Україна в роки першої світової війни

Україна в роки першої світової війни

зміст

1. Україна в роки першої світової війни

1.1 Українське питання в передвоєнних міжнародних відносинах

1.2 Ставлення до війни різних політичних партій в Україні

1.3 Військові дії на українських землях у 1914-1916 рр.

1.4 Політика російських, австро-угорських і німецьких властей на українських землях

Список використаних джерел

За десятиліття, що минули після закінчення першої світової війни, до її наслідків і уроків зверталося не одне покоління істориків з метою всебічно проаналізувати події тих трагічних років, відповісти на питання про її причини і можливості запобігання.

В історичних працях, документальних збірниках, мемуарній літературі, присвячених цій події, більшість дослідників роблять висновок, що запобігання війни було неможливо через переплетення геополітичних і соціально-економічних протиріч між державами.

Приводом до війни послужило вбивство 28 червня 1914 р членом сербської націоналістичної організації Г. Принципом в Сараєво, столиці Боснії, спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда. Австрійський уряд звинуватило в цьому Сербію, вручило її уряду ультиматум і 28 липня 1914 р початок військові дії. Монархію Габсбургів підтримала кайзерівська Німеччина. На захист Сербії виступила Російська імперія, яка почала загальну мобілізацію.1 серпня 1914 року Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня - Франції, а 4 серпня - війну Німеччині оголосила Англія. Почалася перша світова війна, яка тривала до листопада 1918 року. У цю війну було втягнуто 38 держав світу з населенням в 1,5 млрд. Чоловік. За роки війни в діючу армію було мобілізовано 73,5 млн. Чоловік, 10 млн. З яких загинули і 20 млн. Було поранено.

Головною причиною першої світової війни були економічні та політичні протиріччя між державами двох військових блоків - Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина та Італія) і Антанти (Росії, Франції та Англії). Кожна з воюючих країн відповідно до своїх національних інтересів будувала свої плани щодо України. Причому кожна з них відкрито про свої наміри не заявляв, але розуміла, що Україна географічно знаходиться в центрі Європи і безпосередньо впливає на рішення політичних і економічних проблем.

Австро-Угорська імперія виношувала плани розширення своєї території за рахунок Волині і Поділлі, які перебували в складі Російської імперії.

Російські правлячі кола дотримувалися позиції законності її володінь і не хотіли зважати на те, що всі ці території були приєднані внаслідок експансіоністської політики царату. Крім того, царська Росія мала на меті приєднати Галичину, Буковину і Закарпаття під виглядом приєднання споконвічних "російських земель" і возз'єднання українського народу.

Відносини між Росією і Австро-Угорщиною щодо України визначалися переважно слов'янофільської шовіністичної ідеології, якої було притаманне негативне ставлення до розвитку української культури в Галичині і прагнення до "возз'єднання пригнобленої Русі" з Росією на принципах етнографічного єдності. Між Росією і Австро-Угорщиною йшла боротьба за гегемонію в слов'янському світі, яка неминуче позначалася на територіальну єдність України.

У роки першої світової війни український народ опинився між двома протиборчими сторонами. Близько 3,5 млн. Українців у цій війні виступили на боці російської армії і 250 тис. - на боці Австро-Угорщини. Трагедія українського народу полягала в тому, що українці змушені були воювати на своїй землі не тільки за інтереси тих імперій, які їх гнобили, а й вбивати один одного.

Грандіозні плани щодо України в роки першої світової війни були і у кайзерівської Німеччини. Передбачалася окупація "Середньої Європи", до якої приєднувалися на сході України, Білорусь і Прибалтика. Особлива роль відводилася Україні, яка повинна була стати відправним пунктом для майбутнього завоювання Німеччиною світового простору. Експансіоністські плани Німеччини зв'язувалися з військовим ослабленням Російської імперії, відділенням від неї України. Німеччина виходила з того, що Росія як велика держава завжди несло загрозу для центральних країн Європи, тому прагнула послабити її могутність і геополітичний вплив.

