|
Реферат на тему:
Курдська проблема в Іракської республіці в 90-рр. ХХ століття
Ірак - багатонаціональна держава. Причому три його націо-нальні і конфесійні групи є великими (млн. Чол.): Араби-суніти - 7, араби-шиїти - 7-8, курди - 3,5. У зв'язку з цим питання внутрішньодержавної стабілізації виступає як одна з найважливіших проблем іракського керівництва. Воно уважно стежить не тільки за станом «рідний сунітської» опозиції, а й за міжнаціональної та конфесійною ситуацією.
Зокрема, курдська проблема - хронічна. В останні де-сятілетія вона загострювалася разом з ростом національного Самос-знання курдів, які єдині серед великих народів БСВ не отримали національної незалежності. Як відомо, в минулому вони внаслідок англійської колоніальної політики і інших історичних факторів виявилися розірваними територіально між 4 государ ствами (кількість курдського населення в кожній країні, млн. Чол.): В Туреччині - 15, Іраку та Ірані - по 3,5, Сирії - 0,6.
Шиїтська ж проблема в Республіці Ірак в 80-90-і роки обост-ріласьв зв'язку з приходом до влади в Ірані шиїтського духовенства на чолі з імамом Хомейні. Вимога ІРІ змінити соціальне і національне положення іракських шиїтів стало однією з головних причин ірано-іракської війни і подальшої напруженості на півдні Іраку.
Які були глибинні соціальні причини тривалих антиурядових виступів різних національних і конфесійних груп іракського населення?
Відносно курдів, компактно проживають і переважаючих в північних районах країни, Багдад проводив політику недопущення ні за яких обставин національного курдського суверенітету, що, однак, не виключало маневрування сторін у взаємних контактах. З приходом до влади в Іраку президента Саддама Хусейна замість діалогу перемогли диктаторські методи розмови і відносин Багдада з курдами. Це, в свою чергу, призвело до посилення збройної боротьби іракських курдів.
Хоча під тиском місцевих курдських рухів і міжнародної громадськості Багдад був змушений в 1974 р утворити Курдська автономний район, самостійні функції останнього були, по суті, або декларативними і фіктивними, або поверхневими і на місцях фактично повністю контролювалися центром. Таке становище не дозволяло курдам розпоряджатися своїми природними ресурсами (особливо багатих на нафтові розробками Кіркука, Мосула і ін.), Розвивати повноцінно національне просвітництво, культуру і органи самоврядування. Досить обмежені можливості існували і в справі становлення національного промислового і комерційного підприємництва. Неодноразово урядові війська проводили широкомасштабні каральні кампанії проти курдів-опозиціонерів рівнинних і гірських районів.
У період ірано-іракської війни курди виступали за вигнання представництва центральних іракської влади з районів прожи-вання курдів. Крім того, посилилися їх вимоги щодо розширення частки півночі країни при використанні валютних надходжень від нафтопромислів, а також від нафтопереробки. Багдад вдався до же-сточайшім методів придушення бунтівних регіонів. Самий жахливий приклад - умертвіння всіх жителів міста Халабджа хімічною зброєю. Каральні акції особливо посилилися після закінчення ірано-іракської війни в Перській затоці.
З таким становищем курди не могли погодитися, і тому на території так званого іракського Курдистану вже протягом не одного десятиліття діють політичні націоналістичні організації (найбільші з них - Демократична партія Курдистану і Патріотичний союз Курдистану), що мають свої збройні загони. Ведучи з перемінним успіхом політичну і збройну боротьбу за створення вільного і суверенного Курдистану, вони постоян-но шукають можливості для досягнення своїх цілей.
Шиїтському населенню Республіки Ірак, що становить понад 60% жителів країни, також було відмовлено в равноправномпредста-ництво в центральних і провінційних законодавчих і ис-виконавчими органах влади. Рівень життя і розвиненість господарства півдня значно відставали від показників по центральному регіону. Особливо в скрутному становищі перебували жителі сільських районів і, в першу чергу, так звані «болотні араби» нижнього межиріччя Тигру і Євфрату. Мали місце і протиріччя через не-рівноцінності соціальних позицій між сунітським і шиїтським духовенством і мазхабами в суспільній структурі Іраку. Режим С.Хусейна був безкомпромісним щодо опозиції і тут.
