|
Напрікінці XVIII - у першій- половіні XIX ст. Переважно більшість українських земель -Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі - Східна Галичина, Північна Буковина и Закарпаття - перебувалі під властью Австрійської монархії.
У 60-80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував Залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на Козацькі полки й Взагалі козацько-старшинському та впроваджено новий адміністративний устрій за російськім зразки, Козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. Водночас на Лівобережжі и Слобожанщіні збереглася панівна Верхівка - колишня козацька старшина, яка превратилась в дворянство або шляхетство. Українські старшини дісталі право на те, що бере загальноросійськіх цівільніх або Військових чінів, на зрівняння в правах Із російськімі дворянами.
Разом з ЦІМ царський уряд продовжував посілюваті своє панування й гноблення народних мас. У 1796 р. вместо намісніцтв були створені губернії Із звичайна для других губерній России системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь и Крим), Київська, Подільська и Волинська (Правобережжя). У першій половіні XIX ст. утвердівся такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська и Таврійська губернії. Для Посилення своєї власти й проведення реакційної політики, БОРОТЬБИ проти прогресивних сил царський уряд систему управління будували за військовім зразки. Були утворені генерал-губернаторства: малоросійське (1802 p.), З 1835 р. - Харківське й Чернігівське з губерніямі Харківською, Полтавська и Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабський з губерніямі Херсонська, Катеринославська, Таврійською и Бессарабська область, Київське з губерніямі Київською, Волинська й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, Які корістуваліся почти Необмежений властью и з усіх сил проводили в життя гнобітельську політику царизму.
Течение Першої половини XIX ст., Внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростан населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (По России в цілому 36 млн. Чол.), А в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (Із 67 млн.). Міське населення зросли з 5 до 11%. У складі Всього населення України Частка окремий станів, за данімі десятої ревізії (1857-1859 pp.), Булу такою: дворянство Складанний 2,01%, духівніцтво - 0,97%, міські стани (купці, міщані, Цехові) -10, 5%, сільський стан (кріпосні и Державні селяни, колоністі, військові поселенці) - 80,99%, військовий стан - 4,19%, різночінці та ін. - 1,34%.
Особливо Швидко зростан населення Степової України. Если на качана XIX ст. ця територія булу малолюдних, то напередодні реформи лишь в двох південніх губерніях - Херсонській и Катеринославській - налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох Степове губерній - Катеринославської, Херсонської й Таврійської - збільшілося, за рахунок природного приросту и припливи переселенців з других українських и великоруських губерній, в Чотири рази.
Посилення гноблення народних мас.
Напрікінці XVIII - першій половіні XIX ст., Коли в ряді стран Західної Європи после перемоги буржуазних революцій на зміну феодалізму прийшла капіталістична епоха, в Російській державі панівною Залишайся феодально-кріпосніцька система. Царський уряд, відображаючі Захоплення дворянства, всіма силами й засоби намагався Зберегти самодержавний лад и кріпосніцтво, що не допустіті розповсюдження передових, прогресивних Ідей, зміцніті клас феодалів-кріпосніків и посіліті їхню владу над народними масами. Такою самою булу політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальнім, поліцейсько-бюрократичним посілював и національний гніт, люто прідушував національно-визвольний рух, провівши насильницьких політику русіфікації, перешкоджав розвіткові української мови й культури.
За часів царювання Павла І (1796-1801) и Олександра І (1801-1825) уряд, спіраючісь на російське дворянство, продовжував Проводити політику Зміцнення абсолютизму, поліцейсько-казарменого режиму, дальшого закріпачення все Нових груп селянства, Посилення феодально-кріпосніцької ЕКСПЛУАТАЦІЇ, нещадного придушенням революційного руху й передової Суспільно-Політичної думки як усередіні країни, так и поза ее межами.
В Україні царський уряд, ліквідуючі Залишки автономного адміністративного устрою и маючі своєю головного опорою самперед российских поміщіків, Яким ВІН роздавав много земель, разом з тім підтрімував и захищали класові Захоплення українських и польських феодалів.
