Стародавня Русь

Відомо, що в 863 р Людовик сповістив Рим про намір Бориса прийняти істинну віру. Важливий, хоч і делікатний пункт став проблемою для майбутньої організації болгарської церкви. Мабуть, Борис наполягав на певній автономії болгарської церкви, у всякому разі, на організації її як окремої єпархії. Пізніше російські київські князі висували точно такі ж вимоги. Поки тяглися переговори між франками і болгарами, візантійські війська вторглися до Болгарії, і імператор Михайло III зажадав від Бориса порвати союз з франками. Не отримавши допомоги від Німеччини, Борис був змушений не тільки прийняти візантійський ультиматум, а й висловити бажання стати християнином. Він був охрещений разом з деякими з його придворних в 864 р Сам імператор був хрещеним батьком Бориса, і тому Борис прийняв імператорське ім'я Михайло як своє християнське ім'я.

Однак, серед Бойл все ще сильна була язичницька партія, яка незабаром організувала змову проти хана. Змовники оточили палац, але Борис не злякався, і з невеликим загоном вірних йому гвардійців зробив вилазку і розігнав бунтівників. Бунтівники були арештовані і негайно страчені разом з дітьми, щоб запобігти будь-яку можливість відплати. Страта ватажків язичницької партій, серед яких більшість складали болгари, а не слов'яни, збільшила вагу слов'ян при ханському дворі. Хоча Борис беззастережно пов'язав себе з християнською партією, він не був готовий до того, щоб повністю підкоритися верховенства Візантії. Навпаки, незабаром він був розчарований у співпраці з Візантією.

Нам слід усвідомити, що політика патріарха Фотія в ставленні до болгарської і моравської церквам була абсолютно різною. Посилаючи своїх місіонерів в Паннонію, Фотій був готовий до того, щоб Паннонська церква була організована як автономна єпархія, і рекомендував використання в літургії слов'янської мови. Нічого подібного не передбачалося для Болгарії. Після звернення Бориса туди послали грецьких і вірменських священиків; до Болгарії не був призначений єпископ, і Фотій планував тримати болгарську церкву під безпосередньою владою патріаршого трону в Константинополі. Неважко зрозуміти причини різного ставлення Фотія до Моравії та Болгарії. Моравія була віддалена від кордонів не тільки Візантійської імперії, а й Константинопольського патріархату. Фотій нічого не втрачав від освіти національної церкви в Моравії. Тут все турботи ставилися до тата. Територія Болгарії, навпаки, здавна прилягала до кордонів імперії, і з церковної точки зору, Фракія завжди вважалася частиною Константинопольського патріархату, а не Риму. У всякому разі, у відношенні Фотія до Болгарії превалювали міркування імперського централізму і грецького націоналізму.

Політика Візантії в цьому питанні виявилася дуже недалекоглядною. Коли Борис прийняв християнство, він, мабуть, відразу ж став наполягати на тому, щоб мати єпископа болгарської церкви, з метою зробити її потенційно автономної. Тепер же, коли, з його точки зору, візантійські влада обдурила його, він направив посланців до Рим з проханням до папи Миколі, щоб той надіслав до Болгарії єпископа і священиків (серпень 866 р). Борис також звернувся до короля Людовика Німецькому з проханням посприяти у цій справі, користуючись впливом короля на папу. Папу не потрібно було підштовхувати, оскільки він дуже хотів скористатися нагодою для поширення свого впливу на Балканському півострові. Він негайно направив Борису двох легатів для організації болгарської церкви під владою Риму. Такою дією тато порушив прерогативи Константинопольського патріархату, і легко можна уявити собі обурення Фотія. Вибухнув гострий конфлікт між татом і патріархом, і Фотій урочисто засудив дію Миколи, вказуючи також і на, на його думку, теологічні помилки римської церкви, найбільш серйозною з яких він вважав пункт про Filioque в латинському "Символі віри" (867 м).

Небезпека повного розриву між східною і західною церквами була відвернена палацовим переворотом в Константинополі. Імператор Михайло III був убитий Василем Македонянином, який сам зайняв трон (23 вересня 867 р). Одночасно Фотій був зміщений, і замість нього патріархом був обраний Ігнатій. Хоча Ігнатій хотів досягти компромісу з Римом з питань богословських розбіжностей, він виявив не меншу, ніж Фотій, готовність наполягати на візантійських прерогативи по відношенню до болгарської церкви. Нам слід взяти до уваги, що хан Борис до цього часу був розчарований в позиції тата. Одному з двох надісланих в Булгарії легатів - Формозо, єпископу Порта - вдалося здобути довіру Бориса. Формозо продемонстрував велике розуміння потреб болгарської церкви, і мав намір організувати її як відокремлену одиницю. Це явно суперечило таємним планам тата, і противники Формозо в Римі стали висловлювати підозри в тому, що він більше піклується про свої інтереси, ніж про інтереси римського престолу. Тому, коли Борис попросив папу призначити Формозо першим єпископом Болгарії, той не тільки відмовився, але і відкликав Формозо назад в Рим.

Борис був глибоко ображений і знову звернувся до Константинополя за керівництвом в церковних справах. Справа була передана на розгляд Восьмого Вселенського Собору, який зібрався в Константинополі в 869 - 870 рр. Собор (рішення якого згодом відкинуті православною церквою) засудив Фотія, але з іншого боку, незважаючи на протест папських легатів, знову затвердив панування патріарха константинопольського над Болгарією. Полеміка, однак, на цьому не закінчилася, оскільки тато не бажав відмовлятися від своїх вимог.

Боротьба між Візантією і Римом болісно позначилася на становленні молодої болгарської церкви, тим більше, що ні тато, ні патріарх не готові були визнати обґрунтованість використання слов'янської мови в церковних службах. Тільки після приходу послідовників Мефодія - Клемента, Наума і інших - з Моравії в Болгарію (886 м) стала можливою слов'янізація болгарської церкви. Були утворені слов'янські школи для підготовки болгарських священиків, і підготовлені слов'янські переклади найбільш важливих церковних книг. Зрештою Болгарське народне зібрання 893 м, яке проголосило сина Бориса Симеона правителем (архонтом) Болгарії, одночасно визнало слов'янську мову офіційною мовою церкви. Климент був призначений єпископом Веліграда. Період правління царя Симеона (893 - 927 рр.) Став часом швидкого підйому і розквіту слов'янської писемності в Болгарії.

8. Київ в 870-і рр. і взяття його Олегом

Тепер знову звернемося до Києва. Як ми бачили, в 860 м Аскольд і Дір об'єднали сили з приазовськими російськими для нападу на Константинополь. Відомо, що після кампанії 860 р, по крайней мере, деяка частина росіян була звернена в християнство і опинилася під пануванням єпископа, чий престол був, імовірно в Тмутаракані. B зв'язку з таким розвитком подій нам би, звичайно, дуже хотілося знати ставлення до християнства тих росіян, які перебували під контролем Аскольда і Діра, і збиралися самі Аскольд і Дір сприяти поширенню християнства в Києві. На жаль, в наших джерелах немає доступної інформації.

З іншого боку, видається цілком можливим, що в 860-е і 870-е рр. деякі християнські місіонери добиралися до Києва не лише з півдня, а й із заходу, а саме з Моравії. Ми бачили, що завдяки працям святих Кирила і Мефодія, християнство міцно утвердилася в Моравії, і слов'янську мову став першим, хоча тільки на час, мовою моравської церкви. Таким чином, протягом ряду років Моравія була важливим центром слов'янської культури та освіти. Хоча князь Святополк (870 - 894 рр.) І не був поборником слов'янської церкви, він непрямим чином сприяв її поширенню, розширюючи межі своєї держави. Саме до його царству ми можемо віднести згадка Аль-Бахрі і деяких інших східних письменників про могутній слов'янській державі, столиця якого називалася аль-Фірак (Прага). Згідно Гардізі, ім'я слов'янського правителя було Світло-Малик. Цей цар, поряд з іншими землями, керував областю джервабов, тобто хорват.

Немає сумнівів, що тут малися на увазі хорвати з Галичини. Місто джервабов, згаданий Аль-Бахрі, ймовірно, Краків. Ці хорвати походили від того ж кореня, що й південні (балканські) хорвати, але через географічне положення увійшли в близький зв'язок зі східними слов'янами, а потім і в об'єднання руських племен, якими управляли київські князі. Навіть в той віддалений період, мабуть існували комерційні відносини між Києвом і Галичиною, а з купцями, як це бувало скрізь, можливо, приходили і християнські місіонери. Ми цілком допускаємо, що деякі послідовники Св. Кирила і Мефодія приходили проповідувати в Галичину, а звідти хтось із них, можливо, намагався налагодити зв'язки з Києвом. Саме до цього "Моравського періоду" можна віднести походження ідеї про єдність трьох слов'янських племен - чехів, поляків і росіян; пізніше легенда про трьох братів - Чеха, Ляха (поляка) і Русс - була пущена в хід, щоб ще ясніше висловити ідею єдності цих трьох слов'янських народів.

