|
Рудницький Степан Львович (+1877, Перемишль, нині Польща - 1937, розстріляний) - український географ, закінчив філософський факультет Львівського університету, доктор філософії (1901), академік Всеукраїнської Академії Наук (1929). У 1918 р радник уряду Західно-Української Народної Республіки з політико-економічних питань. Надалі професор Академії торгівлі (Відень) і Українського вільного університету (Прага). У 1926 р переїжджає в радянську Україну, працює в Харкові, організатор і директор Українського Науково-дослідного інституту географії і картографії. У 1933 р репресований. Написав кілька праць з політичної географії: "Україна і великі держави" (1920, німецькою мовою), "Українська справа з точки зору політичної географії" (1923) та ін. У 1994 р у Львові видано збірку праць ученого "Чому ми хочемо самостійну Україну? "
Ім'я цієї людини сьогодні відомо, на жаль, тільки трохи українцям. Степан Львович Рудницький (1877-1937) належить до численної когорти тих видатних особистостей, чиї імена цілеспрямовано витруювали з пам'яті української нації протягом радянських десятиліть - в його біографії і навіть в думках і бажаннях, з точки зору влади, все було "не так" . І народився "не там" - в Перемишлі, на території колишньої Австро-Угорщини, і займався "не тим", вивчаючи у Львівському, Віденському або Берлінському університетах германістику, українську історію, географію. Нарешті, більшість його праць, що з'являються в результаті копіткої наукового пошуку протягом декількох десятиліть, теж були абсолютно "не про те" і відображали лише єдине вперте бажання вченого - служити Україні.
Радянський цензор чітко знав, що ні україномовні статті Рудницького (присвячені або козацько-польської війни 1625 року або вивчення особливостей географії України), ні, тим більше, написані і опубліковані на німецькій мові (як Ukraina und die Ukrainier, Die Verbreitung der Ukrainier, Ukraina. Land und Volk) або перекладені на англійську або французької мови, не уявляють для радянської влади і її адептів ніякої цінності. Як і сама особистість вченого. Незважаючи на те що С. Рудницький як симпатик "радянофільства" в 1926 р залишив Європу (де у Відні став одним із засновників Українського вільного університету, потім працював в Чехії в Карловому, Празькому, Німецькому університетах, в Українській господарській академії в Подєбрадах) і переїхав до більшовицької України, де багато фізичних сил, знань, душевної енергії віддав створенню Українського науково-дослідного інституту географії і картографії. Незважаючи на те що в 1929 році його обрали академіком АН УРСР ...
На початку 30-х років волею влади С. Рудницький з академічного кабінету потрапляє в "Свірлаг". Потім - Біломорсько-Балтійський табір. А далі були Соловки.
Наперекір долі вчений, людина з сильним характером, і в таборах продовжував наукову роботу. Її підсумком, зокрема, стала поява понад 1200 рукописних сторінок праці під назвою "Ендогенна динаміка земної кори". На жаль, ця робота зникла в гулагівських нетрях, так і не дочекавшись публікації. 3 листопада 1937 по постанові особливої трійки УНКВД Ленінградської області її автора розстріляли ...
Постать Степана Рудницького приваблива не тільки в зв'язку з його потужним інтелектом вченого, чий коло наукових інтересів охоплював астрономію і геофизику, геологію і геополітику, географію та історію України. Безсумнівний інтерес викликає і сама його особистість в контексті українських реалій початку ХХ ст. Слід зауважити, що на тлі свідомого дуалізму або, як говорили сучасники, "українського гермафродитизму", який був характерною рисою багатьох представників тогочасних українських інтелектуалів того часу, С. Рудницький виділявся тим, що, відкинувши сумніви і метання, декларував свою українськість (на противагу малоросійськості, польськості або російськості). Більш того, вчений не обмежився тільки чіткої ідентифікацією себе як українця, але пішов далі, стверджуючи, що українці - єдина нація, незалежно від того, проживають вони "під російською державою, чи під Австрійською чи під Угорщиною". Таким чином, С. Рудницький розумів проблему роз'єднання українського народу, розколотого між двома імперськими організмами.