Плани Німеччини щодо України не обмежувалися тільки геополітичними намірами, існували також економічні інтереси. Вона розглядала Україну як житницю Європи. Натякаючи на незалежність, кайзерівська Німеччина в той же час бачила в Україні перш за все колонію, яка стане головною базою постачання продовольства і сировини.

В геополітичному плані тісно перепліталися інтереси інших держав - Англії і Франції. Буржуазія цих країн прагнула зайняти панівні позиції на півдні України і в Криму.

Польське населення Російської та Австро-Вегерской імперій розраховувало на відродження в ході війни польської державності, з включенням до складу майбутньої Польщі галицьких і західноукраїнських земель як "історично польських". Про приєднання частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту мріяла Румунія.

Посилена увага до України пояснювалося не тільки перспективними планами територіальних надбань, а й стратегічними розрахунками на найближчу перспективу. Майбутні військові суперники прагнули підірвати потенційне могутність протилежного боку шляхом провокування в ній сепаратистських рухів. Наприклад, значний інтерес до України напередодні війни проявляли міністерства закордонних справ і преса Англії і Франції. Вони прагнули так "зрежисирувати" події, щоб в результаті розвитку українського сепаратистського руху послабити Австро-Угорщину. Швеція, навпаки, слідом за Німеччиною, очікувала такої ж результат, але вже щодо Росії. У боротьбі за контроль над чорноморськими протоками на подібний варіант розвитку подій розраховувала Туреччина.

Звичайно, найбільше зусиль докладали найближчі сусіди українців. Так, при Міністерстві закордонних справ Австро-Угорщини був створений спеціальний відділ - "Українська агітація". Його метою була конкретна ідеологічна обробка українців. У Міністерстві закордонних справ Німеччини подібний відділ функціонував ще з 1897 року. Він збирав інформацію, аналізував проблеми українських земель, налагоджував контакти з прихильниками Німеччини (потрібними людьми). Ця діяльність тривала і під час війни. Восени 1915 року в Берліні було створено товариство "Україна", яке видавало журнал "Майбутнє Східної Європи", в якому українська тематика займала провідні позиції. "Українському питанню" значна увага напередодні і в ході війни приділялася і в Росії.

У перші дні після початку війни політичні партії та громадські організації в воюючих країнах розгорнули пропагандистську кампанію в підтримку військових дій своїх урядів.

У складному становищі опинилися українські національні партії, так як вони діяли як в австро-угорської, так і в російській частинах України в умовах заборони і переслідування з боку центральної влади та місцевої адміністрації. В таких складних умовах політичних партій належало виробити певну позицію по відношенню до подій, що відбувалися на українських землях.

Україна перша світова війна

У своїй праці "Відродження нації" В. Винниченко писав про політичну орієнтацію українських політиків в умовах війни. До першої групи він відносив тих українських політиків, кого війна застала на території Росії, хто вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Друга група українських політиків, особливо українців Галичини, орієнтувалася на перемогу Австро-Угорщини у війні і перехід під її протекторат всієї України. Третю групу становили політики, які орієнтувалися нема на Росію, Австро-Угорщини або Німеччини, а виключно на власні сили українського народу. До цієї групи належали представники переважно соціалістичних партій.

Хід війни дуже швидко показав не тільки відсутність організаційної єдності українського національного руху, але і відсутність загальних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох сторін лінії фронту поспішили висловити повну лояльність до власних монархиям.

Демонструючи свою довіру до царизму політичні діячі підтримали його військові зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, в Союз земств і міст Південно-Західного фронту входили українські ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Нікольський. Вони відкрили і містили на свої кошти приватні лазарети для поранених воїнів. У них же було організовано навчання грамоті і різним ремеслам.