Говорячи про розширення київської торгівлі в 870-і рр., Нам тепер слід виділити зростаючу важливість Верхньодніпровського шляху. Історія захоплення Києва Олегом (878 м), як вона розказана літописцем одинадцятого століття, досить характерна. Відповідно до цієї історії, Олег прикинувся купцем, і за допомогою цієї виверти йому вдалося захопити місто. Очевидним підтекстом цієї історії є те, що на той час не було нічого незвичайного в прибуття купецьких кораблів до Києва зі Смоленська.

Через нестачу свідоцтв ми не в змозі привести будь-які точні дані про культурному та економічному розвитку Києва в 870-і рр. Однак, беручи до уваги те, що місто встановило досить близькі стосунки - як комерційні, так і інші - зі Смоленськом на півночі, Галичиною на заході і Приазов'ям на південному сході, цілком можемо допустити, що, завдяки цим різним впливам, в Києві відбувалися важливі культурні зміни. Політично ж, як уже зазначалося Київ в цей час знаходився під мадярським контролем.

В кінці 870-х рр.мирне, мабуть, протягом життя в Києві було порушено появою нового загону варягів, що добралися до міста з Новгорода. Щоб розібратися в причинах цієї події, нам слід тепер перемкнути нашу увагу на Новгород. Ми бачили, що Ютландський князь Рюрик з'явився на Ладозі близько 856 рр., А трохи пізніше він захопив Новгород. Повинно бути, пройшло кілька років, перш ніж Рюрик навів порядок в своїх нових володіннях на новгородській землі. Однак, він продовжував спостерігати за розвитком подій на заході і в 867 році здійснив невдалу спробу повернути собі Фрисланд за допомогою датчан. Смерть в 869 р Лотаря, короля Лотарингії, який в 854 р отримав Фрисланд в ленне володіння від свого батька, імператора Лотаря, викликала загальне перерозподіл всіх володінь у Франкської імперії, і Рюрик вирішив, що це сприятливий момент для пред'явлення його вимог. Тому він відправився в Німвеген для бесіди з Карлом Сміливим (братом імператора Лотаря) і обіцяв підтримувати його за відповідну винагороду. У 873 р Рюрик отримав Фрисланд назад, і після цього його ім'я більше не згадувалося у фракійських хроніках. У російській "Повісті временних літ" запис про смерть Рюрика поміщена під роком 879. Якщо ми допустимо, що тут та сама хронологічна помилка, що і в оповіданні про нападете російських на Константинополь - тобто, помилка в шість років, - ми можемо віднести смерть Рюрика до 873 г. Але, як ми незабаром побачимо, розрахунки літописця поступово коректувалися, і в такому випадку помилка становила чотири або три роки замість шести. У всякому разі, Рюрик помер, ймовірно, незабаром після повернення йому старого лена.

За переказами в "Повісті временних літ", Рюрик залишив в Новгороді свого юного сина Ігоря, від чийого імені спочатку правил його родич Олег. Ім'я "Ігор" зустрічається в клані Скьелдунгов. Прабатька Скьелдунгов - пра-пра-прадіда Рюрика -звалі Івар, це ім'я можна вважати іншою формою імені Інгвар, або Ігор. Відповідно до літописів, син Рюрика був тим самим Ігорем, який став київським князем після смерті Олега і правив з 912 по 945 р .. Однак, навряд чи допустима ідентифікація двох цих Ігорів. В такому випадку, Ігорю Київському було б більше 70 років до часу смерті (народився не пізніше 873 р помер в 945 р). Тим часом, в літописах немає вказівок на те, що князь Ігор був такий старий. У 941 - 944 рр. він сам вів повну тягот кампанію проти Візантійської імперії. У 945 році він сам керував походом на древлян, під час якого і був убитий. До того ж, його син Святослав народився в 942 р .. З огляду на ці міркування ми можемо припустити, що між Рюриком Новгородським і Ігорем Київським було, щонайменше, одна проміжна покоління, а можливо, і два.

Що стосується Олега, то в так званій Иоакимовой літописі він названий "урманіном", тобто норвежцем. Його можна ідентифікувати з Оддом норвезьких саг. Можливо, що ім'я, під яким він згадується в російських літописах, є всього лише похідне від назви його рідної країни. Олег - це російська транскрипція слова "Хельги", яке, можливо, позначає уродженця Халогаланда (Хельгаланда) в Норвегії. В Олега, таким чином, ми маємо представника третьої струменя скандинавського потоку в Північній Русі, перші два були представлені шведами (Аскольдом і Діром) і датчанами (Рюриком). Ми допускаємо, що Олег, ймовірно, прибув до Новгорода не один, а на чолі великого почту, що складалася головним чином з норвежців, і це пояснює той факт, що він став правителем після смерті Рюрика, а може бути, навіть раніше, після останнього від'їзду Рюрика на захід. Відпливаючи на захід, Рюрик, мабуть, взяв з собою, по крайней мере, частину своєї датської свити, а ті данці, що залишилися в Новгороді, змушені були піти на компроміс з норвежцями і дати клятву вірності Олегу. Ми вже бачили, що розрив зв'язків з Приазов'ям, що стався близько 840 м, болісно позначився на добробуті Півночі. Хоча Аскольда й Діра сказати вдалося дістатися до Києва, вони, в свою чергу, втратили зв'язок з Новгородом. З іншого боку, Рюрик, навіть будучи правителем Новгорода, продовжував наполегливо прагнути до того, щоб повернути свої західні володіння, і тому мало був зацікавлений в експансії на Південь.

Саме тому Олегу слід віддати належне за об'єднання Півночі і Півдня Русі. Початок його південній кампанії описано в літописі наступними словами: "Відправився Олег, взявши з собою багато воїнів з варягів, чуді, слов'ян, мері, села і кривичів". Ясно, що Олег на той час був визнаним ватажком всіх північних племен. Показово також, що російські (русь) не згадані серед його прихильників, і на те є очевидні причини. Старі руси (шведського походження, з Приазов'я), мабуть, пішли з Новгорода до Києва значно раніше з Аскольдом і Діром, в той час як нова Фрісландскій русь, або, по крайней мере, ті, хто залишився від них після від'їзду Рюрика у Фрісландії , змішалися з варягами Олега.

Похід Олега в першому літописі відзначений датою 6390 (882 р н.е.). Як і раніше, тут можна очікувати хронологічній помилки, хоча і не в шість років, як у випадку з російським нападом на Константинополь. Нам слід взяти до уваги, що літописна дата договору Олега з греками вірна (911 м). Ясно, що по ходу розповіді літописець поступово уточнював свої розрахунки. Тому ми можемо припустити, що помилка в датуванні першого походу Олега - менша, ніж в датуванні набігу Аскольда на Константинополь, можливо, не в шість років, а, ми б сказали, між чотирма і двома роками. В такому випадку, похід Олега можна віднести до часу між 878 і 880 рр. (Скоріше, до 878 м).

Олег просувався з обережністю, намагаючись забезпечити свій контроль над найважливішими пунктами на дніпровському річковому шляху, в кожному з яких він залишав гарнізон своїх солдатів. "І він зайняв місто (Смоленськ) і залишив там гарнізон. Звідти він пішов далі і захопив Любеч, і там залишив гарнізон. Потім він підійшов до київських пагорбах". Згідно першого літопису, Олег захопив Київ хитрістю. Він сховав свої війська недалеко від берега річки, а потім відправив гінців до Аскольда і Діра, щоб сповістити про прибуття торгового каравану. Цілком можливо, що вісниками Олега були якісь смоленські купці, які і раніше приїжджали до Києва, так що їх поява не викликало підозр у київських правителів. Обман спрацював: Аскольд і Дір вирушили на кораблях без достатньої охорони і були вбиті на місці воїнами Олега. Як ми вже згадували, їх тіла потім були віднесені до палацу олом. З їх вбивством припинилася влада мадярів над Києвом. "І Олег сам сів князем в Києві".

9. Заключні зауваження

Захоплення Києва Олегом відкриває нову сторінку російської історії - період так званого Київського держави, або Київської Русі. На відміну від попередніх південноруських формацій державного типу в антский і хозарський період, розташованих на Дону і в Приазов'ї, дніпровський річковий шлях - «із варяг у греки" - стає тепер головною географічною віссю Російської держави. Для Олега, однак, Київ був тільки першим, нехай і найбільш важливим, пунктом на шляху на Південь. Південне Придніпров'я протягом ряду років залишалося в руках мадярів, і повинно було пройти близько тридцяти років після завоювання Києва, щоб Олег почав свій перший похід на Константинополь. Проте, Київ залишався опорним пунктом у всіх його наступних походах на південь, і тому ми вважаємо дату приходу Олега до Києва важливою віхою, цілком придатною для того, щоб нею завершити цей том.

