Діяльність Наполеона Бонапарта

Вступ



Наполеон Бонапарт є однією з найяскравіших особистостей усіма рной історії 19 століття. Під час і після його правління Наполеона любили і ненавиділи, обожнювали або вважали його дияволом. Після того як він зник зі світової арени, йому стали присвячувати книги, знамениті письменники робили Наполеона героєм своїх творів, поети вихваляли або скидали його в своїх віршах.

У даній роботі розглядається видатний французький полководець і блискучий державний діяч - Наполеон Бонапарт, історичну роль якого в розвитку Франції і міжнародних відносинах на рубежі XIX століття неможливо переоцінити.

Побудова власної імперії ні в якому разі не можна віднести виключно до військових заслуг Наполеона. Він умів вести майстерну дипломатичну гру і приймати точні і своєчасні рішення. Він був головним актором, і режисером одночасно, на історичній сцені, потрясателем світу на рубежі XIX століття. Великий, геніальна людина, якій, для досягнення своєї безсмертної слави, довелося виконати великий і звивистий шлях. І багато в чому цей шлях визначився властивостями його дивного характеру

Метою курсової роботи є опис великих завоювань Наполеона Бонапарта, а також визначення політичних аргументів, якими він керувався. Одним із завдань роботи була оцінка ефективності зовнішньої політики Франції при Наполеоні і аналіз результатів цієї політики.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Глава 1. П олітіческ а деятельност ь Наполеона Бонапа р та: розквіт і занепад

1.1 Біографія Наполеона Бонапарта

Наполеон Бонапарт народився 15 серпня 1769 в місті Аяччо (острів Корсика). Він був другим сином адвоката Карло Буонапарте і Летиції Рамоліно. У 1768 році Генуя продали Франції свої права на Корсику. Карло Буонапарте прилучився до Руху за незалежність острова на чолі з Паскуале Паолі, але після продажу Корсики став підтримувати французький режим. У 1771 році в якості винагороди він отримав від Людовіка ХV формальне підтвердження своєї приналежності дворянству.

Коли Людовик ХVI надав дітям із збіднілих дворянських сімей право безкоштовно здобувати освіту, їм скористалися і корсиканці, в тому числі кілька синів і дочок Карло, включаючи Наполеона. У 1779 році, після декількох місяців вдосконалення у французькій мові в коледжі Отена, Наполеон вступив до військової академії в Бриенне, що містилася релігійним орденом. Висміює однокласниками за провінціалізм і незграбність, будучи найбіднішим навіть серед зубожілих аристократів, він активно проповідував ідеї корсиканського патріотизму і ненависть до французьким гнобителям. Спочатку його приваблювала морська служба, але потім він віддав перевагу артилерії. У 1784 році Наполеона перевели в паризьку Військову школу. Бонапарт проявив себе середнім учнем і закінчив школу за відмітками сорок другим з 130 навчалися. Отримавши звання молодшого лейтенанта артилерії, Наполеон був направлений в Валанс на південь Франції.

Поділяючи ідеї Руссо, Наполеон вважав себе в першу чергу аристократом і солдатом, ненавидів чернь. Протягом наступних десяти років він робив кар'єру на Корсиці, виступаючи то на боці Паолі, то проти нього. Коли почалася революція, проти революційного уряду виступило так багато офіцерів, що армія гранично терпимо ставилася до тих, хто виявляв хоча б номінальну лояльність. У червні 1793 році жереб був кинутий. Переслідуваний паолістамі, Наполеон покинув Корсику і підтвердив свою вірність Франції.

10 серпня 1792, коли був повалений Людовик ХVI, Наполеон перебував в Парижі. Він залишався там і в вересні, коли натовп влаштував бійню у французьких в'язницях. Потім Бонапарта отримав призначення і приєднався до урядовим військам, які повинні були зняти блокаду Тулона, перетвореного контрреволюціонерами в велику морську базу. 17 грудня Тулон було взято штурмом.

У 24 роки Наполеон став бригадним генералом. Його послали в армію, яка перебувала в Італії, і доручили секретну місію в Генуї. Хоча у Наполеона не було твердих політичних переконань, він підтримував дружні стосунки з розташованими при владі якобінцями, які вважали себе учнями Руссо. Він дружив з Огюстеном Робесп'єром, братом Максимильен. Коли останній позбувся влади (23 липня 1794 роки), Наполеон потрапив під підозру і навіть був заарештований. Але 20 серпня його відновили у званні і відправили з експедицією на Корсику, яку Паоли віддав під заступництво Георга III, короля Великобританії.

Зазнавши невдачі в спробі повалити паолістов, Наполеон повернувся в Париж і прийняв командування західної армією для придушення повстання шуанов в Вандеї, на заході Франції. Боротьба з заколотниками не могла принести йому очікуваної слави і не відповідала його планам, і він подав у відставку, пославшись на погане здоров'я. Наполеону надали номінальну посаду в топографічному відділі військового департаменту.

Строкате збіговисько незадоволених - в основному роялістів - підняло в Парижі (5 жовтня 1795 роки) повстання проти термідоріанців. Їх глава граф де Баррас ясно розумів недостатність своїх військових сил. Перебираючи кандидатури армійських осіб, Баррас надав Наполеону можливість проявити свій геній і блиснути швидкістю рішень. Наполеон почасти розумів почуття повсталих, але чітко бачив, що у них немає ясної мети. До кінця своєї кар'єри Наполеон був надією і опорою тих, хто дотримувався поміркованого шляху, - представників середнього класу, уповаю на "порядок" і "прибуток". Він зневажав їх - як зневажав і все людство. Але він був відданий їм, а не пам'яті про старого режиму і не революційним марень щодо швидкого появи нових порядків. З цього часу Наполеона Буонапарте (Napoleone Buonaparte) став підписуватися як Наполеон Бонапарт (Napolon Bonaparte). Він став французом, а невдовзі думав, що він і є Франція.

1.2 Діяльність Наполеона на чолі Франції

1.2 .1 Італійська кампанія 1796-1797 рр

З того самого часу, як Бонапарт розгромив монархічний заколот 13 вандемьера і увійшов в фавор до Баррас і іншим сановникам, він не переставав переконувати їх у необхідності попередити дії знову зібрав вшейся проти Франції коаліції держав - повісті наступальну війну проти австрійців і їх італійських союзників і вторгнутися для цього в північну Італію. Власне, ця коаліція була нова, а стара, та сама, яка утворилася ще в 1792 р і від якої в 1795 р відпала Пруссія, яка уклала сепаратний (Базельський) світ з Францією. В коаліції залишалися Австрія, Англія, Росія, королівство Сардинское, Королівство обох Сицилій і кілька німецьких держав (Вюртемберг, Баварія, Баден та ін.).

