Михайло Федорович Романов

сем відомо про сумний завершення правління династії Романових, на підставі останніх подій, що відбувалися в країні і згадуваних в засобах масової інформації, але мало хто знає про зародження цієї династії, про її родоначальнику, про те, продовженням якого був відомий всім Петро I, Олександр II і Микола II. Мені хотілося б розкрити образ цієї людини і детальніше про нього розповісти в цій роботі, сподіваюся вас це теж заінтерісует.

Михайло Федорович Романов не тільки родоначальник династії, він провів в життя безліч перетворень, змінивши ситуацію, що склалася на Русі в кінці 16 і початку 17 століть. При ньому стався розквіт промисловості, з'явилися мануфактури, почалося формування всеросійського ринку, було налагоджено дипломатичні і торгові зв'язки, піднялося сільське господарство. Завдяки його розумній політиці набагато поліпшилося життя простого народу, прикрашена Москва стала дійсно центром Росії. Михайло Федорович ознаменував собою початок нової епохи в російській історії - епохи Російської імперії.

Вперше рід Романових заявив про себе коли цар Іван Васильович, прозваний потім Грозним одружився з Анастасією Романівні, дочки його ближнього боярина Романа Юрійовича Захар'їна, онука Кошкіна, предок якого «знатна людина» за великого князя Івана Даниловича Калити в'їхав до Москви з «Прусська землі» , як свідчить родовід, і його прозвали в Москві Андрієм Івановичем Кобилою. Від п'ятого сина його Феодора Кішки пішов «Кошкін рід», представники якого блищали при московському дворі в XIV і XV століттях. Це була єдина нетитулованих боярська прізвище, чи не потоплений в потоці нових титулованих слуг, що навалилися до Москви з половини XV ст .. Серед князів Шуйских, Воротинського, Мстиславских - Кошкіна вміли утриматися в першому ряду боярства.

Існує переказ, що ще святий Геннадій Костромської, часто відвідував будинок Романа Юрійовича і його дружини Уляни Федорівни, одного разу, благословляючи дітей Романа Юрійовича - синів Данила, Микиту і дочку Анастасію - пророкував їй царське подружжя, а всьому роду Романових славне майбутнє. Іван Грозний, який любив свою дружину Анастасію, приписував смерть її тим засмучення, які терпіла вона від палацових чвар і, через 18 років після її смерті, питав у листах князя Курбського: «Навіщо ви розлучили мене з моєю дружиною? Якби у мене не забрали телиць моєї, кронових жертв (т. Е. Страт боярських) не було б ». Інший же сучасник, говорячи про славні діяння Грозного до смерті цариці Анастасії, зауважує: «а потім наче страшна буря, що налетіла з боку, збентежила спокій його доброго серця».

Син Романа Юрійовича Захар'їна - Микита, рідний брат цариці Анастасії - єдиний московський боярин, який залишив по собі добру пам'ять в народі: його ім'я запам'ятала народна билина, представляючи Микиту в своїх піснях про Івана Грозному благодушним посередником між народом і крутим до вподоби царем. З шести синів Микити особливо видавався старший Федір своєю добротою і допитливістю. Англієць Горсей, що жив тоді в Москві, в своїх «записках» каже, що Федір неодмінно хотів навчитися по латині, і на його прохання Горсей склав для нього латинську граматику, написавши в ній латинські слова російськими літерами. Є сказання, що Федору Микитовичу Романову цар Федір Іоаннович готовий був передати свій престол, який зайняв Борис Годунов. Останній же, захищаючи себе від підступів бояр, уклав в темницю Олександра Микитовича Романова-Юр'єва-Захар'їна, на якого, скарбник його, «холоп землевласник» на прізвисько Бартенєв, спокушений подарунками Насіння Годунова, родича царя, зробив донос, звинувачуючи Олександра Микитовича в намірі отруїти царя різними зіллям, припасеними їм для цієї мети. У будинок Олександра Микитовича був посланий Михайло Салтиков, для того, щоб провести обшук. У коморі, в скринях з грошима, ключі від яких зберігалися у Бартенєва, знайдені були мішки з різними травами і корінням. Ці речові докази відправили в Патріарший Двір, де зібралися бояри з патріархом Іовом, ставлеником Бориса, які вирішили, що все трави і коріння «чарівні», приготовані для того, щоб отруїти царя, і тому Романових-Юр'єва-Захар'їним схопили і привели на суд до патріapxy і звинуватили не тільки Романових, а й їхніх родичів у замаху на життя Бориса.

Справа тривала майже цілий рік і на початку липня 1601 р Боярська Дума засудила зрадників до позбавлення майна і засланні в ув'язнення, в різні віддалені місця.

Олександра Микитовича, з приставом Леонтієм Ладиженським, заслали в Усольє Луду, на Біле море, де потім його задушили; а Михайла Микитовича, з приставом Михайлом Тушинському, «заточили» у Велику Перм, в Ниробскую волость. Його привезли зимою 1601 р і так як Тушин, відповідно до даного наказу, не знайшов поблизу Нироб зручного приміщення для в'язня, то наказав викопати для нього землянку. Мало того, він закував Михайла Микитовича в ланцюзі і звелів давати йому тільки хліб і воду. Землянка була тісна і сира, в ній влаштували піч і пробили отвір для світла.

Добрі жителі Нироб, шкодуючи в'язня, навчили своїх дітей носити йому молоко, квас, масло та інше, і хлопчики, граючи біля землянки, спускали через отвір свої припаси; але хитрість ця скоро була розкрита і шість Ниробцев сильно постраждали. Відісланих приставом до Москви, як зловмисників, їх катували, і тільки двоє з них, за царювання В. І. Шуйського, повернулися на батьківщину, інші ж закінчили життя на тортурах.

