Надалі протягом багатьох років цензура була пов'язана з православною церквою, боротьбою з єрессю, інакомисленням і іновірству. Так російський першодрукар Івану Федорову і котрі вчинили довелося покинути Москву, що було наслідком гонінь через їх близькості до реформационно налаштованим колам. Багато російські книги були видані Іваном Федоровим за кордоном - в Заблудові (Литва), у Львові (Польща), в Острозі на Волині. Таким чином, російське друковане справа, зародившись в Москві, майже відразу ж роздвоїлося, кажучи сучасною мовою, на вітчизняну та еміграційну друк. Останню в той же час представляв князь і літератор А. М. Курбський, що втік від Івана Грозного в Литву. Його послання до царя і «Історія про великого князя Московському» - злободенні політичні памфлети отримали широку популярність.

Виникла релігійна нетерпимість послужила грунтом численних репресій. Слова «католик», «латинянин» в Москві отримали стійке значення «ворог». Розгорнулася боротьба з уявним «латинським впливом». Однією з її жертв став прославлений воїн, публіцист і поет князь І. А. Хворостінін, який не побажав розрізняти твори на грецькі і латинські, ікони на православні і католицькі картини, людей за віросповіданням. У 1619 р в княжому будинку був проведений обшук, відібрані всі латинські книги, рукописи і картини, але поки Хворостініна ні в чому не звинуватили. Пізніше, в 1622 р по доноси в будинку князя був проведений повторний обшук. Виявилося, що Хворостінін знову тримав у себе в будинку латинські твори. Після знайомства з ними церковники пред'явили йому звинувачення в недостатньо патріотичному напрямі думок. У своїх творах Хворостінін називав царя деспотом, у вироку мовилося, що так називати царя «непристойно». На цей раз князя відправили «під початок в Кирилов монастир», а в заключній частині вироку пропонувалося дати собі клятву в тому, що «надалі справжню православну християнську віру грецького закону, в якій ти народився і виріс, виконувати і тримати у всьому непохитно, по переказами святих апостолів і батьків, як соборна і апостольська церква прийняла, а латинської і ніякої єресі не брати, і образів і книг латинських не тримати, і в єретичні ні в які вчення не вникати ».

У 1627 р «за склад єретичний і склади, викриває в книзі», було спалено «Учительное Євангеліє» Кирила Транквілліон, заборонений Катехізис Лаврентія Зизанія. Вже на наступний рік стали з церков вилучати всю церковно-слов'янську літературу «литовської друку», випущену друкарнями Білорусії і України. Ця ж література конфіскували у приватних осіб. З підозрою почали ставитися навіть до грецьких книг, які видавалися в західноєвропейських друкарнях.

Нарешті, в XVII ст. церква звернула найсерйознішу увагу на народні лубочні твори. В 1674 році виходить указ патріарха Іоакима, в якому розповідається про те, що «багато торговельних люди, різали на дошках, друкують на папері листи ікон святих зображення, инии ж велми невмілі і не вміють іконного майстерності роблять різі дивно, і друкують на аркушах паперових розбещено образ Спасителя нашого Ісуса Христа і пресвяті Богородиці, і небесних сил святих угодників Божих, які ні малого подоби первісних осіб являють », тим самим приносячи особам зображуваних святих безчестя. А народ купує ці «друковані листи» і прикрашає ними свої будинки не для вшанування святих, а для «прігожества». Крім того, йде торгівля «друкованими німецькими листами», виготовленими «єретиками Лютер і Кальвін за своїм їх проклятому думку, несамовито і несправедливо». Патріарх нагадує, що «здавна заповідано і затверджено писати на дошках, а не на аркушах». В указі заборонялося надалі виготовляти і продавати такі твори, самі ж «друковані листи» знищувати, і крім того стягувати великий штраф. У Соборному постанові 1684 р повторюється заборону продавати у Спаських воріт в Москві «виписки з книг Божого писання».

Всі ці церковні гоніння єресі і іноверія викликали протест опозиції і навіть збройні повстання, як це сталося в Соловецькому монастирі. Вся ця боротьба супроводжувалася поширенням рукописних і друкованих викривальних текстів, про що свідчить указ, що з'явився в 1681-1682 рр., Що забороняв розповсюджувати літературу, що містила міркування на релігійні теми, хоча, незважаючи на заборони, під час Московського повстання 1682 р старообрядницька полемічна література все одно поширювалася.

До цього часу в центрі Росії вже склалася чимала читацька аудиторія, споживають всю цю різноманітну літературу. У Москві середини XVII ст. біле духовенство було грамотним на 100%, чорне - більш ніж на 70%, як і купецтво, дворянство - на 50%, посадські люди - на 20%, селяни, що з'являлися в столиці, - не менше ніж на 15% (дані А. П. Богданова). Потреби аудиторії в літературі постійно росли.

Управлінський апарат російської держави також відчував потребу в інформації, тому на початку XVII ст. в управлінській структурі з'явився тоді ще малозначущий Наказ книг друкарської справи, потім Друкарський двір. А з 1621 по 1701 р виходила рукописна газета Російської держави «Куранти», що давала можливість царю і його оточенню отримувати свіжу інформацію з різних країн.

У будь-якому випадку, основний вплив на російське суспільство надавала церква, яка контролювала всю рукописну і друковану продукцію. Раніше створені в Малоросії друкарні теж повинні були отримувати дозвіл на друк у Московського патріарха. Хоча, контролювати інфор-1 мационного потік тих років було не так вже й складно, так як аж до початку XVIII ст. в країні щорічно виходили лише 1-2 книги, що носили в основному релігійний і богослужбовий характер.

Але вже в XVI-XVII ст. становлення російської державності проявилося в спробах вийти з-під опіки церкви що відбилося, наприклад, в діяльності царя Івана IV, деяких представників культури, літераторів. Так Симеон Полоцький отримав у нього дозвіл на створення 1678 р особливою Верхньої (тобто палацової) друкарні, непідконтрольною церковній владі. Після його смерті друкарнею керував його учень, просвітитель Сильвестр Медведєв. Верхня друкарня в XVII в. випускала бесцензурную літературу - навчальну, дидактичну, вітчизняну і перекладну белетристику, прозу і поезію, до співпраці залучалися кращі художники. Але це не могло довго тривати, Медведєва обумовили, розслідування вів сам патріарх Московський. Медведєва допитували з пристрастю, катували, його величезна бібліотека, де було більше тисячі книг і рукописів, листування на різних мовах, була відібрана, друкарня розгромлена, створене ним училище розігнано. 11 лютого Просвітитель був страчений як розбійник на Лобному місці Червоної площі Москви.

Таким чином, період утворення російської держави був періодом монополії російської православної церкви на рукописну і друковану літературу.Все почало змінюватися тільки з приходом до влади Петра I.

«Немає такої штуки як моральна чи

імморально книга. Книги або написані

добре, або - погано. Ось і все ».