На відміну від "світлих українців" (щодо визначення Івана Франка), які, піклуючись про соціалістичних, інтернаціоналістичних ідеях, віддалялися від українства, він був серед натхненників національно-визвольного руху. Відкинувши соціалістичний "універсалізм", вчений доводив, що самостійний "нарід-нація" є найважливішою природного одиницею людства, найкращим продуктом еволюції природи, а національність - найважливішим ідентифікує ознакою особистості (на противагу класовому, релігійною чи будь-якому іншому). З урахуванням вищевикладеного, можна стверджувати, що націоналізм став однією зі світоглядних домінант вченого. Провідною ж ідеєю політичних поглядів С. Рудницького стала ідея незалежної української держави.
Слід враховувати, що тодішнє українське суспільство, як згодом зауважив В'ячеслав Липинський, переживало важку "хвороба бездержавності". Навіть кращі представники української інтелектуальної еліти розглядали будь-які мрії про українську політичну незалежність як "справа неможливе" (М.Драгоманов), як те, що лежить "поза межами можливого" (І. Франко), як "смішне донкіхотство" (Б.Грінченка) або як "дитячу мрію" (Т.Зіньківскій). Більшість українців покладали надії на освіту державності в формі автономії в складі федеративної Росії. І тільки в кінці 1917 - на початку 1918 рр. під тиском обставин, після більшовицького "очищення вогнем", як писав М. Грушевський, федералісти приєдналися до самостійницьким гаслам. Позиція ж С. Рудницького з самого початку була виразно самостійницької.
Визначаючи місце С. Рудницького в близькому йому середовищі, зазначимо, що самостійники "незалежність", "політичну самостійність" розуміли неоднозначно, а тому одні з них припускали "самостійність" в союзі з Росією, як, наприклад, на певному етапі І.Франка. Інші мріяли про "незалежної", "вільної" Україна "в союзі з Австрією". Для інших же сутність політичної самостійності полягала в "повній незалежності" України. С. Рудницький був, так би мовити, безальтернативним самостійником.
Показово, що кожен рефлектирующий над проблемою української державності в тій чи іншій мірі прагнув відповісти як мінімум на три життєво важливих для нації питання: чому українці, на відміну від інших народів, залишалися бездержавності; навіщо їм необхідна державність; яким має бути майбутнє української держави? З цієї логічної шляхом пішов фактично і Степан Львович. Він вважав, що українську бездержавність обумовлювало взаємодія двох основних чинників - географічного та історичного.
Спроба С. Рудницького простежити вплив геофактора на етносоціальні процеси, зокрема на процес побудови держави, була свого роду етапною в розвитку, дозріванні політичної свідомості українців. Адже свого часу українські інтелектуали зверталися насамперед до лінгвістичних, етнографічних, історичних знань, щоб довести мовну, етнічну і т.п. відособленість українців. С. Рудницький спробував залучити нове знання - з області географії, щоб уже через його призму осмислити і пояснити історичні, політичні процеси на українських просторах.
Своєрідність геоположенія нашої землі вчений бачив в її "окраїнності". Він був схильний простежувати феномен "окраїнності" в тому, що Україна лежить на межі Європи і Азії, на рубежі європейської смуги складчастих гір і східноєвропейського плато, на геоморфологической і кліматичної кордоні. Крім того, - межує рослинний і тваринний царства. "... Тут стікаються, - писав учений, - зі собою раси, культурні кола, народи. Україна - це НЕ только гранична країна, це такоже країна границь". З давніх часів українські землі були кордоном для цивілізованого світу від нецивілізованих »народів природи", які проживають на півночі Європи. Україна була кордоном елліністичного світу, а з початком Середньовіччя стала кордоном, які розділили середземноморський світ і Переднеазіатський від півночі, а ще - окраїнної землею осілих хліборобських народів проти кочівників-азіатів. На думку С. Рудницького, протягом довгих століть - з ХV по ХVІІІ - Україна стояла на межі трьох світів: західноєвропейського, орієнтально-мусульманського і кочового азійського. Ось це "страшне пограниччя" так чи інакше і зумовило українську бездержавність. (Зауважу, що "ідея пограниччя» не залишилася ідеєю часу ", не загубилася в українській" драмі ідей "- і в кінці ХХ ст. Трансформувалася в ідею" Великої кордону ", отримавши розвиток у працях сучасних українських дослідників.)