Директорія, як і вся ворожа їй Європа, вважала, що головним театром майбутньої весняної і літньої кампанії 1796 р буде, звичайно, західна і південно-західна Німеччина, через яку французи будуть намагатися вторгнутися в корінні австрійські володіння. Для цього походу Директорія готувала найкращі свої війська і найвидатніших своїх стратегів на чолі з генералом Моро [9, c.34]. Італійський фронт ж Директорія вважала другорядним, основні дії передбачалося проводити в Німеччині. Однак Бонапарт своїми успіхами в Італії зробив свій фронт головним в кампанії 1796--1797 років. Прибувши до місця призначення в Ніццу, Наполеон знайшов південну армію в жалюгідному стані: ті кошти, що відпускалися на утримання солдатів, розкрадалися. Голодні, роззуті солдати представляли собою збіговисько голодранців. Наполеон діяв жорстко: доводилося вдаватися до будь-яких засобів аж до розстрілів, щоб припинити злодійство і відновити дисципліну. Екіпірування ще не була закінчена, коли він, не бажаючи упускати час, звернувся до солдатів з відозвою, вказавши в ньому, що армія увійде в родючу Італію, де не буде нестачі в матеріальних благах для них, і вирушив у похід.

Перейшовши Альпи по так званому «карнизи» приморській гірської гряди під гарматами англійських судів, Бонапарт 9 квітня 1796 року вивів свою армію в Італію. Він розгромив в декількох боях розрізнені австрійські та сардинські війська, після чого були підписані вигідні Франції перемир'я (28 квітня 1796) і світ (15 травня 1796) з Сардинського королівства, а австрійці залишилися в північній Італії без союзника. Після цього в ряді битв їм були розгромлені головні сили австрійців і зайнята вся північна Італія. Австрійський генералітет нічого не зміг протиставити блискавичним маневрам французької армії, убогої, погано екіпірованої, але натхненно революційними ідеями і керованої Бонапартом. Вона отримувала одну перемогу за іншою: Монтенотто, Лоді, Кастільоне, Арколе, Ріволі.

Італійці захоплено зустрічали армію, несучу ідеали свободи, рівності, що позбавляла від австрійського панування. Однак були випадки сутичок між французами та місцевим населенням, обуреним грабежами. Бонапарт жорстоко карав чинили опір. Австрія втратила всі свої землі в Північній Італії, де була створена союзна з Францією Цизальпинская республіка. Після взяття Мантуї Наполеон направив свої війська в Папську область. У першому ж бою французи розгромили війська Папи. Наполеон займав місто за містом. У Римі почалася паніка. Папа Пій VI капітулював і підписав мир 19 лютого 1797 року в Толентино на умовах Бонапарта: Папська держава віддавала велику і багату частину володінь і сплачувала викуп в розмірі 30 млн золотих франків. Наполеон не увійшов до Риму, побоюючись занадто крутими заходами сколихнути в своєму тилу католицьке населення Італії.

Ім'я Бонапарта гриміло по всій Європі. Французька армія загрожувала вже австрійським землям. У травні 1797 Бонапарт самостійно, не чекаючи посланника Директорії Кларка, уклав в Леобене перемир'я з австрійцями. В якості компенсації Австрія отримала частину Венеціанської республіки, знищеної французами: на рейді в Лідо був убитий невідомими французький капітан, що послужило формальним приводом для введення в місто в червні 1797 року дивізії під командуванням генерала Бараге д'Ілье. Власне Венеція, що розташувалася на лагунах, відійшла австрійцям, володіння на материку були приєднані до Цизальпинской республіці. Австрійці замість віддавали берега Рейну і італійські землі, зайняті Наполеоном. Побоюючись, що австрійці в надії на падіння режиму Директорії відмовляться від дотримання умов Леобенского перемир'я, Бонапарт вимагав якнайшвидшого підписання повного світу. Посланий віденським двором досвідчений дипломат Кобенцль не добився від Наполеона ніяких поступок і 17 жовтня 1797 року в Кампо-Формио було укладено мир між Францією і Австрією. [9, c.54-55]

1.2 .2 Завоювання Єгипту і похід до Сирії

Єгипетський похід був першою по-справжньому великою невдачею Нап Олеон. Але, тим не менш, в історії Бонапарта він - одна з найбільш вражаючих сторінок.

З літа 1797 Бонапарт обдумував ідею удару по Англії, але він планував його в іншому напрямку - в зоні Середземномор'я, Єгипту. Влітку в Пассаріано в бесідах з Дезе він розвивав думку про вторгнення в Єгипет. У листі Директорії від 16 серпня 1797 він уже офіційно ставив питання про завоювання Єгипту. «Недалеко час, коли ми зрозуміємо, - писав він, - що для дійсного розтрощення Англії нам треба опанувати Єгиптом». Таким чином, розуміючи першорядне значення вирішального удару по Англії, Бонапарт ще до призначення його командувачем армією вторгнення на Британські острови розмірковував про те, як краще вразити наймогутнішого з ворогів Республіки, і схилявся на користь удару по Єгипту. [4, c.181]

Бонапарт, готуючись до походу на Схід, обдумував політичну стратегію: він розраховував, як це було і в Італії, знайти союзників в особі пригноблених і незадоволених.Перша відозва закликало єгипетський народ піднятися проти панування військових феодалів - беїв-мамелюков. Але араби-фелахи і жителі міст, що складали основне населення Єгипту, були настільки забиті і політично відсталих, перебували на такій низькій ступені суспільної свідомості, що всі заклики до боротьби до них не доходили: вони ще не були здатні їх сприйняти.