Оскар Уайльд

Реформи Петра I торкнулися всіх сторін російської дійсності. Для зміцнення своєї влади царя необхідно було подолати це всесилля церкви, яке отримувало і в суспільстві все більший опір. У той же час церква, яка колись несла просвітницьку місію, стала навпаки гальмувати культурний розвиток суспільства. Тому було проведено ряд реформ щодо церкви. Для нас найбільш важливим є те, що було покладено край півстолітній монополії церкви на друк і книговидавництво. У 1708 р був складений і став вводитися цивільний алфавіт, Петро I провів реформу шрифту і сам зробив перші ескізи нового алфавіту. Цар навіть визначив, яку літературу яким шрифтом набирати: «Цими літери друкувати історичні та маніфактурние книги». Першою такою книгою стала «Геометрія славенськи землемерие», видана в березні 1708 Цар сам правил рукопис.

Тепер майже вся матеріальна база друкарської справи була зосереджена в руках світської влади. Щоб не завозити папір з інших країн були побудовані паперові фабрики. Виникли нові друкарні. Книгодрукування стало бурхливо розвиватися, стали виходити підручники, посібники, спеціальна і гуманітарна література. У першій чверті XVIII в. була надрукована 561 книга, в тому числі 300 цивільних.

Майже все Видавничий і видавнича справа проходило під контролем царя, без дозволу якого жодна рядок не виходила з-під друкарського верстата.

Вже під час війни зі шведами Петру I довелося зіткнутися з можливістю використання друкованого слова як зброї. Шведи стали друкувати відозви до російського народу на випадково потрапив до них російською друкарській верстаті. В наслідок чого цар видає указ (1708 г.) не вірити таким листам, що закликає до обурення народу, і у себе їх не тримати, ловити людей їх поширюють і відправляти в Москву, за що обіцяв государеву милість. Це був перший документ, що має відношення до військової цезури.

Розуміючи значення періодичної преси, з якою він познайомився за кордоном, Петро I став творцем першої російської друкованої газети «Ведомости» (1702-1728). Газета проходила певну цензуру, про що свідчить архів, де збереглися не тільки окремі сторінки рукописів, а й цілі твори, що не з'явилися в газеті, а також неопублікований 24-й номер «Beдомостей». Сам зміст газети говорить про те, що багато її публікації могли бути надруковані тільки з дозволу царя. Наприклад, повідомлення про те, скільки відлито гармат і скільки на це потрібно міді. Зазвичай це інформація є великою таємницею. А також багато матеріалів проходили безпосередньо через Петра, наприклад, листи послів. А міжнародна інформація, джерелом якої служили іноземні газети, оперативно доставлялися в Росію, проглядалася царем або його кабінет-секретарем. Те, що ними зазначалося, переводилося на російську мову і відсилалося в друк.

За Петра I основним видом цензури станів світська, здійснювана безпосередньо царем і його помічниками, хоча духовна цензура ще багато в чому як і раніше зберігала свої позиції. Петро I чимало зробив для її обмеження. У 1720 р Вийшов указ про заборону друку церковних книг без цензури Духовної колеги, ні колишніх, ні нових видань. Цим положенням затверджувався централізований порядок контролю за випуском релігійної богослужбової літератури, причому за участю світських осіб, яких в більшості своїй складалася Духовна колегія. Більш детально про духовну цензуру йдеться в «Духовному регламенті», де обмовляється, як і що проповідувати і читати.

Крім світської і духовної літератури продовжував існувати неконтрольований народний інформаційний потік, що характеризується масовим виробництвом лубка. Для розгляду лубочної літератури Петро I заснував в Москві Ізуграфіческую палату, без дозволу якої та не могла виходити в світ. Але цей комітет був відданий забуттю - лубочне видання все одно виходила самовільно.

У наступні роки отримує розвиток процес відокремлення і становлення світської цензури, відбувається поділ функцій духовної та світської цензури. Через два роки після смерті Петра 4 жовтня 1727 видано указ, за ​​яким Синодальної і Олександр-Невського монастиря друкарні з усім їх обладнанням перевели в Москву і там зосередили друкування церковних книг. У Петербурзі залишилися дві світські друкарні. Синод здійснював духовну цензуру, Академія наук - світську. Під її (Академії) відповідальністю з 1728 року стали виходити «Санкт-Петербургские ведомости».

Новий крок в поділі функцій духовної та світської цензури був зроблений імператрицею Єлизаветою Петрівною, яка 7 березня 1743 р повеліла, щоб «усі друковані книги в Росії, належать до церкви і церковного вчення, друкувалися з апробацією Святійшого Синоду, а цивільні та інші всякі, до церкви які не належать, з апробацією Урядового Сенату [2] ». Як показала практика, навіть в роки її правління це досягалося великими труднощами, так як церква не хотіла випускати з-під свого контролю і світську літературу.

В цілому за Єлизавети Петрівни цензура носила невпорядкований характер.

Формально вся світська література контролювалася Сенатом, але практично через Академію наук, де цензурою займалися всі, хоча ніяких цензурних -правий не існувало. Hредко цензори виступали в ролі редакторів: правили склад, виправляли граматичні помилки. У цей період цензуру проводь:

1) академіки, під свою особисту відповідальність випускаючи книги і періодичні видання;

2) академічна конференція;

3) академічна канцелярія;

4) сам президент Академії наук.

Природно, така організація цензури приводила до багатьох недоліків і промахів. У цензурі нерідко проявлявся суб'єктивізм: академіки-літератори часто доносили один на одного, вважаючи публікацію того чи іншого твору помилковою, не потрібною. Тому указом 1742 р Цензуроваваніе «Санкт-Петербурзьких відомостей» у Академії наук було відібрано і передано Сенатській конторі.

У цей час виходить багато приватних журналів: «Працьовита бджола», «Вільні годинник», «Корисне розваги». І, за словами історика А. М. Скабичевского, з цензурної точки зору, весь цей період наступників Петра, закінчуючи Єлизаветою, може представлятися свого роду втраченим раєм.

Про епоху Катерини II (1762-1796) цього не скажеш. Вона почала свою цензурну політику з вдосконалення вже сформованої структури цензури. У 1763 р виходить указ пропонує посилити нагляд за ввозиться літературою і конфіскувати неналежну літературу, а Сенату пропонувалося прийняти рішення, на що витрачати гроші, одержувані від конфіскацій. Указ 1763 року фактично пропонує першу організацію цензури в державі: в Санкт-Петербурзі - Академія наук, в Москві - університет, в регіонах - училища, а де їх немає - градоначальники.

Значною подією в історії російської культури, особливо журналістики, став указ Катерини II від 1 березня 1771 р Граф С. С. Уваров, один з видних державних діячів Росії XIX ст., Називає його першим цензурних законом по книгодрукування цивільному, але поки для одних лише книг на іноземних мовах. Приводом до його появи послужило дозвіл іноземцю Гартунг завести власне для таких книг першу в Росії вільну друкарню. Йогану Міхелю Гартунг було надано право друкувати в ній книги, «які не негожі ні християнськими законами, ні равітельство, нижче гречності, а для спостереження за цим велено йому не випускати ніякої книги без дозволу Академії наук і ніякого оголошення без дозволу поліції». При порушенні установ-енного порядку підприємство конфіскувалося, а його власник позбавлявся цього дозволу. Права Гартунга обмежувалися випуском книг на іноземних мовах, щоб не підірвати дохід російського друкарства. Крім того, інші підприємці могли також заводити друкарні.

