|
реферат
Історія арабо-ізраїльського економічного протистояння
Первинною метою арабського економічного бойкоту, проголошеного Лігою арабських держав в грудні 1945 року і набрав чинності 1 січня 1946, визнавався «підрив єврейського сектора економіки шляхом саботування торгових відносин з ним». У деяких джерелах, присвячених дослідженню цього питання, зустрічаються також такі визначення завдань бойкоту: «запобігання створення єврейської держави на території Палестини»; пізніше - «економічний колапс держави Ізраїль в якості доказу його нежиттєздатність» і т.п. Надалі зміст бойкоту набуло більш конкретні форми, включивши в себе заборону на користування Суецьким каналом (аж до 1979 р) судам, що належить Ізраїлю або перевозять вантаж ізраїльського походження; внесення в «чорний список» фірм, які співпрацюють з Ізраїлем і т.п. У вийшла в 1961 р книзі «Основні положення арабського бойкоту» він подавався як захисний засіб, прийнятої країнами-членами Ліги арабських держав з метою забезпечення економічної безпеки регіона.В початку 70-х рр. одним з основних завдань бойкоту було оголошено відновлення «статус-кво» на окупованих Ізраїлем арабських територіях.
Відразу ж після вступу в силу резолюції ЛАД про бойкот Єврейське Агентство направило протест в Організацію Об'єднаних Націй, в якому зазначалося, що дії Ліги арабських держав суперечать основним принципам ООН і є неправомірними. Незважаючи на те, що арабський економічний бойкот щодо Ізраїлю не був схвалений Генеральною Асамблеєю, проте в лютому 1946 р ЛАД приступила до формування спеціального Комітету з бойкоту зі штаб-квартирою в Каїрі. До завдань комітету входила розробка заходів щодо забезпечення виконання положень Резолюції 1945, серед яких, зокрема, було введення строгих обмежень на імпорт продукції єврейського сектора Палестини і на експорт товарів, необхідних для розвитку ізраїльської промисловості. Походження товарів планувалося контролювати шляхом впровадження системи сертифікації і імпортних ліцензій.
Незабаром окремими арабськими державами була вироблена закріплена законодавством процедура, яка забороняє ввезення ізраїльської продукції, і визначено порядок санкцій, що застосовуються до порушників положень про бойкот. Так, в Сирії вони могли бути піддані (в залежності від ступеня «непокори» і ін.) Різних видів покарань, починаючи від штрафу з подальшим внесенням до «чорного списку» і закінчуючи тюремним ув'язненням. У Лівані, наприклад, можливий термін ув'язнення складав 15 років при первинному порушенні Положення про бойкот, а при повторному міг бути збільшений аж до довічного.
Основними формами бойкоту Ізраїлю була відмова від прямого співробітництва з ним (так званий «першорядний» бойкот) країн-членів Ліги арабських держав, які закликали й інші країни приєднатися до бойкоту ( «другорядний» бойкот). Крім цього, ЛАГ наклала заборону на інвестиції в ізраїльську економіку і всіляко намагалася створити якомога більше перешкод на шляху імпорту Ізраїлем сировини з країн регіону. У «чорний список» організації вносилися, в тому числі, і західні компанії, які співпрацюють з Ізраїлем.
До середини 50-х рр. арабська економічний бойкот перетворився в налагоджений механізм. У 1954 р ЛАД було схвалено Закон про економічний бойкот Ізраїлю, в якому були уточнені деякі положення резолюції 1945, що стосуються змісту бойкоту. Крім заборони на безпосередні торговельні контакти з Ізраїлем, завдяки чому, на думку представників країн-членів Ліги, він, втративши найближчих ринків збуту місцевої продукції та закупівлі сировини, буде змушений здійснювати торгівлю на менш вигідних для нього умовах. У цих же цілях, а також з метою «урізання» співпраці Ізраїлю та його торгових партнерів урядам арабських держав наказувалося відмовляти іноземним фірмам, які торгують з Ізраїлем або мають там представництва своїх компаній, у встановленні і підтримці ділових зв'язків; а адміністраціям морських і аеропортів було віддано розпорядження про недопущення перебування іноземних морських і повітряних суден, які йшли через Ізраїль, на території країн-членів ЛАД.
