Катинська трагедія

Катинь ... Для поляка ім'я цього містечка на Смоленціне говорить дуже багато про що. Воно говорить і про Радянський Союз, і про долю Польщі, і про радянську політику по відношенню до польського народу. Чотири тисячі з чотирнадцяти розстріляних польських офіцерів були виявлені в катинських могилах, про могили решті десяти тисяч точно нічого не відомо.

На мій погляд, головною причиною катинської трагедії є встановлення в Росії тоталітарної системи, яка надавала свій безпосередній вплив не тільки на внутрішню, але і на зовнішню політику держави. Ця система включає в себе наступні елементи: насильницьке встановлення однопартійної системи; знищення опозиції всередині самої правлячої партії; «Захоплення держави партією», тобто повне зрощення партійного і державного апарату, перетворення державної машини на знаряддя партії; ліквідація системи поділу законодавчої, виконавчої та судової влади; знищення цивільних прав і свобод, аж до права на життя (що і показує Катинська трагедія); побудова системи всеохоплюючих масових громадських організацій, за допомогою яких партія забезпечує контроль над суспільством; уніфікація (приведення до однаковості) всьому суспільному житті; авторитарний спосіб мислення; культ національного вождя; масові репресії. До кінця 30-х років ВКП (б) в значній мірі змінила свій власний вигляд, втратила мінімальні залишки демократизму. Тоталітаризм - це ціна, яку заплатив народ за втілення в життя сталінських амбіцій.

Однією з передумов для встановлення тоталітаризму, а також явною демонстрацією його потенційних можливостей, стало вбивство члена Політбюро ЦК, секретаря ЦК і Ленінградського обкому ВКП (б) С. Кірова 1 грудня 1934 р, а також суд над його вбивцями. В їх вбивстві звинуватили Г. Зінов'єва, Л. Каменєва та ін. Соратників Леніна. На суді прокурор А. Вишинський зажадав: «оскаженілих собак я вимагаю розстріляти - всіх до одного!» Суд задовольнив цю вимогу. Це вбивство, як я вважаю, можна вважати своєрідною «точкою відліку» нового страшного періоду в історії Росії ...

Польські військовополонені в Радянському Союзі

В ніч з 23 на 24 серпня 1939 року Ріббентроп і Молотов підписали в Москві так званий пакт про ненапад, який перетворив недавніх ворогів в друзів, а також таємний протокол до цього договору ^1, що визначає межі між двома державами після чергового поділу Польщі. Договір цей, ратифікований 31 серпня Верховною Радою Української РСР, розв'язав Другу світову війну. Протягом перших 16-ти днів вересневої кампанії німецький посол в Москві фон Шуленбург настійно вимагав від радянської сторони дотримання умов договору, а саме: нападу на Польщу. Це сталося о 3 годині ночі з 16 на 17 вересня. Польський уряд не вважав за потрібне юридично визначити відносини між СРСР і Польщею після цієї агресії, а головнокомандувач, маршал Едвард Ридз-Смігли, о 16 годині того ж дня виступив з так званої «загальної директивою» - наказом не чинити опору наступаючим частинам Червоної Армії. Наслідки були трагічні. Те, що Польща офіційно не перебувала в стані війни з СРСР, позбавило інтернованих поляків прав військовополонених, перетворюючи їх, в розумінні радянської влади, в контрреволюційні елементи, затримані зі зброєю в руках на території СРСР. Халатність польського уряду позбавила країну можливості апелювати до міжнародного громадської думки, щоб однозначно назвати двох агресорів, оголосивши їх, згідно із реальними фактами, державами-союзниками.

Солдати і офіцери молодшого і середнього складів, дислоковані в східних воєводствах, були повні рішучості дати заслужений відсіч новому агресорові. Але, на жаль, більшість генералітету і вищого офіцерського складу дотримувалися іншої тактики: ще до отримання «загальної директиви» Ридз-Смігли вони почали спонтанно виконувати її. В рядах польських військ це викликало величезне замішання. А так як уряд не потурбувався про те, щоб попередити солдат про небезпеку радянського полону, багато добровільно здавалися Червоної Армії. Проте частина польської армії чинила опір, що тривало приблизно до 1-го жовтня.

На підставі відомих даних (на 17 вересня) про чисельний склад і озброєння польських частин на східних кордонах країни можна стверджувати, що організований опір радянській армії було можливим, принаймні, протягом 10 днів. У боях можна було використовувати до 300 тисяч солдатів. Ці сили мали значними запасами зброї. Виступаючи 31 жовтня 1939 року на сесії Верховної Ради, В'ячеслав Молотов зазначив, що в числі трофеїв Червоної Армії виявилося: 900 знарядь і мільйон артилерійських снарядів, понад 10000 автоматів, понад 300 тисяч гвинтівок і 150 мільйонів патронів до них. Поразка, проте, було б неминучим. Опір ставило б собі за мету не стільки дати відсіч новому агресорові, скільки привернути увагу всього світу до ще одного фронту в Польщі і показати узгодженість дій Радянського Союзу та фашистської Німеччини. Це могло б мати вирішальне значення для майбутнього Польщі.

Більш того, збройний опір радянській агресії давало великі шанси на порятунок солдатів і офіцерів, які беруть участь в боях. Відступ же з східного фронту в напрямку німецького театру військових дій давало б можливість здатися в полон Вермахту, що, в свою чергу, гарантувало б польським офіцерам можливість пережити війну в таборах для військовополонених офіцерів. Знаменний факт, що ті генерали і офіцери, які намагалися встановити хоч який-небудь контакт з представниками радянської армії, майже всі загинули. Командувач Гродненським військовим округом генерал Юзеф Вільшини-Вільчинський разом з групою своїх офіцерів було вбито під Сопочкінямі підрозділом радянських військ в той момент, коли намагався вести з ним переговори. Генерал Мечеслав Сморавінскій, який 17 вересня, ще до отримання наказу Ридз-Смігли, заборонив своїм частинам в Збаражу чинити опір Червоної Армії, був виявлений в 1943 році серед загиблих в Катині. З іншого боку, командир полку прикордонних військ «Поділля» полковник Марцелі Котарба, який перший зустрів вогнем наступаючі частини супротивника і до полудня 17-го вересня стримував їх просування у напрямку до ставки Головнокомандуючого, зумів пробитися на захід і тим самим вціліти. Генерал Вільгельм Орлик-Рюкеманн, командувач прикордонними військами в районі Полісся і Волині, протягом 13 днів, чинячи опір Червоної Армії, два рази вступав у важкі бої. Відступаючи зі своїми військами на захід, він в районі Бугу, вже на окупованій німцями території, розформував свій корпус і врятував від радянського полону більшу частину своїх підлеглих. З групою офіцерів, переодягнений в цивільний одяг, він пробився до Варшави і став учасником Опору.

Важко зрозуміти, чому, відмовившись від опору, Генеральний штаб не віддав польським частинам, яким погрожував «казан» Червоної Армії, наказ розформуватися і, скинувши мундири, піти в підпілля. Відомі випадки, на жаль, нечисленні, коли польські офіцери в безнадійної ситуації знищували свої документи і міняли мундири на будь-яку цивільний одяг. Ці люди в більшості своїй вціліли, в той час як інші, сліпо виконали наказ Ридз-Смігли, потрапили в Козельськ, Старобільськ або Осташков.

Згідно з радянськими джерелами, Червона Армія у вересні 1939 року взяла в полон 230 670 польських солдатів і офіцерів. Однак згідно з іншими джерелами, в полон було взято близько 130 тис. Польських солдатів і офіцерів ^2. Згідно третім - близько 180 тис ^3. В результаті масових арештів на території, окупованій радянськими військами, число це зросла в наступні місяці і досягло 250 тисяч чоловік, з них - 10 тисяч офіцерів. Деякі сержанти і офіцери не були захоплені в боях, а самі по наївності були в комендатури Червоної Армії. Сержантсько-рядовий склад польської піхоти особливо цікавив органи НКВС. Близько 46 тисяч осіб було звільнено, понад 180 тисяч депортовано вглиб СРСР. Деякі з них покинули Радянський Союз в рядах армії генерала Андерса в 1942 році, дехто потрапив в так звану Польську армію під командуванням генерала Зигмунта Берлинга. Багато ж загинули на радянської території, як і більшість з 1,2 мільйона депортованих в СРСР польських громадян. Особливу увагу органи НКВС приділили польському офіцерському корпусу, який складався не тільки з кадрових військових, але переважно з офіцерів запасу, представників польської інтелігенції, мобілізованих на початку війни.

Польські офіцери, етапували вглиб Росії, були тимчасово розміщені в пересиланнях (жовтень 1939), число яких досягало 138. У листопаді 1939 року були створені три великих табори військовополонених, куди перевели більшість сержантів і офіцерів польської армії, а також посадових осіб спецслужб (проте не всіх, так як частина з них відразу ж зникла в надрах в'язниць НКВС).

За даними деяких джерел, крім польських офіцерів, в Сибір було депортовано ще 1,2 мільйона польських громадян.

Козельськ, Старобільськ, Осташков

Головний табір для військовополонених був створений в Козельську, що знаходиться на залізничній лінії Смоленськ-Тула, в 250 км. на південний схід від Смоленська. Табір розмістили на території колишнього монастиря - у великій церкві, в прилеглих до неї будівлях і в селищі невеликих будиночків-скитів, що служили колись прочанам. У монастирі містилися офіцери, взяті в полон на німецькій території, а в скитах - затримані на радянської. Розділ проводився послідовно, і контакти між двома частинами табору жорстко обмежувалися. Спочатку Козельський табір налічував близько п'яти тисяч військовополонених, в період же його ліквідації (квітень 1940) - близько 4,5 тисяч, так як частина полонених була вже вивезено в невідомому напрямку. У табір продовжували привозити нових полонених (не завжди військових) групами по 10 і більше осіб. Серед ув'язнених була одна жінка: підпоручик-льотчиця, дочка генерала Юзефа Довбур-Місьніцкого. Німцям не було відомо про факт її перебування в таборі, і тому, коли її останки були виявлені в катинських могилах, вони зіткнулися з загадкою: яким чином жінка опинилася серед убитих офіцерів.

У Козельском таборі перебувало понад двадцять професорів вищих навчальних закладів, понад трьохсот лікарів, кілька сот юристів, інженерів і вчителів, понад сто літераторів та журналістів (слід пам'ятати, що більшість польських військовополонених в СРСР, як це зазначалося вище, складали офіцери запасу, мобілізовані в початку війни).

Другий офіцерський табір був створений в Старобільську, в східній частині України, на південний схід від Харкова. І цей табір був розміщений в монастирських будівлях. Сюди привезли майже всіх офіцерів з району оборони Львова, взятих в полон всупереч акту про капітуляцію, гарантувати їм свободу. У Старобільську знаходилося близько двадцяти професорів вищих навчальних закладів, близько 400 лікарів, кілька сот юристів і інженерів, близько ста вчителів, близько 600 льотчиків, численні громадські діячі, група літераторів і журналістів. В цей табір потрапили весь без винятку колектив НДІ по боротьбі з газами, майже весь колектив інституту з озброєння Польської армії. Під кінець свого існування табір налічував 3920 військовополонених.

Найбільший табір військовополонених, в якому знаходилося близько 6500 чоловік, був створений в Осташкові, на південний захід від Калініна (колишня Твер), на одному з островів озера Селігер. Як і в перших двох таборах, полонених розмістили в будівлях колишнього монастиря. У Осташковском таборі утримувалося близько 400 офіцерів, всі взяті в полон прикордонники, жандармські чини, члени військових судів, група католицьких священиків, кілька тисяч поліцейських, кілька сот сержантів і старшин. Тут же знаходилася і група землевласників, вивезених із східних районів Польщі.

У сумі в таборах перебувало 14500-14800 полонених, дві третини яких (близько 8400) становили офіцери, одну третину-інтелектуальна еліта Польщі: вчені, гуманітарії, інженери, вчителі, журналісти, літератори, відомі громадські діячі, близько 800 лікарів.Із загальної кількості 14500 вціліло лише 449 осіб. І якщо сьогодні ми можемо що-небудь сказати про становище в цих трьох таборах, якщо нам відомі точні терміни і методи їх ліквідації, то тільки завдяки тому, що з незрозумілих причин ці 449 чоловік уникли смерті. Більшості уцілілих вдалося вибратися з СРСР і розповісти правду про пережите.

Тут буде доречно зупинитися на одному важливому питанні. До сьогоднішнього дня в історичній літературі до жертв Катині з Козельського табору застосовується термін «ліквідовані», в той час як жертви Старобільська і Осташкова вважаються «безвісти зниклими в Росії». Це абсурдне розмежування викликає гіркоту і подив. Адже в'язні Старобільського та Осташковського таборів не загубилися під час прогулянки по лісі або по горах. Вони були ліквідовані в той же самий час, що і в'язні Козельська. І якщо до цього дня не проведена ексгумація їх останків, це аж ніяк не означає, що вбивці не несуть відповідальності за ці 10 тисяч людських життів.

Найбільш повна інформація зібрана про події в Козельском таборі, хоча є підстави вважати, що ситуація в Старобільську і Осташкові була така ж. Одночасно з прибуттям військовополонених до таборів (листопад 1939 г.) там почали працювати особливі слідчі комісії НКВС. Кожен в'язень піддавався допиту, іноді і багаторазового. Органи особливо цікавилися політичними поглядами полонених. На кожного в'язня було заведено особову справу. Цікаво, що під час допитів полонених, родом із східних областей Польщі, слідчі просто приголомшували своєю обізнаністю про їх життя і оточенні. Свідчить це про те, що слідчий апарат працював з величезним навантаженням, зовсім не відповідає «складу злочину» підслідних. У роботу була залучена ціла армія енкаведистів, в Москву були відправлені тисячі особистих справ. Можна припускати, що ця трагічна документація і нині зберігається в архівах КДБ.

«Збір матеріалу» в таборі проводився людьми різного інтелекту, проте, за словами вцілілих, незважаючи на атмосферу примусу та морального тиску, все відбувалося без особливої ​​жорстокості. Методи допитів породжували у ув'язнених надію, що, може бути, їх або обміняють, чи куди-небудь переселять. Звідси-то й виникали ілюзорні надії, про які йтиметься нижче.

