|
дам XIX в. Франція стала відставати за темпами промислового розвитку не тільки від Англії, але і від США і Німеччини. Якщо в 1860 р Франція з промислового розвитку стояла на 2-му місці в світі, то через 10 років вона відсунулася на 3-е, а в кінці XIX ст. займала вже 4-е місце.
Французький капіталізм все більше посилював експорт капіталу, концентруючи його в сфері міжнародних кредитів і тим самим перетворюючи Францію в світового лихваря.
Контрольні питання
1.Чем відрізняється "прусський" шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві від "американського"?
2. Умови промислового перевороту.
3. Що таке промислова революція?
4.У чому полягав процес обгородження в Англії?
5. Як Ви думаєте, в чому основна причина затяжного характеру промислового перевороту у Франції?
6 Розкрийте сутність лихварського капіталу Франції.
7. У чому основний фактор виняткового розвитку рантьерства у Франції?
3. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК КАПІТАЛІЗМУ В РОСІЇ
3.1. Розвиток промисловості Росії, становлення її капіталістичного устрою. Сільське господарство країни.
Політика меркантилізму Петра Першого і її значення для економічного розвитку країни
XVIII століття представляє собою складний і суперечливий етап в соціально-економічному розвитку Росії. Перша половина століття характеризувалася повним пануванням кріпацтва. Проходили тоді великі зрушення в економіці країни не привели до ослаблення феодальних відносин, а, навпаки, посилили кріпосницький гніт, що стало гальмом для розвитку капіталістичних відносин у всіх сферах діяльності країни.
Разом з тим, такі соціально-економічні процеси, як зростання продуктивних сил, поява великих промислових підприємств, накопичення капіталу та ін., Які розвивалися в цей період, готували грунт для появи нових явищ в економіці Росії.
У 60-70-і рр. XVIII століття в Росії з'являються перші ознаки розкладання феодальної системи, формується капіталістичний Уклад, який знаходить своє вираження в появі найманої робочої сили в промисловості, в розвитку дрібнотоварного виробництва. Всі ці процеси гальмувалися пануванням кріпосного права, політичною перевагою дворянства.
До початку XVIII століття в економічному відношенні Росія продовжувала відставати від провідних європейських країн. Вона виробляла менше промислової продукції, ніж Англія, Нідерланди, Франція. Мануфактури Росії тільки зароджувалися, капіталістичних підприємств було дуже мало. На економічному положе-ванні Росії негативно позначалося те, що країна не мала виходу до моря. На Балтиці панувала Швеція. Шлях до Західної Європи через Біле море був дальнім і використовувався тільки в літні місяці.
У період відбувалися в світі колоніальних захоплень економічне відставання Росії від Заходу загрожувало їй втратою національної незалежності. Для ліквідації цієї загрози і подолання господарської, військової та культурної відсталості країни потрібно було терміново здійснити ряд економічних і політичних реформ: зміцнити державну владу, створити регулярну армію і військово-морський флот, домогтися виходу до моря, втягнути країну на систему світового ринку, підпорядкувати цим завданням податкову і кредитно-грошову систему, розширити внутрішній ринок країни.
У першій половині XVIII століття в Росії був здійснений цілий ряд перетворень, відомих як "Петровські реформи", в результаті яких було модернізовано державний апарат країни і значною мірою подолано її техніко-економічна відсталість. Головним політичним умовою реформ стало зміцнення самодержавства. За Петра I в Росії була створена потужна регулярна армія, побудований військовий і торговий морський флот, перетворена грошова система, створений ряд нових мануфактур. Одним з найважливіших досягнень Петра стало завоювання виходу до Балтійського морю, ліквідація ізоляції Росії та підвищення її міжнародного авторитету. В результаті перемоги лад Швецією в Північній війні (1700-1721 рр.) Берега Балтійського моря були повернуті Росії.
Протягом XVIII століття значно зросли територія Російської імперії і її населення. Після війни зі Швецією до території Росії приєдналися землі Естонії та Латвії. Після російсько-турецьких воєн були приєднані простору на півдні країни - узбережжя Чорного і Азовського морів, величезні території на південному сході: Південне Зауралля і Західний Казахстан. Ці землі швидко освоювалися, там виникали поселення і міста.
Після трьох поділів Польщі з Росією возз'єдналися Білорусія, Правобережна Україна, Литва. Ці землі були вже густо населені. Приєднані території швидко включалися в економічну систему Росії, що сприяло їх більш швидкому економічному розвитку. До кінця першої чверті XVIII століття населення Росії склало приблизно 13 млн., А в 1776 році - 36 млн. Чоловік. Майже половину населення становили кріпаки.
Петровські реформи проводилися за часів панування феодального ладу і були спрямовані на його зміцнення. Однак вони сприяли і посилення в Росії нових, буржуазних відносин.
У Г.В.Плеханова читаємо: "Петро не тільки зміцнив закріпачення селянства. Навіть його численні і різноманітні технічні запозичення у Заходу вели не стільки до європеїзації наших суспільних відносин, скільки до ще більш послідовного перебудови їх в старомосковській дусі ... У Росії Петро, засновуючи фабрики і заводи, приписував до них навколишніх селян, ніж створювався новий вид кріпосного стану. Воно (в цьому особливість нашого історичного процесу) уповільнювало подальший розвиток Росії. Крім того, ускладнювало європеїзацію тієї частини населення, яка займалася новим виробництвом ".
П.Н.Милюков в своїй роботі "Державне господарство Росії в першій чверті XVIII століття і реформи Петра Великого" пише: "За винятком заходів, прийнятих, в останні роки під впливом ідей меркантилізму на користь міського класу, Петро не був соціальним реформатором".
Французький історик Левек зауважує: "Петро ще більше збільшив рабство росіян, вимагаючи, щоб вони стали схожими на вільних людей".
Яскравим художнім відображенням петровських реформ служать відомі рядки гарячого шанувальника Петра А.С. Пушкіна:
"... Чи не так Ти над самою прірвою
На висоті вуздечкою залізниці Росію підняв на диби? "
Підказані вони, за спогадами сучасників, розумним Вяземським, який сказав Пушкіну, коли вони проходили повз Мідного вершника, приблизно так: "А Петро зовсім і не повів Росію вперед - він її тільки підняв на диби".
Реформаторська діяльність Петра, часто зображається прогресивної, являє собою яскравий приклад того, до яких результатів може привести швидке, дуже ефективний розвиток продуктивних сил, якщо вона не служить формуванню відповідних суспільних відносин.
Найбільш помітні зміни в господарському житті Росії в XVIII столітті спостерігаються в області промислового виробництва. У ці роки потреби населення у виробах масового споживання задовольнялися продукцією міського і сільського ремесла, а також домашніми промислами. Але все більшого значення набувало дрібне товарне виробництво. У містах осідало велике число дрібних виробників, які працювали не на замовлення, а на ринок. Петрівське уряд намагався регламентувати ремесло. З це: метою указом 1722 року було знищено цехи. Одночасно Петро вирішує зрушити з місця розвиток ремесла, пересадивши на російський грунт європейські зразки. За введеному в 1721 "Регламенту Головного Магістрату" і за Указом 1721 року всі міське населення було розділене на гільдії. Зовні це дуже схоже на західне ремесло. На ділі подібна тільки форма. Європейське ремесло зростає в результаті ослаблення кріпацтва селян. Петро намагається стимулювати його при посиленні цієї залежності. Але ремесло, засноване на особистій зацікавленості і поділі праці, не може рости на грунті, щільно утрамбованої кріпосницькими нормами і рогатками. У 1744 році, після того як Регламент діяла майже чверть століття, в Петербурзі налічувалося всього 709 ремісників, а в торговому центрі країни, Москві - лише 117.
Одним з важливих аспектів економічної політики Петра було зростання промислових мануфактур. Ряд з них був побудований самою державою. До будівництва інших уряд залучав приватний капітал. Деякі мануфактури, побудовані на кошти казни, були передані приватникам на пільгових умовах за заслуги перед Вітчизною. До кінця XVII століття в Росії налічувалося приблизно 20 мануфактури, а до 1725 року - понад 200, в тому числі в галузі чорної металургії - 52, кольоровий - 17, суконних - 15, лісопильних - 18 і т.д. Держава надавала промисловцям для будівництва нових мануфактур великі кредити, безкоштовну землю, звільняло від сплати деяких податків, скуповувало за дуже високими цінами продукцію цих підприємств. Для ослаблення іноземної конкуренції встановлювалися підвищені тарифи на товари, що ввозяться з-за кордону. Проводилась політика протекціонізму цін.
Послідовно проводились заходи щодо вишукування використання природних ресурсів. За Указом 1700 г. "рудознатцев" за відкриття нових родовищ належало щедру винагороду. В цьому ж році створено Рудний наказ, в 1719 р - спеціальний вищий державний орган - Берг-колегія, у віданні якої перебувала вся гірська і металургійна промисловість. Був прийнятий принцип "гірської свободи", тобто право кожного на експлуатацію надр за умови лише невеликого винагороди власнику землі.
Уряд Петра прагнуло різними методами залучити купців до будівництва промислових підприємств. Широко застосовувалися методи матеріального заохочення промисловців. І щедро надавали позички, іноді безвідсоткові і фактично безповоротні. Побудовані за рахунок скарбниці мануфактури часто передавалися підприємцям безоплатно. Поряд з грошовими позиками, промисловці наділялися землями, лісами, робочою силою. А в 1736 році видається Указ про "вічному закріпачення" робітників і майстрових на мануфактурах.
До кінця 1725 року через 200 мануфактур 114 були приватними.
Багато уваги приділялося використанню технічного досвіду передових країн. Російські люди прямували за кордон на навчання. До Росії ж виписувалися фахівці-іноземці.
Найважливішою подією економічній історії Росії першої половини XVIII століття було перетворення Уралу в найбільший в світі центр металургії. Перші заводи виникли тут в останні роки XVII століття, а через 10-15 років там було 11 великих великих казенних заводів і кілька приватних, таких, як Демидовские металургійні. Такі ж заводи створені в Тульському, Липецькому, Олонецком, Муромське і Гжатском районах. Ось дані про виплавку чавуну за XVIII і частина XIX століття. (В кінці XVII століття чавун в Росії виплавляли всього два або три заводи - див. Табл).
Виплавлено чавуну, В тис.тонн
|
|
роки
|
Росія
|
Англія
|
США
|
Франція
|
|
|
1718
|
26
|
|
|
|
|
|
1740
|
32
|
20,0
|
1,0
|
17,7
|
|
|
1 830
|
183
|
629,3
|
167,0
|
270,0
|
|
|
1860
|
330
|
3982,0
|
934,0
|
892,2
|
|
|
Наведені дані показують, що Росія, конвульсивно вирвалася за Петра на перше у світі по рівню чорної металургії, потім різко, і чим далі, тим більше відстає від усіх без винятку країн Заходу.
Уральська металургія виросла разюче швидко. Але вона виросла для створення історичного унікум - промисловість на кріпосній праці. У кріпосної Росії не могло бути ринку найманої робочої сили. Заохочуючи розвиток промисловості і зберігаючи при цьому феодальні порядки, уряд наділяло промисловців підневільного робочою силою. До заводам приписували селян цілими селами. Продавати їх можна було тільки разом з заводами. Ці робочі стали називатися "посесійними" (латинське "посесія" означає "умовне володіння"). Зустрічалися і наймані робітники, як правило, висококваліфіковані фахівці.
Соціально-економічна природа російської мануфактури містила поєднання елементів капіталізму і кріпацтва. Це давало лише малий зріст продуктивності праці. Витрати праці на одну умовну тонну чавуну в 1660 році становили, за розрахунками П.А.Хромова, 183 години, а до кінця царювання Петра (1723 рік) -161 годину, тобто за 63 роки зменшилися всього на 6,5%.
Європейські заводчики під загрозою загибелі в конкурентній боротьбі повинні були витрачати високу частку прибутку на розширене відтворення і технічне переозброєння заводів. А уральська металургія народилася і виросла, оповита монополіями на рабську працю, на ліси і надра, монопольної захистом від можуть виникнути поряд конкуруючих підприємств. Закрився всілякими видами монополій уральський горнозаводчиков витрачав на розширене виробництво зовсім незначну частку прибутків.
До кінця XVIII століття в Росії були представлені різні галузі промисловості, які майже повністю забезпечували потреби країни. У країні панувало кріпацтво, господарство було натуральним, і це дуже обмежувало можливості промислового розвитку. Поступово все більше позначалося технічне відставання від рівня передових капіталістичних країн. У цих умовах не могли бути реалізовані чудові відкриття російських вчених.
Проте в другій половині XVIII століття відбувається нове зростання числа мануфактур в Росії: 1725 - 200 мануфактур, 1767 - 663, 1799 - 1200. Швидко росли і текстильні мануфактури. До кінця XVIII століття в Росії їх налічувалося понад 1000. Все більше і більше на мануфактурі використовується наймана праця. В кінці XVIII століття він охоплював вже понад 40% робітників великої промисловості. І, перш за все, в текстильній. Так мануфактурне виробництво поступово переходило в капіталістичне.
Частка казенних мануфактур знижується. В руках держави залишається лише частина гірських заводів, військових і верфі. Робочу сил; на них в основному складали прикріплені майстрові і селяни. Ці мануфактури обслуговували потреби скарбниці і були слабо пов'язані з ринком.
Поступовий перехід до найманої праці і фабричної форм виробництва сприяв застосуванню машинної праці, що дозволяло збільшити продуктивність праці. Так зароджувався капіталістичний уклад мануфактур.
Перетворювальна діяльність Петра була неможливою без створення величезного, дорогого бюрократичного апарату. У 1704 році доходи держави склали 3 063 525 рубля (рубль епохи Петра дорівнює приблизно 17 рублям початку XX століття і приблизно 330 рублям 1951 року), а витрати - 3 515 553 рубля. Розподілялися витрати наступним чином:
* Військові витрати посилання - 1 439 832 рубля або 40,9%;
* Утримання державного апарату посилання - 1 313 200 - 37,6;
* Палацові витрати - 156 843 - 4,4;
* Дипломатія - 75 024 - 2,1;
* Церква-29 771 -0,8;
* Освіта, медицина, почта- 17 338 - 0,5.
На всьому протязі XVIII століття сільське господарство залишалося основною сферою народногосподарської діяльності. У сільській місцевості проживало 95% населення. Але тут не було прогресу. Петровські реформи в найменшій мірі проявилися в галузі сільського господарства. І це зрозуміло - адже реформи не зачіпали основ кріпосного ладу. Правда, уряд вживав деякі заходи, спрямовані на впровадження нових видів сільськогосподарських культур. Так, на Україні і в Поволжі заохочувалися посіви тютюну. Закладалися плантації лікарських рослин, створювалася база для шовківництва. Але в цілому панували жито і овес.
Не було відчутних зрушень і в агротехніці, хоча деякі поміщики намагалися вводити у себе більш досконалі методи обробки землі. У 1765 році засновано "Вільне економічне суспільство", яке пропагувало новітні досягнення агрономічної науки. Безроздільне панування кріпосницьких порядків виключало можливість прогресу в агротехніці і підвищення продуктивності праці на селі. Урожайність не збільшувалася. Однак обсяг сільськогосподарської продукції значно зріс за рахунок залучення у виробництво нових земель Заволжжя і України, Сибіру, а не за рахунок збільшення врожайності.
В аграрному ладі не відбулося змін. Феодальне землеволодіння продовжувало розширюватися за рахунок державних і селянських земель. Збільшилося число кріпаків за рахунок ще вільного населення приєднаних земель. Селяни ділилися на і категорії: поміщицькі, палацові і державні.
Державні селяни прикріплені до землі і платили державі ренту, володіючи дещо більшою самостійністю, ніж поміщицькі. У другій половині XVIII століття відбувалося масове дарування державних селян дворянам. У 1781 році поміщицьких селян було 6,5 млн. Душ, палацових - 0,6 млн. Державних - 4,9 млн.
У зв'язку з розширенням ринку зростає товарність сільського господарства. Нові промислові ринки: Урал, Алтай, Санкт-Петербург потребували продовольстві і фуражі. Багато борошна, фуражу купувалося для армії. Розширювалося виробництво промислових підприємств, переробних сільськогосподарську продукцію. Основними постачальниками її були поміщики, які все більше втягувалися в ринкові відносини.
Ринок розширювався за рахунок поглиблення суспільного поділу праці і збільшення можливостей збуту сільськогосподарської продукції. Це збільшило прагнення дворянства максимально наростити обсяг виробництва, який був би досягнутий посиленням експлуатації селянства, зменшенням наділу і підвищенням панщинних повинностей. Тільки у державних селян, які мали більшою часткою самостійності, можна було іноді виявити прогрес в агротехніці. Як і раніше основний системі рільництва було трипілля.
Майже 90 відсотків площі займалося під жито. Південні райони спеціалізуються на виробництві пшениці, що йде на експорт. Нової культурою для країни була цукрові буряки, яка дала початок цукрової промисловості Росії.
Під особливим піклуванням уряду знаходиться тваринництво, тому що суконні мануфактури потребували сировину, а армія - в конях ..
Весь прогрес в сільськогосподарському виробництві було досягнуто за рахунок посилення експлуатації кріпосного селянства Царська влада віддячила свою соціальну опору - дворянство - розширенням поміщицького землеволодіння і кріпацтва Тільки за 1-ю половину царювання Петра Першого відзначилися на царській службі дворянам було роздано величезна кількість земель і приблизно 175 тис . селян. Розвиток товарно-грошових відносин, особливо хлібного ринку, призводило до збільшення феодальних повинностей.
Переважною формою кріпосницької експлуатації залишалася панщина. У черноземном центрі на панщині знаходилося 70% всіх селян, а на півдні України - всі 100. Розширювалась панська оранки за рахунок скорочення селянських наділів. Важким тягарем лягала на кріпаків гужова повинність, обов'язок забезпечувати поміщика "столовим запасом". Все частіше переводили селян на "місячину", що означала, що у них забирають наділ і вони повинні були весь час працювати на панської землі, отримуючи лише місячний пайок - месячину. Це не тільки прирікало селян на злидні, а й підривало господарство поміщиків, тобто у селян не було зацікавленості в своїй праці, а значить падала продуктивність.
Посилення панщини і підвищення оброків було викликано не тільки зростанням потреб дворян, але й можливістю підвищити грошові доходи, тому що все більш розвивалися товарно-грошові відносини. Поміщицькі господарства втягувалися в стихію ринку. Вони були основними постачальниками товарного хліба. Багато поміщики переробляли пшеницю на горілку, деякі сіяли цукровий буряк, розводили коней, тримали кінні заводи. Широко поширювалося в селі лихварство. Відбувається розшарування суспільства на селі. З'являються більш багаті (особливо державні) селяни. Найбільш яскравим свідченням зародження нових виробничих відносин в сільському господарстві була поява найманих робітників.
Надмірний ріст панщини вів до розкладання кріпак економіки, він підривав господарство селян, яке становило технічну і економічну базу поміщицького господарства. Ознакою розкладання була невідповідність грошових доходів маєтків швидко зростаючим потребам поміщиків, зростання грошової заборгованості дворян кредитним установам і лихварям.
3.2. Внутрішній ринок країни, розвиток торгівлі, державні фінанси і кредит
Під впливом грошового оброку селянське господарство все тісніше пов'язувалося з ринком. Ці економічні зв'язки мали свої особливості в залежності від майнового стану селян. У господарстві багатих селян розвивалися товарні галузі сільського господарства: виробництво льону, конопель, скотарство, городництво, садівництво. Багаті оброчнікі засновували різні промисли і підприємства: млини, винокурні, постоялі двори. Зв'язок бідногоселянства з ринком виражалася в продажу своєї робочої сили.
Основні причини зростання внутрішнього ринку:
* Поглиблення суспільного поділу праці;
* Розкладання натурального господарства;
* Поява нових промислових центрів Росії;
* Зростання міського населення;
* Спеціалізація окремих ринків.
Великі маси продовольства поглиналися містами, в яких жило вже 4% населення країни. Найбільшими торговельними центрами були: Москва, Калуга, Ярославль, Н.Новгород, Казань. Зростали закупівлі продовольства і фуражу для армії і флоту. Виникли нові галузі промисловості з переробки сільськогосподарської продукції. Так формувався все більш ємний ринок для сільського господарства.
У 1754 році були ліквідовані внутрішні митниці, і сприяло розширенню внутрішньої торгівлі. Майже у всіх містах були створені вітальні двори, де розміщувалися численні лавки. У містах йшла торгівля і на ринках. Найважливіші торгово-розподільні функції здійснювалися ярмарками, кінця століття в Росії налічувалося близько тисячі ярмарків. Так: ярмарки, як Макарьевская (Н.Новгород), Ірбітський (Западн; Сибір), Кяхшінская (близько Китаю) відігравали велику роль і зовнішній торгівлі. Торгівлею займалося не тільки купецтво міста, а й міщанство, зайняте дрібною торгівлею, заможна верхівка села.
Економічна політика XVIII століття в Росії може бути охарактеризована як меркантилистская. Основним джерелом збагачення країни був активний баланс внутрішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення над ввезенням товарів в країну. Відповідно до цієї політики існували протекціоністські тарифи, надійно захищали вироби вітчизняного виробництва від іноземної конкуренції. Так, за тарифом 1724 року більшість іноземних товарів обкладалося високим митом - до 75% їх вартості. Високими вивізним митом обкладалося сировину, потрібне російським фабрикантам, а деякі види імпортованої сировини, навпаки звільнялися від мит.
Прихильником такої політики був відомий російський економіст І.Т.Посошков. У своїй книзі (1724 г.) "Книга про злиднях і багатство" він говорив про необхідність розширювати торгівлю, створювати умови для цього - відкривати нові промислові підприємства.
З придбанням виходу в Балтійське море відкрився вхід внутрішній ринок для нових видів товарів. З Росії вивозилися лляні тканини, ліс, канат, смоли і ін. Торговий оборот Петербурга в 1726 році в 12 разів перевищував торговий оборот Архангельська.
Розвивалася торгівля з країнами Сходу. Тут в експорті переважали промислові вироби, а імпорт становили шовк, бавовна, чай. У 1750 році загальний зовнішньоторговельний оборот Росії збільшився в порівнянні з 1725 роком в два рази.
Експорт товарів здійснювався як державою, так і компаніями купців.
Російська грошова система в XVIII столітті не відповідала зростанню товарного виробництва, промисловості та торгівлі. Срібна монета була занадто дрібною грошовою одиницею для оптової торгівлі, особливо для зовнішньоторговельних операцій, і в той же час дуже цінною для дрібної ринкової торгівлі. Для поліпшення грошової системи в 1700-1704 рр. була проведена реформа монетного справи. В основу монетної системи було покладено десятковий принцип (рубль - гривневий - копійка). Головними одиницями нової монетної системи стали мідна копійка і срібний рубль. Після цього Петро заборонив вивозити за кордон дорогоцінні метали - золото, срібло. Карбування монет стала монополією держави.
У 1769 році був заснований державний асигнаційний банк і, розпочато випуск паперових грошей. У перші роки асигнації вільно обмінювалися банком на монети, і їх курс не відрізнявся від курсу срібного рубля. Але в зв'язку з військовими витратами випуск асигнацій став рости. У 1786 році був припинений їх вільний обмін. Курс асигнацій став падати. До кінця століття рубль асигнаціями прирівнювався до 2/3 рубля сріблом. З тих пір на довгі роки встановилася два рахунки - на асигнації і на срібло.
Фінансова політика російського абсолютизму, що склалася за Петра, залишалася незмінною і після нього. Основою фінансів була подушна подати. У 1796 році вона давала 33% державних доходів. Далі йшли "питні" доходи - 28%. Непрямі податки складали 44%.
Структура ж витрат в 1796 році представляла собою наступне:
* На народну освіту -1.7%;
* На армію - 35%;
* Чиновництво і держ. апарат - 46%.
