Історія економічних вчень

Робочий день на капіталістичних підприємствах К. Маркс ділить на дві частини: необхідний робочий час і додатковий час. Протягом необхідного часу робочий створює необхідний продукт, тобто продукт, що задовольняє його нормальні потреби і рівний вартості його робочої сили, а за додатковий робочий час створюється додатковий продукт, який виступає у формі додаткової вартості.

Всякий продуктивний капітал в будь-якій сфері матеріального виробництва пред'являє попит (витрачається) на покупку двох видів ресурсів: робочої сили (жива праця) і засобів виробництва (матеріалізований, минулий працю). Першу витрату капіталу К. Маркс називає змінним капіталом (v), оскільки в процесі виробництва ця частина капіталу створює свою величину (вартість товару робочої сили) і додаткову величину - додаткову вартість - m. Витрата ж капіталу на покупку засобів виробництва К. Маркс називає постійним капіталом (с), бо вартість засобів виробництва конкретною працею виробників лише переноситься на нові товари. Таким чином, вартість товару, виробленого на капіталістичних підприємствах, складається з с (vm), де с - стара вартість (минула праця), а (vm) - нова вартість, створена працею робітника. Відношення між додатковий працею і необхідною працею, тобто

m / v = додаткову працю / необхідна праця m

Це відношення показує ступінь експлуатації робітничого, яку К. Маркс назвав нормою додаткової вартості (m). Якщо, наприклад, робочий день дорівнює 8 годинам, і ділиться він на 4 години необхідного і 4 години додаткового часу, то m 4 4 100% 100%.

Всякий капіталіст прагне до максимізації доданої вартості, бо це і є його заповітна мета. У I томі «Капіталу» К. Маркс детально показує історію розвитку капіталістичної експлуатації: довгий час це досягалося за рахунок подовження робочого дня (абсолютна додаткова вартість), а потім і за рахунок скорочення необхідного робочого часу і відповідного збільшення додаткового часу на базі технічного прогресу і зростання інтенсивної праці (відносна додаткова вартість). Отриману додаткову вартість капіталісти в основному використовують за двома напрямками: одну частину витрачають на особисте споживання, а іншу - накопичують, тобто купують додаткові до наявних засоби виробництва і наймають додаткову робочу силу. Отже, що накопичується m збільшує капітал за рахунок додаткових з та v.

Капіталісти змушені і хочуть накопичувати капітал в силу конкуренції і бажання збільшити додаткову вартість. Накопичення капіталу означає збільшення попиту як на засоби виробництва (с), так і на робочу силу - жива праця (v). Однак в силу технічного прогресу, зростання матеріаломісткості, фондо - (капітало-) ємності, енергоозброєності праці і т.д., попит з боку капіталістів на засоби виробництва (с) зростає швидше, ніж попит на робочу силу - жива праця (v). Отже, що накопичується частина додаткової вартості (m) все більшою мірою витрачається на купівлю засобів виробництва (с), а відносно менша частина на наймання робочої сили (v). Збільшення капіталів у міру їх накопичення супроводжується, таким чином відносним зменшенням попиту на робочу силу. В кінцевому рахунку, це призводить до виникнення відносного перенаселення, тобто частина населення в умовах капіталізму, як правило, виявляється зайвою в порівнянні з потребою капіталу в самовозрастанієм.

К. Маркс називає різні форми існування відносного перенаселення: текуча, прихована і застійна. Тим самим К. Маркс ще задовго до Д. Кейнса довів неминучість безробіття в умовах капіталізму. Більш того К. Маркс досить переконливо показав наслідки накопичення капіталу, а саме: з одного боку, це розвиток продуктивних сил, зростання продуктивності праці, усуспільнення виробництва, з іншого боку - збільшення багатства на стороні капіталістів, посилення експлуатації робітників навіть при зростанні їх заробітної плати , зростання безробіття, перетворення її в хронічну і масове безробіття. Зайнятість як центральна проблема економіки не може бути вирішена позитивно, на думку К. Маркса, в рамках капіталістичного виробництва, бо мета цього виробництва не досягнення повної зайнятості, а збільшення додаткової вартості.

Накопичення додаткової вартості, зростання капіталів супроводжується розвитком продуктивних сил і форм організації виробництва. Поступово це розвиток досягає «такого пункту, коли вони стають несумісними з їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності ^»11 Маркс К. і Енгельс Ф. Соч., Т. 23, с. 773 ..

К. Маркс вважав, що, виконавши свою історичну місію - усуспільнення праці і виробництва, капіталізм поступиться місцем іншій формі суспільного виробництва, яку він називав «союзом вільних людей, що працюють загальними засобами виробництва і планомірно витрачають свої індивідуальні робочі сили як одну громадську робочу силу» .

У всякому суспільстві незалежно від його соціальної форми продуктивною є праця, що створює матеріальний продукт. «Якщо розглядати весь процес з точки зору його результату - продукту», - писав К. Маркс, - то і засіб праці і предмет праці обидва виступають як засоби, а самий працю - як продуктивна праця ^»11 Маркс К. і Енгельс Ф. Соч ., т. 23, с. 192 ..

Однак у кожній суспільно-економічної формації продуктивну працю виступає як суспільно певний працю, що має свої специфічні особливості. Для продуктивної праці при капіталізмі характерно, що він створює додаткову вартість. Праця в сфері матеріального виробництва з капіталістичної точки зору не є продуктивним, якщо він не виробляє додаткової вартості.

До галузей, в яких створюється національний дохід капіталістичного суспільства, відносяться промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв'язок, оскільки вони обслуговують виробництво, а також торгові підприємства в тій мірі, в якій в них відбувається продовження процесу виробництва в сфері обігу. На відміну від матеріального виробництва праця в невиробничій сфері не створює національного доходу. Але ця праця, оскільки він спрямований на розвиток духовних потенцій людини, на збереження його здоров'я і т.д., впливає на підвищення продуктивності праці працівників матеріального виробництва і тим самим на зростання національного доходу.

При капіталізмі продуктивний працівник обов'язково повинен бути найманим працівником. Однак не всякий найманий працівник є продуктивним працівником. «Продуктивною є лише така праця» - говорить К. Маркс, - який прямо перетворюється в капітал, тобто така праця, який робить змінний капітал змінною величиною ... ^»22 Маркс К. і Енгельс Ф. Соч., т.26, с.400 ..

Праця, обмінюються на дохід, не є продуктивним.

Діяльність домашнього слуги, кравця, які обслуговують капіталіста як споживача, а не як підприємця, що не є продуктивна праця. Артист, який працює у антрепренера, є найманим, але не продуктивним працівником. Своєю працею він не бере участь у виробництві матеріальних благ і, отже, не створює ні вартості, ні додаткової вартості.

Теорія доходів (за заробітна плата, прибуток, рента). Вчення про перетворених формах

Якщо в I томі «Капіталу» К. Маркс аналізував безпосередній процес виробництва, а в II томі - процес обігу капіталу, то в III томі обидва ці процеси розглядаються в тих конкретних формах, в яких вони виступають на поверхні суспільства, виявляються в конкурентному боротьбі капіталів і відображаються в повсякденній свідомості агентів капіталістичного виробництва. К. Маркс показує, що в конкретній капіталістичної дійсності багато сутнісні процеси, описані ним в I і II томах «Капіталу» виступають в перетворених формах, тобто замаскованих, перекручують дійсні відносини. Одну з важливих перетворених форм К. Маркс досліджував вже в I томі «Капіталу». Це відноситься до заробітної плати робітників при капіталізмі.

Форма заробітної плати створює видимість повної оплати праці робітника, вона маскує купівлю-продаж робочої сили. Зовні заробітна плата предста вляется як плата за працю (ціна праці), насправді ж вона є лише ціною товару робоча сила, формою прояву вартості цієї робочої сили. Тому К. Маркс називає заробітну плату перетвореною формою вартості і ціни робочої сили.

У III томі «Капіталу» особливе значення надається аналізу ще однієї перетвореної форми - прибутку. К. Маркс детально досліджує процес перетворення додаткової вартості в прибуток, а також перетворення прибутку в середній прибуток. Справа тут в тому, що в I і в II томах «Капіталу» К. Маркс виходив з передумови, що середні ціни товарів рівні їх цінами і в цьому випадку кожен капіталіст отримує стільки прибутку, скільки створено в його підприємстві додаткової вартості. Однак в розвиненому капіталістичному суспільстві середні ціни товарів не рівні їх вартості, а маса одержуваної окремим капіталістом прибутку знаходиться у відповідності не з кількістю найманих робітників, тобто ні з величиною змінного капіталу, а з величиною всього капіталу, включаючи і постійну його частина. Це протиріччя не змогли пояснити навіть такі видатні економісти, як А. Сміт і Д. Рікардо, і тільки К. Марксом це вдалося.

Аналізуючи капіталістичні витрати виробництва (з + v), К. Маркс говорить про те, що ці витрати стирають межі між постійним і змінним капіталом і тим самим маскують експлуатацію найманої праці, затушовують джерело додаткової вартості. Остання виступає як надлишок над усіма елементами витрат виробництва, як породження всього капіталу (постійного і змінного). Додаткова вартість, представлена ​​як породження всього авансованого капіталу, набуває перетворену форму прибутку.

Іншими словами, прибуток являє собою таку форму зовнішнього прояву додаткової вартості, яка спотворює її дійсну сутність, маскуючи той факт, що єдиним джерелом збагачення капіталістів є найману працю робітників.

Далі К. Маркс аналізує ще одну перетворену форму - ціну виробництва, рівну капіталістичним витрат виробництва і середнього прибутку. У цьому місці Ш томи «Капіталу» К. Маркс докладно розглядає механізми внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції, ринкову вартість і ринкову ціну, а також попит і пропозицію. Це може становити значний інтерес для сучасного розуміння спроб ринкових перетворень в Російській економіці.

Вчення К.Маркса про середню прибутку і ціною виробництва дозволило йому провести досить глибокий і оригінальний аналіз торгового капіталу і торгового прибутку, розпадання прибутку на відсоток і підприємницький дохід, кредиту і фіктивного капіталу. Значний інтерес в III томі «Капіталу» представляє також вчення К. Маркса про перетворення додаткового прибутку в земельну ренту, форми цієї ренти, а також ціну землі.

Суть теорії ренти в "Капіталі" майже аналогічна теорії ренти Д. Рікардо. Різниця, мабуть, в доповненні К. Маркса про існування поряд з «диференціальної» рентою ренти "абсолютної". Виникнення останньої автор «Капіталу» пов'язує зі специфічно низькою в сільському господарстві органічною структурою капіталу і з приватною власністю на землю. У зв'язку з першим фактором, вважає він, цінність сільськогосподарської продукції завжди вище її «ціни виробництва», а в силу другого чинника в сільському господарстві не може спрацьовувати механізм «переливу капіталу», який би довів норму прибутку тут до середнього показника. В результаті власник землі отримує можливість вимагати з фермера-орендаря орендну плату, що перевищує природний рівень ренти, тобто отримувати надприбуток аналогічно тій, що приносить за інших рівних умов кращу якість (родючість) землі або різновіддалені земельних ділянок від ринків збуту. Залишається тільки додати, що «Марксова теорія абсолютної ренти не має ніякої сили поза рамками його теорії додаткової цінності і як наслідок необхідності перетворення цінності (вартості) в ціну».

теорія відтворення

Розглядаючи особливості відтворювального процесу в умовах економіки вільної конкуренції і механізм досягнення макроекономічної рівноваги та економічного зростання, К. Маркс критикує всіх хто, дотримуючись СмітуСею, валовий національний продукт ототожнював з сумою доходів класів суспільства. З цієї причини, вважає він, їх судження зводилися лише до аналізу простого, а не розширеного типу відтворення. З огляду на це упущення автор «Капіталу» висуває власну схему аналізу всіх типів відтворення, в якій економіка ділиться на галузі двох підрозділів (по виробництву відповідно засобів виробництва і предметів споживання).

У концепції простого і розширеного відтворення, викладеної в «Капіталі» в томі II, з позитивних моментів важливо відзначити чудово аргумен н тірован критику вульгарної доктрини економічних криз, тобто криз, обумовлених нібито через недоспоживання, що викликається недостатністю сукупного попиту для придбання товарної маси за цінами не нижче витрат на їх виробництво.

У строгому сенсі слова в «Капіталі» дана не стільки теорія криз, скільки каузальна (причинно-наслідковий) оцінка накопичення капіталу і розподіл е лення доходів при капіталізмі, неминуче призводять до періодів «загального перепр про ництва». Циклічний процес, по Марксу, починається з підйому, що викликається зростанням сукупного попиту для накопичення заради максимізації прибутку, до якої прагнуть капіталісти, - це причина; закінчується цикл спадом, так як зростаючий в період підйому попит на працю перевищує його реальну пропозицію і призводить до підвищення заробітної плати і усунення безробіття, що обертається потім зниженням норми прибутку і уповільненням накопичення - це наслідок. І знову починається черговий економічний цикл, протягом якого відбувається нова переструктуризація економіки, супроводжувана інвестиціями і створенням нових робочих місць. Поки в процесі накопичення не панують вони надо тенденції норми прибутку до зниження і нікчемності капітальних цінностей, зростання резервної армії праці і падіння заробітної плати і настане кризова ситуація.

Ленінська теорія монополістичного капіталізму як розвиток економічного вчення К. Маркса

Про щая характеристика маржиналізму

В історії будь-якої науки не так вже й багато «революцій», тобто ситуацій, коли пануючий підхід до вивчення її предмета або сам цей предмет різко змінюється протягом відносно короткого проміжку часу.

Найзначнішою революцією в історії економічної науки, вид ІМО, слід вважати маржиналистскую революцію, яку прийнято датувати 70_мі роками XIX ст. Зміни були настільки радикальними, що наука змінила навіть своє ім'я (починаючи з У.С. Джевонса і А. Маршалла, в англомовних країнах її стали називати economics замість political economy).

Хронологічно маржиналистскую революцію прийнято пов'язувати з виходом у світ трьох книг: «Теорії політичної економії» У.С. Джевонса і «Підстав політичної економії» К. Менгера (1871), а також «Елементів чистої політичної економії» Л. Вальраса (1874). Одночасно і незалежно один від одного вони вийшли в трьох країнах - Англії, Австрії та Швейцарії - з абсолютно різними соціально-економічними умовами і традиціями економічної думки, і мали фундаментальне схожість. Ця схожість відносилося до нового погляду на те, в чому полягають основні проблеми економічної науки і якими методами їх слід вирішувати.

На відміну від представників класичної школи, для яких основні теоретичні проблеми полягали у визначенні причин багатства націй і економічного зростання і розподілу доходу між суспільними класами, маржиналісти ставили на чільне місце проблему ефективного розподілу наявних ресурсів. Їх підхід відрізнявся наступними наслідками, що випливають одне з одного методологічними особливостями.

1. Методологічний індивідуалізм. На відміну від класиків і меркантилістів, які мислили категоріями країн і класів, маржиналісти пояснювали економічні явища поведінкою окремих індивідів. А суспільство в цілому представлялося ними як сукупність індивідів.

2. Статичний підхід. Маржиналістів цікавило не те, як змінюється економіка, а то, як вона влаштована. Динаміка трактувалася як послідовність дискретних статичних станів.

3. Рівноважний підхід. Маржиналісти прагнули досліджувати не просто статичне, а саме рівноважний стан, стійке до короткострокових змін економічних змінних.

4. Економічна раціональність. Стан індивіда є рівноважним, якщо воно для нього в даних умовах найбільш вигідно в порівнянні з можливими альтернативами. Тому найважливішими для маржиналистской теорії є передумови максимізації господарськими суб'єктами своїх цільових функцій: корисності для споживачів (домогосподарств) і прибутку для виробників (фірм).

5.Граничний аналіз. Центральне місце в аналітичному арсеналі маржинализма займають граничні (marginal) величини, які характеризують додаткове одиничне або нескінченно малий приріст благ, доходів, трудових зусиль і т.д. За допомогою граничних величин виводиться принцип максимізації цільової функції: якщо додавання додаткової одиниці спожитого або виробленого блага не збільшує загального рівня корисності або прибутку, значить, початковий стан вже є оптимальним і рівноважним.

6. Математизація. Принцип максимізації дозволив трактувати економічні проблеми як завдання на знаходження умовного екстремуму і застосовувати диференціальне числення та інші математичні інструменти аналізу.

Особливості етапів «маржі і нальної революції»

В економічній літературі виділяють два етапи "маржинальної революції".

Перший - охоплює 70-80_е роки XIX ст. і пов'язується з працями К. Менгера і його учнів, а також У. Джевонса і Л. Вальраса.

На цьому етапі в центрі уваги маржиналистов була проблема мінової цінності благ - пропорції їх обміну. Вона вирішувалася за допомогою теорії пр е слушною корисності, яка пояснювала цінність благ поєднанням корисності їх додаткової одиниці з фактором рідкості.

Підхід маржиналістів до теорії цінності був протилежний підходу класичної школи. Класики виводили цінність (вартість) з витрат виробництва, тобто визначали її «з боку пропозиції». Маржиналісти йшли «з боку попиту», надаючи основне значення суб'єктивними оцінками блага споживачами. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб'єктивним напрямом» політичної економії.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90 _е роки XIX ст., Коли маржиналісти стали розробляти теорії виробництва (фірми), розподілу доходу, добробуту і т.д. і відмовилися від суб'єктивізму і психологізму. Найбільший внесок в розвиток нових маржинальних ідей внесли А. Маршалл, Дж.Б. Кларк і В. Парето. Вони і їх послідовники стали розглядатися в якості наступників класичної політичної економії і називатися неокласиками.

Вирішальне значення в поширенні маржиналистских ідей мала «економність» теорії, яка застосовує однакові принципи дослідження і аналітичний інструментарій до будь-яких господарських явищ і проблем. Універсальність методу та інструментів аналізу, формування єдиної мови економічної теорії - граничного аналізу, можливість її формалізації зіграли величезну роль у прогресі і професіоналізації економічної науки і привели до утворення світової наукової спільноти економістів, створення національних економічних асоціацій і професійних журналів в Англії, США та інших країнах . Однак в результаті рівень аналізу став більш абстрактним, радикально спростився образ людини (як раціонального Максимізатор) і образ світу (як рівноважного стану).

Економічна теорія австрійської школи (вчення К. Менгера, Ф. Візер і О. Бем-Баверка)

Карл Менгер (1840-1921), вчений-економіст зі світовим ім'ям, глава «австрійської школи» маржиналізму. У 27 років захистивши в Кракові дисертацію, працював в якості журналіста, потім економічним оглядачем при уряді Австрії у Відні. Видання «Підстав політичної економії» послужило рекомендацією для запрошення К. Менгера на викладацьку роботу до Віденського університету з дисципліни «політична економія».

Разом зі своїми колегами і однодумцями, які стали називати себе учнями школи К. Менгера, він створює серйозну «опозицію» в боротьбі з пануючими в економічній науці парадигмами класичної політичної економії про безумовному пріоритеті сфери виробництва і про витратною природі походження вартості (цінності) товару.

Менгер вважав, що економічна поведінка визначається існуючими у людини потребами (незадоволеними бажаннями і прагненнями). Речі або дії, які насичують (задовольняють) наші потреби, називаються благами. Найбільш нагальні блага - споживчі (блага першого порядку). Блага другого і більш високого порядку використовуються для виробництва споживчих благ. Це наділяє виробничі ресурси, що йдуть на виготовлення споживчих благ, цінністю. Дані міркування складають зміст теорії поставлення австрійської школи.

Корисність - це те, що люди приписують благ в залежності від співвідношення між обсягом пропозиції і ступенем задоволення потреб. Кожна додаткова одиниця даного блага отримує тому все меншу цінність.