Михайло Микитович жив у землянці досить довго і переказ говорить, ніби він був заморити голодом сторожами, що скучив дивитися за в'язнем.

У царювання Михайла Федоровича, 17 листопада 1627 р селяни села Нироб були нагороджені обильною грамотою.

Боярина Івана Микитовича, з приставом Іваном Смирним-Мамонтовим, заслали 30 липня 1601 р в Пелим. Василя Микитовича з стрілецьким сотником Іваном Некрасовим, відправили 1 липня 1601 р в Яренск, звідки, в листопаді 1602 р перевели до брата, в Пелим. Тут вони сиділи в одній хаті, прикуті ланцюгами до різних кутах. У 1602 р, 15-го січня, за царським указом, з них були зняті ланцюга; але Василь місяць по тому, 15-го лютого, помер на руках свого брата Івана, який також був хворий чорною неміччю (паралічем) і не володів рукою і ногою.

Федір Микитович був засланий, з ратманов Дурова, в Холмогорський повіт, в Антонієвих-сийской монастир, заснований під час царювання Івана Грозного преподобним Антонієм. Монастир цей знаходиться в 165 верстах від Архангельська, вгору по річці Двіні. Розташовувався він в пустельному місці, вся околиця була вкрита лісами, озерами і болотами.

Монастир був побудований на невеликому низинному острові озера Велике Михайлове, був обнесений огорожею і тільки з одного боку мав сполучення з берегом, так що здалеку здавався плаваючим; свою назву Сийского він отримав від річки Вони ж, що протікає поблизу нього. Згідно з указом царя Бориса, в монастир заборонено було пускати прочан, щоб уникнути зносин з висланим зрадником. Там Федора Микитовича неволею постригли в ченці і назвали Філаретом. Йому відвели для житла окрему від інших невелику келію, під церквою Благовіщення Богородиці, поруч з льохами, а для нагляду помістили в тій же келії, 6ельца, якому викликано було доносити не лише про вчинки, але навіть про слова в'язня.

Важка була життя Філарета в сийской монастирі, тим більше, що Дуров, вважаючи його зрадником, поводився з ним грубо. Змінив Дурова, пристав Богдан Воейков, надходив ще гірше. Бажаючи показати свою старанність, він намагався навіть очорнити перед царем Філарета. З християнською смиренністю переносив інок Філарет свою долю, він трудився як простий чернець і незабаром, заслужив любов і повагу всього монастиря. Лише душевні страждання примушували його згадувати про чоловіка і дітей, про яких він, в перший час свого ув'язнення, не мав ніяких звісток. «Дружина моя 6едная, навмання вже чи жива? - говорив нещасний. - Де вона? Чаю де-небудь туди її замчалі, що і слух не зайде. То мені і хвацько, що дружина і діти, як згадаєш їх, так наче хтось Рогатин в серці кольне ».

Незабаром, проте, не дивлячись на суворий нагляд, знайшлися добрі люди, які, жаліючи безвинного страждальця, взяли в ньому активну участь, і втішали його не тільки звістками про його сімействі, але іноді передавали взаємну листування.

У 1602 р, Борис Годунов вирішив пом'якшити участь залишилися в живих Романових. В цей час було полегшено становище і Філарета. Приставу Воєйкова велено було: «спокій всякої до нього тримати, щоб йому ні в чому потреби не було. Дозволено також, буде захоче, стояти на Крилосі, але щоб ніхто з ним ні про що не розмовляв ».

В келії Філарета Микитовича, згідно з його бажанням, було дозволено жити замість Бєльці, старця, «в якому б крадіжки якого не сподіватися». Монастир знову був відкритий для прочан, із суворим наглядом, щоб відвідувачі не мали зносин з Філаретом, який в 1605 був присвячений в ієромонахи, а потім в архімандрити тієї ж Ойской пустелі.

Тещу Феодора Микитовича, дворянку Шестову, відправили 1 липня 1601 р з приставом Яковом Вельяминова, в Чебоксари, в Нікольський дівочий монастир, де її постригли в черниці. Дружина Феодора Микитовича - Ксенія Іванівна, звинувачена у співучасті посягання на життя Бориса, була розлучена з чоловіком і заслана в Новгородський повіт, в Обонежскую пятину, в Тол-Єгор'євський цвинтар, що належав Важіцкому монастирю. Тут її неволею постригли в черниці і нарекли Марфа. Коли привезли Ксенію Іванівну в Тол-Єгор'євський цвинтар з приставом, ім'я якого не збереглося, там не виявилося зручного приміщення для в'язня, тому для неї було збудовано особливу невеликий будинок, обнесений колом високою огорожею. Місце для будівництва було вибрано піднесене, далеко від житлових будівель, поблизу церкви цвинтаря та перетворена на північ.

Околиці Толвуя були найсумніші: кругом болото, поросле густим різнобарвним мохом і покрите подекуди залізистих посухою. Онезьке озеро майже постійно буре, з своїм одноманітним гучним прибоєм хвиль, підходить до самого цвинтаря; вдалині, на горизонті, синіють берега Чіл-чоловічої волості, а зліва видно острів, що належить Палеостровскому монастирю.

В особі священика Егорьевского монастиря, отця Єрмолая, з непохитною розумом і твердим розумом, черниця Марфа знайшла заступника, який зважився, не боячись небезпек, супроводжувати їй. Він разом із сином своїм Ісааком допомагав і дбав в усьому Марфу Іванівні.

У царювання Михайла Федоровича (18 березеня 1614 г.) священику Єрмолай Герасимову і синові його була завітала волость в Обонежской пятине, Вишегорского стану, а селянам Петру Тарутине, з цвинтаря Тол-Егорьевскаго, Глезуновим, того ж цвинтаря і Андрєєвим, Сно-Губською волості , цвинтаря Кіжскаго, за їх заслуги були дані землі та грамоти.

