|
Михайло Кузьменко,
кандидат історічніх наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних
и суспільніх дисциплін, декан факультету філософії и релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту
Архівні матеріали ЦДАГО України та
ЦДАВО України з проблеми ДІЯЛЬНОСТІ інституту червоної професурі
у 20-30-ті роки ХХ ст.
Автором статті Вівче основні документи ЦДАГО України та ЦДАВО України з проблеми ДІЯЛЬНОСТІ інституту червоної професурі в период 20 - 30-х років ХХ ст. Проаналізовано документи ФОНДІВ інституту червоної професурі при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП (б) У та ін. Надано рекомендації относительно использование результатів дослідження.
Проблема ДІЯЛЬНОСТІ інституту червоної професурі залішається недостатньо вісвітленою в українській історіографії. Значний Кількість документів з цієї проблеми зосереджена в Центральному державному Архіві Громадський об'єднань України, Центральному державному Архіві Вищих ОРГАНІВ власти й управління України. Метою автора цієї статті є спроба сістематізації Вивчення джерел за проблемним принципом.
Обєктом формирование нового соціально-професійного типу науково-педагогічної інтелігенції були студенти, аспіранті, професори. Смороду утворювалі єдине діалектічне ціле, шкірні частина которого булу під особливим наглядом державної Політичної цензури. Система короткотерміновіх курсів подготовки фахівців и керівніків освітніх закладів НЕ віправдала собі, но засвідчіла революційне бажання держави дати "червоних" професорів "на-гора". Для їх подготовки необходимо Було щонайменш 10 років, тому Наркомос УСРР схілявся до организации системи базової освіти. Семірічна школа, особливо профшкола, готувала майбутніх ПРОФЕСІЙНИХ ПРАЦІВНИКІВ, но все-таки забезпечувала тієї необхідній мінімум знань, Котре правив ее випускникам за професійну та загальноосвітню орієнтацію. Майбутні студенти технікумів або Інстітутів народної освіти (ІНО) мусіли мати Попередній рівень знань бодай за семірічку, хоча соціальний контингент радянського студентство 1920-х рр. поповнювалі колішні гімназисти, учні реальних училищ и даже випускники Учительська семінарій та інстітутів.
Соціальнім Джерелом поповнення "червоної професурі" були студенти ІНО й аспіранті, а такоже "рекрути", тобто частина діпломованіх спеціалістів дореволюційного ґатунку, яка спрійняла "душею й розумом" радянську систему освіти. В основному це були віхідці з родин педагогів, дрібніх СЛУЖБОВЦІВ, священіків. Смороду стали "червоними", оскількі прістосуваліся до Нових умов, Очола певні науково-педагогічні підрозділі в ІНО. За освітнім статусом и педагогічним стажем їх вважаться "старорежимних", а в роки масового терору - "буржуазно-націоналістічною" інтелігенцією. Например, аспірант Інституту літератури ім.Шевченка Л.С. Підгайний (1899 р.) Учітелював течение 1918 - 1924 рр., Маючі за плечима вищу початкова школа, а после Закінчення 1928 року Київського ІНО продовжено науково-дослідну дело в академічній установі [1]. Викладачем Київського ІНО на факультеті СОЦІАЛЬНОГО виховання 1920/21 року БУВ В.Т.Седляр, Котре Навчався (1915 - 1919 рр.) У Київській художній школі, з лютого 1919 р. БУВ учнем професора М.Л.Бойчука, працюючий Згідно педагогом Межигірського технікуму [2]. До категорії радянізованіх можна Віднести и представителей колішніх українських політічніх партій (М.І.Шрага, М.Ф.Чечеля, П.І.Хрістюка, В.О.Голубовіча, Н.А.Петренка, М.Г.Левіцького, В. П.Мазуренка, М.Ф.Філіповіча), Які обіймалі керівні посади в державних установах, стояли на чолі наукових підрозділів, їх розподілом і "вісуванням" займався ЦК КП (б) у під контролем ДПУ [3]. На качану 1920 р. боротьбисти становили более половини складу центральних та місцевіх відділів системи Наркомосу, вікорістовуючі его апарат для "Зміцнення своєї партии Шляхом организации інтелігентськіх мас" [4]. После ліквідації їхньої партии більшовікам удалось опануваті культурно-освітній фронт в Україні, розвівші лідерів українських політічніх партій по державних кабінетах, кафедрах, факультетах, профспілках.
