У битися КИТАЇ

Серед льотчиків. Зустрічі з Антоном Губенко

До самого останнього часу в Наньчан їздили пароплавом по Янцзи до Цзюцзяна, а далі залізницею. Але днями японці захопили Цзюцзян, і нам треба було виконати довший шлях по залізниці через Чанша, головне місто пров. Хунань.
Я їхав з Михайлом Никифоровичем Григор'євим, моїм супутником від самої Алма - Ати, і головним перекладачем полковником Пеном. У вагоні, незважаючи на безперервну роботу вентиляторів, було жарко і задушливо. Швидко наступила безмісячна субтропічна ніч. Прокинувся я рано вранці, коли поїзд знаходився приблизно на середині шляху між Ханькоу і Чанша. Вразив пейзаж, що відкрився в вікні. Поїзд мчав уздовж квітучих кущів. Далі розстилалося спокійне блакитне озеро, оточене бамбуковими гаями. Посеред озера виднівся маленький острівець, весь потопає в зелені, з якої визирав білий будиночок під червоним дахом. Плавало декілька рибальських човнів. Ранкові фарби були настільки неправдоподібно свіжі і яскраві, що здавалося, дивишся на театральну декорацію або на кольорову олеографія.
До купе безшумно увійшов провідник - китаєць. Він висипав пакетики зеленого чаю в великі стакани, налив в них окропу і закрив чорними лакованими кришками. Охолодженим чаєм пригощають в Китаї всюди, oн непогано втамовує спрагу в літню спеку.

У Чанша ми зупинилися на добу. Нас пересадили в величезний німецький автобус і повезли в спеціально відведене приміщення. Натовп людей бігла слідом за нами, вони що - то захоплено кричали, вітально піднімаючи над головою руки, стиснуті в кулак. Без перекладача було ясно: народ дякує радянських людей за самовіддану інтернаціональну допомогу в боротьбі із загарбниками.
Невдовзі прибули в Наньчан, головне місто Цзянсі. Увечері за вечерею в переповненій їдальні Наньчанського літіше було жваво. Китайське командування пригощало добровольців пивом, що робилося лише з нагоди успішних дій авіації.
Тут ми зустрілися з доктором М. К. Куриленко, на зміну якому я прибув. Він розповів, що в повітряному бою під час сьогоднішнього нальоту японської авіації льотчик - винищувач К. небезпечний збив японський літак і зібрався було приземлитися, але біля самої землі раптом увійшов в круте піке і розбився. Слідів вогнепального поранення на тілі льотчика не знайшли, а покриття на стабілізаторі і кермі висоти виявилося простроченим кулеметною чергою. Ймовірно, літак втратив керування в той момент, коли з - за малої висоти льотчик не зміг вже скористатися парашутом ...
Ночували в кімнаті лікарів на другому поверсі. Я зайняв ліжко, на якій раніше спав Журавльов. До пізньої години розмовляли з Михайлом Кириловичем. Згадували наші сім'ї, що залишилися в Ташкенті, спільних знайомих, товаришів по службі. Від Куриленко я дізнався, що нинішнє наше Наньчанське літіше - це чудове двоповерхова будівля європейської архітектури з усіма зручностями, прекрасним парком і бетонованим плавальним басейном - належить синові Чан Кайши. Я згадав, що років десять тому в радянських газетах було опубліковано його виступ (в той час син Чан Кайши навчався в Москві). У зв'язку зі злочинною антирадянської і антикомуністичної політикою Чан Кайши син таврував батька ганьбою, зраджував анафемі, публічно відрікався від нього. А зараз? Приймає, виявляється, з рук тата у володіння цілі палаци.
Почалося знайомство з об'єктами моєї нової роботи. Куриленко повіз мене в друге гуртожиток добровольців, розташоване на іншому кінці міста. Там лежали два хворих авіатехніка: один - з пневмонією, інший - з малярією. Призначивши лікування, оглянувши кухню і перевіривши якість приготування їжі, ми поїхали на аеродром.
Аеродрому було два: малий, найближчий до міста, і великий, дальній. До них вела гарна шосейна дорога. На малому аеродромі базувалися тільки винищувачі; на великому - і винищувачі і бомбардувальники. На території великого аеродрому, в його північно - західній частині, стояло кам'яну двоповерхову будівлю комендатури. На південній околиці льотного поля розташовувався одноповерховий цегляний корпус китайського госпіталю, аптека якого постачала нас медикаментами. Між комендантським будівлею і госпіталем стояли ангари, частково зруйновані японськими авіабомбами. У них цілодобово проводився ремонт літаків. Цементна майданчик перед одним з ангарів була зруйнована вибухом важкої фугасної бомби.
Аеродром будувала яка - то італійська авіаційна компанія, і до війни він був цивільним. Назадній, чому авіаційний госпіталь розташовувався в межах аеродрому. Не зрозуміло було тільки, чому до початку бомбардування госпіталь не перевели в більш безпечне місце.
Над цементованої майданчиком перед комендантським будівлею був влаштований навіс від сонця з бамбукових жердин, підтримуваний бамбуковими стовпами. Під навісом стояли столи, стільці, шезлонги, легкі плетені кушетки. Тут снідали, обідали і у вільний від повітряних тривог час відпочивали льотчики, штурмани, стрілки - радисти бомбардувальної авіації.
Кухонна машина з обідом застала нас з Куриленко на майданчику біля комендантської будівлі. Обід запивали газованою водою. Раптом піднялася метушня. Китайці повскакали зі своїх місць і кинулися до двох автобусів, завжди готовим до вивезення людей з аеродрому. Нічого не розуміючи, я поспішив за іншими і мало не потрапив під колеса вже переповненій машини, яка першою рушила до виїзду.
- В чому справа? Що відбувається? - на бігу запитав я авіатехніка, знайомого ще по службі в Вольські. Той мовчки тицьнув рукою в небо, туди, де в напрямку із заходу на схід на висоті не менше двох тисяч метрів швидко наближалося до аеродрому більше десятка двомоторних бомбардувальників.
- Так це ж "катюші"! - в подиві вигукнув я.
Ніхто не повірив мені. Переполох тривав ще якийсь час. Але я не помилився. Дійсно, літаки виявилися СБ з китайським екіпажем.
Як новачкові, мені пояснили потім, що своїм літакам покладається пролітати над аеродромом тільки на малій висоті, майже бриючим польотом, про що китайські авіатори, очевидно, забули - бомбардувальники йшли якраз на такій висоті, з якою зазвичай проводиться бомбометання. Крім того, помітили їх пізно, майже над самим аеродромом, і часу для встановлення типу та приладдя аеропланів не залишалося. Вже були випадки, коли в аналогічних умовах ворожі бомбардувальники помилково приймалися за своїх.
На наступний день, коли я перебував на великому аеродромі, а Куриленко залишався в гуртожитку, готуючись до від'їзду на батьківщину, раптом завила сирена. Тривожний рев то згасав, то наростав з новою силою. На флагштоку комендантської будівлі з'явився червоний прапор - сигнал тривоги.
Все прийшло в рух, льотний склад поспішив до своїх машин, а ми в автобусі від'їхали від аеродрому. Видно було, як, ідучи з - під удару, злетіли, піднімаючи густу лесових пил, бомбардувальники, а за ними і винищувачі. Незабаром з боку міста почулися часті постріли зенітних знарядь і потім вже знайомий по Сіань гул японських літаків. Цей гул я добре запам'ятав і завжди потім легко дізнавався і безпомилково відрізняв його від шуму радянських, американських, англійських і німецьких літаків, які були на озброєнні китайської авіації. І ось я вперше побачив японські бомбардувальники.
Вони йшли з заходу на великій висоті дев'ятками, в клиноподібному строю, розвертаючись у напрямку до аеродрому. Вище бомбардувальників гралися десятки супроводжуючих їх винищувачів. Літаки були вже над серединою аеродрому, коли під ними і кілька позаду них раптом виросла, як темний ліс, висока зубчаста стіна диму від одночасного вибуху безлічі бомб. У кількох місцях піднялися чорні стовпи землі і полум'я. На тлі удаляющегося гулу японських літаків почулися далекі кулеметні черги; це наші винищувачі вступили в бій.
На аеродромі мене чекав льотчик - винищувач Соколов, який прийняв бойове хрещення в сьогоднішньому повітряному бою. Він отримав легке поранення гомілки при посадці і тепер розповідав:
- Спочатку, при зближенні з противником, було страшнувато, а потім, як почалася "карусель", боятися стало колись, потрібно було вчасно ухилятися, щоб не зайшли тобі в хвіст. Дивно було бачити так близько літаки противника.
Соколов трагічно загинув в 1938 р Уже глибокої осені в Ченду я почув про пожежу в повітрі на пасажирському СІ - 47, що вилетів з Ханькоу в день його здачі японцям. На цьому літаку в числі 22 наших добровольців згорів і Соколов.
На третій день перебування в Наньчане я проводжав М. К. Куриленко на батьківщину. Він летів на американському двомоторному санітарному біплані. На санітарних літаках літали, як на пасажирських, без парашутів, хоча було відомо, що противник не рахується зі знаками червоного хреста. Михайло Кирилович благополучно долетів до Ханькоу. Звідти на пароплаві англійської компанії він дістався вгору по Янцзи до Ваньсяна, далі летів на Ланьчжоу вже радянським транспортним літаком.
Наш робочий день починався рано. О 4 годині ранку в усіх кімнатах гуртожитку лунав дружний тріск портативних складних будильників, схожих на портсигари. Їх укладали під подушки. Люди схоплювалися, як по тривозі. Плескали дверима, миттю вмивалися, одягалися, на ходу випивали склянку солодкого чаю з галет і вибігали до автобусів, вже чекати біля під'їзду.
Разом з усіма поспішав на аеродром і я, якщо не залишався в гуртожитку для огляду харчових блоків або для ранкового відвідування хворих. В останньому випадку я приїжджав на аеродром кілька пізніше на машині, розвозячи сніданок.
На великому аеродромі під навісом у комендантської будівлі можна було відпочити, а то й було тривоги. Багато досипали ( "добирали", як виражалися льотчики), лежачи на кушетку або сидячи в шезлонгах. Мені вдавалося це не часто - будили зверталися за медичною допомогою.
Увечері, повернувшись в гуртожиток, милися під душем і надягали акуратно випрані і випрасувані за час нашої відсутності труси, майки та шкарпетки. Повечерявши, стомлені льотчики валилися спати, що робив і я, якщо не було хворих, особливо в далекому гуртожитку, відвідування якого займало півтора - дві години. Тоді я лягав не раніше першої години ночі. А через три години знову підйом.
Тяжкохворі і поранені поміщалися в стаціонари китайських лікарень і госпіталів. Поточну амбулаторну допомогу добровольцям надавали ми, радянські медики. Для цієї мети я постійно носив з собою невеликий аптечний ящик із зображенням червоного хреста на кришці і з набором медикаментів, добре відомим всім лікарям невідкладної допомоги. Гостродефіцитної була тоді в Китаї йодна настоянка. Як її замінника широко застосовувався тільки зовні схожий на йод бромферрон. Зате таке чудове протималярійних засобів, як хінін, відпускалося нам в необмеженій кількості.
Бортові медичні аптечки на літаках були корисні для надання першої допомоги при вимушених посадках. Але члени екіпажу, з тих чи інших причин парашютірующіеся з літака, виявлялися в безпорадному стані, якщо отримували травми при приземленні, - адже рятівна аптечка залишалася на покинутому літаку. Тому я запропонував льотному складу наших бомбардувальних і винищувальних груп постійно мати при собі мініатюрну аптечку, укомплектовану перев'язувальних ватно - марлевим пакетом, флаконом з притертою скляною або гумовою пробкою для йодної настоянки, рулоном асептичної липкою тасьми і банкою з протиопікової маззю. Марлевий бинт міг замінити собою кровоспинний джгут. Така аптечка вільно поміщалася в кишені льотного комбінезона.
На жаль, серед лікарів - добровольців було занадто мало хірургів. Але ж будь-яка війна - це перш за все "травматична епідемія", за влучним визначенням великого Н. І. Пирогова.
У розмовах на великому Наньчанського аеродромі часто згадувалося прізвище Губенко: в такому - то бою Губенко "збив японця", тоді - то він "підпалив Міцубісі", там - то він виручив товариша і т. Д.
- Покажіть, хто це Губенко? - звернувся я до сусіда.
- А он, в кріслі з газетою. Ви хіба не чули про його повітряному тарані? - І співрозмовник нагадав епізод, про який я читав в одній з центральних газет, ще будучи в СРСР. Стаття називалася "Подвиг китайського льотчика".
Тепер цей "китаєць" був перед моїми очима - підстрижений їжачком світлий шатен, молодий чоловік середнього зросту, ставний, з приємним серйозним обличчям. Коли мене познайомили з А. А. Губенко, я насилу умовив його розповісти про гучному випадку з його бойового життя.
- Тепер я воюю на "ластівці", - неохоче почав Антон, - а тоді літав на "Чижа". Цей біплан, і до того ж з вбирається шасі, не відрізняється швидкохідністю, але дуже рухливий і озброєний чотирма кулеметами, стріляють через пропелер.
На озброєнні ворожої авіації полягає винищувач - моноплан І - 96. Він оснащений двома крупнокаліберними, а тому більш далекобійними, але значно менше скорострільними кулеметами, ніж наші трилінійні Шкаса. Як аероплан з вбирається шасі, І - 96 поступається в швидкості нашої "ластівці", більш сучасному літаку з шасі, що забираються. Звідси наша тактика "парного бою": І - 16 наздоганяє, перехоплює противника, починає з ним бій, а зреагувала верткий І - 15 пов'язує ворога своєю маневреністю. В той день я брав участь в ряді сутичок, провів кілька атак, багато стріляв.
- Вдало? - не втримався я.
- У груповому бою не завжди можна з точністю сказати, хто скільки збив літаків противника. В кінці бою я зустрівся з одиночним І - 96. Зайшов йому в хвіст, прицілився і натиснув гашетку ... кулемети мовчали, скінчилися патрони. Мабуть, справедливими були закиди командування і авіатехніка, що я стріляю дуже довгими чергами і тому швидко витрачаю боєзапас.
Було прикро втрачати супротивника. Вирішив змусити його сісти на наш аеродром. Додавши газу, прилаштувався поруч з І - 96. Пілот, побачивши мене так близько, злякався, обличчя його зблідло, очі забігали. Я погрозив йому кулаком і кілька разів тицьнув рукою вниз, у напрямку аеродрому. Мій супротивник зрозумів, згідно закивав головою і спіральними витками пішов на круте зниження. Я своїм літаком як би натискав на нього зверху.
У самій землі І - 96 раптом рвонув убік з наміром піти від переслідування. Патронів у нього, ймовірно, теж не було. Я, користуючись перевагою у висоті, знову наздогнав ворога, тепер уже зважившись йти на таран.
Спочатку хотів рубати противнику хвіст, по передумав і підвів пропелер під елерон лівого крила. "Чиж" здригнувся від удару. І - 96 посипався вниз, а мою машину забило, затрясло як в лихоманці. Я зрозумів: деформований гвинт. Зменшив обороти мотора і на цьому режимі дотягнув і сіл.
Підбігли до мене авіатехніки виявили: лонжерони моторної рами надламана, мотор ледве тримається. Це означало:
відвалися він на малій висоті, я не зміг би вже скористатися парашутом.
Слухаючи розповідь Губенко, я з гордістю співвітчизника дивився на цього зовні зовсім звичайної людини. Приблизно через місяць (незабаром після відбуття Губенко на батьківщину) в Наньчан прибув номер "Червоної зірки" з портретом льотчика і підписом "Герой Радянського Союзу полковник авіації А. Губенко". Він увійшов в число перших, після челюскінців, Героїв Радянського Союзу.
При мені в повітряному бою Губенко був збитий. В кінці затяжного стрибка він розкрив парашут і побачив над собою переслідує ворога, який стріляв по парашутисту з кулемета. Антон не розгубився, швидко зібрав стропи парашута в пучок і поплив в прискореному спуску. Його сильно розгойдав, і в момент приземлення він вдарився спиною і потилицею. Свідомості льотчик не втратив і, пам'ятаючи про переслідувача, згріб парашут в оберемок і сховався з ним в кущах. Це врятувало відважного аса від розстрілу на землі, кулі самурая били тепер наосліп.
Протягом декількох днів Губенко скаржився мені на головний біль. Я дав йому тимчасове звільнення від польотів, але він жодного разу не скористався ним, заявляючи, що, як комуніст, зобов'язаний подавати гідний приклад іншим. Незважаючи на нездужання, Антон продовжував літати і брати участь в боях.
Вечорами, коли японці зазвичай не турбували нас, льотчики - винищувачі здійснювали тренувальні польоти над аеродромом. В один з таких вечорів я вголос похвалив майстерність, з яким невідомий мені авіатор виконував над нашими головами фігури вищого пілотажу. Що стояв поруч Губенко з легким докором зауважив мені: "Ех, доктор, ви, мабуть, не бачили хороших польотів!"
На наступний вечір над аеродромом кружляв І - 16. Найскладніші фігури вищого пілотажу - "бочки", "Іммельман", "петлі Нестерова" і ін. - він викреслював в небі одну за одною як - то особливо ефектно, сміливо і точно, віртуозним " льотним почерком ". Чи не відшукавши очима Губенко серед глядачів, я здогадався, що в повітрі на цей раз він сам. Для уточнення все ж запитав: "Хто літає?" - "Губенко!" - відповіли мені.
Свій політ Антон закінчив незвичайної, лякаюче - небезпечної дугою: з великої висоти він круто кинувся вниз з ревучим і густо димлячим мотором. У самій землі літак перейшов з крутого піке в круту гору. Говорили, що цей маневр був деталлю розроблюваної Губенко нової фігури вищого пілотажу.
Як - то після чергового вдалого польоту я запитав Губенко:
- Чим, на вашу думку, пояснюються ваші бойові успіхи?
- По - видимому, тим, що я був інструктором вищого пілотажу в авіаучилище, - відповів він ...
В кінці червня 1938 року на СБ, відлітає в Ланьчжоу для зміни моторів, Антон Губенко відбув на батьківщину. Після повернення з Китаю він служив в Мінську заступником начальника ВПС Білоруського військового округу. Незабаром "Червона зірка" повідомила про те, що Антон Губенко розбився і згорів при розробці нової фігури вищого пілотажу. Не хотілося вірити, що цього чудового авіатора і людини, повного сил і енергії, рік тому розмовляв зі мною під бамбуковим тентом на далекому китайському аеродромі, вже немає в живих. Скільки разів загрожувала йому смертельна небезпека в китайському небі, а ось тепер, в мирних умовах, у себе на батьківщині загинув.
Ім'я Губенко не повинно бути забуте. Він один з піонерів повітряного тарану, цієї страшної, майже рукопашної сутички високо над землею. Під час Великої Вітчизняної війни багато героїв радянської авіації повторювали його подвиг, сміливо йшли на смертельно небезпечний таран фашистських стерв'ятників. Доживи Губенко до вирішальної сутички з німецьким фашизмом, він з його дивовижним льотним майстерністю, самовідданої хоробрістю і відданістю Батьківщині виявив би в боях за чистоту радянського неба той же героїзм, який він показав у Китаї при виконанні свого інтернаціонального обов'язку.