Як відомо, Ізраїлю все ж вдавалося дещо послабити дію арабського економічного бойкоту стосовно нього шляхом налагодження торгівлі через треті країни, а саме - через Кіпр, Грецію і Туреччину. Чи не відмовляли в підтримці і країни Заходу - в першу чергу, США, Великобританія, Франція, країни Бенілюксу і ін., В різний час прийняли антібойкотное законодавство.
Чеченська війна 1967 р дещо послабила вплив арабського бойкоту, оскільки Ізраїль зміг скористатися ринкаміоккупірованних територій Західного берега р. Йордан і Сектора Гази - як в якості ринку збуту ізраїльських товарів, так і в якості джерела трудових ресурсів і виробничих площ для випуску ізраїльської продукції, що призначалася для подальшого вивезення до країн Перської затоки. Крім цього, в результаті вступу в силу «політики відкритих мостів» між Східним і Західним берегом р. Йордан Ізраїль отримав можливість імпортувати деякі види сировини (зокрема, шкіру і зернові) за цінами, більш вигідним, ніж на світових ринках.
Нафтовий криза 1973 року привела до швидкого накопичення валютних коштів на рахунках арабських держав-експортерів нафти, отже, до розширення торгівлі з західними країнами і зростання числа інвестиційних проектів. В цей же період посилюється т.зв. «Другорядний» бойкот Ізраїлю. У лютому 1975 р Ліга арабських держав схвалила резолюцію про посилення заходів по реалізації бойкоту. Був опублікований черговий «чорний список», на цей раз включав в себе 14 всесвітньо відомих банків Великобританії, США, Бельгії, Франції, Німеччини, Швейцарії та Канади, і введена заборона фінансовим установам арабських держав на здійснення операцій з ними 6. До кінця 70-х рр. в «чорному списку» ЛАД знаходилося близько 2 тис. західноєвропейських компаній.
При цьому слід зауважити, що навіть в «період розквіту» політики арабського бойкоту Ізраїлю далеко не всі члени ЛАД в повній мірі виконували приписи Ліги. До кінця 70-х рр. Алжир, Марокко, Мавританія, Сомалі, Судан і Туніс здійснювали щодо Ізраїлю лише «першорядний» бойкот, в той час як Ірак, Йорданія, Ємен, Катар, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія і Сирія дотримувалися його на всіх рівнях - по крайней мере, офіційно. Йорданія, як уже було сказано, з 1967 р вела торгівлю з Ізраїлем відповідно до політики «відкритих мостів», а після 1975 року до неї приєднався і Ліван. Що стосується інших ісламських країн (або тих, де є впливове ісламські меншини), арабська економічний бойкот підтримували Бангладеш, Індія, Малі, Пакистан і Уганда.
Підписання у вересні 1978 р Кемп-Девідської угод між Ізраїлем і Єгиптом і подальше укладання мирного договору в березні 1979 р спричинило за собою відмову єгипетської сторони від подальшої участі в арабському економічному бойкот Ізраїлю, офіційно закріплений урядом Єгипту в лютому 1980 р
У відповідь на дії останнього на саміті арабських держав, що проходив в березні 1979 р Багдаді, було запропоновано застосувати економічні санкції щодо тепер уже колишнього учасника арабського бойкоту і внести в «чорний список» єгипетські компанії, провідні торгівлю з Ізраїлем. Рішення саміту було втілено в життя і здійснювалося аж до вторинного прийняття Єгипту в члени Ліги арабських держав в 1988 р
Введення ізраїльських військ на територію Лівану в 1982 р надав нового поштовху політиці бойкоту, оскільки багато західні держави включилися в нього вже без будь-якого тиску з боку арабських держав, а лише тільки в знак протесту проти агресивних дій Ізраїлю. В результаті у 1987 р 48 країн, 22 з яких були членами ЛАД, так чи інакше брали участь у економічному бойкотування Ізраїлю. Серед приєдналися до санкцій опинилися Афганістан, Албанія, Бразилія, Китай, Куба, В'єтнам, Тайвань та інші, а також країни Східноєвропейського блоку.
