Історія вітчизняного держави і права

Історія вітчизняного держави і права

частина I

Підручник

За редакцією доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Академії природничих наук Російської Федерації, лауреата Державної премії Російської Федерації О.І. Чистякова

Історія вітчизняного держави і права є закономірна зміна типів і форм держави, правових систем на території нашої великої Батьківщини.

Як історична наука історія держави і права є частина історії людства, тісно пов'язана з історією народного господарства, культури та інших галузей людської діяльності, але в той же час зберігає відносну самостійність і володіє чітко вираженим об'єктом дослідження. Історія держави і права разом з тим наука юридична, одна з фундаментальних правових дисциплін. В такій якості вона охоплює розвиток всіх аспектів еволюції держави його державний механізм, форму державного єдності і ін.

Людство, за новітніми уявленнями, існує мільйони років. Держава ж і право - порівняно недавній винахід людей: вік того і іншого обчислюється за все тисячоліттями. Історико-правова наука абстрагується від додержавної епохи розвитку людства, її цікавить лише той момент, коли починається формування державності у народів нашої країни.

Історія держави і права вивчає політичні та правові інститути аж до сьогоднішнього дня і тут органічно стикується з чинним правом. Вона, отже, займається не тільки правом пішли, але і живуть, ростуть його галузями і інститутами. Історію держави і права цікавлять конкретні політичні та правові явища, але перш за все вона досліджує фактичний матеріал для встановлення міжгалузевих закономірностей, для показу загальних поступальних, прогресивних тенденцій розвитку держави і права.

В цьому велику схожість історії держави і права з теорією держави і права. Різниця ж полягає в тому, що якщо теорія держави і права вивчає переважно загальні закономірності розвитку держави і права різних народів і суспільно-економічних формацій, то історія держави і права займається конкретними державами і правовими системами, що існували і існують на території нашої країни, їх особливостями і характерними рисами. Історія держави і права використовує узагальнення, що робляться теорією держави і права, і в той же час дає конкретний матеріал для таких узагальнень.

Виникненню тих чи інших політичних або правових установ зазвичай передують відповідні ідеї. Однак наука історії держави і права не займається вивченням таких ідей, маючи на увазі, що їх розвиток є предметом самостійної науки - історії політичних і правових навчань. Ми торкаємося ці ідеї лише в тій мірі, в якій вони абсолютно необхідні для з'ясування історико-правових питань.

Вивчення минулого країни має велике політичне значення. Історична та історико-правова наука, вивчаючи і узагальнюючи досвід минулого, допомагає пізнати і використовувати закономірності суспільного розвитку, уникнути повторення помилок.

Історія держави і права спирається на загальні об'єктивні закони розвитку природи і суспільства. Останнім часом в науці виникла думка, що походить від деяким західним поглядам, про те, що історія взагалі і історія держави і права, зокрема, не підкоряється об'єктивним законам. Разом з тим висловлюється думка і про відсутність єдиної прогресивної лінії в розвитку суспільства, держави та права. Нібито прогрес властивий тільки розвитку матеріальної культури, техніки і т.п. Здається, що з цим навряд чи можна погодитися. Очевидні факти показують, що держави та правові системи виникають і вмирають аж ніяк не випадково, а підкоряються певним об'єктивним факторам. Звідси завжди можна простежити відповідні тенденції, певну лінію розвитку.

Навряд чи можна сумніватися і в наявності загального прогресу в розвитку держави і права. Від деспотичних форм держави, від примітивних форм демократії людство приходить до більш досконалим, розвиненим і гуманним інститутам. Та й в праві те ж саме. Взяти хоча б кримінальне право: на зміну кровної помсти, диких форм страти, кулачному праву приходять сучасні інститути, що гарантують захист як суспільства від злочинців, так і особистості людини від неправомірних посягань. Заперечення закономірності розвитку суспільства, держави та права призводить до заперечення історії як науки.

Якщо ми говоримо про закономірності розвитку держави і права, то неминуче стикаємося з проблемою рушійних сил цього процесу. Багатьма вченими було доведено величезний вплив економіки, способу виробництва на розвиток держави і права. Очевидно, цей фактор слід вважати навіть провідним. Провідним, але не єдиним. Взяти, наприклад, ту частину масової психології, яка не спирається безпосередньо на матеріальні потреби, скажімо, національні почуття. Ці почуття, доходять часом до націоналізму, йдуть нерідко врозріз з самими нагальними потребами суспільства, самої нації. Не можна скидати з рахунків і таку рушійну силу розвитку, як роль особистості в історії. Ми побачимо неодноразово, як та чи інша видатна особистість круто повертала колесо подій, які могли б йти і інакше.

Довгий час в нашій історичній науці надмірна увага приділялася такому фактору, як класова боротьба. Тепер з'явилася інша крайність: деякі автори вважають, що цей фактор слід виключити з числа тих, які впливають на історичний процес. Здається, що і тут істина лежить посередині. Навряд чи можна заперечувати значення для історії держави і права таких гострих форм класової боротьби, як селянські війни, революції. Та й інші форми часом давали помітний історичний ефект.

Історико-правова наука використовує різні методи - як філософські, общесоциологические, так і свої специфічні. До перших належить діалектичний метод, метод матеріалістичної діалектики. Що ж стосується друге, то перш за все слід зазначити хронологічний метод. Історія є рух явищ в часі, тому історична наука немислима без хронології, пізнати її закономірності неможливо без порівняння, зіставлення фактів і явищ. Але таке порівняння слід проводити не тільки в часі: від періоду до періоду, але і в просторі, зіставляючи розвиток держави і права одного народу з розвитком політико-правових систем інших народів. Отже, історико-правовій науці властивий і порівняльний метод дослідження. Нарешті, історико-правові явища слід розглядати не ізольовано, а в системі. Значить, необхідно застосування системного методу аналізу.

Хоча історія є безперервний рух, вивчати її суцільним нероздільним потоком неможливо. Науковий аналіз і узагальнення вимагають членування історичного матеріалу на хронологічні відрізки, періоди. Оскільки розвиток держави і права залежить перш за все від економічного базису, то і періодизація історії держави і права відповідає періодам розвитку виробничих відносин. Основним суспільно-економічних формацій (крім первіснообщинного ладу) відповідають певні типи держави і права.

Історія нашої Батьківщини знає всі типи держави і права - від рабовласницького до соціалістичного. Правда, не кожен народ пройшов всі ці щаблі. Рабовласницькі держави існували тільки в Причорномор'ї, Закавказзі і Середньої Азії. Слов'яни, прибалтійські народи, казахи та інші минули рабовласницьку формацію і прийшли відразу до феодалізму.

Для нашої історії характерний плавний, поступовий перехід від рабовласницького до феодального і від феодального до буржуазного державі і праву, хоча справа не обходилося і без стрибків. З XIX в. Росія зробила кілька кроків по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. Навіть Лютнева революція не покінчила з усіма пережитками феодалізму. Тільки Жовтнева революція різко змінила долю нашої країни, встановила принципово новий суспільний і державний лад.

У сучасній науці висловлюється критичну думку про формационном розподілі історії людства, а отже, і про типологію держав. Ця точка зору заслуговує на увагу, проте беззастережно з нею погодитися теж важко. Звичайно, в чистому вигляді неможливо виділити ні рабовласницький, ні феодальний, ні буржуазний лад, економіка будь-якого суспільства майже завжди багатоукладної. Однак ж можна виділити якусь форму суспільних відносин, яка є переважаючою, панівною. Вона-то і надає основну забарвлення того чи іншого суспільства. І це слід зазначити і про державу і право. Держава і право часто поєднують в собі риси різних типів, але переважають зазвичай риси якогось одного, виключаючи, звичайно, перехідні епохи. Велике, формаційні розподіл історичного процесу передбачає більш дробову періодизацію. Таку періодизацію для дорадянської історії держави і права запропонував свого часу основоположник науки історії держави і права професор С.В. Юшков. Цієї схеми дотримується і до цього дня більшість вітчизняних істориків держави і права, оскільки вона найбільш правильно відображає хід розвитку дожовтневого держави і права в нашій країні. Вона прийнята за основу і в нашому підручнику.

Історико-правова наука повинна давати читачеві правдиві відомості. Правдивість історико-правового матеріалу абсолютно необхідна для його практичного використання. Адже якщо ми будемо користуватися недостовірними відомостями про минуле, то зробимо недостовірний прогноз і на майбутнє.

У радянській історіографії довгі роки існувала тенденція до прикрашання одних історичних подій і очорнення інших. У наш час історико-правова наука звільняється від цієї спадщини, вона прагне розкрити дійсні факти і зробити достовірні висновки з подій минулого.

Однак і сучасна історична наука розвивається суперечливо. Поряд з тенденцією до відновлення історичної справедливості спостерігається і прямо протилежна їй. Під виглядом відновлення істини допускається нова фальсифікація історії. Це особливо стосується історії національної державності, національних відносин в нашій країні.

Слід зазначити одну характерну особливість історико-правових наук, як і всіх суспільних наук. На відміну від наук природничих і технічних в суспільствознавстві не всі проблеми вирішуються однозначно. Багато що тут залежить від соціального статусу, соціальної орієнтації дослідника. Часом одні і ті ж факти різними авторами трактуються по-різному. Найбільший дворянський історик Н.М. Карамзін, наукова сумлінність якого не викликає сумнівів, був переконаним прихильником самодержавства і кріпацтва, в силу чого будував свої висновки, виходячи з цих основоположних посилок. Слов'янофіли XIX в. ідеалізували допетровську Русь і своєрідність розвитку Росії. Навпаки, західники підкреслювали відсталість Росії, необхідність розвитку її в дусі європейських цивілізацій. Всі вони були переконані в своїй правоті, в правомірності зроблених ними висновків.

У XX ст. ми стикаємося і з іншим явищем в історіографії. Виникнення Радянської держави, який протиставив себе всьому буржуазному світу, породило реакцію, в тому числі і ідеологічну. Західні історики написали чимало праць про нашу країну, причому найчастіше з позицій огульної ворожості. При цьому спотворення піддавалися не тільки події нашого часу, але часом і дуже віддаленого, аж до історії Давньоруської держави. Не слід, звичайно, думати, що всі закордонні автори налаштовані суто вороже до нашої держави. Серед них є чимало сумлінних, об'єктивних дослідників, праці яких сприяють виявленню історичної істини.

Разом з тим, в сучасній вітчизняній історіографії та особливо публіцистиці з'явилася останнім часом тенденція до того, щоб взяти на озброєння не тільки правдиві, але і аж ніяк не прогресивні концепції.Під виглядом відновлення історичної істини часом проповідують погляди, далекі від неї.

Поряд з антагоністичними протиріччями в науці неминучі чисто наукові суперечки вчених, що стоять навіть на одних класових, ідеологічних позиціях. Без суперечок не може бути розвитку науки. Автори підручника, природно, будуть викладати свої погляди на ті чи інші проблеми, але будуть намагатися знайомити читача і з поглядами інших дослідників. Ми вирішили викладати історіографію різних питань не в спеціальному розділі або параграфі, а стосовно до конкретного історичного матеріалу, у міру його освітлення.

Історико-правові науки вивчають на першому курсі юридичних вузів паралельно з іншими історичними та юридичними науками. Це вимагає викладу матеріалу з урахуванням викладається з інших дисциплін. Історія вітчизняного держави і права стикується з історією держави і права зарубіжних країн. Деякі інститути, які народилися за межами нашої країни і перенесені потім в правові системи наших народів, спеціально вивчаються в курсі зарубіжної історії і тому не дублюються в курсі вітчизняної історії. Так, наприклад, мусульманське право, що виникло на Близькому Сході і прийняте деякими народами нашої країни, ми розглядаємо лише в тій мірі, в якій воно було модифіковано національними правовими системами, залишаючи проблему його зародження, сутність і основних принципів за курсом історії держави і права зарубіжних країн.

На першому курсі викладається і теорія держави і права, що дає студенту основний понятійний апарат. Спираючись на цей матеріал, ми враховуємо, що студент повинен його знати з курсу теорії, і тому, як правило, ми не даємо пояснення юридичних термінів. Разом з тим, ми виходимо з того, що студент-першокурсник ще тільки починає вивчення спеціальних юридичних дисциплін, тому прагнемо уникати юридичних тонкощів, викладати матеріал більш простою, доступною для початківця юриста мовою.

Як навчальна дисципліна, історія вітчизняного держави і права розпадається на дві частини. Перша з них присвячена дожовтневого періоду, друга - післяжовтневих. Цьому відповідає дійсності та два підручника, які ми пропонуємо читачеві.

Першою державою на території нашої країни було Урарту, що виникло в Закавказзі. В кінці II і на початку I тисячоліття до н.е. на території майбутнього держави Урарту йшов процес розкладання первіснообщинного ладу, утворення класового суспільства. В основі цього процесу лежали економічні причини, але постійні війни з Ассирією і іншими зовнішніми ворогами прискорили цей процес. За свідченням ассірійських джерел в середині XIII ст. до н.е. існували великі об'єднання урартских племен. У IX ст. до н.е. сформувалася рабовласницька суспільно-економічна формація, утворилися антагоністичні класи рабів і рабовласників, виникло рабовласницьке по своїй класовій суті держава Урарту. Воно проіснувало близько трьох століть. Досягнувши розквіту в VIII ст. до н.е., Урарту захопило території багатьох дрібних країн і племен. Воно трималося силою зброї. На початку VI ст до н.е. Урарту було поневолене сусіднім південним державою Мідією.

Суспільний устрій. Найбільшим рабовласником в Урарту був цар. Йому належала верховна власність на землю. На його землях працювали раби, більшість яких становили полонені. В результаті вдалих воєн переселялися на царські землі цілі народи. Так, в висіченим на кам'яній плиті напису царя Сардурі читаємо, що він за один рік захопив і викрав з інших країн 12 750 юнаків, 46 600 жінок, 12 000 воїнів 2 500 коней, безліч іншого худоби. Царю належали палаци з незліченними багатствами, величезна кількість худоби, сади, виноградники. На нього працювали полонені ремісники. До складу класу рабовласників входили також члени царського роду, жерці, правителі областей, військова знати, які володіли великими господарствами, які базуються на праці рабів.

Жерці становили значну і впливову частину класу рабовласників. У країні було збудовано велику кількість храмів, які мали величезними багатствами. Храми мали своє господарство, де працювали раби. Жерці здійснювали ідеологічну функцію держави. В результаті вдалих військових походів частина видобутку царі жертвували храмам.

Основною масою експлуатованих були раби. Їхня праця широко використовувався на будівництві іригаційних споруд, водопроводів, фортець, палаців знаті, храмів, доріг, господарських будівель царя і інших рабовласників. Головним джерелом рабства був полон. З цією метою здійснювалися військові походи в сусідні країни. Більшу частину рабів привласнювали цар і рабовласницька знать. Лише незначна частина їх перепадала простим воїнам. Раби були абсолютно безправною частиною населення. Їх жорстоко експлуатували. Джерела свідчать про таку форму протесту рабів, як масові втечі.

Основну масу вільного населення становили селяни-хлібороби. Вони були об'єднані в сільські громади. Селяни-общинники платили податки, несли різноманітні повинності. Їх залучали до будівництва зрошувальних систем, доріг, до виконання військового обов'язку, постачання коней для царського війська.

У містах жили торговці, ремісники, які славилися обробкою заліза, міді, дорогоцінних металів, каменю, дерева. Велика частина ремісників належала, мабуть, до рабів. У містах проживала і частина хліборобів, які обробляли землю царя і перебували на повному державному забезпеченні, не маючи свого господарства. У містах-фортецях, що були адміністративними центрами, проживали також чиновники місцевого апарату і розміщувалися гарнізони.

Державний лад. Рабовласницьку державу Урарту було монархією. На чолі його стояв цар, якому належала верховна, світська і духовна влада. Центром управління був царський двір, де основні посади займали члени царського роду. Для Урарту, подібно до інших країн Стародавнього Сходу, було характерно наявність трьох відомств: фінансового або відомство з пограбування власного народу, військового, або відомства по пограбуванню сусідніх народів, і відомства громадських робіт.

В Урарту здійснювалися великі іригаційні роботи, без яких було неможливо вести господарство. Важливою ланкою державного апарату були озброєні сили, потрібні для відбиття нападу Ассирії, скіфів, кіммерійців, для завоювання і пограбування інших народів, для утримання в покорі експлуатованих рабів і селян-общинників. Військо складалося з постійних царських загонів, а в разі військового походу також із загонів, що приводяться правителями областей, і ополченців. На ті часи військо було добре організованим: були бойові колісниці, кавалерія, піші загони лучників, копейщиков. Як свідчать письмові ассірійські джерела, в Урарту існували області, де спеціально вирощували і тренували коней для кінноти.

Місцевий державний апарат на той час був чітко організований. Вся територія Урарту ділилася на області на чолі з обласними начальниками, котрі призначаються царем. Їм належали військові, адміністративні, фінансові, судові повноваження. Адміністративний центр області перебував в місті-фортеці. У своїй області правителі по суті мали необмежену владу, що в ряді випадків призводило до виступів проти царя, особливо коли той терпів воєнної поразки. Прагнучи обмежити владу обласних правителів, цар Руса I розукрупнені області.

Процес розпаду первіснообщинного ладу у народів Закавказзя і Середньої Азії відбувався задовго до н.е. Про наявність тут в VI - IV ст. до н.е. класового суспільства свідчать дані археологічної науки, появи перших міст, відомості грецьких істориків Геродота і Ксенофонта (V ст. до н. е).

Природно, стародавні рабовласницькі цивілізації, втягується в свою орбіту великі простори Закавказзя і Середньої Азії, зробили певний вплив на історичні долі племен Закавказзя і Середньої Азії, прискорювали процес розкладання тут первіснообщинного ладу. Це не означає, що рабовласницькі порядки і державність були привнесені в Закавказзі і Середньої Азії ззовні, як це намагаються представити деякі історики. Класове суспільство в Закавказзі і Середньої Азії виникло в результаті тривалого процесу розпаду первіснообщинного ладу.

Найдавніші рабовласницькі держави Закавказзя і Середньої Азії мали ряд спільних рис і в той же час істотно відрізнялися один від одного. Перші державні утворення не мали чітко окреслених меж, які збігалися б з кордонами розселення основних народів, що сформувалися на цій території пізніше.

Рабовласницькі відносини, що розвивалися в Закавказзі і Середньої Азії, мали деякі особливості. Одна з них полягає в тому, що значну роль у виробництві грала сільська громада, в силу чого рабство стало таким, яким воно було, наприклад, в Греції і Римській імперії.

У VI ст. до н.е. перське рабовласницька держава Ахеменідів захопило великі області Закавказзя і Середньої Азії. Воно поділялося на сатрапії, на чолі яких знаходилися правителі-сатрапи. Так, значна частина території нинішнього Азербайджану увійшла в XI сатрапії, територія Середньої Азії, населена бактрійцамі, - в XII, саки, що жили на схід від Сирдар'ї, - в XV, а хорезмійці і согдійці - в XVI сатрапії і т.д. Першими в Середній Азії від влади Ахеменідів звільнилися Хорезм і саки (кінець V і початок IV ст. До н. Е).

У період правління Ахеменідів значна частина народів Середньої Азії перейшла до осілого землеробства. Тоді ж створюється широка мережа штучного зрошення. При спорудженні каналів і будівництві міст широко використовується праця рабів. Ахеменіди створили струнку, але мало пов'язану всередині себе систему управління. Сатрапи призначалися з числа осіб, найближче стоять до царя. Адміністративна влада сатрапа була необмеженою. У його компетенцію входило, управління областю, збирання данини з населення в казну Перської держави, організація карбування монети і командування військовими силами. На вимогу сатрапа залежні народи повинні були виставляти загони, що складаються з кінноти, піхоти і воїнів на колісницях.

Імперія Ахеменідів перестала існувати в 30-х роках IV ст. до н.е. в результаті завоювання її військами Олександра Македонського. Землі закавказьких і середньоазіатських народів увійшли до складу його держави. Єдиним незалежною державою в Середній Азії залишився Хорезм. При організації управління завойованими землями греки зберегли інститут сатрапів. При них призначалися посадові особи, що відали військовими і фінансовими справами. Сатрапи Олександра на відміну від ахеменідських не мали права карбувати монету і тримати наймане військо. В іншому управління залишалося таким же, яким воно було при персах. Щоб зміцнити владу, Олександр схиляв на свій бік місцеву знати, йдучи на значні поступки. Місцева знати зіграла важливу роль у встановленні панування греко-македонських завойовників.

Після смерті Олександра Македонського завойовані їм області увійшли до складу держави Селевкідів. В кінці IV ст. і в III в. до н.е. зі складу держави Олександра і Селевкідів стали виділятися незалежні і напівнезалежні держави. Так, в IV ст. на території Вірменії виникло самостійне Айраратское царство з центром в Армавірі. Трохи пізніше виникли самостійні Вірменське і Іберійське держави. Грецький географ Страбон (I ст. До н. Е) повідомляє, зокрема, про країну Іберії. «Населення Іберії, - повідомляє він, - ділилося на чотири« роду », вірніше, соціальні групи. З них перший найважливіший рід, з якого ставлять царя, найближчого по спорідненості (з попереднім царем) і найстарішого за віком. Другий (найважливіший член цього роду) чинив би право та проводом військами. Другий рід - жерці, які відають також спірними справами з сусідами. Третій рід - хлібороби і воїни. Четвертий рід - люди, які є царськими рабами і доставляють царського роду все необхідне для життя. А маєток них - загальні по спорідненості, а керує і управляє кожним з них старійшина ».

У I ст.до н.е. в Закавказзі вторглися римські війська. Вони розглядали Вірменію, Іберії і Прикаспийскую Албанію як підвладні собі землі. Йшла довга і вперта боротьба народів Закавказзя за свою незалежність. В процесі цієї боротьби йшла консолідація вірменської, грузинської та азербайджанської народностей.

В кінці II - початку III ст. рабовласницький Рим, який пережив глибоку кризу, не міг вже зберегти свій вплив на Закавказзі. На цей час припадає і занепад рабовласницьких відносин.

Греко-Бактрійського царство. В середині III ст. до н.е. в Середній Азії виділилося самостійне Греко-Бактрійського царство, до складу якого входили Бактрія, Согдіана, Маргіана і Паркана (Фергана). Про класовому розшаруванні населення Греко-бактрийского царства свідчить склад війська греко-бактрийских царів, що включав кінноту, в яку входили представники місцевої знаті, і піхоту з рядових вільних людей. Греко-Бактрійського царство не було міцним державою.

Величезна держава, складена з різних, мало пов'язаних між собою частин, не могла проіснувати довго. До того ж греко-македонська знати не спиралася на широкі верстви місцевого населення. Вона розглядала середньоазіатські області як об'єкт експлуатації.

У II ст. до н.е. Греко-Бактрійського царство розпалося. Від нього відокремилася Согдіана, Маргіана була завойована парфянами. З півночі на Греко-Бактрійського царство напали массагетскій кочові племена. Серед осіли на території Бактрії племен джерела згадують тохаров. У перший час після завоювання Бактрії тохари заснували свою державу - Тохарістан. Тохарістан межував з Хорезмськой державою, яке включало власне Хорезм, Согдіану і Чач (район Ташкента).

Кушанское царство (I - IV ст. Н. Е). На рубежі нашої ери важливу роль в історії Середньої Азії грало царство кушанів - одне з тохарських держав. Кушанское царство підкорило собі території Бактрії і Согдіани і інші землі і незабаром перетворилося в одне з найбільших держав того часу. Час розквіту Ку-Шанського царства вважається періодом найбільшого для Середньої Азії розвитку рабовласницьких відносин. Первісна столиця Кушанского царства знаходилася на території Согдіани, потім була переведена в Індію.

Величезна Кушанская держава вела постійні війни, розширюючи свою територію і перетворюючись в сильне рабовласницька держава. Війни давали велику кількість рабів, працею яких створювалися нові міста і будувалися канали в Хорезмі, Согдиане, Бактрии і Фергані. Поряд з рабами в Кушанском царстві існувала маса вільного селянства, об'єднаного в громади.

У I - III ст. н.е. Кушанское царство грало важливу роль в молодих політичних і торговельних відносинах з багатьма країнами Заходу і Сходу. Кушанская культура залишила після себе глибокий слід, яскраво характеризує могутність цієї держави. У III ст. н.е. починається розпад Кушанского царства. Хорезм знову займає незалежне становище, що видно по відновленню їм випуску своїх монет.

На руїнах Кушанской імперії в Середній Азії виникає безліч міст-держав. До цього періоду рабовласницький лад в Середній Азії занепадає. Розвиваються замкнуті господарства великих землевласників.

Територія Середньої Азії в III - IV ст. н.е. політично була роздроблена. У західній частині долини Зеравшану утворився союз міських царств на чолі з Бухарою. Союз міст-держав склався також і в Фергані.

* * *

Через упокоренні даних громадський і політичний лад і право закавказьких і середньоазіатських держав епохи рабства не можуть бути детально охарактеризовані. Відомо лише те, що ці регіони були областями розвиненого землеробства, ремесла і скотарства. Царі як глави держав володіли необмеженою владою. Їх особистість обожнювалася. Вони були одночасно і верховними жерцями. Вищі військові, адміністративні і релігійні посади розподілялися серед родичів і одноплемінників царя. Номінально цар вважався верховним власником землі і населення. У його руках зосереджувалися величезні багатства. При царях були поради старійшин. Карбувалися в державах свої монети. Політичною формою держави була деспотія.

Правова система, можна припускати, складалася зі звичайного права, актів місцевої знаті і встановлень царів. Судити конкретно про основні риси права Закавказзя і Середньої Азії давнього періоду не представляється можливим через відсутність правового матеріалу про той період.

Скіфи - іраномовних народність. Вони займали область між низов'ями Дунаю і гирлом Дону, де до кінця VII ст. до н.е. склався їх племінний союз. Скіфська держава, що виникло на межі V і IV ст. до н.е. і проіснувало до III в. н.е., було державою рабовласницького типу, яка зберегла пережитки первіснообщинного ладу.

Приватна власність зосереджувалася насамперед в руках племінних вождів і старійшин племен. Так зароджувалася родова знати. Всередині неї, в свою чергу, виділялися царські сім'ї, жрецька і військова аристократія - царські скіфи.

Решта населення Скіфії складалося з вільних общинників. Вони несли військову службу, платили різні данини і виконували повинності. У найгіршому становищі перебували скіфи-орачі, залежні не тільки від царських скіфів, а й від кочівників, яким вони сплачували оброк за користування землею.

У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці.

Основним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раби застосовувалися головним чином в домашньому господарстві, а також для охорони стад. У міру розкладання первіснообщинного ладу рабство починає втрачати свій патріархальний характер. Посилення експлуатації рабів викликало їх повстання, які придушувалися з винятковою жорстокістю. За свідченням Геродота, повсталі раби були розп'яті на хрестах.

У скіфів вже існувала царська влада. Однак кандидатури царя і його наступників затверджувалися народними зборами. Воно ж, а також рада старійшин і племінних вождів вирішували найважливіші державні питання.

За свідченням Геродота і латинських письменників I ст., Скіфи мали усталені звичаї і закони. «Скіфи, - пише Геродот, - ревниво уникають запозичення чужоземних звичаїв, причому не тільки від інших народів, а й особливо від еллінів». За скіфського праву вже існувала приватна власність на стада, посіви, житла. Представники кочовий аристократії, особливо жерці, отримували величезні ділянки землі з сидячими на них хліборобами. Право приватної власності на рухомі речі передбачало розвиток зобов'язального права. Договори скріплювалися клятвою. Шлюбно-сімейне право характеризувалося пануванням патріархату. Дружина перебувала під владою чоловіка. Після його смерті дружина переходила в складі майна у власність спадкоємця. У спадковому праві панував мінорат, тобто перехід батьківського господарства в руки молодшого сина. Одружені сини мали право на виділ за життя батька.

Найбільш небезпечними злочинами вважалися злочини проти царя. Караним було не тільки вчинення злочину, а й замах. В якості самостійного злочину виділялася помилкова клятва богам царського вогнища, що за поняттями скіфів могло викликати хворобу царя і каралосястратою. Тяжкими злочинами вважалися також вбивство, крадіжка, образа дією, обмова невинного, перелюб і ін.

До числа найбільш поширених видів покарань ставилися смертна кара, відсікання правої руки, вигнання. Продовжувала існувати кровна помста.

Справи про злочини, що не зачіпають основи царської влади і інтересів держави, розглядалися в змагальному порядку. Але існував уже і розшуковий процес для найбільш небезпечних злочинів.

Грецькі міста-поліси виникли в Причорномор'ї в результаті колонізації, що проходила в VIII - VI ст. до н.е. Вони були рабовласницькими республіками. Верховна влада в них належала народним зборам, раді і виборним посадовцям. Всі справи, які надходили до народних зборів, попередньо обговорював рада. Іноземці, за винятком афінян, політичними правами не користувалися.

До числа найбільш великих міст-полісів ставилися Тірас (в гирлі Дністра), Пантікапей (нині Керч), Феодосія, Фанагорія (Таманський півострів), Діоскурія (Сухумі), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Херсонес. В силу спільності торгових інтересів і необхідності спільної оборони від місцевих племен міста починають об'єднуватися, і в 480 р до н.е. утворюється Боспорське царство з центром в Пантікапеї. Ольвія і Херсонес - найбільші міста-поліси - увійшли до складу Боспорського царства значно пізніше.

Боспорське царство займало велику територію - Керченський і Таманський півострови, берегову смугу Азовського і Чорного морів до нинішнього Новоросійська і район Нижнього Дону. Боспорське царство не було чисто грецьким, воно включало в себе і місцеві племена.

До панівного класу належали великі землевласники, жерці, купці, промисловці і воєначальники. Середні і дрібні землевласники були зобов'язані служити у війську і віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Основну масу населення становили вільні селяни та раби. Найбільш заможні хлібороби використовували в своєму господарстві праця рабів. Безправне становище рабів і закабалення місцевого населення викликали часті виступи експлуатованих. Одним з перших було повстання скіфських рабів в III в. до н.е. під проводом Савмака. В кінці II ст. до н.е. повстання охопило майже всю територію Боспора. Однак воно було придушене за допомогою військ Понтійського держави, розташованого на південному березі Чорного моря.

На чолі Боспорського держави стояв виборний архонт. Пізніше влада архонтів стає довічної. До кінця IV ст. до н.е. глава держави мав подвійний титул: архонт - по відношенню до підвладних Боспору грецьким містам і цар - для місцевого населення. До цього часу грецькі міста, що входили в Боспорське царство, мали відому автономію. Спарток III (304 - 284 рр. До н. Е) вперше відмовився від подвійного титулу і став іменувати себе просто царем.

IV ст. до н.е. - час розквіту Боспорського царства. Розпочатий після цього період міжусобиць, повстань рабів, нападів скіфів призводить до ослаблення Боспора і підпорядкування його спочатку Понтийскому царству, а потім з I в. до н.е. - Римської імперії. Римський період в історії Боспора пов'язаний з підйомом його економічного життя.

Що почалося з середини III ст. н.е. загострення кризи рабовласницької системи і посилений натиск кочових «варварських» племен призводять до того, що античні держави Північного Причорномор'я, в тому числі і Боспор, вступають в період економічного і політичного занепаду. В кінці IV ст. н.е. гуни повністю розорили Боспорське царство, винищили його населення. Держава перестала існувати.

Про право Боспора у нас мало відомостей, відомо тільки, що земля була державною власністю. Розпоряджатися нею міг тільки цар. Землі належали також і храмам.

З окремих видів злочинів відомі злочини проти царської влади, до яких належали змову проти життя царя, повстання проти царської влади, державна зрада, зносини з політичними емігрантами.

Розгляд справ за цими злочинами починалося за доносом і тягло за собою смертну кару з конфіскацією майна засудженого. Виконання судових рішень вироблялося судовими виконавцями.

* * *

Рабовласницьку державу і право стало історично першим типом держави і права. Воно знаменувало крок вперед в історії людства, будучи обумовлено відповідним розвитком продуктивних сил і виробничих відносин. Але з часом рабовласницький лад вичерпав себе. Він поступається дорогу новому, більш прогресивному феодального ладу, феодальної суспільно-економічної формації.

У радянській літературі висувалася концепція, за якою всі корінні народи нашої країни «минули ганьба рабства» і відразу перейшли до феодалізму (С.В. Юшков). Серед закавказьких істориків йшла суперечка про час виникнення древнегрузинского і древнеармянского держав, а отже, і про тип їх. Здається, що ця проблема ще чекає свого дослідження і вирішення. Однак безперечно, що до середини I тисячоліття н.е. феодальні відносини в Закавказзі стають фактом.

До середини I тисячоліття н.е. рабовласницькі відносини в Закавказзі поступово змінюються феодальними, остаточно перемагають в IV ст. Приблизно однаковий розвиток суспільного ладу у великих народів Закавказзя обумовлює і подібні політичні форми. Характерною особливістю закавказьких держав було панування монархічної форми правління, республік тут не було. Перехід до феодалізму зумовив і зміна ідеологічної основи закавказьких держав: всі вони спочатку прийняли християнство, правда, на території сучасного Азербайджану під впливом арабських завойовників з VII ст. перемагає мусульманство. Обидві ці релігії цілком відповідали потребам феодалізму.

В епоху феодалізму держави Закавказзя поперемінно потрапляли під ярмо Візантії, сасанидской Персії, Арабського халіфату, тюрків-сельджуків і, нарешті, монголів. У боротьбі проти іноземних загарбників народи Закавказзя часто об'єднувалися і спільно захищали свою незалежність. Інтереси збереження національної самостійності і успішної боротьби проти іностранньк загарбників зумовили встановлення постійних військових, політичних, культурних та інших зв'язків закавказьких народів. Створені ними феодальні держави і розвинена для свого часу правова система активно впливали на феодальну суспільне життя і сприяли формуванню передової для свого часу культури.

