Ціцікарскій протокол 1911.

В результаті російсько-японської війни 1904-1905 рр., Що стала, по суті справи, війною за розділ сфер впливу на Далекому Сході, Росія була змушена поступитися Японії ключові позиції в Північно-Східному Китаї. У наступні роки увагу уряду все більше зосереджується на боротьбі за вплив в Монголії. У 1910 р Японія формально анексувала Корею, що зміцнило позиції Японії на материку.

Це відбилося і в відповідних акціях з демаркації та редемаркации кордону, встановленої ще Нерчинским і Кяхтінского договорами.

Розмежування по Айгуньскому договору 1858 р повернула Росії території по Амуру, відторгнуті маньчжурами при Нерчинських переговорах, залишило без змін положення на Аргуньская ділянці кордону, питання про який не піднімався російської дипломатією. Таким чином, Цінськая імперія зберегла за собою колишні російські володіння на східному березі Аргун.

Аргуньская кордон не викликала ніяких суперечок у обох держав аж до початку XX ст. Але в кінці першого десятиліття XX ст., Коли монгольські караули на кордоні були замінені китайської прикордонною вартою, уряд порушило перед Росією питання про редемаркации граничної лінії, на протязі від гори Тарбагандаху до Аргун. Російський посланець в Пекіні І.Я. Коростовец в своєму донесенні міністру закордонних справ від 7 лютого 1909 р

Коростовец запропонував послати комісію для детального обстеження спірної ділянки кордону. Одночасно з цим в квітні 1909 р медичне Вайубу (Міністерство закордонних справ) звернулося до російської влади з проханням призначити спільну прикордонну комісію. У зв'язку з формуванням прикордонної комісії Військове міністерство Росії висловило російській Міністерству закордонних справ свій погляд на території, які намагалася заперечувати китайська сторона. 30 (17) квітня військовий міністр В.А. Сухомлинов писав керуючому Міністерства закордонних справ Н.В. Чарикову, що хоча зазначені «спірні прикордонні райони не мають самі по собі особливої стратегічної важливості», проте необхідно в період майбутніх переговорів активно відстоювати права Росії на ці ділянки території. По-перше, на думку Сухомлинова, «всякі поступки і коливання з нашого боку, як довів досвід, розуміються китайцями як прояв слабкості і заохочують їх тільки до подальших домаганням, а по-друге, на цій ділянці кордону, за останніми численним повідомленням, китайці і без того розвивають енергійну діяльність ».

У наступному листі Чарикову, від 13 травня 1909 р В.А. Сухомлинов, торкаючись тактики російських представників на майбутніх переговорах, вказував, що, не заперечуючи проти вивчення спірних ділянок кордону і архівних даних, що відносяться до історії питання, він пропонує домогтися того, щоб ініціатива пред'явлення документів виходила «аж ніяк не від нас, а від китайців, так як при однаковій для обох сторін невизначеності позначення спірних ділянок кордону в трактатах ми маємо в своїх руках найкращий доказ приналежності ділянок нам: а саме доконаний факт давнього володіння і не про Протестувати з боку китайців до останнього часу користування спірними територіями російськими ».

На початку травня для дослідження кордону на місці іркутським генерал-губернатором був відряджений підполковник генерального штабу Н.А. Жданов. Вивчення прикордонних орієнтирів на місцевості наштовхнулося на протидію цінських влади. Так, 21 (8) Червень 1909 року в районі Кайластуевского варти китайські солдати обстріляли російських військових топографів, які обстежили старе русло Аргуні і що знаходилися на оспорюваному о. Капцагайтуевскій. Після рішучого протесту російської сторони медичне уряд принесло вибачення за цей інцидент.