У XVIII столітті в Росії вже існував капіталістичний кредит. У 1754 році в Петербурзі було створено Купецький банк, який видавав позики дворянам під заставу маєтків.
У 1786 році з'явився державний позиковий банк. Кредитна політика держави була дворянській. Позиковий банк складався з двох відділень: дворянського і купецького.
У 1719-1721 рр. була проведена сувора централізація фінансового управління (раніше кожен наказ мав самостійні джерела доходів). Були створені Камер-колегія, що відала доходами, і Штатс-колегія, що відала витратами, а також ревізійної служби колегія - контрольний орган.
У цей період державні витрати перевищували платоспроможність населення. Звідси зростання бюджетного дефіциту, який покривався за рахунок інфляції та державних позик. Перший зовнішню позику був отриманий в 1769 р, а до 1796 р зовнішній борг Росії досяг 41 млн. Руб. асигнаціями. Кредиторами Росії виступали італійські та голландські банкіри.
Посилення податкового гніту дозволило збільшити державні витрати. У 1724 р він склав 8,5 млн. Руб., В 1763 16,2 млн., В 1796 - 78 млн. Руб.
Крім банків в 1722 році були засновані збереженим скарбниці при Петербурзькому і Московському виховних будинках, а 1775 року майже у всіх губерніях - накази громадського піклування. Ці кредитні установи здійснювали операції з кредитування дворянства і кріпосників. Відволікаючи величезні кошти від виробництва, російські банки того часу тільки гальмували економічний процес.
Контрольні питання
1.У чому полягала політика меркантилізму реформ Петра.
2. На чому була заснована промисловість Росії?
З.В чому полягала соціально-економічна природа російської мануфактури?
4. Перерахуйте категорії селян в Росії.
5. Як йде розвиток товарно-грошових відносин в Росії?
6. Основні причини зростання внутрішнього ринку Росії.
7. Що представляла собою російська грошова система?
8.Характер фінансової політики Росії.
4. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНІЙ ДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
4.1. Передумови швидкої індустріалізації і економічного піднесення Німеччини його чинники
Протягом тривалого часу Німеччина, де надовго затримався панування феодалізму, відставала в розвитку економіки особливо промисловості. Велика промисловість тут почала розвиватися лише з 1848 р В середині XIX ст. роздрібнена країна побувала вугілля в 7 разів менше, чавуну - в 10 разів, виробляла і споживала бавовни в 30 разів менше, ніж Англія.
Поштовхом для капіталістичного розвитку країни послужила скасування в першій половині XIX ст. кріпосного права в головних німецьких державах. Буржуазна революція 1848 р зазнала поразки, тому що була віддана буржуазією, селянський рух не отримало широкого розмаху, а робітничий клас був ще слабкий, розрізнений і нечисленний. Однак революція наклала свій відбиток на економічний розвиток Німеччини. Юнкера, налякані революцією, пішли на поступки в ліквідації феодальних відносин: 02.03.1850 р в Пруссії виданий закон, що знищує дрібні селянські повинності. Великі ж перетворювалися в грошову ренту і підлягали викупу. У Баварії такий закон був виданий в 1848 р, відразу після революції. Вона викликала податкові реформи. У 70-ті роки внаслідок нерівномірності і скачкообразности розвитку капіталізму в економічній еволюції Німеччини стався корінний перелом. Він проявився у всіх основних техніко-економічних показниках німецького господарства:
* Прискорилося технічне та енергетичне переозброєння промисловості;
* Різко збільшився обсяг продукції, що випускається;
* Підвищилася продуктивність праці;
* Збільшилися обороти зовнішньої торгівлі.
Швидке зростання капіталістичної промисловості Німеччини був обумовлений двома важливими подіями:
* Політичним об'єднанням Німеччини;
* Перемогою Пруссії над Францією в 1870-1871 рр.
Політичне об'єднання країни під егідою Пруссії відбувалося насильно, "залізом і кров'ю". На чолі держави став прусський король, проголошений імператором. У країні був створений єдиний державний апарат, ліквідовані внутрішні митниці, встановлено єдине торгове законодавство, єдина грошова система.
Все це сприяло виникненню і розвитку єдиного внутрішнього ринку, прискорило розвиток капіталізму. Німеччина стала єдиною державою з населенням понад 40 млн. Чоловік і багатими природними ресурсами.
Крім того, на економічний розвиток країни значний вплив мала перемога німців у франко-пруській війні 1870-1871 рр. Німеччина захопила у Франції Ельзас і Лотарингію з багатими
запасами залізної руди та інших корисних копалин. Об'єднання залізної руди Ельзасу та Лотарингії з вугіллям і залізною рудо Рейнської області і Саарського басейну створило потужну базу розвитку важкої промисловості Німеччини: машинобудування, металообробки, металургії.
На додаток до всього Франція змушена була виплатити Німеччині контрибуцію в 5 млрд. Франків, що і стало важливим джерелом для розвитку промисловості в Німеччині.
За 70 років з початку XIX ст. в країні було засновано приблизно 500 акціонерних товариств, а в 1871-1873 рр. - 928 с капіталом 2,8 млрд. Марок.
Промисловому розвитку країни сприяв і швидке зростання населення. До кінця століття чисельність Німеччини збільшилася на 15 млн. Чоловік. До початку Першої світової війни населення країни становило 67 млн. Чоловік, кожен третій був зайнятий промисловості, на транспорті, в торгівлі. За рахунок припливу робочої сили швидко росли міста. Нові промислові підприємства створювалися на базі новітньої технології виробництва, що сприяло зростанню продуктивності праці, його інтенсифікації.
Для здійснення загарбницької політики Німеччини була необхідна потужна, добре озброєна армія. Створення такої армії вимагало все більше і більше металу, вугілля, хімічно продуктів, на які збільшувався попит. Росли військові витрати. Все це сприяло швидким темпам розвитку промисловості країни. Військова стратегія Німеччини вимагала збільшення залізничного будівництва. Протяжність залізниць за 1870-1911 рр. збільшилася більш, ніж в 33 рази і досягла 58 тис. км.
Все це і призвело до запізнілого промислового перевороту в Німеччині в 70-і рр. До кінця XIX в. з аграрної країни вона перетворилася в могутню індустріальну державу. До початку XX в. Німеччина, обігнавши Англію, стала другою після США капіталістичної промисловою країною. Збільшивши за 30 років обсяг промислового виробництва в 3 рази, Німеччина в кінці XIX в. випускала промислової продукції в 2,5 рази більше, ніж Франція.
У світовому промисловому виробництві її питома вага становила 16%. Німецька металургія займала друге, кам'яновугільна - третє, а військова промисловість вийшла на перше місце в світі.
Свою індустрію німецькі капіталісти створювали на основі новітніх досягнень науки і техніки. Саме в Німеччині було винайдено електротовари, двигуни внутрішнього згоряння, парова турбіна. Застосування нової техніки і технології дало можливість створювати нові галузі промисловості: електротехнічну, алюмінієву, хімічну. До початку світової війни країна займала I місце в світі по виробництву електротехнічних виробів і анілінових фарб для текстильної промисловості. Швидкими темпами розвивалося машинобудування. Машини становили майже третину німецького експорту, на світовому ринку Німеччина займала I місце з вивезення машин.
Однак з розвитку легкої та харчової промисловості Німеччина відставала від Англії, Франції і США. Однією з причин відставання були пережитки феодалізму в сільськогосподарській Німеччини, злидні селян, і, як результат цього, - вузькість внутрішнього ринку для збуту товарів сільського господарства.
4.2. Буржуазно-юнкерский імперіалізм
Промисловий підйом в Німеччині супроводжувався концентрацією виробництва на великих підприємствах. Найбільш інтенсивно цей процес відбувався в машинобудуванні, металургії, будівництві. Підприємства концентрувалися на базі картелів і синдикатів - угод між фірмами і окремими підприємствами про єдині ціни на продукцію, ринки збуту, розподілу сировини і т.д. До кінця XIX в. Німеччина перетворилася на високорозвинену капіталістичну країну, в економіці якої переважна питома вага займала велика промисловість. Саме тому в державі значно зросла роль німецької буржуазії. Однак в державному апараті країни як і раніше панували поміщики (юнкери). З них складалися німецький уряд, генералітет, дипломатичний корпус.
Незважаючи на бурхливий розвиток промисловості, її зростання неодноразово переривався кризами надвиробництва в 1873 р, 1900-1903 рр., 1907-1908 рр. У період цих криз посилювався процес концентрації виробництва. Дрібні підприємства розорялися, а великі, що поглинали їх, росли і міцніли.
Концентрація виробництва привела до утворення монополій.У 90-х роках сформувався найбільший Рейнсько-Вестфальський кам'яновугільний синдикат, що підпорядкував собі 95% видобутку вугілля Рура і контролюючий напередодні війни 40% німецької вуглевидобутку. У військовій промисловості панувала фірма Круппа, в електротехнічній - два концерну: Загальне суспільство електрики і "Сіменс". Збільшилася кількість картелів і синдикатів. У 1870 р їх було тільки 6, в 1876 р - 14, в 1890 р - 210, в 1900 - 300, в 1911 - 550-600. Вони були тісно пов'язані з фінансували їх банками, в яких теж йшов процес концентрації капіталу. У 1912-1913 рр. 9 найбільших банків підпорядкували собі половину всіх вкладів в банках країни, що становило 11,3 млрд. Марок, тобто 83% всієї суми німецького банківського капіталу. Система підпорядкування і залежності дрібних і середніх банків від банків гігантів - одна з найважливіших рис монополізації.
Зрощування промислового і банківського капіталу привів до утворення фінансового капіталу і фінансової олігархії. Процес концентрації і централізації капіталу в Німеччині напередодні Першої світової війни сприяв повного панування економіці країни купки фінансових магнатів: Крупп, Сіменс ін. Всі вони були тісно пов'язані з державними військовими замовленнями.
У зв'язку з тим, що магнати фінансового капіталу займав панівне становище, їх політична роль в суспільстві зростала, держава спиралося на сформований реакційний буржуазно-поміщицький блок. Юнкерів і буржуазію об'єднувала спільність інтересів, особливо в галузі зовнішньої політики, тому що вона відповідала загарбницьким цілям німецьких монополій і наживаються на війнах юнкерів. В області внутрішньої політики їх інтереси тісно перепліталися в посиленні експлуатації та витягу прибутків.
Таким чином, німецький імперіалізм склався як буржуазно-юнкерский.
4.3. Експансія німецького імперіалізму
На початку XX ст. Німеччина посилила вивезення капіталу. З 1902 по 1914 р він збільшився з 12,5 до 44 млрд. Марок. Не мала колоній Німеччина експортувала капітал в усі країни світу. Особливо посилилося проникнення німецького капіталу в Туреччину. Воно було пов'язане з будівництвом Багдадської залізниці і ряду промислових підприємств.
Німеччина увійшла до числа трьох основних держав світу з вивезення капіталу. Головним методом зовнішньоекономічної експансії німецьких імперіалістів був вивіз товарів, що дозволило збільшити зовнішньоторговельні обороти країни.
Головними конкурентами Німеччини з вивезення товарів були Франція і Англія, а також Росія, яка постачала німцям сільськогосподарські товари. У 90-х рр. юнкери домоглися підвищення митних зборів на російські товари. Росія, в свою чергу підвищила мита на німецькі. Розгорілася гостра митна війна. Однак Росія не могла обійтися без німецьких машин і змушена була односторонньо знизити мита. У цьому конфлікті економічно більш розвинена Німеччина перемогла, але суперечності не були зняті.
Особливо складним виявилося питання про колоніях. У них зосереджувалися ринки збуту товарів, джерела сировини та сфери застосування капіталу.
Німеччина запізнилася до поділу світу в 70-х рр. XIX ст. і мала незначні володіння. Тому її бажання мати більше колоній загострило боротьбу за них між імперіалістичними державами. До початку XX в. Німеччина вже мала колонії: Південно-Західну Африку, Того і Камерун, порт Дзяо-Чжоу в Китаї, Каролінські, Маріанські і Маршаллові острови Тихого океану, частина Нової Гвінеї. Однак німецькі колоніальні території були в 11 разів менше англійських.
Внаслідок цього Німеччина виношує плани переділу колоніального світу. Їх здійснення заважала Англія, що панувала на морях, тому її розгром був основним завданням Німеччини.
Розв'язуючи Першу світову війну, Німеччина ставила перед собою мету захопити англійські і французькі колонії, відторгнути від Росії Україна, Прибалтику і Польщу; поневолити Сербію; ліквідувати вплив Англії на Близькому і Середньому Сході; знищити її морська могутність і встановити своє світове панування.
5. ЕКОНОМІЧНІ ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
5.1. Економічні причини Першої світової війни. Участь країн світу у війні
Перша світова війна стала прямим наслідком імперіалістичних протиріч, викликаних нерівномірністю економічного і політичного розвитку капіталістичних країн. Складаються нові співвідношення сил в капіталістичному світі, виникає боротьба за переділ уже поділеного світу, головним засобом якої і є насильство, війна.
Боротьба за колонії, зіткнення торгових інтересів зробилася в капіталістичному суспільстві однією з головних причин війни.
До початку XX століття світ був уже поділений між групами імперіалістичних держав. Але розділ колоній і сфер впливу між головними імперіалістичними державами перестав відповідати їх реальному економічному і політичною вагою. Протиріччя між найбільшими країнами досягли надзвичайної гостроти. Особливо гострими вони стали між Англією і Німеччин. Німеччина витісняла Англію на європейських ринках, де вона розміщувала на початку XX століття 76% свого експорту, а Англія - тільки 38%. Тіснила вона Англію і на ринках Сходу, проникаючи на Балкани і в Малу Азію. Будівництво німецької залізниці Берліна через Босфор на Багдад ставило під загрозу англійське панування на Близькому Сході. Загострили міжнародне становище і франко-німецькі протиріччя.
Французький імперіалізм також зіграв важливу роль в підготовці Першої світової війни. Франція прагнула до реваншу: поразка 1870-1871 рр., До повернення Ельзасу і Лотарингії, становленню своєї гегемонії в Європі.
Однак клубок імперіалістичних протиріч, що призвели до виникнення Першої світової війни, не обмежувався протиріччями між головними капіталістичними державами Заходу.
Важливу роль зіграли економічні та політичні протиріччя в Східній Європі між Німеччиною, Росією і Австро-Угорщиною, Росією і Туреччиною, Австро-Угорщиною і Балканськими країнами, Туреччиною і Балканськими країнами і між самими Балканськими країнами (Сербією, Болгарією, Грецією).
Чимале значення для розв'язання світової війни мала позиція неєвропейських капіталістичних країн - США і Японії.
У Китаї і на інших ринках Тихоокеанського басейну імперіалістичні інтереси США стикалися з агресивними діями Японії. Виникнення вузла імперіалістичних протиріч в Європі було дуже вигідно для США: світова війна дала б американським монополіям можливість збагатитися постачання озброєння і послабила конкурентів в Європі. Одна Німеччина для США була більш небезпечним суперником на світових ринках, ніж Англія і Франція. Частка Німеччини в мирній торгівлі в 1913 р склала більше 20%, а частка США - 17%.
Імперіалістичні суперечності викликали появу в світі двох основних блоків. Перший склався ще в останній чверті XIX століття. Готуючись до боротьби за переділ світу, Німеччина в 1879 р уклала союзний договір з Австро-Угорщиною, в 1882 р до союзу приєдналася Італія. Так склався Троїстий союз (проте Італія в 1915 р вступила у війну проти своїх союзників).
Франція в пошуках союзників проти Німеччини уклала в 189l р військову угоду з Росією. На початку XX століття Англія шукає шляхи до врегулювання спірних питань з Францією і Росією. Домовившись про сферах впливу, англійські і французькі імперіалісти разом з Росією створили спільний фронт проти німецького блоку: Троїста угода - Антанта.
Спираючись на Троїстий союз, Німеччина на початку 80-х років приступає до колоніальних захоплень. Уже в 1884 р німецький уряд встановив протекторат над колонією Ангра Пекена (південно-західне узбережжя Африки). Вона була заснована бременським купцем Людеріца. Тоді ж було проголошення протекторату над Того і Камеруном. Для цього теж були використані підступи гамбурзької фірми Верман. Одночасно німці зайняли невірну частина острова Нової Гвінеї, прихопивши ще кілька дрібних островів. Пізніше, в 1885 р, було встановлення протекторату над великою територією в Східній Африці. Для цього були використані земельні придбання "Товариства німецької колонізації".
Німецький імперіалізм брав участь в розділі Китаю. У 1897 р Німеччина захопила на території Шаньдуня бухту Кіао-Чао і створила там свою військову базу.
У 1899 р Іспанія змушена була за безцінь продати Німеччини Маріанські і Каролінські острова на Тихому океані. Німеччина все більше і більше округляла свої колоніальні володіння. Перед війною 1914 року вона мала вже 12,3 млн. Колоніального населення і 2,9 млн. Кв. км колоніальних володінь. Однак ці територіальні захоплення не задовольняли вимог Німеччини. Боротьба за колонії і послужила однією з головних передумов Першої світової війни.
Війна спалахнула в серпні 1914 року. У ній взяли участь 34 з 56 існуючих на той час на земній кулі незалежних держав. Воювали блоки: Антанта - Англія, Росія, Франція; Троїстий союз - Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина. В ході війни до Антанти приєдналися Японія, Італія, Румунія, США і ряд інших країн. Війна велася на територіях Європи, Азії та Африки загальною площею понад 4 млн. Кв. км з протяжністю фронтів від 2,5 до 4 тис. км.
На початку війни воюючі країни підняли під рушницю до 10 млн. Чоловік. За 4 роки було мобілізовано ще 70 млн. Чоловік, в т.ч. в Антанті понад 44 млн., Німецькому блоці - більше 25 млн. чоловік. Убито і померли від ран 8,7 млн. Чоловік, близько 20 млн. Було поранено. Якщо врахувати скорочення народжуваності і збільшення смертності, то загальні втрати в світі склали близько 36 млн. Чоловік.
За роки війни було вироблено близько 28 млн. Гвинтівок, в т.ч. Німеччиною - 12 млн., Близько 850 тис. Кулеметів. За роки війни військові витрати воюючих країн збільшилися більш ніж в 20 разів. Витрати на війну в 12 разів перевищували наявні запаси золота, витрачені гроші можна було б в 6 разів збільшити добрий стан робочих світу. Війна поглинула 1/3 матеріальних цінностей людства.
Лише дві держави в ході війни збільшили свої національні багатства - США (на 40%) і Японія (на 25%). США зосередили у себе близько 1/2 світових запасів золота, зробили боржниками майже всі країни капіталістичного світу.
5.2. Економічні підсумки Першої світової війни. Версальський мирний договір
Чи не виправдавши надій призвідників і не дозволивши найгостріших суперечностей, Перша світова війна принесла незліченні 6едствія. Крім того, країни-учасниці понесли колосальні військові втрати і витрати. В ході військових дій були потоплені 500 бойових кораблів, тисячі допоміжних і 6 тис. Торгових суден. Швидко вичерпалися гори зброї, заготовленого в передвоєнний час, що зажадало переведення всієї економіки країн, що воювали на військові рейки, витрачання маси сировини, засобів, праць і зусиль. Про небачених масштабах військової економіки свідчать, наприклад, такі факти: в 1917 році працювали на війну з боку Антанти (без США) більше 40 тис. Підприємств з 13 млн. Робочих; в країнах германо-австрійського блоку - близько 10 тис. прийнятті з 6 млн. робочих.
В ході бойових дій вперше використовувалися нові роду військ і технічні засоби: авіація, бронетанкові війська, воску протиповітряної оборони, хімічного нападу і захисту, автомобільні, і дорожні служби, морська авіація, підводні човни і т.д.
В цілому військові витрати країн-учасниць виросли більш ніж в 20 разів, склавши понад 200 млрд. Дол. (В цінах відповідних років) і в 12 разів перевищивши готівку золоті запаси. Війна знищила третину матеріальних цінностей людства, завдавши непоправної шкоди природним ресурсам.
Руйнування не торкнулися США.Американські солдати брали участь у військових діях лише з літа 1918 року, коли їх результат був уже вирішений. Людські втрати США склали порівняно невелику величину - 120 тис. Чоловік. Навпаки, вигоди американських капіталістів від війни виявилися величезними. У 1914-1919 рр. експорт США збільшився більш ніж втричі. Особливо швидко росли поставки в Європу військової продукції, продовольства і сировини. Майже в три рази зросла вартість промислової продукції США. Найзначнішим виявилося розширення військової промисловості та суднобудування. Якщо в 1913 році на частку США припадало 36% світового промислового виробництва, то в 1929 р - вже 47%. До 1920 р частка США у світовому виробництві кам'яного вугілля склала приблизно 1/2, нафти - 2/3, у виплавці сталі - 3/5, у виробництві автомобілів - 85%. За показниками промислового розвитку економіки США далеко перевершили всі інші капіталістичні країни. Головним підсумком Першої світової війни для США було зміцнення їх панування в сфері промислового виробництва.
Найбільш економічно підірваною із західних держав виявилася Німеччина. Країна була знекровлена після чотирьох років військових дій. Обсяг промислового виробництва скорочувався. У 1918 р він становив лише 57% від рівня 1913 р Повторні мобілізації все більш виснажували людські ресурси. Промислове та транспортне обладнання не оновлювалося. Тому спостерігалося падіння продуктивності праці.
Більш ніж удвічі знизилося виробництво в сільському господарстві. З 1916 року в Німеччині почався справжній голод. На фабриках і заводах встановлювався каторжний режим. Робочий день подовжувався до 12-14 годин. Загальні людські втрати склали 7,5 млн. Чоловік (разом з полоненими і пораненими). Число загиблих досягло 2,7 млн. Чоловік. Колосальні руйнування продуктивних сил призвели до того, що до початку післявоєнного рівня національний дохід Німеччин становив лише 50% від рівня 1913 р Країна була втягнута в економічний хаос, який тривав до 1924 року.
28 червня 1919 роки після тривалих переговорів був підписаний Версальський мирний договір. Економічні втрати Німеччини за цим договором виявилися досить значними. Були відібрані колонії, передані Англії, Франції, Японії, Бельгії. Ельзас і Лотарингія були передані Франції, округу Ейлен і Мальмеді - Бельгії, Познань, частина Західної Пруссії, Верхньої Сілезії і Померанії - Польщі, Мемель - Литві. На 15 років відторгалася Саарская область. Німеччина втратила 75% видобутку руди, 43,8% виплавки чавуну, 32,5% виробництва сталі, 29,3% видобутку вугілля, 50% виплавки цинку і свинцю. Конфіскація всіх торгових суден водотоннажністю понад 1600 т і половини судів, що мали водотоннажність в межах 1000-1600 т, посилювала дезорганізацію транспорту і торгівлі. Національне багатство Німеччини скоротилося на 49,7%.
Німеччина зобов'язувалася платити величезну контрибуцію. Остання маскувалася під репараційні платежі. Німеччині було наказано в найближчі два роки сплатити 20 млрд. Марок у вигляді авансу, конфісковано 5 тис. Паровозів, 150 тис. Вагонів, багато сільськогосподарських машин, 140 тис. Молочних корів. У наступні 10 років Німеччина повинна поставляти в рахунок репарацій вугілля, будівельні матеріали, хімікати, молочну худобу. Ці поставки призначалися для Франції, Бельгії, Італії. Версальський договір для Антанти гарантував різні пільги, наприклад, на пільгових умовах могли відбуватися капіталовкладення в господарство Німеччини.
Перша світова війна і наступна Велика соціалістична революція в Росії поклали початок епохи загального криза капіталістичної системи в світі. Головною ознакою його є розкол світу на дві системи - капіталістичну і соціалістичну, криза колоніальної системи в світі.