До початку періоду в Закавказзі існують сформовані ще в рабовласницьку епоху держави, найбільшими з яких були Лазіка (Егрісі), Картлі (Іберія), Вірменія, Албанія.

У IV ст. Егрісское держава досягає свого найвищого могутності, воно підпорядковує сусідні народи. Цар Егрісского держави має своїх васалів, які є правителями підвладних йому областей. В результаті загострення взаємин з Візантією, а також посилення чвар всередині країни між великими феодалами могутність Егрісского держави в останній чверті V ст. поступово слабшає.

З III в. Закавказзі стає ареною запеклої боротьби між Персією і Римом. За договором 298 р з Римом Персія визнала римське панування над Вірменією і Іберія, але фактично як Іберійське, так і Вірменське держави залишилися самостійними політичними одиницями.

У другій половині V ст. Персія веде активну агресивну політику проти закавказьких держав, в результаті чого в 428 р в Вірменії, в 510 м в Албанії, в першій чверті VI ст. в Іберії скасовується національна царська влада. Після військово-адміністративної реорганізації Персії Іберія, Вірменія і Албанія стають складовою частиною кавказького краю (Кустака). Управління окремими районами Закавказзя здійснювали призначені персами правителі (марзпан), які в свою чергу підпорядковувалися начальнику Кустака.

В результаті визвольної боротьби закавказьких народів проти загарбників в останній чверті VI ст. перси виявилися вигнаними з Іберії. Однак вже через деякий час з'явилися нові агресори. У VII ст. в Закавказзі поширюється панування Арабського халіфату. Захопленими країнами управляли призначені арабами вищі чиновники - еміри, яким підпорядковувалися місцеві правителі.

У процесі боротьби проти Арабського халіфату в кінці VIII і на початку IX ст. в Східній Грузії формуються самостійні політичні утворення (Кахеті, Ереті, Тао-Кларджеті), а в результаті боротьби проти візантійців відбувається об'єднання Егрісского і Абхазького царств, створюється велике політичне об'єднання - Егрісско-Абхазьке держава.

З Х ст. після вигнання з країни іноземних поневолювачів починається політичне об'єднання грузинських царств в одну централізовану державу. Засновником сильної централізованої монархії є цар Давид Будівельник (+1089 - 1125). Об'єднане феодальне грузинська держава найвищого свого розвитку досягло в царювання Георгія III і його дочки Тамари.

Феодальні держави на території Грузії. Перехід до феодалізму спирався на розвиток нових продуктивних сил. Нові виробничі відносини визначали і нову класову структуру. У Грузії, як і у всіх феодальних державах, складалася складна станова структура. Панівний клас поділено на цілу серію станових груп в залежності від положення того чи іншого феодала. Експлуатовані класи теж були неоднорідні. Існували й проміжні соціальні групи.

У IV - V ст. не зникло ще й рабство. Міста Грузії перебували під владою царів або самоврядних. Царі заохочували міське населення, яке об'єднувалося в корпорації купців і ремісників.

Грузинські держави очолювалися царями, які виконували законодавчі, адміністративні і судові функції. Вони стояли на чолі військової організації. В пору панування іноземних загарбників царська влада втрачала силу. Однак при відновленні незалежності Грузії на чолі держави знову ставав цар, традиції монархізму були сильні і в який панує класі, і в народі.

В XI - XII ст. окремі грузинські держави об'єднуються, формується єдиний, сильну централізовану державу. Політичне об'єднання країни ставить невідкладні завдання реорганізації державної влади. Вони виявляються успішно дозволеними царем об'єднаного грузинської держави Давидом Будівельником. Давид за короткий час створив струнку систему державної влади і управління.

Сильна влада грузинських царів не виключала необхідність радитися з верхівкою феодалів. При Давида Будівельнику і цариці Тамари йде певна боротьба між монархом і державним радою (Дарбазі), останній намагається домогтися вирішального впливу в управлінні. Ця боротьба закінчується компромісом: сильна царська влада уживається з досить сильною владою Дарбазі.

Дарбазі був громіздкою колегією. Оперативним органом центрального управління виступав рада везірей (Савазіро, малий рада). Ця рада виник після політичного об'єднання країни в XII в.

Термін "візир" до Георгія III (1156 - 1184 г) в джерелах не зустрічається. Посада візира, як правило, займали великі феодали, хоча відомо, що за цариці Тамари посаду міністра фінансів займав не належав за походженням до вищого соціального прошарку Кутлу Арслан.

Савазіро складався з 6 візирів на чолі з великим канцлером (першим візирів). При Давида Будівельнику першим візирів був призначений митрополит. Тим самим була поєднана духовна і світська влада.

Функції окремих везірей говорять про зародження галузевого управління. Так, один з везірей відав збройними силами, інший - казначейством. Разом з тим, тут видно виразні сліди палацово-вотчинної системи: один з везірей відав вихованням спадкоємця, займався палацовим господарством і т.д.

Грузинська держава була розділена на дві категорії адміністративних одиниць: більші й менші. На чолі їх стояли відповідні посадові особи.

У феодальної Грузії здійснювалося світське і церковне правосуддя. Як і у всіх феодальних державах, суд не був відділений від адміністрації. В силу цього цар, державний рада, перший візир виконували і судові функції, судили і місцеві адміністратори.

Аналогічно будувався і суд церковний, до відання якого ставилися справи духовенства, сімейні та деякі інші.

Вірменські держави. Так звана Велика Вірменія в IV ст. була розділена між Персією і Візантією, а з VII ст. увійшла до складу Арабського халіфату. Панування арабів триває до другої половини DC в. Ослаблений зовнішніми і внутрішніми протиріччями Арабський халіфат змушений був допустити до управління місцевих вождів. Так, він призначає правителем Вірменії Ашота Баг-ратуні, якому вдалося відновити національне Вірменське держава, незабаром визнане Візантійською імперією та Халіфатом.

Однак з першої чверті Х ст. починається політична децентралізація держави Багратидов, і воно розпадається на дрібні політичні одиниці, більшість яких виявилося васалами Анійського Багратидов. В середині XI ст. Анійського держава впала, і Візантія призначає до Вірменії свого правителя.

До кінця першої половини XI ст. зі Сходу з'явився новий ворог в особі тюрків-сельджуків. У другій половині XII в. вони повністю зруйнували Вірменське держава. В середині XIII в. вся Вірменія потрапила під ярмо монголів.

З XI ст. починається переселення вірмен з Центральної Вірменії в Кілікію, розташовану в Східному Середземномор'ї і заселену в ті часи греками, арабами і сирійцями. У боротьбі проти Візантії в 1080 р сформувалося Кілікійське царство Рубенідов (1080 - 1 375 г), настільки потім зміцнилися, що його визнали європейські держави. 1253 року Кілікійське царство уклало мир з монголами, що врятувало країну від їх спустошливих навал. В останній чверті XIV ст., В умовах загострення протиріч з сусідніми країнами, особливо з Єгиптом, Кілікійське царство впало.

Перехід до феодалізму у Вірменії, подібно до інших країн, означав встановлення феодальної ієрархії (нахарарскіх ладу). Феодалом стає і церква.

Державний лад на території Вірменії зазнав протягом періоду помітні зміни, що залежать від співвідношення зовнішніх і внутрішніх факторів. Розділ Великої Вірменії між її агресивними сусідами привів незабаром до ліквідації царської влади в західній частині країни, а в V ст. - верб східної. Візантія, Персія, а потім і Халіфат замінили владу вірменських царів владою своїх чиновників - марзпаном, емірів та ін. Відновлення суверенітету Вірменського держави в Х ст. супроводжувалося виникненням нової династії. Багратіди були типовими східними монархами, які виконували законодавчі, адміністративні і судові функції. У центральному державному апараті існували посадові особи, що відали окремими галузями управління - військовою справою, зовнішніми зносинами, судом і т.д. Відновлення вірменської державності полегшувалося тим, що загарбники, починаючи з персів, широко використовували вірменську аристократію - нахараров - для управління країною. Склалися цілі нахарарскіх династії, що служили персам як воєначальників-спарапет, марзпаном та інших посадових осіб. * Вірменських нахараров використовували і араби. У Вірменії, як і в грузинських державах, суд не був відділений від адміністрації. Це стосувалося як світської, так і духовної юстиції.

* Див .: Юзбашян К.М. Вірменські держави епохи Багратидов і Візантія IX - XI ст. М "1988. С.12-20.

Що стосується Кілікії, то для неї було характерно відсутність принципу успадкування державних посад. Всі посадові особи призначалися верховною владою, царем з династії Рубенідов. Найбільш впливовою посадовою особою був регент, нерідко і керував усією державою. Важливу роль в управлінні грав державний секретар. Армією командував гунстабль, посаду якого була аналогічна посади спарапета.

У Кілікії був створений найбільший пам'ятник вірменського феодального права - Судебник Смбата спарапет.

Держави Західного Прикаспію. Перемога феодалізму в Албанії з неминучістю привела і до встановлення роздробленості. Це полегшило завоювання азербайджанських земель Сасанидской Персією, котра підпорядкувала собі, але не знищила Дрібні князівства.

У ході визволення від арабського завоювання висувається велике азербайджанська держава - Ширван. Крім нього в Прикаспії оформляються Шекинских, Ганджінское і Дербентское ханства. Однак в XI ст. азербайджанські землі захоплюються сельджуками, а потім Давид Будівельник включає Азербайджан і Південний Дагестан до складу Грузинської держави.

Суспільний лад феодального Азербайджану дещо відрізнявся від ладу його західних сусідів.Тут під впливом завойовників певний розвиток отримало кочове господарство.

Введення мусульманства призвело до специфічних форм феодального землеволодіння, в тому числі до створення вакуфов - земель, доходи з яких по ідеї повинні були використовуватися на освітні та благодійні цілі. Міське населення перебувало в такій же феодальної залежності, як і сільське.

Державний лад Албанії в пору її незалежності характеризувався наявністю сильної монархічної влади. Цар керував за допомогою досить розвинутого чиновницького апарату, на який великий вплив мала християнська церква. Ісламізація Азербайджану в пору арабського завоювання спричинила за собою і зміни державних форм в сторону введення інститутів, характерних для мусульманського світу. Ширван був уже цілком мусульманською державою. У мусульманських азербайджанських державах не тільки органи влади і управління, а й суд відрізнялися від християнських зразків. Зокрема, тут були спеціальні судді-казіі, хоча і інші посадові особи мали судові правомочності.

Правові системи Закавказзя. Право, що діяло на території Закавказзя, розвивалося як в результаті внутрішніх соціальних процесів, так і під впливом тих правових систем, які приносили з собою численні завойовники. Слід зазначити досить високий рівень правової думки, відбитий в творах видатних мислителів Грузії, Азербайджану та Вірменії.

Джерелами права в Закавказзі служили звичаї, законодавчі акти царів, а також договори між ними. Джерелами канонічного права виступали акти, сприйняті з Візантії (наприклад, Номоканон), а також акти місцевих церковних властей. Відомі грузинські закони Беки і Акбугі, вірменські судебнікі Давида вардапета, Мхитара Гоша і Смбата спарапет. У VIII ст. проводилась кодифікація християнського канонічного права, в результаті якої була створена «Книга законів».

На відміну від Грузії і Вірменії в Азербайджані склалася правова система, заснована на шаріаті. Серед джерел мусульманського права Азербайджану слід зазначити Коран, Сунну ( «Священний переказ», складене з додаткових хадисів, тобто висловів Мухамеда), іджма (узгоджена думка авторитетних богословів), Кіяс (судження за аналогією).

Всі названі та інші джерела дають певне уявлення про цивільному, сімейному, кримінальному та процесуальному праві, що діяв в Закавказзі в даний період.

Цивільне право характеризується серйозним розвитком його основних інститутів. В якості суб'єктів права воно знає не тільки фізичних, а й юридичних осіб. І в християнському і в мусульманському праві широко трактуються питання власності, особливо що відносяться до феодального землеволодіння, форми якого розрізнялися в християнському і мусульманському світі. Суб'єктами земельної власності виступали як світські, так і духовні феодали. Як це і властиво феодалізму, існувало умовне землеволодіння. Правовий статус земель залежав і від джерела його виникнення: дарування, купівля та ін. Нарешті, статус землеволодіння залежав навіть від того, хто був спадкодавцем - батько або мати власника.

Джерелами зобов'язань служили як договори, так і делікти. Серед договорів відомі купівля-продаж, дарування, позика, поклажа, особистий найм, оренда, товариство, позика, міна і т.д. Договори укладалися в усній і письмовій формі. Феодальне право закавказьких держав встановлювало спадкування як за законом, так і за заповітом. Заповіт оформлялося письмово в присутності свідків. Зобов'язання з деліктів (як майнові, так і немайнові) викликали обов'язок відшкодування правопорушником заподіяної шкоди.

Сімейне право в найбільшою мірою залежало від приналежності людини до тієї чи іншої релігії, церкви. Проте і світська влада вносила певні новели в цю галузь права. Так, в XII в. Давид Будівельник на соборі світських і духовних феодалів домігся прийняття спеціальної постанови з питань сім'ї. Укладення собору 1103 р строго визначило в Грузії шлюбний вік для дівчат замість 8 років - 12.

Норми шлюбно-сімейного права Вірменії передбачали шлюбний вік для нареченого 14 років, а для нареченої - 13 років. Крім того, для укладення шлюбу необхідними ставали згоду сторін, однакова станова приналежність і т.д. Наречений зобов'язувався принести батькам нареченої весільний заставу, в свою чергу він отримував від сім'ї нареченої придане (рухоме або нерухоме майно). Главою сім'ї був чоловік. За мусульманським праву дозволялося багатоженство.

Кримінальну право закавказьких держав характеризується достатньою для свого часу розробленістю основних понять Загальної частини (вина, співучасть, пом'якшувальні і обтяжуючі обставини тощо).

Злочин визначається як протизаконне, небезпечне для держави і царської сім'ї дію, тому метою покарання є залякування і відплата за скоєне. Законом забороняється кровна помста, покарання застосовується лише державою.

Найтяжчим вважається злочин проти держави і релігії (вбивство, а також фізичне і словесну образу царя і членів його сім'ї, державна зрада, пограбування церкви і т.д.). Норми кримінального права захищали економічний устрій феодального суспільства. Строго скрадались злочину, спрямовані проти феодальної власності (крадіжка, підпал, потрава, розбій і т.д.). У законодавчих актах передбачені й інші види злочину, зокрема злочин проти особистості (вбивство, поранення, образу, статеві злочини тощо).

Існували такі види покарання: страта (повішення, обезголовлення, спалення та ін.), Тілесні покарання (бичування, відсікання окремих частин тіла, кастрація, випалювання очей і ін.), Майнові покарання (штраф, конфіскація майна та ін.), Церковні покарання (прокляття, церковнепокаяння і ін.), тюремне ув'язнення і т.д.

Процесуальне право не знало ще розмежування між кримінальним і цивільним процесом. Однак існували вже дві основні форми процесу - змагальний та інквізиційний. При розгляді кримінальних справ переважали інквізиційний елементи. Цар Грузії Георгій III в 1170 році з метою ефективного переслідування злодіїв і їх покарання, заснував спеціальну слідчо-розшукова установа, яка не тільки вело слідство у справах про крадіжку, а й на свій розсуд застосовувало покарання стосовно затриманих злодіїв. Основними судовими доказами служили: показання свідків, письмові документи, присяга.

Ефталітское царство (V - VI ст). На рубежі IV і V ст. кочові племена, котрих очолював ефталітамі, остаточно зруйнували залишки рабовласницького Кушанского держави. Ефталітів створили в Середній Азії сильну кочове державу. Напередодні вторгнення ефталітов в Середню Азію у них ще панував первіснообщинний лад. Процес становлення класового суспільства у ефталітов значно прискорився після завоювання ними Середньої Азії. Однак розкладання первіснообщинного ладу призвело ефталітов ні до рабовласницькому, а до феодального шляху розвитку.

Тюркський каганат (VI - VII ст). У другій половині VI ст. ефталіти були розбиті тюрками, підпорядкувавши собі значну частину Середньої Азії. Державні утворення на території Середньої Азії, перебуваючи під верховною владою Западнотюркского каганату, платили йому данину. Внутрішнє життя феодальних володінь в Середній Азії не змінилася. На початку VIII ст. влада Тюркського каганату впала в зв'язку з навалою арабських завойовників.

Середня Азія в складі Арабського халіфату (VIII - IX ст). У першій чверті VIII ст., Долаючи впертий опір населення, арабські феодали завоювали Середню Азію. Завойовники захопили велику військову здобич, звернули в рабство багатьох місцевих жителів, зруйнували багато культурні цінності. Намісники Халіфату прагнули всіма способами зміцнити владу арабів в Середній Азії. За допомогою сили насаджувалася нова релігія - іслам. Разом з ісламом поширювалося мусульманське право - шаріат. Було введено численні податки і побори: земельний податок (харадж), що досягав половини врожаю, подушне подати (джизья) і ін. Утиски арабських правителів викликали протест народних мас, який жорстоко пригнічувався арабськими військами.

В період панування Халіфату в Середній Азії йшов процес подальшого розвитку феодальних відносин. Арабські завойовники широко практикували захоплення землі у місцевого населення. Земельний фонд належав державі, а також почесним арабським сім'ям. Середньоазіатські землевласники - дехкани, подчинившиеся влади халіфа, зберігали свої привілеї. Вільні ж хлібороби потрапляли в усі велику феодальну залежність.

Особливе значення надавали арабські феодали ісламізації населення. Особи, що прийняли іслам, в окремі періоди звільнялися від податків. Ісламізація трудящого населення Середньої Азії відбувалася в тривалій, впертій боротьбі.

Держава Саманідів (IX - Х ст). Після падіння влади арабських завойовників в IX ст. місцева династія Саманідів, використавши боротьбу народних мас проти арабських влади, об'єднала значну частину середньоазіатських земель, утворивши державу Саманідів.

Ця держава була сильною і незалежною феодальної державою.

Суспільний устрій. Подальший розвиток феодальної власності на землю призводило до посилення феодальної експлуатації, погіршення положення феодально-залежного населення.

Селяни, не маючи своєї землі, ставали здольниками - орендарями феодальних земельних володінь. Велика феодальна знати дробила свої землі на дрібні ділянки і здавала їх на кабальних умовах хліборобам. Здольники працювали, отримуючи половинну, третю, десяту і навіть дванадцяту частку врожаю. До того ж з цієї частки треба було платити податок з майна.

Кабальні умови издольной оренди, великі податки, різні повинності (будівництво, ремонт доріг і мостів, проведення та очищення іригаційних споруд та ін.) Приводили до зубожіння селянства. Хоча мусульманське право заперечувало кріпацтво, проте кріпосницьківідносини в різних завуальованих формах існували в Середній Азії, що викликало запеклу боротьбу проти експлуататорів.

Державний лад. Верховна влада в державі Саманідів належала еміру. Він здійснював її через центральні і місцеві органи управління. При Саманидах державний апарат ділився на царський двір (даргох) і центральні органи управління (дивани).

Найважливішим органом центрального управління, які контролювали всі адміністративні, політичні та господарські установи держави, був диван візира, тобто глави уряду, відповідального за управління перед еміром. На посаду візира емір призначав одного з представників трьох найбагатших і родовитих сімейств. Візир очолював все військові сили держави.

Другим за значенням органом управління був фінансовий диван, який відав усіма фінансовими справами держави. Спеціальні дивани відали дипломатичними зносинами з іншими державами, гвардією Саманидов, постачанням військ, поштою та іншими областями державного життя. В обов'язок службовців дивана пошти, наприклад, входило і спостереження за поведінкою місцевих правителів з донесенням про це еміру. Цей диван підпорядковувався тільки еміра.

Спеціальний диван - мухтасиб спостерігав за ринком, вагами, продажем товарів селянами і ремісниками. Поступово чиновники цього дивана стали здійснювати нагляд за моральністю населення, відвідуванням мечетей, дотриманням релігіозньк обрядів.

Існували дивани державних земель, суддівський і вакуфних. Суддівський диван очолювався головним суддею - казієм.

Всі дивани, крім дивана пошти, мали свої місцеві установи, які підпорядковувалися і центру, і місцевим правителям. Місцеві правителі призначалися з числа феодальної знаті.

Містами управляли призначаються еміром градоправителі з місцевої знаті - раїси.

В державі Саманідів важлива роль належала мусульманському духовенству, особливо його чолі, згодом князю ісламу, який був видатним діячем при еміра.

В кінці Х ст. ослаблене внутрішніми чварами саманидских держава впала під ударами Караханидів і припинило своє існування.

Держава Караханидів (XI - XII ст). Караханідамі називався цілий ряд кочових тюркських племен на чолі з ханами з племені ягма. Найбільшим з таких племен були карлуки. Щоб зміцнити своє становище, Караханидского хани формально визнали верховну владу Багдадського халіфа.

Частина території Середньої Азії на південь від Аму-Дар'ї після падіння держави Саманідів перейшла до складу держави Газневидів (по імені Махмуда Газневі), а Мавераннахр * залишився у Караханидів. Держава Караханидів на відміну від держави Саманідів було роздробленим. На чолі держави стояли хани (кагани). Все Караханідська держава вважалося власним володінням членів ханської сім'ї. Країна ділилася між усіма представниками цієї родини на окремі уділи, які самостійно управлялися членами ханського будинку - питомими ханами (Ельхана-ми). Столицею держави Караханидів спочатку був Узген (в Киргизії), потім - Самарканд. При Караханідах земельні володіння скаржилися представникам правлячих груп на правах бенефиция і називалися іктой. Таким чином, в XII в. замість дехкан (колишніх потомствених великих землевласників) з'явилася нова громадська група землевласників - іктадори.

* Мавераннахр (Заріччя) - так називалася область басейну річок Аму-Дар'ї і Сирдар'ї.

При Караханідах становище землеробів-селян ще більше погіршилося, бо було введено безліч нових податків і повинностей, відібрані значні ділянки селянської землі для пасовищ караханідскіх кочівників-тюрків.

Держава хорезмшахов (ХП - XIII ст). Держава хорезмшахов було засновано в другій половині XII ст. До його складу на початку XIII в. входила крім Хорезму і Мавераннахра також частина території нинішнього Афганістану і Ірану.

Держава хорезмшахов не було в достатній мірі централізованим. Місцеві правителі, формально визнаючи себе васалами хорезмшахов, на ділі залишалися самостійними. Влада хорезмшахов не користувалася підтримкою не тільки трудящих і підкорених народів, а й військово-феодальної знаті і мусульманського духовенства, які прагнули обмежити діяльність правителів.

У такій обстановці держава хорезмшахов не змогло організувати відсіч татарським ордам, що вторглися в Середню Азію на початку XIII в.

Загальна характеристика права. В державі ефталітов і тюркські каганаті діяла головним чином система звичаєвого права, що виникла у осілого населення і кочівників. З часу завоювання Середньої Азії арабами тут посилено насаджувалася система мусульманського феодального права. Мусульманське право, який висловив інтереси землевласників, купців, духовенства, все більш витісняло місцеве звичаєве право, особливо у осілого землеробського населення.

В окремі періоди в Середній Азії поряд з мусульманським правом для деякої частини населення діяла інша правова система. Так, караханіди мали своє звичайне право. Мусульманське право, що виникло вперше в Аравії, діяло протягом усього періоду феодалізму. На відміну від Росії та інших країн, де було багато різноманітних пам'яток феодального права, держави Середньої Азії не знають скільки-небудь цільних і яскравих правових пам'ятників, виданих державною владою.

У державах Середньої Азії право розвивалося не шляхом створення законодавства, а шляхом тлумачення догм Корану та інших релігійних норм.

Однією з особливостей права середньоазіатських держав була тісний зв'язок з релігією. Коран і інші мусульманські джерела права не допускали видання будь-яких кодексів, зрівнює в правах приватних осіб незалежно від їхньої віри.

Мусульманське право встановлювало розподіл народів на «правовірних» (мусульман) і «невірних» (немусульман).

Середня Азія дала мусульманському світу велику богословську юридичну літературу. Діяльність середньоазіатських богословів і правознавців мала не тільки місцеве, а й загальної мусульманської значення. Поряд з керівництвами з мусульманського права, написаними різними авторами, в середньоазіатських державах силу правових норм мали різні акти, видані їх правителями.

* * *

Перехід до феодалізму в Закавказзі і Середньої Азії збігся з великими зовнішньополітичними подіями. Старі рабовласницькі держави, перетворюючись на феодальні, піддавалися дробленню, в них зростали відцентрові сили. Це сприяло захопленню Закавказзя і Середньої Азії Візантією, Сасанидской Персією, а пізніше Арабським халіфатом. У свою чергу розвиток феодалізму в Халіфаті зумовило і його децентралізацію. Цим скористалися народи, що знаходилися під ярмом арабів. У пору розпаду Халіфату на його кордонах створюються нові держави корінних народів Закавказзя і Середньої Азії, які дожили потім до монгольської навали.

Розвиток державності в Закавказзі і Середньої Азії не призводить ще до виникнення національних держав, але створює історичні передумови для цього. Грузинські, вірменські та азербайджанські царства і князівства то об'єднуються для боротьби із зовнішніми ворогами, то воюють між собою. У цій боротьбі відбувається перемішування народів, змінюються історичні межі їх розселення. Перемішуванню закавказьких і середньоазіатських народів сприяють завойовники, в певних випадках навмисне переселяються значні маси населення на територію Закавказзя або, навпаки, виселяли місцеве населення за його межі.

Перехід до феодалізму призводить до утворення нових правових систем. Істотним видається підрозділ права Закавказзя і Середньої Азії на дві основні системи, що залежать від нових релігій, нових релігійних організацій. У західній частині регіону перемагає християнство, в східній - мусульманство. Відповідно до цього створюються християнська і мусульманська правові системи, які мають свої особливості в конкретних державах Закавказзя і Середньої Азії.

Якщо державність у Закавказзі і Середньої Азії виникла переважно як рабовласницька, то по-іншому виглядали справи у народів, що населяли європейську частину нашої країни. Правда, як ми вже відзначали, і в Середній Азії деякі народи минули рабовласницький лад (ефталіти і ін.). С.В. Юшков вважав навіть, що всі корінні народи Закавказзя і Середньої Азії обійшлися без рабовласницьких держав, але це не було прийнято наукою. Небесспорен і тип перших державних утворень на Східно-Європейській рівнині. Ще в 30-х роках радянський історик І.І. Смирнов вважав, що у східних слов'ян рабовласницький лад передував феодальному.В.О. Ключевський відзначав, що навіть в Київській державі рабовласництво займало велике місце в економіці. *

* Див .: Ключевський В.О. Соч. Т.6.М., 1989. С.257.

Однак більшість фахівців в наш час схиляються до того, що народи, які населяють Східну Європу, створили державність, минаючи рабовласницький тип і перейшовши відразу до феодалізму. Тут виникнення класового суспільства привело безпосередньо до створення феодального держави і права. Питання про причини цього в науці спірне. Звісно ж, що його можна вирішити наступним чином.

У Середній Азії, Закавказзі, як і в Месопотамії, Середземномор'ї, класове суспільство і державність виникають при порівняно невисокому рівні розвитку продуктивних сил. Природні умови, що дозволяють отримувати високі врожаї при досить низьких витратах на раба, роблять рабська праця рентабельним. В умовах Среднерусской рівнини з її біднішими землями, які до того ж ще потрібно відвоювати у ліси, з довгими і холодними зимами праця раба при аналогічному рівні розвитку продуктивних сил рентабельним бути не міг. Раб просто не окупив би витрат на житло, одяг, харчування, охорону, для цього потрібний більш високий рівень розвитку продуктивних сил, якого Русь і досягла в другій половині I тисячоліття н.е. Але коли це сталося, виникла інша соціальна проблема: високорозвинені знаряддя виробництва виключали можливість застосування праці людини, не зацікавленого в його результатах. На Русі, наприклад, в господарстві вже широко застосовувалася кінна тяга, але довірити коня рабу було досить ризиковано. Таким чином, рабство у східних слов'ян спочатку було ще неможливо, а потім воно стало вже неможливо.

У літературі існують і інші пояснення безпосереднього переходу багатьох народів від первіснообщинного ладу до феодалізму. Іноді посилаються на думку Ф. Енгельса, який пояснював відсутність рабовласницького ладу у германців наявністю сільської громади, марки. Довід цей має під собою серйозні підстави. Дійсно, в громаді, яка існує століттями, де люди звикли до рівності, важко поневолити свого сусіда, товариша по громаді. Однак цей аргумент викликає одне заперечення. Громада адже існувала і там, де свого часу виникло рабовласництво, наприклад в Греції. Чому ж в одних умовах вона перешкодила виникнення рабства, а в інших - ні?

Існує і таке пояснення. Кажуть, що східні слов'яни перейняли феодальний лад у своїх більш розвинених сусідів, наприклад у Візантії. Цей аргумент також має під собою підстави. В історії не раз траплялося, в тому числі і в наш час, що менш розвинені народи переймали громадську організацію у більш розвинених. Стосовно ж до народів нашої країни постає питання: якщо вони перейняли свого часу феодалізм, наприклад у Візантії, то чому раніше вони не перейняли рабовласництво у своїх сусідів - грецьких колоній, з якими вони широко спілкувалися?

Є і різновид тільки що наведеної точки зору. Кажуть, що східні слов'яни вийшли на історичну арену тоді, коли рабовласництво себе вже історично пережило. Таке твердження в принципі відповідає дійсності, але знову ж таки зводить справу до запозичення. А адже східні слов'яни та їхні предки існували і тоді, коли в сусідніх країнах був розквіт рабовласництва. Таким чином, всі наведені концепції не пояснюють до кінця причину того, що народи Східної Європи минули рабовласницьку формацію і рабовласницький тип держави.

Перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму відбувався еволюційно, поступово, охопивши період. Цей час характеризувався своєрідним суспільним ладом, при якому одночасно існували три укладу: первіснообщинний, рабовласницький і феодальний. При цьому перший з них неухильно розкладався, другий, народившись, не отримав широкого розвитку, і тільки третій мав історичну перспективу.

У зв'язку з цим слід зазначити ще одну спірну проблему. Слідом за запереченням формаційної концепції деякими сучасними авторами, природно, з'явилося і заперечення феодалізму. Ця точка зору не нова. Її сповідували стосовно Росії ще дореволюційні дослідники. Має ходіння вона і в сучасній зарубіжній історіографії. *

* Див. Наприклад: Т о р к е Х. -Й. Так звані земські собори в Росії / Питання історії. 1991 року, № 11. С.4.

Що ж стосується зазначеного перехідного періоду, який в науці отримав різні найменування (варварський, дофеодальний, становлення феодалізму і ін.), То йому були властиві і відповідні політичні форми. Питання про сутність цих форм є спірним. Деякі вчені вважали, що періоду становлення феодалізму відповідає дофеодальное держава. * Більшість сучасних вчених вважають політичні об'єднання цього періоду племінними союзами. Від первіснообщинного ладу до феодалізму безпосередньо перейшли східні слов'яни, хазари, болгари, литовці та деякі інші народи нашої країни. Ми тут не були оригінальні, подібну ж картину можна спостерігати й у сусідів - поляків, німців, скандинавських народів і ін.

* Див.: Ю ш к о в С.В. Суспільно-політичний лад і право Київської государства.М., 1949.

Політичні освіти східних слов'ян. Предки слов'ян - праслов'яни простежуються за археологічними джерелами принаймні протягом двох тисячоліть. Згодом вони створили грунт для утворення трьох гілок слов'янства - західних, південних і східних слов'ян. Наших предків середини I тисячоліття джерела називають по-різному. В античних джерелах не згадується навіть термін «слов'яни». * Вперше його зустрічаємо в історика VI ст. Йордану, причому він називає «склавенов» також антами і венетами. ** Поряд з цим візантійські автори VI - VII ст. розрізняють антів і слов'ян, хоча і відзначають, що вони говорять однією мовою. *** У пору освіти Давньоруської держави і в початковий період його історії наших предків іменують зазвичай за назвами племен (або племінних союзів), в які вони об'єднувалися, - поляни, древляни, кривичі, в'ятичі та ін. Але в той же час в джерелах з'являється, але в різних транскрипціях, слово «ріс» ( «рус» і т.п.). Про це говорять зарубіжні автори, чомусь писали про наших предків. Уже в VI ст. про росах говорять псевдо-Захарій, **** пізніше - Масуді, Ібн Хордадбе і ін.

* Див .: Сєдов В.В. Походження та рання історія слов'ян. М., 1979. С.29.

** Див .: Йордан. Про походження і діяння гетів. М., 1960. С.71, 72,90.

*** Див .: Сєдов В.В. Указ. соч. С.124 - 125.

**** Див .: Г р е к о в Б.Д. Київська Русь. М., 1953. С.520.

У джерелах періоду Давньоруської держави вже немає згадки про антів. Немає в них і племінних найменувань. Зате все частіше з'являються терміни «русь», «російське». У договорах київського князя Олега з Візантією 911г. йдеться про Русь як про стороні (інша сторона - греки). А ст.5 договору згадує про «законі російській». Імператор Візантії Костянтин Багрянородний, що правив в Х ст., В своєму відомому творі «Про управління імперією» неодноразово говорить про росах як народі і навіть про «Росії» як країні. Правда, він схильний розрізняти росів і слов'ян, навіть протиставляти їх і їхні мови. * Найважливіший законодавчий пам'ятник Давньоруської держави називається «Правда Роська» (Академічний список) або «Правда Руська» (Троїцький список).

* Див .: Костянтин Багрянородний. Про управління імперіей.М., 1989. С.41.