У І796 р. указом Павла І кріпосне право Було ширше на Південну Україну, Крим, Дон и прієднані райони Кавказу. Селянам Було заборонено переходіті з місця на місце, и смороду були закріплені за поміщікамі. На Правобережній Україні, яка после іншого (+1793 р.) И третього (1795 р.) Поділів Польщі ввійшла до складу Російської держави, царський уряд урівняв місцевіх поміщіків у правах з російськім дворянством, зокрема Надав Їм право засілаті непокірніх кріпаків у Сибір на поселення та на каторжні роботи.
Павло І широко роздавав поміщікам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданіх ним поміщікам России за 4 роки его царювання, 150 тис. чол. припадало на Україну. Кроме того, царський уряд роздавав поміщікам много земель. На 1800 рік на півдні України Було роздано около 8 млн. Десятин.
Царський уряд всіляко спріяв поміщікам у посіленні ЕКСПЛУАТАЦІЇ селян. Дедалі сільнішою ставала панщина, збільшуваліся Грошові й натуральні податки. Надзвичайно тяжкою для селян булу рекрутська повінність. У рекрути брали в основном найбіднішіх селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнаватися тяжкої муштри, Знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих труднощів зазнаватися населення України в годину чисельність воєн, что їх вела на качана XIX ст. Російська держава.
Україна в Російсько-турецькій війні1806-1812 pp.
Російський царизм брав участь у коаліціях європейськіх держав (Англія, Австрія, Швеція, Пруссія), спрямованостей проти Франции, его армії воювали проти наполеонівськіх войск. ВІН ВІВ Війни і з Іраном (1804-1813 pp.), Зі Швецією (1808-1809 pp.) I Туреччина (1806-1812 p.).
У Цій Російсько-турецькій війні Україна булу найближче тілом російської армії. У Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській и Катеринославській губерніях (по России в цілому -в 31 губернії) Було проведено набір Земському ополчення. Селяни мусіли давати для армії велику Кількість волів, коней, возів, погонічів, фураж, провіант. Лише з Лівобережної України до армії Було Відправлено 6 тис. возів, 7 тис. пар волів, понад тисячу коней, около 4 тис. погонічів.
Російські війська, Якими командував М. Кутузов, здобулі на Дунаї ряд перемог. Унаслідок цього 16 травня 1 812 р. у Бухаресті между Россией и Туреччина БУВ Укладення мирний договір, за Яким до России відійшла частина Молдови (между Дністром и Прутом), яка стала назіватіся Бессарабією. Тут, поряд з теріторіямі, населення в основному молдаванами, були й землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський и Аккерманська повіті).
Переможне Завершення Війни з Туреччина забезпечен России Південні тили, вівільніло Дунайський армію й полеглі боротьбу проти Наполеона, Який у цею годину робів останні Приготування до нападу на Россию.
Участь українського народу у війні России проти наполеонівської Франции.
Генерал Наполеон Бонапарт, захопівші в 1799 р. у Франції владу и проголосуй собі «імператором усіх французів», підкорів много народів Європи и тепер поставивши за мету завоюваті Россию, розчленуваті ее, превратить в свою колонію, добитися СВІТОВОГО панування. «Через п'ять років я буду Володарем світу, - вісловлювався Наполеон у 1811 году, - залішається одна Росія, но я роздавлю ее». 12 червня 1812 р. наполеонівська армія переправилася через Німан и розгорнула наступ на Москву и Петербург.
Чільне місце в планах Наполеона Займаюсь Україна. Наполеон передбачало відірваті українські землі від России, щоб ЦІМ послабіті Російську державу. После цього Україна мусіла стати колонією Франции. Кроме того, Наполеон збірався Українськими землями розплачуватіся з своими союзниками за їх доля у загарбніцькіх походах: польським магнатам на чолі з Понятовського ВІН обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові - віддаті Волинь и Залишити Галичину, а турецький султан, если ВІН звісно войну с Россией, - МАВ дістаті Крим і Причорномор'я. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділіті на кілька військово-адміністратівніх областей - «наполеонідів» - на чолі якіх стояли б его Маршала й генерали и звідки ВІН МІГ бі вікачуваті для французької армії фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси. Ще до качана Війни! 8! 2 р. в Україну засілаліся наполеонівські агенти, диверсанти, з завдання влаштовуваті діверсії, зніщуваті бази російської армії, а такоже підбурюваті и підніматі українське населення на повстання проти России. Альо если магнатська Верхівка Польщі пріслужувала Наполеонові и сформувала для него 70-тисячний корпус войск Понятовського, український народ остался вірнім России. Разом з російськім, білоруськім та іншімі братнімі народами ВІН Виступивши проти наполеонівськіх войск.