З початком війни активізувало свою діяльність Товариство українських поступовців (ТУП) .12 серпня 1914 р ТУП виступило з декларацією "Війна і українці" за підписом С. Петлюри, редактора "Украинской жизни", яка видавалася в Москві. У декларації виражалася впевненість, що українці "виконають своє зобов'язання громадян Росії в цей важкий час до кінця". Одночасно в ній висловлювалася надія на те, що народності Росії, виконавши свій громадянський обов'язок перед нею, зможуть розраховувати на надання їм "і відповідних прав". Під час війни С. Петлюра залишався прихильником Антанти, не сумнівався в її перемозі. Він вважав, що приєднання Галичини і Буковини до Російської імперії відповідає українським інтересам, так як збільшить силу і роль українського елементу і в кінцевому підсумку призведе до визнання Петербургом культурних і політичних прав українського народу.

Київська газета "Рада" у передовій статті закликала українців охороняти Російська держава, бо цим вони будуть охороняти власну землю від ворога.

В ході війни погляди поступовців змінювалися. Рада ТУП вирішила утриматися від звернень як на підтримку війни, так і проти, і зайняла нейтральну позицію. У 1916 р члени ТУП виступили проти війни і підтримки будь-якої з воюючих сторін. Визначаючи свої завдання в декларації "Наша позиція" поступовців підкреслювали, що вони боролися і боротимуться за "демократичну автономію України, гарантовану федерацією рівноправних народів, за забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу".

На іншій політичній платформі стояли українські партії в Австро-Венгріі.2 серпня 1914 року у Львові була заснована Головна українська рада (ГУР), до якої увійшли представники трьох провідних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано К. Левицький. Головна українська рада повинна була захищати інтереси українського народу в Австро-Венгріі.3 серпня ГУР видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала одностайно виступити проти царської Росії.

Однією з важливих задач, якою займалася ГУР була організація в австрійській армії окремої української військової частини, яка повинна була стати основою майбутньої національної армії. Австрійське командування дало згоду на формування українського легіону під назвою "Українські січові стрільці" (УСС). Добровольцями в УСС записалося 30 тис. Чоловік. Австрійське командування дозволило озброїти тільки 2 тис. Чоловік. У складі УСС були майбутні українські політики, вчені, літератори, журналісти, які залишили добре документовану історію УСС і багате літературно-письмову спадщину.

У серпні 1914 ргрупа діячів українського визвольного руху, які змушені були виїхати з Наддніпрянської України утворили у Львові Союз визволення України (СВУ). Його організаторами були Д. Донцов, В. Дорошенко, Н. Залізняк, А. Жук, О. Скоропис - Йолтуховський. Союз опублікував відозву "До українського народу в Росії" і звернення "До громадської думки Європи", в яких прагнув довести, що самостійна Україна зможе стати опорою для Європи в боротьбі з російською експансією. Він також опублікував "Платформу Союзу", в якій йшлося про те, що український народ має право на національну самостійність. Майбутня держава уявлялося їм як конституційна монархія з демократичним ладом. До складу СОУ входили в основному представники лівих партій - соціал - демократи, колишні рупівців, члени "Спілки", групи українських есерів. Союз розглядав себе як зародок майбутнього українського уряду. Після окупації Львова російськими військами члени СОУ переїхали до Відня. Союз проіснував майже до закінчення війни.

Москвофіли, які виїхали із західноукраїнських земель, заснували в Києві Карпато-російський визвольний комітет, який закликав галицьких українців зустрічати російську армію як визволительку.

У складних умовах опинилися соціалістичні партії. У підпіллі ліві соціал-демократичні партії керувалися положеннями, сформульованими більшовиком В. Леніним в маніфесті ЦК РСДРП "Війна і російська соціал-демократія". Виходячи з інтересів боротьби за перемогу соціалізму, він висунув гасло: "перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і поразки свого уряду в імперіалістичній війні".

Україна стала ареною військових дій в першій світовій війні. За її території проходив Південно-Західний фронт, який простягнувся від Івангорода до Кам'янець-Подільського загальною протяжністю 450 кілометрів. До його складу на початку війни входили чотири російські армії: 4-я і 5-я були розташовані в напрямку на Перемишль і Львів, 3-тя і 8-я - на Львів і Галич. Їм протистояли чотири австро-угорські армії.