Особливо трагічними відносини між центром, з одного боку, і курдами і шиїтами - з іншого, стали в 90-і роки.
2 серпня 1990 р режим Багдада, завдавши раптовий і масажують-ний військовий удар, окупував сусідню державу Кувейт і анексував його «історично належить Іраку 19 провінцію». Майже піврічна військова підготовка міжнародної коаліції противників режиму С.Хусейна на чолі з США, що супроводжувалася вимогами до Багдаду піти з Кувейту і компенсувати його втрати, призвела, врешті-решт, до реалізації великомасштабної операції під кодовою назвою «Буря в пустелі».
За місяць бойових дій технічно і організаційно набагато більш оснащена армія США, ряду інших членів НАТО та військових підрозділів Саудівської Аравії розбили саддамівським війська в Кувейті, а також в південних прикордонних районах Іраку. Більш того, авіація і ракети коаліції зруйнували основні військові, примушує-лені і інфраструктурні об'єкти Іраку, включаючи і ряд ключових об'єктів Багдада. Режим С. Хусейна був змушений припинити по-споруд дії і змиритися з поразкою (хоча всередині країни через засоби масової пропаганди та інформації проголошувався гасло про перемогу революційного Іраку над імперіалізмом і його поплічниками). Почалася від імені ООН серія міжнародних санкцій проти Республіки Ірак.
В умовах очевидного великої військової поразки Багдада в другій війні в Затоці внутрішні опозиційні режиму С. Хусейна сили визнали виниклу політичну кон'юнктуру в країні досить сприятливою, щоб відкрито виступити проти багдадського режиму і таким чином домогтися своїх програмних цілей.
У 90-ті роки в складі великої внутрііракской опозиції дей-ствовали різні рухи і організації, які вели боротьбу не тільки під суто політичними і соціальними, а й під національними і релігійними прапорами. Серед них були як організації зі стажем діяльності в десятиліття, так і утворилися в роки ірано-іракської війни. Не всі вони виявилися життєздатними. Так, деякі саморозпустилися або влилися в коаліції, інші ж збереглися на зародковому рівні. Однак в країні з різним ступенем ефективності і результативності діяло декілька порівняно великих політичних організацій, переважно національного і конфесійного напрямків - це: на півночі країни - курдські воєнізовані політичні освіти; на півдні - шиїтські повстанські сили.
Скориставшись тимчасовим паралічем центральної влади Іраку, вони протягом короткого періоду мобілізувалися і перехопили ініціативу в ряді провінцій на півночі і півдні країни. Як заявили на початку 90-х років курдські і шиїтські опозиціонери, «вони пред'являють Багдаду звинувачення не тільки і не стільки через утисків політичного характеру. Саддам Хусейн не хоче отда-вать частина владних функцій регіонам »1.
Тому політичні завдання сторін (Центру та зазначених пери-феєрій) були кардинально протилежними і фактично виключали компроміси з принципових питань. Залишався лише один шлях - боротися до перемоги або режиму С.Хусейна, або протистоять йому сил. З огляду на порівняно потужний військовий потенціал режиму Багдада, іракська опозиція одностайно погоджується з необхідно-стю втручання США або інших зовнішніх сил для повалення С. Хусейна і допомоги опозиційним рухам.
На півночі через ослаблення підтримки місцевим правитель-тиментом емісарам з боку Багдада курдські опозиційні організації та повстанські загони спільно з місцевими курдськими функціонерами в першій половині 1991 р встановили свою повну владу не тільки над гірськими і сільськогосподарськими районами так званого «курдського автономного району», але і над низкою великих міст. На перших порах дії Демократичної партії Курдистану (ДПК) Масуда Барзані (контролює райони, прилеглі до Туреччини) і Патріотичного союзу Курдистану (ПСК) Дж. Талабані (контролює сектор, що межує з Іраном) були успішними, хоча і велися в роз'їдає суперечностями союзі. На своєму шляху до встановлення контролю над Курдистаном вони не зустріли будь-якого серйозного со-спротиву.
Однак вже з літа 1991 року багдадський режим, оговтавшись від сумних підсумків «кувейтської кампанії», приступив до перегрупування своїх збройних сил. У жовтні Багдад оголосив військову і економічну блокаду Курдистану.