Ці селяни, за радами священика Єрмолая, дізнавшись, що Марфа Іванівна сумує незнанням про долю свого чоловіка, виявили готовність пробратися до нього. Їм треба було багато тямовитості і відваги, щоб відкрити перш за все місце укладення Філарета Микитовича, а потім пуститися в далеку дорогу за 500 верст, щоб побачити укладеного і поговорити з ним. Скільки часу Марфа Іванівна пробула в Тол-Єгор'євському цвинтарі - точно невідомо.

Сина їх Михайла, майбутнього царя, якому йшов шостий рік, відправили на Білоозеро з опальними тітками: княгинею Марфою Микитівна Черкаська, Анастасією Микитівною (тоді ще дівицею), з дружиною Олександра Нікітіча- Ульянов Семенової (народженої Погожевою).Серед цього родинного гуртка, маленький Михайло та його сестра Тетяна Федорівна (8-ми років) терпіли на Білоозері «тяжку потребу» і росли при дуже суворих умовах. Достовірно відомо, що пристава, що спостерігали за змістом опальних, часто відмовляли їм навіть у молоці та яйцях для їхнього столу, а турботливі тітки не могли допроситися і шматка полотна, необхідного для білизни дітям.

Одночасно з Романовими були заслані всі боярські прізвища, пов'язані з їх родом шлюбними узами: князі Черкаські, Шестунови, Рєпніни, Сийского, Карпови і інші. Це гоніння на Романових раніше відомий Авраам Паліцин ставить у число гріхів, за які Бог покарав землю Руську смутою. Півтора роки по тому Борис Годунов дозволив матері Михайла Федоровича черниці Марфу повернутися до дітей на Білоозеро, а трохи згодом і всім Білоозерськ засланим переселитися в Юр'єв-Польський повіт, в рідну вотчину Романових, село Клин.

У 1605 р Лжедмитрій, намагаючись утвердитися на престолі, надав особливу увагу своїм уявним родичам, повернувши із заслання Нагих і Романових. Феодору Микитовичу він надав Ростовську митрополію, а Івана Микитовича звів у сан боярина і останки померлих на засланні братів його дозволив з пошаною перевезти до Москви і поховати в родовій їх усипальні - Ново-Спаському монастирі.

Після зведення з престолу Шуйського, Москва обрала в царі Владислава, сина польського короля Сигізмунда, хоча патріарх Гермоген тоді вже вказував на юного Михайла Федоровича Романова, але інші духовні люди хотіли бачити на престолі князя В. В. Голіцина. Після укладення договору з гетьманом Жовківський було складено «велике посольство», на чолі якого стояли: митрополит Філарет (Романов) і князь В. В. Голіцин. Посольство це пощастило на затвердження договір про обрання Владислава в Московські царі. Уму і спритності Жовківського приписують видалення осіб, що були представниками знатних родів, які могли бути небезпечними суперниками Владислава.

Незабаром з Москви поїхав Жовківський, прихопивши з собою Василя Шуйскаго з братами. Від'їзд гетьмана був викликаний тим, що він отримав наказ короля замінити Владислава їм самим, тобто, щоб Москва присягнула Сигізмунду, про що скоро дізналися в Москві від посольства, відправленого до короля, яке повідомляло з дороги, що багато російських людей під Смоленськом цілують хрест Сигізмунду.

Салтиков та інші бояри, які одержували подачки від Сигізмунда, бажали присягнути прямо йому, але патріарх Гермоген повстав проти впливу поляків, явившись патріотом і зберігачем православ'я. У своїх грамотах патріарх закликав «всіх не зволікаючи, по зимовому шляху, зібратися з усіх міст, йти збройними ополченнями до Москви на польських і литовських людей».

Перш ніж зібралося ополчення підійшло до Москви, поляки 19 березня побилися з москвичами. Підоспілі передові загони ополчення з князем Дмитром Михайловичем Пожарським, пораненим в цьому бою, дали можливість відкинути поляків, які замкнулися в Кремлі і Китай-місті, при чому для зручності оборони спалили всю Москву і Замоскворчье.

У квітні місяці московські посли були пограбовані і відправлені бранцями до Польщі, а 9 червня 1611, Сигізмунд взяв приступом Смоленськ. Потім шведи, 16 липня, взяли обманом Новгород, який обрав собі в царі Філіпа, одного з синів шведського короля. Тоді ж в Пскові з'явився самозванець Сидорка, якого іноді називають третім Лжедмитрием. Сигізмунд, по взяття Смоленська, поїхав до Польщі на сейм, святкувати свою перемогу, а в Москву послав загін кінноти під начальством гетьмана Хоткевича.

Після взяття Смоленська і Новгорода Московська держава була близькою до падіння. Країна залишилася без уряду, тому що боярська дума була скасована в Москві, коли поляки захопили Кремль. Але коли ослабли політичні сили, у влади встали люди, які допомогли об'єднання народних мас, що пішли на виручку гибнувшей землі. На чолі цих осіб перебував патріарх Гермоген, який, за свідченням літописця: «яко стовп непохитної стояв серед Руської землі, стояв один супроти їх усіх, аки велетень чоловік без зброї і без ополчення військового». Голосно лунав голос святителя з Кремля, який в своїх грамотах різних містах звільняв від присяги Владиславу і закликав до повалення іноземців. «І Русь озброїлася за віру, за свої святині, за мощі, находівшііся в престольному Кремлі». Поляки примушували Гермогена підписати грамоту до московським послам, щоб вони поступилися волі Сигізмунда, але патріарх відмовився. Після цього Гермогена взяли під варту в підземеллі Чудова монастиря, куди спускали йому через вікно хліб і воду.