Отже, Версальський мирний договір і його засновники ставили, здавалося б, Німеччину в дуже несприятливі умови. Однак панівне становище найважливіших німецьких монополій економіці не було розхитані. Версальська система не зуміла подолати міжнародні розбіжності і конфлікти. Незадоволеність новим переділом світу, посилення міжімперіалістичних протиріч таїли в собі небезпеку розв'язання нової війни.
А поки Німеччина вступала, згідно з рішенням світової спільноти, в епоху повоєнного економічного відродження.
5.3. Відродження економіки Герман. Плани Ч. Дауеса і О. Юнга
Поряд з тяжкістю умов Версальського мирного договору воєнної поразки Німеччини спричинило значні і матеріальні втрати. Економіку підірвали військові витрати, що склали 150 млрд. Марок. Зниження обсягу виробництва, звуження внутрішнього ринку, зростання цін, зниження реальної заробітної плати пошт на чверть супроводжувалися масовим безробіттям. Була підірвана фінансова система. Інфляція стала справжнім лихом.
Відродження господарства Німеччини і необхідність виконання рішень Версальського договору зажадали серйозного реформування економіки країни. Комплекс перетворень включав заходи як внутрішнього, так і міжнародного порядку.
Серед перших найбільш радикальної стала грошова реформа 1923 р проведена з метою припинення інфляції. В її основу було покладено проект по організації підприємницькими колами автономного Емісійного банку, який став основою діяльності Рентного банку, заснованого в жовтні 1923 г. Капітал нового банку складався не з золота, а з боргових зобов'язань його засновників - власників земель, промисловців, торговців і власників банків. Забезпеченням цих зобов'язань служили заставні листи і облігації в 4% -й вартості їх підприємств. Однак зобов'язання засновників банку, як і банкноти, обчислювалися в золотих марках. Капітал банку склав 3,2 млрд. Марок, з яких 1,2 млрд. Марок кредитувалися державі для покриття його заборгованості Рейхсбанку і збалансування бюджету. Інша частина передавалася Рейхсбанку для кредитування частнохозяйственного обороту і, нарешті, інші 800 млн. Марок залишалися в резерві. У листопаді 1923 р стали випускатися рентні марки, що дозволило стабілізувати валюту і навіть домогтися деякого перевищення доходів над витратами.
Серед інших стабілізаційних заходів німецької економіки були: модернізація обладнання, посилення позицій монополій, які замінили раніше панували картелі і синдикати на трести і концерни.
Країни Заходу проявили зацікавленість у якнайшвидшому відновленні господарства Німеччини і, перш за все, її військово-економічного потенціалу фактично всупереч Версальському договору.
В серпня 1924 року на Лондонській конференції держав-переможниць приймається програма ослаблення умов репарацій. Розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням одного з чиказьких банків генерала з інтендантів Ч. Дауеса, тісно пов'язаного з банківською групою Моргана, план Дауеса вступив в чинності 1 вересня 1924 р
План Дауеса передбачав три основних джерела забезпечення репараційних платежів. По-перше, це надходження за рахунок мит і непрямих податків, головним чином, на предмети масового споживання; випускалися спеціальні облігації. По-друге, доходи німецьких залізниць. По-третє, оподаткування промисловості. Жорсткий механізм іноземного контролю не допускав навіть найменшого порушення плану.
Крім того, відразу після введення плану Дауеса Німеччині був наданий американськими кредиторами позику в 800 млн. Марок | сприяв зміцненню бюджету.
Репараційні платежі по 2,5 млрд. Марок щорічно, що не фіксуються в загальному обсязі, почалися лише у вересні 1928 року, а цього терміну вони склали по 1-1,75 млрд. Марок на рік. У 1932 р репараційні платежі були і зовсім скасовані.
За період реалізації плану Дауеса (1924-1929 рр.) Значно посилилося проникнення західних капіталів в промисловість Німеччини у вигляді позик, прямих інвестицій, скупки акцій. Всього Німеччина у вигляді кредитів від США і Великобританії отримала до 21 млрд. Марок, 70% кредитів були американськими.
У другій половині 20-х років промислове виробництво країни пожвавилося. І до кінця цього десятиліття був перевищений довоєнний рівень промислового виробництва, в т.ч. на третину збільшився видобуток кам'яного вугілля і виплавка сталі, більш ніж на 40% - виплавка чавуну, майже на 75% - видобуток бурого вугілля і т.д.
Розширення виробництва на новій технічній основі помітно просунуло електротехнічну і машинобудівну індустрію. Освоювалося виробництво штучного шовку і бензину. Впровадження в організацію виробництва американських новацій Форда і Тейлора сприяло зростанню продуктивності праці на 40%. За загальним обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на перше місце в Європі і друге місце в світі (після США).
До кінця 20-х рр. німецькі магнати змогли повернути втрачені міжнародні позиції. Так, з 300 міжнародних монополістичних об'єднань німецький фінансовий капітал брав участь в 200. Створений з ініціативи Німеччини Європейський сталевий трест (1926 р) у своєму розпорядженні 2/3 європейського виробництва сталі.
Німецькі промислові вироби з успіхом стали повертатися на зовнішній ринок. Так, Німеччина обійшла Великобританію з вивезення машин і устаткування, збільшивши загальний обсяг торговельних операцій з експорту на 17% і по імпорту - на 30%.
У червні 1929 р в умовах кризи, що насувається світової економічної кризи план Дауеса був замінений новим репараційним планом - планом Юнга.
Для подолання репарационного кризи в серпні 1929 і січні 1930 р репараційні конференції західних держав визначили планом Юнга нові пільги для Німеччини.
О. Юнга, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету з розгляду репарационной проблеми. Запропонований ним проект був прийнятий за основу. На відміну від плану Дауеса план Юнга обмежував загальний обсяг репарацій сумою в 13 9 млрд. Марок. Розмір щорічних платежів на найближчі 37 років визначався в 2 млрд. Марок.
Помітні зміни торкнулися порядку справляння репарації, єдиними джерелами залишилися державний бюджет прибуток від залізниць. Скасовувалися відрахування від прибутків промисловості та фінансовий контроль за економікою Німеччини. По суті справи, рішення Версальського договору все більше піддавалися ревізії.
З метою отримання і розподілу репарацій, здійснення розрахунків по Міжсоюзницькій боргах був створений Банк міжнародних розрахунків, багато в чому забезпечив фінансування важкої промисловості і військового виробництва і зміцнив позиції американського капіталу в Німеччині.
Однак загострення економічних проблем в кризовій ситуації звело нанівець реалізацію плану Юнга. На початку 30-х рр. послідувала серія рішень, пов'язаних з регламентацією репараційних платежів. Так, в середині 1931 американський президент Г. Гувера запропонував призупинити платежі на рік. Формально план Юнга був скасований.
Німецька економіка, як і економіка інших країн, піддалася нових випробувань, викликаним Великою депресією 1929-933 рр.
Контрольні питання
1. Назвіть економічні причини Першої світової війни.
2. Які країни брали участь у Першій світовій війні?
3. Перелічіть основні умови Версальського мирного договору.
4.Цель плану Ч. Дауеса?
5. Сутність грошової реформи Німеччини 1923 р
6. Які джерела забезпечення репараційних платежів передбачалися за планом
Дауеса?
7. Які пільги для Німеччини були встановлені планом О. Юнга?
8. Основні завдання Банку міжнародних розрахунків.
6.СВІТОВИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ КРІ3ІС 1929-1933 рр.
6.1. Причини економічної кризи
Сьогодні Україна знаходиться в стадії сильної економічної кризи: падіння промислового виробництва, збиткове сільського господарства, повний розлад кредитно-фінансової системи. Країна шукає шляхи вирішення своїх проблем. Цей пошук більшої частини населення виявився важким періодом його існування. Президент, уряд, парламент докладають усіх зусиль, щоб виправити становище, але ці спроби найчастіше виявляються невдалими. Здається, забуто, що криза в економіці - це українське явище, а добре вивчене і відоме положення, якого існують виходи.
У 1929-1933 рр. світова економіка отримала урок у вигляді світової економічної кризи. "Велика депресія", так ще називають цю кризу, дала світові імунітет від самої себе. У ті роки вихід був знайдений, людство зробило висновки. Був накопичений безцінний досвід боротьби з цим проявом економіки.
Положення в економіці США на початку 30-х років XX століття, якщо судити за спеціальною і художній літературі, статистичних даних, було приблизно таким же, як в даний час Україна. У роки економічної кризи падіння виробництва США було більшим, ніж в інших країнах Заходу. Видобуток знизилася на 41%, виплавка сталі - на 79,4%, сталі - на 76%, виробництво автомобілів скоротилося на 80%. З 279 доменних печей діяло тільки 44. В цілому промислова продукція до року скоротилася в порівнянні з 1929 роком на 46%, в т.ч. виробництво засобів виробництва - 72%. Тисячі фабрик і заводів 6ули зупинені. Скорочення виробництва, зарплати підприємств, недовантаження діючих фабрик і заводів породили величезну безробіття. До березня 1933 армія безробітних досягла 17 млн. Чоловік, не рахуючи кількох мільйонів полубезработних. Причини кризи в США і нинішнього в Україні різні, але наслідки однакові. Розглядаючи світова економічна криза і аналізуючи його причини і наслідки, найкраще спиратися на історію США. Це буде цілком справедливо, бо ця країна поклала початок і кінець кризи.
Після Першої світової війни Західна Європа була виснажена економічно і політично. США, в свою чергу, зміцнили свої позиції в світі і остаточно стали лідером світової системи капіталізму. Беручи участь у війні лише як виробник зброї і кредитор, США збагатилися за рахунок країн, що воювали. Бурхливий розвиток економіки було неминуче. Це і відбулося в період 1920-1928гг. Так в 1929 р виробництво автомобілів в цілому по країні становила 5337 тис. Штук, що в 11 разів перевищувало довоєнний рівень. Національний дохід США зріс за 1923-1929 рр. з 74.3 до 86,6 млрд. дол., тобто на 17%. В кінці 20-х років майже 70% всіх фабричних верстатів було електрифіковано.
Поряд зі старими галузями в промисловості стали з'являтися і розвиватися нові: хімія, електрику та ін.
Положення людей в соціальному житті стало поліпшуватися. Поряд з інтенсифікацією виробництва (в 1923-1929 рр. Виробіток на одного робітника зросла на 43%) зросла і заробітна плата, хоча і не так швидко, як продуктивність. Як на дріжджах, виходив середній клас. Це дало в той час основу для висловлювань, що США вступили в еру загального благоденства і що скоро бідність буде переможена.
Перші удари кризи вибухнули 24 жовтня 1929 р коли в США почалася безпрецедентна біржова паніка. В цей день на Нью-Йоркській фондовій біржі було продано 12, 8 млн. Акцій, що в 1,5 рази більше, ніж будь-коли раніше. Через кілька днів був досягнутий новий пік спекулятивного ажіотажу. Пізніше цей день назвуть "чорний четвер", бо він ознаменував собою початок небаченого по руйнівності кризи. 29 жовтня 1929 р коли з рук в руки перейшло 16,4 млн. Акцій, курс цінних паперів стрімко покотився вниз. Якщо на 1 жовтня 1929 року вартість акцій, що котирувалися на біржі, була 87 млрд. Дол., То через місяць, 1 листопада, вона склала лише 55 млрд. Дол., Відбулося зниження ціни акцій на 37%. Падіння тривало 3 роки. До березня 1933 року загальна вартість акцій становила 19 млрд. Дол., Тобто скоротилася в 4,5 рази. Біржовий крах був першим проявом кризи.
Вже з літа 1929 стали позначатися ознаки перевиробництва. Криза охопила промисловість, сільське господарство і фінансову систему. Обсяг промислового виробництва почав падати. У порівнянні з 1929 р обсяги виробництва в 1930 р становили 80,7%, в 1931 р - 68,1%, в 1932 р - 53,8%.
У Західній Європі становище економіки було ще гірше. Так, в Німеччині криза вразила господарство найглибше, тому що економіка країни сильно залежала від іноземних капіталів. Промислове виробництво впало на 40%, зовнішня торгівля в 1932 р становила 60% від рівня 1929 р
Сильно постраждала від кризи і Франція. Імпорт товарів скоротився з 4852 млн. Франків в 1929 р до 1740 млн. Франків 1935 р експорт країни зменшився з 4178 млн. Франків 1279 млн. Франків. Національний дохід знизився на 30%. Завантаженість потужностей в легкій промисловості становила близько 65% до довоєнного періоду. Загальна кількість безробітних - 1,5 млн. Чоловік. Фонд заробітної плати знизився на 40%.
Великобританія була в більш кращому становищі, ніж континентальні сусіди. Криза докотилася до імперії пізніше, до 1930 року, і його вплив на економіку країни було слабкіше, ніж в інших країнах. Загальний обсяг виробництва впав на 15%, зовнішня торгівля скоротилася вдвічі. Кількість безробітних досягло 35% від усього числа працюючих в промисловості. Особливо постраждали вугільна, металургійна та суднобудівна промислово Англії.
Крім промисловості, постраждала і фінансова система. Так, в США за роки "депресії" розорилося понад 5760 банків, близько 1/5 всіх банків країни. Загальна сума депозитів становила в 1933 р 3,5 млрд. Дол. Ряд найбільших банків Німеччини збанкрутував. Франція вдвічі скоротила вивезення своїх капіталів. "Депресія" торкнулася і сільське господарство країн світу. У США криза сільськогосподарського виробництва розпочався ще в 1920 р; 1924 року він змінився більш сильною формою. У цей період ні ціни, ні доходи фермерів не могли досягти довоєнного рівня. Падіння вартості сільськогосподарської продукції особливо казав на дрібних і середніх фермерів. У 1925-1928 рр. з аукціонів було продано 547 тис. ферм, що становило 87% їх загальної кількості. Сільське населення йшло в міста. У 1929 р жителів сільськогосподарських районів налічувалося 32 млн. Чоловік, а в 1930 всього 30,5 млн. Чоловік. Скорочувалася кількість фермерських господарств: з 6448 тис. До 6289 тис.
У Франції виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося на 40%.
У роки кризи відбувається і криза політичної влади країнах світу. У США в основні роки кризи при владі перебував уряд Г. Гувера (1874-1964) - 31 президента С (1929-1932 рр. Правління) від республіканської партії. Він був прихильником мінімального втручання держави в економіку, така філософія називалася "американським індивідуалізмом". Він обмежився введенням торгового протекціонізму, вважаючи, що криза буде подолана автоматично, і країна справиться з ним за 60 днів. У 1930 р для різкого скорочення ввезення товарів в США був прийнятий високий митний тариф. У відповідь на це інші країни теж підвищили ввізні мита. Для стримування падіння цін і скорочення пропозиції продуктів на ринках їх знищували. З метою запобігання банкрутству Гувер з кінця 1931 році здійснив спроби державного кредитування банків, промисловості транспортних підприємств.
У лютому 1930 року була створена Зернова стабілізаційна компанія, яка скуповувала хліб у селян. Потім така ж компанія була створена із закупівлі бавовни. Вся продукція надходила на державні склади. У 1930-1931 рр. створена державна програма капітального будівництва із загальною сумою контрактів 7 5 млрд. дол. Потім створена реконструкційних фінансова корпорація зі статутним фондом в 2 млрд. дол. Ці організації субсидували монополії і банки. За роки їх існування розподілилося 2,1 млрд. Дол., 2/3 з яких пішли на банки, страхові компанії і фірми. У другій половині 1931 р Сталевий трест, а за ним і інші великі компанії, оголосили про зниження заробітної плати. У той же час з переповнених державних складів почався розпродаж сільськогосподарської продукції, що призвело до посилення кризи.
У роки кризи, після біржового краху, багато американців були шоковані тим, що сталося на біржі. Все це сталося не в один день, цьому передували роки. Мільйони американців, вкладаючи гроші в цінні папери, сподівалися на зростання курсу акцій (що і відбувалося протягом ряду років, зауважте - військових для Європи років), розраховували, що це зробить їх незабаром багатіями. Для захоплення контрольних пакетів акцій створювалися фіктивні конкуруючі держательские компанії. У боротьбі за них застосовувалися всі засоби: і махінації з акціями, і спекуляція, і поширення всяких чуток про компанії, що і призвело до "чорного четверга" 29 жовтня 1929 р Сталося це в складний для економіки повоєнний час.
У роки кризи були засмучені і фінанси. Кредит отримати було неможливо. Багато виробництв через це зупинялися.
Можна виділити основні причини кризи:
* Перевиробництво;
* Труднощі збуту продукції внаслідок неплатоспроможності населення;
* Низька купівельна спроможність населення;
* Невміла політика адміністрації, відсутність державного регулювання економікою;
* Біржові спекуляції;
* Розлад фінансової системи.
Як висновок, можна сказати наступне: Америка стала країн нестримної волі господарювання і стихії ринку, потрібна була нова економічна політика. Через надлишок товарів ціни різко впали, скорочення попиту та загострення проблеми збуту були стільки катастрофічними, що закривалися заводи і фабрики, банки і фірми, шахти і ферми, торговельні підприємства і компанії. Ось такими були причини і наслідки того економічної кризи або "Великої депресії", як називали її американці в 1933 роках.
6.2. "Новий курс" Ф.Рузвельта
З 1933 р президентом США був обраний Франклін Делано Рузвельт (1882-1945). До цього моменту положення в країні було надзвичайним. Для виходу з нього були потрібні неординарні заходи. Урядом Рузвельта були здійснені великомасштабні реформи під назвою "Новий курс". Заперечуючи політику "грубого індивідуалізму" Гувера, Рузвельт розраховував подолати кризу шляхом планування господарства, встановлення "класового миру" всередині країни і доброго сусідства з іншими країнами.
Теоретичною основою "Нового курсу" стало вчення англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). В умовах панування монополій при капіталізмі Кейнс і його послідовники визнавали необхідним участь держави в регулюванні господарського життя. Виходячи з цього, основною метою реформ Рузвельта стало активне втручання держави в процес суспільного відтворення.
У здійсненні "Нового курсу" виділяють два етапи:
I- з 1933 до 1935 рр .;
II - з 1935 р
Основні заходи "Нового курсу":
1. Порятунок банківської і фінансової систем. З цією метою заборонявся вивіз золота за кордон, припинено обмін банкнот на золото. У США були закриті всі банки. Відновлення функцій і отримання урядових кредитів з федеральної резервної системи дозволялося тільки благополучним, найбільш великим банкам. До кінця березня 1933 року знову було відкрито 4/5 банків, але 2 тис. Банків дозволу на це не отримали.
Створена при Гувера Реконструктивна корпорація розширила свої операції - за перші два роки "Нового курсу" сума позик виданих нею, перевищила 6 млрд.дол. У результаті посилилася концентрація банківської системи - число банків з 25 тис. скоротилося до 15 тис.
Для збільшення фінансових ресурсів держави та розширення його регулюючих функцій в цей період США відмовилися від Золотого стандарту, вилучили золото з обігу і провели девальвацію долара. У січні 1934 р золотий вміст долара знизилося на 41%. Девальвація долара утруднялася торговим і платіжним балансом. Встати на шлях масового випуску незабезпечених золотом паперових грошей Рузвельт не наважився. Був знайдений оригінальний шлях вирішення цієї проблеми. США здійснили великомасштабні закупівлі золота за цінами, що перевищують курс долара по відношенню до золота. До кінця 1933 г. золота було закуплено на 187,8 млн. Дол. Це штучно знизило курс долара. Одночасно золотий запас був вилучений з федеральних резервних банків і переданий казначейству. Банкам видавалися натомість золоті сертифікати, прирівняні до золота і забезпечують банківський резерв. В початку 1934 р був прийнятий закон про золотий резерв, який встановлює нову ціну на золото - 35 дол. За унцію, що діяла до 1971 р Завдяки девальвації долара розподіл доходу змінилося на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим запобігли масові банкрутства в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилилися експортні можливості США. Для стимулювання дрібних вкладників (приватних коштів) була створена корпорація зі страхування банківських вкладів, а також вжиті заходи захисту вкладів від ризику через біржовий спекуляції. Введення державного страхування депозитів (вкладів) сприяло запобіганню банкрутств, підвищувало довіру вкладників.
2. Відновлення промисловості. У червні 1933 р був прийнятий закон про відновлення національної промисловості (Нерів). Для його проведення була створена Адміністрація національного відновлення, до складу якої увійшли представники фінансової олігархії (торгова палата, фірма "Дженерал моторс", "Стандарт ойл", Морган і ін.), А також економісти. Закон вводив систему державного регулювання цього підрозділу економіки. Він включав три розділи. Перший передбачав заходи щодо пожвавлення економіки та виведення її з тяжкої ситуації. Основний упор робився на чесну конкуренцію, правила зайнятості та найму. У другому і третьому розділах закону визначалися форми оподаткування і фонд громадських робіт із зазначенням порядку використання його коштів. На організацію громадських робіт виділялося 3,3 млрд. Дол., Сума небачена на ті часи. У числі інших заходів по боротьбі з безробіттям - створення трудових таборів для безробітної молоді у віці 18-25 років. Oни забезпечувалися безкоштовним харчуванням, проживанням, одягом, їм платили 1 дол. В день. На громадських роботах в 1934 р було зайнято 5 млн. Чоловік. Посібники отримували 20 млн. Американців. Основні громадські роботи: будівництво ГЕС, лісонасадження, будівництво доріг, мостів, аеропортів та ін. Закон про відновлення національної промисловості вводився на два роки. Реалізація цього закону зміцнила становище великих монополій, т.к в кінцевому рахунку вони визначали умови виробництва і збуту продукції.
3. Відновлення сільського господарства. На початку 1933 р прийнятий закон про відновлення сільського господарства. Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909-1914 рр. Серед них:
* Скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що селяни отримували компенсацію і премію, пільги по оподаткуванню;
* Заходи з фінансування державою фермерської заборгованості, яка до початку 1933 р досягла 12 млрд. Дол .;
* Інфляційні заходи. Уряд отримувало право девальвувати долар, ремонетизувати срібло, випустити на 3 млрд. Дол. Казначейських квитків. В результаті фермери за 1933-1935 рр. отримали кредити на суму понад 2 млрд. дол., продаж розорилися ферм з аукціону припинилася.
Не менш важливе значення мав закон про соціальне забезпечення. Їм вводилася система пенсій по старості і допомоги з безробіття, надавалася допомога хворим та інвалідам.
На другому етапі проведення "Нового курсу" збільшилися масштаби суспільних робіт. Якщо на першому етапі на ці цілі виділялося 3,3 млрд. Дол., То в 1935 р - 4,9, а в 1938 р - ще 5 млрд, дол. Надавалася допомога не тільки великому фермерства, але низькодохідних господарствам. Всі ці заходи сприяли виходу країни з кризи.
Оцінюючи "Новий курс", ми повинні, перш за все, відзнач те, що він відповідав історичній епосі утвердження державно-монополістичного капіталізму. Завдяки активній регулюючої ролі держави, країна змогла вибратися з кризи, прибутку американських монополій пішли вгору. В результаті "Нового курсу" у США зміцнилися позиції великої буржуазії, концентрація виробництва і капіталу посилювалася.
У політиці Рузвельта втілилися риси ліберально-реформістського варіанта розвитку ГМК. Найважливішим інструментом його політичного курсу став державний бюджет, за рахунок коштів якого здійснювалося фінансування розширеного відтворення і соціальних програм.
6.3. Економічна політика фашистської Німеччини
Сильне потрясіння капіталістичного світу, що сталося в 1929-1933 рр., Глибоко і серйозно вразило німецьку економіку. Це пояснюється, перш за все, її залежністю від іноземного капіталу. Криза в країні досяг кульмінації до 1932 р Промислове виробництво в Німеччині впало в 1932 р на 40% в порівнянні з 1929 р 68 тис. Промислових підприємств зазнали краху. Були розпродані десятки тисяч селянських господарств. Масові страйки охопили країну. Посилився національно-визвольний рух у колоніях. На 60% скоротилася зовнішня торгівля. Знову знецінилася валюта, стався крах ряду великих банків. У 1932 р було 8 млн. Повністю і частково безробітних. Криза в Німеччині викликав до влади крайнє породження реакції - фашизм. "Економічна криза німецького капіталізму породив крах політичної системи Веймарської республіки. Монополістична буржуазія не змогла більше панувати за допомогою старих парламентських методів. Її керівники, схиляючись до думки про необхідність військової диктатури, все частіше звертали погляди на фашистський рух. Саме вони більшою мірою сприяли приходу фашистів до влади ".