С. Хусейн мобілізував для цього військові контингенти чисельно-стю 100 тис. Чол., Включаючи свої елітні формування та військові частини, зняті з півдня (користуючись при цьому тим, що американські війська припинили військові дії і зняли загрозу їх відновлення в цьому регіоні) 2 . Всі ці сили були кинуті на силове придушення курдів. Почалася кампанія не тільки знищення повстанських збройних загонів, політичних і адміністративних утворень, а й безжальної розправи над мирним населенням Курдистану.
Як показала дійсність, хоча іракська армія зазнала жорстокої поразки в операції «Буря в пустелі», у неї залишилося достатньо сил, щоб здійснити каральні акції всередині країни. Масштаби фізичного знищення курдів були колосальними. За деякими даними, всього з 1988 р (коли поновилися військові операції Багдада проти курдської опозиції) урядові війська вбили 200 тис. Курдів і знищили 5 тис. Деревень3. Іракські курди опинилися в ситуації серйозного підриву нормального відтворення їх генофонду.
Тому США, Англія, Франція і Туреччина взяли на себе відповідь-відальність за виживання курдів, здійснивши операцію «Розрада». Вони визначили зону, заборонену для перебування і ведення військових і поліцейських операцій іракської армії, встановивши тут свою військову прикриття. Потім заборонили з'являтися літакам Багдада в повітряному просторі Курдистану (тобто припинили бомбардування і обстріл з повітря іракської авіацією), організували поставку про- забезпечення, палива, електроенергії, налагодили медичне об-слуговування. Таким чином, з-під контролю багдадських влади були виведені багато районів півночі країни.
Це дозволило курдського повстанського руху перегруппі-рова. На території, що потрапила під контроль СБ ООН - НАТО (на північ від 36 градусів північної широти), курди приступили до віднов-новлення своїх поселень, а також адміністративно-общинних і хо-господарських структур, відновили посіви, зайнялися скотарством.
Більш того, забезпечені гарантії іракських курдських районів від втручання Багдада в їхнє життя дозволили створити тут ємний тил для підтримки військових операцій національно-визвольно-го курдського руху в східних провінціях Туреччини. Анкара була вельми стурбована новим етапом розгортання боротьби турецьких курдів за свій суверенітет, який отримував підживлення військовими засобами і силами з території іракського Курдистану. Він же служив базою перегрупування всіх повстанських сил як в Туреччині, так і в Іраку.
Тому, спираючись на домовленість з Багдадом і мовчазне байдужість з боку Запада4, турецькі збройні сили з 20 березня 1995 року розпочали широкомасштабну каральну операцію як в межах Турецької Республіки, так і на території Республіки Ірак. Турецька армія чисельністю 35 тис. Чоловік вторглася в курдські райони Іраку за чотирма напрямками. В операції були задіяні 450 танків і БТР, 40 літаків і велика кількість вертольотів. Війська заглибилися на територію Іраку на 50 кілометрів при ширині фронту в 380 км. Усупереч попереднім заспокійливим запевненням світовій спільноті з боку Анкари, дії турецької армії і авіації привели до великих жертв серед мирного населення, а 15 тисяч курдів були вимушені бігти з районів, які зазнали турецьким атакам5.
Режим С.Хусейна, уважно стежачи за діями турецьких військ в прикордонних районах Іраку і «пережовуючи» в засобах масової інформації виникли проблеми міжнародного права, по суті, вітав каральні дії турків проти курдів (які до того ж супроводжувалися вибаченнями і запевненнями Анкари щодо порушення прикордонного суверенітету Республіки Ірак).
Зовсім іншу позицію зайняли через тиждень після початку курдської акції Туреччини уряди низки західноєвропейських гос-ударств - вони стали вимагати негайного припинення військових дій і виведення турецьких військ з території Іраку. Серед цих країн були ФРН, Італія, Нідерланди, Швеція, Норвегія. Заклопотаність акцією Анкари була висловлена і МЗС Російської Федерації в заявах від 23 та 30 березня 1995 р
Під тиском світової громадської думки, головним чином з боку вищезгаданих держав, 24 березня 1995 року Генеральний секретар ООН Бутрос Галі заявив в Нью-Йорку про необхідність негайного виведення турецьких військ з окупованих терріторій6. Анкара була змушена відкликати свій експедиційний корпус7.