Прагнення до обміну настає тоді, коли блага, якими володіє такий собі перший суб'єкт, для нього менш бажані, ніж для когось другого суб'єкта. Одночасно другий суб'єкт воліє блага першого своїм. Т.ч. обмін не еквівалентний, а взаємовигідний. Пропорції взаємного обміну двох благ визначаються співвідношенням їх граничних корисностей.

Математичне формулювання положень теорії Менгера звела будь-яку господарську діяльність до задачі на умовний екстремум. Завжди шукається максимум (доходу, випуску) або мінімум (витрат) при даному обмеженому обсязі ресурсів.

Ойген фон Бем-Баверк (1851-1914) - учень і послідовник К. Менгера. Його головна праця, перекладений на російську мову, називається «Основи теорії цінності господарських благ», вийшов у світ в 1886 р

З 1880 по 1889 рр. працював приват-доцентом політичної економії в Віденському, а потім професором в Инсбрукском університетах. З 1905 р він - професор Віденського університету. Значний період життя О. Бем-Баверка був пов'язаний зі службою в ряді вищих державних інстанцій Австрії: він тричі удостоюється поста міністра фінансів; призначається головою Верховного апеляційного суду та президентом Академії наук; отримує статус довічного члена верхньої палати парламенту.

Бем-Баверк як і Менгер, вважає, що цінність - це суб'єктивна корисність, величина якої залежить від суб'єкта і від обставин, в яких він знаходиться (стакан води біля фонтану і в пустелі має різну цінність). Абстрактну корисність мають всі блага, але кваліфіковану корисність, або цінність (вартість), мають тільки обмежені блага. Такі блага мають мінову силу відповідно до того значенням, яке надають блага особи, які беруть участь в обміні.

Для оцінки суб'єктивної корисності Бем-Баверк пропонує використовувати шкалу потреб, упорядкованих за ступенем їх важливості для індивіда - це потреби, незадоволення яких веде:

Ш до смерті;

Ш до хвороби;

Ш до коротких страждань;

Ш до малих неприємностей.

В «Основах» О. Бем-Баверк призводить абстрактний приклад, що став хрестоматійним, про те, як слід визначати сумарну «граничну користь» знаходиться в споживанні людини блага.

Йдеться про самотнього поселенця, який розраховує, як вжити запас зібраного зі свого поля хліба в кількості п'яти мішків. Розрахунок поселенця такий: перший мішок йому необхідний, «щоб не померти з голоду до наступних жнив»; другий - щоб «поліпшити своє харчування настільки, щоб зберегти своє здоров'я і сили»; третій - щоб «до хлібної їжі додати кілька м'ясної їжі ... він призначає для відгодовування птиці»; четвертий - «повинен піти ... на приготування хлібної горілки»; п'ятий - щоб «вжити його на корм для кількох штук папуг, балаканину яких йому подобається слухати».

Щоб визначити, чому дорівнює суб'єктивна цінність одного мішка зерна, треба скористатися побудованої шкалою і знайти граничну корисність одного мішка. В даному випадку це корисність останнього п'ятого мішка.

Отже, гранична корисність будь-якого блага збігається з тією користю, яку приносить остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу. Чим менше мішків, тим цінніше остання одиниця цього блага. Якщо відлюдник має тільки один мішок, то його цінність дорівнює для нього нескінченності, так як від нього залежить вся його життя.

Аналізуючи обмін, Бем-Баверк робить висновок, що «Обмін виявляється економічно можливим тільки між такими двома особами, які визначають цінність пропонованої для обміну і одержуваної в обмін речі неоднаковим, навіть протилежним чином». Це відбувається завдяки поділу праці, т. К. «Кожен виробник буде надавати своїм власним продукту незначну, а чужим продуктам відносно високу суб'єктивну цінність».

Відповідно до поглядами австрійської школи, завдяки наявності цінності у споживчих благ і процесу поставлення утворюються оцінки виробничих ресурсів (факторів виробництва), що формують витрати і тим самим цінності і ціни. Розглянемо з цієї точки зору поняття прибутку. Прибуток є дохід мінус витрати. Але що саме входить у витрати?

Якщо підприємець сам працює як керуючий, то він економить на зарплаті менеджера. Суб'єктивно він готовий включити відповідну суму в прибуток, але насправді це альтернативні витрати. Аналогічно, оскільки він не платить за оренду власного приміщення, то суб'єктивно величину плати він включає в прибуток, хоча це теж альтернативні витрати. Якщо повністю врахувати величину всіх альтернативних витрат, то в залишку отримаємо відсоток на капітал.

З цього можна зробити два висновки.

Ш Прибуток на капітал за своєю природою є відсотком.

Ш Прибуток на капітал в умовах рівноваги дорівнює нулю, так як відсоток на капітал також відноситься до альтернативних витрат.

Виникнення прибутку (відсотка) на капітал становить центральну ідею «теорії очікування», яка в цілісному вигляді була розроблена О. Бем-Баверк у книзі «Позитивна теорія капіталу». Ця теорія приваблює читача формальної ідеєю відмови походження відсотка на капітал завдяки продуктивності останнього. За версією автора робочі, на відміну від капіталістів, недооцінюють своє майбутнє, не прагнучи до очікування плодів своєї праці. Капіталісти, навпаки, вважають за краще «Манівці», а не «прямі методи» виробництва, що вимагають порівняно більшого часу, протягом якого приріст сукупного продукту від впливу «первинних» факторів виробництва зменшується. Таким чином, за Бем-Баверк, на відміну від К. Маркса, що не невизначеність грошової «вартості робочої сили» створює «додаткову вартість» за участю при цьому капіталу, а навпаки, специфічний ресурс «капітал», який бере участь в процесі виробництва в часі , не піддається точному грошовому вимірі і тому в залежності від розміру капіталу і тривалості виробничого процесу складається більший або менший відсоток на капітал як заслуга того, хто дозволяє собі подібне «очікування».

Фрідріх фон Візер (1851-1926) - барон, один з найближчих сподвижників К. Менгера. Отримавши університетську освіту, майже цілком присвятив себе науково-дослідницькій та викладацькій діяльності. У 1917-1918 рр. був міністром торгівлі (комерції) Австро-Угорщини. Як і О. Бем-Баверк, він був удостоєний честі довічного членства у верхній палаті парламенту.

Пропаганда, вдосконалення та популяризація вчення «австрійської школи» здійснювалися Ф. Візер у всіх його публікаціях, включаючи такі, як: «Про походження і основних законах економічної цінності» (1884), «Природна цінність» (1899) і «Теорія суспільного господарства» (1914). До помітних заслугам ученого на терені економічної науки слід віднести «впровадження» в науковий обіг термінів «гранична корисність», «зобов'язання».Суб'єктивне сприйняття цінності, ціни, витрат виробництва та прибутку, пріоритетне ставлення до мікроекономічному аналізу, неприйняття математичних методів вирішення економічних проблем і інші теоретико-методологічні позиції менгеровского вчення Ф. Візер втілював в життя з професорської кафедри протягом 42 років спочатку (1884-1902) в Празі, а потім (1903-1926) на успадкованої їм кафедрі К. Менгера у Відні.

У «Теорії суспільного господарства» Ф. Візер дає обгрунтування своєї концепції приватної організації господарства. На думку автора, приватна власність черпає свій зміст з логіки господарювання. При цьому в якості трьох аргументів на користь такого судження називаються: необхідність дбайливого ставлення до витрачання господарських благ з тим, щоб охороняти свою власність від інших претендентів; важливість питання про «моєму» і «твоєму»; правові гарантії для господарського використання власності.

Що ж стосується «соціалістичних гасел» про те, щоб земля та капітал в якості допоміжних засобів праці перестали перебувати в приватній власності і належали «робочим, організованим в суспільному масштабі», і щоб частки доходу, принесені цими факторами, які не діставалися «неробочим як особистого доходу », то все одно буде потрібно, стверджує вчений, щоб ці частки точно розраховувались« і в соціалістичній економіці, якщо ця економіка буде регулюватися планомірно ».

Ф. Візер переконаний, що теоретична захист приватної власності «навряд чи мала б які-небудь шанси на успіх», якби підтвердилося положення про те, що весь доход створюється працею. Він вважає, що суспільство не повинно відхиляти право приватного володіння, в іншому випадку «дуже скоро держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва, що, однак, ні в якому разі не повинно статися, оскільки воно не в змозі управляти цими засобами виробництва також ефективно , як це роблять приватні особи ».

Маржинальні концепції У. Джевонса і Л. Вальраса

Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882) в Лондонському університеті вивчав хімію і математику, але захопився політичною економією. У 1863 р був прийнятий для викладання політичної економії в коледж в Манчестері, де видав головні роботи: «Теорія політичної економії» (1871) і «Принципи науки» (1874). З 1876 по 1880 рр. працював на посаді професора політичної економії в Лондонському університеті.

Маржінал'но-суб'єктивістські ідеї в працях У. Джевонса очевидні з наступного. По-перше, максимальне задоволення потреб при мінімумі зусиль є, на його погляд, суто економічним завданням, не пов'язаної з політичними, моральними та іншими факторами. При цьому пріоритетне значення надавалося їм проблематики корисності, тобто споживання і попиту. По-друге, розглядаючи корисність і цінність по функціональної залежності. У. Джевонс вважав, що ціна товару функціонально залежить від граничної корисності, а остання, в свою чергу, залежить від товарних цін, обумовлених витратами виробництва. Це означає, що він не визнавав самостійного значення витрат і граничної корисності, як це потім робили А. Маршалл і В. Парето. І, по-третє, У. Джевонс поділяв положення «класиків» про досконалої конкуренції, що дозволяє продавцям і покупцям бути доступними один для одного і володіти повною взаємною інформацією. Звідси він прийшов до висновку, що суб'єкти ринку забезпечують отримання людиною такої комбінації товарів, яка найбільшою мірою задовольняє його потреби. Це свідчить про осягненні їм принципів граничного аналізу та дає підставу вважати його одним з родоначальників маржиналізму.

Леон Вальрас (1834-1910) отримав базову освіту з математики, інтерес до економічної теорії проявив завдяки батькові. У 1870 р він прийняв пропозицію зі Швейцарії для роботи на знову відкритої в лозаннському університеті кафедрі політичної економії. У 1874 р вийшов основний працю Л. Вальраса «Елементи чистої політичної економії», який дозволяє віднести його до числа маржиналистов першої хвилі.

Л. Вальрас вперше спробував застосувати математичну модель для виявлення проблем існування рівноваги економічної системи і надання цій системі стабільності, в якій характеризує не приватна, а загальна економічна рівновага симетричних ринків. Тому Л. Вальрас по праву вважається основоположником сучасної макроекономічного моделювання.

Модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса відображає взаємозв'язок ринків готової продукції і ринків факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, яка призводить до єдиного рівноваги безлічі ринків. Вона дозволяє зрозуміти:

Ш що визначення цін на вироблені для ринку продукти і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку;

Ш що часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною кількістю ринків.

До числа допущених спрощень в рівняннях моделі Л. Вальраса відносять:

Ш задані функції граничної корисності, що означало задане первинне кількість товарів і послуг, які реалізуються на ринку;

Ш задані функції граничної продуктивності, що означало допущення ідентичних витрат, тобто їх постійну віддачу;

Ш зміни ціни прямо залежать від величини перевищення попиту над пропозицією і ін.

Л. Вальрас вніс в історію економічної думки видатний внесок. Як казав колись Й. Шумпетер, «жоден економіст не може вважати свою освіту завершеним, поки він не прочитає її (книгу Л. Вальраса) до кінця». Високу оцінку творчості Л. Вальраса і його послідовника В. Парето дав В. Леонтьєв, написавши так: «Центральна ідея системи поглядів, нині званої класичної економічної наукою, привернула увагу двох математиків - інженерів Леона Вальраса та Вільфреда Парето, які після значного удосконалення та уточнення перевели її на строгий математичний мову і назвали «теорія загальної рівноваги». Входячи до складу неокласичної теорії, теорія загальної рівноваги в даний час є стрижнем економічної освіти в США ».

Економічне вчення А. Березня Шаллов; предмет і метод вивчення

Альфред Маршалл (1842-1924) - один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер «кембріджської школи» маржиналізму.

У дитинстві під впливом батька його готували до духовної кар'єри, враховуючи, що дід був священиком. З предметів, що вивчаються більш інших любив математику, а із захоплень у вільний від навчання час - шахи. Не поділяючи погляди батька і зайнявши у дядька грошей, самостійно відправився вчитися математики в Кембриджський університет, який закінчив з відзнакою і був там залишений для викладацької роботи. Остання стала основним заняттям його життя.

Політичну економію А. Маршалл викладав з 1863 по 1908 рр., В тому числі з 1877 по 1885 рр. був змушений (за сімейними обставинами) покинути Кембридж і викладав в Брістольському і Оксфордському університетах. З 1902 р по його ініціативи було введено нове виклад цієї спеціальності під назвою «економікс», і тим самим остаточно витіснене побудова курсу за підручниками політичної економії «класичної школи» Дж.С. Мілля. Головна праця А. Маршалла - Шестікніжія «Принципи економікс» - був виданий в 1890 р і згодом постійно їм доповнювався і перероблявся в восьми вийшли за його життя виданнях.

Термін «економікс» А. Маршалл ввів в першій же главі книги 1 «Принципів економікс», яка починається з наступного визначення: «Політична економія, або економічна наука (Economics), займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сферу індивідуальних і суспільних дій, яка сильно пов'язана зі створенням матеріальних основ добробуту ». Зауважимо, що автор всесвітньо відомого підручника «Економікс» П. Самуельсон, кажучи про те, що «сама назва предмета моєї науки -« економіка »- має на увазі економію або максимізацію», посилається саме на «Принципи» А. Маршалла, вважаючи, що в них «велика увага була приділена проблемі оптимального обсягу виробництва, при якому чистий прибуток досягає максимуму».

З точки зору спадкоємності методологічних ідей «класиків» А. Маршалл досліджував економічну діяльність людей з позицій «чистої» економічної теорії і ідеальної моделі господарювання, можливою завдяки «досконалої конкуренції». Але, прийшовши через нові маржинальні принципи до ідеї рівноваги економіки, характеризував її лише як «приватну» ситуацію, тобто на рівні фірми, галузі (мікроекономіки). Подібний підхід став визначальним як для створеної ним «кембріджської школи», так і для більшості неокласиків кінця XIX - першої третини XX ст. Слід, однак, підкреслити, що на відміну від своїх ортодоксальних попередників - класиків А. Маршалл вважає недоцільним вдаватися до визначення економічних категорій на каузальною основі, що вимагає «доводити» ті чи інші сутнісні розмежування.

Теорія вартості (цінності) і ціноутворення, «ціна рівноваги»

Центральне місце в дослідженнях А. Маршалла займає проблема вільного ціноутворення на ринку, яке характеризується їм як єдиний організм рівноважної економіки, що складається з мобільних і інформованих один про одного господарюючих суб'єктів. Ринкову ціну він розглядає на базі двухкрітеріальной концепції, тобто як результат перетину ціни спр про са, яка визначається межа ь ної корисністю, і ціни пропозиції, яка визначається граничними витратами. У зв'язку з цим згадуються його знамениті «леза ножиць» як образна характеристика двухкрітеріальной суті вартості товару, виражена автором «Принципів» так: «Ми могли б з рівною підставою сперечатися про те, чи регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, як і про те, розрізає чи шматок паперу верхнє або нижнє лезо ножиць ».

Як бачимо, А. Маршалл фактично зберіг запозичену у «класиків» вихідну позицію про досконалої конкуренції, що зумовлює положення про те, що ціна задається ринком, а не підприємством. При цьому, вважаючи, що кожна людина, набуваючи річ, виходить «з представляються йому можливостей, або з обстановки, що складається, або ... з кон'юнктури», він вводить поняття «споживчий надлишок». Останнє, на його погляд, - це «різниця між ціною, яку покупець готовий був би сплатити, аби не обійтися без цієї речі, і тією ціною, яку він фактично за неї платить», тобто «Економічне мірило його додаткового задоволення».

Однією з важливих заслуг А. Маршалла є узагальнення положень ранніх маржиналістів про функціональної залежності таких факторів, як ціна, попит і пропозиція. Він показав, зокрема, що з пониженням ціни попит зростає, а з ростом ціни - знижується і що, в свою чергу, зі зниженням ціни пропозиція падає, а з ростом ціни - зростає. Стійкої або ра в новесной А. Маршалл вважав таку ціну, яка встановлена в точці рівноваги попиту та пропозиції (на графіку точку перетину кривих попиту і пропозиції прийнято називати «хрестом Маршалла»).Звідси, як вважає А. Маршалл, якщо на ринку ціна вище ціни равновефеодальной системи з кінця XVII ст. стала складатися самостійна російська економічна література.

Істо річеская значення меркантилізму

Меркантилізм залишив помітний слід в історії економічної думки.

По-перше, концепція меркантилістів майже цілком була звернена до практики господарського життя, хоча в основному в сфері обігу (споживання). Це дозволило ввести в науковий обіг багато економічні категорії, виявити важливі закономірності в галузі торгівлі, позичкових операцій і грошового обігу. Їх вплив на сфери економіки було не завжди адекватним.

Чи правомірно розглядаючи гроші як найважливіший засіб для розвитку вітчизняної промисловості і торгівлі, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку закордонних інвестицій. Для них несуттєвою була і проблема безробіття. Основною причиною «добровільної безробіття» вважалися «лінощі» або «розбещеність», які породжують небажання працювати в цехах або на фабриках заради власного дозвілля.

По-друге, меркантилізм зумовив специфіку формування ринкових відносин і особливості змінила його класичної політичної економії в розвинених європейських країнах і, перш за все, в Англії і Франції.

В Англії меркантилізм виявився найбільш «плідним». Основні успіхи протекціоністської політики цієї країни в галузі торгівлі та промисловості в XVII в. пов'язують з ім'ям Томаса Мена - одного з лідерів Ост-Індської компанії. В результаті ідеологічної боротьби з меркантилізмом в працях А. Сміта, Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Дж.С. Мілля та ін. Були досягнуті кращі теоретичні узагальнення цінностей класичної політичної економії. Англія, як найбільш економічно розвинена держава світу протягом XIX століття, поклала початок практичної реалізації найважливішого антімеркантілісткой позиції, заявивши про повну свободу і внутрішньої, і зовнішньої торгівлі.

По-третє, Антуан Монкретьєн в «Трактаті політичної економії» (1615) ввів у науковий обіг термін «політична економія», який став безальтернативним назвою економічної науки аж до початку XX століття.

Французький меркантилізм дав початок в рамках класичної політичної економії своєрідною школі, якій стало вчення фізіократів.

Фізіократизм як п ерша теоретична система

Школа фізіократів (physis - природа і kratos - влада) виникла в середині XVIII ст. у Франції в обстановці кризи феодальної системи, господарського занепаду і невдач у зовнішній і внутрішній політиці абсолютизму в передреволюційної ситуації. Центр економічних протиріч перебував в сільському господарстві. Для виходу з глухого кута потрібно зламати феодальні аграрні відносини та визначити шляхи і форми розвитку капіталізму в сільському господарстві.

У цей час у Франції міцно укорінився мануфактурний капіталізм, а в Англії почався промисловий переворот. Закінчувалася епоха первісного нагромадження капіталу, і торгова експлуатація аграрних країн втрачала своє виняткове значення. Першоджерелом доходів буржуазії все більше ставало саме капіталістичне виробництво. Тому потрібен був перегляд економічної програми і теорії меркантилізму.

Вчення фізіократів майже повністю було створено засновником школи Ф. Кене і подібно розроблено в працях А. Тюрго, В. Мірабо і ін.