Наслідком керував іноді з'являвся в Козельську хтось Зарубін, чин НКВД з високим званням комбрига (що відповідало званню генерал-майора і що в НКВД, як правило, означало на одне-два звання вище, ніж в сухопутних військах). Головний свідок катинської справи, професор Станіслав Свяневич (до війни економіст, доцент університету імені Стефана Баторія в Вільнюсі, глибокий знавець радянської та німецької економіки, покликаний в армію в чині поручика), відгукується про Зарубін досить позитивно. Зарубін, на думку Свяневича, був людиною культурною, добре вихованим, легко вступає в контакт, «він володів манерами і лоском світського людини». Здається, вільно володів французькою і німецькою, трохи говорив по-англійськи. І, що дивно для тодішніх радянських умов, з власного досвіду знав деякі країни Західної Європи. Зарубін допитував тільки обраних, тих, хто його цікавив своїми інтелектуальними якостями чи політичними поглядами. З підслідними він поводився з підкресленою ввічливістю, так що деякі, знаючи його високе положення в ієрархії табірних влади, наївно приймали це звернення за знак позитивних намірів радянської влади по відношенню до польських військовополонених. Слід додати, що, незважаючи на важкі табірні умови, над в'язнями не глумилися (хоча карцером каралося будь-який прояв релігійної практики). Харчування було скромне, але в достатній кількості. Особистість комбрига Зарубіна інтригувала всіх, викликаючи і занепокоєння і породжуючи одночасно надії. Цікаво, що проф. Свяневич (про особливе ставлення якого до радянської Росії ми ще поговоримо) пише про Зарубін навіть з відтінком деякої симпатії.

Цю симпатію слід вважати ірраціональною. Адже серед відповідальних за катинські злодіяння комбриг Зарубін безумовно був першим. Ймовірно, не йому належить остаточне вирішення питання, ми навіть можемо припускати, що, завдяки його рекомендаціям, деяким вдалося уникнути розправи. Але його думка про психологію, корисності чи можливої ​​небезпеки польських військовополонених для СРСР зіграло основну роль у вирішенні тієї людини, ймовірно - самого Сталіна, який розпорядився ліквідувати майже всіх.

Сліди Зарубіна губляться у березні 1940 р Потім його вже ніхто не бачив і не чув про нього. Може бути, він став жертвою чергової сталінської чистки як небезпечний очевидець «остаточного вирішення» катинського питання. Не можна, однак, виключити ймовірність того, що він успішно пережив війну і Сталіна і продовжує жити під іншим прізвищем. Можна навіть припустити, що за завданням Кремля він під вигаданим прізвищем орудував в Польщі в трагічні для неї 1944-1956 рр. Доля цієї людини особливо зацікавить слідство, яке коли-небудь займеться з'ясуванням обставин катинської трагедії.

Зарубін завжди був головною людиною в таборі. Тільки в березні 1940 року його замінив невідома на прізвище полковник НКВС з «червоним обличчям м'ясника». В його обов'язки входила організація транспортування полонених; як правило, він супроводжував етапи до станції Гнездово, в 3-х км від катинського лісу, а може бути, і до самого місця кари.

У таборах, особливо в Козельську і Старобільську, атмосфера була спокійна, навіть оптимістична. Як страшно чути сьогодні про ці ілюзії і надії, що панували в трьох таборах, адже офіцери могли і повинні були знати про існуючих на той час в СРСР методах вирішення подібних політичних питань. Загальне заціпеніння свідчить про своєрідному психозі, витоки якого можна пояснити. У всякому разі, серед полонених не знайшлося жодного, хто зміг би припустити, що всіх їх чекає швидка і неминуча загибель. Існувала надія, що полонених передадуть союзникам чи, в гіршому випадку, видадуть німцям. Видачу німцям полонені вважали найгіршим варіантом і майже всі вимагали висилки їх в одну з нейтральних країн. Польські генерали, які перебували в таборі, вимагали від своїх підлеглих, щоб ті всіляко протестували у разі видачі їх німцям. Нещасні, вони не розуміли, що саме таке вирішення питання врятувало б життя багатьом з тих, хто був знищений навесні 1940 року.

Аналіз деяких джерел дає підстави вважати, що питання про видачу німцям частини військовополонених обговорювалося в ході переговорів між фашистською Німеччиною і Радянським Союзом (імовірно, мова йшла про укладені з Козельського «монастиря», а не про «скітовцах», що жили раніше на територіях, приєднаних до СРСР, оскільки вони в будь-якому випадку були приречені). Як добре відомо, в березні 1940 року в Кракові і Закопане відбулася одна з останніх нарад між НКВД і Гестапо, де обговорювалися спільні дії в боротьбі з польським опором. Ліквідація трьох таборів військовополонених була проведена відразу ж після цієї наради. Німці, мабуть, відмовилися прийняти польських військовополонених. Вони не хотіли перевантажувати свої «офлагах» ще кількома тисячами польських офіцерів. І, очевидно, це прискорило ліквідацію трьох таборів. Не останнє значення мав і чисто технічне питання: треба ж було кудись подіти понад 10 тисяч трупів. Зима 1939-40 р видалася виключно сувора, землю скувало, копати масові могили в таких умовах було неможливо. Тільки в кінці березня земля під Смоленськом, Харковом і Бологоє досить відтанула ...

У переддень Різдва 1939 року полоненим вперше було дозволено написати по одному листу рідним. До Польщі посипалися листи (і в Генеральну губернію, і в райони, анексовані Німеччиною, і на територію радянської зони окупації), які підтверджували і сам факт існування таборів і давали уявлення про загальну чисельність яких утримували в них офіцерів. Листування з Польщею з перебоями тривала кілька місяців. Деякі сім'ї отримали лише різдвяні листи і листівки на Великдень 1940 року, але бували випадки і більш регулярної листування. Листи з Козельська, Старобільська і Осташкова інформували про місце знаходження цих таборів (про це свідчили штемпелі поштових відправлень). Це повинно було б порушити занепокоєння розвідки Союзу збройної боротьби, яка, в свою чергу, повинна б була чинити тиск на польське уряд, що знаходився в той час у Франції. На жаль, нічого не було зроблено. Листування з таборами в Козельську, Старобільську і Осташкові обірвалася раптово, у квітні 1940 р Після цього адресати у Польщі не отримали більше жодного листа. До 21 червня 1941 р приходили листи лише від 448 полонених, переведених, як ми розповімо нижче, до табору в Грязовець. 14 тисяч замовкли раптом назавжди.

Станіслав Свяневич пише: «У Козельську мені не раз доводилося чути думку, що нам, мовляв, не загрожують ні розстріли, ні примусові каторжні роботи, так як, хоча Радянський Союз і не підписав Женевську конвенцію про ставлення до військовополонених, він змушений рахуватися з світовою громадською думкою» . Ці дитячі ілюзії люди зберігали аж до моменту посадки в товарні вагони, в яких їх везли на страту. В'язні трьох таборів не сумнівалися, що за їхньою долею стежить польське уряд у Франції і вона (їх доля) викликає серйозні міжнародні тертя, особливо через тиску на СРСР з боку урядів Великобританії та Франції. На жаль, вони глибоко помилялися! З гіркотою можна констатувати: їх доля нікого не чіпала. Факт цей сильно компрометує уряд генерала Сікорського, який знав, що в руках Радянського Союзу виявилося близько 10 тисяч польських офіцерів. Ніхто не має права заявляти, що загрозу їх життя можна було не приймати всерйоз. Всьому світу було відомо, що в СРСР проводиться масове знищення людей. Важко, звичайно, судити про те, чи увінчалися б успіхом спроби генерала Сікорського, спрямовані на звільнення цих полонених радянськими військами, хоча б тільки з метою передачі їх в німецькі табори ше топлених, де життя їх не піддавалася б безпосередньої небезпеки. Безперечний факт, що в цьому напрямку не було зроблено ніяких кроків. А формальні передумови для цього існували. 18 вересня 1939 року посол Вацлав Гжібовській, якому радянський уряд відмовило в акредитації на підставі того, що польська держава нібито «перестало існувати» (і це в той час, коли півмільйонна польська армія все ще чинила опір агресорам), передав турботу про польських громадян, знаходилися на території СРСР, послу Великобританії, серу Вільяму Сідс. Однак польський уряд у вигнанні не скористалася посередництвом Сідс. У початку 1940 року до Франції прибули три офіцери, які втекли з пересилання в Шепетівці, перед відправкою в Козельськ або Старобільськ. Поінформоване про їх розповідях, генерал Сікорський доручив міністерству закордонних справ просити, через американського посла при Польському уряді у вигнанні, допомоги американського уряду (!) В полегшенні долі польських військовополонених в СРСР. З цього, звичайно, нічого не вийшло. Більше ніяких спроб не робилося. Уряд генерала Сікорського не використало можливості вдатися до допомоги Міжнародного Червоного Хреста і нейтральних країн для передачі полонених Німеччини, наївно вважаючи, що в радянських руках вони в більшій безпеці; крім того, уряд категорично відкидало будь-які контакти з Берліном, навіть життєво важливі для країни, вважаючи їх йдуть врозріз з ідеєю «єдності союзників». Сьогодні таку точку зору важко навіть коментувати, хоча слід зазначити, що в історичній перспективі невежественность не може служити виправданням політикам, як зауважив, зокрема, Владислав Побуг-Малиновський. Предпочиталось в очікуванні швидкої перемоги над гітлеризмом залишити цих людей в радянських таборах. Однак ситуація змінилася докорінно після падіння Франції в червні 1940 року і втрати польської армії на Заході. Лише коли виникла проблема кадрів для створення нової армії, вже на території Великобританії, тільки тоді згадали про польських військовополонених в радянських таборах. Виникли навіть наївні проекти створення польської армії на радянській території, в країні, все ще перебувала в дружніх відносинах з Німеччиною. Один з таких проектів був навіть представлений Черчіллю, але, на щастя, від нього швидко відмовилися. Цей план був неактуальний в будь-якому випадку: 97% офіцерського корпусу майбутньої армії вже кілька тижнів лежали в могилах Катині і в двох інших місцях масових злодіянь.

Смерть в лісі

Ліквідація польських військовополонених з таборів Козельська, Старобільська і Осташкова почалася в грудні 1939 року.У святвечір з трьох таборів були вивезені капелани (військові священики) між всіма релігіями, в цілому близько 200 осіб. Їх убили в невідомому місці або місцях. У Козельську врятуватися вдалося лише одному капелана, Яну Леону Зюлковський, який випадково перебував у табірному карцері, що продовжило йому життя майже на чотири місяці. 8 березня 1940 року через Козельська були відвезені ще 14 офіцерів, відібраних з якихось невідомих критеріям. З них уцілів тільки одна людина, 13 ж були страчені.

Ми не знаємо, кому належить рішення про ліквідацію більшості військовополонених Козельська, Старобільська і Осташкова. Можна тільки припустити, що ні тодішній шеф НКВС Лаврентій Берія, ні його заступник Меркулов було неможливо самі ризикнути прийняти таке рішення. Ймовірно, на підставі рапорту комбрига Зарубіна рішення було прийнято самим Сталіним. Це може підтвердити версія, запропонована Станіславом Миколайчиком, наступником Сікорського на посаді глави польського уряду:

«На початку 1940 року один із штабних офіцерів Червоної армії був посланий до Сталіна з'ясувати, як він має намір вчинити з полоненими польськими офіцерами.

Раніше планувалося передати їх німцям в обмін на тридцять тисяч українців, які були покликані в польську армію, а в вересні захоплені гітлерівцями в полон. Німці спочатку погодилися на обмін, але в останній момент запропонували Радам забрати українців і залишити у себе поляків.

У Москві виникли чутки, що з українських призовників і польських офіцерів будуть сформовані спеціальні частини Червоної армії.

Тоді-то і був направлений в Кремль представник Генштабу для з'ясування питання. Він прибув до Сталіна і коротко пояснив проблему. Коли офіцер закінчив доповідь, Сталін взяв свій бланк і написав на ньому одне-єдине слово: «Ліквідувати».

Штабний офіцер передав наказ по інстанції, але його зміст виявився не зовсім зрозумілий. Що Сталін мав на увазі: ліквідацію таборів або знищення в'язнів?

Наказ міг означати звільнення людей, переведення їх в інші в'язниці або використання на примусових роботах в системі ГУЛАГу.

Він також міг означати розстріл або знищення полонених іншим способом. Ніхто не знав напевно точного сенсу наказу, але ніхто і не посмів звернутися до Сталіна за роз'ясненнями через величезну ризику накликати на себе нестримний гнів кремлівського самодержця.

Відкладати рішення, зволікати теж було ризиковано. Це могло викликати жорстоку кару. Армійське начальство обрало найбезпечніший для себе варіант, передавши справу в НКВС. А для цього відомства в наказі «хазяїна» не було нічого двозначного. Він міг означати тільки одне: поляків слід знищити, причому негайно. Саме так все і сталося.

На думку дослідників цієї проблеми, Сталін не міг мати на увазі нічого іншого. ⁴

Ліквідація трьох таборів розпочалася і закінчилася одночасно. Перший транспорт з полоненими покинув Козельськ 3 квітня, Осташкові - 4 квітня, Старобільськ - 5 квітня. Останні транспорти пішли з Козельська і Старобільська 12 травня, а з Осташкова - 16 травня.

Цікаво, що перед відправкою всім полоненим робили щеплення проти черевного тифу і холери. Навіщо, донині невідомо. Свяневич вбачає в цьому типовий безлад, властивий радянському бюрократичному апарату, і многоступенчатость рішень, коли одна інстанція НКВС не знала, що робить інша. Більш вірогідним здається, що це була гра, метою якої було обдурити і заспокоїти пильність полонених. Вселяли ж їм неодноразово, що «вони їдуть на Захід» (що, з огляду на географічне положення Козельська, було навіть правдою). Їм видали навіть сухі пайки, загорнені (рідкість в СРСР) не в газетний папір, а в обгортковий. Увага полонених, проте, привернуло незвично жорстоке поводження охорони. Виходячи з табірних воріт, полонені передчували якийсь поворот у своїй долі.

Майже всі вони були переконані в тому, що їх везуть видавати німцям. І тому намагалися, в міру своїх скромних можливостей, привести в порядок мундири, щоб гідно постати перед лицем ворога. Полонених посадили в «столипінські» вагони без вікон, тільки з маленькими вентиляційними пристроями під стелею. Потяги відходили в невідомому напрямку. У Козельську етапи налічували від 50 до 344 чоловік, в Старобільську від 18 до 240, в Осташкові, напевно, стільки ж. Якщо в Козельську і Старобільську на етап відправляли не щоденною (траплялися навіть перерви; наприклад, в Старобільську від 26 квітня до 2 травня, що можна, швидше за все, пояснити першотравневими святами), то в Осташкові, найбільш численному таборі, етапи формувалися щодня, іноді бувало навіть по три етапи в день. Зазвичай перед етапом, що було відзначено в Козельську, табірні влади по телефону з Москви отримували списки військовополонених, що підлягають етапування в цей день. Залишаються в таборі полонені намагалися записувати прізвища вивезених або хоча б їх кількість, що згодом стало основою для складання списків, хоча і неповних, зниклих без вести.

Тут ми підходимо, ймовірно, до найбільшої таємниці катинського злочину, оскільки не всіх етапіруемих направляли в місця масового винищення. З точки зору особливих радянських державних інтересів, тут була допущена невиправна помилка: влада зберегли життя кільком стам очевидцям, яка дала пізніше правдиві свідчення. Якби загинули всі, ми б мали у своєму розпорядженні тільки результатами ексгумації останків в Катині в 1943 році, даними, цілком достатніми для визначення часу злочину, але ми б не дізналися обставин, що супроводжували його.