Його політика, як показала італійська кампанія, і особливо Леобен і Кампоформио, містила і прогресивні і завойовницькі тенденції; вони суперечливо перепліталися між собою. В Єгипті, як незабаром переконався Бонапарт, він виявився в стані повної ізоляції від населення. Він провів ряд сміливих реформ антифеодального характеру, але не придбав підтримки арабів. На відміну від Італії, армія Бонапарта в Єгипті могла розраховувати тільки на вузько військові засоби досягнення успіху. Соціальний аспект війни опинився майже повністю виключеним. Це мало трагічні наслідки для французької армії: перетворившись з армії визвольної, якою вона в кінцевому рахунку була в Італії і мала намір залишитися на Сході, в армію завойовників, вона стала незмірно слабкіше; при своїй нечисленності і велику віддаленість від основних баз вона була приречена рано чи пізно на поразку. Бонапарт з його сильним розумом швидко це зрозумів. Його похід до Сирії був продиктований не стільки вузько тактичними (рух назустріч турецькій армії), скільки стратегічними міркуваннями. [4, c.193]

Єгипетський похід зіграв зловісну роль і в ідейної еволюції самого Бонапарта. Звичайно, Бонапарт був не з тих, хто схиляє голову і опускає руки перед обрушуються на них безталання. Навпаки, в Єгипті, коли з кожним днем ​​все більш очевидним розкривалися численні труднощі і лиха, що постали на шляху армії, у нього було найбільшу енергію і твердість духу. Французька армія знову брала блискучі перемоги. Після виснажливого походу по розпечених пісках Дамангурской пустелі, коли вдалині вже було видно мінарети Каїра, перед французами зросла кіннота мамелюков. У битві біля підніжжя пірамід 21 липня 1798 року всі шалені атаки мамелюков Мурад-бея розбилися об непробивні французькі каре. Тоді була виголошена знаменита фраза: «Солдати, сорок століть дивляться на вас!» Битва закінчилася повним розгромом супротивника. [4, c.194]

Армія Бонапарта вступила в Каїр. Клебер успішно завоював дельту Нілу. Дезе, що переслідував мамелюков Мурад-бея, завдав їм поразки при Седімане і опанував Верхнім Єгиптом. Але о шостій годині вечора 1 серпня перед французьким флотом, що стояли в Абукірській затоці, раптово з'явилася очікувана давно, але все ж не в цей момент ескадра адмірала Нельсона. Через півгодини почалося морський бій. Хоча сили сторін були майже рівні і французи навіть мали перевагу в кількості гармат, Нельсон, який захопив ініціативу і виявив перевагу в керівництві морським боєм над Брюесом, схилив хід бою на свою користь. Він відрізав французькі кораблі від берега і відкрив вогонь з двох сторін. Об одинадцятій годині ранку 2 серпня французький флот перестав існувати; лише чотирьом кораблям вдалося піти, інші були знищені або полонені. [4, c.195]

Абукірській катастрофа спричиняла катастрофічні наслідки для французької армії в Єгипті. Комунікації в країні були настільки погані, що Бонапарт дізнався про те, що сталося тільки через два тижні, 13 серпня, в Салейохе, де його наздогнав кур'єр, посланий Клебером. Людина сильного характеру, Бонапарт, отримавши цю вжахнула його звістку, випробував, як це з ним завжди бувало в момент небезпеки, приплив величезної енергії. Його листи адміралу Гант, Клеберу, Директорії динамічні, практично тверезі; ні тіні коливань; він впевнено намічає ряд невідкладних заходів, покликаних врятувати те, що залишилося від флоту; він готовий, збираючи по кораблю у всіх середземноморських портах, почати заново відновлення французького флоту.

9 лютого 1799 роки маленька армія виступила в похід. Разом з Бонапартом на завоювання східного світу йшли його кращі генерали - Клебер, Жюно, Ланн, Мюрат, Реньє, Кафареллі, Бон і інші. Шлях був важким, виснажливим, навіть в лютому сонце пекло, мучила спрага. Але всіх надихала надія; армія йшла вперед, вона залишала позаду ненависну пустелю. Військові операції розгорталися успішно. Бойові зіткнення під Ель-Аріш і Газою завершилися перемогами. Після запеклих боїв впали Яффа і Хайфа; в битві з турками була завойована Палестина. До 18 березня армія підійшла до стін старовинної фортеці Сен-Жан д'Акр. [4, c.197]

Чим далі на схід просувалася армія Бонапарта, тим ставало важче. Опір турків зростала. Населення Сирії, на підтримку якого Бонапарт сподівався, було так само вороже до «невірним», як і араби Єгипту. При взятті Яффи місто піддався розграбуванню, французи проявили крайню жорстокість до переможених. Але ні арабів, ні друзів, ні турок не можна було ні застрахати, ні залучити на свою сторону. У Яффі виявилися перші ознаки захворювання чумою. Хвороба викликала страх у солдатів, але ще сподівалися уникнути епідемії.

Треба було зламати опір цієї старої фортеці енергійним натиском. «Доля укладена в цій шкаралупі». За Сен-Жан д'Акр відкривалися дороги на Дамаск, на Алеппо; він вже бачив себе йде по великим шляхах Олександра Македонського. Вийти тільки до Дамаску, а звідти стрімким маршем до Євфрату, Багдаду - і шлях до Індії відкрито!

Шістдесят два дні і ночі тривали облога і штурм Сен-Жан д'Акр; втрати вбитими, пораненими, хворими на чуму зростали. Загинули генерали Кафареллі, Бон, Рамбо, ще раніше був убитий Сулковський. Ланн, Дюрок, багато офіцерів отримали поранення. Чи не загрожувала чи всієї французької армії небезпека бути перемеленої під стінами Сен-Жан д'Акр? Бонапарта це лякало. Він все більше переконувався, що його тане армії не вистачає сил, щоб оволодіти цією жалюгідною шкаралупою, старої фортецею, що стала нездоланною перешкодою на шляху до здійснення його грандіозних задумів. Не вистачало снарядів, бракувало патронів, пороху, а підвезення їх морем і суходолом був неможливий. Голими руками фортеця не взяти. Всі спроби штурмових атак зазнавали невдачі. [4, c.200]

Рано вранці 21 травня французька армія безшумно знялася з позицій. Армія швидким маршем, скорочуючи час відпочинку, щоб не бути наздогнати супротивником, тим самим шляхом, звідки прийшла, після трьох місяців страждань, жертв, які опинилися марними, поверталася назад, на вихідні позиції.

То був страшний відступ. Нещадне сонце стояло в безхмарному небі, випалюючи висушують жаром.

Армія танула від чуми, від згубної спеки, від перевтоми. Більше третини її складу загинуло. Бонапарт наказав всім йти пішки, а коней віддати хворим. Він перший подавав приклад: в своєму сірому звичайному мундирі, високих чоботях, як би нечутливий до спопеляє спеці, з почорнілим обличчям він йшов по розпечених пісках попереду розтягнулася довгою вервечкою колони, не відчуваючи, здавалося, ні спраги, ні втоми. Командувач армією йшов мовчки. Він знав, він не міг не знати, що програно не тільки бій під Сен-Жан д'Акр - програна кампанія, програна війна, все було програно. [4, c.201]

Спроба Франції захопити Єгипет при повному домінуванні флоту Британії на Середземному морі була приречена. Тільки завдяки високим бойовим якостям французької армії і офіцерського корпусу на чолі з Наполеоном експедиція протягом декількох років була відносно успішною.