Близько кінця 1909 року комісія підполковника Жданова закінчила попереднє вивчення місцевості в районі кордону. Жданов зробив поїздку уздовж Аргун спільно з Пінськими чиновниками. І Я. Коростовец, сповіщаючи спеціальної депешей уряд про підготовку переговорів, підкреслював, що «після огляду і звірення наших і китайських карт з'ясувалося, що китайці навмисно спотворили деякі місця, наприклад, замість річки показані гори з метою відсунути дійсну кордон на північ. При цьому китайські чиновники намагалися довести, що наші попередні дослідження неверпи, і не хотіли виправляти своїх карт за нашими. Однак після тривалих сперечань погодилися на виправлення граничної лінії по Аргуні до маяка № 63, але відмовилися оглянути південне Хайларское гирлі і західну частину кордону від сопки Абагайту до гори Тарбагандаху, посилаючись на відсутність повноважень ».

Коростовец відзначав, що, за свідченням Н.А. Жданова, китайці, мабуть, добре підготовлені до майбутньої перевірки кордону і хоча оскаржували майже всі доводи російської сторони, але прекрасно інформовані про реальний стан прикордонних земель та обгрунтованості російських претензій.

Редемаркаціі повинна була проводитися на трьох ділянках. У план робіт входило: проведення кордону від злиття Аргуні з Шилко вгору до Середньої Борзи; тут Аргунь тече в скелястих берегах, і необхідно було встановити фарватер - лінію найбільших глибин, відповідно до звивин якої частина островів на річці відійшла б до Росії, а частина до Китаю; відновлення кордону від Середньої Борзи до Старо-Хайларского гирла, де річка тече по рівнині і місцями сильно змінила своє русло; потрібно було визначити в цих місцях старе русло періоду Буринського договору, яке згідно з міжнародним правом і було справжньою кордоном, порушеною на шкоду Росії, і, нарешті, виправлення кордону протягом від Старо-Хайларского гирла до Тарбагандаху. На цій ділянці схожість географічних імен та відсутність прикордонного нагляду призвели до помилкового, мабуть, нанесення на російські карти лінії державного кордону, яка, за висловом І.Я. Коростовцев, «навіть на китайських картах показана в напрямку більш для нас вигідному і відповідному договірними постановами».

Сутність виник територіального спору в розумінні російської сторони представлялася наступним чином: вивчення різноманітного архівного матеріалу, звірення російських і китайських карт і дослідження на місці показали, що існувала кордон не узгоджувалася ні з делімітацією її по Буринському трактату, ні з місцем розташування прикордонних знаків-маяків. На думку російської сторони, це витікають з того, що при укладенні Буринського договору р. Аргунь ототожнювали з так званої каламутній Протокою і впадіння останньої в оз. Далай-нір приймали за верхів'я названої річки.

На російських картах вся ця місцевість тобто долина каламутній Протоки (або так звана Куладжа), хоча і була показана належить Китаю, проте, як показували попередні дослідження, вона повинна була належати Росії. За володіння цією місцевістю і йшли суперечки між козаками селища Абагайту і китайцями. Російська сторона на тій же підставі стверджувала, що станція Маньчжурія і селище того ж назви знаходяться не на китайській території, як було прийнято вважати і як значилося на всіх офіційних картах, а на російській.

На думку російських експертів, межа повинна була направлятися від гори Тарбагандаху, де знаходиться маяк № 58, через Цаган-Ола (маяк № 59), Табун-тологіі (маяк № 60), Сокте (маяк № 61) до маяка № 63 на сопці Абагайту проти середнього Хайларского гирла по каламутній Протоці до впадання її в сучасну Аргунь. Що стосується географічних орієнтирів, то з'ясувалося, наприклад, що сопок Абагайту є дві, причому обидві знаходяться на західному березі Аргун. Проти першої, найближчої до селища Абагайту, гирла р. Хайлар немає; проти другої ж саме знаходиться середнє Хайларское гирлі, яка згадується в Буринському трактаті, а на сопці є маяк, що складається з однієї кам'яної купи. Таким чином, від маяка Ірдені-тологіі кордон мав йти до сопці Абагайту поблизу китайського варти.