Чому деякі полонені уникли розстрілу - цього ми ніколи не дізнаємося. До сьогоднішнього дня ніхто не займався аналізом характеру, світогляду, політичних переконань 449 людина, які уникли смерті. Але ж цей-то аналіз міг стати основою для далекосяжних висновків. Розправи уникла жменька офіцерів, яка виявила готовність співпрацювати з радянською владою (група вкрай нечисленна); деякі видатні вчені і політики, а також люди, які займалися до війни антирадянською діяльністю і пов'язані з польською розвідкою і рухом «Прометей». Ці останні могли бути ще використані для надання додаткових свідчень.

Із загальної кількості в 90 ешелонів (з Козельська був відправлений 21 ешелон) 7 були спрямовані не до місця страти, а в невеликий табір, що знаходився в Павліщева бору, близько Калуги, а звідти всіх уцілілих полонених невдовзі перевели в Грязовець, під Вологдою. Страти уникли два етапу з Козельська (26 квітня і 12 травня 1940 року), два етапу з Старобільська (25 квітня і 12 травня), а також три етапи з Осташкова (29 квітня, 13 і 16 травня). Всього в Козельську відібрали 150 + 95 = 245 полонених, в Старобільську - 63 +16 = 79 (причому цих 63 полонених відібрали в останній момент з групи в 200 чоловік, 25 квітня); в Осташкові - 60 + 45 + 19 = 124; що в цілому дає цифру в 448 осіб. Врятувалося, однак, 449 осіб. Доля цього останнього з тих, хто врятувався заслуговує особливо пильної уваги.

Професор Станіслав Свяневич 29 квітня був направлений в вісімнадцятий за рахунком етап з Козельська. В'язнів протримали в ешелоні більше доби, причому охорона поводилася з надзвичайною жорстокістю, різко контрастувала з відносно ввічливим поводженням табірної охорони. 30 квітня 1940 року потяг зупинили на якійсь станції. Це було Гнездово. У вагон увійшов полковник НКВД з «червоним обличчям» і на прізвище викликав професора Свяневича. Його тут же перевели в інший вагон і замкнули в порожньому купе. Проф. Свяневич видерся на верхню полицю, звідки через щілину міг бачити все, що відбувалося зовні.

Станцію оточили озброєні до зубів частини військ НКВД. До дверей вагонів щопівгодини під'їжджав автобус, що вміщав до 30 чоловік (вікна його були зафарбовані вапном). Автобус зупинявся так, що полонені офіцери входили в нього прямо з вагонів. Забравши чергову партію в 30 чоловік, автобус зникав у прилеглому лісі. Так був «розвантажений» весь склад.

Тільки потім з'ясувалося, що станція Гнездово перебувала в 3-х км. від місця масового вбивства полонених, в тій частині катинського лісу, яку місцеві жителі називають «Косогори». На відстані 3-х км. пістолетні постріли вже не чути. Професор Свяневич каже, що йому навіть в голову не приходило, що офіцерів неподалік розстрілюють. «Я не підозрював, що в той момент, в сяйві такого весняного дня розстрілювали людей», - пише він. Опівдні «чорний ворон» доставив професора Свяневича в Смоленськ, в міську в'язницю, звідки його незабаром перевезли в Москву, на Луб'янку.

Всі без винятку товариші проф. Свяневича по нещастю з 18-го етапу 29 квітня 1940 року було знайдено в катинських могилах. Чому ж він єдиний уцілів? Сам він не може дати задовільну відповідь на це питання. Адже, якщо з якихось причин йому передбачалося зберегти життя, в такому випадку професора належало включити в один з етапів, спрямованих в Павлищев бор. Може бути, сталася помилка, може бути, в останній момент зрозуміли, що в ешелоні смертників знаходиться людина, потрібний Москві для подальшого слідства. Професор Свяневич передбачає, що його збиралися судити за його роботу з вивчення економіки СРСР як небезпечного шпигуна. Пояснення це не можна вважати задовільним. При всій ірраціональності багатьох смертних вироків в СРСР важко припустити, що людину, особливо «обтяженого складом злочину» проти СРСР, не розстріляли тільки тому, що хотіли посадити на лаву підсудних. Розгадка, як здається, криється в іншому: проф. Свяневич був великим фахівцем з тоталітарної економіці, перш за все з економіки Третього Рейху, і як такий міг бути використаний радянською розвідкою. Саме цим можна пояснити його несподіване порятунок після помилкового включення в ешелон смертників.

Той факт, що Станіслав Свяневич пережив радянські в'язниці і сьогодні живе на Заході, має неоціненне значення для дослідження Катинської справи. Він єдиний польський офіцер, який в момент катинського розстрілу знаходився в 3-х км. від місця злочину і на власні очі бачив, як людей забирали на страту. Ще раз слід підкреслити: Станіслав Свяневич - унікальний свідок. Це має особливо важливе значення, так як після війни (і навіть в останні роки) стали поширюватися фантастичні чутки про порятунок нібито одного-двох «недостріляного» в Катині офіцерів, яким вночі вдалося виповзти з не засинає ще могил і таким чином врятуватися. Ці чутки були використані в сенсаційних романах, що вийшли в Англії і США. Навіть в Польщі можна зустріти людей, які стверджують, що вони «недостріляного» катинські жертви. Все це можна вважати або комерційним використанням національну трагедію, або просто Міфоманія. З польських військовополонених, які потрапили в катинського ліс, ніхто не міг вціліти і не вцілів.

448 уцілілих перебували в Грязовець аж до початку Великої Вітчизняної війни 1941 року. У таборі стали виникати різні групи і угрупування, виділилася навіть невеличка група офіцерів на чолі з полковником Зігмунтом Берлингом, готова співпрацювати з радянським урядом. Цю групу в жовтні 1940 року перевезли в Москву. З нею розмовляли вищі чини НКВС на чолі з Берією і Меркуловим. Відносини між СРСР і фашистською Німеччиною з кінця 1939 року розпочали погіршуватися, і кремлівські вожді вперше стали допускати можливість війни з Гітлером. Група польських офіцерів, котра висловила згоду на співпрацю з СРСР, повинна була стати ядром невеликий польської армії, основою майбутніх комуністичних сил, головним завданням яких було б створення в Польщі режиму, слухняного волі Москви. Як пише в своїх мемуарах Юзеф Чапський, посилаючись на трьох свідків розмови, що відбулася між Берією і Меркуловим з одного боку і Берлингом з іншого, (полковників Євстахія Горчинского, Леона Букоемского і Леона Тижінского) майбутній головнокомандувач польської армії в СРСР зажадав, щоб у створювану армію могли вступати все поляки, незалежно від їх політичних поглядів, додавши при цьому: «Для цієї армії у нас є чудові кадри в таборах Козельська і Старобільська».

І тут Меркулов не стримався: «Ні, ці - ні.По відношенню до них ми припустилися великої помилки ».

Відсторонений від командування так званої польської армією ще в вересні 1944 року, генерал Зигмунт Берлінг наступні 36 років присвятив спогадам про свою роль у формуванні цієї армії. Він опублікував навіть уривки зі своїх мемуарів, але ніколи ні словом не обмовився про долю своїх товаришів по зброї з Козельського, Старобільського та Осташковського таборів. В останній період свого життя він віддавав собі звіт в тому, що з його смертю зникне важливий розділ історії знищення польських офіцерів в СРСР в 1940 році. І якщо публікація фактів, відомих йому на підставі особистого досвіду і спілкування з радянськими офіцерами, була неможлива в Польщі, його прямим обов'язком було передати цю інформацію на Захід. На жаль, Зигмунт Берлінг нічого подібного не зробив. Він помер з совістю, обтяженої не тільки зрадою честі польського мундира (вступивши в чужу армію без згоди на те уряду у вигнанні, він прийняв генеральське звання немає від польської влади), але і, перш за все, виною в замовчуванні правди про обставини злочину, жертвами якого були його товариші по зброї.

Розслідування і політика

22 червня 1941 Гітлер напав на Радянський Союз, розпочавши війну зі своїм найвірнішим союзником і порвавши тим самим пакт про ненапад. Війна ця докорінно змінила на гірше шанси на успіх польського справи, так як обидві англосаксонські держави (спочатку Великобританія, а потім і США) вступили в союз з СРСР. Проте, такий поворот історії дозволив зробити кроки, спрямовані на звільнення з радянських таборів, тюрем і заслань хоча б частини поляків. 30 липня генерал Сікорський підписав з радянським послом Травневого договір про співпрацю, «анулює» (як це з'ясувалося пізніше, тільки на словах) пакт Ріббентропа-Молотова і дарує полякам в СРСР «амністію». Необачно прийнята Сікорським саме таке формулювання договору викликала обурення польської громадськості та поставила в опозицію до уряду у вигнанні всі ті політичні сили, які вважали, що термін «амністія» призведе до зарахування польського населення в СРСР в злочинці, яким «дарується відпущення гріхів». Був також укладено договір про створення на території СРСР польської армії. 4 серпня генерал Владислав Андерс був звільнений з Луб'янській в'язниці і відразу ж приступив до формування польських з'єднань з перебували в ув'язненні польських солдатів і офіцерів.

Дуже скоро підняли питання про 14 тисячах польських військовополонених з таборів Козельська, Старобільська і Осташкова. Долаючи перешкоди, які чинили радянською владою, в армію генерала Андерса з усіх боків країни стали стікатися поляки, в тому числі офіцери, звільнені з табору в Грязовець, де крім 400 уцілілих в 1940 році знаходилася велика група офіцерів, інтернованих у Литві, які після захоплення цієї країни Радянським Союзом в середині 1940 року також ще потрапили в Козельськ, вже порожній. На службу в армію Андерса не з'явився, однак, жоден офіцер з трьох таборів. Колишній в'язень Старобільська ротмістр Юзеф Чапський отримав наказ організувати прийомний пункт для прибуваючих в армію. Незабаром його головним завданням стало з'ясування долі полонених Козельська, Старобільська і Осташкова. Ніхто про них нічого не знав. На підставі показань уцілілих було складено списки з чотирма тисячами імен польських офіцерів, «безвісти зниклих в СРСР». Списки ці були представлені радянської влади. Протягом року, однак, відповіді не послідувало. Виникли припущення, що військовополонені містяться десь на Крайній Півночі, де їх використовують як робочу силу і тому-то місцева влада не поспішає з їх звільненням. Поповзли чутки про перебування польських військовополонених на Колимі і навіть на Землі Франца-Йосипа. Восени 1941 року радянська влада наполегливо продовжували стверджувати, що всі польські полонені звільнені і ні в одному таборі їх немає. Деяким чином це відповідало дійсності: живих польських офіцерів вже не було ні в одному таборі. Польські ж влади не могли дорахуватися 10 тисяч офіцерів. Було просто неймовірно, що з такого великого числа людей жоден з них не з'явився на польські прийомні пункти.

І дивно: польському посольству в Москві і командуванню армією не спало на думку, що цих людей вже немає в живих, а, отже, жодної відповіді від радянського уряду чекати не слід. І все ж чутки про масове винищення польських офіцерів стали просочуватися, щоправда, в дещо викривленою радянськими органами версії. Розповідали про якусь досить великій групі офіцерів, потоплених нібито на старих судах чи в Білому морі, то чи в Північному Льодовитому океані. Цю групу пізніше стали пов'язувати з полоненими з табору в Осташкові. Звичайно, нічого подібного не було, але це сприяло напрямку пошуків по хибним шляхом. Надія знайти хоч кого-небудь не згасала. Все це не могло не вплинути на подальший розвиток польсько-радянських відносин і ставило під загрозу сам договір Сікорський-Майський.

Один факт особливо важливий. Протягом усього 1941 роки ніхто з членів радянського уряду, не виключаючи і Сталіна, ні словом не обмовився про те, що польські військовополонені трьох таборів могли потрапити в руки німців під час літнього наступу Вермахту в 1941 році. Про це не було й мови. А адже долею цих людей протягом багатьох місяців займалися різні інстанції НКВС, в Москві перебували тисячі особистих справ польських військовополонених. Втім, було б безглуздо стверджувати, що в ході німецького наступу польські полонені були надані власній долі, так як було добре відомо: відступаючи, частини НКВС або винищували ув'язнених, або гнали їх на схід. Ніхто не повірив би, що німцям був зроблений такий «подарунок» - кілька тисяч чоловік, на які така грунтовно займався НКВД.

Під час аудієнції у Сталіна (у присутності Молотова) 3. грудня 1941 р Сікорський і Андерс торкнулися це питання. Радянський диктатор повторив «стару пісню», що де в радянських таборах не залишилося жодного польського військовополоненого. На питання про їхню долю була відповідь, який, якби не трагічні обставини, можна було б вважати просто смішним: «Втекли». Куди? «Може, в Маньчжурію.» У Маньчжурію з-під Смоленська і Харкова! Не варто навіть дивитися на карту, щоб зрозуміти абсурдність подібного припущення.

Сталін, проте, зрозумів, що шила в мішку не сховаєш. І коли 18 березня 1942 генерал Владислав Андерс і полковник Леопольд Окулицкий знову запитали Сталіна про долю польських офіцерів, пішов невизначений відповідь: «Може бути, вони знаходяться на території, зайнятій німцями ...» І тут же Сталін повернувся до колишнього твердженням: « всі вони вже звільнені ».

У квітні 1942 року в польському приймальному пункті в Кірові з'явився професор Станіслав Свяневич, який, не дивлячись на «амністію», продовжував відбувати в Комі АРСР свій восьмирічний термін. Польське посольство в Куйбишеві клопотало про його звільнення з табору, а уряд у вигнанні неодноразово зверталося з цього приводу до радянського посла в Англії Боголюбову. Завдяки неймовірним зусиллям, проф. Свяневича врешті-решт вдалося вибратися з Радянського Союзу. Його доля мала величезне значення. Адже він був єдиним уцілілим! Свяневич дав докладні свідчення, в яких особливо підкреслив, що полонених з Козельська вивезли не на схід або північ, а на захід, в район Смоленська. Варто було б негайно доручити розвідці Армії Крайової, оперувала на радянській території, окупованій німцями, ретельне розслідування цієї справи. Але польський уряд, на жаль, поставилося до показань Свяневича без належної уваги.

Тим часом наближався момент трагічного відкриття. На залізничних гілках під Смоленськом у німецьких бригадах в той час іноді працювали поляки. Від місцевого населення, вкрай небалакучий, вони дізналися, що в катинських лісах, в районі «Косогор», на берегах Дніпра, в 15-ти км. на захід від Смоленська, кілька років тому розстрілювали поляків. На цьому місці зазеленіла соснова поросль. Розкопали якийсь горбок і виявили останки людини в польському мундирі. Могилу зарили і поставили на ній хрест. Настала зима 1942-43 року і призупинила подальші пошуки.

Німецька влада Смоленська, сповіщені про якісь могилах в катинських лісах, спочатку не надали цьому ніякого значення. Тільки в березні-квітні 1943 року почалися в цих лісах посилені пошуки. І тоді-то вибухнув скандал, що потряс світ.