Франсуа Кене (1694-1774) народився в сім'ї дрібних землевласників. Він був геніальним самоучкою, в 24 роки отримав вчений ступінь хірурга. Кене випустив кілька наукових праць, які принесли йому славу великого лікаря. Ставши придворним лікарем, Кене живе в Версальському палаці, де спілкується з найголовнішими представниками просвітницької філософії XVIII століття.

Економічними питаннями Кене зайнявся у віці 60 років, завдяки виходу «Енциклопедії" (1751) Дідро і д? Аламбера. Їм опубліковані статті «Очевидність», «Фермери», «Зерновий хліб», де він виступив прихильником великого фермерського господарства. Згодом Кене вийшов зі складу співробітників «Енциклопедії», т. К. Не поділяв їх матеріалістичних поглядів.

Фізіократи примикали до буржуазним просвітителям. У 60 - 70 рр. вони користувалися широким впливом, в тому числі за кордоном. Школа фізіократів створила значну літературу, влаштовувала регулярні зібрання, «економічні вівторки», видавала журнал «Щоденник громадянина» і «Журнал сільського господарства, торгівлі і фінансів».

критика меркантилізму

Кене і його школа, виступивши зі своєю системою економічних поглядів, відкинули основну тезу меркантилістів про походження прибутку з обігу. Вони намагалися пояснити приріст багатства з процесу виробництва. У діалозі «Про торгівлю» Кене доводив, що не слід приймати багатства купців за багатства самої країни і змішувати «торгові факторії з націями і імперіями», оскільки торговельні багатства є лише «фондом витрат», моментально зникає з припиненням відтворення.

Навпаки, міжнародна конкуренція визнавалася їм корисною. Зовнішня торгівля вирівнює ціни на товари в різних станах, але, встановлюючи рівність цін, вона «не пропонує ніякої надбавки до суми творів». Меркантілістіческой уявлення щодо збагачення однієї країни за рахунок іншої Кене кваліфікував як ілюзії. Трактуючи торгові проблеми Франції з позицій тих, хто зацікавлений лише в дешевизні товарів і хорошому збуті своєї продукції, він не зрозумів проблем первісного нагромадження капіталу і прогресивного значення зовнішньої торгівлі.

економічна програма

Найбільш повно економічна програма фізіократів була викладена в роботі Кене «Загальні принципи економічної політики землеробської держави». Ідеалом суспільного устрою фізіократи вважали «хліборобське суспільство». У «суспільстві» панує клас власників (землевласники і духовенство); виробництво (землеробство) ведеться на капіталістичних засадах. Економічна функція фермерів - створення в землеробстві працею найманих сільських робітників чистого продукту.

Чистий продукт створює земля, яка, завдяки своїй природній родючій силі, не тільки відшкодовує всі затрати праці, насіння, худоби, а й створює певний надлишок, який представляє собою унікальний дар Природи. Промисловий праця не створює чистого продукту, а лише змінює форму зерна, лісу, каміння, руди і іншого. Результати цієї праці лише відшкодовують понесені при цьому витрати, не створюючи ніякого надлишку. Чи не створює чистий продукт і торгівля, яка змінює одну цінність на іншу. Торгово-промислова діяльність безплідна, а прибуток від неї аналогічна заробітній платі, яку ремісник і торговець виплачують самим собі.

Продуктивна праця - це праця, що створює чистий продукт. Будь-хто інший працю - непродуктивний, хоча, можливо, і корисний. Виробниц вельних клас (фермери) підлягає піклуванню з боку держави і класу власників. Населення, що не зайняте в землеробстві, становить безплідний клас. Політика низьких цін на продовольство та інші товари негідне, так як вона робить зовнішню торгівлю невигідною для нації.

Розвиток своїх ідей Кене продовжив в роботі «Китайський деспотизм». На його думку, «забезпеченість власності є основним фундаментом економічного ладу суспільства», інакше сама земля залишилася б необробленої. Він відкидав систему державного землеволодіння, вказуючи, що «земельна власність повинна бути розподілена між багатьма власниками», зацікавленими в збільшенні доходу за допомогою кращого управління.

Податки повинні бути необтяжливими і пропорційними обсягу національного доходу. Їх слід стягувати з «чистого продукту», а не з заробітної плати або необхідних предметів споживання. Єдиний податок на доходи землевласника може дорівнювати половині їх. При всіх умовах виключається оподаткування самих фермерів, вважаючи що «витрати держави на землеробство повинні розглядатися як недоторканний фонд, який необхідно ретельно зберігати для отримання податку, доходу та засобів існування для всіх класів громадян». Інакше податок вироджується в засіб грабежу, руйнує державу.

Зміст і значення роботи Ф. Кене. «Економічна табл і ца»

В «економічної таблиці» Кене показав, як сукупний річний продукт, який створюється в сільському господарстві, циркулює між трьома класами: продуктивним (фермери), безплідним (ремісники) і землевласниками, забезпечуючи відшкодування використаних засобів в сільському господарстві і промисловості, а також реалізуючи економічні зв'язку між усіма трьома класами. Таблиця стала першою моделлю процесу суспільного відтворення - кругообігу щорічно створюваних продуктів і доходів.

При побудові «таблиці» Кене виходив з передумов: 1) ціни неі Редагувати протягом року; 2) всі доходи йдуть на споживання; 3) покупки і продажу всередині кожного класу не враховуються; 4) зовнішня торгівля ігнорується; 5) вся земля обробляється фермерами-селянами, які орендують її у землевласників: 6) промислові товари виробляються ремісниками. Валовий продукт сільського господарства у Франції, за оцінками Кене, дорівнює 5 млрд. Ліврів (4 млрд. Продовольство і 1 млрд. Сировину). Ремісники випускають продукцію на 2 млрд. Ліврів. Сукупний дохід країни дорівнює 7 млрд. Ліврів.

Кругообіг всього господарського життя починається з того, що селяни сплачують землевласникам 2 млрд. Ліврів оренди або ренти. На ці гроші землевласники закуповують у селян зерна на 1 млрд. Ліврів і у ремісників споживчих товарів на 1 млрд. Ліврів. На цьому їх участь в обороті завершується. Ремісники весь отриманий дохід в 2 млн. Ліврів витрачають на покупку у селян зерна (1 млн.) І сировини (1 млн.). З отриманого валового доходу в 5 млн. Ліврів селяни витрачають 2 млн. Ліврів на їжу і посіви і 1 млн. Ліврів на закупівлю товарів у ремісників; 2 млн. Ліврів чистого продукту, створеного землею, вони віддали як орендну плату землевласникам.

Вся економіка, отже, може бути представлена ​​у вигляді спрямованого графа з трьома вузлами (класами суспільства), в кожен з яких входить товарів на таку ж суму, на яку з нього виходить товарів. В результаті економіка знаходиться в стійкій рівновазі. Оскільки закони економіки природні, то держава, не втручаючись в господарську життя, має тільки охороняти порядок, дбати про освіту і про дороги.

А. Тюрго як завершувач ті про рії фізіократів

Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781) закінчив семінарію і теологічний факультет Сорбонни. У 25 років займав судову посаду в парламенті Франції. З 1761 р інтендант р Ліможа, з 1774 р - генеральний контролер фінансів, тобто міністр фінансів. Його реформаторські нововведення натрапили на запеклий опір парламенту. У 1776 р Тюрго змушений був піти у відставку. Це означало неможливість здійснення програми фізіократів в умовах абсолютизму і догляд школи з історичної арени.

Основна праця А. Тюрго "Роздуми про створення і розподіл багатств» (1770). Як і всякий фізіократ, він вважав, що чистий продукт дає тільки земля. Аналізуючи поведінку «безплідного класу», Тюрго виділяє в ньому власників капіталу і найманих робітників. Капітал приносить дохід, який розпадається на частину, яка відшкодовує витрати створення продуктів (сюди входить і оплата праці робітників), і іншу частину, що становить прибуток на капітал. Прибуток на капітал складається з заробітної плати власника капіталу, підприємницького доходу і земельної ренти. Таке розуміння капіталу справила величезний вплив на подальший розвиток економічної думки.

Перелічимо основні положення фізіократів, які відіграли роль у дав ьнейшем розвитку економічної думки.

Ш Поведінка економіки природно і закономірно. Тому функції держави повинні бути обмежені, а особистості повинна бути надана економічна свобода.

Ш Відтворення можна уявити як статичну рівновагу.

Ш Необхідна вільна торгівля.

Ш Прямі податки краще непрямих.

4. Класична політична економія

Економічні погляди У. Петті і П. Буагільбера

Вільям Петті (1623-1687) - основоположник класичної школи політичної економії в Англії. Серед його найбільш відомих творів можна відзначити наступні: «Трактат про податки і збори», «Політична арифметика» і «Кілька слів з приводу грошей».

У. Петті - перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціною (вартості). Розрізняв внутрішню вартість, яку називав «природною ціною», і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці. Широко відома фраза У. Петті: «Праця є батько і активний принцип Багатства, а земля - ​​його мати».

У. Петті стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного господарства, і виступав проти припливу дорогоцінних металів, так як бачив в ньому джерело зростання цін. Він говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей веде до зростання цін, а недолік - до скорочення обсягів виконуваних робіт і низького рівня податкових платежів.

У. Петті створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного доходу. Вперше він дав аналіз диференційної ренти і вважав, що вона створюється працею, а не є даром природи. Ціну землі У. Петті визначав як суму річних рент за 21 рік. (Кількість років визначається виходячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь). Позичковий відсоток він вважав платою за незручності, заподіяні кредиторові при ссужіванія грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

Поряд з науковими положеннями в роботах У. Петті зустрічаються і помилкові моменти. Так, він не зміг зрозуміти природи вартості, змішував мінову і споживчу вартість; вважав, що вартість створює не будь-яка праця, а лише той, який затрачено на виробництво золота і срібла, тобто грошового матеріалу.

П'єр Буагільбер (1646-1714) вважається засновником класичної школи економічної думки у Франції. Він написав такі роботи як «Докладний опис становища Франції», «Звинувачення Франції» і «Трактат про природу багатства».

П. Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості» визначалася витратами праці. Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки; в поняття «багатство» включав не тільки гроші, але і все різноманіття благ і речей. П. Буагільбер недооцінював роль грошей, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за «істинної вартості», вбачав у них основне зло і причину народних лих, вважав, що для викорінення влади грошей необхідно звести їх роль до простого знаряддя звернення. Він виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищав розвиток сільськогосподарського виробництва, бачив у ньому основу економічного зростання Франції і тим самим з'явився попередником фізіократів.

На відміну від У. Петті, П. Буагільбер вів рішучу боротьбу з політикою меркантилізму. Крім цього, якщо У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки, то П. Буагільбер бачив у них причину порушень справедливого обміну між товарами. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості.

В цілому французька класична школа вважала, що мета виробництва - споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська ж школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість.

Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа - промислової буржуазії.

Вчення А. Сміта - видатного представника

класичної школи.

Адам Сміт (1723-1790) народився в Шотландії і здобув освіту в університетах м Глазго і Оксфордському. Поява книги А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» стало завершенням етапу становлення політичної економії як науки. У ній автор чітко визначив предмет, методологію і загальну основу політичної економії як особливої ​​галузі знання. Предметом цієї науки, за Смітом, є суспільне економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення А. Сміта заснована на концепції економічного лібералізму, основні положення якої полягають в наступному: інтереси окремих осіб співпадають з інтересами суспільства; «Економічна людина», за Смітом, є особа, наділена егоїзмом і прагне до все більшого накопичення багатства; неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція; гонитва за прибутком і вільна торгівля А. Смітом оцінюється як діяльність, вигідна всьому суспільству; на ринку діє «невидима рука», за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і веде до вирішення суспільних проблем найкращим способом, максимально вигідним як окремим особам, так і всьому суспільству в цілому.

В основі економічних поглядів А. Сміта лежить наступна ідея: продукти матеріального виробництва - це багатство нації, а величина останнього залежить від частки населення, зайнятого продуктивною працею, і продуктивності праці. Головний фактор зростання продуктивності праці - поділ праці або спеціалізація. Результатом поділу праці є: економія робочого часу; вдосконалення навичок роботи; винахід машин, що полегшують ручну працю. Гроші, за Смітом, є особливий товар, який є загальним засобом обміну. Він вважав, що витрати обігу повинні бути мінімальними, і тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів А. Сміта. У своїх роботах він дає три підходи до поняття «вартість»:

Ш вартість визначається витратами праці;

Ш вартість визначається купується працею, тобто кількістю праці, на яке можна придбати даний товар. Це положення справедливо для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва - немає, так як капіталіст при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці;

Ш вартість визначається доходами, до яких вчений відносив заробітну плату, прибуток і ренту. Це визначення носить назву «догма Сміта» і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що в вартість одиничного товару, крім доходів, входить також вартість спожитих засобів виробництва, Сміт, проте, стверджував, що їх вартість створюється живою працею в інших галузях, так що, в кінцевому рахунку, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми доходів. Таким чином, виходить, що вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, зникла.

Заробітну плату Сміт визначав як «продукт праці», винагороду за працю. Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток же - це «вирахування з продукту праці», різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента - це також «вирахування з продукту праці», який створюється неоплаченою працею працівників.

На відміну від меркантилістів, ототожнювали капітал з його грошовою формою, Сміт визнавав виключно важливе значення промислового застосування капіталу і відзначав другорядну роль позичкового капіталу. У дослідженні проблеми основного і оборотного капіталу Сміт зробив крок вперед у порівнянні з фізіократами. Продуктивною він вважав капітал, вкладений в будь-яку галузь матеріального виробництва. Однак при розмежуванні капіталу на основний і оборотний Сміт виходив з помилкового уявлення про те, що головним змістом процесу звернення є не зміна форм вартості, а пересування споживчої вартості. Відповідно до цього він відніс до основного капіталу ту частину продуктивного капіталу, яка знаходиться нерухомо в сфері виробництва у вигляді засобів виробництва і не надходить у своєму натуральному вигляді в сферу обігу. Іншу ж частину коштів виробництва, яка фізично переміщається і тому знаходиться в сфері обігу, Сміт відніс до оборотного капіталу. Сміт вважав, що основний капітал не надходить в обіг. Насправді ж основний капітал не надходить в обіг у своїй натуральній формі, але вартість його звертається. Фактично звертаються обидві частини капіталу - і основна, і зворотний.

Умовою багатства країни Сміт вважав принцип повного невтручання держави в економіку, проте вважав, що державне регулювання необхідне при виникненні загрози загальному благу. Він сформулював чотири правила оподаткування: пропорційність, мінімальність, визначеність і зручність для платника. Вчений виступав на захист вільної торгівлі між країнами і показав взаємовигідність міжнародної торгівлі, виходячи з різних рівнів витрат виробництва в різних країнах.

А. Сміт завершує класичної школи. Він виступив зі своїм головним твором перед промисловим переворотом і об'єктом його дослідження був капіталізм на порівняно незрілої ступені його розвитку. Ця обставина певною мірою зумовило нерозвиненість самої економічної теорії Сміта, її подвійність і суперечливість.

Економічне вчення Д.Рікардо

Давид Рікардо (1772-1823) - економіст епохи промислового перевороту в Англії, опублікував в 1817 р свою головну працю «Начала політичної економії та оподаткування». Основні положення методології дослідження Д. Рікардо такі: система політичної економії представлена ​​як єдність, підлегле закону вартості; визнання об'єктивних економічних законів, тобто законів, що не залежать від волі людини; кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Д. Рікардо була зроблена спроба знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента і т.д .; прагнення виявити закономірності, виключаючи випадкові явища.

Головне завдання політичної економії Д. Рікардо бачив у визначенні законів, керуючих розподілом продукту між класами. У своїй теорії вартості він розрізняв споживчу і мінову вартість і вважав, що остання визначається кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень. Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому - витратами на виробництво товару. Зміна заробітної плати працівників веде до зниження прибутку, і навпаки. Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари.

Заробітна плата, по Д. Рікардо, являє собою дохід найманого робітника, плату за працю і залежить вона від демографічних процесів. Чим більше пропозиція робочих рук, тим нижче заробітна плата працівників, і навпаки. Заробітна плата утримується в межах прожиткового мінімуму в силу природного закону чисельності народонаселення - «залізний закон» заробітної плати. Становище робітничого класу, незважаючи на економічне зростання, буде погіршуватися через зростання цін на сільськогосподарську продукцію. Тенденція падіння заробітної плати може бути зупинена при контролі заробітної плати з боку держави.

Прибуток, на думку Д. Рікардо, є надлишок вартості над заробітною платою: це продукт неоплаченої праці робітника. Він сформулював «закон падіння норми прибутку». Його суть в наступному: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка буде займати більшу частину у вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися.

Рента в навчанні Д. Рікардо - це надлишок вартості над середнім прибутком, який утворюється за рахунок різної родючості і місця розташування земель. Він правильно охарактеризував диференціальну ренту як різницю між вартістю продуктів сільського господарства на кращих і на гірших ділянках. Д. Рікардо визнавав дії «закону спадної родючості грунту».

Головною умовою зростання економіки Д. Рікардо вважав стійке грошовий обіг, а кращою базою грошової системи є золото. Можлива заміна золота на паперові гроші, але за твердим курсом. Цінність паперових грошей залежить від їх кількості в обігу.

Д. Рікардо сформулював теорію порівняльних переваг, в якій він довів вигідність (перевага) міжнародної торгівлі на основі зіставлення порівняльних витрат. Суть цього в тому, що якщо різні країни мають порівняльну перевагу по різним експортним товарам, то міжнародний поділ праці і торгівля між цими країнами є взаємовигідними.

В цілому в історії економічної думки Д. Рікардо є настільки ж величною постаттю, як і А. Сміт. Але самі ці фігури зовсім різними. Якщо теорія А. Сміта містить більше суттєвих глибинних узагальнень, то вчення Д. Рікардо заклало основу модельного підходу до побудови економічної теорії. Як суворого і послідовного теоретика, здатного отримувати неочевидні укладення з аналізу запропонованих їм порівняно простих моделей, Д. Рікардо (за винятком, можливо, Д. Кейнса) до сих пір не має собі рівних серед усіх економістів.

Економічні вчення Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса і Дж.С. Мілля

Жан Батист Сей (1767 - 1832) - професор Паризького університету, автор «Трактату політичної економії» (1803 г.), в якому популяризуються ідеї А. Сміта. Центральне місце у вченні Ж. Б. Сея займає знаменитий «закон ринків», суть якого зводиться до наступного: обмін продукту на продукт автоматично веде до рівноваги між купівлею і продажем. На думку Ж. Б. Сея, сукупний попит і сукупна пропозиція завжди зрівнюється або, іншими словами, вартість створених товарів виражається сукупними доходами, на які і купуються товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому господарстві неможливі. Він допускав лише можливість надвиробництва окремих товарів.

З першою частиною цього твердження можна погодитися, тому що попит породжує пропозицію, але друга частина себе не виправдала, бо в ринковій економіці можливо надвиробництво - надлишок пропозиції над грошовим попитом. Справа в тому, що розвиток товарного обміну підсил івает протиріччя між вартістю і споживною вартістю, призводить до виділення грошей як товару особливого роду, до виникнення розриву між актами купівлі і продажу.

У своїй теорії ж.б. Сей виходить з того, що діяльність підприємців і робітників є джерелом багатства. Рівноправними факторами створення вартості він вважав землю, працю і капітал, відповідно трьома основними джерелами виділяв три види доходів: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за капітал) і рента (плата за землю). Грошам ж.б. Сей відводив роль знаряддя обміну, так як людям потрібні не гроші, а те, що на них купують. Вартість товару, по ж.б. Сею, залежить від корисності товару, витрат на його виробництво, попиту (пряма залежність) і пропозиції (зворотна залежність). З цього можна зробити висновок про те, що ж.б. Цей відмовився від трудової теорії вартості А. Сміта.