Другий оспорюваний ділянку кордону проходив вздовж течії р. Аргун до Усть-Стрілки. Оскільки долина Аргуні являє собою піщану низовину, щорічно затоплюваних розливами, поступово підмиває береги, то при цьому набагато більшого руйнування піддавався більш пологий російська берег. Відхиляючись внаслідок цього від старого русла в ліву сторону, Аргунь постійно утворювала численні мілини, що перетворювалися з плином часу в острова. Так утворилися острови Журба, Степовий, Капцугайтуевскій (Менкеселі) і ін., Що лежать на Аргуні до злиття її з Шилко. Процес такого постійного відхилення річки вліво тривав з часу укладення Буринського трактату, що підтверджувалося геологічними дослідженнями і геометричними планами земель Нерчинського округу. Порівнюючи ці плани з сучасними їм, члени російської комісії прийшли до висновку, що головне русло Аргуні проходить під лівим берегом, а старе русло йде йому паралельно. Це русло, за спостереженнями російського делегата, місцями таке ж глибоке і хоча де-не-де занесено піском, але збереглося на всьому протязі річки до станції Аргуньская. По правому, китайського берега цього старого русла проходила Хайгінская, або прикордонна, дорога, а по лінії дороги частково збереглися прикордонні «про» - кургани. Тут же були розташовані китайські військові караули.

Згідно Нерчинскому договору, кордон має йти по фарватеру річки, имевшемуся в момент його укладення. Це, на думку російської сторони, підтверджувалося тим, що в трактаті кордон делімітований по Аргун без особливих пояснень щодо направлення прикордонної риси. У разі відхилення річки від головної течії прикордонні знаки «про» залишилися не на островах, а на правому березі старої Аргуні, де проходила згадана Хайгінская дорога; при цьому багато урочища і східні протоки зберігали назви, що позначають кордон, наприклад, найменування мису і протоки Мангутулус (ман-гут-улус) означало «російський народ». Назва протоки Бу-ранколой позначало протоку, що служить кордоном. Нарешті, передача слідів між російськими і монгольськими владою (в разі крадіжки худоби, перенесення контрабанди, переходу безпаспортних і т.д.) для подальшого розслідування відбувалася не на лівому березі Аргун і не на островах, а тільки за старим руслом. Тобто на лінії прикордонних «про», яку монголи завжди вважали кордоном.

Від станції Аргуньская до Усть-Стрілки річка протікала в скелястих берегах і тому не могла схилятися ні в ту, ні в іншу сторону, і перевірка кордону могла бути проведена тут на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. Тим часом китайці вважали граничної рисою фарватер. Тобто шлях судів, пристосованим для підходу до росіян пристаней. На цьому просторі також було кілька спірних островів, але з'ясування їх приналежності, на думку російської комісії, чи «викличе труднощі, тим більше що і значення їх невелике».

І Я. Коростовец підкреслював, що з часу укладення Буринського договору ніяких непорозумінь і інцидентів у зв'язку з проходженням граничної лінії не було. «Нинішній виступ китайців, - зауважував він, - пояснюється їх бажанням скористатися нашою безпечністю, поганим знанням власної кордону і миролюбністю, щоб відсудити кілька десятків тисяч десятин доброї землі. Вищевикладена невизначеність кордону та давність володіння представляють досить сприятливу обстановку для їх домагань. Втім, почасти ми самі винні в такому стані речей; наша влада, переслідуючи політику доброзичливого сусідства, недостатньо енергійно відстоювали наші територіальні права і, таким чином, побічно заохочували китайські захоплення. Дуже несприятливим для нас прецедентом є оренда нашими козаками для пасовищ і сіножатей земель, які ми вважаємо своїми, у китайців, ніж, звичайно, зміцнюються права останніх. Передають навіть, що наші козаки, побоюючись, що в разі переходу цих земель до Росії умови оренди стануть більш сором'язливими, намагаються підтримувати думку про приналежність земель Китаю ».