1. 2. 3 Перший консул

До 1799 році Директорія втратила авторитет в очах суспільства. Найвпливовіший діяч помірно-республіканської партії, директор Сийес, давно вже носився з думкою про непридатність конституції III року і виробляв свій власний проект державного устрою, яке повинно було, на його власну думку, дати стійкість внутрішнього розпорядку. З цією метою він став об'єднувати всі антидемократичні елементи серед тодішніх політичних діячів, які не бажали повернення Бурбонів. Йому вдалося розташувати на користь свого плану багатьох членів обох рад, які стали називати себе реформістами.

Дізнавшись про плани Сійес, Бонапарт увійшов з ним в угоду, і обидва дуже швидко підготували державний переворот, з метою введення нової конституції. Солдати обожнювали Наполеона, генерали, з різних міркувань, не хотіли заважати підприємству. Сийес розпустив слух про небезпечний якобінському змові і влаштував так, що ті депутати ради старійшин, на яких він не розраховував або яких боявся, що не потрапили на засідання, в якому передбачалося прийняти задумані змовниками рішення. 18 брюмера (9 листопада) старійшини були скликані о 7 годині ранку. Присутні депутати одноголосно вотувати перенесення законодавчого корпусу в Сен-Клу, де обидва ради повинні були зібратися на другий день не раніше полудня. Виконання цього декрету було покладено на генерала Бонапарта; йому надавалося право вжити всіх заходів, необхідних для безпеки республіки, і підпорядковувалися всі місцеві збройні сили; разом з тим всім громадянам ставилося в обов'язок надавати йому допомогу при першій вимозі з його боку. До нації рада старійшин звернувся з особливим маніфестом, в якому декретованих заходи виправдовувалися необхідністю утихомирити людей, що прагнуть до тиранічного панування над національним представництвом, і тим забезпечити внутрішній світ.

Бонапарт, оточений генералами і офіцерами, негайно вирушив на засідання ради, де виголосив коротку промову, з обіцянкою підтримувати «республіку, засновану на істинної громадянської свободи і на національному представництві». Справа була вже зроблено на той час, коли мало розпочатися засідання ради п'ятисот; останньому був тільки повідомлений декрет старійшин, і Луціан Бонапарт, котрий був головою ради, оголосив засідання відстроченим до іншого дня.

Тим часом, за попередньою домовленістю, двоє директорів, Сийес і Роже-Дюко, подали у відставку, а у третього (Барраса) її змусили: потрібно було знищити що існувала в той час виконавчу владу - а з виходом у відставку трьох членів директорія не могла більше діяти. Решта два директора (Гойї і Мулен) були взяті під варту.

Згідно з новою конституцією, законодавча влада ділилася між Державною Радою, Трібунатом, Законодавчим корпусом і Сенатом, що робило її безпорадною і неповороткою. Виконавча влада, навпаки, збиралася в один кулак першого консула, тобто Бонапарта. Другий і третій консули мали лише дорадчі голоси. Конституція була схвалена народом на плебісциті (близько 3 мільйонів голосів проти 1,5 тисяч). Пізніше Наполеон провів через сенат декрет про пожиттєвість своїх повноважень.

У момент приходу Наполеона до влади Франція знаходилася в стані війни з Австрією і Англією. Новий італійський похід Бонапарта нагадував перший. Перейшовши через Альпи, французька армія несподівано з'явилася в Північній Італії, що захоплено зустрічається місцевим населенням. Вирішальною стала перемога в битві при Маренго. Загроза французьким кордонам була ліквідована.

Результатом цієї кампанії стало висновок 9 лютого 1801 року Люневільського світу з Австрією, за яким останні остаточно втратили Бельгію, поступалися Франції Люксембург, всі німецькі володіння на лівому березі Рейну, визнавали Батавську, Цизальпинскую, Лігурійського і швейцарський республіки. Франція отримувала П'ємонт.

Наполеон Бонапарт франція імперія

1. 2.4 Проголошення Франції Імперією

За чотири роки з часу державного перевороту, який сд елал Наполеона главою держави, його влада стала майже безмежною. У цей час від республіки збереглося тільки назва, і залишилося змінити його, щоб привести форму у відповідність зі змістом. Честолюбство Наполеона було настільки велике, що він зробив те, на що свого часу не наважився Олівер Кромвель і від чого з обуренням відмовився Джордж Вашингтон: він заснував власну монархію.

18 травня 1804 рбув виданий сенатус-консульт, проголосивши Наполеона Бонапарта імператором. Імператорський сан оголошувався спадковим і передавався "по низхідній лінії кревного і законному потомству Наполеона Бонапарта по чоловічій лінії в порядку первородства, з постійним винятком жінок і їхніх дітей". 2 грудня в паризькому соборі Нотр-Дам відбулася коронація нового монарха Франції Наполеона I. За традицією вінчати на царство його повинен був римський папа Пій VII, але під час церемонії Наполеон вихопив корону з рук папи і сам поставив її собі на голову.

1. 2.5 Розгром третьої коаліції

У травні 1804 року в Англії до влади був покликаний Пітт. Він з величезною енергією працював над створенням нової коаліції європейських великих де ірж проти Наполеона. Тільки утворення такої коаліції і могло, на його думку, запобігти висадку французьких військ в Англії, підготовляв Наполеоном в Булоні.

План Пітта зустрів повне співчуття у Олександра. Вже в 1804 році він зважився взяти участь у замишляє Піттом коаліції, хоча всі захоплення Наполеона стосувалися поки тільки німецьких держав, Голландії, Італії, Швейцарії та анітрохи не зачіпали інтересів Росії. [13, c.364]

Різке висловлювання Наполеона на адресу Олександра, у відповідь на ноту протесту розстрілу герцога Енгіемского, ще більше зміцнило царя в його рішучості воювати з Наполеоном; Росія стала готуватися до війни. Пітту не варто особливих зусиль схилити на свою сторону і Австрію, яка прагнула позбутися від тяжких умов Люневільського світу.

Отримавши відомості про дії сил коаліції, Наполеон змушений був відкласти висадку на Британські острови на невизначений термін і рушити війська до Німеччини. Саме тоді Наполеон сказав: «Якщо я через 15 днів не буду в Лондоні, то я повинен бути в середині листопада у Відні».

Тим часом 72-тисячна австрійська армія під командуванням барона Карла Макка фон Лейберіха вторглася до Баварії, не дочекавшись російських військ, ще не досягли театру військових дій.