Проте влада Багдада порахували акції Анкари на півночі Іраку недостатніми для ліквідації загрози з боку опозиції. Тому в 1996 році урядові танкові підрозділи увірвалися в місто Ербіль, що служив оперативною базою ворогів режиму С. Хусейна, і зрівняли його із землею, а так звана «армія опозиції» була повністю унічтожена8.
Незважаючи на те, що іракські курди пережили дві великі військово-каральні акції з боку Багдада і Анкари, нині на півночі Іраку фактично існує суверенна курдська держава з парламентом і армією. Дана обставина обумовлена активним втручанням США, які аж до сьогоднішнього дня продовжують підтримувати режим створеної на півночі Іраку «забороненою для польотів іракської авіації зони». Представники іракської опозиції періодично ведуть переговори у Вашингтоні (причому американський Конгрес виділив 97 млн. Дол. На фінансування 7 головних опозиційних режиму С. Хусейна груп). Користуючись цим, американська адміністрація проводить активну діяльність щодо примирення протиборчих курдських організацій ДПК і ПСК, по консолідації антисаддамівської опозиції по лінії Іракського національного конгресу (ІНК). У зв'язку з цим, з 8 по 12 лютого 2000 року, незважаючи на протести РІ Генеральному секретарю ООН Кофі Анану і голові Ради Безпеки, «делегація держдепартаменту США в супроводі представників МЗС Туреччини знаходилася в іракському Курдистані і зустрічалася з лідерами ДНК і ПСК з метою продовження процесу примирення між зазначеними організаціями відповідно до домовленостей, укладених ними раніше в Вашингтоні і Анкарі »9. Експерти вважають, що територіальної цілісності Іраку не існує. Йде еволюційний процес розколу країни.
У перспективі не виключені нові рецидиви вооруженнихдей-тей між іракською армією і курдськими військовими підрозділами. Причому, слід зазначити, збройні сутички трапляються і між самими курдськими організаціями. Так, у вересні 2000 року на півночі Іраку відбулися зіткнення між бійцями ПСК (Ірак) і повстанцями з Курдської робочої партії (Туреччина), в яких загинуло понад 60 осіб10. Таким чином, можна констатувати, що політична і соціальна ситуація в Курдистані, в тому числі і в його іракській частині, продовжує залишатися напряженной11.
У 90-ті роки дуже загострилася політична і військова ситуація на півдні Республіки Ірак - в провінціях компактного проживання шиїтського арабського населення. Надзвичайність небезпеки для баг-дадского режиму була обумовлена наступним: 1) тут знаходяться головні шиїтські святині ісламу - Кербела і Неджеф (гробниці верховних шиїтських імамів Алі і Хусейна); 2) Ісламська Республіка Іран, де при владі варто шиїтське духівництво, відстоює принцип встановлення конфесійної соціальної справедливості в Республіці Ірак - щоб представники шиїтської громади, склад-ляющие більшість населення цієї країни, стали основною полі-тичної силою іракської державності. В іншому випадку ши-ітскій південь буде вести боротьбу аж до свого відділення проти будь-якого режиму Багдада; 3) в Тегерані влаштувався і з початку 80-х років активно протистоїть Багдаду Бакр аль-Хакім - духовний керівник шиїтської антібагдадской опозиції, так званого Вищої ради ісламської революції в Іраку (вСіріі) 12; 4) шиїтський рух стало однією з провідних сил координаційної Ради Іракського національного конгресу - політичної опозиції режиму С. Хусейна.
Повстанський шиїтський рух охопило багато районів півдня Іраку: як сільські та заливні (між Тигр і Євфрат) землі так звані «болотних арабів», так і ряд міст, включаючи такі ключові, як Кербела і Неджеф13.
Іракська армія застосовувала тут ту ж тактику, як і в Курдистані - виконувала наказ про збройний придушенні будь-якого опору владі. Вона не зупинилася і перед обстрілом міст (поза руйнувань залишилися комплекси святих гробниць імамів Алі і Хусейна). Надалі, скориставшись руйнуваннями одних і старістю інших будівель навколо цих гробниць, глинобитні та малоповерхові квартали були знесені і утворилися пустирі для розбивки відкритих парків і лужаек14.