У лютому 1910р.Н.А. Жданов був призначений головою російської розмежувальної комісії. Як помічник до нього був прикомандирований перебував в Хайлар чиновник Міністерства закордонних справ Вусатий. 17 травня 1910 року на станції Маньчжурія відбулося перше засідання російсько-китайської розмежувальної комісії. Сторони погодилися керуватися в роботі монгольським текстом договору 1727 р монгольський же мова була визнана основним в роботі комісії.

На перших же засіданнях виявилося відмінність у повноваженнях голів комісій. Жданов заявив, що він має повноваження не тільки розглянути кордон, але і зробити остаточне розмежування до постановки граничних знаків включно. Китайський співголова даотай Сун вказав, що він не має настільки широких повноважень і що йому наказано провести лише спільний огляд кордону, але остаточно вирішувати це питання він не має права. У зв'язку з цим китайські делегати наполягали на тому, щоб приступити до негайного огляду кордону, а Жданов вимагав попереднього розгляду карт, трактатів та інших документів, що стосуються кордону.

Однак ця позиція підполковника Жданова була визнана російської дипломатією невдалою. 23 травня через станцію Маньчжурія проїжджав І.Я. Коростовец, який, розібравшись на місці у справах комісії, вказав, що «при теоретичному дослідженні кордону нам довелося б відкрити свої карти і вказати наші домагання. Було серйозне побоювання, що китайці, довідавшись наші наміри, спробують ухилитися від розгляду кордону ». Тому Коростовец запропонував російської комісії якомога швидше виїхати на кордон, відклавши теоретичний розвиток цього питання, щоб не дати іншій стороні можливості ознайомитися з російськими вимогами та потім під тим або іншим приводом ухилитися від спільного розгляду кордону або затягнути редемаркаціі до 1911 р, коли повинен був переглядатися російсько-китайський договір 1881 Російська дипломатія побоювалася, що медичне уряд може спробувати пов'язати питання територіального спору на Аргуні зі зміною умов про ного трактату. І Я. Коростовец поставив завданням Н.А. Жданову об'їхати з китайськими представниками спірні ділянки кордону і скласти протоколи, які засвідчують спільний огляд її. Однак китайські представники у зв'язку з настільки раптовою зміною позиції російської делегації запідозрили якийсь підступ і всупереч своїм попереднім наполяганням відмовилися їхати на кордон. У зв'язку з тим, що переговори зайшли в глухий кут, розмежувальна комісія оголосила перерву в своїй роботі.

Оскільки в ході переговорів виявилося відмінність в тлумаченні сторонами окремих географічних понять, назв і орієнтирів, які визначали проходження граничної лінії (наприклад, маяка № 59 на березі оз. Халасатуй, маяка № 63 і пов'язаного з ним гирла Хайлара і сопки Абагайту), члени російської комісії продовжили під час перерви роботи збір матеріалів, що підтверджували їхні аргументи.

Так, наприклад, Вусатий доносив 22 липня 1910 року в російську місію в Пекіні, що «в даний час російська комісія збагатилася дуже цінним матеріалом, здобутим з бібліотеки Східного інституту»; в зборі цих матеріалів активну участь взяли професора Східного інституту Н.В. Кюнер і Є.Г. Спальвін. «Документи ці тим важливіші, - підкреслювалося в повідомленні, - що вони чисто китайські, відкидати які китайцям буде важко.

На підставі цих китайських джерел вдалося встановити, що Аргунь під час укладення трактату в 1727 р витікала з оз. Далай-нір, що р. Хайлар одним зі своїх гирл впадала в Далай-нір, що гранична межа від Цаган-Олу проведена була близько монгольських варт і що р. Аргунь в південній своїй частині помітно відхилилася вліво.

