Релігійне життя України в роки Війни та післявоєнній годину

Зміст

Вступ. 2

1. Церковне життя на территории окупованої України в роки Великої Вітчізняної Війни. 5

2. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 pp. 13

3. Німецько-фашістській окупаційній режим и релігійне життя України. 44

4. Відродження Православної Церкви у післявоєнній годину. 66

Висновки. 67

Література. 69

1 вересня тисячу дев'ятсот тридцять дев'ять року настане націстської Німеччини на Польщу, розпочалася II Світова війна. Чи не только в жітті людини, но й у жітті народів, долях цівілізацій, горе приходити внаслідок гріхів. Незрівнянні за масштабом гоніння на Церкву, громадянська війна й царевбівство в России, расістське біснування націстів и суперніцтво Із-за сфер впліву європейськіх и Тихоокеанського держав, Падіння моралі, что захопіло європейське й американське суспільство, - все це переповніло чашу гніву Божого. Для России, до складу якої входила й Україна, Залишайся ще два роки мирного життя, но світові не Було Всередині самой держави. Боротьба більшовіцької власти зі Своїм народом и борьба комуністичної верхівкі НЕ пріпінялася, що не Було мирного життя и на кордонах Радянської імперії.

Встановлення радянського режиму у західніх областях України супроводжували репресіямі: заарештованій БУВ архієпископ Олексій (Громадський), но невдовзі его звільнілі, єпіскопу Полікарпа (Сікорського) вчинили допит. Тільки на Волині та у Поліссі заарештовано Було 53 священнослужителя. Серед вбитих або померли у в'язниці були протоієреї: Іларіон (Денисевич), Сергій (Яроцькій), Олександр (Саховня); священики: Олександр (Мартинюк), Мелітон (Матушевич), Ієромонах Софроній. Альо все ж ЦІ репресії НЕ порушили Церковне життя України. Майже всі приходь, что зберегліся у роки польської окупації НЕ були зачінені й Радянську владу. Продовжувалі існуваті й монастирі, однак число братії у них значний зменшіть. Братія Почаївської Лаври за два роки, з 1939 р. по 1941 р., зменшено з 300 до 80 ченців *. Більшовіцька пропаганда через газети, радіо намагались прінізіті православне духовенство в очах народу, вбити в серцях людей віру у Христа.

9/22 червня 1941 року у день Усіх Святих Почаїв Велика Вітчизняна війна. Була завойована мати міст российских, столиця Русі - Київ. Нацисти Німеччини Відверто Потурай християнські цінності и намагались відродіті старонімецькій язічніцькій культ.

24 листопада Митрополит Сергій (Містоблюстітель патріаршого престолу (1936-1943 р.р.)) звернув разом Із Митрополитом Київським и Галицьким Міколаєм и архієпіскопамі з новим посланням до пастви:

"Гітлерівській молох продолжает віщаті Світові, что він ... підняв меч" на захист релігії и врятування Ніби поруганої віри. "Але всьому Світові відомо, что це ісчаддя пекла брехливі личиною благочестя только пріховує свои злодіяння. В усіх підкореніх ним державах ВІН Здійснює ганебні наругу над волею Совісті, знущається над Святиня, бомбами руйнує храми Божі, кідає у в'язниці и карає Християнсько пастірів *, гноїть у в'язницях віруючіх, Які повстали проти его безглуздої гордіні, проти его заміслів затвердіті свою діявольську владу над всією землею. Православні, Які втекли з фашістського полону, сповістілі нас про глумління фашистів над храмами ... Всьому Світові зрозуміло, что фашістські ізвергі є діявольськімі ворогами віри та християнства ... зараз одна мета - за всяку Ціну подолати ворога ".

Віруючий народ працював над відродженням храмів Божих, прікрашав їх іконамі, что зберегліся в будинках, приносить, Таємно переховані, богослужебні книги. У Кам'янець-Подільську Вже у ліпні тисячі дев'ятсот сорок один року відбувалася служба у Покровське храмі. У Вінниці такоже відновіліся богослужіння *. У Полтаві Вже на другий день после вступления німців, 18 вересня 1941 року, протоієрей Володимир (Беневській) почав піклуватіся про Відновлення богослужінь у церкві св. Макарія. Отець Володимир зібрав вокруг себе ще 18 священників, Які начали служити у 5 міськіх храмах. У Києві Відкрито Було 26 церков. Для великого міста все ж це Було мало у порівнянні з провінціальнімі містамі, но и ЦІ церкви даже у недільні дні НЕ були переповнені народом. У жовтні 1941 року заново життя у Покровське монастирі міста Києва. У 1942 году заново Чернече життя Києво-Печерської Лаври, На окупованіх теріторіях найбільш молилися, захищали храми ...

Альо як НЕ намагались прігнітіті, задушіті віру Православну, все ж вона жила ... Київ - столиця України - Було визволу нашими військамі 22 (4 листопада) жовтня 1943 року у день Святкування Казанської Ікони Божої Матері. І це Було видатних подією для Всього народу: звідсі Почаїв Русь, тут відбулося хрещення нашого народу, якій звертаючись Християнство, Православну віру. Так, Звичайно, во время Війни ставати діва. І влада не могла цього НЕ помітіті. З жовтня 1941 року були зачінені почти всі антірелігійні видання, что працювала до цього. У 1944 году закінчілося визволення України. После Закінчення Великої Вітчізняної Війни у ​​1945 году поступово Церква начинает "здійматіся на ноги".

22 червня 1941 року - це НЕ лишь сумна дата в історії народів СРСР, но й серйозний привід для ретроспективного АНАЛІЗУ Минулого и міркування про сьогодення и майбутнє, тому что уроки передісторії Другої Світової Війни, трагічного качана Великої Вітчізняної Війни для нінішніх поколінь далеко не з ' ясовані и не усвідомлені.

Сучасна історична наука ще до кінця НЕ звільнілася від Накопичення міфів и державно-партійної ура-патріотічної фальші в історіографії СРСР передвоєнного, воєнного и післявоєнного періодів. Це сегодня заважає об'єктивно розібратіся в недавній історії Суспільства - історії, что винна віклікаті і біль, и шкода, и радість за своих переможців, и потребу в розумінні причин и НАСЛІДКІВ недавнього трагічного Минулого для нінішньої цивілізованої світобудові и гідної участия у долі громадян держав , Які входили до складу Радянського Союзу.

Як відомо, перед Великою Вітчізняною війною Руська Православна Церква переживала один з найважчіх часів свого буття. Церква переживала жорстокі гоніння: руйнувалі храми, тисячами вбивали и відправлялі в тюрми и заслання священнослужітелів и віруючіх людей. У 1939-1941 рр. Церковне життя в легальних формах збереглося, Власне Кажучи, лишь в прієднаніх західніх єпархіях України. Тут Було понад 90% усіх парафій Руської Православної Церкви, тут діялі монастирі, усіма єпархіямі керували архієреї. На іншій территории країни церковна організація булу зруйнована: у тисячу дев'ятсот тридцять дев'ять году у СРСР Залишайся лишь 4 кафедри, зайнятості архієреямі, включаючі місцеблюстітеля Патріаршого престолу митрополита Московского и Коломенський Сергія, около 100 парафій и жодних монастиря.

Окупація України німецькімі и румунський військамі істотно змінила релігійну сітуацію. На всій территории Почалося Масове Відкриття храмів, что були закриті у 30-х роках. Так, у Київській області в 1941-1943 рр. богослужіння відновілося в 350 храмах, у Полтавській - у 342, у Луганській - у 128, у ДОНЕЦЬКІЙ - у 230. Схожа ситуация булу й в других областях на окупованій территории. Така масовість Відкриття церков дала привід Радянська розвідувальнім органам стверджуваті, что «гітлерівці вірішілі Відкрити Православної Церкви у кожному селі». І хоча ця теза є помилковості, очевидно, что гітлерівська окупаційна влада вважаю за необхідне враховуваті настрої віруючіх. Вінікає справедливе питання: чим керували загарбників, дозволяючі вільну діяльність Церкви?

Перш, чем перейти до РОЗГЛЯДУ націстської релігійної політики на окупованіх теріторіях в Україні, та патенти, декілька слів Сказати про ті, Якою ця політика булу в самій Німеччині. Позицию націстської партии чітко сформулював заступник Адольфа Гітлера по партии Мартін Борман: «необходимо усе более усуваті народ від церков и релігійніх товариств. Безумовно, церква винна и буде зі своих позіцій протістояті втраті свого впліву. Ніколи знову Вплив на народ не можна віддаваті церкві. Ее Вплив винен буті Повністю знищені ». Слідом за Мартіном Борманом, Який прямо заявляв у тисячу дев'ятсот сорок одна году про ті, что "націонал-соціалізм и християнство непріміренні", Альфред Розенберг (голова Рейхсміністерства Східних земель, что керували теріторіямі, окупованімі німецькімі військамі) писав: «Християнський хрест та патенти вігнаті з усіх церков , соборів и каплиці и его нужно замініті Єдиним символом - свастикою ". Розенберг намітів основні принципи релігійної політики Німеччини на окупованіх теріторіях: "1) релігійнім групам категорично забороняється займатіся політікою; 2) Релігійні групи повінні буті розділені за Національними и Територіальними ознакою. При цьом национальной ознака необходимо особливо Суворов Дотримуватись при підборі лідерів релігійніх груп. Територіально ж Релігійні об'єднання НЕ повінні віходити за Межі ... однієї єпархії; 3) релігійнім громадам забороняється заважаті ДІЯЛЬНОСТІ окупаційної влади ".

Однако гітлерівці НЕ прагнулі Швидко втілюваті Цю ідею в життя, навпаки, смороду намагались максимально використовуват церкву у своих інтересах. Для контролю и спостереження за діяльністю релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ БУВ Створений Спеціальний відділ у системе головного управління імперської безпеки (СД). Основним его завдання, кроме контролю, Було Вивчення настроїв у середовіщі духовенства и віруючіх усіх конфесій як на территории Германии, так и за ее межами. Цей відділ МАВ інформаторів практично у всех релігійніх структурах на территории Європи.

Одним словом, нацисти малі багатий досвід у вірішенні релігійного питання. Як и Керівники Радянської тоталітарної системи, смороду теж НЕ Збирай діліті з Церквою ідеологічній Вплив на населення, но їх особлівістю Було відмовлення від відкритого знищення релігії. Прагнення націстів Було найбільш вігідне использование релігійного фактору у своих інтересах. Основним напрямком розв'язання релігійного питання булу орієнтація на нівелювання традіційніх релігійніх структур и дроблення конфесій. ЦІ принципи релігійної політики Нацисти втілювалі и на окупованіх теріторіях, зокрема в Україні. Перед віроломнім вторгненням на теріторію Нашої держави німецькі спецслужби ретельно вивчаю релігійну сітуацію в Україні. Маючі Свідчення про невдоволення віруючого населення політікою Радянської власти относительно Православної Церкви, окупанти вірішілі зіграті на почуття людей, позбавленіх права вільно сповідаті свою релігію. Це БУВ безпрограшній Хід з подивимось использование ідеологічного впліву на віруюче населення. Доказ того є чісленні Публікації у Цілком контрольованій окупантами українській прессе того часу - усі смороду будували на протіставленні німецької релігійної політики Радянській. Це Цілком збігалося з Розпорядження Гітлера, Який говорів, что на качана окупації Нацисти НЕ повінні віказуваті свои справжні намірі, а всіма способами підкреслюваті свою визвольну місію.

Метою Війни для Гітлера и его васалів Було, зокрема, розчленовування СРСР и поневолення слов'янських народів. Тому у випадка перемоги Німеччини Православній Церкві загрожувало жорстоке гоніння. Альо фашістські ідеологі прікрівалі свою розбійніцьку войну ім'ям Бога, називали ее хрестово походом, а на солдатських пряжках штампувалі напис: «Got mit uns» ( «З нами Бог»). У пропагандистських цілях окупаційна влада віконувала підступні вказівки свого фюрера: «Ми повінні унікат, щоб одна церква задовольняла Релігійні спожи великих районів, и Кожне село повинною буті Перетворення в незалежну секту, что шанувать б Бога по-своєму. Если деякі села в результате захочуть практікуваті чорну магію, як це роблять негри або індіанці, ми НЕ повінні Нічого делать, щоб перешкодіті Їм. Коротко Кажучи, наша політика на широких просторах винна полягаті в заохоченні будь-якої и кожної форми роз'єднання и розкол ».

Треба Сказати, что Із самого качана окупації розроблені нацистами заходи относительно релігії малі успіх: значний частина духовенства и мирян повіріла пропаганді.Прихід німців розглядався Деяк як порятунок віри и Церкви. Зрозуміло, что причиною таких настроїв були злочини сталінського режиму в 30-х роках, унаслідок якіх до 1939 року на территории власне России залиша менше, чем 100 храмів (в Україні, зокрема, збереглося лишь 3% дореволюційніх парафій; у всій Київській єпархії рік на 1940 рік залишилось Всього 2 парафії). Звичайно, загарбників и не Збирай давати Православній Церкві повної релігійної свободи. За діяльністю Церкви БУВ встановлений тотальний контроль. Вже в грудні 1941 року імперська канцелярія видала спеціальну інструкцію зі Звернення до українського населення: вона передбачало заборонено прочанства, создание релігійніх центрів на місцях українських святинь, заборонено создания духовних Навчальних Закладів. Ще одним проявити окупаційної політики стала всіляка підтримка и заохочення розкол в Православ'ї. Своїм втручанням у міжцерковні отношения німецька влада загострював и без того непросту сітуацію в Українському Православ'ї, что склалось до качана тисячі дев'ятсот сорок дві року. На тій годину вініклі и були документально оформлені две конкуруючі Церкви:

1. Автономна, котра засновувала своє канонічне положення на рішенні Всеросійського Помісного Собору 1917-1918 р. про создания Української Автономної Церкви в рамках РПЦ; предстоятель - митрополит Олексій (Громадський), у ее склад входило не Менш 55% населення України.

2. Автокефальна, что принципова розірвала будь-який зв'язок з московсько патріархією и прийнять в сущому сані священіків- "ліпківців" - так званні самосвятів, якіх Жодна Православна Церква не могла вважаті законно висвячений священнослужителями; глава ее - митрополит Полікарп (Сікорський). Прихильники ее Було не более 40% населення.

Однако відродження Православ'я відбувалося зовсім не так, як планувалі фашисти. Бурхливий розвиток церковного життя на окупованій территории України почався стіхійно и відразу прийнять масовий характер. Незважаючі на явну шкоду для Відновлення Православ'я в Україні противостояние канонічної и неканонічної Церков, релігійне піднесення среди населення Було таким великим, что тоді удалось відновіті маже 40% дореволюційної кількості храмів. Фактично на всій окупованій территории булу відновлена ​​канонічна Православна Церква. Чи не только релігійність українців, но и Церква як організація виявило набагато сільнішою и живучою, чем думала німецька влада.

Вплив автокефалістів и автономістів розподілявся нерівномірно в різніх Частина України, но Переважно більшість православних в Україні залишилось в лоні Автономної Церкви. На Волині, де знаходится обидвоє церковні центри, в Автономній Церкві булу безсумнівна перевага в районах, розташованіх Ближче до Почаївської лаври. Опорою автокефалістів були Північно-західні райони. На Лівобережній Україні всюди, за вінятком Харківської єпархії, переважалі прихильники Автономної Церкви. Велику часть парафій Харківської єпархії утрімував у своих руках лжемітрополіт Феофіл (Булдовській).

Слід зауважіті, что Ставлення московської Патріархії до Автономної Церкви Було співчутлівім. Так, у Офіційному некролозі архієпископа Веніаміна (Новицького) (+1976) - мого духівніка в студентські роки, - Який у некогда належали до неї, візнавалося, что, Опинившись у Надзвичайно скрутному становіщі, Українська Автономна Церква булу Єдиною легальною організацією, вокруг якої могли згуртуватіся народні сили й у Якій смороду знаходится підтрімку в часи найбільшіх іспітів.

Мій радник Савицький Андрій Миколайович, Який БУВ помічником пріснопам'ятного протопресвітера Гавриїла Костельника (+1948 р.), Керівника ініціатівної групи делу возз'єднання греко-католиків Галичини з Православною Церквою, згадує: «Священики Автономної Церкви в поліськіх районах Волині активно допомагать партизанам. Ті ж самє пошепкі говорили про священіків з Кременеччини: о. Стефан Галюк (с. Білокриниця), о. Микола Лилякевич (с. Горинка), о. Олександр Кінах (с. Лідіхів), брати священики Микола и Віктор Чірські. А протоієрей Серафім Казновецькій, переїхавші в серпні 1944 р. з м. Корця Ровенської області до Львова за призначення Екзарха України, у свято-Георгіївській церкві - тоді єдіній православній церкві в цьом городе - організував потужній патріотичний осередок. Почаївська Лавра в травні тисяча дев'ятсот сорок чотири р. перевела у фонд оборони 100 тисяч карбованців, усіляко матеріально підтрімувала польовий госпіталь, что знаходівся в архієрейському будинку ».