Під бомбами (липень - серпень 1938 г.)

В кінці першого тижня мого перебування в Наньчане прийняв я справжнє бойове хрещення. Близько полудня завила міська, а за нею і аеродромні сирени. По тривозі вирулили і полетіли в "зону очікування" бомбардувальники. Злетіли назустріч ворогу винищувачі, за винятком літака новоприбулого командира ескадрильї А. І. Лисункіна: у нього як на гріх завередував мотор. Вже червоний прапор тривоги на флагштоку комендантської будівлі замінили чорним прапором - сигналом наближення ворога. Всі, хто з тих чи інших причин не полетів або не встиг покинути летовище, забралися в нашу санітарну автомашину, поспішаючи від'їхати подалі від льотного поля. Але Лисункін все ще безуспішно намагався завести мотор, і я не вважав за можливе залишити його на спорожнілому аеродромі, поки він не полетить або НЕ пересяде до мене, кинувши несправний літак. Залишалися лічені хвилини до появи противника.
Тим часом з далекого кута аеродрому підкотив до Лисункіну автостартер. Мотор І - 16 заскреготав, чхнув, густо задимів, заревів, і Лисункін нарешті піднявся в повітря. Керував стартом Кузьменко помчав на легковій машині. За ним поспішила полуторка автостартера. Позаду всіх "тупала" наша старенька, тихохідна "санітарка".
- Хойда, хойда, - квапили шофера, старого худого китайця, який і без вмовлянь намагався вичавити з інвалідного машини все що можна.
Ось нарешті ворота аеродрому, поворот вліво на шосе, і, набираючи швидкість, ми їдемо уздовж огорожі аеродрому. Але раптом зупинка. Люди вибігають з автомобіля, розсипаються в різні боки. Я не відразу зрозумів, в чому справа, але, глянувши вгору у напрямку чиєї - то піднятої руки, побачив в західному секторі неба на висоті приблизно двох кілометрів три дев'ятки двухкилевое бомбардувальників "Міцубісі". Сріблясті, схожі па хрести - розп'яття, вони в строгому порядку, "клином" заходили на аеродром.
Невловимо коротка частка секунди, і неймовірною сили гуркіт заклав вуха. Десятки бомб рвалися зовсім близько затяжним оглушливим залпом. На рокітливому тлі розривів дрібних, осколкових бомб чітко виділялися вибухи важких фугасок. Здригається ними земля била в груди. Незважаючи на грім канонади, я чув, як свистіли і шипіли розлітаються смертоносні осколки, ніби вітер ураганної сили дув крізь щілини худого забору.
Гуркіт раптово обірвався, і настала дивна тиша. Я встав на ноги, обтрусив пил. За огорожею аеродрому здіймалося хмару чорно - бурого порохового диму. До гулу японських бомбардувальників, що віддаляються на схід, в сторону оз. Поянху, приєдналися звуки кулеметних черг: наші винищувачі вступили в бій з грабіжниками.
Незабаром із зони повітряного бою прилетів винищувач. Він був уже над аеродромом і йшов на посадку. Могла знадобитися медична допомога, і я відправився на аеродром. Санітарної машини поблизу не виявилося. Мене підвезли прямували туди авіатехніки.
Від руйнувань і пожеж аеродром змінився до невпізнання: дерев'яний будинок біля виїзду вибухом бомби був перетворений на купу поламаних колод; склад бензину у початку злітно - посадкової смуги палав червоним коптящим полум'ям. Вибухали і спалахували, охоплені вогнем, все нові балони, бідони і бочки з пальним, складені в штабелі. Комендантське будівля була зруйнована майже повністю. Чорний прапор над ним схилив на перебиті флагштоку.
Льотчик, який прилетів із зони бою, вже приземлився і, залишивши літак, біг нам назустріч, жестикулюючи і кричачи:
- Швидше за повертайте назад, наближається друга хвиля.
Взявши льотчика, ми розвернулися і помчали назад. По дорозі льотчик пояснював:
- У мене пробитий масляний бак. Інша куля потрапила в приладову дошку і, отрікошетіровав, плазом, як здоровенним кулаком, вдарила по животу. Врятувала товста лямка парашута.
Через кілька хвилин загудів сигнал відбою. З'ясувалося, що друга хвиля бомбардувальників до нас не дійшла, відбомбившись в іншому місці.
І ось ми знову на аеродромі. Бомбами, що впали на майданчик перед комендантським будівлею, був знесений і розкиданий навіс, порубано меблі. На цементній підлозі площадки з'явилися сліди розривів осколкових бомб: неглибокі воронки з радіально розходяться від них подряпинами. Віддалік догорав НЕ вилетів за тривогою літак зв'язку. Я пішов поглянути на величезну воронку, вибиту важкої фугасної бомбою на злітній смузі. Коли я проходив повз палаючого бензосклад, позаду і праворуч від мене раптом яскраво блиснуло полум'я, оглушливо гримнув вибух, і мене мало не збило хвилею гарячого повітря. Китайці з кошиками на коромислах, що йшли засипати бомбові воронки, кинулися на землю. Від місця вибуху до мене підбіг інженер Чармез:
- Подивіться, доктор, що з моєю головою?
Виявилося, інженера вдарило по голові грудкою землі, викинутим під час вибуху. На щастя, контузія виявилася безпечною. Не знаю, чи був це вибух японської бомби уповільненої дії, або вибухнула підпалена палаючим по сусідству бензином одна з тих Стокілограмову авіаційних бомб, які валялися в багатьох місцях на аеродромі, упаковані в дощаті клітини.
Рідкісні дні проходили без повітряних тривог. Ми навчилися розпізнавати наступ небезпечної ситуації ще до сигнального ревіння сирени. Наприклад, досить було задзвонити телефону в кімнаті "начальника повітря", щоб люди під навісом вже насторожилися. Виходить після дзвінка з комендантської будівлі Благовіщенський і віддає які - то накази, звичним рухом закидаючи на ліве плече свою шкіряну куртку, - і всім ясно: тривога.
Я неодноразово спостерігав, як завмирало денна життя міста, коли лунав виття сирени.Вулиці швидко порожніли, припинялося всяке рух, стихав міської шум. Відразу можна було відчути напружений характер настала тиші, такої незвичайної для денного години. На вулицях ні душі, всі поховалися, принишкли, зачаїлися в очікуванні ворожого удару, не чути навіть собачого гавкоту. Але ось пролунав рівний сигнал відбою, і місто знову ожив, зачовгали підошви по бруківці, на вулицях і площах з'явилися перехожі, почулися голоси, вигуки торговців, гудки автомобілів, і знову все злилося в загальний мирний шум міста.
Незадовго до кінця нашого перебування в Наньчане я був свідком несподіваного дерзского нальоту японського розвідника на великий Наньчанського аеродром. У другій половині дня, підкравшись на великій висоті, він, не помічений постами спостереження, спікірував на аеродром, миттєво перетнув його поперек на бриючому польоті з заходу на схід і відразу ж зник з крутим набором висоти, так і не зробивши постріли.
Наші льотчики кинулися до своїх винищувачів, на бігу застібаючи шоломи, але літака і сліду не було.
- Ось це швидкість! - зауважив Є. М. Ніколаєнко. Йому заперечили:
- При розгоні з такої висоти нічого дивного.
Оскільки ніхто не помітив у розвідника шасі, залишалося тільки припускати, що, судячи зі швидкості, це був І - 97 (декількома днями раніше серед трофеїв китайської авіації були виявлені уламки модернізованого варіанту І - 96 - аероплана з шасі, що забираються, перейменованого в І - 97 ).
На наступний день японці напали на малий аеродром Наньчана. Вони пройшли на бриючому польоті, і китайська служба спостереження знову їх прогавила. Назустріч противнику піднялися кілька наших винищувачів. Несподівано один з японських літаків повернув в сторону нашого гуртожитку, на малій швидкості пролетів над нами і на бриючому польоті пішов в напрямку моста через р. Ганьцзян. Штурмовик намір, очевидно, бомбити цей міст. Там його зустріли китайські зенітники. Білі ланцюжка трасуючих куль і дрібнокаліберних снарядів з уявною повільністю летіли назустріч один одному і перехрещувалися то під самим черевом ворожого літака, то над його кабіною. Явно наляканий таким прийомом, льотчик І - 95 поспішив в східному напрямку.
В цей час на південній околиці міста, правіше аеродрому і лівіше мосту, на невеликій висоті йшов бій І - 16 з І - 96. Після короткої "каруселі" японець раптом круто злетів вгору, повернув вліво і зверху вниз дав кулеметну чергу по своєму супротивнику. "Ластівка" пішла на зниження. Здавалося, японець переміг. Але раптом він "провалився", зачепив по дорозі "ластівку" і врізався в землю.
Пілот І - 16 Шарай благополучно посадив літак, незважаючи на безліч ушкоджень. Куля підірвала патронний ящик, і льотчик отримав ряд поверхневих поранень в ноги. Я довго витягував пінцетом з ранок шматочки цинкової жерсті і уламки латунних гільз.
Збитий японський льотчик, судячи зі знайдених у нього документів, виявився справжнім повітряним асом. Його льотна карта була покреслена кольоровими лініями пророблених бойових маршрутів; вони тяглися від р Аньцін на Янцзи. У комбінезоні льотчика знайшли довгу матерчату тасьму, схожу на телеграфну стрічку, списану ієрогліфами. Прочитавши, перекладач пояснив, що це "талісман", складений ченцем якого - то буддійського монастиря. На стрічці були такого роду заклинання:
"Тебе не зачепить ворожа куля, тобі не страшна ніяка небезпека. Ти безсмертний ..." - і далі з повтореннями в тому ж стилі. Пізно ввечері Ніколаєнко, який змінив Благовіщенського, доповів по телефону в Ханькоу П. Ф. Жігарева про цей бій.
... Несподівано в Наньчанського літіше з'явилися два наших радника. Обидва виявилися моїми супутниками з недавнього подорожі від Алма - Ати до Сіаня. Вони прибули з фронту, відступали разом з китайськими військами з - під Цзюцзяна, потрапили в оточення, з якого за допомогою китайця - перекладача вибиралися з великими труднощами - по непрохідним гірських ущелинах, без їжі протягом декількох діб. Прийшли до нас запилюжені, давно неголені, виснажені. Після кількох днів відпочинку наші співвітчизники знову повернулися зі своїм провідником на фронт.
... У безперервних боях з чисельно переважаючим противником танули сили китайської авіації, яка базувалася в Наньчане. В кінці липня японці завдали масованого удару по об'єктах обох Наньчанського аеродромів. Спочатку атакували тільки винищувачами, і знову з бриючого польоту. Підняті по тривозі загони наших "ластівок" і "чіжей", які не мали радіозв'язку з землею, вхолосту баражували на великій висоті, готові в будь-яку секунду вступити в бій з противником. Але вони не знали, що він в цей самий час безкарно бешкетує над самим аеродромом.
На початку серпня подальше перебування в Наньчане китайської авіації було визнано недоцільним, і нас перебазовували в Ханькоу: літаки - своїм ходом, по повітрю, наземну службу - на автомобілях.
Наш "позаштатний" перекладач Сашко залишився в Наньчане. Всі ми любили цього студента Шаньдунського університету, наймолодшого з наших перекладачів. Російське ім'я утрималося за юнаків тому, що воно було співзвучно з його рідною мовою. В струнку фігуру, приємному, відкритому особі Саші було що - то дівоче, ніжне. Саша жваво цікавився всім російським. Любив дивитися радянські кінофільми, які пливли до нас з СРСР. Весь вільний час проводив за читанням російських книг і радянських газет. Мріяв коли - небудь побувати в Радянському Союзі. Виключно уважний і старанний, він всюди супроводжував Благовіщенського. Їдучи на батьківщину, той подарував Саші на пам'ять кишеньковий годинник.
Ми сердечно попрощалися з Сашком. Він вручив мені свою мініатюрну фотографію з написом: "Русскому одному на пам'ять".
І ось наша невелика автоколона рушила в дорогу. Позаду залишився пам'ятний міст через Ганьцзян. Зліва виднілися золочені даху невисоких пагод, розташованих на західній околиці китайського кладовища. А ще лівіше цвинтаря, далеко, на пагорбі, перебувала залізнична станція. Там на пероні вокзалу я одного разу зустрів групу озброєних поліцейських, що супроводжували китайця в одязі чорнороба, який, згорбившись, ніс на спині людини, закутого в ланцюги. Як пояснив перекладач, це був заарештований японський шпигун. Там же вперше я спостерігав, який оригінальний вид мають китайські військові ешелони. У солдатів на голові кепі, за спиною - крислатий солом'яний капелюх і пара запасних мотузкових туфель. Вони сиділи на відкритих вагонних платформах під парасолями, обмахуючись пальмовими віялами.

Дістатися завидна до Чанша, де намічалася ночівля, ми не встигли. Вночі в горах па нас обрушився тропічний злива. Ми їхали в відкритих півторатонних вантажівках і промокли наскрізь. Рухалися обережно, на першій передачі. У рідкої грязі колеса буксували. А дорога вилася, петляла, то круто піднімаючись, то йдучи вниз. Непроглядна темінь раз у раз раптово розкривалися, відсувалася далеко в сторони при сліпучих спалахах блискавки, і на коротку мить відкривалася фантастична панорама похмурих скельних нагромаджень і чорної прірви, підступаючої до самої дороги.
У Чанша прибутку на світанку. Обсушилися, відпочили після безсонної ночі. На наступний день рушили далі. Дорога йшла мальовничими субтропическими перелісками. На обід зупинилися у спокійній річки поруч з порожньої древньої пагодою.
І ось ми знову в знайомих околицях Ханькоу, тимчасової столиці країни. В'їжджаємо у двір гуртожитку радянських добровольців. У "лікарської кімнаті" зустрічаюся з Торопова - чим. Від нього дізнаюся новина: глава авіаційної групи П. Ф. Жигарев виїхав на батьківщину. На зміну йому прибув Г. І. Тхор - недавній учасник війни в Іспанії, ще молода людина, що побував у багатьох битвах.
Відновилися мої виїзди на аеродром, щовечірні амбулаторні прийоми. Кілька разів ми з Тороповічем їздили в приватну лікарню англійського лікаря Скіннера, куди ми поміщали наших поранених, які потребували стаціонарного лікування.
Один з пацієнтів, рослий широкоплечий штурман, врятувався, вистрибнувши з парашутом з палаючого РБ, і отримав опіки обличчя та рук. Показуючи нам своє обличчя зі слідами опіку першого ступеня в місцях, не захищених окулярами і шоломом, він запитував: "Чи дізнається тепер дружина?".
З перебазированием головних військово - повітряних сил Китаю з Наньчана в Ханькоу почастішали нальоти в цей район японських бомбардувальників у супроводі винищувачів. Один з таких нальотів застав мене на шляху з аеродрому. Дорога вела через міський сквер, де стояв якийсь - то монумент, чітко вимальовується на тлі пожежі; жарко палав великий дощатий кіоск, підпалений авіабомбою. В протилежному боці біля грат скверу валявся пузатий сріблястий фюзеляж збитого "Міцубісі".
Іншим разом японці налетіли на Ханькоу, коли ми перебували на аеродромі. В кінці обіду раптом нестямно завила Електросирена. Бомбардувальники пішли в "зону очікування", назустріч ворогу вилетіли винищувачі. Аеродром спорожнів. З невеликою групою авіатехніків я пішов до греблі оз. Сіху поблизу аеродрому.
Незабаром почувся знайомий вже шум японських літаків. Він наближався, наростав, і ось з - за купчастих хмар швидко виринули дві дев'ятки двомоторних, з двокілевим хвостовим оперенням бомбардувальників.
Японці заходили, як завжди, з боку сонця, щоб утруднити стрілянину із зенітних знарядь, снаряди яких вже рвалися в небі. Тугі, повільно розпливаються в повітрі білі клуби порохового диму виникали то попереду, то позаду, то нижче, то вище ворожих літаків, не завдаючи їм, однак, помітної шкоди.
Перша дев'ятка скинула бомби на центр аеродрому. Хмари чорно - бурого диму затягли льотне поле. Протягом декількох секунд, які видалися довгими, гримів оглушливий гуркіт вибухів, що злився з бомбовим залпом другий дев'ятки. Вона йшла зліва уступом (ладом пеленга), позаду провідної дев'ятки, ближче до нас. Її бомбовий вантаж, скинутий майже над нашими головами, віднесло за інерцією на західний сегмент аеродрому, де в літакових бліндажах (за відкритою зверху майже суцільний кругової земляний огорожею) стояли кілька потребують ремонту бомбардувальників.
Обраний нами притулок виявилося небезпечним: противник міг скинути частину фугасних бомб на греблю і зруйнувати її. Тоді води озера ринули б в прорив, що утворився, змили б нас і затопили аеродром.
На зворотному шляху, після відбою, ми бачили багато воронок навколо літакових бліндажів, але прямих влучень не було, і заховані аероплани не постраждали.
На той час повернулися на свої стоянки бомбардувальники, і після нерівного бою з винищувачами супроводу стали повертатися наші винищувачі. Командир ескадрильї неквапливо виліз з "ластівки", понуро, не відповідаючи на чиї питання, пройшов до аеродромної вартівні і сіл, опустивши голову на руки. Обступили його люди теж похмуро мовчали, здогадуючись про недоброму. Нарешті він випростався, витер очі і вимовив:
- Загинули два наших товариша, - він назвав їх імена. - Захопилися в бою, забулися, відбилися від своїх. Їх збили над озером. Обидва зістрибнули з парашутами, але японці розстріляли їх. Коли я підлетів до них, вони вже були мертві. На моїх очах занурилися в воду.
Головний перекладач Пен шепнув мені на вухо: "Зрозуміло, якщо людина вмирає за свою Батьківщину, а ось коли ваші люди гинуть за нашу справу ... Це, звичайно, гідно схиляння, але не зовсім зрозуміло".
У відповідь я нагадав, що в 1918 - 1919 рр. у нас на фронтах громадянської війни так само ось гинули, виконуючи свій інтернаціональний обов'язок, китайські добровольці. Вони самовіддано допомагали Червоної Армії в її мужню боротьбу з білогвардійцями і інтервентами

Нас перекидають в Хен'ян. Загибель Писункіна (серпень - вересень 1938 г.)