Після запеклих боїв у населених пунктах, розуміючи бесперспек-ність опору переважаючим їх регулярним військам ре-жиму, повстанці пішли в болотисті віддалені місця іракського півдня.
Але потім і ці райони були піддані методичним бомбар-ження і обстрілу іракської армії. Жертви серед мірногонасе-лення були вельми великими. У розпачі маси людей нелегально переходили на іранську територію і стали тягнути там істота-вання знедолених беженцев15.
Звернення опозиційних іракських організацій16 до РБ ООН привели до втручання Заходу в ситуацію в цьому регіоні Іраку: на 32 паралелі був встановлений кордон, на південь від якого було заборонено залітати іракської авіації під загрозою знищення без попереджень її літаків.
Однак Багдад не примирився з втратою свого контролю над південними провінціями і шукав приводу для повернення туди своїх військ. У червні 1993 р, використовуючи вчення своїх танкових частин, Багдад знову провів щільну бомбардування шиїтських повстанських районів, що спричинило нові численні жертви серед мирного населення. У відповідь на ці дії іракської армії в жовтні 1993 року США провели військові навчання ВПС поблизу міста Ель-Кук, розташованого у 32 паралелі, тобто на північному кордоні «забороненої зони», певною СБ ООН для режиму С. Хусейна17.
Слід зазначити ще один негативний для Багдада аспект: у зв'язку зі складною політичною обстановкою на півдні країни Тегеран використовував проблему іракських біженців, які переходять через іранський кордон, для посилення дипломатичного тиску на режим С. Хусейна з метою домогтися від нього поступок по колу проблем двосторонніх міждержавних переговорів (зокрема, в питаннях про іракських літаках, що перелетів до Ірану, про розчищення, судноплавстві, кордоні по річці Шатт-ель-Араб і іншим) 18.
У свою чергу, режим С. Хусейна розгорнув широку пропо-гандістскую кампанію, що викриває «терористичну діяч-ність ворогів Іраку при активній підтримці США і аравійських реак-ційних монархій». У Багдаді, Кербелі та Неджефі були відкриті фотовиставки, що показують результати агресивного втручання США у внутрішні справи суверенної Іраку. На них демонструються бойові дії сторін, зруйновані міста, села, мости, електростанції, фабрики і заводи, жертви серед мирного населення, гори трофейного американської зброї і інші свідоцтва колоніального гноблення Америкою незалежності іракського народу. Разом з тим через засоби масової інформації Іраку народ закликають чинити опір американському диктату: наводяться трагічні дані про жертви серед населення країни як результаті нав'язаної США тотальної блокади суверенного і гордого іракської держави. Так, за іракським і міжнародними даними, всього за 10 років дії міжнародних санкцій в Іраку загинули близько 1,5 млн. Чоловік (з них три чверті складають діти у віці до п'яти років). Основні причини загибелі людей - недоїдання, респіраторні захворювання, діарея19. З іншого боку, збройні сили Іраку, по можливості, чинять опір діям авіації США, яка, за даними іракського уряду, з 1991 року здійснила понад 190 тисяч вильотів на іракську територію. За період з грудня 1998 року по вересень 2000 року, як заявив представник сил ППО РІ Ясін Джасем, іракці збили або вразили більше 10 західних військових самолетов20.
Слід зазначити, що ще в 1998 році Багдад, звинувативши експертів Комісії ООН зі спостереження, контролю та інспекцій в шпигунстві на користь США, припинив будь-яку співпрацю з ними. У відповідь авіація США та Великобританії в грудні 1998 року бомбардувала Багдад і інші об'єкти країни. Такі дії США значно розширили в міжнародному співтоваристві коло країн, які виступають за якнайшвидше зняття санкцій Ради Безпеки з Ірака21.