Бойові дії на Південно-Західному фронті почалися в Галичині. Галицька битва тривала з 6 серпня по 13 вересня 1914 року. З обох сторін у ній брало участь близько 1,5 млн. Чоловік - 700 тис. Російських і близько 830 тис. Австро-угорських солдатів і офіцерів. Військово-оперативна обстановка на початку військових дій для 4-й і 5-й російських армій була сприятливою і вони змушені були відступити на північ до міст Красник і Томашов. Але оперативний простір успішно використовували лівофлангові 3-тя і 8-а армії, які почали наступ з району Дубна і Проскурова в напрямку на Львів і Галич. На притоках Дністра - берегах річок Золота Липа (13-15 серпня 1914 г.) і Гнила Липа (16-18 серпня) вони подолали опір австрійських військ і змусили їх відступити. Успішний наступ закінчилося взяттям 3 вересня Львова і 4 вересня - Галича. Австрійські війська відступили до річок Сян і Дунаєць. Російські війська блокували добре укріплену фортецю Перемишль і вийшли на рубіж річки Вислока, яка знаходиться на відстані 80 км від Кракова.

В результаті Галицької битви російські війська зайняли всю східну частину Західної Галичини і майже всю Буковину з м Чернівці. В ході цієї операції австрійська армія втратила 400 тис. Чоловік, в т. Ч.100 тис. Військовополоненими, 400 знарядь. Плани німецького командування втримати Східний фронт тільки силами Австро-Угорщини зазнали краху.

Під час проведення бойових дій на західноукраїнських землях загострилася оперативна обстановка на півдні. На стороні австро-німецького блоку у війну вступила Туреччина. В акваторію Чорного моря через Дарданелли увійшли німецькі крейсери "Гебен" і "Бреслау" і разом з турецьким флотом потіснили англо-французькі ескадри, в жовтні 1914 р раптово обстріляли Севастополь, Одесу, Феодосію і Новоросійськ. Для Росії з'явився ще один фронт - Кавказький.

В кінці 1914 року як на Західному, так і на східному фронтах були припинені активні бойові дії, почався етап позиційної війни, що свідчило про крах німецького плану блискавичної настання. Важливу роль в провалі цього плану зіграла російська армія, яка своїми активними діями відтягнула на Східний фронт значні германо-австрійські сили. Антанта змусила країни Четверного союзу воювати на два фронти, але перемоги теж не досягла.

У 1915 р країни Четверного союзу змінили стратегічну спрямованість головного удару. З метою розгрому Росії його центр був зміщений на Східний фронт. Це давало можливість союзникам істотно поповнити матеріальні ресурси, після чого можна було зосередитися на розгромі Англії і Франції.

Розробляли свою стратегію і тактику і країни Антанти. У стратегічному відношенні ставилося завдання наступу на Берлін і вступ на територію Угорщини шляхом активних військових дій в Карпатах. Але ці плани були відірвані від об'єктивної дійсності. Головним їх недоліком було те, що вони недостатньо враховували матеріальне забезпечення військових операцій. У російській армії не вистачало озброєння, боєприпасів, одягу, взуття, продуктів харчування.

Протягом лютого-березня 1915 року російські армії вели бої в Карпатах. Їх результатом була капітуляція гарнізону фортеці Перемишль, захоплення 120 тис. Військовополонених і 900 знарядь.

Реалізуючи свої стратегічні плани по розгрому Росії, австро-німецьке командування перекинуло із Західного фронту на Східний великі людські резерви, техніку і боєприпаси. Готуючись до головного удару в Галичині, німецьке командування створило з передислокованих частин 11-у армію під командуванням генерала Макензена. У взаємодії з 4-й австрійською армією вона зосереджується на прориві російського фронту між містами Голиця і Громник. Добре технічно забезпечені, маючи перевагу в артилерії, германо-австрійські війська в середині 1915 р перейшли в наступ.

Російські війська, не маючи в достатній кількості озброєння і боєприпасів, не могли протистояти наступленію.3-я російська армія під командуванням Радко-Дмитрієва до кінця квітня відступила за річку Сян. Почалося відступ і інших армій Південно-Західного фронта.8,9 і 11 російські армії протягом травня 1915 р залишили Перемишль і відступили за Дністер. У липні 1915 року російські війська залишили Львів і більшу частину Галичини.