Парафіянка Свято-Георгіївської церкви в городе Львове, ветеран Великої Вітчізняної Війни, капітан медичної служби у відставці Трапезнікова Галина Сергіївна (їй уже 91 рік) згадує: «Насельніці Домбоцького монастиря біля Мукачева, різікуючі життям, зроби Справжній подвиг: відступаючі фашістські части залиша в лісі дітей, вивезення з різніх Місць Радянського Союзу. Діти були пріречені на голодну смерть. Альо черніці и священик Іоанн Карбованець, усвідомлюючі небезпеки, что загрожувала Їм, единогласно вірішілі Врятувати дітей або загинуть разом з ними. Смороду виконан християнський обов'язок, и 180 дітей були врятовані ».

Много православних канонічніх священіків гінулі з вини як окупантів, так и червоних партизанів, но Справжній терор проти них розв'язали самє українські націоналісти в інтересах автокефального угруповання. Бандерівці розгорнулі масово кампанію терору проти проросійські налаштованих священнослужітелів. 8 травня 1943 р. українські націоналісти вбили митрополита Олексія (Громадського). Потім смороду захопілі и повісілі в лісі єпіскопа Володимир-Волинського Мануїла (Тарновського), Який у 1942 р. перейшов з Автокефальної Церкви в Автономну. Історик Ф. Гейер наводити імена 27 священіків, вбити бандерівцямі лишь на Волині в течение літа 1943 р. У Деяк випадка вбивали и Членів їхніх родин.

Усе це призвело до того, что з тисяча дев'ятсот сорок три року у німецькіх офіційніх документах вже ясно звучав сумнів у правільності ряду аспектів обраних курсу церковної політики. Сподівання на підтрімку "нового порядку" з боку гнобленія у СРСР релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ були одним зі споконвічніх стереотіпів ідеології окупації. Тому ідеологі рейху Неодноразово вісловлювалі подивуватися з того, что в патріотічному Русі в Радянський Союзі Значне місце посіла Православна Церква. У Бюлетені полиции безпеки «ПОВІДОМЛЕННЯ з окупованіх Східних областей» (7 травня 1943 р.) Позначають: «Радянська пропаганда зуміла Спритний використовуват Релігійні почуття населення у своих цілях. Церкви и масі все более отримуються заохочення. Як стало відомо з Москви, наплив жителей у церкви у Великодні дні БУВ значний. Цей факт пропагандистсько Досить сильно вікорістовується и знаходится Поширення самперед у союзніків ».

Храми, что відкріліся, превратились в центри национальной самосвідомості І виказав патріотичних почуттів. Навколо них згуртувалася значний частина населення. Усього за три роки окупації в условиях голоду, розруха, відсутності матеріальніх можливий Було відновлено понад 40% від дореволюційної кількості церков. Існують Різні Цифри относительно відкритих на окупованій территории СРСР православних храмів. Сучасні Історики, як правило, говорять про 7547, посилаючися на звіт Ради у справах для РПЦ про стан Церкви на 1 січня 1948 р. Однако треба врахуваті, что на тій годину, у зв'язку з браком духовенства, будинків, вилучений у релігійніх громад зайнятості ними Громадський будівель, Було Вже Закрито НЕ Менш 850 храмів у РСФСР, 600 - в Україні, 300 - у Білорусії и 100 - у Східній Молдавії (Наддністрянщіна). В ІНШОМУ звіті Ради у справах для РПЦ позначають, что на 1 січня 1947 р. в России залиша діючімі лишь 1300 церков, відкритих у период окупації. Таким чином, загальна Кількість дорівнювала, як мінімум, 9400. Ця цифра примерно відповідає відомостям, что зустрічаліся в Радянській літературі, про 10 тис. храмів. Кроме того, Було відтворено около 40 монастирів (36 - в Україні).

У цілому "релігійне відродження" в Україні мало патріотичний характер и проходило так само бурхливих, як и в західніх областях России. Усього за роки окупації в Україні Було Відкрито НЕ Менш 5400 православних храмів. У звітах Ради у справах для РПЦ позначають, что на 1 липня 1945 р. в Україні Було 6072 діючіх церков, причому відзначалося, что 587 будівель Вже вилуч у парафіяльніх громад Місцеві влади, тому что смороду до Війни вікорістовуваліся як Громадські встанови (у це число не входять церкви, зняті з реєстрації через Відсутність священнослужітелів). Від цифр, что Вийшла, треба відняті примерно 1300 храмів у західніх областях України - залішається 5400. Підрахунки у окремий областях такоже підтверджують ЦІ Відомості. Документально відомо (хоча ЦІ зведення неповні), что в период окупації Було Відкрито: у Вінницькій області 822 церков, Київській - 798, Одеській - 500, Дніпропетровській - 418, Ровенській - 442, Чернігівській - 410, Полтавській - 359, Жітомірській - 346, Сталінській (ДОНЕЦЬКІЙ) - 222, Харківській - 155, Міколаївській и Кіровоградській - 420, и не Менш 500 храмів у Запорізькій, Херсонській и Ворошилов градській.

Аналіз релігійної ситуации на окупованій німецько-фашістськімі військамі территории України свідчіть, что Партизанський рух тут БУВ бі набагато потужнішім, Якби радянський Більшовицький режим хоча б напрікінці 30-х років опам'ятався и отказался от насільніцької атеїзації, Боротьба з Церквою, переслідування и знищення духовенства , чернецтва й активних мирян, руйнування храмів и других святинь. Справедливо Було б, Якби відповідальність и наказание за зрадництво и перехід на сторону ворога, Співробітництво з окупаційною властью (власівці, поліцаї, німецькі шпигуни, Шкідники, послідовнікі антірадянського есхатологізму) повінні були б разом з вінуватцямі розділіті и ті, хто спровокував часть законослухняності громадян на тяжкий гріх колабораціонізму: як представник богоборчої влади, так и Більшовицький режим у цілому.

Схожа історія сегодня повторюється в Іраку, там я БУВ двічі: у 1998 году й у січні 2005 року. Відомо, что во время правления Саддама Хусейна шіїтів, На Відміну Від сунітів, гнобили. Тому Американці, готуючісь до Війни з Іраком, зроби ставку на шіїтів, и у своих надіях, что шіїті будут їх підтрімуваті, може Господь. Альо як неприродні и даже дико Виглядає, коли всупереч вчень и духу ісламу, вісловлюючісь мусульманський термінологією, правовірні стають союзниками невірніх у їхній борьбе с одновірцямі!

Напевно, ніхто не стану заперечуваті, что Ранее во время Війни (у 1812 году чи у 1914-1917 рр.) Во время окупації Відсоток зрадників и співчуваючіх ворогам Батьківщини в Нашій державі БУВ набагато нижчих. Даже у мусульманський середовіщі! Від вам и Ілюстрація НАСЛІДКІВ протилежних відношення до релігійніх почуттів співгромадян ...

Невід'ємною складового німецько-фашістськіх планів нападу на Радянський Союз Було активне использование релігійного Чинник. ЦІ розрахунки були далеко небезпідставнімі, оскількі спіралі як на Ґрунтовну поінформованість німців про Ставлення радянського керівніцтва до релігії и церкви та реальний стан справ у Цій сфере духовного життя в СРСР, так и на їх багатий досвід у самій Німеччині й у других окупованіх странах Європи.

Наукове дослідження названої тими Було розпочато в 60-70-х роках XX ст. у Працюю українських дослідніків в діаспорі (США, Канаді), Які во время Другої Світової Війни знаходится в Україні й були очевидцями подій. Здебільшого це церковні, Історики А.Дублянській, І.Власовській, С.Савчук та Ю Мулик-Луцик. Кроме особістом викладу баченого и пережитого, їхню Рамус прикрутив проблема церковної канонічності розколеніх частин Православної церкви в Україні.

Значний внесок у дослідження даної проблеми Зроби українські Історики, зокрема Ю. Волошин, В.Гордієнко, О.Лісенко, В.Пащенко. їх праці ґрунтуються на Матеріалах українських Архівів.

Політика творців "нового порядку" Щодо церковно-релігійного життя на окупованіх землях мала свои Особливості и водночас булу чітко зорієнтована на Виконання Наступний основних завдання: підтримка розвитку релігійного руху як ворожок більшовізму Встановлені ефективного контролю за діяльністю релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ усіх конфесій; сприяння дробленню релігійного руху на ОКРЕМІ течії; Зовнішнє и Внутрішнє руйнування традіційніх стабільніх церковних структур з метою Запобігання можлівій консолідації їх лідерів для БОРОТЬБИ проти Німеччини; Заборона создания єдініх церков; Максимальна использование релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ для сприяння Німецькій адміністрації та наступна примусове зміна характеру релігійніх вірувань населення на нехрістіянські.

Серед важлівіх вопросам конфесійної політики окупантів на качана Великої Вітчізняної Війни були всіляке сприяння антіросійськім настроям в Україні, перешкоджання впліву Російської православної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського та церковного вжитку.Особлива увага ЦІМ харчування пріділялася на нараді у Гітлера 29 вересня 1941 p., Де наголошувалося, что "Велика Україна у з'єднанні с Россией означає небезпеки". Саме тому давайте вказівки: "... Все російське, что на Сейчас має місце, винне поступово Припиняти", а "у мішано заселених областях українці Муся буті поставлені над росіянамі". На Цій же нараді категорично стверджував, что "єдина сильна церква ... не в інтересах Німеччини"

Упродовж осені 1941 р. у німецькіх таємних директивах относительно України містіліся вимоги: перешкоджаті діяльності "покваплівіх елементів Із Західної України"; "Забороніті в'їзд їхнім представник з Генерального губернаторства"; "Релігійні відправи на территории, заселеній українцями, повінні проводитись лишь українською мовою"; "Зупіняті Кожний виявило російського православ'я та его священіків, а такоже в'їзд до рейхскомісаріату" Україна "посланців будь-якіх конфесій з других стран".

Загарбніцькімі, імперськімі цілямі, а не якоюсь особливо пріхільністю до українців та їхніх національніх Прагнення у церковно-релігійній сфере мотівуваліся й вказівки німецької директиви від 20 листопада тисячі дев'ятсот сорок одна p .: "Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійні об'єднання. Церковні представник з других держав ма ють буті віселені з підпорядкованіх Німецькій адміністрації територій ".

Оскількі Ідеї нацизму були принципова несумісні з християнством ¹¹ 'Пожалуйста трактувалось як релігія лишь Слабкий и принижених, єврейська за походження и небезпечна, то в Німеччині приступили до создания новой неоязічніцької за своєю суттю релігії - "германської рух за віру", что сакралізував фюрера: Гітлер оголошувався новим месією, Який прийшов на землю, щоб Врятувати світ від євреїв та других неповноцінніх рас. Яка релігія мала замініті населенню окупованіх земель християнство, вірішено НЕ Було, но, что в перспектіві християнські церкви були пріречені на знищення, що не підлягало сумніву.

Це були плани, так би мовити, стратегічного характеру, а на початкових етапі окупації чи не на Перше місце вісуваліся питання контролю за діяльністю релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ, ретельного Вивчення настроїв духівніцтва та найактівнішіх парафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінськіх структурах и вербування агентів Із середовища духівніцтва. Цім займався Спеціальний церковний відділ системи Головного управління імперської безпеки. Его вісококваліфіковані спеціалісти создали розгалужену агентурну ятір в релігійніх організаціях, забезпечувалі продвижения потрібніх людей на Важливі ієрархічні посади, у Громадські организации, церковні середовище.

Водночас слід Зазначити, что именно Із Західної України впродовж усіх Неймовірно важка років німецької окупації Постійно Надходить імпульсі, спрямовані на всебічній розвиток у Східних областях України православного церковного життя, на протідію возможности остаточної Втрата ним своєї самобутності.

Визначальності рісою православного церковного життя в Україні у период від літа 1941 до весни 1944 pp. Було Існування та гостре противостояние двох православних церков, Адміністративні центри якіх знаходится на Волині - в Луцьку й у Кременці. Автономної православної церкви (АПЦ) очолював архієпископ (з грудня 1941 р. - митрополит) Олексій (Громадський). После его трагічної загібелі 7 травня 1943 р. вона залишилась Фактично без глави, оскількі на тій годину окупаційна влада примусових скасувала традіційну систему управління церквами. Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) в течение Усього годині ее Існування очолював архієпископ, а з травня тисячі дев'ятсот сорок дві р. - митрополит Полікарп (Сікорський).

Гостра конкуренція между двома Українськими православними конфесіямі, взаємні претензії та звинувачений негативно вплівалі на духовне життя України. Церковний розбрат Полеглих Німецькій власти цілеспрямоване, перманентне втручання в церковні життя, использование православного духівніцтва в своих політічніх цілях.

Це, без сумніву, чи не Було ані віпадковістю, ані виявило особістом амбіцій окремий церковних владик, а наслідком добре обміркованої й наперед візначеної політики окупантів, Які Зроби все можливе для того, Щоб не допустіті создания єдиної Української православної церкви.

Як свідчать матеріали Архівів тієї доби та безпосередні учасники описування подій, німці не просто пасивно допустили церковний розбрат и создания на українських землях двох православних церков, а й Певна чином поспріялі цьом.

Драматизм ситуации в Українському православ'ї ПЕРІОДУ Другої Світової Війни пролягав ще й у тому, что німці вміло скорісталіся сильним потягом національне свідомої української інтелігенції до организации церкви з виразности Національними рісамі. ВІН набув особливого Поширення в тих місцевостях, де Українізація православного парафіяльного життя здійснювалася й дала плідні результати за часів IIРечі Посполитої. Сприятливі грунт для творення самє такой церкви БУВ и там, де в недалекому некогда діялі громади УАПЦ. Керуючий вказівкамі рейхсміністра окупованіх Східних територій А. Розенберга про всіляке сприяння антіросійськім настроям в Україні, німці спочатку уважний спостерігалі за розвитку подій у релігійній сфере, що не заважалі розвитку Прагнення православних українців создать церковних організацію, незалежну від московської Патріархії, а з часом (у лістопаді один тисяча дев'ятсот сорок один р.) Міністерство окупованіх Східних територій дало Дозвіл мітрополітові Діонісію Включити до своєї юрісдікції православне населення "з визволення українських земель" на підставі томо су Вселенський патріарха тисяча дев'ятсот двадцять чотири p.

Перші кроки относительно влаштування православного церковного життя на українських землях, Які увійшлі до складу рейхскомісаріату, були зроблені митрополитом Діонісієм (Валедінськім) - главою собору єпіскопів Православної церкви в Генеральному губернаторстві. У середіні липня тисячі дев'ятсот сорок один р. ВІН получил листа від архієпископа поліського и пінського Олександра, в якому йшлось про реалії церковного православного життя на Волині та Поліссі. Оскількі отріманої информации виявило недостатньо для віваженіх РІШЕНЬ и відповідніх Дій, митрополит Діонісій скорістався послуги Ю.Муліка-Луцика, Який з приватності метою збірався їхати на Волинь. ВІН погодівся НЕ лишь з'ясувати намірі архієпископа Олексія относительно возможности Відновлення канонічного підпорядкування Варшаві, а Передат Йому листа від голови Українського допомогового комітету у Варшаві полковника І.Поготовка та дізнатіся для него про плани архієпископа Олексія относительно майбутнього влаштування церковного життя на Волині. Во время аудієнції Ю.Муліка-Луцика у владики Олексія, яка відбулася 3 серпня, ВІН з'ясував, что Останній НЕ собирается повертатіся під юрдсдікдію митрополита Діонісія. Свою принципова позицию относительно автокефалії Православної церкви в Польщі, неможлівості тогочасної юрисдикційної підлеглості Варшаві православних громад України та мотівів підпорядкування московській Патріархії ВІН віклав у лісті до митрополита Діонісія, датованому 2 серпня 1941 р.

Митрополит Діонісій у лісті від 11 серпня 1941 р. до архієпіскопів Олександра, Олексія й єпіскопа Полікарпа повідомляв, что ВІН відновлює свою юрісдікцію над тією частина церкви, яка виявило тимчасово відірваною Радянська окупацією. У цьом лісті ВІН давши вказівки относительно организации 4-х єпархій (Поліської, Кременецької, Луцької та Житомирської) и висвяті єпіскопа Полікарпа в сан архієпископа з титулом "луцький и Ковельський".

Безпосередній початок организации Православної церкви на засадах канонічної підлеглості московській Патріархії Було покладаючи таємнім обласна собором єпіскопів Православної церкви, Який состоялся 18 серпня тисячі дев'ятсот сорок один р. у Почаївській Лаврі. Собор у складі его голови архієпископа Олексія, Членів собору архієпископа Симона (Івановського) та єпіскопів Пантелеймона (Рудика) и Веніаміна (Новицького) констатував, что, оскількі всі єпископи Західної України "дали свого часу підпіску про підпорядкування московській Патріархії ...", то "ні ОКРЕМІ єпископи, ні даже собор єпіскопів області НЕ могут утворіті автокефалії самочинно, а тому до вирішенню цієї справи на помісному Соборі Української православної церкви ... ця церква винна Залишити підпорядкованою московській Патріархії, ле з правами автономії, якові свого часу Надала їй церква російська ".

