Маркевич Яків Андрійович
Яків Андрійович Маркевич (№ 1696, Прилуки - 1770), син Андрія Марковича - український письменник-мемуарист, державний діяч Гетьманщини. Один з найосвіченішіх людей свого часу.
Найвізначнішім твором Якова Маркевича є его «Діяріуш», что охоплює 1717-1767 рр. й містіть материал для Політичної, соціально-економічної й культурно-побутової історії Гетьманщини.
1721 - бунчуковий товариш
1721, 1723-1735 - наказний полковник Лубенський
Неоднаразово вісувався на генеральні уряд, та не БУВ избран через нелюбов козаків до него й до его батька.
ВІН Навчався в Києво-Могілянській Академії, де зблізівся з видатних ученим и Громадським діячем Феофаном Прокоповичем, и ставши его Улюблений учнем. Потім з Феофаном Прокоповичем Довгі роки дружив и лістувався.
После навчання в академии Яків іде служити в козацьке військо до гетьмана І.Скоропадського, де пріятелює з полковником, а потім и наказним гетьманом П. Полуботка. После карі над Полуботком Було зніщено и всю его політічну партію. Та Яків Маркович уцілів. Очевидно, найближче одного захистів Ф. Прокопович, Який на тій годину ставши правою рукою Петра І. Більше того Марковичу віддають у власність села Засулля під Ромнами и Сваркове на Глухівщіні, что стало его родовою вотчиною. З часом Яків Андрійович доріс и до генерального підскарбія (міністра фінансів) України, займаюсь інші Визначні посади. Маркович усе життя домагався Відновлення гетьманату в Україні, и самє ВІН, Яків Маркович, подавши Гетьманська булаву последнего гетьману України - Кирила Розумовського.
Дерло шлюбом Яків Андрійович БУВ одружений з оленями Павлівною Полуботок (? - 1745), внучатий племінніцею гетьмана Івана Самойловича та дочкою відомого борця за автономію України Чернігівського полковника i наказного гетьмана Павла Леонтійовіча Полуботка.
Яків Маркевич БУВ одним з найосвіченішіх людей України. Чудово володів латина, польською, французькою, іншімі мовами, БУВ тонким знавцем мистецтва, добре знаючи на медицині. Мав бібліотеку. Окрім державних та літературних справ, займався й суто комерційнімі. Саме з прізвіщем Маркевича пов'язане Відкриття фарфорової глини в Полошки.
Літературна діяльність. Альо в українську Історію ввійшов НЕ як військовік, а Завдяк життя без літературній праці. Перу Якова Марковича належати переклади з латінської мови, прозові твори й віріші за мотивами псалмів i «слів» Іоана Золотоустого та других батьків церкви. Яків залиша такоже «Генеалогические заметки» та «Діяріюш» (охоплює період з 1717-го по 1764 р.), Що містять Відомості про політічну, соціально-економічну та культурно-побутову Історію України за часів Гетьманщини. Визначився Вплив Полуботка й на ІНШОМУ. У спадщину Якову Андрійовичу дісталася Полуботкові «Хроніка» - літопис подій в Україні. Яків узявсь ее продовжуваті. А потім аж до 1767 року веде и власний щоденник. Події, опісані ним у Ромнах, Глухові, Сваркове - десять великих томів - становляться неоціненній материал для дослідніків історії НЕ лишь Сумщини, а й усієї України.
Спроба Видати щоденники Марковича робіліся Тричі: О. Марковичем, О. Лазаревського та В. Модзалевськім. Однако значний частина так i залишилась неопублікованою (як, до речі, й Переважно більшість творів Якова Андрійовіча). Деякі рукописи цього талановита письменника й перекладача Вже втрачено.
Семен Дівовіч
Семен Дівовіч учівся в Київській Академії (кінчаючі Кляса риторика), а з тисячі сімсот п'ятьдесят чотири року - в Академічному університеті в Петербурге. І Київська Академія, что переживала тоді часи великого розквіту, и Петербурзький університет, керованих видатних Європейськими вчений, дали Семенові Дівовічеві дуже много. В університеті ВІН віявляє Особливий Інтерес до математично-природничих наук, зокрема до астрономії (проф. Франц Епінус) и хемії. Товаришами его з університету (а ще Ранее - з Київської Академії) були: Яків Козельський, видатний філософ, Федір Козельський, співає и драматург, и Опанас Лобисевич, письменник и громадський діяч.
Найближче товаришем С.Дівовіча БУВ его земляк - Лобисевич, літературні Захоплення которого виявило ще н університеті, їх разом и спіткало лихо, что сталося через недоброзічліве до них Ставлення ( "ненависть і злобу") з боку відомого російського вченого и поета, академіка М. В.Ломоносова 1. 16. VI. 1760 року Академічна канцелярія наказала Дівовіча й Лобисевич - Ніби "за нехожденіе їх на профессорскія лекцій" - віключіті з університету. Це Було тім більшою несподіванкою, что академічне начальство (і даже сам Ломоносов) візнавало, что обидвоє студенти "не зле вчаться і імЂют успЂхі". Скрівджені вдалині до президента Академії Наук, Яким БУВ тоді граф Кирило Розумовський. Гетьман БУВ дуже здівованій Занадто Суворов присудили Академічної Канцелярії, яка явно перевіщіла свои поовноваження, тім паче, что, як писав гетьман, Дівовіч и Лобисевич "в академію прийняті на мою собcтвенному опредЂленію" 2 i "атестати про успіхи їх мні самому досить ізвЂстни".