Наполеон покинув Булонський табір і, здійснивши марш-кидок на південь, в найкоротші терміни досяг Баварії. Австрійська армія капітулювала в битві під Ульм. Уникнути полону вдалося корпусу генерала Елачича, однак і він був згодом наздоженуть французьким маршалом Ожеро і капітулював.

Залишившись на самоті, Кутузов змушений був відступати з ар'єргардні боями (Бій у Мерзбаха, бій при Холлабрун) на з'єднання з ще не підійшла армією Буксгевдена.

Наполеон без серйозного опору зайняв Відень. З усієї австрійської армії війну продовжували лише з'єднання ерцгерцога Карла і ерцгерцога Іоанна, а також нечисленні частини, які встигли з'єднатися з армією Кутузова. [9, c.159-167]

Вирішальною битвою наполеонівської армії проти армій третьої коаліції, стала Битва під Аустерліцем.

Бонапарт говорив, що виграв сорок битв. Самою чудовою перемогою серед них він вважав Аустерліц. «Сонце Аустерліца!» - він згадував його завжди з особливим почуттям. Всупереч пізнішому офіційному французькому тлумаченню військова обстановка напередодні Аустерліца таїла для французів найбільші небезпеки. Загальний перевага сил була на боці коаліції, і в подальшому він повинен був зростати. У Моравії рухалися додаткові сили росіян. Австрійське командування збиралося перекинути з Італійського фронту великі військові з'єднання. Нарешті, з дня на день треба було чекати удару з тилу прусів. 14 листопада Гаугвіц виїхав з Берліна, щоб пред'явити ультиматум французькому імператору. Слідом за ультиматумом, розрахованим на те, що його відкинутий, сто вісімдесят тисяч пруссаків з північного заходу вдарили б по французькій армії. Армія Бонапарта була в мишоловці; її оточили; її розраховували стиснути залізними кліщами і розчавити. Величезну кількісну перевагу, яким розташовували союзники, здавалося, не залишало надій на можливість здолати об'єднані сили коаліції. [4, c.430-431]

1. 2.6 Розгром Пруссії

Після того як в 1805 р Наполеон порушив нейтралітет Пруссії, направивши свої війська до Баварії через Прусську територію. Король, гон імий страхом, звернувся за допомогою до Олександра і до Австрії. Зраділий раптовим поворотом прусської політики і з'явилася можливість вступу Пруссії в коаліцію, Олександр помчав до Берліна.

Трохи пізніше Фрідріх-Вільгельм III отримав звістку, що найкраща австрійська армія, оточена і замкнена Наполеоном в Ульмі, перестала існувати. Фрідріх-Вільгельм зрозумів, що половина кампанії програна. Якщо він боявся виступити проти Наполеона до Ульмской катастрофи, то поготів зважився на це тепер. Однак прусський король запропонував Олександру укласти обітницю взаємної дружби на гробниці Фрідріха II. Олександр погодився на це, для того щоб його перебування в Берліні мало хоча б видимість дипломатичного успіху в очах Європи. [13, c.366]

Прусський король вирішив послати ультиматум Наполеону. Відвезти цей ультиматум було доручено Гаугвіц, який прибув до місця назначения 2 грудня 1805, в розпал битви під Аустерліцем. Повна перемога Наполеона змусила Гаугвіц заховати подалі свій «ультиматум» і, сяючи від захоплення, з'явився радісно вітати Наполеона з перемогою. Наполеон відповів що «привітання попало не за тією адресою, за якою його послали» і взагалі був холодний і грубий. Наполеон знав, що після Аустерліца Пруссія нічим не могла йому загрожувати.

Талейран радив не відштовхувати Прусію а примусити її вступити негайно в союз з Францією. Наполеон погодився і змусив Гаугвіц підписати від імені Пруссії мирний договір з Французької імперією. Наполеон пообіцяв Прусії Ганновер. У свою чергу Пруссія повинна була відмовитися від ряду територій. [13, c.366]

Наполеон утворив «Рейнський союз» - конфедерацію з 16 німецьких держав. Проголосив себе «протектором», свого брата Жозефа - королев Неаполітанським, іншого брата, Людовіка, - королем Голландії. Все це ізолював Пруссію, яка не могла розраховувати на допомогу тільки що розбитої Австрії. Імператор Франц за бажанням Наполеона відмовився від існуючого дві тисячі років титулу «імператора Священної Римської Імперії» і став відтепер називатиметься імператором Францем I.

8 липня 1807 був остаточно підписаний принизливий для Пруссії і всієї Німеччини Тільзітский світ.

Свята й огляди в Тильзите тривали до вечора 8 липня. Обидва імператора протягом усього цього часу були нерозлучні, і Наполеон всіляко прагнув підкреслити свою повну прихильність до колишнього ворога, а нинішньому союзнику. Коли 9 липня Наполеон і Олександр справили разом огляд французької та російської гвардії і потім, розцілував перед військами і масою присутніх у Німану глядачів, розлучилися, то в цей момент ще ніхто, крім обох імператорів і їх найближчих сановників, не знав величезної зміни, яка сталася в світовій ситуації за ці кілька Тильзитских днів.

1.2.7 Континентальна блокада

Сприятливим приводом для початку блокади послужив королівський декрет Георга III від 16 травня 1806 року, яким Англія оголошувала в блокаді всі порти Європи, берега і річки на всьому просторі від Ельби до Бреста. Такого королівського указу домігся міністр Фокс. Блокада, однак, була строго встановлена ​​тільки між гирлом Сени (порти Гавр і Онфлер) і портом Остенде. В порти між цими двома пунктами не допускалось жодне нейтральне судно ні в якому разі, і якби було захоплено під час спроби увійти туди, то було б визнано законним призом. З іншого боку, нейтральні суду могли входити в порти і виходити з них вільно, якщо вони «не завантажувалися в будь-якому порту, що належить ворогам Його величності, або не дотримувалися прямо в якійсь із належать ворогам Його величності портів». Редакція указу очевидно уникала будь-якого питання про походження вантажів. [6]

Посилаючись на те, що Англія порушує загальновизнаний усіма цивілізованими народами міжнародне право, Наполеон I видав Берлінський декрет про континентальну блокаду (21 листопада 1806 року). Документ був підписаний в Берліні після розгрому пруссаків армією Наполеона. У Берлінському декреті викладалися основи континентальної системи, а також встановлювався контроль над усією береговою лінією імперією Наполеона I. Декрет забороняв вести торговельні, поштові та інші відносини з Британськими островами; блокада поширювалася на всі підвладні Франції, залежні від неї або союзні їй країни. Будь-англієць, виявлений на території, підвладній Франції, оголошувався військовополоненим, а товари, що належать британським підданим, конфісковували. Жодне судно, що випливає з Англії або її колоній або заходило в їх порти, не допускалось у французькі порти під загрозою конфіскації.