Наступний такого роду указ Катерини II був действіте_ знаменною подією. Він увійшов в історію як указ від 1 січня 1783 року про вільних друкарнях. У цьому документі великий інтерес представляє цілий ряд моментів. Його початок, де виробництво книг розглядається як промислова сфера. Друкарня прирівнювалася до фабрикам, що дозволяло приватним особам заводити Видавничий. Основне положення указу - дозвіл кожному по своїй волі, заводити друкарні: в майбутньому за нього довго будуть боротися видавці і журналісти (явочний порядок випуску газети або журналу, відкриття друкарні). Одночасно указом посилювалася, роль поліції в цензурі, її поліцейська функція. Управа Благочиння тепер контролювала зміст друкованої продукції, забороняла її, якщо виявляла в ній порушення, виловлювала вийшла без її дозволу друковану продукцію, конфіскувала її і, нарешті, повідомляла в судові інстанції з тим, щоб порушники указу були законно покарані. Це стосувалося тільки нового явища в журналістиці вільних, приватних друкарень. Тобто як і раніше зберігалася в державі досить громіздка і нецентралізована структура цензурного апарату.

Незважаючи на все вищесказане, указ 1783 року про вільних друкарнях, без сумніву, був прогресивним документом на ті часи. Указ надав суспільству новиевозможності, які були відразу ж використані: з'явилася велика кількість нових друкарень і видань. Відкрилися в Санкт-Петербурзі друкарні М. П. Пономарьова, Рас-сказовая, Гипиус, А. Г. Решетнікова, С. І.Селівановского, в Москві Зеленнікова, Анненкова та ін .; в провінції бригадира І. Г.Рахманінова (Лубенський повіт Тамбовської губернії), прапорщика Н. Е.Струйского (Инсарский повіт Пензенської губернії), в селі Пехлец (Ряжский повіт Рязанської губернії), купця В. Я.Корнільева (Тобольськ) і ін.

Природно, при владі додалося турбот: потік інформації, який треба було контролювати, істотно виріс і отримав більш широке поширення в державі. Пробуджена думка, розв'язана ініціатива, одухотворені ідеали просвітництва знаходили вихід в літературному і журналістському творчості, театрі та освіті. У 1779 р виникло «Дружнє вчене суспільство», яке об'єднало видних московських масонів навколо Н. І. Новікова. На внесені до фонду товариства кошти при Московському університеті було відкрито семінарії Педагогічна, Перекладацька і Філософська; студентам видавалися стипендії, найбільш талановиті з них посилалися за кордон. У 1784 р була заснована 14 пайовиками Типографічний компанія з капіталом в 57 500 рублів. Вона обзавелася потужної друкарнею, де працювало 20 друкарських верстатів. Це було перше такого роду підприємство.

Новиков розгорнув широку видавничу діяльність. Стали видаватися численні його журнали: «Ранковий світло», «Вечірня зоря», «Спочиваючі трудолюбец», «Економічний магазин» та ін. З 1779 про 1792 року в орендованій ним друкарні Московського університету було випущено близько 900 назв книг. Відчуваючи в Н. І. Новікова зростаючу в суспільстві опозиційну силу, що спиралася на масонство, Катерина II з 1785 р перейшла від полеміки з ним до репресій проти нього, використовуючи при цьому церква і таємну канцелярію. У 1792 р Н. І. Новіков був заточений в Шліссельбурзької фортеці, все його просвітницьку справу було розгромлено, велика частина його книг була арештована, 18 656 примірників книг було спалено. Так завершився перший в Росії процес у справах друку.

Значно вплинули на Катерину II події у Франції. Вонабула налякана можливим поширенням ідей Французької революції в Російській державі. 20 травня 1792 князь А. А. Прозоровський писав їй про необхідність «покласти кордону продавцями книжок книг іноземних і відняти здатність ще на кордонах при портах подібні сему книги ввозити, а паче з пригніченою нині Франції, службовці тільки до омани та розпусті людей, які не заснованих в правилах чесності ». Прозоровський вважав що в зв'язку з цим потрібні генеральні судження. Саме з цензури іноземної літератури і починається знаменитий єкатерининський указ від 16 вересня 1796 р

22 жовтня того ж року інший іменний указ вирішив проблему організаційно: «Цензуру... скласти в кожному місці з трьох осіб, з однієї духовної, з однієї цивільної і однієї наукового; духовних осіб обирати Синоду цивільних - Сенату, а вчених - Академії наук і Московського університету ... »

Інститут цензури офіційно почав свій шлях, і професія цензора отримала державний статус. Своїм указом Катерина II встановила змішану цензуру, з'єднавши обидва її виду - давню духовну зі світською. У цих документах була узагальнена еволюція законодавчої діяльності в області цензури.

Павло I, який прийшов до влади в 1796 р і багато роблячи у своїй внутрішній і зовнішній політиці в протиставленні Катерині II, в області цензури навпаки розвивав і удосконалював її починання. Була завершена організація цензурного апарату - створений Цензури рада. На розгляд Ради представлялися все книги, визнані цензурою недозволеними, і навіть ті, котрі здаються сумнівними. У 1796 був. обраний повний склад цензорів. Павло I наказав спалювати всі книги, визнані цензурних радою недозволеними до поширення. Він сам контролював діяльність цензури. За 1797-1799 рр. в країні було конфісковано 639 книг. У числі заборонених опинилися твори Гете, Шиллера, Канта, Свіфта і ін. Так, «Подорожі Гуллівера» Свіфта отримали наступну характеристику цензора: «У цій книзі автор намагається різні при дворах установи висміювати, як, наприклад, вельми дошкульно на стор. 305, що стрибання на мотузках проводиться тільки людьми великими ».

До Павла I дійшли відомості про поширення в армії творів французьких авторів, перекладених на російську мову (наприклад, книги «Права людини», за оцінкою Павла I, «Катехизму розпусного»). У зв'язку з цим 4 січня 1799 імператор видав Рескрипт генералу Розенбергу, в якому, по суті справи, пропонував організувати військову цензуру, яка охороняє війська від впливу шкідливих творів і ворожої пропаганди.

Одночасно Павло I завершив організацію духовної цензури в державі. 14 березня 1799 року виходить «Положення про духовну цензуру або комісії», яке централізує всю духовну цензуру в Московському церковному центрі, який отримав офіційну назву «Заснована в Москві Духовна цензура для свідоцтва і розгляду складати і перекладних книг до Церкви і навчань церковних стосуються». Створена за «Положення про духовну цензуру» Московська духовна цензура складалася з голови і трьох членів, відомих своїми знаннями в словесних науках і мовами. Обиралися вони з чернецтва або білого духовенства з наступним затвердженням Синодом. Завданнями цензури було «розгляд і виправлення як перекладів, що стосуються церкви та церковного вчення, так і взагалі творів, що видаються соборним і не соборним духовенством. Духовна цензура не повинна за прикладом громадянської робити просте схвалення або несхвалення твори до друкування (бо ж такі вправи не суть важливі), але в тому, щоб робити їм ревізію, або суворе переосмислення і виправлення. Цензура може просто повернути рукопис. Всі твори, схвалені цензурою, що не містять у собі, на її думку, нічого противного Законові Божому, правилам державним, доброзвичайності, і літературу слід видавати в друк з дозволу Синоду виключно в друкарнях, відомству його належать ». Синод розпоряджався коштами, отриманими від продажу літератури.