Коли 5 серпня 1611 р Сапга провіз повз ополчень, що стояли під Москвою, провіант полякам у Кремль, туди пробрався городянин Родіон Мосев. Він пробрався на закінчення до патріарха Гермогену, який почув від нього, що підмосковне ополчення думає присягнути воренка (синові Тушинського Злодія і Марини Мнішек), на поспіх склав останню свою грамоту, щоб відправити в Нижній-Новгород. Отримавши цю грамоту, протопоп Сава, зібравши жителів у місцевий собор, звернувся до них з промовою, щоб утвердитися на єднання «очистити землю». Простий мужик, Кузьма Мінін Сухоруков, торговець м'ясом, обраний до числа земських старост, під впливом слів протопопа сказав: «Православні Люди! коли хочете допомогти московським державі, яка не пошкодуємо надбання нашого, двори свої продамо, дружин і дітей закладемо, станемо чолом бити, шукати, хто б заступився за істинну православну віру і став би у нас начальником ».

Стали збирати жертви, давали «третю грошенят», тобто третю частину майна, як «порішив світ». Набравши достатньо грошей, вирішили шукати воєводу. За вказівкою Мініна обрали князя Д. М. Пожарського, який жив за сто верстов від Нижнього у своїй вотчині, лікуючись від отриманих ран. Пожарський погодився з тим, щоб хто-небудь з пасадскіх людей відав господарською частиною ополчення - «у того великого справи були і скарбницю збирав», при чому вказав на Мініна.

Недолік військової сили і грошей змусив нижньогородців написати окружну грамоту до інших міст. На їх заклик відгукнулося багато міст, і першим був р Коломна. Коли звістка про новий ополченні дійшло до Кремля, то сиділи там під замком московські бояри перестерігали народ грамотами в Кострому і Ярославль, бути вірними Владиславу і погрожували разом з поляками пaтріapxy, щоб він переконав нижньогородців також залишитися вірними Владиславу. Але Гермоген був непохитний і сказав: «Хай буде над ними милість від Господа Бога і від нашого смирення благословення». Це були останні слова патріарха, якому поляки перестали спускати в підземеллі їжу, і він 17 лютого 1612 р помер мученицьки, голодною смертю.

Повільно просувався Пожарський до Москви, так як він не один управляв військом, при кото-ром був земський собор, що ясно видно з грамоти від 7 квітня надісланій з Ярославля в усі міста, в якій князь просив надіслати йому «виборних для царського оббирання», тобто обрання. 14 серпня 1612 р народне ополчення, під проводом князя Пожарскаго, прибуло до Троїце-Сергеевской Лаврі, де була зустрінута архімандритом Діонісієм, улюбленцем загиблого Гермогена, з усією братією і розташувалося тут на останній стан перед Москвою.

Десять днів по тому, 24 серпня, стався найстрашніший бій, коли билися з світанку до сутінків. Окопи і остроги по шести разів переходили з рук в руки. Зі страшним втратою гетьман Хоткевич змушений був відступити до Воробйовим горах і більш не наважився підступати до Москви.

Засіли в Кремлі поляки страшенно голодували. Разом з ними ту ж доля несли і захоплені ними російські бояри, в числі яких був і боярин Іван Микитович Романов з своїм племінником Михайлом Федоровичем і його матір'ю черниця Марфа.

Нарешті, після довгих переговорів, 22 жовтня 1612 ополчення рушило на приступ, і козаки взяли Китай-місто, але поляки зважилися ще триматися в Кремлі, вичікуючи приходу підмоги. А що йшов до них на виручку король Сигізмунд, три рази підступав до Волоколамськ, три рази був відображений і пішов назад. Дізнавшись про це, поляки вийшли з Кремля з умовою, щоб їм було збережено життя.

Ополчення, очистивши Москву, мало укласти свою перемогу обранням царя, для чого Пожарський закликав по 10 виборних від кожного міста, але були міста, які надіслали більше число своїх представників, так Нижній-Новгород надіслав 19 осіб.

Всього було 277 підписів під грамотою обрання Михайла Федоровича, з них 57 належать духовенству, 136 боярам і вищим службовим чинам, а решта 84 - міським виборним.

Спочатку собор розпався на партії і за словами літописця: «на багато днів бисть зборів людям, справи ж утвердити не можуть і всує метуть смо і овамо». Якийсь дворянин з Галича подав письмову думку, що ближче всіх по спорідненості до колишніх царям варто Михайло Романов, а тому його і треба вибрати в царі. Пролунали голоси противників, але в цей час з лав вибірників підійшов до столу донський отаман і поклав на нього писання. «Яке це писання ти подав отаман?» - запитав його князь Пожарський. «Про природно-царя Михайла Федоровича», відповів отаман, який ніби-то і вирішив справу. Це було 7 лютого на попередньому обрання, а остаточний вибір був відкладений до 21 числа, і в міста були відправлені люди, щоб дізнатися думку народу. Посланці повернулися зі звісткою, що у всіх одна думка: «бути государем Михайлу Федоровичу Романову, а опріч його ніяк нікого на державу не хотіти». У тиждень православ'я, першу неділю Великого посту, 21 лютого 1613 року, були призначені остаточні вибори. Кожен чин подав письмову думку, і у всіх їх значилося одне ім'я - Михайла Федоровича.

Тоді кілька духовних осіб з боярином на чолі були послані на Червону площу, і не встигли вони з піднесеного місця запитати народ, кого хочуть в царі, як все закричали: «Михайла Федоровича»!

Літописець зазначає, що Михайла Федоровича просили на царство «сродственного його заради Соуза (союзу) царських іскор», а Авраамій Паліцин називав Михайла «обраним від Бога перш його народження».