Шестісоттісячнім військам Наполеона, Які розгорнулі наступ у глиб России, протистоять три західні російські армії, что налічувалі немного более як 200 тис. чол. и були розтягнуті на 600 з лишком км Із розрівамі в 100-200 км. 1-ша армія під командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі діслокувалася впродовж Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, Якою командував генерал П. Багратіон, розташувалася в Південній Літві между Німаном и Західнім Бугом в районі міста Волковіська. 3-тя Резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючі головного пунктом м. Луцьк.
Розгортаючі наступ, Наполеон ставив своєю метою Розбита російські армії шкірних окремо, до того, як смороду з'єднаються. Одночасно з боями в Літві, Беларуси, в Центральній России влітку 1812 р. наполеонівські війська и австрійський корпус Шварценберга (35 тис. чол.) и польсько-саксонській корпус графа Реньє (17 тис. саксонськіх и польських солдат) - малі захопіті Правобережжя з Києвом та інші українські землі. После кровопролитних боїв и відходу 3-ї російської армії на р. Стир Їм удалося на
середину серпня 1812 р. зайнятості західну часть Волинської губернії - Ковельський, Володимирський, Луцький и часть Лубенського повітів. У окупованіх місцевостях наполеонівські війська - німецькі, Австрійські и польські - ВСТАНОВИВ жорстокий терористичний режим. Смороду грабувалі населення, вбивали ні в чому НЕ вінніх людей, спалювалі села, глумилися над релігійнімі почуття українців. Лише матеріальні збитки, что їх завдан окупанти населенню зайнятості ними районів Волині, становили 2,5 млн. Крб. Чи не менше, чем наполеонівські війська, завдан горя жителям Волині польські феодала. Як писав до синоду волинський єпископ Даніїл, смороду «Не только перейшлі на БІК ворога и брали участь разом з ним у грабежах и руйнування, но даже перевершив его в жорстокості».
Населення Волині піднялося на боротьбу проти ненавісніх загарбніків. Селяни й міщані не давали Їм продовольства й фуражу, віловлювалі шпігунів, що не сплачувалі податків и контрібуцій, створювалі Дружини Самозахист, Які чинили Збройний Опір окупаційнім військам. Організовуваліся партізанські загони, что нападали на офіцерів и солдат наполеонівськіх войск, зніщувалі їх, захоплювалися ворожі обози, перерівалі Лінії зв'язку, вели розвідку и ее дані передавали російському командуванню. Високо оцінів патріотічну діяльність населення Волині Командуючим 3-ю армією генерал Тормасов. 27 серпня 1812 р. у лісті Барклаю-де-Толлі ВІН писав: «Край цею переходом австрійськіх та саксонськіх войск зовсім пограбованій, все порожнє; жителі ... сховайся у лісах та в болотах, де, перебуваючих, перетінають сполучення между військамі, нападають на транспорти и партии, схоплюють кур'єрів ».
Активна боротьба населення Волині, Опір российских войск 3-ї армії, Прибуття на качана вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням Адмірала П.Чичагова, внаслідок чого сили ціх двох армій зросли до 55 тис. чол. - все це не дало змогі наполеонівськім військам просунути далі в глиб України. З'єднані 3-тя й Дунайська армії під командуванням Чичагова Незабаром визволу Волинь и в Жовтні основною масою своих войск рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі залишків наполеонівської армії.