Цензурна реформа Павла I завершилася знаменитим указом 18 квітня 1800 р в якому говорилося: «Так як через вивозяться від закордону різні книги наноситься розпуста віри, цивільного закону і доброзвичайності, то відтепер надалі до указу наказуємо заборонити впуск із закордону всякого роду книг, на якою б мовою оні не були, без вилучення, в держава наша, рівномірно і музику ».

Таким чином розпочате Катериною II структурування цензурного апарату було завершено.

Похмурий сторож муз, гонитель давній мій,

Сьогодні міркувати задумав я з тобою.

Не бійся: не хочу, спокушений думкою помилковою,

Цензуру поносити хулою необережної;

Що потрібно Лондону, то рано для Москви.

У нас письменники, я знаю, які;

Їх думок не тіснить цензурна розправа,

І чиста душа перед тобою права.

А. С. Пушкін [3]

Цензурна політика Павла I, природно, не могла задовольнити Олександра I, імператора-ліберала, і його помічників, що спиралися на традиції єкатерининського освіти. Вони стали для нове управління країною обіцяло суспільству процвітання науки і літератури. Вже 31 березня 1801 Олександр I підписує указ:

«Простягаючи піклування Наші на користь вірнопідданих Наших і бажаючи доставити їм всі можливі способи до поширення корисних наук і мистецтв, наказуємо учинені указом 18 квітня 1800 року заборони на впуск всякого роду книг і музики скасувати, рівномірно запечатані по велінню червня 5-го дня 1800 року последовавшему приватні друкарні роздрукувати, дозволяючи як провезення іноземних книг, журналів і інших творів, так і друкування оних усередині держави з точних правил, в указі від 16-го вересня 1796 року постановленим ».

На наступний року 9 лютого був оприлюднений новий указ імператора, ще більш ліберальний. По ньому «наука і художества» ставляться незалежно від поліції. Діяльність цензорів в містах та портах було припинено, попередня цензура скасована. Знову було дозволено створювати «вільні друкарні».

26 січня 1803 був виданий ще один указ, що стосується цензури: «Цензура всіх друкованих в губернії книг має належати єдино університетам, якщо вони в округах засновані будуть». Статути всіх університетів, крім Віленського, містили на цей рахунок особливі параграфи. У кожному університеті створювався цензурний комітет, що складався з деканів. Обов'язок цензорів виконували професора, ад'юнкти та магістри. Рада університету виступав в якості арбітра при цензурних конфліктах. Рішення університетської цензури можна було подати на оскарження в Головне правління училищ, створене в ході реформи системи народної освіти в 1802 р і стало вищою інстанцією у справах цензури. Однак статути університетів природно не містили детальної регламентації цензурного порядку. Цензурні комітети за статутом повинні були «відвернути видання творів, яких зміст огидно закону, уряду, благопристойності, добрим звичаям та особистої честі будь-якого приватного людини».

Головне правління училищ - вища цензурна інстанція - усвідомлювало необхідність законодавчого документа, що визначає цілі цензури, а також завдання, обов'язки і права цензорів. Воно приступило одночасно до вироблення як університетського, так і цензурного статуту.

Робота над цензурних статутом була гласною, тому що є свідчення того, що в Головне правління училищ надійшла анонімна записка з висловлюванням найбільш радикальних настроїв того часу.

9 червня 1804 року перший цензурний статут був затверджений Олександром I. Основні положення цього документа зводилися до наступного:

· Цензура зобов'язана розглядати всі книги і твори, призначені для поширення в суспільстві (§1);

· Призначення цензури - «доставити суспільству книги і твори, що сприяють істинному освіті розуму й освіті моралі, і видалити книги і твори, противні сему наміру» (§ 2);

· У зв'язку з цим заборонялося друкувати, розповсюджувати та продавати що-небудь без розгляду цензури (§ 2);

· Цензура довірялася цензурних комітетам з професорів і магістрів при університетах на чолі з Головним правлінням училищ Міністерства народної освіти (§ 4);

· Друкована продукція не повинна містити в собі нічого «проти закону Божого, правління, моральності і особистої честі якогось громадянина» (§ 15);

· Цензори при заборону творів і книг зобов'язані «керуватися розсудливим поблажливістю, віддаляючись всякого упередженого тлумачення творів і місць в них, які, з яких-небудь уявним причин, здаються такими, що підлягають забороні, коли місце, схильне сумніву, має двоякий сенс, в такому випадку краще витлумачити оне вигідним чином, ніж його переслідувати »(§ 21);

· Заохочення поширювалося на просвітництво та свободу мислення: «скромне і розважливе дослідження всякої правди, що до віри, людства, цивільного стану, законоположення, управління державою, або якої б то не було галузі управління, не тільки не підлягає і самої помірної строгості цензури, але користується їх страшною свободою тиснення, що підносить успіхи освіти »(§ 22).

Рідко бувало в історії Росії таке одностайне прийняття суспільством законодавчого документа. Перший цензурний статут отримав позитивні відгуки в поточній періодиці. Історики також одностайно називають його найбільш ліберальним за весь час існування цензурного законодавства в Росії. Апарат цензури керувався першим цензурних статутом 20 років. Вплив його ідей в тій чи іншій мірі поширювалося і на більш віддалені часи через діяльність найбільш прогресивних цензорів. Але досвід звертання цього документа в практиці цензурованія показав, що бюрократія держави поступово коригує дію закону в ту сторону, яка на даному історичному етапі вигідна можновладцям або, що буває рідше, викликана об'єктивними обставинами.

Правління Олександра I супроводжувалося війнами. У 1807 р почалася війна з Францією. Вона проходила під гаслом боротьби з узурпатором законної влади, агресором по відношенню до інших держав Європи. Почавши військові дії, Олександр створює особливий комітет «по збереженню загального спокою і тиші», в січні 1807 р перетворює його в «комітет загальної безпеки» з більш широкими повноваженнями, в тому числі і цензурними.

Поступово відбувається повернення в цьому відношенні до порядків, що панували при Павлі I, хоча і супроводжувався коливаннями, властивими зовнішній політиці Росії. Цензура стала забороняти твори французької літератури. Що стосується політичної інформації, то цензурний відомство виробило спеціальний циркуляр, за яким усім навчальним округах пропонувалося довести до відома цензорів, щоб ВОНИ «не пропускали ніяких артикулів, що містять відомості і міркування політичні». Потім був заборона не писати про будь-яких конституціях.

Особлива канцелярія Міністерства поліції здійснювала «цензурну ревізію» - нагляд за продавцями книжок і тіпографіямі.Мало того, Міністерство мало деякі права на контроль за цензурою. Воно повинно було спостерігати, щоб в суспільстві не зверталися книги, які, «хоча і пропущені цензурою, подавали привід до мінливим тлумаченням, до загального порядку і спокою противним». Таким чином, з 1811 р в країні встановився новий цензурний режим, характер якого багато в чому залежав від Міністерства поліції.