Але мало нове лиходійство не зруйнувало мрії російського народу. Михайло Федорович з матір'ю своєї, після московської облоги, поїхав в свою Костромську вотчину, село Домніна, де ледь не зазнав нападу зграї поляків, яка в 1613 році пробралася в Галицький і Костромської повіти. Факт перебування поляків в Залізно-Борівському монастирі, всього в 15-20 верстах від Домніна встановлений історією. Звідси вони шукали дороги в Домніна, щоб убити новообраного царя і тим самим викликати смуту, вигідну для них. Вони не дійшли до Домніна якихось 2-х верст, що зустрівся їм Домнінская селянин Іван Сусанін, колишній довіреною особою Романових, відчуваючи небезпеку, повів їх у протилежний бік - до села Ісупова, а в Домніна послав свого зятя, Богдана Сабініна, до царя Михайлу Федоровичу зі звісткою про небезпеку і радою сховатися в Іпатіївському монастирі, поблизу самої Костроми, побудованому в XIV столтетіі мурзою Четом, предком Годунова. Цей монастир підтримувався вкладами Бориса, а при Лжедмитрій був подарований останнім Романовим, як вважають, за все те, що вони зазнали від Бориса. Навмисно блукаючи по Ісупівське болоту і сусіднім лісах цілу ніч і ранок наступного дня, незважаючи на тортури, Сусанін відкрив лиходіям местопребинія Михайла Федоровича і був ними порубаний в селі Ісупов. Інший селянин, що залишився безіменним зробив такий же подвиг поблизу Волоколамська.

У 1839 рпід час царювання імператора Миколи I в Костромі споруджено пам'ятник царю Михайлу Федоровичу і селянину Іван Сусанін.

Отже Михайло Федорович після московської облоги жив в Костромській вотчині, і в Москві не знали, де він знаходиться. Тому, посольство, яке складалося з Феодорита, архієпископа Івано-Франківського і Муромського, Оврамія Паліцин, Шереметьєва і ін., Вирушило спершу в Ярославль, а звідти в Кострому, куди приїхав, 14-го березня, супроводжуване хресним ходом, при. величезному скупченні народу, пішло в Іпатіївський монастир повідомити про обрання і бити чолом Михайлу Федоровичу і його матері черниці Mapфе. Але посли зустріли сильне небажання погодитися на обрання з боку, як сина, так і його матері. Черниця Марфа не хотіла бачити свого сина на престолі, а юний обранець відповідав послам: «з великим гнівом і плачем», що він государем бути не бажає. Марфа говорила послам, «що син її не в уже дорослий, та й московського держави будь-яких чинів люди ізмалодушествовалісь: давши свої душі колишнім государям, що не прямо служили». Потім, побоюючись за сина, вона вказувала, що в такий час, «коли стався ряд зрад навколо престолу та природженому государю важко бути в Московській державі». Посли запевняли, що Михайлу Федоровичу нема чого боятися чогось подібного, тому що тепер люди Московської держави «покарати і прийшли в з'єднання». Довго довелося послам вмовляти і мати, і сина, нарешті, зусилля їх увінчалися успіхом - Михайло дав свою згоду, а мати благословила його іконою.

З Костроми Михайло Федорович з матір'ю поїхав у Ярославль. Звідти він писав земському собору про свою угоду на обрання, а також про те, щоб йому все «вірою і правдою служили». Земський собор відповідав, що люди зі сльозами дякують Богові, моляться про царську здоров'я і просять його швидше приїхати в Москву: «тобі б великому государю нас сірих просимо бути в панує град скоріше». Але Михайло Федорович не поспішав до Москви, так як хотів, щоб земський собор трохи влаштував справи, оселити порядок, а також подбав приведенням у справність палаців у Кремлі. Лише 16 квітня цар «пішов» до Москви, ведучи переписку з собором, а також з боярами, які доносили, що приготували для государя кімнати царя Івана, та Грановитую палату, а для матері його хороми у Вознесенському монастирі, де жила цариця Марфа; «Тих же хором, що государ наказав приготувати, відбудувати не можна - грошей в казні немає, теслярів мало, палати і хороми все без покрівлі, мостів, лавок, дверей і вікон немає - треба робити все нове, а лісі придатного скоро не добути».

Михайло Федорович не задовольнився такою відповіддю і писав боярам, ​​в кінці квітня, наступне: «як і раніше і з цього нашому указу кажіть влаштувати нам золоту палату цариці Ірини, а матері нашої - хороми цариці Марії; якщо лісі немає, то кажіть будувати з брусяних хором царя Василя ».

Коли цар прибув до Троїце-Сергеевской лаврі, до нього з'явилися дворяни і селяни, пограбовані козацькими ватагами, що бродили біля Москви. Михайло Федорович оголосив послам від собору, що він з матір'ю далі не поїде і з цього приводу писав боярам і собору в Москву, що, якщо «грабежі і вбивства не вгамуються, то який від Бога милості сподіватися?»

Нарешті 2 травня відбувся урочистий в'їзд Михайла Федоровича в Кремль. Люди від малого до великого вийшли за місто назустріч государю. Цар і мати його слухали молебень в Успенському соборі, після чого всяких чинів люди підходили до царської руці і бути здоровими великому государю. У тому ж Успенському соборі 11-го липня Михайло Федорович вінчався на царство, при чому государ наказав «для свого царського вінця у всяких чинах бути без місць». Дяк Петро Третьяков оголосив порядок торжества: боярин князь Мстиславській буде обсипати государя золотими, боярин Іван Микитович Романов буде тримати шапку Мономахового, боярин князь Дмитро Тимофійович Трубецькой - скіпетр, новий боярин князь Пожарський - яблуко (державу). Негайно ж Трубецкой бив чолом на Романова, що йому менше Романова бути недоречно. Тоді пан сказав Трубецького: «Відомо твоє отечество перед Іваном, можна йому бути тебе менше, але тепер бути тобі його менше, тому що мені Іван Микитович по спорідненості дядько, бути вам без місць». Таким чином залагодили цю справу. На другий день вінчань (12 липня), під час святкування іменин царя, Кузьма Мінін був наданий в думні дворяни.