До революції 1917 року катинськими лісами володіли дві польські сім'ї - Ледницько і Козлінського. Після революції лісу перейшли у відомство ГПУ-НКВД. За твердженням місцевих жителів, в цих лісах відбувалися масові вбивства ще в 1918 році. У 1931 році ліси ці були оточені спеціальної огорожею і вхід в них був суворо заборонений. Тоді ж, очевидно, в лісі збудували будинок відпочинку, призначений тільки для службовців НКВД. Під час ексгумації 1943 року на ділянці «Косогор» в Катині виявили тіла росіян і в цивільному одязі, і у військовій формі зразків 15-річної давності. Отже, людей розстрілювали тут і близько 1928 року. Були виявлені останки радянських громадян, які загинули тут 10 років тому, тобто в 1933-34 рр., а також останки людей, розстріляних п'ятьма-сімома роками раніше (1936-1938 рр.). У братських могилах лежали також трупи жінок.

Група німецьких експертів на чолі з професором Герхардом Бухтцом приступила до ексгумації в самому початку квітня. Після війни стало відомо, що проф. Бухтц був великим фахівцем в області судової медицини і користувався репутацією чесної людини, яка не мала нічого спільного з фашистами. На жаль, рік по тому (1944) він загинув під час бомбардування; таким чином дослідники Катинської справи втратили дуже цінного свідка.

Хоча не всі могили були розкопані відразу, слід зазначити, що в «косогорі», неподалік від будинку відпочинку НКВС, виявилося в цілому вісім братських могил польських офіцерів. Землю покривали молоді сосонки і берізки. Фахівці встановили, що ці деревця були посаджені три роки тому. Під цими сосонками була похована жахлива таємниця.

Німці знали, що поляки розшукують понад 10 тисяч зниклих без вести військовополонених, і, коли були знайдені тіла польських офіцерів, убитих пострілами в потилицю, найчастіше пов'язаних, іноді добитих радянськими чотирикутними багнетами, вони зрозуміли пропагандистське значення свого відкриття. 10 квітня 1943 року в Варшаві і Кракові німці зібрали групу польських громадських діячів та інтелектуалів і відправили її в Катинь. Після свого повернення до Варшави члени цієї групи дали звіт про побачене представникам польського уряду у вигнанні і керівництву Армії Крайової. Німці не брехали: сліди злочину вели до НКВД.

13 квітня 1943 року о 15:10 берлінське радіо інформувало весь світ про катинської знахідку. Була названа цифра 10-12 тисяч, і в подальшому німці суворо дотримувалися цих даних. Німці припускали, що в цій місцевості знаходяться могили польських полонених з усіх трьох таборів. У такому випадку число було явно занижено, оскільки жертви трьох таборів становили близько 14 тисяч військовополонених.

15 квітня московське радіо виступило зі своєю версією, звинувативши в злочині Берлін. Згідно московському радіо, польські військовополонені брали участь в будівельних роботах під Смоленськом і під час літнього наступу німців (1941 г.) потрапили в полон. Поляки були перебиті, а тепер фашисти намагаються звалити свою провину на радянський уряд, відоме своєю гуманністю. Заява московського радіо обходило стороною питання про те. на якій підставі польські офіцери використовувалися на примусових роботах. Але це вже не мало принципового значення.

Повідомлення з Варшави про достовірність німецької версії і відомості про загальне обуренні в рядах польської армії в СРСР, яка нарешті зрозуміла причину дворічного мовчання на запити про долю полонених, - все це спонукало польський уряд в Лондоні 15 квітня взяти рішення про звернення з петицією про розслідуванні катинської злодіяння в Міжнародний Червоний Хрест в Женеві.

17 квітня 1943 року польський представник в Женеві вручив Міжнародному Червоному Хресту прохання свого уряду.Виявилося, що німці його вже випередили: 16 апреля вони попросили МКК вислати в район злочину своїх представників.

Вимога німецької сторони про скликання Міжнародної комісії, що складається з експертів з нейтральних країн, саме по собі вже було свідченням того, що німцям не було чого приховувати, а навпаки - вони були зацікавлені в розкритті усієї правди, яку могли використовувати в пропагандистських цілях. Якби радянський уряд вважало себе невинним, воно само б вимагало втручання МКК, так як викриття черговий німецької пропагандистської галасу скомпрометував би Третій Рейх. 20 квітня польський уряд у вигнанні звернулося до радянської влади з нотою, в якій вимагало більш точного визначення радянської позиції і різноманітних додаткових даних. Відповіді з боку Москви не було. У свою чергу 21 квітня радянська сторона звинуватила польський уряд у вигнанні у співпраці з Гітлером проти союзників. 25 квітня Міжнародний Червоний Хрест відхилив польське клопотання про направлення до Катині міжнародної комісії на тій підставі, що СРСР протестує проти однаково сформульованих вимог з цього питання Польщі та Німеччини. 26 квітня 1943 року між СРСР порвав дипломатичні відносини з польським урядом у вигнанні, мотивуючи це - ні багато, ні мало - співпрацею Польщі з гітлерівською Німеччиною.

Тим часом у Варшаві газета «Нови кур'єр варшавські» (а також інші друковані органи, що видаються окупаційною владою по-польськи) вже 14 квітня повідомили про виявлення в Катинському лісі могил і в наступні дні стали друкувати списки з прізвищами упізнаних останків. Як не дивно, незважаючи на повний збіг німецьких даних з інформацією, яку мали сім'ї загиблих в Козельську, багато поляків не повірили німецьким повідомленням. Поширювалися чутки, що німцям вдалося роздобути в СРСР значна кількість документів польських військовополонених і, приписавши їх до знайденим останкам, вони намагаються сфабрикувати справу, обвиняющее органи НКВС у вбивстві польських офіцерів.

27 квітня 1943 року Польський Червоний Хрест (ПКК) направив до Катині фахівця в галузі судової медицини д-ра Маріана Водинського з Кракова, члена Спілки збройного опору і Армії Крайової, разом з двома помічниками-прозектором. Др. Водинский прибув до Катині 29 квітня разом з так званої Технічною комісією ПКК, у складі 9-ти чоловік, більшість яких було тісно пов'язане з польським Опором (АК). Комісія повинна була провести ексгумацію та ідентифікацію останків за сприяння німецької комісії, очолюваної проф. Бухтцом.

Всі свідчення членів польської комісії свідчать, що німецька сторона надала їм велику свободу досліджень і висновків, не надаючи на них ніякого тиску (крім спірного питання про кількість убитих, про що нижче). Комісія ПКК працювала в Катині п'ять тижнів, тобто з 29 квітня по 3 червня 1943 року. Через спеку і наближається радянського фронту роботи з ексгумації довелося призупинити. 7 червня були засипані останні могили. 10 червня 1943 німці оприлюднили детальне урядове повідомлення, зміст якого майже повністю збігалося з припущеннями комісії ПКК. Зокрема, в німецькому повідомленні говорилося, що вбивства в Катині відбувалися за допомогою німецьких патронів фірми «Генш» калібр 7,65. Такого роду боєприпаси експортувалися в СРСР, Польщі та прибалтійські країни в кінці 20-х років.

У зв'язку з відмовою Міжнародного Червоного Хреста Німеччина запросила в Катинь комісію, що складається з експертів з судової медицини з країн, дружніх Німеччини, і з ряду нейтральних країн. До складу комісії увійшли наступні вчені: д-р Спеллер (Бельгія), проф. Марков (Болгарія), д-р Трамсен (Данія, член датського Опору), проф. Саксен (Фінляндія), проф. Милославичі (Хорватія; він народився в США, війна захопила його в Югославії), проф. Пальмери (Італія), проф. Гайок (Чехословаччина), проф. Навілль (Швейцарія), проф. Сюбік (Словаччина), проф. Орсос (Угорщина), а також д-р Костеодат (Франція) в якості спостерігача. Не встигли приїхати вчасно і взяти участь в роботах комісії експерти з Іспанії, Португалії та Туреччини. Німецький уряд запросило також представника польського уряду в Лондоні, гарантуючи йому повну безпеку. Однак страх виявився сильнішим, і польський представник не скористався цим запрошенням.

Комісія працювала в Катині з 28 по 30 квітня 1943 року. Основним її завданням було визначити точні терміни поховання трупів, так як саме точні дати були вирішальним фактором у суперечці, кого ж вважати відповідальним за катинські злочину. Якщо трупи пролежали в землі два роки, то винен, безперечно, НКВС, якщо ж менше, то вина покладається на німців. Майже всі члени комісії тоді і пізніше (виняток слід зробити для проф. Маркова, який після «визволення» Болгарії Червоною Армією відмовився від первинних свідчень) одностайно заявляли, що робота комісії проходила вільно, без будь-якого тиску з боку німців. Експерти обстежили 982 трупа (ексгумованих раніше і ще дев'ять, викопаних ними самими), і піддали їх ретельному аналізу (причому з'ясувалося, що трупи в могилах лежали штабелями в 10-12 шарів і були так спресовані, що розбороняти їх довелося гаками і лопатами). Висновки експертів були однозначні: трупи пролежали в землі близько трьох років. Про це свідчили багатошарові відкладення кальцію на поверхні глинистої мозкової маси. Така субстанція формується в трупах не раніше трьох років перебування в землі. Чи не маючи дані, отриманими польськими комісіями в СРСР від 449 уцілілих, які розповіли про ліквідацію таборів в Козельську, Старобільську і Осташкові в квітні і травні 1940 року, міжнародна комісія визначила термін поховання трупів - весна 1940 року.

Результатом роботи польської технічної комісії ПКК з'явилися тисячі речових доказів. Кілька сот жертв залишилися непізнаними, але в більшості випадків вдалося встановити дані загиблих. У кишенях жертв знайшли сотні радянських газет, датованих квітнем 1940 року, 3184 документа, остання дата на яких - 6 травня 1940 р Природно, добути ці документи було завданням не з легких, враховуючи, що тіла сильно розклалися, муміфікувалися і склеїли. Це була воістину жахлива робота. Всі жертви були вбиті з короткого вогнепальної зброї, як правило, калібру 7,65, зазвичай одним влучним пострілом в потилицю або шию. Деякі, особливо молоді, були зв'язані мотузками (все мотузки, радянської продукції, були однакової довжини, що свідчить про ретельно запланованої акції), іноді голови були обмотані шинелі і обв'язані мотузками. На деяких трупах виднілися сліди радянських чотирикутних багнетів. Цікаво відзначити, що на трупах були знайдені різні дрібні предмети і навіть коштовності. Це вказує на те, що з ліквідацією полонених поспішали і навіть не встигли їх пограбувати. Як з'ясувалося пізніше, трупи лежали в тому ж порядку, як етапували з Козельська окремі ешелони. Найбільший інтерес зі знайдених речей представляли, безсумнівно, календарики і записники. Хоча чорнило майже розмилися, записи олівцем збереглися відмінно.

Особливо цінною була записна книжка майора Адама Сольского, в якій він записав: «8 квітня. 3:30 відправлення зі станції Козельськ на захід. 9:45 на станції Єльня. 8 квітня 40 р з 12 години стоїмо в Смоленську на запасному шляху. 9-го квітня підйом у тюремних вагонах і підготовка на вихід. Нас кудись перевозять на машинах. Що далі? З світанку день починається якось дивно. Перевіз в боксах «ворона» (страшно). Нас привезли кудись в ліс, схоже на дачне місце. Ретельний обшук. Цікавилися моїм обручкою, забрали рублі, ремінь, складаний ножик, годинник, який показував 6:30 ... »Тут запис обривається. Очевидно, після 6:30 майор Сольський вже не жив.

Здається, що полонених поодинці підводили до краю рову, утримуючи з двох сторін, сильніших і чинять опір пов'язували мотузками. Потім - постріл досвідченого стрільця-ката. Труп скидали в рів, прямо на тіла вбитих раніше. Іноді знаходили трупи офіцерів, міцно пов'язаних і заживо покладених в рів, їх кінчали пострілами зверху.

У 1943 році і пізніше виникало питання, хто копав могили. Існували припущення, що вони викопані руками майбутніх жертв. Однак це здається малоймовірним. Щоб викопати великий і глибокий рів, слід було надати в'язням деяку свободу руху (не можна ж копати зі зв'язаними руками) і хоча б найпримітивніші інструменти, по крайней мере, лопати. Важко припустити, щоб люди, бачачи свою неминучу смерть, в основному молоді та сильні чоловіки, не скористалися нагодою і не кинулися на конвой. Не треба забувати, що полонені перебували в непоганому психічному стані, не були виснажені багатоденним очікуванням смерті, вони готувалися перейти в інші руки (німецькі чи союзницькі). Передбачувана розправа не повинна була паралізувати їх волю до опору, до бажання померти в бою, а не від руки ката. Тільки радянські архіви зможуть коли-небудь розповісти нам, як відбувалося вбивство польських військовополонених.

Останки, ексгумовані і обстежені, опускали разом з прикріпленою до них биркою тому в братські могили. І якщо радянська влада не осквернили Катинський цвинтар, то ці бирки дозволять коли-небудь ще раз зробити ідентифікацію останків.

З катинських могил вирили в сумі 4143 трупа. З останньої, восьмої, могили (в якій лежали офіцери, вбиті в травні 1940 року, про що свідчить літня форма одягу) не вдалося вийняти всіх, так як роботу довелося перервати. Залишалося в ній, однак, не більше 200 трупів. Всього в катинських лісах виявлено близько 4400 жертв.

Це явно неповне число схвилювало німців. За всяку ціну вони хотіли розшукати в околиці «Косогор» інші могили, щоб підтвердити свої заяви про 10-12 тисяч загиблих. Вони намагалися зробити сильний тиск на комісію ПКК, щоб остання погодилася з цими їх «даними». Зрештою, були оголошені іменні списки загиблих, які становлять неповні три тисячі чоловік, з додатком близько тисячі невідомих.

Вже в 1943 році стало ясно, що військовополонених з Старобільська і Осташкова розстрілювали в інших місцях. Тепер можна припустити, що полонені з Осташковського табору були розстріляні десь в районі станції Бологоє, а офіцери з Старобільська - під Харковом, швидше за все в дачній місцевості Дергачі.

Оскільки Катинь задовго до 1940 року стала місцем страти ув'язнених з околиць Смоленська, за аналогією можна припустити, що екзекуції полонених з Старобільська і Осташкова проводилися в подібних «перевірених» місцях. Було відомо, що харківські Дергачі теж були місцем частих розстрілів, і саме туди ведуть багато докази «Катині №2». Хоча німці були в Харкові недовго, все ж вони приступили до пошуків братських могил польських офіцерів, але не дійшли до ексгумації. У січні 1980 року Антон Т. Рекульскій в брошурі «Друга Катинь?» Висунув гіпотезу, що полонені з Старобільська були розстріляні неподалік від табору, в районі, де багато років по тому, в 1977 році, бригади польських робочих прокладали трубопровід. У народі ще була жива пам'ять про розстріляних колись польських офіцерів. Спроможність цієї гіпотези підтверджується відсутністю залізничної транспортування ув'язнених. Не виключено, що до місця страти їм треба було пройти пішки всього лише кілька кілометрів. Однак аргумент про «Старобільської Катині» поблизу табору видається не дуже переконливим і не спростовує колишніх припущень, що екзекуція проводилася все-таки в Дергачах. Долі Осташковського етапів обриваються на станції Бологе (лінія Ленінград-Москва). Десь там, очевидно, недалеко від місця розвантаження, і проводилися розстріли ( «Катинь №3»).