Одночасно Ждановим для використання в роботі комісії було відібрано ряд матеріалів в московському архіві. Після місячної перерви комісія відновила свою роботу. Оскільки китайський представник наполягав у визнанні очевидних фактів, що стосуються місця розташування маяка № 63, Н.А. Жданов запропонував зайняти оспариваемую місцевість військами, відсунувши кордон на південь на шість верст. Представник МЗС Вусатий знаходив цей захід необов'язковою, а пропонував, передавши протоколи засідань комісії в розпорядження російської місії в Пекіні, зайнятися розмежуванням островів на Аргун.

У грудні 1910 - січні 1911 р китайські міністри зробили російській посланнику в Пекіні І.Я. Коростовцев пропозицію після закінчення робіт змішаної комісії призначити з обох сторін двох комісарів у вищому чині, забезпечивши їх ширшими повноваженнями. З'їхалися в якому-небудь пункті Маньчжурії, комісари повинні були б перевірити і узгодити досягнуті на той час результати і, якби вдалося, усунути розбіжності, а потім провести саме розмежування на місці і підписати остаточний протокол і карти27.

27 січня російське Міністерство закордонних справ відповіло згодою на цю пропозицію; главою російської делегації на майбутніх переговорах був призначений генерал-майор Н.П. Путілов.

Ще до початку переговорів у російській пресі робилися прогнози щодо ймовірного перегляду кордону. Характерно в цьому плані висловлювання газети «Харбінський вісник» від 29 травня 1911 г. «вирішений наперед, - підкреслювала газета, - що до Росії відійде смуга шириною в деяких пунктах від 20 до 25 верст, приналежність якої до російської території цілком встановлена ​​за даними монгольського перекладу протоколу 1727 року в якому вказана лінія кордону. Захоплення території китайцями стався внаслідок неточного його перекладу на китайську мову. Принаймні представники Китаю так пояснюють те, що сталося непорозуміння ».

Главою китайської делегації на переговорах був призначений губернатор Хейлунцзянскій провінції сановник Чжоу Шімо. 24 травня 1911 року Міністерство закордонних справ Китаю в секретному повідомленні на ім'я Чжоу излагало позицію цинського уряду на майбутніх переговорах наступним чином: «Ми детально ознайомилися з питанням розмежувань земель по нашій північно-західному кордоні з Росією, прочитали і обговорили укладення вашого превосходительства, але при цьому повинні вказати, що колишня комісія не використовувала всіх письмових матеріалів, що знаходяться як в розпорядженні генерал-губернатора (у відділі по монгольським справах), так і в архіві міністерства, де нашліс такі документи в нашу користь, що якби вони своєчасно були пред'явлені російської практичної комісії, то багатьох питань не потрібно було б розглядати тепер, а тим часом деякі з них вірні документи майже втратили свою силу для нас завдяки постановам колишніх практичних комісій - це величезна помилка і недбалість голів колишніх комісій. Вам належить дочекатися no-лучения зазначених документів і по ознайомленні з ними і всебічного обговорення їх тільки тоді почати спірних пунктів з російської комісією, а до цього вам слід вирешіть тільки ті питання, які ви визнаєте маловажливими для нас і вимоги за якими з російської сторони будуть правильними і прийнятними. У всіх поступках вам належить діяти в межах викладає ексцеленції інструкції ».

Засідання комісії з розмежування почалася 10 червня 1911 в Ціцікарі. Переговори знову зайшли в глухий кут через розбіжності в тлумаченні географічних термінів. Китайська комісія, взявши вихідною точкою для визначення маяка № 58 Незгадуваний в договорі гору Тарбагандаху, ухилилася в бік від розглянутої трактатне кордону, так як розмежувальні комісії не уповноважені були змінювати або доповнювати текст існуючого договору, а предметом їх розгляду була частина державного кордону на підставі даних разменного листи від 12 жовтня 1727 і його додатків. У розмінною листі та його додатках абсолютно не згадувалося, що Тарбагандаху є горою, а, навпаки, в додатку до розмінною листа в переліку російських варт ясно сказано, що російській караулу № 13 стояти біля оз. Тарбагандаху поблизу прикордонного знаку. Тобто для визначення місцезнаходження маяка № 58 - Тарбагандаху - обидва комісара повинні були взяти трактатне вихідну точку. Тобто оз. Тарбагандаху.