У цьому останньому розділі нашого нарису історії стародавньої Русі ми вели мову про різноманітні події, які відбулися за сорок років між російським посольством до Константинополя в 838 -839 рр. і завоюванням Києва Олегом близько 878 м На перший погляд може здатися, що майже немає органічного зв'язку між розглянутими явищами, крім хронологічної послідовності. Таке враження - якщо трапиться, що воно виникне у читача - може з'явитися результатом географічної широти подій, які беруться до уваги. Нам необхідно було переміщати нашу увагу з півночі на південь, зі сходу на захід, пильно спостерігаючи за важливими політичними подіями не тільки в Прибалтиці, а й на південно-східному узбережжі Північного моря; ми вирушали то на Кавказ, то на середній Дунай. До того ж до розгляду політичних і військових подій, ми також робили огляд церковної політики і тенденцій культурного прогресу, оскільки це знаменний період - вік формування середньовічної слов'янської цивілізації в цілому. Саме в цьому столітті було покладено культурне підставу так званої Київської Русі. Дійсно, християнство стало офіційною релігією Київської Русі тільки в кінці десятого століття.

Але розквіт християнства на Русі в ХІ столітті не може бути зрозумілий, якщо ми не будемо знати, що частина російських племен - південно-східних і західних - перебувала під впливом християнської думки, принаймні, з 860-х рр. Поява таких видатних духовних лідерів, як, наприклад, митрополит Іларіон, в одинадцятому столітті, свідчить про те, що християнство пустило коріння в російській суспільстві в значно більш ранній період. Без знань про цю ранньої грунті розквіт християнської культури в одинадцятому столітті на Русі міг би здатися несподіваним дивом. Насправді ж, в дев'ятому столітті в настільки взаємно віддалених районах, як Приазов'ї, Моравія і Булгарія, було підготовлено грунт для зростання християнства на Русі.

Підстави економічної системи Київської Русі теж були закладені задовго до десятого століття. Сільське господарство досягло значного прогресу на території всієї Русі протягом восьмого і дев'ятого століть. Що стосується торгівлі, то Тмутаракань в дев'ятому столітті залишалася більш важливим центром, ніж Київ, і вона зберігала свої позиції навіть на початку київського періоду. Як в десятому, так і в першій половині одинадцятого століття, коли дніпровський річковий шлях вже був міцно встановлений, руські князі намагалися зберігати недоторканими свої відносини з Тмутараканью і пильно спостерігали за подіями на Азовському морі.

З політичної, як і зі стратегічної точки зору, Тмутаракань в десятому столітті була настільки ж важлива, як і Київ. Похід Володимира на Крим в 989 р в якійсь мірі була мотивована його прагненням забезпечити собі володіння Тмутараканью, старої столицею першого Російського каганату. Характерно те, що після кримської кампанії Володимир присвоїв собі титул кагана, який зберіг за собою і його син Ярослав. Таким чином, правителі Києва стали політичними наступниками російських каганів Тмутаракані. Використання титулу кагана першими київськими князями ясно демонструє широту їх політичних інтересів, а також їх мрії про створення імперії. Нові набіги тюркських кочівників, спочатку печенігів, а потім куманов (половців), відрізали Київ від Приазов'я і унеможливили здійснення плану створення імперії. Положення міста як потенційної столиці імперії таким чином було підірвано. Свого часу втрата Києвом зв'язку з Приазов'ям і Північним Кавказом стала однією з головних, хоча і не прямий, причин подальшого занепаду і остаточного краху Київського каганату.

Література.

Г. В. Вернадський. Стародавня Русь.

В.В.Седов. Слов'яни в ранньому середньовіччі.

В. Б. Антонович, Древности Південно-Західного краю.

С. А. Плетньова. Хазари. - М., 1986.

Зміст.

Введение .................................................................................... 1

Російські племена в дев'ятому столітті. ............... ............................................. ...... 2

а) південно-західна область .................................................................. 4

б) південно-східна область .................................................................6

в) західні землі ........................................................................ .8

г) Лісовий район Прип'яті ............................................................... ..9

д) Північ .................................................................................... .10

Поширення хазарського і мадярського контролю над південно - російськими племенами ................................................................................. ..13

Рюрик і варязько-російське правління в Новгороді ........................... ... 14

Русь в Придніпров'ї та Причорномор'ї ............................................. .17

Місія Костянтина Філософа в Хазарії і перше звернення Русі ...... .. 20

Місія Костянтина і Мефодія в Паннонії і зародження слов'янської писемності. ........................................................................... ..25

Звернення дунайських бoлгap ......................................................... .30

Заключні зауваження ............................................................ ..33

Розрив у відносинах з Півднем, який був результатом настання хазар, мабуть, болісно відгукнувся на економічному житті новгородського регіону. Ми можемо згадати, що навіть в більш пізні часи, в київський період, населення Новгорода залежало від поставок зерна з району Оки. А Ільменська "російська компанія" шведських купців і їх посередників, мабуть, зазнавала серйозних збитків через розрив зв'язків з Російським каганатом. Нові загони варягів, які продовжували прибувати зі Скандинавії і зупинялися в Північній Русі на шляху в Приазов'ї, не маючи можливості рухатися на південь, почали грабувати корінне населення Північної Русі. Є згадка про один з таких епізодів в житії Св. Анскарія, згідно з яким в 852 р якісь данці перепливли Балтійське море і захопили місто в країні слов'ян (in jinibus Slavorurn). Це місто може бути ототожнений з Новгородом. Отримавши великий викуп, данці повернулися додому. Можливо, той же самий епізод був записаний в російській "Повісті временних літ" під датою 862 р "І вони (словени) вигнали варягів за море, і не дали їм данини і почали правити самі". Згідно так званої Иоакимовой літописі, втраченої, витягами з якої однак користувався В.Н. Татищев, ім'я словенського князя, який вигнав варягів, було Гостомисл. Судячи з резюме Татіщева до розповіді Іоакима про Гостомисла, розповідь цей має характер легенди.

Хоча данці були вигнані, положення в новгородських землях не поліпшився, оскільки шлях на південь не була розчищена. Тому тривав криза, "і не було справедливості в управлінні, і рід повставав на рід, і почалася міжусобиці". Щоб полегшити становище і відкрити шлях на південь, необхідна була війна проти хазар, але таке підприємство вимагало військ, яких явно було недостатньо в районі Ільменю. Це, швидше за все, стало основною причиною "покликання варягів".

Чи не відомо жодного скандинавського племені, що називався "русь". Але абсолютно ясно з розказаного в "Повісті временних літ", що саме таке плем'я малося на увазі під цією назвою. Давайте, дійсно, розглянемо перелік варязьких народів, як він даний вище. Крім русів, згадані такі народи: шведи (звий), норвежці (Урмань), англи (англяне) і готи - жителі Готланда (Готі). Зауважимо, що тут немає згадки про датчанах. У той же час русь "Повісті временних літ" слід ідентифікувати з датчанами, що є ще однією причиною для розрізнення старих русів з Півдня і нових русів з Півночі; а ми знаємо, що руси Руського каганату були шведами ".

Ватажок русів, який, згідно з "Повісті временних літ", прийняв запрошення прийти і правити ильменскими племенами, звався Рюриком. Його дійсно можна вважати одним з датських феодалів і ідентифікувати з Рюриком з Ютландії, згадуються в західних літописах. Ототожнення Рюрика Новгородського і Рюрика Ютландского вперше було запропоновано Фрідріхом Крузе в 1836 р, але не отримало широкого поширення. У 1929 р Н.Т. Бєляєв знову підійшов до розгляду цієї проблеми і за допомогою деяких нових матеріалів і нових доказів повністю підтвердив теорію Крузе. Ця ідентифікація, звичайно, має вагомі підстави.

Тепер нам потрібно зробити короткий нарис життя Рюрика. Його батько, з клану Скьелдунгов, був вигнаний з Ютландії і прийняв васальну залежність від Карла Великого, від якого отримав близько 782 м Фрисланд в ленне володіння. Рюрик народився близько 800 р Його дитинство пройшло в неспокійному оточенні, оскільки батько, а після його смерті - старший брат, постійно вели війну з правителями, які захопили владу в Ютландії. У 826 р або близько того старший брат Рюрика Харальд, якому вдалося захопити частину Ютландії (але пізніше він був вигнаний звідти), прийняв заступництво Людовика Благочестивого і був охрещений в Ингельхейме, біля Майнца. Оскільки Харальд прибув туди з усім своїм сімейством, ми можемо припустити, що Рюрик теж був охрещений. Якщо це так, то він навряд чи всерйоз сприйняв своє звернення, тому що пізніше повернувся до язичництва.