Щоб не допустити оточення своїх військ між Віслою і Бугом, російське командування почало загальний відступ. До осені 1915 року російські війська залишили Польщу, Литву, частину Латвії та Білорусі. Під Австро-німецьку окупацію потрапили українські землі - Східна Галичина, Північна Буковина і п'ять повітів Волині.

До жовтня 1915 р Східний фронт проходив по лінії Чернівці - Тернопіль - Дубно - Пінськ - Барановичі - Двінська - Рига. Австро-німецьке командування не змогло досягти своєї стратегічної мети - вивести Росію з війни, хоча вона і зазнала великих втрат. Чи не реалізувала своїх стратегічних планів і Росія. Війна знову набула позиційного характеру.

Для 1916 року була характерна найвища активність і широта військових дій на Східному фронті. Навесні 1916 р лінія Південно-Західного фронту простяглася на 400 км від Пінська боліт до румунського кордону. Фронт тримали чотири російські армії: 7-а, 8-а, 11-а і 19-я загальною чисельністю близько 639 тис. Солдатів і офіцерів. На їх озброєнні було 1 770 легких і 168 важких знарядь. Відповідно австро-німецькі війська мали 475 тис. Чоловік 1300 легких і 545 важких знарядь.

Головнокомандувачем Південно-Західним фронтом був призначений генерал Олексій Брусилов. Досконально вивчивши обстановку, він ретельно розробив бойову операцію прориву по всьому фронту. Її реалізація почалася масової артпідготовкою 4 червня 1916 року і тривала по всій лінії фронту від 8 до 48 годин. Після цього всі чотири армії перейшли в наступ і незабаром прорвали фронт австрійських військ, які почали відступ 7 червня. Розгромивши 4-ю австрійську армію, 8-а російська армія зайняла Луцьк. Наступ тривав три дні, протягом яких в полон потрапило близько 100 тис. Чоловік. На лівому фланзі зусиллями 9-ї армії були взяті Чернівці. За місяць наступальної операції, до середини серпня 1916 р російські війська підійшли до Карпатських перевалів, звільнивши від австрійських військ територію Буковини і Південної Галичини. На початку вересня Південно-Західний фронт простягнувся по лінії річок Стохід - Кислін - Золочів - Бережани - Галич - Ворохта. На цій лінії наступ припинилося через нестачу боєприпасів, продовольства, одягу в арміях. Наступальні операції 1916 р мали велике значення, так як була значно підірвана боєготовність австро-угорської армії, яка втратила убитими і військовополоненими близько 500 тис. Чоловік. Німецькі війська змушені були припинити наступ на Західному фронті і перекинути на Східний фронт 11 дивізій. У серпні 1916 року в війну проти Четверного союзу вступила Румунія. До кінця 1916 р війна знову набула позиційного характеру.

Внаслідок того, що військові дії в ході першої світової війни проходила на території України, український національний рух переслідувалося урядами і Австро-Угорської, і Російської імперій.

Війна, що почалася на Балканах, була в певній мірі результатом негативного ставлення Росії до українського руху в Галичині. Російські офіційні кола розглядали Галичину як осередок українського сепаратизму. Цьому сприяло і український національний рух, перш за все в Австро-Угорщині, яка мала тенденцію до його поширенню на Придніпровську України.

Росія робила все можливе, щоб запобігти поширенню цього руху зі Львова на Придніпровську України. Росію турбували політичні досягнення українців на парламентських виборах 1913 року в Віденський парламент, в який пройшло 30 українців і лише 1 москвофіл (на попередніх виборах 12 українців і 8 москвофілів), а також їх вплив у Львівському сеймі. Тому для Росії було необхідним покінчити з центром українського відродження в Галичині.

Трагедія українського національного руху полягала в тому, що його представники, не маючи власної державності, щоб захистити свої інтереси, розділені територіально, були змушені воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси.