Зрозуміло, що вчений не абсолютизував геофактор, не намагався пояснити бездержавність тільки його впливом. Українська бездержавність, з його точки зору, була наслідком і політики експансії сусідок - Росії та Польщі.
Роздумуючи над докорами сучасників про те, що свою роль в бездержавності зіграло і відступництво або, іншими словами, зрада інтелігенції, С. Рудницький намагався більш масштабно подивитися на ситуацію. Тому і заговорив про малоосвіченості і безкультурье інтелігенції, її низькому національній свідомості в оточенні темних народних мас, значний вплив російської та польської культури, вплив соціалістичних, інтернаціоналістичних ідей, що і приваблювало молодь в умовах відсутності української національної ідеології, та ін.
Співзвучні думки висловлювали Б.Грінченка, С.Єфремов, а за часів Української революції 1917-1921 рр. і М.Грушевський. Але тільки С. Рудницький вказав, що інтелігенція не зрадила народ, а була від нього відчужена. Ось така, несуттєва заміна одного терміна іншим, а по суті - інше трактування проблеми.
Рефлексії над причинами української бездержавності підштовхнули С. Рудницького до важливого висновку: бездержавність ні в якому разі не була наслідком нездатності українців до державного життя, в чому не переставали переконувати недруги, а тільки наслідком взаємодії і взаємовпливу різних факторів.
А далі Степан Львович взявся невтомно доводити, що тільки українському населенню (а не будь-якій іншій) з його "окраїнної культурою", "окраїнною психологією" повинна належати ця "окраїнна" територія в своїй географічній унікальності і самодостатності. Адже сама природа, доводив учений, вибирала тих, хто повинен був на цій території примножуватися і жити. Всім прибульцям - готам, чи гунам чи або якимось іншим - протягом століть ніяк не вдавалося створити свою державу на українських землях. Такий стан речей С. Рудницький пояснював досить несподівано: інші народи не доросли до того, щоб бути на околиці положенні. Таким чином, окраїнність трактувалася не як неповноцінна риса народу і його землі, а навпаки, підкреслювалася якась особлива їх самодостатність. Висновок: українська нація і земля, на якій вона живе, є взаємодоповнюючими організмами. Саме українці, переконував вчений, і здатні, як це показав період існування Російської держави, самоорганізовуватися на цих теренах на рівні державного організму і в майбутньому.
Доводячи, що українцям необхідно мати "своє" держава, С. Рудницький пішов фактично в руслі ідей Т. Гоббса, вказуючи, що державу треба, перш за все, як інститут захисту, як своєрідний каркас безпеки. Тобто держава сприймалося вченим не тільки як вища форма протиставлення "себе" - "чужим": перш за все він цінував його активну роль, яку коротко, але від того не менш вагомо, позначив М.Драгоманов - держава допомагала убезпечити "себе" від " чужих "з їх абсолютно протилежними інтересами, протилежним" нашим "як нації.