Михайло Федорович не відпустив з Москви виборних земських людей до 1615 року, коли їх замінили новообрані. Земський собор протягом десяти років, з 1613 по 1622 р.р., постійно знаходився в Москві, а після постійного собору вже не було, але собори скликалися часто і тривали довго. При чому іноді всеобстоятельства справ пропонувалися на розгляд безпосередньо самим царем. Так з акта собору 12 жовтня 1621 р відомо, що сам цар Михайло Федорович виголошував промову перед собором про неправих і образливих діях польського короля. Ці собори не тільки не зменшували значення царської влади, а й навпаки, її закріплювали.

Після страшних смут стало відбуватися повне збіднення і руйнування держави і необхідно було, щоб проявилося особливе «напруга» народних сил, яке врятувало б отечество від загрожувала йому небезпеки. Особистість самого государя Михайла Федоровича, надзвичайно симпатична, своєю чарівністю сприяла зміцненню царської влади та ідеї самодержавства. При ньому печатку державна було зроблено більше, введено новий титул «самодержця», а над головами орла вирізані корони. Цар Михайло Федорович був людина м'яка, добрий. Своїми душевними якостями він справляв на народ найвигідніше враження. Доброта царя не допускала можливості припустити, щоб яка-небудь несправедливість могла виходити від такого великодушного царя, а якщо і траплялося щось подібне, то в очах народу вся відповідальність падала на осіб, що стояли між ним і верховною владою.

На початку царювання Михайла Федоровича головною турботою було переслідування і знищення розбійницьких зграй, причому з Заруцький довелося вести справжню війну. Він був узятий в полон стрільцями в Астрахані, і з Мариною Мнішек і її сином привезений до Москви, де Заруцький і син Марини були страчені, а вона сама померла в тюрмі. Крім того, доводилося зважати на Швецією, яка мала свого кандидата на російський престол королевича Філіпа, і вела війну з Москвою. Ув'язнений на початку 1617 року Столбовский договір повернув Новгородську область, а також дав можливість Москві звертатися сміливіше з Польщею, з якою Михайло Федорович хотів укласти мир, щоб звільнити свого батька, Філарета Микитовича, з полону. Польський претендент на московський трон, Владислав, підступав до Москви і, з'єднавшись з гетьманом Сагайдачним, які прийшли до нього на допомогу з 20.000 козаків, погрожував Москві, де, в цей час «з'явилася, комета стояла над самим Кремлем», віщуючи взяття Москви. Страх охопив усіх московських жителів. Сагайдачний спробував увірватися в Москву, але був відбитий. Тоді Владислав відступив до Троїцької лаврі і вимагав її здачі, але безуспішно. Потім він вступив в переговори і близько лаври, в селі Деулин, було укладено Деулинское перемир'я, за яким вирішено було розмінятися бранцями. Польща утримувала свої завоювання - Смоленськ і Сіверську землю, а Владислав відмовився від претензій на московський престол.

1-го липня 1619 року на річці Поляновке, поблизу Вязьми, відбувся обмін полонених, і митрополит Філарет повернувся на батьківщину. Його в'їзд в Кремль був ознаменований цілою низкою урочистих зустрічей по шляху, по містах, нарешті, на переїзді через річку Ходинці, його зустріли московська влада: все бояри, дворяни і прикази люди. Після бояр зустрічали гості, купці і всякі «жілецкіе» люди. 14-го ж липня, не доїжджаючи річки Пресні, зустрів митрополита сам цар і вклонився батькові в ноги. Філарет Микитович теж схилився перед своїм сином і царем, і довго обидва залишалися в такому положенні, не наважуючись встати, ні говорити від радості. Привітавшись з сином, Філарет сів у сани, а государ з усім народом ішов попереду пішки. Незабаром, після повернення з полону, Філарет Микитович був посвячений у сан патріархa єрусалимським патріархом Феофаном, які приїхали в Москву за милостинею.

З тих пір почалося так зване двовладдя: Михайло Федорович став керувати державою за допомогою батька-патріаpxa, якому було присвоєно, як і царя, титул «великого государя». Від імені обох вирішувалися всі справи, обома государями приймалися посольства і обом їм підносили послами дари та подарунки. При таких прийомах послів місництво (конфлікт через порівняння знатності роду) ставило в скрутне становище государя. Так, наприклад, при поданні перського посла, ринди (охоронці) зникли. Один утік і сховався невідомо куди, так що його не могли знайти, а інший позначився хворим, але його привезли до палацу і призначили до нього в товариші риндою князя Ромодановскаго. Уявно хворий Чепчугов бив чолом на Ромодановскаго, а князь Пожарський на Чепчугова, що він безчестить їх рід по однородству з Ромодановським.

До чого дійшло місництво, видно з того, що, коли государ велів призначити ринд, щоб уникнути місництва, з людей не родоводів, «менших статей», які б не могли хвалитися службою предків, то при призначенні ринда стряпчих Телепнева і Ларюнова, один з них бив на іншого, грунтуючись на тому, що батько одного городовий, син боярський, а іншого-лише піддячий. Таким чином, хоча цар «для докуки і челобитья велів від менших статей обирати, а й ті б'ють чолом». Такою була тоді сила місництва. Філарет Микитович скоро розігнав тих, кого висунуло спорідненість з його дружиною, а також відновив справу царської нареченої Марії Хлопова, з відданого Романовим роду Желябужского, яка жила при Марфу і в 1616 році була оголошена нареченою Михайла Федоровича і їй дали ім'я Анастасія. «І молитва нареченні їй була і чини у ній заставили по государскую чину, тобто честь і береженого до неї тримали, як до самої цариці, і дворові люди хрест їй цілували і в Москві і в усіх єпископів Бога за неї молили, тобто згадували на ектіньях ».