До середини серпня нальоти японської авіації на столицю настільки почастішали, що Авіаційний комітет виніс рішення перебазувати основні військово - повітряні сили на аеродром м Хен'ян в пров. Хунань (на півдорозі між Ханькоу і Гуанчжоу).
Тороповіч залишився в Ханькоу. З екіпажем трьох СБ, відлітає в Хен'ян, я прибув на аеродром рано вранці, коли ще не розвиднілося. Минула ніч була тривожною. Всього кілька годин тому тут рвалися японські бомби. Аеродром був перекопаний глибокими воронками. Робочі при світлі юпітерів, встановлених на вантажних автомашинах, спішно засипали воронки на злітно - посадкової смуги. З нашим вильотом поспішали, побоюючись нового ранкового нальоту ворожої авіації.
Я ніколи раніше не літав на СБ України.Нас, пасажирів, було двоє - авіатехнік і я. Протягом усього польоту перед нашими очима перебувала фігура стрільця, який, крутись на всі боки, пильно вдивлявся в небо. Несподівано для мене стрілок - радист нагнувся і дав коротку чергу з нижнього кулемета. Мій сусід пояснив: "Летимо над озером Дунтинху. Стрілець перевіряє зброю, б'є в воду!"
... Ми оселилися в затишному двоповерховому будинку європейської архітектури, обсадженому екзотичними деревами і огородженому високим дротяним парканом. З вікна моєї кімнати на другому поверсі видно станційні споруди залізничної лінії Пекін - Ханькоу - Гуанчжоу. По той бік залізничного полотна розташований аеродром. З балкона, зверненого на південь, на рівні другого поверху, відкривається вид на місто за річкою. Ближче, в кругових окопах, ховається зенітна батарея. Зенітники кожен день підлягає тренуються, "ловлячи" пролітають літаки, крутять велику трубу далекоміра, припадаючи очима до її окулярів.
На хен'янском аеродромі крім наших бойових літаків (значно поріділої групи швидкісних бомбардувальників і зовсім маленької групи винищувачів, що залишилися після важкої боротьби з переважаючими силами противника в Наньчане і Ханькоу) знаходилося кілька американських винищувачів фірми "Хаук". Збройні крупнокаліберними кулеметами, вони були громіздкі і тихохідні. Наші авіатори прозвали їх "Ревун" за надмірно гучний шум мотора.
Невелику групу американських авіатехніків, що займалися розпакуванням і складанням цих закуповуваних Китаєм в Америці застарілих винищувачів, очолював молодий шатен з англійським проділом і голеним особою. Знемагаючи від духоти, він походжав по аеродрому в шортах, носив сітку або сорочку з відкладним коміром і короткими рукавами.
Спостерігаючи за посадкою наших СБ, які поверталися з бойових рейсів, американець раз у раз не утримувався від похвального вигуку: "Ол райт, ол райт!"
У розпорядженні цього інженера був маленький двомісний біпланчік і особистий пілот - присадкуватий сутулий чоловік з неправдоподібно довгими руками. Одного разу цей незграбний хлопець сів з "промазом": аеропланчику зробив "повний капот", звалившись в яр, і вибув з ладу. Невдалий пілот подряпав голову, а інженер відбувся переляком.
Злітно - посадкова смуга хен'янского аеродрому виявилася небезпечно короткій навіть для легких літаків. Безаварійність же бойових польотів бомбардувальної авіації в цих умовах пояснювалася, звичайно, тільки високою майстерністю наших льотчиків.
Однак недосконалість посадкового майданчика створювало все - таки серйозні труднощі, і господарі аеродрому приступили до розширення його території і подовження смуг. Сотні китайців в крислатих конусоподібних солом'яних капелюхах кирками і лопатами почали зривати піднесену північно - західну околицю аеродрому. У одноколісний ручних тачках вони відвозили землю на східну крайку аеродрому, де зсипали її в яр. Спостерігав за роботою кидав в кожну навантажену тачку ярличок, за цими ярлика потім розраховувалися з землекопами. В обідню перерву землекопи сідали на свої тачки і за допомогою паличок або прямо пучкою їли рис з піали. Коли лунав сигнал повітряної тривоги, вони поспіхом залишали льотне поле, катя перед собою порожні тачки.
Окраїна аеродрому виявилася старим, покинутим кладовищем. Часто оголювалися товстостінні труни з обвугленими трупами (в Китаї небіжчика при похованні посипають негашеним вапном). Довжина аеродрому збільшувалася за рахунок землі, зірвати на піднесеному і насипаної на низькому ділянці. Землю утрамбовували вручну торцями важких колод і укочували важкими катками, в які впрягались по кілька десятків людей.
Потрапили сюди авіабомби часто не спрацьовували; залишаючи зловісно зяючу діру, вони глибоко заривалися в пухкий грунт.
Але і потрапляючи на твердий грунт, японські бомби не завжди вибухали. Одна така бомба занурилася поруч з навісом, під яким ми снідали, обідали і відпочивали. Не було ніякої впевненості в тому, що це не бомба уповільненої дії ,. здатна вибухнути в будь-який момент. Її вирішили знешкодити. Залили діру водою. Технік з озброєння Володя Пік (Коротаєв) ризикнув відкопати підступний снаряд і за допомогою трактора витягти на поверхню, що йому і вдалося після великих праць.
Отвори в землі, утворені не вибухнули бомбами ,. солдати аеродромної охорони зараз же після відбою тривоги позначали червоними прапорцями. Відсиджувалися в окопчиках, виритих по колу аеродрому, вони набагато ближче й відчутніше інших переживали жахи бомбардувань. Деяких з них після бомбардувань виносили з укриттів в тяжкому стані - приголомшеними, контужений. На них же покладався обов'язок гасити пожежі, викликані розривами авіабомб ...
На городах, розташованих перед вікнами нашого гуртожитку, виднілося кілька поглибленні, ймовірно навмисно виритих. З води, що заповнює ці поглиблення, часто й подовгу стирчали шірокорогіе голови рятуються від спеки буйволів.
Деякий час у цих водойм працювала своєрідна водокачка - поливалка у вигляді верстата, збитого з чотирьох вертикальних стійок і декількох горизонтальних перекладин. Передні два стовпчики були вище задніх і з'єднувалися вгорі планкою. Задні стійки служили підставою для сидіння, на якому могли вміститися кілька людей. Внизу верстата на передніх стійках була підвішена обертається вісь із зубчатим колесом посередині і декількома педалями - кілочками oпо боків. Верстат встановлювався на краю поглиблення, наповненого водою. Вниз від зубчастого колеса верстата опускався у воду дощатий жолоб квадратного перетину довжиною метрів десять. В кінці жолоба був встановлений обертовий циліндричний валик. На зубчасте колесо вгорі і на валик внизу був надітий транспортер з черпаками.
Цілими днями під матерчаті пологом, натягнутим на бамбукових жердинах, сиділи на верстаті спиною до водойми по три напівголих китайця, які, впираючись руками в поперечину перед собою, штовхали босими ногами педалі - кілочки, чому зубчасте колесо оберталося, приводячи в рух транспортер, і черпаки один за іншим виливали під ноги людям воду, що піднімається з глибини кількох метрів. Звідси вона розливалася по мережі зрошувальних канавок. З дна кожного осушенного таким способом поглиблення збирали по кілька кошиків досить великої риби.
... Комендантом нашого літіше був якийсь Вей. Худорлявий, середнього зросту, підстрижений їжачком, він ходив без головного убору, в сорочці кольору хакі з короткими рукавами і відкладним комірцем, в шортах того ж кольору, носив високі, майже до колін, панчохи і гостроносі лаковані туфлі.
Рідкісний день він не відлучався в місто. Говорили, що у нього там не тільки службові справи, а й яке - то приватне підприємство, яке приносить йому дохід. Як - то, захоплюючись бравим виглядом радянських добровольців, які повертаються в гуртожиток, Вей зауважив: "Які рослі, сильні, дихають здоров'ям ваші люди, доктор! Їм, звичайно, нудно без жіночого товариства. Чи не влаштувати нам вечір танців із запрошенням дівчат? Як ви на це дивитесь? " Зустрівши моє категоричне заперечення, підприємливий бізнесмен більше до цієї теми не повертався.
Протягом півтора - двох тижнів працювала у нас група зброярів, надіслана одним з радянських авіаційних заводів. Цілими днями вони вели пристрілювання кулеметів ШКАС, які стояли на І - 16. За оцінкою авіаторів, в результаті проведених переробок бойові якості наших винищувачів стали ще більш високими.
До речі, японські, американські і німецькі кулемети набагато поступалися в скорострільності нашим Шкаса. Постріли останніх зливалися в суцільний гуркіт, так невловимо короткі були інтервали між ними. Коли стріляли Шкаса, здавалося, ніби тріщить, рветься туго натягнуте де - то вгорі гігантське полотнище надміцної тканини. У темряві трасуючі - кулі здавалися суцільний вогненної ланцюжком, а адже між кожними двома світяться летіли ще кілька темних, невидимих ​​куль!
Про кулеметі такою високою скорострільності мріяли в багатьох іноземних арміях. Японці намагалися за зразками, які потрапляли в їх руки (зі збитих китайських літаків), копіювати ШКАС, але безуспішно, так як не знали рецепта виготовлення нашої сверхжаростойкой стали. Стовбури з японської стали плавилися в ШКАСс при перших же чергах.
З перебазированием китайських ВПС в Хен'ян почалися нальоти сюди ворожої авіації. Поки відстань від японських авіаційних баз до Хен'ян перевищувало радіус дії І - 96, бомбардувальники "Міцубісі" прилітали одні, без ескорту. Як і очікували наші льотчики, 18 серпня японці прилетіли "привітати" нас з Днем авіації. За сигналом тривоги ми виїхали за місто. Японці довго не з'являлися. Вони, по - видимому, свідомо тягнули час, щоб сплутати розрахунки наших льотчиків і накрити винищувачі в момент, коли ті, виробивши - пальне, будуть змушені приземлитися. Тоді вони не тільки перестануть бути небезпечними для японців, але і самі стануть жертвою бомбового удару.
Ми вже було вирішили, що ворог де - то відбомбився і до нас не завітає. Пішли до машин, захованим в гаю, щоб їхати додому, і тут почули знайомий гул. Незабаром здалися 27 бомбардувальників, які трьома дев'ятками, побудованими "клином", рухалися в напрямку аеродрому.
У цей момент ми з подивом побачили низько летить над аеродромом, прямо під ворожими бомбардувальниками, наш самотній СБ України. Він прилетів з "зони очікування", де довго баражували піднялися по тривозі літаки, щоб подивитися з бриючого польоту, що не викладений чи на аеродромі сигнал, що дозволяє посадку.
Такого сигналу не було. Зате на флагштоку комендантської приміщення замість червоного вимпела тривоги вже полоскати на вітрі звичайний смугастий біло - рожевий прапор - "відбої". З доброю звісткою льотчик поспішив назад в "зону" до своїх, щоб повернути їх на аеродром. І тут несподіване "спростування":
праворуч блиснув вогонь бомбового удару. Густе чорна хмара. клубочиться диму і пилу закрило аеродром, грім струсонули повітря. Вибуховою хвилею СБ хитнуло вліво. Ще не цілком усвідомлюючи реальність свого становища "між молотом і ковадлом", льотчик круто рвонув кермо, форсуючи подачу газу.
На аеродромі нас чекали сумні звістки: в повітряному бою збито два "Хаук". Обидва пілотували їх китайських льотчика вбиті. Третій сів з важким пораненням в щелепу. Четвертий льотчик, теж китаєць, був убитий на землі.
У руїн комендантської приміщення група наших добровольців слухала кого - то, обступивши з усіх боків. Судячи з голосу, оповідачем був авіатехнік по кличці "Борода номер 2" (так хлопці прозвали Віктора Камоніна). Весь, з ніг до голови, густо заляпаний брудом, він був невпізнанним.
- Ну як, доктор, - зустрів мене авіатехнік, - хороший я в цьому виді? Могло бути гірше ...
Виявилося, він ремонтував літак в далекому секторі аеродрому біля краю яру, дно якого було засіяно рисом. Почувши сигнал повітряної тривоги, технік поспішив до комендантського приміщення, звідки зазвичай від'їжджав по тривозі автобус з людьми, які залишаються на землі, але, побачивши, що запізнився, повернувся назад, щоб перейшовши яр по теслярам рисових по - .лей, піднятися на протилежний схил, де було надійне бомбосховище.