Протягом 1807 року до континентальної блокади, крім Франції, Італії, Нідерландів, Іспанії та Данії, приєдналися згідно Тильзитским договорами 1807 року Росія і Пруссія, а в 1809 році - Австрія.

Великобританія відповіла на оголошення континентальної блокади контрблокадой, широким розгортанням морської торговельної війни і контрабандної торгівлі. «Королівські накази» 1807 року забороняли нейтральним державам вести морську торгівлю з ворожими країнами і зобов'язували нейтральні суду заходити в британські порти для сплати податків і зборів та перевірки місця призначення вантажу.

До кінця 1807 року до блокади, за винятком Швеції, що зберегла вірність договору з Англією, приєдналися вже всі європейські країни.

1. 2.8 Дипломатичний шлюб

Наполеон після довгих коливань все ж зважився на розлучення зі своєю першою дружиною Жозефіною. У них не було дітей, а думка про спадкоємця ін естола невідступно жила в душі імператора. Своїм новим шлюбом Наполеон мав намір убити відразу двох зайців: стати батьком і піднятися врівень зі спадковими монархами. Тому його обраниця повинна бути лише «блакитних» королівської крові. Наполеон намагався посвататися до сестри російського імператора Олександра I Ганні Павлівні, але зрозумілої відповіді так і не отримав. Зате австрійський імператор Франц I сам запропонував йому в дружини свою 18-річну дочку принцесу Марію-Луїзу, на якій Наполеон і зупинив вибір.

2.9 Війна з Росією і крах імперії

Влітку 1808 Наполеон запросив Олександра на приватне побачення. Цар, знаючи, навіщо його звуть, не надто поспішав. Побачення відбулося 27 вересня 1808 р місті Ерфурті і тривало близько двох тижнів. Наполеон перед від'їздом в Ерфурт зробив один фатальний для себе крок, наслідки якого, однак, позначилися не скоро. З собою в Ерфурт він досить несподівано запросив князя Талейрана, який після Тильзита вже значився офіційно у відставці. Тим часом Талейран прийшов з деяких пір до висновку, що континентальна блокада неминуче поведе до війни з Росією і до кінцевого повстання всієї Європи. В Ерфурті Талейран вперше змінив Наполеону, вступивши в таємні зносини з Олександром. «Ви повинні врятувати Європу», - повторював він Олександру під час секретних розмов. Прислухаючись до порад Талейрана, Олександр не підписав договору, який гарантував би участь Росії на стороні Наполеона в майбутній війні Франції з Австрією. Зовнішні демонстрації гарячої дружби, нібито існує між обома імператорами, не обманули Наполеона: похмурим поїхав він з Ерфурта після пишних урочистостей, парадів, публічних обіймів і поцілунків з російським царем. Лише через кілька місяців (в кінці січня 1809 г.) він став підозрювати Талейрана в зрадницьких діях і зовсім усунув його від своєї особи, хоча і не покарав: не було ніяких доказів.

Відносини з Росією були ще більш зіпсовані в кінця 1809і на початку 1810 невдалим сватанням Наполеона до сестри Олександра, Ганні Павлівні. З огляду на невдачі цієї справи Наполеон запропонував руку дочці австрійського імператора, ерцгерцогині Марії-Луїзі і негайно з нею повінчався. Дипломатичне значення цього шлюбу виявилося дуже серйозним.

Європа все надії на звільнення від наполеонівського ярма покладав саме на Росію. Але віри в близькість цього звільнення ще не було. Наполеон змусив Австрію і Пруссію підписати з ним військові договори, за якими обидві країни зобов'язувалися виставити контингенти військ на допомогу французької армії. При цьому Австрія і Пруссія розраховували на територіальні придбання за рахунок Росії: Австрія не проти була отримати Волинь, а прусський король Фрідріх-Вільгельм - весь Прибалтійський край. «А як же клятва над труною Фрідріха?» - згадав з насмішкою Наполеон, коли йому доповіли, про що клопочеться друг Олександра I, прусський король, який присягався царю у вічній любові і вірності. [13, c.372]

Наполеон розраховував також на підтримку з боку Туреччини, що воювала з Росією, і з боку Швеції, якою керував як наслідного принца колишній наполеонівський маршал Карл Бернадотт.

Негайно після початку війни Англія уклала з Олександром союз. [13, c.373]

При такій розстановці сил почалася і закінчилася війна 1812 р

Почалася жорстока боротьба всієї Європи проти Наполеона. На перший план виступили вже не дипломати, а генерали. Але справа розтрощення наполеонівського панування сильно затягувався. Наполеон оговтався і зібрав нову велику армію, яка почала навесні і влітку жорстоко бити пруссаків і російських. Олександр ні за що не хотів, навіть після поразок під Лютценом, Бауцене і Дрездені, миритися з Наполеоном, але король прусський боявся жорстоко. «Ось я вже скоро буду знову на Віслі», - з відчаєм повторював він влітку 1813 г. Після поразки при Бауцене, в травні 1813 р Олександр і Фрідріх-Вільгельм III вже не в перший, а принаймні в четвертий раз кликали до імператора Франца. Але той, за наполяганням Меттерніха, не поспішав приєднатися до союзників. По-перше, Меттерніх боявся переважання Росії не менше, а більше, ніж панування Наполеона; вже в 1813 р він боявся, що перемога дуже посилить Олександра. По-друге, він сам говорив, що завжди вважав Наполеона «греблею проти анархії», охороною всієї Європи від революції: повалення Наполеона могло, на його думку, розгнуздати сили революції у всій Європі. По-третє, Франц I не забував, що спадкоємцем великої імперії, створеної Наполеоном, є його, Франца I, онук, син Наполеона і Марії-Луїзи, маленький Римський король (титул, даний Наполеоном своєму синові). Але, разом з тим, за спиною Наполеона Меттерніх вів діяльні переговори і з союзниками. У всякому разі, він розраховував, що Наполеон, під натиском всеєвропейської війною, піде на жертви і поверне Австрії за її допомогу або навіть за нейтралітет хоча б частину земель, захоплених у неї Наполеоном в колишні роки.