Після звернення Харальда імператор дарував йому в ленне володіння район Рустрінген у Фрісландії. Рюрик мав в ньому свою частку, а після смерті брата став владикою всього лена. Ще за життя Харальда обидва брата люто воювали, щоб захистити свої землі від нападів з боку короля Данії, а після смерті імператора Людовика положення Рюрика стало досить ненадійним. Згідно Верденскому договору (843 р), Фрисланд був включений в частку імперії, яка дісталася Лотарю, і вийшло так, що Рюрик втратив свій льон. Протягом наступних кількох років Рюрик вів життя шукача пригод, беручи участь в набігах як на континент, так і на Англію. У хроніках тих років він став відомий як jel Christianitatis, "виразка християнства". У 845 р його кораблі піднялися вгору по Ельбі, і в тому ж році він скоїв наїзд на Північну Францію. У 850 р Рюрик спустив на воду флот в триста п'ятдесят кораблів, з яким він грабував прибережні райони Англії. У наступні роки він направив свою увагу на гирлі Рейну і Фрисланд. Лотар був змушений піти на компроміс і повернув Фрисланд Рюрика на тій умові, що він буде захищати узбережжі імперії від нападів інших вікінгів. Оскільки Рюрик тепер не міг безперешкодно грабувати узбережжі Північного моря, він, ймовірно, спрямував свою увагу до Балтики, мабуть добре поінформоване про набіг датчан на Новгород в 852 р

Інтерес Рюрика до прибалтійським землям отримав новий поштовх, коли Лотар змусив його знову віддати Фрисланд, замість якого йому був дарований інший льон в Ютландії (854 м). Ставши королем Південної Ютландії, Рюрик отримав прямий доступ до Балтійського моря і виявився, таким чином, в кращому, ніж раніше, положенні для того, щоб брати активну участь в балтійських справах. Укладач "Повісті временних літ" відносить прибуття Рюрика в Новгород до того ж році, коли датчани змушені були залишити місто ( "862", тобто 852 м). Насправді, між цими двома подіями, мабуть, пройшло два роки, а то й більше, і у всякому разі, експедиція Рюрика в Новгород не могла бути зроблена раніше його обгрунтування в Ютландії, тобто, не раніше 854 р Найімовірніше, що вона мала місце в 855 або навіть в 856 р

"Повість временних літ" стверджує, що Рюрик прибув на Русь з двома братами, Синеус і Трувор. Цих імен немає в західних хроніках. Згідно Н.Т. Бєляєву, імена Синеус і Трувор не слід інтерпретувати як особисті, а скоріше, як епітети самого Рюрика. Скандинавською Signjotr значить "переможний", a Thruwar - "заслуговує на довіру". У середньовічних переказах легенда про трьох братів, що засновують місто або держава, була популярним мотивом, і оскільки існував подібний розповідь про Київ, літописець без коливань доклав його і до новгородської землі.

Тепер нам слід повернутися до аналізу назви русь, джерело якого в "Повісті временних літ" пов'язаний з приходом Рюрика. Ми бачили, що під руссю укладач "Повісті временних літ" мав на увазі датчан. Як владика Ютландії, Рюрик, звичайно, міг вважатися данцем, і в його свиті, мабуть, було багато данців. Але в Ютландії немає такого району, який був би відомий як Русь. Однак, оскільки Рюрик протягом якогось часу був правителем Фрісландії, Бєляєвим була зроблена спроба інтерпретувати назву "Русь" як фінське спотворення назви "Фріс". Ця гіпотеза чи правдоподібна, але Бєляєв вказує, хоча і побіжно, на іншу можливість: походження назви "Русь" від Рустрінгена, який був початковим леном Рюрика; назва "Рустрінген" було скорочено до "Русь". Назва "Русь" в його первісному значенні, що відноситься до південних русів, було досить добре знайоме в Новгороді до часу появи Рюрика, і тепер його стали, мабуть, вживати замість довгого "Рустрінген". Ми бачили, що в "Повісті временних літ" (Іпатіївський список) є очевидне протиріччя, щодо руси. Це та русь, яка схиляє інші племена до того, щоб запросити варягів, і, з іншого боку, це - варязьке плем'я русь, яке відгукнулося на заклик. Загадку можна дозволити, якщо допустити існування двох Русею: стара шведська русь Руського каганату і нова Фрісландскій русь Рюрика.

4. Русь в Придніпров'ї та Причорномор'ї

Згідно "Повісті временних літ", прийшовши на Русь, Рюрик влаштувався на Ладозі, в той час як Синеус взяв собі в підпорядкування Білоозеро, а Трувор - Ізборськ. Ми бачили, що передбачуваних братів Рюрика, ймовірно, не існувало, але, швидше за все, він посадив когось зі своїх родичів або послідовників в інших містах в якості своїх намісників або васалів. Провівши більшу частину свого життя на заході, Рюрик, мабуть, добре був знайомий з зароджується феодальної системою і, мабуть, був готовий докласти її принципи до своїх нових володінь на Русі. Під цим кутом зору привертає увагу твердження Иоакимовой літописі, що стосується організації Північної Русі під владою Рюрика, відоме нам в резюме Татіщева. За Татищеву, "Рюрик насадив у всіх містах князів або варязького, або слов'янського походження, а сам був відомий як князь великий, що рівнозначно грецьким титулів" архікратор "або" басилевс ", а ті князі були його васалами". Грецькі титули, звичайно, тут не відносяться до справи, оскільки уявлення Рюрика про сюзеренітет копіювалися у відповідності зі стандартами Західної імперії, з якими він був добре знайомий.

Можна порівняти затвердження Татіщева і "Повісті временних літ". Згідно з останньою, брати Рюрика, Синеус і Трувор, померли через два роки після прибуття на Русь. Після їх смерті Рюрик з Ладоги перебрався в Новгород і побудував там замок.

Зайнятий організацією свого нового царства, Рюрик, мабуть, не замишляв ніякої кампанії на південь.І все ж, в надії на те, щоб сприяти проведенню такої кампанії, стара колонія русів в Старій Русе покликала Рюрика в Новгород. Вони, ймовірно, вирішили тепер спробувати пробити собі шлях на південь без допомоги Рюрика. З цієї точки зору ми можемо підійти до розповіді літописця про похід Аскольда на Київ. На початку оповідання читаємо наступне: "І бяста у нього два чоловіка (Аскольд і Дір), що не племені його, але боярина, і та іспросістася до Царю-місту з родом своїм. І поідоста по Дніпру ...". Очевидно, що ініціатива в цій справі належала не Рюрика, а самим двом боярам. Слова «не племені його", мабуть, слід розуміти в значенні "не з його Фрісландскій свити". Вони вирушили "з родом своїм", тобто з членами старо-російської (шведської) колонії.

За твердженням літописця, метою Аскольда був Константинополь, але це звучить радше як власний коментар літописця, а не запис факту. Важко припустити, що в ті часи будь-якої новгородец міг думати про кампанію проти Константинополя. Задум Аскольда, мабуть, дійсно полягав в тому, щоб прорватися на південь, але з тією головною метою, як ми можемо думати, щоб відновити зв'язки з Російським каганатом в Приазов'ї. Оскільки традиційний донецько-донський річковий шлях був перегороджений хазарами, слід було встановити новий шлях. Кривицьке купці, ймовірно, на той час розвідували дніпровський річковий шлях від Смоленська до Києва, і, мабуть, завдяки їм Аскольда прийшла думка йти на Київ, звідки він сподівався знайти якийсь шлях далі на південь.

Літописний розповідь триває так: "І поідоста Аскольд і Дір по Дніпру, і ідучи повз і узреста на горі градок; і упрошаста і ресту" чий се градок? ". Вони ж (городяни) сказали:" була суть три брати. Кий, щік, Хорив, іже сделаша Градок, і ізгібоша, і ми седім, платячи данину родом їх Козар ". Аскольд же й Дір остатса в граді сем і многм варяги с'вокупіста, і начаста володіти польською (тобто - полянською) землею ".

Розповідь представляє з себе легенду, яка, ймовірно, зберігає відгомін реальних історичних деталей. Що стосується хозарської данини, ми вже бачили, що швидше за все, данина для хазар збиралася мадярським воєводою олом. Можливо, Аскольд і Дір правили Києвом від імені олом. Коли пізніше Олег захопив Київ, він сказав Аскольда й Діра сказати: "Ви не князі, і не княжого роду", - і його слова слід розуміти в тому сенсі, що Аскольд і Дір не зважали незалежними правителями, а, скоріше, чиїмись заступниками . Але якщо так, то чиїми ж? Після того, як вони були вбиті за наказом Олега, їх тіла принесли до палацу олом на Угорській горі. Чому? Очевидно, тому що вони правили від імені олом з його палацу, який служив резиденцією правителя.