Т. Мальтус (1766-1834) - видатний представник економічної думки початку XIX в. в Англії. У 1789 р він опублікував книгу «Досвід про закон народонаселення», основною ідеєю якої стала теорія народонаселення. Через 10 років вийшло в світ інший твір Т. Мальтуса - «Дослідження про природу і зростанні земельної ренти», в якому він спробував розкрити природу земельної ренти та механізм її формування.

Основні положення теорії народонаселення Т. Мальтуса зводяться до наступного: здатність людини до відтворення за темпами приросту значно перевершує здатність зростання продовольчих ресурсів тому, що населення зростає в геометричній прогресії, а запаси ресурсів - в арифметичній; зростання народонаселення жорстко обмежується засобами існування. У природі, по Т. Мальтус, відповідність між чисельністю населення і кількістю засобів існування досягається епідеміями, голодом, війнами, непосильною працею, винищували величезні маси людей.

Проблему надмірного зростання населення Т. Мальтус вирішував через зміну заробітної плати. Зростання населення веде до падіння заробітної плати і обмежує зростання населення в майбутньому. Він виступав проти державної підтримки жебраків, так як бачив в цьому заохочення нерозсудливі за рахунок справляння податків з працелюбних громадян. Критично ставився Т. Мальтус і до ідеї зрівнювання доходів. Розподіл на багатих і бідних корисно.

Проблему обмеженості ресурсів Т. Мальтус бачив в тому, що, по-перше, ресурси Землі обмежені, а по-друге, через залучення в оборот гірших земель віддача вкладеної праці і капіталу буде знижуватися.

У своїх економічних поглядів Т. Мальтус представляв інтереси великої земельної аристократії (лендлордів). Його теорія прибутку повторює погляди Д. Рікардо. Прибуток визначається як різниця між вартістю товару і витратами праці і капіталу у виробництві. У положенні про реалізацію сукупного суспільного продукту Т. Мальтус стверджував, що для повної реалізації виробленої продукції необхідна участь не тільки продуктивного класу, але і непродуктивного - так званих третіх осіб, які створюють додатковий попит. Тим самим, він заперечує думку про суспільне паразитизме непродуктивного класу (землевласники, армія, церковні служителі, чиновники). Т. Мальтус визнавав існування загальних і приватних криз, вважаючи їх тимчасовими явищами.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) - англійський економіст, філософ, його головна праця «Основи політичної економії» (1848 г.). Основні положення методології дослідження Дж.С. Мілля схожі з класичною школою. Специфіка його поглядів проявилася в наступному: він відокремив закони виробництва від законів розподілу, перші з них постійні, додав до вивченим законам незмінного суспільства динаміку політичної економії.

Багатство в поданні Дж.С. Мілля - це сукупність благ, що володіють міновою вартістю. До факторів, що створює ціну, він відносив конкуренцію, мотивуючи це тим, що покупець прагне купити дешевше, а продавець - продати дорожче. Капітал - це запас продуктів праці, що виникає в результаті заощаджень завдяки постійному відтворенню, додаткові вкладення якого при наявності трудових ресурсів можуть привести до розширення виробництва без певної межі. Величина прибутку повинна бути не менше суми відсотка на капітал, страхової премії і заробітної плати по управлінню.

Дж.С. Мілль виходить з кількісної теорії грошей: збільшення кількості грошей при утворенні запасів або збільшенні сукупного доходу не призведе до зростання цін. Кредит не збільшує ресурси країни, але завдяки йому вони все більш повноцінно використовуються у виробництві. Джерело кредиту - капітал (грошовий), відсутня в даний час в виробничих цілях. Причину торгового кризи він бачив у скороченні кредиту, а кошти його подолання - в збільшенні пропозиції кредиту.

Погляди Дж.С. Мілля на заробітну плату зводяться до наступного: сукупний попит на працю нееластичний, тому слід визнати «теорію робочого фонду», по якій суспільство має стабільним фондом життєвих коштів, запаси яких і використовують капіталісти для утримання робітників. Ця теорія при перевірці часом виявилася неспроможною.

Ідеал суспільного устрою Дж.С. Мілль бачив у досягненні людьми повної незалежності без обмежень, крім заборони на заподіяння шкоди іншим людям, а економічний прогрес пов'язував з науково-технічним прогресом, зростанням безпеки особистості. Він запропонував ряд соціальних реформ, зокрема, введення корпоративної асоціації, що ліквідує найману працю; соціалізацію земельної ренти за допомогою земельного податку та обмеження нерівності за допомогою обмеження права успадкування.

Таким чином, ми розглянули погляди провідних представників класичної школи, яку називають класичною, перш за все, за справді науковий характер багатьох її теорій і методологічних положень, що лежать і в основі сучасної економічної науки. Саме завдяки представникам класичної політичної економії економічна теорія знайшла статус наукової дисципліни.

5. Економічна теорія марксизму

Обгрунтування К. Марксом предмета і методу економічної теорії - політичної економії

Наукові абстракції, що виражають ті чи інші виробничі відносини, або їх боку, називаються економічними категоріями.

При капіталізмі найпростішим відношенням є товар. Аналіз виявляє в цьому простому явищі всі протиріччя сучасного суспільства.

Дослідження К. Марксом вартості товару, форм сто имости, грошей

Оскільки обмін товарами і товарне виробництво є загальною формою відносин капіталістичного суспільства, дослідження виробничих відносин цього суспільства К. Маркс починає з аналізу товару (товарних відносин). Якщо розглядати товар в тому вигляді, в якому він виступає в процесі обміну, то в ньому можна знайти два властивості. З одного боку, товар - корисна річ, здатна задовольнити будь-яку людську потребу. З іншого боку, товар має здатність обмінюватися у відомих пропорціях на інші товари. Це властивість товару називається міновою вартістю.

Що ж робить різні товари порівнянними, що лежить в основі мінової вартості товару? Тим загальним, що міститься у всіх товарах і робить їх сумірними, є праця. Всі товари - продукти праці. Матеріалізований в товарі праця, утворює вартість товару, що лежить в основі тих пропорцій, в яких він обмінюється на інші товари.

Вартість тісно пов'язана з міновою вартістю, але це не тотожні категорії. Вартість є внутрішньою властивістю товару, мінова ж вартість є зовнішній прояв вартості. Втілений в товарах праця товаровиробників може проявлятися тільки непрямим шляхом - за допомогою обміну одних товарів на інші.

Праця будь-якого товаровиробника має свою якісну визначеність. Праця коваля якісно відрізняється від праці кравця, ткача, хлібороба і т.п. У кожній споживчої вартості втілений якісно певний вид праці: у взутті - праця шевця, в костюмі - праця кравця і т.п. Праця, що витрачаються в певній формі та якісно відрізняється від усіх інших видів праці, К. Маркс назвав конкретною працею. Праця як творець споживчих вартостей завжди є конкретною працею.

Однак в товарному виробництві праця відокремленого самостійного товаровиробника виступає безпосередньо як приватна праця. Разом з тим окремі виробники мимоволі пов'язані один з одним складною системою суспільного розподілу праці. Кожен виробляє товари не для себе, а для інших, тому праця кожного носить суспільний характер, є суспільною працею. Між громадським і приватним характером праці товаровиробників існує глибоке протиріччя.

Хоча коваль і пекар витрачають свою працю в різних конкретних формах, їх праця має одну і ту ж фізіологічну основу - продуктивне витрачання м'язів, нервів, мозку, тобто витрату робочої сили. К. Маркс пише: «Всяка праця є, з одного боку, витрачання людської робочої сили у фізіологічному сенсі - і в цій своїй якості однакової, або абстрактно людської, праця утворює вартість товарів. Всяка праця, з іншого боку, витрачання людської робочої сили в особливій доцільною формі, і в цій своїй якості конкретного корисного праці він створює споживчі вартості ^»11 Маркс К. і Енгельс Ф. Соч., Т. 23, с. 55 ..

Фізична спільність різних видів людської праці існувала, і буде існувати завжди. Але економічною категорією, що називається «абстрактним працю», вона стає лише там, де продукти праці переходять зі сфери виробництва в сферу споживання тільки через обмін, через прирівнювання різнорідних продуктів праці як товарів, що володіють вартістю. Якщо немає товарного виробництва, немає і вартості, а де відсутня вартість, там немає і абстрактного праці.

В порівняно розвиненому товарному господарстві мінова вартість товару виступає як грошова форма вартості, тобто вартість товару вимірюється в грошах. Однак грошова форма вартості - результат тривалого історичного розвитку обміну і форм вартості.

Найбільш давню форму вартості К. Маркс назвав простий, або випадковою формою вартості. Вона може бути зображена рівнянням х товару А = у товару Б, наприклад, 1 сокиру = 20 кг зерна. У міру розвитку обміну проста форма вартості змінюється повною, або розгорнутою, формою вартості, тобто х товару А = у товару Б, або = z товару В, або = q товару Г, або = n товару Д і т.д. При повній формі вартості люди мали ще справа з безпосереднім обміном товару на товар. Такий обмін натрапляв на певні межі. Якщо, наприклад, власник сокири потребував даний час в зерні, то він міг придбати його без труднощів тільки в тому випадку, якщо власник зерна потребував саме в сокирі.

Тісні кордону обміну, закладені в природі безпосереднього обміну були подолані стихійно самим розвитком обміну. Поступово із загальної товарної маси стали виділятися окремі товари, які починали грати роль головних предметів обміну, роль ходових товарів. В одних місцевостях таку роль став грати худобу, в інших хліб, по-третє хутра і т.д. Обмін свого товару на цей особливий, найбільш ходовий товар забезпечував кожному товаровладельцу можливість подальшого безперешкодного придбання будь-якого необхідного йому товару. Тим самим на зміну розгорнутій формі вартості прийшла загальна форма вартості:

х товару А =!

у товару Б =!

z товару В =! n товару Е

q товару Г =!

і т.д.

В даному випадку товар Е виступає в ролі загального еквівалента, він є тим матеріалом, в якому висловлюють свою вартість всі інші товари. Поступово роль загального еквівалента міцно закріплюється за одним товаром, всі інші еквіваленти витісняються. Загальна форма вартості перетворюється в грошову форму вартості. Довгий час роль грошей в різних країнах виконали срібло і золото, проте в другій половині ХIХ століття роль грошей монопольно завойовує золото.

У I томі «Капіталу» К. Маркс докладно і всебічно аналізує сутність і функції грошей. Він показав, що сутність грошей як загального еквівалента проявляється в їх функціях. К. Маркс називає і розкриває п'ять функцій грошей: міра вартості, засіб звернення, скарб (засіб накопичення), засіб платежу, світові гроші.

Дослідження К. Маркса грошової форми вартості, сутності і функцій грошей отримало в світовій економічній науці дуже високу оцінку. Так, видатний економіст ХХ століття Джон Мейнард Кейнс, який ніяк не запідозриш у симпатіях до марксизму, писав, що природа грошей глибоко розроблена в працях К. Маркса.

Теорії капіталу, додаткової вартості і праці продуктивного і непродуктивного

На певному ступені розвитку товарного виробництва і обігу гроші, виконуючи зазначені вище функції, знаходять нову роль: вони стають формою існування капіталу. Гроші перетворюються в капітал тільки в результаті їх використання з метою отримання прибутку, за рахунок якої вони саме зростають. Рух, який перетворює гроші в капітал, виражається формулою Д-Т-Д, де Д означає зрослі гроші. Ця формула відноситься до всіх видів капіталу, коли б вони не існували, і в якій би сфері вони не діяли. Саме тому К. Маркс називав її загальною формулою капіталу.

При аналізі загальної формули капіталу К. Маркс писав про те, що ця формула містить в собі внутрішнє протиріччя: додаткова вартість (приріст) не може виникнути з обігу і настільки ж не може виникнути без посередництва звернення. Неодмінною умовою цього приросту капіталу є купівля особливого товару - робочої сили.

Зовні найманий робітник виглядає таким же рівноправним і вільним товаровладельцем, як і капіталіст. Робочий добровільно наймається до капіталіста, домовляється з ним про оплату своєї праці. Щоб розкрити і показати специфіку капіталістичної експлуатації, К. Марксом Потресов, то пропозиція перевищить попит і ціна почне знижуватися, і навпаки, якщо на ринку ціна нижче ціни рівноваги, то попит перевищить пропозицію і ціна буде збільшуватися.

Теорія доходів і процентної ставки.

Відсоток на капітал, по Маршаллу, проявляє себе як «винагороду» того, хто, володіючи матеріальними ресурсами, очікує «майбутнього задоволення» від них, так само як заробітну плату, на його погляд, слід вважати «винагородою за працю». Він рішуче не згоден з тим, «що вартість речі залежить просто від кількості витраченого на її виготовлення праці. Будь-яка спроба відстоювати зазначену посилку, - продовжує вчений, - за потребою мовчки мала на увазі, що надаються капіталом послуги є «дармовим» благом, наданим без всяких жертв, і тому не потребують винагороду в якості стимулу для подальшого його функціонування; це саме той висновок, який названа посилка прагне довести ».

Актуальною є й досить важлива теорія автора «Принципів» про рівень пр про центной ставки. На його погляд, «хоча зі зростанням масштабів розпорядження людини природними ресурсами він може продовжувати робити великі накопичення навіть при низькій процентній ставці, все ж, поки натура людська зберігає свої одвічні властивості, кожне скорочення процентної ставки здатне спонукати багатьох людей зберігати менше, а не більше , ніж в іншому випадку »: Але ж це положення - одне з тих небагатьох, яке згодом його учень Дж.М. Кейнс взяв «на озброєння» в своїй концепції макродослідженнях і державного регулювання економіки.

Концепція «еластичності попиту»

У розвиток теорій «ціни попиту» А. Маршалл висунув концепцію про «еластичності попиту». Остання характеризується їм як показник завис і мости обсягу попиту від зміни ціни. Він виявив різну ступінь еластичності попиту товарів в залежності від структури споживання і рівня доходів та інших факторів, показав, що найменша еластичність попиту властива товарів першої необхідності, але не визнав подібне чомусь щодо предметів розкоші. Але, по Маршаллу, існує особлива взаємозв'язок у впливі попиту і пропозиції на рівень ринкової ціни в залежності від аналізованого періоду часу. Розглядаючи цю взаємозв'язок «як загальне правило», суть його він пояснює так: «Чим коротше розглянутий період, тим більше слід враховувати в нашому аналізі вплив попиту на вартість (ціну), а чим цей період триваліше, тим більше значення придбає вплив витрат виробництва ( пропозиції) на вартість ».

Концепція граничних витрат виробництва і репрезентативною фі р ми

Дослідження в рамках теорії «граничних витрат виробництва» дозволили А. Маршаллу виявити закономірності зміни питомих витрат виробництва при збільшенні обсягів виробництва на підприємстві. Це очевидно з глави 13 томи 1 «Принципів», в якій лідер «кембріджської школи» звертається до проблематики зростання і зменшення віддачі від виробництва при розширенні його масштабів. Він, зокрема, зазначає, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці обидві з безпечує підприємству (фірмі) зниження ціни товарної продукції та спо т ветственно перевага перед конкурентами (завдяки постійному зростанні економії від уміння працювати і від застосування спеціалізованих машин і всякого роду обладнання) і що головну вигоду від такої економії извле е кає все ж суспільство.

Потім, щоб виявити причини подібного роду феномена, у дослідження вводиться поняття «репрезентативна фірма» як різновид середньої фірми. Розмір останньої, на його погляд, зазвичай збільшується зі зростанням сукупного обсягу виробництва будь-якого товару, приводячи до отримання нею і внутрішньої і зовнішньої вигоди, обумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці і інших витрат в процесі виробництва.

Звідси вчений приходить до висновку про дію двох економічних законів: зростаючої віддачі і постійної віддачі. Відповідно до першого «ув е личение обсягу витрат праці і капіталу зазвичай веде до вдосконалення організації виробництва, що підвищує ефект в ність використання праці і капіталу ... дає пропорційно більш високу віддачу ... За другим законом« збільшення обсягу витрат праці та інших і з держек веде до пропорційного збільшення обсягу продукції ». Причому на переконання дослідника, «в реальній дійсності ці дві тенде н ції зростання і скорочення віддачі постійно протидіють один одному».

Як бачимо, на думку А. Маршалла, в умовах конкуренції питомі витрати з укрупненням виробництва або знижуються, або розвиваються паралельно, але тільки не випереджають темпи зростання обсягу продукції. Згодом на основі цих суджень мікроекономічна теорія висунула більш достовірні методичні рішення проблеми оптимізації виробництва і розмірів підприємств. З іншого боку, підрозділяючи витрати виробництва на постійні та змінні, А. Маршалл переконливо показав, що в тривалому періоді постійні витрати стають змінними. На його погляд, основний мотив, що змушує фірму покинути ринок, - це перевищення її витрат над рівнем ринкової ціни.

Основні положення вчення Дж.Б. Кларка

Джон Бейт Кларк (1847-1938) - засновник «американської школи» маржиналізму, який вніс помітний вклад у формування неокласичної економічної теорії кінця XIX століття.

Він народився в м Провіденс штату Род-Айленд в США. Після закінчення Амхертского коледжу (США) вчився в європейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюріха (Швейцарія), хоча при цьому двічі був змушений переривати навчання, щоб допомогти вести справи на який належав родині підприємстві. Своїм учителем і наставником по політичної економії вважав викладав в Гейдельберзі професора Карла Кніса - одного з родоначальників «історичної школи» Німеччини.

Після повернення в США Дж.Б. Кларк займався в основному викладацькою діяльністю спочатку (1872-1895) в якості професора економіки в ряді американських коледжів, в тому числі в Карлтонському коледжі (Міннесота), де серед його студентів був великий згодом вчений-економіст Т. Веблен, потім (1895-1923 ) - в тій же якості в Колумбійському університеті. Будучи одним з ініціаторів створення Американської економічної асоціації, він став третім її президентом і займав цей пост протягом 1893-1895 рр.

Твори цього вченого, в тому числі фундаментальні, були опубліковані в 80-90_е рр. XIX ст. З них найбільш значущі книги «Філософія багатства» (1886) і «Розподіл багатства» (1899), в яких, особливо в останній, йому вдалося заглибитися в найбільш популярні в ту пору маржинальні ідеї і позначити неординарні становища і навіть, як він називав їх , «закони» економічної науки.

Кращі його наукові досягнення необхідно розглядати в двох аспектах: методологічному і теоретичному. У першому випадку мається на увазі новизна методології в рамках висунутого вчення про трьох природних розділах (відділах) економічної науки. У другому йдеться про заснованому на мікроекономічному аналізі так званому законі граничної продуктивності факторів виробництва. З цією метою в подальшому викладі будемо звертатися до вже згаданого «Розподілу багатства» Дж.Б. Кларка.

Предметом економічної науки, на думку Дж.Б. Кларка, є ра з -ложении всього доходу суспільства на різні види доходу (заробітна плата, відсоток і прибуток), які, в свою чергу, виходять відповідно «за виконання роботи», «за надання капіталу» і «за координування заробітної плати і відсотка» . Звідси, уточнює він, при визначенні доходів «зі здоровим глуздом» жоден з «класів людей», зайнятих у виробництві, не буде «мати претензій один до одного».