Собор у Почаєві ухвалено Наступний: "1) До помісного собору Православної церкви в Україні в складі ієрархії, духівніцтва и мирян Уважати нашу церкву и ее ієрархію в канонічній залежності від церкви російської. 2) прикрутити Нашій церкві права автономії й автономного управління. 3) Надаті старійшому з палічніх ієрархів Православної церкви на Україні, архієпіскопу Олексію Стосовно до 34 Апост. прав права обласного митрополита. 4) рахувати екзархат у Західній Україні прікоротівшім своє Існування, а екзархат митрополита Миколая, який залишив свой е зархат и єпархію Волинська и священно-архімандрітство в Почаївській Лаврі на годину Великої небезпеки, що втратив свои Уповноваженому як по екзархату, так и по єпархії и Лаврі ".

Можна погодитись з І.Власовськім та сучасним істориком РПЦ, протоієреєм В.Ціпінім, Які наголошують, что обласний собор єпіскопів у Почаєві 18 серпня тисячі дев'ятсот сорок один р. НЕ МАВ ніякіх прав скасовуваті екзархат и позбавлятись митрополита Миколая попередня титулу - Екзарха західніх областей України и Білорусії.

Аргументованості такоже є Висновок І.Власовського та солідарніх з ним у цьом пітанні дослідніків українського православ'я В.Пащенко й О.Сагана про ті, что ЦІМ рішенням "започаткувався Конфлікт з московсько патріархією та вносівся розкол у самє православ'я на українських землях" . З ЦІМ рішенням собору в Почаєві ПОГОДИЛИСЯ всі ієрархі Православної церкви, Які були на Волині, кроме двох - архієпіскопів Полікарпа й Олександра.

Негативних Ставлення до РІШЕНЬ собору єпіскопів у Почаєві вислови Варшавський митрополит Діонісій. Доводячі неправомірність его ухвала про юрісдікційне підпорядкування Православної церкви в Україні московській Патріархії, ВІН у лісті до архієпископа Олексія від 23 жовтня тисячі дев'ятсот сорок одна р. послався на Такі аргументи: По-перше, мови НЕ может буті про підпорядкування Православної церкви в Україні церкві московській, оскількі "... під теперішню пору не існує правильної й на засадах канонічніх організованої церкви російської"; по-друге, Православна церква в Україні всегда булу церквою Незалежною і "перебувала в канонічному зв'язку з великою церквою Царгородською и з святійшім Вселенський царгородськім патріархом. Це авторитетно стверджує святійшій Вселенський царгородській патріярх синодально-канонічнім томосом про автокефалію Нашої св. Православної церкви, з дня 13 листопада тисяча дев'ятсот двадцять чотири p. "; по-Третє, канонічне право забороняє пошірюваті Терен своєї області за рахунок Іншої, і "в цьом відношенні Московська патріархія з ее містоблюстітелем митрополитом Сергієм, підпорядковуючі Собі Терен Нашої св. Автокефальної церкви, поступила всупереч пріпісів канонічніх".

Слід Зазначити, что відразу после встановлення німецької окупаційної влади в багатьох місцевостях України начали стіхійно вінікаті самодіяльні громадсько-церковні организации, Які найчастіше називали парафіяльнімі ініціатівнімі групами чи церковними комісіямі. У великих містах смороду, як правило, називається церковних радами. Напрікінці 1941 р. в Україні функціонувало Вже 8 єпархіальніх церковних рад.

Своє принципова Ставлення до влаштування православного церковного життя чітко визначили "Українська рада довір'я на Волині", до складу якої входило почти 20 представителей української громадськості та православного духівніцтва. Розглянувші питання про становище Православної церкви, учасники Засідання ради 1 вересня 1941 р. ухвали: "стоячих на тій нерушімій основі, что церква на Україні, як могутній чинник національно-релігійного и морального виховання народу, винна буті церквою національною и по-русски, рада довір'я считает, что такою Православна церква могла буті только тоді, коли вона буде Незалежною, автокефальної ".

Отже, Із самого качана німецької окупації України в середовіщі української інтелігенції виник потяг до создания Української автокефальної православної церкви, яка би була Повністю Незалежною від будь-которого релігійного центру, что перебував за межами України.

Оскількі ж у тій годину у Варшаві Вже малі інформацію про решение таємного Почаївського собору від 18 серпня 1941 р., То було Прийнято решение про кандидатуру на "Тимчасова адміністратора". Ним став єдиний в Україні архієрей-українець, Який остался вірнім митрополиту Діонісію - архієпископ луцький и Ковельський Полікарп (Сікорський). Оскількі ж діячамі Української Народної Республики у Варшаві Було признал, что "незручно" прізначаті его »не з Волі свого народу", то й Було організовано 13 грудня в Рівному Засідання "Наради представителей церковних рад Волині" (Інша назва - "Всеукраїнський церковний собор" ), де Було засуджено діяльність архієпископа Олексія та решение Почаївського собору относительно автономного статусу Православної церкви в Україні й ухвалено Звернення до митрополита Діонісія прізначіті Тимчасовим адміністратором Православної церкви на звільненіх землях Украї ні архієпископа Луцького и Ковельського Полікарпа.

Міні зовсім Небагато часу й архієпископ Холмська и Підляський Іларіон (І.Огієнко) у своєму відкрітому лісті до "голови собору єпіскопів св. Православної автокефальної церкви в генерал-губернаторстві Діонісія" від 12 лютого тисячі дев'ятсот сорок дві р. оприлюднено окремі, но дуже суттєві деталі, что стосувалісь обставинних Утворення Української автокефальної православної церкви. ВІН твердо, что митрополит Діонісій, Продовжуючи самовладне втручатіся в справи Православної церкви на теренах рейхскомісаріату, ЦІМ вносити "розклад у православній церкві в Україні". З цього листа віпліває, что з незрозуміліх для владики Іларіона причин митрополит Діонісій НЕ только прихована від собору єпіскопів Генерального губернаторства своє попереднє листування з православними ієрархамі України, Розпорядження Стосовно влаштування церковного життя на территории, яка Йому булу канонічне непідлеглою, а й продовжував так діяті й надалі.

Отже, в окупованій Україні напрікінці 1941 - на качану 1942 pp. Було започатковано две православні конфесії: автономної православної церкви на чолі з митрополитом Олексієм, яка перебувала в юрісдікції московської Патріархії, та Українську автокефальну православну церкву, очолювану ее Тимчасовим адміністратором - архієпіскопом Полікарпом.

Одночасно з формуваннями ціх двох конфесій в Українському православ'ї та обострения противостояние между ними в течение осені - зими 1941 р. у Громадському и церковних колах окупованої німцямі України мало місце велике Прагнення до Відновлення Київської мітрополії.

Один з керівніків ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ православної церковної ради (ВПЦР) П.Рібачук так вислови своє розуміння роли церкви в Нових, Надзвичайно складних політічніх условиях: "Українська церква має буті НЕ только релігійнім, а й політичним центром, завдання которого вести боротьбу за самостійну Україну и виховувати українців у національному Дусі. Автокефальна церква має відіграті керівну роль у створенні Самостійної Української держави ^"33 '

З проблемою.Більше Відновлення Київської мітрополії Було безпосередно пов'язане питання про претендента на митрополичу кафедру. На качану жовтня тисячі дев'ятсот сорок одна р. ВПЦР звернули до провідніх діячів Української Народної Республики з Проханов про сприяння делу Надання німецькою властью офіційного Дозволу на переїзд архієпископа Іларіона з Холма до Києва. Про це йшлось у листі, надісланому главі Православної церкви в Генеральному губернаторстві митрополиту Діонісію.

Одним з Перший серед провідніх церковних діячів України Цю кандидатуру на кафедру митрополита київського підтрімав глава Греко-католицької церкви митрополит А.Шептицького, Який писав у лісті до владики Іларіона 21 жовтня тисячі дев'ятсот сорок один p ​​.: "Бажаю, щоб Ви ... в цілій Україні відновілі віру св. Володимира и митрополита Іларіона, віру вселенської церкви, віру сімох дерло Вселенський соборів ".

8 грудня тисячі дев'ятсот сорок один р. обласний собор єпіскопів Автономної православної церкви постановив: "прізнатся Високопреосвященного архієпископа Іларіона Огієнка достойним кандидатом на вільну катедру архієпископа київського и переяславського". У Цій же постанові Голові собору доручалося "поклікаті Високопреосвященного Іларіона на Цю катедру" та "віпросіті у Блаженнішого митрополита Діонісія благословення и Дозвіл. Високопреосвященний Іларіону заняти Київську катедру". Владику Іларіона Було сповнено при Цю ухвалу, на что ВІН відгукнувся листом, в якому подякував архієпіскопу Олексію и собору єпіскопів за честь, виявлення Йому. ВІН писав, что як только получит перепусткою, то відразу скорістається нею.

Бажання мати предстоятелем Української православної церкви Владику Іларіона ухвалено на своих зборах 22 грудня 1941 р. Українська церковна рада в Рівному. Вона просила собор єпіскопів у Генеральному губернаторстві "канонічне відпустіті з своєї церкви архієпископа Іларіона".

Цім Прагнення багатьох свідомих православних українців, Які докладать зусіль до создания єдиної Української православної церкви, Завада як ті, что владика Іларіон знаходівся поза межами рейхскомісаріату, так и, что в цьом важлівому пітанні НЕ Було єдності в середовіщі православної ієрархії. Деякі з ее представителей малі Намір зайнятості кафедру митрополита київського.

Альо все ж головні перешкоду Відновлення Київської мітрополії стала німецька окупаційна влада, яка НЕ ​​только не дала Дозволу на Приїзд до Києва архієпископа Іларіона, но й зроби все можливе для того, щоб будь-хто з українських православних владик НЕ зайнять цієї кафедри. Таким діям окупантів Нічого дівувати, оскількі для них абсолютно непрійнятною булу як ідея Негайно Відновлення Київської мітрополії, так и постать можливий ее глави - владики Іларіона, Який більшу часть свого життя Присвятої борьбе за автокефалію церкви. Его позиція относительно необхідності Самостійної та незалежної Української православної церкви, що не чекаючі Закінчення Війни, булу діаметрально протилежних Німецькій.

У тій годину посильний конфронтація между Владик Олексієм и Полікарпом, яка вінікла ще в процесі творення ними двох церковних центрів. Архієпископ луцький и Ковельський Полікарп захищали правочінність титулу адміністратора Української автокефальної православної церкви, посилаючися на решение Варшавська митрополита Діонісія, Пожалуйста віплівало з канонічності автокефалії, дарованої томосом 1 924 р. для Православної церкви в межах тодішньої Польщі. Олексій митрополит Волинський, Екзарха України, доводячи, что Автокефалія 1924 р. вже недійсна для України, оскількі відбуліся Політичні й Адміністративні Зміни: Польща внаслідок німецької окупації превратилась в Генеральне губернаторство, и церковна юрісдікція митрополита Діонісія обмежується его теріторією; Православна церква на західноукраїнськіх землях после встановлення там у тисяча дев'ятсот тридцять-дев'ять р. Радянської влади опінію під юрісдікцією московської Патріархії, и це підтверділі західноукраїнські єпископи, підпісавші Декларацію вірності Московському патріархату.

У розпорядженні з Волинської духовної консісторії від 23 лютого 1942 р. "До о.о. благочинних Волинської єпархії" містілося тверджень про безпідставність звинувачений собору єпіскопів у тому, что ВІН творити церкву автономною, оскількі "своєю ПОСТАНОВА від 25 серпня 1941 р. Собор єпіскопів ставши на шлях автокефалії и вірішує церковні справи самостійно ... ".

Отже, Конфлікт розгорався вокруг питання про церковну юрісдікцію для Православної церкви в Західній Україні в период німецької окупації. Йшлось про канонічність Варшавської мітрополії согласно з томосом 1924 р. чи московської Патріархії, яка тимчасово здійснювала свою юрісдікцію на західноукраїнськіх землях у 1939 - 1941 pp. Зрештою, ситуация ускладнювалася тим, что в 1941 - 1944 pp. на ціх землях НЕ Було власти ні польської, ні Радянської. Політично-Адміністративні реалії були пов'язані з наявністю німецької окупаційної влади. Які ж правно-канонічні засади зобов'язували Православної Церкви в ціх условиях?

Архієпископ Полікарп як адміністратор УАПЦ доводив у своєму лісті "До Всього духовенства й вірніх на українських землях сущих" (8 квітня тисяча дев'ятсот сорок три p.): "... Автокефалія Надал в 1924 р. Вселенський патріархом НЕ Польщі, а Православній церкві на землях, Які входили до складу Польщі, и цієї автокефалії ми не позбавлені через ті, что ЦІ землі часово були захоплені безбожними більшовікамі ".

Митрополит Олексій у своєму "одверто лісті до владики Полікарпа" доводив: Полікарп, ставши Тимчасовим адміністратором УАПЦ, "революційнім Шляхом відійшов від Москви", а "таким Шляхом наша Спільна мета - незалежність Нашої церкві не может буті осягнути", оскількі "православні єпископи, хоч би зв'язані пріналежністю до одного народу и спільністю національніх Переконаний, що не могут покласти основ новой автокефалії, если смороду НЕ БУДУТЬ це чинити в рамках своєї дотогочасової канонічної юрісдікції ". Екзархо Автономної православної Церкви в Україні митрополит Олексій стояв на тому, что "ми безсілі проти церковної дійсності. Ми не повінні в тому, что опінію в 1940 р. В юрісдікції московської Патріархії, но повінні віходити з рамок тієї юрісдікції, коли Хочемо, щоб наша майбутня Автокефалія булу канонічною и законною ".

Зі свого боку, архієпископ Полікарп як адміністратор УАПЦ стояв на тому, что, коли звістка про его призначення дійшла до Москви, то вона віклікала Вкрай ворожу антіукраїнську реакцію патріаршого місцеблюстітеля Сергія, Який, за словами сучасніків, зрозумів, что "Українська церква вірівається и вірветься з московсько-імперіалістічніх рук, что в Україні буде суто Українська церква ".

Підґрунтя всех тогочасної церковних подій в Україні архієпископ Полікарп бачив у тому, "чи буті Нашій Православній церкві Дійсно по-русски національною церквою з своєю рідною мовою в богослужінні, церквою, овіяною традіціямі Соборноправну, всією ее національно-культурною красою, чи, навпаки, буті їй знаряддям у руках купки москвофілів-єпіскопів для панування над Українським народом Москви и духу московського ".

Олексій, митрополит волинський, Екзарха України, посилаючися на церковну Історію, заперечував, что "Москва ніщіла Особливості української православної церкви та насаджувала Московське православ'я". ВІН доводи, что всі церковні владики, Які заклали канонічні підваліні московської церкви й керували нею до XIX ст., Були українцями, починаючі від мітрополітів Кирила і Петра в XIII ст. и закінчуючі тім, что у XVIII ст. "Церковне життя в Україні йшлось під знаком панування в московській церкві наших же українців - Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Феофілакта Лопатинський й цілого сонму других архієреїв, пресвітерів и вчених. Що смороду вклали в церковній життя, то й сталося досі, бо ж 19- ті століття может буті відмічене в історії московської церкви Взагалі ліберальнім духом, так что при кінці того століття булу відрукувана даже українська Євангелія. Як же можна Говорити про спеціфічне "Московське православ'я?".

Отже, митрополит Олексій як глава Автономної православної церкви, яка візнавала над собою юрісдікцію московської Патріархії, відкідав звинувачений его в "москвофільстві". Звертаючи до владики Полікарпа, ВІН писав: "Запевняю Вас, что я и брати-єпископи, что зі мною вкупі, чи не только Бажаємо, но й стрімемося до того, щоб наша церква Дійсно булу національною, а москвофіламі ми собі не рахувать и з обраних відкідаємо тієї Зміст, Який Ві вкладаєте цьом слову ".

Митрополит Олексій запевняв: собор єпіскопів очолюваної ним Автономної православної церкви "став твердо на шлях автокефалії и Керує справами Української православної церкви аж до того часу, коли всі автокефальні церкви, а разом з ними и Московська церква дадуть своє благословення на автокефальної Існування Нашої церкви канонічною дорогою ".

ВІН доводи, что "ухваливши разом з братами-єпіскопамі Собі ціллю здобути незалежність Нашій Українській церкві, автокефалію, при Якій только и можливости виявило відродження и розвиток цієї церкви. Альо ж незалежність канонічну І Закону ...". Митрополит Олексій нагадував архієпіскопу Полікарпу, что "тяглість канонічного устрою є ... Передумови міцного буття української автокефалії". ВІН попереджав: "Коли б Польська Автокефалія и продовжувала своє Існування", спіратіся на неї означало "наразіті б прийшла автокефалію Української православної церкви на небезпеки невізнання ее усіма Церквами". Далі ВІН робів Спроба переконаті архієпископа Полікарпа: "... Треба пам'ятати и любити свою церкву и народ, подбаті про Такі шляхи, Які б дозволили, щоб наш народ МАВ Закон і канонічну автокефалію", и продовжував: "только з відродженням у ... народів державності, відроджено в них и церковні автокефалії ". ВІН твердо: "Варшавська Автокефалія з занепадом Польщі перестала існуваті и Вам тримати за неї НЕ слід, Щоб не пошкодіті через ті церкві Українській".

А тим часом у засоби масової информации пошірюваліся конфронтаційні настрої относительно Екзарха Олексія та его собору єпіскопів як ставленіків Москви ".У свою черга, Олексій звінувачував Полікарпа як єресіарха "та" незаконного адміністратора ", якому ВІН Ніколи НЕ підпорядкується. Серед православного населення пошірюваліся чуйні про" порушітелів церковного миру ", Які" створюють анархію ", здійснюють" Надзвичайно шкідліву и для церкви, и для українського народу роботу ". Як з однієї, так и з Іншої церковної Сторони стверджував, что очевидно в Цій" роз'єднуючій "работе є" методи залякування, обману, насильства, терору ".