Разом з тим, не можна не відзначити, що слово «русь» вживається неоднозначно. Це і дало підставу дослідникам розділитися на дві групи. Одні вважають, що «русь» спочатку було поняттям соціальним, * інші - що цей термін з самого початку носив етнічне забарвлення.

* Див .: Падалка Л.П. Походження і значення імені «Русь». Полтава, 1913.

Доводи перших мають під собою серйозні підстави. Дійсно, в джерелах ми зустрічаємо іноді протиставлення руси слов'янам. Іноді джерело відносить слов'ян і русь до різних соціальних груп, як це робить, наприклад, ст.1 Руської Правди: «положити за голову 80 гривень, аче будеть княж мужь або тіуна княжа; аще будеть русин, або грід, любо купець, любо тівун бояреск, любо мечник, любо ізгої, чи словенії, то 40 гривень положити за нь ».

Все ж більшість дослідників схиляються до точки зору про етнічне походження терміна «русь», а також і про його етнічному значенні за часів Київської Русі. Слід сказати, що прихильники першої концепції не заперечують, що з часом соціальне звучання терміна перейшло в етнічне. Все питання в тому, чи було слово «русь» коли-небудь терміном, що означав соціальну групу.

Прихильники етнічного походження слова «русь» в свою чергу складають кілька груп. У дореволюційній літературі виникла думка, що під руссю слід розуміти варягів. Цю концепцію в тих чи інших модифікаціях і в наш час пропагують на Заході. У новітній літературі її можна знайти в роботах американського професора Р. Пайпса і в книзі кембріджської викладачки X. Девідсон.

Сучасні дослідники зазвичай виробляють термін «русь» від назви річки Рось, притоки Дніпра, яка здійснювалася в землі полян. За назвою цієї річки, кажуть вони, спочатку галявині, а потім і жителі всього Київської держави почали йменуватися русами. Втім, називають ще кілька річок в межах нашої землі, що носили подібні назви, в тому числі і Волгу, теж звалася Россю. Був і місто Росия в гирлі Дону. * Звідси і зворотна думка: вся ця топоніміка сталася від імені народу русь, яке є самоназвою.

* Див .: Греков Б.Д. Указ. соч. С.564.

Відомості про суспільне і політичному ладі східних слов'ян до IX ст. украй мізерні. Тим не менш, судячи з пізнішим джерелам, можна констатувати у них наявність трьох суспільно-економічних укладів, властивих періоду становлення феодалізму.

Що стосується політичної організації, то академік Б.А. Рибаков вважає, що наші предки стояли на межі формування класового суспільства вже протягом праслов'янського періоду. *

* Див .: Рибаков Б.А. З історії культури Стародавньої Русі.М., 1984.С. 19.

Західні і східні джерела відзначають в VI і навіть IV ст. наявність сильних вождів у східних слов'ян, що нагадують собою монархів. Відзначається також наявність єдності законів, тобто певного правопорядку. У VIII ст. джерела говорять про існування трьох східнослов'янських об'єднань: Куявії, Славії, Артании. Перше розташовувалося в районі Київської землі, друге - в районі озера Ільмень, місце розташування третього спірно. Деякі ототожнюють Артанию з Тмутараканью, що розташовувалася на Таманському півострові, інші ж дослідники поміщають її на Волзі.

Зрозуміло, державність у східних слов'ян періоду формування феодалізму була дуже примітивною. Однак вона створила фундамент для виникнення Давньоруської феодальної держави.

Хозарський каганат. Східними сусідами слов'ян були хозари. Основне ядро ​​їх царства розміщувалося між Чорним і Каспійським морями. Однак кордону держави змінювалися протягом VII - Х ст., То заходячи за Кавказький хребет, то просуваючись на захід. У пору розквіту Хазарського каганату, в IX ст. в залежність від нього потрапили і деякі слов'янські племена - поляни, сіверяни, в'ятичі. Про це є пряма вказівка ​​в «Повісті временних літ». *

* Повісті Стародавньої Русі.Л., 1983. С.30 - 31.

Каганат мав послідовно три столиці, останню - місто Ітіль в пониззі Волги.

Етнічне походження хазар неясно, викликає в науці суперечки. Однак відомо, що крім корінного населення в Хазарії проживали багато вихідців із Середньої Азії, Закавказзя і навіть Палестини. Етнічна строкатість країни зумовила і існування кількох релігійних систем, до того ж в державі визнавалося їх рівноправність, існувала віротерпимість. Верхівка хазарського суспільства прийняла іудейство. Правда, в пору занепаду Хазарії, коли на неї тиснули з заходу слов'яни, а зі сходу - тюрки, хозарам довелося відмовитися від юдейства на користь мусульманства. Це було умовою допомоги з боку хорезм-шаха, правда, не врятувала Хазарию.

У хазар існувало і землеробство, і кочове скотарство. Були і міста.

На чолі держави стояв монарх - каган (хакан). Є відомості про вищих посадових осіб, а також про судову систему. Існування різних релігійних навчань зумовило і функціонування відповідних їм правових систем. В Хазарії діяли іудейські, мусульманські, християнські суди, які застосовували відповідно закони Мойсея, шаріат, християнське канонічне право. Був також спеціальний суддя, який судив жителів, які сповідували будь-які інші віровчення.

Хозарський каганат, який став помітною силою в VII ст., Досяг розквіту в VIII ст. І впав в Х ст. під ударами руських князів. Залишки каганату були зметені наринули на Хазарію кочівниками-половцями (XI в).

Булгарское царство. Відомості про болгар в вірменських і візантійських джерелах зустрічаються вже в II в. У V ст. болгари (булгари) створили племінний союз, що охопив значну територію по східному узбережжю Азовського і Чорного морів. Дослідники вважають болгар корінним населенням цих місць. Однак етнічне походження їх спірно. Археологи відзначають, що антропологічно болгар можна віднести і до монголоїдної та до європеоїдної типу.

З розквітом Хазарського каганату болгари потрапляють під його панування. Під впливом хазар відбувається і витіснення болгар на захід і на північ. Західна гілка болгар йде за Дунай і створює там свою державу. Уже в ході руху на нові місця, проходячи через південні степи, болгари відчувають сильне слов'янське вплив.

Інша частина болгар откочевала в сторону Волги, де в Х ст. і склалося тепер уже Булгарское царство. Цьому сприяв занепад Хозарського каганату, до цього часу тримав болгар під своєю владою.

Булгарское царство сформувалося на великій території, що охопила Середню Волгу, Каму, Білу і навіть землі по річці Урал. Булгари-кочівники прийшли не на порожню землю, вони захопили території, заселені осілим землеробським населенням. В ході формування держави вони і самі перейшли на осілий спосіб життя, хоча пережитки кочового побуту ще довго зберігалися. Подібно Хозарського каганату Булгарское царство було поліетнічним. При цьому булгари зазнали впливу як слов'ян, так і тюрків. Від останніх вони сприйняли і мусульманство. Мали значення в етногенезі і численні фінські племена Поволжя і Приуралля.

Столицею держави стало місто Булгар при впадінні Ками в Волгу. Це було велике місто з 10-тисячним населенням. У Волзької Булгарії були й інші міста, навіть чеканили свою монету. *

* Див .: Смирнов О.П. Волзькі булгари.М., 1951. С.7 - 29.

Булгарское царство мало складну форму державної єдності: в нього входили в свою чергу чотири підвладних держави. Булгарский цар правил за допомогою своїх наближених. Він сам виконував і судові функції. Суд здійснювали також призначаються царем судді. Збройні сили складалися з царської дружини і народного ополчення.

Державні доходи складалися з податків, торгових мит, вигідні умови для яких створювало панування над торговими шляхами. За свідченням східних авторів, булгарские царі брали 10% з товарів, привезених з Хазарії і Русі. Існував і традиційний для того часу джерело доходів - військова здобич. Про булгарском праві скільки-небудь серйозних відомостей до нас не дійшло.

* * *

Таким чином, європейські народи нашої країни пішли до створення державності своїм особливим шляхом. У другій половині I тисячоліття вони створили політичні утворення перехідного характеру - держави періоду формування феодалізму. Це були примітивні, слабо організовані системи, але вони підготували фундамент для створення інших більш розвинених держав. Правда, Хазарський каганат не мав прямих наступників, якщо не брати до уваги певного впливу на Булгарское царство.

Держава волзьких булгар залишило помітний слід в долі багатьох поволзьких і приуральских народів. Зокрема, поволзькі історики вже давно відзначили значення булгарского елемента в етногенезі казанських татар і в створенні Казанського ханства. *

* Худяков М.Г. Нариси з історії Казанського ханства.М., 1991.С. 20.

Питання про переростання Булгарского держави з дофеодального в феодальне в науці спірне. Найбільший дослідник проблеми А.П. Смирнов відносив цю подію до середини Х ст. Йому слід сучасний татарський історик Г.М. Давлетшін. * Але академік Б.Д. Греков відносив перемогу феодалізму в Волзької Булгарії тільки до XIII в.

* Давлетшін Г.М. Волзька Булгарія: духовна культура. Казань. 1990. С.11.

Подібні ж суперечки, але ще більш складні, стосуються історичної долі східних слов'ян і їх держави, до аналізу якого ми тепер і переходимо.

Момент виникнення Давньоруської держави не можна визначити з достатньою точністю.Очевидно, мало місце поступове переростання тих політичних утворень, про які ми говорили в попередньому розділі, в феодальну державу східних слов'ян - Давньоруська Київська держава. У літературі різними істориками ця подія датується по-різному. Однак більшість авторів сходяться на тому, що виникнення Давньоруської держави слід відносити до IX ст.

Не зовсім зрозуміле питання і про те, як утворилося Давньоруська держава. І тут ми стикаємося з так званої норманської теорії.

Справа в тому, що в нашому розпорядженні знаходиться джерело, який, здавалося б, в якійсь мірі відповідає на питання про походження Давньоруської держави. Це найдавніший літописний звід «Повість временних літ». Літопис дає зрозуміти, що в IX ст. наші предки жили в умовах бездержавності, хоча прямо в ній про це не говориться. Йдеться лише про те, що південні слов'янські племена платили данину хозарам, а північні - варягів, що останні одного разу прогнали варягів, але потім передумали і закликали до себе варязьких князів. Таке рішення було викликано тим, що слов'яни побилися між собою і вирішили для встановлення порядку звернутися до іноземним князям. Тут-то і була виголошена знаменита фраза: «Земля наша велика і багата, а наряду в ній нет.д.а підете княжити і володіти нами». * Варязькі князі спочатку не погоджувалися, але слов'яни їх умовили. Три варязьких князя прийшли на Русь і в 862 р сіли на престоли: Рюрик - у Новгороді, Трувор - в Ізборську (недалеко від Пскова), Сінеус- в Белоозере.

* Повісті Стародавньої Русі.Л., 1983. С.31.

Ця подія і було прийнято вважати моментом утворення Російської держави.

Таке трактування викликає принаймні два заперечення. По-перше, фактичний матеріал, що приводиться в «Повісті временних літ», не дає підстав для висновку про створення Руської держави шляхом покликання варягів. Навпаки, як і інші джерела, що дійшли до нас, вона говорить про те, що державність у східних слов'ян існувала ще до варягів. По-друге, сучасна наука не може погодитися з таким примітивним поясненням складного процесу утворення будь-якої держави. Держава не може організувати одна людина або кілька навіть найбільш видатних чоловіків. Держава є продукт складного і тривалого розвитку соціальної структури суспільства. Проте літописна згадка було взято на озброєння ще в XVIII в. певною групою істориків, які розробили варязьку версію утворення Російської держави. В цей час в Російській Академії наук працювала група німецьких істориків, які витлумачили літописна переказ в певному сенсі. Так народилася горезвісна норманська теорія походження Давньоруської держави.

Уже в той час норманизм зустрів заперечення з боку передових російських вчених, серед яких був і М.В. Ломоносов. З тих пір всі історики, які займаються Давньою Руссю, розділилися на два табори - норманістів і антинорманистов.

Сучасні вітчизняні вчені переважно відкидають норманську теорію. До них приєднуються і найбільші дослідники слов'янських країн. * Однак певна частина зарубіжних авторів до цих пір проповідує цю теорію, хоча не в настільки примітивній формі, як це робилося раніше.

* Див. Наприклад: Ловмянскій Х. Русь і норманни.М., 1985.

Головним спростуванням норманської теорії є досить високий рівень соціального і політичного розвитку східного слов'янства в IX ст. Давньоруська держава була підготовлено багатовіковим розвитком східного слов'янства. За своїм економічним і політичним рівнем слов'яни стояли вище варягів, тому навіть запозичити державний досвід у прибульців вони не могли.

У літописному оповіданні містяться, звичайно, елементи істини. Можливо, що слов'яни запросили кількох князів з їх дружинами в якості військових фахівців, як це робилося і в більш пізні часи на Русі, так і в Західній Європі. Достовірно відомо, що руські князівства запрошували дружини не тільки варягів, а й своїх степових сусідів - печенігів, каракалпаков, торків. * Однак не варязькі князі організували Давньоруська держава, а вже існувала держава дала їм відповідні державні пости. Втім, деякі автори, починаючи з М.В. Ломоносова, сумніваються в варязьке походження Рюрика, Синеуса і Трувора, вважаючи, що вони могли бути і представниками будь - яких слов'янських племен. У всякому разі слідів варязької культури в історії нашої Батьківщини практично не залишилося. Дослідники, наприклад, підрахували, що на 10 тис. Кв.км території Русі можна виявити лише 5 скандинавських географічних найменувань, в той час як в Англії, яку нормани завоювали, це число доходить до 150.

* Див .: Мавродина PM Київська Русь і кочівники (печеніги, торки, половці) .Л., 1983. С.21, 22 та ін.

Ми не знаємо точно, коли і як конкретно виникли перші князівства східних слов'ян, що передують утворенню Давньоруської держави, але у всякому разі вони мали до 862 м, до горезвісного «покликання варягів». У німецькій хроніці вже з 839 р руські князі іменуються хаканами - царями.

Зате момент об'єднання східнослов'янських земель в одну державу відомий достовірно. У 882 р новгородський князь Олег захопив Київ і об'єднав дві ці найважливіші групи російських земель; потім йому вдалося приєднати і інші руські землі, створивши величезне на той час держава. Російська православна церква намагається пов'язати виникнення державності на Русі з введенням християнства. *

* Див: Гордієнко НС. «Хрещення Русі»: факти проти легенд і міфів. Л., 1986. С.27.

Звичайно, введення християнства мало велике значення для зміцнення феодального держави, благо церква освячувала підпорядкування православних експлуататорському державі. Однак хрещення Русі відбулося не менш ніж через століття після утворення Київської держави, не кажучи вже про більш ранніх східнослов'янських державах.

У Давньоруська Київська держава увійшли крім слов'ян і деякі сусідні фінські і балтійські племена. Це держава, таким чином, з самого початку було етнічно неоднорідним. Однак основу його складала давньоруська народність, яка є колискою трьох слов'янських народів - росіян (великоросів), українців і білорусів. Вона не може бути ототожнена з жодним з цих народів окремо. Буржуазні українські націоналісти ще до революції намагалися зобразити Давньоруська держава українським. Ця ідея підхоплена в наш час в націоналістичних колах, що намагаються посварити три братні слов'янські народи. Тим часом Давньоруська держава ні по території, ні по населенню не збігалося з сучасною Україною, у них лише була загальна столиця - місто Київ. У IX і навіть в XII в. ще не можна говорити про специфічно українській культурі, мові та ін. Все це з'явиться пізніше, коли в силу об'єктивних історичних процесів давньоруська народність розпадається на три самостійні гілки.

Соціальна структура Давньоруської держави була складною, але вже цілком чітко вимальовувалися основні риси феодальних відносин. Формувалася феодальна власність на землю - економічна основа феодалізму. Відповідно складалися основні класи феодального суспільства - феодали і феодально залежні селяни.

Найбільш великими феодалами були князі. Джерела вказують на наявність князівських сіл, де жили залежні селяни, що працювали на феодала під наглядом його прикажчиків, старост, в тому числі і спеціально спостерігали за польовими роботами. Великими феодалами були і бояри - феодальна аристократія, богатевшая за рахунок експлуатації селян і грабіжницьких воєн.

З введенням християнства колективним феодалом стають церква, монастирі. Не відразу, але поступово церква набуває землю, князі шанують їй десятину - десяту частину доходів з населення і інші, в тому числі судові, доходи.

Нижчий шар класу феодалів становили дружинники і слуги, князівські і боярські. Вони формувалися з вільних людей, але іноді навіть і з холопів. Вислужуючись перед паном, такі слуги отримували часом землі з селянами і ставали самі експлуататорами. Ст.91 Руської Правди прирівнює дружинників по порядку спадкування до бояр і протиставляє тих і інших смердам.

Головним правом і привілеєм феодалів було право на землю і експлуатацію селян. Держава захищало і іншу власність експлуататорів. Посиленого захисту підлягали також життя і здоров'я феодала. За посягання на них встановлювалася висока міра покарання, диференційована залежно від положення потерпілого. Високо оберегалась і честь феодала: образа дією, а в деяких випадках і словом тягло за собою також серйозні покарання.

Основну масу трудящого населення складали смерди. Деякі дослідники вважали, що смердами іменувалися всі сільські жителі (Б.Д. Греков). Інші (С.В. Юшков) вважають, що смерди - це частина селянства, вже закабаленная феодалами. Остання точка зору представляється більш прийнятної.

Смерди жили громадами-верві, які виросли з родового ладу, але в Давньоруській державі мали вже не кровноспоріднених, а територіальний, сусідський характер. Вервь була пов'язана круговою порукою, системою взаємодопомоги.

У Давньоруській державі з'являється фігура типового феодально залежного селянина - закупа. Закуп має своє власне господарство, але потреба змушує його йти в кабалу до пана. Він бере у феодала купу - грошову суму або натуральну допомогу і в силу цього зобов'язаний працювати на хазяїна. Праця закупа не йде в рахунок сплати боргу, він виступає як би в якості тільки сплати відсотків по боргу. Тому відпрацювати купу закуп не може і практично залишається довічно в пана. До того ж закуп відповідає за шкоду, заподіяну з недбалості панові. У разі втечі від пана закуп автоматично перетворюється в холопа. До холопства веде і крадіжка, вчинена закупом. Пан має по відношенню до закуп право вотчинної юстиції. Руська Правда відзначає, що феодал вправі бити недбайливого закупа (ст.62 Троїцького списку). Закуп на відміну від холопа має деякі людські права. Його не можна бити «нема за справу», він може скаржитися на пана суддям, його не можна продати в холопи (при такій образі він автоматично звільняється від своїх зобов'язань по відношенню до пана), у нього не можна безкарно відняти майно.

У багатоукладному давньоруському суспільстві існувала і «мимовільна челядь». Руська Правда називає невільного чоловіка холопом або Челядин, а невільну жінку - робою, об'єднуючи тих і інших загальним поняттям «челядь».

Челядь була майже повністю безправною. Руська Правда прирівнює її до худоби: «від челяді плід любо від худоби» - говорить одна з її статей. В цьому відношенні челядь Давньоруської держави нагадувала античних рабів, яких в Римі називали «говорить знаряддям». Однак на Русі холопи не складали основу виробництва, рабство було переважно патріархальним, домашнім. Не випадково Руська Правда виділяє категорії холопів, життя яких захищалася більш високим покаранням. Це всякого роду обслуговуючий персонал князівського і боярського двору - слуги, вихователі дітей, ремісники та ін. З плином часу розвивається і процес перетворення холопів у феодально залежних селян. Вони стали першими кріпаками.

Для Давньоруської держави характерно ще відсутність закріпачення селян: Феодальна залежність може існувати в різних формах. Для даної стадії розвитку феодалізму характерна відсутність прикріплення селянина до землі і особи феодала. Навіть закуп, якщо він якось приловчиться набрати грошей для сплати боргу, може негайно піти від свого пана.

У Давньоруській державі існували великі і численні міста. Уже в IX - Х ст. їх було не менше 25. У наступному столітті додалося ще понад 60 міст, а до моменту монголо-татарської навали на Русі було близько 300 міст. *

* Див.: Буганов В.І., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Еволюція феодалізму в Росії. М., 1980. С.59.

Серед міського населення виділялися купці, колишні привілейованої категорією людей. Це особливо відноситься до гостей, які вели іноземну торгівлю. У Києві, Новгороді та інших містах жили також майстерні ремісники, що зводили чудові храми і палаци для знаті, що виготовляли зброю, прикраси і т.п.

Міста були центрами культури. Давньоруська село довгий час була неписьменною. Але в містах грамотність була поширена широко, причому не тільки серед купців, а й серед ремісників. Про це свідчать як численні берестяні грамоти, так і авторські написи на побутових предметах.

Як бачимо, в Давньоруській державі вже складаються стану, тобто великі групи людей, об'єднаних єдністю правового статусу. Тому навряд чи можна погодитися з деякими вітчизняними і зарубіжними авторами, що думають, що становий лад був властивий лише західному феодалізму.

Давньоруська держава була поліетнічним, як уже зазначалося, до того ж з самого початку. «Повість временних літ», перераховуючи племена, які нібито запрошували варязьких князів, називає і явно неслов'янські племена - чудь і весь. * У міру просування слов'ян на північний схід вони неминуче вступали в ареал розселення фінських племен. Однак цей процес проходив в основному мирно і не супроводжувався підкоренням корінного населення. У неосяжних лісах Волзького басейну і за ним всім вистачало місця, і слов'яни мирним шляхом змішувалися з місцевими племенами. З введенням християнства цього синтезу сприяло й однакове хрещення всіх язичників - і слов'ян і фінів. Російський митрополит Іларіон у своєму «Слові про Закон і Благодать» (XI в) говорить про рівноправність всіх православних народів, аж ніяк не підкреслюючи пріоритету російського народу. У законодавстві ми також не зустрінемо ніяких переваг для слов'ян, для Русі. Більш того, Руська Правда передбачає певні переваги в сфері цивільного та процесуального права для іноземців, виходячи з принципів традиційного російського гостинності.

* Повісті Стародавньої Русі. С.132.

Ідеї ​​інтернаціоналізму, відсутність всякого шовінізму пронизують і давньоруську літературу. У «Посланні до князя Ізяслава» говориться: «Мілуй не тільки своея віри, а й чужія ... аще то буде жидовином, або сарацинів, або болгарин, ... або від усіх поганих - всякого помилуй і від біди визволи». *

* Рибаков Б.А. З історії культури Стародавньої Русі.М., 1984. С.14.

С.В. Юшков вважав, що Давньоруська держава виникла і деякий час існувало як держава дофеодальное. Сучасні дослідники в більшості своїй вважають це держава з самого початку раннефеодальньм. У цій іпостасі йому були властиві певні характерні риси.

Давньоруська держава була відносно єдиним, так як підпорядковувалося волі одного монарха. Однак форма державної єдності Давньої Русі була своєрідною і в той же час типовою для феодалізму. Її сутність становили відносини сюрезенітета - васалітету, коли вся структура держави покоїться на сходах феодальної ієрархії. Васал залежить від свого сеньйора, той - від більшого сеньйора або верховного сюзерена. Васали зобов'язані допомагати своєму сеньйору, перш за все брати участь в його війську, а також платити йому данину. У свою чергу сеньйор зобов'язаний забезпечити васала землею і захищати його від зазіхань сусідів та інших утисків. У межах своїх володінь васал має імунітет. Це означало, що в його внутрішні справи не міг втручатися ніхто, в тому числі і сюзерен. Васалами великих князів були місцеві князі. Головними імунітетними правами були: право стягування данини і право вершити суд з отриманням відповідних доходів.

Деякі дореволюційні, так і сучасні автори бачать в Давньоруській державі вже федеративну форму державного єдності. * Здається, що це навряд чи обгрунтовано. Федерація властива більш пізнім типам держави, перш за все буржуазному. У нашій країні вона виникла тільки після Жовтневої революції.

* Новосельцев А.П. Освіта Давньоруської держави і перший його правитель. / Питання історії. 1991 року, №2-3. С.15; Абдулатипов Р.Г. та ін. Федералізм в історії Росії. Кн. перша. М., 1992.

Давньоруська держава була монархією. На чолі його стояв великий князь. Йому належала верховна законодавча влада. Відомі великі закони, видані великими князями і носять їх імена: Статут Володимира, Правда Ярослава та ін. Великі князі зосереджували в своїх руках і виконавчу владу, будучи головою адміністрації. Великі князі виконували також функції воєначальників, вони самі очолювали військо і особисто водили рать в бій. Володимир Мономах згадував наприкінці життя про 83 своїх великих походах. Деякі князі гинули в бою, як це сталося, наприклад, з Святославом.

Зовнішні функції держави великі князі виконували не лише силою зброї, а й дипломатичним шляхом. Давня Русь стояла на європейському рівні дипломатичного мистецтва. Вона укладала різного роду міжнародні договори - військового, торговельного та іншого характеру. Як тоді було прийнято, договори мали усну та письмову форми. Уже в Х ст. Давньоруська держава вступила в договірні відносини з Візантією, Хазарією, Болгарією, Німеччиною, а також з угорцями, варягами, печенігами та ін. Дипломатичні переговори вели самі князі та направляються ними посольства. Іноді посольство очолював і сам монарх, як це було, наприклад, з княгинею Ольгою, їздила з посольством до Візантії. * Виконували князі і судові функції.

* Див .: Сахаров А.Н. Дипломатія Святослава. М., 1982. С.9.

Постать князя народилася з племінного вождя, але князі періоду військової демократії були виборними. Ставши главою держави, великий князь передає свою владу у спадок, по прямій низхідній лінії, тобто від батька до сина. Зазвичай князями були чоловіки, але відомо і виключення - княгиня Ольга.

Хоча великі князі були монархами, все-таки вони не могли обійтися без того, щоб вислухати думки наближених. Так склався рада при князі, юридично не оформлений, але мав серйозний вплив на монарха. До цієї ради входили наближені великого князя, верхівка його дружини - княжі мужі.

Іноді в Давньоруській державі скликалися також феодальні з'їзди, з'їзди верхівки феодалів, що вирішували междукняжескіе суперечки і деякі інші найважливіші справи. На думку С.В. Юшкова, саме на такому з'їзді була прийнята Правда Ярославичів. *

* Див .: Юшков С.В. Суспільно-політичний лад і право Київської держави. М., 1949. С. 361.

У Давньоруській державі існувало і віче, яке виросло з давнього народних зборів. У науці точаться суперечки про поширеність віча на Русі і його значення в окремих землях. Безперечна висока активність віча в Новгороді; що ж стосується його ролі в Київській землі, то джерела не дозволяють відповісти на це питання однозначно.

Спочатку в Давньоруській державі існувала десяткова, чисельна система управління. Ця система виросла з військової організації, коли начальники військових підрозділів - десятники, соцькі, тисяцькі - стали керівниками більш-менш великих ланок держави. Так, тисяцький зберіг функції воєначальника, соцький ж став міським судово-адміністративною посадовою особою.

Десяткова система ще не відділяла центральне управління від місцевого. Однак пізніше така диференціація виникає. У центральному управлінні складається так звана палацово-вотчина система. Вона виросла з ідеї з'єднання управління великокнязівським палацом з державним управлінням. У великокняжеском господарстві були різного роду слуги, що відали задоволенням тих чи інших життєвих потреб: дворецькі, стаєнь та ін. З часом князі доручають цим особам будь-які сфери управління, так чи інакше пов'язані з їх первісної діяльністю, надають їм для цього необхідні кошти. Так особистий слуга стає державним діячем, адміністратором.

Система місцевого управління була проста. Крім місцевих князів, що сиділи в своїх долях, на місця посилалися також представники центральної влади - намісники і волостелі. Вони за свою службу отримували від населення «корм». Так склалася система годування.

Основу військової організації Давньоруської держави становила великокнязівська дружина, порівняно невелика. Це були професійні воїни, які залежали від милостей монарха, але від яких залежав і він сам. Вони жили зазвичай на княжому дворі або навколо нього і завжди були готові в будь-походи, в яких шукали видобутку і розваг. Дружинники були не тільки воїнами, але і радниками князя. Старша дружина являла собою верхівку феодалів, яка великою мірою визначала політику князя. Васали великого князя приводили з собою дружини, а також ополчення зі своїх слуг і селян. Кожен чоловік умів володіти зброєю, правда, вельми нехитрим в той час. Боярських і княжих синів вже в трирічному віці саджали на коня, а в 12 років батьки брали їх з собою в похід.

Міста або принаймні їх центральна частина були фортецями, замками, що захищають в разі потреби не тільки князівської дружиною, але і всім населенням міста. Володимир Святославич для оборони від печенігів побудував ланцюг фортець на лівобережжі Дніпра, набравши для них гарнізони з північних російських земель.

Князі нерідко вдавалися до послуг найманців - спочатку варягів, а пізніше степових кочівників (каракалпаків та ін).

У Древній Русі ще не існувало спеціальних судових органів. Судові функції виконувалися тими чи іншими представниками адміністрації, включаючи, як уже говорилося, самого великого князя. Однак існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя. Серед них можна назвати, наприклад, вірники - осіб, які збирали кримінальні штрафи за вбивство. Вірники супроводжувала ціла свита дрібних посадових осіб. Судові функції здійснювали і церковні органи. Існував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його іммунітетних прав.

Державне управління, війни, та й особисті потреби князів і їх оточення вимагали, звичайно, чималих грошей. Крім доходів від власних земель, від феодальної експлуатації селян князі встановили і систему податків, данини.

Дані передували добровільні дари членів племені своєму князю і дружині. Пізніше ці дари стали обов'язковим податком, і сама сплата данини стала ознакою підпорядкованості, звідки і народилося слово підданий, тобто що знаходиться під даниною.

Спочатку данину збиралася шляхом полюддя, коли князі, зазвичай раз на рік, об'їжджали підвладні землі і збирали доходи безпосередньо зі своїх підданих. Сумна доля великого князя Ігоря, вбитого древлянами за надмірні побори, змусила його вдову княгиню Ольгу впорядкувати систему справляння державних доходів. Вона заснувала так звані цвинтарі, тобто спеціальні пункти збору данини. У науці існують і інші уявлення про цвинтарях.

Склалася система різноманітних прямих податків, а також торгових, судових та інших мит. Податки збиралися зазвичай хутрами, але це не означає, що вони були тільки натуральними. Хутра куниці, білки були певною грошовою одиницею. Навіть коли вони втрачали товарний вигляд, їх цінність як платіжний засіб не зникала, якщо на них зберігався княжий знак. Це були як би перші російські асигнації. На Русі не було своїх родовищ дорогоцінних металів, тому вже з VIII ст. в оборот входить поряд з хутром іноземна валюта (дирхеми, пізніше - денарії). Ця валюта часто переплавлялися в російські гривні. *

* Див .: Свердлов М.Б. Генезис і структура феодального суспільства в Стародавній Русі. Л., 1983. С.27 - 28.

Важливим елементом політичної системи давньоруського суспільства стала церква, тісно пов'язана з державою.Спочатку Володимир Святославич упорядкував язичницький культ, встановивши систему шести богів на чолі з богом грози і війни - Перуном. Потім, однак, він хрестив Русь, ввівши найбільш зручну для феодалізму християнську релігію, що проповідують божественне походження влади монарха, покірність трудящих державі і т.д.

У науці існує суперечка про те, звідки прийшла до нас нова релігія. За літописним переказом Володимир, перш ніж змінити релігії предків, покликав представників різних країн і різних церков. З Хазарського каганату, де, як ми пам'ятаємо, верхівка суспільства сповідувала іудейство, приїхали апологети цієї релігії. З Волзької Булгарії прибутку захисники мусульманства. Але всіх перемогли християнські місіонери, які переконали великого князя київського в перевагах своєї релігії і церкви. Результат роздумів Володимира відомий. Однак спірно, звідки саме прибули християнські проповідники. Найбільш поширена думка, що це були візантійські місіонери. Однак деякі дослідники припускають, що християнство прийшло до нас з Дунайської Болгарії, Моравії, навіть Риму. Є версія і про те, що введення християнства теж не обійшлося без варягів, у всякому разі сучасні дослідники бачать в давньоруському православ'ї не тільки південне, але й західноєвропейської вплив. *

* Введення християнства на Русі. М., 1987. С.21 - 34.

Не випадково тому введення християнства викликало впертий опір народу. Навіть дореволюційні автори відзначали, що хрещення Русі проходило часом вогнем і мечем, як це було, наприклад, в Новгороді. * Збройний опір місіонерам мало місце і в інших містах. Звичайно, тут позначилися не тільки класові, а й чисто релігійні мотиви: люди, століттями звиклі до віри батьків і дідів, не хотіли без видимих ​​причин від неї відступатися. Особливо це мало місце в північних районах Русі.

* Див .: Костомаров Н. Севернорусскіе народоправства за часів питомо-вічового укладу (історія Новгорода, Пскова та Вятки). Т.1, Спб., 1886. с.35-44.

На чолі православної церкви стояв митрополит, який призначався спочатку з Візантії, а потім і великими князями. В окремих російських землях церква очолювалася єпископами.

Виникнення Давньоруської держави природно супроводжувалося формуванням давньоруського феодального права. Першим джерелом його були звичаї, що перейшли в класове суспільство з первіснообщинного ладу і стали тепер звичайним правом. Але вже з Х ст. ми знаємо і князівське законодавство. Особливе значення мають статути Володимира Святославича, Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Найбільш же великим пам'ятником давньоруського права є Руська Правда, яка зберегла своє значення і в наступні періоди історії, і не тільки для російського права. Історія Руської Правди досить складна. Питання про час походження її найдавнішої частини в науці спірне. Деякі автори відносять його навіть до VII ст. Однак більшість сучасних дослідників пов'язують Найдавнішу Правду з ім'ям Ярослава Мудрого. Суперечливим є і місце видання цієї частини Руської Правди. Літопис вказує на Новгород, але багато авторів допускають, що вона була створена в центрі землі Російської - Києві.