Державність необхідна для збереження тієї землі, яка для українців була Батьківщиною, а для поневолювачів - тільки територією, експлуатуючи яку можна було отримувати певну матеріальну винагороду.Розуміючи весь трагізм ситуації, С. Рудницький з гіркотою говорив про "завойованому народі" і про "завойованої природі". Такий погляд вченого не був безпідставним. У 1915 р в Москві вийшла в світ книга "Наступ на степ" Любавський. У ній автор зазначав, що "тільки заселення давало російському народу остаточну перемогу" над переможеними і закріплювало за росіянами назавжди ту чи іншу територію. Результатом такого "заселення" було практичне знищення українського степу. За даними сучасних дослідників, на кінець ХІХ ст. розораність українського степу перевищила 90%, були вирубані основні лісові масиви, що знаходилися на її теренах. В цілому з кінця ХVІІІ ст. до 1914 р було знищено 3,3 млн. га українських лісів. Отже, "завойована" природа і "завойований" народ у С. Рудницького відбивали саму сутність проблеми поневолення українців.
Показово, що в останні десятиліття ХХ ст. аналогічні ідеї висловлювали Л. Гумільов і Ю.Бородай. Л. Гумільов, зокрема, відстоюючи тезу про зв'язок народу і території, вказував, що в разі завоювання останньої утворюється своєрідний "химерний етнос". Ю.Бородай же доводив, що в такому випадку починав проявлятися вандалізм, однаково деформованого і тих, кого губили, і тих, хто губив. Виникало масовий психологічний синдром, що знаходив вираження в потребі обов'язково "переробити" природу і культуру, які не влаштовували загарбників. Така "переробка", як правило, оберталася руйнуванням. До цього можна додати тільки те, що напевно таким "химерним етносом" на українській землі стали спочатку "малороси", яких старанно плекала Російська імперія (їм, за визначенням М.Грушевського, була байдужа і Україна, і українське життя), а потім - значна частина населення радянської України, пройнята ідеями комуністичної утопії.
Я відстежую це ідейну перекличку між С.Рудницькому і Л. Гумільова або Ю.Бородаем не тільки для того, щоб підкреслити першість українського вченого у визначенні проблеми (хоча і для цього також), а, перш за все, для того, щоб підкреслити силу інтелекту видатного українця, здатного продукувати ідеї, що опинилися, так би мовити, до часу, що не втратили своєї значущості і до наших днів.
С. Рудницького не задовольняла українська автономія у складі федералізувати Росії, оскільки, як він стверджував, росіянин "споконвіку поклоняється абсолютізмові царя чи доктрини". Чи не повірив С. Рудницький в "поступову" Росію і після російського більшовицького перевороту, адже, як він підкреслював, Росія "ледве чи зможу буті Інша, як централістічна". А потім пророчо додав: "Хоч на місці давніх клічів" единодержавия, православ'я і народності "стали діаметрально інші (совітській устрій, комунізм, Інтернаціоналізм), та суть російської політично-державної думки НЕ змінілась", і тому перспектива для російського народу - йти " споконвічнімі шляхами традиції: якнайсільнішого Зміцнення держави и асіміляції всех сусідніх народів ".
Яким же бачилося вченому майбутнє Українську державу? У нього не було ні найменшого сумніву, що така держава повинна знаходитися виключно в етнографічних межах. Щоб визначити ці межі, С. Рудницький вивчає праці і карти Шафарика, П.Каппена, Киперта, Р.Еркерта, Н.Теребенева, А.Ріттіха, К.Делямара, Е.Вербена, і ін. А потім робить висновок, що українські землі - це землі на Закарпатті, в Галичині, Буковині, Холмщині і на Підляшші, а крім цього, в Бессарабії, Курщині, Воронежчині, Донщині, Подкавказье і над Каспієм, які після запустіння протягом декількох сотень років були заново заселені не ким іншим, як українцями.
Такий висновок дає підстави вченому для критики Центральної Ради, яка "поставила Бессарабію и Крим, Наддністрянську Україну, Донін, Кубанщину й усе Підкавказзя поза дужками своих національно-територіальних домагань". Не сталося змін і за часів гетьманату Скоропадського, як і за часів Директорії. Роздумуючи над тим, чому ж українці виявлялися такими невибагливими в своїх прагненнях, С. Рудницький зробив висновок: вони боялися виступати з територіальними претензіями в ім'я економічних або стратегічних інтересів, "щоб лишень не потрапити в підозріння імперіалізму". Моральність нації обернулася несподівано трагічними наслідками.