Катинська справа була, звичайно, максимально використано німецької пропагандою: в Катинь привозили навіть екскурсії з центральної Польщі і польських офіцерів з німецьких таборів. У середині травня 1943 року в Катинь привезли кілька англійських і американських офіцерів, недавно потрапили в німецький полон. Серед них був полковник американської армії Джон Ван-Влиет. Насильно привезений в Катинь, він був переконаний, що стане учасником примітивного пропагандного фарсу. Однак він покинув Катинь глибоко переконаним у вині Радянського Союзу. Звіт Ван-Влиета, про який мова піде нижче, мав свою особливу історію.

Все, що побували на території катинської ексгумації, віддавали належне тій свободі, яку німці надавали для ознайомлення з місцем злочину і речовими доказами.Німці давали також можливість зустрітися з місцевими жителями, які в 1940-му році були свідками транспортування полонених в катинського ліс. Особливу цінність представляли свідчення двох жителів. Одним з них був 73-річний колгоспник Парфеній Кисельов (1870 р.н.), який перший вказав німцям місце розстрілів. Він охоче ділився з журналістами з окупованої Польщі і нейтральних країн баченим і чутим. Ймовірно, він розраховував на те, що радянська влада більше сюди ніколи не повернеться. В кінці 1943 року цей нещасний чоловік опинився в лабетах НКВС. Більше його ніхто не бачив, тільки друкувалися його великі спростування всіх показань, даних ним раніше. Можна тільки припускати, як обірвалося життя цього старого (ймовірно, на початку 1944 року). Другим активним свідком був місцевий коваль Іван Кровожерцев (1915-1947). Він розумів, що його чекає, і, коли німці почали відступати, сам вирушив на Захід. Добрався до Німеччини і пережив війну, як сотні тисяч інших російських, які в гітлерівському нашестя 1941 року бачили можливість звільнення від сталінської тиранії (багато з них загинули потім у СРСР після видачі їх Радянському Союзу Америкою і Англією в 1945 році). У травні 1945 року Кровожерцев увійшов в контакт з американцями і висловив готовність дати вичерпні свідчення про катинський злочин. У відповідь він почув, що це питання підлягає компетенції радянської влади і що його готові передати відповідним радянським органам для надання свідчень з цього питання. Приголомшеному Кровожерцеву вдалося втекти і після довгих поневірянь знайти, нарешті, в Німеччині польську військову частину. Його перекинули в розташування 11-го корпусу в Італії, де він під присягою дав показання, які і понині є найціннішим документом Катинської справи. Після війни він оселився в Англії, сховавшись під ім'ям Михайло Лобода. Його конспірація виявилася недостатньою. Радянській розвідці вдалося напасти на його слід. У жовтні 1947 року його знайшли повішеним у якомусь будинку передмістя Лондона. Англійська поліція поспішно заявила про самогубство, і слідство було закрито.

Розслідування 1943 року показало, що вбивство польських офіцерів здійснювалося не підрозділами місцевого НКВС з Смоленська, а частинами НКВС з більш віддаленого Мінська. На підставі цих даних можна висунути деякі гіпотези. На початку 1938 року в СРСР існувало кілька таємних антисталінського радіостанцій, з яких одна вела мовлення в Білорусії. Радіолокатори запеленгували її під Мінськом, в сторожці лісника. Коли війська НКВС оточили сторожку, люди, що знаходилися в ній, чинили опір і всі загинули в бою. У сторожці було виявлено потужна радіостанція (ЗКВ), яку обслуговує вищих чинів мінського ГПУ (НКВС), причому серед убитих був комісар ГПУ Самуїл Рубінштейн (Рейтер, 29 червня 1938 р .; див. «Нова Річ Посполита» 21 червня 1938 г.). З'ясувалося, що мінський НКВС був центром антисталінській конспірації. Звідси, звичайно, слід було, що все мінське НКВС підлягала ліквідації. Останнім завданням мінських енкаведистів, швидше за все, і було знищення польських офіцерів у Катині, після чого їх усіх чекала неминуча загибель. Ми не маємо дані, які саме частини НКВС брали участь у вбивстві польських полонених з Старобільська і Осташкова, але можемо припустити, що подальша доля катів не відрізнялася від долі їх жертв.

Злочин і політика

Звістка про катинський злочин глибоко вразила поляків і викликала серйозну заклопотаність урядів Великобританії та США. І Лондон, і Вашингтон ні хвилини не сумнівалися в правдивості німецького повідомлення. Події останніх років в СРСР ще свіжі були в пам'яті. Уряди обох держав швидко зібрали власну документацію, але вирішили зберегти її в таємниці. 30 квітня 1943 року офіцер зв'язку між США і польською армією на Близькому Сході, полковник Генріх Шиманський, направив до Вашингтона докладно документований рапорт, який покладає провину за катинські розстріли на Радянський Союз. У той час в найвищі кола вашингтонської адміністрації проникли численні радянські агенти. Вони-то і постаралися призупинити подальшу обробку інформації і змусити офіційно прийняти радянську версію. 24 травня 1943 року посол Англії при польському уряді у вигнанні, сер Оуен О'Маллі, направив своєму уряду докладний рапорт, в якому, ретельно проаналізувавши Катинська справа, прийшов до висновку: не підлягає сумніву - за катинські злодіяння відповідальна Москва, а не фашистська Німеччина . І цей документ був засекречений: про нього не поінформували ні британський парламент, ні тодішній Рада Міністрів. Точно така ж доля спіткала черговий рапорт у цій справі від 11 лютого 1944 року, в якому ставилися під сумнів результати «радянських досліджень» в Катині. За іронією долі, рапорт О'Маллея був опублікований англійським істориком Луї Фітцгиббон ​​лише в 1972 році.

Ставлення урядів США і Великобританії до Польщі в цьому питанні можна назвати нелояльних, а вірніше - ганебним. Вашингтонська адміністрація, використовуючи всілякі хитрощі, постаралася ввести в оману американську громадську думку. Для цієї мети використовувалася превентивна цензура воєнного часу, відсіваються правдиву інформацію і давала хід лише тієї, яка покладала провину на німців. Сама атмосфера того часу живила таку дезінформацію. Світ був уже в достатній мірі пригнічений масштабами гітлерівських злочинів, і приписати їм ще одне злодіяння не представляло великих труднощів. Поведінка англійців і американців у цьому питанні було саме таким. 4 травня 1943 року Антоні Іден виступив у Палаті громад з цинічним заявою, в якому демонстративно зневажив загибеллю якихось поляків, підкресливши при цьому необхідність зміцнення «єдності союзників».

Це прагнення до «згуртованості рядів» союзників зумовило їх цинічне ставлення до проблеми Катині. За незрозумілих причин, а, швидше за все, завдяки вмілій тактиці радянської агентури на Заході, в урядових колах США і Великобританії виникла тенденція за всяку ціну здобути прихильність Сталіна до союзників, бо вони боялися, що в іншому випадку СРСР укладе сепаратний мир з Німеччиною, залишаючи Захід один на один з Вермахтом і Японією. Вашингтон в цей час дотримувався доктрини «дешевої війни з Гітлером» (перемога над фашизмом мінімальними силами і витратами), і тому йому доводилося зважати на таку можливість. Навіть якби ймовірність цього дійсно існувала, а не була придумана радянською розвідкою, ставлення союзників до катинського питання в 1943-44 роках слід розцінювати як прагматично-оппортуністское з політичної точки зору і обурливе - з моральної. Вся ця політика базувалася на якомусь жахливому непорозумінні.

Політика геноциду, вже два роки проводиться Гітлером по відношенню до радянського мирному населенню, перекреслила можливість мирних переговорів. До того ж перемога Радянського Союзу багато в чому залежала від допомоги Заходу. Поразка німців під Сталінградом саме давало союзникам можливість у будь-яку хвилину укласти сепаратний мир, зі значними поступками з боку Гітлера. Дивно, що ні Рузвельт, ні Черчілль не розуміли цього і постійно побоювалися, що СРСР без них укладе сепаратний мир.

Політику Рузвельта в Катинському питанні з історичної перспективи потрібно кваліфікувати як моральне співучасть у злочині (згідно з американськими законами, його дії підпадають під визначення так званого «співучасті постфактум»). Рузвельт занадто довіряв своїм радникам, а ті, в свою чергу, перебували під впливом радянської агентури. Так, наприклад, радники американського президента в ході Ялтинської конференції переконували його, що в боротьбі з Японією допомогу Радянського Союзу необхідна, повністю ігноруючи значення термоядерного зброї, яким Сполучені Штати повинні були опанувати до середини 1945 року. Ставлення Рузвельта до питання про військовополонених красномовно характеризується його зустріччю у Вашингтоні зі Станіславом Миколайчиком в 1944 році. Під час їх бесіди з'ясувалося, що на Тегеранської конференції, в грудні 1943 року, Сталін говорив про свої плани знищення 50 тисяч полонених німецьких офіцерів, проти чого Рузвельт не надто заперечував, і лише Черчілль запротестував. «Десятиразова Катинь» не була здійснена, але сама думка про неї говорить багато про що.

І в 1943-44 роках, і на початку 1945 року існувала реальна можливість змусити Німеччину капітулювати перед західними союзниками, але Рузвельт, підбурюваний Сталіним, завзято наполягав на беззастережної загальної капітуляції і повний розгром вермахту, з чим Черчілль не міг не погоджуватися.

Починаючи з 1943 року Катинська справа визначило подальші відносини Польщі та СРСР, чого ніяк не могли або не хотіли зрозуміти західні союзники. Доказом цього є мемуари Вінстона Черчілля, опубліковані після війни.

В кінці квітня 1943 року генерал Сікорський представив прем'єру Великобританії «Річ Катині». «Він (Сікорський) заявив мені, що має докази вбивства за завданням радянської влади 14500 офіцерів і інших польських полонених. ... Вони мертві, - відповів я йому, - пише Черчілль, - і що б ви не робили, їх уже ніщо не воскресить ».

Боязкий і покірний союзникам, генерал Сікорський навіть не наважився на питання: «Говорили б ви те ж саме, якби мова йшла про тисячі розстріляних англійських офіцерів?»

Британська влада в справі Катині вели свою підступну політику. Англійська військова цензура забороняла польським газетам і журналам публікувати будь-яку інформацію, в якій винуватці катинської трагедії називалися по імені. Відкрито писати про це стало можливо тільки після скасування військової цензури в 1945 році. Як завжди, польський уряд у вигнанні в цій справі (як і в інших питаннях щодо незалежності Польщі) виявило повну безпорадність і не скористалося навіть нейтральними країнами, щоб звідти поширювати таку необхідну правдиву інформацію і застерігати країну про загрозу їй радянської небезпеки.

У грудні 1943 року Катинь знову опинилася в радянських руках. Уряд СРСР негайно скликало свою власну спеціальну комісію з метою розробити документацію, переконливо доводить провину німців. Ситуація для цього в той момент була особливо сприятливою. Світову громадськість потрясали все нові повідомлення про фашистських злочинах, а в Америці, за підтримки уряду, преса і радіо розгорнули широку прорадянську кампанію. Ніхто тоді не насмілювався порівнювати сталінізм з гітлеризмом, навпаки, стверджувалося, що в Радянському Союзі при Сталіні - своєрідна демократія. Інформація 1936-1939 років старанно замовчувалася.

Радянську комісію з восьми радянських громадян очолював академік М.М. Бурденко. В роботі її не приймав участь не тільки жоден іноземець, але не були запрошені і поляки, хоча б з так званого «Союзу польських патріотів». Окрема медична комісія у складі шести лікарів мала підписати протокол. Сам склад цих двох комісій недвозначно вказував на винуватця злодіянь. Якби вина німців була доказова, Радянський Союз (в цьому можна не сумніватися) негайно привернув би до роботи в медичній комісії і американських, і англійських експертів, не кажучи вже про представників нейтральних країн.

Радянська комісія працювала в Катині, ймовірно, з 16 по 23 січня 1944 (дати перевірити неможливо). Питається, яким чином, в розпал зими, коли земля скута морозами, можна було вести будь-які роботи з ексгумації? Про це радянське повідомлення від 24 січня 1944 року мовчить. Радянське комюніке інформувало, що на території Катині перебуває 11000 убитих поляків, які влітку 1941 року містилися в трьох таборах, названих 1-ОН, 2-ОН, 3-ОН, і під час відступу Червоної Армії все потрапили в руки німців, а ті тут ж їх перебили. Спочатку за дату злочину був прийнятий серпень 1941 року, потім термін перенесли на вересень-жовтень 1941 року. Про самих трьох таборах мова йшла, навіть невідомо, де вони перебували, був згаданий лише район в 25 або 40 км на захід від Смоленська.

Цілком очевидно, чому радянський уряд прийняв німецьке число - 11000.Малося на увазі, що полонені Старобільська і Осташкова також перебувають в числі загиблих в Катині, і тим самим припинялися всі подальші домисли щодо їх долі.

У радянському заяві говорилося, що розстріл польських військовополонених був проведений спеціальним німецьким підрозділом, якимось «робочим батальйоном №537», під командуванням обер-лейтенанта Арнста. Дійсно, в роки війни відділ зв'язку під таким же номером був дислокований в районі Катині. Командував частиною підполковник Арнст. Згідно з радянською версією, в 1943 році німці раптом згадали про свої злочини і вирішили використовувати їх з метою антирадянської пропаганди. Вони нібито зігнали в Катинський ліс групу радянських військовополонених в 500 чоловік і наказали їм викопати тіла убитих. Потім зробили ретельний обшук всіх тіл, вийняли з кишень одягу всі документи, датовані пізніше травня 1940 року, і натомість вклали сотні примірників дивом роздобутим радянських газет від квітня 1940 року. Могили знову засипали, а радянських військовополонених розстріляли (радянська комісія чомусь не зацікавилася місцем поховання своїх співвітчизників). Про зростаючих на могилах соснах, пересаджених сюди три роки тому, радянське повідомлення взагалі промовчати. Потім гітлерівці стали привозити в Катинь медичні комісії і водити екскурсії, нахабно приписуючи злочин чистої, як сльоза, радянської влади.