Під датою 6374 (866 р н.е.) в "Повісті временних літ" записано, що Аскольд і Дір зробили кампанію проти Константинополя. З візантійських джерел ми знаємо, що перше російське напад на Константинополь було в 860, а не в 866 р .. Тому нам слід вважати, що у фрагменті з "Повісті временних літ" допущена хронологічна помилка на шість років. Що стосується самої кампанії, ми не думаємо, що у Аскольда і Діра була досить велика армія, щоб зробити цей похід самостійно. У мадярів, навіть якщо ми припустимо, що вони погодилися пропустити русів через Нижньодніпровський регіон, не було кораблів, і вони не знали, як вести війну на море, тому вони не могли надати якусь реальну підтримку. Очікувати допомоги можна було тільки від Руського каганату в Приазов'ї. Повинно бути, кампанія була зроблена спільними зусиллями Аскольда і Діра і Руського каганату. Мабуть, тмутараканський каган взяв на себе ініціативу в цій справі. У всякому разі, встановлення зв'язку з Тмутараканским каганатом, як ми припустили вище, було початковою метою Аскольда, і, ймовірно, він відправив посланців до Тмутаракань незабаром після прибуття в Київ. Від Києва до Азовського узбережжя можна було дістатися на кораблях, використовуючи степові річки і волоки. Одним з таких річкових шляхів був шлях вгору по річці Орлу (притоку Дніпра), а від його верхів'їв волоком до притоках Дінця, а потім вниз по Дінцю і Дону. Однак, цей шлях перегороджували хазари. Тому, швидше за все, був використаний інший шлях: вгору по Самарі (південному притоку Дніпра) і її притоку Вовчої, потім волоком до Кальміусу, а по ньому - до Азовського моря.

Про становище в Російському каганаті тих років відомостей мало. Як ми бачили, посланцям з каганату, які прибули в Константинополь в 838 р, не було дозволено повернутися, і вони були послані в Німеччину. Ми не знаємо, чи вдалося їм повернутися в Тмутаракань по окружному шляху - з Інгельхейма в Новгород і так далі. У всякому разі, затримання посланників візантійським імператором означало розрив дипломатичних відносин між Російським каганатом і Візантією, і, можливо, це стало причиною російського набігу на Амастріс в 840 р (або близько того), якщо ми припустимо, що такий набіг дійсно мав місце. Немає жодних свідчень про подальші дії російських на Чорному морі між 840 і 860 р У той час як передбачуваний набіг 840 м був спрямований на Малу Азію, в 860 м руси вирішили вдарити по самому Константинополю.

Звісно ж, що кампанія 860 р була добре підготовлена, і для неї було вибрано відповідний час. Імперія в цей час перебувала в самому розпалі війни з арабами. У 859 р останні завдали візантійським військам нищівної поразки, і самого імператора ледь вдалося уникнути полону. Починаючи з ранньої весни 860 р імперія зайнялася інтенсивною підготовкою армії до нової кампанії проти арабів, і на початку червня імператор і його помічник, Куропалат Бардас, повели візантійську армію в Малу Азію. Саме такого випадку і очікували росіяни, щоб напасти на Константинополь.

З іншого боку, настільки ж очевидно, що візантійський флот спостерігав як за кримської береговою лінією, так і за узбережжям Малої Азії, щоб не допустити будь-яких активних дій російських, особливо після набігу на Амастріс в 840 р Тому, ми маємо право думати, що російські з'явилися з того боку, з якою візантійці їх ніяк не очікували. Можливо, вони використовували окружний шлях через Азовське море і Північну Таврію до гирла Дніпра; тобто, спочатку вони перепливли Азовське море, а потім від його північного узбережжя попрямували вгору по річці Берді і вниз по річці Конської, притоку Дніпра. Цілком можливо, що в районі лагуни, утвореної при впадінні Кінської в Дніпро, нижче сучасного міста Запоріжжя, експедиційні війська Руського каганату возз'єдналися із загоном Аскольда і Діра, що йде з Києва. Об'єднана флотилія руських кораблів, мабуть, потім пішла вниз по Конської і нижньому Дніпру в Чорне море, а по ньому попрямувала прямо на південь до Босфору.

18 червня 860 р з'єднаний російський флот, що складається з двохсот кораблів, з'явився перед стінами Константинополя. Як влади, так і населення прийшли в повне замішання. Якби російські відразу ж пішли на штурм міста, вони, найімовірніше, захопили б його, не зустрівши опору з боку жителів. Але замість того вони почали грабувати палаци і монастирі перед стінами міста. Тим часом патріарх Фотій згуртував населення і спішно сформував народне ополчення для захисту міста. Був направлений посланник в імператорську ставку в Малій Азії з повідомленням про критичне становище столиці.

Щоб підняти дух народу, Фотій організував релігійну процесію до Набережної-Золотого Рогу, внутрішньої бухти Константинополя. Свята реліквія, відома як плащаниця Святої діви, була опущена в воду, після чого, згідно з переказами, вибухнув шторм, розкидав російські кораблі. Сам Фотій, однак, сказав в одній зі своїх проповідей, що росіяни почали відступати ще перед штормом. На якийсь час вони ще затрималися в ближніх водах, де незабаром були атаковані візантійським флотом, посланим імператором, який сам також поспішив назад до столиці з сухопутними військами. Росіяни, безсумнівно, зазнали великих втрат, і лише небагато чим кораблям вдалося врятуватися втечею.

5. Місія Костянтина Філософа в Хазарії і перше звернення Русі

Після відступу російського флоту від Константинополя візантійським властям довелося вжити заходів, які б запобігли будь-який напад в майбутньому. Одним з методів візантійської дипломатії у відносинах з "північними варварами" було сприяння їх зверненням до християнства. Ми бачили, що в шостому столітті "гуннский" князь Грод був запрошений до Константинополя, щоб прийняти там хрещення, а в сьомому столітті був звернений молодий булгарский хан Курт. Природно, що після російського набігу 860 р візантійські влади - як світські, так і церковні - повинні були повернутися до думки про приборканні запеклого духу русів проповіддю християнства серед них.

Під час російського набігу трон патріарха, як ми знаємо, був зайнятий Фотієм, людиною високого інтелекту і глибоко освіченою, одним з найбільш видатних духовних лідерів у всій історії Візантії. Як глава Візантійської Церкви, Фотій відігравав важливу роль і в державних справах. Імператора Михайла було трохи за двадцять років в 860 р .; крім того, він був слабохарактерною юнаків, яким бракувало рішучості. Його головний помічник, Куропалат Бардас, був близьким другом Фотія і завжди цінував його поради. Просвітницькою метою Фотія було висунення філософії в якості підстави Церкви, а також поширення візантійської духовної цивілізації за межами Імперії. Тому перший термін його патріаршества (858 - 867 рр.) Був ознаменований відродженням місіонерської діяльності візантійської Церкви. Спроба звернути русів в християнство стала лише одним з напрямків такої політики Фотія.

Руси були настільки ж небезпечні для хозар, як і для візантійців, тому представлялася необхідної деяка координація політики візантійців і хазар щодо руси. Хоча християнство і пробивало своє коріння в Хазарії, воно там утвердилось, і сам каган був язичником. Тим не менш, Фотій плекав надію на те, щоб звернути хазар і русів одночасно. Згідно "Житія" Костянтина Філософа, саме хазарам належала ініціатива його місії, але, у всякому разі, Фотій прагнув скористатися прибуттям хозарських посланників в Константинополь і запропонував послати їм проповідників (ймовірно, в кінці 860 р).

Як записано в "Житії" Костянтина Філософа, хозарські посли після прибуття в Константинополь заявили наступне: "Ми знали бога, повелителя, всього сущого (танграм, алтайського бога неба), з незапам'ятних часів ... а тепер іудеї спонукають нас прийняти їхню релігію і звичаї, і араби, зі свого боку, тягнуть нас в свою віру, обіцяючи нам мир і багато дарів ". У цих словах дуже точно описана релігійна ситуація в Хазарії. Ми вже згадували, що протягом якогось часу в Хазарії поширювалися як іудаїзм та іслам, так і християнство, і араби вважали звернення кагана в іслам як необхідна умова світу. Ясно, що до часу хазарського посольства в Константинополь, каган мав вирішити, яку з трьох іноземних для Хазарії релігій йому потрібно прийняти замість примітивного шаманізму.