Гора Тарбагандаху як довільна, що не трактатне вихідна точка для визначення маяка № 58 не підлягала розгляду комісії. Цинский представник Сун, вказуючи на Тарбагандаху як на гору, грунтувався на тому, що в трактаті щодо назв Сокте і Абагайту також не вказувалося, що вони відносяться до гір; тим часом обома комісіями 1910 році вони були визнані як назви гір. Крім того, посилання Суна на Сокте і Абагайту була неправильна, тому що в розмінною листі сказано, що Абагайту - це сопка (тобто гора) 31.

У донесенні, датованому 21 червня, російський консул в Ціцікарі С.В. Афанасьєв повідомляв, що китайська сторона неофіційними чином запропонувала компромісне рішення спору про перегляд кордону. Начальник Головного дипломатичного бюро Ту у приватній бесіді заявив Афанасьєву, «що справа щодо розмежування йде дуже повільно і що спірна місцевість абсолютно не виправдовує тих витрат, які обидва уряди несуть вже в продовження трьох років на дослідження і відновлення кордону, і, - на його думку , - було б справедливим, з огляду на те що, - як йому здається, - обидві комісії не цілком упевнені в дійсності тих меж, які вони відстоюють, і місцевість, оспорювана ними, безлюдна, - поділити спірну територію навпіл, тобто взяти лінії кордонів на розмінних картах обох комісій 1910 року і посередині між ними провести пряму новий кордон; що ж стосується кордону по річці Аргун, то вона, - на його думку, - буде вирішена швидко, так як обидва уряди, приймаючи до уваги інтереси своїх підданих і підданих сусідньої держави, ймовірно, підуть на взаємні поступки »32.

Бажання цінських уряду піти на компроміс було вельми наполегливим. Одночасно в китайській пресі з'явилися повідомлення про хід переговорів, які звинувачували російську сторону в непоступливості. Однак, як свідчать факти, можливість компромісу була передбачена і російською стороною. В інструкції генералу Путилову вказувалося, що якщо з боку цинских представників буде «відмічено прояв духу поступливості і щирого прагнення досягти обоюдопріемлемого угоди, то, в інтересах якнайшвидшого встановлення демаркаційної лінії, ми могли б, до уваги до фактичної давності володіння, не поступаючись істотними правами, приймати певною мірою в міркування китайські побажання ».

Російська дипломатія вичікувала, коли цинские уповноважені офіційно запропонують угоду на основі взаємних поступок. Під час обговорення можливих поступок у відповідь на пропозицію компромісу Міністерство закордонних справ звернулося з відповідним запитом до зацікавленим відомствам (Військовому міністерству і Міністерству фінансів).

При цьому в своєму запиті товариш міністра закордонних справ А. А. Нератов відзначав: «Деякий сумнів збуджує в мені тільки питання про проведення кордону, як припускає Коростовец, в такому напрямку, щоб вона розсікла селище при станції Маньчжурія. Справді, вказуючи цю лінію як на мінімум наших вимог, ми повинні бути готові вооруженною силою відстоювати наші права на що лежить по нашу її сторону територію. Тим часом, наскільки мені відомо, межі відкритого для іноземної торгівлі та проживання іноземців в селищі Маньчжурія ділянки не визначено, а отже, заявляючи претензії на частину цього селища, ми можемо торкнутися інтересів іноземних держав. Доводиться запитати себе, чи є ця частина селища настільки цінним надбанням, щоб ризикувати натрапити через неї на підтримку китайського протесту державами, а так само надається зручним, особливо щодо митної варти, провести лінію кордону по населеної і забудованої території ».