24 січня тисячі дев'ятсот сорок дві р. архієпископ Полікарп БУВ чинний заступником рейхскомісара Е. Коха ландесгауптманом фон Ведельштадтом. "Інформація, про Цю аудієнцію булу оприлюднено в газеті" Волинь ". У ній містілося фото візітерів, їхні запевнення у цілковітій лояльності относительно німецької влади, готовності до "СПІВПРАЦІ для великого діла". Було вісловлене побажання "повнотіла сил духовних и фізичних та незмінного успіху для остаточної перемоги над ворогами Відразу и Заходу ... великого вождя німецького народу - Адольфа Гітлера". Адміністратор УАПЦ запевне чіновніків з рейхскомісаріату, что "за ту победу, разом зі своими вірнімі, до духовної опікі над Якими мене покликали, зносітіму молитви до всемогутнього Господа". Ця Публікація віклікала нову хвилю документів - відгуків з Волинської духовної консісторії Автономної православної церкви, в якіх доводять неканонічність статусу єпіскопа Полікарпа.

Дійсно, стосунки между ієрархамі двох церков навесні 1942 р. Набуль такого обострения, что Це вже віклікало незадоволення німецької окупаційної влади. Німецькі аналітікі, Які готувалі щомісячні Звіти про Суспільно-політічну сітуацію на окупованіх теренах України й обов'язково включали до них ґрунтовний виклад подій Релігійно-церковного життя, в одному з них, за травень 1942 p., Відзначалі, что від місцевого населення до німецькіх установ Надходить дуже много анонімніх заяв. Практикою, "віплеканою Свідомо й систематично в Більшовицький годину", смороду кваліфікувалі мету більшості з тих заяв, авторизованого якіх звінувачувалі сусіда чи конкурента, обмовляючі его перед чинною властью. На жаль така практика виявило притаманний й окремим ієрархам українських православних церков. Найгіршім Було, что з площини церковно-канонічної Полеміка почти відразу змістілася в політічну - Надзвичайно небезпечна в условиях іноземної окупації. Если собор єпіскопів Автономної православної церкви в своих відозвах Українську автокефальну православну церкву кваліфікував "сектою ліпківців", проголошувалися усіх ее єпіскопів, пресвітерів и діяконів "безблагодатними", то собор єпіскопів УАПЦ називається своих опонентів "псевдособором" і "москвофіламі". Нерідко на адресу духовенства автономного православного напряму з боку ієрархів УАПЦ вісловлюваліся звинувачений в тому, что смороду нібіто є агентами НКВС.

15 березня тисячі дев'ятсот сорок дві р. митрополит Олексій розіслав по підлеглих Йому парафіях відозву, в Якій Гостра засуджував Антифашистська Виступ в англійськіх Часопис місцеблюстітеля московського патріаршого престолу митрополита Сергія.

У Цій відозві зокрема стверджував, что "з приходом німецькіх войск на наші землі знову привнесено в повній мірі гнобленія більшовікамі свободу віри и церкви ... Православна церква в Україні тішіться ніні, під німецькою охороною, свободою и підтрімкою, якіх вона потребує для сповнений Божих цілей, и хто б НЕ виступали з іншімі тверджень, Йому НЕ вдасть цієї справи порушіті ".

Немає підстав твердіті, что митрополит Олексій БУВ нещірім у цітованіх вісловлюваннях, но, что ця відозва булу замовлена ​​окупантами, які не віклікає сумніву. Вона стала вімушенім виявило лояльності, засоби доведення окупаційній власти безпідставності тверджень ієрархів УАПЦ про "москвофільство" та "русіфікаторство" Православної церкви автономного напряму.

ЦІ спостереження та Висновки підтверджуються й тім, что в наступній відозві, яка Вийшла з Волинської духовної консісторії 20 березня тисячі дев'ятсот сорок дві р. й булу адресована підпорядкованім їй благочинним, містівся Заклик "до офірної и відданої праці на ніві Хрістовій, з теплою молитвою, Щоби Господь заховали свою св. церкву цілою и непорушний и давши скору победу над безбожною властью величного вождю Непереможне войск Германії, визволу від панували безбожжя ".

Стосунки между церквами ускладнено ще более, коли 8 квітня 1942 р. владика Полікарп піддав сумніву щирість відгуку глави АПЦ на Антифашистська заяву митрополита Сергія. ВІН назвавши ее "відозвою тактичного характеру" і Вже НЕ Вперше кваліфікував ієрархів Автономної православної церкви "Купка москвофілів", "облуднімі ренегатами", "чужою Українському народові ієрархією".

У лютому 1942 р. архієпископ Холмська и Підляський Іларіон охарактерізував стан в Українському православ'ї як "розвал, хаос и неспокій у Церкві". ВІН з гіркотою писав митрополиту Діонісію: "... Скрізь кинули брата на брата, Скрізь Пішла неперебірліва безбожна агітація, в Часопис появилися статті, в якіх Деяк наших братів у Хрісті ... назівають слугами НКВС".

Своє Ставлення до розділення українських Християнсько церков та особисте бачення Шляхів їх виходом з гострої кри вислови напрікінці 1941 р. митрополит Греко-католицької церкви Андрій Шептицький у своєму архієрейсько-Пастирське лісті "До Високопреосвященний и преосвященних православних архієреїв на Україні и на українських землях". Цей лист БУВ розісланій усім православним Владик, в якому ВІН призвал їх Висловіть "свою гадку" з приводу того, що »до Осягнення наших національніх ідеалів треба нам єдності ...". Митрополит Шептицький писав: "Між Роздори, что ділять українців, які не Останнє місце займають Релігійні справи, в якіх ми тепер поділені", а "... релігійна єдність би була могутнім товчком в осягненні національної єдності".

Варте особлівої уваги й ті, что Заклик до "церковної єдності", "поєднання", на нагальній необхідності якіх наполягав глава українських греко-католиків, стосуваліся НЕ лишь греко-католицька - православних взаємін, а й отношений между самими православними, Які, за словами архієпископа Іларіона, виявило Скрізь кинути "брат на брата" ^{68 'Глава} Мінськіх греко-католиків вважаю, что для Подолання "поділення" українських церков нужно дуже много сделать, но чи не найперше "мусим уступіті від Усього того, что может буті перешкоду в поєднанні , поступися ти так далеко, як нам только совість дозволяє ".

Більшість православних владик, Які в тій годину через Власні суперечності виявило дуже далекими від справи поєднання двох українських Християнсько конфесій, проігнорувалі цього листа. У їхньому розумінні про об'єднання церков могло йтіся только в контексті "повернення уніатської церкви в лоно Української православної церкви". Глава Автономної православної церкви митрополит Олексій у лісті від 16 червня 1 942 р. дипломатично відповів владіці Андрію, что "... може і потрібна на землі ота різноголосіця и в релігійніх подивимось, ж недаремно кажуть, что краса аключається в різноманітності". "Наше поєднання митрополит Олексій теоретично допускає, оскількі" ніщо НЕ может перешкодіті тому в думках ", але" практично це поєднання - з точки зору глави АПЦ - могло б здійснітіся только тоді, коли не буде гріха й пошкодженню людської природи ". Владика Олексій Наголос, что "только всесильного может Всемилостивого дати ... чудо-поєднання", про що, з его слів, "Можемо молитися".

Іншою виявило Реакція на цею Заклик до обміркування проблеми поєднання українського православ'я и греко-католицизму в єдину церкву архієпископа Автономної православної церкви Пантелеймона (Рудика). Екуменічні ініціативи А.Шептицького ВІН назвавши "чисто єзуїтськімі" й зауважів: "... Нам Знайомі ЦІ єзуїтські методи".

Оскількі глава Греко-католицької церкви так и не получил конструктивних відгуків на свой лист-пропозіцію до православних владик з приводу церковного поєднання, то ВІН напрікінці 1941 - на качану 1942 pp. звернув з подібнімі листами до провідніх українських світськіх діячів з тім, щоб цею Заклик БУВ доведень до широких верств громадянство.

У лісті до "Високоповажносте Добродія" Степана Скрипника в м. Рівне, датованому 20 січня - 30 березня 1942 p., Митрополит Андрей Шептицький наголошував, что "зближені" і "навіть ... цілковіте з'єднання" православним и вігідніше, аніж греко католики, оскількі "кандидатом на престол в Києві может буті православний чи автокефальної архієрей", и за умови "Утворення патріархату" він би "зостав патріархом, з'єднанім Вселенський церквою, и наша Ціла церковна провінція Галицька би була Йому підчінена". "На жаль, цього листа С.Скріпнік тоді НЕ отримав, и тому шірокі верстви громадянство" України про намірі, зусилля та Сподівання митрополита Андрея Шептицького относительно приведення до об'єднання церков-сестер дізналіся лишь через десятіріччя.

Конфронтація между Олексієм и Полікарпом, а такоже церковних течіямі, Які смороду очолювалі, помітно загострілася после того як собор єпіскопів Автономної православної церкви 1 березня 1942 р. ознайомитись масі парафіян з "необхіднім канонічнім роз'ясненням, в зв'язку з ухвалою про Приєднання Липківського священства в сущім сані". У ньом, зокрема, наголошувалося, що »... Приєднання Липківського священства в сущім сані" є грубим порушеннях священних канонів, бо воно того сану НЕ має Взагалі. Акцентувалася увага на тому, что "великий гріх перед церквою звершили ті, хто порушив св. Канони ухвалив про" ліпківцях ". Більше того, собор єпіскопів Автономної православної церкви твердо:" Возстановітелі "ліпківщіні" Самі стають "ліпківцямі".

Церковне життя в Києві кінця 1941 - качана 1942 pp. відзначалося конфронтацією автономного єпіскопа Пантелеймона (Рудика) з Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР). Непримирення Ставлення єпіскопа Пантелеймона до УАПЦ відразу после его Прибуття до Києва переросло у відкріту ворожнечу, внаслідок якої 11 лютого 1942 р. німецька окупаційна влада розпустивши ВПЦР, конфіскувала ее майно, а голову П. Рибачука Згідно заарештувала.

Як свідчіть протокол Засідання ВПЦР від 20 грудня 1941 p., Головні харчування, Пожалуйста на ньом обговорювалося, було "визначення подивимось єпіскопа Пантелеймона на его Ставлення до Української автокефальної православної церкви".

На цьом засіданні констатувалося, что "Церковна рада УАПЦ не Якийсь заново Утворення церковний орган, а є єдиний и Найвищий керуючий орган церкви, избран на Всеукраїнському православному церковному Соборі ще у 1927 p., Який мусів пріпініті свою роботу и ліквідуватіся за Вимогами и Терор більшовіцької власти ". Церковна рада відновіла свою діяльність на засадах канонів и статуту, затверджених Всеукраїнськім православного церковного собором у 1921 р.Зазначалося, что после довгорічного найлютішого ніщення святих храмів и священнодіячів більшовіцькою властью ..., що не лішілося жодної української парафії, за вінятком декількох так званні церковнослов ' янських, по суті русіфікаторськіх ". з Усього складу священнодіячів УАПЦ (2 митрополити, 36 єпіскопів та более 3000 священіків) лішілося в живих и поки що зареєстровано лишь около 200 священіків.

У таємних німецькіх доповідях полиции безпеки та СД члени ВПЦР кваліфікувалісь як "націонал-українські екстремісті" і "національні екстремісті", Які "создали виконавчий орган для політічніх цілей". Оскількі "націоналістічна тенденція" ее ДІЯЛЬНОСТІ аж Ніяк НЕ влаштовувала окупантів, то за ВПЦР відразу Було встановлен Суворий нагляд.

Один з ціх Членів - особистий секретар єпіскопа Пантелеймона, протоієрей М.Івасков - регулярно писав відповідні доповідні записки начальнику Особова складу при про бер бургомістрі м.Києва доктору Босові. У них містілася інформація та документи, Які підтверджувалі написання, Різні звинувачений на адресу Церковної ради УАПЦ та ее діячів. «Форматер НЕ только переконував німців, что" єпископ Пантелеймон НЕ может згодітіся з національною и Політичною робот ... церковної ради ", а й стверджував: автономний владика (Пантелеймон)" впевнівся такоже, что замучений більшовікамі народ не бажає и не хоче более ніякої політики ". Аза, что "геніальний вождь великого геройського народу та его побідоносна армія дали Українському народу можлівість відпочіті", ВІН буде вдячна "культурному и благородному народу и всегда буде молить Бога про Дарування рішучої перемоги німецькому світлу над іудейсько-більшовіцькою темряви".

У Доповіді начальника полиции безпеки и СД м.Києва про становище в Київському генеральному окрузі за лютий тисяча дев'ятсот сорок два р. позначають, что "нове обострения отношений между Православної напрямку" Було віклікане з'явиться двох Нових єпіскопів, "висвячених Полікарпом и посланні до Києва". У ній містівся детальний аналіз звинувачений, Якими обмінюваліся противники. Єпископ Пантелеймон звінувачував Українську автокефальну православну церкву в тому, что вона "служити, начебто, лишь інтересам українських сепаратистів" і перетворює "церкву в знаряддя Політичної пропаганди". Одночасно, як позначають у Доповіді, "націоналісти намагають діскредітуваті Пантелеймона", звінувачуючі его в тому, что ВІН "працює на НКВС", є москвофілом и панславістом і "корістується для цього шкірного Зручне випадки. З Доповіді видно, что німців НЕ Залишани байдужим ЦІ Політичні закид, но смороду фіксувалі: "... Наскільки ЦІ звинувачений Дійсно відповідають істіні," нельзя "до цього часу ПОВНЕ мірою перевіріті", й поки "Неможливо Було достовірно Встановити, чи Дійсно єпископ Пантелеймон є и ніні знаряддям НКВС". смороду вважаю "цікавім" ті , Что противники "Використовують як Пантелеймона, так и Олексія", звінувачуваніх у сімпатіях до Москви, тоді, "коли Їм нужно, а самє для того, щоб усунуті Нових конкурентів".

Втручання Владніл структур у діяльність церков помітно посил влітку 1942 р. Було заборонено відправляті богослужіння в Релігійні свята, Які припадали на будень. Часто забороняліся й недільні богослужіння. У разі невиконання ціх вимог людей розганялі, а церкви замікалі.

Особливе обмежень та утісків з боку представителей власти зазнаватися ієрархі и парафіяльне духовенство УАПЦ. Саме таким Було їхнє Ставлення до єпіскопів цієї церкви Ніканората Ігоря, коли смороду прібулі до Києва. Неласка німців булу пов'язана з тім, что єпископи розпочалі організацію церковно-релігійного життя у всеукраїнському масштабі. За Перші три місяці своєї ДІЯЛЬНОСТІ смороду висвяті 103-х священіків. Нові автокефальні парафії начали вінікаті в усіх українських землях. До Києва звідусіль посіла делегації з Проханов взяти їх під свою опіку, вісвятіті Нових священіків.

Німецькі донесення про події на окупованіх землях, таємні інструкції А.Розенберга рейхскомісару України Е.Коху относительно релігійніх справ за 1942 р. рясніють вимоги "забороніті церквам и сектам займатіся політікою й делать Публічні заяви". Дозволіті Існування релігійніх громад, но за умови, что смороду НЕ займатімуться політікою ".

Если у вересні 1941 р. у німецькому таємному ціркулярі позначають, что "Українська автокефальна церква, так само, як и конфесійні об'єднання, дозволена з тім, что смороду НЕ займатімуться політікою, то Вже 4 лютого 1942 р. начальник полиции безпеки та СД у донесенні про події в СРСР Тверда, что "ще одним інструментом української национальной политики є Українська автокефальна церква".

Віконуючі вказівки А.Розенберґа про сприяння антіросійськім настроям в Україні, німецькі окупаційні служби Певний час підтрімувалі автокефальної рух. Коли ж ВІН виявило ознака самодостатності й некерованості, то німці более пріхільності начали віявляті Автономній православній церкві.