Коли на аеродромі з чиєї - то вини з'явився помилковий сигнал відбою тривоги, люди покинули бомбосховище, "Борода номер 2" прийшов до місця перерваної роботи. Він був уже на середині балки, коли побачив низько летить СБ України. Це підтверджувало, що тривога дійсно минула. І раптом технік почув домішують до шуму СБ гул японських бомбардувальників.
Шумно дихаючи, обганяє авіатехніка босоногий китаєць - робочий в солом'яному капелюсі, з коромислом і порожніми кошиками на плечі. До бомбосховища залишаються лічені кроки, але вже чується свист скинутих бомб, на що ведуть нагору звивистій стежці, між техніком і китайцем, раптом спалахує полум'я. Обжигающий і приголомшуючий ураган відкидає техніка назад і вниз, де на нього обрушується важкий фонтан липкою бруду, піднятий інший бомбою, що догодила в рідину рисового поля ...
Через півгодини я оглядав місце описаних подій. Чорні воронки з рудими, обпаленими краями вже наповнилися водою. Навколо брили розкиданої бруду. Майже в самому кінці стежки, підіймається до бліндажа, неглибока воронка, які залишають осколкові бомби, обпалена трава навколо неї, розкидані уламки коромисла і кошиків, розпатлані залишки солом'яного бриля. Якби робітник не встиг обігнати нашого техніка до моменту падіння бомби, справа і для нього, можливо, обмежилося б грязьовим душем.
Проходячи по дорозі назад по широкому дну балки, я бачив, як селяни в конусоподібних солом'яних капелюхах вже мирно працювали, прибираючи дозрів рис, ніби тільки що тут не літали смертоносні осколки бомб.Зрізаний серпами рис тут же обмолочують: пучками, як віником, били об край великого дощатого ящика, при кожному ударі зерна рису, вибиті з колосків, дощем бризкали всередину цього зернопріемніка.
Кілька днів по тому, близько опівночі, знову завила сирена. Як завжди, ми виїхали за місто і стали чекати. Було темно і тихо. Раптом в одній точці невидимого, що зачаївся міста виник коливний світло. Здалися бігають язички полум'я. Пожежа ... З хвилини на хвилину можуть з'явитися бомбардувальники противника. Якщо пожежу не загасити зараз же, він зрадницьки освітить місто і річку - точні орієнтири для ворожої авіації. Сама собою напрошувалася здогад: збіг пожежі за часом з нальотом японців - не випадковість. Ось чому інтервенти зважилися на рейд в таку темну, безмісячну ніч!
До моменту появи літаків пожежа прийняв великі розміри. У його багряному світлі японці бомбили аеродром з винятковою точністю. Як з'ясувалося потім, горів склад нафтопродуктів акціонерного товариства "Техас". Пожежа тривала до ранку.
На наступний день китайці з Авіаційного комітету просили наших радиоспециалистов допомогти їм виявити таємну шпигунську рацію, яка подавала в ефір пеленгаторних сигнали:
"Я - жінка! Я - жінка!" Говорили, що японські диверсанти, палії нафтоскладу, були спіймані на другий день.
Під час нічних нальотів ми змушені були виїжджати за місто на цілі ночі, захоплюючи з собою теплий одяг, щоб де - небудь подрімати між бомбардуваннями. Збиралися групками, напівголосно співали. Звучали задушевні українські наспіви - серед нас було багато українців. Авиатехник Серготюк одного разу пожартував, звертаючись до співвітчизників: "Дивлюсь я на вас, хлопці, та гадаю, віткіля ви сюди пріпхалися?" І сам відповідав приблизно так: "Ми пріпхалися з далекой України, щоб добути китайському народу щастливой частки!".
Радянські газети і журнали приходили до нас із запізненням на тиждень і більше. Ми з жадібністю накидалися на них. Було навіть як - то дивно читати про недільний відпочинок трудящих, бачити на фотознімках, як розважаються відпускники на курортних пляжах. Все це було так не схоже на паші тривожні будні.
У Хен'яне ми дізналися з газет про загибель чудового льотчика В. П. Чкалова, про героїчне польоті на Далекий Схід жіночого екіпажу в складі В. С. Гризодубової, П. Д. Осипенко і М. М. Раскової.
Бойові дії групи наших бомбардувальників очолював Сидір Васильович Слюсарев - сухорлявий блондин високого зросту, відмінною фізкультурної виправки. Він був трохи словен, вимогливий до себе та підлеглих. За кілька місяців під командуванням Слюсарева ескадрильї наших швидкісних бомбардувальників з радянськими і китайськими екіпажами справили багато сміливих ударів по важливих об'єктах японських. інтервентів на окупованій ними території Південного Китаю.
Одинокий сарайчик під односхилим бамбуковій дахом в. південно - західній частині аеродрому був місцем, де збиралися і обговорювали бойові дії. Мені запам'яталися слова С. В. Слюсарева, сказані на одному з розборів: "Швидкість японського винищувача після переробки І - 96 на І - 97 збільшилася кілометрів на 26 на годину. Тепер нашої" катюші "стало важче йти від нього. Воювати стало складніше. але при дотриманні належної щільності ладу в польоті, самому уважному спостереженні за повітрям і вмілому застосуванні зброї воювати можна успішно, незважаючи на чисельну перевагу противника ".
Військова обстановка продовжувала ускладнюватися. Японці настільки наблизилися до Ханькоу, що уряд Китаю був змушений евакуюватися в Чунцин. Наші старші начальники - Г. І. Тхор, замполіт Ф. І. Єршов, начальник штабу М. Н. Григор'єв і разом з ними лікар С. Я. Тороповіч - виїхали в Хен'ян на автомашинах. В дорозі, де - то під Чанша, автоколона піддалася повітряному нападу, але, на щастя, все обійшлося благополучно. Степан Якович Тороповіч оселився в одній зі мною кімнаті. Решта розмістилися в іншому, більш просторому будинку біля самої р. Сянцзян.
З'явився в Хен'яне і доктор Скіннер, власник англійської лікарні. Обстановка загострювалася, і він поспішав дістатися до Гуанчжоу, щоб якомога швидше вилетіти додому, в Англію, вважаючи подальше перебування для себе в Китаї небезпечним.
У середині вересня ми з Тороповічем зустрічали І. М. Журавльова, знову з'явився в Китаї після нетривалого відпочинку на батьківщині. До цього часу важко захворів замполіт групи винищувачів Іван Дмитрович Мамонтов. Ми втрьох (Журавльов, Тороповіч і я) по черзі несли нічні чергування біля його ліжка в терапевтичному відділенні міської лікарні, нерідко під гуркіт бомбардувань. Стан хворого продовжував погіршуватися. Було вирішено викликати на консультацію хірурга Ланьчжоуського госпіталю.
Незабаром з Ланьчжоу прибув в літаку хірург Василь Іванович Трофимов, якого я знав тільки з чуток. Ми познайомилися і швидко подружилися. Тепер нас, земляків - ташкентців, було троє: Тороповіч, Трофимов і я.
Хірургічне втручання Мамонтову не треба було, і Трофимов збирався повернутися в Ланьчжоу. Але обстановка змінилася: попутного транспорту не було, і Василь Іванович затримався у нас на невизначений термін. Наші чергування біля ліжка Мамонтова тривали (тепер уже з участю Трофімова).
Після одного такого чергування я довго не міг повернутися в гуртожиток з - за ранковою повітряної тривоги. На цей раз літаки бомбили місто. Вони зруйнували вже раніше виведену з ладу міську електростанцію. За мною прийшов Журавльов. Вийшовши з ним з території лікарні, ми на розі однієї з вулиць побачили лежачого на тротуарі китайця. Виявилося, він був поранений в живіт осколком бомби. Пораненого доставили в лікарню. Петро Миронович залишився з ним, щоб брати участь в операції, я пішов було до переправи, коли знову завила сирена.
Смерть буквально ходила навколо. В один з денних нальотів на Хен'ян осколкова авіабомба потрапила в бомбосховищі близько аеродрому. Снаряд влучив у вузьке, відкрите зверху простір між похилим входом в тунель залізничної труби і затуляла його вертикальної стінкою з мішків з піском. Бліндаж був переповнений людьми, які працювали на аеродромі. Від вибуху постраждало кілька десятків людей, багато було вбитих.
Незабаром після цього сумного події сталася транспортна катастрофа: на неохранясмом переїзді через залізничні колії поблизу аеродрому на відкритий вантажний автомобіль з китайським льотним складом наскочив поїзд. Безглуздою смертю загинуло дванадцять чоловік. А адже національні кадри військово - повітряних сил тодішнього Китаю були і без того невеликі!
Багато китайських льотчики, які діяли разом з нашими добровольцями, проявляли справжній героїзм і показували високу льотну майстерність.
Як - то в новому приміщенні хен'янского літіше, куди нас перевели, було влаштовано банкет. За столом ми, радянські добровольці, сиділи впереміж з китайськими авіаторами. Виголошувалися тости за успіхи в спільній боротьбі з інтервентами.
На банкеті присутній відважний китайський льотчик - винищувач Ван. Ми познайомилися з ним двома місяцями раніше, па Ханькоуськой аеродромі. Оточений нашими добровольцями, він розповідав тоді який - то епізод зі свого бойового життя: "Подивився я вгору, а їх там багато, багато!" - Ван заплющив при цьому очі і похитав головою, показуючи, як багато було над ним ворожих винищувачів.
Тут, в Хен'яне, хоробрий льотчик разом з нашими винищувачами Орловим і Лисункіним неодноразово пускався в зухвалі "мисливські" нальоти на позиції ворога і одного разу мало не потрапив в біду: при пікіруванні зустрічної хвилею повітря у його машини задерло капот мотора, і тільки вмілим маневром Вану вдалося повернути літаку керованість. Ворожі нальоти між тим тривали. В одну з ночей командир ескадрильї Олександр Іларіонович Лисункін в парі зі своїм підлеглим Євгеном Орловим вирішили вступити в бій з японськими бомбардувальниками.
Годині об одинадцятій ночі при повному місяці за сигналом повітряної тривоги ми виїхали на аеродром. З нерозлучним медичним шухлядкою в руках я сидів поруч з Лисункіним в легковій машині. Він мовчав, поринувши в роздуми, іноді навіщо - то висвітлював ліхтариком свої ноги в лакованих туфлях. При виході з машини Олександр Іларіонович сказав, звертаючись до мене, але відповідаючи, по - видимому, на власні думки.
- Французи кажуть: "На війні як на війні", а ми, росіяни, додаємо: "Або груди в хрестах, або голова в кущах!"
Аеродром, добре знайомий днем, в примарному світлі місяця мав інший, майже невпізнанний вид. У руїн комендантської приміщення стояло кілька вантажних машин з встановленими на майданчиках кузовів потужними юпітерами. Лисункін і Орлов, вже в повному спорядженні, з підвішеними парашутами, планшетами та ракетницями в руках, через перекладача домовлялися з начальником аеродрому генералом Яном:
"Зліт при місячному світлі. Юпітери не потрібні. Як тільки противник відбомбилися, зенітки припиняють вогонь, а прожектори вказують напрямок польоту супротивника. Запит на посадку - біла ракета".
За хвилину ми з полковим комісаром Іваном Івановичем Суліним спостерігали, як в сріблястій імлі місячного світла дві тупоносі "ластівки", стрімко набираючи швидкість, одна за одною промчали повз нас, злетіли вгору і потонули в нічному небі.
Судячи з віддаляється шуму моторів, винищувачі попрямували на південний - захід, в сторону міста. Несподівано з неба на землю опустилася світиться ланцюжок червоних трасуючих точок, і долинула кулеметна черга. За нею почулася друга, але вже в іншому напрямку. Потім третя. Згодом ми дізналися: Лисункін і Орлов за дорученням китайського командування "гасили" таким способом в різних районах Хен'ян вогні, які продовжували світитися в умовах суцільного затемнення. Можливо, вогонь палили по недисциплінованості, а може бути, і зі злого наміру ...
Перекладач повів нас з Іваном Івановичем в бомбосховищі, під яке була пристосована велика залізнична труба поруч з аеродромом. Скоро в сторожку нічну тишу проник приглушений шум моторів. Рвонув перший вибух. Наступні за ним через невловимо короткі проміжки часу сотні вибухів злилися в гуркіт жахливої ​​сили. Затремтіла земля, посипалося каміння дорожнього насипу. Близько розриви били у вуха, обдаючи обличчя гарячим повітрям. Так близько до "епіцентру" бомбового удару я опинився вперше.