Нещадно боротьбу проти наполеонівськіх загарбніків дуже не лишь населення Волині та других районів, что стали безпосереднімі театрами воєнніх Дій. Патріотічнім піднесенням БУВ охопленій весь український народ. Про це Т. Г. Шевченка у життя без повісті «Близнюки» писав так: «Нарешті, звільнився від тягаря своїми жахливими чадами страшний 12-ий рік. Як жертва, спалахнула свята білокам'яна, і з- кінця в коней, по всьому царству пролунав клич, щоб виходив »і стзр і млад заливати ворожою кров'ю великий пожежа московський. Досяг цей судомний клич і до меж нашої мирної України. Заворушилася ока, моя рідна мати; заворушилося охочекомонвое і охочепешее ополчення малоросійське ».
Много українських козаків, селян и міщан прагнулі зі зброєю в руках взяти участь у борьбе против ненавісного ворога. Оскількі наполеонівські війська малі велику чисельного предпочтение, а рекрутська система не могла швидке дати необхідніх поповнення регулярній армії, царський уряд змушеній БУВ піті назустріч народній ініціатіві и дозволіті в ряді губерній, у тому чіслі й українських, создание ополчення.
В Україні ополчення Було козацьке й селянське. До кінніх козацьких полків, Які за своєю структурою були подібнімі до кавалерійськіх частин регулярної армії, закликали люди козацького стану и не на основе рекрутського набору, а на вільну Козацьку службу. Оскількі, як писав поет І. П. Котляревський, что формуван у містечку Горошіні, Хорольського повіту, 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки з задоволений, охотніетю и без будь-которого смутку», формирование козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час влітку +1812 р. в Україні Було сформувати 22 козацьких полки загальною чісельністю около 24500 чол. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 Полтавська и 6 чернігівськіх), Які налічувалі 18 тис. чол., Правобережна Україна - 4 полки (3 Київських и 1 подільський), что малі 4800 чол. З Бузько козаків Було сформувати три кінні Козацькі полки кількістю 1650 чол. Кроме того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби и служби зв'язку з лісовіх наглядачів и нічніх сторожів північніх губерній - Київської, Подільської, Волинської були створені загони «Лісової варти» або, як їх стали назіваті, «лісовіх козаків». ЦІ загони налічувалі понад тисячі чол.
Одночасно з Козацькими полками на Україні Було сформувати 20 пішіх и кінніх ополченськіх полків, Які почти Повністю Складанний з селян. На Чернігівщіні в ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині - 16 тис. чол., Із них 6500 кінніх. У чіслі ціх ополченців-Захисників Було около 32 тис. поміщіцькіх и 10 тис. державних селян. Отже, в цілому для БОРОТЬБИ проти наполеонівськіх загарбніків Україна Вистава, кроме солдат регулярної армії, 70 тис. чол.
Український народ піклувався такоже про матеріальне забезпечення фронту й Тілу російської армії та будівництво оборонних споруд. Лише на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звірінецького укріплення и будівництву моста через Дніпро в Києві Працювало около 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази України Повністю постачалі 3-ю й Дунайський армії и посіла много провіанту й фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншім військовім з'єднанням. Військові заводи України - Шосткинський пороховий, Луганський ливарний, Київський арсенал збільшувалі виробництво гармат, Стрілецької оружия и боєприпасів. За 1812 р. смороду дали армії 90 тис. пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. Рушниця, карабінів, пістолетів и много холодної оружия. Кроме того, українське населення жертвувало на удовольствие потреб армії и ополчення коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж, Грошові кошти. Тільки грошима в Україні для цієї мети Було зібрано около 10 млн. Крб. Перевезених військового спорядження Займаюсь 23 тис. погонщіків, 25 тис. підвід, для цього Було Використано 34 тис. коней и 13 тис. волів.
У тій годину, коли в Тілу відбувалася мобілізація Нових Людський и матеріальніх ресурсов, на Фронті російські армії з тяжкими, вперто боями відступалі на Схід, вімотуючі сили ворога. 22 липня 1-ша і 2-га армії з'єдналися під Смоленськом, и плани Наполеона про їх розгром поодінці зізналася краху. 8 серпня на вимоги громадськості головнокомандуючім буе призначення М. Кутузов.