Тим часом на 11-му засіданні розмежувальної комісії за пропозицією голови китайської комісії Чжоу Шімо було постановлено для прискорення переговорів запропонувати членам обох комісій без участі голів розібрати всі наявні матеріали по обидва боки і на підставі таких висловити свою остаточну думку про вирішення питання на сухопутній ділянці кордону і потім представити його на розгляд голів.

15 (2) вересня 1911 рІ Я. Коростовец дав генералу Путилову вказівку «взяти на себе ініціативу офіційно запропонувати китайцям компроміс, обумовивши, що ми продовжуємо вважати проведену нами лінію кордону єдино правильної». Але Коростовец ще не знав думки російського Міністерства закордонних справ щодо вирішення питання про станцію Маньчжурія, тому він радив Н.П. Путилову запропонувати «такий поділ спірної території, яке б залишало весь російський селище Маньчжурія в наших руках. Вважаю обов'язком нагадати, - підкреслював Коростовец, - що збереження частини селища я визнавав НЕ максимум, а мінімум наших вимог ».

Ініціатива І.Я. Коростовцев була схвалена російським урядом. На 13-му засіданні змішаної російсько-китайської розмежувальної комісії 10 жовтня (27 вересня) 1911 був схвалений проект угоди про розподіл 87 островів по Аргун від її гирла до станції Аргунській, при цьому Росії відходило 56 островів, а Китаю - 31. На цьому ж засіданні генерал Путилов, заявивши китайської комісії, що російська сторона вважає запропоновану нею раніше кордон єдино правильною, запропонував компроміс на умовах, висунутих І.Я. Коростовцев.

29 (16) жовтня цинские делегати категорично заявили, що станцію Маньчжурія зі смугою відчуження вони не можуть поступитися на користь Росії, а про іншу частину сухопутного кордону вони виявили бажання продовжувати переговори, щоб шляхом взаємних поступок намітити прийнятну для обох сторін лінію кордону і укласти на цьому остаточну угоду.

На початку листопада 1911 р питання про врегулювання прикордонної суперечки в районі станції Маньчжурія був поставлений до порядку денного засідання Ради міністрів Росії.

Бажання якнайшвидшого врегулювання тривалої суперечки і готовність піти на компроміс диктувалися царського уряду не тільки щодо твердою позицією китайської делегації на переговорах, але і в першу чергу наростанням в Китаї революційної хвилі 1911 р

З огляду на ситуацію, що склалася, товариш міністра закордонних справ А.А. Нератов повідомив через І.Я. Коростовцев остаточну інструкцію генералу Н.П. Путилову: «Обговоривши питання про російсько-китайському кордоні біля станції Маньчжурія, Рада міністрів визнав можливим піти на компроміс з тим, щоб при проведенні кордону Куланджінская і Шарасунская долини залишилися в російських межах, а станція і селище Маньчжурія - в китайських. При цьому необхідно домовитися про те, що таке рішення є дружніми поступкою Китаю, аж ніяк не пов'язаної з визнанням нами правильності доводів китайців про приналежність за договорами Китаю ділянки під станцією і селищем Маньчжурія, і що в разі неприйняття такої угоди ми будемо надалі відстоювати нашу точку зору про належність Росії як згаданих долин, так і всієї території станції і селища Маньчжурія з прилеглою до них місцевістю ».

Ціцікарскій договірний акт був підписаний 7 грудня 1911 г. Через день Путилов телеграфував І.Я. Коростовцев: «Протоколи угоди про всьому кордону від тарбаганів-Даху до Абагайту і далі по річці Аргун до її гирла підписали і печатками скріпили. Долини Куладжі і Шарасуна залишилися в межах Росії, селище і станція Маньчжурія зі смугою відчуження з прилеглою до неї місцевістю залишилися в межах Китаю. Крім маси дрібних, всі найбільші острови Аргун відійшли до Росії »45.