Пекельна канонада обірвалася разом: бухнули поодинці останні дві - три бомби, і стало раптом на диво тихо. Ми з Суліним поспішно видерлися на насип в надії побачити, як наші сміливці - винищувачі зустрінуть повітряного ворога, віддалявся на південь. Туди, слідом за літаками противника, витягнулися і блідо - блакитні смуги прожекторних променів.
Аеродром заволокло димом і пилом. Даремно напружували ми зір і слух. Тільки одного разу Іван Іванович раптом вигукнув: "Дивіться, доктор, он там що - то спалахнуло!"
Але замовк гул моторів бомбардувальників, погасли прожектори, добігало кінця час, на яке могло вистачити пального у наших винищувачів. Генерал Ян оголосив: "Наближається друга хвиля, вийшла й третя".
А Лисункіна і Орлова все не було. Нарешті в небі почувся гуркіт одиночного мотора, і вниз полетіла біла ракета. Хто - то з наших повернувся і просив дозволу на посадку. А де ж другий? Чому його немає, що з ним?
Ставлячи один одному ці тривожні питання, ми побоювалися, що повернувся льотчик не встигне приземлитися і попаде під японські бомби. Але ось літак зарулив по землі.
У нестерпне чекання минуло ще деякий час, а льотчик все ще продовжував маневрувати, очевидно відшукуючи просвіти між свіжими воронками. Пілот швидше за все не здогадувався про що загрожувала йому небезпеки. Чи не стерпівши, Сулин послав авіатехніка на аеродром за повернулися. Нарешті мотор замовк, і тут же в тиші виразно позначився віддалений шум чергової групи "Міцубісі".
Ворожі бомбардувальники вже грізно гуділи над аеродромом, коли до нашого укриттю підбігли захекані авіатехнік і прилетів Євген Орлов. Ледве встигли ми втиснутися в переповнене бомбосховище, як гримнули бомби.
- Де Лисункін?
- Не знаю.Останній раз я бачив його, коли ми пішли в атаку на японців. Вони відповідали сильним вогнем. Я думав, Олександр уже повернувся ... Виходить, з ним сталося - то недобре.
Тепер все розуміли, що Лисункін не зможе благополучно повернутися: бензин у нього давно скінчився. Тим не менш, вийшовши з тунелю, я мимоволі нишпорив очима по небу, чи не з'явиться звідти бажана біла ракета, і прислухався, чи не тріщить мотор винищувача. Дива не сталося. Залишалася єдина надія на те, що льотчик викинувся з парашутом.
Неподалік звідси на аеродромі коптящим полум'ям палала пожежа: японські бомби підпалили на землі один з американських винищувачів марки "Хаук". Комендант аеродрому генерал Ян оповістив: "Наближається третя хвиля, вийшла четверта ...".
У літіше, куди ми повернулися в кінці ночі, нас чекала сумна звістка: з населеного пункту, розташованого в 30 км на південний - захід від Хен'ян, по телефону повідомили, що там впав китайський літак з убитим льотчиком.
На світанку Сулин, Орлов і я в супроводі перекладача виїхали на санітарної автомашині до місця події. Незабаром досягли пункту, звідки можна було рухатися тільки пішки. Залишивши "санітарку" з шофером, ми рушили звивистим вузеньких пішохідним стежках між залитими водою рисовими полями.
Стомлений заворушеннями ряду безсонних ночей, долаючи біль у нозі, я ледве встигав за моїми молодшими супутниками. В одному місці нас перевезли на човні через тиху нешироку річку. Снідали, коли вже зійшло сонце, в маленькому селищі у місцевого начальника, який розповів подробиці того, що сталося.
Годині о десятій ранку ми були у мети. З різних сторін до місця катастрофи групами і поодинці поспішали люди. За довгим вузьким озером, оточеним гаями, на трав'янистому березі стояло щось на кшталт саморобних нош, утримуваних на півтораметрової висоті чотирма стовпчиками, вбитими в землю. На цих носилках лежав мертвий Лисункін з руками, витягнутими вздовж тіла. У голови і ніг покійного стояли в позі вартових два охоронці, які тримають напереваги піки з червоними прапорцями.
Понівечені уламки винищувача стирчали з води. Олександр Іларіонович був в авіаційному шоломі без очок (їх знайшли в кабіні). У правій лобовій частині зяяла страшна рана. Ніяких інших пошкоджень не виявилося. Слідів куль не було ні на головному шоломі, ні на одязі вбитого. Тільки в м'якій оббивці броньовий спинки кабіни була виявлена ​​великокаліберна куля, яка могла залишитися і від колишніх зустрічей Ли - сункіна з противником.
На загальну думку, літак Лисункіна отримав в бою пошкодження, з яким не можна було продовжувати політ. Варто було парашютіроваться, але льотчик, по - видимому, сподівався зберегти літак, посадивши його на добре видиму при яскравому світлі місяця смугу чистої землі, на жаль, виявилася водою. При посадці на озеро льотчик отримав смертельну травму, наткнувшись в силу жахливої ​​інерції головою на прицільну трубу, укріплену прямо перед його очима.
Після переговорів з китайською владою про час і місце похорону (китайці запропонували поховати героя на мальовничій височині недалеко від місця загибелі), про зміст напису на могильному обеліску ми рушили в наш сумний зворотний шлях.
У наступну після загибелі Лисункіна ніч відбулися три нальоту ворожої авіації на хеньянскій аеродром. Після другого з них на небі з'явилася хмарність. І коли третя група, звільнившись від бомбового вантажу, повертала назад, сталася незвичайна: японці відкрили раптом інтенсивну стрілянину з кулеметів з кількох бомбардувальників. Навколо нас зацокали кулі. Одні світяться кульові траси тяглися в горизонтальному напрямку, інші - вниз, по діагоналях. Горизонтальних трас було значно більше. Значить, не ми були головною метою. До нас долітали випадкові, випадкові кулі.
Що ж сталося? За - мабуть, хто - то з японських льотчиків, наляканий сміливою нічною атакою наших винищувачів напередодні, зі страху прийняв в нічних хмарах свої літаки за наші і поквапився першим відкрити вогонь. Які зазнали нападу, природно, відповіли стріляниною, вважаючи, що мають справу з китайцями. Екіпажам інших "Міцубісі" було ще важче розібратися в обстановці. Так зі злобно гарчать кулеметами японці і пішли назад до себе.
В ту ніч ворог втратив 11 бомбардувальників. Китайці приписали такий успіх дії зенітників. Па Насправді ж найбільш істотних збитків, безсумнівно, завдали собі самі японці. І стало це прямий наслідок самовідданого вчинку наших сміливців Лисункіна і Орлова.
Я бачив, як вивезли кілька поламаних "Міцубісі" па берег р. Сянцзян. Пом'яті пузаті фюзеляжі, двухкилевое хвостові оперення, зіркоподібні мотори повітряного охолодження марки американського заводу, понівечені трилопатеві металеві гвинти ...
Втрати японців були настільки відчутні, що вони на деякий час перервали свої нальоти на Хен'ян.