У «Розподіл багатства» Дж.Б. Кларк, будучи прихильним основоположним методологічним принципам маржиналізму, оперує такими категоріями, як «граничний робітник», «граничний характер роботи», «гранична корисність», «кінцева корисність», «гранична продуктивність» та інші. Він цілком приймає і принцип пріоритетності мікроек про номического аналізу, стверджуючи, зокрема, що «життя Робінзона була введена в економічне дослідження зовсім не тому, що вона важлива сама по собі, а тому, що принципи, що керують господарством ізольованого індивідуума, продовжують керувати і економікою сучасної держави ».

Концепція багатства. Вчення про ст атику і динаміці

Як вважає Дж.Б. Кларк, «розподіл суспільного доходу» регулюється суспільним законом, який «при абсолютно вільної конкуренції» може забезпечити кожному фактору виробництва створювану ним суму багатства. Останнє, за його думки, являє собою кількісно огр а ніченний джерела матеріального людського добробуту. При цьому він переконаний, що «кожен фактор виробництва» має в суспільному продукті саме ту частку багатства, яку він безпосередньо виробляє.

У цьому вченні висунута ідея про те, що теорія, яка базувалась на старому, збиває з пантелику плані чотиричленного ділення всієї науки на виробництво, розподіл, обмін і споживання, не могла, «як і в випадку механіки», вирішити запропоновану прогресом проблему всебічного пізнання статичних законів раніше, ніж «закони руху могли бути зрозумілі». Основний аргумент на користь цієї ідеї - можливість у цілях теоретичного дослідження створити в уяві статичне суспільство, так як «все їсть е недержавні суспільства динамічних ч ни».

Як бачимо, виключно теоретично, в дослідницьких цілях, Дж.Б. Кларк вважає за доцільне іншу, ніж пропонували до нього, «кордон між природними відділами економічної науки». В результаті з'явилася нова версія про її кордонах, викладена вченим так: «Ми маємо тепер перед собою кордони трьох природних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством ... Третій відділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності ».

За ілюстрації лідера «американської школи», уявному ст а тическому суспільного виробництва притаманний незмінний характер операцій, пов'язаних з постійним випуском одних і тих же видів благ при колишніх технологічних процесах, видах зброї і матеріалів, що не дозволяють ні збільшувати, ні зменшувати величину доставляється виробництвом багатства . Крім того, додає він, в стані соціально-статичного виробництва земля обробляється одними і тими ж знаряддями і виходить один і той же вид врожаю, а на фабриках працюють з тими ж машинами і матеріалами, тобто нічого не змінюється в способі виробництва багатства або, іншими словами, продуктивний організм зберігає свою форму незмінною.

Отже, в стані статики можна констатувати рух як би в замкнутій системі, що зумовлює равновесность і стабільність економіки. Але що ж таке реальні динамічні сили і породжувані ними в економіці відхилення і зміни? Що мав на увазі дослідник, заявляючи, що завдяки дії великих сил економічної динаміки «нормальне багатство світу буде більше і природний рівень заробітної плати буде значно вище в 2000 році, ніж тепер»?

Ґрунтовні судження Дж.Б. Кларка в зв'язку з поставленими питаннями ми знаходимо в шостому розділі «Розподілу багатства». Перш за все, звернемо увагу на названі ним тут загальні види змін, що утворюють динамічні умови, дестабілізуючі економіку:

Ш збільшення населення,

Ш зростання капіталу,

Ш поліпшення методів виробництва,

Ш зміна форм промислових підприємств,

Ш виживання більш продуктивних підприємств замість усуваються менш продуктивних.

Причому кожен вид рекомендується виділяти як фактор, що підтримує суспільство в динамічному стані і звіщає про своє наявності впливом на соціальну структуру.

В кінці глави, розцінивши дослідження Д. Рікардо і його послідовників як неусвідомлену спробу створити статичний світ, що не дозволила надати їх власній системі закінчене і реалістичне наукове побудова, американський професор викладає припущення про те, що люди ще до закінчення XX в. знатимуть про наслідки, до яких призводять фактори динамічного стану суспільства, і що станеться це завдяки «чистої теорії економічної динаміки», що може виконати якісний аналіз явищ мінливості і перенести теорію в нову площину, розширивши в багато разів предмет політичної економії.

«Закон граничної продуктивності» Дж.Б. Кларка

Головна заслуга голови «американської школи» і одного з завершітелей «маржинальної революції», що призвела до формування неокласичної економічної теорії, полягає насамперед у розробці концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, яку в економічній літературі називають, як правило, « законом граничної продуктивності »Дж.Б. Кларка.

На думку вченого, цей закон має місце в умовах вільної (досконалої) конкуренції, коли мобільність всіх господарюючих суб'єктів сприяє досягненню параметрів рівноваги економіки.

Очевидно, виходячи з даних міркувань Дж.Б. Кларк вирішив зосередитися на маржинальном принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто що володіють однаковою ефективністю, факторів виробництва.

Це означає, що при незмінній капиталовооруженности гранична виробник рекомендує монтаж ь ність праці почне знижуватися з кожним новозалученим працівником і, навпаки, при незмінній чисельності працюючих гранична продуктивність праці може бути вище тільки завдяки зростання з ший капіталовооруже н ності.

Це також означає, кажучи його словами, що «частки в розподілі (цінності) залежать від кінцевої продуктивності», тобто «Відсоток визначається продуктом кінцевого збільшення капіталу, а заробітна плата визначається продуктом кінцевого збільшення праці».

Побудувавши розробку своєї теорії граничної продуктивності на мікрорівні і в основному на прикладі вільно функціонуючого конкурентного підприємства, в «Розподіл багатства» Дж.Б. Кларк стверджує про існування, такою собі «зони байдужості» або «межа ь ної сфери», яка в сфері роботи кожного підприємства вважається контрольованою. «У межах цієї зони, - пише він, - люди можуть приходити і йти, не впливаючи на дохід підприємців ... Якщо конкуренція діє з ідеальним досконалістю, то скрізь, куди йдуть ці граничні робочі, вони отримують у вигляді оплати повністю продукт своєї праці; хоча фактично, з огляду на те, що конкуренція діє далеко не досконале, то, що отримують ці люди, лише приблизно збігається з їх продуктом ». З відходом одного з працівників, вважає вчений, залишається невиконаною гранична робота, тобто найменш потрібна робота, а підприємець, в свою чергу, в межах «зони байдужості» може прийняти на роботу не на шкоду собі і «кілька зайвих людей», оскільки в цій «граничної сфері» заробітною платою є «те, що вони роблять», і він «не буде отримувати від них ніякого прибутку».

Звідси на власне запитання: «Якщо я перебуваю у вас на службі, звільните ви мене?» - Дж.Б. Кларк відповідає так: «Бути може, немає до тих пір, поки продукт, який моя праця додає до інших доходів підприємства, дорівнює моєї заробітної плати». На підтвердження сказаного проводиться все та ж думка про те, що в «зоні байдужості» підприємець залучає «дуже небагато додаткових робочих при колишній оплаті, не ризикуючи збитками», бо «продукт цього (граничного) людини ... виражав би рівень заробітної плати».

У викладі змістовної частини теорії граничної продуктивності Дж.Б. Кларка примітно і ту обставину, що, доводячи власну позицію про природу походження відсотка на капітал, він не забув нагадати і по суті підтримати багато в чому схоже судження О. Бем-Баверка в «теорії очікування».

Однак в принципі з «закону» граничної продуктивності Дж.Б. Кларка можливий гнітючий висновок про те, що ціна фактора виробництва обумовлена ​​її відносною недостатністю. Це, зокрема, наводить на думку, що «справедлива заробітна плата» завжди відповідає граничної продуктивності праці, а остання може бути відносно нижче іншого більш продуктивного чинника, тобто капіталу.

Якщо допустити, що величина капіталу постійна, а кількість праці змінюється (а в такій постановці теорія граничної продуктивності застосовна до виявлення рівня заробітної плати), то можна стверджувати, що праця оплачується відповідно до його граничним продуктом? Швидше за все, немає, тому що в реальній дійсності більшу кількість праці обумовлює, як правило, не просто кількісне збільшення, розміру капіталу, а його якісна зміна і більшу різноманітність. Крім того, збільшення капіталу на підприємстві супроводжується знову ж, як концентрацією однорідного виробництва, так і в більшості випадків одночасно спеціалізацією (предметної, подетальної і технологічної) виробництва, що вимагає певного приросту праці.

Таким чином, суть «закону» Дж.Б. Кларка зводиться до наступного: фактор виробництва - праця або капітал - може нарощувати доти, поки вартість продукту, виробленого цим чинником, що не зрівняється з його ж ціною (наприклад, чисельність працюючих на підприємстві можливо збільшувати лише до певної межі, тобто поки даний фактор не вступив в «зону байдужості»). Дія цього «закону» в практиці господарювання передбачає, що стимул збільшувати фактор виробництва вичерпує себе, коли ціна цього фактора починає перевищувати можливі доходи підприємця. Отже, Дж.Б. Кларк є одночасно і попередником сучасних теорій, пов'язаних з проблематикою оптимізації структури витрат виробництва.

В. Парето про передумови і про фактори макроекономічного рівних е ця

Вільфредо Парето (1848-1923) - великий італійський представник неокласичної економічної теорії. До основних праць В. Парето прийнято відносити двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політекономії» (1906) і «Трактат із загальної соціології» (1916).

Він отримав вищу інженерну освіту, закінчивши в Турині політехнічний університет (1869) з дипломною роботою на тему «Основні принципи рівноваги твердих тіл». Значний період свого життя (1874-1892) В. Парето пов'язав з активною практичною діяльністю у Флоренції. Він пройшов кар'єру від інженера шляхів сполучення до головного керуючого металургійних заводів Італії, нерідко у службових справах виїжджаючи за кордон, в тому числі в Англію, що не могло не вплинути на зміцнення його позицій як демократа і прихильника економічного лібералізму.

Коло наукових інтересів В. Парето різко розширився в 1891 р, коли він познайомився з творами Л. Вальраса, О. Курно і Ф. Еджуорт. Тоді ж Парето особисто зустрівся з Л. Вальрасом. В результаті він пише протягом 1892-1894 рр. ряд статей з економічної теорії.

Наукове майбутнє В. Парето, можна сказати, наперед Л. Вальрас, який запропонував йому в 1892 р зайняти замість себе кафедру політичної економії в лозаннському університеті. А в 1893 р вже відбулося його призначення на посаді професора цієї кафедри. Потім з'явилися згадані вище його великі наукові публікації.

В. Парето, як і Л. Вальрас, найбільше зосередився на дослідженні проблем загальної економічної рівноваги, виходячи, так само як і він, з маржинальних ідей економічного аналізу. Разом з тим якісно нові принципи вивчення передумов і чинників равновесности в економіці дозволяють вважати В. Парето (на відміну від Л. Вальраса) Маржиналісти «другої хвилі» і відповідно одним з основоположників неокласичної економічної думки. Сказане підтверджується наступними обставинами.

1. Спираючись нема на каузальний, а на функціональний підхід, В. Парето подолав властивий Л. Вальраса суб'єктивізм, що дозволило йому відмовитися від корисності (потреби) як єдиної причини обміну і перейти до характеристики економічної системи в цілому, де і попит (споживання) і пропозиція (виробництво) розглядаються як елементи рівноваги в економіці. При цьому, дотримуючись «чистої» економічної теорії, В. Парето заперечує обумовленість нерівності доходів проблемою їх розподілу між класами.

2. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса критерієм її досягнення вважалася максимізація корисності, яка виміру не піддається, то в моделі В. Парето цей критерій замінений іншим, а саме: оце н кой вимірювання співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто , як називають в математиці, виявленням порядкових (ординальних) величин, що характеризують їх черговість.

Через сорок з гаком років (в 1959 р) В. Леонтьєв вказував на три існуючі позиції в зв'язку з не зменшується актуальністю цієї проблеми. Правда, власну позицію з цього приводу В. Леонтьєв відбив декількома роками раніше (в 1954 р) в статті «Застосування математики в економіці», в якій йдеться: «Оскільки спостереження за поведінкою споживачів при виборі товарів залишається єдиним об'єктивним джерелом інформації про вид функції корисності, порядкове порівняння її різних рівнів є єдиною реальною процедурою, яка і є необхідною для дослідження ».

Аналогічний висновок робить і М. Блауг, стверджуючи так: «Ясно, що якщо ми не можемо вимірювати корисність кількісно і тому відчуваємо необхідність відмовитися від старої теорії граничної корисності, то немає особливих заперечень проти того, щоб перейти на позиції повного біхевіоризму, тобто . до методу виявлених переваг ».

3. З метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача як в залежності від кількості даного блага, так і від кількості всіх інших ресурсів, використовуючи «криві байдужості», які відображають збереження сумарних корисностей товарів в різних комбінаціях їх поєднання і перевагу одних комбінацій перед іншими . В результаті з'явилися паретовскіе тривимірні діаграми, на осях яких відкладаються знаходяться у споживачів неоднакові кількості одного і іншого блага.

4. У своєму «Учення політичної економії» В. Парето відмовився від традиційних підходів кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття суспільної максимальної корисності, т.е. те саме поняття, яке в економічній літературі тепер прийнято називати «оптимум Парето». Це поняття призначене для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують добробуту усіх з поліпшенням добробуту, по крайней мере, одну людину.

Концепція «оптимуму Парето» дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення по максимізації прибутку (відповідно, і корисності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації споживання базується на таких передумовах, як: тільки особиста оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут окремих людей; несумісність добробуту окремих людей.

5. На відміну від моделі Л. Вальраса у В. Парето аналізуються не тільки економіка вільної конкуренції, але і різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об'єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині XX в. Крім того, далі, за словами В. Леонтьєва, в економічній науці «вдосконалена і розширена Вільфредом Парето і його сучасниками і послідовниками загальна теорія економічної взаємозалежності поступово з'єднувалася (і це обіцяє стати уніфікованою логічною структурою) з двома іншими напрямками аналізу: теорією ринкового механізму і аналізом поведінки фірми і домашнього господарства ».

Загальна характеристика інституціоналізму

В кінці XIX - початку ХХ ст. капіталізм вільної (досконалої) конкуренції переріс у монополістичну стадію. Посилилася концентрація виробництва і капіталу, сталася обвальна централізація банківського капіталу. В результаті американська капіталістична система породила гострі соціальні протиріччя. Інтересам «середнього класу» було завдано значної шкоди. Ці обставини призвели до появи в економічній теорії нового напряму - інституціоналізму.

Термін «інститут» пов'язаний з двома поняттями: а) порядок, звичай, встановлення; б) закріплення звичаїв і порядків у вигляді законів і установ.

Інституціоналізм ставив такі завдання: виступити опонентом монополістичному капіталу; розробити концепцію захисту «середнього класу» за допомогою реформування в першу чергу економіки.

Об'єктом аналізу институционалистов є еволюція суспільної психології. В основу аналізу покладено описовий метод.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов три етапи.

Перший етап - 20-30 роки ХХ століття. Родоначальниками стали Торстейн Веблен (1857-1929), Джон Коммонс (1862-1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948).

Другий етап - післявоєнний період до середини 60-70_х років ХХ ст. Головним представником цього періоду є Джон Моріс Кларк (1884-1963), син Джона Бейтса Кларка. Він випустив книгу «Економічні інститути і добробут людей».

Один з теоретиків інституціоналізму У. Гамільтон запропонував таке визначення: «Інститути - це словесний символ для кращого позначення групи суспільних звичаїв. Вони відображають переважний, і постійний спосіб мислення, який став звичний для групи і форми людської діяльності. Світ звичаїв і звичок, до яких ми пристосовуємо наше життя, є злиттям і нерозривний життя інститутів ». Інституціоналізм займається вивченням людської поведінки і людських інститутів, він став альтернативою неокласичної теорії.

Аж до кризи 1929-1930 рр. в економічній теорії Заходу панували погляди ортодоксального маржинализма (неокласичний напрямок). Але в кінці XIX - початку XX ст. на перший план виступає новий об'єкт дослідження, посилюється процес відокремлення капіталу-власності від функції управління підприємством. У цих умовах в академічних колах Заходу почалися поспішні пошуки нових доктрин, які могли б вивести капіталістичне суспільство з крайніх труднощів.

У надзвичайних обставинах «Великої депресії» використання традиційного інструментарію неокласичної політики: підтримка збалансованого бюджету та сталого валютного курсу, згортання зовнішньоекономічних зв'язків позитивного ефекту не дало. Виробництво продовжувало падати, безробіття набуло хронічного характеру.

«Бунт проти ортодоксії» з'явився спробою знайти вихід з глухого кута, в якому опинилася економічна наука в кінці XIX століття. Поява нового економічного спрямування в США не випадково, оскільки саме там в цей період виявилося домінування великого капіталу. Переважання соціального підходу пояснюється специфічними рисами великого капіталу, які різко контрастували з моделлю індивідуального господарства.

Інституціоналістів воліли описовий підхід до дійсності і дотримувалися поміркованих реформ. Вони виступали за змішану економіку, розробляли ідеї громадського контролю над підприємництвом, обгрунтовували необхідність економічного планування. Економічні теорії, на їхню думку, повинні грунтуватися на аналогіях, взятих з біології та юриспруденції, а закони механіки не завжди застосовні до економічних категорій.

У чому ж суть «інституціоналізму»?

Ш Прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками: політологією, правом, психологією, етикою.

Ш Незадоволеність високим рівнем абстракції ціни в неокласичної теорії.

Ш Посилення контролю суспільства над бізнесом.

Ш Заклик до детальним кількісним дослідженням.

Ш Обгрунтування соціально-економічних програм через ідею еволюціонізму.

Основоположник американського інституціоналізму Т. Веблен

Ідеологом інституціоналізму по праву є Торстайн Веблен (1857-1929). Його перу належить ряд досліджень: «Теорія дозвільного класу» (1899), «Теорія ділового підприємництва» (1904), «Великий підприємець і проста людина» (1919)

Веблену належить видатна роль в економічній теорії. Він не заперечував проти абстрактно-дедуктивного методу неокласиків, брав також логічний метод ортодоксальної теорії. Але він рішуче заперечував проти центрального тези неокласичної теорії добробуту, згідно з якою досконала конкуренція при деяких обмеженнях веде до оптимальних результатів.

Економічна теорія, на думку Веблена, повинна бути еволюційної наукою. Під цим він мав на увазі дослідження походження і розвиток економічних інститутів, і погляд на економічну систему як на «кумулятивний процес», а не «самоуравновешенний механізм». Економічні інститути Веблен визначав як комплекс звичних способів мислення і загальноприйнятого поведінки.

З суспільної психології Веблен виводить ряд економічних явищ: приватна власність - це наслідок початкової людської схильності до конкуренції; прагнення до накопичення пояснюється психологічної підгрунтям, властивого до категорії «заздрісного порівняння». Він намагався створити економічну теорію за рахунок соціології, психології, права та ін.

Веблен вніс істотний внесок в дослідження, так званого, «ефекту Веблена», під яким мається на увазі сума «ефекту повального захоплення» і «ефекту снобізму». Ці явища пов'язані з найпрестижнішим попитом, орієнтованим на придбання товарів, які користуються у покупців соціальним статусом. Престижем в покупці можуть мати як дорогі товари через високу ціну, так і товари, придбані за пільговими цінами або навіть безкоштовно, але доступ до яких обмежений системою розподілу або будь-якими іншими неціновими факторами. Елемент престижу в покупці дорогих речей відіграє важливу роль у формуванні індивідуальних смаків і уподобань. Існування ефекту Веблена в споживанні дає простір діям уряду щодо збільшення добробуту.