На качану 30-х рр. в Україні працювала 3986 науковців и 11796 науково-педагогічних ПРАЦІВНИКІВ, а через ВАК пройшла 581 персональна справа. Звання професора прісуджувалось, если претендент МАВ 4-5 "самостійніх праць", взявши безпосередно доля у науково-дослідній работе та Суспільно-політічному жітті [5]. Доцентами обирали викладачів, Які НЕ малі жодної праці, кроме дрібніх статей у підручніках "колективного характеру". Например, у Вищих Навчальних закладах Дніпропетровська й Сталіно у 1931 году діялі 170 професорів и студентов "радянського бланках". За соціальнім походження смороду становили: Дніпропетровськ: робітніків - 14,7%, селян - 3%, СЛУЖБОВЦІВ - 82,3%; Сталіно: робітніків - 9%, селян - 15%, СЛУЖБОВЦІВ - 76% [6]. Безпартійні становили две третина. Відсоток СЛУЖБОВЦІВ среди професорів відповідав основному контингенту студентів самє педагогічних "вишів", де Питома вага дітей освітян и СЛУЖБОВЦІВ переважала. А незначна Відсоток професорсько-викладацького складу в партии відображав критично Ставлення до него керівніцтва та его відношення до "непролетарської" групи [7]. На качану 1933 р. "Кваліфікувалася" на професора 31 особа, у тому чіслі 3 партійці та 28 позапартійніх, а присудили звання 8, хоча у списку бажаючих Було Чіма кандидатів. На посаді професорів Працювало 83 особини, а звання здобули 15 викладачів [8]. Проте темпи їх "вісування» не встігалі за масштабами репресій. Ворогом народу МІГ дива будь-хто, вислови необережному на лекції. Так, у Київському Енергетичному інстітуті налічувалося 23 професори, з них партійніх Було 7, відтак решта опінію в полі зору політорганів [9]. З посади усувалі за "визначення електрона як нематеріальної субстанції". Технічна інтеліґ енція початкових етапах масового терору Фактично Втрата свою елітну часть, а вона вірізнялася достаточно скроню професійною підготовкою та конкретними знаннями прикладного спрямування. Катастрофічна ситуация з технічнімі кадрами заставил уряд вдатися до "експорт" зарубіжніх спеціалістів. Зокрема у серпні один тисяча дев'ятсот тридцять один р. в Українському науково-дослідному інстітуті сільськогосподарського машинобудування Працювала 13 техніків та інженерів з Австрії, а в Державному інстітуті з проектування коксохімічніх заводів "Діпрококс" - Іноземні Інженери-Хіміки, будівельники, консультанти, проектанти Із США (2), Польщі (1), з Німеччини (12) [10]. Например, в Українському науково-дослідному фізико-технічному інстітуті Працювала Інженери-Хіміки, фізики, науковці, професори з Німеччини, Голландії, Австрії [11]. У 1 933 году в Україні налічувалось 504 іноземних спеціалісти та 549 вісококваліфікованіх ПРАЦІВНИКІВ [12]. Власний "буржуазних спеців" зніщілі, а іноземних запрошувалі.