Палестинське повстання 1987 р ще більш посилило протистояння Ізраїлю і арабських держав. На зустрічі представників країн-членів ЛАД в липні 1989 року в Дамаску знову обговорювалися питання обмеження торгівлі Ізраїлю з арабськими державами через треті країни. З початком масової імміграції в Ізраїль в кінці 80-х - початку 90-х рр. громадян з СРСР Лігою було прийнято рішення про застосування санкцій у відношенні організацій і компаній, які сприяють новим репатріантам, включаючи транспортні фірми, а також підприємства-постачальники будівельних матеріалів для майбутніх поселень іммігрантів.
Що вибухнула на початку 90-х рр. криза в Перській затоці справив значний вплив на американо-арабські та арабо-ізраїльські відносини.
Сполучені Штати зажадали від арабських держав скасування бойкоту Ізраїлю, що, однак, не завадило країнам-членам ЛАД під час чергової зустрічі навесні 1991 року в Дамаску прийняти рішення про розширення «чорного списку» компаній, які співпрацюють з Ізраїлем, ще на 110 пунктів.
Проте мирний процес на Близькому Сході вступив в чергову фазу, що дозволило Ізраїлю за посередництва Сполучених Штатів домогтися деякого ослаблення дії арабського економічного бойкоту. У липні 1991 року Рада співробітництва держав Перської затоки прийняв рішення про дозвіл поставок Ізраїлю нафтопродуктів. Влада Кувейту заявили про припинення щодо Ізраїлю дії «другорядного» бойкоту, по крайней мере, в сфері співпраці з американськими компаніями. В ході зустрічі представників США і Саудівської Аравії було висловлено намір останньої відмовитися від бойкоту ізраїльської продукції за умови припинення будівництва нових поселень на палестинських територіях. Схожі заяви надійшли від представників Об'єднаних Арабських Еміратів та Оману.
У лютому 1993 р шість держав Перської затоки - Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман і Саудівська Аравія - дійшли згоди про значне скорочення числа західних компаній, перш внесених в «чорний список». При цьому, згідно з інформацією Департаменту зовнішньої торгівлі США, Кувейт і Саудівська Аравія, незважаючи на зроблені раніше заяви, продовжували вести політику «другорядного» бойкоту. Так, до 50% обмежень на здійснення експортно-імпортних операцій з Ізраїлем і країнами, що співпрацюють з ним, виходило від зазначених двох держав, уряди яких разом з іншими членами Ліги арабських держав заявляли, що дія арабського економічного бойкоту може бути призупинено тільки в разі дотримання цивільних прав палестинців. І лише після підписання у вересні 1993 р ізраїльсько-палестинської Декларації про принципи співробітництва вищезгадані шість держав Перської затоки підтвердили своє рішення про припинення «непрямого» бойкотування Ізраїлю.
27 жовтня 1994 р Йорданія і Ізраїль підписали мирний договір, який передбачає встановлення і підтримання повновагих економічних і політичних відносин між двома країнами. Рік по тому йорданський парламент більшістю голосів (з 80 його членів 51 проголосував «за», 21 - «проти», 8 не голосували взагалі) скасував дію законодавства про бойкотування Ізраїлю. Надалі наприклад Йорданії пішов Оман, в січні 1996 р скасував дію «першорядного» бойкоту; роком пізніше - Катар. Таким чином, до кінця 90-х рр. 14 арабських держав (включаючи, крім уже згаданих, Марокко, Мавританії і ін.) Встали на шлях встановлення повноцінних економічних відносин з Ізраїлем. Серед країн, які продовжували вести рестрикційну політику щодо останнього, залишалися Сирія, Ліван, Ірак, Судан і Лівія.