Найбільші фінансові магнати Німеччини, зрозумівши неможливість зберегти своє панування за допомогою буржуазної демократії, стали робити ставку на встановлення в країні фашистської диктатури. Вихід з кризи шляхом гонки озброєння був особливо привабливий для німецьких промисловців. Г.Стіннес, Ф.Тіссен, власники вугільних копалень Руру і ін. Видавали величезні грошові суми фашистської партії. Так, глава концерну "Тіссен АГ" фінансував Гітлера (1889-1945) вже в 1923 р, В кінці 20-х років Гітлер співпрацював вже зі сталевими королями Рура. У 1931 р зв'язок з нацистською партією встановив директор Рейхсбанку Я.Щахт. Через його посередництво нацисти розширили свої контакти з іншими великими промисловцями Німеччини, зокрема, з Флік, яка внесла в так званий "фонд Гіммлера", з якого фінансувався захоплення влади нацистами, 100 тис. Марок. Він же підписав і горезвісний лист, в якому група німецьких промисловців просила президента Німеччини фон Гіндербурга (1847-1934) призначити Гітлера канцлером Німеччини. Промисловці Рура відраховували в касу нацистської партії по 5 пфеннинг з кожної проданої тонни вугілля.
Були покровителі нацистської партії і серед американців: Рокфеллер, Морган, Ламо і ін. У 1930 р вкладення США в німецьку економіку досягли 5% національного доходу. У 1931 р наполяганням президента Гувера припинилися виплати Німеччиною репарацій. У той же час Нью-Йоркська біржа підвищила курс акцій фірм, що мали вкладення в німецьку економіку.
30 січня 1933 р прямому вимогу фінансових ділків президент Гіндербург передав реальну владу Гітлеру, призначивши його рейхсканцлером. Фашизм в Німеччині зміг прийти до влади завдяки підтримці німецького та іноземного (особливо американського) фінансового капіталу. Фашистська диктатура була встановлена в той період, коли найвища точка економічної кризи минула. Почалося пожвавлення економіки, чому сприяв її переклад на військові рейки. Головним змістом економічної політики фашизму стала мілітаризація Німеччини. Військові витрати в 1933-1939 рр. зросли в 10 разів. Були побудовані нові заводи з випуску танків, бойових літаків, гармат і т.д. Розширилося виробництво гармат, підводних човнів, боєприпасів. Запаси сировини, продовольства, грошові кошти передавалися руки військових. У ряді сусідніх країн розгорнули роботу фили; німецьких фірм.
Внутрішній і зовнішній курс фашизму був пов'язаний з підготовкою Другої світової війни. Відразу після приходу до влади Гітлер порушив умови Версальського договору і почав відкрите переозброєння країни: в квітні 1933 року створив міністерство авіації, березні 1935 ввів загальну військову повинність. У червні 1935 було укладено англо-німецький морський договір, за яким Німеччина будує свій надводний флот в розмірі 35%, а підводний флот - 45% від тоннажу британського флоту. З 1934 р відновлено колоніальне відомство. Монополії Великобританії, Франції, США фінансували Німеччину, постачали її сировиною, допомагали оснащенню армії.
Фашисти стимулювали переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. Вони об'єднали всі промислові і фінансові компанії, транспорт, торгівлю, ремісничі підприємства в галузеві і територіальні групи, поставивши на чолі великих капіталістів. Відбувається зрощування державного апарату з монополістичними колами. Найбільші промисловці Крупп, Тіссен, Феглер, банкір Шредер увійшли до складу Генеральної ради господарств при міністерстві народного господарства.
Оскільки однією з господарських завдань Німеччини була проблема постачання стратегічною сировиною через відсутність власних ресурсів, налагоджувалося виробництво синтетичних матеріалів: штучного каучуку, бензину, пластмас, хімічного волокна. Сировина закуповувалося в США, Великобританії, Франції.
Переважне розвиток отримували галузі важкої і військової промисловості. Сюди направлялися 3/5 всіх інвестицій. У підсумку важка промисловість до 1939 року перевищила передкризовий її рівень в 1934 р на 50%. Мілітаризація господарства забезпечила високі темпи виробництва промислової продукції. Провідне місце займає машинобудування, що давало близько 25% промислової продукції. Напередодні Другої світової війни на частку Німеччини припадало 13% світового промислового виробництва.
Дані про громадські інвестиціях в Німеччині, млн. Рм. брутто
|
|
інвестиції
|
рік
|
|
|
тисяча дев'ятсот тридцять два
|
1933
|
тисяча дев'ятсот тридцять-чотири
|
1935
|
1936
|
1937
|
1938
|
|
|
На військові цілі
|
620
|
720
|
3300
|
5150
|
9000
|
10850
|
15500
|
|
|
на транспорт
|
805
|
1238
|
1 694
|
тисячу вісімсот сімдесят шість
|
2144
|
2400
|
3376
|
|
|
на управління
|
800
|
810
|
1200
|
1400
|
1400
|
1420
|
1200
|
|
|
У житлове будівництво
|
150
|
185
|
275
|
220
|
175
|
200
|
250
|
|
|
З таблиці видно, що з 1932 по 1938 рр.військові витрати збільшилися в 25 разів. Їх питома вага піднявся з 26 до 76%. Витрати на транспорт зросли в 4 рази, управління - в 1,5 рази, на житлове будівництво - в 1,7 рази.
Державний сектор в економіці Німеччини займає значне місце. У 1932 р державний акціонерний капітал становив 13,2 млрд., А в 1939 році - 17 млрд. Рейхсмарок. У березні 1936 року за даними імперського статистичного управління в Німеччині налічувалося 1085 громадських підприємств. З них 61 було власністю імперії, 57 - власністю земель, 25 - власністю ганзейських міст, 291 - власністю громад і спілок, 142 - спільна власність імперії і громад. 30% підприємств становили акціонерні товариства, 64,4% - товариства обмеженою відповідальністю і 4,2% - товариства приватного права. З метою підготовки до війни здійснювалося державно-монополістичне регулювання і сільського господарства. Кожен селянин перетворювався в "солдата фронту харчування", зобов'язаний є не те, що йому хотілося, а то, що йому диктували керівники Імперського стану з продовольства - головний орган держави з регулювання сільськогосподарської продукції.
6.4. План економії англійського банкіра Дж.Мея
Економічна криза 1929 - 1933 рр., Вразивши провідні країн світу, не оминула й Великобританію. Обсяг промислового виробництва впав на 15%, особливо постраждали традиційні галузі - металургійна, вугільна та ін., Скоротилися посівні площі, обсяг зовнішньої торгівлі скоротився в 2 рази, торговий баланс був дефіцитним, збільшилося безробіття - в 1932 році вона охопила 30-35% всіх робочих.
Однак у Великобританії криза почалася пізніше, ніж в інших країнах, - наприкінці 1930 р, хоча перші симптоми з'явилися на початку того ж року. Міністерство фінансів, щоб знайти додаткові доходи, збільшило прямі податки, включаючи прибутковий, з непрямих був збільшений лише один - на пиво. До весни 1931 р фінансове становище країни погіршилося. У зв'язку з нестійким положенням фунта стерлінгів іноземні власники короткострокових вкладів в банках Лондонського Сіті стали вилучати їх для перекладу в більш міцну валюту, зменшувався золотий запас країни.
Слід зазначити, що метою банкірів і уряду не було збільшення зайнятості або порятунок промисловості, вони хотіли просто виправити дисбаланс бюджету, торгівлі та кредиту. Це відбувалося тому, що тоді в період економічної кризи єдиною функцією уряду вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, хоча в цей час вже висловлювалися нові ідеї про втручання держави в економіку. Новий хід економічної думки не був ще повністю розроблений, а сам Кейнс ще аналізував підстави для деяких положень своєї концепції, він ще відкрито не захищав незбалансований бюджет і мав мало підтримки серед колег.
У тому 1931 року для вивчення економічного становища країни та вироблення рекомендацій під керівництвом фінансиста Дж Мея була створена королівська Комісія з національної економії, в липні 1931 був опублікований доповідь Комісії, в якому передрікали дефіцит бюджету в 120 млн. Фунтів стерлінгів на рік.
Комісія вважала за необхідне зменшити державні витрати і використовувати національний дохід для перерозподілу коштів, що виділяються з менш істотних галузей в ті, які призначені пом'якшити соціальну несправедливість, або в ті, які покращують економічну структуру нації. Було запропоновано збільшити прямі і непрямі податки на 24 млн. Фунтів стерлінгів, скоротити державні витрати на 96 млн. Фунтів стерлінгів.
Оскільки доповідь Комісії отримав схвалення вітчизняних і зарубіжних банкірів, вони готові були видати британському уряду позики, необхідні для платіжного балансу країни. У вересні 1931 р більше ста американських і французьких банків надали Великобританії позику в розмірі 80 млн. Фунтів стерлінгів.
В цілому регулювання державних витрат під час депресії зробило стабілізуючий ефект. Загальні державні витрати в реальному вираженні по відношенню до валового національного продукту збільшилися з 24% 1929 року до 29% в 1931 р, трохи впали в наприкінці 1931 року (28%), а до 1934 р знизилися майже до рівня 1929 м Крім того, бюджет був добре збалансований, і фінансова стабільність дозволила повернути довіру до уряду і в самій Великобританії, і за кордоном.
Крім здійснення політики економії, уряд Макдональда брало і інші заходи для оздоровлення економіки.20 вересня 1931 був скасований золотий паритет фунта стерлінгів, в результаті знецінювався паперовий фунт - його вартість до кінця 1931 знизилася на 30%, підвищилися роздрібні ціни на внутрішньому ринку. Велике число країн (Скандинавія, Японія і Др.) Пішли за Великобританією, що скасувала золотий стандарт. А оскільки США, Німеччина, Франція, Бельгія, Голландія, Італія не відмовилися від золотого паритету, стерлінгові товари придбали раптове цінову перевагу, змінивши несприятливу ситуацію 1925-1931 рр. Звичайно, більшість країн відреагувало відповідно, підвищивши мита на британські товари, але сприятливий вплив на торговельний баланс на час збереглося, тому що Великобританія також ввела протекціонізм. У 1931-1932 р був прийнятий ряд законів про оподаткування митом не менше 10% вартості всіх видів товарів, що ввозяться: Великобританію. Внутрішній ринок був огороджений від іноземної конкуренції, що позитивно відбилося на англійській промисловості і дозволило поліпшити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту. В країні ціни залишалися стабільними, рівень життя практично не змінювався в 1931-1936 рр., Ціни зросли: середньому лише на 10%. Довіра до фунта майже відновлено, вклади почали повертатися в англійські банки. Банківський відсоток постійно знижувався і досяг 2% в червні.
Вивільненню додаткових грошових ресурсів сприяв перехід до більш низькою процентною ставкою по військовому позиці, що дозволив в 1932 р заощадити 31 млн. Фунтів стерлінгів.
У 1934 р Великобританія остаточно вийшла з кризи, кінця 1932 року в економіці спостерігалися вже перші ознаки оздоровлення, а в 1934 р обсяг промислового виробництва досяг рівня 1929 р
6.5 Економічна політика французького уряду Національного фронту
Світова економічна криза носив затяжний характер у Франції і різко загострив соціально-економічні проблеми в країні. Уряд Народного фронту створює програму виходу з кризи, головним завданням якої було задоволення найближчих потреб широких верств країни. Так, вимога націоналізації було обмежено об'єктами військової промисловості і фінансовим монстром - Французьким банком. Інша економічної положення програми - вимога створення національного фонду безробіття, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, збільшення числа робочих місць за рахунок зниження пенсійної бар'єру, організація громадських робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію в інтересах виробників, реформи системи оподаткування та ін.
У травні 1936 почалося загальнонаціональний рух за здійснення програми Народного фронту. Його пік припав на кінець травня - початок червня цього року, коли в страйках брало участь близько 2 млн. Чоловік. Уряд зіткнувся з гострою проблемою дефіциту державного бюджету. Непомірні витрати на соціальні виплати змусили піти на першу девальвацію франка, що сильно вдарило по громадянах країни. Посилився втеча капіталів з країни, прискорилося згортання виробництва. Незважаючи на істотне скорочення витрат з бюджету, стан фінансів погіршувався, що змусило вдатися до нової девальвації франка. Уряд вводить більш високий податок на капітал, що перевищує 150 тис. Франків, збільшує податки на так звані привілейовані підприємства, оподатковує надприбутки підприємств, що працюють на оборону країни, встановлює контроль за валютними операціями, імпортом і т.п.
У соціально-економічній політиці уряду Народного фронту проявилася антимонопольна спрямованість, було встановлено контроль над Французьким банком, проведена часткова націоналізація військової промисловості. У 1937 р держава стала брати участь в національному Товаристві залізниць, було створено Національне зернове бюро, що купувало у селян зерно за твердими цінами. Здійснена податкова реформа, що збільшила збори з великих спадщин і високих доходів, полегшила становище дрібних і середніх підприємств. У соціальній політиці урядом Народного фронту був прийнятий закон про 40-годинному робочому тижні, про оплачувані відпустки, колективні договори. Були підвищені зарплата і пенсія, для безробітних відкривався фронт громадських робіт.
Таким чином, досвід Народного фронту заклав основи політики реформування економічних відносин в інтересах суспільства без застосування крайніх форм соціальної боротьби.
Контрольні питання
1. Перерахуйте причини світової економічної кризи 1929-1933 рр.
2. Що було теоретичною основою програми "Новий курс" Рузвельта?
3. Перелічіть основні заходи "Нового курсу".
4. У чому сутність громадських робіт?
5. Яких заходів було вжито для підвищення цін на сільськогосподарську продукцію в США?
6. Мета економічної політики фашизм.
7. У чому сутність плану економії Дж. Мея?
8. Основні заходи програми Народного фронту Франції.
7. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН СВІТУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
7.1. Економічні підсумки Другої світової війни
Забуття, а часом і пряме нехтування умов Версальського мирного договору після Першої світової війни, всесвітнє західне і американське сприяння відродженню німецького фашистського мілітаризму з його світовими претензіями і амбіціями, найгостріші межимпериалистические протиріччя країн-лідерів призвели до нової світової війни. Друга світова війна (1939-1945 рр), підготовлена силами міжнародної реакції, розв'язана головними агресорами - Німеччиною, Італією, Японією, стала найбільшою економічною катастрофою.
У війну були залучені понад 60 держав з населенням понад 4/5 жителів планети. Військові дії велися на території 40 держав Європи, Азії, Африки і охоплювали простори Атлантичного, Тихого, Індійського і Північного Льодовитого океанів. В рядах збройних сил нараховувалося 110 млн. Чоловік. Війна забрала близько 55 млн. Людських життів. Вона знищила національні багатства вартістю 316 млрд. Дол. Загальні військові витрати в 4,5 рази перевершили відповідний показник Першої світової війни.
У важкому економічному становищі опинилися майже країни-учасниці, в тому числі і країни Західної Європи. Відбувся розрив сформованих за довгі роки зв'язків в промисловості, фінансах, торгівлі. Устаткування вимагало поновлення і значних капіталовкладень. Відчувався дефіцит в найнеобхідніших продуктах. Зростаюча інфляція, нестійкість європейських валют підривали зацікавленість аграрного сектора економіки в обміні своєї продукції на гроші, вели до звуження аграрного сектора.
Фактично країни Західної Європи за рахунок власного виробництва могли забезпечити свої потреби, наприклад, в зерні, бавовні, алюмінії і міді на 40%, свинці і цинку на 30%, сало і масло приблизно на 15%, рідкому паливі та м'ясі - тільки на 10%.
Лише США, перебуваючи в географічному видаленні від основних театрів воєнних дій, змогли вміло використовувати сформовану економічну кон'юнктуру. За роки війни промислове виробництво цієї країни подвоїлася, а чистий прибуток корпорацій навіть потроїлася. Ряд стратегічних галузей дав високі результати зростання: алюмінієва промисловість - в 6 разів, літакобудування - в 16, виробництво каучуку - в 400 разів і т.д. В результаті США стали володарями двох третин промислового виробництва і золотого запасу світу.
У цих умовах США виступили в якості своєрідного спонсора.Офіційним автором програми так званого "відновлення і розвитку" Європи став генерал, колишній начальник генерального штабу США, призначений в 1947 р державним секретарем, Джордж Кетлетт Маршалл (1880-1959 рр.).
7.2. План Маршалла та його внесок у відродження повоєнного господарства країн Західної Європи
План Маршалла був висунутий 5 червня 1947 г. Його основні положення пройшли узгодження з представниками найбільших монополій і банків. Влітку того ж року на нараді міністрів закордонних справ Великобританії, Франції і СРСР Радянський Союз піддав критиці ідею плану, розглядаючи його як механізм втручання у внутрішні справи європейських країн, розколу Німеччини і поділу Європи на дві протиборчі групи держав. У плані Маршалла не брали участь СРСР, Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Фінляндія.
У середині липня 1947 р Паризької конференції 16 європейських країн-учасниць плану Маршалла (Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія, Швеція, ФРН ) був заснований Комітет європейського економічного співробітництва. Його головне завдання зводилася до складання на основі докладних звітів про стан економіки, валютних резервів, військових руйнування, відновлювальних роботах, зведеної заявки на американську допомогу, сумарно виразилася в 29 млрд. Дол.
Майже рік знадобився для прийняття американським конгресом в квітні 1948 року "Закону про допомогу іноземним державам. Надання економічної "допомоги" здійснювалося на основі сторонніх угод при дотриманні досить жорстких умов. Серед них - відмова від націоналізації промисловості, надання повної свободи приватного підприємництва при помітному гальмуванні конкуруючих з США галузей західноєвропейської індустрії, одностороннє зниження митних тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами і ін. Спеціально створена в США Адміністрація економічного співробітництва здійснювала контроль за реалізацією плану Маршалла.
За 4 роки виконання плану (1948-1951) США надали європейським країнам допомогу в обсязі близько 17 млрд. Дол. Причому 6 леї 2/3 цієї суми випали на долю чотирьох провідних європейських країн - Великобританії, Франції, Італії та ФРН. За перший рік реалізації плану Маршалла ФРН отримала від США 2,422 млрд. Дол., Англія - 1,324 млрд. Дол., Франція - 1,13 млрд. Дол., Італія - 0,704 млрд. Дол. 70% всієї допомоги склали поставки продовольства і палива .
Головний сенс плану Маршалла полягав в підживлення слабких європейських економік, створення умов для власного відродження: швидкого розвитку внутрієвропейської торгівлі, активізації найбільш ефективних виробничих потужностей для досягнення прискореного випуску продукції через міжгалузеву кооперацію, зміцнення своїх валют і відновлення довіри до них.
Джерела фінансування етапів плану Маршалла були такими. Всі поставки розділили на три основних види. Перший об'єднував продукти харчування, паливо, одяг. Оскільки більшість країн не могли оплатити в доларах відповідні поставки, основна частина їх йшла у вигляді дотацій, а не позик. У свою чергу місцева валюта, виручена від продажу ввезених товарів, використовувалася урядом європейських країн для скорочення дефіциту бюджету, а, отже, і темпів інфляції, для нарощування виробництва таких гостро необхідних ресурсів, як сталь, цемент, вугілля, обладнання, транспорт. Тим самим чинився протидія інфляції в споживчому секторі економіки.
Другий вид поставок становило промислове обладнання. У його фінансуванні переважали міжнародні позики.
Третій вид поставок - сировина, сільськогосподарська техніка та запчастини, промислові товари фінансувалися під гарантії американського уряду через спеціально створене відділення експортно-імпортного банку США.
Висока результативність плану Маршалла в поєднанні з реалізацією власних економічних програм дозволили за 1947-1950 рр. в країнах Західної Європи збільшити виробництво калійних добрив на 65%, сталі - на 70%, цементу - на 75%, транспортних засобів - на 150%, нафтопродуктів - на 200%. Експорт західноєвропейських країн за 1948-1952 рр. виріс на 49 пунктів, а в США і Канаді - на 60. На 40% зріс західноєвропейський вивезення продукциии. Виявлялася також і американська військова допомога країнам Західної Європи, що сприяло розколу післявоєнної Європи.
7.3. Економічна програма Л.Ерхарда в ФРН
На загальному тлі післявоєнного стану економіки західноєвропейських країн особливо гнітючою виглядала німецька дійсність тих років. Зруйновані міста, знищені бомбардуваннями або демонтовані фабрики і заводи, відкинуте на кілька десятків років тому аграрне виробництво. Порожні полиці магазинів. Карткова система. Спекуляція ... Про рівень забезпечення предметами першої необхідності свідчать такі дані. Після війни на душу населення припадала одна тарілка на п'ять років, пара черевиків - в дванадцять років, костюм - в п'ятдесят років т.д. Фактично країна виробляла чи половину продукції від випуску 1936 р
Державний борг гітлерівського уряду катастрофічно зріс з 27., 2 млрд. Марок в кінці 1938 р до 377,2 млрд. Марок до моменту капітуляції країни, тобто майже в 15 разів. Уп'ятеро зросла кількість грошей, що перебувають в обігу і не мають товарного покриття. Інфляція наближалася до 600% свого довоєнного рівня. Зусилля, спрямовані на скорочення величини грошей, що були в обігу, карткової системи, зниження державного боргу за рахунок збільшення податків і "заморожування" готівки рахунків в банках, давали протилежний ефект. Знижувався інтерес до грошей. Побічно підтримувалося натуральне господарство. Товарообмінні угоди між виробниками стали охоплювати навіть оплату праці. Елементи натуроплати вводилися поряд з офіційною грошовою оплатою в систему використання робочої сили, транспорту, в сферу обслуговування.
Західні окупаційні власті змушені були завозити продукти харчування і найнеобхідніші предмети споживання на один млрд. Дол. Щорічно. Вони ж пропонували вивезти до 20 млн. Німців, приречених на голодну смерть.
Повний хаос панував і в організації господарського життя. В країні одночасно функціонували кілька економічних порядків. Центральне управління і планування було представлено двома системами - окупаційної влади і німецьких органів самоврядування. Офіційну організацію економіки доповнював "чорний ринок".
Побоюючись виникнення епідемій і хвилювань в народі, окупаційна влада в 1946 р перевели підприємства на самоокупність, зберігаючи лімітування німецького виробництва і зовнішньої торгівлі. У цей важкий час дуже вагомою виявилася допомога США, надана Німеччині за планом Маршалла.
Головним архітектором господарських реформ післявоєнної Німеччини став професор Людвіг Ерхард (1897-1977) - директор Управління господарства об'єднаних західних зон окупації в 1948 р, міністр народного господарства ФРН (1949-1963 рр.), Заступник федерального канцлера (з 1957 р) і канцлер республіки в 1963-1966гг.
У книзі "Добробут для всіх" (1957 р) Л. Ерхард зазначає, що основну мету економічних реформ він бачив у створенні "соціального ринкового господарства", підвищенні купівельної спроможності населення, зосередження всіх зусиль народного господарства на збільшенні доходу. Важелі економічного відродження країни він визначав як вільну приватну ініціативу і конкуренцію в поєднанні з активною роллю держави в господарському житті. Плани Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво.
Грошова реформа сталася 21 червня 1948 року, коли на ранок рейхсмарки були оголошені недійсними. Замість них кожен отримував по 40 нових дойчмарок, потім до них додали ще 20. Пенсії та заробітна плата підлягали виплаті в нових марках у співвідношенні 1: 1. Половину готівки і заощаджень можна було обміняти за курсом 1:10. Друга половина обмінювалася пізніше в співвідношенні 1:20.