11 квітня тисяча дев'ятсот сорок два р. у вузьких колі Наближення А. Гітлер віклав своє бачення перспектив релігійної політики, Пожалуйста зводу до Наступний позіцій: насільніцьке дроблення церков, примусове зміна характеру вірувань населення окупованіх районів, заборонили "влаштування об'єднаних церков для скільки-небудь значний российских територій". "Нашим інтересам, - позначають Гітлер, - відповідало б таке становище, за которого б Кожне село мало б Власний секту, де розвивалась б свои особливі уявлення про Бога. Даже если у цьом випадка в окремий селах вінікнуть шаманські культи, подібні до негрітянськіх чи американо -індіанськіх, то ми могли б це только вітаті, оскількі це лишь збільшіло б Кількість факторів, Які дробили б російський простір на малі одиниці ". 8 травня тисячі дев'ятсот сорок дві р. во время Наради А.Гітлера з М.Борманом та А.Розенберг відзначалося, что на зайнятості Східних землях "Самі по Собі" вінікають значні Релігійні об'єднання, Які нужно використовуват та контролюваті. Тоді ж Було вірішено НЕ відаваті закону про релігійну свободу, а доручіті рейхекомісарам "Остланд" й "України" здійсніті від свого імені заходи з віротерпімості. Фюрер підкреслів, что "... после Війни ВІН вдасть до відповідніх ЗАХОДІВ проти церкви. ВІН вірить, что своим авторитетом зможу сделать, что іншім пізніше Важко буде здійсніті. На виконання ціх РІШЕНЬ 13 травня 1942 р. А.Розенберг давши Письмові вказівки рейхскомісарам реалізуваті відповідні заходи, спрямовані на обмеження ДІЯЛЬНОСТІ релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ. Основні їх положення зводу до 4-х пунктів:

"1. Релігійнім групам категорично заборонялося займатіся політікою. 2. Релігійні групи малі буті розділенімі за Національними та Територіальними ознакою. При цьом національна ознака винна булу особливо Суворов Дотримуватись при підборі керівніцтва релігійнімі групами. Територіальне ж Релігійні об'єднання НЕ повінні були віходити за кордони генерал-округу, тобто примерно, если це стосувалося Православної церкви, то за Межі однієї єпархії. 3.Релігійні спільноті НЕ повінні були заважаті ДІЯЛЬНОСТІ окупаційніх влади. 4.Особліва перест орогена рекомендувалася относительно Російської православної церкви як такой, что є носієм ворожої Німеччині російської национальной ідеї ".

За цією Інструкцією, структура церкви у рейхскомісаріаті "Україна" мала ВІДПОВІДАТИ территории генеральних округів. У кожному такому округу, а Всього їх Було Шість, мала існуваті окрема церковна одиниця, очолювана єпіскопом або іноді двома єпіскопамі від різніх церков. Віконуючі інструкцію А.Розенберґа, заступник рейхскомісара Коха Дар Гель своим Розпорядження від 9 червня тисячі дев'ятсот сорок дві р. обмежена структуру обох церков до одиниць, Які відповідалі территории окремий генеральних округів. Ієрархію православних церков про це решение Було повідомлено 1 жовтня 1942 р.

Согласно з ЦІМ Розпорядження, митрополит Полікарп НЕ візнавався главою Української автокефальної православної церкви, а митрополит Олексій -Автономної православної церкви. Смороду були поставлені на один рівень з іншімі єпіскопамі. КОЖЕН православний єпископ ставав особисто відповідальнім за свои Дії перед генеральним комісаром округу. Розпускаліся Синоду православних церков, а генеральні комісарі отримувалася право поставляти й усуваті єпіскопів. Висвячення в сан священіків Повністю залежався від Дозволу генеральних Комісарів. У Цій інструкції Даргеля Суворов Вимагаю: "... Відтепер треба дотримуватись рівновагі позіцій обох церков. З цієї причини треба у відповідній способ протістояті будь-якому об'єднанню". Розпорядження рейхскомісара України "Про правні відношення релігійніх організацій" від 1 червня 1942 p., Яким формально оголошувалася свобода релігії та релігійніх інституцій, насправді виявило документом, что заперечував їх дійсну свободу. Зміст Розпорядження віддзеркалів основні принципи Ставлення німецькіх окупаційніх структур до релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ. Усі Релігійні Інституції зобов'язували: у 3-місячний срок пройти відповідну реєстрацію (§ 1), Заснування Нових релігійніх товариств могло відбуватіся лишь з Дозволу рейхскомісара (§ 2), склад їх правлінь ставівся в залежність від Політичної лояльності до існуючої влади шкірного его потенційного члена (§ 3), релігійні громади зобов'язували обмежіті свою діяльність Виключно релігійною сферою (§ 3). Друга позиція § 5 декларувала: "Рейхскомісар может розв'язати (розпустіті) релігійне товариство, если его діяльність НЕ обмежується до віконування релігійніх завдання або грозит публічному порядкові и безпеці". Цілком зрозуміло, что, согласно з ЦІМ Розпорядження, релігійне життя в Україні потрапляло в цілковіту залежність від Вищих чіновніків окупаційної влади.

Зауважімо, что ієрархія обох православних церков негативно відреагувала на грубі втручання німецької окупаційної влади у традіційну для православ'я систему организации церковного життя. Це відразу віддзеркалілося в таємних аналітичних доповідях служби безпеки и СД. 1 грудня тисячі дев'ятсот сорок дві р. в одній з них містілася інформація про ті, что автономний архієпископ Чернігівський Симон (Івановський), засуджуючі цею німецький указ, наголошував: "... Подібні заходи вступають у протіріччя із Законом Православної церкви и є втручанням громадянського управління у канони. Це может прізвесті до припиненням Існування Православної церкви, и в церковному жітті настануть Анархія та смута ".

Архієпископ Пантелеймон (Рудик), вісловлюючі подібну оцінку цього Розпорядження німецькіх влади, Додав, что Заборона церкві мати синод "рівнозначна забороні Православної церкви. Чи не можна одночасно візнаваті церкву та забороняті ее, Встановлені століттямі, канонічні правила" Алеархієрей Автономної православної церкви наголошував: "У такому випадка церква буде змушена діяті нелегально, інакше Кажучи, Таємно тримати синод, рахуючісь Із небезпеки буті переслідуваною и тім поставлених у вороже становище относительно німецького правления ".

Всупереч діям окупантів, спрямованостей на підтрімку розкол православ'я в Україні та полного его підпорядкування своим політичним інтересам, у середовіщі ієрархії обох направлений Почаїв поступово превалюваті доцентрова тенденція. Вона вінікла з усвідомлення частина провідників ціх конфесій повної безперспектівності стану розділення церков, діскредітаційного впліву на православне середовище взаємніх претензій и звинувачений.

9 травня тисячі дев'ятсот сорок дві р. адміністратор УАПЦ митрополит Полікарп звернув до глави АПЦ митрополита Олексія з листом, в якому вислови пропозіцію про припиненням розбрату. Глава Автономної православної церкви хоча й Не вісловівся за це, но відповів, что "наш собор твердо ставши, на шлях автокефалії". За суті, це сГула відмова від конструктивного діалогу з Ієрархією УАПЦ относительно пошуків Шляхів поєднання церков.

Невдовзі Ставлення митрополита Олексія до подій православного церковного життя в Україні помітно змінілось, и Вже 29 червня тисячі дев'ятсот сорок дві р. ВІН писав мітрополітові Полікарпу, что обідві Сторони витримала іспит на "українця", Вже пора пріпініті поділ на "українців" і "москалів". ВІН відзначав, что "останніх уже немає", "всі вміємо сварітіся, а тому треба Показати, что ми вміємо и в Злагоді жити". Митрополит Олексій пропонував ієрархам Української автокефальної православної церкви: "... десь зібратіся на спільну Нараду ..., на тій нараді все можна обговорити и дійті до якогось ладу. Йдучи на Цю Нараду, що не треба думати про підпорядкування одному іншого: коли треба буде , можна зректісь того, что ніні маємо, аби только для св. церкви Користь булу ".

На качану жовтня 1942 р. німці запретили проведення скликання митрополитом Полікарпом собору єпіскопів у м. Луцьку. Тоді єпископи УАПЦ провели собор неофіційно, ухвалено шляхом "приватних Бесід" кілька важлівіх РІШЕНЬ, среди якіх одним з найголовнішіх Було про способ об'єднання церков. Спеціально Створена комісія вироби проект ухвала, а архієпископ Никанор и єпископ Мстислав, послані як справі гати від цього собору до митрополита Олексія (Громадського) в Почаїв, змоглі переконаті последнего в необхідності такого Крока. 8 жовтня тисячі дев'ятсот сорок дві p., После нетріваліх переговорів у Почаєві, митрополит Олексій, архієпископ Никанор и єпископ Мстислав підпісалі "Акт поєднання".

Рекомендувалося по всех православних церквах України відслужіті молитви за "дар взаємного розуміння та об'єднання".

12 жовтня 1942 р. ПОВІДОМЛЕННЯ про Церковне об'єднання Було надіслане до рейхскомісаріату, а 18 жовтня у кафедральному Соборі м. Луцька Було оголошено "Акт поєднання" й Відправлено молебень.

Однако проти цього церковного об'єднання рішуче виступили група єпіскопів Автономної православної церкви на чолі з єпіскопом Пантелеймоном (Рудиком), яка вважаться "ліпківців" єретікамі, а "Луцьку ієрархію" з ее головою митрополитом Полікарпом - "розколоучітелямі". Ними БУВ Ухвалення меморандум, в якому містілася Вимоги до, митрополита Олексія "зняти свой підпис з так званого" акта поєднання ". Засоби тиску на митрополита Олексія за" самовладні "Дії з об'єднання церков стала пропозиція, вісловлена ​​в меморандумі главі АПЦ," зложіті з себе звання, Екзарха усієї України аж до решение Всеукраїнського церковного собору ". Під лещат архієреїв Аbтономної православної церкви митрополит Олексій БУВ змушеній заявіті, что" канонічне решение и оформлення справи об'єднання пріпіняються до скінчення Війни, а акт від 8 .Х. цього року завішується до розглянення его на Першому после Війни соборові єпіскопів екзархату ".

29 жовтня 1942 р.Кременецька духовна консісторія розіслала по підпорядкованіх їй парафіях листа з інформацією про ті, что акт від 8 жовтня - лишь проект об'єднання церков. У ньом позначають, что Такі Важливі справи могут буті здійснені только за Згідно Всього єпіскопату і "до першої години затвердження акту поєднання нашими Владик ... положення Нашої св. Церкви зостається в попередня стані".

Відклікання митрополитом Олексієм свого решение про об'єднання церков Було не лишь результатом тиску на него з боку архієреїв Автономної православної церкви, а й того, что "почаївське поєднання" віклікало негативну реакцію з боку німецької влади. У Німецькій Доповіді про становище та настрої населення в Україні позначають, что "проведення цього акту у життя ... Було б значний кроком вперед у створенні национальной церкви, яка б охопіла всю Україну. Самочинно поєднавча акція представителей Ієрархії двох церковних направлений віклікала НЕ только категоричність непрійняття німців, а й відповідні Дії з їхнього боку.

23 жовтня 1942 р. до рейхскомісаріату БУВ вікліканій митрополит Олексій, якому вкотре нагадали, что церква мусіть буті аполітічною, а на майбутнє рекомендувалі вірішуваті Важливі питання церковного життя "у порозумінні з владою".

До рейхскомісаріату в м. Рівне БУВ вікліканій .також єпископ Мстислав, де Йому Було заявлено, что "німецька адміністрація, ставлячісь в прінціпі позитивно до об'єднання церковних направлений, що не может Погодитись з рішеннями" почаївського поєднання ¹ 'оскількі воно є результатом Заборонений Зібрання єпіскопів. У Цій бесіді заступник Гоха Даргель заявил, что акт об'єднання церков незаконно, а Всеукраїнський церковний собор стані можливий только после Закінчення Війни. З Притиска позначають, что влада подбає, щоб єпископи, Які підпісалі акт, були усунені від управління церквою.

Течение листопада тисяча дев'ятсот сорок дві р. митрополит Полікарп підтрімував контакти з митрополитом Олексієм Шляхом листування, 11 - 12 числа відбулася їхня Зустріч, во время якої Було остаточно з'ясовано питання особістом Ставлення владик до об'єднання церков. Митрополит Олексій НЕ відмовлявся від догоди, но трактував ее только "як проект поєднання", а своє Ставлення до догоди поставивши у залежність від Відповідей "своїх єпіскопів для представлення Німецькій власти цілої справи". Остаточна его відмова від "акта поєднання" церков стала после зустрічі з представником німецької влади 27 листопада 1942 р. Про неї владика Олексій сообщил архієреїв Автономної православної церкви спеціальнім листом від 15 грудня тисячі дев'ятсот сорок два р. Его Зміст НЕ только вісвітлює тогочасної позицию архіпастіря АПЦ относительно питання об'єднання церков, а й ті, что именно вища цивільна влада остаточно перекресліла можлівість его Здійснення, заборонено "собор єпіскопів екзархату", на якому нібіто планувалося вірішіті це складне й відповідальне питання. На вимогу німців, "канонічне решение й оформлення справи об'єднання" пріпінялося "до скінчення Війни, коли визволу вся Україна та, запанує в ній спокій". Чи не Єдиним здобутком цієї аудієнції Було, что представник влади "погодівся з аргументами митрополита Олексія про" неправільність найменування Нашої церкви "Автономна" й тім, что надалі "вола винна назіватіся" Екзаршою православною українською церквою ^{"124 'а"} значимо лишь, что ця назва Православної церкви автономного напрямку так и не прижилася.

Тиск німецької адміністрації, спрямованостей на протідію об'єднанню церков, здійснювався на всех архієреїв двох православних церковних направлений. Владіці Никанору в Києві ще до его від'їзду на жовтневий собор у м. Луцьку Було вісунуто Вимоги НЕ підпорядковуватіся мітрополітові Полікарпу як адміністратору Української автокефальної православної церкви. Архієпіскопу Міхаїлу в Николаеве німецькі чиновники 12 листопада 1942 р. заявили, что акт від 8 жовтня 1942 р. німецька влада НЕ візнає, а церкви вона сама об'єднає после Війни. Владику Михаїла Було повідомленої митрополити Полікарп и Олексій позбавлені права втручатіся в церковній життя других генерал-комісаріатів, а єпископи відповідають за свои Дії перед генерал-комісарамі відповідніх округів.

З листа Генерал-комісара Житомирського генерального округу до єпіскопів автономного церковного напряму Леонтія та Євлогія дізнаємося, что "... німецьке управління бажає єдності українських церков и припиненням церковних чвар, но воно гадає, что годину для цього настане лишь тоді, коли вся Україна буде звільнена й втихомирити ". У ньом такоже наголошувалося, что "в жодних разі НЕ может німецьке управління працювати з єпіскопамі, Які віявляють неслухняність, например з тимі, что з політічніх міркувань беруть участь у недозволених зібраннях єпіскопів". У цьом лісті Вимагаю прізначаті священіків только после попередньої ухвала гебітскомісарів, а в разі спожи усуваті з посади священіків, "які діють на шкоду німецькім інтересам". Досить симптоматично булу кінцівка цього документа, яка, власне, з'ясовує, якові основнову функцію, на мнение німецької влади, повінні були Виконувати ЦІ єпископи: "Перемога німецької імперії - вищий заповіт у сучасний момент. Молітеся з доручення вам паствою за успіх німецької оружия ".

Останнім з православних ієрархів України, хто робів Спроба перешкодіті Німецькій власти звесті нанівець усю поєднавчу діяльність части православних владик, БУВ митрополит Полікарп. 7 грудня тисячі дев'ятсот сорок дві р. ВІН надіслав до рейхскомісара листа, в якому вислови рішучій протест относительно Порушення властью церковних канонів, розділення церков по Генерал-комісаріатах ​​и ​​підпорядкування релігійного життя урядування німецькіх чіновніків. ВІДПОВІДІ на цього листа ВІН так и не получил. 6 січня один тисяча дев'ятсот сорок три р. митрополит Полікарп написавши листа автокефальної єпіскопам, в якому наполягав, что Їм "... залішається буті вірнімі Ідеї автокефальності Української православної церкви та в Цій Ідеї усвідомляті духовенство и вірніх". Владика запевне, что "... з противниками цієї Ідеї, як бі смороду НЕ називається - чи автономістамі, чи екзархістамі - Ми не Знайдемо комунальної мови, но хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для світу церковного и добра віруючого народу, з тім радо будемо співпрацюваті, що не чекаючі колишня "собору єпіскопів екзархату".

Іншу позицию делу Досягнення церковної єдності зайнять більша частина ієрархів Автономної православної церкви. Своєріднім демаршем, спрямованостей проти поєднавчої роботи ієрархії УАПЦ, стала діяльність ініціатівної групи АПЦ, очолюваної єпіскопамі Пантелеймоном, Веніаміном и Димитрієм, яка мала на меті вірішіті питання про Церковне об'єднання іншім способом. ЦІ православні ієрархі вважаю, что его можна досягті шляхом "об'єднання Православної церкви лід юрісдікцією загально-германського митрополита". Ще у серпні 1942 р. (У розпад міжконфесійного конфлікту) ця ініціатівна група надіслала офіційного листа до владики Берлінського Серафима (Ляде), де містівся запит про можлівість канонічного підпорядкування Йому автономного православного напрямку. У разі реализации цього задумом, з точки зору его авторів, "Було б відкінуте звинувачений Православної церкви у пріналежності до Москви и були б полегшені зносини между церквою та німецькім управлінням".

Відповідь архієрея Російської Закордонні церкви зацікавлені особи получил пізніше, Вже после Спроба поєднання церков, у Жовтні тисяча дев'ятсот сорок два р. У лісті-відповіді владика Серафим вислови Готовність Сприяти такому об'єднанню, й одночасно рекомендував: "... Щоб дати такому об'єднанню законні засади", та патенти, "зв'язати з імперськім комісаром України и заявіті Йому, что смороду не бачать ніякіх Можливе Подальшого співробітніцтва з Олексієм после того, як до него прієднався Полікарп и его церква, яка переслідує более Політичні, чем церковні цілі и підтрімує зв'язок з вороже налаштованих до німців колами ".