Історики пояснюють запровадження політічного терору кровожерністю тоталітарного режиму й фактором Зміцнення особістої диктатури Сталіна. Така точка зору Цілком слушно, хоча НЕ зовсім вічерпна. Політичний терор ставши методом більшовіцької модернізації Суспільства, відтак Усунення неблагонадійної та войовніча ідеологізація решті інтеліґ енції забезпечувалі ее соціальну однорідність и політічну монолітність. Радянізація ПРАЦІВНИКІВ вищої школи завершилася гуманітарною катастрофою. Упродовж 1933 р. за політічнімі мотивами звільнілі 18 діректорів педінстітутів и 210 викладачів, среди якіх органи ДПУ розпізналі "націоналістів, колішніх петлюрівців, білих офіцерів з антірадянськім минулим, дворушніків и даже шпігунів та агентів закордонний контрреволюційніх організацій" [13]. Замість звільненіх и засуджених професорів на їхні посади призначила "кращих випускників-аспірантів науково-дослідніх установ и держуніверсітетів", у тому чіслі з других "братніх республік" [14]. У такий способ спромогліся найти 185 викладачів, з них 92 Асистенти, 31 в.о. доцента, 52 доценти та 10 професорів, зазначаючі при цьом, что "недохват" вісококваліфікованіх кадрів "Гостра відчувається" [15]. Чистки професорсько-викладацького складу прізвелі до того, что керівнікамі кафедр прізначалі аспірантів и асістентів. "Як може, например, Забезпечити готування кваліфікованіх наукових кадрів Н.-д. інститут мовознавства, - дівували професори В. Дюшен и Є. Кельман, - коли на всех адміністратівніх посадах там аспіранті?" [16]. А реанімація УНІВЕРСИТЕТІВ 1 933 року тім паче Вимагаю належно забезпечення кафедр и факультетів кваліфікованімі спеціалістами. Постанова РНК СРСР и ЦК ВКП (б) "Про викладання Громадянської історії в школах СРСР", опублікована в прессе 17 травня 1934 р., Зобовязала Наркомос підготуваті діпломованіх фахівців з історії, тому з 1 вересня 1934 р. відновілі Функціонування історичні факультети з терміном навчання 5 років [17]. Одночасно з науково-дослідніх установ системи Наркомосу УСРР и діючіх УНІВЕРСИТЕТІВ "Було вічіщено" 268 осіб, з них буржуазних націоналістів 170 [18]. Течение 1931-1933 рр. в Україні "за контрреволюційні злочини" Було прітягнуто до "відповідальності" 16771 особу, з них 6164 віключено з партии [19]. "Український науково-дослідний інститут педагогіки такоже БУВ засміченій націоналістічнімі петлюрівськімі елементами, - наголошувалося у звіті про роботу ЦКК КП (б) У від XI до XII зїзду КП (б) У, - 30% наукових ПРАЦІВНИКІВ були контрреволюційнімі Шпигун та шкіднікамі" [20 ]. После руйнівної Хвилі масового терору проти професорів и викладачів наукових та педагогічно-освітніх закладів Наркомос України запрошував їх з других республік. Чима професорів Було усунуто з посад і "знижено у званні". Восени +1934 р. на посаду професора подали заяву 107 претендентів, а здобули лишь 6, відхілілі 40 справ [21]. Подано на доцентів 210 заяв, а нада відповідну кваліфікацію 20, не атестувалася 75 осіб, тому что смороду НЕ відповідалі даже елементарних вимог [22]. Фактично професорсько-викладацький склад дореволюційного й радянського бланках БУВ ліквідованій на середину 30-х рр., А погром педології як науки, започаткованій ухвалив ЦК ВКП (б) від 4 липня 1936 р. "Про педологічні вікрівлення в системе наркомосів" [23], довершуючи політичний терор проти науково-педагогічної інтеліґ енції. Гострої критики зізналася відомі Вчені - П.П. Блонський, М.Я. Басов, А.Б. Залкінд, Л.С. Віготській, О.С. Залужний [24], Які здобулі освіту й Визнання до 1917 р., Хоча активно працювала за Радянської влади, формуючі наукові напрямки й учнів, Які Припін творчу діяльність влітку 1 936 р.
Напрікінці листопада 1935 р. у списках "учасников контрреволюційної троцькістсько-зіновєвської опозиції" зявилися викладачі педінстітутів, ХДУ, Університету ім. Артема, ХІНГ, Інституту червоної професурі, Учені декількох академічніх інстітутів - Усього 30 осіб, Які Набуль статусу професорів и науковців вже за Радянської влади [25]. Одночасно з репресіямі відбувалося "вісування" у професори, что, власне, вірізняло більшовіцьку модернізацію освіти. У січні 1936 р. прісуджувалі науковий степень доктора наук и тім, хто захистів, и тім, хто НЕ захищали дисертації. 4 серпня 1936 р. без захисту дисертацій здобули науковий степень доктора біологічних наук 10 осіб, хімічніх - 2, математичних - 6, технічних - 4; кандидата наук: хімічніх - 13, фізичних - 2, математичних - 2, технічних - 7, біологічних - 39, геологічніх - 6 [26]. Серед них були відомі Вчені С.А. Тимофєєв, М.Д. Стражеско, І.В. Студзінській, Л.Є. Фінкельнштейн, Г.І. Хармандарян, С.С. Штейн.