Текст Ціцікарского протоколу і документів розмежувальної комісії не передбачав їх ратифікації або будь-якої особливої ​​реєстрації сторонами. Вони вступали в дію з моменту їх підписання. Це було підтверджено і спеціальної домовленості шляхом обміну нотами між Російською місією в Пекіні та Міністерством закордонних справ Китаю.

Однак встановлення кордону на місцевості затягнулося на довгі роки. У 1913 р іркутські губернська влада порушували питання про якнайшвидшу постановці прикордонних знаків, так як хоча по Ціцікарскому протоколу до росіян і відійшла певна територія, «але внаслідок неустановкі прикордонних знаків і неоприлюднення цього договірного акту землі ці фактично не перебувають у користуванні Росії».

Який підписав угоду генерал Н.П. Путілов в рапорті І.Я. Коростовцев 29 листопада 1911 р виключно високо оцінював значення територіальних придбань, зроблених по Ціцікарскому протоколу. «... Вважаю обов'язком доповісти ексцеленції, - підкреслював Путілов, - що договірним актом у Ціцікарі Росія зробила величезне територіальне придбання як на сухопутному кордоні, так і на річці Аргун, врахувати які можна поки тільки приблизно, а саме:

1) Придбано площа земель між колишньою раніше державним кордоном, що проходила на схід від станції Маці-евской на Соктуевскій прикордонний знак, і нової сучасної кордоном, що примикає до території станції Маньчжурія, складова близько 104 652 десятин землі, в число якої входять прекрасні Шарасунская, Куладжінская і Бугудурская долини, що, вважаючи за самою мінімальною оцінкою, в середньому по 80 рублів десятина, буде близько 8 372 160 рублів ...

2) Що ж стосується придбаних остаточно для Росії островів, які вважалися до теперішнього часу спірними, то площа одних тільки великих островів, які: Ново-Цурухайтуевскій, Мунгаловскій, Рельдішінскій, Менкіселі і Абагайтуевскій, - буде приблизно близько 29 021 десятини дивовижних сіножатей, користуватися якими пріар-гунских російському населенню доводилося, тільки орендуючи частина їх у китайців.

Відтепер цей сумний факт сам собою повинен відпасти. Про дрібні спірні острови, які відійшли тепер до Росії, я вже не доповідаю.

З усіх 280 на Аргуні островів за Росією тепер числиться 160, а за Китаєм - 120. Майже всі найбільші острови залишилися у володінні Російської імперії. Економічне значення великих островів, які перейшли тепер остаточно в користування пріаргуньского російського населення, без сумніву, буде величезна, беручи до уваги, що головне джерело для існування Аргуньская козаків становить скотарство і тільки лише частково землеробство ».

Договірний акт від 30 грудня 1911 р підтвердив граничну лінію, певну розмінним листом від 12 жовтня 1727 і починалася від прикордонної точки № 58 на горі Тарбаган-даху до прикордонного знака № 63 на сопці Абагайту. Далі прикордонна лінія йшла по Аргуні, як це було зафіксовано ще Нерчинским договором, до злиття її з Шилко.

Таким чином, Аргуньская ділянку російсько-китайського кордону, що позначається на деяких виданих в КНР картографічних матеріалах як «невизначений», склався в результаті поступки Російською державою частини своєї території на користь Цінської маньчжурської імперії за Нерчинскому договору 1689 р Наступні договірні акти сторін: Кях- тінскій договір 1727 р Айгуньский договір 1858 р Пекінський договір 1860 року - не привели до якогось перегляду цієї ділянки кордону; Ціцікарскій протокол 1911 р зафіксував лише демаркацію кордону в результаті її технічного уточнення. Аналіз документальних джерел спростовує будь-які спроби тлумачити цей простягнувся більш ніж на 1200 км ділянку кордону інакше, як історично сформований встановлений кордон між територіями Росії та Китаю.