МКОУ «Отрадненського ЗОШ»
дослідницька робота
«Історія рідного краю в долях людей: Побегайленко Ганна Іллівна»
Виконана учнями 7а класу
Коробової Юлією і Пенской Ганною
Керівник Кожевникова Є.В.
2014р.
З удьба нашого краю, немов яскравий різнокольоровий візерунок, століттями сплітається з окремих ниток людських доль. Кожен живе своїм життям, залишаючи свій слід серед людей. У багатьох з наших літніх односельчан життя настільки багата подіями, що іншим на десять життів вистачить! Але - що ми знаємо про них? Що побачимо в їх очах, коли почуємо розповіді про двадцятому - для нас минулому - столітті?
Ми вирішили заповнити свої пробіли в знанні історії рідного краю, познайомившись ближче з Ганною Іллівною Побегайленко, однією з найстаріших мешканок села Відрадне. Її спогади і фото з сімейних альбомів як результат проведеного дослідження ми представляємо в даній роботі.
А.І.Побегайленко (Бочарова), фото 40-х років ХХ ст.
Я, Побегайленко Ганна Іллівна, корінна мешканка Воронеж-ської області, народилася в 1927 році в селі Мар'ївка Панинского рай-вона. Була сьомою дитиною в сім'ї. Всього у батьків було 10 дітей, перший дитина померла в дитинстві.
Дитинство наше було важким. Мої батьки - Олена Матвіївна і Ілля Якович - жили і працювали на своїй землі: розводили худобу, займалися землеробством. Вони насилу брали нові віяння кол-хозной життя, які настали за радянської влади. Коли в селі со-здавай колгосп, віддавати туди коня і корову було страшно: це означало приректи сім'ю на голодне існування. У підсумку через дол-тьох роздумів батьків «розкуркулили» (достаток-то у них не була-великий!) І відібрали все наше господарство і майно, в тому числі хату, корову, коня, домашнє начиння.
Така частка спіткала тоді багато сімей. Дідуся і бабусю теж розкуркулили і відправили на поселення на Соловки, де дідусь помер. Нас зібрали в комуни і розселили в хати по 5 і більше сімей в кожній. Настили з дощок служили ліжком для всієї родини. Люди голодували. З лушпиння і товчених картопляного лушпиння пекли хліб. Навесні і влітку в нього додавали ще лободу. Великим ласощами був шматочок макухи. Всі діти (а мені тоді було 4 роки) збирали по ярах дикий щавель, дикий часник, суріпицю, а мама з усього цього варила борщ.
Так жили ми майже рік. Потім батькам хтось підказав написати лист М. І. Калініну - «всесоюзному старості», предсе-вою народного комісаріату - з проханням про допомогу. Говорили, що Калінін був душевною людиною і допомагав усім, хто до нього звертався. І відповідь не забарилася. Калінін розпорядився, щоб сім'ю нашу відновили в правах і повернули все майно. Тільки повертати до того моменту було вже нічого, крім полураз-рушення хати. Куди поділися наші корова і кінь, було не-відомо. Ми переїхали жити в радгосп Михайлівський, по колодах перевезли і заново поставили хату. Папа став працювати теслею. За копієчки ми збирали гроші на покупку корови.
Всі діти, які були старші за мене, вчилися в школі. У 1935 році пішла в школу і я. Шкільного приладдя не вистачало на всіх. Взуття та одяг носили в школу по черзі. Добре, що вчи-лись в дві зміни: в першу зміну в черевиках йшла я, в другу - моя сестра. У школі було холодно, замерзали навіть чорнило в чорнилі-Ницаха; мерзли і ми. Коли почалася війна, вчитися стало ще важче. Навіть писати доводилося не в зошитах, а на газетах. І все одно ж-ланіе вчитися грамоті було сильніше всіх негараздів. Одна тільки сестра у нас не отримала освіти - навіть розписуватися не вміла, про що горювала до самої старості. А діти наші все до єдиного здобули вищу освіту!
На фото з мамою сестри Тоня, Рая, Юля - молодша - і я
(справа наліво). Брату Івану на фронт.
Під час літніх канікул ми працювали в радгоспі (там вирощува-ли цукровий буряк). Ми пололи, збирали руками метеликів-шкодите-лей, розносили воду. Молодші діти збирали колоски - тоді берегли все до останнього зернятка. Удома теж було багато роботи: в поле, в городі, по дому. Всі дорослі о 4 год ранку йшли працювати на сов-хозние поля, а поверталися затемна. На початку війни пішов на фронт старший брат Іван, потім він був відправлений до військового училища. Після закінчення медучилища забрали на фронт сестру Наталію. Батька послали на Далекий Схід охороняти в'язнів. Жити нам, що залишився в тилу, стало ще важче. Стакан солі коштував 100 рублів, пуд зерна - 800 рублів. У радгоспі військові організували ремонтну базу. Що ремонтували - не знаю. Солдати і офіцери були рас-квартирував по домівках. В нашій хаті жило командування. Мама з сестрами в'язали шкарпетки і рукавиці для фронтовиків, пекли хліб для всієї частини. Страшно було, коли бомбили Воронеж. Від батька приходь-ли рідкісні листи, в яких він писав кожен раз: «... Дівчата, ні-коли не беріть чужого. Тут люди сидять за жменю зерна ».
З найкращою подругою Настею
У 1943р., Закінчивши технологічний технікум, пішов на фронт молодший брат Петро. Я стала працювати листоношею. Це була найважча робота в моєму житті. Я була молода, спритна, бігала швидко і легко, але ноша моя була така важка! Розносила я листи, газети - і похоронки! Ну як було мені, п'ятнадцятирічної дівчини, заспокоїти невтішну матір, дружину, дочку, як допомогти їм? Плакала разом з ними, а потім ще і вдома ...
З сестрами Раєю і Юлею
З подругами на Великдень 1945 року.
Багато що пережили ми за роки війни. У 1945р. Повернувся додому зі служби батько і незабаром помер. Наближалася Перемога. Пам'ятаю довго-Жданов день 9 травня: всі біжать до радіопродуктору у контори (ми на-нази вали його лопухом), плачуть, обіймаються ... Найближчим часом стали повертатися додому солдати. Я поступила в енергетичний техні-кум, де на той час вже вчилися дві моїх сестри. Але вчитися мені не довелося: тяжко захворіла і невдовзі померла мама. Я закінчила курей-си продавців і з 1947р. працювала. У 1949 р я вийшла заміж. У село Відрадне ми переїхали в 1963 році. Чоловік мій, В'ячеслав Іванович Побегайленко, працював в радгоспі «Відрадне» агрономом. Ми вирас-тили двох дітей, доньку і сина.
На фото нашої дочки Галині 11 місяців
На роботі в гаражі радгоспу «Відрадне»
Жінки-працівники радгоспу «Відрадне».Я стою друга зліва
Зараз у мене два внуки, внучки і три правнучки. Я їх усіх дуже люблю і пишаюся ними, та й вони мене не забувають. Радісно, коли всі збираються у мене. Хочу, щоб жили вони чесно, працювали наполегливо, людям допомагали і раділи від душі. І вам, хлопці, я того ж таки-гавкоту. Тільки так можна подолати всі негаразди і зберегти віру в краще, Батьківщину свою зберегти.
Великдень 2014 року. Я, внуки, правнуки і дочка