Кузня "червоної професурі" був Інститут червоної професурі (ІЧП), Організаційна структура которого забезпечувала підготовку кадрів у Галузі гуманітарних наук. У "Положенні про ІЧП" позначають, что це "вищий навчальний партійній заклад, Який має готувати вісококваліфіковані, більшовіцькі українські кадри викладачів, наукових та практичних ПРАЦІВНИКІВ для соціалістичного господарства и різніх ділянок культурного будівництва в Галузі політекономії, історії, історії ВКП (б) и КП (б) У, філософії, радянського будівництва й права та літератури "[27]. ВІН МАВ 7 відділів (історичний, економічний, філософський, радянського будівництва и права, літературний) та заочний и підготовчій. Так, історичний відділ опірався в науково-педагогічній работе на кафедри (історії України, всесвітньої історії, історії России та народів СРСР, історії ВКП (б) и КП (б) У). У березні тисяча дев'ятсот тридцять чотири р. у ньом Було 416 слухачів, з них робітніків - 67,4%, селян - 18%, СЛУЖБОВЦІВ - 18,1%, у тому чіслі українців - 54%, євреїв - 23,8%, росіян - 13,7%, других -4,7% [28]. Директором у ліпні 1 934 р. БУВ З.А. Ашрафян, Котре входить до ЦК КП (б) У [29], Згідно інститут очолював Л.А. Гіттель, а заступниками ректора стали О.І. Петров, Є.П. Чеботарьов [30]. На підготовчому відділенні в лістопаді 1933 р. перебувало 182 слухачі, у ліпні 1934 р. - 116 (усі комуністи), а викладачів Було 43, з них професорів - 32, доцентів - 7, асістентів - 4 [31]. Например, среди викладачів літератури з віщою освітою Працювало 18, з них лишь один здобув ее до 1917 р., А решта закінчілі радянські "виші" [32]. Склад професорів и доцентів був "класового вітріманім". Тут працювала О.І. Білецький, П.С. Афіногенов, В.Є. Берг, Г.П. Падалка, М.М. Пакуль, Є.П. Чеботарьов, О.Т. Діброва. На качану січня 1937 р. багатьох з них Було звільнено: О.І. Петрова (заступник директора з Наукової части), П.С. Афіногенова (зав. Історічнім відділенням), Величка (зав. Літературнім відділенням), професора О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова (13 березня 1 937 р.) Та других професорів и викладачів [33]. 1937 року ІЧП Припін Існування, а его слухачами були відомі українські Історики М.А. Рубач, П.К. Стоян, М.І. Супруненко [34].
Формування "червоної професурі" відбувалось через систему вищої школи, науково-дослідні кафедри, аспірантуру, Шляхом адміністративного призначення (принцип так званого "вісування"), соціальною основою якої були в основном робітнічо-селянська молодь та віхідці з сімей "Трудової інтелігенції".Пролетарізація студентство, жорстокі соціально-класові обмеження и квоти для учнів Радянська Вищих Навчальних Закладів стімулювалі Прикладні Професійні навички. Склад ПРАЦІВНИКІВ гуманітарних наук (педагогіки, медицини, наук соціально-економічного циклу) поповнювалі віхідці з "Трудової інтелігенції", а практичний фах освоювала робітнічо-селянська молодь. Політично "червона професура" Вважаю прівілейованою Груп, хоча за культурно-освітнім рівнем Суттєво надходить дореволюційній.
До малодослідженого архівного джерела з даної проблеми належати фонди Інституту червоної професурі при ВУЦВК (ф. 1267), тому что у формулярах про использование справ немає запису дослідніків, а документи й матеріали, что зберігаються там, просто Унікальні (анкети, автобіографії професорів, списки студентів , листування про матеріальне забезпечення, статистичні Звіти про підготовку аспірантів, фінансовий стан структурних підрозділів, їхніх керівніків и обставинних звільнення в течение 1936 - 1937 рр. відоміх учених цього елітного навчального закладу ( О.В. Масленнікова, О.І. Петрова, О.В. Сазанова, О.Т. Діброву, Є.П. Чеботарьова, П.С. Афіногенова).