Головний радянський аргумент полягав у наступному: усім добре відомо, що демократичне і гуманне уряд в СРСР взагалі не в змозі зробити ніякого злочину, німці ж здатні на все! І тільки поборники фашизму можуть думати інакше! Радянське повідомлення супроводжувалося показаннями свідків (яких взагалі ніхто не бачив), стверджували, що вони на власні очі бачили польських полонених під Смоленськом влітку 1941 року, але німці примусили їх давати інші свідчення. Вся суть аргументації радянського комюніке зводиться до дати: не весна 1940 року, а 1941 рік, літо, осінь або зима. У Смоленську демонструвалися документи (дев'ять предметів), нібито знайдені на тільки що ексгумованих останках. Це були поштові листівки, відправлені після травня 1940 року, і кілька квитанцій з додатковими штемпелями 1941 року. Жоден з цих документів, однак, не мав ніякого відношення до жертв Катині, пізнаним в 1943 році.

Радянське заяву стверджувало, що з 16 по 23 січня 1944 року в Катині додатково ексгумували 925 тел поляків, необстежених в 1943 році. Результати останніх досліджень стали основою укладання радянської медичної комісії. Нам пропонується повірити на слово, що ці останки дійсно відкопали і обстежили, оскільки радянські органи ніколи не публікували списків з прізвищами, так само як ніколи не намагалися пояснити, чому шість тисяч німецьких жертв були ексгумовані і впізнано, якщо загальна цифра склала майже 11 тисяч осіб . Важко зрозуміти, звідки взялися ці 925 нових жертв. Радянські лікарі демонстрували західним дипломатам і журналістам ці катинські останки, підкреслюючи, що вони пролежали в землі близько двох років. І тут один факт заслуговує на особливу увагу: журналісти і дипломати, які побували в Катині в січні 1944 року, в один голос стверджували, що останки поляків були не в офіцерській формі, а в солдатській. Для англійців і американців це мало другорядне значення, але з історичної точки зору ця деталь пояснює суть проблеми. Швидше за все, ці 925 жертв Катині не мали нічого спільного з розстріляними тут в 1940 році польськими офіцерами. Можливо, що цих людей розстріляли влітку 1941 року, може - в липні, під час відступу радянських військ. Можна навіть припустити, що це були останки групи поляків, які працювали на смоленських дорогах до початку війни. Територія Катинського лісу величезна, «Косогори» ж займають лише її незначну частину. Зарубіжні гості точно не знали, побували вони в «косогорі» або іншій частині лісу. Німці ретельно обстежили територію «Косогор», вони не встигли ексгумувати тільки 200 тіл убитих офіцерів, а цієї цифри далеко до 925. Цікаво, що радянські органи добре знали, де в цьому районі потрібно шукати тіла убитих влітку 1941 року. Радянські «відкриття» в січні 1944 року вносять в Катинська справа ще одну зловісну таємницю.

Тільки трагізм всіх обставин не дозволяє назвати радянське повідомлення від січня 1944 року сміховинним. Коротше кажучи, було сфабриковано радянське висновок і було скріплене аргументами і документацією, перевірити які не представлялося можливим. СРСР правильно розрахував, що міжнародне становище на початку 1944 року запобіжить будь-яку спробу спростування їх укладення.

Як вже було сказано вище, Катинь відвідала група англійських і американських журналістів, до якої посольство США в Москві підключило двох своїх делегатів. Одним з них був Джон Мельба, третій секретар посольства, другим - 25-річна Кетлін Гарріман, дочка тодішнього американського посла. Їм показували трупи, при них вироблялося розтин з метою довести, що всі ці останки пролежали в землі всього два роки (що по відношенню до демонстрованим тілам могло бути і правдою). Тоді-то саме зарубіжні журналісти помітили відсутність жертв в офіцерських мундирах. Виникаючі питання свідчили про великий недовіру західних журналістів. Всі їхні репортажі, що посилаються в Англію і Америку, піддавалися найсуворішої цензурі, викреслювати будь-яку фразу, відмінну від радянської версії або хоча б ставить цю версію під сумнів. Околпачить Катлін Гарріман, проте, вдалося. Вона з радянського голоси написала рапорт, який обвинувачує у всьому Німеччину. Кілька років по тому, в 1952 році, пані Катлін Мортімер-Гарріман нарешті зізналася, що писала під диктовку радянських фахівців. На жаль, звіт 25-річної дівчини найбільше припав до смаку вашингтонської адміністрації. Готуючись в 1945 році до поїздки в Польщу, американський посол Артур Блісс Лейн попросив Державний департамент проінформувати його про Катинському справі. З усієї великої, засекреченої документації його ознайомили тільки з нещасливим звітом Катлін Гарріман.

У Катині побували і представники радянської Польської армії, на чолі з генералом Берлингом. І вони теж виправдали надану їм радянською владою довіру. Вони виступили в радянській і польській пресі з лукавими заявами, які до цього дня залишаються на їх совісті.

На Катинському цвинтарі було споруджено невеличкий пам'ятник, скоріше - надгробок, з дивною епітафією польською і російською мовами: «Тут поховані невільники, офіцери Війська Польського, загиблі в страшних муках від руки німецько-фашистських окупантів восени 1941 року».

Тим часом фронт все далі просувався на захід. Виявлені в Катині документи перевезли до Кракова, де в Інституті судової медицини група на чолі з доктором Яном боявся, судовим експертом з медичної хімії, приступила до їх вивчення. Краківська осередок АК замишляла викрасти ці документи, що зберігалися в дев'яти спеціальних ящиках. Це їй не вдалося. Німці оголосили, що вони готові повернути знайдені документи сім'ям загиблих. Невідомо, чи скористався хтось із родичів такою можливістю.

У січні 1945 року, коли Радянська Армія наближалася до Кракову, Катинська документація в 14-ти ящиках була на двох вантажівках відправлена ​​в бік Вроцлава. Транспортуванням керував німецький директор інституту, доктор Вернер Бек. Відразу ж після вступу радянських частин до Кракова польські органи державної безпеки заарештували доктора боявся. За день до оточення Вроцлава радянськими військами доктор Бек відправив документи в сторону Дрездена. На початку травня всі ящики виявилися на складі залізничної станції Радебеуль. Доктор Бек метався між Берліном і Пільзенем і хотів (велика наївність з його боку) передати ящики з катинської документацією американцям. При наближенні Радянської Армії до Радебеулю комірник спалив все чотирнадцять безцінних ящиків. Таким чином, назавжди загинули документи, знайдені на розстріляних польських офіцерів (вціліли лише деякі їх фотокопії). Своєчасно врятувати цю документацію могли лише загони АК, якби вони оволоділи нею і вивезли за межі Польщі. Не підлягає сумніву: потрап документація до американців, вони, не замислюючись, відразу передали б її ... радянської влади.

Існує, однак, і інша версія, запропонована Анджеєм Корашевскім в його статті, опублікованій в 1980 році ( «Історичні зошити» №5). Згідно з цією версією, план викрадення документів спеціальним загоном АК увінчався успіхом, завдяки допомозі австрійського історика доктора Пекера, якому в Кракові були підвідомчі катинські документи (ми не знаємо його службових відносин з д-ром Вернером Беком). Вдале викрадення нібито мало місце в ніч з 2 на 3 вересня 1944 року, в результаті чого всі ящики з документацією благополучно вивезли з Кракова і сховали в надійному місці. Доля їх, на жаль, невідома. Кажуть, що вони і понині зберігаються десь в Польщі. Версія ця не вселяє довіри. Важко припустити, що протягом багатьох років можна в таємниці зберігати чотирнадцять ящиків з документами, здобутими з могил і тому видавати різкий трупний запах. Не можна, однак, виключити, що в 1944 році незначну частину документації загонам АК вдалося відбити, але сліди її загубилися. Але основна частина трагічної документації, і це не підлягає сумніву, безповоротно загинула наприкінці війни.

Після капітуляції гітлерівської Німеччини та ізоляції польського уряду у вигнанні ситуація була явно несприятливою для подальшого з'ясування Катинської справи. В цей час в Нюрнберзі перед міжнародним судом постали головні нацистські злочинці.

Уряд Радянського Союзу не забуло скористатися нюрнберзьким процесом, щоб остаточно закріпити провину за катинські злодіяння за Німеччиною. Ситуація була сприятливою, і залишається тільки дивуватися, що і американські, і англійські, і французькі судді все ж встояли перед радянським тиском. Обвинувальний акт, зачитаний в Нюрнберзі 18 жовтня 1945 роки (пункт 3, параграф С-2) поставив обвинуваченим в провину, що у вересні 1941 року в Катинському лісі, під Смоленськом, були розстріляні 11000 польських офіцерів. Зі звинуваченням по цьому пункту 13 і 14 лютого 1946 року виступило радянський прокурор Покровський. Цікаво, що уряд ПНР взагалі не брала участі в обговоренні катинської справи. Польща не виступила з обвинувальним актом, не надала ніяких «доказів». Питання Катині розбирався нюрнберзьким трибуналом з 1 по 3 липня 1946 року. Судочинство було обмежено до мінімуму, викликали лише трьох свідків, в тому числі проф. Маркова, колишнього члена міжнародної комісії, скликаній німцями. Проф. Марков поспішив відректися від своїх колишніх, нібито даних під німецьким тиском показань. В якості свідка перед трибуналом не виступив жоден живий на Заході поляків, ні представлений жоден з численних документів і звітів, зібраних в 1943-1944 роках урядами США і Англії. Деяку сенсацію справило добровільне появу в залі суду полковника Вермахту Арнста, командира «Частини №537», того самого, який, згідно з радянською версією, керував каральним загоном, розстрілювати польських військовополонених. Арнст довів, що влітку 1941 року він взагалі не командував 537 частиною (загоном військової зв'язку), яка дійсно знаходилася деякий час в районі Катині.

Нюрнберзький вирок, зачитаний 30 вересня та 1 жовтня 1946, катинські злочину взагалі залишив поза увагою. Тим самим відпало звинувачення нацистських злочинців у вбивстві в СРСР польських офіцерів. Найбільшим злочином проти військовополонених в історії другої світової війни Нюрнберзький трибунал визнав вбивство німцями 55 англійців, які в березні 1944 року втекли з табору військовополонених в Загане. Варто зазначити, що англійські військові слідчі органи не щадили зусиль, щоб всіх винних в цьому вбивстві розшукати, заарештувати, судити і, нарешті, стратити.

Радянський представник на Нюрнберзькому процесі, який брав активну участь в формулюванні вироку, не заявив ніякого протесту в зв'язку з повним вилученням з нього катинської справи.З цього випливає, що Німеччина за цим пунктом звинувачення була одноголосно виправдана.

З юридичної точки зору це має значення першорядної важливості. Катинський злочин мало місце. Хтось розстріляв понад 14 тисяч польських військовополонених, в тому числі 4500 офіцерів, знайдених у братських могилах Катині. Якщо Німеччина виправдана, значить ...?

Після війни

Незважаючи на безперечну відповідальність СРСР за катинські злодіяння, уряду США та Англії протягом декількох років докладали всіх можливих зусиль, щоб справа ця приховати і забути. Вашингтонська адміністрація в 1944-1945 роках тиснула на своїх службовців, хто не міг або не хотів примиритися з мовчанням американського уряду з цього питання. У державних сейфах США (це встановили пізніше) була захована документація, однозначно вказує на справжнього злочинця. Але істину вирішили принести в жертву міркувань «вищого державного порядку».

Офіцер американської армії, полковник Джон X. Ван-Влиет, якого (як ми вже згадували) німці возили в травні 1943 року в Катинь для ознайомлення з могилами польських офіцерів, в травні 1945 року повернувся на батьківщину. Негайно ж він був допитаний у Вашингтоні вищим офіцером розвідки, генерал-майором Клейтоном Біссел. Ван-Влиет поділився своїми спостереженнями і доказами провини Радянського Союзу. Між іншим, під час відвідування Катині він зауважив, що взуття загиблих офіцерів, як правило, була в пристойному стані, що було б неможливо, якби полонені, як стверджували радянська влада, пропрацювали багато місяців на будівельних і дорожніх роботах. Ван-Влиета зобов'язали не розголошувати таємницю, а сам звіт його був суворо засекречений. Коли в 1949 році кілька членів Палати представників, поляки за походженням, хотіли ознайомитися з рапортом Ван-Влиета, їм було відмовлено під приводом небезпеки розголошення державної таємниці. У 1950 року Ван-Влиета вдруге викликали до Вашингтона, так як виявилося, що його звіт пропав при нез'ясованих обставинах. Сліди вели до відомого в вашингтонської адміністрації радянському агенту Алгера Хісс (раднику Рузвельта на Ялтинської конференції). Ван-Влиет ще раз дав свідчення, які ще раз ... зникли в таємних архівах. Тільки завдяки старанням члена Палати представників Г.А.Дондеро в вересня 1950 року рапорт Ван-Влиета був, нарешті, вперше опублікований.

У той час йшла війна в Кореї (1950-1953), що вельми сприяло з'ясуванню катинської питання: американським офіцерам, узятим в Кореї в полон, за прикладом катинських полонених, загрожувала неминуча смерть.

18 вересня 1951 Палата представників США призначила особливу комісію для розслідування катинської справи. Комісія провела численні засідання, заслухала 81 свідка (серед них - членів комісії експертів 1943 року, професорів Пальмери, Трамсена, Орсоса, Навілль, Милославичі), ознайомилася зі 183 документами і вивчила понад 100 письмових свідчень. Вся зібрана документація вийшла окремим виданням. 22 грудня 1952 року комісія винесла своє остаточне висновок, поклавши повну відповідальність на Радянський Союз. У цьому висновку комісія рекомендувала уряду США передати справу в ООН для розслідування. Але Вашингтон не вважав за можливе це зробити.

У післявоєнній Польщі на тему про Катині кілька років панувало гробове мовчання. У 1945 році варшавський уряд доручив краківському прокурору Роману Мартіні зібрати документи щодо катинської справи з установкою інсценувати в Польщі щось на кшталт «Катинського процесу», щоб «остаточно довести» винність Німеччини. Мартіні зібрав свідчення, а також документацію, беззастережно підтверджували німецьку версію. Всі дані він передав своєму начальству в Варшаві. 28 березня 1946 року він був убитий в своїй квартирі 19-річним юнаком і 17-річною дівчиною, яка постала перед судом одна, хоча затримані були обидва. Справа намагалися провести, як «вбивство з метою пограбування». Не підлягає сумніву, хто штовхнув молодих людей на вбивство, кому висновки Мартіні видалися небезпечними. Співучасниця вбивства Мартіні, ймовірно, і понині живе в Польщі. Вона так і не зізналася, чому разом з напарником вбила людину, якій доручено було провести розслідування катинської справи і який прийшов до висновків, які суперечили версії вищих властей.

У польській пресі після публікації в 1944-45 рр. радянського повідомлення всіляко намагалися уникати катинської тематики. Чи не справили враження навіть повідомлення шведської газети «Дагенс Нюхетер», яка 19 лютого 1948 року на підставі даних, отриманих з неназваних джерел, опублікувала, серед іншого, кілька прізвищ енкаведистів з мінського НКВС, які брали участь в катинських розстрілах. І тільки результати роботи комісії Палати представників США, передані радіостанцією «Голос Америки», спонукали польську пресу розгорнути величезну пропагандистську кампанію.