Від Хен'ян до Ченду (жовтень - грудень 1938 г.)

Наше перебування в Хен'яне добігало кінця. Японські війська наближалися до Чанша, реально загрожуючи Хен'яну. У першій декаді жовтня 1938 р надійшло розпорядження бути готовими до виїзду. Льотний склад групи на чолі з Слюсаревим вилетів на своїх машинах до місця нової дислокації - Чжіцзянь. Трохи раніше на американському пасажирському літаку СІ - 47 полетіли в Чунцін Тхор і Григор'єв (разом з ними Тороповіч і Мамонтов, видужує після перенесеної хвороби). Журавльов з групою кореспондентів виїхав на легковому автомобілі в Чунцин через Гуйлінь і Куньмін. І. І. Суліна вже не було, його незадовго до того відкликали в Москву. Замість нього залишився Я. І. Далінскі, який нещодавно прибув з СРСР.
Наша автоколона складалася з декількох різнорідних машин. Возгавлял її легковий автомобіль з китайським начальством з Авіаційного комітету. За ним слідував автобус з частиною добровольців. Далі рухалося кілька вантажних машин з обслуговуючим персоналом і нашими речами. За вантажівками - другий автобус, теж зайнятий добровольцями. Замикав караван ще один легковий автомобіль - з нашим начальством на чолі з Федором Івановичем Єршовим, замполітом Тхора. Ми з Трофімовим виявилися сидячими поруч, в першому автобусі.
Ніч провели в дорозі. До ранку приїхали на переправу через р. Сянцзян у Сянтань, поблизу Чанша. Там зібралося багато автомобілів, кінних возів, гарб, запряжених буйволами, візків в ослиних упряжках. Люди хвилювалися, гаряче сперечалися між собою. Кожен прагнув швидше перебратися на лівий берег. Який - то іноземець у військовій формі лаявся, загрозливо розмахуючи револьвером перед носом китайського солдата, який намагається навести порядок на переправі.
Нас висадили з машин і на першому ж поромі перевезли на протилежний берег. При автомобілях залишилися лише шофери та кілька людей з нашої групи. Перепливши ж вони, ми нетерпляче чекали прибуття з того берега автоколони. Повз нас вниз за течією суцільним фронтом проїхала під вітрилами витягнута в одну лінію поперек р. Сянцзян флотилія джонок.
З'явився прилетів зі сходу маленький біплан - японський повітряний розвідник І - 95. Покружлявши над сянтаньской переправою, він пішов в північно - західному напрямку.
Ні у кого не було сумніву в тому, що розвідник радирував про скупчення людей і машин у Сянтань і з години на годину сюди налетять бомбардувальники. Але ворожа авіація, на наш подив, не з'являлася.
У другій половині дня здалися нарешті перші автомобілі нашого каравану. Від'їхавши кілометра півтора по шосе Чанша - Чанде, ми стали чекати переправи інших автомобілів.
Повз нас рухалися китайські війська; піхотинці несли на коромислах буквально все необхідне для життя і бою. Легкі артилерійські знаряддя транспортувалися в розібраному вигляді в'ючних способом на конях. Польові гармати пересувалися звичайній для того часу кінною тягою.

Тільки в другій половині дня прибули з переправи останні автомобілі, і ми сподівалися до ночі прибути в Чанде, де планувалися вечеря і ночівля. Але нашим мріям про відпочинок не судилося збутися. При під'їзді до Чанде ми побачили, як на шосе догорали з десяток зіпсованих, перекинутих і стащенной на узбіччя автомашин. Від тих, хто зустрічав нашу автоколону дізналися: це результат сьогоднішнього нальоту японської авіації.
Не будь непередбаченої затримки у Сянтань, ми прибули б в Чанде якраз до моменту прильоту японської авіації, під бомби і кулі літаків. Зупинка в Чанде не відбулася.
Звивисте шосе вилося над крутими обривами. Стомлені шофери боролися зі сном. На одному небезпечному повороті водій нашого автобуса заснув за кермом. Помітивши це, що сидів поруч з ним інженер Єременко вчасно привів в дію ручне гальмо, і машина, повна людей, зупинилася на самому краю прірви.
Було вирішено дати відпочинок шоферам. Виставили бойову охорону з декількома кулеметами. При обході колони я побачив, що спали не тільки водії, до сну нестримно хилило всіх, навіть приставлених до кулеметів.
Старший перекладач повідомив нові тривожні звістки: японці захопили вже р Ічан (на березі Янцзи), їх моторні катери снують по оз. Дунтинху недалеко звідси. У будь-який момент вони можуть висадити десант і перерізати нам дорогу. З огляду на таку небезпеку довелося будити шоферів, встигли поспати лише близько півгодини.
З настанням світанку зупинилися на днювання в лісистій місцевості. Поставили машини до узбіччя дороги, замаскувавши нарізаними гілками, а самі розташувалися поруч, на лісовій галявині. Снідали, запиваючи пивом бутерброди і консерви. Близько полудня високо в небі уздовж дороги, але трохи осторонь від неї пролетів зі сходу на захід невеликий біплан - ворожий розвідник.
З наближенням вечора колона рушила далі. Опівночі зупинилися біля переправи через р. Юаньцзян. Поки паром при місячному світлі перевозив наші автомашини на протилежний берег, ми з Василем Івановичем дрімали, лежачи на купі циновок складеній біля самої води. До нас підійшов перевізник. Від нього дізналися, що сьогодні вдень 12 японських бомбардувальників громили тутешню переправу.
Вранці прибули в Чжицзян - невелике містечко південно - західній Хунани на березі р. Юаньцзян. Нас розмістили в просторому, але незатишному одноповерховому дерев'яному будинку. Жили ми з Трофімовим в одній кімнаті і були поки вільні: наші літаки, тільки що перебазовані сюди, ще не відновлювали своєї бойової роботи.