У творах Веблена центральне місце займає вчення про «Дозвільний клас». Воно є однією з моделей соціалізму. Основну роль у суспільних перетвореннях повинні були зіграти технократи (інженери) - особи, що йдуть до влади на підставі глибокого аналізу сучасної техніки. Інженери, спостерігаючи протиріччя між інтересами бізнесу та розвитком індустрії, переймаються ненавистю до фінансистів (дозвільному класу), які в свою чергу прагнуть підкупити технократів (підвищують їх дохід, представляють матеріальні блага). Веблен писав про неминучість і перспективності технічного прогресу. Він припускав, що технократи здійснюватимуть керівництво промисловим виробництвом, використовувати техніку в інтересах всього суспільства, а не великого бізнесу.

«Індустріальна система» Веблена представляє різновид концепції соціалізму. Він був прихильником мирного переходу з однієї стадії на іншу в історії людства, зокрема від капіталізму до гуманного індустріалізму, через мирну страйк інженерів і техніків. На його думку, технократія дозволить уникнути пролетарських революцій в капіталістичних країнах.

Найважливішим підсумком теоретичної діяльності Веблена стало його вчення про «абсентеистской власності» (абсентеистской - невловима). Це власність бізнесменів, які не беруть участь у виробництві.

Розвиток інституцій онального-соціального спрямування

Найбільш помітними продовжувачами інституціоналізму Т. Веблена були Джон Коммонс, Уеслі Мітчел, Джон Гелбрейт.

У. Мітчел вважав предметом економічної теорії господарську поведінку людей, яке підпорядковується певним закономірностям психології економічної поведінки людини. В якості методу дослідження він застосував і розвинув описово - статичний метод.

«Інституціоналізм» Мітчела полягав у зборі статистичних даних та затвердження необхідності соціального контролю над економікою. В теорії Мітчела особливу увагу приділено «інститутам грошового господарства», грошова економіка оголошується найкращою формою господарської організації суспільства. На відміну від Веблена, який був його вчителем, Мітчел не рахував необхідним критикувати прагнення бізнесменів і фінансистів до присвоєння підвищеної прибутку. Проблемі економічного циклу, що входить в коло його наукових інтересів, були присвячені роботи «Ділові кризи» (1913) і «Вимірювання ділових циклів» (1946).

Мітчел був засновником Національного бюро економічних досліджень. Їм проводилися конкретні дослідження в різних областях ринкового господарства, насамперед у сфері грошового обігу. Він створив так зване емпіричне напрямок інституціоналізму, яке отримало безжальну характеристику «вимір без теорії».

Методи Мітчела, які використовувалися для прогнозування, були першою спробою систематичних прогнозів кількісних змін в ринковому господарстві. Але економічна криза 1929-1933 рр. спростував оптимістичні прогнози щодо запропонованої ним методикою.

Дж. Гелбрейт - ще один з найбільш великих і впливових американських економістів.

У своїх наукових працях Дж. Гелбрейт досліджував тенденції укрупнення промислового виробництва, які призвели до утворення гігантських корпорацій (акціонерних товариств). У його роботах показано, що корпорації досягають найвищих виробничих успіхів завдяки використанню новітньої техніки і технології, а також завдяки приходу до керівництва підприємствами так званої техноструктури - технічних фахівців - адміністраторів.

Гелбрейт вважав, що посилення планування господарського розвитку йде на зміну ринкових відносин.У підсумку в суспільстві складаються дві системи: «ринкова система», що охоплює переважно дрібні господарства, і «яка планує система», куди входять корпорації, які взаємодіють з державою.

Виходячи зі сформованих соціально-економічних умов ХХ століття, Гелбрейт спростував застарілі вихідні положення неокласицизму про підпорядкування цілей економічної системи інтересам окремої людини, про вільну і досконалої конкуренції дрібних товаровиробників, про ринковий саморегулювання національної економіки. Свої погляди на сучасну економічну дійсність він виклав в книгах «Нове індустріальне суспільство» (1967) і «Економічні теорії та цілі суспільства» (1973).

Джон Коммонс - інший послідовник Т. Веблена - очолив соціально-правовий напрямок інституціоналізму.

Центральне місце в його наукових працях «Правові відносини капіталізму» (1926) і «Інституційна економічна теорія» (1934) відводиться теорії угод. За Коммонсом, поняття угоди включає в себе наступні елементи:

Ш конфлікт, тобто зіткнення інтересів учасників угоди;

Ш взаємозалежність або взаємозумовленість інтересів учасників конфлікту;

Ш порядок завершення конфлікту і укладення угоди, за допомогою угоди можна залагодити будь-яке протиріччя.

Своїм сучасникам Коммонс був відомий як дослідник трудового законодавства. Він активно співпрацював з профспілками, працював економічним і юридичним консультантом Американської Федерації праці. Саме завдяки його зусиллям в 1953 р був прийнятий в США Акт про соціальну захищеність, який заклав основи сучасної системи пенсійного забезпечення.

Коммонс виступав з ідеєю «колективного контролю» за соціальною сферою, був прихильником розширення втручання держави в господарське життя країни. На перший план він поставив законодавчу діяльність держави, роботу урядових комісій. Держава зображувалося їм як орган для «примирення інтересів» конфліктуючих сторін.

Ідеї ​​институционалистов про необхідність посилення ролі держави в національній економіці були вельми своєчасні. Вони підготували грунт для макроекономічної теорії Кейнса, яка послужила базисом «нового курсу» Рузвельта.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберлина

Едуард Чемберлін (1899-1967) - американський економіст. Народився в штаті Вашингтон в родині священика. Закінчив Айовського університет. У 1922 році Е. Чемберлін надходить в докторантуру Гарвардського університету і, закінчивши її, залишається тут викладати.

У 1933 році вчений публікує свою працю «Теорія монополістичної конкуренції», який став згодом класичним твором. З 1939 по 1943 рр. він обіймає посаду голови відділення економічної теорії Гарвадської університету, а в 1944 році стає віце-президентом Американської економічної асоціації.

У роки Другої світової війни Е. Чемберлін працював в бюро стратегічної служби США.

Теорія монополістичної конкуренції Е. Чемберліна стала викликом традиційній економічній науці, згідно з якою монополія і конкуренція існували як взаємовиключні поняття. Е. Чемберлін в своїх працях показав існування спеціального виду монополії, що утворює необхідну складову частину конкурентної ринкової системи. Він вказав два способи з'єднання монополії з конкуренцією:

Ш створення ринку однакових товарів - цей варіант можливий при наявності двох або невеликого числа продавців;

Ш ринок диференційованих продуктів - контроль продавців над товарами, що мають відмітні ознаки.

Запропонований ним варіант монополістичної конкуренції характеризується наступним:

Ш число продавців досить велике;

Ш кожна фірма діє на ринку, не враховуючи свого впливу на поведінку конкурентів;

Ш товар якісно різнорідний, тому покупці віддають перевагу товарам з торговою маркою конкретних продавців;

Ш вхід в виробництво близьких груп продуктів не обмежений.

В результаті кожен продавець має криву попиту при заданих цінах. Пропонуючи диференційований продукт, кожен продавець формує свій мікроринок, в якому виступає як монополіст, але при цьому його товар піддається конкуренції з боку більш досконалих товарозаменітелей. Конкуренція при цьому розвивається в трьох напрямках:

Ш маніпулювання ціною - через монополізацію ринку продавцем відбувається порушення рівноважної ціни в сторону збільшення: це веде до зниження обсягів продукції, що випускається, недовикористання потужностей, зростання безробіття (негативний аспект теорії Е. Чемберліна);

Ш внесення якісних змін в продукт;

Ш впровадження реклами.

Останні два фактори відносяться до нецінових факторів конкуренції. Пізніше до цінових умов посилення монополістичної конкуренції Е. Чемберлін відніс технічне удосконалення та обслуговування покупців.

Теорія недосконалої конкуренції Дж. Робінсон

Джоан Робінсон (1903-1983) - англійський економіст. Закінчила Кембриджський університет, а з 1965 по 1971 рр. займала посаду професора в цьому ж університеті. Світову популярність їй принесла книга під назвою «Економічна теорія недосконалої конкуренції», що вийшла в 1933 році.

Загальний підхід до аналізу макроекономічних процесів Дж. Робінсон запозичила у Дж.М. Кейнса, підхід до основних категорій аналізу (прибутку, заробітної плати, проценту, капіталу) - у А. Маршалла і Д. Рікардо.

В теорії недосконалої конкуренції Дж. Робінсон намагалася встановити механізм формування цін в умовах, коли кожен виробник може бути монополістом своєї продукції. Ця теорія, на відміну від теорії монополістичної конкуренції, не розглядає конкуренцію усередині монополістичного сектора, а досліджує ціноутворення в місцях зіткнення виникаючих монополій торговельно-промислового типу з немонополізованими фірмами, тобто процеси утворення монопольного прибутку.

У недосконалої конкуренції Дж. Робінсон бачила порушення рівноважного стану конкурентної господарської системи і експлуатацію найманої праці.

При недосконалій конкуренції продукції випускається менше, ніж за досконалої конкуренції. В результаті відбувається зростання цін, який є результатом:

Ш домовленості між фірмами;

Ш обмеження доступу в галузь сторонніх фірм.

Зростання цін, на думку Дж. Робінсон, вимагає обов'язкового втручання держави в економіку за допомогою заходів податкової та бюджетної політики.

Під монопсіей розуміється тип ринкової структури, при якій існує монополія єдиного покупця певного товару. Дж. Робінсон стверджувала, що монопсонистом може виступити велика фірма, яка використовує працю працівників за нав'язаними їм (працівникам) умовам. В результаті заробітна плата може бути нижче граничного продукту, тобто в наявності експлуатація. Тому в даних умовах необхідно видати закон про мінімальний розмір заробітної плати. З іншого боку, якщо потужні профспілки домагаються зарплати, який зачіпає звичайну прибуток власників капіталу, то вже самі робітники експлуатують дрібних власників.

Чиста монополія - ​​це ситуація, в якій одна фірма є єдиним виробником продукту, для якого немає близьких замінників. Фірма-монополіст отримує повний контроль над ціною. Виникнення чистої монополії пов'язане з утворенням бар'єрів для входження в галузь, монополією виробників сировини і т.д.

Для Дж. Робінсон чиста монополія є явище не тільки ринку, але і концентрованого виробництва. Останнє, на думку автора, є економія фірми на масштабах, так як частка постійних витрат, яка припадає на одиницю продукції, з ростом обсягів виробництва знижується.

Олігополія - стан на ринку при невеликому числі фірм-виробників. Існування реальної олігополії Дж. Робінсон вважала більш поширеним, ніж існування досконалої конкуренції і абсолютної монополії.

Особливістю монополістичної конкуренції є взаємозалежність між фірмами. Іншими словами, олігополія існує, якщо число фірм в галузі настільки мало, що при формуванні цінової політики одна з них повинна брати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Дж. Робінсон досліджувала можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту. Вона ввела поняття «ді з крімінація в цінах» - розподіл монополією ринків на сегменти на основі еластичності попиту за ціною. Монополіст при випуску нового товару спочатку максимально завищує ціну, обслуговуючи найбільш заможну частину споживачів. Потім він, поступово знижуючи ціну, привертає менш заможних покупців, і при цьому, не дивлячись на зниження ціни, прибуток буде висока, оскільки попит збільшиться.

Економічне вчення Дж.М. Кейнса

Кейнсіанство - одне з провідних напрямків в економічній теорії. Сформувалося в другій половині 30_х рр. ХХ ст. під впливом різкого загострення протиріч капіталістичного виробництва. Засновник кейсіанства - Дж.М. Кейнс, головний твір Кейнса - "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936 г.). Теорія Кейнса отримала широке поширення в економічній літературі і придбала численних прихильників в США, Англії та ін. Розвинених країнах (С. Харіс, А. Хансен, Р. Харрод, Дж. Робінсон, Л. Клейн, Е. Домар). Кейнсіанство справила значний вплив на економічну політику ряду розвинених країн.

Предмет дослідження кейсіанства - кількісні функціональні залежності капіталістичного процесу відтворення, закономірні кількісні зв'язку сукупних народногосподарських величин. Кейнс поклав початок теорії державного регулювання економіки, викликаної до життя найгострішими кризовими процесами капіталістичного виробництва. Кейнс був оголошений «рятівником капіталізму», здатним позбавити капіталізм від його внутрішніх протиріч.

У 30_х рр. Кейнс приходить до висновку, що вся стара економічна теорія, а не тільки її грошові аспекти - потребує кардинального оновлення, що її треба привести у відповідність до нових економічних реалій капіталізму ХХ ст. У книзі Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» закладені основи макроекономічної теорії функціонування економіки при повному використанні ресурсів.

Кейнс широко використовує «категорії очікування» (очікуваний прибуток; гранична ефективність капіталу; перспективні витрати виробництва, очікувані зміни цін, вартості грошей, відсотка і т.д.) як категорії економічного прогнозування для державного регулювання економіки. Вирішальною сферою відтворення Кейнс вважає сферу обігу, ринок і в нестачі «ефективного попиту» він бачить головну причину кризових процесів. Економічні явища діляться Кейнсом на дві групи: а) незалежні змінні ( «схильність до споживання», «гранична ефективність капіталу» і норма відсотка) і б) залежні змінні (обсяг зайнятості, національний дохід). І завдання Кейнса зводиться до з'ясування кількісних зв'язків цих двох груп явищ. Разом з тим деякі вихідні положення аналізу запозичені Кейнсом з класичної школи і теорії марксизму (зокрема теорія відтворення К. Маркса).

У теорії ринку Кейнс виходить з «догми Сміта», яка пов'язана з ототожненням вартості суспільного продукту з сумою доходів всіх классовобщества.Вирішальними моментами попиту на предмети особистого споживання за Кейнсом є, по-перше, схильність до споживання і, по-друге, обсяг національного доходу. Під «схильністю до споживання» Кейнс розуміє функціональну залежність між величиною національного доходу і його часткою, що йде на особисте споживання при незмінному рівні доходу. Він виділяє дві групи факторів, що впливають на «схильність до споживання»: суб'єктивні (розважливість, скупість) і об'єктивні (зміна «одиниці заробітної плати»). З ростом зайнятості і збільшенням сукупного доходу суспільства зростає і особисте споживання, проте в меншій мірі, ніж зростає дохід. В результаті збільшується сберегаемая частина національного доходу. Вона вилучається з обігу, і на цю величину відносно скорочується попит на споживчі товари. З ростом доходу суспільства, заявляє Кейнс, «гранична схильність до споживання» має тенденцію скорочуватися. Оскільки з ростом національного доходу частка споживання зменшується, в той час як в сферу виробництва засобів виробництва повинна спрямовуватися все більша частка додаткового праці. Звідси випливає, що з ростом виробництва, зайнятості і національного доходу зростають можливості накопичення, а не споживання. Тут знаходить вираз закон переважного зростання засобів виробництва, розроблений в марксистській політекономії.

На відміну від неокласиків Кейнс прийшов до висновку, що рішення життєво важливих проблем розвитку капіталістичного суспільства слід шукати не на стороні пропозиції ресурсів (їх рідкості, цінності), а на стороні попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Виступивши з критикою закону Сея, згідно з яким пропозиція автоматично породжує попит, Кейнс на перший план поставив проблему формування «ефективного попиту» і його компонентів - споживчого та інвестиційного, а також проблеми факторів, що визначають їх динаміку.

Сутність «ефективного попиту» зводиться до необхідності збільшення платоспроможного попиту в умовах монопольно високих цін, що рівнозначно пошуків шляхів розширення ринку за умови забезпечення монопольно високих прибутків. Тільки при такому допущенні попит міг би бути ефективному для великого капіталу. Важливою складовою частиною теорії ефективного попиту Кейнса є його концепція мультиплікатора. Теорія мультиплікаційного (розмножувального) процесу виникла в роки кризи 1929 - 33 рр. в формі теорії мультиплікатора інвестицій або доходу. Збільшення інвестицій веде до зростання зайнятості, а тому і «доходу суспільства». Збільшується і витрата на споживання. Споживчий попит зростає тим більше, чим більша частка доходу йде на споживання і чим менше сберегаемая частина.

Але чим більше споживчий попит, тим більше місткість ринку і кращі умови для зростання виробництва, зайнятості і доходів. Тому Кейнс пов'язує величину мультиплікатора з граничною схильністю до споживання, тобто з часткою витрат на споживання в прирості доходу. Мультиплікатор знаходиться в прямо пропорційній залежності від приросту національного доходу і обернено пропорційною - від приросту інвестицій за відповідний період.

Вихідною темою аналізу Кейнс зробив проблему зайнятості, оскільки безробіття в цей період набула катастрофічного характеру. У неокласичної теорії зайнятість залежить від двох чинників: граничної продуктивності праці (що визначає попит на працю) і «граничної тягаря праці», що оцінюється робочими по їх реальної заробітної плати (яка визначає пропозицію праці). Чим нижче реальна заробітна плата, на яку згодні робочі, тим вище рівень зайнятості і навпаки. Погоджуючись на зниження заробітної плати, вони будуть сприяти зменшенню безробіття. Небажання знижувати заробітну плату обернеться проти них самих зростаючим безробіттям.

Кейнс відкинув обидва неокласичних положення. За Кейнсом - рівень зайнятості визначається рівнем і динамікою ефективного попиту. Ефективний попит складається з двох компонентів: очікуваного рівня споживання і передбачуваних капітальних вкладень. Тільки тоді, коли ці два компоненти знаходяться в певній відповідності, може наступити стан повної зайнятості.

Інвестиційному компоненту ефективного попиту Кейнс надав основне значення у визначенні рівня національного доходу і зайнятості. Сама величина інвестицій залежить від: а) перспективної вигоди від нинішніх капітальних вкладень (граничної ефективності інвестицій); б) від норми відсотка. Різниця між цими факторами (величинами) визначає прибутковість інвестицій. Під «граничною ефективністю капіталу» Кейнс має на увазі відношення прибутку, що приходить на одиницю знову вводиться в дію «капітального майна», (тобто основної частини постійного капіталу) і «відновної вартості цієї одиниці», тобто питому рентабельність приросту основного капіталу. «Гранична ефективність капіталу» виступає як економічна категорія прогнозування, оскільки Кейнс бере за основу свого розрахунку не фактичну прибутковість, а очікувану, перспективну прибутковість нових інвестицій основного капіталу.

Другий вирішальний фактор, що впливає на «спонукання до інвестування» - це величина позичкового відсотка. Від чого залежить норма позичкового відсотка? Неокласики вважали, що вона залежить від заощадження, від результату взаємодії і зрівнювання заощаджень та інвестицій. Кейнс висунув нове пояснення. Відсоток у Кейнса - «чисто грошове явище», це винагорода за відмову від зберігання багатства в його ліквідній формі, і залежне від ступеня «переваги ліквідності». У теорії Кейнса процентна ставка виступає в якості нижньої межі рентабельності. При нормі прибутку, що наближається до норми відсотка, інвестиції стають все менш вигідними, а при рівності цих двох величин вони взагалі неможливі. Величина відсотка знаходиться, таким чином, в назад пропорційному відношенні до рівня рентабельності: чим вище норма відсотка, тим нижче рентабельність.

Разом з тим Кейнс зазначає, що норма відсотка відрізняється непіддатливі в силу високого ступеня переваги ліквідності і щодо стабільного обсягу грошей в обігу.

Як ми зазначили вище, відсоток Кейнса є чисто грошовим явищем, що відображає працю ринкових сил на грошовому ринку. Згідно з його теорією, збільшення грошового попиту порівняно з пропозицією грошей, є головна причина, здатна викликати підвищення або жорсткість процентної ставки.

У своїй спрощеної моделі ефективного попиту Кейнс передбачає ціни незмінними, вважаючи, що економіка реагує на зміни грошового попиту зростанням або падінням виробництва і зайнятості, а не зростанням або падінням цін. Однак у міру наближення спрощеної моделі до реальності він прагне врахувати і ефект зміни цін.