Первісний текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій половині XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Об'єднані потім переписувачами Правда Ярослава і Правда Ярославичів склали основу так званої Короткої редакції Руської Правди. Володимир Мономах зробив ще більшу переробку цього закону. В результаті склалася Велика редакція. У наступні століття створювалися нові редакції Руської Правди, яких С.В. Юшков налічував в цілому до шести. Всі редакції дійшли до нас в складі літописів і різних юридичних збірників, зрозуміло, рукописних. Таких списків Руської Правди в даний час знайдено понад сто. Їм зазвичай присвоюються назви, пов'язані з найменуванням літописі, місцем знахідки, особою, що знайшли той чи інший список (Академічний, Троїцький, Карамзінський і ін.).

З введенням християнства на Русі стало складатися канонічне право, засноване у великій мірі на візантійському законодавстві.

Вся сукупність законів і правових звичаїв створила основу досить розвиненої системи давньоруського права. Як всяке феодальне право, воно було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав нерівноправність людей, що належать до різних соціальних груп. Так, хлоп не мав майже ніяких людських прав. Вельми обмежена була правоздатність смерда, закупа. Зате права і привілеї верхівки феодального суспільства охоронялися в посиленому порядку.

Давньоруське законодавство знало досить розвинену систему норм, що регулюють майнові відносини. У законі відображаються відносини власності. Передбачена правовий захист як нерухомого, так і рухомого майна. Феодалізм характеризується наявністю повної власності феодала на засоби виробництва і неповною власності на працівника. При цьому феодально залежний селянин також наділений певними засобами виробництва. Феодальна власність на Русі виникає на базі розпаду первіснообщинних відносин.

Зобов'язання виникали внаслідок заподіяння шкоди і з договорів. Наприклад, людина, який завдав поранення іншій людині, крім кримінального штрафу повинен був сплатити збитки потерпілого, у тому числі послуги лікаря. Правда, С.В. Юшков вважав, що в давньоруському праві про зобов'язання із заподіяння шкоди не можна говорити, бо вони зливаються зі злочинами. * Здається, однак, що це не зовсім так. І злочину, і цивільно-правові делікти існували як самостійні правові інститути. Просто іноді, як у вищевказаному прикладі, громадянська відповідальність доповнювала кримінальну.

* Див .: Юшков С.В. Указ. соч. С.422.

Для давньоруського зобов'язального права характерно звернення стягнення не тільки на майно, але і на саму особу боржника, а часом навіть на його дружину і на дітей. Так, злісного банкрута можна було продати в холопи.

Руська Правда знає певну систему договорів. Найбільш повно регламентований договір позики. Це стало наслідком повстання київських низів у 1113 р проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати становище, вжив заходів до впорядкування відсотків за боргами, кілька обмеживши апетити лихварів. Закон як об'єкта позики передбачає не тільки гроші, але і хліб, мед. Існують три види позики: звичайний (побутовий) позику, позика, що чиниться між купцями, зі спрощеними формальностями, позика з самозакладом - закупничество. Передбачаються різні види відсотків в залежності від терміну позики.

У Руській Правді згадується і договір купівлі-продажу Закон найбільше цікавлять випадки купівлі-продажу холопів, а також краденого майна

Руська Правда згадує також про договір зберігання (поклажі). Поклажа розглядалася як дружня послуга, була безоплатній і не вимагала формальностей при укладанні договору.

Феодалізму немає притаманний найману працю. Проте Руська Правда згадує про один випадок договору особистого найму: наймання в тіуни (слуги) або ключники. Якщо людина діяла на таку роботу без спеціального договору, він автоматично ставав холопом. У законі згадується також про найміть, однак деякі дослідники ототожнюють його з закупом.

Можна, очевидно, говорити про існування в Давньоруській державі договорів перевезення, а також комісії. Руська Правда в ст.54 згадує про купця, який міг пропити, програти або зіпсувати чужий товар, даний йому чи то для перевезення, то чи для продажу. Чітко видно договір комісії в наступній статті, де іноземний купець доручає російській продати на місцевому торзі свої товари.

Вже коротка редакція Руської Правди містить «Урок мостникам», де регламентується договір підряду на спорудження або ремонт моста. Дослідники вважають, що закон має на увазі не тільки мости, а й міські бруківки. Археологи знайшли, наприклад, в Новгороді численні дерев'яні мостові. Цікаво, що цей елемент міського благоустрою виник в Новгороді раніше, ніж в Парижі.

Треба думати, що на Русі існував такий древній договір, як міна, хоча в законодавстві він і не відображений. Те ж можна сказати і про майновий найм.

Порядок укладення договорів був переважно простим. Зазвичай застосовувалася усна форма із вчиненням деяких символічних дій, рукобитья, зв'язування рук і т.п. У деяких випадках потрібні свідки. Є певні відомості і про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відкрито класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників успадковувати могли і дочки, у смердів ж при відсутності синів майно вважалося відумерлою і надходило на користь князя. У науці був суперечливий питання про існування в Давній Русі спадкування за заповітом. На наш погляд, слід погодитися з тими авторами, які вирішують це питання позитивно. На це вказують законодавство, а також практика. Заповіту були, звичайно, усними.

При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, переваги мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався лише обов'язок видати сестер заміж. Спадкова маса ділилася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу - він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір'ю була роба-наложниця, то вони разом з нею отримували свободу.

У законодавстві немає вказівок на спадкування висхідних родичів (батьки після дітей), а також бокових (братів, сестер). Інші джерела дають підставу припускати, що перше виключалося, а друге допускалося.

Закон ніде не говорить про спадкування чоловіка після дружини. Дружина теж не буде наслідувати після чоловіка, але залишається керувати спільним господарством, поки воно не буде поділено між дітьми. Якщо це майно буде ділитися між спадкоємцями, то вдова отримує певну суму на прожиток. Якщо вдова вдруге виходить заміж, вона нічого не отримує з спадщини першого чоловіка.

Сімейне право розвивалося в Стародавній Русі згідно з канонічними правилами. Спочатку тут діяли звичаї, пов'язані з язичницьким культом. Існувало викрадення наречених, багатоженство. За «Повісті временних літ» тодішні чоловіки мали двох-трьох дружин. А великий князь Володимир Святославич до хрещення мав п'ять дружин і кілька сотень наложниць. З введенням християнства встановлюються нові принципи сімейного права - моногамія, утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, жорстокі покарання за позашлюбні зв'язки, які прийшли до нас з Візантії.

За візантійським правом існував досить низький шлюбний вік: 12 - 13 років для нареченої і 14 - 15 років для нареченого. У російській практиці відомі і більш ранні шлюби. Не випадково, очевидно, висувалася вимога згоди батьків на шлюб. Укладенню шлюбу передувало заручення, яким надавалося вирішальне значення. Шлюб відбувався і реєструвався в церкві. Церква взяла на себе реєстрацію та інших найважливіших актів цивільного стану - народження, смерті, що давало їй чималий дохід і панування над людськими душами. Слід зазначити, що церковний шлюб зустрічав впертий опір народу. Якщо він швидко був сприйнятий панівною верхівкою, то серед трудящих мас нові порядки доводилося вводити силою, і це зайняло не одне століття. Втім, в повній мірі візантійське сімейне право на Русі взагалі не застосовувалося.

Питання про майнові відносини між подружжям не зовсім ясний. Однак очевидно, що дружина мала певну майнову самостійність. У всякому разі закон допускав майнові суперечки між подружжям. Дружина зберігала право власності на посаг і могла передавати його у спадок.

Діти перебували в повній залежності від батьків, особливо від батька, що мав над ними майже безмежну владу.

Давньоруське законодавство велику увагу приділяє кримінального права. Йому присвячено багато статей Руської Правди, кримінально-правові норми є і в князівських статутах.

Своєрідно трактує Руська Правда загальне поняття злочину: злочинно тільки те, що заподіює безпосередній збиток конкретній людині, його особистості або майну. Звідси і термін для позначення злочину - «образа». У княжих статутах можна зустріти і більш широке розуміння злочину, що охоплює і деякі формальні склади. Це запозичене з візантійського канонічного права.

Відповідно розуміння злочину як «образи» будується в Руській Правді і система злочинів. Руська Правда знає лише два роду злочинів - проти особи і майнові. У ній немає ні державних, ні посадових, ні інших родів злочинів. Це не означало, звичайно, що виступи проти князівської

влади проходили безкарно. Просто в таких випадках застосовувалася безпосередня розправа без суду і слідства. Згадаймо, як вчинила княгиня Ольга з вбивцями свого чоловіка.

У кримінальному праві особливо яскраво проявляється класова природа феодального права, відкрито постає на захист пануючого класу і нехтує інтересами трудящих. Це чітко видно при розгляді окремих елементів складу злочину. Так, суб'єктом злочину може бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідає його пан. Однак в деяких випадках потерпілий може сам розправитися з холопом-кривдником, не звертаючись до державних органів, аж до вбивства холопа, що зробили замах на вільної людини.

Руська Правда не знає ще вікового обмеження кримінальної відповідальності, поняття неосудності. Стан сп'яніння не виключає відповідальності. У літературі висловлювалася думка, що сп'яніння по Руській Правді пом'якшувало відповідальність (вбивство на бенкеті). Насправді при вбивстві в бійці має значення не стан сп'яніння, а елемент простий сварки між рівними людьми. Більше того, Руська Правда знає випадки, коли сп'яніння викликає підвищену відповідальність. Так, якщо господар б'є закупа під п'яну руку, то втрачає цього закупа з усіма його боргами; купець, пропили довірений йому чужий товар, відповідає не тільки в цивільному, але і в кримінальному порядку, до того ж дуже строго.

Руській Правді відомо поняття співучасті. Ця проблема вирішується просто: всі співучасники злочину відповідають порівну, розподіл функцій між ними поки не відзначається.

Руська Правда розрізняє відповідальність залежно від суб'єктивної сторони злочину. У ній нема різниці між умислом і необережністю, але розрізняються два види умислу - прямий і непрямий. Це відзначається при відповідальності за вбивство: вбивство в розбої карається вищою мірою покарання - потоком і пограбуванням, вбивство ж у «сваде» (бійці) - тільки вірой. Втім, деякі дослідники вважають, що тут відповідальність залежить не від форми умислу, а від характеру самого злочину: вбивство в розбої - це нице вбивство, а вбивство в бійці все-таки якось можна виправдати з моральної точки зору. По суб'єктивний бік різниться й за банкрутство: злочинним вважається тільки умисне банкрутство. Стан афекту виключає відповідальність.

Що стосується об'єктивної сторони складу злочину, то переважна більшість злочинів скоєно шляхом дії. Лише в дуже небагатьох випадках карається й злочинна бездіяльність (приховуванні знахідки, тривале неповернення боргу).

Найбільш яскраво класова природа давньоруського права виступає при аналізі об'єкта злочинного посягання. Відповідальність різко відрізняється в залежності від соціальної приналежності потерпілого. Так, за вбивство основної маси вільних людей сплачується віра в 40 гривень. Життя представників верхівки феодалів оцінюється подвійний вірой в 80 гривень. Життя ж залежних людей оцінюється в 12 і 5 гривень, які навіть не називаються вірой.

Російська правда знає лише два пологових об'єкта злочину - особистість людини і його майно. Звідси, як уже згадувалося, тільки два роду злочинів. Однак кожен з родів включає в себе досить різноманітні види злочинів. Серед злочинів проти особистості слід назвати вбивство, тілесні ушкодження, побої, образа дією. Княжі статути знають і склад образи словом, де об'єктом злочину є переважно честь жінки.

В статутах князів Володимира Святославича і Ярослава розглядаються також статеві злочини і злочини проти сімейних відносин, що підлягають церковному суду, - самовільне розлучення, перелюбство, викрадення жінки, згвалтування та ін.

Серед майнових злочинів найбільшу увагу Руська Правда приділяє крадіжці (татьба). Найбільш тяжким видом татьби вважалося конокрадство, бо кінь був найважливішим засобом виробництва, а також і бойовим майном. Відомо і злочинне знищення чужого майна шляхом підпалу, кримінальне потоком і пограбуванням. Суворість покарання за підпал визначається, очевидно, трьома обставинами. Підпал - найбільш легкодоступний, а тому і найбільш небезпечний спосіб знищення чужого майна. Він нерідко застосовувався як засіб класової боротьби, коли поневолювали селяни хотіли помститися своєму панові. Нарешті, підпал мав підвищену соціальну небезпеку, оскільки в дерев'яній Русі від одного будинку чи сараю могло згоріти ціле село або навіть місто. У зимових умовах це могло привести і до загибелі маси людей, що залишилися без даху над головою і предметів першої необхідності.

У княжих статутах передбачалися і злочини проти церкви, а також проти сімейних відносин. Церква, насаджуючи нову форму шлюбу, посилено боролася проти залишків язичницьких порядків.

Система покарань Руської Правди ще досить проста, а самі покарання порівняно м'які.

Вищою мірою покарання, як уже зазначалося, був потік і розграбування. Сутність цього заходу не зовсім ясна. У всякому разі, в різний час і в різних місцях потік і розграбування розумівся по-різному. Іноді це означало вбивство засудженого і пряме розтягування його майна, іноді - вигнання і конфіскацію майна, іноді - продаж у холопи.

Наступною за тяжкості мірою покарання була віра, призначається тільки за вбивство. Якщо за злочинця розплачувалася його шнур, то це називалося дикої вірой.

До другої половини XI ст. в якості покарання за вбивство застосовувалася кровна помста, скасована в Руській Правді синами Ярослава Мудрого.

За основну масу злочинів покаранням була так звана продаж - кримінальний штраф. Її розміри були різні в залежності від злочину.

Вири та продажу, що йшли на користь князя, супроводжувалися відшкодуванням шкоди потерпілому або його сім'ї. Вирі супроводжувало головничество, розмір якого нам невідомий, продажу - урок.

За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались специфічні церковні покарання - епітимію. Так, візантійський закон передбачав, наприклад, за блуд з сестрою 15 років «поститися і плаката»; легкої епітимію вважалися 500 поклонів на день. Епітимію часто поєднувалася з державною карою. На думку С.В. Юшкова, церква застосовувала крім епітимію членовредітельние покарання і тюремне ув'язнення.

Давньоруська право ще не знало досить чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча, звичайно, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки у кримінальних справах. У всякому разі і у кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, при якому сторони рівноправні і самі є двигуном всіх процесуальних дій. Навіть обидві сторони в процесі називалися позивачами.

Руська Правда знає дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи-гоніння сліду і склепіння.

Гоніння сліду - це відшукування злочинця за його слідами. Закон передбачає спеціальні форми і порядок проведення цієї процесуальної дії. Якщо слід привів до будинку конкретної людини, вважається, що він і є злочинець (ст.77 Троїцького списку). Якщо слід привів просто в село, відповідальність несе вервь (громада). Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припиняється.

Інститут гоніння сліду надовго зберігся в звичайній практиці. У деяких місцях, в Західних районах України і Білорусії, він застосовувався аж до XVIII ст., Зазвичай у справах про викрадення худоби. *

* Инкин В.Ф. «Гоніння сліду» в Галицькій общинної практиці XV - XVIII ст. В кн .: Найдавніші держави на території СССР.М., 1985. С.131 - 140.

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому нічого не залишається, як звернутися до закличу, тобто до оголошення на торговій площі про зникнення, в надії, що хтось впізнає вкрадене або втрачене майно у іншої особи. Людина, яка має виявиться втрачене майно, може, однак, заявити, що він придбав його правомірним способом, наприклад купив. Тоді починається процес зводу. Власник майна має довести сумлінність його придбання, тобто вказати обличчя, у якого він придбав річ. При цьому потрібні свідчення двох свідків або Митника - збирача торгових мит.

Закон передбачає певну систему доказів. Серед них важливе місце займають показання свідків. Давньоруська право розрізняло дві категорії свідків - видоков і послухів. Видоки - це свідки, в сучасному розумінні слова - очевидці факту. Послухи - більш складна категорія. Це особи, які чули про все це від кого-небудь, що мають відомості з других рук. Іноді під послуху розуміли і свідків доброї слави сторін. Вони повинні були показати, що відповідач або позивач - люди, які заслуговують на довіру. Не знаючи навіть нічого про спірний факт, вони просто як би давали характеристику тій чи іншій стороні в процесі. Втім, вже Руська Правда не завжди витримує чітке розходження між послухами і Відок. Характерно, що і в застосуванні показань свідків з'являється елемент формалізму. Так, за деякими цивільних і кримінальних справах було потрібно певне число свідків (наприклад, два свідка укладення договору купівлі-продажу, два видока при образі дією і т.д.).

У Давньоруській державі з'являється і ціла система формальних доказів - ордалії. Серед них слід назвати судовий поєдинок - «поле». Переможець у поєдинку вигравав справу, оскільки вважалося, що бог допомагає правому. У Руській Правді та інших законах Київської держави про поле не згадується, що дало підставу деяким дослідникам сумніватися в його існуванні. Однак інші джерела, в тому числі іноземні, говорять про практичне застосування поля.

Іншим видом суду Божого були випробування залізом і водою. Випробування залізом застосовувалося тоді, коли не вистачало інших доказів, причому в більш серйозних випадках, ніж випробування водою. Руська Правда, що присвячує цим ордалиям три статті, не розкриває техніки їх проведення. Пізніші джерела повідомляють, що випробування водою проводилося шляхом опускання пов'язаного людини в воду, причому якщо він тонув, то вважався виграв справу.

Особливим видом докази була присяга - «рота». Вона застосовувалася, коли не було інших доказів, але, зрозуміло, по невеликих справах. Ротою можна було підтвердити наявність якого-небудь події або, навпаки, його відсутність.

У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців і синців було достатньо для доказу побиття.

Дослідники вважають, що в церковному суді застосовувався і інквізиційний (розшукової) процес з усіма його атрибутами, в тому числі і з тортурами.

У Руській Правді видно певні форми забезпечення виконання судового рішення, наприклад, стягнення вири з вбивці. Спеціальне посадова особа - вирник приїжджав в будинок засудженого з численним почтом і терпляче чекав сплати віри, отримуючи щодня рясне натуральне утримання. В силу цього злочинцеві вигідніше було якомога швидше розправитися зі своїм боргом і позбутися від неприємних гостей.

* * *

Давньоруська Київська держава стало важливою віхою в історії народів нашої країни і його сусідів в Європі і Азії.Давня Русь стала найбільшим для свого часу європейською державою. Її площа становила понад 1 млн км2, а населення - 4,5 млн. Чоловік. Природно, що вона вплинула на долі світового історичного процесу.

Давньоруська держава, створена давньоруською народністю, стало колискою трьох найбільших слов'янських народів - великоросів, українців і білорусів.

Київська Русь з самого початку була поліетнічною державою. Народи, в неї ввійшли, продовжували потім свій розвиток у складі інших слов'янських держав, які стали наступниками Стародавньої Русі. Одні з них асимілювалися, добровільно втратили свою етнічну самостійність, інші ж збереглися до наших днів.

У Давньоруській державі склалася форма ранньофеодальної монархії, яка збереглася потім і у її наступників протягом кількох століть.

Величезне значення мало давньоруське право, пам'ятники якого, особливо Руська Правда, дожили і до Московської держави. Мали вони значення і для права сусідніх народів.

Неминучі історичні процеси розвитку феодалізму тягнуть за собою відмирання Давньоруської держави. Розвиток феодальних відносин, що породило Давню Русь, призводить врешті-решт до її розпаду, неминучого процесу встановлення феодальної роздробленості в XII в.

Причини виникнення феодальної роздробленості були предметом суперечок як серед дореволюційних, так і серед радянських вчених. Дворянські і буржуазні автори були схильні бачити головну причину дроблення Русі в зміні порядку спадкування князівств. Дійсно, спадкове дроблення феодальних володінь мало певне значення. Однак головна причина була глибше. Вона витікала з природного процесу розвитку феодальних відносин. До XII в. місцеві князі та їх бояри відчули себе настільки сильними, що могли обходитися без допомоги великого князя київського в боротьбі з сусідами, і особливо в придушенні опору експлуатованих селян, яке вже в XI ст. виливається часом у великі повстання. Разом з тим простори країни настільки розширилися, що великий князь і при бажанні не завжди міг допомогти своїм околичних васалам. Важко їх було і приструнити, якщо вони не хотіли коритися Києву. Зрозуміло, об'єктивна можливість відокремлення створювалася натуральним характером ранньофеодальної виробництва, можливістю забезпечити себе всім необхідним навіть в рамках маленького князівства.

Процес виділення питомих князівств почався ще в період розквіту Давньоруської держави. При синах Володимира Мономаха дроблення розгорнулося з особливою силою, в результаті чого вже скоро щодо єдина Давня Русь розпалася на півтора десятка самостійних князівств, кордони яких в основному збігалися з межами древніх племінних союзів. Надалі це дроблення йшло все далі і далі.

Володимиро-Суздальське князівство розцінюється як класичний зразок російського князівства періоду феодальної роздробленості. До цього є ряд підстав. По-перше, воно займало величезну територію північно-східних земель - від Північної Двіни до Оки і від витоків Волги до впадання Оки у Волгу. Володимиро-Суздальської Русі стала згодом центром, навколо якого гуртувалися руські землі, складалося Російська централізована держава. * На території Володимиро-Суздальського князівства утворилася Москва, що стала згодом столицею великої держави.

* Див .: Лімонов Ю.А. Володимиро-Суздальської Русі: нариси соціально-політичної історії. Л., 1987. С. 3.

По-друге, саме у Володимиро-Суздальське князівство перейшов з Києва великокняжий титул. Всі володимиро-суздальські князі, нащадки Мономаха - від Юрія Долгорукого (1125 - 1157) аж до Данила Московського (1276 - 1303) - носили великокняжий титул. Це ставило Володимиро-Суздальське князівство в центральне положення в порівнянні з іншими російськими князівствами періоду феодальної роздробленості.

По-третє, у Володимир була перенесена митрополича кафедра. Після розорення Батиєм Києва в 1240 р на зміну митрополиту - греку Йосипу константинопольський патріарх поставив в 1246 році як глави російської православної церкви росіянина за походженням митрополита Кирила. У своїх роз'їздах по єпархіях Кирило явно віддавав перевагу Північно-Східної Русі. А вже наступний за ним митрополит Максим в 1299, «не стерпівши насилля татарського», покинув митрополію в Києві. У 1300 році він вже остаточно «сів у Володимирі і з усім кліром своїм». Максим першим з митрополитів привласнив собі титул митрополита «всієї Русі».

Ростов Великий і Суздаль - два найдавніших російських міста, перший з яких згадується в літописі під 862 р, другий - під 1024 р Ці важливі північно-східні руські центри з давніх-давен давалися великими київськими князями в уділи своїм синам. Володимир Мономах заснував в 1108 р.р. Володимир на Клязьмі і дав його на спадок сімнадцятирічному синові Андрію. Місто увійшло до складу Ростово-Суздальського князівства, великокняжий престол якого займав старший брат Андрія - Юрій Долгорукий. Після смерті Юрія Долгорукого його син Андрій Боголюбський (1157 - 1174) переніс столицю з Ростова у Володимир. З тих пір і бере свій початок Володимиро-Суздальське князівство.

Слід сказати, що Володимиро-Суздальське князівство недовгий час зберігало єдність і цілісність. Незабаром після свого піднесення за великого князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176 - 1212) воно стало дробитися на дрібні князівства. На початку ХШ в. від нього відокремилося Ростовське князівство, в 70-х роках того ж століття при молодшого сина Олександра Ярославовича Невського (1252 - тисячу двісті шістьдесят три) - Данила - самостійним стало Московське князівство.

Суспільний устрій. Економічний стан Володимиро-Суздальського князівства досягло свого розквіту в другій половині XII - початку XIII ст. при великих князів Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо. Могутність Володимиро-Суздальської Русі символізували два чудових храму, споруджених у Володимирі в другій половині XII ст., - Успенський і Дмитрієвський собори, а також церква Покрова на Нерлі, побудована на східних підступах до Володимира. Воздвиження подібних архітектурних споруд було можливо лише при наявності добре налагодженого господарства.

Російські люди, які переселилися з півдня, розміщувалися на землі, яку здавна заселяли фінські племена. Однак вони не витісняли стародавнє населення краю, в основному мирно уживалися з ним. Справа полегшувалося тим, що у фінських племен не було своїх міст, а слов'яни будували міста-фортеці. Всього в XII - початку XIII ст. було зведено близько ста міст, які стали центрами вищої культури.

Структура класу феодалів у Володимиро-Суздальське князівство мало відрізнялася від київської. Однак тут з'являється нова категорія дрібних феодалів - так звані діти боярські. У XII в. з'являється і новий термін - «дворяни».

До панівного класу ставилося також і духовенство. Духовенство у всіх російських землях було організовано за правилами Номоканона і за церковними статутами перших християнських князів - Володимира Святого і Ярослава Мудрого. Зруйнувавши російські міста і перетворивши Русь в підлегле держава, монголо-татари зберегли проте організацію православної церкви. Так легше було керувати підкореним народом. Привілеї церкви оформлялися ярликами, що видаються ханами. Найдавніший з дійшли до нас - ярлик хана Менгу-Темира (1266 - 1267). Згідно ханським ярликами гарантувалися недоторканність віри, богослужіння і канонів російської церкви, підсудність духовенства та інших церковних осіб церковним судам, за винятком справ про розбій і вбивство, звільнення від податків, повинностей і мит.

Політична система. Володимиро-Суздальське князівство була ранньофеодальна монархію з сильною великокнязівської владою. Уже перший ростово-суздальський князь - Юрій Долгорукий - характеризується як сильний монарх, який зумів підкорити в 1154 г. Киев, де він посадив свого сина Андрія, який втік, правда, звідти через рік. У 1169 р Андрій Боголюбський знову завоював Київ, але не залишився на київському престолі, а повернувся у Володимир. Він зумів підпорядкувати ростовських бояр, за що отримав в російських літописах характеристику «самовластца» Володимиро-Суздальській землі. Після смерті Всеволода Велике Гніздо Володимиро-Суздальське князівство стало дробитися на ряд дрібніших, проте володимирський стіл протягом XIII-XIV ст. все ж традиційно розцінювався як великокнязівський, найперший престол навіть в пору монголо-татарського ярма. Монголо-татари залишили недоторканими внутрішнє державний устрій і право російського народу, в тому числі і родової порядок спадкоємства великокнязівської влади.

Великий князь володимирський спирався у своїй діяльності на дружину, за допомогою якої створювалося військову могутність князівства. З дружини, як і в київські часи, формувався Рада при князеві. У нього входили і представники духовенства, а після перенесення митрополичої кафедри у Володимир - сам митрополит. Рада зосереджував кермо влади всім Володимиро-Суздальським князівством, в нього входили намісники-дружинники, які управляли містами.

Великокняжеским палацом керував дворецький або дворский, який був другим за значенням особою в державному апараті. Іпатіївський літопис згадує в 1175 року про тіуна, Мечников і дитячих, які також належали до числа княжих чиновників. Очевидно, що Володимиро-Суздальське князівство успадкувало від Київської Русі палацово-вотчину систему управління.

Місцеве управління було зосереджено в руках намісників, посаджених в містах, іволостелей - в сільській місцевості. Органи управління вершили і суд в підвідомчих землях. Як згадує про це Іпатіївський літопис, посадники «многу тяготу людям сим створиша продажами і вірами».

До перенесення митрополичої кафедри у Володимир у Володимиро-Суздальське князівство було кілька єпархій, очолюваних архієпископами або єпископами. Кандидати в єпископи обиралися на соборах вищого духовенства за участю великого князя і присвячувалися в сан митрополитами. Єпархії ділилися на округи на чолі з церковними десятниками. Нижчу одиницю церковної організації становили парафії на чолі зі священиками. До «чорного» духовенства належали монахи і монахині на чолі з настоятелями монастирів. Монастирі часто грунтувалися князями, літописці з любов'ю відгукувалися про таких князів, як Юрій Долгорукий, Всеволод Велике Гніздо і ін. Монастирі в Північно-Східній Русі з'явилися вже в XI в, як, наприклад, Аврааміевскій монастир в Ростові Великому, і до цього дня вражають нас своєю величчю і красою.

Право. На жаль, до нас не дійшли джерела права Володимиро-Суздальського князівства, але немає сумніву, що в ньому діяли загальнонаціональні законодавчі склепіння Київської Русі. Правова система складалася з джерел світського права та церковно-правових джерел. Світське право було представлено Руською Правдою, яка дійшла до нас у великій кількості списків, складених у Володимиро-Суздальське князівство в XIII - XIV ст., Що свідчить про її значне поширення в Північно-східній Русі. Церковне право представляли общерусские статути перших християнських князів - Статут кн. Володимира про десятинах, церковних судах і людях церковних, а також Статут кн. Ярослава про церковні суди. Ці джерела права дійшли також у великій кількості списків, складених у Володимиро-Суздальське князівство.

Ймовірно, великі князі володимирські конкретизували загальні положення цих статутів стосовно конкретних єпархіях, але немає сумніву, що загальні положення цих законодавчих склепінь були непорушними. Особливе значення вони набули після перенесення митрополичої кафедри у Володимир.

Російські північно-західні землі приваблюють до себе інтерес дослідників і літераторів, з одного боку, своєю самобутністю, а з іншого - багатством матеріалу для дослідження. Час пощадив ці землі більше, ніж інші російські культурні центри: монголо-татарська навала, що знищило багато міст Русі, не торкнулося безпосередньо Новгородської землі, не торкнулися її і спустошливі міжусобні війни руських князів. Таким чином, саме завдяки цим обставинам до нашого часу дійшли багато писемні пам'ятки періоду феодальної роздробленості і більш ранні. Велика радянська республіка середньовіччя цікава своєю унікальністю. Європейському феодалізму був відомий республіканська форма правління, але випадок, коли республіка площею дорівнювала б території цілої Франції, виняткова. Своєрідно і право Новгорода і Пскова. Незважаючи на тісні торговельні зв'язки цих міст з західноєвропейськими компаніями, законодавство мало що запозичило з правових систем Заходу. Пізніше право Московської держави теж не сприйняло всіх досягнень правової думки північно-західних республік. Зі сказаного не випливає, що між Новгородом і іншою Руссю лежить прірва і немає точок дотику. Навпаки, Новгородська земля є невід'ємною частиною Російської держави, з яким вона пов'язана загальним корінням. Саме ці зв'язки і зумовили надалі приєднання земель північно-західних республік до Москви.

Основні етапи розвитку Новгорода і Пскова. Причини, що викликали своєрідність розвитку російських північно-західних земель, були закладені ще в процесі формування державності у приильменских слов'ян. На відміну від Наддніпрянщини, де влада в державі захопили представники військової знаті, нащадки племінних вождів і їх дружинників, в Приильменье, як показують дослідження, не було умов для піднесення військової знаті. Панівне становище в державі зайняла стара племінна знати.

Новгород - один з найдавніших центрів Русі. Новгородські землі були великі, але не дуже зручні для землеробства. Тому поряд з сільським господарством розвивалися рибальство, солеваріння, полювання. Після утворення Давньоруської держави з центром у Києві новгородські землі керувалися зазвичай князем, що надсилається з Києва. Однак приблизно з початку XII в. управління новгородської землею набуває своєрідність. Подальше зміцнення феодального землеволодіння місцевої знаті, практична відсутність княжих земель, наявність у церкви великих феодальних вотчин, а також перетворення Новгорода в центр торгівлі з Західною Європою робили Новгородську землю сильної, економічно незалежною від Києва. Зосередження величезних багатств в руках місцевої знаті зміцнювало її в боротьбі за політичну незалежність Новгорода.

Новгород давно прагнув позбутися влади Києва. Відомо, що ще княжив у Новгороді на початку XI ст. Ярослав Мудрий намагався припинити виплати данини Києву. Новгород домагається права обирати собі посадника (до цього посадник призначався князем) і архієпископа (раніше новгородський архієпископ призначався київським митрополитом). У XII в. Новгород стає республікою. Точна датування цієї події в науці спірна, проте очевидно, що її можна віднести на середину століття. * Більш 300 років проіснувала республіка. Внутрішні протиріччя, загострення класової боротьби привели до її ослаблення. Новгород був приєднаний до Московської держави, не дивлячись на опір боярства, що тяжів в більшості своїй до Литви. У 1478 Новгородська республіка перестала існувати. Новгород остаточно увійшов до складу Московської держави.

* Російське законодавство X-XX веков.М., 1984. Т.1. С.228,231.

Псковська феодальна республіка отримала самостійність в XIV в. До цього землі Пскова входили до складу Новгородської республіки, а Псков вважався передмістям Новгорода, тобто залежним від нього містом. І хоча з XIII в. Псков мав окремий князівський стіл, на який цілком самостійно запрошували князів, Новгород відмовлявся визнати самостійність Псковської республіки. Він був винужден.е. то зробити в обмін на військову допомогу Пскова проти шведів. Псковська феодальна республіка, хоча і відбрунькувалися від Новгородської, була точної її копією. Особливості розташування та географічні умови мали істотний вплив на соціальний і політичний лад Псковської республіки. Близькість агресивних сусідів обумовила сильнішу владу князя, а убогість земельних угідь - відсутність великого боярського землеволодіння, що в свою чергу визначило меншу роль боярства в політичному житті Пскова. Падіння самостійності Пскова пов'язано зі збиранням російських земель навколо Москви. У 1510 р землі Пскова було приєднано до Московської держави.