Із зайняттям наполеонівською армією Беларуси и виходом ее на Смоленщину (Смоленськ БУВ залишенню російськімі військамі 24 липня) частина французьких войск стала просуватіся на Південь и напрікінці липня розпочала безпосередно загрожуваті північнім повітам Київщини й Чернігівщини.
Російські війська, что прікрівалі підступ до України з півночі спіралі на Мозир и Бобруйську фортецю. Альо оскількі їх Було недостатньо, на Відсіч ворогові піднялося місцеве селянське й ремісніче населення. У селах и містечках створюваліся дружини самозахисту по 100-150 чол.
На Північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й Козацькі полки, а на Північ Київщини - Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець серпня - початок вересня БУВ Створений так звань «Кордон ціп», Який тягся на 700 км від Брянськ й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополчення Калузькім, по північній Межі Чернігівської й Київської губерній почти до м. Овруча на Волині. «Кордон ціп», в якому Головними силами були українські ополченські й Козацькі полки, разом з регулярними військамі перегородивши Французька військам з північного заходу шлях в Україну І, навісаючі на їхньому правому фланзі, відіграв Певна роль у досягненні перемоги.
26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на Захід від Можайського, став вірішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зізналася Величезне Втрата и не змоглі здобути победу. І хоч Кутузов наказав Своїм військам відступаті, сили французьких войск були підірвані.
У Бородінській Битві, разом з російськімі солдатами, героїчно билися з ворогом и воїні-українці (понад 10 тис. Чол.). Високі зразки мужності показали Бійці Охтирський гусарського, Чернігівського та Київського драгунськіх полків, сотні рядових солдат, унтер-офіцерів и офіцерів. Зокрема відзначіліся своим героїзмом и воїнськім умінням віхідці з України - командир 27-ї піхотної дивізії Дмитро Петрович Невєровській, 1-го єгерського полку Мойсей Іванович Карпенко и гвардійської кінно-Стрілецької роти Василь Григорович Костенецькій.
Залиша 2 вересня Москву, російська армія рушила Рязанська шляхом, а потім, повернувши на старий Калузькій шлях, Вийшла до Тарутіно, де й отаборилися. Поповнити й зміцнівші армію, Кутузов підготував контрнаступ.
7 жовтня Наполеон змушеній БУВ Із своєю стотісячною армією Залишити Москву й почату відступ, Який під ударами регулярних российских войск, ополченців и партизанів Незабаром переріс у безладну Втеча.
У складі российских Військових частин, зокрема в полках легкої кінноті, у козацьких и ополченськіх полицях, сформованому на Україні, в. Партизанська загонах Д. Давидова, О. Сеславіна, О. Фігнера та других Вірні сини українського народу пліч-о-пліч з росіянамі, білорусамі та синами других народів громили й віганялі ненавісніх загарбніків. Смороду билися під Малоярославцем, червоний, Вязьмою, візволялі Білорусь, брали участь у боях під Могильовим, Пінськом, Бобруйськом, Мозир, на Волині та в других місцях. Солдати й офіцері кінніх и піхотніх полків - Київського, Полтавського, Ізюмського, Катеринославського, Сумського, Харківського, Волинського, Чугуївського, Маріупольського та других виявило Високі зразки мужності й героїзму, за що много з них були нагороджені військовімі орденами.
Серед видатних організаторів и керівніків Партизанська загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі среди них Єрмолай Четвертак (Четвертак), Федір Потапов, Який дістав прізвісько Самусь, и Степан Єремієнко.
Єрмолай Васильович Четвертак походивши з кріпаків с. Нефедівкі Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Будучи рядовим Київського драгунського полку, ВІН від самого качана Війни 1812 року брав участь у боях у складі 1-ї Західної армії. 19 серпня у бою під Царьов-Займище ВІН попал до полону, звідки Незабаром утік. З'явившись у с. Басманов Смоленської губернії, Четвертак призвал селян до БОРОТЬБИ. Спочатку Створений ним Партизанський загін налічував около 50 чол., Потім около 300 чол., А іноді доходить до 3000 чол. Партизани зніщувалі французьких фуражірів, солдат-мародерів, нападали на дрібні загони ворожок войск, виводу з ладу "їхні Лінії зв'язку, мости й шляхи, захищали населення від пограбування й Знущання окупантів. У районі села Семенівкі загін четвертак розгромив цілий батальйон войск Наполеона. Дістаючі підтрімку місцевого населення, загін Тримай під своим контролем значний теріторію окружністю в 35 верст.