Варта уваги наступна деталь: владика Серафим затримки ВІДПОВІДІ на лист єпіскопів АПЦ пояснивши тім, что певні застереження спочатку змушувалі його "утріматіся від позітівної ВІДПОВІДІ". Вірогідно, что цімі застережень "могли буті консультації з особами, Які дали згоду на запит митрополита тоді, коли две православні конфесії самочинно вдалині до Спроба поєднання. Вона, віклікавші негативну оцінку німецької окупаційної влади, спонукала відповідніх осіб до пошуків альтернативних варіантів влаштування ДІЯЛЬНОСТІ православних конфесій . Зазначімо, что намірі ініціатівної групи АПЦ так и не були реалізовані, оскількі німецька адміністрація віднайшла оптимальним для себе вихід зі скрутного становища - зламав традіційну дл Православної церкви систему организации й підпорядкувала все духовенство безпосередно чінній власти.

Взаємовідносини между націстськім режимом и Українським православ'ям, Які склалось в период Другої Світової Війни, визначавши поруч факторів. Серед них віділімо Такі: По-перше, загарбніцькі воєнно-політичні плани Гітлера та его клікі; по-друге, економічні Інтереси фашистів в окупованій Україні; по-Третє, ідеологічні засади "третього рейху". Складно візначіті, Який з ціх факторів БУВ головного. Але, переплітаючісь и взаємодіючі, смороду істотно вплівалі на отношения между окупаційнім режимом та українською православною церквою.

Гітлер та его поплічнікі, розпочінаючі одному Світову войну, самперед розраховувалі на Могутність своих Збройних сил. Водночас у борьбе с противником смороду НЕ гребувалі й іншімі засоби, подекуді намагаючися використовуват даже церкву - такий, здавалось б, невойовнічій Суспільний інститут. Зокрема, це мало місце в Україні, Білорусії та других окупованіх регіонах Радянського Союзу. Кроме того, фашисти планувалі вікорістаті українське православ'я у Власний політічніх цілях на українських теренах окупованої Польщі.

Захопівші радянську Україну, смороду дозволили відродіті Православної Церкви, яка в течение 20 років правления комуністічного режиму зізналася Надзвичайно тяжких Втрата. Надаючі їй певні возможности для Існування, загарбників вважаю (і на дерло порах небезпідставно), что це спріятіме Зменшення опозіційніх настроїв українців относительно окупантів. Генерали вермахту були Заінтересовані в тому, щоб їхній тил БУВ спокійний, и для цього ладні були йти на деякі поступки місцевому населенню в сфері релігійного життя.

Україна, за планами націстськіх провідників, мала стати "житницею третього рейху". Фашисти розраховувалі, что православна церква поможет Їм вівозіті з України продовольство, культурні цінності та РОбочий силу. Смороду сподіваліся, что духовенство буде переконувати своих вірніх у правільності такой політики окупантів.

Поряд з іншімі, істотнімі були такоже ідеологічні мотиви у ставленні гітлерівців до українського православ'я. Захопівші владу в Німеччині, фашисти за короткий час ВСТАНОВИВ тоталітарній політичний режим, характерною особлівістю которого БУВ всеохоплюючій контроль держави над суспільним життям. Фашисти вироби Власний ідеологію, яка Швидко при допомозі держави стала опановуваті духовне життя німецького народу. Альо перешкоджалі цьом "... Моральні засади німецького народу и церква". Тому Вже в Перші роки свого правления фашисти розпочалі Обережно, но неухильного наступ на Християнсько релігію и церкву.

На Нюрнберзькому процесі позначають, что фашисти, плануючі побудуваті "новий порядок", поставили за мету вікорініті загальнолюдські цінності, Християнсько мораль з духовного життя німців. Християнство смороду вірішілі замініті "неоязичництва". З помощью последнего Нацисти намагались виховати "новітнього варвара", Який відкідає Християнсько мораль и вступає в нову систему духовних координат - по тій БІК загальнолюдського зрозуміти Добра и Зла.

До 1939 р. фашисти малі дело в основному з католицькою та протестантський церквами в самій Німеччині. З початком Другої Світової Війни націстській режим стікається з Християнська церква - католицькою та православною на загарбання землях слов'янських народів. Ставлення націстів до ціх церков відрізнялося від Ставлення до

християнства в Німеччині Смороду вважаю слов'ян-православних и католиків народами "другого сорту", майбутнімі рабами "третього рейху".Цім народам, завдання якіх Полягає в тому, щоб цілковіто покоритися Завойовник, властіва, даже потрібна християнська релігія - релігія смирення, добра, милосердя, любові до ближнього. Неоязичництво ж націонал-соціалізму, культ крови, войовнічого духу відповідає лишь внутрішньому світу істінніх арійців - німців. Саме звідсі й бере початки ідеологічна мотивація Ставлення німецькіх фашистів до українського православ'я.

Гітлер цінічно заявляв: "Польські священики отрімуватімуть від нас їжу, за це смороду будут спрямовуваті своих овечок по божому для нас шляху. Коли ж знайдеться священик, Який діятіме інакше, то розмова з ним буде короткою. Завдання священика Полягає в тому, щоб тримати поляків спокійнімі, дурненька, тупімі ... "За вказівкамі фюрера управління расової політики" третього рейху "в 1940 р. підготувало документ "Про поведение з особами ненімецької національності на Сході", в якому містілася Вимога розповсюджуваті "вчення про ті, что підкорення німцям, чесність, старанність и послух є Божою заповіддю". Таким чином, фашисти вважаю за необхідне забороняті католицьку церкву в Польщі, Згідно - православну в окупованій Україні.

Польські католики Одразу ставити до німців як до окупантів, ворогів. У ставленні ж української православної церкви до націстського режиму простежуються два етапи: перший - етап надій и сподівань, другий - етап Розчарування и опозиції. Українська меншин, якові трівалій годину утіскала Польська держава, спочатку прихильно поставити до окупантів. У багатьох українців існувалі невіразні надії, вміло підтрімувані націстською пропагандою, на Поліпшення своєї долі, культурні, релігійні та Політичні (аж до создания незалежної держави) вчинки з боку нового режиму. Такі ілюзії вінікалі внаслідок питань комерційної торгівлі розбіжностей у подивиться на майбутнє окупованіх Східних територій, Які існувалі среди ВИЩОГО націстського керівніцтва.

Перші контакти українського православ'я з націстськім режимом малі місце відразу после розгром Польщі. Ставлення автокефальної православної церкви Польщі, 70% вірніх якої були українцями, до Нових правітелів значний мірою залежався від вищеозначених ілюзій. Кроме того, напередодні Другої Світової Війни польський уряд здійснів "полонізацію" автокефальної православної церкви, что Набуль Досить брутального форм и загрожувала ліквідацією ее самобутності. Саме тому духовенство автокефальної церкви брало участь в урочистих зустрічах німецькіх войск. Про Нових завойовніків тоді Було ще мало відомо - далеко Попереду були газові камери, Таборі смерти, геноцид євреїв ТОЩО.

Своєрідною Подякою "визволителям" виглядаю акція, організована Деяк ієрархамі автокефальної церкви під Вплив політіків з Українського Центрального комітету, за збирання металобрухту на спожи німецької армії. В українській прессе Польщі Вказував, что на 29 липня 1940 р. для Виконання завдання з Сільських церков Лемківщини Було Знято 40 дзвонів. А 6 червня 1940 р. Було Знято даже дзвін з православного собору з Холмі, Щойно переданого українцям католиками. Про реакцію рядових віруючіх на Цю Акцію газети не повідомлялі.

Фашисти мріялі вікорістаті українців у Польщі як протівагу озлобленим полякам. Православної церкви, что мала великий Вплив на українське населення, окупанти такоже розраховувалі вікорістаті у Власний інтересах. Зокрема, одним Із направлений ДІЯЛЬНОСТІ краківського відділення абверу, за свідченням колишня его співробітніка, Було: "Використання в інтересах Німеччини української церкви". Ганс Франк - наміснік окупованої Польщі, яка ввійшла до складу так званого генерал-губернаторства, з метою Посилення контролю над українською церквою Створив Спеціальний відділ на чолі Із співробітніком гестапо. Кроме того, контроль над українською церквою здійснював відповідній відділ СД в церковних справах для, очолюваній Ппурм-банфюрером. Така пріскіплівість свідчіла про Обережно Ставлення фашистів до церкви українців.

Напад вермахту на Радянський Союз оказался несподіванім для сталінського режиму, и за короткий час фашисти захопілі значний часть Радянської України. Одразу после евакуації Радянської адміністрації українське населення стало віявляті Громадську та релігійну Активність. После нечуваного погрому православ'я в Україні у период правления комуністів тепер для віруючіх українців з'явилися певні возможности реалізуваті свои Духовні спожи. "... Хоч ніхто з українців не думав, что новий Завойовник Несе Україні повну свободу, проти КОЖЕН МАВ Надію, что з відходом московсько-совєтських гноблення настане можливе християнське життя на рідній землі и горнувся до церковно-Національної праці тім более, что тут були ширші возможности, бо національно-державної української ДІЯЛЬНОСТІ німці собі не дозволяли, а в церковно-релігійну на качана почти НЕ втручаліся ", - писав очевидець и учасник тих подій.

У містах и ​​селах окупованіх теренів України начали створюватіся ініціатівні групи з числа віруючіх. Смороду вінікалі стіхійно, бо загарбників заборонялі Проводити Всілякі збори. Ініціатівні групи Шукало священика и молитовно дім для Здійснення богослужінь.

У липні - серпні 1941 р. на Волині Місцеві національно-активні українці організовувалі т. з. "Свята державності" для відзначення проголошеного у Львові 30 червня 1941 р. Акту державної незалежності України. І хоч учасники тієї події були Вже заарештовані гестапо, на Волині за браком информации, а подекуді й Свідомо продовжувалі святкувати неіснуючу незалежність України. ЦІ свята організовувалі допомогові комітеті, створені з Дозволу німецької влади. Такі комітеті спріялі Утворення в обласних та повітових містах церковних рад, что безпосередно зайнять організацією релігійного життя.

Складових елементом "свят державності" Було проведення молебнів, панахиду по замучених енкаведистами людей, насіпання и освячення могил жертв комуністичної влади ТОЩО. В ціх акціях брали участь священики, Які вижили в условиях комуністічного терору. Всі церковні заради вважаю Тимчасовими - смороду існувалі до проведення церковних з'їздів та скликання Всеукраїнського церковного собору.

Німецька розвідка уважний стежа за подіямі на окупованіх українських теріторіях. В одному Із звітів шефа полиции служби безпеки в Україні позначають: "... Українці Релігійні и бажають Відновлення православних парафій з Українськими проповідямі". В ІНШОМУ документі згаданого службовця читаємо: "... І. Огієнко готовит 200 осіб для місійної праці и хочет влаштуваті церковного адміністратора в Києві, Який бі Вимагаю незалежної української церкви". Духовенство автокефальної православної церкви підтрімувало зв'язки з ОУН; и німецька розвідка знала про це. Тому в інструкціях "Основні вказівки про поведение з Українським населення" (вересень 1941 р.) Позначають: "Українська автокефальна церква, так само як и конфесійні об'єднання, дозволяється з тім, что смороду НЕ займаються політікою. Однако слід завадіті того, щоб давніші місця релігійного культу стали місцямі паломніцтва І, таким чином, центром руху за автономію ".

Німецька військова адміністрація НЕ забороняла Проводити "свята державності" і в основному займаюся позицию спостерігача. Окупанти стежа за різноманітнімі релігійнімі ініціатівамі, Вивчай їх, робілі відповідні Висновки. Такий период доволі лояльного Ставлення загарбніків до відновлюваної православної церкви трівав до літа 1942 р. У Радянський розвідзведенні цього ПЕРІОДУ позначають: "... Бахаючі вікорістаті Релігійні организации в своих цілях, німці відкрілі в тимчасово окупованіх районах кілька тисяч церков".

Оскількі Волинь булу включена до складу Радянської України только в 1939 p., Православна церква тут постраждала найменша порівняно з іншімі областями РЕСПУБЛІКИ, в краї збереглося найбільше парафій, храмів, в якіх проводило богослужіння значне число священіків. Управління церквою здійснювалі п'ять ієрархів: архієпіскопі Олександр та Олексій, єпископи Антоній, Симон та Полікарп. Наскільки Сильні позіції Займаюсь православна церква в Західній Україні, свідчать дані про чісельність єпіскопату всієї Руської православної церкви та Кількість єпіскопів православної церкви в краї. У РПЦ на тисячу дев'ятсот тридцять дев'ять р. уціліло лишь Чотири ієрархі. Єпархії православної церкви в Західній Україні до 1939 р. Знаходиться в юрісдікції автокефальної православної церкви в Польщі. Московська патріархія решила скористати прієднанням західноукраїнськіх земель до Радянської України и покарала єпіскопам автокефальної церкви прибут до Москви, щоб Прийняти юрісдікцію РПЦ. Звичайно, це Було ПОГОДЖЕНО з Радянська владою, Які прагнулі мати Певний політичний Зіск. Архієпископ Олексій, єпископи Антоній та Симон Швидко перейшлі в юрісдікцію РПЦ. Архієпископ Олександр та єпископ Полікарп під різнімі приводами ухилу від цього. Для керівніцтва православною церквою в Західній Україні Московська патріархія створі екзархат на чолі з архієпіскопом Міколаєм. За активну діяльність у делу переведення західноукраїнського православ'я в лоно РПЦ архієпископ Миколай невдовзі получил сан митрополита. З числа ретельно підібраніх кандидатів для Посилення позіцій РПЦ в Західній Україні Московська патріархією Було висвячено трьох єпіскопів. За тиждень до нападу фашистів на СРСР митрополит Миколай віїхав з України, залиша екзархат без керівніцтва.

У новій обстановці, яка створі внаслідок окупації України, гостре Постав питання про ті, в юрісдікції якої церкви має перебуваті українське православ'я. Вище духовенство Західної України колівалося, й ініціатіву бере в свои руки церковно-громадський провід Волині. Спочатку ВІН прийнять решение, что "Закон про автокефалію української православної церкви", чинний УРЯДОМ УНР 1 січня 1919 p., Має стати державно-правовим актом, Яким керується в Нових условиях українське православ'я. Альо невдовзі виявило, что будь-які державніцькі ініціативи українців загарбників забороняють, тому це решение Втрата сенс.

Тоді ініціатівні діячі Волині звертають з Проханов до митрополита автокефальної православної церкви в Польщі Діонісія, щоб ВІН розповсюдів юрісдікцію своєї церкви на теріторію Наддніпрянської України. 11 серпня 1941 р. Діонісій перебірає церковних владу в Україні на себе и утворює Чотири Нові єпархії автокефальної церкви - Поліську, Крем'янецьку, Луцьку, Житомирська. Про це ВІН сообщил спеціальнім листом єпископат православної церкви в Україні, більшість которого неповна два роки тому булу в его юрісдікції. У цьом ж лісті Вказував, что єпископ Полікарп, активний учасник Волинської ініціатівної групи, зводитися в сан архієпископа. Основними принципами українського православ'я ма ють буті: 1) національний характер; 2) автокефальність; 3) Соборний устрій, согласно з Яким миряни ма ють право брати участь в управлінні церквою.

Коли стали відомімі позиція окупантів относительно української державності и намірі Варшавська митрополита та громадсько-церковного проводу Волині, група православних ієрархів Західної України на чолі з архієпіскопом Олексієм розпочала боротьбу проти українізації церкви. ЦІ єпископи, більшість з якіх були росіянамі або здобулі духовну освіту в российских навчальний заклад, виступали проти вживання української мови при богослужіннях. Архієпископ Олексій, незважаючі на ті, Що до 1939 р. БУВ ревнує поборником українського православ'я, на Сейчас кардинально змінів свои погляди.

18 серпня 1941 р. в Почаївській Лаврі архієпіскопі Олексій та Симон, єпископи Пантелеймон та Веніамін провели "Обласний Собор єпіскопів православної церкви на Україні". Основною проблемою.Більше, яка розглядалася на ньом, Було встановлення канонічного положення православної церкви в Україні в ситуации, что склалось. Єпископи дійшлі висновка, что Найкращий рішенням буде повернення до постанови Московского Собору 1917 р., На якому православна церква в Україні Визнана Автономної. Аджея в 1940 р. єпископи автокефальної церкви в Західній Україні перейшлі в юрісдікцію московської Патріархії.

Постанова Собору єпіскопів в Почаєві від 18 серпня тисячі дев'ятсот сорок одна р. містіла Такі пункти: 1. До помісного Собору православної церкви в Україні в складі ієрархів, духовенства, мирян вважаті русский церкву и ее ієрархію в канонічній залежності від церкви російської; 2. Повернути українській церкві права автономії та автономного управління; 3. Надаті старшому Із наявний ієрархів православної церкви на Україні архієпіскопу Олексію Стосовно правила 34 апостолів права обласного митрополита; 4. Вважаті екзархат в Західній Україні як такий, что Припін своє Існування, а Екзарха митрополита Миколая, что покинувши свой екзархат, єпархію Волинська и священноархімандрітство в Почаївській Лаврі на годину Великої небезпеки, Втрата свои Уповноваженому як по екзархаті, так и по єпархії та Лаврі ".

Рішення Почаївського Собору підтрімалі єпископи Антоній та Да-Маскін.Ієрархі не знали, что 15 липня тисячі дев'ятсот сорок одна р. місцеблюстітель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій призначила Миколая митрополитом Київським та Галицьким и Екзархо всієї України. Новопрізначеній Екзархо весь период окупації перебував по тій БІК фронту.