Суспільний устрій. У Новгороді, як і в інших районах Русі, існували світські і духовні феодали. До духовним насамперед належали монастирі і вищі духовні ієрархи: архієпископ, єпископ, настоятелі монастирів. Монастирське землеволодіння зростало досить швидко, багато світських феодали передавали по заповітам свої землі на помин душі, часто монастирі купували землю, були і випадки захоплення ними земель як общинних, так і незайнятих. У той же час монастирі рідко відчужували свої володіння, як виняток можуть розглядатися операції з продажу монастирями землі. Виключалося і дроблення церковних земель, властиве світському землеволодіння. Великі землі давали Новгородської єпархії значні доходи, які пускалися духовенством в торговий оборот. Церква в Новгороді і в Пскові оголосила себе покровителькою торгівлі. Вона була берегинею еталонів мір і ваг, скріплювала міжнародні торговельні договори. Все це робило церква і вище духовенство впливовою силою в обох феодальних республіках.

До світським феодалів належали бояри, житьи люди (тобто заможні), до них можна віднести також своеземцев (земцев в Пскові). Особливістю Новгорода і Пскова було відсутність княжого домену та наявність землеволодіння міської громади.

Найбільш впливову групу феодалів становили бояри - нащадки родоплемінної знаті. В основі їх політичної могутності лежало багатство. Спочатку бояри користувалися доходами від громадських земель Новгорода, що виступав як колективний феодал. Однак до XIV в. склалося вже і індивідуальне землеволодіння боярства. * Крім того, новгородські бояри широко займалися торгівлею і лихварством. Вони ревно охороняли свої виключні права займати вищі виборні посади в республіці (посадника, кончанского старости). Мали часом і великі статки Житьим людям шлях до цих посадам закрит.д.аже посаду тисяцького, який представляв інтереси насамперед житьих і «чорних» людей, в XIV в. стали займати бояри. Оскільки в Пскові велике землеволодіння поширене не було, економічне панування бояр Герасимчука таким сильним, як в Новгороді. В силу цього роль князя і віча в Пскові була вище, ніж в Новгороді.

* Див .: Янін В.Л. Соціально-політична структура Новгорода у світлі археологічних досліджень. Новгородський історичний збірник. I / II. Л., 1982.

Житьи люди згадуються в Новгородської судно грамоті (НСГ) поряд з боярами (ст.6,10). Вони теж мали землі, населені селянами, залишаючись при цьому так само, як і бояри, городянами. Брали участь житьи люди і в торгівлі. Однак головним, що визначало їх статус, було саме землеволодіння. Як справедливо підмітив ще В.О. Ключевський, житьих людей не випадково після падіння Новгорода верстали в служиві люди з помісним окладом, а не записували в міські посади, як купців. Однак житьи люди, хоча і були феодалами, мали обмежені права в порівнянні з боярством. Вони не могли обиратися на вищі державні посади; до XIV в. з числа житьих людей обирали тисяцького, але потім ця посада була узурпована боярством.

Відома і така категорія землевласників, як своеземци або земці. Дослідження показали, що основна маса новгородських своеземцев (673 з 780) володіла дрібними і дрібними вотчинами, співмірні з селянськими наділами. Близько 25% обробляли ділянки своєю працею без допомоги половников і холопів. Близько 1/3 залишали свої володіння в користуванні селян і не жили в вотчинах. Здебільшого своеземци жили в городе.В.О. Ключевський вважав, що земці - селяни-власники. Сучасні дослідники відносять їх, однак, до дрібних феодалів.

* У сільську громаду вони не входили, а користувалися привілеями члена міської громади. Суперечливим є походження своеземцев. Існує думка, що своеземци - це измельчавшие бояри. В.Л. Янін вважає, що своеземци - измельчавшие житьи люди.

** Вважають за можливе і третій шлях виникнення своеземцев: розпад колективної власності городян або скупка земель у разоряющихся смердів-общинників. Документи і перш за все новгородські Писцовойкниги, свідчать, що однією з найбільш древніх форм землеволодіння було колективне землеволодіння городян. Так, у колективній власності більш ніж 115 жителів м Ями знаходилося село в 52 селянських дворів з ріллею і іншими угіддями. Розпад такої колективної власності був одним із джерел появи дрібних вотчин.

* Див .: Алексєєв Ю.Г. Псковська судна грамота і її время.Л., 1980.

** Див .: Янін В.Л. Новгородська феодальна вотчіна.М., 1981.С. 200.

Характерною особливістю землеволодіння в феодальних республіках, на це вказував ще С.В. Юшков, було те, що його землевладельческой групою були городяни. Члени міської громади мали виняткове право на придбання вотчин з земель, що тяжіють до міста. Віче визначало режим цих земель. Заборонялася передача їх іногороднім, в тому числі навіть князю. У разі особливих заслуг перед містом віче могло просимо землю. Тим самим виявлялася цікава особливість феодальних вотчин вічового міста: це землеволодіння, вільний від відносин сюзеренітету-васалітету; вотчинник зберігає зв'язку лише зі своєю міською громадою.

Таким чином, в Новгороді важко відокремити феодалів і міське населення, вотчинниківі купців. Але так чи інакше купці в Новгороді і Пскові грали величезну роль. Основним заняттям їх була внутрішня і зовнішня торгівля, проте, як і кожен городянин, вони могли бути землевласниками. Статті 17 і 18 НСГ згадують купця поряд з боярином і Житьим при вирішенні спорів про землю.

Купецтво в корпорації, товариства. Центрами корпорацій зазвичай виступали церкви. У «рукописання князя Всеволода» XIII в. * До нас дійшов статут такої корпорації, об'єднаної навколо новгородської церкви Іоанна Предтечі, побудованої на купецькі гроші. Іванська корпорація об'єднувала дуже заможних купців: вступний внесок дорівнював 50 гривням срібла (близько 10 кг срібла). У статуті визначався порядок управління Іванськой організацією. Оскільки купці об'єднувалися навколо церкви, то, як і повинно бути парафіянам, обирали старост (причому відразу трьох): один від житьих і «чорних» людей (згодом тисяцький) і два від купців. Старости розбирали як внутрішньоцерковні проблеми, так і суперечки Іванський купців з іноземними та новгородськими купцями. Іванська організація в рішенні своїх справ була цілком самостійна, і посадник не брав участі в розгляді таких суперечок.

* Російське законодавство Х - XX століть. Т.1. С.262.

Иванское купецтво не було єдиною купецької організацією міста. Документи дозволяють говорити про корпорації купців, що вели заморську торгівлю, купців, що торгували худобою.

У Новгороді існували і так звані чорні, малодшие люди, до яких належали майстри, учні, ремісники і наймити. Як члени міської громади, вони користувалися деякими привілеями, зокрема, при покупці земель, що тягли до міста, брали участь у місцевому самоврядуванні, володіли податковим імунітетом.

Залежне населення республік включало в себе перш за все селян, половников, холопів.Велика частина селян перебувала в залежності від феодальної держави. У документах вони іменуються смердами. Смерд мав виконувати повинності на користь держави, платити податки. З договору, укладеного Псковом з Литвою, видно, що побіжного смерда необхідно повертати «в свій цвинтар». Таким чином, ясно, що смерди, по суті, прикріплялися до землі. Селяни, залежні від окремих феодалів, як правило, смердами іменувалися. У деяких документах монастирські селяни називалися сиротами. Поступово збільшується кількість селян, залежних від феодалів. Зростання вотчинного землеволодіння відбувався різними шляхами. Найбільш поширеними були самовільне захоплення селянських земель, а також покупка феодалом земельної ділянки общинника, що вийшов з селянської громади, яка перебувала в процесі розкладання.

Велике місце в Псковській судно грамоті приділено половникам, тобто людям, які працюють з половини врожаю. У Пскові ополоники ділилися на ізорніков - орачів, городників та кочетніков, тобто рибалок. Їх об'єднувало те, що вони жили не на своїй землі, а в «селі» государя. Закон встановлював загальні норми, що визначають догляд изорника від свого пана: один раз на рік, пізньої осені, і за умови виплати всіх боргів.

Одночасно і государ не міг вигнати изорника в інший час. Поземельна залежність изорника від государя не робила його особою недієздатним. У науці є думка, що ступінь залежності изорника від пана визначається тим, до якої групи феодалів належить господар землі, на якій працює ізорнік. У великого землевласника селянинові жилося гірше, він був пов'язаний міцними письмовими зобов'язаннями.

Відомо, що в Новгороді і Пскові були і холопи. Історичні документи наказують повертати втікачів холопів їх господарям. НСГ говорить про відповідальність пана за свого холопа у разі вчинення останнім злочину, переслідуваного в порядку приватного звинувачення. У цьому випадку господар холопа сплачував штраф навіть тоді, коли злочин було скоєно до надходження в холопство. Холопи в Новгородській республіці використовувалися для обробки земель в феодальних вотчинах.

Державний лад. В знак незалежності від князівської влади, у зв'язку з встановленням республіканського ладу, Новгород став називатися Пане Великий Новгород. З досягненням незалежності Псков також став називатися Пане Псков. Вищим органом влади в обох республіках вважалося віче головних міст, тобто збори жителів міських громад. Участь селян в віче не передбачалося. Чи не мали вирішального голосу і жителі інших міст, хоча випадки їх присутності на вічових зборах Новгорода і Пскова зафіксовані в документах.

Про склад віча, його ролі у вирішенні державних питань у науковій літературі немає єдиної думки. Традиційною є точка зору, що в ньому могло брати участь весь вільний чоловіче населення міста, яке сходилося по дзвону вічового дзвони. У Новгороді віче проходило на Ярославовому дворище на Торговій стороні міста або на Софійській площі. У Пскові віче збиралося на площі перед Троїцьким собором. Пам'ятники донесли звістки про численні сутички між новгородцями, що відбувалися на віче. Іноді розбіжності були настільки великі, що збиралися два віча: одне на Софійській, інше на Торговій стороні, а потім вони йшли назустріч один одному, щоб врукопашну на Великому мосту через Волхов з'ясувати, хто ж правий. Лише втручанням духівництва вдавалося іноді запобігти кровопролиттю. Всім цим відомостям, а також численним згадуванням документів про присутність на віче не тільки «кращих», а й «чорних» людей суперечать дані, отримані В.Л. Яніним в результаті археологічних розкопок на місці Ярославового дворища. Встановивши, що вечевая площа могла вмістити за своїми розмірами не більше 500 чоловік, він припустив, що на віче були присутні приблизно по 100 представників від кожного кінця Новгорода, і вже в XIV ст. боярство узурпувала представництво «чорних» людей. Очевидно, що на початковій стадії існування Новгородської республіки віче, представляючи всі верстви міської громади і захищаючи їх інтереси, проводив політику, спрямовану на обмеження князівської влади. Поступово ж влада боярства посилюється, віче стає менш представницьким, і до XV в. воно вже перетворюється до орган, через який боярська олігархія проводить свої рішення.

Деякі особливості мало псковське віче. Відсутність великого боярського землеволодіння в республіці робило боярство настільки сильним, щоб зосередити в своїх руках всю політичну владу. Військова небезпека, постійно загрожувала Пскова, посилювала роль князя, що в свою чергу також послаблювало політичну роль боярства. Тому віче в Пскові в значно більшому ступені, ніж в Новгороді, враховувало інтереси міської громади.

Функції віча як вищого органу влади в республіках були вельми різноманітні. Воно вирішувало питання війни і миру, обирало вищих посадових осіб, включаючи і архієпископа. Вибори проходили шляхом жеребкування. Збереглися відомості про вибори архієпископа. Імена трьох кандидатів записувалися на окремі жеребьи і клалися на вівтар Софійського собору. Два лошат повинен був зняти хлопчик або сліпий. Кандидат, записаний на останньому жеребьи, вважався обраним. На віче вирішувалися питання покликання князів, воно ж «вказувало їм шлях». Є відомості і про те, що на віче відбувався суд. На ньому схвалюєте чи ні основні всередині - і зовнішньополітичні заходи, приймалися закони.

Віче не було органом, скликає регулярно. Зазвичай воно збиралося з ініціативи вищих посадових осіб, вони ж готували порядок денний, проекти рішень. Від них багато в чому залежало, що «засудить» віче. Колегія, подготовлявшая віче і здійснювала керівництво поточними справами, називалося Оспода, або Радою панів в Новгороді і Господой в Пскові. У Оспода, або Рада панів, входили вищі виборні посадові особи Новгорода: посадник, тисяцький, канчанскіе старости, соцкие. Як переконливо довів В.Л. Янін, посади ці, хоча і виборні, займали зазвичай бояри. Крім посадника і тисяцького, обраних на даний момент, до Ради панів входили і старі посадники, вже переобрані. У XV в. новгородський Рада панів налічував більше 50 чоловік. Він засідав в палатах архієпископа і під його головуванням. У Пскові в Рада бояр входили князь, посадники, соцкие.

Рада панів вирішував найважливіші питання поточної політики, становив законопроекти. Псковська Господа в більш вузькому складі була ще і судовим органом. Рішення, які готувала Рада панів для віча, як правило, приймалися. Рада, будучи складеним з представників боярської знаті, проводив політику, вигідну боярства. За словами В.О. Ключевського, «це була прихована, але дуже діяльна пружина новгородського управління».

Велику роль в управлінні грали посадові особи, обрані на віче. Вищою посадовою особою в обох республіках були посадники. Другою особою в Новгороді був тисяцький. У Пскові обирали замість тисяцького ще одного посадника. Посада тисяцького, що залишилася від стародавньої чисельної системи управління, передбачала наявність в місті 10 сотень. У Пскові ж 10 сотень не набирає. Чітко розмежувати обов'язки посадника і тисяцького важко: посадник виконував багато з того, що входило в обов'язки тисяцького. Деяку ясність може внести те, що в німецьких текстах посадника іменували бургграфом, тобто начальником міста, а тисяцького - герцогом, підкреслюючи тим самим його приналежність до військової адміністрації.

Посадник обирався з знатних боярських прізвищ. Поки він займав свою посаду, він називався статечним (тобто сиділи на «ступеня», трибуні під час віча), коли обирали нового посадника, колишнього іменували старим. Посадник зазвичай служив «поки люб», зміна посадників викликалася, як правило, чварами між боярськими пологами. Будучи, по суті справи, главою республіки, посадник головував на віче, вів переговори, а також брав участь в суді, контролював князя, у воєнний час очолював полки.

Тисяцький відав насамперед питаннями військового ополчення. Ця посада зустрічається в літописі вперше під 1191 р «рукописання князя Всеволода» тисяцький також згаданий як виборний від житьих і «чорних» людей староста церкви Іоанна Предтечі. Діяльність тисяцького була пов'язана і з торгівлею. Він очолював торговий суд, незалежний від посадника. Поступово і цю посаду прибрали до рук бояри. На користь посадника і тисяцького йшов поземельний податок - поралье.

Своєрідним посадовою особою в Новгороді був архієпископ. Новгородці домоглися, щоб він не призначався митрополитом, а обирався на віче. Точніше, віче обирало трьох кандидатів, жереб же вирішував, хто саме з них буде владикою. Митрополит лише стверджував волю новгородців. Владика здійснював не тільки управління новгородської єпархією. Він виконував і світські обов'язки: зберігав скарбницю і архів, очолював дипломатичні переговори.

Особливе місце в феодальних республіках обіймав князь. Його запрошували за договором, в якому встановлено умови служби. Князь стояв на чолі управління і суду, але діяв під контролем і разом з посадником. Він повинен був організувати оборону землі. У Новгороді князь не міг відставляти від посади виборних. Відомий випадок, коли смоленський князь Святослав Мстиславич, який князював у Новгороді, зажадав зміни «без провини» новгородського посадника Твердислава. Віче відразу нагадало князю, що він «хрест цілував без вини чоловіка посади не позбавляти». Не міг князь без згоди посадника самостійно призначати на невиборні посади. У договорах детально передбачалися розміри і джерела винагороди князів, зокрема дари від волостей, судні і проїзні мита. Спеціально обмовлялося заборону князю, його дружині і боярам купувати села в Новгородській землі і приймати людей в закладнікі. Заборонено було князю і вести закордонну торгівлю без посередництва новгородських купців. Одночасно він повинен був створювати новгородським купцям режим найбільшого сприяння в своєму князівстві. Дещо іншим було становище князя в Пскові. Там він міг призначати своїх намісників в передмістя Пскова.

Новгородська феодальна республіка була величезною за масштабами середньовічної Європи країною, вона досягала Білого моря, простягалася за Уральські гори. Сам Новгород був великим, густонаселеним містом, що виникли в результаті зрощення декількох поселень. Він ділився на п'ять-решт. В.Л. Янін припустив, що ця адміністративно-територіальна одиниця утворилася на базі селищ, населення яких складалося з бояр і залежних від них людей, що жили в панських садибах. На противагу кінців населення сотень становили «чорні» люди, які платили в XII в. податі князю і підпорядковувалися князівської адміністрації. Незабаром, проте, сотні перейшли в підпорядкування кінців. На кінцях були свої вічові збори. Той факт, що Кончанское віче обирало старост з бояр, пояснюється авторитетом багатства і знатності, бажанням мати в Раді панів такого представника, до думки якого б прислухалися. Псков також ділився на кінці, але їх у нього було шість.

Стара десяткова система управління вписалася в новий адміністративно-територіальний устрій; в кінці було дві сотні. Сотні мали свій сход і обирали сотского. У воєнний час вони представляли базу новгородського ополчення. Кінці ділилися на вулиці, керовані уличанские віче і обирається на ньому старостою.

Управління великими землями Новгородської республіки здійснювалося з Новгорода з одночасним наданням земель відомої самостійності. Як писав В.О. Ключевський, термін «пятіни» для позначення новгородських областей з'являється вже після приєднання Новгорода до Москви. У республіканський період вони називалися землями, а в ХІІ ст. - рядами. Документи дозволяють зробити висновок, що землі мали зв'язку з кінцями Новгорода і Пскова, останні здійснювали управління і суд на прилеглих до них землях.

Крім столичних в обох республіках були і інші міста, що знаходилися в залежності від Новгорода і Пскова, їх кінців, звані передмістями.На кожен кінець Пскова в останній третині XIV в. доводилося по два передмістя. Вони мали своє вічове пристрій, але в той же час центральна влада призначала в них намісників.

Система органів, які здійснюють правосуддя в Новгороді і Пскові, мала свої особливості. Для неї характерно широке що у правосудді віча, правда, з часом все більше убуває. Як свідчать літописи, віче здійснювало суд по найбільш небезпечним для держави злочинів. Відомі випадки, коли на віче вироблялося і дізнання. Ні в Новгороді, ні в Пскові князі які права судити одноосібно, що спеціально записувалося в договорах з ними. Але вони судили разом з посадниками, а також представниками бояр і житьих людей. На місцях теж справи розглядалися колегіально князівськими людьми і представниками передмість.

Тисяцький і два купецьких старости здійснювали суд торговий. Ст.5 і 6 «рукописання князя Всеволода» підкреслюють незалежність цього суду від посадника. Тільки в разі вчинення злочину, в якому були замішані новгородські і іноземні купці, суд у справі здійснював посадник спільно з тисяцьким і купецькими старостами.

Традиційно суперечки між духовенством, церковними людьми, а також справи, що підлягають церковної юрисдикції, вирішувалися церковним судом. До 1385 р такий суд вершив московський митрополит у себе або під час своїх поїздок в Новгород. З 1385 р право суду було передано новгородському архієпископу, який судив за участю представників бояр і житьих людей. Справи, в яких одна сторона підлягала церковної юрисдикції, а інша - світської, розглядалися змішаним судом, що складається з представників духовенства та міської влади. ПСГ знає і суд братчини. Дослідники бачать в ньому пережиток стародавнього общинного інституту. Ю.Г. Алексєєв встановив, що братчина - це сусідська територіальна громада селян чи уличан, що збігається з церковним приходом. Суду братчини підлягали дрібні сварки, крадіжки на бенкеті.

Право. Про право Новгорода і Пскова можна судити головним чином по Новгородської і Псковської судним грамотам, міжнародних договорів та інших дійшли до нас документам. Слід зауважити, що навіть найбільші і найважливіші з цих документів дійшли до нас не повністю: від НСГ зберігся лише уривок, який містить 42 статті, а ПСГ, хоча збереглася повністю і навіть в двох списках, має великі дефекти в тексті. Спірна і датування обох пам'ятників права. Зазвичай їх відносять до кінця XV в.

У Новгороді і Пскові діяли та інші правові збірники, перш за все Руська Правда, Мірило Праведне, Кормчая Книга. Якщо Російська Щоправда - це перш за все пам'ятник кримінального та процесуального права, то ПСГ заповнює істотні прогалини в галузі цивільного права, що визначалося розвитком товарно-грошових відносин в Пскові.

Західна Європа добре знала римське приватне право і, природно, користувалася придатними нормами. Російська ж практика самостійно виробила цілий ряд оригінальних інститутів, що випливають з потреб життя.

У цивільному праві отримали закріплення інститути речового права, тобто права на речі, центральним з яких було право власності. У законі вперше з'являється термін, що означає рухоме майно - живіт. Є в ПСГ і термін, що визначає нерухомість - отчина. Велика увага приділяється землі як об'єкту права власності. Часто згадується в ПСГ і рухоме майно, з якого особливо виділяється худоба.

Серед способів придбання права власності ПСГ згадує давність володіння. Цей найдавніший спосіб був закріплений в ній щодо орної землі і риболовецького ділянки водойми. При цьому закон перераховує ряд умов, без дотримання яких неможливо придбання права власності за давністю. Основним же способом придбання права власності були договори і успадкування. ПСГ відомі також знахідка і приплід.

Право на чужі речі представлено в ПСГ годую, тобто довічним правом користування нерухомістю. Майно перетворювалося на годую, як правило, після смерті власника. Ю.Г. Алексєєв говорить і про можливість продажу в годую. Чоловік міг заповідати пережили дружину свою землю в довічну годую; при відсутності заповіту земля також переходила у годую пережили дружину. Продаж кормли заборонялася.

Розвиток товарно-грошових відносин зумовило досить високий рівень зобов'язального права. Ускладнення господарського життя суспільства вело до вдосконалення способів укладення договорів. Замість громіздких, пов'язаних із обрядовістю, залученням свідків способів укладання договорів з'являються зручні письмові способи оформлення різних угод. Зростання числа купецьких операцій, збільшення кількості їх учасників приводили до необхідності більш серйозного оформлення договорів.

Основним способом укладення договору стає запис - письмовий документ, копія якого, скріплена печатками, здавалася в архів. Записом оформлялися договори купівлі-продажу землі, зберігання, позики на великі суми, изорничество та поруки; за допомогою запису оформлялося заповіт. Упорядкування записи була досить складною справою, але цей документ не можна було оскаржити. Оформлення договорів на незначні суми (позики до одного рубля) здійснювалося за допомогою дошки, тобто неформального письмового документа. Дошка була доказом, яке можна було оскаржити. Збереглася і усна форма укладання угод. Ймовірно, найбільш поширеною вона була в сільській місцевості, оскільки в ПСГ вона зустрічається у зв'язку з суперечкою изорника з паном з приводу покрутили. У разі усного оформлення договору потрібно 4 - 5 свідків.

Серйозна увага приділялася способам забезпечення виконання зобов'язань. У ПСГ достатньо багато місця відведено дорученням та заставі. Порука (порука) застосовувалося у випадках, коли сума боргу не перевищувала одного рубля. Можливий був заставу рухомого майна та нерухомого. Застава нерухомого майна не супроводжувався передачею майна кредитору, рухоме майно, навпаки, передавалося. Судячи з кількості статей, присвячених заставі, суперечки тут були досить частими.

Законодавству і практиці Новгорода і Пскова було відомо більше число видів договорів, ніж Руській Правді. Один з найпоширеніших договорів - купівля-продаж. Купівля-продаж рухомого здійснювалася на торгу, без зайвих формальностей. Договір укладався в усній формі, свідки були необов'язкові. Добросовісного набувача закон захищав. У разі виявлення прихованих недоліків речі договір розривається.

Купівля-продаж землі оформлялася записом. Як показують дослідження, склад продаваних угідь був різний. У Двінській області, наприклад, в них входили зазвичай двір, орні землі, сінокісні і промислові угіддя. * Суб'єктами договору купівлі-продажу землі були близькі родичі. Відомі випадки, коли сторонами було подружжя, проте жінки могли в цій угоді виступати лише як продавець. Оформлялася угода у присутності свідків обох сторін і скріплюється печаткою архієпископа або його намісника. У договорі може бути обумовлено, що земля продається «одерень» або «в повіки», тобто без права викупу. При відсутності цієї умови викуп не допускався.

* Див .: Андрєєв В.Ф. Новгородський приватний акт XII - XV вв.Л., 1986. С.86.

Істотні особливості мав договір купівлі-продажу, укладений з іноземними купцями в Новгороді. Визнавалася законною тільки міна, а не торгівля, обмін товару на товар, кредитні угоди заборонялися. Закон встановлював, що німецький купець повинен мати свідка, він міг дні оглядати товар. Передача товару обов'язково відбувалася на німецькому дворі. Оформлення угоди представляло собою вираз сторонами згоди перед свідками, супроводжуване обрядом рукобитья. Після того як російський купець виносив товар з німецького двору, угода вважалася незворотною. Лише з середини XV ст. на німецькому дворі почали письмове оформлення угод, реєстрація їх в пам'ятних книгах. Договір міни регулювався аналогічно договору купівлі-продажу.

Договір дарування оформлявся, особливо коли торкався землі, даними грамотами, становить в присутності свідків і з обов'язковим додатком друку. Як правило, таким чином оформлялися вклади в монастирі на спомин душі. Однак допускалися випадки укладення договору дарування спрощено. ПСГ дозволяє оформлення договору на дому у присутності священика або свідків, які не є родичами. Ймовірно, це допускалося в разі хвороби або затруднительности для дарувальника покинути будинок. Угода була дійсною лише в разі дарування родичу, а не сторонній. Племінник, згадуваний в документі, розуміється як людина одного роду, племені.

Договір позики був добре відомий російському раннефеодальному праву. ПСГ використовує для його позначення два терміни: «позика» і «позика». Порядок оформлення договору залежить від розмірів позики. Позика до одного рубля не вимагав оформлення записом, понад одного рубля запис була обов'язкова, за винятком позики між купцями. У цьому випадку досить було при суперечці пред'явити дошку. Закон на відміну від Руської Правди не встановлював граничного розміру відсотків. Вони визначалися угодою сторін. Допускалося дострокове припинення зобов'язання за ініціативою однієї сторони. Однак в разі припинення договору з ініціативи кредитора він позбавлявся права на відсотки.

Серйозну увагу приділено в ПСГ договором зберігання. Він перестає бути дружньою послугою, порядок його укладення строго формальний. Договір оформляється записом, де перераховані всі цінності, що здаються на зберігання. Тільки в деяких виняткових випадках допускалася передача речей без запису. В цьому випадку застосовувалися такі докази, як присяга, поєдинок.

Майновий позику, що не згадуваний в Руській Правді, знаком ПСГ. Тут мається на увазі найм приміщення. Наймач-подсуседник за законом може в потрібних випадках пред'являти позов господареві.

Своєрідним був договір ізорнічества. Изорник, одна з категорій половников, укладав договір, за яким за користування землею зобов'язувався віддавати хазяїну половину або іншу частину врожаю. Изорник у своїй часто брав покруту - щось подібне купе Руської Правди.

Поширеним видом договору був особистий найм. Договір укладався зазвичай усно, проте можлива була і запис. Закон ставить обидві сторони в рівне становище, надаючи їм право відстоювати свої інтереси, хоча на практиці різні категорії наймитів мали різний статус.

Спадкове право допускало обидва відомих порядку спадкування. При спадкуванні за законом майно переходило родичам померлого, які спільно з ним вели господарство. І тут передбачався полегшений порядок вирішення спорів про спадщину; замість письмових доказів достатньо було свідоцтва сторонніх людей. Спадщина, в разі переходу його за законом до близьких родичів, без потреби не дробилося, оскільки, ймовірно, розглядалася як єдине господарське ціле.

Заповіт оформлялося в письмовій формі і називалося рукописанням. Як показують дослідження дійшли до нас заповітів, серед спадкоємців називаються насамперед близькі заповідача: дружина, діти, брат, мати. Є випадки заповіту майна племіннику і хрещеника. При відсутності близьких родичів майно могло бути заповідано далеким, а також людям, які не перебували у родинних стосунках з заповідачем. Зазвичай основне місце в заповіті займало розподіл між спадкоємцями землі. Частина землі передавалася церкви на помин душі. Розподіл між спадкоємцями, часом навіть не родичами, досить великих статків вимагало дотримання великих формальностей. Заповіту переконувалися священиком, свідками (в Пскові вони відсутні), обов'язкове була печатка намісника новгородського владики.

За існуючим правилом, зафіксованим ще в Смоленськом договорі 1229 р зобов'язання спадкодавця переходили до спадкоємця. Тому не дивно, що вдова изорника і його діти повинні розплатитися з господарем по боргах померлого.

За підрахунками дослідників більше половини статей ПСГ присвячено кримінального права.Загальне поняття злочину в ній розширюється в порівнянні з Руською Правдою. Тепер злочинними вважаються всякі діяння, заборонені кримінальної нормою, хоча б вони і не завдавали безпосереднього збитку якомусь конкретному людині (наприклад, державні злочини, злочини проти суду та ін). Закон не містить норм, що визначають коло суб'єктів злочину. На думку більшості дослідників, ПСГ, слідуючи за Руською Правдою, також виключає з нього холопів. ПСГ звільняла від відповідальності за невиновном заподіянні шкоди. У всякому разі в ній вказано один приклад такого звільнення від відповідальності: позивач і пристав не відповідали, якщо їх прихід в будинок відповідача викликав викидень у злякалася дружини відповідача.

Відповідно до нового поняттям злочину змінюється система злочинів. Вперше в російській праві з'являються державні злочину, у всякому разі одне з них - зрада (перевет). Небезпечним злочином є і підпал, змикається часом зі зрадою. Пожежа в середньовічному місті, небезпечний і сам по собі, міг бути здійснений за завданням ворога. Літопис доносить до нас подібний випадок. У 1496 г. «загорівся на Крому в Кутна багаття, і кліті багато погоріло, і жита багато і сукні ... а запалив Чюхно, закратчіся, а посланіє його німці запалити і посуліша йому дару багато».

Майнові злочини, відомі Руській Правді, тепер істотно розширюються і змінюються. Перша ж стаття грамоти називає такі майнові злочини, як розбій, знаходячи, грабіж, крадіжку із закритого приміщення. Грамота знає кваліфіковану крадіжку втретє. З тексту ПСГ не можна визначити, чим відрізняється розбій від знаходяться і грабежу. У пам'ятках XV в. термін «розбій» зберіг значення неспровоцированного вбивства з метою заволодіння майном, збройної засідки на дорогах. Наход розуміється деякими дослідниками як розбій зграєю, однак можливе й інше пояснення: знаходячи - це типовий приклад кулачного права, напад одного феодала на садибу іншого. Крім Еклоги, на яку посилається Ю.Г. Алексєєв, це думка підтверджує і аналогічний погляд на знаходячи в Статуті Великого князівства Литовського 1529 року - пам'ятнику, дуже близькому ПСГ і по географії, і за часом прийняття.

Значно менше, ніж в Руській Правді, представлені в ПСГ злочину проти особистості, очевидно тому, що в Пскові продовжувала діяти і сама Російська Правда. Вбивства присвячені всього дві статті. Як і в Руській Правді, суворо покарання за образу (виривання бороди). Знає ПСГ і нанесення побоїв.

Вперше ПСГ говорить про злочини проти порядку управління і суду, посадових злочинах.

Система покарань ПСГ проста: відомі були тільки два види покарання - смертна кара і штраф. Конкретні види страти в законі не визначалися. З літописів відомо, що злодіїв зазвичай вішали (ця страта була традиційною для таких злочинців і прийшла на Русь з Візантії), паліїв спалювали, зрадників била натовп, вбивцям відрубували голову; відомо було і утоплення. Штрафи (продажу) робилися на користь князя, частина суми надходила в казну Пскова. Одночасно з виплатою штрафу винний повинен був відшкодувати збиток.

У Новгороді і Пскові продовжував існувати змагальний процес. Разом з тим, розвивається і слідча, розшукова форма процесу. Як і в Київській Русі, у феодальних республіках існував інститут досудової підготовки справи - звід. Детально в ПСГ звід не регламентована, оскільки і в цьому випадку діяли норми Руської Правди.

На процесі допускалося представництво сторін. Жінки, діти, люди похилого віку, монахи, монахині, глухі мали посібників, які повинні були представляти в суді їхні інтереси. Грамота забороняла посадовим особам виступати в якості представника сторони в процесі, щоб, ймовірно, не чинити тиску на суд. У разі спору про церковній землі інтереси церкви представляв староста, тобто виборний представник віруючих приходу цієї церкви. Процес починався зазвичай подачею позовної заяви, скарги. Половник і його пан починали дозвіл своїх суперечок з закличе, публічного сповіщення на торгу про свої претензії. Це оголошення мало залучити до справи в якості свідків членів громади.

Важливим етапом був виклик відповідача до суду, який здійснюється публічно, на церковній площі в присутності священика. У разі 5-денний неявки в суд відповідача його могли доставити на суд примусово.

Багато місця в законі приділено доказам. Серйозну роль, особливо в майнових суперечках, грали письмові докази. Перше місце серед них займала запис. В окремих випадках доказову силу мали й прості розписки - рядніци, дошки. Серед доказів могло бути і власне визнання. ПСГ згадує його, кажучи про суперечку за договором позики. Однак в практиці воно вживалося і по кримінальних справах. Велику роль в процесі грали свідки. Розрізняються свідчення сторонніх людей, сусідів і послухів, які є не тільки свідками, а й активними учасниками процесу. Послух повинен захищати свої показання проти відповідача на поєдинку. Неявка послуху веде до автоматичного програшу справи стороною, що спирається в доведенні своєї правоти на його свідчення. Закон вносить відомий формалізм в оцінку показань послуху: розбіжність свідчень позивача і послуху вело до програшу справи. У справах про крадіжки як доказ виступало «полішное», тобто крадена річ, знайдена у особи, запідозреного у крадіжці. Товар виявлялося під час обшуку, виробленого посадовою особою - приставом, разом з яким міг бути присутнім і позивач. ПСГ вводить новий вид ордалий - судовий поєдинок, поле. Зазвичай він виступає в альтернативі з присягою, коли інших, більш вагомих доказів немає. ПСГ досить докладно розглядає порядок проведення поєдинку, правила заміни сторони в ньому найманим бійцем. Послух не міг замінити себе бійцем. Якщо обидві сторони, які повинні брати участь в поєдинку, були жінки, така заміна також не допускалася. Це встановлювалося в зв'язку з тим, що в іншому випадку виникала можливість заміни бійцем тільки однієї сторони в поєдинку (при неспроможності інший). Подібний поєдинок був би свідомо нерівним.