Фотій призначив самого здатного зі своїх учнів, Костянтина, прозваного Філософом, очолити місію. Костянтин став відомий під ім'ям Кирило, яке було дано йому разом з вищим чернечим чином (схиму) перед смертю, як один з двох слов'янських апостолів, а другим був його брат Мефодій. Немає сумнівів в тому, що Костянтин був людиною потужних інтелектуальних здібностей, майстерним діалектиком і ще більш видатним лінгвістом. Згідно з його біографу, він був єдиним гідним кандидатом для виконання місії в Хазарії: "Ніхто інший не зміг би здійснити її". Крім загального філософського і богословського освіти, лінгвістичні здібності Костянтина і його знання різних діалектик призвели до того, що вибір припав на нього. За кілька років до цього він був посланий місіонером в Сирію, і, ймовірно, придбав не тільки деякі пізнання в мусульманській діалектиці, а й основи арабської і єврейської мов, що допомогло йому в суперечках з іудеями і мусульманами в Хазарії. На шляху до Хазарію Костянтин зупинився в Херсонесі в Криму, щоб завершити вивчення давньоєврейської. Між іншим, через самаритянина, якого він зустрів в Криму, він придбав також деякі пізнання в самаритянських мовою.

Не менш важливим було і знайомство Костянтина зі слов'янською мовою.Вони обидва з братом Мефодієм, який повинен був супроводжувати його в Хазарію, народилися в Салоніках, де їх батько займав важливу посаду у військовій адміністрації ". Як і в багатьох македонських сім'ях, в родині говорили як по-слов'янськи, так і по-грецьки. знання слов'янського було найголовнішою вимогою до глави і членам місії в Хазарію, оскільки ця мова була широко поширений в Криму і в самій Хазарії, особливо серед племен асів і русів. Нам слід додати, щоб уникнути хибного тлумачення, що деякі інші клани - особливо на Північному ка наказі - говорили тільки на іранському (осетинському), а в деяких прикордонних районах вживалося змішання слов'янського і осетинського. Навіть після приходу шведів і встановлення їх панування над асами і русами лінгвістична ситуація істотно не змінилася. Шведська правляча верхівка була нечисленна і далека від того, щоб нав'язувати свою мову народам, якими вона правила, і самі шведи, ймовірно, швидко слов'янізована, як це буде пізніше і з правителями Києва.

Можливо, знання слов'янської мови виявилося дуже корисним Костянтину під час його перебування в Херсонесі.

"І він знайшов там список Євангелія і псалмів, написаних по-російськи (Росьская а також написав листи; варіант: Руська), і він знайшов людину, що говорить на цій мові, і говорив з ним, і розумів сенс того, що говорить той, і, пристосувавши його мову до свого власного прислівнику, він розібрав літери, як голосні, так і приголосні, і, помолившись Богу, став швидко читати і говорити (по-російськи) ".

Хоча сам Костянтин повсюдно визнаний винахідником слов'янського алфавіту, і хоча немає ніяких ясних свідоцтв про існував до нього скільки-небудь розвиненому слов'янському листі, знаменитий вищенаведений фрагмент з "Житія" Костянтина вводив в оману кілька поколінь вчених. Передбачалося багато теорій для ідентифікації тих самих "російських букв". До недавнього часу "готська" теорія вважалася найбільш правдоподібною. Відповідно до неї, манускрипт, який було знайдено Костянтином в Херсонесі, був на готській (на мові кримських готів). У 1935 р зовсім протилежна гіпотеза була висунута А. Вайяном, а саме, що текст вищенаведеного фрагмента слід вважати неточним, і в ньому замість "російських букв" (Руське) малися на увазі "сирійські букви" (сурьским). На наш погляд, ні готська, ні сирійська теорія не мають підстав. Кримські готи були добре відомі навіть в Константинополі і, звичайно, ще більше - в Херсонесі; неможливо, щоб Костянтин помилився, прийнявши їх за росіян. Що стосується сирійської гіпотези, вона більш правдоподібна, ніж готська, зважаючи на загальне освіти і культурного рівня Костянтина, але в той же час ми стоїмо перед тим фактом, що ні в одному зі списків "Житія" Костянтина в цьому фрагменті не читається "сурьским", в той час як в деяких манускриптах немає "Руська", але є "Росьская" або "руський", так що можливість вивести "російською" з "сурьским" в цьому фрагменті надзвичайно мала. Більш того, зі змісту розповіді ясно, що головною проблемою для Костянтина було розібрати літери, а не розуміти мову, що йому вдалося легко, порівнявши цю мову зі своїм власним (свою бесіду прикладами), тобто, без сумніву, порівнюючи російську з македонським слов'янським наріччям . Все це разом говорить про те, що найпростіший шлях пояснення тексту - це читати його таким, яким він є, і погодитися з тим, що манускрипт дійсно був на російській, тобто на мові південній Русі (асів, антів), або більш точно - на мові кримських асів або русів.

Пізніше, в полеміці з римським духовенством, коли Костянтин захищав права слов'ян на те, щоб мати свої священні книги і проводити службу власною мовою, він склав перелік народів, які використовують власну мову в церковній літературі і церковній службі. Перелік містить назви наступних народів: вірмени, перси, абасжане, ибери, сугдеане, готи, авари, тюрки, хозари, араби, єгиптяни, сирійці. Хоча тут і немає особливої ​​згадки про росіян, увагу привертає назва "сугдеане". Їх, звичайно, слід ідентифікувати з жителями міста і району Сугдея в східному Криму. А в цій частині Криму більшу частину населення становили аси. Таким чином, під назвою "сугдеане" Костянтин, мабуть, мав на увазі і асів, і русів, оскільки руси були кланом асів.

Хоча проблему мови рукописи, яку Костянтин вивчав в Херсонесі, на наш погляд вирішити легко, характер букв, якими вона написана, являє собою значно складнішу проблему, і тут ми можемо лише припустити. Відомо, що християнство поширювалося серед народів Північного Кавказу, головним чином, з півдня, з Грузії і Вірменії. Як грузинські, так і вірменські місіонери час від часу приїжджали в Хазарію. Так, в 681- 682 рр. албанський єпископ Ізраель проповідував серед північнокавказьких "гунів". Ймовірно, серед звернених їм були і осетини (аси). В кінці восьмого століття грузинський монах Св. Або подорожував по Криму і Хазарії. Звісно ж цілком правдоподібним, що християнські громади, що виникали на Північному Кавказі протягом сьомого і восьмого століть, включаючи і осетинські (вагомі) громади, використовували грузинські або вірменські букви для написання літургійних текстів чи молитов. Від північнокавказьких асів кримські аси ( "сугдеане"), мабуть, запозичили алфавіт, який, швидше за все, складався з вірменських або грузинських букв (а може бути, змішання тих і інших), адаптованих до мови асів. І, ймовірно, Костянтин мав справу в Херсонесі з російським манускриптом, написаним за допомогою такого адаптованого вірменського або грузинського алфавіту.

Можна вважати, що Костянтин залишався в Криму протягом зими 861 м, а навесні того ж року попрямував в ставку кагана в Хазарію. Шлях, обраний місіонером, привертає увагу. Спершу він попрямував до Північної Таврії, де на нього напали мадяри, однак вони не змусили його повернути назад, і він пройшов далі до однієї з бухт на північному узбережжі Азовського моря, де сів на корабель і поплив по "хазарському шляху". Питається, чому Костянтин не сів на корабель прямо в Херсонесі або, по крайней мере, в Керчі, що вберегло б його від негараздів на сухопутному шляху через Північну Таврію, подібних до нападу мадярів. Ймовірно, для вибору обхідного шляху була серйозна причина. Очевидно, морський шлях через Керченську протоку кимось був перегороджений, так що Костянтин не міг ним скористатися. Але хто міг перешкоджати мореплаванню через Керченську протоку? Навряд чи хто-небудь інший, як російські, чия ставка перебувала по той бік протоки в Тмутаракані, але які, очевидно, в цей час контролювали Керч. З цього випливає, що росіяни не бажали приймати візантійських місіонерів. А якщо так, то Костянтин змушений був обрати інший шлях, званий в його "Житії" "хозарським шляхом". Це, безсумнівно, старий шлях руських купців через Хазарію, як він описаний у Ібн-Хурдадбі, тобто вгору по Дону до Саркела, потім волоком до Волги і вниз по Волзі до міста Ітіль.

Під час місії Костянтина ставка кагана перебувала не в Итиле, а в Самандаре, який був розташований або на місці сучасного міста Кизляра, або на місці Тарко. У всякому разі, Костянтин мав продовжувати подорож від Ітіль на південь вздовж західного берега Каспійського моря до гирла річки Терек. Після прибуття в ставку кагана Костянтину належало вступити в полеміку з опонентами - іудейськими і мусульманськими місіонерами. В "Житії" досить докладно описана його полеміка з іудеями, але мало сказано про полеміку з мусульманами. В "Житії" Мефодія про полеміку з мусульманами не згадується зовсім. Ми можемо згадати, що в книзі арабського автора Аль-Бакрі є розповідь про релігійні диспутах між християнами та іудеями, де, очевидно, мається на увазі місія Костянтина. Згідно Аль-Бакрі, іудеї взяли верх над своїм християнським опонентом, а що стосується мусульманського місіонера, йому не вдалося взяти участь в диспуті, оскільки він був отруєний євреями. Згідно "Житія" Костянтина, саме він розбив всі аргументи іудея і ніяк інакше; але і не можна очікувати іншого в такому літературному документі, як "Житіє" святого.