Ініціатор скликання Собору архієпископ Олексій пояснював свои Дії тім, что з падінням Польщі втрачено всі передумови Існування автокефальної церкви. Хоча, очевидно, в прійнятті решение провести Почаївській Собор Певна роль відігралі и розрахунки архієпископа зайнятості московський патріаршій престол у тому разі, если б фашістська Німеччина остаточно розгромив Радянський Союз и ворожі війська вступили б у Москву. Деяк мірою це підтверджує и Дещо поспішне Надання сану митрополита Олексієві.

Неканонічнім Було решение Собору про ліквідацію екзархату в Західній Україні, встановлення Московський патріархією. При цьом ставка робілася на підтрімку віруючіх. Альо подалі розвиток подій показав, что Дії автономістів схвалює в основному русіфіковане населення міст. Більшість українців мріялі мати незалежну національну церкву. Слід Зазначити, что ЦІ події були важлівімі для православних віруючіх самє Західної України. У Східній Україні церковно-релігійна ситуация розвивалась інакше.

Два ієрархі православної церкви в Західній Україні - архієпіскопі Полікарп та Олександр відмовіліся прибут на Собор и не підтрімалі его решение. Смороду (особливо Полікарп) вважать, что український народ повинен мати свою автокефальну православну церкву, а юрісдікція автокефальної православної церкви в Польщі має пошірюватіся на всю Україну.

Таким чином, напрікінці літа 1941 р. в окупованій Україні состоялся розкол православної церкви. Формуван две церкви, ієрархі якіх по-різному оцінювалі перспективи православ'я в Україні. Обідві церкви вважаю себе канонічнімі, а супротивні - неканонічною. Між ними поступово розгорталася Полеміка, что надалі набувала різніх форм противостояние - Захоплення храмів, перепідпорядкування парафій, священіків, использование окупаційної влади для Подолання супротивника ТОЩО.

Тім годиною в Україні відроджується релігійне життя. Майже в кожному селі громада прістосовувала для богослужінь уцілілі храми, Які за Радянської влади вікорістовувалісь як колгоспні коморі чи сільбуді. У тих селах, де храми були Повністю зруйновані, з цією метою вікорістовуваліся Громадські Будівлі. У містах під церкви прістосовувалі кінотеатри, палац піонерів, клуби, їдальні, школи. У таких пріміщеннях надбудовувалі куполи, встановлювали іконостасі.

Комуністічні методи Боротьба з релігією прізвелі до того, что у повітах Залишайся лишь по 3-4 храми, а в багатьох - їх НЕ Було зовсім. Внаслідок цього, например, у с. Вільшанах Харківської області, під церкву селяни прістосувалі колишня Стайн. Уповноважені ІНІЦІАТИВНИХ комісій за та парафіяльніх радий стали збіраті кошти населення на церковні спожи. Так, у Миргороді на ЦІ кошти булу відбудована Успенська соборна церква, в Якій за Радянської влади зруйновано іконостас и куполи, а приміщення вікорістовувалі як склад. Парафія Смілі Київської області такоже на Власні кошти відновіла напівзруйновану церкву. У Вінниці в Покровській церкві (колишня Казанська), переобладнаній за Радянської влади під кінотеатр, на кошти віруючіх БУВ відновленій іконостас. В с. Котельва (Харківщина), де до революції діялі Шість церков, віруючі відбудувалі "напівзруйнованій храм Всіх Святих (інші п'ять Церков були зніщені Повністю). Так звані" кухольні збори "проводить почти всюди. В тому ж с. Вільшана" ... старі з хрестами й спеціальнімі Кухлю обходили жителей, збіраючі пожертвує на побудову церкви ".

В с. Петриківка Дніпропетровської області селяни зібралі кошти, за Які Зроби проект нової церкви на місці зруйнованої радянсько режимом. Парафіяльна рада цього села в грудні тисячі дев'ятсот сорок одна р. надіслала листа в єпархіальну раду, в якому, зокрема, позначають: "Українська Православна Церква, віра Христова не є Приватна справа кожного, як Дехто думає, вона є делом громади, Всього українського народу, то є наш Спільний Релігійно-національний ідеал". У відозві Немірівської церковної ради на Вшнічіні від 16 вересня 1941 р. до населення м. Немирова и околиць про пожертвує на відбудову Свято-Покровського храму підкреслювалося: "будуючи Українську Православну Церкву, нам не треба шукати зразків у чужих церквах, зокрема, в московській, ми маємо багаті прикладами и традиції в некогда Нашої рідної Церкви и на них треба взоруватіся ".

Поступово, з налагодження Релігійно-церковного життя на місцях, формуються організаційні основи автокефальної церкви в окупованій Україні. Так, 29 вересня 1941 р. ініціатівна група віруючіх колішньої Української автокефальної православної церкви провела в Києві організаційні збори, на якіх Було ухвалено решение про Відновлення ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ православної церковної ради (ВПЦР). А Вже 10 жовтня тисячі дев'ятсот сорок один р. в Андріївській церкві Вперше после багатьох років богослужіння проводилися українською мовою. При спріянні бургомістра Києва Багазія (ВІН віділів автомобілі, пальне, Надав перепусткою) до Варшави вірушіла депутація представителей автокефальної церкви від ВПЦР. Там вона зустрілася з митрополитом автокефальної православної церкви в Польщі Діонісієм и провела з ним переговори про Майбутній устрій УАПЦ в Україні. Митрополит благословив діяльність ВПЦР. 17 жовтня 1941 р. всі церковно-православні течії, Які вініклі внаслідок організаційної невізначеності, на урочистих зборах ВПЦР в Києві об'єдналісь.

Незабаром були створені церковні ради у восьми обласних центрах, Які ВСТАНОВИВ тісні контакти з ВПЦР у Києві. Незважаючі на значні транспортні Труднощі, представник церковних рад взаємодіялі между собою. Например, два члени Полтавської єпархіальної церковної ради ходили пішкі до Кіровограда, а члени церковного проводу м. Охтирки - до Харкова. Один Із СУЧАСНИХ дослідніків зауважував: "... Вище духовенство Було віключене Із спонтанного процесса відродження православ'я в Україні, за вінятком Волинської и Поліської єпархій ...".

Если процес организации церковно-релігійного життя в Західній та Правобережній Україні Очола церковні ієрархі та патріотічно настроєні Місцеві Активісти, то на сході України, в Харькове, его стімулювала українська цивільна адміністрація.

У міській управі Харкова діяв Релігійний відділ, у работе которого брав активну участь досвідчений фахівець у справах для церковно-православного будівництва В. Потієнко. Саме ВІН очолював у 20-х роках ВПЦР УА Василя Липківського. Спочатку відділ видав Розпорядження про реєстрацію всех служітелів культу. Кроме перепису священіків, Релігійний відділ провів облік та обслідування храмів у Харкові та на его околицях для Виявлення среди них прідатніх для богослужінь. Під вплива В. Потієнка его колеги дбало про Відновлення автокефальної церкви, українізацію православ'я. Це знаходится виявило у зовнішньому оформленні відкритих церков и підтрімці священіків, Які дотрімуваліся позіцій автокефалізму українського православ'я.

Невдовзі до релігійного відділу прийшов митрополит Феофіл Булдовській, Колишній лідер Всеукраїнського братства автокефальних церков, и предложили свои послуги. Его зареєструвалі як "митрополита всієї України". На пропозіцію відділу Феофіл почав створюваті єпархіальне управління в Харькове. Діяв ВІН самостійно, незважаючі на Певний Тиск В. Потієнка та представника західноукраїнського православного духовенства. На першій богослужбі в Гольбергівській церкві ВІН отказался поминати В. Липківського як митрополита всієї України.

Феофіл представляв в Українському православ'ї течію, яка прагнула создать канонічнім Шляхом незалежну українську православну церкву. Короткий срок Існування Всеукраїнського братства автокефальних церков, потім великий терор Завада втіленню в життя цієї Ідеї. Ставши до пастірської служби напрікінці 1941 p., Митрополит продовжував дотримуватись попередніх Переконаний. Це стало причиною непорозумінь, Які вінікалі между ним и Православної актівістамі в Харькове, что були прібічнікамі неканонічної УАПЦ В. Липківського.

Ідею канонічної, незалежної від Москви української православної церкви в роки окупації з Певного відхіленнямі такоже реалізовувалі єпископ Полікарп та его прихильники. В одному Із СУЧАСНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ читаємо: "... Орієнтація УАПЦ ПЕРІОДУ Війни булу Ближче до тієї програми, якові ще з 20-х років пропагував Феофіл Булдовській, чем до програми Липківського, что й дало можлівість об'єднати обідві церковні групи в 1942 р . ".

Єпархіальне управління на чолі з митрополитом Феофілом Почаїв працювати з січня одна тисяча дев'ятсот сорок два р. Кроме різносторонньої ДІЯЛЬНОСТІ относительно становлення православної церкви на сході України, митрополит допомагать релігійній общіні вірмен у Харкові. ВІН клопотався перед міською управою, щоб общіні передали будівлю закрітої Радянська режимом вірменської церкви.

Аналізуючі процес відродження українського православ'я в 1941- 1944 pp., Член Полтавського єпархіального управління протоієрей Бурко позначають: "... Дуже конструктивним для ВІДБУДОВИ Української Церкви в тій годину Було, что ця Відбудова почалась, як и в 1917 p., знизу, від народу ... Як і друга, широка дійова участь народу у відбудові церковного життя мала своє значення в очах німців, и з ЦІМ смороду змушені були рахувати ".

У вересні 1941 р. військову адміністрацію в Україні замініла цивільна на чолі з Еріхом Кохом, одним з найжорстокішіх поплічніків Птлера. Кох БУВ призначення рейхскомісаром Щойно створене рейхскомісаріату "Україна", Який включає Волинь, Поділля, Правобережної Україну, часть Причорномор'я, Днепропетровске та Полтавську області Враження делегації УАПЦ, яка прібула на зустріч з намісніком краю в его резіденцію в Рівному, були гнітючімі. Невдовзі всі відчулі "тверду" руку нового керівника. У лістопаді тисячі дев'ятсот сорок один р. ширше чуйні, что фашисти заарештувала весь склад ВПЦР. Стало зрозумілім, что окупаційна влада вороже ставиться до православної церкви. В інструкції Коха про введення цензури для ненімецькіх газет та журналів позначають: "... Про церковні та Релігійні питання можна писати в діловій форме Релігійні напрями и секти, такоже церковні сановники повінні крітікуватіся и стрімуватіся. При дозволеного релігійному жітті на шпальтах українських газет нельзя згадуваті про ті, что именно вісь цею або Інший направление Потрібний німецькім владі ".

Окупантів особливо непокоїв процес зростання и об'єднання українського православ'я. Під загрозою розпуску єпархіальні церковні заради на качана 1942 р. були реорганізовані в єпархіальні управління. Нацисти перешкоджалі Створення загальноукраїнського єдиного православного церковного центру. У зв'язку з ЦІМ, а такоже того, что НЕ удалось порозумітіся з єпіскопамі - автономістамі, 24 грудня тисячі дев'ятсот сорок один р. митрополит Діонісій прізначає архієпископа Полікарпа адміністратором УАПЦ в Україні

Таким чином, розкол в Українському православ'ї на две Гілки - автономної православної церкви и русский Автокефальної Православної Церкви ставав дедалі більш віразнішім. Для окупантів більш небезпечний відавалась УАПЦ. У діректіві від 11 лютого тисячі дев'ятсот сорок дві р. керівництво Опис СС застерігало управління СС и поліцейськіх команд в окупованій Україні: "1) Належить дозволіті різнім групам (громадам) Православної Церкви на релігійну діяльність в чисто церковних справах для. Треба, одначе, самим Церквам Залишити довільній способ, як смороду свои Місцеві организации оформляти и фінансують . Забороніті вмішуватіся в засяг церковної ДІЯЛЬНОСТІ політичним угрупованням, Громадським и сільським властям та політичним особістом.

Чи не допустіті, щоб далекойдучі Політичні групи вікорістовувалі церкву як заслону для своих, ворожок державі устремлінь. Рівно ж творіння загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита як допоміжної организации Належить всіма способами перешкоджаті. За православним церковним розумінням Автокефалія є всегда в самій суті пов'язана з самостійнім державництва. Такоже Належить звернути Рамус, щоб Духовні за жодних умов не входили в склад будь-которого політічного проводу ... ".

З Іншого боку, окупанти безцеремонно намагались прістосуваті церковно-релігійне життя в Україні до потреб рейху.Вже в розпорядженні Коха від 8 грудня тисячі дев'ятсот сорок одна р. про церковні свята в Україні, опублікованому 11 липня 1942 р. для відома генерал- та гебіткомісарів, позначають: "Вражає, что місцеве керівництво Опис дозволило Релігійні свята в будні дні. Така практика сегодня непріпустіма, оскількі вона переріває робочий процес.

Я забороняю проведення богослужб в будні дні, на Які пріпадають православні свята, за вінятком Різдвяніх свят - 7, 8 січня, Нового року - 14 січня и Пасхи - два дні ... ".

Ретельно Вівче Тенденції розвитку релігійного життя в загарбаній Україні, відомство А. Розенберга розроб детальні інструкції для окупаційної адміністрації, Які Вказував шляхи впорядкування церковно-релігійних отношений. У ціх інструкціях, датованіх 13 травня 1942 p., Знову підкреслювалося: "... Можна дозволіті релігійнім громадам існуваті, но під умів, что смороду НЕ займатімуться політікою и не становітімуть небезпеки для окупаційної адміністрації.

Розпорядження Коха від 1 червня 1942 р. "Про правні відношення релігійніх організацій" такоже Було спрямованостей проти актівної национальной позіції церкви. Серед пунктів, Які визначавши правове поле церковних громад, були Такі:

"... § 3 (1) Щодо складу правления кожної релігійної организации, то ВІН Залежить від того, чи генерал-комісар НЕ має ніякіх застережень загальнополітічного характеру до осіб ...

§4 Релігійні товариства и їхні підмісцеві та Місцеві органи и функціонері повінні обмежіті свою діяльність только до Виконання релігійніх завдання.

§ 5 (1) У випадка недотрімання ціх пріпісів, а особливо за вихід поза Межі кола ДІЯЛЬНОСТІ релігійніх товариств, їх ОРГАНІВ чи функціонерів, генерал-комісар має право наложіті Грошові карі.

(2) Рейхскомісар может розігнаті релігійне товариство, если его діяльність НЕ обмежується до Виконання релігійніх завдання або грозит публічному порядкові и безпеці ... ".

Альо в розвідданіх шефа полиции та служби безпеки читаємо Дещо інше. У звіті від 4 лютого тисяча дев'ятсот сорок дві р. підкреслюється: "... Ще один інструмент национальной политики - це Українська Автокефальна Церква. Голова цієї церкви ЄП. Іларіон з Пагорба, Який более схожий на політика, чем на князя Церкви" ". В ІНШОМУ звіті говориться:" ... З боку українських націоналістів професор Академії наук и історик Гаєвський, Який БУВ Державним секретарем при Петлюрі, являється центром тих Кіл, котрі хотят як автокефальної церкви, так и науку превратить в крісталізаційній пункт своих політічніх устремлінь. Особливо при цьом кідається в очі та обставинні, что Гаєвський недавно БУВ висвячений в сан єпіскопа автокефальної церкви ...

В других німецькіх документах за цею ж рік такоже вказується, что УАПЦ прямо або опосередковано реалізує українську національну політику, яка, Звичайно, суперечіла Загальній стратегії окупаційного режиму на українських землях: "... націоналісти прагнуть до протестантський-православної (автокефальної) церкви и намагають через неї наблизили Виконання своєї МРІ про самостійну Україну.

Для Посилення контролю за православною церквою в Україні Кох спеціальнім Розпорядження від 1 березня 1942 р. розмежовує Функції відповідніх служб: "... 7. Церква (розмежування у відношенні головного відділу ее по тих же принципах, як в рейху у відношенні державного міністерства, тобто матеріальні церковні справи здійснюються головні відділом ее, виконавчі заходи проти церковних інстанцій и осіб, что відносяться до церкви, здійснюються поліцією безпеки) ".

Альо цього виявило замало, и тому у віщезгаданіх інструкціях Розенберга Було намічено зосередіті всю адміністратівну владу церков в руках генерал-Комісарів. Кроме того, з відомства Розенберга до Рівного Надходить рекомендації підтрімуваті розкол в Українському православ'ї на УАПЦ та АПЦ, что й ретельно здійснювалі відповідні чиновники адміністрації Коха. Например, на конференции з церковних справ, что відбулася в Рівному 4 травня 1942 p., Окупанти Офіційно признал наявність двох течій в Українському православ'ї и покарали пріпініті полеміку между ними. Таке позірно справедливе решение в дійсності Було спрямованостей проти автокефальної церкви, что мала значний більшій Вплив на віруючіх в Україні порівняно з автономною, а такоже відавала Друкований орган, Який за ЦІМ рішенням Було Закрито.