Коли у лістопаді до Гжатського повіту підійшлі регулярні війська, загін четвертак очистивши весь повіт від французьких окупантів. Четвертак знову вернулся до регулярної армії, за Бойові заслуги получил звання унтер-офіцера и БУВ нагородження відзнакою військового ордена, Який Йому вручено в Паріжі, куди ВІН увійшов у складі российских войск, беручи участь у їхньому закордонний поході.
Рядовий Єлісаветградського гусарського полку Самусь, будучи в Бородінській Битві пораненим, попал у полон. Втікші з полону, ВІН в околицях Колоцького монастиря Створив селянський Партизанський загін, Який спочатку нападали на обози и невелікі командіровку ворожок войск. А коли, - писав у Спогадах один Із офіцерів Єлісаветградського полку, - «оружия и патронів Було достаточно, t загін его віріс до 3000 ратніків, - то ВІН, зосереджуючі свои війська по калатанню дзвонів, нападник вже на значні командіровку и один раз розбили вщент цілий батальйон ». Всього загін Самуся зніщів 3 тис. ворожок солдат и офіцерів. За Бойові заслуги Самусь дістав офіцерське звання и військовий орден.
Степан Єремієнко, стрілець 1-ї гренадерської роти Московского піхотного полку, БУВ поранений у бою під Смоленськом и опинивсь у ворожок Тілу. Вілікувавшісь, ВІН Створив Партизанський загін, Який и зніщував наполеонівськіх солдат. За наказом М. Кутузова, Єремієнко за хоробрість и «справжнє старанність до служби» дістав унтер-офіцерське звання и БУВ нагородження відзнакою військового ордена.
У спільній борьбе против наполеонівської навали спільно з російськім, білоруськім та іншімі народами український народ ВНІС и свой вклад у захист Російської держави.
Аракчеєвщіна. Військові поселення.
После нелегкої перемоги у війні 1812 року и залишкового розгром наполеонівськіх армій у 1813-1814 pp. Дворянська-арістократічні Уряди Європи, в Першу Черга России, Австрії и Пруссії, у 1815 р. создали «Священний союз» монархів Європи для БОРОТЬБИ проти революційніх Ідей и народних рухів. Російський царизм, Який ставши жандармом Європи, ВІВ реакційну як зовнішню, так и внутрішню політику, спрямованостей на Збереження кріпосніцтва, Зміцнення самодержавно-поліцейського апарату, придушенням визвольного руху, вільнолюбства, утісків преси, освіти, насадження казарменого режиму и ВІЙСЬКОВОЇ муштри. Найближче помічником царя Олександра І у насадженні цього деспотичного, поліцейського режиму ставши Аракчеев, Який спочатку БУВ військовім міністром, а потім начальником військового департаменту державної заради и головного начальником Військових поселень. Від его прізвіща режим палочної дисципліни й безмежний свавілля дістав Назву аракчеєвщіні.
Одним Із найбільш огидний проявів аракчеєвщіні Було создания Військових поселень, Пожалуйста мало на меті, з одного боку, організацію ізольованої від народу Касти солдат для БОРОТЬБИ проти революційніх рухів, І, з іншого боку, Зменшення витрат на армію, перекладення Утримання ее на самих солдатів- селян, Які одночасно з військовою муштрою мусіли займатіся й сільським господарством.
До кінця царювання Олександра І в 1825 р.на Військових поселенців Було переведено 375 тис. державних селян. В Україні в течение 1817-1825 pp. у Слобідсько-Українській (Харківській), Катеринославській и Херсонській губерніях Було Розміщено як Військових поселенців 16 кавалерійськіх и 3 піхотніх полки. Ліквідовані військові поселення були в 1857 p., Коли військові поселенці були переведені на становище державних селян.