Для імператора Олександра I Вітчизняна війна 1812 р і післявоєнний період послужили суворим випробуванням. Він відчував прагнення суспільства обмежити самодержавну владу, бачачи небезпеку для неї в загальному одушевлении, провідному до розмов про свободу, конституції і т.п. Олександр I стає засновником політичного Священного союзу, що спирався на релігійно-політичний консерватизм в міжнародних відносинах. Це зажадало від імператора визначення нових завдань, які були 1 поставлені перед Міністерством народної освіти: «заснувати народне виховання на благочесті, згідно з актом Священного союзу».

Вища цензурна інстанція - Головне правління училищ, що мало новий склад, стає оплотом в проведенні нової політики Олександра I і посилення цензурного режиму в країні.

У 1816г.на посаду міністра народної освіти імператор призначив князя А. Н. Голіцина, колишнього з 1803 р обер-прокурором Святійшого Синоду. ервим розпорядженням князя А. Н. Голіцина стало рішення утворити наділений цензурними функціями Вчений комітет, який контролював навчальну літературу, розраховану головним чином на молоде покоління, і давав відгуки на нові книги, які видаються для навчальних закладів, і представляв думку про них. Вчений комітет встановлює повний контроль над навчальною літературою вузів. У 1821 р гонінням піддалася професура Петербурзького університету: професор філософії А. І. Галич, професор загальної історії Е.-В.-С. Раупах, професора статистики К. Ф. Герман і К. Н. Арсеній були запідозрені в «Насильник напрямку», про що свідчило, на думку Д. П. Рунича, зміст їх лекцій. В результаті заслужені вчені були звільнені з університету, а їх книги, видані і схвалений ні раніше, були вилучені з бібліотек.

Чи не менше наслідків в посиленні цензурного режиму мав ряд інших розпоряджень князя А- Н. Голіцина. У 1817 р було його вказівку цензурних комітетам, за яким вони не повинні були пропускати «нічого, що відноситься до уряду, не запитавши перш згоди від того міністерства, про предмет якого в книжці (журналу. - Г. Ж.) розмірковується», В внаслідок цього розпорядження кожне відомство могло брати участь у цензурі.

У 1818 р цензори отримали новий припис: про все, що стосується уряду, журнали, газети, літератори можуть писати з санкції самого уряду.

Атмосфера в суспільстві, цензурна політика влади вели до посилення всіх видів цензури, в першу чергу, духовної. До оприлюднення першого цензурного статуту 1804 року в країні існували комітети змішаних видів цензури як «служба його величності». Їх діяльність супроводжувалася неминучими протиріччями між світською та духовною цензурою. Цензурний статут 1804г. вніс ясність в стан справ: духовна цензура була віднесена до відання Синоду. За аналогією зі світською вона в 1808 р «накресленнями правил про освіту в державі духовних училищ» опинилася в сфері діяльності Духовної академії, при якій утворювалися духовно-цензурні комітети. В «Нарис правил» визначалися їх основні завдання. Організація Міністерства духовних справ і народної освіти привела до розквіту духовної Цензури в J817 р, її посиленому тиску на світську, про що свідчить втручання керівників духовної цензури в справи університетів, в цензурованіе журналістики і творів літератури і т.д.

Відразу ж з появою Міністерства духовних справ і народної освіти на порядок денний було поставлено питання про новий цензурному статуті, перетворенні цензури взагалі. У червні 1820 року для розробки такого статуту був створений комітет з членів Головного правління учіліш князя В. П. Мещерського і М. Л. Магницького, членів Вченої комітету Д. П. Рунича, І. С. Лаваля, Н. І. Фуса . Душею всієї справи був Магніцький, який написав грунтовний «Проект думки про цензуру взагалі і засадах, на яких передбачає цензурний комітет скласти для неї статут».

15 травня 1824 р міністром духовних справ і народної освіти був призначений адмірал А. С. Шишков, письменник, адміністратор і академік президії Російської Академії (1813 г.). На першому ж засіданні Головного правління училищ, яке вів Шишков, він виклав свої ідеї про освіту народу, цензурі та її завданнях. Але їх він здійснить уже в інший період історії Росії - при Миколі I.

Новий цензурний статут був прийнятий 10 червня 1826, вже при Миколі I, і ліг в основу здійснюваної цензурної реформи. На противагу цензурному статутом 1804 року він був вкрай докладний (його обсяг був в п'ять разів більше) і складався з 19 глав і 230 параграфів. Новий статут був пронизаний прагненням регламентувати всі можливі завдання цензури і дії її апарату.

Основні положення цензурного статуту 1826 р зводилися до наступного:

· Мета установи цензури полягає в тому, щоб творам словесності, наук і мистецтва при виданні їх у світ за допомогою друкарства, гравірування і літографії дати корисне або, принаймні, нешкідливе для блага вітчизни напрямок;

· Цензура повинна контролювати три сфери суспільно-політичного і культурного життя суспільства: 1) права і внутрішню безпеку, 2) напрям громадської думки згідно із реальними обставинами і видами уряду, 3) науку і виховання юнацтва;

· Традиційно цензура довірялася Міністерству народної освіти, а керувало всією її діяльністю Головне управління цензури. «На допомогу йому і для вищого керівництва цензорів» затверджувався Верховний цензурний комітет, що складався відповідно до трьох напрямками цензури з міністрів народної освіти, внутрішніх і закордонних справ;

· Правителем справ Верховного цензурного комітету складається директор Канцелярії міністра народної освіти. Щорічно він складає настанови цензорам, «які повинні містити в собі особливі вказівки і керівництва для точного виконання деяких статей статуту, залежно від обставин часу»;

· В країні створювалися Головний цензурний комітет в Петербурзі, місцеві цензурні комітети - в Москві, Дерпті і Вільно. Головний цензурний комітет підкорявся безпосередньо міністру, решта - піклувальникам навчальних округів;

· Право на цензуру, крім того, залишалося за духовним відомством, академією та університетами, деякими адміністративними, центральними та місцевими установами, що закладало простір для суб'єктивізму цензури.

Але новий статут був перевантажений такими подробицями, які не мали прямого відношення до цензури, захаращували і без того громіздкий текст і вносили плутанину в дії цензорів.

З огляду на недоліки попереднього статуту, в 1828 р Був створений новий статут. Фактично до 60-х років він служив керівництвом для цензурного апарату країни. Новий документ не мав крайнощів «чавунного» статуту, був компактніше і спрямований на обмеження суб'єктивізму в діях цензора, введення цензури в законні рамки.

До другої половини XIX ст. цензура пройшла тривалий шлях розвитку, міцно закріпивши свої основні функції, накопичивши значний досвід боротьби з вільнодумством. Однак правовий статус цензури, відповідне законодавство ні в якій мірі не задовольняли вимогам практики. Продовжував діяти статут 1828, доповнений численними циркулярами, розпорядженнями, інструкціями та вказівками, в 30-40-і роки широке поширення набула відомча цензура. Законодавча плутанина створювала величезні труднощі як для самих цензурних органів, так і для авторів, які були беззахисні перед свавіллям чиновників. За словами одного з інформованих знавців тієї епохи академіка С.В. Різдвяного, до 1862 налічувалося 22 спеціальні цензури. Очевидно, що настільки громіздка система не могла забезпечити чіткої роботи. Потрібні були організаційні перетворення. Підготовка нового цензурного статуту почалася в 1857 р і розтягнулася на вісім років, що завершився прийняттям «тимчасових правил про друк» 6 квітня 1865 р які довгий час виконували роль цензурного статуту.