Майбутнє держава уявлялася С.Рудницькому виключно з республіканською формою правління. А жити в цій республіці, як вважав Степан Львович, могли б все, але тільки за умови дотримання законів, встановлених для себе самими українцями. Він абсолютно не сприймав політичну культуру сусідів-росіян через відсутність в ній демократичних політичних традицій. І навіть не допускав можливості встановлення російського порядку в Україні. Час від часу в працях вченого звучали чіткі антисемітські нотки. Звучали тоді, коли С. Рудницький виступав проти "чужинців" -експлуататоров, гнобителів.
Незважаючи на це, в його душі і мисленні основними були віра і ідея "майбутнього Загальне об'єднання людства в одну единогласно громаду". Націоналіст Степан Рудницький, розмірковуючи над перспективами світового розвитку, прийшов до висновку, що космополітизм - "це потужний акорд величного хору народів", в якому кожен з учасників збереже свій голос. А щоб українцям стати "повноціннім голосом" і долучитися до "величного хору народів", їм варто перейняти кращий досвід Європи і прокладати свій власний шлях, не збиваючись на чужий.
Cемьдесят років мільйони радянських студентів вивчали географію України за його підручниками і картам. Але "Українська Радянська Енциклопедія", статті в яку вчений готував, навіть рядком не згадала географа зі світовим ім'ям і після його реабілітації.
Старша дочка Емілія Рудницька (по чоловікові Голубовська) довго приховувала, що відомий географ Степан Рудницький - її батько. У 1933-му їй повідомили: батька заарештовано, а молодші брат Лев і сестра Ірина (Орися) заслані в Воронеж. Насправді її брата і сестру вивезли в Сибір разом з батьком, розповідала згодом пані Емілія професору Вільного та Пряшівського університетів (Словаччина) Миколі Мушинці. І тільки недавно, після розсекречення архівів спецслужб, достеменно було встановлено, що видатного дослідника розстріл 3 листопада 1937 року разом зі трьомастами представниками української інтелігенції, серед яких були Лесь Курбас і Валер'ян Підмогильний.
Народився Степан Львович 3 грудня 1877 року в Перемишлі. З цим містом пов'язана доля автора музики гімну "Ще не вмерла Україна" Михайла Вербицького, художниці Олени Кульчицької.
Рудницькі споконвіку були священнослужителями. Але Лев Рудницький порушив традицію і обрав ниву освіти - викладав в гімназії історію. Його дружина Емілія походила зі стародавнього роду священиків-вірменів Таборських. Степан пішов до школи в Тернополі, куди батька перевели директором української гімназії. У 1891 році Рудницькі переїжджають до Львова. На той час в родині вже четверо дітей.
П'ять років по тому від сухот померла мати, а в 1898-м після інсульту - батько. Старшому синові, Льву, було 23 роки, з часом він стане відомим юристом. Степану - 22, він студент Львівського університету, змушений заробляти приватними уроками. Молодшому Юрчику - 14; він стане письменником, буде писати історичні романи під псевдонімом Юліан Опільський. Сестрі Софії - 13, після навчання у Львівській консерваторії і Віденської музичної академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського.
Степан Рудницький навчається на філософському факультеті, під впливом Михайла Грушевського спеціалізується на історії. В "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" друкує статті з історії козацтва і Хмельниччини. Відвідує лекції з літератури професора Олександра Колесси.
Грушевський порекомендував вивчати астрономію, геологію, географію. Польський професор Антоній Ремане радить вивчати Сонце. Степан Рудницький охоче береться за цю тему і в 1900 році друкує монографію "Про плям сонячні".
6 грудня 1899 р Степан Рудницький склав випускні іспити в університеті і отримав право викладати географію та історію на українській, польській та німецькій мовах. Юнак вирішує продовжити навчання і їде до Відня вивчати геологію, гидрографию, геоморфологию.