... Двадцять першу річницю Жовтня відзначали в Чжіцзя - ні. Увечері відбувся виступ самодіяльності. Дружно oспелі марш "Все вище, і вище, і вище прагне ми політ наших птахів". Китайці показували фокуси, важкі вправи з обертовим і гримлячим "літаючим списом" і багато іншого. Наші авіатори вдало змагалися з китайцями в силі та спритності.
Після девятидневного перебування в Чжіцзянь наша група отримала наказ рухатися далі, до Чунцину. Бомбардувальники перебазувалися тепер на головну базу радянських добровольців Ланьчжоу.
На цей раз ми з В. І. Трофімовим їхали нарізно: я в першому автобусі, а він в останньому. Виїхали зранку, після сніданку.
Приблизно на двадцять п'ятому кілометрі від Чжицзян наш автобус обігнала замикала колону легкова машина і раптово зупинилася, перегороджуючи нам шлях. Виявляється, приїхали за мною. Перекинувся останній автобус, є постраждалі. Потрібна медична допомога.
На місці події я побачив понівечений автобус з розбитим склом, що лежав на лівому боці. Навколо нього постраждалі пасажири, які надають один одному посильну медичну допомогу. Василь Іванович, накульгуючи (так як сам отримав перелом стопи), виводив з шоку радиста, витягнутого з - під автобуса з пошкодженої грудною кліткою. Шофер з кровоточить ногами сидів осторонь на камені і, схопившись за голову, плакав. "Пухо, тин пухо (погано, дуже погано)", - тихо скаржився він, поки я перев'язував рани.
Аварія сталася з вини водія: переїхавши один з мостів через р. Юаньцзян, він неправильно розрахував швидкість, і при повороті на крутому віражі дороги автобус перекинувся. Розмістили людей по інших машинах, і автоколона рушила далі. Доктор Трофимов відвіз радиста в Чжицзян, де вони обидва пробули близько півмісяця.
При наближенні до Чунцину стався новий випадок: ми мало не зіткнулися з бандитами.Було це в другій половині дня, під вечір. Квартир'єри автоколони, чиновник Авіаційного комітету, поїхав вперед на легковій машині, щоб підготувати все необхідне для ночівлі. На глухому ділянці шляху в лісистих горах його автомобіль зупинили невідомі люди. Погрожуючи зброєю, вони почали вимагати гроші. Пограбувавши китайців і відібравши у них особисту зброю, розбійники зникли, а чиновник поспішив до пункту наміченої ночівлі, де підняв тривогу.
Нічого не знаючи про те, що трапилося, ми не надали особливого значення тому, що на всі боки дороги стали зустрічатися збройні гвинтівками люди. Незабаром ми дізналися, що вони були виставлені для нашої безпеки по тривозі, піднятою чиновником - квартир'єри.
Залишок шляху була подолана без особливих пригод. Увечері наступного дня ми зупинилися в передмісті Чунціна, кілометрах в 20 від столиці.
Нас розмістили у великому двоповерховому будинку, яке, судячи з поваленої в купу медичної апаратури, належало якомусь - то не функціонуючі лікувального закладу. Тут були автоклави, прилади для фізіотерапії й т. П. Будинок оточував великий парк, акуратно розлініяний охайними прямими доріжками, обрамлений садовими диванами і квітковими горщиками на мармурових трубах. Висока бетонна гребля утримувала воду великого ставка. Кам'янисті лісисті гори круто обривалися в запаморочливо глибокі ущелини з рисовими полями на дні. У парку росло багато кремезних дерев, позбавлених кори.
У південно - західному напрямку від нашого гуртожитку, на вершині віддаленій сопки, виднілася золотиста дах якого - то будівлі китайської архітектури. Говорили, що це дача Чан Кайши. Можливо, це дійсно було так, тому що на другий або третій день нашого перебування під Чунцином перекладач заявив: "Генералісимус, проїжджаючи сьогодні повз нашого гуртожитку, наказав прибрати з дороги машини і трохи краще замаскувати їх".
На східному схилі височини перебувала школа. Заняття з дітьми велися під відкритим небом, так як було сонячно і тепло, незважаючи на середину грудня. Неподалік від школи робочі дробили каміння. Я придивлявся до роботи однієї пари каменотесів. Молодий китаєць наносив рідкісні удари важким молотом по зубилу, яке напарник утримував в щілині кам'яної брили. Готуючись до чергового удару, каменяр спрямовував лютий погляд на зубило, видаючи при цьому пронизливий крик, що переходить в вереск і обривається в момент удару. Здавалося, що своїм нестямним криком молотобоєць намагається збільшити силу удару і як би налякати камінь, зробити його більш податливим.
Кілька разів ми їздили всією групою в Чунцин. 18 - кілометрову автомобільне шосе в'ється по дну вузької кам'янистої долини, огородженій з обох боків горами і лісами, н закінчується у правого берега Янцзи, яка тут майже так само широка, як і у Ханькоу, але тече швидше.
Протилежний берег високий, гористий. На ньому розкинувся Чунцин. Крутий берег під містом зритий численними входами до печер, пристосованими під бомбосховища. Довелося довго підніматися по майже прямовисній ступінчастою сходах. Зверху відкрилася велична панорама Янцзи. Посеред могутньої ріки, вище міста, тяглася довга піщана смуга острова, який служив аеродромом. У порівнянні з Ханькоу в Чунціні менше будівель європейського типу. На центральних вулицях я не бачив іншого транспорту, крім ручних нош. Не було навіть рикші. Тільки пішки можна підніматися і опускатися сходами з кам'яних плит, покладених на всю ширину неймовірно горбистих вулиць. Околичні райони міста не настільки горбисті, і там можливий рух всіх видів транспорту, включаючи і автомобільний.
У Чунцинський літіше ми зустрілися з П. М. Журавльовим і С. Я. Тороповічем. Степан Якович прилетів сюди з Хен'ян вже давно. Петро Миронович незадовго до нашого приїзду закінчив цікаву поїздку з групою журналістів південними провінціями країни.
... Незабаром наш автокараван переправили через Янцзи на поромі для проходження далі, в Ченду, головний місто пров. Сичуань. Журавльов залишався поки в Чунціні, Трофимов затримувався в Чжіцзянь з потерпілим радистом. Тороповіч їхав з нами в Ченду. Він отримав припис повертатися на батьківщину при першій же транспортної оказії.
Останнє, що запам'яталося при виїзді з Чунцина, був вид на Янцзи: глибоко внизу вона широкої блакитною смугою йшла на схід до Ханькоу, зайнятому японцями ...
У Ченду великий транспортний літак, який повертався в Ланьчжоу, очікував нашого прибуття, щоб захопити з собою попутників. Відліт призначався на завтра, якщо не завадить погода.
"Везе вам, Степан Якович, - щиро позаздрив я Тороповічу. - Речі вже в Ланьчжоу, самі летите завтра ж. Чи не треба довго чекати оказії!" Але він, на мій подив, не тішився. Навпаки, був стурбований чим - то. І раптом, пожвавішавши, як би зрадівши щасливою думки, несподівано запропонував:
- Хочете, Сергій Сергійович, я поступлюся вам свою чергу? Вас адже викликали до хворого батька ... - У його голосі звучала незрозуміла мені надія.
- Це неможливо, Степан Якович, ви ж знаєте, що я поки не маю дозволу на від'їзд додому. Але і в цьому випадку мені було б соромно повертатися раніше вашого, ви адже прослужили тут в півтора рази довше.
- Тоді готуйте посилку і лист родині, відвезу, - сказав він.
Прийнявши душ після курній дороги і пообідавши, ми вирушили знайомитися з містом.
У Ченду будинку переважно одноповерхові, національної архітектури. Зелені мало. Величезні реклами який - то пароплавної компанії, наполегливо пропонують користуватися послугами водного транспорту, кілька дивували, так як Ченду віддалений від найближчої пристані Ґуаньсянь на р. Миньцзян, притоці Янцзи, на відстань понад півсотні кілометрів. Велика кількість рикші нагадувало Наньчан; і тут ці бідні "люди - візники" облягали нас нав'язливими пропозиціями своїх послуг.
У той же день їздили на аеродром. Його околиці, поступово підвищуються на північ і північний - схід, зливалися з далекими синіми горами. Було видно сліди руйнівної роботи японських бомбардувальників. Оглянули невеликий загін американських двомоторних бомбардувальників фірми "Мартін". Це моноплани з пузатими одвислими фюзеляжами. Трохи осторонь від злітно - посадкової смуги, під прямим кутом до неї, стояв чекав нас літак з Ланьчжоу марки "Ерен" - модернізований ТБ - 3 з більш потужними моторами і Чотирьохлопатевий гвинтами, жартома прозвали "млинами". Низька чотириколісна візок шасі була замінена Нарою величезних коліс. Заднє коліщатко під вагою повітряного корабля наполовину занурилося в в'язкий грунт. Хвостове оперення велетня було розлініяний синіми і білими горизонтальними смугами, а на нижній поверхні кожного крила на тлі синього кола намальовані білі 12 - променеві ( "гоминьдановские") зірки.
Повернувшись в гуртожиток, я приготував невелику валізку з подарунками дружині і доньці, написав їм листа.
Увечері зайшла розмова про льотних пригодах останнього часу. Зокрема, про загибель СІ - 47, який з невідомих причин загорівся в повітрі на шляху з Ханькоу в Сіань. Ніхто з 22 пасажирів - радянських добровольців і 3 китайців - членів екіпажу не врятувався. Летіли без парашутів (як годиться в пасажирської авіації). При перерахуванні імен загиблих був згаданий льотчик - винищувач Соколов, якого я лікував в Наньчане з приводу травми голови, отриманої під час його першого бойового вильоту. Називали також в числі загиблих на СІ - 47 авіатехніка Іванова, знайомого мені ще по службі в Вольской авіатехнічній школі, людини серйозного, вольового. У Ханькоу він завідував матеріальним складом аеродрому.
Обговорювалася і загибель командира ескадрильї винищувачів Матвєєва і трьох відомих їм льотчиків. Вони летіли в Ланьчжоу для зміни моторів, що виробили ресурси. Політ проходив в несприятливих умовах. Не вистачило пального. Вимушена посадка в горах скінчилася трагічно. Вага вони були сміливі люди, самовіддано виконали свій інтернаціональний обов'язок перед китайським народом у важку для нього годину, офіцери радянських ВПС, які накопичили цінний бойовий досвід.

Повернення (січень - квітень 1939 г.)