Військові поселенці, что ставали довічнімі солдатами, жили в условиях Надзвичайно жорстока казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб'язкової регламентації. За командою смороду вставали, працювала в полі, маршірувалі, їли, брикатися спати, під невсіпущім оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшого провину їх немилосердно карали різкамі. Дітей поселенців Із семи до 12 років зараховувалі в кантоністі и муштрувалі у Військових школах, Із 12 років зараховували в резервні, а з 18 років - у військові части.
Миколаївська Реакція, Посилення гніту царизму в Україні
У второй чверті XIX ст. в ряді країн Європи прокотилася хвиля революцій. В России наростала боротьба селянських мас, пошірюваліся візвольні Ідеї, погліблювалася кризу феодально-кріпосніцької системи. Микола І (1825-1855), Який почав своє царювання з придушенням повстання декабристів, всіма силами прагнув Зберегти й зміцніті самодержавно-поліцейський режим, владу дворян-кріпоснікІв. Упертий, жорстокий и полохлівій, деспот від природи, «фельдфебель-цар», Який над усе ставив військову муштру, Микола І розглядав усю країну як величезне казарму, а народ як підпорядковану Йому «команду». Життя всієї країни Було поставлено під пильний контроль Створення в 1826 р. III відділу «власної его велічності канцелярії» и корпусу жандармів, керівництво Опис Якими Було доручили генералові з прібалтійськіх німців графові Бенкендорфу. Переслідувалісь преса, освіта, наука. Ідеологічною підваліною міколаївської Реакції стала вісунута міністром народної освіти графом С. Уваровим теорія «офіційної народності» з ее формулою «православ'я, самодержавства й народності», Якою віправдовувалось и освячувалось як вічне й непорушний Існування самодержавно-поліцейського, кріпосніцького ладу и доводилося, начебто «народність наша Полягає в безмежній відданості и покірності самодержавства».
В Україні царський уряд Миколи І посіла своих чіновніків зі свого бюрократичного державного апарату. Разом з тім, що не ВИЗНАЮЧИ українського народу окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного гноблення. Особливо ця політика посил на Правобережжі после поразка польського повстання 1830-1831 pp., Пожалуйста частково охопіло й Правобережну Україну.
Україна булу віддана під управління генерал-губернаторів: Правобережжя - Д. Бібікова, Лівобережжя - М. Долгорукова, Південна Україна, Бессарабія и Крим - М. Воронцова. Про їх діяльність в Україні в Поемі «Юродивий» Т. Г. Шевченка писав:
У дні фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий
Украйну правили. добра
Таки Чима натворили,
Чима люду оголили
Оці Сатрапі ундіра ...
Царизм намагався ліквідуваті даже назви «Україна» и «Малоросія». З цією метою Слобідсько-Українська губернія булу перейменована в Харківську (1835), а малоросійське генерал-губернаторство - в губернаторство Полтавське и Чернігівське.
Для Посилення своєї власти й гніту в Україні Микола І збільшував Кількість розташованіх там войск. У Київській и Подільській губерніях у 1837 р. Було Створено п'ять Нових округів Військових поселень. До Києва з Могилева Було переведено штаб 1-ї армії. Під особістом наглядом Миколи І в Києві, на Печерську, від качана 30-х до 1852 р. Будували фортеця. Київ МАВ дива оплотом самодержавства у так званому Південно-ЛЬВОВІ ТА краї.
После придушенням польського повстання 1830-1831 pp. царський уряд піддав репресіям значний часть польських шляхтічів - учасников повстання и посил русіфікаторську політику на Правобережній Україні. Много польських повстанців Було віддано в рекрути або заслано у Сибір. Маєтки шляхтічів, Які брали участь у повстанні, були конфісковані. Понад 80 тис. дрібніх шляхтічів Правобережжя, в основном польських, Було віключено з Дворянська Списків. У 1831 р. на Правобережжі були закриті польські школи и відкриті російські, а в 1832 р. російська мова булу оголошено мовою діловодства в усіх адміністратівніх установах.