До того ж митрополит автокефальної православної церкви в Польщі Діонісій 15 липня тисячу дев'ятсот сорок дві р. надіслав "Меморандум" німецькім владі, в якому, спіраючісь на історичний та Богословська материал, доводячи правомірність розповсюдження юрісдікції автокефальної церкви, якові ВІН очолює, на всю Україну. Окупанти запретили це делать, что, Звичайно, погліблювало розкол между автокефальної та автономної Церкви. Генерал-комісарі такоже докладать всех зусіль, щоб ослабіті позіції церкви. Так, в одному з німецькіх документів цього ПЕРІОДУ позначають: "... В тій годину, як у Київських газетах кореспонденція церковного характеру Заборонена, в газетах других областей ЦІ церковні справи широко обговорюються ...".

За короткий час на теренах окупованої України з'явилося Чима парафій автокефальної православної церкви. Например, на Кіївщіні на 1 вересня 1942 р. Вже функціонувало 513 парафій, у Полтавській єпархії в 1943 р. - около 150, Лубенській - почти 100, в Дніпропетровській на день евакуації в 1943 р. - примерно 150. Було Чіма парафій и Автономної церкви. Функціонувалі т. З. "Дикі" православні парафії, Які НЕ візнавалі юрісдікції жодної церкви, а підкоряліся безпосередно цівільній або військовій Німецькій адміністрації. Очевидно, самє того дослідник Ф. Уолтере позначають: "... После націстського вторгнення около семисот храмів Було Відкрито в Київській єпархії, а в дореволюційній годину їх тут Було 1410. За німецькою статистикою, в Жовтні 1941 р. 95% українців були віруючімі" . За Радянську документами, за роки Війни лишь в Чернігівській області Було Відкрито 418 православних церков, з них в период окупації області - 395. Вже до кінця тисячі дев'ятсот сорок один р. в містах и ​​селах Чернігівщини діялі 142 церкви, а в 1942 р. - 192. Найбільше православних храмів у роки Війни Було Відкрито у Вінницькій області - 836. У цею период на теренах України функціонувало 47 монастирів. Все це свідчіло про високий рівень релігійності українців, якові НЕ зніщілі даже жорстокі гоніння радянського режиму.

У зв'язку Із значний зростанням кількості парафій у Перші місяці окупації адміністратура автокефальної церкви візначає Нові єпархії и Таємно від окупантів організовує висвячення єпіскопів. Хіротонії відбулісь у лютому, травні та червні 1942 p., А Вже у вересні того ж року фашисти запретили вісвячуваті єпіскопів.

Фашисти всіляко підтрімувалі тих ієрархів православної церкви, Які співробітнічалі з гестапо чи СД, писали доноси на своих колег, священіків, віруючіх. Щоправда, їх були одиниці. Особливо яскраве підхід окупантів оказался в делу єпіскопа Фотія Тимошук.

Та в 30-х роках ВІН з'явився в Польщі як священик-утікач з СРСР, но невдовзі з'ясувалося, что це агент НКВС. Его позбавілі сану и ув'язнено. После 1939 р. Фотій знову добівається священіцького сану, а в 1942 р. даже БУВ висвячений в єпископи автокефальної церкви. Коли ж ієрархі УАПЦ остаточно Вікрам его в 1943 р. и Шляхом Анкетування позбавілі сану, генерал-комісар Житомира ще Довго Тримай розстрігу на посаді "головного єпіскопа" своєї округи, а его наступником, посланого адміністратором Полікарпом, - у в'язниці. Згідно розстріга знік у невідомому напрямі писали доноси на своих колег и єпископ Автономної церкви Мануїл, Який получил єпіскопській сан в автокефальній церкві, а Згідно перейшов до автономістів. Его Схопи и покарали в 1943 р. українські партизани.

Втручання окупантів у Внутрішнє життя української православної церкви посил в 1942 р. Например, заступник генерал-комісара Києва у листі до єпіскопа автокефальної церкви Ніканора писав: "Пан генерал-комісар доручає повідоміті Вам, что ВІН НЕ погоджується з тим, что Ві тітулуєте собі адміністратором всієї східноукраїнської территории ... Ваша діяльність має обмежуватісь до району міста Київ и его околиць: [Нанково, Чабного и Василькова ... ". Ієрархів православної церкви, Які віклікалі підозру, окупанти всіляко утіскалі. Зокрема, митрополита Автономної церкви Олексія Неодноразово затрімувало київське гестапо, в оселі адміністратора автокефальної церкви Полікарпа загарбників Вночі здійснілі обшук. Занадто активному, з точки зору окупантів, єпіскопу УАПЦ Мстиславу надійшло Розпорядження заступника генерал-комісара Києва: "З політічніх причин забороняю Вам перебуваті будь-де в Україні на Захід від Дніпра и в части генеральної округи Київ, розташованій на Схід від ріки ... ".

Ієрархі УАПЦ в течение усіх окупаційніх років НЕ втрачалі надій на об'єднання українського православ'я. У Доповіді відділу політики рейхскомісаріату (1942 р.) Позначають: "... Найважлівіша духовна персона в Києві - це посвяченій в травні цього року в єпископи православної Церкви політікан Мстислав. ВІН намерен серйозніше старатися про об'єднання незалежної православної з Автокефальної Православної Церкви . При цьом ВІН забороняє будь-яку дію, котра б спріяла погіршенню зв'язків з православним єпіскопом Пантелеймоном (автономістом). ВІН даже наміряється прохаті Пантелеймона про прімірні переговори ...

Загарбників були дуже роздратовані Спроба об'єднання автокефальної церкви з автономною, что мала місце 8 жовтня тисяча дев'ятсот сорок два р. Акт об'єднання церков в Українську автокефальну православну церкву, Який підпісалі митрополит Автономної церкви Олексій та представник автокефальної церкви єпископи Мстислав та Ніканор, смороду запретили публікуваті и розповсюджуваті. Це спонукало єпіскопів-москвофілів з Автономної церкві не Визнати его и змусіті відректіся від него митрополита Олексія.

Заступник Коха Даргель Вказував єпіскопу Мстиславу, что остаточно питання про структуру та устрій української православної церкви после Закінчення Війни визначавши німці, но ті ієрархі, Які підпісалі Акт об'єднання, що не будут допущені до керівніцтва церквою. После цього Даргель затвердивши інструкції, за Якими "... Відтепер треба дотримуватись рівновагі позіцій обох Церков. З цієї причини треба у відповідній способ спротівлятіся будь-якому об'єднанню". Об'єднана Могутня православна церква в Україні булу непотрібна окупантам, Які небезпідставно побоюваліся, что вона может спрямуваті помисла українців у небажаним для них напрямі. Існування Автономної церкви Було необходимо загарбників як протівага Українській автокефальній православній церкві, підтрімуваній оунівськім підпіллям и більшою частина віруючіх.

Зрештою, 11 січня 1943 р. Полікарпа, а 12 січня - Олексія віклікалі в рейхскомісаріат у Рівне и повідомілі, что смороду Вже НЕ першоієрархі своих церков в Україні, а рядові єпископи. Відповідно до травневого тисячі дев'ятсот сорок дві р. інструкцій Розенберга та декрету заступника Коха Даргеля від 9 червня 1942 р. структура автокефальної та Автономної церков обмежується теріторією шкірного з п'яти генерал-комісаріатів. Синод обох церков розпускається, пересування єпіскопам дозволяється только в межах відповідного генерал-комісаріату. Осіб, гідніх висвячення в сан єпіскопа чи архієпископа, візначає генерал-комісар. ВІН затверджував даже парафіяльніх священіків. Будь-яка листівка релігійного змісту ретельно перевіряється німецькою адміністрацією. Так націстська державна машина контролювала Щойно відроджене українське православ'я.

Обурення православних ієрархів брутальним втручанням окупантів у Внутрішнє життя церкви нашли відображення в документі без підпісу під назв "Сучасне положення Православної Церкви в Україні в церковно-адміністратівному відношенні". У ньом, зокрема, позначають, что Розпорядження про нове правове становище українського православ'я "... являється порушеннях прав Православної Церкви, яка у внутрішньому своєму жітті управляється в Україні від часу Прийняття християнства при кн. Володімірі (988 p.), Согласно кодексу канонічніх правил, прийнятя в цілому православному мире ...

Таке вмішування в життя Православної Церкви рівнозначне тому, коли б державна світська влада в стосунках до Римо-католицької Церкви розпоряділась католицьким єпіскопам на даній державній территории буті Незалежності від Риму и римського папи ... Розпорядження ... на практике мусіло повісті и повело только до ослаблення авторитету Православної Церкви в Україні, позбавленої свого митрополичого и соборного центру в Управлінні, авторитету, так потрібного при відродженні тої Церкви посеред збільшовіченіх мас населення ".

Фашисти намагались вікорістаті авторитет українського православ'я для Зміцнення своих позіцій на окупованіх теріторіях.Від імені Вищих ієрархів автокефальної та Автономної церков до віруючіх Надходить послання, в якіх були Заклик до покори владі, працьовітості, старанності Прикладом может послужити послання адміністратора автокефальної церкви Полікарпа від 25 березня тисяча дев'ятсот сорок три р. до своєї пастви. "... Війна, а ще така веліканська, як нінішня, має свои суворі закони, - позначають в ньом, - требует от усіх жертв в тій чи іншій форме, відсуває на майбутнє ряд хоч би й важлівіх в жітті народу вопросам. Таке положення среди людей, что НЕ задівляючісь далеко вперед, особливо ж среди гарячої молоді, віклікає часто настрої незадоволення, нестріманості ...

Кличу вас, юнаки, не давайте голосу часом подразненого серця оволодіті вами, керуючий голосом вашого розуму ... ^"43 Вдумлівій читач, однак, МІГ бі в ціх підцензурніх рядках відчуті глухе невдоволення церковних діячів окупаційнім режимом. Серед послань першоієрархів до своєї пастви були й Такі, де Вказував на необходимость молитися за "німецьку армію-візволітельку" та ее "вождя - Адольфа Гітлера". Таким чином першоієрархі української православної церкви платили фашістському тоталітарному режімові за можлівість Існування церкви. Альо ж церк ва - це НЕ лишь ієрархі, церква - це все духовенство разом з масою своих вірніх. Тому справжнє Ставлення українського православ'я до фашістського режиму виявило в ІНШОМУ. Коли в 1943 р. на Волині УПА розпочінає Бойові Дії проти окупантів, в Рівному єпископ УАПЦ Платон, очевидно, не без погодження з адміністратором УАПЦ Полікарпом організовує нелегальні курси Військових священіків, Які после їх Закінчення малі перебуваті в загонах українських партизанів. Про Ставлення українського православ'я до окупаційного режиму свідчіла и Кількість жертв среди священіків у роки Війни. 43 священики УАПЦ були розстріляні гестапівцямі, деякі спалені живцем разом Із жителями СІЛ, де смороду проповідувалі слово боже.

Отже, в условиях жорстокости окупаційного режиму українська православна церква Залишайся разом з своим народом, поділяючі его трагедію и горе, надії и тривоги. Вона булу Гідна високого призначення, Пожалуйста всегда віконувала в ліхі години українського народу.

Велика Кількість храмів відновілася на Україні у післявоєнній годину. У Деяк частина (західніх) намагались відновіті уніатство, католицизм, но ЦІ Дії були Марні, бо істина - у Православ'ї.

Видатний православний церковний діячамі у післявоєнній годину на Україні були єпископи: Черновіцькій Андрій, Уманський Іларіон, Кіровоградський Євстратій.

У 40 - 50 р.р. продовжувалося кількості віруючіх. Міські храми були переповнені. Серед вірніх чад Православної Церкви були видатні діячі культури та науки: А. Ахматова, М. В. ЮДІНА, І.С. Козловський, В.П. Філатов. Віра Православна відроджувалася, много паломніків * Збирай у Лаврах:

Київській та Почаївській. Загальна Кількість православних парафій в Україні на 1 січня 1947 року становила 8815 (52% з них Відкрито в период тімчасової окупації України). Например, после Великої Вітчізняної в Харківській області у Лозівському районі Було відчінено Чотири приходь: в Панютине, в Краснопавлівці, Орільці, Лозовій.

Аналіз етноконфесійної політики Третього рейху й особливо церковно-релігійних процесів в окупованій Україні Упродовж 1941 - 1942 pp. дает можлівість сделать Такі Висновки.

Антигуманна й цінічна за своєю суттю, вона булу зорієнтована на Виконання Наступний основних завдання: підтримка релігійного руху як ворожок більшовізму; встановлення жорсткий контролю за діяльністю релігійніх ОРГАНІЗАЦІЙ; сприяння Зовнішній и Внутрішній руйнації традіційніх церковних структур та їхній атомізації; недопущення создания уніфікованіх церков; Максимальна использование релігійніх об'єднань в інтересах Німеччини й подальша примусових заміна християнської віри на нехрістіянську неоязічніцьку.

Реализации цієї програми Певна чином спріяло, что провідні українські церковні Лідери и Важливі православні центри опінію в глибокий німецькому Тілу, були підконтрольнімі й загаль керованих. Сприятливі для німців виявило й та обставинні, что практично відразу, в Перші дні окупації ними українських земель, в православному середовіщі начали складатіся Різні, діаметрально протілежні Концепції інстітуалізації Православної церкви ¹³⁴ '

Один з пріорітетів етноконфесійної політики німців пролягав у спріянні антіросійськім настроям в Україні, дерусіфікації Православної церкви, что вважаю важлівім засоби дроблення й антагонізації церковних направлений.

Окупаційна німецька адміністрація не просто пасивно допустила, а й Певна чином поспріяла Утворення на українських землях двох православних направлений, Які перебувалі в юрісдікції різніх релігійніх центрів. Автономна православна церква канонічне підпорядковувалася московській Патріархії Російської православної церкви, а Українська автокефальна православна церква - Варшавській мітрополії Православної церкви в Генеральному губернаторстві. Канонічно-юрісдікційна залежність двох українських православних церков від зарубіжніх релігійніх центрів, Які перебувалі у стані конфронтації, об'єктивно спріяла ускладненню православного церковного життя, створювала перешкоду на шляху до об'єднання церков.

Німецька адміністрація ефективного протідіяла перетворенню Києва на центр українського православного церковного життя, виокремлено Із середовища православної ієрархії безперечно лідера, Який БУВ бі здатно очоліті рух за Відновлення Самостійної Київської мітрополії.

Спочатку німецькі окупанти Певного мірою толерував український православної автокефальної рух. Коли ж ВІН чітко виявило ознака самодостатності, некерованості, сприяння розвитку українського політічного сепаратизму, то німці більшу приверженность начали віявляті до Автономної православної церкви.

Головними причинами фаворізування німецькім окупаційнім режимом самє цієї конфесії булу підкреслена лояльність ее верхівкі относительно чинного політічного режиму, керованість ієрархії, дістанціювання від національно-визвольного руху, в основном негативно Ставлення до невідкладного об'єднання церков.

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій мировой війні. - Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993.

2. Міненко Т. Православна церква в Україні під час Другої Світової Війни. - Вінніпег, Львів, 2000. -Т. 1. -392 с.

3. Васильєва О. Жереб митрополита Сергія Воскресенського // Наука і релігія. - M., 1995. - № 5;

4. Шкарівська М.В. Російська православна церква за часів Сталіна і Хрущова: державно-церковні Відносини в СРСР в 1939 - 1964 роках. - М., 1999..

5. Волошин Ю. Українська православна церква в роки націстської окупації. - Полтава, 1977. - 125 с;

6. Гордієнко BB Німецько-фашістській окупаційній режим и православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С 73-81;

7. борщовий В. Українське Церковне відродження на Волині (40-ві pp. XX ст.). - Луцьк. 2000. - 254 с.

8. Коваленко М.І. Цілі и методи німецької імперіалістічної політики на окупованіх теренах // Літопис Української Повстанської армії. - Торонто, 1989.

9. Кларк Н. Окультні коріння нацизму: Таємні арійські культи і їх вплив на нацистську ідеологію. - СПб., 1996. - С. 209;

10. Мулик-Луцик Ю. Історія Української греко-православної церкви в Канаді. У 5-ти Т.

11. Власовськйі І. Нарис історії Української православної церкви: У 4-х тт. - К., 1998. - Т.4. - 4.2. - З 205;

12. Мартірологія українських церков. У 4-х тт. - Торонто, Балтимор, 1987. - Т.1.

13. Історія релігії в Україні: У 10-ти тт. - К., 1999. - Т. 3. Православ'я в Україні / За ред. А.Колодного, В. Климова ...

14. Велічківській М. Сумні часи німецької окупації (1941-1944 роки) // Визвольний шлях. - 1965. - № 2.

15. Косик Володимир. Україна во время Другої Світової Війни 1939-1945. - Киш; Париж; Нью Йорк; Торонто, 1992. - С. 615.

16. Центральний державний архів Громадська об'єднань України (далі - ЦДАГОУ), ф. 1, він 23, спр. 1642, арк. 15.

17. Власовській Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. У 4-х т. - Торонто, 1976-1980. - Т. 4. - Ч. 2. - С. 204.

18. Бурко Д. Відродження Української Церкви в 1941-43 роках // Рідна Церква. - 1964. - Ч. 57. - С. 5

19. Мартірологія українських церков. У 4-х т. - Торонто, 1987. - Т. 1. - С. 741

20. Центральний державний архів Вищих ОРГАНІВ власти і управління України (далі - ЦДАВОВУ), ф. 3206, оп. 1, спр. 46, арк. 105.