У всякому разі, навіть з "Житія" ясно, що каган ні звернений до християнства, завдяки аргументації Костянтина. Однак він дозволив своїм придворним і своєму народові охреститися, якщо вони того бажають. І близько двохсот чоловік дійсно було охрещене. Більш того, каган написав ввічливого листа імператору, в якому читаємо наступне: "Ти надіслав нам, Государ, гідного людини, який своїми словами і справами показав нам, що християнська віра - свята; ми зрозуміли, що це істинна віра, і ми дозволили тим , хто захоче, прийняти хрещення, і сподіваємося, що ми самі будемо готові зробити те ж в належний час. і ми є друзями і помічниками твого величності і готові служити тобі, коли тобі потрібно наша служба ". Таким чином, зберігаючи миролюбне ставлення до релігії, каган заявив про дружбу і співробітництво між ним і імператором. Тому ми можемо сказати, що з політичної точки зору місія Костянтина мала повний успіх, але з точки зору релігійної успіх був лише частковим. Хоча і було дано новий поштовх до поширення християнства в Хазарії воно не стало офіційною релігією, і сам каган залишився від нього осторонь. Слід додати, що через три або чотири роки після подорожі Костянтина в Хазарію каган був звернений в іудаїзм (близько 865 м).

Проводжаючи Костянтина, каган запропонував йому багаті дари, але Костянтин відмовився прийняти їх, попросивши кагана замість того про звільнення візантійських бранців без будь-якого викупу, на що каган погодився. Оскільки перед місією Костянтина не було війни між Візантією і хазарами, природно виникає питання, що за візантійські бранці були в Хазарії, і як вони потрапили туди. Єдине можливе пояснення - що це були греки взяті в полон росіянами під час їх набігу на Константинополь привезені після цього в Тмутаракань і продані хазарам.

Повертаючись назад, Костянтин вибрав сухопутний шлях через Північний Кавказ. Спочатку він попрямував до Каспійським Воріт, тобто, до Дарьяльского ущелині. Звідти він продовжив свою подорож до східного узбережжя Азовського моря через посушливі степи, де і він, і його супутники страждали від спраги і виснаження. Можна дивуватися, чому він не вибрав значно зручніший шлях вниз по річці Кубані до Тмутаракані. І знову відповідь тут, мабуть, в тому, що тмутараканські росіяни не дозволили йому пройти по їх території. Більш того, при ньому були звільнені грецькі бранці, яких ті хотіли б захопити.

Переправившись через Азовське море, Костянтин повернувся до Криму, і під час свого другого перебування в Криму він звернув народ Фул в християнство. Місто Фули знаходився на північносхідному схилі Кримських гір, біля сучасного міста Карасубазар. За свідченням "Житія" Костянтина жителі Фул поклонялися священному дубу, який був зрубаний Костянтином. Це схоже на розповідь про звернення "гунів" албанським єпископом Ізраель в 681/82 р .. Гуни, як і фульци, поклонялися священному дубу, і Ізраель, як і Костянтин, зрубав його. Згідно Маркварт поклоніння деревам було широко поширене серед касогов (черкесцев) і абасжан, у яких його запозичили алани (аси). Ми можемо згадати в зв'язку з цим, що Костянтин Багрянородний, який писав в середині десятого століття, розповідає, що російські (які в той час контролювали Київ) приносили в жертву півнів перед великим дубом на острові Св. Григорія, який слід ідентифікувати з островом Хортиця на Дніпрі. Правителі Києва були скандинавського походження, але в їх армії було багато полян, а вони були одним з антських, або Асско племен. На час звернення фульцев (близько 861 м) частина кавказьких і кримських асів і русів вже були християнами, а сугдейскіе руси мали навіть церковні книги на своїй власній мові і зі своєю графікою - "російськими буквами". Але далеко від моря, як в Фулах до приходу Костянтина, аси і руси все ще залишалися язичниками.

Хоча йому вдавалося поширювати християнство в Криму і на Північному Кавказі, Костянтин не зміг звернути Тмутараканського російських, які рішуче відмовилися прийняти його.Однак, приклад кримських і північнокавказьких асів і русів з часом подіяв і на Тмутараканського русів, і в 867 р патріарх Фотій міг урочисто проголосити, що народ ріс, відомий своєю дикістю, тепер прийняв християнського єпископа і став виконувати християнські обряди з більшою ретельністю. На жаль, Фотій не вказав в своєму посланні, де розташовувалася єпархія роської єпископа, оскільки Тмутараканське єпархія згадана в переліку єпархій Готії, який, на мою думку, був, мабуть, складений Костянтином після його повернення з Хазарії. Тому нам слід вважати Тмутараканське єпископство зародком російської церкви.

6. Місія Костянтина і Мефодія в Паннонії і зародження слов'янської писемності

Через рік після повернення з Хазарії Костянтин з братом Мефодієм зробив нову місію, результати якої мали серйозні наслідки для всього ходу розвитку слов'янської культури. Цього разу їх покликали на захід, а не на схід. Ініціатива нової місії виходила від князя Ростислава з Моравії. У 862 р його посланці прибули до Константинополя і попросили імператора направити проповідників в Моравію, щоб насаджувати там християнство. До цього часу частина моравського народу, включаючи самого князя Ростислава, вже була звернена в християнство, головним чином через німецьких місіонерів. Останні, однак, не були знайомі зі слов'янською мовою, що було серйозною перешкодою для їх проповідей. Крім того, церковні книги, які вони привезли з собою, і церковні служби, які вони проводили, були на латині, і тому не сприймалися корінним населенням.

Щоб повністю усвідомити значимість рішення Ростислава звернутися до Костянтина з проханням надіслати місіонерів, нам слід розглянути політичну і духовну ситуацію на нижньому Дунаї, на території, відомої як Паннонія, в розширеному сенсі цього слова. З церковної точки зору ця територія перебувала під юрисдикцією Риму, а кажучи більш виразно, єпископ Зальцбурзький проголосив своє панування над цим регіоном. Що стосується міжнародної політики, то в першій чверті дев'ятого століття, як ми бачили, за Нижньодунайського землі велася суперечка між франками і болгарами. Моравія залишалася в франкської сфері впливу, і в 840 р король Людовик Німецький посадив там князя Ростислава як свого васала. Спершу Ростислав залишався вірним Людовіку, але пізніше спробував звільнити себе і свою країну від німецького панування. Хоча сам Ростислав був охрещений, він обурювався зарозумілістю німецьких єпископів. У 855 р Людовик послав війська в Моравію, але вони зазнали поразки від моравського князя. Пізніше Людовик запропонував булгарського хана Борису, в той час ще язичника, союз проти Моравії. Щоб передбачити небезпеку бути атакований булгарами разом з німцями, Ростислав вирішив просити візантійського імператора про допомогу, як дипломатичної, так і церковної.

Цілком природним для патріарха Фотія було довірити нову місію двом солунських братів, з огляду на як знання ними слов'янської мови, так і досвіду в місіонерській діяльності, який вони придбали в Хазарії, де, і це слід зазначити, провідна роль належала Костянтину, в той час як Мефодій не виявив особливої ​​ініціативи. Костянтин став також головою паннонської місії, але на цей раз Мефодій теж був дуже діяльний, і після смерті Костянтина в 869 р Мефодій один продовжив місіонерську діяльність, проявивши себе гідним наступником свого видатного брата.

Обговорюючи план місіонерської діяльності в Моравії, Костянтин з самого початку наполягав на використанні слов'янської мови моравської церквою. Його ідею підтримали і Фотій, і імператор Михайло. Слід зауважити, що ієрархи Візантійської Церкви в деяких випадках були готові погодитися на використання місцевих мов у церковній службі, на відміну від зазвичай безкомпромісного ставлення Риму. Раз було прийнято рішення про використання слов'янської мови в церковних службах в Моравії, відразу ж виникла проблема наявності церковних книг, по крайней мере, головних, переведених на слов'янську і написаних по-слов'янськи; а в той час не було стійкого місцевого алфавіту. Ми можемо припустити, що в багатьох випадках слов'яни використовували грецький алфавіт, який, однак, не цілком підходив для слов'янської мови; як ми бачили вище, кримські аси і руси використовували щось на зразок своєї власної азбуки. Тепер, перед початком своєї паннонської місії, Костянтин мав або погодитися на те, щоб використовувати грецький алфавіт для передачі слов'янських букв, або затвердити "російські літери", які він вивчав в Криму, або винайти абсолютно новий слов'янський алфавіт. За "Житія", Костянтин вибрав останнє і склав свій власний алфавіт. І Філософ, відповідно до свого звичаєм, спочатку почав молитися разом зі своїми помічниками; і незабаром "Господь почув молитви його наближених, і божественна думка осінила Костянтина, і він склав літери".