На наступний день ми проводжали наших товаришів, в тому числі і доктора Тороповіча. Метеозведення про погоду на трасі надходили тривожні. Але все - таки екіпаж і аеродромна служба вирішили ризикнути. Цей ризик дорого обійшовся: через кілька годин літак потрапив в пургу, наскочив на скелю і розбився. Вціліли лише двоє - Володимир Коротаєв і Олександр Галоган. З великою скорботою ховали ми наших товаришів, які пішли з життя, вже виконавши свою інтернаціональну місію допомоги китайському народу.
Незабаром отримав розпорядження повертатися на батьківщину і я. Збори в дорогу були недовгими. Вранці 30 грудня після сніданку виїхали на аеродром. Годині о десятій з'явився тримоторний "Юнкерс". З нього, до мого приємне здивування, вийшов Василь Іванович Трофимов. З ним були його видужали пацієнти - радист, який постраждав під час автомобільної аварії під Чжіцзянь, і авіатехнік, ще не цілком оправився після черевного тифу, який на лікуванні лежав в Чунцинський госпіталі. Всі вони відправлялися теж в Ланьчжоу.
Через годину, навчена кращими побажаннями залишаються, ми були вже в повітрі. Почався зворотний шлях на батьківщину.
Внизу нескінченні гори: то сірі, безбарвні, то жовтувато - червоні, порізані синіми розгалуженим жилками річок, то покриті зеленими килимами лісів. Ще позавчора я брів серед них важкою дорогою, стомлений і схвильований переживаннями останніх днів. Де - то тут під нами уламки літака, що розбився і ще свіжа, навряд чи встигла осісти братська могила друзів.
Дивлячись на льотчика - китайця зі шоломофона на голові, я з тугою думав: май пілот загинув літака Коваль радіозв'язок з землею, обійшлося б, можливо, без краху.
У Сіані пізно вночі вперше після семимісячного перерви з радісно биткими серцями слухали ми радіопередачу з Москви. У Південному та Південно - Західному Китаї, відгородженому високими горами, ми не чули радянських радіопередач, хоча наші короткохвильовики тримали радіозв'язок з Москвою безперебійно. Урочисті звуки радянського гімну, бій кремлівських курантів, знайомі голоси наших дикторів відчутно підкреслювали близькість Батьківщини. Згадувалося, як ми влітку слухали московські радіопередачі тут же, в Сіаньскій літіше. Тоді ми рухалися назустріч тривожною невідомості ... Все було ще попереду. А тепер завдання уряду виконано, і ми повертаємося додому, до наших сімей.
У Сіані ми почули російську мову але радіо не тільки з Москви, але і з Шанхая! Який - то комівояжер, вітаючи з наступаючим Новим роком жителів "російської колонії" (ймовірно, білоемігрантом) і називаючи їх "дорогими співвітчизниками", бажав їм "довголіття і щастя". Потім раптом запрошував до себе в магазин, розхвалюючи запропоновані товари, оголошував їх "найкращими і дешевими". Потім повертався до перерваної новорічної передачі, з тим щоб через кілька хвилин знову зірватися на відчайдушну саморекламу. І далі в тому ж роді.
У Ланьчжоу нас зустріла суха, майже безсніжна зима з тихим морозцем. Хоча до кордонів СРСР звідси ще дуже далеко, але, переваливши через гори і діставшись до головної бази радянських добровольців, ми відчули себе вже майже вдома: тут функціонував наш військовий госпіталь, проходила наземна траса Сіань - Сари - Озек, по якій курсували наші автомобільні колони з боєприпасами для бореться Китаю.
У літіше за обідом сталася серцева зустріч з І. Д. Іцкович. Він показав мені свою наукову роботу "Санітарно - епідеміологічний опис району Ланьчжоу", яку мав намір опублікувати. Слухаючи розповіді про бойові дії авіації на фронті, Іцкович одного разу зауважив:
- А я так і не бачив японської авіації: за весь час мого перебування в Ланьчжоу тут не було жодного нальоту.
- Lie зарікайтеся, - пожартував я, - тепер, коли прибули ми, неодмінно побачите і почуєте, як бомблять японці: вони всюди переслідують нас.
Дійсно, через деякий час дюжина "Міцубісі" бомбила Ланьчжоу, але це сталося вже після того, як Іцкович, Трофимов, Абозін полетіли в Радянський Союз.
В середині січня, коли ми очікували літак, сталося ось що: нарком оборони СРСР заборонив надалі до особливого розпорядження користування на території Китаю повітряним транспортом для перевезення пасажирів.Причиною заборони стало, звичайно, підозріле почастішання льотних пригод. Доводилося розраховувати тільки на автомобілі.
В кінці січня з Чуіціна і Ченду прибули до нас залишалися ще в Китаї учасники добровольчої групи: Ф. І. Єршов, М. І. Григор'єв, П. М. Журавльов, Я. І. Далінскі, Громов, Петров та ін. Вони добиралися на автомобілях через Наньчжен і Сіань. Величезної довжини шлях по горах був важкий, все виглядали дуже втомленими. Після кількох діб відпочинку в Ланьчжоу Журавльов разом з Єршовим за особливим дозволом Москви полетіли на Р - 5 (одномоторному біпланчіке).
Одного разу вдень раптом пролунав сигнал повітряної тривоги - завила сирена, від якої жителі Ланьчжоу відвикли за останній рік. Після досить довгого довгого очікування виник ледве помітний шум японських аеропланів. Він швидко наростав, наближався, і ось з - за гори, на якій височить пагода буддійського монастиря, вискочили 12 бомбардувальників "Міцубісі". Круто повертаючи вліво, вони пролетіли над нашими головами, перетнули Хуанхе і попрямували вздовж її правого берега до аеродрому. В цей час зверху з хмари правіше сонця раптом вискочили два наших винищувача.
Як стало відомо згодом, одним з них керував радянський доброволець Золотарьов, другим - льотчик - китаєць. Сміливо пікіруючи на ворожі бомбардувальники зверху і ззаду, винищувачі відкрили по ним інтенсивний вогонь. Японські стрілки зустріли атакуючих потужним вогнем з турель - них кулеметів. Видно було, що перехрещуються в повітрі струменя трасуючих куль. Із завмиранням серця стежили ми за тим, як безстрашні винищувачі продовжують атаки, незважаючи на переважаючі сили противника. Наші винищувачі домоглися чималого успіху, вони змусили наляканих японських льотчиків звільнитися від бомбового вантажу завчасно - скинути більшу частину бомб де попало, не долетівши до аеродрому. Бомби впали на кладовищі, куди ми з С. В. Слюсаревим і поспішили на відкритій вантажівці.
Постраждав цвинтарний селище, що складався з декількох будиночків. Тут жили цвинтарні сторожа, персонал, який відав похоронними справами. Висока арка над в'їздом на територію кладовища ледве трималася, знівечена вибухом авіабомби. Різьблені стовпи воріт, що підтримують важку черепичний дах із загнутими догори кутами, були розщеплені осколками, в даху зяяли величезні діри з зазубреними краями.
Територія селища була порита бомбовими воронками, усипана щебенем, битою цеглою, осколками скла, шматками вирваного дерева, покрита шаром дрібного пилу. У низького флігеля під дощаній дахом натовп людей оточила контуженого вибухом старого. Він лежав на канапі, тримаючись за голову, і голосно стогнав. У вузькому проміжку між двома фанзу на землі лежала вбита китаянка середнього віку. Над тілом жінки схилився, стоячи на колінах, який - то людина, по - видимому чоловік. Мовчки, не відриваючись, дивився він в обличчя загиблої, нерухомий, убитий горем.
Звідси ми з Сидором Васильовичем пройшли на аеродром, розташований неподалік від цвинтаря. Кілька бомб потрапило і сюди. Тут було те саме: воронки, щебінь, пил. Всюди іржаві осколки бомб з гострими, рваними краями, всередині оплавлені жаром вибуху. На деяких СБ, які не відлетіли по тривозі, вата утеплювальних чохлів жевріла, диміла, підпалена розпеченими осколками.
У перших числах березня нам оголосили день і годину від'їзду на батьківщину. На кузовах майже всіх автомашин, а їх було підготовлено понад 20, були встановлені каркасні кабіни, добре утеплені великими полотнищами кошми. У таких затишних кабінках можна було сидіти на лавках або лежати на брезенті, що покриває товсту солом'яну підстилку. Нам видали теплий зимовий одяг: ватяні штани, хутряні безрукавки, валянки, овчинні кожушки з хутряними комірами, шапки - вушанки, авіаційні рукавиці.
Очолював автоколону начальник штабу групи майор М. М. Григор'єв. Вийшло так, що з цим мужнім людиною ми разом їхали в Китай в якості добровольців, а тепер через рік поверталися в Радянський Союз.
Додому відправлялися майже всі радянські добровольці, які прибули з Південно - Західного Китаю. У Ланьчжоу залишилися лише порівняно недавно почали службу Далінскі і льотчик Громов. З нами їхали Коротаєв і Галоган, льотчик - винищувач Золотарьов, який на наших очах своїми героїчними вчинками в останньому повітряному бою над Ланьчжоу.
У день, коли наш величезний автомобільний кортеж рушив у далеку дорогу, світило сонце, злегка морозило. Вже залишився позаду залізобетонний міст через бурхливу Хуанхе. Ось західна околиця міста, звідки недавно ми спостерігали останній наліт японських бомбардувальників і сутичку з ними. Дорога повертає вправо, звиваючись між великими, що стоять точно величезні стоги сіна скелями передгір'я. За цими скелями сховався Ланьчжоу, а за ним і високий лівий бере Хуанхе з білою огорожею буддійського монастиря і стрункою пагодою на самій його верхівці.
Кам'янистий грейдер, обрамлений глибокими кюветами (робота радянських дорожньо - будівельних машин), йде в північно-західному напрямку вздовж спускаються до нього зліва передгір'їв Наньшаньского хребта. Справа протягом декількох сот кілометрів тягнуться залишки Великої китайської стіни. Коли - то це було грандіозне для свого часу споруда шириною чотири метри і заввишки більше восьми метрів. Нині стіна має вигляд звичайного валу шириною метра півтора і висотою два - три на кшталт тих дували, які на кожному кроці зустрічаються в наших середньоазіатських республіках. У багатьох місцях стіна зруйнована повністю і протягом десятків метрів позначається на землі лише широкої опуклою смугою глини, розсипаної і розмитою. Але дещо - де в стіні збереглися значних розмірів ворота у вигляді пари чотиригранних усічених пірамід з глини, скам'янілої за дві з гаком тисячі років існування. Висота їх більше десяти метрів, ширина біля основи - не менше шести. Нічим не з'єднані між собою вгорі, ці недоладні піраміди важкувата нагромаджуються але сторонам широкого проїзду.
Приблизно на 35 - му кілометрі від Ланьчжоу, біля містечка Гулан, стіна повертала вправо від нашої дороги і роздвоювалася. Її права гілка йшла на схід, до далекого Пекіну. З дороги далеко було видно, як звивистій жовтуватою стрічкою легендарне спорудження давнини дереться по відрогів Наньшаня і втрачається високо в горах. Ліве ж відгалуження стіни описує дугу, яка потім круто повертає назад і у Юнчана повертається до наземної трасі нашої "експедиції".
Місцевість, по якій ми їхали, була пустельною, безлюдною. За всю дорогу зустрівся єдиний короваї з двох десятків навантажених верблюдів. У день проїжджали не більше 200 - 300 км. Робилися часті, хоча і короткочасні, зупинки - чекали відсталих машин. Ночували в придорожніх населених пунктах. Вранці, після сніданку, нас постачали в дорогу сухим пайком. Я заправляв мій термос солодким чаєм, яким напував в дорозі хворих.
У Турфане було тихо і по - весняному тепло, світило яскраве сонце, набухали нирки дерев, з талої землі пробивалися
перші зелені стрілки трави. Відпочивали, гріючись на сонці і ліниво пережовуючи їжу, верблюди проходять караванів.
Після Урумчі дорога поступово спробувала, заглиблюючись в гори. Кругле гірське озеро Сайра - Нор об'їжджали з південно - сходу, описуючи дугу по стрімкому, підмито березі, з якого глибоко внизу виднівся озерний лід. Сліпучо-біла крижана гладь озера блищала на сонці так яскраво, що було боляче дивитися.
Мальовничий Талкінскій перевал. Серед засніжених вершин Джунгарского Алатау, зарослих стройовими соснами і Тяньшаньский ялинами, розташувалося невелике лісове господарство, що складається з декількох будиночків, в яких жили лісоруби і лісопильника. Тут ми провели нашу останню ніч на території Китаю. Майже до самого смерку чулися приглушене відстанню повизгивание пив, дробовий стукіт сокир.
У другій половині наступного дня ми зупинилися у низького довгого одноповерхового приміщення китайської прикордонної застави для оформлення нашого переїзду через кордон. Коли автоколона вступила на "нічийну смугу", від вишки з нашого боку вибіг солдат з гвинтівкою напереваги. Всі ми дивилися на нього. У тиші хто - то, стримуючи хвилювання, неголосно, ніби сам до себе, з теплою ноткою в голосі промовив: "Ось він - російський солдат".
Переговори прикордонника з сиділи в головній машині були короткими: солдат обмінявся умовними знаками з спостерігачем на вишці, і ми рушили далі.
Було початок квітня 1939 р Потрібно самому пережити щось подібне, щоб збагнути, як радісно повернення на батьківщину після довгої і небезпечної роботи за кордоном.
Позаду залишився страждає і бореться Китай. З цією країною нас пов'язувало тепер багато. Її народу ми віддали максимум того, що кожен з нас міг дати в тій конкретній обстановці, допомагаючи боротися з агресором. В землі Китаю залишилися лежати наші товариші, які пожертвували життям заради свободи китайського народу. Нас не покидало почуття чесно виконаного обов'язку ...
Вечірній поїзд Новосибірськ - Ташкент доставив нас в Алма - Ату. Вся група добровольців незабаром пройшла далі, в Москву, а мені командування дозволило заїхати в Ташкент до сім'ї.
Непомітно пролетіли дні відпустки, і ось я їду в Москву - звітувати про роботу за кордоном. Тут я зустрівся майже з усіма товаришами, які приїхали раніше за мене. У числі перших привітав Сидора Васильовича Слюсарева з нагородженням Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Через місяць, повернувшись до Ташкента, я відновив роботу в Окружний військово - лікарської комісії Туркестанського військового округу.
... Восени 1942 р відряджений в діючу армію, я як - то, будучи в Москві, обідав на Павелецькому вокзалі. Мені здалося, що сидить навпроти людина пильно дивиться на мене. Я підняв голову і побачив молодого льотчика з цілим набором орденів і медалей на грудях. Він дійсно дивився на мене веселими очима знайомої людини. Я відразу впізнав у ньому одного зі стрільців - радистів, що служили в загоні бомбардувальників Слюсарева. Привіталися, розговорилися. Мій співрозмовник за останні три роки став бойовим льотчиком. Він розповів і наших спільних друзів. Від нього я дізнався, що командир ескадрильї бомбардувальників П. Вовна, мій сусід по ліжку хен'янского гуртожитку, взимку 1940 року під час війни з білофінами вилетів на бойове завдання і не повернувся.
Трагічно склалася доля П. М. Журавльова. Влітку 1943р. начальник медико - санітарної служби 4 - го Українського фронту генерал - майор Устинов віз мене в польовий штаб фронту до хворого командувачу фронтом генерал - полковнику Толбухіну. Тоді, з розмови з Устиновим, я дізнався про передчасну кончину Петра Мироновича. Він мав звання генерал - майора медичної служби. В якості одного із заступників начальника Головного військово - медичного управління Радянської Армії Журавльов виїхав на фронт для короткочасної інспекції і в дорозі підірвався на міні.
Виконуючи свої інтернаціональний обов'язок, ми на кожному кроці відчували непідробне прихильність до нас китайського парода. Ми бачили, з якою серцевої вдячністю приймали китайці своєчасну, величезну і безкорисливу допомогу нашого народу, без якої навряд чи була можлива скільки - небудь ефективна боротьба Китаю з агресором. Китайці по достоїнству оцінили чималі жертви, принесені радянськими людьми в ім'я захисту національної незалежності їхньої країни. Вони бачили в радянських людей рідних братів, які прийшли до них на допомогу у важку годину.

Автор С. С. Белолипецкий