Але особисте незадоволення Салтикова на одного з родичів Хлопова засмутило весілля, так як хвору наречену визнали «зіпсованої» і заслали разом з рідними, звинуваченими в обмані, в Тобольськ. Інтрига була відкрита, Хлопову вирішили повернути із заслання, так як Михайло Федорович продовжував любити свою наречену і чинив опір бажанням матері одружитися з іншою. Однак, черниця Марфа, яка стояла за Салтикових, наполягла на тому, щоб Хлопову залишили в Нижньому Новгороді, поселивши у двір померлого Козьми Мініна, а Салтикова були відправлені на життя в свої вотчини.

Михайло Федорович одружився на 29 році свого життя на Марії Володимирівні Довгорукої, скоро померлої, на наступний рік цар вступив у другий шлюб з Євдокії Лук'янівна Стрешневой.

За розповіддю П. Львова, біографа батька нареченої: «напередодні послали царських вози за дівчатами з шляхетних прізвищ, які приїхали в Москву для вибору. Ці дівчини супроводжувалися матерями або найближчими родичками; на них був одяг, дарована царем. Після пред'явлення дівчат инокине Марфі Іванівні, матері і родички роз'їхалися по домівках. При кожній дівчині залишилася тільки одна служниця, в кімнатах для них відведених, знаходилися по обох сторонах ліжка. Опівночі Михайло, з матір'ю своєї, пішов

оглядати наречених. Після закінчення огляду черниця Марфа запитала сина, на яку з дівчат припав його вибір. І дуже здивувалася, почувши, що він вважав за краще служниці однієї з привезених дівчат. Мати переконувала Михайла, щоб він подумав, як образяться цим вибором князі та бояри, нарешті, вимагала від нього рішучої відмови, так як до сходу сонця він повинен в Успенському соборі в присутності патріарха і духовенства оголосити ім'я майбутньої своєї дружини. Михайло відповідав: «З волі тільки Божої і твоєї прийняв я вінець і царство; ні в чому не посмеюбить неслухняного матері моєї. Ти завжди була наставницею і моїм покровом - все виконаю ... Але серце моє ніколи не вибере, ніколи інший не полюбить ... Я опредлен до одних лих! Першої дружини позбувся в перші місяці шлюбного союзу, наречені втрачаю при самому обрання. Вона не знатної породи; може бути, вона терпить бідність, горе і я відчув потребу і гоніння ».

Сльози полилися з очей Михайла, і, дивлячись на сина, мати його сказала: «Долі небесні тебе зберегли, вони призначили тобі царство... Воля Божа хай буде з тобою! Візьми ту, яка припала тобі на думку і по серцю ». Тим часом, черниця Марфа послала розвідати про рід служниці, яка виявилася дочкою бідного Можайського дворянина Лук'яна Степановича Стрешнєва, а дівча, при якій вона перебувала, її дальнею родичкою, гнобила її своїм свавіллям. Коли ж патріарх Філарет благословляв сина свого, то він сказав: «Бог за благочестя прославив тебе і вшанував царством, і надалі за благочестя твоє і цариці Євдокії та хай береже вас від ворогів ...». Під час благовеста до молебня були представлені Євдокії дочки князів і бояр. У сум'ятті душі, скромна і лагідна Євдокія, не допускала дівчат цілувати свою руку, але сама цілувала кожну з дівчат. На другий день, після здійснення обряду заручення, відправлені були від царя бояри до батька нареченої з царською грамотою, в якій повідомляли його, що, по благості Божої, Євдокія обрана царської нареченою. Посланці застали Стрешнева в поле з сохою, обробляє ниву для посіву жита. Після, живучи в царських

хоромах, Стрешнев не забув своєї хати з солом'яною покрівлею; на стінах однієї з кімнат він розвісив свою колишню одяг, опояскою і взуття. Щоранку, до своєї кончини, відсмикуючи завісу, він говорив: «Лук'ян! пам'ятай, що ти був і що ти є; пам'ятай, що все це отримав від Бога. Не забувай Його милосердя, пам'ятай Його заповіді. Поділися всім, що маєш, з бідними, вони твої брати. Чи не Притісняй нікого; ти сам був бідний. Пам'ятай твердо, що все земне велич - суєта, і що Бог одним словом може звернути тебе в ніщо ».

З приїздом Філарета і посвячення його в патріархи, він задумав важливі державні питання і ставив їх на дозвіл земських соборів. Так, в червні 1619 р собору були пред'явлені, зроблені цареві патріархом вказівки, що з розореної землі беруться податі: з одних по дозорним книгам, т. Е. По податковий оцінці майна відповідно до їх впорядкованості, а з інших, не менш розорених, стягуються по писарським книг, т. е. за простою податковий перепису, при якій не зверталося уваги на добробут платників. Собор ухвалив: провести знову перепис в місцевості не розорених, переписувачів і Дозорець вибрати з надійних людей, привести їх до присяги, взявши обіцянку писати без хабарів і працювати «справді».

Воєводи і наказові в областях дозволяли собі ряд насильницьких дій і беззаконь в 1627 році уряд вирішив відновити повсюдно губних старост. Цей захід обмежувала коло впливу воєвод, багато міст скористалися нею і просили, щоб у них не було воєвод, а були тільки губні старости, але деякі міста залишалися незадоволені губними старостами і просили призначення воєвод.