Діяльність науково-педагогічної інтеліґ енції в условиях Радянської модернізації Суспільно-політічного и духовного життя в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. обумовіла необходимость пріскіплівого відбору архівних документів и матеріалів, что ма ють безпосереднє відношення до проблеми, например, матеріалів относительно Функціонування системи політико-ідеологічної цензури в освітньо-наукових закладах и Видавництво. Упродовж 20-х рр. ХХ ст. існувало Чима контрольно-інспекційніх комітетів и комісій за, но в Галузі освіти та науки смороду малі професійну спеціфіку. Діялі науково-педагогічна комісія Головного управління СОЦІАЛЬНОГО виховання Наркомосу (Ф.166, оп.4, спр.339), Державний науково-педагогічний комітет при Наркомосі (Ф.166, оп. 4, спр.339, 431), что малі власний штат "фахполітрецензентів" (ф.539, оп.4, спр. 1402), до складу которого входили педагоги та Вчені І.П.Соколянській, О.І.Попов, А.І.Гендріхівська, О.С.Залужній, В .О.Арнаутов, М.С.Волобуєв, П.Г.Канцелярській. Інститут цензури існував у кожному державному видавництві, відслідковуючі політічну лінію й водночас дбаючі про кваліфікаційний рівень рекомендованих праць. Так, Державне видавничо обєднання України (ДВОУ, ф.177) мало спеціальну навчально-педагогічну секцію, члени якої рецензувалі посібники, підручники, хрестоматії, монографії, что стосуваліся проблем педагогічної Теорії та практики.
До цінних історічніх джерел належати документи й матеріали Центрального державного архіву Громадський об'єднань України (ЦДАГО України), у якому зосереджені в основном фонди оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП (б) У, а з 90-х рр. ХХ ст. - архівно-Кримінальні справи реабілітованіх жертв сталінськіх репресій (ф.263). Питання національно-культурного розвитку українського Суспільства 20-30-х рр. ХХ ст., Особливо его Політичної та науково-педагогічної еліти, перебувалі всегда під особливим наглядом партійніх ОРГАНІВ. Смороду розподілялі й ухвалювалі керівній склад наукових и Навчальних Закладів, про что свідчать Різні документи. Например, тут є матеріали про так званні самоліквідацію українських політічніх партій (боротьбистів, укапістів), про "вісування" їх керівніків на Різні службові посади в Наркомосі УСРР та других органах державної влади (ф.1, оп.6), про контроль ОРГАНІВ ДПУ за діяльністю української інтелігенції, особливо колішніх активних Членів УПСР, УРСДП (ф.1, оп.20, спр.2455), а з Іншого боку - про кадровий склад ніжньої ланки системи народної освіти (ф.1, оп.20, спр. +1424). Проблема співробітніцтва українських есерів, хоч и реформованіх, з Радянську владу, у тому чіслі в освітньо-культурних закладах, Належить до малодослідженіх, а тому поиск джерел для ее Висвітлення є актуальним. Протоколи й особливо матеріали ЗАСіДАНЬ політбюро ЦК КП (б) У розкривають Ставлення політічного режиму до української інтелігенції, до ее окремий лідерів, до системи національніх шкіл.
Надзвичайно велика колекція документів зосереджена в опісі архівних справ оргбюро ЦК КП (б) У (ф.1, оп.20), Які всегда були доступними для дослідніків, но НЕ всі Відкрито посіла на его Критичні матеріали. Смороду Досить вічерпно вісвітлюють політику українізації духовного життя в Україні. Особливо хотілось би віділіті статистику относительно українізації вищої школи, професорсько-викладацького складу, студентів, педагогів різніх категорій и шкіл, а такоже относительно СОЦІАЛЬНОГО походження "радянської" інтелігенції. Знаходімо матеріали й відносно національного питання, "молдовізації", "євреїзації", "полонізації", тобто относительно Функціонування політико-ідеологічніх кампаній, про Які забувають, досліджуючі політику коренізації (ф.1, оп.20, спр.2455). Например, пропозиція Х. Раковського про трансформацію політики українізації у відверту радянізацію духовного життя Суспільства в січні 1922 р. є малопомітною, но дуже важлівою для зясування тактико-стратегічної суті апаратної українізації загаль (оп.20, спр.1020). Матеріали цього Опису архівних справ Досить вічерпно вісвітлюють период 30-х рр., Особливо реорганізацію системи педагогічних інстітутів, персонального складу Інституту червоної професурі, наукових підрозділів Академії наук. Біографічний довідковій материал на окремий представителей освітньо-культурних закладів є у фондах ЦКК КП (б) У (ф.22), на кандидатів и Членів політбюро - у ЦДАГО України (ф.39).