Грошові зобов'язання підприємств перераховувалися також у співвідношенні 1:10. Підприємства, отримавши готівку для першої зарплати, надалі повинні були існувати за рахунок збуту своєї продукції. Зобов'язання банків колишнього Рейху анулювалися. Новий емісійний банк - Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов'язкових грошових резервів.
Фактично в один день, використовуючи військову диктатуру окупаційної влади, Західна Німеччина звільнилася від величезної маси знецінених грошей.
Через три дні після грошової реформи послідувала реформа цін. Вони були відпущені на свободу. Було скасовано адміністративний розподіл ресурсів і контроль над цінами.
Буквально на очах зник "чорний ринок", магазини заповнилися товарами. Замість пошуків продуктів люди стали піклуватися про їх виробництві. Інфляція майже не відчувалася. Ціни зросли лише на кілька відсотків. Зростала заробітна плата за рахунок підвищення продуктивності праці, збільшилася на одну третину за рік.
Збереженню стабільності валюти і уникненню гіперінфляції сприяло прийняття закону проти довільного завищення цін. На свободу підприємництва були спрямовані кредитна і податкова політика.
Аналізуючи хід і перші підсумки цієї програми економічного відродження, можна намітити певні фази її реалізації.
Перший період відновлення господарства (1948-1949 рр.) Пройшов під знаком грошової і цінової реформ, підвищення ставок зарплати з урахуванням росту продуктивності праці і виробництва.
Другий етап - 1950 г. - піднявся середньорічний рівень зайнятості.
Третій етап - 1952 г. - припинення зростання цін і розвиток соціального ринкового господарства.
Четвертий етап - (1953-1954 рр.) - при зростаючої продуктивності праці, зростанні обсягу продукції, що випускається і підвищується в зв'язку з цим зарплати ціни не росли, а стабілізувалися, а це призводило до добробуту для всіх.
До середини 50-х рр. ФРН вийшла на друге місце після США за обсягом золотих запасів. ФРН стає передовою країною Західної Європи. Вона виступила одним з головних засновників Європейського об'єднання вугілля і сталі. До початку 60-х рр. на її частку припадало понад 60% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, 40% експорту і 35% імпорту ЄЕС ( "Спільного ринку").
7.4. Економічна політика голлізму у Франції
Період післявоєнної відбудови народного господарства у Франції пройдено досить швидко. 1949-1953 рр. були відзначені деяким пожвавленням економіки, в основі якого лежала військово-інфляційна кон'юнктура як результат колоніальних воєн Франції в Африці, Індокитаї і витрат по лінії НАТО. З 1954 р в економіці країни почався період підйому. Причому за темпами промислового розвитку в 1954-1958 рр. Франція обігнала більшість капіталістичних країн. Однією з причин швидких темпів економічного зростання стало оновлення основного капіталу, продиктоване конкуренцією з боку провідних країн. Іншою не менш важливою причиною стало усвідомлення господарськими та урядовими колами безперспективності подальшої опори на колоніальні методи збагачення, опори на лихварство. У нових умовах інвестиції кинулися в національні виробничі галузі господарства. Цей процес прискорювався швидкими темпами технічного прогресу. Левова частка капітальних вкладень припадала на важку промисловість і нові галузі. До середини 50-х рр. загальний обсяг щорічних інвестицій в основний капітал збільшився в порівнянні з довоєнним часом в 2,5 рази, а випуск промислової продукції до +1958 зріс більш ніж в 2 рази.
Модернізація супроводжувалася інтенсивним процесом концентрації і централізації виробництва, банківської справи, чому сприяли урядові заходи.Для Франції була характерна висока ступінь державної участі в економічному житті. У 1958 році в руках держави перебувало 97% вугільної промисловості, 95% вироблення газу, 80% авіаційної виробництва і вироблення електроенергії, 40% автомобільної промисловості. Держава інвестувала дослідні роботи в галузі атомної енергетики, брало участь в нафтових компаніях, володіло залізницями, великими військовими підприємствами, акціями великих авіаційних і морських компаній.
У 1957 р держава мало 36% всього національного майна, на його підприємствах створювалося близько 13% продукції, не кажучи вже про державну власність, розміщеної в націоналізованих депозитних банках, у Французькому банку, в страхових товариствах.
Франції належить пріоритет у застосуванні індикативного (необов'язкового) планування як методу впливу держави на економіку, що здійснюється з 1946 р, коли був створений спеціальний орган - Генеральний комісаріат з планування. Основним завданням першого плану країни (1947-1953) були модернізація державного сектора і відновлення господарства. Завданням другого плану (1954-1957) стало зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм. Перехід від протекціонізму до "відкритої економіки" був проголошений третім планом (1958-1961). У 60-і рр. був узятий курс на створення фірм-гігантів європейського типу. У 1971-1975 рр. здійснювався шостий план, в якому передбачалося створення національних компаній міжнародного масштабу. Приділялася увага збільшенню норми прибутку і стимулювання накопичень. У сьомому плані (1976-1980 рр) проголошувалася політика промислової переорієнтації.
Економічна політика, що проводиться у Франції, отримала назву "дирижизму", характер якої: прямі адміністративні методи втручання в економіку (контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю і т.д.), активна підприємницька діяльність держави в націоналізованому секторі економіки і пряме фінансування капіталовкладень, планування.
Після війни Франція продовжує колоніальні війни, які вона веде протягом двох десятиліть (1939-1962). На хвилі невдоволення 4-річною війною в Алжирі до влади приходить соціаліст Гі Молль (1905-1975). Його уряд надав незалежність колоніям Франції - Тунісу і Марокко, що викликало політичну кризу. Готувався державний переворот. Франція опинилася під загрозою громадянської війни. У цей момент на авансцену виходить де Голль, його влада була в стані примирити армію, арабів і французів, відновити велич Франції на міжнародній арені. 21 грудня 1958 р де Голль був обраний главою держави на 7-річний термін.
Голлистами знадобилося 4 роки на вирішення найгостріших проблем колишніх колоніальних володінь. Голлістська економічна політика отримала назву "індустріального імперативу". Це була послідовна і жорстка лінія держави, спрямована на всіляке заохочення промислової експансії Франції. Вона грунтувалася на заохоченні розвитку всіх галузей національної промисловості, при цьому увагу держави зосереджувалась на завданню структурної перебудови промисловості підлогу впливом НТП. В результаті швидкими темпами розвивалися автомобільна, авіаційна, атомна, хімічна галузі промисловості. Розвивалося виробництво пластмас, обчислювальної техніки, радіоелектроніки і т.д.
Зміни торкнулися і аграрний сектор. Якщо в 1954 році частка зайнятих в сільському господарстві населення країни становила 27%, то в 1968 р вона знизилася на 15%. При цьому сильно зросла товарність сектора за рахунок укрупнення господарських одиниць, переходу до комплексної механізації. Франція вийшла на друге місце в світі з експорту сільськогосподарської продукції, поступаючись лише США.
У 60-і роки виробництво на зовнішній ринок росло в 1,2 рази швидше, ніж особисте споживання. Головним напрямком експортної політики стає "Загальний ринок", де на кінець 60-х років зосередилося 28% французьких капіталів від всіх розміщених за кордоном. Питома вага торгової продукції, котрий раніше становив в експорті країни 20-25%, підвищився за 60-і роки до 40%. До середини 60-х рр. зник зовнішньоторговельний дефіцит Франції.
Уряд заохочує діяльність найбільш великих промислово-фінансових об'єднань. Так формуються провідні галузеві монополії в галузі металургії, хімії, виробництва скла, будматеріалів. Провідною формою монополістичних об'єднань Франції стає фінансова група, що представляє об'єднання самостійних компаній під керівництвом великого банку або холдингу.
Одним з важливих напрямків економічної політики голлізму було оздоровлення фінансової системи. Відразу після приходу до влади ними був узятий курс на повернення "втекли" з країни капіталів, на створення умов, при яких власники золотих і інвалютних заощаджень охоче продадуть частину їх державі. У 50-ті роки намітилася тенденція повернення капіталів в країну з воюючих за незалежність колоній Франції. У 1958 р був здійснений внутрішній позику, який забезпечив казні 294 млн. Франків чистої виручки і 30 млрд. Франків в облігаціях колишніх позик. В результаті держава змогла скупити 150 т золота на суму 190 млн. Дол. Або 77 млрд. Франків, що дозволило перейти до вирішення завдання зміцнення національної валюти.
Процес фінансової стабілізації був немислимим без скорочення бюджетних витрат. В результаті уряд в кінці 50-х рр. урізує асигнування за соціальними статтями, скасовує ряд субсидій на товари широкого вжитку, скорочує дотації збитковим підприємствам.
У січні 1960 р вводиться нова грошова одиниця - новий франк, рівний 100 старим.
Економічна політика голлізму вивела країну з економічної кризи 50-х рр. з найменшими втратами і зробила значний крок у модернізації економіки країни. В результаті Франція повернула собі одне з провідних місць в світі і зробила крок до економічної інтеграції. Економічній політиці голлізму, заснованої на необхідності втручання держави в господарське життя, прийшла на зміну ліберальна концепція економічного розвитку.
7.5. "Зворотній курс" Дж.Доджа - К.Шоупа в Японії
Японія програла Другу світову війну. Вона капітулювала 2 вересня 1945 року і була окупована американськими військами. Економіка країни перебувала в стані хаосу. Війна забрала життя 2 млн. Чоловік. Галузі легкої промисловості довелося практично створювати заново. Випуск промислової продукції в 1945 р склав 28,5% від рівня 1935-1937 рр. Відновлення здійснювалося повільно. Якщо в 1948 р в інших переможених країнах обсяг виробництва наблизився до довоєнного рівня, то в Японії він досяг тільки 52%.
На відміну від країн Західної Європи Японії не була надана допомога за планом Маршалла. Захід обмежився гуманітарною допомогою в розмірі 2,2 млрд. Дол., Що дорівнювало вливанням в Західну Німеччину. Крім того, були зведені до мінімуму репарації, накладені на Японію після Другої світової війни.
В Японії проводилася приватизація підприємств, оскільки військовий контроль, запроваджений в 1939-1941 рр., Не ліквідував приватної власності, а тільки обмежив її свободу. Тому в перші повоєнні роки тут збереглося пряме розподіл ресурсів. Існували й чорний ринок, і інфляція. Причому її розміри були надзвичайними - до 1952 р 1500% від післявоєнного рівня. Навіть грошова реформа 1946 р не зупинила цей процес.
Програма "зворотний курс" отримала свою назву через наступних подій. Спочатку в післявоєнний період США припускали спертися на гомінданівський Китай. Але оскільки здійснити такий намір не вдалося, США змінили напрямок своїх дій. Мета "зворотного курсу" полягала в забезпеченні стратегічного союзу з японською буржуазією і перетворенні Японії в "майстерню Азії".
Програма "зворотного курсу" була розроблена представниками американського монополістичного капіталу Дж.Доджем і К.Шоупом.
Реформування в роки окупації (1946-1952) піддавалися всі сторони суспільно-економічного життя: господарський уклад, суспільний лад, державний устрій. Треба було демілітаризувати і демократизувати Японію, здійснити перехід від тотального контролю до ринкової економіки.
Головною з демократичних реформ став розпуск дзайбацу, тобто холдингів (1947-1948), які тримали акції закритих концернів. Була здійснена демонополізація економіки, тобто розукрупнені гігантські промислові та торговельні компанії. З-під контролю холдингів таким чином вийшло багато фірм, завдяки розукрупнення гігантів утворилися нові фірми. У 1947 р був виданий антимонопольний закон про закріплення картельних угод і створення жорстких монопольних структур. Це означає, що були заборонені холдинги, введений контроль над злиттям фірм, обмежена взаємне тримання акцій. Свобода торгових угод і доступ до джерел фінансування отримали правовий захист. Ці заходи закладали основи конкурентної економіки.
Повоєнні перетворення включали земельну реформу 1947-1950 рр. Вона полягала в викуп державою поміщицької землі з подальшим продажем її орендарям-селянам. Розміри ділянок обмежувалися до 1 га. Так як відбувалася гіперінфляція, то реальна цінність викупних сум падала. До 1950 р до селян перейшло 80% орендної землі. Таким чином, в Японії була перерозподілена земельна власність і сформувався шар вільних дрібних фермерів. Дворянство (поміщики) як клас перестало існувати. З цього часу в Японії типовим стало приватне селянське господарство на своїй власній землі. Земельна реформа сприяла збільшенню ємності внутрішнього ринку і вивільнила значні трудові ресурси.
У 1950 р за рекомендацією керівника Детройтським банком Д.Доджа була здійснена радикальна бюджетна реформа. Згідно з нею вводилися принципи суворого балансування статей бюджету і його бездефіцитності. Реформа передбачала припинення виплат компенсації військовим заводам за конверсію. Збитковим підприємствам більше не надавалися субсидії. Грошова емісія ставилася під контроль. Був прийнятий єдиний фіксований валютний курс. Японським підприємствам і банкам дозволялося вести операції на зовнішньому ринку. В японській економіці повністю утвердилися ринкові відносини.
В рамках реформи Доджа діяв такий інструмент структурної політики, як повний державний контроль над всією системою зовнішньоекономічних зв'язків. Сюди входили: розподіл по ліміту коштів на оплату імпорту відповідно до галузевих пріоритетів, обмеження припливу іноземних капіталовкладень і заохочення імпорту технологій.
Підтримуючи технічне оновлення, контроль держави охороняв промисловість від зовнішньої конкуренції, захищав країну від руйнівних валютних дефіцитів і розлади грошової системи. Такий контроль над зовнішньоекономічними зв'язками діяв 22 роки.
Таким чином, за 30 післявоєнних років Японія, бідна, з гіпертрофованою військової індустрією країна, перетворилася на велику економічну державу. Вона займала одне з перших місць в світі по розвитку продуктивних сил, науково-технічного потенціалу, накопиченому матеріального багатства і рівню життя населення.
Названі реформи дозволили країні до 70-х років вийти на друге місце в світі. В цей час японська економіка подолала нафтова криза і перейшла на помірні темпи зростання - на рівні 4-5% на рік. У 1988 р валовий національний продукт на душу населення Японії перевищив відповідний американський показник, за 1990 р його приріст склав 5-6% проти 0,9% США.
Японія - приклад проведення гнучкої державної політики, проте поступово пом'якшують і перейшла в 80-і роки до "дерегулювання".
Контрольні питання
1. Коли був прийнятий план Маршалла і які країни брали участь в ньому? Мета плану.
2. У чому полягала головна задача Комітету європейського економічного співробітництва?
3. Які умови висувалися планом Маршалла для країн - його учасниць?
4. Хто здійснював контроль за реалізацією плану Маршалла?
5. Джерела фінансування плану Маршалла?
6. Основна мета економічних реформ ФРН.
7. Як проходила грошова реформа 1948 року в ФРН?
8. У чому сутність індикативного планування Франції?
9. Назвіть основні завдання планів розвитку Франції.
10. Як називалася економічна політика Франції, її відмінні риси?
11.Почему голлістська економічна політика називалася "індустріальним імперативом"?
12. Чому програма економічного розвитку Японії отримала назву "Зворотній курс"?
13. Головна демократична реформа Японії 1947-1948 рр.
14. Які перетворення включала земельна реформа Японії 1947-1950 рр.?
15. Сутність бюджетної реформи Японії 1950 р
8. СУЧАСНИЙ ЕТАП ЕКОНОМІЧЕСКОГС РОЗВИТКУ КРАЇН СВІТУ
8.1. Економічні проблеми сучасного етапу
Сучасний етап економічного реформування провідних капіталістичних країн обумовлений поруч об'єктивних причин. Якщо економічна криза 1969-1971 рр. ні глибоким і тривалим, то великі економічні кризи 1973-1975 рр. і 1980-1982 рр. можна було порівняти з великою депресією 1929-1933 рр. Ці кризи відрізнялися загальністю, так як практично захопили всі провідні капіталістичні країни. При цьому циклічні кризи перепліталися зі світовими галузевими, перш за все, сировинних, енергетичних і структурними кризами.
Економічні кризи тісно пов'язані з появою нових виробництв і технологій, старінням ряду виробничих галузей, наприклад, сталеливарної, машинобудівної, вугледобувної, текстильної в 70-80-і рр. Криза 1973-1975 рр. супроводжувався світовим валютним кризою, нестійкістю кредитно-грошової системи, посиленням інфляції.
Які ж фактори, що викликають розбалансованість економіки? До них, перш за все, можна віднести новий виток наукового прогресу, який в середині XX століття переріс в науково-технічну революцію. Це означало перехід до принципово нової техніки і технології на основі досягнень науки і охопило всі сфери праці і галузі виробництва.
Другим фактором, прямо випливають з першого, можна назвати виникло до цього часу в провідних капіталістичних країнах невідповідність продуктивних сил і сформованих виробничих відносин. У післявоєнні роки в ряді країн - Австрії, Франції, Великобританії, Італії, США, Японії - була реалізована широка націоналізація промисловості, банків, транспорту. Отримало повсюдне одержавлення економіки, що проявилося в державному регулюванні і збільшенні частки валового національного доходу, що розподіляється державою, в багатьох країнах був введений контроль над зарплатою та цінами. На певному етапі ці заходи сприяли економічному розвитку, підвищенню добробуту народу.
Однак з середини 1970 - початку 1980 р. темпи економічного розвитку сповільнилися, стала наростати інфляція, що загострило конкурентну боротьбу. Колишня модель державного регулювання вичерпалася. Основними завданнями в економіці стали раціоналізація виробництва і посилення експлуатації найманої праці. Це пов'язувалося зі скороченням соціальних державних програм, зниженням втручання держави в економіку шляхом проведення приватизації та роздержавлення.
Приватизація на макрорівні покликана зміцнити ринкове початок в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї господарської системи і одночасно зниження бюджетного дефіциту. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи окремих підприємств.
Як цілеспрямовану систему приватизацію вперше стало проводити уряд М.Тетчер у Великобританії ( "тетчеризм"). Ці процеси швидко поширювалися в Європі, а потім і в інших країнах. Явище приватизації - це, по суті, реалізація неоліберальної господарської політики. До кінця 80-х рр. більше 80 держав - від Латинської і Північної Америки до Південної Кореї - прийняли програми скорочення державного сектора. У більшості країн, де була проведена приватизація, економічне становище покращилося.
В процесі приватизації зростає роль приватної власності, яка виступає як в нових формах, наприклад, власність різного роду інститутів, частка яких постійно зростає, так і в традиційних - дрібна індивідуальна акціонерна власність. Принципово новою є форма трудової акціонерної власності.
Набагато зросла роль дрібного і середнього бізнесу, розвиток якого послужило одним з факторів активізації економіки багатьох країн. Так, Італія за кілька десятиліть перетворилася з аграрно-індустріальної в високорозвинену індустріальну країну, що йде по шляху постіндустріалізму. Велику роль зіграв дрібний бізнес в ФРН, де в кінці 80-х рр. було близько 1,9 млн. дрібних і середніх фірм (великих підприємств - 3600), в яких працювало 2/3 всього зайнятого населення країни і вироблялося близько половини всього національного доходу країни.
Одним з найбільш цікавих явищ в економіці США стало венчурне, або ризикове підприємництво. Венчурна компанія, або ризикове підприємство, відноситься до малого бізнесу. Це невеликі компанії, зайняті створенням і виробництвом нововведень. В даний час в США налічується близько 125 основних фірм венчурного капіталу і кілька сот дрібніших регіональних фірм. Їх мета - отримання коштів від великих фінансових інститутів і інвестування їх в нові, швидко зростаючі ризикові підприємства. Зазвичай внесок венчурних фірм невеликий - 1% загального капіталу, при цьому вони стають генеральним партнером. Основний фонд формується за рахунок великих фінансових інститутів, які вносять 99% і стають обмеженими партнерами без права розпорядження фондом. Генеральний партнер - венчурна фірма - отримує 2% річних від підписаного капіталу і 20% від підсумкової прибутку. Такий розподіл прав і обов'язків взаємовигідне. Венчурні компанії інвестують в основному провідні школи бізнесу, найбільші університети та інші наукові центри. Приблизно 80% венчурного капіталу надходить в новітні галузі НТП.
Складаються співвідношення між державним і приватним капіталом не є остаточно встановленими. Вони можуть змінюватися в пошуках більш ефективного поєднання, проникаючи один в одного. В процесі економічних реформ не тільки збільшується число різновидів різних форм власності, але змінюється їх зміст. У зарубіжній практиці приватизація в чистому вигляді часто замінюється створенням змішаних підприємств. В даний час в передових капіталістичних країнах спостерігається різноманіття типів змішаної економіки.
Основні риси сучасної змішаної економічної системи - багатосекторні, поліформізм, взаємодія - забезпечують гнучкість і цілісність цієї системи, її відносну стійкість і стабільність.
Теоретичною базою, що обгрунтовує ці трансформації в економічній сфері провідних капіталістичних країн, виступають нові та оновлені теорії - кейнсіанство і неокласичний синтез. Теорія Дж.М.Кейнса (макроекономіка) направлена.на стабілізацію і стимулювання економічного зростання, підтримка високого рівня зайнятості та цінової стабільності за рахунок державного регулювання. Неокласична теорія (мікроекономіка) спирається на ринкове регулювання цін, в ній розглядається взаємодія окремих споживачів і фірм. Представники цього напрямку виступают.за суворе обмеження державного втручання в економіку. Але це не означає, що вони повністю відкидають значення державного регулювання. Відповідно до неокласичної теорією одна з найважливіших цілей державного регулювання полягає в досягненні більш ефективного розподілу ресурсів в ринковій економіці, навіть в роки повної свободи ринку залишалося втручання держави.
Приклад Японії показує, що і при відносно низькій частці державної власності втручання в економіку може бути досить ефективним. У ФРН під контролем перебувала половина цін, в Японії централізовано більше половини фінансування. У всіх країнах зі змішаною економікою, навіть в тих, де політика дерегулювання здійснюється найбільш послідовно (США, Великобританія), найважливішою функцією держави залишається соціальний захист населення.
За глибокими кризами середини 70-х - початку 80-х рр. і відносно незначним підйомом між ними пішов найтриваліший за повоєнний час економічне піднесення (1983-1990 рр.), якому сприяла державна політика, спрямована на звуження міжнародного кредиту, скорочення споживання певних видів сировини, посилення митних перешкод.
Економічна криза 1990-1992 рр. привів до зниження попиту, що викликав зменшення зростання виробництва. Реальний валовий внутрішній продукт в Західній Європі в 1990 р виріс на 2,7% (проти 3,2% в 1989 р), а в 1991 р - всього на 0,9%. Абсолютне зменшення цього продукту в 1991 р спостерігалося в Великобританії - 2,2%, у Фінляндії - 6,2%, Швеції - 0,7%, Швейцарії - 0,5%. У більшості інших країн Західної Європи приріст промислового виробництва різко сповільнилося: в 1990 р - 2,1% проти 3,9% в 1989 р, а в 1991 р взагалі припинився.
Спеціальні антикризові програми в рамках європейських економічних організацій не розроблялися. Проводилась фіскальна політика, спрямована на зниження оподаткування в інтересах стимулювання найбільш ефективних і перспективних виробництв. Це призвело до серйозних структурних зрушень у виробництві, що випускається і розподілі ресурсів. У другій половині 1992 р економіка Західної Європи виходить з економічної кризи. Став підвищуватися попит, зростають процентні ставки. За оцінкою експертів Організації економічного співробітництва і розвитку приріст ВНП в 1992 р повинен був скласти 2,0%, а в 1993 р - 2,7%, темпи інфляції - знизитися в 1992 р до 5,1%, а в 1993 м - до 4,5% (проти 5,8% в 1991 р). В даний час зростання виробництва йде більш активно в англомовних країнах і Північній Європі, повільніше - в США. ДО 1995 р очікується зростання виробництва в усіх країнах.