В епоху великих реформ Олександра II цензура, як і багато інших державних інституції, зазнала суттєвої трансформації. На початку 60-х років відбулися деякі структурні зміни: було скасовано Головне управління цензури, частина функцій якого поклали на Міністерство народної освіти. У віданні останнього виявилися цензурні комітети, окремі цензори, канцелярія колишнього Головного управління, що стала особливою канцелярією; з Міністерства закордонних справ сюди передали розгляд статей і звісток політичного змісту. Перегляд законів про пресу проходив поетапно. 12 травня 1862 г. «Тимчасові правила про цензуру» скасували всі постанови, які приймались з цієї частини з 1828 по січень 1862 р

У 1863 р в розпал реформ цензура знову і вже остаточно поміняла відомчу приналежність. Вона була передана з Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. З одного боку, це свідчило про підвищення авторитету даного інституту, оскільки Міністерство внутрішніх справ (поряд з військовим та закордонних справ) завжди було ключовим державним відомством. З іншого боку, включення цензури в суто охоронне відомство означало посилення контролю за культурою. Вилучення цензури - структури контрольно-каральної - з Міністерства народної освіти, яке, за словами тодішнього міністра А.В. Головніна, було покликане «сприяти розвитку розумової діяльності», надавати необхідну «свободу аналізу» (а по сему і напрямок цензури тут могло бути «більш поблажливим»), відповідало духу ліберальних реформ. З прийняттям в 1865 р вже згадуваних «Тимчасових правил про друк» інститут цензури отримав в особі Головного управління у справах друку керівний орган, який проіснував аж до 1917 р

Епоха контрреформ і наступний період пошукові роботи не спричинили суттєвих структурних змін. Цензура залишилася підвідомчій Міністерству внутрішніх справ, продовжували діяти цензурні комітети і окремі цензори в містах. Однак зміна урядового курсу не могло не відбитися на функціонуванні важливого охоронного інституту, що виразилося насамперед у збільшенні числа чиновників - цензорів, інспекторів для нагляду за друкарнями, літографіями та іншими установами друку.

В кінці 50-х-першій половині 60-х років поряд зі структурними відбувалися істотні змістовні зміни в підході до цензурованію. Спочатку було встановлено максимально лояльний режим, потім у зв'язку з посиленням громадського руху в 1861-1862 рр. - більш жорсткий і, нарешті (за законом 6 квітня 1865 г.), адміністративно посилений режим для друку. У той же час керівництво цензурою вимагало політичного мистецтва і надзвичайної обережності, оскільки в епоху реформ відверто грубий тиск на друковане слово суперечило громадським настроям. Однак не можна було забувати і основоположних принципів діяльності цензури як державного охоронного інституту.

У період лібералізації цензури в її діяльності з'явилися елементи колегіальності: були створені ради Головного управління і цензурних комітетів. Відповідно до «Тимчасовими правилами про пресу» 1865 р частина видань стала виходити без попередньої цензури, проте в разі порушення цензурних правил до винних застосовувалися різного роду санкції. Однак підвідомчість Міністерству внутрішніх справ, вирішення долі публікацій резолюцією міністра, який міг погодитися з думкою меншості і навіть одного з членів ради або дати власний висновок, часом зводили колегіальність до нуля. Збереження ж для низки видань попередньої і відомчої цензур робили лібералізацію досить умовною. Ухвалення в подальшому доповнень і змін до закону 6 квітня 1865 р інструкцій міністра, в тому числі «конфіденційних», розпоряджень по відомству і тому подібних документів вело до коректування цензурою політики в бік згортання прав друку.

Якісні зміни цієї політики відбулися в кінці 70-х-початку 80-х років у зв'язку зі зміною урядового курсу і посиленням адміністративного нагляду. У жовтні 1880 року було створено попередню нараду під керівництвом голови комітету міністрів П.А. Валуєва для обговорення почав, якими слід було керуватися при перегляді діяли постанов і тимчасових правил про друк. Однак робота наради була перервана 1 березня 1881, коли був убитий Олександр II. Питання про цензурному статуті був в черговий раз поставлений, але не вирішено.

«Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою» (1881) значно розширило права генерал-губернаторів, надавши їм, крім іншого, практично необмежену владу над друкованими органами, аж до припинення будь-якого періодичного видання на час дії положення, тобто на необмежений термін. Тоді ж віце-губернатори стали цензорами звільнених від попередньої цензури губернських відомостей, що, безсумнівно, посилило адміністративне свавілля щодо друку. Рішення про остаточне припинення погодинного видання (з забороною редактору згодом видавати інше) приймалося відповідно до тимчасових правил від 27 серпня 1882 року Верховною комісією з друку, до складу якої входили міністри внутрішніх справ, юстиції і народної освіти, обер-прокурор Святійшого Синоду, а також міністри і главноуправляющім тих відомств, якими порушувалися подібні позови. Таким чином, доля видання і видавця передавалася в руки вищих чиновників, що свідчило про значення, яке надавалося питань преси.

Правила особливо обмежували свободу діяльності вже провинилися видань, здобули третє застереження, зобов'язуючи після їх відновлення не пізніше 11-ї години вечора напередодні виходу в світ чергового номера представляти його в цензуру.Редактори повинні були, на вимогу міністра, повідомляти імена авторів статей, а цензори отримали право припиняти видання без порушення судового переслідування. Все це значно ускладнювало діяльність друку, обмеживши редакторів у виборі співробітників і кореспондентів, звузивши можливості оперативної публікації інформації, що визначало популярність і життєздатність видань. Поширення правил на всі видання, орендовані у урядових і навчальних установ, не могло не позначитися на становищі вітчизняної наукової літератури. Перерахування покарань за проступки друку (в коло яких входили грошові стягнення, арешти, тюремне ув'язнення за "друкування без перегляду цензури, за відкриття та утримання таємно друкарень, літографій і металографії, за зберігання і продаж книг, заборонених цензурою", і т.п. ) увійшло в такий важливий законодавчий документ, як "Ухвала про покарання кримінальних та виправних" (1885). Ще одним кроком, посилити умови існування вітчизняної преси, стало розширення в 1888 р кола видань, які підпадали під попередню цензуру.

В цілому цензурна практика другої половини XIX ст. увібрала в себе і старі заборонні норми, і нові, що відповідали обставинам і віянням часу дозволу і заборони. Відносно історичної літератури це проявилося в строго диференційованому (в залежності від соціального, вікового та освітнього рівня передбачуваного читача) підході до цензурованію. Чи не пропускаючи в світ нічого явно «поганого», цензура все ж надавала можливості для розвитку історичної науки. У контексті російської культури XIX ст. цензуру слід розглядати не тільки як регламентує, контролюючу і охоронну, а й як певну стимулюючу силу. Вона змушувала відточувати друковане слово, яке набувало особливу ємність, глибину підтексту. Наукова думка зуміла успішно обходити перепони і рогатки цензури, зберігши і навіть примноживши глибину і оригінальність.