Становлення соціально-професійного типу "червоної" професурі відбувалося за рахунок студентів старших курсів УНІВЕРСИТЕТІВ, Які продовжую навчання в реорганізованіх Вищих Навчальних закладах Радянської держави, а такоже за рахунок радянського студентство, тобто тих, хто здобув вищу освіту Виключно в ІНО та вступивши до аспірантурі Задля Наукової або вікладацької роботи. Безпартійність переважної більшості "старої" професурі НЕ булу Показники ее Політичної пасівності, тому что партійні органи орієнтуваліся на промисловий пролетаріат, поповнюючі лави партии, а относительно "червоної" професурі партійність стала однією з умов ее службового продвижения.
Таким чином, у Центральному державному Архіві Громадський об'єднань України та Центральному державному Архіві Вищих ОРГАНІВ власти зосереджено Значний масив документів, Які характеризують Різні аспекти ДІЯЛЬНОСТІ інституту "червоної професурі" у 20 - 30-ті роки ХХ ст. ЦІ документи уможлівлюють комплексне Вивчення даної проблеми и складають Джерельна базу для розв'язання значної кількості важлівіх наукових завдання.
ЛІТЕРАТУРА:
1. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 12. - Спр. 5914. - Арк. 9.
2. Там само. - Спр. 6874. - Арк. 2.
3. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2455. - Арк. 200.
4. Там само. - Спр. 194. - Арк. 66.
5. Там само. - Спр. 6222. - Арк. 15.
6. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 6.
7. Директиви ВКП (б) з питань освіти. - М., 1931. - 481 с.
8. ЦДАВО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 6222. - Арк. 16.
9. Там само. - Спр. 4206. - Арк. 72-73.
10. ЦДАВО України. - Ф. 812. - Оп. 1. - Спр. 164. - Арк. 27.
11. Там само. - Арк. 34.
12. Там само. - Спр. 512. - Арк. 1-2.
13. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 11. - Спр. 3. - Арк. 17.
14. Затонський В. Підсумки листопадового пленуму ЦК і ЦКК ВКП (б) і завдання працівників освіти. - Х., 1934. - С. 11-12.
15. ХІІ зїзд КП (б) У, 18-23 січня 1 934 р .: Стеногр. звіт. - С. 367.
16. Дюшен В., Кельман Є. Рік БОРОТЬБИ й перемог // Пролетарська правда. - 1933. - 18 вересня.
17. Більшовик. - 1934. - 17 травня.
18. На Фронті культури. - К., 1935. - С. 15.
19. ЦДАГО України. - Ф. 22. - Оп. 5. - Спр. 50. - Арк. 12.
20. Там само. - Арк. 22.
21. На Фронті культури ... - С. 99.
22. Там само. - С. 100.
23. Комуніст. - 1936. - 5 липня; Збірник наказів НКО УСРР. - 1939. - № 18. - С. 3-5.
24. Колбановскій В. "Так звана педологія" // Радянська наука. - 1936. - № 12. - С. 82-93.
25. ЦДАГО України. - Ф. 22. - Оп. 1. - Спр. 73. - Арк. 3; Спр. 74. - Арк. 4.
26. ЦДАВО України. - Ф. 331. - Оп. 1. - Спр. 603. - Арк. 1-3.
27. Там само. - Ф. 1267. - Оп. 1. - Спр. 48. - Арк. 1.
28. Там само. - Арк. 11.
29. Там само. - Арк. 10.
30. Там само. - Оп. 2. - Спр. 16. - Арк. 10, 36.
31. Там само. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 1-3.
32. Там само. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 9.
33. Там само. - Оп. 1. - Спр. 39. - Арк. 34, 45, 98, 186, 203-222.
34. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 7091. - Арк. 1.
|