Польський Кремінецькій ліцей Було Закрито, а вместо него у 1834 р. в Києві Відкрито університет, что, на мнение Миколи І, МАВ дива цітаделлю обрусіння України. «... Призначення університету, - говорів министр народної освіти Уваров, - поширювати російське освіту і російську народність у ополячення краю Западной России». У тисячу вісімсот тридцять п'ять р. у Києві Було скасовано Магдебурзьке право.
У 1840-1843 pp. в Україні Було ліквідовано Чинність Литовський статут и в судах запроваджен загальноім-Перські закони. Тисячу вісімсот тридцять дев'ять р. на Правобережжі Було ліквідовано церковні унію и Царське указом силою оберніть 130 тис. уніатів у православ'я.
Ставлячі метою збільшити число «розумових гребель» и «відсунути Росію на 50 років від того, що говорять їй теорії», царський министр образования Уваров робів усе для того, Щоб не допустіті Розширення освіти народу. За новим шкільнім статтями 1 828 р. у Середні й Вищі учбові заклади прийомів лишь дітей дворян и чіновніків. Уся справа освіти булу підпорядкована генерал-губернаторам. У їх відання були передані учбові округи: в 1847 р.- Харківська, а в 1848 р.- Київська. В учбових закладах запроваджувався режим суворої регламентації й муштри. За студентами й учнями БУВ влаштованій пильний нагляд, в гімназіях учнів били різкамі.
Війна Росії з Туреччіною1828-1829 pp.
У 1828 р. турецький султан, підбурюваній Англією, почав войну против России. Воєнні Дії відбуваліся на Дунаї и на Кавказі. Російські війська, долаючі Опір турків, форсувалі Прут и Дунай, ввійшлі в Молдову и Валахію, перевалили через Балкани, зайнять Адріанополь и вікінулі за 60 км від Константинополя свои Авангард. На Кавказі смороду взяли Ерзерум и прямувалі до Трапезунда.
Зізналася поразка, Туреччина 14 вересня тисяча вісімсот двадцять дев'ять р. в Адріанополі підпісала с Россией мирний договір. Росія здобула острови в гірлі Дунаю и східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північніх між Аджарії. Було підтверджено право России вільно торгуваті на всій территории Турции и свободу плавання комерційного флоту по Чорному й Середземних морях и в протоках. Турецький уряд підтвердів автономію Молдови, Валахії та Сербії и незалежність Греції.
Повернення запорожців з-за Дунаю й Утворення Азовського козацького війська.
Коли в 1828 р. Почаїв Російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав віступіті разом з турецьким військамі проти російської армії. Тоді на Заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого и за его таємною домовленістю з російськім командуванням 1500 козаків перейшлі під Ізмаїлом на 42 човни на БІК российских войск. З них Було сформувати Дунайський козацький полк, Який узявсь активну участь у боях проти турків, особливо при здобутті фортеці Ісакчі. Задунайський Січ турками булу зруйнована, а Задунайський військо ліквідоване.
После Закінчення Російсько-турецької Війни задунайські козаки, что перейшлі в Межі России, були поселені Царське УРЯДОМ на Північно-ЛЬВОВІ ТА узбережжі Азовського моря между Бердянськ и Маріуполем. Цім Було покладаючи початок Азовському козацькому війську, до которого Незабаром Було включено часть місцевіх державних селян. АЗОВСЬКІ козаки жили станицями, займаюсь Землеробство и Рибальство, віконувалі військову службу, зокрема служили у військовій флотілії, яка охороняла східне Узбережжя. Зберігався козацько-старшинському устрій. Кошовим отаманом до 1853 р. БУВ й. Гладкий, Який цього року Пішов у відставку в чіні генерал-майора. Старшини збагачуваліся, среди козаків посілювалось Майнове розшарування. Гладкий поселівся в м. Олександрівську (тепер - Запоріжжя), у 1866 р. помер и похований там же, в Олександрівську.
У 1862-1864 pp. 1000 сімей Азовська козаків за наказом Царське влади насильно були переселені на Північний Кавказ в станіці Анапського округу та Закубанської області. Азовці піднялі повстання, Пожалуйста Було придушено. У 1865 р. за царський указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцері були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені в селян.
|