Спроби оцінити ефективність арабського бойкоту стосовно Ізраїлю робилися неодноразово як протягом майже 50 років його дії, так і після.Якщо брати в розрахунок початкові завдання бойкоту (див. Початок розділу), що стосуються недопущення створення, а пізніше - ліквідації молодої держави Ізраїль, стає очевидним повний провал цієї політики. Якщо розглядати ефективність бойкоту як здатність його ініціаторів здійснювати оголошені санкції, а також як можливість країни, проти якої вони спрямовані, тими чи іншими способами долати їх, то в цьому випадку ясно, що Ізраїлю, незважаючи на численні заклики Ліги арабських держав до третіх країн приєднатися до бойкоту, шляхом переговорів з провідними західними державами і рядом інших країн все ж таки вдавалося вести торгівлю з різними державами, включно з членами Ліги арабських держав-ініціаторів жваво та проти Ізраїлю.
Так, ізраїльські товари успішно експортувалися на ринки арабських держав через Кіпр, Туреччину і Грецію; після 1967 року - через Йорданію; після 1975 року - через Ліван, а після підписання в 1979 р мирного договору з Єгиптом і скасування в 1980 р «першорядного» бойкоту Ізраїлю - через територію Єгипту. За даними «TimeMagazine», в 1968 р обсяг експорту ізраїльської продукції через Йорданію становив 10,4 млн. Дол., В 1971 р - 20 млн. Дол., А десять років потому - вже 75,2 млн. Дол. Значна частина вивозімойтакім чином продукції поставлялася потім до Лівану і країни Перської затоки, що дало привід Сирії заявити про відмову закуповувати товариу Йорданії, мотивуючи це тим, що вони насправді зроблені в Ізраїлі, або з використанням ізраїльських комплектуючих.
З 1975 р Ізраїль відкрив для себе новий канал збуту власної продукції в Сирію та інші арабські країни - через Південний Ліван. До початку 80-х рр. обсяг транзитної торгівлі в даному напрямку становив близько 100 млн. дол. щорічно. Річні показники взаємної торгівлі Ізраїлю і Єгипту (без урахування поставок нафти) після підписання ними мирного договору становили 2 млн. Дол. За офіційними каналами і 18 млн. Дол. - за невраховані.
За деякими даними, щорічно від 5 до 10% ізраїльського експорту (в сумі близько 10 млрд. Дол.), Що був, в основному, поставки продовольства, текстилю, сільськогосподарської техніки та медикаментів, прямувало в арабські держави. Від 10 до 20% поставок сільськогосподарської техніки (головним чином іригаційного обладнання) надходило в Йорданію, Саудівську Аравію та інші арабські держави.
Щорічний масштаб торгівлі Ізраїлю з країнами Перської затоки оцінювався на початку 80-х рр. в 500 млн. дол.
До початку 90-х рр. експорт Ізраїлю в арабські країни досяг, за різними оцінками, 0,5 млрд. дол. - 1 млрд. дол., або 5-10% всього ізраїльського експорту. За даними МЗС Катару, в 1996 р Ізраїль вивіз до країн Перської затоки через Кіпр продукції на суму 2 млрд. Дол.
Важливим фактором зростання числа поставок ізраїльської продукції арабським країнам було те, що, будучи привабливою по співвідношенню ціна-якість, сільськогосподарська і промислова продукція Ізраїлю могла бути доставлена в досить стислі терміни і за порівняно низькою вартістю. У той же час експорт арабських країн до Ізраїлю залишався незначним. Єдиним винятком з цього правила були поставки єгипетської нафти в 1979-1989 рр., Що оцінювалися в 3,9 млрд. Дол.