Таким чином, процес економічних реформ в розвинених промислових країнах в останні роки проходив нерівномірно, з відхиленнями від традиційних форм. Намітилася подальша глобальна трансформація світового господарства призведе до ще більш радикальних змін, в тому числі і в положенні сучасних розвинених капіталістичних країн.
8.2. "Рейганоміки" і її результати
На рубежі 70-80-х рр. ініціатива в ідейно-теоретичній і політичного життя більшості країн Заходу перейшла до неоконсерваторам, чиї кредо і політика істотно відрізнялися від тих, які визначали основні параметри суспільного розвитку протягом усього післявоєнного періоду. На противагу соціал-демократичної реформістської моделі в цих країнах почала створюватися в чому відмінна від неї неоконсервативная модель. Основні постулати неоконсервативної теорії сформували платформу консервативного повороту в економічній політиці, здійсненого адміністрацією Р.Рейгана (рід. В 1911 р).
Теоретичною основою цього курсу була концепція пропозиції, яка ставить на перше місце не витрати (приватні та державні), як це робило кейнсіанство, а заощадження, і тому декларує необхідність збільшення заощаджень і відносне скорочення споживчого попиту.
Найважливіша риса теорії пропозиції - висунення податків на роль головного інструменту фіскальної політики. Прихильники теорії пропозиції, переглянувши погляди кейнсіанців на економічний механізм бюджетного регулювання, прийшли до висновку, що для вирішення економічних проблем, досягнення довгострокового неінфляційного зростання необхідно впливати безпосередньо на виробництво шляхом широкомасштабного і цілеспрямованого зниження податків, особливо скорочення граничних податкових ставок на прибуток корпорації і особисті доходи.
Наступний важливий елемент фіскальної політики неоконсерваторів - зниження державних витрат, які повинні проводитися одночасно зі зниженням податкових ставок. Основним елементом, що підлягають скороченню, є соціальні витрати, так як саме їх консерватори вважають основним дестимулятори "трудових зусиль" і заощаджень.
Ці заходи фіскальної політики були центральним елементом "рейганоміки". У 1981 р був прийнятий закон про оподаткування, який передбачав поетапне скорочення індивідуального прибуткового податку в цілому на 23%, скорочення з 70% до 50% максимальної податкової ставки на доходи від капіталу, значне скорочення термінів амортизаційних списань, збільшення інвестиційної податкової знижки.
За п'ять років податкові скорочення в сукупності повинні були зменшити надходження федерального бюджету майже на 750 млрд. Дол. Передбачалося, що відповідно до теорії пропозиції ці заходи посилять стимул до роботи, заощадження, інвестування. Звідси імпульс економічному зростанню, зменшення безробіття, збільшення продуктивності праці та конкурентоспроможності американських товарів на світових ринках.
На практиці теоретична схема спрацювала іншим чином, не виправдалися надії на швидку і позитивну реакцію агентів на зниження податків. Податкові стимули, хоча і були значними, не могли запобігти наступу чергової економічної кризи, який за тривалістю і глибиною падіння промислового виробництва, безробіття і недовантаження виробничих потужностей став найважчим за післявоєнний період.
У 1983 р настав циклічне поліпшення кон'юнктури, прискорене фіскальної і кредитно-грошовою політикою. Однак економічний розвиток США і в цій ситуації відбувалося не за сценарієм теоретиків пропозиції. Так, середні темпи зростання реального ВНП в 1981-1985 рр. склали 2,4% - значно менше, ніж обіцяла адміністрація (3,8%). Не було відзначено істотних приростів зайнятості та пропозиції трудових ресурсів. Середньорічні темпи зростання продуктивності праці за цей період (0,9%) хоча і були дещо вище, ніж в 1973-1981 рр. (0.6%), все ж значно поступалися відповідного показника за весь післявоєнний період (1,9%).
Більш відчутною стала тенденція до зростання майнової нерівності американському суспільстві. Від скорочення податків виграли головним чином заможні верстви населення, в той час як від згортання ряду соціальних програм в першу чергу постраждали малозабезпечені сім'ї.
У 1986 р прийнятий "Закон про податкову реформу", який мав на меті врахувати критичні зауваження на адресу попереднього закону про податки і компенсувати деякі його негативні наслідки. У зв'язку з цим дія податкових стимулів передбачалося поширити не тільки на привілейовані класи, а й на всіх громадян, зробити ставку на пробудження підприємництва і приватної ініціативи в більш широких верствах населення.
Перш за все, основним заходом було зниження граничних ставок як індивідуального прибуткового податку, так і податку на прибуток корпорації. З огляду на той факт, що податки на зароблені доходи збільшилися, а на доходи від капіталу поступово знижувалися, адміністрація визнала економічно і політично можливим провести широко рекламований зрушення податкових тягот в сторону бізнесу. Крім того, зроблена спроба скасувати більшу частину податкових пільг.
Однак ця податкова система не сприяла зростанню справедливості і рівності і представляла собою перемогу інтересів одних груп над іншими. Це перемога тих багатих, які платили мало податків, і над тими багатими, які широко використовували різні податкові пільги.
Віра в цілющі властивості "вільного приватного підприємництва" пронизує всю економічну стратегію "рейганоміки", в тому числі і зовнішньоекономічну. Теоретично доктрина "фритредерства" найкраще відповідає суті "рейганоміки". Крім того, на практиці вільна торгівля стає засобом "експорту рейганоміки", коли під прапором боротьби за відкритий світовий ринок партнерам нав'язуються американські концепції розвитку.
Американський капітал витягує максимум з того технологічного та фінансового переваги перед конкурентами, яким він володіє в післявоєнні роки. В умовах зростаючої залежності економіки США від зовнішніх ринків і підвищення ролі наукомістких виробництв цей курс не тільки допомагає проникненню американських компаній на ринки інших країн, а й сприяє інтенсифікації технічного прогресу в самих США, структурній перебудові їх економіки і вирішення ряду таких найважливіших проблем, як проблема інфляції.
На закінчення необхідно сказати, що структурні дефекти можна виправити загальними заходами, що впливають на поведінку господарюючих суб'єктів. Скорочення податків саме по собі не здатне ні вирішити проблеми слабких галузей американської економіки, ні підвищити стимули переливу капіталу в нові галузі, ні зміцнити конкурентоспроможність американських товарів. Для цього необхідна ціла серія економічних реформ, так як динаміка економічного розвитку і темпи капіталістичного накопичення залежать від безлічі факторів, серед яких рівень податків є важливим, але не вирішальним. Незбалансована модель спочатку могла розраховувати лише на частковий успіх, що і підтвердили реальні події.
8.3. Економічні реформи уряду М. Тетчер
Великобританія - невелика країна з населенням близько 57 млн. Чол. - входить в число 7 найбільш розвинених країн світу. Потужний економічний потенціал її складався століттями. Значною мірою він був заснований на послідовному проведенні доцільної економічної політики, в основі якої лежали ідеї лібералізму: упор робився на розвиток приватного сектора, стимулювання приватного підприємництва, свободи торгівлі. Держава традиційно відігравало дуже обмежену роль в господарському розвитку англійського суспільства. Однак в XX столітті в економічній політиці Великобританії сталися істотні зміни, пов'язані з посиленням втручання держави в економіку. Особливо в цьому відношенні показовим є період після Другої світової війни.
Уже в перші повоєнні роки була проведена націоналізація промисловості: так, в 1945-1948 рр. власністю держави стали банки Англії, багато підприємств вугільної промисловості, радіо і телеграфний зв'язок із закордоном, електроенергетична промисловість, в 1967 р - підприємства чорної металургії та транспорту. У 70-і рр. в руках держави перебувало 95% акцій найбільшої автомобільної компанії "Брітіш мотор лейленд корпорейшн", 62% акцій електротехнічної компанії "Ферранті", 93% стали вироблялося на підприємствах Британської сталевої корпорації, яка належить державі. Все більшого поширення набула практика створення змішаних державно-приватних компаній. Уряд проводив політику низьких цін на продукцію націоналізованих галузей.
Держава активно використовувало різні форми економічного регулювання: бюджетну і фінансову політику, яка полягала в державному регулюванні накопичення Iкапітала, підвищенні або зниженні ставки відсотка, встановлення ставок на прибуток; політику примусового регулювання заробітної плати - уряд встановив відсоток допустимого щорічного її зростання - 2,5%, а потім 3,5%; політику державного планування економіки - були розроблені програми розвитку англійської економіки, "національний план".
Однак в 70-і рр. намітилася криза системи і методів регульованої економіки, заснованої на кейнсіанської концепції. Вихід з кризи був в принципово новій системі державно-монополістичного регулювання економікою. Такий шлях був знайдений урядом консерваторів на чолі з М. Тетчер (рід. В 1925 р). В основі політики цього уряду лежали ідеї економічного лібералізму: скоротити регулюючу функцію держави в господарському житті суспільства, посилити значення ринкових механізмів.
В області грошового обігу, фінансів і банківської справи консерватори виходили з монетаристської концепції, що ставить завдання жорсткого обмеження грошової суми в зверненні. Засобами для досягнення цієї мети повинні стати ослаблення податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-фінансових інститутів, зміна структури бюджетного механізму, зокрема, відхід від прямого і прогресивного оподаткування приватних осіб і підприємців.
Боротьба з інфляцією почалася зі скорочення позик, наданих державою приватному сектору, суворого контролю темпів зростання грошової маси в обігу, скасування контролю над цінами і заробітною платою, підвищення ставки відсотка. З метою стимулювання капіталовкладень уряд зрушило акцент з прямого оподаткування на непрямий, скоротивши на 3,5 млрд. Фунтів стерлінгів прямі податки на великі доходи. Були підвищені ставки податку на додану вартість з 8% до 15%. Цим податком обкладався широкий асортимент товарів першої необхідності, включаючи побутові послуги та медичну допомогу. Крім того, до 17% були підвищені облікові ставки Банку Англії.
Уряд прагнуло скоротити державні витрати. Так, на 4 млрд. Фунтів стерлінгів були зменшені державні витрати на промисловість, комунальне і дорожнє господарство, розвиток культури, просвітництво.
Така антиінфляційна політика мала позитивні результати: в 1982-1983 рр. темпи інфляції знизилися до 5%, в кінці 80-х рр. - до 3%, тобто до величини, рекомендованої монетаристської школою в політекономії.
Уряд Тетчер проводить політику денаціоналізації. З початку 80-х рр. були скорочені витрати на утримання державних підприємств і фірм - з 6,1 млрд. ф.с. в 1983-1984 рр. до 5,6 млрд. ф.с. в 1984-1985 рр.
Приватним фірмам продавалися родовища нафти в Північному морі, заводи з виробництва ізотопів, національна компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти та ін. Різко скоротилася частка капіталовкладень в англійську економіку з боку державних органів: на початку 80-х рр. вона склала всього 25% проти 50%. Збільшилися податкові пільги приватному бізнесу. Ставка податку на прибуток найбільших корпорацій була знижена спочатку до 50%, а потім до 35%. Зросла сума кредитів, наданих банками промисловим компаніям. Уряд йшло по шляху послідовного розширення рівня свободи господарської діяльності підприємців.
У 1980 р були скасовані всі обмеження на експорт капіталу, які існували в країні 40 років. Після скасування валютних обмежень вивезення приватного капіталу з країни став рости більш швидкими темпами, ніж в 60-і рр. Тільки за 1979-1981 рр. експорт капіталу склав 11,3 млрд Ф.С, на початку 80-х рр. середньорічний розмір зовнішніх інвестицій приватного капіталу склав близько 3,5 млрд. ф.с. Основна частина англійського капіталу прямувала в розвинені країни: США, Канаду, країни Європейського Економічного Співтовариства. Заохочувалися вкладення іноземного капіталу і в свою економіку. Провідне місце серед іноземних інвесторів займали американські компанії.
Успішно розвивається і сільське господарство, в якому зайнято 2% населення країни.Сільське господарство відрізняється високим рівнем механізації і продуктивності, дає 80% всього необхідного країні продовольства. Проводяться заходи щодо посилення інтенсифікації землеробства, стимулювання розвитку сільськогосподарської науки, селекції високоврожайних сортів рослин. Характерною рисою аграрного розвитку Великобританії 80-х рр. було зрощування аграрного і промислового капіталу шляхом інтенсивної інтеграції. В цей час сільськогосподарське виробництво зростало в середньому на 3% на рік.
В даний час Великобританія зберігає лідируючі позиції по ряду найважливіших економічних показників. Так, вона знаходиться на 2-му місці в світі за обсягом закордонних інвестицій, на 4-му місці - за часткою експорту, на 5-му - за обсягом промислового виробництва.
8.4. Реформування господарського механізму в країнах Східної Європи
Економічні реформи, що проводяться з початку 90-х рр. в країнах Східної Європи, є складовою частиною радикального оновлення соціально-економічного і політичного ладу, становлення якісно нової моделі господарювання в постсоціалістичних країнах.
У 1990 р в цілому визначився курс в напрямку західної демократії; ринкових відносин через приватизацію державного сектору та заохочення приватного підприємництва. Даний курс у всіх країнах супроводжується наростанням кризових явищ. Глибина економічного спаду в країнах східно-європейського регіону виражається в скороченні валового національного продукту в 1990-1992 рр .: в Болгарії майже вдвічі, Румунії - на 1/3, Угорщини і Чехословаччини - на 1/4, Польщі - на 1/5. Ще більш масштабним було падіння промислового виробництва, яке в Болгарії і Румунії зменшилася більш ніж удвічі, Угорщини і Чехословаччини -на 1/3, Польщі - майже на 1/4.
Ринкова трансформація призвела до зростання безробіття (понад 5,5 млн. Чол. До кінця 1992 р), загострення проблеми бідності, майнового розшарування, зростання злочинності та інших негативних явищ.
До теперішнього часу чітко визначилися різні варіанти формування ринкової економіки, які містять як загальні, так і специфічні риси і принципи, зумовлені різними історичними і національними умовами цих країн.
У східно-європейському регіоні раніше інших на шлях реформ встала Угорщина, яка приступила до перетворень в 1968 р, хоча рішення про господарську реформу приймалися ще в 1966 р Тоді стверджувалося, що основною рисою господарського механізму повинна стати органічний зв'язок централізованого планового управління з активною роллю товарних відносин і ринку на основі соціалістичної власності на засоби виробництва. Однак спроба поєднати ці суперечливі початку не привела до бажаних результатів. Тому з 80-х рр. поряд зі створенням ринку споживчих товарів був узятий курс на формування ринку факторів виробництва, цінних паперів, іноземної валюти. Таким чином, ринковими відносинами охоплювалася все більш широка сфера суспільного відтворення. Зростала частка приватного капіталу. У 1987 р в цьому секторі вироблено 7% національного доходу. У промисловості були дозволені приватні господарства і фірми з наймом 500 осіб. Розвивалися різні форми дрібних підприємств. До 1983 р таких підприємств в Угорщині утворилося понад 3500.
Банкам дозволялося випускати облігації та акції, певна частка яких могла купуватися населенням. Таким чином, формувався акціонерний капітал і ринок цінних паперів. Одночасно - це один із шляхів приватизації власності.
В наступні роки відбувається поступове розширення виробництва в приватному секторі. Збільшилася і кооперативне господарство при одночасному скороченні частки державних підприємств.
Незважаючи на те, що угорська реформа почалася раніше, істотних змін для суспільства вона не дала. У 1987-1988 рр. практично не збільшився обсяг валового національного продукту. На початку 80-х рр. в Угорщині відбулася лібералізація цін, що визначило довгостроковий зростання цін всіх рівнів. У 1988 р в порівнянні з попереднім ціни промисловості збільшилися на 4%, роздрібні - на 15,7%. У цих умовах уряд проводить жорстку фінансову політику і до кінця 1991 р домагається деякого зниження рівня інфляції і темпів зростання цін.
У порівнянні з іншими країнами, які проводять реформи, в Угорщині антиінфляційна політика принесла більш відчутні результати: приплив іноземного капіталу, ринкові перетворення, ефективні заходи проти неперспективних підприємств. У 1991 був прийнятий закон про банкрутства, який встановлював процедуру ліквідації неплатоспроможних підприємств. Помітно зросла частка недержавного сектора, яка перевищила за вартістю державний. На приватний сектор припадало 1/3 ВНП і близько 20% зайнятих. В цілому завершилося створення законодавчих основ ринкової економіки, її інфраструктури (банків, бірж, інвестиційних фондів і т.д.).
Однак продовжував скорочуватися обсяг інвестицій при одночасному зростанні дефіциту бюджету (в 1993 р приблизно 7% ВНП). Зростало безробіття, яка склала 12% від працездатного населення. До 1994 р країна минула стадію спаду, але остаточний поворот до підйому в економіці не настав. Багато в чому аналогічна ситуація склалася і в Польщі. Економічна реформа почалася в 1982 р з прийняття великої кількості законів після введення в грудні 1981 р воєнного стану, яке повинно було стабілізувати економіку. Однак посилення незбалансованості і інфляції, що проявилося в ході реформ, призвело до зміни уряду і перемозі "Солідарності". Новий уряд почав форсувати перехід до ринкових відносин. З кінця 1989 були прийняті заходи по створенню рівноваги на ринку шляхом відмови держави від контролю за цінами з одночасним обмеженням зростання заробітної плати трудящих.
В трансформації соціалістичного суспільства Польща звернулася до "шокової терапії". На початку 1990 р тут були відпущені ціни на 90% видів продукції і послуг. Інфляція в цей період становила 250%. У цих умовах польський уряд звернувся до жорсткої грошово-фінансову політику. В результаті намітилася тенденція зниження інфляції. У другому півріччі 1991 року ціни збільшилися лише на 5-6% в місяць проти 69% в 1990 р
Скорочення виробництва в промисловості - на 24% в порівнянні з 1989 р, труднощі з реалізацією сільськогосподарської продукції, зниження реальних доходів населення, примусова приватизація лише ускладнювали становище в економіці. Положення поглиблювала величезна зовнішня заборгованість, яка склала 89 млрд. Дол. Щоб погасити заборгованість, влада змушена була йти на нові позики. Економічні труднощі підштовхнули уряд до того, щоб навесні 1990 року підвищити ставку відсотка за кредит до 50%, а в другій половині року - до 70-80%. Нова система оподаткування зобов'язувала підприємства відраховувати в бюджет до 80% зароблених коштів. У другому півріччі 1991 р більше 20% державних підприємств виявилися неплатоспроможними, заборгованість досягла 33 трлн. злотих. Політика приватизації йшла повільно і нерішуче. Та невелика кількість приватизованих підприємств не змінило економічну діяльність, чисельність працюючих, обсяг виробництва, в результаті середня рентабельність цих підприємств знизилася з 20-40% до 8%.
В цілому стабілізаційна програма допомогла скоротити інфляцію з 640% у 1989 р до 35% в 1993 р Частка приватного капіталу в сукупному ВНП збільшилася за 1989-1993 рр. з 28 до 50%.
Положення в Чехословаччині до 1990 р було відносно стабільним. Тут спостерігається зростання національного доходу приблизно на 3% в рік. Уряд приймав ряд заходів, що стосуються врегулювання капітального будівництва, зниження матеріальних витрат, розвитку фондів заробітної плати, підвищення збалансованості зовнішньої і внутрішньої торгівлі.
У 1988 р були реалізовані реформи, спрямовані на підвищення самостійності промислових об'єктів і їх відповідальності за ефективне розвиток. Почалася перебудова центральних органів, що призвело до скорочення апарату на 20%. У 1989 р уряд країни приймає курс на вільний ринок і плюралізм форм власності. Вже у вересні 1990 р було зареєстровано 339 тисяч приватних підприємств.
Однак обсяг промислового виробництва скоротився за перший квартал 1990 на 3,7%. Роздрібна торгівля, навпаки, збільшилася на 8,2% при зростанні роздрібних цін на 7,2%.
У Чехословаччині на початковому етапі реформ 70% державних підприємств були неплатоспроможними, їх заборгованість становила 80 млрд. Крон. Уряд практикувало кредитування лише рентабельних і військових підприємств. Для цих цілей було виділено 1,2 млрд. Крон. Ставка відсотка за кредит залишалася низькою - в 1991 р 25%.
Звільнення цін почалося в січні 1991 р Спочатку роздрібні ціни виросли на 50%, а потім - ще на 9%. Варіант проведеної в Чехословаччині реформи відрізнявся збалансованістю і послідовністю, чому сприяли високий вихідний рівень економічного розвитку і насиченість внутрішнього ринку. Тут наголошується мінімальний рівень інфляції, майже не скоротилася реальна заробітна плата.
Але з 1993 р розпад федерації посилив кризові явища. Тільки за 1 квартал 1993 р промислове виробництво в Чехії впало на 8%, на третину знизився Експорт. Економіка Словаччини має гірші стартові можливості. У 1993 р зниження ВНП становить 5%. Традиційна прив'язка до східного ринку ускладнює ситуацію. Розроблена урядом програма на найближчий час містить 5 пріоритетних напрямків: енергетика, малотоннажна хімія, деревообробка, екологія, туризм.
Югославія - країна, де реформи почалися одночасно з реформою в СРСР: в 1965 р Надалі вона в якості основних орієнтирів мала курс на підвищення самостійності входять до неї республік і окремих підприємств. Тут була створена система самоврядування, що призвело в кінці 70-х рр. до помітних диспропорцій регіонального і галузевого характеру, зростання зовнішньої заборгованості. Вільне ціноутворення і відсутність державного контролю за цінами викликали високий рівень інфляції. Нерівномірність розвитку була одним з чинників зростання нестабільності в республіках Югославії. Це створювало небезпеку її поділу.
З 1989 р в країні ведеться курс на створення нового соціалізму, заснованого на ринковій економіці, різноманітності форм власності і політичний плюралізм. У 1989 р інфляція в країні склала 2665% за показником зростання роздрібних цін. З 1 січня 1990 р запроваджуються заходи щодо зниження інфляції: заморожування заробітної плати, свобода цін, лібералізація імпорту, введення конвертованого динара шляхом його деномінації. І вже до квітня 1990 р припинилося зростання цін, спостерігалося деяке пожвавлення у виробництві.
Досить важко оцінити процес реформ в Румунії. За офіційними даними початку 1989 року він протікав успішно, зростання національного доходу склав 3,2%, продуктивність праці підвищилася на 2%. Після повалення Чаушеску в 1990 р уряд проводить ряд реформ: скорочується кількість централізовано розподіляється продукції, більш гнучкою стала система планових показників, проведена лібералізація цін. У 1992 р скорочення ВНП, промисловості та сільського господарства тут було найбільш різким. Зберегти виробництво вдалося лише за рахунок зовнішніх кредитів.
У Болгарії в 90-х рр. уряд зробив ставку на швидке впровадження ринкових відносин. З метою пом'якшення наслідків "шокової терапії" воно запропонувало варіант поєднання швидкого з поступовим реформуванням економіки. Головне в цій програмі - перехід від централізованого планування до економічних відносин, заснованих на різних формах власності і господарювання. Передбачалося, що вільне ціноутворення повинно пройти в два етапи в поєднанні із заходами по контролю за інфляцією. Велику увагу приділено економії державного бюджету при обмеженні зростання доходів населення. Передбачалося скорочення імпорту і збільшення експорту. Державне регулювання економіки здійснювалося непрямими методами за допомогою бюджету, податків, відрахувань, митних зборів, кредитів, капіталовкладень і т.д. З метою зниження рівня інфляції (у 1991 р 600%) уряд проводить монетаристскую концепцію. У 1991 р був затверджений курс на державну допомогу підприємствам, державну гарантію кредитів.
Отже, виділимо найбільш важливі риси в реформуванні економічного ладу країн Східної Європи.У радикальному оновленні соціально-економічної системи вирішальна роль належить державі. Позначився перехід від адміністративно-командного управління до гнучкого економічного регулювання, визначення сфер державного і ринкового регулювання в процесі становлення ринку.