«Цензура, як і благодійність,

повинна починатися вдома, але, на відміну

від благодійності, там вона і повинна

закінчуватися. »

Клер Бут Люс

До кінця XIX в. інформаційна служба в Росії і на Заході зазнала революційні зміни, в першу чергу в її матеріально-виробничій базі. Одночасно йшов процес, який готував освіту системи ЗМІ. Починається поступове оснащення радіотелеграфу звуком і голосом, перетворення в радіотелефон, а потім в радіо. До кінця XIX століття Росія накопичила потужний економічний потенціал, темпи розвитку її промисловості випереджали інші країни.

У нових умовах православна церква і інтелігенція виконали величезну роботу по освіті народу, навчання його грамоті, читанню - стала більш активно рости аудиторія, яка споживає інформацію.

У новому столітті верховна влада і Росії, органи управління товариством, в тому числі і цензурний відомство, виявилися не готовими до вирішення тих проблем, які як сніжний ком наростали. Цензура повинна була функціонувати в нових умовах: постійного і швидкого збільшення обсягу і діапазону інформації, розвитку її нових форм і засобів доставки і поширення, інтенсивного зростання числа споживачів цієї інформації.

Самодержавство прагнуло загальмувати прогрес інформаційної служби товариства, що знайшло відображення у всіх значних тенденції розвитку російської журналістики. Серед них і становлення провінційної періодики.

Але трагічні події російсько-японської війни викликали різку критику влади у пресі, вона торкнулася навіть царя в статті про падіння Порт-Артура, опублікованій А. С. Суворіним в своїй газеті «Русь».

Князь П. Д. Святополк-Мірскійдобілся виходу іменного найвищого указу сенату, що з'явився в «Урядовому віснику» 14 грудня 1904 р ньому говорилося про необхідність «усунути з нині діючих про пресу постанов зайві сорому і поставити друковане слово в точно визначені законом межі, надавши тим вітчизняній пресі, відповідно успіхам освіти і належить їй внаслідок цього значенням, можливість гідно виконувати високе покликання бути правдивою виразниці розумних прагнень на поль зу Росії ». Відповідно С указом царя, Комітет міністрів па засіданнях 28 і 31 грудня вирішив скасувати деякі з банків, що діяли постанов про пресу, визнаних їм найбільш сором'язливими, точніше визначити зміст положень про заборону роздрібного продажу друкованих видань, розкритті імен авторів статей, надавши міністру внутрішніх справ право увійти до Державної ради з ЦИМИ питаннями і «утворити особливу нараду для перегляду чинного цензурного законодавства і для складання нового статуту про друк». 21 січня 1905 цар Микола II затвердив намічені заходи.

Однак заходи, що вживаються владою, постійно запізнювалися. Криваве неділю 9 січня 1905 р прозвучало сигналом до початку революції. Ситуація в журналістиці вийшла з-під будь-якого контролю влади, яка спробувала замовчати події 9 січня. У зв'язку з цим в Петербурзі в приміщенні газети «Новий час» відбулася нарада редакцій щоденних газет, незалежно від їх спрямування. Незважаючи на одностайну перший протест такого роду, виступ петербурзьких журналістів на захист свободи слова закінчилося тим, що вони отримали дозвіл опублікувати невелику інформацію: «Про події 9 січня і наступних днів ми маємо можливість друкувати тільки урядові повідомлення, офіційні відомості та повідомлення, пропущені цензурою г . С.-Петербурзького генерал-губернатора ». Цією подією почалася відкрита боротьба столичних журналістів з цензурою.

Влада спробувала зупинити розпочатий процес звільнення журналістики від цензури. 17 жовтня 1905 був оприлюднений Найвищий маніфест, за яким населенню «дарувалися непорушні свободи на засадах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів, союзів». Маніфест послужив основою для вироблення «Тимчасових правил про друк». З 19 жовтня по 24 листопада, коли вийшли Тимчасові правила про періодичні видання, панувала безцензурних, названа явочним періодом свободи, коли видання виходили без всяких дозволів. Особливо багато в цей час з'явилося гумористичних і сатиричних листків і журналів.

Журналістика в цих умовах проявила нові якості: солідарність і об'єднання в боротьбі за свої права. Союз на захист свободи друку охоплював більшу частину періодики - до 36 видань. Навіть Союз власників друкованих закладів Петербурга звернувся до уряду з пропозицією скасувати цензуру і скасувати Головне управління у справах преси та його цензурні комітети.

Карнавал свободи слова почав затухати. 26 листопада МВС запропонувало губернаторам, щоб місцеві цензори «під особистою відповідальністю спостерігали» за своїми виданнями та «за всіма, виявленим ними порушень закону негайно» порушували судове переслідування, доносячи про це в Головне управління у справах друку.

І влада крок за кроком відновлювала дав тріщини цензурний режим в державі. У 1906 р послідували 18 березня Іменний указ «Доповнення тимчасових правил про почасових виданнях» і 26 квітня - Тимчасові правила про непереодичними друку.

Історичний досвід першої російської революції показав, що основним її підсумком була неможливість влади повернутися до старих порядків. У всіх сферах життя, отримавши потужний революційний заряд, Росія зробила крок вперед.

Далі під час громадянської війни існувало 2 журналістики: біла і червона, одні проти одних один одному. Білій журналістикою управляла і контролювала її ціла мережа різних за якістю і обсягом управлінських структур, які ставили досить жорсткий цензурний режим на підвладних територіях. Та й іноземні союзники і інтервенти тримали під досить міцним ковпаком майже всю білу пресу.

У червоній преси була своя цензура. У 1917 РНК прийняв Декрет про друк, спрямований на придушення журналістики, яка виступала проти Радянської влади. Він включав в себе цілу систему покарань, включаючи штрафи, позбавлення волі, політичних прав і т.д. також була введена військова цензура. 23 грудня 1918 р Вийшло в світ «Положення про військову цензуру», де було сказано, що: «З метою збереження військової таємниці засновується військова цензура».

Таким чином, в період громадянської війни в Росії переважала нецентралізована, юридично неузаконена, але досить жорстка цензура.

Нарешті в 1919 р Був створений Госиздат, з яким сполучений процес централізації цензури. Разом зі звичайними видавничими функціями Держвидаву надавалося безпрецедентне право контролю і цензури над усім видавничим процесом. Особливо жорсткої цензури піддавалися приватні та кооперативні видавництва. Цензурних гонінь зазнали народники (кооперативне видавництво «Колос», есери, анархісти і меншовики. Уже в цей період цензура використовувалася як засіб партійної боротьби.

НЕП призвів до пожвавлення інакомислення, появі опозиційно налаштованої преси. У цих умовах влада посилила Політцензура. Такіо чином, до 1922 р склалася ситуація, при якій треба було щось міняти. Але Госиздат цим уже не займався. У червні 1922 року всі цензурні функції перейшли до спеціального новому установі - Головному управлінню у справах літератури і видавництв.