Починається кампанія «протестів» проти «брехливих американських вигадок», в якій взяли участь навіть такі шановані вчені, як професор Леопольд Інфельд. З друку виходить брошура журналіста Болеслава Вуйтіцкого «Правда про Катинь» (вид. «Чітельнік», Варшава, 1952, видання друге 1953). У своїй книзі Вуйтіцкій б'є всі рекорди журналістської підлості та опортунізму. Брошура дослівно повторювала положення радянського повідомлення 1944 року.

Настав 1956 рік, XX з'їзд КПРС, на якому Микита Хрущов виступив зі своїм відомим таємним доповіддю про сталінські злочини. Справа Катині взагалі не фігурувало в доповіді, проте, сам факт доповіді мав величезне значення. Адже таким чином відпадав моральний аспект радянської аргументації 1944 року. Система, яка могла знищити десятки тисяч власних громадян (в чому зізнався тодішній радянський лідер), - в стані винищити і тисячі польських військовополонених.

На XXII з'їзді КПРС Хрущов пішов ще далі в засудженні сталінізму і відкрив завісу над іншими злочинами 1936-1953 рр., Що, в кінцевому рахунку, прискорило його власне падіння. Уже багато років курсують чутки, що саме в той період Хрущов звернувся до Владислава Ґомулці з пропозицією сказати правду про Катинь і покласти провину на Сталіна, Берію, Меркулова і інших, покійних вже, видних представників сталінської гвардії. Гомулка рішуче відмовився, мотивуючи свою відмову можливим вибухом загального обурення в Польщі і посиленням антирадянських настроїв. Якщо пропозиція Хрущова дійсно мало місце, то відмова Гомулки слід вважати однією з найбільших помилок в історії ПНР. Правда про Катинь допомогла б, нехай частково, усунути одну з перешкод, що стоять між польським і російським народами. Розділили ці народи такі трагічні події, як пакт Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 року й що з нього акт 17-го вересня; масова депортація мирного польського населення вглиб СРСР в 1940-41 рр .; Катинський злочин і, нарешті, видача влітку 1944 року учасників Варшавського повстання на розправу німцям. У цьому переліку Катинський злочин стоїть осібно. Акти 23 серпня і 17 вересня 1939 року можна ще виправдовувати міркуваннями політичного і стратегічного порядку, нехай і непереконливо, тут є хоч видимість аргументації. Депортацію польського населення в 1940 році можна пояснювати внутрішньою політикою радянської влади, а затримку з настанням на Варшаву в серпні 1944 року - особливої ​​стратегією. Однак винищення понад десяти тисяч військовополонених, в тому числі третини всієї інтелектуальної еліти польського народу, нічим не можна пояснити. Залишається тільки визнати факти, з'ясувати всі обставини, назвати винних, навіть якщо деякі з них уже немає в живих. Жахливі злочини фашистів у роки війни розділили свого часу єврейський і німецький народи, але Німеччина зуміла справедливо покарати злочинців, і сьогодні вже немає ненависті між Ізраїлем і ФРН.

Як не дивно, але в нинішньому замовчуванні катинської справи зацікавлена ​​вже не стільки радянська сторона, як керівництво ПНР. Ще один злочин в довгому переліку сталінських злодіянь не здивувало б в СРСР нікого, не з'явилася б несподіванкою і потрясінням. Важко знайти в СРСР хоча б одну сім'ю, так чи інакше, чи не постраждала в роки сталінського терору. Все це в Радянському Союзі було добре відомо, а після XX з'їзду КПРС в 1956 році про сталінські злочини заговорили відкрито. Падіння Хрущова призвело до замовчування сталінських злодіянь, але вони все ж залишилися в пам'яті народу. Повторимо: головні сили, які гальмують поширення правди про Катинь, - апарат влади ПНР, що, природно, «не викликає ніяких заперечень» з боку радянського Старшого Брата.

Після хрущовської ери слово «Катинь» більше не згадувалося в офіційних польських публікаціях навіть тоді, коли мова йшла про злодіяння часів війни. Ось уже двадцять років цензура старанно викреслює це слово, навіть якщо автори дотримуються радянської версії 1944 року. У першому виданні польської Великий енциклопедії було опубліковано статтю про Катині з поясненням, що це «місце німецького злочину». У наступних виданнях енциклопедії ця стаття не фігурує.

Історія і совість світу

Абсолютне мовчання радянської сторони і неможливість дослідження катинської трагедії - все це пригальмувало, але не зупинило розслідування злочину. Завдяки зусиллям польської еміграції і об'єктивних зарубіжних істориків виявилися нові факти.

У 1957 році відбулася подія, що мало для з'ясування катинської трагедії дуже велике значення. 7 липня 1957 року західно-німецький тижневик «7 Таге» опублікував копію і переклад документа, який був наданий редакції одним поляком, в роки війни працювали в будівельних загонах Тодта. Цей документ, датований 10 травня 1940 року, з грифом «цілком таємно», за підписом Тартакова, начальника мінського НКВС, був адресований його московському начальству - генералам Зарубіну і Райхману. Документ був знайдений на початку війни серед паперів, залишених у будинку НКВС у Мінську. Це була стиснута інформація про ліквідацію таборів в Козельську, Старобільську і Осташкові. У рапорті згадується хтось Бур'янов, представник центру НКВС, відповідальний за проведення всієї «акції». Крім того, в ньому зазначалося: ліквідацію «Козельська» здійснили під Смоленськом частини мінського НКВС під прикриттям 190-го піхотного полку, ліквідацію «Осташкова» в районі Бологоє - частини смоленського НКВС під прикриттям 129-го піхотного полку, що стояв у районі Великих Лук, «Старобільська» в районі Дергачів - харківське НКВС під прикриттям 68-го піхотного полку запасу. Операція закінчилася між 2 і 6 червня 1940 року. Відповідальний за операцію - полковник Б. Кучков.

У 1957 році цей незвичайний документ не залучив належної уваги. Історики зацікавилися ним значно пізніше. Пройшли роки. Тижневик «7 Таге» давно вже закрився, його співробітники роз'їхалися в різні боки. Кілька років по тому цією публікацією зацікавився англійський історик Луї Фітцгиббон, який віддав багато сил з'ясуванню катинської справи. Він не зміг напасти на слід оригінального документа, який, очевидно, повернули його хазяїну, а той за ці роки, швидше за все, вже помер. Зміст документа і історія його виявлення свідчать на користь його автентичності. Як з'ясувалося пізніше, в 1940 році 68-й піхотний полк дійсно було розташоване в районі Харкова.

Поворотним пунктом в дослідженні катинської справи стали пошуки польського історика, що проживає в США, професора Януша К. Зведеного. Він народився в 1921 році у Варшаві, брав участь у вересневій кампанії 1939 року, потім воював у лавах варшавських повстанців. Після війни навчався в Італії, Англії і потім в США, де в університеті штату Айова під керівництвом професора Вернона Ван-Дайка захистив магістерську дисертацію на тему «Відповідальність за катинські злодіяння». У наступні роки він викладав в різних університетах США, зараз професорує в Помонском коледжі. Всі ці роки він не залишав Катинську тематику. Його гучна робота «Смерть у лісі» ( "Death in the Forest") вийшла друком англійською в 1962 році. Безперечно, на сьогоднішній день - це найкраще, що написано про Катині. Книга перекладена на кілька мов, але до сих пір не вийшла по-польськи.

У 1971 році вийшла друком перша робота англійського історика Луї Фітцгиббон, який криваву розправу в Катині присвятив вже в цілому чотири книги, докладно освітивши багато аспектів справи.Для англомовних читачів роботи цього історика яких багато важать, вони як би пом'якшують обурливе ставлення до катинської справи в роки війни з боку урядів США і Великобританії. По крайней мере, одна з його книг повинна була вийти по-польськи, в одному з емігрантських видавництв.

Роботи Фітцгиббон ​​розбурхали громадськість Англії. Англійське телебачення в програмі Бі-Бі-Сі виступило з великої передачею, присвяченій катинської справи. У Палаті громад з цього ж питання виступив член Палати Анрі Нів. За пропозицією лорда Бернбай, великого друга Польщі 17 червня 1971 Палата лордів провела засідання по катинської справи. В англійській пресі розгорілася запекла суперечка - чи в змозі ООН зробити які-небудь конкретні кроки з розслідування катинського питання. Якраз в цей час, в липні 1971 року народження, газета «Дейлі Телеграф» опублікувала інтерв'ю з ізраїльтянином Абрамом Видра, який роки війни провів в радянських концтаборах, де, за його твердженням, йому довелося мати справу з колишніми енкаведистами, які брали участь в Катинському розстрілі і в «ліквідації» двох інших таборів.

І знову увагу світу була прикута до Катині. На жаль, і цього разу, перемогла концепція «не дратувати чутливий Радянський Союз», тим більше що це був час розквіту детанта. Число публікацій про Катині в вільному світі продовжує зростати, але віз і нині там ...

Сьогодні світ не потребує нових даних для визначення винних в Катинському злочині, все знають, хто несе відповідальність за катинські злодіяння, хто замучив в Катині польських офіцерів. Якби винна була дійсно фашистська Німеччина, то Радянський Союз з-під землі б викопав всіх винних і влаштував їм показовий процес, будь то в Москві або в Варшаві. Адже з гітлерівських каральних загонів, що налічували по кілька сотень людей, повинен був хоч хто-небудь вціліти! Радянські судді розбирали справи колишніх військових злочинців. У 1977 році був засуджений до розстрілу хтось Андрій Якушев, звинувачений в тому, що в роки війни у ​​Львові він був комендантом табору радянських військовополонених ( «Жицє Варшави» від 5 травня 1977 року). У 1978 році в Радянському Союзі було страчено кілька громадян, які служили під час війни в німецьких каральних загонах ( «Жицє Варшави» 21 грудня 1978 року). Цих злочинців зуміли відшукати через 32 і 33 роки після закінчення війни. Тільки гітлерівських «катинських лиходіїв» ніхто не може знайти.

У 1974 році, 20 квітня, відомий американський вчений Юліус Епштейн в своїй статті, опублікованій в західнонімецької газеті «Ді Вельт», повідомив дивну новину: нібито китайське уряд має в своєму розпорядженні документальної кінострічкою, яка демонструвала фрагменти катинського розстрілу чи вбивства поляків з двох інших таборів. Це повідомлення викликало серйозні сумніви і взагалі здавалося малоймовірним. Навіщо потрібно було створювати «речові докази» злочину, яке збиралися вічно зберігати в таємниці? При більш уважному аналізі інформація «Ді Вельт», проте, не здається настільки сумнівною. Не можна забувати про масштаби масових вбивств в СРСР. Досвід показав, що винищення тисяч людей вимагає певної техніки і організації. В СРСР в 1936-1939 роках, а потім і в Катині розстрілами займалися зовсім не аматори, а професійні кати, які добре знали свою справу. Жертв треба було вміти конвоювати, пов'язувати, підбивати до могил. Щоб убити опір, жертву влучним пострілом в потилицю, потрібна «відточена техніка». Не підлягає сумніву, що НКВС «виховував» такі кадри. Масове вбивство польських військовополонених могло послужити хорошим матеріалом для створення «навчально-методичних» фільмів. Ось чому вищевказаний фільм взагалі-то міг з'явитися. Якщо копії його дійсно були передані китайському уряду, то це могло статися під час корейської війни 1950-1953 років, коли Китай і Північна Корея стояли перед завданням «ліквідації» великого числа американських і південнокорейських військовополонених. КНР отримала матеріал для інструктажу, який дозволяв краще освоїти техніку масового вбивства. Якщо уряд КНР має цієї стрічкою, то має сенс звернутися до нього із закликом - надати її не тільки «професійно зацікавленим» особам, а й світової громадськості.

У 1976 році в Парижі у видавництві «Літературного інституту» вийшла книга Станіслава Свяневича «В тіні Катині», відразу придбала широку популярність. Книга професора Свяневича - своєрідний щоденник автора про пережите в 1939-1944 рр., З безліччю цінних даних про польських полонених в СРСР, а також роздуми про різні аспекти катинської справи. Кульмінаційний момент книги - опис перебування автора на станції Гнездово 30 квітня 1940 року. Особливо знаменно його щиросердне зізнання, що до публікації німецького повідомлення в 1943 році йому навіть в голову не приходила думка, що його товаришів перебили у прилеглому лісі. Професор Свяневич, будучи глибоким знавцем Росії, не міг, однак, припускати, що злодіяння, подібні досконалим гітлерівцями на польській землі, могли мати місце і в СРСР.

Книга Станіслава Свяневича деяким чином підводить підсумок всьому написаному про Катині. Подальші дослідження можливі тільки після оприлюднення радянських документів.

Безперечно, дуже важливим не тільки з моральної, а й з політичної точки зору з'явився факт появи як в СРСР, так і в еміграції з Радянського Союзу голосів, що вимагають повного розкриття катинської таємниці. Про Катині писав Олександр Солженіцин в III томі «Архіпелагу ГУЛАГ». Велике моральне значення має діяльність українського публіциста і поета Святослава Караванського, який 30 років провів у радянських тюрмах і таборах. Саме в тюрмі від інших зеків він уперше почув про Катинь. У вересні 1969 року він вислав до відповідних радянські інстанції вимога про проведення слідства про Катині. Він вказав двох можливих свідків, колишніх катинських вохровцев, про існування яких він дізнався у в'язниці. Його звинуватили в наклепі на Радянський Союз і 23 квітня 1970 року засудили до додаткового десятирічному тюремного ув'язнення. Він звільнився лише в 1979 році і в 1980 році покинув СРСР.

Число людей в СРСР, що вимагають розкриття правди про Катинь, расло. І це надзвичайно важлива тенденція: тільки повна правда може скріпити дружбу двох народів.

У сорокову річницю катинського злочину, в квітні 1980 року, велика група радянських правозахисників, що живуть в даний час на Заході, опублікувала заяву наступного змісту:

«У ці пам'ятні та скорботні для Польщі дні ми, радянські правозахисники, хочемо ще раз запевнити своїх польських друзів, а в їх особі і весь польський народ, що ніхто з нас ніколи не забував і не забуде про ту відповідальність, яку несе наша країна за злочин, скоєний її офіційними представниками в Катині.

Ми впевнені, що вже недалекий той день, коли наш народ віддасть належне всім учасникам цієї трагедії, як катам, так і жертвам: одним - в міру їх злодіяння, іншим - в міру їх мучеництва.

Квітень 1980

Людмила Алексєєва, Андрій Амальрік, Володимир Буковський, Борис Вайль, Томас Венцлова, Олександр Гінзбург, Наталя Горбаневська, Зінаїда і Петро Григоренко, Борис Єфімов, Тетяна Житнікова (Плющ), Аріна Жовківська (Гінзбург), Юлія Закс, Едуард Кузнєцов, Павло Литвинов, Кронид Любарський, Володимир Максимов, Володимир і Галина Малинкович, Раїса Мороз, Віктор Некрасов, Владлен і Світлана Павленкова, Леонід Плющ, Галина Салова (Любарська), Надія Світлична, Павло Стокательний, Валентин Турчин, Борис Шрагіна, Юрій і Вероніка Штейн, Тетяна Ходорович . »

До цієї заяви додали свої підписи і багато інших.