Після повернення Степан Львович викладає в гімназіях Львова і Тернополя. У 1902-му одружується з дочкою військового у відставці, вчителькою з-під Перемишля Сибіллою Шенкер (1881-1918). У тому ж році у них народжується дочка, названа на честь бабусі Емілією, в 1908-м - син Лев, а чотири роки по тому - донька Ірина. Через хворе серце Сибілла померла в 37 років. Степан Львович сам виховує дітей. У листах до сестри Софії тужить за Сибілі.
У 1905 р С. Рудницький видає книгу "Нінішня географія", якій заклав основи української географічної науки. У ній він обґрунтував предмет дослідження географії, її місце серед інших наук, поклав початок української термінології. Вперше ввів в міжнародний оборот географічний термін "Україна".
У 1917 році Україна була розділена між Росією і Австро-Угорщиною. І вже тоді географ передбачав розпад нової імперії: "швідше чи пізніше мусітімуть центрофугальні сили довести до кінцевого розпад Російської Світової держави". Україну він бачив у світовому співтоваристві як землеробського держави, житниці світу, поступається лише Сполученим Штатам. Вчений був переконаний: українцям більш властиво жити в селах, міста називає "самовбійнімі інстітутамі людства".
1 листопада 1918 року було проголошено ЗУНР. Степан Рудницький стає радником уряду з політико-економічних питань. Готує офіційні документи для Ліги націй, друкує в європейській пресі статті з проблем української державності, розробляє основи військової географії.
У 1919 році Степан Львович дізнається про намір польської влади знищити його. Приводом стала поява в Женеві книги антипольського змісту без прізвища автора. 25 лютого вчений пише заповіт "Моя послідня воля" і доручає одному Івану Раковському і швагра Станіслава Дністрянського розпорядитися його авторськими правами і майном.
Але Рудницькому пощастило, його запрошують на посаду професора в Академії світової торгівлі у Відні. Українська письменниця, в'язень ГУЛАГу Надія Суровцева згадувала: "Був у Відні ще професор Рудницький, справжній учений, який дійсно цікавиться своєю наукою ... ще не старий, він користувався пошаною".
Наступного року українська інтелігенція створює в Празі Український вільний університет, викладати в якому пропонують С.Рудницькому. Крім того, він читає лекції у Вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова та в Карловому університеті. І постійно спостерігає за подіями в Україні. Степан Львович одним з перших критикує новий адміністративний розділ радянської України, здійснений в 1923 році. Поділ на губернії назвав анахронізмом, на округи - аномалією, а "районалізацію" вважає пережитком царизму, що не враховує природно-географічні та етнографічні чинники.
Однак життя в еміграції гнітить вченого. Для подальшої роботи йому потрібні експедиції по Україні. І Рудницький направляє листа до українського уряду з проханням дати дозвіл на переїзд.
3 жовтня 1926 року на запрошення радянської влади разом з учнями В.Бабяком, В.Буцуром і М.Іваничуком (всі репресовані) переїжджає до Харкова, щоб очолити кафедру в геодезичному інституті. Влада пообіцяла 300 руб. зарплати (сума значна в ті часи), звання академіка, надання житла і разової допомоги в розмірі зарплати. Після довгих роздумів Степан Львович залишає дітей сестрі.
Перші листи до сестри Софії сповнені оптимізму: "Мої нерви, трішки надшарпані, тут, у Харкові, зовсім успокоїлісь и сплю тут так, як від смерти Сібіллі НЕ спав - и Вночі и пополудні. Виглядаю добре й всі ... не могут війта зі здівування, що так молодо виглядаю ".
Уже в наступному році Рудницький заснував і очолив Український науково-дослідний інститут географії та картографії. Тоді ж вирушає в експедицію по Дніпру і на Донецький кряж: "Я такий перевантаження роботів, что як шкірного дня не напишу две Сторінки друку й в течение тижня НЕ зредагую одної мапи, то попадаю у безнадійній прорив", - нарікає в листі сестрі.