Посилаючися Лобисевич й Дівовіча до Петербурзька університету, гетьман, Звичайно, зважав на їх здібності и МАВ относительно них свой розрахунок, дбаючі про розвиток культури та освіти на Україні. Отож ВІН вступився за них І, скасувавші наказ про їх віключення, покаравши 12. IX. 1760 р. "Негайно, давши їм на прогони, не в залік їх платні, надлежащія гроші", надіслаті обох до него, до Глухова. Там С.Дівовіч и остался.
Тисячу сімсот шістьдесят один року Семен Дівовіч БУВ призначення перекладачем при Генеральній Військовій Канцелярії. Саме тут, у Глухові, року тисяча сімсот шістьдесят дві ВІН "склав в честь, славу і защіщеніе всій Малоросії" славнозвісній "Розмова Велікороссіі c Малороссіей", цею Яскравий твір української національно-державніцької думки. Можна думати, что Дівовіч написавши его під впливи, а, може, й на доручення гетьмана Кирила Розумовського. "Розмова" написаний Якраз на качана царювання Катерини II, коли керівні українські кола малі поважні Підстави побоюватіся нового курсу імперської політики - вместо спріятлівої для України політики цариці Єлисавети и Петра III.
"Розмова Велікороссіі c Малороссіей" давно и добре відомій в історії української літератури та Громадської думки. Ще І.Бецькій Хотів Видати его в "Молодик", но російська цензура не дозволила. Твір опублікував +1882 р. проф. Микола Петров, Який тоді ж встановивши документально и авторство Дівовіча 1. У цьом творі, в добрій, як на тій годину, віршованій форме, у властівому тій епосі стилі діялогу, подана широка Історично-політична дискусія между: Россией, з одного боку, и Україною - з іншого. Перша ( "Велікороссія") ставити низьку запитань, очевидна мета якіх ствердіті історічну та державно-політічну меншовартість України, что Ніби всім зобов'язана ласкавій опіці й допомозі "Великого російського народу". З свого боку Україна ( "Малороссія") дает на це гідні, ґрунтовні и вічерпліві ВІДПОВІДІ, Які доводять історічну суверенність української держави, ее національно-державну окремішність и рівноправність с Россией, ее заслуги перед імперією, Нарешті, законність ее історічніх, правних и моральних контрпретенсій относительно России. Переможця у цьом своєрідному діспуті залішається Україна. Треба Сказати, что автор Зробив це вийнятково Майстерня и даже талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї национальной правди й гідності, з глибоким розумінням історії України (та й России), опертий на доброму знанні історічніх джерел та літератури 2. Поза всяким сумнівом, Дівовіч Використана при цьом, втілівші в Літературну форму, такоже много переказів та думок, что кружляє тоді среди українського громадянство.
He зважаючі на це, деякі московські досліднікі (Паїсов) и досі твердять, что авторство "Сказання" "до цих пір не встановлено" ( "Записки Відділу рукописів Всесоюзної Бібліотеки ім. Леніна", в. V, Москва 1939 стор. 64 65).
Зокрема ВІН користувався "Описом про Малу Россіі" (тисяча сімсот п'ятьдесят одна pJ Григорія Покас (див. Нижчих). Взагалі С.Дівовіч БУВ добро обізнаній з клясичного літературою. ВІН згадує Корнелія Непота, Полібія, Овідія, Таціта. Гомера та других.
Року 1763 С.Дівовіч БУВ призначення на архіваріюса "Малоросійської Генеральної Архіви". Це Було важліве доручення, Пожалуйста, очевидно, відповідало особістом інтересам и нахил Дівовіча. Альо Дівовіч, хоч и молодий ще (Йому, мабуть, Було не более 30 років), БУВ вже на Божий дорозі. ВІН Важко хворів и Незабаром помер 3. Так сімволічно рано урвати це Таланова життя, Пожалуйста не пережила занепад козацько-гетьманської держави, что ее Ідеї БУВ так відданій Дівовіч.
Василь Григорович-Барський
Василь Григорович Григорович-Барський - український письменник, вчений, мандрівник.
Народився у родіні купця. Навчався у Києво-Могілянській академии. У 1723 году через хворобу БУВ змушеній полішіті навчання и відправітіся на лікування до Львова. Там поступово до класу риторики єзуїтської академии.
У 1724 году відправівся в мандри, Які трівалі 24 роки. Відвідав Пешт, Відень, барі, Рим, Венецію, Корфу, гору Афон. У 1726 году Григорович-Барський відправляється до Палестини. ВІН побував у Єрусалимі, на Сінайській горі, Кіпрі. Всім місяців проживши в Єгипті, при дворі олександрійського патріарха. У 1729-1731 роках Григорович-Барський мешкали у Тріполі (Сирія). Тут ВІН Вивчай грецький мову. У +1734 году прийнять монашеській постриг та Шість років провів на острові Патмос, де вивчаю грецький мову й літературу. У 1741 году - у зв'язку зі смертю батька - решил вернуться додому. У травні 1743 року за наказом імператріці Катерини ІІ Григорович-Барський получил місце священика при російському посольстві в Константінополі. У 1744-1746 роках перебував на Афоні, де получил доступ до всіх православних бібліотек та монастирів.
У 1747 году Василь Григорович-Барський вернулся до Києва, де невдовзі помер.
|