З початком війни в Австро-Угорської імперії розгорнулася боротьба з українським рухом. За підозрами в русофільство українців арештовували, висилали, знищували. Тисячі людей були заарештовані і відправлені в спеціальні табори в Австрії, де їх без суду і слідства роками тримали в найтяжких умовах. За неповними даними 36 тис. Українців, у т. Ч. Стариків і жінок, було розстріляно і повішено і стільки ж українських ув'язнених загинули в австрійських концентраційних таборах.

Царський уряд вже в перші дні війни почало здійснювати широкомасштабні антиукраїнські акції, прагнучи знищити національно - визвольний рух, вважаючи його "сепаратизмом" і "мазепинством". Ці акції були спрямовані насамперед проти друкованих органів "Просвіти" і клубів. У Києві було призупинено видання газети "Рада", щомісячного видання "Літературно-наукові известия" і "Українська хата", популярного тижневика "Село". Редактора "Української хати" П. Богацького заслали до Східного Сибіру. Багато політичні та культурні діячі виявилися на засланні. Так, М. Грушевський після повернення в 1914 р до Києва був заарештований і засланий спочатку до Симбірська, потім до Казані. У 1916 р його перевели до Москви під гласний нагляд поліції, де він і перебував до березня 1917 року.

Успіхи російських військ в Галицькій операції дали можливість розширити репресії і переслідування "мазепинців" в цьому регіоні України. З окупованих територій царський уряд утворив Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке очолив чорносотенець граф Г. Бобринський. Він заявляв, що "Східна Галичина і Лемківщина ізпокон століть частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було російським, лад їх тому повинен бути заснований на російських засадах. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон та устрій".

Слідом за цим було розроблено новий адміністративний поділ земель.Генерал-губернаторство було розділено на чотири губернії - Перемишльску, Львівську, Тернопільську та Чернівецьку. Їх очолили російські чиновники і місцеві москвофіли, які почали репресії проти українців.

Політика російської адміністрації була спрямована на ліквідацію національної самосвідомості і так званого "мазепинського духу". Уже в жовтні 1914 р при генерал-губернаторові почав діяти жандармський відділ, який переслідував українських громадських діячів. У звіті жандармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кількох місяців було проведено близько 1000 обшуків 1200 арештів, 578 осіб за рішенням генерал-губернатора були заслані у віддалені райони Росії.

Особливо жорсткі репресії застосовувалися до священнослужителів греко-католицької церкви. Російська адміністрація заарештовувала їх і висилала до Сибіру. У Львові 19 вересня 1914 був заарештований митрополит А. Шептицький. Спочатку його вивезли до Курська, а потім в монастирську в'язницю в Суздалі, з якої він був звільнений тільки з початком революції 1917 року. У той же час позиції православ'я в генерал-губернаторстві зміцнювалися. Здійснення "православної акції" Св. Синод поклав на архієпископа Волинського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначалися православні настоятелі, які прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і силою звернути населення в православ'я.

Ще більшим трагізмом обернулося для українського руху відступ російських військ. Відступаючи, вони спустошували край, масово вивозили на Схід населення. Було розграбовано багато українських установ культури, зокрема Наукове товариство ім. Шевченко, вивезені цінні предмети з музею і бібліотеки Народного дому у Львові. Наступали австрійські війська проводили таку ж руйнівну роботу, що і відступали російські: переслідували українців, заарештовували і ув'язнювали населення за звинуваченням у шпигунстві на користь росіян, здійснювали суди і розстріли мирних жителів.

Поразка російської армії в 1915 р зумовили зміни в ставленні російської громадськості і урядових кіл до українського питання. Лідер конституційних демократів П. Мілюков домігся прийняття партією резолюції про визнання прав українців на широке культурне самовизначення. На сесії Державної думи він, а також депутати Н. Суханов, М. Чхеїдзе виступили з різким засудженням політики Росії в Галичині. На одному з думських засідань фракції соціал-демократів і трудовиків був поданий запит щодо заборони української преси. Під час дискусії з цього питання позиція уряду була піддана різкій критики в виступах депутатів І. Александрова, А. Дзюбинський, Н. Чхеїдзе.