Процес був усним, але рішення виносилось у вигляді, при видачі його стягувалися судові мита. Рішення по справі виконували спеціальні службовці князя або міста.

Південно-західні князівства Русі - Володимиро-Волинське та Галицьке, - об'єднали землі дулібів, тиверців, хорватів, бужан, увійшли до складу Київської Русі в кінці Х ст. за Володимира Святославича. Однак політика великих київських князів щодо Волині і Галичини не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. почалася боротьба за відокремлення цих земель, хоча Волинська земля традиційно мала тісні зв'язки з Києвом. Волинь до середини XII ст. не мала власної династії князів. Нею, як правило, безпосередньо керували з Києва або часом за Володимирським столом сиділи київські ставленики.

Формування Галицького князівства почалося в другій половині XI ст. Цей процес пов'язаний з діяльністю засновника галицької династії князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Ярослава Осмомисла (1153 - 1187), який давав рішучу відсіч насідати на нього угорцям і полякам і вів запеклу боротьбу проти боярства. Зі смертю його сина Володимира Ярославича династія Ростиславичів припинила своє існування, а 1199 р володимиро-волинський князь Роман Мстиславич оволодів Галицьким князівством і об'єднав галицькі та волинські землі в єдине Галицько-Волинське князівство. Центром його був Галич, потім - Холм, а з 1272 року - Львів. Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет.

Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу смут і князівсько-боярських міжусобиць. Найбільшою гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла при малолітніх синів Романа Мстиславича - Данила і Василька.

Галицько-Волинське князівство розпалося на уділи - Галицький, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угорщини, де при дворі короля Андрія II виховувався юний Данило, постійно втручатися в галицько-волинські справи, а незабаром і окупувати західно-руські землі. Боярська опозиція не була такою організованою і зрілою, щоб перетворити Галицьку землю в боярську республіку, але мала досить сил, щоб організовувати нескінченні змови і бунти проти князів.

Незадовго до навали орд Батия Данило Романович зумів подолати опозицію з боку могутніх галицьких і волинських бояр і у 1238 році з тріумфом вступив в Галич. У боротьбі проти феодальної опозиції влада спиралася на дружину, міські верхи і служивих феодалів. Народні маси рішуче підтримували об'єднавчу політику Данила. У 1239 р галицько-волинське військо опанувало Києвом, але успіх був короткочасним.

Сподіваючись створити за допомогою тата антіординскіе коаліцію в європейському масштабі, Данило Романович погодився прийняти запропоновану йому Інокентієм IV королівську корону. Коронація відбулася 1253 року під час походів на литовських ятвягів в невеликому місті Дорогичині поблизу західного кордону князівства. Римська курія звернула увагу на Галичину і Волинь, сподіваючись поширити на цих землях католицтво. У 1264 Данило Романович помер в Холмі. Після його смерті почався занепад Галицько-Волинського князівства, що розпався на чотири долі.

У XIV ст. Галичину захопила Польща, а Волинь - Литва. Після Люблінської унії 1569 р галицькі і волинські землі увійшли до складу єдиної багатонаціональної польсько-литовської держави - Речі Посполитої.

Суспільний устрій. Особливістю суспільного устрою Галицько-Волинського князівства було те, що там створилася численна група боярства, в руках якої зосередилися майже всі земельні володіння. Однак процес утворення великого феодального землеволодіння проходив не скрізь однаково. В Галичині його зростання випереджав освіту княжого домену. На Волині, навпаки, поряд з боярським значний розвиток отримало домениальное землеволодіння. Пояснюється це тим, що саме в Галичині раніше, ніж в Волині, дозріли економічні і політичні передумови більш швидкого зростання великого феодального землеволодіння. Княжий домен почав складатися тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для князівських володінь коло вільних земель був обмежений. До того ж галицькі князі, прагнучи заручитися підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель і тим самим зменшували княжий домен.

Найбільш важливу роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства відігравало галицьке боярство - "мужі галицькі". Вони володіли великими вотчинами і залежними селянами. У джерелах XII в. предки галицьких бояр виступають в якості «княжих мужів». Сила цього боярства, розширював межі своїх володінь і вів велику торгівлю, безперервно зростала. Усередині боярства йшла постійна боротьба за землі, за владу. Уже в XII в. «Мужі галицькі» виступають проти будь-яких спроб обмеження їх прав на користь князівської влади і зростаючих міст.

Іншу групу становили служиві феодали, джерелами земельних володінь яких були князівські пожалування, конфісковані і перерозподіляються князями боярські землі, а також самочинні захоплення общинних земель. У переважній більшості випадків вони володіли землею умовно, поки служили, тобто за службу і під умовою служби. Служиві феодали поставляли князю військо, яке складалося з феодально-залежних селян. На них і спиралися галицькі князі в боротьбі з боярством.

До панівного класу Галицько-Волинського князівства належала і велика церковна знати від імені архієпископів, єпископів, ігуменів монастирів і інших, які також володіли великими землями і селянами. Церкви і монастирі набували земельні володіння за рахунок пожалування і дарувань князів. Нерідко вони, подібно князям і боярам, ​​захоплювали общинні землі, а селян перетворювали в монастирських або церковних феодально-залежних людей.

Основну масу сільського населення в Галицько-Волинському князівстві становили селяни.І вільні і залежні селяни іменувалися смердами. Переважною формою селянського володіння землею було общинне, пізніше отримало назву «дворище». Поступово громада розпалася на індивідуальні двори.

Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів супроводжувався посиленням феодальної залежності селян і появою феодальної ренти. Відробіткова рента в XI - XII ст. поступово змінюється рентою продуктами. Розміри феодальних повинностей встановлювалися феодалами на свій розсуд.

Жорстока експлуатація селян посилювала класову боротьбу, яка нерідко приймала форму народних повстань проти феодалів. Таким масовим виступом селян було, наприклад, повстання в 1159 р при Ярослава Осмомисла.

Холопство в Галицько-Волинському князівстві збереглося, але число холопів скоротилося, багато хто з них були посаджені на землю і злилися з селянами.

У Галицько-Волинському князівстві налічувалося понад 80 міст, в тому числі найбільші - Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін. Найчисельнішою групою міського населення були ремісники.

У містах розташовувалися ювелірні, гончарні, ковальські і стеклоделательние майстерні. Вони працювали як на замовника, так і на ринок, внутрішній або зовнішній. Великі доходи приносила соляна торгівля. Будучи великим торгово-промисловим центром. Галич швидко придбав також значення культурного центру. У ньому створювалися відома Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам'ятки XII - XIII ст.

Державний лад. Особливістю Галицько-Волинського князівства було те, що воно довгий час не ділилося на уділи. Після смерті Данила Романовича воно розпалося на Галицьку і Волинську землі, а потім кожна з цих земель стала в свою чергу дробитися. Особливістю було і те, що влада по суті знаходилася в руках великого боярства.

Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної та соціальної базою, їх влада була міцна. Вона передавалася у спадщину. Місце померлого батька займав старший з синів, якого інші його брати повинні були «чтити у батькове місце». Значним політичним впливом при синах користувалася вдова-мати. Незважаючи на систему васальної залежності, на якій будувалися відносини між членами княжого дому, кожне князівське володіння політично було значною мірою самостійним.

Хоча князі і висловлювали інтереси феодалів в цілому, проте вони не могли зосередити в своїх руках всю повноту державної влади. Галицьке боярство грало найбільшу роль в політичному житті країни. Воно розпоряджалося навіть князівським столом - запрошувало і зміщало князів. Історія Галицько-Волинського князівства сповнена прикладами, коли князі, втративши підтримку боярства, змушені були покидати свої князівства. Характерні також і форми боротьби бояр з неугодними князями. Проти них вони запрошували угорців і поляків, зраджували смерті неугодних князів (так були повішені князі Ігоревічи в 1208 г), видаляли їх з Галичини (в 1226 г). Відомий такий випадок, коли боярин Володислав Кормильчич, що не належав до династії, проголосив себе в 1231 році князем. Нерідко на чолі боярських заколотів, спрямованих проти князя, стояли і представники духовної знаті. У такій обстановці основною опорою князів були середні і дрібні феодали, а також міські верхи.

Галицько-волинські князі мали певні адміністративними, військовими, судовими та законодавчими повноваженнями. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями під умовою служби, формально були головнокомандуючими всіх збройних сил. Але кожен боярин мав своє військове ополчення, а оскільки полки галицьких бояр часто перевершували чисельністю князівські, в разі розбіжностей бояри могли сперечатися з князем, застосовуючи військову силу. Верховна судова влада князів в разі розбіжності з боярами переходила до боярської верхівки. Нарешті, князі видавали грамоти, що стосуються різних питань управління, але вони часто не визнавалися боярами.

Бояри здійснювали свою владу за допомогою ради бояр. До його складу входили найбільші землевласники, єпископи та особи, що займали вищі державні посади. Склад, права, компетенція ради не було визначено. Боярський рада скликалася, як правило, з ініціативи самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного державного акту без його згоди. Він ревно охороняв інтереси боярства, втручаючись навіть у сімейні справи князя. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично керував князівством. Оскільки до складу ради входили бояри, які займали найбільші адміністративні посади, йому фактично підпорядковувався весь державний апарат управління.

Галицько-волинські князі час від часу, у разі крайньої потреби, з метою зміцнення своєї влади скликали віче, але воно не мало особливого впливу. На ньому могли бути присутніми дрібні купці і ремісники, проте вирішальну роль грала верхівка класу феодалів.

Галицько-волинські князі брали участь у загальноросійських феодальних з'їздах. Зрідка скликалися з'їзди феодалів, що стосувалися тільки Галицько-Волинського князівства. Так, в першій половині XII ст. відбувся з'їзд феодалів в місті Шарце для вирішення питання про міжусобицях через волостей між синами перемишльського князя Володаря Ростиславом і Володимиром.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших російських землях, виникло палацово-вотчинне управління. В системі цього управління значну роль грав дворский, або дворецький. Він відав в основному усіма питаннями, що стосуються двору князя, йому доручалося командування окремими полками, під час військових дій він охороняв життя князя.

Серед палацових чинів згадуються друкар, стольник, Чашнічій, сокольничий, ловчий, конюший і ін. Друкар відав князівської канцелярії, був хранителем княжої скарбниці, яка разом з тим була і князівським архівом. У його руках знаходилася княжа печатка. Стольник відав столом князя, прислуговував йому під час їжі, відповідав за якість столу. Чашнічій завідував бортних лісами, погребами і всім, що відносилося до постачання княжого столу напоями. У веденні сокольничого перебувала пташина полювання. Ловчий відав полюванням на звіра. Головна функція Конюшого зводилася до обслуговування княжої кінноти. Під управлінням цих посадових осіб діяли численні князівські ключники. Посади дворецького, друкаря, стольника, конюшого і інших поступово перетворювалися в палацові чини.

Територія Галицько-Волинського князівства спочатку ділилася на тисячі й сотні. У міру того як тисяцькі і соцькі зі своїм управлінським апаратом поступово входили до складу палацово-вотчинного апарату князя, замість них виникли посади воєвод і волостелей. Відповідно територія князівства була розділена на воєводства і волості. У громадах обиралися старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами.

У міста призначалися і посилалися безпосередньо князем посадники. Вони мали не тільки адміністративною і військовою владою, але виконували судові функції і збирали данину і мита з населення.

Право. Система права Галицько-Волинського князівства мало чим відрізнялася від правових систем, що існували в інших російських землях періоду феодальної роздробленості. Норми Руської Правди, тільки дещо змінені, продовжували діяти і тут.

Галицько-волинські князі видавали, звичайно, і свої власні акти. Серед них цінним джерелом, що характеризує економічні зв'язки Галицького князівства з чеськими, угорськими та іншими купцями, є грамота князя Івана Ростиславича Берладника 1134 г. Вона встановлювала ряд пільг для іноземних купців. Близько 1287 року було видано Рукописання князя Володимира Васильковича, що стосується норм спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві. У ньому йдеться про передачу князем Володимиром права експлуатації феодально залежного населення спадкоємцям. Одночасно воно дає матеріали для вивчення управління селами і містами. Близько 1289 році була видана Статутна грамота волинського князя Мстислава Даниловича, яка характеризує повинності, ложившиеся на плечі феодально залежного населення Південно-Західної Русі.

* * *

У період роздробленості на Русі продовжується розвиток ранньофеодальної держави. Щодо централізована Давня Русь розпадається на масу великих, середніх, дрібних і найдрібніших держав. За своїм політичним формам навіть дрібні феодальні володіння намагаються копіювати Київська держава.

У цей період з'являється принципово нова форма правління - республіка. Широко відомі Новгородська і Псковська феодальні республіки. Менш відома Вятка, колишня спочатку колонією Новгорода, а потім подібно Пскова стала самостійною державою. *

* Див .: Костомаров Н. Севернорусскіе народоправства за часів питомо-вічового укладу (історія Новгорода, Пскова та Вятки). Т.1. СПб., 1886.

Всі розглянуті феодальні держави об'єднуються в принципі єдиної правовою системою, в основі якої лежить епохальний правовий акт - Руська Правда. Ні в одному князівстві не створюється нового закону, здатного хоч в якійсь мірі замінити собою Руську Правду. Формуються лише її нові редакції. Тільки в феодальних республіках (і це не випадково) створюються нові великі законодавчі акти.

Феодальна роздробленість на Русі, як і в інших районах країни, була неминучим етапом розвитку держави. Але ця неминучість дорого обійшлася нашому народу. У XIII в. на Русь навалилися монголо-татарські орди.

Величезне значення в історичній долі російського народу, народів Середньої Азії, Казахстану, Закавказзя, Криму і Поволжя мали руйнівні завоювання монголо-татар і створення ними військово-феодальних держав чингисидов.

В XI - XII ст. на величезних просторах Монголії кочували численні скотарські племена і більш дрібні родові і аільние (сімейно-родинні) колективи. При цьому частина монгольських племен - лісові монголи - ще не повністю перейшла до скотоводческому господарству, продовжувала жити полюванням, рибальством і збиранням готових продуктів природи. Управління сімейними, виробничими та іншими громадськими справами продовжувало будуватися на традиційній кровнородственной основі: аил - рід - плем'я на чолі з старшими і вождями. Культ предків, обожнювання природи залишалися характерною формою свідомості для подібного стану суспільства.

Разом з тим поглиблюється поділ праці, розвиток ремісничого виробництва (юрт, збруї, зброї, всілякої побутового начиння і т.д.) призвели до виникнення приватної власності на засоби виробництва, перш за все на худобу. На класове розшарування суспільства вплинуло також зростаючий вплив сусідніх з Монголією розвинених феодальних держав Середньої Азії та Китаю. Монгольське суспільство різко розділилося на феодалів-найняв - родоплеменную військову аристократію, яка володіла величезними стадами коней, великої та дрібної рогатої худоби і містила сильні військові дружини - нукерів, і простий народ - карачу, перебуваючи від феодалів в різних формах залежності.

Процес цей супроводжувався нескінченними руйнівними міжусобицями вождів і військових ватажків окремих племен, племінних груп і пологів. Запекла боротьба велася за володіння найбільш багатими пасовищами, зручними зимовими стойбищами, за підпорядкування слабких племінних і родових підрозділів найбільш сильним, багатим і войовничим. На рубежі XII - XIII ст. цей процес завершився виділенням найсильніших і найвпливовіших племен і пологів та їх ватажків-вождів, серед яких найбільш могутнім, непохитним і жорстоким був Темучин. У 1206 р на з'їзді-курултаї Темучин був обраний общемонгольским ханом і отримав ім'я Чингіз-хан. Все монгольські племена були об'єднані, а вожді-нойони визнали одного владику - Чингіз-хана.

Чингіз-ханом була здійснена дуже важлива військово-десяткова реформа.Поряд зі збереженням старої організації товариства по кровнородственному принципом - по племенам, пологів, аилам - все здатне до військовій справі населення (все монголи вважалися вічно військовозобов'язаними по принципу: «немає монгольського населення, а є монгольське військо») було розділено на темряви по 10 тис . кінного війська, на чолі яких стояли найближчі родичі хана і найвірніші йому нойони-темники, тисячники на чолі тисячі воїнів, сотники на чолі сотні, десятники на чолі десяти воїнів. Ця проста військово-десяткова структура, відома багатьом народам на початковій стадії розвитку державності, створювала сприятливі можливості для придушення власного народу і для агресивних походів проти сусідів. Крім того, вона дозволяла на основі жорсткої військової дисципліни долати сепаратистські амбіції родоплемінних вождів, а в разі успішних походів і захоплення великий військової видобутку сприяла зростанню авторитету головного ватажка - хана, перетворенню влади в деспотичну, обожнювання його особистості. Для зміцнення своєї влади і приборкання непокірних Чингиз-ханом створили десятитисячний корпус охоронців - особиста гвардія хана, що складалася з особливо довірених і ретельно відбираються осіб - синів панівної військово-феодальної і чиновної аристократії. Одночасно з цим при Чингіз-хана стали впроваджуватися нові норми права, які отримали згодом найменування Великої Яси Чингіз-хана, яка відрізнялася незвичайною жорстокістю покарань за будь-яку провину проти встановлених правил. Про силу влади Чингіз-хана і організації управління народом свідчить мандрівник того часу, агент римського папи, Плано Карпіні: «Ніхто не сміє мати який-небудь країні, якщо де імператор не вкаже йому. Сам він вказує, де перебувати вождям, вожді ж вказують місця тисячника, тисячники сотникам, сотники ж десятників ». Зміцнивши таким чином військово-політичну організацію влади феодалів в монгольському суспільстві, Чингіз-хан приступив до виконання своїх зовнішньополітичних загарбницьких цілей.

Завойовницьких походів Чингіз-хана найвищою мірою сприяла що склалася в країнах Сходу та Східної Європи обстановка. Політичне становище в Китаї, Середній Азії, Закавказзі, на Русі - основних об'єктах монгольських завоювань - характеризувалося приходу повсюдно феодальної роздробленістю, відсутністю сильної центральної влади. Крім того, монголи і мимоволі втягнуті в орбіту їх завоювань кочові народи при загальній своїй відсталості мали одне виключно важливе військове перевагу над феодально розвиненими осілими народами - численне рухливий кінне військо.

У 1215 р полчища Чингіз-хана почали захоплення Китаю. Протягом 1219 - 1221 рр. розгромили володіння Хорезмшаха в Семиріччя й Середньої Азії, пройшли майже весь Казахстан, захопили Афганістан. У 1220-1223 рр. монголи здійснили похід через Персію на Кавказ. В цей же час вони розгромили половців і вперше зустрілися з російським військом в битві при Калці. Завоювання Русі і її князівств монголи що при наступників Чингіз-хана - Батия і Берке протягом 1237-1254гг. У процесі тривалого і запеклого опору російського народу монголи втратили наступальну міць і не змогли реалізувати своїх планів щодо завоювання Центральної і Західної Європи.

Монгольські завоювання супроводжувалися безжалісним і варварським руйнуванням і спаленням міст, фортець і селищ, винищенням і викраденням в рабство величезних верств населення, встановленням над переможеними жорстокого гніту, режиму систематичного терору і організованого грабежу, що здійснюється за допомогою цілого ряду державно-примусових заходів: данини, податків, подарунків, приношень, поставок коней і продовольства, поштової повинності, надання певної кількості воїнів, майстерних ремісників і ін.

Усі завойовані монголами території з котрі живуть ними народами і племенами Чингіз-хан розглядав як підвладні йому власність його роду ( «золотого роду»). З'явилася велика держава - імперія Чингіз-хана. Управління нею грунтувалося на двох принципах - родовому і військово-феодальному. Якщо родової принцип, котрий бере свій початок від історично сформованої родової ідеології, мав сприяти збереженню централізованого управління, то головний, вирішальний військово-феодальний принцип знаходився в повному протиріччі з першим і дуже скоро привів до розпаду імперії на самостійні уділи - улуси, які в свою чергу самі стали розпадатися на більш дрібні володіння. Військово-феодальний принцип складався, розвивався і зміцнювався поступово, у міру накопичення монголами власного управлінського досвіду і використання ними багатовікового досвіду завойованих феодальних держав Китаю, Середньої Азії, Персії, арабів, народів Закавказзя, Русі.

Родовий принцип проявлявся в тому, що Улусние хани-васали змушені були час від часу посилати Великому хану в Монголії (своєму верховному сюзерену) частина награбованим видобутку. В окремих випадках васальні правителі, наприклад грузинські царі і вірменські князі, їздили в далекий Каракорум щоб одержати від Великого хана ярликів - грамот на володіння своїми улусами, а багато деспоти-узурпатори, що відбувалися не з «золотого роду», змушені були тримати при собі підставних ханів з роду чингисидов. Так надходили еміри Середню Азію, Мамай в Золотій Орді, завойовник, заснував власну імперію, емір Тимур та ін. Однак, як не велике було значення родового принципу, імперія Чингіз-хана в силу географічних, соціально-економічних, національних і багатьох інших причин, не могла існувати як єдине централізовану державу і швидко розпалася на окремі самостійні улуси Військово-феодальний принцип повністю переміг. Сам Чингіз-хан перед своєю смертю (1227 р) змушений був розділити управління імперією між своїми чотирма синами Старшому - Джучі - було виділено найдальший улус від річки Іртиш - кипчакского степу, Поволжя, Крим, який отримав незабаром найменування Синьої Орди, а у росіян - золотої Орди.

Другому синові - Чагатаю - дісталася Середня Азія і цілий ряд суміжних з нею територій і народів. Угедей отримав частину Західної Туркменії, Північну Персію і Закавказзі. Молодшому синові Чингіз-хана, в відповідності зі стародавнім монгольським звичаєм, був залишений корінний улус - Монголія. Власник корінного улусу вважався Великим ханом-сюзереном над власниками інших улусів. Столицею його було місто Каракорум. Таким чином, на території нашої країни в результаті монгольських завоювань утворилося три військово-феодальних держави під владою синів Чингіз - хана і їх нащадків. Золота Орда, держава Чагатая в Середній Азії і держава хулагідамі в Закавказзі.

Між синами Чингіз-хана і їх наступниками протягом XIII і XIV ст. йшла запекла боротьба за розширення своїх улусів і навіть за престол Великого хана в Каракорумі. Тому зв'язку між Великим ханом і його васалами - ханами улусів - часто переривалися, а після перенесення столиці з Каракоруму в Ханбалдин (Пекін) у другій половині XIII в. вони взагалі припинилися. Великий хан став одночасно Хуанді - імператором Китаю.

Головною військовою опорою панування монгольських завойовників були розселені серед підкорених народів численні монгольські та інші племена і пологи, що кочували по степових і передгірних пасовищ і організовані по десятковій системі. Головною метою імперії Чингіз-хана і самостійних військово-феодальних держав-улусів, що утворилися після її розпаду, були зміцнення та вшанування панування нащадків «золотого роду» чингисидов, численних царевичів - членів цього роду, найняв. Засобами і методами досягнення цих цілей стали:

1. Встановлення нещадного державно-організованого терору щодо підкорених народів і племен.

2. Використання характерного для всіх поневолювачів принципу «розділяй і володарюй». Цей принцип знайшов своє втілення в наданні привілеїв для монгольської знаті, вождів кочових племен, встановлення різного статусу для феодалів, міст, духовенства, застосуванні системи відкупів для управління і вичавлювання податків, данини, поборів і т.п.

3. Створення великого фінансового апарату для систематичного стягування з підкорених народів величезних грошових та інших матеріальних засобів, залучення їх до різних повинностям і службам. Чиновники цього апарату періодично виробляли переписом населення і забезпечували збір податків і інших поборів.

4. Постійна військова готовність для придушення непокірних, організації набігів і грабіжницьких походів проти суміжних і віддалених держав і народів.

5. Правовий плюралізм: збереження дії місцевого адатного, мусульманського права, права міст та осілого населення за домінуючого становища загального права, тобто Яси Чингіз-хана, ярликів, розпоряджень, наказів ханів і їх адміністрацій.

6. Відносна віротерпимість, оскільки монгольські феодали розуміли значення релігії і духовенства для збереження свого панування над підкореними народами. Самі ж вони були досить забобонні і боялися гніву не тільки своїх, але і чужих богів.

Одним з найбільших держав, на які розпалася імперія Чингіз-хана, з'явився улус Чагатая. До нього увійшли величезні території Середньої Азії і прилеглі райони: Семиріччя й частина Північно-Західного Китаю - Кажгарія Протягом XIII і XIV ст. в результаті запеклих воєн Мавераннахр переходив то під владу нащадків Джучі, то Угедея, то Чагатая. Проте, загальним політичним назвою цього регіону Середньої Азії було «улус (держава) Джагатая». Монголи використовували дві системи управління улусом Джагатая: в степових і передгірних районах, де кочували татарські племена і пологи, поступово змішуються з місцевим тюркомовних населенням, управління будувалося на основі встановленої Чингіз-ханом десятковоїсистеми найняв, темників, тисячників і т.д .; в осілих землеробських і міських оазисах монгольські хани передали загальне управління представнику найбагатшого купецтва і лихварської знаті - Махмуду Яловачу. Згодом сини і внуки Махмуда Яловача кожен раз призначалися монгольськими ханами на посаду правителів Мавераннахра. Це були справжні відкупщики.

Спираючись на монгольські військові загони, на чолі яких знаходилися баскаки, ​​на численних чиновників-Ілліча (посланців), правителі повинні були забезпечувати надходження монгольським ханам грошових коштів, продуктів землеробства і ремесла. Крім того, монгольські хани, їхні родичі-принци і навіть окремі дружини ханів роздавали представникам місцевих панівних класів - великим землевласникам, купцям, мусульманського духовенства, яка визнала владу завойовників, офіційні грамоти (ярлики) і пайцза (золоті, срібні, бронзові або дерев'яні спеціальні знаки ), які давали їм право займати посади і купувати численні привілеї. Пред'явлення грамот і пайцза місцевій владі дозволяло отримувати відповідний зміст, засоби пересування, користуватися особливою увагою і пошаною у населення. При цьому свавілля і побори, зловживання були повсюдним явищем. Все це лягало важким тягарем на трудове населення - землеробів і ремісників, які пережили тяжке розорення і загибель сотень тисяч людей під час монгольських завоювань. Не дивно, що в народі зріло масове невдоволення проти завойовників і їх поплічників з панівних класів. У 1238 р в Бухарі стався потужний повстання городян і хліборобів під керівництвом Махмуда Тараба. Повсталі змогли знищити більше 10 тис. Монгольських воїнів, хоча і зазнали найжорстокіше поразка.

Під час дії відкупної системи в Середній Азії стали поступово оживати і відновлюватися міста і землеробство і разом з тим посилюватися влада великих місцевих землевласників переважно тюркського походження - перегонів або по-арабськи - емірів. З ними змушені були рахуватися відкупщики - правителі з роду Яловача і їх господарі - монгольські влади і чиновники. Так, на території держави Чагатая виникло кілька доль-улусів на чолі з емірами, які прагнули зміцнити свою владу і зробити її якомога менш залежною від влади ханів і їх ставлеників - відкупників.

У першій половині XIV ст.при хані Кебека - нащадку Джагатая - була зроблена спроба централізації управління в державі. Була скасована відкупна система управління і введена адміністративно-територіальна (для осілого частини Середньої Азії). Країна була розділена на тумени на чолі з тумен начальниками, які призначалися ханами з числа царевичів, місцевої феодальної знаті і племінних вождів кочівників. Одночасно по всій країні була введена єдина грошова система: срібні і мідні монети. Однак опір централистским прагненням чагатайська ханів з боку улусних емірів призвело реформи хана Кебека до повної невдачі. Більш того, в середині XIV ст. весь величезний улус Чагатая розділився на дві самостійні держави - Моголистан, до якого відійшли Кашгарії і Семиріччя, і власне чагатайська ханство в Мавераннахре. Між цими двома державами відбувалися багаторічні постійні війни. Міжусобиці не припинялися і всередині Мавераннахра. До цього часу монголи з роду чингисидов остаточно втратили владу в Середній Азії. Лише глибоко укорінена родова традиція змушувала середньоазіатських емірів тримати при собі номінальних підставних ханів.

У другій половині XIV ст. з числа середньоазіатських емірів виділився ватажок великої нукерской дружини, глава великого Чагатайська племені Барлас Тимур - засновник нової імперії на Сході. В процесі завойовницьких походів (1370 - 1405), що супроводжувалися руйнуванням і розоренням міст, винищенням цілих народів, Тимур зумів підкорити своїй владі не тільки народи Середньої Азії, але і Персії, Малій Азії, Закавказзя, Золотої Орди.

Це держава склалося в Закавказзі, а також на південному і східному берегах Каспійського моря. Однак до 1256 р Закавказзі входило до складу Золотої Орди.

У Грузинському царстві і васальної йому Північної Вірменії монгольські завойовники встановили подвійне управління - традиційне монгольське і історично склалося управління місцевих феодалів. Грузинське царство монголи розділили на вісім військово-адміністративних одиниць - туменов на чолі з темниками, тисячники та іншими і призначаються від імені ханів представниками фіскального відомства - баскаками і Даруга, збирачами данини і податків. Грузинські царі, їх васали - грузинські і вірменські князі - зберегли або повернули собі колишні титули і влада в колишніх володіннях. Для цього їм доводилося їздити в далекий Каракорум до Великому хану з багатими подарунками та подарунками для отримання ярлика. Таким чином, царі Грузії і місцеві феодали перебували в подвійній феодальної залежності від Великого хана імперії і від хана Золотої Орди. Більш того, кожен з восьми туменов був закріплений за окремими грузинськими і вірменськими феодалами - мтаваров і Ішхані - з покладанням на них відповідальності за справний надходження данини і надання відповідного поповнення монгольського війська. Одночасно з цим монгольські хани прагнули всіляко підірвати авторитет і послабити владу грузинських царів, руйнували старовинні стійкі васальні зв'язку місцевих князів і царів. За багаті підношення монгольські хани видавали окремим князям ярлики і таким чином виводили їх з васальної залежності від грузинських царів, робили їх безпосередніми васалами самого хана. У 1249 г. Великий хан Гуюк затвердив на грузинському престолі відразу двох царів, що стало однією з причин розпаду 1260 р формально єдиного Грузинського царства на два, підвладних монголам. Тільки кілька «царських міст», в тому числі Тбілісі і Кутаїсі, залишилися під спільним керуванням обох царів.

До 1256 року після довгих руйнівних воєн між різними гілками роду Чингіз-хана золотоординські хани втратили владу над Закавказзям. Воно увійшло до складу нового величезного улусу - держави хулагідамі, утвореного за згодою Великого хана Мунке. Брат хана Мунка - Хулагу-хан і його нащадки-хулагідамі з титулом Ільхам-нів, що означає «повелитель народів», правили улусом майже ціле століття, до 1353 р Столиця держави хулагідамі перебувала в Азербайджані: спочатку в Міраге, потім в Тебрізі. Державними мовами були тюрксько-уйгурська та перської.

При хулагідамі в Закавказзі більш-менш стійко в панівному класі склалися п'ять основних груп: численний і самий привілейований рід хулагідамі та інших нащадків Чингіз-хана, військово-кочове аристократія монголо-тюркського походження, місцеві феодали-меліки, купецтво, мусульманське і християнське духовенство. Конкретні представники цих груп вступали між собою в складні і суперечливі відносини, військово-адміністративні, сеньорально-васальні і ін. Зміст цих взаємин, економічних і політичних, грунтувалося на різних формах феодальної власності на землю.

Загальним власником всієї землі в державі хулагідамі вважалися Ільхан і його найближчі родичі. Весь величезний земельний фонд держави розпадався на п'ять видів (форм): землі Інджія, що належали особисто ільханов і членам його роду, а також тим феодалам, які перебували під особливим покровительством його і найближчих родичів; землі дивана (державної скарбниці), що виділяються найбільш великим представникам адміністрації в тимчасове володіння в якості нагороди і на утримання; вакуфние землі; землі мюльк, що знаходилися в приватній власності окремих феодалів з правом передачі їх у спадщину, дарування і навіть продажу; ікту - землі, які виділяються військовим ватажкам - емірам туменов і тисяч, які часто були одночасно і вождями племен кочівників, за службу і під умовою служби.

Трудящі класи перебували в різних формах феодальної залежності. Кочівники-скотарі були фактично прикріплені до своїх родоплемінних і військовим підрозділам. Їх обов'язками були постійна військова готовність і виділення частини худоби і тваринницької продукції племінним і родовим вождям і воєначальникам. Хлібороби-селяни в величезній більшості своїй були кріпаками і несли безліч повинностей на користь феодалів і завойовників.

Держава хулагідамі не було централізованим. Формально хулагідскіе Ільхана були васалами Великого хана Монголії, але ці васальні відносини були неміцні, часто переривалися. Всередині держави місцеві еміри, можновладні феодали - «меліки країн» або «меліки племен» - мали великий імунітетом на основі наданих ільханов тарханних ярликів, які визволяли від втручання центральної влади і відомств.