Цензурний режим, встановлений партією більшовиків, охоплював всі сфери соціально-політичного і культурного життя народу, включаючи і журналістику. Особливу увагу було приділено (в 30-і роки роботі журналістів в сфері радіомовлення. Вже 8 січня 1934 року він прийняв постанову «Про стан місцевого радіомовлення на досвіді України, Північного Кавказу і Закавказзя». Серед трьох завдань, які, як вважає ВРК, стояли в той момент перед місцевим (обласним та низовим) радіо, першої було - посилення політичної пильності в підготовці мікрофонного матеріалу. в цей же час фактично складається система «військово-політичного контролю над радіомовленням».

Підсумком всіх партійно-бурократіческіх, репресивним заходів по контролю за радіомовленням було створення такого фільтра, через який проходили в ефір тільки дозволені зверху для масової аудиторії факти і події, художні та музичні твори.

Цензурно-репресивний режим тих років вів до своєрідного відбору в журналістських кадрах: вимивання найбільш активних творчих людей, відкриваючи простір кар'єристам і підлабузників. Тотальний контроль партійної цензури цього періоду висловився в трансформації партійної та літературної критики в політичний донос, їх зрощення з цензурою. Головліт розгорнув бурхливу діяльність з викорінення, недопущення, забороні.

Сам Сталін брав активну участь в цензурування, особливо це стосувалося кіно.

«Свобода думки може мати місце тільки тоді,

коли уряд упевнений у собі. »

Бертран Рассел

Протягом тривалого часу практично залишалася незмінною система цензури і взагалі її характер. Під впливом науково-технічного прогресу в 1950- 1960-е роки в журналістиці відбуваються значні зміни: поступово набирає темп в своєму розвитку телебачення, синтезувати в собі основні досягнення інформаційної служби товариства, інформаційних технологій на тому етапі. З цензорських новацій тих років слід відзначити використання партійним керівництвом технічних можливостей при контролі за телебаченням. В кінці 1960-х - початку 1970-х років починається, як визначають історики, панування відеозапису, скорочення прямого репортажу до мінімуму. Найбільш масові передачі «Блакитний вогник», «КВН», «Прес-центр» та ін. Виходили на екран після ретельного монтажу, в ході якого всі, що здавалося сумнівним з точки зору партійної цензури, забиралося. В цілому ці факти вкладаються в загальне русло партійного керівництва журналістикою, з яким буде покінчено лише в 1990-і роки.

Кінець XXвека супроводжувався революційними змінами в журналістиці, тісно пов'язаними з розвитком інформаційних технологій і комп'ютеризацією.

Aнаступленіе XIXстолетія супроводжується процесом становлення нового - планетарного світогляду, що охоплює всі великі маси людей. Цензури немає, тому що немає ні зводу законів, ні органів цензурування, є тільки інформація, заборонена законом до розголошення: державна і комерційна таємниці.

«Чим більше інформаційні засоби,

тим менше сміливості і свободи вони

можуть собі дозволити. величина означає

слабкість. »

Ерік Севарейд

Таким чином на даний момент в Росії не існує цензури. Цензури немає, але поява світового інформаційного простору пов'язано з появою нових проблем, наприклад, практично необмеженої можливості отримувати найрізноманітнішу інформацію, особливо в Інтернет, неперевірених відомостей, незахищеність дітей перед потім негативної інформації, що надходить з «всесвітньої павутини», і з екранів телевізорів ( зокрема сцен насильства).

Цензури немає, але в Персе і на телебаченні все частіше миготять мови і заголовки в подібному роді: «Про цензуру в Росії», «Правозахисники констатують введення цензури в Росії», «Freedom House про цензуру в Росії» ... Міжнародна правозахисна організація Freedom House опублікувала щорічну доповідь про стан свободи слова в усьому світі, згідно з яким преса в Росії «не вільна» і знаходиться під контролем влади. У рейтингу, складеному правозахисниками, Росія знаходиться на 148 місці з 193 країн. Самою благополучною країною з точки зору свободи слова, на думку Freedom House, є Данія, а найбільш неблагополучною - Північна Корея.

Проти Росії і раніше неодноразово висувалися звинувачення в порушенні свободи слова. Однак багато російських політиків нагадують, що в країні виходять газети, що критикують чинну владу. Вони також говорять, що деякі телеканали дозволяють собі критичну інтонацію в освітленні політичних подій. У той же час, як стверджують спостерігачі, найпопулярніші загальнонаціональні телеканали, які є основним джерелом інформації для більшості росіян, в основному відображають офіційну точку зору ... це якщо говорити про державну цензуру.

Але існує ще й поняття комерційної цензури. Тобто коли власник Медіа-холдингу може диктувати свою думку, висловлювати свою точку зору через свій інформаційний канал. Наприклад, видавничий дім «Комерсант», що належить Березовському. Хоча співробітники видавничого дому запевняють, що він тільки власник і не втручається в їхні справи, тому що вони знаходяться на самофінансуванні і живуть за рахунок реклами (треба зауважити, що реклама в їх виданнях найдорожча).

Але чи вільна тоді Росія від цензури? Та й взагалі чи можливо це не тільки в світових масштабах окремої країни?

Список використаної літератури.

1. Аранович В.П. «Аналіз цензурної практики Росії в 18-19 ст.», Москва, Постскриптум, 1997 г.

2. Єсін Б. І. Подорож в минуле. М., 1983.

3. Єсін Б. І. Російська газета і газетна справа в Росії. М., 1981.

4. Жирков Г. В. Самодержавний цензор (персонажі щоденника А. С. Пуш-кіна) // Невський спостерігач. 1999. № 1.

5. Жирков Г.В., «Історія цензури в Росії XIX-XX ст .: Навчальний посібник», М .: Аспект прес, 2001 г.

6. Зайцева Е.К., «Значення цензури в култьтурном русі народів Росії», М .: Поскріптум.1993 р

7. Князьков С., «З минулого землі російської. Час Петра Великого », М .: Планета, 1991 р

8. Корсаков А.П. «Історичні аспекти вивчення цензури в Росії» М., Постскриптум. 1996 р

9. Купріянова Т.Г., Андрєєва О.В., «Хрестоматія з історії книги. Частина I », М .: Изд-во МГАП« Світ книги », 1995 р

10. Патрушева Н.Г., «Цензура в Росії в кінці XIX-початку XX століття. Збірник спогадів », С.-Пб .: видавництво« Дмитро Буланін », 2003 р

11. Пушкін А.С. «Твори. У 3-х томах. Т. 1. Вірші; казки; Руслан і Людмила: Поема », М .: Худож. Літ., 1985 г.

12. Юрімскій С.К., «Розвиток цензури в Росії і її вплив на культуру" срібного століття "». М .: Постскриптум, 1994 г.

[1] Жирков Г.В., «Історія цензури в Росії XIX-XX ст .: Навчальний посібник», М .: Аспект прес, 2001 г. стр. 11

[2] Жирков Г.В., «Історія цензури в Росії XIX-XX ст .: Навчальний посібник», М .: Аспект прес, 2001 г. стр. 20

[3] Пушкін А.С. «Твори. У 3-х томах. Т. 1. Вірші; казки; Руслан і Людмила: Поема », М .: Худож. Літ., 1985 р. Стор 311.