пам'ятники Катині

Пам'ять про Катинь жива і в Польщі, і серед поляків у вигнанні. У 1972 році в Лондоні виник польський комітет, що зайнявся збором коштів на спорудження пам'ятника жертвам Катині. Чотири роки англійські влади лагодили роботі комітету всілякі перешкоди, побоюючись демаршів з боку радянського уряду. Спочатку здавалося, що пам'ятник вдасться поставити в центрі Лондона, в легко доступному для туристів місці. Але це не вдалося. Нарешті, у вересні 1976 року на Гуннерсбергском кладовищі, розташованому в західному районі англійської столиці, був відкритий пам'ятник у формі невисокої обеліска з написами на постаменті. Місце було обрано вкрай невдало, туристи заглядають туди рідко. І все ж спорудження цього пам'ятника можна вважати перемогою, оскільки посольство СРСР в Англії заявляло рішучі протести проти його встановлення. Обурення викликає, однак, компромісне формулювання тексту, зображеного на пам'ятнику по-польськи і по-англійськи. Напис говорить, що обеліск споруджений в пам'ять понад десяти тисяч польських полонених з Козельська, Старобільська і Осташкова, «зниклих без вести» в 1940 році, з яких 4500 ексгумували в 1943 році з братських могил в Катині. Не знаючи, де знаходяться ці місця, випадковий перехожий може подумати, що мова тут йде не про СРСР, а, наприклад, про Аргентину і що ці 4500 - жертви якийсь епідемії. Обеліск з подібним написом образливий для жертв Катині. Необхідно замінити цей напис на більш точну.

Значення цього пам'ятника все-таки велике, адже це перший в своєму роді меморіал в пам'ять Катині. споруджений в одній зі столиць світу. За цим пам'ятником пішли інші. У вересні 1980 року пам'ятник жертвам Катині з'являється на одному з кладовищ Торонто в Канаді. Напис на ньому говорить: «Пам'яті 15000 польських військовополонених з таборів Козельська, Старобільська і Осташкова, загиблих в 1940 році на території СРСР. У братських могилах Катині, близько Смоленська, було виявлено понад 4500 жертв, замордованих радянськими органами держбезпеки ». А в травні 1980 року були відкриті такі пам'ятники: в Йоганнесбурзі (Південно-Африканський Союз) з написом «Катинь. 1940. Пам'яті 14500 військовополонених, замордованих катами Сталіна. Совість світу звертається до справедливості », а також в Нью-Британ (США, штат Коннектикут). У багатьох центрах польського розсіювання ведуться зараз роботи зі створення нових пам'ятників і меморіальних дощок жертвам Катині.

Зведення невеликого пам'ятника жертвам Катині на Військовому кладовищі (так зване Комунальне) в районі Повонзкі у Варшаві стало подією першорядної важливості. Вже багато років поспіль одну з ділянок цього цвинтаря вважався символічною могилою Катині. У дні національних свят поляки покладали там квіти і запалювали лампади. У травні 1981 року виник «негласний» комітет, який приступив до збору коштів на пам'ятник загиблим польським офіцерам. 31 липня 1981 на символічній могилі Катині на Військовому кладовищі був встановлений пам'ятник: хрест із сірого граніту, висотою в 3.85 м, з датою «1940» на схрещенні і з написом на постаменті: «Козельськ». На двох кам'яних стовпах, приєднаних до хреста бронзовими ланцюгами, були висічені слова «Старобільськ» та «Осташково», а на плиті біля підніжжя пам'ятника - напис «КАТИНЬ», літери «В. П. »(« Вічна пам'ять ») і герб незалежної Речі Посполитої - орел з короною. Директор кладовища не заперечував проти встановлення пам'ятника, попросив лише привести в порядок будівельний майданчик. Численний натовп, яка була присутня при відкритті пам'ятника, з увагою вислухала «Слово про Катині», повторюється кілька разів протягом дня.

Однак органи польської держбезпеки не поставився до пам'яті загиблих з належною повагою. У ніч з 31 липня на 1 серпня 1981 на кладовищі в'їхали якісь машини. Вранці від пам'ятника залишилося лише порожнє місце - хрест вирвали з підстави, стовпи з написами і плита зникли. Щоб зняти хрест, вагою в 8 тонн, використовували, швидше за все, підйомний кран.

Осквернення варшавського пам'ятника Катині викликало загальне обурення. Негласний цивільний комітет, поповнений новими членами, перетворився в Цивільний комітет будівництва пам'ятника жертвам Катині. Почалася нова акція зі збору коштів.

У 1989 році на місці розстрілу в Катині було споруджено меморіал ^5.

Офіційне оприлюднення правди про Катинь

Страшна правда катинського лісу, в кінці кінців, стала відома всьому світу. У березні 1989 року новий польський уряд офіційно перенесло звинувачення у вбивстві з німців на таємну радянську поліцію НКВС. У 1992 році російський уряд оприлюднило документи, що доводять, що за вбивство і його приховування відчували відповідальність радянське Політбюро і НКВД ^6, а також те, що наказ про це був відданий І.В. Сталіним ^7.

СПИСОК

РАДЯНСЬКИХ ОФІЦІЙНИХ ОСІБ І ПРАЦІВНИКІВ НКВС,

персонально відповідальних за масові вбивства польських офіцерів у 1940 році * ⁸

Берія Л.П., комісар держбезпеки
Берешков, полковник
Богданович, ст. лейтенант
Бородинскій П.
Борісовец, ст. лейтенант
Василевський, капітан
Волков, полковник
Губа, ст. лейтенант
Демидович, капітан
Єгоров С.Є., майор, в 1945 р генерал-майор
Зарубін В.М., в 1945 р генерал-майор
Іванов, капітан
Кадище, майор
Киршин (або Кірскін), комісар
Косинкін ​​П.Є., генерал
Круглов С.М., генерал
Купріянов, полковник
Лебедєв, майор

Лейбкінд, ст. лейтенант
Лебедевской, полковник
Мазур Павло, майор
Меркулов В.Н ,, генерал
Миронов, полковник
Молотов В.М.
Морський, агент
Райхман Л.Ф., генерал
Розуван Яким, шофер
Рибак Л., полковник
Сєров І.А., комісар держбезпеки
Сирітський, агент
Сталін І. В.
Старикович, лейтенант
Урбанович, полковник
Федотов П.Ф., комісар
Ельман, майор

* Список, природно, неповний, його слід продовжити і завершити.

висновок

Я вирішив написати реферат саме на цю тему, тому що мені хотілося докладніше дізнатися про скоєний в ту страшну весну злочині (швидше за катастрофу), його мотиві і розслідуванні. Я вважаю, що мені це вдалося. Я знайшов велику кількість літератури, документів, фотографій та інших матеріалів на цю тему. Детально вивчивши всі ці матеріали, я зрозумів, що ще багато невідомого і нерозкритого відбувалося під час багаторічного ганебного періоду нашої історії протягом майже всього XX століття. На жаль, великої кількості людей, які загинули в часи тиранського правління Сталіна (а також Леніна і його послідовників) і його репресій, не повернути, тому треба хоча б вміти визнавати свої помилки і шанувати пам'ять тих. У зв'язку з цим, радує той факт, що в даний час відбувається відновлення старих і створення нових пам'ятників і меморіалів, присвячених таким подіям, а також оприлюднення всієї правди про це і численних йому подібних злочинах.

Список використаної літератури:

1. «Документи зовнішньої політики, 1939 р, частина 2», видання Міністерства закордонних справ Російської федерації, м.Москва 1992 р;

2. Антонов-Овсієнко А. «Кар'єра ката»;

3. Берія Серго «Мій батько Лаврентій Берія»;

4. Данилов А., Косулина Л., «Історія Росії XX століття», вид. «Просвещение», 1996 р;

5. Ежевскій Леопольд «Катинь 1940», вид. «Глос», 1980 р;

6. Журнал «Питання історії», №1, 1993 р;

7. Зоря Ю. «Режисер катинської трагедії»;

8. Мацкевич Юзеф «Катинь», 1988р;

9. Стаття "Katyn Massacre", "Encyclopedia Britannica OnLine" (http://www.eb.com/);

10. Стаття "Katyn", "encyclopedia. com "(http: // encyclopedia. com /);

11. Стаття «Йосип Сталін. Немає людини - немає проблеми ... », енциклопедія« Злочини століття », вид. «ІнтерДайджест», м.Мінськ, 1995 р;

12. Стаття «Катинь - підтвердити або спростувати», газета "Московские Новости" від 21 травня 1989 р;

13. Стаття «Катинь», «Великий енциклопедичний словник», вид. «Радянська енциклопедія», м.Москва, 1991 р;

14. Стаття «Катинь», «Універсальна енциклопедія» (http: // www. Km. Ru /);

15. Стаття «Розстріл у Катині», «Енциклопедія для дітей», том 5, частина 3-тя, «Історія Росії - XX століття», вид. «Аванта +», м Москва, 1996 р

Додаток 1.

СУВОРО СЕКРЕТНО
(З О.П.)

Всесоюзна Комуністична Партія (більшовиків). ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Тов. Берія

№ П13 / 144.
5 березня 1940 р

Виписка з протоколу № 13 засідання Політбюро ЦК від 193 м
_________________________________________________________

Рішення від 5.III.40 р

144. Питання НКВД СРСР.

I. Запропонувати НКВД СРСР:

1) Справи про які перебувають у таборах для військовополонених 14.700 чоловік колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників і тюремників,

2) а також справи про арештованих і перебувають у в'язницях західних областей України та Білорусі в кількості 11.000 чоловік членів різних к-р шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків - розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання - розстрілу.

II. Розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред'явлення звинувачення, постанови про закінчення слідства і обвинувального висновку - в наступному порядку:

a) на осіб, які перебувають у таборах військовополонених - за довідками, що подаються Управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР.

б) на осіб заарештованих - за довідками із справ, що подаються НКВД УРСР і НКВС УРСР.

III. Розгляд справ та винесення рішення покласти на трійку, в складі т.т. Меркулова, Кабулова і Баштакова (начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР).

СЕКРЕТАР ЦК

Додаток 2.

[Герб СРСР]

СРСР
НАРОДНИЙ КОМІСАРІАТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
"" Березня 1940 р
№ 794 / Б
м Москва

СОВ. ТАЄМНО
від 5.III.40 р

ЦК ВКП (б)

товаришами СТАЛІНУ

У табори для військовополонених НКВД СРСР і в тюрми західній області Укpаине і Белоpуссіі в даний вpемя содеpжится велика кількість колишніх офицеpов польської армії, колишніх pаботников польської поліції та pазведивательних оpганов, членів польських націоналістичних к-p паpтий, учасників вскpитих к-p повстанських Організацію, пеpебежчіков тa ін. Всі вони є заклятими ворогами радянської влади, пpеісполненнимі ненависті до радянського стpой.

Військовополонені офіцер і поліцейські, перебуваючи в табори, ведуть антирадянську агітацію. Кожен з них тільки і чекає звільнення, щоб мати можливість активно включитися в боpьбу пpотив радянської влади.

Оpганами НКВД в західних областях Укpаине і Белоpуссіі вскpит pяд повстанських к-p Організацію. У всіх цих к-p Організацію активну pуководящую pоль гра колишні офіцер колишньої польської армії, колишні поліцейські та жандаpмов.

Сpеди задеpжаться пеpебежчіков і наpушітелей госгpаніци також виявлено значне число осіб, якому є учасниками к-p шпигунських і повстанських Організацію.

У табори для військовополонених содеpжится всього (не рахуючи солдатів і унтеp-офіцеpского складу) - 14.736 колишніх офицеpов, чиновників, поміщиків, поліцейських, жандаpмов, тюpемщіков, осадників і розвідник - за національністю понад 97% поляки.

З них:

У в'язницю західних областей Укpаине і Белоpуссіі всього содеpжится 18.632 аpестованних (з них 10.685 поляки), в тому числі:

Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВД СРСР вважає за необхідне:

I. Запропонувати НКВД СРСР:

1) Справи про що знаходяться в табори військовополонених 14.700 чоловік колишніх польських офицеpов, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідник, жандаpмов, осадників і тюpемщіков,

2) а також справи про арештованих і знаходяться в в'язницю західних областей Укpаине і Белоpуссіі в кількості 11.000 чоловік членів різноманітним к-p шпигунських і дівеpсіонних Організацію, колишніх поміщиків, фабpікантов, колишніх польських офицеpов, чиновників і пеpебежчіков -

- pассмотpеть в особливому поpядке, з пpименением до них вищої меpи покарання - pасстpела.

II. Рассмотpеніе справ пpовести без виклику аpестованних і без пpед'явленія звинувачення, постанови про закінчення слідства і обвинувального висновку в наступному поpядке:

а) на осіб, які перебувають в табори військовополонених - по спpавкам, пpедставляют упpавлением у справах військовополонених НКВД СРСР,

б) на осіб аpестованних - по спpавкам з справ, пpедставляют НКВД УРСР і НКВД БРСР.

III. Рассмотpеніе справ і винесення pешения покласти на тpойка, в складі тт. Меpкулова, Кобулова і Баштакова (начальник 1-го спецвідділу НКВД СРСР)

НАРОДНИЙ КОМІСАР ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Союзу РСР

(підпис)
(Л.БЕРИЯ)

Додаток 3.

З

Копія.

При підписанні договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік нижчепідписані уповноважені обох сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі. Це обговорення привело до нижченаведеному результату:

1. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є кордоном сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви по відношенню Віленської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять до складу Польської Держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарев, Вісли і Сяну.

Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку.

У всякому разі, обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди.

3. Стосовно південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленості в цих областях.

4. Цей протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

Москва, 23 серпня 1939 року

Друк. з збереженої машінопіской копії:
АВП РФ, Ф. 06, оп. 1, п. 8, д. 77, л. 1-2
Опубл. в зб. Рік кризи ... - Т. 2. - С. 321.

Матір Божа, стражденна і перемагає,

Ти, що стояла на Голгофі біля хреста Ісусового,

Я знаю, Ти побувала і в лісі Катинському ...

Ти бачила, як ряд за поруч падали вони в землю,

Немов зерна пшениці,

З яких зійдуть хліба сили народної,

Ти колихала їх тишею лісу,

Що і понині стоїть онемелий.

А довелось чи Тобі побачити і тих, хто стріляв,

Хто виконував нелюдський цей наказ?

Ти їх добре розгледіла?

І простила їх всіх?

Так, вчинити інакше Ти не могла.

Ти пам'ятала слова, сказані Сином Твоїм:

«Прости їм, Отче, бо не відають, що творять».

Так допоможи ж і нам їх пробачити.

Амінь.

(3. Пєшковський, переклад С. Ларіна.)