"Мене роблю без мого на те дозволено редактором географічного відділу, что обіймає 11% матеріалу до п'яти томів (мова йде про підготовку" Української радянської енциклопедії ".- Ж.П.) и кількасот мап. Альо взяти за неї мушу, бо Дійсно нема Нікого, хто МІГ бі мене заступіті. І треба Показати Світові, что й "хохли" щось путнє потрафляють зробити ".
В іншому листі 45-річний Рудницький зізнається: "я від половини травня до половини вересня Постійно БУВ у роз'їздах".
Вчений розчарований студентами: "12 годин Тижневий гавкання почти перед порожнімі лавками". При тому, що "моє здоровля несвітле. Головний мій ганч (недолік. - Ж.П.), что НЕ можу голосно и Довго Говорити. Закінчив перший тому моєї 14-томової" Системи географічного знання ", тепер беруся до іншого. Чи закінчу всі 14? Ледве "(лист від 6 липня 1932 року).
Навесні 1928-го приїжджають діти Лев і Ірина. Через рік Рудницького обирають академіком ВУАН, але він не радий. Зізнається сестрі, що постійні поїздки до Києва у справах інституту "добре підірвуть мою и так уже доволі плоску кишеню". Добові та відрядження оплачувати не поспішали ...
Напередодні нового 1929 року вчена пише: "... чую, як поволі та остаточно спускаюся на дно з боку здоровля й інтелектуальної сили. Надто Довго я державами молодим и тепер Надто Швидко старіюся й роблю, як кажуть Гавуки (діти. - Ж.П.) , справжній старенька. Наукова робота идет мені дуже піняво - перешкоджають ... Різні бюрократічні заняття й безліч ЗАСіДАНЬ, на Які треба ходити ... Коли моє здоров'я немного гіршає, все з острахів думаю, что то буде як задрих лаби. Гавуки просто здохнуть під плотом з голоду й холоду ".
Разом з тим в інституті почалися суперечки, вміло підігріті органами. Учнів професора налаштовують проти викладача, підмовляють їх вимагати для себе кращих посад, наукових звань. Рудницький не погоджується. І тоді в ОДПУ з'являється наклеп, підписаний зокрема і нареченим Ірини Рудницької Василем Бабяк. Професор пригнічений, і не тільки університетськими негараздами. Він знає про початок в республіці голодомор: в експедиціях бачив знищені села, померлих людей.
23 березня 1933 року Степана Рудницького арештовують і рівно через півроку "за участь у контрреволюційній військовій організації та шпигунстві" засуджують до п'яти років заслання. Під час слідства він написав монографію "Геономія", а в "Свірлаге" - книжку "Ендогенна динаміка земної кори". Обидві роботи забрало ОГПУ, і де вони, невідомо.
Встановлено, Степан Рудницький перебував у Біломоро-Балтійському таборі, працював на лісосплаві. Навесні 1935 го переведений на Соловки. Колишній співв'язнів Семен Підгайний згадував: "Місцем його (Рудницького. - Ж.П.) проживання стає так звана перша колона, сира, смердюча камера, куди ніколи не заглядало сонце, яке на острові ще й не частий гість. Нари з клопами, важкий , навіть гіркий від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод ".
Рудницький був в інвалідному команді, через що сильно страждав від голоду, жахливого ставлення охорони. Однак "тримався абсолютно незалежно і ніколи не звертався ні з якими проханнями до жодного керівництву, - він просто його ігнорував і вчив молодь географії", пише С.Підгайний.
У в'язниці професор Рудницький зустрів 36-річчя своєї наукової діяльності та 25 років - університетської професури. Визнання і всесвітня слава не врятували засновника української географії від розстрілу, до якого Степана Рудницького засудили вже після відбуття заслання.
2007 рік був проголошений на Тернопільщині Роком географа Рудницького
|