Війна відновилася. Після страшного триденного побоїща під Лейпцигом 16-19 жовтня 1813 Наполеон відступив до Франції. Але тут ряд його блискучих перемог над вторглися до Франції ворогами спонукав їх знову запропонувати Наполеону світ, - але вже, звичайно, на гірших для нього умовах. У лютому 1814 року в місті Шатільон почалися мирні переговори союзників з уповноваженим від Наполеона Коленкуром, герцогом Віченцскім. Наполеону пропонували імперію в кордонах 1792, т. Е. Відмова від завоювань. Наполеон з гнівом відмовився навіть розглядати ці умови. Він питав Коленкура, як він смів повідомити йому, імператору, про такі образливих пропозиціях. Ряд нових військових успіхів французьких військ в ці дні посилив непримиренність Наполеона. [13, c.375]

30 березня 1814 союзники увійшли в Париж. Через кілька днів Наполеон відрікся від престолу і відправився на острів Ельбу в якості «імператора» цього острова. На французький престол повернулася скинута революцією династія Бурбонів в особі Людовика XVIII, брата страченого короля Людовика XVI.

Період майже безперервних кровопролитних воєн закінчився. Деспотизм військового диктатора, який вийшов з надр революції, а потім її задушити, замінив той режим, про який А. С. Пушкін в 1823 р висловився, що задуми Олександра I «світу тиху неволю в дар несли». Ця «тиха неволя» підтримувалася здебільшого вже не зброєю, але конгресами, дипломатичними переговорами і угодами. [13, c.376]

1. 2.10 «Сто днів»

У перший час після прибуття на Ельбу Наполеон не мав ніяких пл Анів, вважав своє політичне життя закінченою і мав намір писати історію свого царювання. [9, c.380]

З осені 1814 року і особливо з листопада-грудня цього року Наполеон став уважно вислуховувати все, що йому повідомлялося в Франції і про Віденському конгресі. З Франції до нього надходили відомості, що ясно показують, що реставровані Бурбони і їх оточують поводяться необережно і безглуздіше, ніж можна було очікувати. Талейран сказав про них з перших же кроків: «Вони нічого не забули і нічому не навчилися». [9, c.382]

З кожним місяцем Бурбони і з наближені все більш і більш розхитували своє становище. Безсилі відновити старий лад, знищити цивільні закони, дані революцією і Наполеоном, вони провокували своїми словами, своїми статтями, своєю затятою агітацією, своїм зухвалим поведінкою як селянство, так і буржуазію. Солдати, а офіцерство в значній мірі ставилися до Бурбонам як до нав'язаному ззовні злу, яке потрібно мовчки і терпляче переносити. [9, c.384]

Вже до початку лютого 1815 р у Наполеона стало складатися решеніевернуться до Франції і відновити імперію. Гостевшей в той час у нього матері, Летиції, він відкрив своє рішення. «Я не можу померти на цьому острові і закінчити свою науку в спокої, який був би не вартий мене, - сказав він їй.- Армія мене бажає. Все змушує мене сподіватися, що, побачивши мене, армія поспішить до мене. Звичайно, я можу зустрітися з офіцером, який вірний Бурбонам, який зупинить порив війська, і тоді я буду кінчений в кілька годин. Цей кінець краще, ніж перебування ена цьому острові ... »

Зараз же після розмови з матір'ю Наполеон закликав своїх генералів, які пішли за ним свого часу на острів Ельбу: Бертрана, Друо і Камбронна. Бертран і Камбронн прийняли звістку з захопленням, Друо - з сумнівами в успіху. Але сам Наполеон сказав йому, що він тепер не має наміру ні воювати, ні правити самодержавно, він хоче зробити французький народ вільним. Це було характерно для тієї нової політичної програми, з якою Наполеон починав своє підприємство якщо не з метою її здійснити, то з метою її використовувати в тактичному сенсі. [9, c.388]

Він їхав не завойовувати Францію зброєю, а просто мав намір з'явитися до Франції, висадитися на березі, оголосити про свої цілі і вимагати собі назад імператорський престол. Так велика була його віра в чарівність свого імені; йому здавалося, що країна повинна була відразу, без бою, без спроби опору, пащу до його ніг.

26 лютого 1815 р на чолі загону в 1100 чоловік він біг з Ельби і 1 березня висадився у Франції. З тріумфом він пройшов через всю країну і 20 березня набув Париж. На всьому шляху його зустрічали тисячні натовпи, які скандували: "Хай живе імператор! Смерть роялістам!" Гарнізони переходили на його сторону один за іншим. Людовик XVIII ледве встиг втекти до Бельгії. Без єдиного пострілу і без найменшої боротьби Наполеон скинув Бурбонів і відновив імперію. Так почалися знамениті "сто днів" Наполеона.

Легкість, з якою йому вдалося повернутися до влади, пояснювалася не тільки його особистою популярністю, але також загальною ненавистю до Бурбонам. Відразу ж після повернення до Франції Людовик XVIII і його оточення почали відновлювати дореволюційні порядки. Репресії обрушилися на діячів наполеонівського режиму.

Таким чином, майбутня кампанія була майже безнадійна для французів. Єдиним способом отримати перемогу, було підняти на боротьбу весь народ, як це зробили якобінці в 1793г. "Потрібно було б знову почати революцію, - говорив Наполеон згодом, - щоб я міг отримати від неї все кошти, які вона створює". Але імператор французів, який протягом усього свого правління цілеспрямовано викорінював в країні революційний дух, не хотів і не міг стати новим Робесп'єром. І свою владу він вирішив захищати силою зброї.

Зіткнення двох армій сталося 18 червня 1815р. в Бельгії біля містечка Ватерлоо. У запеклому бою, що тривав майже дванадцять годин, Наполеон був розбитий. Це була його остання битва і, що дуже символічно, він програв її своїм головним супротивникам - англійцям. Наймогутніший, завзятий і грізний ворог, якого Англія мала за все своє історичне існування, був в її руках. [9, c.420]

Розуміючи марність подальшої боротьби, 22 червня Наполеон вдруге зрікся престолу, здався англійцям і був засланий на острів св. Олени, де помер 5 травня 1821 р