Таким чином, не можна однозначно стверджувати, що арабська економічний бойкот завдав істотної шкоди ізраїльської економіці. Більш того, деякі дослідники даного феномена вважають, що в якійсь мірі введення санкцій відносно Ізраїлю пішло тому на користь, якщо врахувати, що зважаючи на складнощі експорту національної продукції в сусідні країни і в держави ЛАД і вузькість внутрішнього ринку Ізраїль був змушений шукати можливості збуту своєї продукції головним чином в країнах Західної Європи і Північної Америки. Це, з одного боку, вело до подорожчання ізраїльських товарів і негативно позначалося на його конкурентоспроможності, але з іншого - орієнтація на насичені західні ринки змушувала поступово підвищувати вимоги до внутрішніх стандартів виробництва, в результаті чого країна могла тільки виграти. Арабські ж держави, що підтримують політику бойкоту стосовно Ізраїлю, понесли значно більші втрати як через «втрати» перспективного торгового партнера, так і в зв'язку з скороченням контактів з компаніями західних країн через їх відмови приєднатися до здійснення санкцій відносно Ізраїлю.
Проте з початку 1950-х рр. різними експертами робилися спроби підрахувати можливі збитки від впливу арабського бойкоту на економіку країни. За інформацією Федерації торгово-промислових палат Ізраїлю, за весь термін дії бойкоту країна позбулася потенційних доходів в розмірі 45 млрд. Дол. Згідно із західними дослідженнями, щорічні втрати Ізраїлю від арабського економічного бойкоту становили від 25-30 до 40 млн. Дол.
В середині 70-х рр. міністерство закордонних справ Ізраїлю представило власні розрахунки економічних втрат від дії арабського бойкоту. Відповідно до опублікованих даних за умови зняття бойкоту в 60-70-і рр. Ізраїль міг би направляти до 20% свого експорту в арабські країни, що позитивно позначилося б на розвитку економік обох сторін 24.
За оцінкою міністерства фінансів, за відсутності бойкоту стосовно Ізраїлю щорічні показники експорту протягом 50-90-х рр. могли бути на 10% вище існуючих цифр; при цьому експорт в абсолютному вираженні міг наблизитися за ці роки до показника зовнішнього боргу країни, рівного на кінця 1992 року 24 млрд. дол.
Статистика, надана арабської стороною, також свідчить про значні економічні втрати Ізраїлю в зв'язку з дією бойкоту. За повідомленням Ліги арабських держав, вони склали близько 100 млрд. Дол., Що можна порівняти з сумою в 107 млрд. Дол., Безоплатно виділеної країні Сполученими Штатами протягом півстоліття існування Держави Ізраїль.
Політична ситуація на Близькому Сході, останнім часом як і раніше залишає бажати кращого, не дозволяє зробити оптимістичний прогноз на майбутні взаємини держав регіону. З моменту нового загострення конфлікту між Ізраїлем і Палестиною з боку окремих арабських держав знову зазвучали заклики до бойкоту Ізраїлю. На останньому саміті країн-членів Ліги арабських держав, що проходив в березні 2002 р в Бейруті, представники ЛАД знову зажадали від Ізраїлю визнати незалежність Палестинської держави. Висловивши підтримку Палестинської національної автономії, учасники саміту (серед яких, треба зазначити, не спостерігалося єдності в питаннях врегулювання нинішнього конфлікту), тим не менше, постаралися не йти на відкриту конфронтацію з Ізраїлем, що вселяє певну надію на возобладаніе здорового глузду в майбутніх політичних і економічних відносинах близькосхідних держав.
арабська економічний бойкот ізраїль
Список джерел та літератури
1. Новгородова М. Взаємна торгівля Ізраїлю, Палестини та Йорданії: минуле, сучасне, майбутнє // Близький Схід і сучасність. Вип. 9. - М., 2000..
2. Арабо-ізраїльський конфлікт в сучасному вимірі. - М., 2009.
3. Політика Западноеевропейскіх країн і США на Близькому Сході. - М. 2010
4. Doxey M. Economic Sanctions and International Enforcement. - L., 1971;
|