В роботі Кейнса були закладені основи теорії інфляції витрат, тобто зростання цін, пов'язаного зі збільшенням грошової заробітної плати, який виникає ще до досягнення повної зайнятості. Кейнс робить висновок, що будь-яке збільшення грошової пропозиції буде розподілятися між підвищенням цін, збільшенням грошової заробітної плати і зростанням виробництва і зайнятості. На цій основі розрізняють стан «абсолютної» (істинної) інфляції, що розгортається при зростанні ефективного попиту в умовах повної зайнятості і «напівінфляція», коли ціни можуть зростати у відповідь на збільшення ефективного попиту ще до настання повної зайнятості. Кейнс вважав, що протягом тривалих періодів зміна цін майже завжди йде в бік підвищення. Виходить так, що коли гроші є відносно надлишкових, зростає одиниця заробітної плати, а коли відчувається їх відносний недолік, то знаходиться якийсь спосіб для збільшення дійсного кількості грошей. Стійкість і нестійкість цін в довгостроковому аспекті залежить від підвищувальної тенденції одиниці заробітної плати в порівнянні з темпами зростання ефективності виробництва.

Таким чином, Кейнс розглядав два інструменти регулювання попиту: грошово-кредитну систему і бюджет. Однак практика показала, що грошово-кредитне регулювання - малоефективний метод в умовах спаду, коли інвестиції слабо або зовсім не реагують на підвищення процентної ставки (30_х рр.). Ось чому Кейнс висуває ідею бюджетного регулювання, використання податків, державних витрат і бюджетного дефіциту для стабілізації економіки і стимулювання її зростання.

Неокейнсианские моделі

державного регулювання економіки.

50-60_ие роки ознаменувалися неухильним зміцненням кейнсіанської віри в можливість вирішення протиріч капіталістичного відтворення за допомогою економічної політики держави. У цей період масштаби державного регулювання економічних процесів розширювалися. Економічна теорія отримала загальне визнання, висвітлюючи своїм науковим авторитетом практику державного втручання в економіку. Стався багатосторонній процес «одержавлення» економічної науки, який проявився в масовому залученні академічних економістів на службу в державні і напівдержавні установи; виникли «мозкові центри», що стали пунктами трансформації теоретичних ідей в практичні рекомендації уряду. Неокласичний синтез сформував основу кейнсіанської концепції макроекономічної політики, що поєднує ідею бюджетного регулювання з кредитно-грошовою політикою.

Кейнсіанськаконцепція макроекономічної політики передбачала вибір такої траєкторії економічного зростання, яка дозволила б досягти компромісу декількох цілей: високого рівня зайнятості і низьких темпів інфляції, економічної стабільності, високих темпів зростання, рівноваги платіжного балансу і стабільного валютного курсу. Пріоритетну роль в цьому багатокутнику цілей грала зайнятість, стабілізація економічного циклу і високі темпи зростання.

Формування кейнсіанської концепції макроекономічної політики включало три основних моменти: подолання ідеї збалансованості державного бюджету як головного критерію бюджетної політики, розробку теорії дефіцитного фінансування державних витрат і нове розуміння ролі кредитно-грошового регулювання як інструменту, що підтримує бюджетну політику.

Ідеї ​​маніпулювання податкової системи, широкого використання державних витрат і бюджетних дефіцитів з метою досягнення потенційно можливих темпів економічного зростання все більш наполегливо пробивали собі дорогу, поки не отримали всебічного обгрунтування в нових кейнсіанських теоріях дефіцитного фінансування економіки. Згідно з цими теоріями, критерієм бажаного і допустимого зростання бюджетного дефіциту повинен був служити бюджет, доходи і витрати якого розраховані в умовах повної зайнятості і повного використання виробничих можливостей, тобто відповідають потенційно можливого випуску продукції. Саме такий рівень, на думку прихильників, які дотримуються цієї концепції, повинен був визначати межі «нормальних» державних витрат і доходів.

Розробляючи концепцію дефіцитного стимулювання економіки, кейнсіанські теоретики виходили з того, що бюджетний дефіцит здатний породжувати два економічних ефекту. Один з них - короткостроковий ефект розширення грошового попиту, який в свою чергу може викликати зростання виробництва (реальний ефект) і зростання цін (інфляційний ефект). Припускаючи, що дефіцитне фінансування здійснюється в умовах неповної зайнятості і недовантаження виробничих потужностей, вони вважали, що реальний (або виробничий) ефект буде переважати над інфляційним. Інший ефект - довгостроковий, ефект заміщення, коли державний попит на грошові ресурси, породжений бюджетним дефіцитом, заміщає приватний попит, скорочує приватні капіталовкладення і таким чином в кінцевому рахунку перешкоджають зростанню виробництва. Кейнсіанські теоретики вважали, що це можливе витіснення може бути компенсовано тим реальним ефектом зростання виробництва в умовах неповної зайнятості, про який говорилося вище. Важлива була і роль так званої узгодженої кредитно-грошової політики, яка повинна була запобігти «витіснення» приватного капіталу відповідною політикою підтримки низьких процентних ставок і фінансування бюджетного дефіциту шляхом розширення грошової пропозиції.

В кінці 60_х - початку 70_х рр.виявилися прорахунки кейнсіанської концепції економічного регулювання, які, в кінцевому рахунку, привели до її дискредитації. Ці прорахунки складалися в недооцінці небезпеки розвитку інфляції, в переоцінці реального ефекту дефіцитного фінансування.

Хронічна інфляція, що посилилася в 70_х роках, вихід на перший план завдань антиінфляційного регулювання різко звузили можливості проведення кейнсіанської політики стабілізації і стимулювання економічного зростання. До того ж ставало все більш очевидним, що сама стратегія державного регулювання, особливо її методи, орієнтовані на управління попитом, перестала відповідати новим умовам, породженим сучасним етапом НТР, зростаючими масштабами інтернаціоналізації економіки і загостренням конкуренції. Фокус економічних проблем змістився з умов реалізації на умови пропозиції (виробництва). Інтернаціоналізація, розширення економічних зв'язків збільшили роль ринкових стимулів у розвитку виробництва. У той же час саме розростання державного апарату, його бюрократизація стали важливим фактором падіння економічної ефективності. Величезні масштаби перерозподілу національного продукту через бюджетні системи, збільшення дефіцитів і пов'язані з цим посилення податкового тягаря обернулися серйозним гальмом функціонування економіки, заснованої на ринкових принципах.

Криза кейнсіанської макроекономічної політики викликав критику всієї ортодоксальної економіко-теоретичної системи неокласичного синтезу. Їй стали приписувати як справжні, так і уявні причини невдач економічного розвитку. У цій обстановці кейнсіанство швидко втратило свої позиції не тільки в якості ведучого теоретичного напрямку, але і як підстави для вироблення економічної політики. На передній план висунулися нові школи, вихідною ідеєю яких є ліберальна доктрина ринкового саморегулювання економіки при обмежених формах втручання держави. Саме кейнсіанство як напрямок вступило в фазу глибокої переоцінки власних основ, завершивши таким чином певний історичний цикл свого розвитку. У той же час багато його теоретичні досягнення, перш за все аналітичний апарат, увійшли в арсенал світової економічної науки.

особливості неолібералізму

З традиційним лібералізмом неолібералізм ріднить, перш за все, ідея індивідуальної свободи на основі зміцнення і заохочення приватної власності на засоби виробництва. Разом з тим неоліберали на відміну від своїх попередників оцінювали процеси господарського життя з позиції макроекономіки, з точки зору приватних підприємців - власників підприємств.

Крім того, неолібералізм відрізняється від «старого» лібералізму епохи капіталізму вільної конкуренції тим, що він виступив за активне втручання держави в економіку. Причому об'єктом цього втручання неоліберали на відміну від кейнсіанців рахували не сам процес відтворення, а механізм прибутку і конкуренції. В цілому неолібералізм вніс певний внесок в розвиток економічної теорії в країнах Заходу, зробивши серйозні висновки з кризи 1929 - 1933 рр. він показав, що без активного регулювання державою господарського механізму, спрямованого на створення загальних умов ефективного функціонування ринкової системи, західне суспільство приречене на глибокі потрясіння. У післявоєнний період ця ідея неолібералізму в тій чи іншій формі отримала визнання правлячих кіл країн Заходу і знайшла вираження в проведеної ними економічної політики.

Головну роль в розробці теорії неолібералізму зіграли німецькі економісти, перш за все В. Ойкен, що заклав основи цієї теорії і створив її методологію.

Неолібералізм одночасно складався з кейнсианством. Обидва вчення висловлювали реакцію західної економічної теорії на кризу 1929 - 1933 рр., Який підірвав традиційні уявлення про саморегулювання економіки в країнах Заходу. Однак, якщо Дж.М. Кейнс пояснював недуги західного суспільства хронічною нестачею ефективного попиту, що при невтручанні держави в економіку позбавляє економічний лад в країнах Заходу достатніх стимулів до розвитку, то основоположники неолібералізму бачили безпосереднє джерело всіх бід в підриві досконалої конкуренції та монополізації господарства, що порушують дію ринкових регуляторів виробництва.

Поняття «монополія» Ойкен не пов'язував з процесом концентрації виробництва і капіталу, а трактував його як чисто ринковий феномен. Під монополізацією він розумів будь-яке відхилення від моделі досконалої конкуренції, при якій безліч продавців протистоїть безлічі покупців і ціна виступає в якості зовнішнього регулятора виробництва. Підривають конкуренцію, за його поданням, «олігополії» і «монополії», при яких число продавців і покупців мало або зведено до мінімуму. Під таке визначення монополістів підходили і ремісники, що виробляють ті чи інші вироби в одному або небагатьох примірниках. До монополістам (на ринку праці) Ойкен зараховував і профспілки, тим самим теоретично обгрунтовуючи правомірність прийняття підприємцями і державою обмежувальних заходів проти тред-юніонів.

Капіталізм, на думку Ойкена, є лише одна з історичних форм «господарства спілкування», що відповідає тому періоду в історії, коли держ ударство проводило політику невтручання в господарську життя і обмежувалося роллю «нічного сторожа». Саме з пасивності держави Ойкен виводив підрив досконалої конкуренції і соціальні витрати, які, на його думку, можуть бути усунені за допомогою державного втручання в економіку.

Неоліберали про роль держави в «соціальному ринковому господарстві»

У неоліберальної літературі відсутня загальна точка зору з питання про економічну роль держави. Серед численних напрямів неолібералізму найбільшу популярність здобуло вчення теоретиків фрейбурзької школи (ордоліберали) про ладі конкуренції і концепція соціального ринкового господарства. Назва провідною школи неолібералізму пов'язано з містом Фрейбурґом (Німеччина). В університеті цього міста з 1927 р працював В. Ойкен.

Ордоліберали виділяли два основних напрямки державної економічної політики: формування господарського ладу і вплив на процес відтворення. Змістом першого напряму є регулювання монополії і конкуренції, співвідношення приватної та державної власності, прямих і непрямих заходів втручання держави в економіку, встановлення правових норм господарювання. Друге направланіе включає в себе весь комплекс державних заходів, що регулюють економічне зростання.

Центральне місце в концепції ордолібералов (латинське «ордо» означає «лад») займає створення «функціонально здатною системи цін досконалої конкуренції», яку, на їхню думку, «потрібно зробити важливим критерієм кожного заходу господарської політики». Конкуренція характеризувалася як «державний інститут», постійно оберігає від зазіхань монополії.

Ойкен виділяв «що конструюють» принципи ладу конкуренції і серед них недоторканність приватної власності. Це аргументувалось тим, що в умовах ладу конкуренції приватна власність, піддаючись «контролю конкуренції», буде корисна всім членам суспільства, в тому числі тим, кому вона не належить. Такий «контроль», на думку ордолібералов, призведе, зокрема, до відродження колишньої конкуренції на ринку праці, що значно збільшить шанси працюють за наймом на працевлаштування, позбавивши їх від односторонньої залежності від монополістів.

Важливо відзначити таку обставину. Якщо Кейнс і його послідовники вважали за необхідне проведення гнучкої фіскальної та кредитно-грошової антициклічної політики, то ордоліберали державний вплив на господарські процеси допускали лише спорадично, у виняткових випадках. Аргументація на користь приватної власності в навчанні ордолібералов виходить з необхідності досконалої конкуренції і «приборкання» монополії. У ордоліберального рекомендаціях антимонопольної політики не беруться до уваги можливості деяких громадських сил (наприклад, робітничого руху), нерідко виступають проти монополізації. У плани ордолібералов не входило ні одержавлення величезних промислових об'єднань, ні їх розукрупнення, ні будь-яка інша посягання на велику приватну власність.

Теоретичні погляди ордолібералов були активно підтримані після другої світової війни підприємницькими колами Західної Німеччини. Однак по ряду причин вони не могли повністю використовувати вчення про ладі конкуренції. По-перше, через об'єктивної необхідності більш глибокого державного впливу на економічні процеси, ніж це припускали ордоліберали. По-друге, тому що лад конкуренції не знаходив підтримки широких верств населення країни. Вимоги насадження конкуренції, що містяться в навчанні ордолібералов як «суперництво», мимоволі викликало у них асоціації з руйнівними кризами, безробіттям і іншими соціальними негараздами, що мали місце в 20 - 30_х роках в країнах Заходу.

Ці обставини були враховані прихильниками теорії соціального господарства. Так, наприклад, Мюллер-Армак не рахував регулювання конкуренції і монополії головним засобом стабілізації економіки країн Заходу. Визнаючи ряд найбільш загальних принципів фрейбурзької школи (недоторканність приватної власності, відкриті ринки, стабільності грошового обігу і національної валюти), які не виражають її специфіку, він в той же час відмовився від заявки на відродження досконалої конкуренції шляхом «приборкання монополії». Акцент переносився з антимонопольної проблематики на питання соціальної політики.

У ордоліберального вченні ці питання не мали самостійного значення. Ойкен та інші теоретики фрейбурзької школи проголосили вінцем соціальної справедливості ринкові розподілу доходів в умовах досконалої конкуренції. Ордоліберали оголосили головною якісною характеристикою своєї моделі регулювання монополії і конкуренції, покликані встановити і соціальну справедливість. Мюллер-Армак проголосив активну соціальну політику, підпорядковану принципом «соціальної компенсації», основною відмінністю соціально-ринкового господарства від капіталізму.

Головним інструментом «соціальної компенсації» Мюллер-Армак вважав прогресивне оподаткування осіб з високими доходами і перерозподіл отриманих коштів на користь менш заможних верств у вигляді бюджетних дотацій на утримання дітей, виплату квартплати, будівництво власних осель і т.п. Таким шляхом передбачалося скоротити розрив між високими і низькими доходами. До інших форм соціальної політики він зараховував створення розвиненої системи соціального страхування (по безробіттю, хвороби і т.п.) і гідної людини соціальної інфраструктури.

У 50_е роки розглянуті положення концепції соціального ринкового господарства були конкретизовані і доповнені гаслами «добробут для всіх» і «власність для всіх», висунутими в той час правлячими партіями Західної Німеччини ХДС / ХСС. За останніми гаслом стояла відома теорія демократизації акціонерного капіталу, а також державне стимулювання особистих заощаджень, прирівняних до власності на засоби виробництва. Таким чином, концепція соціального ринкового господарства в деяких відносинах є неоліберальну різновид теорії народного капіталізму.

Чиказька школа монетаризму і теорія економіки пропозиції

Докладний аналіз монетаризму і теорії економіки пропозиції було зроблено в частині III «Макроекономіка» в темах VIII і особливо IX.Тому ми відсилаємо студентів для вивчення зазначеного в заголовку питання до частини III курсу. Тут же ми дамо загальну характеристику цих теорій.

Сучасний консерватизм відноситься до неокласичного напрямку світової економічної думки. Його провідними течіями є монетаризм і теорія пропозиції, що сформувалися в 70_е роки завдяки зусиллям головним чином економістів США. Основи методології та теорії неоконсерватизму можна знайти в положеннях чиказької школи, в ідеях Ф. Хайєка, І. Фішера, К. Викселля, в концепції граничної ефективності факторів виробництва. На розвиток неоконсерватизму, особливо його монетаристської складової, чимало вплинуло кейнсіанство. До числа визнаних авторитетів монетаризму слід віднести лауреата Нобелівської премії з економіки 1976 р американського теоретика М. Фрідмена, а також А. Лаффера, А. Мелуера, К. Бруннера, М. Фелдстайн, Д. Лейдлера, М. Паркина, Е. Фелпса , Д. фендом, Т. Майера, Дж. Джонсона.

У центрі неоконсерватизму знаходяться проблеми ефективності ринкової економіки, її стійкого неінфляційного розвитку на основі досягнень НТП. Важливе місце належить економічним функціям держави, пошуку найкращого співвідношення між державним регулюванням і механізмами ринкового саморегулювання. Поясненню цих явищ передує аналіз безробіття, інфляції та економічного зростання.

Специфіка монетаризму полягає в тому, що зазначені проблеми розглядаються головним чином крізь призму грошового обігу. По суті монетаризм є грошовою теорією з дуже широким предметом дослідження, що вмістив всі основні проблеми сучасного ринкового господарства.

Що стосується теорії пропозиції, то вона являє собою більш аморфне утворення. У цій теорії немає власної, ясно окресленою методологічної та ідейної платформи, чіткої характеристики предмета, відомих лідерів. Далеко не завжди можна визначити, де закінчується монетаризм і починається теорія пропозиції. Як правило, її обмежують концепціями, автори яких виступають за довгострокове державне регулювання пропозиції факторів виробництва, вважають за необхідне зниження податкових ставок і проведення обмежувальної грошової політики.

По відношенню до теорії пропозиції монетаризм, безперечно, відіграє провідну роль. Прихильники теорії пропозиції в цілому спираються на методологічні установки, розроблені прихильниками монетаризму, вносять лише деякі доповнення в створені ними концепції безробіття, інфляції та державного регулювання економіки. Разом з тим по ряду питань (роль грошової політики в стабілізації інфляційного процесу, фінансування бюджетного дефіциту та ін.) Представникам теорії пропозиції вдалося виробити підходи, неадекватні монетаристським. Їх заслуга полягає і в продуктивному вивченні проблем економічного зростання, фактично залишилися за межами монетаристської теорії. Монетаристи, що орієнтуються все ж на аналіз сукупного попиту, незважаючи на всю свою критику на адресу кейнсіанства, почерпнули з останнього чимало ідей; творці ж теорії пропозиції проводять тверду антікейнсіанскую лінію по широкому спектру проблем сучасний економіки і економічної політики.

70_е і 80_е роки відзначені посиленням впливу неоконсерватизму як на розвиток світової економічної думки, так і на принципи формування економічної політики ряду провідних країн світу. Зараз вже важко знайти уряд, чия економічна стратегія будувалася б у відриві від рекомендацій неоконсерваторів.

Більшість монетаристських концепцій, так само як і ті, що входять в теорію пропозиції, спирається на методологічні принципи, сформулир ованние М. Фрідменом. Головний з них - з'єднання традиційного для неокласичного напряму формально-логічного способу наукового аналізу ( «теоретичної» політекономії) з розрахунками на основі економетричних моделей ( «експериментальної» політекономією). За задумом неоконсерваторів такі оцінки повинні забезпечувати зв'язок між теоретичними висновками і реальною дійсністю.

В основі неоконсервативних концепцій лежать відомі постулати неокласичної політекономії - принцип раціональної поведінки людини в ринковій економіці та модель вільної конкуренції. Особливість монетаризму, що відрізняє його від теорії пропозиції, полягає в додаванні до цих постулатів аксіоми про провідну роль грошей в сучасному ринковому господарстві.