Ільхан мав вищої військової, судової та адміністративної владою. При ньому були засновані посади візирів, які виконували його доручення або правили країною від імені ільхана. У столиці були засновані різні відомства - дивани, найголовнішими з яких були фінансовий, військовий і диван, який відав урахуванням земельних володінь. Найважливіші справи в державі вирішувалися на курултаї, де були присутні члени будинку хулагідамі, принци, найбільші представники військово-кочовий аристократії. На курултаї зводилися на престол спадкоємці померлих ільханов, вирішувалися питання, пов'язані з військовими походами, розподілялися між царевичами, відзначилися полководцями і воєначальниками завойовані землі, посади, видобуток.

Місцеве управління в Азербайджані знаходилося в руках емірів і найняв, а також у окремих князів-ширваншахов. У Грузії і Вірменії державна влада була в руках грузинських царів і місцевих феодалів. При цьому багато феодали і деякі міста прагнули зміцнити свою відносну незалежність від центральної влади і їх намісників, віддаючи себе під заступництво найбільш сильних і авторитетних членів будинку хулагідамі, царевичів і воєначальників.

В державі хулагідамі діяла складна правова система, заснована на безлічі загальнодержавних і регіональних писаних і усних джерел права. До загальнодержавних ставилися Яса Чингіз-хана, ярлики і закони ільханов; до місцевих джерел права - усні адати кочових народів, судебник Смбата Спа-рапета 1265 року в Вірменії, судебник Беки і Акбугі, створений в XIV ст., канонічне право християнської церкви та ін.

В кінці XIV ст. держава хулагідамі піддалося руйнівним завоювань спочатку золотоординського хана Тохтамиша, а потім еміра Тимура і припинило своє існування.

Золота Орда не мала чітко визначених кордонів. Її влада поширювалася не стільки на територію, скільки на народи і племена, що знаходилися на різних стадіях соціально-економічного та культурного розвитку, сповідували різні релігії. Столицею цієї держави став спочатку Сарай-Бату, а потім Сарай-Берке в нижній течії Волги. Поступово монголи змішалися з тюркськими народами і племенами, офіційним став тюркська мова. Самі монголи у підкорених народів отримали подвійну назву - монголо-татари (від назви одного з найчисленніших монгольських племен - татар). Згодом татарами стали називати деякі не монгольського походження народи Сибіру, ​​Поволжя, Кавказу, Криму. Воно стало їх національним найменуванням. Згодом монголо-татари прийняли іслам.

Суспільний устрій. Соціальна структура Золотої Орди була складною і відбивала строкатий класовий і національний склад цього розбійницького держави. Чіткої станової організації суспільства, подібної до тієї, що існувала на Русі і в західноєвропейських феодальних державах і в основі якої лежала ієрархічна феодальна власність на землю, тут не було. Статус підданого Золотої Орди залежав від походження, заслуг перед ханом і його родом, з посади у військово-адміністративному апараті. У військово-феодальної ієрархії Золотої Орди панівне становище займав аристократичний рід нащадків Чингіз-хана і його сина Джучі. Цей численний рід володів всією землею держави, йому належали величезні стада, палаци, безліч слуг і рабів, незліченні багатства, військова видобуток, державна скарбниця і т.д. Згодом Джучідам і інші нащадки Чингіз-хана ще цілі століття зберігали привілейоване становище в середньоазіатських ханствах і в Казахстані, закріпили за собою монопольне право носити звання султанів, займати ханський престол. Сам хан мав найбагатший і великий улус типу домену. Джучідам мали переважне право на заняття вищих державних постів. У російських джерелах їх називали царевичами. Їм присвоювалися державні та військові титули і звання.

Наступний щабель в військово-феодальної ієрархії Золотої Орди займали нойони (в східних джерелах - беки). Не будучи членами роду Джучідов, вони тим щонайменше здійснювали родовідні від сподвижників Чингіз-хана і їх синів. Нойони мали безліч слуг і залежних людей, величезні стада. Вони часто призначалися ханами на відповідальні військові і державні посади: даругов, темників, тисячників, баскаків і ін. Вони нагороджувалися Тархан грамотами, які визволяли від різних повинностей і обов'язків. Знаками їх влади були ярлики і пайцза.

Особливе місце в ієрархічній структурі Золотої Орди займали численні нукери - дружинники великих феодалів. Вони або перебувають у почті своїх сеньйорів, або займали середні і нижчі військово-адміністративні посади - сотників, десятників і ін. Ці посади дозволяли видобувати значно більші доходи з населення тих територій, де були розміщені або куди прямували відповідні військові підрозділи або де нукери займали адміністративні посади .

З середовища нукерів та інших привілейованих людей в Золотій Орді висунувся невеликий шар тарханів, які отримали від хана або його вищих посадових осіб тарханні грамоти, в яких їхні власникам надавалися різні привілеї.

До панівним класам ставилися ще й численне духовенство, перш за все мусульманське, купці і багаті ремісники, місцеві феодали, родові і племінні старійшини і вожді, великі землевласники в осілих землеробських районах Середньої Азії, Поволжя, Кавказу і Криму.

Трудящі - селянство землеробських районів, міські ремісники, слуги - перебувають у різного рівня залежно від держави і феодальних владик.Основну масу трудящих в степах і передгір'ях Золотої Орди становили карачу - кочівники-скотарі. Вони входили в роди і племена і змушені були беззаперечно підкорятися родовим і племінним старійшинам і вождям, а також представникам військово-адміністративної влади Орди. Виконуючи все господарські обов'язки, карачу разом з тим повинні були служити у війську.

У землеробських районах Орди трудилися феодально залежні селяни. Одні з них - сабанчи - жили сільськими громадами і обробляли крім виділених для них ділянок землі феодалів, несли натуральні і інші повинності. Інші - уртакчи (здольники) - кабальні люди, обробляли землю держави та місцевих феодалів за половину врожаю, несли інші повинності.

У містах працювали ремісники, зігнані з завойованих країн. Багато з них перебували на становищі рабів або залежних від хана та інших владик людей. Дрібні торговці, слуги також від сваволі влади і своїх панів. Навіть заможні купці і самостійні ремісники сплачували міської влади податі і несли різні повинності.

Досить поширеним явищем в Золотій Орді було рабство. Рабами ставали передусім бранці та жителі завойованих земель. Раби використовувалися в ремісничому виробництві, будівництві, в якості слуг феодалів. Багато рабів продавалося в країни Сходу. Однак більшість рабів як в містах, так і в сільському господарстві через одне-два покоління ставали феодально залежними чи отримували свободу.

Державний лад. Державний механізм Золотої Орди забезпечував експлуатацію своїх трудящих, пограбування підкорених народів. Це досягалося встановленням терористичного режиму, при якому підпорядкування молодших старшим було безумовним і бездумним. При цьому використовувалися як пережитки колишньої родоплемінної організації, так і нові військово-феодальні принципи.

Верховна, деспотична по суті, влада в державі належала хану, возводимому на престол курултаем. Як правило, їм ставав старший син попереднього хана або інший найближчий родич з чингисидов. Часто боротьба за ханський престол мала запеклий характер, супроводжувалася інтригами, таємними або відкритими вбивствами претендентів.

Хан насамперед був верховним власником і розпорядником всіх земель в державі, які роздавав родичам і посадових осіб. Він був главою збройних сил, виробляв призначення і зміщення всіх вищих посадових осіб. Самим ханом чи від його імені здійснювалися зовнішньополітичні акції, в тому числі оголошення війни і укладення миру. Був він верховним суддею, його воля вважалася законом.

Існував в Золотій Орді і колегіальний орган - курултай, в якому брали участь сини хана, його найближча родина (царевичі), вдови ханів, еміри, нойони, темники і ін. На курултаї вирішувалися питання війни і миру, найбільш важливі суперечки і чвари між представниками феодальної верхівки, переглядалися кордону улусів, з'являлися рішення хана з інших питань. Воля хана, його рішення на курултаї були остаточними і незаперечними. Курултаї скликалися епізодично і проходили в урочистій обстановці.

У Золотій Орді поступово склалася своєрідна система центральних органів управління, багато рис якої були запозичені від східних деспотичних держав (Китаю, Персії, середньоазіатських ханств). Так, в кінці XIII в. з'явилися канапи (канцелярії) для ведення справ з різних галузей управління. У них працювали численні секретарі і переписувачі (битакчи). Дивани перебувають у підпорядкуванні вищих посадових осіб, що призначаються ханом, виконували їх доручення, давали їм різні відомості про стан справ в тій чи іншій галузі управління або на місцях. Чіткого розмежування компетенції диванів по галузях управління не було.

До вищих посадових осіб ставився передусім візир, у віданні якого перебували ханська скарбниця і загальне управління справами держави від імені та за дорученням хана. Візир призначав на посади баскаків, секретарів диванів та інших чиновників. Військове управління в державі було зосереджено в руках бекляри-бека, який направляв військову діяльність емірів, темників і тисячників. Бекляри-бек у поновлюваних джерелах часто називається старшим, головним еміром при хані. Крім того, в Києві перебували решта два еміра, виконували доручення хана і його візира, і букаул, відав постачанням, озброєнням, достатком військових підрозділів і гарнізонів, урахуванням військової здобичі і її доставкою і розподілом за вказівками хана та вищих посадових осіб.

У центральному апараті постійно були і інші чиновники і представники місцевої влади, які виконували доручення центру обліку населення, збору податей, придушення опору підданих і залежних народів, організації військових походів і т.д. До числа подібних посад ставилися даруги, баскаки, ​​темники, сотники і ін.

Улусами управляли члени ханської прізвища, Джучідам-принци, найбільш авторитетні нойони (їх часто називали емірами). В окремі області, міста, поселення призначалися Даруга, тисячники та сотники. У підпорядкуванні всіх таких правителів перебувало чимало чиновників, які займалися переписом населення, збором податків і податків, залученням населення до виконання різних повинностей (постачання коней, перевізних засобів, постачання чиновників і військових підрозділів різних достатком, расквартированию військ і т.д.). Кожен місцевий правитель завжди спирався на гарнізони або мобільні війська.

Військова організація Золотої Орди була основою її державності. Багато носії державної влади були командирами відповідних військових підрозділів.

Численна кіннота, що складалася з монголо-татар, половців та інших кочових племен і народів, становила основу військової могутності Золотої Орди. В окремі періоди своєї історії Золота Орда могла виставити 150 і більше тисяч кіннотників. Побудована за десятковою системою, рухлива кіннота могла швидко збиратися в зазначеному ханом чи його командуванням місці на величезну армію для наступальних операцій або ж миттєво розосереджуватися на великих просторах, перекидатися з однієї місцевості в іншу, здійснювати раптові нальоти і набіги, тримаючи в постійному страху підданих Золотої орди і підвладні народи.

Вищий командний склад - темники, тисячники - складався з представників роду джучидов-царевичів і знатних найняв. Сотниками і десятниками призначалися зазвичай нукери та інші представники родоплемінної знаті. Всі командири були пов'язані між собою своєрідними сеньорально-васальними відносинами. Тому суворо заборонявся перехід з однієї темряви, тисячі або сотні в іншу. Подібний перехід розглядався як зрада своєму підрозділу та його командиру. У війську підтримувалася найжорстокіша дисципліна. За будь-непослух, невиконання наказу загрожувала сувора кара, аж до смертної кари.

Ще Чингіз-хан, надаючи виняткового значення добування різноманітних даних про імовірному противника, організував розвідувальну службу. Хани Золотої Орди - Бату, Берке та його наступники зобов'язували своїх військових начальників вести розвідку через лазутчиків, зрадників, купців, добувати відомості про чисельність і озброєнні противника, його командирів, настроях, чварах і т.п. Згодом секретна служба була заснована і для власного державного апарату, охопила значні верстви населення, в тому числі феодальну верхівку. Всі секретні відомості доставлялися бекляри-бека, візира та доповідалися хану.

Судова влада в Золотій Орді, як і в інших державах, була відділена від адміністративної. Хан, інші державні органи та посадові особи самі здійснювали правосуддя з усіх справах - кримінальним, цивільним та ін. Однак у зв'язку з неухильної ісламізації Золотої Орди в кінці XIII - початку XIV ст. були засновані ісламські суди кадіїв на чолі з верховним кадієм держави. Ці суди розглядали головним чином справи, пов'язані з порушенням вимог Корану, тобто релігійні та шлюбно-сімейні. Крім того, в містах для розбору цивільних справ призначалися спеціальні судді-яргучи. Кадии і яргучи стягували зі сторін спору офіційні мита, а також вдавалися до довільних поборів.

У кочових народів Золотої Орди існували традиційні суди родових старійшин-біями.

Судовий і адміністративне свавілля, позасудова розправа були характерними рисами судової системи військово-феодальної держави Золотої Орди.

Відносини з Руссю. Після спустошливих завоювань ханів Бату і Берке російські князівства на тривалий термін потрапили у васальну залежність від золотоординського хана. Встановилося найжорстокіше монгольське іго. Відносини васалітету були закріплені будь-яким договором, а були просто продиктовані завойовником. Руські князі повинні були затверджуватися на князювання в Орді, одержуючи від хана ярлик. Князі володимирські одержували від хана особливий ярлик. Садили на престол великого князя спеціальні уповноважені золотоординського хана. Отримання ханських ярликів в Орді, а також при викликах князів в Орду обов'язково супроводжувалося піднесенням багатих подарунків. Однією з головних васальних обов'язків російських князівств була сплата хану данини - десятої частини всіх доходів з населення князівства. Від цього побору була звільнена тільки російська православна церква. Крім того, населення повинно було надавати коней і вози, сплачувати особливі торгові та ремісничі мита, надавати корм (їжу), відповідати вимогам Орди, її чиновників.

Дані і побори з російських князівств Золота Орда доручала виробляти спеціально уповноваженим даругам і баскакам, наїзжали в князівства з великим почтом лічильників, вагарів і охоронними кінними загонами. У Володимирі перебував головний Баскак, ​​якому підпорядковувалися баскаки інших князівств - Рязані, Мурома, Смоленська, Твері, Курська та інших. Раз у раз даруги і баскаки виробляли перепис населення князівства, щоб повністю забезпечити збір данини.

Для залякування російського населення, а також для додаткового збагачення Орди монголо-татари систематично робили набіги на князівства. При цьому безліч людей забирали в полон, розорялися і спалювалися міста і селища.

Російський народ ніколи не мирився з монголо-татарським ярмом і разом з іншими народами надавав загарбникам запеклий опір. З піднесенням Московського князівства російський народ під керівництвом великого князя Дмитра завдав в 1380 р перший нищівного удару полчищам Золотої Орди у великій битві на Куликовому полі. Остаточного звільнення від загарбників російський народ домігся в XV в.

Монголо-татарські завоювання на століття затримали соціально-економічний і культурний розвиток російського суспільства.

Право. Слабка через нестачу джерел вивченість права Золотої Орди обмежує можливість його скільки-небудь ґрунтовного викладу. Джерелом права в Орді була передусім Велика Яса Чингіз-хана, складена в 1206 р як повчання його наступникам, що складалася з 33 фрагментів і 13 висловів самого хана. Яса містила головним чином правила військової організації монгольського війська і норми кримінального права. Вона відрізнялася безприкладної жорстокістю покарань не тільки за злочини, а й за проступки. Джерелами права були також норми звичаєвого права кочових народів. У міру ісламізації Золотої Орди в ній почав діяти шаріат. Він застосовувався головним чином в містах і в місцевостях з осілим населенням.

Усні та письмові розпорядження та приписи ханів були для підданих, в тому числі для феодальної знаті, вищим законом, підлягає негайному і беззаперечної виконання. Вони використовувалися на практиці державні органи Золотої Орди і вищих посадових осіб держави.

Право Золотої Орди характеризують крайня жорстокість, узаконений сваволю феодалів і посадових осіб держави, архаїчність і формальна невизначеність. Навіть Яса Чингіз-хана стала нам відома не як писаний акт, а з окремих згадок і витягів, які в різних неправових джерелах. Тільки норми шаріату були друкованими й у тому відношенні вигідно відрізнялися від інших правових джерел.

Майнові відносини в Золотій Орді регулювалися звичаєвим правом і були вельми заплутані.Це особливо відноситься до земельних відносин - основі феодального суспільства. Право власності на землю, на всю територію держави належало пануючому ханського роду Джучідов. В умовах кочового господарства успадкування землі важким. Тому можна говорити про переважно в землеробських районах. Власники маєтків, природно, повинні були нести різні васальні обов'язки хану чи призначеному ним місцевому правителю.

У ханському роді особливим об'єктом наслідування виступала влада, причому політична нібито влада поєднується з правом власності на землю улусу. Спадкоємцем тут вважався молодший син. За монгольським праву молодший син взагалі мав пріоритет у спадкуванні.

Сімейно-шлюбне право монголо-татар і підвладних їм кочових народів регулювалося старовинними звичаями і в меншій мірі шаріатом. Главою патріархальної полігамною сім'ї, котра становила частину Аїла, роду, був батько. Він був власником всього майна сім'ї, розпоряджався долею підвладних йому членів сім'ї. Так, батько збіднілої сім'ї мав право віддавати своїх дітей за борги в служіння і навіть продавати в рабство. Кількість дружин було обмежено. У мусульман законних дружин могло бути не більше чотирьох. Діти дружин і наложниць юридично були в рівному становищі при деяких перевагах синів від старших дружин і законних дружин у мусульман. Після смерті чоловіка управління всіма справами сім'ї переходило в руки старшої дружини. Так тривало до тих пір, поки сини не ставали дорослими воїнами.

Влада чоловіка над дружиною встановлювалася укладанням шлюбу, однією з форм якого було дійсне або обрядове викрадення нареченої. При укладанні шлюбу сім'я чи рід нареченого викуповували наречену із сім'ї або роду останньої. У свою чергу родичі нареченої зобов'язані були виділити їй придане. Розмір викупу і посагу, Витрати шлюбні урочистості визначалися громадським і майновим становищем родичів брачащихся.

Кримінальну право Золотої Орди відрізнялося винятковою жорстокістю. Це виникало з самої природи військово-феодального ладу Золотої Орди, деспотичної влади Чингіз-хана і його наступників, суворості відносин, низькою загальної культури, властивою кочовому скотоводческому суспільству, що знаходиться в самій початковій стадії феодалізму. Жорстокість, організований терор були однією з умов встановлення й охорони тривалого панування над підкореними народами. За Великої Ясі смертна кара покладалася за зраду, непокора хану і іншим феодалам і посадовим особам, самовільний перехід з одного військового підрозділу в інше, ненадання допомоги в бою, співчуття бранця як надання йому допомоги їжею і одягом, за пораду і допомогу однієї зі сторін в поєдинку, брехня перед старшими в суді, привласнення чужого раба або втікали бранця. Вона покладалася також в деяких випадках за вбивство, майнові злочини, подружню невірність, скотолозтво, підглядання за поведінкою інших і особливо знаті і начальства, чарівництво, забій худоби невстановленим способом, сечовипускання в багаття і попіл; стратили навіть тих, хто в застілля вдавився кісткою. Смертна кара, як правило, здійснювалася публічно й способами, характерними для кочового способу життя, - у вигляді удавливания на мотузці, підвішеною до шиї верблюда чи коня, волочіння кіньми. Можна було також зарізати людину «як барана».

Застосовувалися й інші види покарань, наприклад за побутове вбивство допускався викуп на користь родичів потерпілого. Розмір викупу визначався соціальним становищем убитого. У кочівників за крадіжку коней, баранів була потрібна викуп в десятикратному розмірі. Якщо винний був неспроможним, він зобов'язаний був продати своїх дітей і таким чином сплатити викуп. При цьому злодія, як правило, нещадно били батогами.

У кримінальному процесі при дізнанні залучалися свідки, вимовлялися клятви, застосовувалися жорстокі тортури. У військово-феодальної організації розшук необнаруженного або зникли злочинця покладався на десяток або сотню, до яких він належав. В іншому випадку відповідальність несла вся десятка чи сотня.

* * *

Час монголо-татарських завоювань становить великий період в історії нашої країни. Це період тяжких випробувань для потрапили під іноземне ярмо народів. Монголо-татарське нашестя надовго призупинило і відкинуло назад економічне, політичне, культурне розвиток Середньої Азії, Закавказзя, Русі.

Величезна імперія Чингіз-хана недовго залишалася єдиною. Невблаганні закони розвитку феодалізму призвели її спочатку до розпаду на великі держави, а згодом дедалі більшого дроблення, що і зумовило в кінці кінців крах усіх монголо-татарських держав.

Монголо-татари, підкоряючи народи нашої країни, встановлювали різні форми їх політичної залежності. Часто вони зберігали існуючу державну організацію, ставлячи лише місцевих князів в положення своїх васалів. Так було в Закавказзі, на Русі, в деяких інших місцях.

Правова система, принесена Чингіз-ханом і його наступниками, була архаїчної і примітивною. Ухвалення ісламу збагатило її, оскільки шаріат був прикладом розвиненого феодального права. У підкорених народів завойовники зберігали їх власні правові системи.

З початку XIV ст. дроблення руських князівств припиняється, поступившись місцем їх об'єднання. Створення Російської централізованої держави було викликано в першу чергу посиленням економічних зв'язків між російськими землями, що було наслідком загального економічного розвитку країни.

Відправним пунктом у розвитку феодальної економіки послужив прогрес сільського господарства. Сільськогосподарське виробництво характеризується в даний період все великим поширенням пашенной системи, яка стає в центральньк районах країни переважним способом обробки землі. Пашенна система помітно витісняє подсечную, поширену переважно в північних лісових місцевостях, і переліг, панівний ще на півдні.

Пашенна система вимагає постійної обробки землі. Оскільки тут селянин завжди має справу з однією ділянкою, який відпочиває від посіву лише через рік (двухпольная система) або два (трипілля), то виникає необхідність в добриві полів. Все це вимагає більш досконалих знарядь виробництва. Але підйом сільського господарства був обумовлений не тільки і не стільки розвитком знарядь виробництва, скільки систематичним розширенням посівних площ за рахунок освоєння нових і раніше занедбаних земель. Збільшення надлишкового продукту в землеробстві дозволяє розвивати тваринництво, а також продавати хліб на сторону.

Все більша потреба в сільськогосподарських знаряддях обумовлює необхідність розвитку ремесла. В результаті процес відділення ремесла від сільського господарства йде все глибше. Кількість ремісників, які перестали займатися землеробством, зростає.

Відділення ремесла від сільського господарства тягне за собою необхідність обміну між селянином і ремісником, тобто між містом і селом. Цей обмін відбувається у формі торгівлі, яка в цей період відповідно посилюється. На базі такого обміну створюються місцеві ринки. Природний розподіл праці між окремими районами країни, обумовлене їх природними особливостями, утворює економічні зв'язки в масштабі всієї Русі. Встановленню внутрішніх економічних зв'язків сприяло і розвиток зовнішньої торгівлі.

Все це настійно вимагало політичного об'єднання руських земель, тобто створення централізованої держави. У цьому були зацікавлені широкі кола російського суспільства і в першу чергу дворянство, купці і ремісники.

Інший передумовою об'єднання російських земель було загострення класової боротьби, посилення класового опору селянства.

Підйом господарства, можливість отримувати все більший додатковий продукт спонукають феодалів посилювати експлуатацію селян. Притому феодали прагнуть не тільки економічно, але і юридично закріпити селян за своїми вотчинами і маєтками, закріпачити їх. Подібна політика викликає природний опір селянства, набуває різноманітні форми. Селяни вбивають феодалів, захоплюють їх майно, підпалюють маєтку. Така доля осягає нерідко не тільки світських, але й духовних феодалів - монастирі. Формою класової боротьби виступав іноді і розбій, спрямований проти панів. Певні масштабів набуває і втеча селян, особливо на південь, на вільні від поміщиків землі.

В таких умовах перед класом феодалів постало завдання утримати в узді селянство і довести до кінця його закріпачення. Ця задача могла бути вирішена лише потужним централізованою державою, здатною виконати головну функцію експлуататорського держави - придушення опору експлуатованих мас.

Зазначені дві причини відігравали провідну роль у справі об'єднання Русі. Без них процес централізації не зміг би досягти скільки-небудь значних успіхів. Разом з тим саме по собі економічний і соціальний розвиток країни в XIV - XVI ст. ще не змогло б привести до утворення централізованої держави.

Хоча економічні зв'язки в даний період і досягли суттєвого розвитку, вони все ж таки не були достатньо широкі, глибокі й сильні, щоб зв'язати воєдино всю країну. У цьому полягає одна з відмінностей освіти Російської централізованої держави від аналогічних процесів у Західній Європі. Там централізовані держави створювалися в ході розвитку капіталістичних відносин. На Русі ж у XIV - XVI ст. ще не могло бути й мови про виникнення капіталізму, буржуазних відносин.

І це слід зазначити і про розвиток класових відносин, класової боротьби. Як не великий був її розмаху в даний період, все ж ця боротьба не набула таких форм, які вона мала вже на Заході або в більш пізній час у Росії (селянські війни під керівництвом Болотникова, Разіна в XVII в). Навіть для початку XVI ст. характерно переважно зовні непомітне, приховане накопичення класових протиріч.

Фактором, що прискорило централізацію Російської держави, з'явилася загроза зовнішнього нападу, що змушувала гуртуватися руські землі перед лицем спільного ворога. Характерно, що коли почалося утворення Російської централізованої держави, став можливий розгром монголо-татарів на Куликовому полі. А коли Івану III вдалося зібрати майже всі російські землі і повести їх проти ворога, татарське іго було скинуто остаточно.

Відомо, що тільки потужне централізовану державу може впоратися із зовнішнім ворогом. Тому в освіті були зацікавлені і досить широкі народні маси.

Російська централізована держава утворилася навколо Москви, якій судилося згодом стати столицею великої держави. Така роль Москви, порівняно молодого міста, була обумовлена ​​перш за все її економічним і географічним положенням. Москва виникла в тодішньому центрі російських земель, в силу чого була краще, ніж інші князівства, прикрита від зовнішніх ворогів. Вона стояла на перехресті річкових і сухопутних торгових шляхів.

Виникнувши як місто в XII в., Москва спочатку була центром особливого князівства. Лише час від часу вона давалася в доля молодшим синам ростово-суздальських князів. Тільки з кінця ХШ в. Москва стає стольним містом самостійного князівства з постійним князем. Першим таким князем був син відомого героя землі російської Олександра Невського - Данило. При ньому в кінці XIII - початку XIV ст. почалося об'єднання російських земель, успішно продовжене його наступниками. Проводячи лінію на об'єднання руських князівств, московські князі скуповували землі сусідніх князівств, захоплювали їх при нагоді збройною силою, нерідко використовуючи для цього Золоту Орду, приєднували дипломатичним шляхом, укладали договори з ослабленими питомими князями, роблячи їх своїми васалами. Територія Московського князівства розширювалася також за рахунок заселення Верхнього Заволжжя.

Основа могутності Москви було закладено другий сина Данила - Івана Калити (1325 - 1340).При ньому тривало збирання російських земель. Іван Калита зумів отримати у татар ярлик на велике князювання, придбав право збирати данину для татар з усіх або майже всіх руських князівств, що зберегли самостійність. Таке положення було використано московськими князями з метою поступового підпорядкування цих князівств. Завдяки гнучкій зовнішній політиці московських князів вдалося на кілька десятиліть забезпечити мир на Русі. Москва стала і центром православної церкви, у 1326 р в неї була перенесена з Володимира митрополича кафедра. Розширюючи територію Московської держави, великі князі перетворювали уділи в прості вотчини. Удільні князі переставали бути государями в своїх долях і прирівнювалися до боярам, ​​тобто ставали підданими великого московського князя. Вони вже не могли тепер вести самостійну внутрішню і зовнішню політику.

До кінця XIV в. Московське князівство настільки зміцніло, що змогло почати боротьбу за звільнення від монголо-татарського ярма. Орді були нанесені перші нищівні удари, найбільш значним з яких стала перемога російських військ під командуванням князя Дмитра Донського на Куликовому полі. При Івана III об'єднання російських земель вступило в завершальну фазу. До Москви були приєднані найважливіші землі - Новгород Великий, Твер, частина Рязанського князівства, російські землі по Десні. У 1480 р після відомого «стояння на Угрі» Русь остаточно звільнилася від татарського ярма. Процес об'єднання російських земель було завершено на початку XVI ст. Князь Василь III приєднав до Москви друга половина Рязанського князівства, Псков, звільнив Смоленськ від литовського панування.

Разом з об'єднанням російських земель росла і влада великих князів над ними. Московське князівство перестало бути сукупністю більш-менш самостійних держав. Розподіл на уділи замінили розподілом на адміністративно-територіальні одиниці, очолювані намісниками і волостелями.

Поряд з об'єднанням російських земель відбувалося приєднання і деяких сусідніх народів. Разом з Новгородської, Нижегородської, Пермської та інші землями до складу Московської держави увійшли і невеликі неросійські народи, їх населяли: мещера, карели, саамі, ненці, удмурти та ін. Деякі з них асимілювалися, розчинялися в складі великоруської народності, але більшість зберегли свою самобутність. Російська держава подібно Київському ставало багатонаціональним.

Феодали. Клас феодалів розпадався на наступні групи: служивих князів, бояр, слуг вільних і дітей боярських, «слуг під Дворський».

Служиві князі складали верхівку класу феодалів. Це колишні удільні князі, які після приєднання їх доль до Московської держави втратили свою самостійність. Однак вони зберегли право власності на землю. Але оскільки територія частин була, як правило, велика, служиві князі були найбільшими землевласниками. Служиві князі займали керівні пости у війську і були на війну зі своєю власною дружиною. Згодом вони злилися з верхівкою боярства.

Бояри, як і княжата, становили економічно пануючу угруповання всередині класу феодалів, що забезпечувало їм і відповідне політичне становище. Бояри займали командні пости в державі.

Середніми і дрібними феодалами були слуги вільні і діти боярські. Одні й другі також несли службу великому князю.

Феодали мали право від'їзду, тобто вони мали право вибирати собі сюзерена на свій розсуд. При наявності в XIV - XV ст. різних князівств у феодалів були досить широкі можливості для такого вибору. Від'їжджаючий васал не втрачав своїх вотчин. Тому траплялося, що землі у боярина були в одному князівстві, а служив він в іншому, іноді ворогуючим з цим.

Бояри прагнули служити найбільш сильному і впливовому князю, здатному захистити їх інтереси. У XIV - початку XV ст. право від'їзду було вигідно московським князям, так як сприяло збиранню російських земель.

У міру зміцнення централізованого держави право від'їзду стало заважати московським великим князям, бо цим правом намагалися скористатися служиві князі та верхівка боярства з метою перешкодити подальшої централізації і навіть домогтися колишньої самостійності. Тому московські великі князі намагаються обмежити право від'їзду, а потім і зовсім його скасувати. Мірою боротьби з від'їжджаючими боярами було позбавлення їх вотчин. Пізніше на від'їзд починають дивитися вже як на зраду.

Нижчу групу феодалів становили «слуги під Дворський», які часто складалися з княжих холопів. Згодом деякі з них займали більш-менш високі посади в і державному управлінні. При цьому вони отримували від князя землю і ставали справжніми феодалами. «Слуги під Дворський» існували як при великокнязівському дворі, так і при дворах удільних князів.

У XV в. в положенні феодалів відбуваються помітні зрушення, пов'язані з посиленням процесу централізації Російської держави. Перш за все змінилися склад і положення боярства. У другій половині XV ст. число бояр при московському дворі виросло в чотири рази за рахунок удільних князів, які прийшли на службу до московського великого князя разом зі своїми боярами. Княжата відтіснили на другий план старовинне московське боярство, хоча московські бояри стояли нарівні або навіть вище деяких молодших категорій княжат. У зв'язку з цим змінюється зміст самого терміна «боярин». Якщо раніше він означав лише належність до певної соціальної групи - великим феодалам, то тепер боярство стає придворним чином, який полюбляв великий князь (запроваджені бояри). Цей чин привласнювався переважно служивим князям. Другим придворним чином став чин окольничого. Його отримала переважна більшість колишнього боярства. Бояри, які не мали придворних чинів, злилися з дітьми боярськими і слугами вільними.

Зміна природи боярства вплинуло на його ставлення до великого князя. Колишнє московське боярство пов'язувало долю з успіхами князя і тому всіляко допомагало йому. Нинішні ж бояри - вчорашні удільні князі - були налаштовані дуже опозиційно. Великі князі починають шукати опору в новій групі класу феодалів - дворянстві. Дворяни формувалися насамперед з «слуг під Дворський», при дворі великого князя, удільних князів і великих бояр. Крім того, великі князі, особливо Іван III, давали землю на правах маєтку багатьом вільним людям і навіть холопам за умови несення військової служби. Дворянство цілком залежало від великого князя, а тому було його вірної соціальною опорою. За свою службу дворянство сподівалося отримати від князя нові землі, селян. Зростання значення дворянства йшов одночасно зі зменшенням впливу боярства. Останнє з другої половини XV ст. сильно похитнулося у своїх економічних позиціях.

Великим феодалом і далі залишалася церква. У центральних районах країни монастирське землеволодіння розширюється за рахунок тих, що подарували місцевих князів і бояр, а також в силу заповітів. На північному сході монастирі захоплюють неосвоєні, а часто і черносошниє землі. Великі князі, стурбовані збіднінням боярських родів, приймають навіть заходи до обмеження переходу їх земель монастирям. Робиться також спроба відібрати землі у монастирів, щоб роздати їх поміщикам, але вона терпить крах.