глава 2 . Психолого-етичний аналіз Наполеона Бонапарта

2.1 Загадки Наполеона

Він кавалер найвищої нагороди православної Російської імперії - орд ена Андрія Первозванного (1807) і мусульманин (прийняв іслам під час походу в Єгипет - 1797). Він пройшов шлях від самих низів до володаря майже всього цивілізованого світу. Він наділений надзвичайними здібностями, цей жорсткий і рішучий чоловік, який став кумиром багатьох поколінь.
Чоловіки, від рядового домашнього диктатора до керівників держав та транснаціональних корпорацій, будували і будують себе за його образом і подобою. Жінки мріяли і мріють про те, щоб чоловік поруч з ними був, подібно до нього, сповнений сили і величі. Його ім'ям називають коньяки і торти, магазини та заклади громадського харчування. Про нього написано безліч книг - від сухих описів техніко-тактичних дій цього великого полководця і тонкого політика до бульварних досліджень особистому житті імператора. Його ім'я - Наполеон Бонапарт.
"Житіє Наполеона - як" Апокаліпсис "святого Іоанна: все відчувають, що там ховається щось ще, але ніхто не знає, що саме", - так писав Гете. І справді, більшість життєписів Бонапарта, включаючи найвідоміші, побудовані на вивченні висловлювань самого головного їх героя або його сучасників, багато хто з яких були або зачаровані абсолютно нелюдськими здібностями імператора, або боялися його. Якщо спробувати порівняти ці життєпису з об'єктивними відомостями і наявними історичними фактами, то картина зовсім заплутується.
Немає сумнівів в тому, що народився Наполеон Бонапарт 15 серпня 1769 року на Корсиці, тільки-тільки тоді увійшла до складу Франції. Батько Наполеона, Шарль Бонапарта, був дрібним дворянином, що поєднував адвокатську діяльність зі спробами зробити політичну кар'єру - а саме, зі службою у генерала Паулі, який боровся за незалежність Корсики. У підсумку, втім, батько Наполеона зрадив Паулі і з міркувань раціональності перейшов на бік тих розумних буржуа, які виступали за співпрацю з метрополією. Помер Шарль у віці 40 років від не цілком очевидною хвороби, найімовірніше - онкологічної. Таким чином, в одній з типових для кожного нормального чоловіка сторін життя - заочної конкуренції з власним батьком - Наполеон цілком досяг успіху.
Треба зауважити, що взагалі конкуренція в родині Бонапартов грала не останню роль - адже у Наполеона було дванадцять братів і сестер. П'ятеро з них, втім, померли в дитинстві, а ось решта по досягненню Наполеоном імператорського статусу стали хто герцогом, хто принцом ... Зате, облагодіяні братом згодом, в дитинстві всі ці персонажі часто розважалися знущаннями над щуплим і невисоким братом. І коли у віці восьми років Наполеона віддали у французьку військову школу для хлопчиків, де він за корсиканське походження і знову ж невелике зростання піддавався нападкам однолітків, звикати до положення принижують і ображають йому не довелося. До речі, якщо згадувати про дитинство майбутнього імператора, то в деяких, особливо вільних від обмежень джерелах наводяться ще й міркування на тему "Наполеон і гомосексуальна насильство". Зокрема, описуються здаються цілком достовірними епізоди за участю старшого брата Наполеона - Йосипа. Так, в постійній боротьбі сформувався той Наполеон, якого ми всі знаємо - жорстокий прагматичний диктатор, цілеспрямований трудоголік, що не вважався з обставинами або використовує їх собі на користь.
Зовні Наполеон був у багатьох відношеннях чи не потворний.Зростання його для чоловіка навіть того часу був, як уже писалося вище, вкрай малий - лише сто п'ятдесят один сантиметр. Відомо також, що так звані вторинні статеві ознаки чоловіка у Наполеона розвинені практично не були - а саме відсутнє оволосіння тіла, а пропорції тіла вражали властива швидше жінці, ніж полководцю - широкий таз, вузькі плечі. Волосся на голові Наполеона були по-жіночому густі і шовковисті. При цьому при всьому юний Наполеон був дуже любимо жінками певного плану. Під час навчання у військовому училищі він навіть перебував на утриманні однієї багатої старіючої дворянки. А познайомившись незабаром після перших своїх військових і політичних успіхів з відомої паризької куртизанкою Жозефіною Богарне, Наполеон тут же домігся її. І хоча всім відомий факт, що ні відрізнялася скромністю, але славилася діловою хваткою Жозефіна змінила Наполеону в перший раз досить швидко, та ще в день відправки свого судженого на війну, не можна не віддати належне їх роману, який став в сучасній культурі таким самим міфом, як Ромео і Джульєтта. Палка любов Наполеона до Жозефіни, явно не пройшла до того моменту, коли імператор відкинув кохану, - дуже важлива частина життя Наполеона-чоловіки. Коли Жозефіна померла в 1814 році, опальний Наполеон перебував на засланні на острові Ельба. Дізнавшись сумну звістку, він, за свідченнями очевидців, надовго занурився в депресію.
Під час перебування імператором Наполеон хотів володіти - і за посередництва свого камердинера Констана - дійсно мав майже всіма жінками свого двору. Одна з них, незадовго перед тим вийшла заміж, на другий день після своєї появи в Тюїльрі говорила своїм приятелькам: "Боже мій, я не пам'ятаю, чого потрібно від мене імператору; я отримала запрошення з'явитися на восьму годину в його особисті покої". Коли на другий день дами запитали її, чи бачила вона імператора, вона залилася фарбою.
Відбувалося це приблизно так: імператор, сидячи за столиком, при шаблі, підписує декрети. Дама входить: він, не встаючи, пропонує їй лягти в ліжко. Незабаром після цього він з свічником в руках проводжає її і знову сідає читати, виправляти, підписувати декрети. На найістотніше в побаченні йшло не більше трьох хвилин! Найчастіше його Мамелюки (турок-охоронець) знаходився тут же, за ширмою. З мадемуазель Жорж у нього було шістнадцять таких побачень, і під час одного з них він вручив їй пачку банкових квитків. Їх виявилося дев'яносто шість. Іноді Наполеон пропонував дамі зняти сорочку і відсилав її, не зрушивши з місця. Така поведінка імператора обурювало паризьких жінок, а що з того? Його манера випроваджувати їх через дві-три хвилини, часто навіть не отстегнув шаблі, і знову сідати за свої декрети здавалася їм нестерпним. Цим він підкреслював своє презирство до них. Не можна уявити нічого більш вульгарного, можна навіть сказати, дурнішого, ніж ті питання, які він пропонував жінкам на балах паризького муніципалітету. Цей "чарівний" людина похмурим, нудьгуючим тоном питав: "Як вас звуть? Чим займається ваш чоловік? Скільки у вас дітей?" При смерті Наполеона в статусі коханки хворого, ні на що не здатної Наполеона була присутня Альбіна де Монтолон, до моменту їхнього знайомства складалася вже в третьому шлюбі і народила дитину. Дружина ж Наполеона, Марія-Луїза, яку Бонапарт витребував в 1810 році у її батька, австрійського імператора Франца, навіть не глянувши на наречену, з часу першого посилання Наполеона жила при австрійському дворі, і це не дуже-то мучило обох подружжя. Єдине, через що ця ситуація не влаштовувала опального Наполеона, - це те, що в Австрії жив і його улюблений син.