Безумовні загальні принципи в підході до трансформації колишніх соціалістичних країн: приватизація, демонополізація, формування економіки відкритого типу, фінансова стабільність і т.д.
Найважливішим завданням початкового етапу реформування стала макроекономічна стабілізація, що дозволяє згладити дії інфляції, встановити збалансованість бюджету, конвертуючи-ність національної валюти, створити умови для конкурентних економічних відносин. Для цього застосовувалися непопулярні заходи: лібералізація цін, обмеження доходів населення і підприємств, скорочення кредиту, підвищення процентних ставок кредиту, зменшення централізованих дотацій, військових, управлінських витрат.
В основу фінансової політики було покладено курс на реформування бюджетної, банківської, податкової систем, обмеження кредиту. Розвиток ринкових відносин передбачає введення нових видів податків. Одним з них став податок на додану вартість. Іншим - загальний прибутковий податок замість податку на зарплату.
Реформи в країнах Східної Європи супроводжуються глибоким спадом виробництва. Причинами є: руйнування соціалістичної системи господарювання, незавершеність реформування економіки, руйнування господарських зв'язків між соціалістичними країнами. Програми реформ спрямовані на створення ринкових відносин і включають скорочення державного сектора в господарстві. Проводяться приватизація державних підприємств і розвиток приватного сектора. Приватизація здійснюється за допомогою різних інститутів - фондів, холдингів, інвестиційних компаній. Вона вимагає законодавчого оформлення і підтримки відповідних органів. Однак поки приватизація часто зводиться до передачі державної власності бюрократичним силам, зміцнює свої позиції.
Розвиток вільного підприємництва ускладнюється монополізмом держави і окремих господарюючих суб'єктів. Рішення проблеми демонополізації пов'язане із здійсненням цілого ряду заходів, в т.ч. з активізацією припливу іноземного капіталу і лібералізацією імпорту.
Розвиток сучасного ринку вимагає також вирішення проблем у зовнішньоекономічній області, створення відкритої економіки. Реформи, що проводяться в країнах Східної Європи, поки не дали значних позитивних змін в економіці і інших сферах суспільного життя.
8.5, Реформи економіки в країнах Азії
Формування господарського механізму в країнах Азії відбувалося в умовах і формах, близьких до СРСР. Суттєвою рисою такої структури була сильна позиція державно-партійного апарату в суспільному відтворенні, тобто командно-адміністративна система.
В середині 60-х рр. почали з'являтися ознаки невідповідності цієї системи вимогам розвитку продуктивних сил, що знаходило відображення в уповільненні темпів економічного зростання і зниження ефективності. У 1970-1980-і рр. стає очевидним нездатність такої системи вирішувати економічні проблеми країн.
Процес реформ в економічному житті кожної з країн має відмінності, але при цьому можна говорити і про загальні напрямки діяльності нових урядів. Серед них: усунення бюджетних дефіцитів, скасування або скорочення дотацій збитковим підприємствам, стримування інфляційних процесів, поліпшення галузевої і виробничої структури народного господарства, підвищення ефективності економіки в цілому. Основою радикальних перетворень стають зміни у відносинах власності.
Найважливішою особливістю реформ в країнах Азії є те, що вони почалися з перебудови в економіці без змін у політичній та ідеологічній сферах. Ініціатором перетворень виступали старі структури управління, посилювалася роль державно-партійного апарату. Це пояснюється національними особливостями розвитку країн Азії. На суспільні відносини великий вплив надавали методи централізованого правління в поєднанні з громадськими та релігійними традиціями. Своєрідно трактувалася і ідея соціалізму, зокрема, його колективістські початку. Не можна не враховувати і тривалий період війн, протистояння імперіалізму, що також підтримувало стійкість організаційних структур, заснованих на соціалістичної ідеології.
Отже, множинність моделей виходу з кризових ситуацій, подолання соціально-економічних труднощів на сучасному етапі являє собою зразок гнучкого маневрування і пристосування до складних умов відтворення, вироблення ефективного "синтезу" ринкового механізму і державного регулювання.
8.6. Український варіант переходу до ринкової моделі господарювання
Важливою особливістю періоду до 1989 р слід вважати масовану атаку на так звану "командно-адміністративну систему" під різними політичними гаслами. В результаті цієї боротьби виникла ситуація господарського безвладдя, яка призвела зрештою до розпаду СРСР.
16 липня 1990 Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р схвалив Акт проголошення незалежності України. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.
Після серпня 1991 був обраний монетаристский шлях реформи в шоковому варіанті, заснований на спробі досягнення ринкової рівноваги за допомогою одноразового розморожування цін, скорочення дефіциту бюджету і подорожчання кредиту. Передбачалося, що швидкий перехід до вільних ринкових відносин автоматично створить стимули для структурної перебудови і подолання кризи.
Обраний урядом шлях на практиці негативно вплинув на народне господарство, збільшив кризу, помножив негаразди широких верств населення. За 1991-1996 рр. валовий внутрішній продукт скоротився майже в три рази, промислове виробництво - більше ніж наполовину, продукція сільського господарства - на одну третину, виробництво багатьох видів харчування - на дві третини.
Падіння виробництва, порушення господарських зв'язків придбали обвальний характер. Повний крах зазнала інвестиційна політика. Капітальні вкладення в народне господарство скоротилися майже в 4 рази. Втричі скоротилося житлове будівництво, відкотившись до рівня 1951 р
У 1995 р виробництво вугілля скоротилося на 20%, переробки нафти - на 14%, виробництво машин і верстатів - на 30%, автомобілів - на 37% і т.д.
Коли негативні наслідки реформи стали проявлятися найбільш явно, робиться спроба форсувати приватизацію та роздержавлення на основі акціонування, що ускладнило і економічну, і політичну ситуацію. Розвал СРСР призвів до руйнування налагоджених виробничих зв'язків, що погіршилося війною цін, які і так зросли приблизно в 32 рази. Розвал "рубльової" зони привів до гіперінфляції. Рівень інфляції склав 2200%.
Спад виробництва в українській промисловості, що почався в 1990 р, тривав аж до 1996 р Загальне падіння виробництва за 1990-1995 рр., Згідно з офіційними даними, склало 48% (див. Табл.1, і 2.). Падіння виробництва в різного ступеня торкнулося окремі галузі.
Таблиця 1. Динаміка обсягів виробництва в галузях промисловості (1990 = 100)
|
|
тисячу дев'ятсот дев'яносто один
|
одна тисяча дев'ятсот дев'яносто дві
|
+1993
|
1994
|
1995
|
|
|
Вся промисловість,
|
95
|
89
|
82
|
60
|
52
|
|
|
в тому числі:
|
|
|
|
|
|
|
|
електроенергетика
|
96
|
90
|
85
|
74
|
70
|
|
|
паливна промисловість
|
89
|
76
|
59
|
49
|
44
|
|
|
Чорна металургія
|
88
|
80
|
61
|
43
|
40
|
|
хімічна і нафтохімічна
промисловість
|
93
|
81
|
61
|
45
|
40
|
|
|
лісова і деревообробна
|
102
|
104
|
100,7
|
68
|
54
|
|
промисловість будівельних
матеріалів
|
101
|
98
|
83
|
52
|
37
|
|
|
легка промисловість
|
97
|
103
|
89
|
47
|
31
|
|
|
харчова промисловість,
|
87
|
75
|
65
|
53
|
46
|
|
|
Джерело: Стат.Щорічник "Народне господарство України в 1994 р." - К., 1995. с. 128; Статистичний бюлетень за 1995 р.-К., 1996; Економйчній i соціальний розвиток України у 1995 р. - К., 1996..
Таблиця 2. Структура виробництва по галузях промисловості (у фактично діючих цінах,%)
|
|
тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ять
|
1990
|
тисячу дев'ятсот дев'яносто один
|
одна тисяча дев'ятсот дев'яносто дві
|
+1993
|
1994
|
1995
|
|
|
електроенергетика
|
3,2
|
3,2
|
3,6
|
6,4
|
9,4
|
11,5
|
11,4
|
|
|
паливна промисловість
|
7,2
|
5,7
|
3,8
|
14,3
|
8,5
|
11,2
|
13,2
|
|
|
Чорна металургія
|
12,6
|
11,0
|
9,9
|
22,7
|
16,8
|
19,9
|
21,9
|
|
|
машинобудування
|
28,4
|
30,7
|
26,4
|
18,6
|
19,8
|
17,0
|
16,0
|
|
|
лісова і деревообробна
|
2,8
|
2,9
|
2,9
|
2,2
|
2,6
|
2,4
|
2,2
|
|
|
легка промисловість
|
11,6
|
10,8
|
12,3
|
6,7
|
6,1
|
4,4
|
2,7
|
|
|
харчова промисловість
|
18,7
|
18,6
|
12,3
|
6,7
|
6,1
|
4,4
|
2,7
|
|
|
вся промисловість
|
100
|
100
|
100
|
100
|
100
|
100
|
100
|
|
|
Джерело: Стат. щорічник "Народне господарство України в 1994 р." - К., 1995, с. 130. Стат.бюл.за 1 995 р.- К., с.9
В українській промисловості в зв'язку з різною динамікою виробництва відбулися значні структурні зрушення, зумовлені істотним зміною питомої ваги окремих галузей в загальному обсязі промислового виробництва. Найбільшою мірою знизилося значення машинобудування. Ця галузь, яка виробляла в минулому, перш за все, озброєння, хімічне обладнання, будівельні та сільськогосподарські машини, електромотори, вантажні вагони і побутову електроніку для радянського внутрішнього ринку, була особливо сильно порушена розпадом Радянського Союзу.
Промислова політика в Україні стоїть перед проблемою - необхідно знайти компроміс між короткостроковими і довгостроковими заходами. Серед українських політиків і представників промислових кіл переважає думка про те, що падіння виробництва та інвестицій повинно бути зупинено за допомогою державної вертикальної промислової політики. Під цим маються на увазі, перш за все, державні інвестиційні програми для окремих галузей, а також створення промислово-фінансових груп за участю державних банків.
Стратегія промислової політики полягає в спробі створити національну сировинну базу для обробних галузей промисловості (машинобудування, електроніка). Відповідно до цієї стратегії напівфабрикати, що завозяться в основному з Росії, повинні проводитися українськими підприємствами, щоб бути незалежними від імпорту і знизити витрати. Однак неможливо вирішальним чином знизити залежність від імпорту у всіх без винятку галузях. Досвід країн, що розвиваються по заміні імпорту - негативний. Для України більш сильна орієнтація на експорт дозволить використовувати значний потенціал економічного зростання: ефект масштабу, спеціалізація, більш тісні контакти з іноземними підприємствами і тому більш широкі можливості передачі технологій.
Сільське господарство України, в порівнянні з іншими країнами Східної Європи, мало пристосувалося до умов ринкової економіки. В результаті відбувається руйнування основних фондів і погіршення матеріально-технічного забезпечення. Це в свою чергу призводить до падіння виробництва і різкого зниження продуктивності праці.
Торгівля сільськогосподарською продукцією сильно постраждала через скорочення її виробництва і розриву торговельних зв'язків з колишніми радянськими республіками і країнами східного блоку. Якщо в кінці 80-х років експорт сільськогосподарської продукції становив 18-19% в загальному обсязі експорту країни, то в 1994 році ця частка знизилася до 11%. Його обсяг в 1994 р, в порівнянні з ситуацією до розпаду Радянського Союзу, скоротився на 50%. Зниження виробництва відбулося головним чином за рахунок великих підприємств. Великі підприємства без державної підтримки на міжнародному ринку неконкурентоспроможні. А особисті підсобні господарства хоча в даний час і конкурентоспроможні, але лише тому, що їх неявно субсидують великі підприємства, у яких вони можуть набувати матеріальні ресурси. В ринкових умовах більшість таких господарств також не виживуть.
Уряд України з урахуванням всесвітнього досвіду намагається переглянути і змінити напрямки і пріоритети обраної моделі ринкової економіки демократичного суспільства, спираючись на співвідношення форм власності, ступінь вирішення соціальних проблем і роль держави. Але головне - слід враховувати українську специфіку, історичні традиції. Можливо, український варіант ринкового господарства буде не настільки ефективним, як в державах-лідерах, але він повинен бути зрозумілим абсолютній більшості населення і підтримуваним їм, що відповідає його психології.
Необхідно, перш за все, підтримати вітчизняного виробника. Немає виправдання тому, що Україна, маючи половину світового чорнозему, купує за кордоном сільськогосподарську продукцію, замість того щоб нарощувати її виробництво і експорт. Промисловість України, яка в колишньому СРСР випускала одну третину продукції, практично зупинена. Світовий досвід показує, що подолати економічну розруху і підняти життєвий рівень населення неможливо без активної участі держави в регулюванні економіки. Державне управління економікою - це вплив держави на економіку шляхом прийняття законодавства з господарського будівництва, визначення своєї податкової, бюджетної, фінансової, кредитної політики шляхом контролю грошового обігу, оплати праці, ціноутворення та ін.
Метою державного управління повинні стати наступні проблеми:
* Відновлення економічних зв'язків з країнами СНД;
* Введення державної монополії на зовнішню торгівлю;
* Контроль за роздрібною торгівлею;
* Реформування кредитно-грошової системи;
* Зміцнення банківської системи держави.
Пріоритетними в розвитку повинні стати такі галузі, як машинобудування, паливно-енергетичний комплекс, металургія, аграрний сектор.
Українська модель ринкового господарства навряд чи обійдеться без підтримки як державних підприємств, так і вітчизняних підприємців, цільових народногосподарських програм, тобто політики розумного протекціонізму.
Специфіка України визначається і роллю державної політики, і переважної часткою державної власності, на яку припадало до 96% загальної вартості національного капіталу. Українська ринкова модель, мабуть, повинна поєднувати традиційно значну державну економіку з многоукладностью.
В даний час уряд дотримується жорсткої фіскальної політики на основі активізованою монетарної політики.
Аналіз українського варіанту переходу до ринкової моделі господарювання показує, що реформа теоретично не опрацьована, здійснюється некомплексно, не враховує вітчизняний і зарубіжний досвід подібних перетворень. У підсумку на сьогоднішній день реформа не принесла очікуваних результатів.
Без компетентності реформаторів, знання змісту, методів реалізації, результатів і соціальної опори економічних реформ, проведених на Україні і зарубіжних країнах, успіх реформи неможливий.
Контрольні питання
1.Перерахуйте фактори, що викликають разбалансірованност' економіки на сучасному етапі.
2. Назвіть основні риси сучасної змішаної економічної системи.
3. Що стало теоретичною основою "рейганоміки"? Її основні риси.
4. Назвіть заходи фіскальної політики США. Як вони вплинули на економіку країни?
5. Які форми економічного регулювання застосовувало держава Великобританія?
6. Які заходи по боротьбі з інфляцією застосовувалися у Великобританії?
7. Особливості реформ господарського механізму в країнах Східної Європи.
8. Завдання реформування в країнах Східної Європи.
9. У чому ви бачите причини спаду виробництва в країнах Східної Європи?
10. У чому особливість реформ України на сучасному етапі?
11. Які структурні зміни відбуваються в економіці України на сучасному етапі?
ВИСНОВОК
XX століття принесло світовій господарській цивілізації як жорстокі випробування, так і різноманітні, досить вражаючі і навіть часом блискучі варіанти виходу з них. Серед безлічі альтернатив подолання кризових ситуацій можна виділити три: шлях державного соціалізму в його інтернаціональному варіанті (СРСР, Болгарія, Чехословаччина та ін.), Шлях націонал-соціалізму або фашизму (Німеччина, Японія, Італія, Іспанія), і третій шлях, який зберігає основи приватної економіки і ринку при впровадженні механізмів державного регулювання економіки і соціального захисту (США, Великобританія, Франція та ін.).
Першим зайшов в глухий кут і зазнав краху націонал-соціалістичний шлях. Державний соціалізм досяг багатьох успіхів, але виявився неспроможним у забезпеченні прискореного науково-технічного прогресу і впровадження досягнень в соціально-економічні сфери, в забезпеченні гідного життя людини.
Модель регульованого ринкового господарства, соціально орієнтованої економіки, демократичної держави, захищеного надійним і стабільним законодавством та правопорядком, здобула перемогу в історичному змаганні минулого століття.
Сформована зарубіжна система господарського механізму стала продуктом тривалого розвитку суспільства, в ній зібрані колосальна практика, знання, досвід. Така система в кожній країні має свої національні особливості розвитку.
Для України на нинішньому етапі розвитку розумним буде використання досвіду і досягнень постіндустріального суспільства. Визнання приватної власності поряд з іншими її формами: колективної, муніципальної, державної. Ринкова економіка в поєднанні з регульованою, соціальна орієнтація регулювання, гарантія прав і свободи особистості, справжня демократія при обліку українських особливостей і умов дозволять відтворити національну економіку на сучасному, високому світовому рівні.
ДОДАТКИ
Понятійний МІНІМУМ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ "ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ"
Товариство з обмеженою відповідальністю - велике підприємство, що виникає в результаті об'єднання грошових коштів (індивідуальних капіталів, державних коштів, особистих заощаджень) шляхом реалізації акцій. АТ виникло в останній третині XIX ст., Коли для створення великого підприємства капіталу окремого підприємця було недостатньо. Роль АТ в сучасній економіці велика. Наприклад, американські корпорації (так називають в США АТ), хоча і складають близько п'ятої частини загального числа підприємств США, але створюють більш 90% національного валового доходу.
АТ організовуються за допомогою продажів особливого виду цінних паперів - акцій.
Акція - цінний папір, що дає її власнику право отримувати певну частку доходу АТ і брати участь в управлінні його справами.
Акції продаються і купуються не за номінальною ціною, а по так званому курсу.
Курс акцій - її ціна на фондовій біржі, яка прямо пропорційна рівню позичкового відсотка (тобто доходу, отримуваного вкладником банку) .Акція продається за таку суму грошей, яка при приміщенні в банк принесе дохід не нижче дивіденду.
Приклад. Нехай номінальна ціна акції -100 дол., Дивіденд -10 дол., Позичковий відсоток - 5%. У цьому випадку курс акції складе:
10 * 100/5 = 200 дол.
Поклавши 200 дол. В банк, продавець акції (при 5% річних) буде отримувати ті ж 10 дол., Але вже не у вигляді дивіденду, а у вигляді банківського позичкового відсотка. Курс акцій залежить від попиту і пропозиції на даний вид акцій. При економічному підйомі дивіденди ростуть, і курс акцій підвищується. При кризі він падає, тому що одночасно знижується дивіденд, зростає позичковий відсоток і падає попит на цінні папери.
Купонний лист - це частина акції, що складається з окремих купонів, на кожному з яких позначається термін платежу. При настанні цього терміну акціонер відрізає черговий купон і пред'являє його до оплати. Від цієї операції залишилося вираз "стригти купони", тобто отримувати дохід, не витрачаючи праці.
Тантьема - додаткова винагорода керівникам АТ, крім дивідендів (за рішенням загальних зборів акціонерів). Виплачується з чистого прибутку АТ і встановлюється у вигляді певного відсотка від неї.
Контрольний пакет акцій - кількість акцій, яке дає вирішальне число голосів в управлінні АТ. Формально цей пакет складає більше 50% акцій.
"Грюндерская гарячка" - явище, коли число АТ швидко зростає.
Грюндери (засновники) поспішають створити АТ для отримання засновницького прибутку, скуповують контрольні пакети акцій різних АТ, створюють фіктивні підприємства і за рахунок цього отримують величезні прибутки. "Грюндерская гарячка" виникає при підйомі виробництва.
Засновницький прибуток - різниця між сумою, отриманою від реалізації акцій і дійсним капіталом, який належить вкласти у виробництво. Ця прибуток виходить як різниця між курсом і номіналом випущених акцій.
Банк - фінансове підприємство, зосереджують тимчасово вільні грошові кошти з метою надання їх в борг (в кредит) за плату (під%).
Попередниками банків виступають "лихварі", тобто особи, які надавали грошові позики під високий відсоток. Лава, на якій сидів лихвар, називали по-італійськи "банко" - звідси і назва "банк".
Гроші паперові (купюри) - знаки, що замінюють в процесі купівлі-продажу золото. Вони випускаються державою і мають "примусовий курс", тобто офіційне, встановлене їм "золоте" зміст паперової грошової одиниці.
Перші паперові гроші - "асигнації" в Росії мали ходіння з 1769 по 1848 рр.
Монета - грошовий знак, виготовлений з металу (золота, срібла, мідних сплавів).
Перший монетний двір був заснований в Стародавньому Римі при храмі Юнони-Монети, звідси і термін "монета".
Масштаб цін - вагова кількість золота, прийняте в даній країні за грошову одиницю.
Масштабом цін, наприклад, в США служить "долар" - 0,888 г чистого золота, в Англії - "фунт стерлінгів" - 2,1334 р
Девальвація - зміна масштабу цін в бік зменшення золотого вмісту національної грошової одиниці.
Ревальвація - зміна масштабу цін у бік підвищення золотого змісту національної грошової одиниці.
Інфляція - знецінення паперових грошей внаслідок їх надмірного випуску в порівнянні з потребою. Інфляція може бути і результатом скорочення виробництва товарів при незмінній кількості випущених паперових грошей. Супроводжується зростанням цін, зниженням життєвого рівня населення.
Дефляція - метод стабілізації грошового обігу за допомогою вилучення надлишкових паперових грошей. Використовується для боротьби з інфляцією шляхом підвищення цін, податків, скорочення державних витрат, кредитів тощо
Нуліфікація - метод відновлення стійкості грошового обігу шляхом анулювання державою знецінених паперових грошей.
Деномінація - обмін знецінених грошових знаків колишніх випусків на нові. Відповідно перераховуються ціни, тарифи і заробітна плата.
Заробітна плата - грошова оплата праці працівника, еквівалентна вартості його робочої сили, тобто вартості засобів його існування.
Номінальна заробітна плата - є сума грошей, яку працівник отримує щомісяця.
Реальна заробітна плата - набір товарів і послуг, які може придбати працівник на номінальну заробітну плату при даному рівні цін.
Монополія - підприємство (фірма, АТ, банк), що займає панівне становище в певній сфері економіки, що дозволяє йому отримати максимальний прибуток.
Монополія виникає шляхом встановлення контролю над умовами виробництва і збутом певного товару. Монополії бувають наступних видів:
1. Картель - угода між учасниками про частку кожного в загальному обсязі виробництва, цінах на товари, умови найму робочої сили, обміні патентами і розмежування ринків збуту.
Фірми, що входять в картель, в адміністративному і фінансовому відношенні залишаються самостійними. Найбільшого поширення картелі отримали в кінці XIX в.
2. Синдикат - на відміну від картелю збут продукції і закупівлі сировини здійснюється його учасниками спільно. Внаслідок цього учасники синдикату втрачають комерційну самостійність, зберігаючи виробничу та юридичну.
3. Трест - форма монополії, в якій об'єднуються підприємства втрачають не тільки комерційну, а й виробничу самостійність. У тресті здійснюється єдине управління. Виникли і отримали найбільш широке поширення в США. У нашій країні в роки НЕПу представляли собою об'єднання державних підприємств, що поставляють особливо важливу продукцію (вугілля, нафта, метал та ін.).
4. Концерн - що входять до нього підприємства знаходяться під єдиним фінансовим контролем з боку головної фірми, повністю позбавлені самостійності.
5. Корпорація - різновид монополістичного об'єднання на основі акціонерного капіталу. Вона відіграє провідну роль в економіці розвинених країн. У післявоєнний період багато з них набули транснаціонального характеру і стали панувати в міжнародних відносинах.
6. Консорціум - тимчасова угода між промисловими компаніями, банками, які полягають для здійснення великих проектів, проведення значних фінансових операцій по розміщенню цінних паперів. Учасники консорціуму повністю зберігають свою самостійність.