Хоча в останні роки режим С. Хусейна переживає критичний період, коли північ і південь країни фактично відрізані від контролю Багдада, населення страждає від зовнішньої блокади, а ряд західних експертів через світові засоби масової інформації навіть не виключає розпаду Республіки Ірак на три самостійні частини, слід зазначити , що дисципліна в підконтрольній Багдаду частини країни між 32 і 36 паралелями дуже стабільна і немає видимої загрози дестабілізації громадського порядку. Більш того, заклю-ного в травні 1996 р угоду «нафту за продовольство» між ООН і Іраком дозволяє тепер режиму кілька підправити своє фінансове і матеріальне становище - на рівні близько 2,7 млрд. Дол. В рік з 4 млрд., Дозволених отримати Іраку за експорт його нафти (причому, в 2000 році в зв'язку з різким зростанням світових цін на нафту доходи Іраку також зросли) 22. Природно, ООН намагається контролювати розподіл більшої частини цих коштів на продовольство і медикаменти для населення різних регіонів країни, в тому числі і для південних і північних провінцій. Однак, і іракський уряд докладає зусиль для спрямування не-яких надходжень нафтодоларів на зміцнення своєї государ-ственной машини, на військові і державно-господарські цілі. Не можна не відзначити, що мали місце серйозні порушення амери-Канський компаніями взятих зобов'язань щодо постачання відпо-ціалу вантажів.
В цьому плані дуже важлива позиція іноземних держав щодо збереження цілісності Республіки Ірак. Якими б не були претензії до нинішнього керівництва Багдада з боку правлячих кіл Кувейту, Ірану, США, Саудівської Аравії, Туреччини, ніхто з них не заперечує необхідність збереження єдиного неподільного Іраку і про це публічно заявляє. Природно, у кожного з названих держав є свої причини на підтримку такої точки зору, і, крім іншого, всі вони зацікавлені в збереженні статус-кво щодо сформованих міждержавних кордонів і в забезпеченні політичної стабільності в регіоні Перської затоки.
Таким чином, на закінчення можна констатувати наступне: воєнної поразки режиму С. Хусейна у війні за Кувейт негайно викликало повстання етнічно-курдської на півночі і шиїтський конфесійної на півдні політичної опозиції; жорстоке їх по-тиск урядовими збройними силами; встановлення натовського «повітряного парасольки» і іншого силового прикриття регіонів Республіки Ірак на північ від 36-ї і на південь від 32-ї паралелі; дію протягом усього повоєнного років жорстокої міжнародної економічної і політичної блокади Іраку, санкціонованої РБ ООН. Нині перед керівництвом РІ і іракським суспільством продовжують стояти проблеми виживання і скасування нав'язаної ззовні військової, економіч-ської і політичної «зашморгу».
Список джерел та літератури
1 Джомхуріеісламі 25 06 1993.
2 Файненшл таймс.8.12.1991.
3 Монд, 17.01.1992.
4 Прем'єр-міністр Тансу чілер попередньо по телефону переговорила з Біллом Клінтоном і іншими главами західних держав. Вона запевнила їх у гострій необхідності даної акції і дотриманні турецькими збройними силами принципів ООН (Нью-Йорк таймс, 22.03.1995).
5 Фігаро, 28.03. 1995.
6 Нью-Йорк таймс, 25.03.1995; Фігаро, 25.03.1995.
7 Курдистан рапор. - 1995. - № 9. - С.35-38; Джомхуріят (Туреччина), 1.04.1995.
8 Аль-Ахрамуіклі, липень 1995.
9 Ас-Саура (Дамаск), 22.03. 2000, с. 19.
10 Халідж таймс (ОАЕ), 1.10.2000; Джомхуріят (Туреччина), 21.09.2000).
11 Зурбаева-Хатоева П. Проблеми, що стосуються курдів. - Тбілісі, 2000. - С. 5.
12 Джомхуріеісламі (Тегеран), 6.01.1983; 14.10.1991.
13 Кейхан, 12.05.1991; Араб таймс, 9.06.1991.
14 Халідж таймс, 12.11.1991; 4.10.1993.
15 Еттелаат, 27.06.1993; 13,08.1995.
16 Вища Рада ісламської революції (вСіріі), очолюваний Бакромаль-Хакімом, Іракський національний конгрес (ІНК) та інші (Аль-Ахрам. 15.11.1991; 2.10.1991; 3.07.1992).
17 Аль-Гумхурія (Каїр), 1.11.1993.
18 Еттелаат, 29,06.1993; Аль-Джомхурія (Багдад), 27.06.1993; Аль-Ахрам. 22.08.2000.
19 Аль-Гумхурія, 22.08.2000.
20 Баболь (Багдад), 11.09.2000; Аль-Гумхурія, 12.09.2000.
21 Аль-Ахрам (Каїр), 30.08.2000.
22 Фінансові новини, 24.05.1996.
|