Резонансне значення мало лист Красноярського єпископа Никона в журналі "Біржові відомості" за червень 1915 року під назвою "Орли і ворони" щодо реакції російського духовенства і адміністрації, які підтримали антиукраїнську політику царизму.

В активну боротьбу включилися громадські діячі України. У Державну думу звернулася українська делегація в складі професора Є. Іванова, письменниці С. Русової і журналіста Ф. Матушевського з меморандумом про потреби народної освіти в Україні та про необхідність введення української мови в школі.

Активний рух за відродження української культури і освіти розгорнулося на місцях. На різних губернських і повітових, професійних і громадських зборах приймалися рішення про введення української мови в школах, свободи української преси, діяльності "Просвіти" та інших культурно-освітніх організацій.

Значну роль у відновленні української суспільно - політичного і культурного життя грали Союз визволення України та Товариство українських поступовців. Незважаючи на те, що СОУ підтримував Німеччину, але одночасно він виступав за припинення війни і висловлював надію на те, що "всі цивілізовані народи світу, в тому числі і український, має повну свободу для вирішення своєї долі і організації політичних, суспільних та економічних зв'язків зі своїми сусідами згідно своїх бажань ". Однак обидві організації обмежилися лише деклараціями. Конкретних практичних дій в умовах війни вони не робили.

Запровадження воєнного стану посилило репресії з боку царських властей: була введена цензура, що значно погіршило політичну роботу в масах.

З самого початку воєнних дій наклали відбиток на всі сфери внутрішнього життя України. Перш за все війна істотно підірвала продуктивні сили. В армію було мобілізовано близько половини працездатного чоловічого населення України: у Волинській губернії - 49,9%, Київській - 51,8, Полтавській - 49,4, Харківській - 49,1, Чернігівській - 50,6%. Дещо менше був відсоток мобілізованих в Катеринославській губернії (34,2%), промисловість якої безпосередньо працювала на військові потреби. Дефіцит робочої сили в містах (у різних галузях промисловості - на 25-30%) покривався за рахунок жінок, підлітків, військовополонених, селян.

Поповнення підприємств за рахунок вихідців з села суттєво ускладнювало гостру ситуацію з робочими руками в сільському господарстві. Повсюдне погіршення якісного складу робочих призводило до різкого падіння продуктивності праці. Кризові явища набули величезних масштабів. Н а протягом 1914-1916 рр. в Україні було закрито понад 1400 підприємств і припинили роботу 26 доменних печей.

В Галичині за роки війни було зруйновано близько 40% господарських та житлових будівель, близько 1,5 тис. Промислових об'єктів. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3.

Перша світова війна мала негативні наслідки і для сільського господарства. В Україні посівні площі скоротилися на 1889 тис. Десятин, в середньому на 8% знизилася врожайність, збір зернових зменшувався на 200 млн. Пудів щорічно. Кількість зерна, зібраного в 1916 р, зменшилася в порівнянні з 1913 р на 27, а його товарна частина - на 32,6%.

Серед народних мас посилювалося невдоволення війною, господарської розрухою в країні, взагалі політикою самодержавства. Збільшувалася кількість страйків, які охоплювали всі промислові центри. Якщо в 1915 р в Україні відбулося 113 страйків, в яких брало участь 48 тис. Робітників, то в 1916 р їх кількість зросла до 218, а число учасників відповідно до 193 тисяч. Зросла кількість виступів селян, посилилися антивоєнні настрої солдатів. Країна стояла перед новим революційним вибухом.

1. Британ В.Т., Висоцький О.Ю. Історія України з давнини до качана XXI століття. Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: НМетАУ, 2007.170 з

2. А.I. Чуйний Iсторії України / А.I. Чуйний - Киiв, 2006

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України / Грушевський М. - "БАО", 2004 - 768 с.

4. Ісакова Н.П. Історія України в схемах и таблицях / Ісакова Н.П. - К., 2005.