Спираючись на ці установки, неоконсерватори розробили концептуальну схему, якої відповідає більшість створених ними теорій. Спочатку розглядаються механізми виникнення економічних проблем (некерованої інфляції, високого безробіття, низької динаміки зростання). Ці механізми спотворюють мотиви раціональної поведінки, деформують ринкові процеси, знижують ефективність використання факторів виробництва. Деформуючими силами виступає держава, яка здійснює неправильну економічну політику, профспілки, чия діяльність виходить за розумні межі, і ін. Необхідно підкреслити, що аналіз таких механізмів ведеться доказово, з залученням результатів великих економетричних досліджень. Після цього пояснюється, яким чином можна демонтувати зазначені механізми, наприклад, так перетворити систему державного регулювання, щоб вона допомогла більш повно мобілізувати ринковий потенціал економіки, підвищити ефективність виробництва, домогтися задовільного вирішення проблем інфляції, безробіття, економічного зростання.

Подібний спосіб конструювання теорії співзвучний традиції неокласичної політекономії, зокрема ідеям Хайєка. Саме їм дано найповніше тлумачення «спонтанного ринкового порядку», коли функції держави зводяться до одного лише забезпечення умов безперебійної роботи ринку. Розвиваючи лінію Хайєка, неоконсерватори стверджують, що інші форми державного втручання (кейнсианское антициклічної регулювання, бюджетний перерозподіл доходів, придушення інфляції економічними або адміністративними методами і ін.) Засмучують механізм ринку, завдають шкоди економіці.

10. Внесок російських вчених у розвиток економічної думки

Особливості розвинений ія економічної науки в Росії

Розвиток економічних поглядів в Росії проходило під впливом практики, в тісному зв'язку із загальним рухом науки в інших країнах.

При висвітленні історії російської економічної науки важливо уникнути крайнощів. Було б невірно представляти вітчизняну науку як просте перенесення на російський грунт економічних ідей Заходу. Не слід впадати і в іншу крайність. Розвиток соціально-економічної думки не є пряме і безпосереднє відображення рівня розвитку виробництва.

Праці і розробки відомих російських вчених, як правило, оригінальні; багато висновків і обґрунтування мають не тільки національну, а й значно ширшу значимість.

Слід зазначити наступні особливості економічної думки Росії:

1. Однією з них є органічний зв'язок теоретичного аналізу з актуальними, як правило, досить гострими проблемами розвитку продуктивних сил, реформування соціально-економічних відносин.

2. Протягом тривалого часу в центрі уваги російських економістів залишався селянське питання, проблема аграрних перетворень. Дискусії йшли про проблеми общинного землеволодіння, про підвищення ефективності сільськогосподарської праці, про шляхи залучення села в систему ринкових відносин.

3. У висуненні та обґрунтуванні оригінальних ідей активно брали участь не тільки професійні економісти, а й представники інших сфер знання, публіцисти, практики. З планами економічних перетворень, проведення грошової реформи виступали державні діячі та вчені. Сергій Юлійович Вітте (1849 - 1915) був не тільки міністром фінансів, а й автором теоретичних праць. Про необхідність рішучих змін в промисловості та сільському господарстві, в інших видах економічної життя і управління писав в «заповітних думках» Дмитро Іванович Менделєєв (1834 - 1907). Чи не були професіоналами в області економіки багато революційні діячі, наприклад енциклопедист і дослідник суспільних відносин в селі, особливостей розвитку селянської громади, перший російський марксист Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918).

4. Певну роль у формуванні російської економічної ми слі грали представники історичної школи, в тому числі автори досліджень і робіт з історії економічних вчень - В.В. Святловський (1869-1927), А.І. Чупров, М.І. Туган-Барановський.

Але «традиція» замовчування вкладу та значущості російських учених не була подолана, зберігається вона і зараз. Така своєрідна форма «критики», відсторонення західної академічної науки від публікацій економістів, як правило, відрізняються своєю соціальною спрямованістю.

Науковий внесок М.І. Туган-Барановського в розуміння економічних циклів, А.В. Чаянова в вивчення селянського господарства і Н.Д. Кондратьєва в п про нимание економічної динаміки

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) навчався в Петербурзькому університеті, жив і працював у Києві. Його називають «легальним марксистом». Було б правильніше не пов'язувати його праці з якої-небудь однієї школою, а, перш за все, звернути увагу на багатосторонність і оригінальність розробленої ним системи економічних поглядів.

Його підручник «Основи політичної економії» містить чимало глибоких і оригінальних трактувань основних положень економічної науки.

Помітний внесок вніс Туган-Барановський в теорію циклів і криз. Йому належить аналіз причин та специфіки економічних криз. Циклічний розвиток характеризується як хвилеподібний (а не стрибкоподібний) процес. Причину циклічності слід шукати в особливостях руху капіталу, в розриві динаміки накопичення продуктивного і грошового капіталу. У роботах вченого обгрунтовані вихідні положення інвестиційної трактування теорії циклів, сформульовані функціональні взаємозв'язки, які отримали пізніше назву «мультиплікація і акселерація».

Беручи участь в полемічних суперечках з народниками, Туган-Барановський прагнув розкрити перспективи і особливості соціально-економічного розвитку країни.

У своїх роботах він змалював систему державного соціалізму як одну з форм суспільної організації виробництва, оголив її сильні і слабкі сторони. Соціальним ідеалом, за його словами, є соціальна свобода, в наближенні до нього і «полягає весь історичний прогрес людства».

Видатний економіст-аграрник Олександр Васильович Чаянов (1888-1937), характеризуючи розвиток аграрних відносин в період розпаду поміщицького землеволодіння і реформування російської села (початок XX в.), Поставив в центр аналізу вивчення умов і особливостей сімейно-трудового селянського господарства.

У селянській країні прогрес і перспективи національної економіки органічно пов'язані з трансформацією багатомільйонної маси селянських господарств. Всупереч думці більшості фахівців про нібито неминуче і однозначному перетворенні сільськогосподарського виробництва в великі «фабрики зерна і м'яса» Чаянов дотримувався іншої позиції. Він обгрунтовував інший шлях залучення селянських господарств в систему ринкових відносин, в національне виробництво.

У своїх працях учений розвивав положення про відносну стійкість сімейно-трудових селянських господарств. Його аргументи ґрунтувалися на тому, що ці господарства носять певною мірою замкнутий характер. Їх мета не отримання прибутку, а забезпечення відомого рівня споживання селянської сім'ї.

Один із принципів організації селянського господарства полягає в дотриманні пропорційності (равновесности) форм і умов роботи, технічних засобів і ручної праці, зайнятості протягом сільськогосподарського циклу, відповідності між валовим доходом і сімейним бюджетом.

У міру збільшення річного доходу, що видобувається працею селянської сім'ї, його гранична корисність знижується (рис. 10.1). Тягар перших десятків рублів відносно невелика. Поступово трудові зусилля наростають, а корисність додаткового доходу знижується.

10 30 50 67 90 руб.

Мал. 10.1.

Падіння корисності трудових витрат з ростом річного доходу

Співвідношення кривої АВ (ступінь трудового напруги) і кривої CD (гранична корисність кожного додаткового рубля) визначає момент «господарського рівноваги трудового господарства». Точка рівноваги X 1 = 67 руб., На якій «природно зупиниться продукція нашого господарюючого людини». X 2 - сума річного доходу господарства; Х1Х2 - ступінь суб'єктивної оцінки корисності граничного доходу, який визначається сформованим типом потреб селянської сім'ї.

У разі підвищення продуктивності праці нова точка рівноваги «встановиться на більш високому ступені задоволення потреб».

Перспективи подальшого розвитку, переходу до застосування прогресивної техніки і ефективних прийомів ведення господарства Чаянов бачив, перш за все, в розвитку кооперації. Участь в різних формах кооперації - «від ринку до поля» - розглядалося як добровільний і поступовий процес.

Доля вченого, який досліджував вельми непрості, але актуальні боку аграрних відносин, склалася трагічно. Його роботи і рекомендації, які розходилися з офіційною позицією, були відкинуті, а сам він підданий необгрунтованим переслідуванням і репресований.

Заслуга Миколи Дмитровича Кондратьєва (1892-1938) полягає в тому, що він розробив теорію великих циклів (довгих хвиль). Вчений обґрунтував наявність поряд зі середньостроковими (8 - 11 років) і короткими (3 - 4 роки), тривалих циклів, що тривають 48 - 55 років. Він здійснив статистичне дослідження тривалих циклів, показав взаємозв'язок циклічних коливань різної тривалості, виявив чинники, що лежать в основі тривалих кон'юнктурних коливань.

Концепція великих циклів, розроблена Кондратьєвим (рис. 10.2), дозволяє уявити загальні закономірності соціально-економічного розвитку, властиві як окремим країнам, так і загальносвітового процесу.

1810/17 1870/75 1914/20 1974/75

1790 1844/51 1890/96 1940/45

Мал. 10.2.

Крива великих циклів (умовно-теоретична)

Переходи від однієї фази великого циклу до іншої пов'язані з техніч ескімі переворотами і структурними перетвореннями економіки. Теорія великих циклів лежить в основі розуміння якісних зрушень в економіці, в сфері соціально-економічних і взаємопов'язаних з ними процесів. Ряд авторів вбачають взаємозв'язок між фазами циклів Кондратьєва і етапами розвитку капіталістичного суспільства, починаючи з періоду вільної конкуренції (що тривав приблизно до 90 х рр. Минулого століття) і кінчаючи його транснаціональної формою (з початку 70-80_х рр. Нинішнього століття).

В основі великих циклів лежать процеси, пов'язані з оновленням довгострокових елементів основного капіталу (виробничих споруд, будівель, інфраструктури), процеси, викликані великими переворотами в техніці, створенням нових джерел енергії, нових видів сировини, розробкою принципово нових технологічних процесів. Оновлення основних капітальних благ вимагає тривалого часу і величезних витрат. Ці процеси протікають в певною мірою стрибками, циклічно.

Н. Кондратьєв розробив теорію відносної динаміки та кон'юнктури народного господарства. Показав зв'язок динаміки цін з процесами відшкодування та зносу основного капіталу, циклічним характером інвестицій. Зміни в механізмі цін активно впливають на хід змін і співвідношення основних параметрів національної економіки.

Великі цикли господарської кон'юнктури прийнято називати циклами Кондратьєва. Розроблена ним теорія допомагає краще уявити закономірності суспільного розвитку. Вона сприяє вивченню якісних зрушень у розвитку економіки, в сфері соціально-економічних і взаємопов'язаних з ними процесів.

Н. Кондратьєв був директором кон'юнктурного інституту. За його безпосередньої участі розроблялися перші в країні перспективні плани. Роботу над фундаментальною працею «Основні проблеми економічної статики і динаміки» Кондратьєв продовжував, перебуваючи в ув'язненні. Йому вдалося реалізувати лише частина великого задуму. Збережений фрагмент капітальної праці побачив світ через півстоліття після смерті вченого.

Традиції економіко-математичної школи в Росії і СРСР (В.К. Дмитрієв, Е.Е. Слуцький, Г.А. Фельдман, В.В. Новожилов, Л.В. Ка н торовіч)

Розробку теоретичних ідей, заснованих на застосуванні математичних методів в економічних дослідженнях, слід вважати одним з важливих досягнень російської економічної науки.

Ця традиція виникала в другій половині XIX ст. Вона складалася на основі робіт «чистих» математиків, які займалися економічними дослідженнями, і на основі розробок професійних економістів, які використовували математику для аналізу господарських процесів.

Серед багатьох робіт особливу увагу привертають праці Володимира Ка р Повіча Дмитрієва (1868-1913) і Євгена Євгеновича Слуцького (1880-1948).

В. Дмитрієв розробив методику обчислення витрат праці, виходячи з параметрів, незалежних від ціни. З цією метою він запропонував розраховувати ціни за двома моделями:

Ш визначаючи величину реальної заробітної плати (у фізичних одиницях);

Ш розраховуючи кількість предметів споживання, придбаних робітниками.

Заробітну плату Дмитрієв висловив через твір кількості споживаного продукту на кількість трудовитрат. Рівень прибутку розрахував, використовуючи технологічний показник, залежний від «умов виробництва предметів споживання робітничого класу».

У другій моделі всі витрати зведені до витрат праці як вихідного фактору. У цій моделі фактично здійснено обчислення повної трудомісткості продукту. Відомо, що для виробництва продукції однієї галузі необхідне використання продукції інших галузей. Для розрахунку суміжних витрат було введено поняття «технологічних коефіцієнтів».

Технологічні коефіцієнти відображають кількісні співвідношення (пропорції) між даною галуззю і суміжними галузями, які беруть участь у виробництві продукції в порядку кооперації - шляхом поставки обладнання, сировини, палива, комплектуючих - доданків витрат (витрат). Щоб звести технологічні коефіцієнти до однорідних (порівнянним) даними, був використаний показник трудових затрат. Іншими словами, була обчислена повна трудомісткість продукції: витрати праці даної галузі і відповідні витрати суміжних галузей. По суті справи Дмитрієв вперше запропонував спосіб обчислення повних (прямих і непрямих) витрат на випуск продукції.

Е.Е. Слуцький обґрунтував положення, згідно з яким корисність і попит споживачів формуються під впливом реальних економічних параметрів - зміни цін і доходів. Вони обумовлюють систему переваг споживачів. В результаті принцип корисності отримує об'єктивну оцінку.

При зміні цін і стабільному доході споживача виникає ефект, який отримав згодом назву «ефект заміщення». При зміні доходу і незмінності цін виникає «ефект попиту» (попит збільшується разом із зростанням доходу і зменшується зі збільшенням цін на товар).

Теоретичні розробки Слуцького, по суті, вихідні положення теорії споживчого попиту, були детально розвинені іншими економістами і увійшли як невід'ємний елемент в арсенал економічної науки.

Найважливішим завданням економічної політики в 20-30_х рр. було забезпечення високих темпів розвитку народного господарства. Метою економіко-математичних досліджень було виявлення джерел і визначення стратегії політики в області економічного зростання. Варіант вирішення цієї проблеми запропонував Г.А. Фельдман, набагато випередивши аналогічні західні роботи.

Дослідження динаміки він почав з аналізу залежності темпів промислового виробництва від капиталоотдачи. Цей аналіз дозволив визначити, що найбільш високий рівень капиталоотдачи притаманний легкої промисловості, а найбільш низький - важкою. Однак Фельдман не запропонував розвивати легку промисловість як спосіб збільшити темпи зростання народного господарства в цілому. Він вважав, що протиріччя між високою ефективністю легкої промисловості і низькою - важкої промисловості висловлює те, що «інтереси завтрашнього дня суперечать інтересам сьогоднішнього дня». Фельдман вважав, що темпи економічного зростання залежать від структури галузей народного господарства і від розподілу капіталовкладень по галузях. Тому він запропонував для досягнення високих темпів розвитку економіки на тривалу перспективу направляти інвестиції у важку промисловість.

Основні ідеї Г.А. Фельдмана з проблем економічного зростання викладені в двох статтях: «До теорії темпів зростання народного доходу», в якій міститься двухсекторной модель економічного зростання, і «Аналітичний метод побудови перспективних планів». Фельдман ставив задачу вивчення закономірностей темпів зростання всієї економіки, її окремих секторів, а також динаміку споживання. Він вважав, що зростання споживання буде залежати від співвідношення темпів зростання населення, продуктивності праці і темпів зростання народного доходу.

Найбільш значний внесок у розробку загальних питань ефективності капітальних вкладень вніс В.В. Новожилов. Оскільки народногосподарську ефективність можна виразити числом через різнорідності елементів ефекту, він висунув основна умова порівняння варіантів, що складається в тотожність ефекту. Вибір при цьому може бути зроблений за допомогою порівняння витрат на ці види. Тотожність ефекту необхідно дотримуватися за обсягом, місця, часу випуску продукції і відповідати одним і тим же цілям економічної політики. Іншими словами, він запропонував процедуру приведення варіантів з різним ефектом до загального ефекту.

Процедура проведення за обсягом продукції зводиться до наступного: спочатку формується варіант з максимальними з наявних в цих варіантах випусками, потім до кожного з них додаються певні обсяги щорічних витрат і капіталовкладення, що забезпечують випуск тієї продукції, яка відрізняє даний варіант від максимального. Таким чином, варіанти виявляються сумірними, і їх відмінність полягає у величині щорічних і капітальних витрат. При розробці цієї проблематики Новожилов підійшов до проблеми порівняння «розрахункових» і «реальних» витрат, відзначивши низку труднощів: наявність зворотної залежності між величинами капітальних і щорічних витрат, складність процедури приведення при великих обсягах загального ефекту з урахуванням комплексності виробництва продукції і т.п.

За розробку методу лінійного програмування Леонід Віталійович Канторович (1912-1986) був (спільно з американським економістом Т. Купмансом) удостоєний Нобелівської премії в області економіки (1975 г.).

Заслуга Канторовича полягає в тому, що він запропонував математичний метод пошуку оптимального варіанта розподілу ресурсів. Вирішуючи конкретну задачу досягнення максимальної продуктивності при завантаженні устаткування підприємства, що виробляє фанеру, вчений розробив метод, що отримав назву методу лінійного програмування. Тим самим був відкритий новий розділ в математиці, що набув поширення в економічній практиці, що сприяв розвитку і використанню електронно-обчислювальної техніки.

Для вирішення завдання на оптимум Канторович використав метод послідовних наближень, послідовного складання варіантів з вибором найкращого відповідно до умов завдання. Лінійне програмування - це програмне розподіл обмежених ресурсів найкращим способом відповідно до поставлених цілей.

Як знайти цей найкращий спосіб? Як отримати оптимальний результат і переконатися, що він дійсно є оптимальним?

Пропонується побудувати математичну модель у вигляді формул, графіка, таблиці. Потім підставити в модель конкретні числові показники і зробити обчислення. Багато взаємозв'язку і процеси досить схожі, однотипні. Це дозволяє побудувати типові моделі, наприклад модель транспортної задачі або розподільної задачі. При вирішенні типової задачі потрібно знайти такі значення декількох варіантів, які відповідають певним умовам (обмеженням) і відповідної мети.

Наприклад, потрібно з найменшими витратами перевезти вантажі від трьох постачальників до п'яти споживачам. Завдання можна спробувати вирішити методом перебору численних варіантів. Це зажадає громіздких розрахунків і чималого часу. Але немає впевненості, що обраний варіант оптимальний.

Метод лінійного програмування дозволяє знайти оптимальне рішення. Лінійним воно називається тому, що ґрунтується на рішенні лінійних рівнянь. Невідомі в них тільки першого ступеня; жодне не відомо не перемножується на інше невідоме. Такі рівняння відображають залежності, які можуть бути зображені на графіку прямими лініями.

На рис. 10.3 наведена транспортна задача: потрібно визначити план перевезень при мінімальних витратах.

Мал. 10.3.

транспортна задача

В даному випадку є чотири споживача (квадратики) і три постачальники (кружечки). Лінії, що з'єднують пункти, зображують маршрути поставок (транспортну мережу). Цифри всередині квадратиків показують обсяги попиту (зі знаком мінус), всередині кружечків - розміри пропозиції (зі знаком плюс).

Для будь-якого завдання лінійного програмування існує сполучена їй двоїста задача. Якщо пряма задача полягає в мінімізації цільової функції, то двоїста - в максимізації.

За безпосередньої участі Канторовича і його найближчих колег - В.В. Новожилова (автора ідеї продуктово-трудового балансу) і В.С. Немчинова (котрий обгрунтовував глобальний критерій функціонування економіки) - формувалася вітчизняна економіко-математична школа.

Зусиллями економістів-математиків була розроблена система оптимального функціонування економіки (СОФЕ); будувалися моделі ефективного розподілу і оцінки ресурсів.