Слов'янський алфавіт, який використовується в церковних книгах і, в переробленої формі, у світській літературі росіянами, українцями, болгарами і сербами, називається кириличним, відповідно до чернечим ім'ям Костянтина. Однак, багато дослідників зараз сумніваються в тому, що це саме той алфавіт, який був винайдений Костянтином (Кирилом), і приписують винахід кириличного шрифту болгарському учневі Мефодія в кінці дев'ятого століття. Що стосується Костянтина, то на загальну думку він вважається зараз винахідником так званого глаголического алфавіту. Проблему цю важко вирішити, оскільки не тільки не збереглося жодного автографа Костянтина, а й жодної слов'янської рукописи його часу не було знайдено. Найбільш ранні зразки глаголического і кириличного шрифтів відносяться до часу царювання болгарського царя Симеона (892-927 рр.).

Кириличний алфавіт взяв за основу грецький унциальное шрифт з використанням деяких додаткових букв для передачі звуків, яких немає в грецькій мові. Що стосується глаголического алфавіту, його походження до цих пір є загадкою. У свій час існувала загальна думка, що він походить від грецької скоропису, але довіру до цієї теорії серйозно похитнулося. Різні дослідники висували припущення про походження глаголиці від того чи іншого східного алфавіту: коптського, єврейського, самаритянського, вірменського або грузинського. Не будучи фахівцем ні в лінгвістиці, ні в палеографії, я навряд чи можу заявити про себе як про компетентного судді в полеміці про глаголицею. Однак, оскільки дослідники в цих спеціальних областях не прийшли поки до певних висновків, мені не залишається нічого, крім як висловити свою власну думку. Не можна заперечувати певної подібності між вірменським та грузинським алфавітами, з одного боку, і глаголичні, з іншого. Оскільки, згідно з моїм припущенням, "російські літери", виявлені Костянтином в Криму, ймовірно, походили від вірменського або грузинського алфавітів (або від обох), я готовий з певними застереженнями і до певної міри підтримати теорію Н.К. Нікольського про те, що згадуються в "Житії" Костянтина "російські літери" були глаголичні. Примітно в зв'язку з цим, що за написи на Реймського копії євангелія чотирнадцятого століття ми можемо зробити висновок, що глаголиця була відома як "російський шрифт".

А якщо так, то безсумнівним висновком буде те, що Костянтин не винайшов глаголического алфавіту, а отже, алфавіт, який він винайшов, ймовірно, був кириличним. Як пояснити вживання глаголиці, як другого з двох ранніх слов'янських алфавітів? Можна думати, що, винаходячи кирилицю для спільного вживання, Костянтин продовжував використовувати глаголицю як якогось таємного шрифту для конфіденційних послань, присвятивши в його "таємниці" лише найбільш надійних своїх послідовників. Пізніше, після смерті Костянтина, секретність була знята, і глаголицею, мабуть, стали користуватися поряд з кирилицею, а в деяких регіонах глаголице навіть віддавали перевагу.

Схиляючись до щойно наведеної інтерпретації взаємини між двома шрифтами, я готовий, в принципі, допустити можливість іншого підходу до проблеми. Ймовірно, Костянтин не прийняв "російських букв" такими, якими він виявив їх, але переробив їх і пристосував до потреб слов'янської мови. Цю переробку і адаптацію, можливо, називали його винаходом. В такому випадку, Костянтин також може вважатися винахідником глаголического алфавіту, і це дозволить віднести винахід кирилиці до послідовників Мефодія.

У 863 р Костянтин і Мефодій прибули в Моравію до двору князя Ростислава. Історія їх діяльності там знаходиться поза сферою справжнього праці, і нам слід обмежитися лише деякими зауваженнями загального характеру. Особлива складність місіонерського положення братів полягала в тому, що їм доводилося бути одночасно в добрих відносинах і з Візантією, і з Римом. По суті, між західною і східною церквами ще не було схизми. Навіть викриття папської політики Фотієм, яке прозвучало в 867 г..не зруйнувало спільності церков, оскільки пізніше сам Фотій відновив стосунки з Римом. Остаточний розрив станеться двома століттями пізніше, під час патріаршества Михайла Керуларія (1054 г.). Делікатність положення Костянтина і Мефодія відбувалася з того факту, що вони були послані в якості місіонерів патріархом Константинополя в землі, традиційно належали до юрисдикції папи римського. Якби брати після прибуття в Моравію наполягали на її духовному підпорядкуванні Константинополю (у чому, мабуть, їх інструктував Фотій), вони б порушили канонічний порядок. Але вони нічого подібного не зробили, будучи наповнені справжнім християнським духом, а не міркуваннями церковної політики. Їх метою було організувати слов'янську церква в Моравії, а не розширити межі візантійського патріаршества. Протистояння, яке вони зустріли відразу ж, походило з Риму, а від німецького духовенства. Оскільки останнім канонічно було підпорядковане татові, то саме до тата і звернулися Костянтин і Мефодій за підтвердженням їх повноважень в Паннонії. Теоретично, у владі пали було організувати нову єпархію в Паннонії, незалежно від будь-яких протестів єпископа Зальцбурзького. Дійсно, німці ставили на шляху братів стільки перешкод, скільки могли. Як німецьке, так і італійське духовенство люто чинило опір використанню слов'янської мови в церковних службах.

У 868 р Костянтин і Мефодій відправилися в Рим з метою захистити права слов'янської мови, ця місія мала повний успіх, і папа Адріан урочисто поклав копії слов'янських літургійних книг на вівтарі деяких римських церков. До цього часу здоров'я Костянтина було сильно засмучений невпинними працями, і він помер у Римі після здобуття вищої чернечого чину (схими) під ім'ям Кирило (869 м). Мефодій готовий був продовжувати працю в поодинці, і в 870 році папа Адріан II присвятив його в сан єпископа Паннонії з єпархіальним центром в Сірмій (Митровиця). Здавалося, що справа слов'янської церкви забезпечено, але в цей час в Моравії стався палацовий переворот. Німці майстерно скористалися розбіжностями між князем Ростиславом і його племінником Святополком. За допомогою німців Святополк заарештував свого дядька і сам захопив моравський трон. Незабаром німці зрадили його і вторглися в Моравію. Лише в 874 р Святополку вдалося вигнати їх і відновити свою владу.

Чинячи опір німцям політично, Святополк був готовий до компромісу з ними в справах церковних. Він визнав Мефодія архієпископом, але в той же час користувався порадами німецького священика, Віхінга. Віхінг противився слов'янським літургії і гіллястими шляхами вів інтриги проти Мефодія, посилаючи на нього доноси татові. Мефодій ще раз відправився в Рим, і хоча йому вдалося виправдатися перед татом, той, щоб не викликати роздратування німецьких прелатів, поступово став скорочувати використання слов'янської мови в моравської церкви. Після смерті Мефодія (885 м) в Моравії припинилося використання слов'янської мови для літургійних служб. Послідовники Мефодія були вигнані з країни і змушені були знайти притулок в Болгарії.

Хоча головні результати паннонської місії, таким чином, виявилися втрачені, історична праця Костянтина і Мефодія був не марний, оскільки вони заклали міцну основу для створення слов'янської писемності і всієї слов'янської цивілізації в цілому, завдяки чому брати удостоїлися називатися слов'янськими апостолами.У розпал їх адміністративної та місіонерської діяльності в Паннонії, незважаючи на всі перешкоди, вони знаходили час для літературних праць, найбільш важливими плодами яких з'явилися переклади на слов'янську мову євангелій, псалмів і деяких книг для церковних служб. Слов'янську мову в працях Костянтина і Мефодія, лінгвістичної основою якого став македонський діалект, стала мовою всіх слов'янських церков, тобто, православних, і тому відомий як церковнослов'янська. Це була мова більшості освічених слов'ян протягом доби середньовіччя і раннього періоду нової історії, і він також ліг в основу розвитку російської літературної мови. Таким чином, хоча розквіт слов'янської писемності в Моравії тривав недовго, він тривав досить, щоб його факел можна було перенести спочатку в Болгарію і Сербію, а потім - в Росію.

7. Звернення дунайських бoлгap.

Як ми бачили, дипломатичний крок моравського князя Ростислава, що мали ...........