Бажаючи також прищепити в Росії «різні промисли», уряд закликав на пільгових умовах промисловців іноземців. Серед них зустрічалися «рудознатци», зброярі та ливарники. Шукаючи руди, уряд піклувалася про збройовому і ливарному справі. Тула славилася виготовленням зброї, а в 1632 р голландський купець Андрій Бачуся одержав дозвіл побудувати там завод для лиття гармат і ядер.

У 1642 році було покладено початок перетворенню військового устрою, з допомогою іноземних офіцерів було розпочато навчання «російських ратних людей» іноземному строю і стали з'являтися полки з іноземними назвами, солдатські, рейтарские, драгунські. Полиці ці були перехідним ступенем до постійної, регулярної, національної армії в Росії. Собор 1642 постановив формування в тому ж році двох Московських виборних полків солдатського ладу, під назвою 1-го і 2-го виборних, згодом 1-го Московського, інакше .Лефортовского, і Бутирській. Обидва названі від слобод, в яких квартирували - Лефортовської і Бутирській. Шефом Бутирській полку був якийсь іноземець Альціль, полк складався з 52 рот, в кожній роті було по 60 чоловік. 1-ий Московський виборний полк зник в кінці другої половини XVIII ст., І до сих пір він не з'являвся в історії. Після Альціля командували полком генерал - майор Кровков, полковник Жданов, іноземець Бюст, причому зі згадуванням імен Жданова або бюст, полк згадувався в офіційних актах також і Бутирський. На початку Кримського походу, в 1687 р, командиром Бутирській полку був знаменитий нащадок Карла II, шотландець Патрік Гордон, який служив колись у шведських, потім в польських військах і бився проти татар і росіян, він вступив на російську службу майором.

За весь час царювання Михайла Федоровича йшла посилена діяльність з будівництва різних хором і будівель в Кремлі. У 1635 і 1636 р.р. були споруджені кам'яні хороми для государя і його дітей, побудовані на стінах старої будівлі над майстерні палатою, що був на початку XVI століття за вітальню Софії Палеолог, а пізніше Олени Глинської і називалася заднею і західною, над палатами-підклітне, які тягнулися до палати золотий. Це місце було зайнято перш дерев'яними хоромами, на місці яких і побудували три нових кам'яних

поверху, є продовженням Царицин прийомних палат і з теремом нагорі. Напис, що розташовувалася над входом, вказує, що верхній поверх призначений був для малолітніх царевичів Олексія та Івана. Весь простір від Нікольських до Спаських воріт в царювання Михайла Федоровича ще було забудовано 15 церквами, побудованими родичами страчених на тих місцях; церкви ці називалися «на крові у голів, що на рові».

У 1635 р, 10 червня, в Кремль було внесено тіло царя В. І. Шуйського, відданого, нарешті, Польщею. З ранку в Кремлі загудів дзвін, рідня і народ повалив до Дорогомілово назустріч тіла царя Василя.

Урядовою діяльністю часів Михайла Федоровича було заспокоєння схвильованого смутою держави і цієї мети уряд думало досягти: винищенням адміністративних зловживань і підняттям загального добробуту.

Михайло Федорович помер 12-го липня 1645 р Уже до тридцяти з невеликим років цар «сумує ніжками» і, за власними словами його: «до візка і з візка носили в кріслах». Незадовго перед кончиною стан здоров'я царя дуже похитнулося, так як невдача в пристрої долі його дочки Ірини, яку він хотів видати заміж за датскаго королевича Вольдемара, завдала тяжкого удару м'якої натурі Михайла Федоровича, надзвичайно враженої кілька років перед тим смертю двох його синів. У день свого ангела, стоячи біля заутрені цар захворів. В церкви з ним став припадок, і його перенесли в царські хороми. До вечора хвороба посилилася, він став стогнати, скаржачись, що «нутрощі його мучаться», наказав призвати царицю і сина, 16-ти річного Олексія Михайловича, і патріарха, попрощався з дружиною, благословив сина на царство, висповідався, долучився Св. Тайн і на початку третьої години ночі, тихо помер.

За ті 32 роки, які перебував при владі Михайло Федорович Романов, а всього він прожив 49 років, це був час важкого і повільного відновлення промисловості, сільського господарства, країна майже вийшла з кризи, почалося об'єднання російських земель, стався підйом в свідомості народних мас, російський народ згуртувався навколо фігури самодержця.

Аналіз літератури.

Книга «Триста років царювання дому Романових» була написана в 1913р. Мабуть, це єдина книга, з усіх які я бачив, де настільки детально описується царювання Михайла Федоровича. Тут описано все до дрібниць, але на жаль на відміну від інших книг ( «Історія Батьківщини. Довідник школяра» і «Російська історія для всіх») тут не йдеться про глобальні процеси, тобто не видно ситуації в цілому. Зате тут написано про речі, про які ми б не дізналися з інших книг. У більшості книг, таких як «Історія Батьківщини. Довідник школяра »і« Російська історія для всіх », про Михайло Федоровича не повідомляється, як про велику історичну особу, в них розказано про основні перетвореннях того часу, про його обрання, але читаючи ці книги неможливо оцінити ситуацію, яка склалася в кінці 16, початку 17 століть, неможливо дізнатися про причини і передумови приходу до влади Романових. У своєму рефераті я спирався на книгу «Триста років царювання дому Романових», тому що в інших книгах написано дуже небагато цікавого про воцаріння Романових.

Фролов Михайло МГТУ ім. Баумана 1998р .. Група РЛ2-12
Список літератури:

- Книга «Триста років царювання дому Романових». Асоціація «Інформ-Еко». 1990р.

- "Історія Вітчизни. Довідник школяра ». Філологічне товариство «Слово» .1994г.

- В. Бутромеев. «Читання і його розповіді з історії Росії».

«Роман-газета». 1994р.