7. Монополія державна - підпорядкування державі певних сфер господарського життя суспільства (наприклад, монополія зовнішньої торгівлі).
В умовах ринкової економіки особливого значення набуває "демонополізація" - процес подолання монопольного становища великих підприємств в господарському житті суспільства.
Прибуток - перевищення виручки від продажу товарів над витратами виробництва. Рівень прибутковості вимірюється рентабельністю, яка показує ступінь прибутковості (ефективності) даного підприємства і обчислюється як відношення прибутку до собівартості.
Рента - дохід, який не є результатом безпосередньої підприємницької діяльності.
Рантьє - соціальна група, що живе за рахунок ренти.
Основні види ренти: орендна плата, дивіденд, відсоток по вкладах в банк, земельна рента.
Земельна рента - плата орендаря власнику землі за користування нею, має такі форми:
1.Абсолютна рента - плата орендаря власнику землі за право господарювання на ній незалежно від якості землі.
2. Диференціальна рента 1 - додаткова плата орендаря власнику землі, яка має порівняно більш високою природною родючістю або зручно розташована щодо ринку збуту.
3. Диференціальна рента 2 - додаткова плата орендаря власнику землі за прибуток, отриманий за рахунок інтенсивного господарювання на більш родючих землях.
4. Монопольна земельна рента - орендна плата за використання ділянок, на яких виробляються рідкісні, унікальні продукти (субтропічні, тропічні фрукти, кава і т.д.).
Розмір ренти необхідний для визначення ціни землі.
Власність - форма присвоєння учасниками виробництва умов і результатів суспільного виробництва.
Прожитковий мінімум - грошовий дохід "середньостатистичної" сім'ї, на який можна придбати набір товарів і послуг, що забезпечує мінімально допустимий рівень споживання.
Ціна - грошове вираження вартості товару.
Капітал - кошти в грошовій, товарній, виробничої формах, що використовуються для отримання прибутку.
З ІСТОРІЇ МОНЕТ І БАНКНОТ
Сучасна економічна теорія є теорія грошей. І це зрозуміло: сучасна економіка - грошове господарство; гроші - початок і мета будь-якого бізнесу; отримання, витрачання та збереження грошей - така суть сімейної економіки; ті ж турботи і в уряду (де взяти і як витратити гроші). Словом, щоб знати сучасну економіку, треба знати все про гроші.
Гроші - найбільший винахід людства; виникли ще в давнину, вони і сьогодні загадкові і непередбачувані. Ось чому дослідження природи грошей та їх вплив на економіку досі залишається головним напрямком економічної науки.
ПОХОДЖЕННЯ ГРОШЕЙ
Товар - посередник
На зорі історії люди жили сімейними громадами і вели натуральне господарство (так в економічній теорії позначається замкнуте локальне виробництво, при якому люди задовольняють потреби продуктами тільки своєї праці). В умовах натурального господарства грошей не існувало - в них просто не було потреби.
На зміну натуральному господарству прийшло товарне виробництво, засноване на суспільному розподілі праці: виробник спеціалізується на виробництві певного продукту. Це означає, що тепер кожен потребує продуктів, створених іншими виробниками. Виникає необхідність у постійному обміні результатами праці між спеціалізованими виробниками. І тільки з цього моменту, строго кажучи, виникає "суспільне виробництво" як особлива і головна сфера життя зі своїми законами, проблемами і суперечностями.
В економічній теорії обмінювані в умовах поділу праці продукти позначаються поняттям "товари", а сам обмін - "товарообмін" (тоді як при характеристиці натурального господарства вживаються іниепонятія - "продукт" і "продуктообмін").Товарообмін - це прямий, безпосередній обмін товару на товар (за формулою "Т - Т"). Зрозуміло, що чим більше розвинене поділ праці, тим складніше здійснювати товарообмін, він вимагає все більше часу і витрат, коротше, стає неефективним.
Протиріччя між необхідністю і неефективністю товарообміну могло дозволити тільки поява такого товару, який володів би універсальною і стабільної суспільною цінністю і тому служив би загальним засобом платежу при купівлі будь-якого товару.
Гроші і є такий товар-посередник. Вони справили найбільшу революцію в житті суспільства: товарообмін ( "Т - Т") перетворився в товарно-грошовий ставлення ( "Т - Д"), виникло товарне звернення, тобто обмін товарами, опосередкований грошима ( "Т-Д - Т"); товарне ставлення переросло в грошовий обіг ( "Д-Т - Д"), яке досягло в подальшому форми саморуху грошей ( "Д-Д"):
"Деньгообмен" Д-Д
"Грошовий обіг" Д - Т - Д
"Товарний обіг" Т - Д - Т
"Товарно-грошовий ставлення" Т - Д
"Товарообмін" Т - Т
"Продуктообмін" П - П
Таким чином, виникнувши як продуктообмін, громадська співпраця виробників завдяки грошам знаходило нові, все більш ефективні форми. Аналізом грошових форм взаємодії виробників і займається теорія грошей.
Слід зазначити, що поява грошей не просто полегшує товарообмін, гроші знаменують перехід економічних відносин в якісний стан - якщо в товарообмін купівля і продаж злиті, нероздільні, то гроші дозволяють "розвести" їх в часі і просторі. Економічні наслідки такого розмежування незліченні, - саме з цього виросла і на цьому тримається вся цивілізована ринкова економіка.
Історичні форми грошей
Грошам - більше трьох тисяч років; в цьому тривалому періоді виділяють чотири етапи (і відповідні їм форми грошей):
"Товарні гроші" - "злиток" (до VII ст. До н.е.)
"Монетні гроші" - "монета" (VII в. До н.е. - XIX ст.)
"Паперові гроші" - "банкнота" (XIX - XX ст.)
"Електронні гроші" - "картка" (середина XX ст.)
Товаро-гроші
Товаро-гроші - найдавніша форма грошей, коли їх роль виконували найбільш важливі для даної місцевості товари або цінності (черепашки, сіль, хутра і т.д.).
З усіх "товаро-грошей" чільне місце зайняв злиток - архаїчна форма металевих грошей, що виготовлявся способом лиття. Саме злиток служив еквівалентом (тобто виразником цінності) обмінюваних товарів. Як готовий метал, злиток - ідеальні "товаро-гроші", оскільки в будь-який момент він міг бути використаний і для господарських потреб.
Але що цікаво - вже з VIII ст. до н.е. існували злитки з відмінними знаками (нанесеними в процесі лиття), які гарантували домовлені вага і склад зливка; більш того, відповідно до величини покупки злиток ділили на частини (між іншим, такий розподіл полегшувалося заздалегідь нанесеними на злиток карбами). Ось з таких "рубаних" частин злитка і виросла "монета".
монета
Монета - злиток металу певної форми, ваги і гідності, службовець узаконеним засобом платежу.
Слово "монета" походить від імені римської богині Юнони, в храмі якої знаходився монетний двір Стародавнього Риму.
В ході історичного розвитку виникла і утвердилася як сама практична форма монети - кругла з двосторонньої карбуванням (хоча в даний час зустрічаються і інші форми: прямокутник - в Тонга, семикутник - в Сьєрра-Леоне, восьмигранник - на Антильських островах, і навіть 12-гранник з хвилеподібними увігнутими гранями - в Судані).
Переваги монетних грошей порівняно зі зливками:
не треба витрачати сили і час на разрубание злитка;
зважування частин злитка замінюється рахунком монет;
проба і вага монети гарантовані державою.
Перші монети були виготовлені в ХП ст. до н.е. в Китаї, а п'ятьма століттями пізніше вони з'явилися в Середземномор'ї. З цього часу монети - нерозлучний супутник людства. І тільки в XVIII в., Через три тисячі років, поряд з монетами з'явилися і паперові гроші.
Але якщо говорити точно і строго, то золотомонетний грошова система пішла в історію зовсім недавно - в 70-х роках нашого століття. Іншими словами, паперовим грошам, які представляють принципово інший - "нематеріальний" - тип грошової системи, виповнилося всього 20-25 років (ми ведемо відлік з 15 серпня 1973 року, коли остаточно припинився обмін долара на золото). Проте, добре відомо, що в період економічних криз все раптом згадують: паперові гроші - просто папірці, і тоді уряд звертається до золотого запасу, а населення штурмує ювелірні магазини. Ці та інші міркування змушують нас докладніше ознайомитися з історією та проблемами монетних грошей, що допоможе багато чого зрозуміти в теорії і практиці сучасних грошей.
Золото і срібло
Спочатку - трохи про золото, визнаному усіма народами в якості головного дорогоцінного металу.
Золото немов самою природою створено для карбування монет: воно зустрічається виключно в чистому вигляді, пластично і стійке до корозії, куванні, однорідне, компактно, коротше - ідеальний монетний метал. Крім того, його видобуток дуже трудомістка, навіть невелика кількість золота вимагає великих труднощів.
Для древніх єгиптян джерелом золота була Нубія, для стародавніх греків - Індія і Лідія, для римлян - Іспанія і Угорщина. В середні віки найбагатшою золотом країною була Чехія. В даний час золото видобувається в основному в Південній Африці, СНД, Канаді, США, Австралії і Гані. Головні міжнародні ринки золота знаходяться в Лондоні та Цюріху - ціна тройської унції золота на цих ринках виступає як його світова ціна, що застосовується в розрахунках між країнами.
Говорячи про золото, було б несправедливо промовчати про срібло хоча б тому, що перші монети були карбовані з електрона - природного сплаву золота і срібла. Срібло також стійко до корозії, але це - м'який метал, тому в монетному справі використовується в сплаві з міддю.
Срібло заслуговує на повагу і з історичної точки зору. Справа в тому, що середньовічній Європі античні джерела золота були недоступні, тому в IX-XIII ст. в якості монетного металу використовувалося переважно срібло; в XIV- XVIII ст. золоті та срібні монети зверталися як рівноправні еквіваленти, і тільки з XIX в. золото стало єдиним загальним еквівалентом, а срібні монети перетворилися в розмінні. Виниклі звідси проблеми розглянемо пізніше.
Спочатку золоті монети чеканилися з чистого (24-каратного) золота, проте з часом (з метою підвищення їх стійкості) в них стали додавати мідь або срібло.
Сьогодні золото продовжує залишатися засобом вирівнювання платіжного балансу між країнами (причому у вигляді злитків визначеної ваги).
Проба і лигатура
Застосування дорогоцінних металів в якості грошей зажадало точного виміру їх кількості та якості. Виникло поняття "проба" - співвідношення між "чистим" і "загальним" вагою монети (з введенням десяткової системи заходів проба вказується в тисячних частках, тому абсолютно чистий дорогоцінний метал має 1000-ю пробу).
Золоті та срібні монети ллють з лігатури - однорідного сплаву різних речовин. Для монет знайдені лігатури, що володіють найбільшою стійкістю до зношування. Як оптимальний для лігатури золота з міддю рекомендується співвідношення 9: 1 (900-я проба), для лігатури срібла з міддю -5: 1 (833-я проба).
Карат, гран, тройська унція
З інших заходів ваги дорогоцінних металів слід знати про "карате", "межі" і "тройської унції".
Карат - міра ваги, загальна для дорогоцінних каменів і дорогоцінних металів (1 карат = 0,2 г; чисте золото відповідає 24 каратів).
Гран - частина карата, рівна для дорогоцінних каменів 1,4 карата, золота - 1/12 карата і срібла - 1/18 карата.
Тройська унція - міжнародна одиниця ваги золота (31,1 г), що дорівнює 12-ї частини "Тройська фунта" (373,2).
Ходячі, повноцінні та розмінні монети
Головний елемент монетних грошей - "ходяча монета".Так називають монети, безпосередньо призначені (на відміну від ювілейних, сувенірних, колекційних, пам'ятних, раритетних, антикварних) для звернення. Ходячі монети випускаються протягом ряду років у великій кількості з незмінним оформленням.
Серед ходячих монет розрізняють "повноцінні" і "неповноцінні" ( "розмінні").
Повноцінні ходячі монети - це монети, вартість металу яких відповідає номіналом (вартісна величина, позначена на грошовому знаку). Зазвичай повноцінними монетами є золоті монети (рідше - срібні).
Кредитний характер розмінної монети
Таке може статися тільки тому, що держава випускає розмінні монети з примусовим курсом, тобто довільно наказуючи ( "привласнюючи") їм завищену номінальну вартість. Звернення розмінної монети по її офіційно запропонованому курсу, за її номінальною вартістю може тривати довго - до тих пір, поки держава сама дотримується ним же встановлені правила економічної гри.
Справа в тому, що, випускаючи розмінні монети, держава бере у суспільства своєрідний кредит: пропонуючи йому "однорублевое" за "п'ятирубльової", воно й саме має надалі ставитися до "однорублевому" як до "п'ятирубльової". Ось чому в економічній теорії всі монети, номінальна вартість яких завищена в порівнянні з вартістю монетного металу, з якого вони зроблені, називаються "кредитні монети" (засновані на "кредо" - "довірі").
Держава ж час від часу охоплює жадібність: а чи не можна, роздавши рублеві монети як "п'ятирубльових", назад вимагати справжні п'ять рублів?
Відомий в історії "мідний бунт" в Москві (1662 рік) був спровокований саме таким шахрайством уряду: прирівнявши офіційним указом мідь до сріблу і роздавши мідь як срібло, податкові платежі вимагали, однак, тільки в сріблі.
Ще більш важливою причиною розбіжності між номінальною і реальною вартістю монетних (та й паперових) грошових знаків є стан економіки країни.
Показник співвідношення реальної і номінальної вартості грошей - їх "купівельна спроможність": відсоткове відношення суми ринкових цін на товари прожиткового мінімуму в "базовому" році до суми ринкових цін на ті ж товари в вимірюваному році.
Ігри, засновані на кредитному характері розмінних монет, в умовах золотомонетного обігу мали об'єктивно задані межі, бо вони обмежувалися "розмінною" частиною монетного масиву, - повноцінні ж ходячі монети кредиту не вимагали, оскільки представлений в них дорогоцінний метал забезпечував їм самостійний ринковий курс (якщо тільки держава не фальсифікував пробу і вагу повноцінних монет, - а в історії таке відбувалося часто, оскільки багато монархи відомі як затяті фальшивомонетники).
Крім того, слід враховувати ще одне обмеження - адже розмінна монета тому і була "розмінною", що існувала тільки як допоміжний засіб обігу повноцінних монет. При об'єктивної стабільності кількості реально зверталися золотих монет надмірне завищення курсу розмінної монети (та й просто їх кількості) виявлялося негайно (адже в умовах золотомонетного обігу розмінні монети співвідносяться не тільки з цінами товарів, але і з вартістю повноцінних монет).
Ці два обмеження відсутні при зверненні "чисто" паперових грошей: догляд золотих монет зі сфери грошового обігу привів до того, що все грошові знаки набули статусу "кредитних". Можливість безперешкодної емісії будь-яких номіналів в будь-якій кількості стає реальним фактором зростання інфляції.
Розгляд кредитного характеру розмінної монети та її наслідків дозволяє прийти до важливого висновку: для стабілізації паперово-грошового обігу необхідний якийсь "обмежувач" емісії паперових грошей - свого роду аналог "золотого" обмежувача; по суті, вся теорія і практика сучасного грошового обігу зосереджена на пошуку такого обмежувача.
Розмінна монета і паперові гроші
Історія розмінної монети цікава ще й тим, що саме вона стала "матір'ю" паперових грошей.
Згадаймо: призначення розмінної монети полягало в тому, щоб заміщати (в певній кількості) повноцінну монету. Інакше кажучи, розмінна монета є грошовим знаком тільки тому, що являє повноцінну монету. А оскільки таке представництво зовсім не обов'язково має бути "метало-монетним" за формою, то і сталася (вже на початку XVII століття знаменитими "банколіврамі" Джона Лоу) заміна важкої розмінної монети легкими паперовими грошима, хоча створення системи справді паперових грошей виявилося суспільству під силу тільки в середині XX століття (після скасування золотого стандарту).
Отже, золоту зовсім не обов'язково безпосередньо брати участь в сфері обігу, - досить, щоб в цій сфері зверталися його "представники". Саме такими представниками золота і були спочатку розмінна монета, а потім і перші паперові грошові знаки.
Паперові гроші
Загальне найменування паперових грошових знаків "банкноти". З XIX століття банкноти діляться на три категорії: "класичні", "кредитні" і "звичайні"; спочатку обміну на золото підлягали тільки класичні банкноти (за що вони отримали побутова назва "розмінні банкноти"). Однак золотомонетний систему "підірвали" кредитні банкноти, що перетворилися в класичні паперові гроші. Тому становлення паперових грошей ми розглянемо на прикладі кредитних банкнот.
Банкноти - результат розвитку платіжного обороту, що відображає, в свою чергу, зростання обсягу товарного виробництва. У тих випадках, коли виробник погоджувався продати свій товар не за готівку, а в кредит (борг), він отримував від покупця "вексель", боргове зобов'язання, у вигляді розписки, в якій покупець вказував суму боргу і термін її виплати. Часто зобов'язання складалися таким чином, що виробник мав потребу в грошах раніше, ніж наступав обумовлений векселем термін його виплати. Тоді він вже сам пропонував наявний у нього вексель в якості оплати за свої покупки.
В результаті надійні векселі починали звертатися в якості "незаконних", як би довірчих, засобів платежу (поряд з готівкою, якими в ті часи були тільки повноцінні монети), виступаючи в якості особливих - "кредитних" (або "торгових") грошей.
Оскільки вільні готівкові гроші водилися в основному у банкірів, то саме їм в першу чергу пропонувалися векселі в обмін на готівкові гроші. Так в банках накопичувалось значне число векселів комерсантів. І тоді банкірів відвідала щаслива думка - а що, якщо під майбутні гроші надійних векселів давати не готівку, а самим випускати векселі (вони отримали назву - "банківські квитки")?
Треба сказати, що обмін комерційного векселя навіть на банківський вексель ( "банківський квиток") вважався вдалою операцією, оскільки комерційний вексель могли і не прийняти на сплату, а банківські квитки славилися своєю надійністю (ми зараз не зупиняємося на вигоді банкіра, який брав комерційний вексель, бо, ясна річ, він виписував у відповідь банківський квиток на значно меншу суму, - на цьому побудований, наприклад, сучасний факторинг).
Банківські квитки випускалися банкірами і раніше, але ті квитки були забезпечені золотом ( "класичні банкноти"), тепер же з'являється новий вид банківських білетів - банківські векселі, які самі мають лише вексельне, боргове, кредитне забезпечення. Однак для власників банківських квитків, до яких вони потрапляли химерним чином, це не мало значення, тобто ніж був забезпечений даний банківський квиток на момент його випуску - золотом або комерційним векселем, - в умовах золотого стандарту будь-який банківський квиток в будь-який момент міг бути обміняний на золото (векселі, що випускаються банками, на відміну від приватних векселів, входили в систему золотомонетной грошової системи ). Це, до речі, стримувало надмірний випуск кредитних банкнот, оскільки зайві для обігу банківські квитки поверталися в банки для обміну на золото. Ось звідки вражаюча нас сьогодні стійкість банкнотного обігу протягом усього XIX століття, що викликає у частини економістів тугу за золотого стандарту.
Банкноти все більше починають звертатися як готівкові загальноприйняті гроші. До кінця XIX століття вони стають головним, а з 1914 року - і єдиним видом грошових знаків. Але чим ширший ставала сфера обігу банківських квитків, тим менше ставав розмір їхнього золотого забезпечення. У зв'язку з цим у II-й половині XIX століття серед економістів і державних діячів йшли нескінченні суперечки про допустимість емісії банківських білетів за умови їх часткового золотого забезпечення, іншими словами, - яке має бути співвідношення "золотого" і "кредитного" забезпечення всієї маси банківських квитків?
Тим часом банківські квитки охопили всю сферу економіки. У цій ситуації держава, не змінюючи форми банківських квитків, фактично бере на себе їх забезпечення: емісійним банкам дозволяється випуск під розмір придбаних банками облігацій державних позик. З цього моменту і виникають справді паперові гроші, забезпеченість яких гарантується тільки державними цінними паперами, тобто державою. Це була друга (після появи монети) революція в історії грошей: паперові гроші, виникнувши спочатку як представники зо-лота, стали, врешті-решт, дійсно «паперовими».
Електронні гроші
Кінець XX століття ознаменований переходом до нового виду грошей - "електронних грошей". Це стало можливим завдяки масовому випуску комп'ютерів, що дозволило перейти до електронних платіжних переказів. Це - новий, "надшвидкісний" вид чека, але у формі пластикової ( "кредитної") картки.
Поява картки кардинальним чином змінює наше уявлення про гроші, зводячи їх до інформаційних потоків. Іншими словами, цілком реальна ситуація, коли всі угоди, аж до найдрібніших покупок, будуть здійснюватися за допомогою електронних переказів. Чи означає це, що виникне "економіка без грошей"?
Ні, звичайно, - гроші залишаться, але вони стануть "невидимими".
Чи полегшить це регулювання обсягу грошової маси? Чи поставить кожного під контроль суспільства? Чи зникне тіньова економіка? Нові досягнення створюють нові проблеми.
ХРОНОЛОГІЯ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ ПОДІЙ
XIII-XIV ст. Розквіт цехового господарства (міського ремесла)
1607 р Підстава першого англійського поселення в Північній Америці
1694 р Підстава Англійського банку
1703 Відкриття першої офіційної біржі в Росії
1769 р Випуск паперових грошей в Росії
II половина XVIII - поч. XIX ст. Промисловий переворот в Англії
1825 р Перший циклічна криза перевиробництва в Англії
1848 р Буржуазна революція в Німеччині
1861 р Скасування кріпосного права в Росії
1869 Відкриття Суецького каналу
1897 Введення системи золотого стандарту в Росії
Кон. XIX - поч. XX ст. Завершення територіального поділу світу
1890-1903 рр. Світова економічна криза
1907-1908 рр. Світова економічна криза
1914-1918 рр. Перша світова війна
1918 р листопад. Буржуазна революція в Німеччині
1919 р 28 червня. Підписання Версальського мирного договору
1934-1939 рр.План Дауеса. Тимчасова часткова стабілізація
1929-1931 рр. план Юнга
1929-1933 рр. Світова економічна криза
1933 р Встановлення фашистської диктатури в Німеччині
1933-1938 рр. "Новий курс" Рузвельта
1936 р червень. Створення уряду Народного фронту у Франції
1939-1945 рр. Друга світова війна
1941 р 22 червня. Напад гітлерівської Німеччини на СРСР
1941 р грудень. Вступ США у Другу світову війну
1945, 8 травня. капітуляція Німеччини
1945, липень-серпень. Берлінська (Потсдамська) конференція
1945, 2 вересня. капітуляція Японії
1947 р Проголошення "доктрини Трумена"
1948-1951 рр. план Маршалла
1948-1949 рр. Перший післявоєнний економічна криза в США
1949 р січень. Створення Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ)
1949 р Створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО)
1949 р Освіта ФРН
1955 р травень. Підписання Варшавського договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу
1957 р березень. Підписання договору про Європейське економічне співтовариство (ЮС) - "Загальний ринок"
1962 г. Вихід ФРН на друге місце в світі по промисловому виробництву
1966-1976 рр. "Культурна революція" в Китаї
1969 г. Вихід Японії на друге місце в світі по промисловому виробництву
1973-1975 рр. Світова економічна криза
1979 р Створення Європейської валютної системи
1979 р Прихід до влади уряду М. Тетчер у Великобританії
1980-1982 рр. Світова економічна криза
1917 року, жовтень. Жовтнева революція в Росії
1918-1920 рр. Політика "воєнного комунізму" вУкраїні
1921-1927 рр. Нова економічна політика
1932-1933 рр. Голод в Україні
1991 р 24 серпня. Проголошення незалежності України
1996 р 28 червня. Ухвалення Конституції України
...........
|