Селяни. Сільське феодально залежне населення до початку даного періоду іменувалося сиротами. У XIV ст. цей термін поступово витіснявся новим - селяни (від «християни»), хоча в XV в. вживається і древній - смерди. Селянство поділялося на дві категорії - чернотяглих і власницьких. Власницькі селяни жили на землях, що належать поміщикам і вотчинникам, чернотяглого - на інших, що не відданих якомусь феодалу. Ця друга категорія земель вважалася що належить безпосередньо князю. Отже, чернотяглого селяни жили в доменіальних володіннях великих і удільних князів. XV століття знаменується прикріпленням чернотяглих (черносошних) селян до землі і посиленим покріпаченням власницьких. Прикріплення чорносошну селян до землі здійснювалося шляхом договорів між князями про неприйняття на свої землі чужих тяглихлюдей. Покріпаченням власницьких було прикріплення селянина до певної вотчині або маєтку, тобто до землі і її власнику, позбавлення селянина можливості вибирати собі пана, переходити від одного господаря до іншого.

Встановлення феодальної залежності передбачає економічний примус селянина до праці на феодала, який захопив основний засіб виробництва - землю. З розвитком феодалізму потрібні вже заходи політичного, правового примусу. Феодали все більше посилюють експлуатацію селян, але останні, маючи юридичну можливість переходити від одного власника до іншого, здійснюють це право, намагаючись знайти місце, де жити було б легше. Зазвичай такими місцями були великі вотчини. В силу цього від селянських переходів страждали переважно дрібні феодали. Вони-то і прагнули до закріпачення селян. Організоване закріпачення почалося сіло, що великі князі особливими грамотами закріплювали за окремими власниками певні групи селян. Одними з перших були прикріплені старожільцев.

Старожільцев - це в основному люди, здавна живуть в одного чи іншого феодала і несли на користь звичайні феодальні повинності, а також тягло державі. Вони ще користувалися правом переходу від одного пана до іншого, все більше обмежується в XV в.

Старожильцам протиставлялися новопорядчики (новопріходци). Феодали, зацікавлені в притоці робочої сили, охоче брали селян в свої вотчини й маєтки. Найчастіше це були селяни, які втекли від інших феодалів. Новопорядчик звільнявся від державного тягла, а іноді і від феодальних повинностей. Новопорядчики отримували іноді від вотчинника або поміщика підмогу або позику. Вони мали право перейти від одного феодала до іншого, розплатившись зі своїм паном. Якщо новопорядчик багато років проживав на одному місці, він вважався старожильцем.

Наступну групу залежних людей становили срібники. Це були люди, які взяли у феодала «срібло», тобто гроші в борг, і зобов'язані відпрацьовувати його. Розплачуватися з такими боргами часто було важко через високі відсотків. Серебряник до сплати боргу було піти від господаря.

Однією з груп залежних людей були ополоники. Вони орали панську землю на своїх конях, віддаючи половину врожаю господареві. Це були бідняки, які не мали землі.

В кінці XV ст. з'являється ще одна категорія залежних людей - бобирі. Бобирі отримували у феодалів житло, іноді і землю (нетяглую, тобто не обкладається податками). Бобирі були тільки у світських феодалів, а й у церкві. Були навіть бобирі, що живуть на чорних землях. У цьому випадку вони залежали від пана, а від селянської громади. Судебник 1497 р поклав початок загальному закріпачення селян. Він встановив, що селяни можуть йти від своїх панів лише у Юра (26 листопада), за тиждень до нього і тиждень після нього. При цьому селянин повинен був сплатити певну суму - літнє.

Холопи. Монголо-татарське ярмо призвело до скорочення чисельного складу холопів на Русі. Полон як джерело холопства втратив значення. Навпаки, татари забирали величезне число росіян в рабство.

Холопи підрозділялися на кілька груп. Були великі, повні і доповідні холопи. Великі холопи - це верхівка холопства, князівські і боярські слуги, іноді котрі обіймали високі пости. Так, до XV в. княжою казною відали посадові особи з холопів. У XV в. деякі холопи отримують за свою службу князю землю. Повні і доповідні холопи працювали в господарстві феодала в якості прислуги, ремісників, землеробів. Дедалі очевиднішою стає економічна невигідність холопства праці. Тому спостерігається тенденція до відносного скорочення холопства. За Судебник 1497 на відміну від Руської Правди вільна людина, що надійшов в ключники в місті, вже не вважався холопом. Скасовувалося і перетворення феодально залежного селянина в холопа за втеча від пана.

Разом з тим широке поширення набула самопродажа в холопи.Продавалися в холопи збіднілі селяни. Ціна холопа в XV в. коливалася від одного до трьох рублів. Кількість холопів скорочувалася також за рахунок відпустки їх на волю. З плином часу це стає цілком звичайним явищем. Найчастіше відпускали холопів за заповітом. Так, великий князь Василь Дмитрович дав свободу майже всім своїм холопам, залишивши спадкоємицям лише по п'яти холопських сімей кожної.

Звільняли своїх холопів і монастирі. Хлоп, втікши з татарського полону, вважався вільним.

У цей період розвивається процес поступового стирання межі між холопами і селянами, що почався ще в Стародавній Русі. Холопи отримують деякі майнові та особисті права, а закріпачені селяни все більше їх втрачають. Серед холопів розрізнялися страдники, тобто холопи, посаджені на землю.

Поряд з відносним скороченням числа холопів виникає новий розряд людей, схожих за матеріальним становищем з холопами, - кабальні люди. Кабала виникала з боргової залежності. Людина, яка взяла в борг (зазвичай 3 - 5 р), повинен був відпрацьовувати відсотки. Найчастіше кабала ставала довічною.

Міське населення. Міста ділилися зазвичай на дві частини: власне місто, тобто обгороджене стіною місце, міцність і навколишній міські стіни торгово-ремісничий посад. Відповідно до цього поділялося і населення. У фортеці - дитинці жили в мирний час переважно представники княжої влади, гарнізон і слуги місцевих феодалів. На посаді селилися ремісники і торговці. Перша частина міського населення була вільна від податків і державних повинностей, друга ставилася до тяглому «чорному» люду.

Проміжну категорію складало населення слободок і дворів, що належали окремим феодалам і розташованих в межах міста. Ці люди, економічно пов'язані з посадом, були тим не менш вільні міського тягла і несли повинності тільки на користь свого пана. Господарський підйом в XV в., Розвиток ремесла і торгівлі зміцнювали економічне становище міст, а отже, піднімали і значення посадских людей. У містах виділяються найбільш заможні кола купецтва - гості, провідні іноземну торгівлю. З'явилася особлива категорія гостей - сурожане, провідні торг з Кримом (з Сурожем - Судаком). Трохи нижче стояли суконники - торговці сукном.

Форма державного єдності. Московська держава залишалося ще ранньофеодальної монархією. Через це відносини між центром і місцями будувалися спочатку на основі сюзеренітету-васалітету. Однак з плином часу становище поступово змінювалося. Московські князі, як і всі інші, ділили свої землі між спадкоємцями. Останні отримували звичайні уділи і були в них формально самостійні. Однак фактично старший син, який придбав «стіл» великого князя, зберігав становище старшого князя. З другої половини XIV ст. вводиться порядок, за яким старший спадкоємець отримував велику частку спадщини, ніж інші. Це давало йому економічну перевагу. До того ж він разом з великокнязівським «столом» обов'язково отримував і всю Володимирську землю.

Поступово змінилася і юридична природа відносин між великим і питомими князями. Ці відносини грунтувалися на іммунітетних грамотах і договорах, укладених було багато. Спочатку такі договори передбачали службу питомої князя великому князю за винагороду. Потім вона стала зв'язуватися з володінням васалами їх вотчинами. Вважалося, що удільні князі отримують свої землі від великого князя за службу. І вже на початку XV ст. встановився порядок, яким удільні князі були зобов'язані підкорятися великому з огляду на його положення.

Великий князь. Главою Руської держави був великий князь, який володів широким колом прав. Він видавав закони, здійснював державне керівництво, мав судові повноваження.

Реальна княжа влада з плином часу посилюється і змінюється. Ці зміни йшли у двох напрямках - внутрішньому і зовнішньому. Спочатку свої законодавчі, адміністративні і судові правомочності великий князь міг здійснювати лише в межах власного домену. Навіть Москва ділилася у фінансово-адміністративному та судовому відносинах між князями-братами. У XIV - XV ст. великі князі залишали її зазвичай своїм спадкоємцям на правах спільної власності. З падінням влади удільних князів великий князь став справжнім володарем всій території держави. Іван III і Василь III не соромилися кидати до в'язниці своїх найближчих родичів - удільних князів, які намагалися суперечити їх волі.

Таким чином, централізація держави стала внутрішнім джерелом посилення великокнязівської влади. Зовнішнім джерелом її посилення було падіння влади Золотої Орди. Спочатку московські великі князі були васалами ординських ханів, з рук яких вони отримували право на великокняжий стіл. З Куликовської битви ця залежність стала лише формальною, а після 1480 московські князі стали не тільки фактично, а й юридично незалежними, суверенними государями. Нового змісту великокнязівської влади було додано і нові форми. Починаючи з Івана III московські великі князі іменували себе «государями всієї Русі». Іван III і його наступник намагалися привласнити собі і царський титул, визнаний деякими європейськими державами. *

* Див .: Герберштеін С. Записки про Московію М., 1988. С.23 - 24.

З метою зміцнення міжнародного престижу Іван III одружився з племінницею останнього візантійського імператора Софії Палеолог - єдиною наступниці не існуючого константинопольського престолу. Робилися спроби ідеологічного обгрунтування домагань Івана III на самодержавство. Крім шлюбних зв'язків з Софією Палеолог намагаються встановити, звичайно міфічне, походження руських князів від римських імператорів. Була створена теорія божественного походження князівської влади. Дворянські історики, починаючи з Н.М. Карамзіна, вважали, що московські великі князі були вже самодержцем. Це вірно в тому сенсі, що Іван III, завершив звільнення Русі від татар, «сам тримав» свій княжий стіл, незалежно від Орди. Однак говорити про самодержавство в повному розумінні слова, тобто про необмеженої монархії в XV і навіть XVI в., не доводиться. Влада монарха була обмежена іншими органами ранньофеодальної держави, перш за все Боярської думою.

Боярська дума. Важливим органом держави була Боярська дума. Вона виросла з ради при князі, що існувало ще в Давньоруській державі. Оформлення Думи слід віднести до XV в. Боярська дума відрізнялася від колишнього ради більшу юридичну і організаційно оформленого. Вона була постійно діючим органом, мала порівняно стабільний склад. У Думу входили так звані думні чини - введені бояри і окольничий. Компетенція Думи збігалася з повноваженнями великого князя, хоча формально це ніде не було зафіксовано. Великий князь юридично не зобов'язаний був зважати на думку Думи, але фактично не міг діяти самовільно, бо будь-яке його рішення не проводилося в життя, якщо не було схвалено боярством. Через Думу боярство здійснювало політику, вигідну і вигідну йому. Правда, з часом великі князі все більше підпорядковують собі Боярську думу, що пов'язано із загальним процесом централізації влади. Це особливо відноситься до часів князювання Івана III і Василя III. Значна роль Боярської думи в системі державних органів і панування в ній великих феодалів є характерними особливостями ранньофеодальної монархії.

Феодальні з'їзди мали хоча б характер, що і за часів Київської Русі, але в міру зміцнення централізації держави поступово відмирали.

Палацово-вотчина система управління. Продовжуючи залишатися ранньофеодальної монархією, Московська держава успадкувало від попереднього періоду та органи центрального управління, побудованого по палацово-вотчинної системі. Однак розширення території держави та ускладнення його діяльності приходять в зіткнення зі старими формами управління, готують поступове відмирання палацово-вотчинної системи і зародження нового, наказного управління.

Перетворення старої системи починається з її ускладнення. Вона поділяється на дві частини. Одну становить управління палацу, на чолі якого стоїть дворецький (двірський), що має в своєму розпорядженні численних слуг. Дворецький відав і орні князівськими селянами. Іншу частину утворювали так звані шляхи, що забезпечують спеціальні потреби князя та його оточення. Про призначення шляхів красномовно говорять самі їх назви: Сокольничий, Ловчий, Конюшенний, Стольничий, Чашнічій. Для виконання їх завдань у відання шляхів виділялися певні князівські села і цілі місцевості. Шляхи не обмежувалися збором тих або інших продуктів і всіляких благ з виділених місць. Вони виступали і як адміністративні і судові органи. Керівники їх іменувалися порожнім ним стане боярами.

Слідом за ускладненням системи палацово-вотчинних органів зростали їх компетенція і функції. З органів, що обслуговували в першу чергу особисті потреби князя, вони все більше перетворювалися на загальнодержавні установи, які виконували важливі завдання з управління всією державою. Так, дворецький з XV в. став певною мірою відати питаннями, пов'язаними з землеволодінням церковних і світських феодалів, здійснювати загальний контроль над місцевою адміністрацією. Разом з тим виконання тих чи інших обов'язків у державному управлінні втрачала колишній характер тимчасового княжого доручення і перетворюватися на постійну службу. Ускладнення функцій палацових органів зажадало створення великого і розгалуженого апарату. Чини палацу - дяки - спеціалізувалися в певному колі справ. Зі складу палацової служби виділялася великокнязівська скарбниця, яка стала самостійним відомством. Була створена велика палацова канцелярія з архівом та іншими підрозділами.

Все це готував перехід до нової, наказовий системі управління, що виростав з колишньою. Таке переростання почалося в кінці XV ст. Але як система наказове управління оформилося тільки в другій половині XVI ст. Тоді ж утвердився і сам термін «наказ». Першими установами наказового типу були Великий Палац, який із відомства дворецького, і Казенний наказ. Конюшенного шлях перетворився на Конюшенного наказ, тепер не тільки обслуговував особисті потреби князя, а й пов'язані з розвитком кінного дворянського ополчення. На початку XVI ст. склався Розряд (Розрядний наказ), відав урахуванням служивих людей, їх чинів і посад. Переростання палацово-вотчинної системи в наказовому стало одним з показників централізації Російської держави, бо палацові органи, що відали раніше по суті лише князівським доменом, тепер ставали установами, що керують усім величезним Російською державою.

Місцеві органи управління. Російська держава поділялося на повіти - найбільші адміністративно-територіальні одиниці. Повіти ділилися на стани, стани - на волості. Втім, повного однаковості і чіткості в адміністративно-територіальному розподілі ще виробилося. Поряд з повітами подекуди зберігалися ще землі. Існували також розряди - військові округи, губи - судові округи.

На чолі окремих адміністративних одиниць стояли посадові особи - представники центру. Повіти очолювалися намісниками, волості - волостелями. Ці посадові особи утримувалися за рахунок місцевого населення - отримували від нього «корм», т е. Проводили натуральні і грошові побори, збирали на свою користь судові і інші мита ( «кінське пляма», «полавочное», «поворотний» і ін.) . Годування, таким чином, було одночасно державною службою і формою винагороди княжих васалів за їх військову і іншу службу.

Кормленщики були зобов'язані управляти відповідними повітами і волостями власними силами, тобто містити свій апарат управління (тіунів, доводчиків тощо.) і мати свої військові загони для забезпечення внутрішньої і зовнішньої функцій феодальної держави. Надсилає з центру, вони не були особисто зацікавлені в справах керованих ними повітів або волостей, тим більше що їх призначення було звичайно порівняно короткостроковими - на рік-два. Всі інтереси намісників і волостелей були зосереджені переважно на особисте збагачення за рахунок законних і незаконних поборів з місцевого населення. Система годування була не здатна в умовах конкуренції, що загострюється класової боротьби забезпечити належною мірою придушення опору повсталого селянства. Від цього особливо страждали дрібні вотчинники і поміщики, які були не в змозі самостійно забезпечити себе від «лихих» людей. Піднімаються, дворянство було незадоволене системою годування і з іншої причини. Його не влаштовувало, що доходи від місцевого управління йшли в кишеню бояр і годування забезпечувало боярства великої політичної ваги.

Місцеві органи влади і управління не поширювали свою компетенцію на територію боярських вотчин.Княжата і бояри, як і раніше, зберігали в своїх вотчинах іммунітетние права. Вони були не просто землевласниками, але і адміністраторами та суддями в своїх селах і селах

Органи міського управління. Міське управління в Московській державі дещо змінилося в порівнянні з київськими часом.

Міста в даний період не мали самоврядування. В удільних князівствах управління містами здійснювалося нарівні з сільською місцевістю. З приєднанням питомих князівств до Москви великі князі, зберігаючи всі землі уділів зазвичай за їх колишніми власниками, завжди вилучали міста з юрисдикції колишніх удільних князів, поширювали на них безпосередньо свою владу. Це робилося з значення міст не тільки як економічних центрів, але перш за все з військових міркувань. Міста були фортецями. Володіння ними забезпечувало великим князям і утримання колишнього долі в своїх руках, і оборону від зовнішніх ворогів. Спочатку великі князі управляли містами так само, як раніше удільні князі, тобто не виділяючи їх зі своїх інших земель. Намісники і волостелі, керуючи своїм повітом чи волостю, управляли в тій же мірі і містами, які перебувають на їх території.

Пізніше з'являються деякі спеціальні органи міського управління. Їх виникнення пов'язане з розвитком міст, в першу чергу як фортець. В середині XV ст. з'явилася посаду городчика - своєрідного військового коменданта міста. Він зобов'язаний був стежити за станом міських укріплень, за виконанням місцевим населенням повинностей, пов'язаних з обороною. Уже в XV в. городчики використовувалися і для інших великокнязівських справ, зокрема земельних. Посада Городчики заміщалася місцевими землевласниками, переважно дворянами і дітьми боярськими. Городчики, спочатку колишні досить малозначними фігурами в державному управлінні, вже до кінця XV в. стали відігравати серйозну роль. Спочатку тимчасово, а потім постійно за ними закріплювалися широкі повноваження у земельній, фінансової та інших галузях управління, причому в межах не тільки міста, а й прилеглого повіту. Відповідно до розширенням функцій змінилася і назва цих посадових осіб. Їх починають іменувати городовими прикажчиками. Відаючи низкою питань військово-господарського та просто господарського порядку, городові прикажчики підпорядковувалися великокнязівським казначеям. На одне місто призначалося іноді два і більше таких кацапів. В особі городових прикажчиків дворяни і діти боярські отримали свій орган місцевого управління, а великий князь - надійних провідників політики централізації.

Церква в політичній системі Росії. На початку періоду російська православна церква представляла собою велику силу, як підтримує держава, а й змагаються з ним. В умовах ординського ярма церква зуміла зберегти свої економічні та політичні позиції. Монголо-татари не мали наміру звертати Русь до своєї віри. Вони вважали за краще управляти нею через звичне для народу православ'я. Дуже скоро православні митрополити домовилися з Ордою, отримали від ханів ярлики, що закріплювали привілеї церкви нітрохи не менші, ніж вони мали від руських князів. Однак у міру підйому руху за звільнення російського народу кращі сили православної церкви ставали на шлях боротьби з монголо-татарами. Рядові монахи і керівники церкви вставали в ряди бійців за визволення Росії.

Церква в особі митрополичого будинку, єпископських кафедр, великих монастирів і міських соборів мала величезним майном, в першу чергу земельним, виступаючи в ролі феодала. Замість десятини, якій вона була наділена ще при хрещенні Русі, церква в Московській державі отримала інші джерела доходів: надходження від певних статей княжих доходів - міських торгових, митних, судових мит.

Економічна та ідеологічна могутність дозволяло церкви відчувати себе незалежної від держави і навіть домагатися пріоритету над ним. Однак до кінця періоду руських князів вдалося взяти верх. В обмін на збереження недоторканним її земельних маєтностей церква визнала верховенство світської влади. Суперечливим було і ставлення церкви до централізації Російської держави. Існували сили, які перешкоджали цьому процесу, але були і палкі прихильники зміцнення єдності Русі.

В організаційному відношенні церква являла собою складну систему. На чолі її стояв митрополит. У 1448 р російська церква самовільно стала автокефальною, тобто самостійної стосовно всесвітньому патріарху, що сиділа в Візантії. * Вся територія поділялась на очолювані єпископами єпархії. До XV ст. руські митрополити призначалися константинопольським патріархом. Тепер вони стали обиратися собором російських єпископів спочатку за погодженням зі світською владою, а потім і за прямою вказівкою московських великих князів.

* Див .: Карташев А.В. Нариси з історії російської церкви. Т.1.М., 1993. С.357-362.

Джерела права. В якості основного законодавчого акту Московської держави XIV - XV ст. продовжувала діяти Руська Правда. Була створена нова редакція цього закону, так звана Скорочена з Великої, пристосовувати давньоруське право до московських умов. Діяло також звичайне право. Однак розвиток феодальних відносин, освіту централізованого держави вимагали створення істотно нових законодавчих актів. З метою централізації держави, все більшого підпорядкування місць влади московського князя видавалися статутні грамоти наместничьего управління, регламентували діяльність кормленщіков, що обмежували в якійсь мірі їх свавілля. Найбільш ранніми статутними грамотами були Двінська (+1397 або 1398) * і Бєлозерська (1488). Пам'ятником фінансового права є Білозерська митна грамота 1497, яка передбачала збір внутрішніх митних зборів шляхом здачі їх на відкуп. Але найбільшим пам'ятником права був Судебник 1497 р Він вніс однаковість в судову практику Російської держави. Судебник 1497 р мав і іншу мету - закріпити нові громадські порядки, зокрема поступове висування дрібних і середніх феодалів - дворян і дітей боярських. На догоду цим соціальним групам він вніс нові обмеження в судову діяльність кормленщиков, а головне, поклав початок загальному закріпачення, ввівши повсюдно так званий Юріїв день.

* Російське законодавство Х - XX століть. Т.2.М., 1985. С.180.

Джерелами Судебника з'явилися Руська Правда, Псковська судна грамота, поточне законодавство московських князів. Але він не просто узагальнив накопичився правової матеріал. Більше половини статей було написано заново, а старі норми часто від початку перероблені. Судебник 1497 р містив переважно норми кримінального та кримінально-процесуального права. Хоча він знаменує собою новий крок у розвитку права, проте в ньому деякі питання регламентувалися менш повно, ніж у Руській Правді. Це відноситься, зокрема, до громадянського, особливо до зобов'язального, праву. Звідси можна припустити, що Судебник не повністю замінив попереднє законодавство. Деякі норми Руської Правди діяли, очевидно, поруч із Судебником.

Цивільне право. Право власності. Розвиток земельних відносин характеризувалося повним або майже повним зникненням самостійної общинної власності на землю. Землі громад переходили в руки вотчинників і поміщиків, включалися до складу княжого домену. У той же час все чіткіше оформлялося вотчинне і помісне землеволодіння. Вотчина відрізнялася тим, що власник мав майже необмеженим правом на неї. Він міг не тільки володіти і користуватися своєю землею, а й розпоряджатися нею: продавати, дарувати, передавати у спадок. У той же час вотчина - феодальне землеволодіння, тому - умовне. Наприклад, князь міг відібрати вотчину у від'їхав васала.

Ще більш умовна форма землеволодіння - маєток. Воно давалося сеньйором своїм васалам тільки на час служби як винагороду за неї. Тому розпоряджатися землею поміщик не міг.

Великокнязівський домен поділявся на землі чернотяглого і палацові. Вони розрізнялися лише за формою експлуатації які населяли землі селян і по організації управління ними. Палацові селяни несли панщину або натуральний оброк і керувалися представниками палацової влади. Чернотяглого платили грошову ренту і підпорядковувалися загальнодержавним чиновникам. Землі домену поступово лунали великими князями в вотчини й маєтки.

Зобов'язальне право. Зобов'язаннями з договорів Судебник 1497 р приділяв менше уваги, ніж Руська Правда. Про позику говорила лише одна стаття, яка передбачала, подібно Руській Правді, відповідальність за неспроможність боржника. Були згадки про договори купівлі-продажу та особистого найму. Судебник слідом за Псковської судно грамотою передбачав, що найманець, не дослуживший свого терміну або не виконав обумовлене завдання, позбавлявся оплати.

Судебник 1497 р чіткіше, ніж Руська Правда, виділяв зобов'язання з заподіяння шкоди, правда, лише в одному випадку: ст.61 передбачала майнову відповідальність за потраву. Як своєрідні зобов'язання з заподіяння шкоди розглядає Судебник деякі правопорушення, пов'язані з судовою діяльністю. Суддя, який виніс неправосудне рішення, зобов'язаний відшкодувати сторонам що відбулися від того збитки. Така ж міра застосовувалася до лжесвидетелям. Закон прямо вказує, що покаранню суддя за свій вчинок не підлягає (ст. 19).

Спадкове право. Мало що змінилося і спадкове право. Судебник, однак, встановлював загальну і чітку норму про успадкування. При спадкуванні за законом спадщину отримував син, за відсутності синів - дочки. Дочка отримувала не тільки рухоме майно, а й землі. Через брак дочок спадщину переходило найближчому з родичів.

Кримінальне право. Якщо цивільні правовідносини розвивалися порівняно повільно, то кримінальне право в даний період зазнало істотних змін, відображаючи загострення протиріч феодального суспільства і посилення класової боротьби.

Розвиток кримінального права пов'язано головним чином з виданням Судебника 1497 р Судебник трактував поняття злочину відмінно від Руської Правди, але в принципі тотожне Псковської судно грамоті. Під злочином розуміються будь-які дії, які так чи інакше загрожують державі або панівного класу в цілому і тому забороняються законом. На відміну від ПСГ Судебник дає термін для позначення злочину. Воно тепер іменується «лихим справою».

Розвиток феодалізму знайшло своє відображення в деякій зміні погляду на суб'єкт злочину. Судебник розглядав холопа вже як людину і на відміну від Російської Правди вважав його здатним самостійно відповідати за свої вчинки і злочини.

Відповідно до зміни поняття злочину ускладнювалася і система злочинів. Судебник вводить злочину, невідомі Руській Правді і лише намічені в Псковської судно грамоті, - державні злочину. Судебник відзначав два таких злочини - крамолу і підніму. Під крамолою розумілося діяння, скоєне переважно представниками пануючого класу. Саме як крамолу стали розглядати великі князі від'їзд бояр до іншого князю. Товариський літописець, наприклад, називає крамольниками князів і бояр, від'їхали в 1485 р з Твері до московського великого князя. Поняття «підніму» є спірним. Можна припускати, що подимщікамі називали людей, які піднімають народ на повстання. Мірою покарання за державні злочини встановлювалася смертна кара.

Закон передбачав розвинену систему майнових злочинів. До них відносяться розбій, татьба, винищування і ліквідовують ушкодження чужого майна. Всі ці злочини, які підривали основу добробуту феодального суспільства - власність, також жорстоко каралися.

Судебник знав і злочини проти особистості: вбивство (душогубство), образа дією і словом.

Змінюються цілі, а з ними і система покарань.Якщо раніше князі вбачали у покарання - вирі і продаж - одну з дохідних статей, істотно поповнювали скарбницю, то тепер на перший план виступив інший інтерес. Панівний клас став застосовувати терористичні методи боротьби з опором експлуатованих мас. Відповідно в покаранні на перше місце виступила мета залякування як самого злочинця, так і головним чином інших людей. Якщо раніше панували майнові покарання, то тепер вони відійшли на задній план. Судебник ввів нові в порівнянні з Руською Правдою покарання - смертну і торгову страту, причому ці заходи застосовувалися за більшість злочинів. Закон не конкретизував види смертної кари. На практиці вони були дуже різні: повішення, відсікання голови, утоплення та ін. Торговельна страту полягало у биття батогом на торговій площі і часто спричиняла смерть караємо. Судебник, як і Руська Правда, знає продаж, але вона тепер застосовується рідко і зазвичай в поєднанні зі смертною або торгової стратою. Крім зазначених у Судебник практика знала і такі міри покарання, як позбавлення волі і калічення членів (осліплення, відрізання мови)

Процесуальне право. Процес характеризувався розвитком старої форми, так званого суду, тобто змагального процесу, і появою нової форми судочинства - розшуку. При змагальності процесу справа починалося за скаргою позивача, що іменувалася чолобитною. Вона зазвичай подавалася в усній формі. Після отримання чолобитною судовий орган приймав заходи до доставці відповідача до суду. Явка відповідача забезпечувалася поручителями. Якщо відповідач якимось чином ухилявся від суду, він програвав річ навіть без розгляду. Позивачу в такому випадку видавалася так звана суду грамота. Неявка позивача до суду вабила за собою припинення справи.

Дещо змінилася система доказів. На відміну від Російської Правди Судебник не розрізняє тепер послухів і Відок, називаючи всіх послухами. Послушествовать могли тепер і холопи.

Доказом визнавалося і «полі» - судовий поєдинок. Переміг в бою вважався правим, тобто вигравав справу. Тим, хто програв зізнавався і не з'явився на поєдинок або втік з нього. На «полі» можна було виставляти наймита. У XV в. застосування «поля» все більше обмежувалося і в XVI ст. поступово зійшло нанівець. На підтвердження стали застосовуватися різного роду документи: договірні акти, офіційні грамоти. Доказом як і раніше вважалася і присяга.

Загострення класової боротьби зумовило появу нової форми процесу - розшуку, тобто слідчого, або інквізиційного процесу. Розшук застосовувався при розгляді найбільш серйозних кримінальних справ, в тому числі з політичних злочинів. Його введення було обумовлено прагненням не стільки знайти істину, скільки швидко і жорстоко розправитися з «лихими» людьми. «Лихий» людина - це, взагалі кажучи, не обов'язково викритий злочинець. Це лише особа неблагонадійних, з поганою славою, яке «обліховалі» «добрі» люди, тобто добрими намірами члени суспільства.

Розшук відрізнявся від змагального процесу тим, що суд сам порушував, вів і завершував справу з власної ініціативи і виключно на свій розсуд. Підсудний був скоріше об'єктом процесу. Головним способом «з'ясування істини» при розшуку була катування.

Звернення в феодальний суд було досить дорогим задоволенням. Сторони обкладалися різними митами. Так, за Судебник потрібно було платити судді-боярину 6% від ціни позову. Крім того, потрібно було заплатити 4 копійки з рубля дяку. Існували спеціальні польові мита. Вони платилися навіть в тому випадку, якщо сторони помирилися і відмовилися від судового поєдинку. Якщо ж «поле» відбулося, то мита сплачувалися крім боярина і дяка ще й спеціальним посадових осіб, організуючим поєдинок.

* * *

XIV - початок XVI ст. - важливий період історії Російської держави і права. У цей час закладається фундамент держави, яке стане в ряд провідних світових держав. Відбувається корінна зміна організації державної єдності: відносини сюзеренітету-васалітету починають замінюватися відносинами підданства. Перемагає найбільш типова для феодалізму форма правління - монархія, що поглинає феодальні республіки. Утворення централізованої держави відповідають помітні зрушення в розвитку права. З'являються нові великі законодавчі акти, найважливіший з яких - Судебник 1497 р

У надрах ранньофеодальної держави дозрівають умови і з'являються ознаки переростання в нову форму - станово-представницьку монархію.

Станово-представницька монархія - важливий етап в історії феодальної держави і права, відповідний епосі зрілого феодалізму. Ця політична форма складається в результаті боротьби монархів (великих князів і царів) за подальше зміцнення централізованого держави. Влада монарха в цей період ще недостатньо сильна, щоб стати абсолютною. Усередині панівного класу монархи і їх прихильники боролися з верхівкою феодальної аристократії (колишні удільні князі, великі бояри), протидіє подальшої централізації держави. Монархи в цій боротьбі спиралися на дворян і верхівку городян, яких довелося ширше залучити до влади.

У розглянутий період відбулося значне розширення території Росії. Був розгром Казанського, Астраханського і Сибірського ханств. В результаті Нижнє і Середнє Поволжя, а також Сибір увійшли до складу Росії.

На західних рубежах активна політика Івана Грозного не дала результатів: Лівонська війна закінчилася внічию, Росія не зуміла пробитися до моря. У буремні Російська держава сильно постраждало від Польщі і Швеції. Однак середина XVII ст. знаменувалася значним розширенням території Росії і на Заході: до неї приєдналася Україна.

Період станово-представницької монархії - період розвиненого феодалізму - характеризується зрушеннями у внутріклассових і особливо в міжкласові відносинах. Найбільш важлива подія в цій сфері - повне закріпачення селян.

Разом з сільським господарством розвиваються ремесло і торгівля. У XVII ст з'являються мануфактури, засновані переважно на кріпосній праці, однак застосовують частково і працю найманих робітників. Тим самим в надрах феодалізму зароджуються перші паростки буржуазних відносин. У тому ж столітті починає складатися єдиний всеросійський ринок.

Феодали. Найбільш великим феодалом в країні, як і в попередній період, був монарх. Велику роль в посиленні його економічної потужності зіграла опричнина. Одним з її результатів стало те, що цар отримав найбільш зручні землі, які він використовував у ролі помісного земельного фонду, що дало йому можливість залучати на свій бік дворянство, був зацікавлений в централізації держави і посилення влади царя. В руках монарха в цей час зосередилися та інші багатства.

Клас феодалів, як і раніше, був неоднорідний. До найбільш великим феодалам ставилася боярсько-князівська аристократія. Вона складалася з двох основних груп. Першу групу становили колишні удільні князі, що втратили свої колишні політичні привілеї, але зберегли до введення опричнини колишнє економічне значення. Пізніше вони злилися з основною масою боярства. До другої групи феодальної верхівки входили великі і середні бояри. Інтереси і позиції цих двох груп феодалів з деяких питань були різні. Колишні удільні князі послідовно виступали противниками централізації, вони вживали заходів для ослаблення царської влади. Опричнина і прямувала головним чином проти цієї групи феодальної верхівки. Деяка частина боярства на першому етапі правління Івана IV підтримувала царську владу і заходи по зміцненню централізованої держави. Боярам набридло підкорятися колишнім князям. Вони вважали за краще служити тільки одному великому князю, царю, в той же час виступали проти обмеження їх прав, за надання певної самостійності у вирішенні різних питань, в тому числі і великих державних. Бояри вважали, що головну роль в житті країни має відігравати Боярська дума, з думкою якої царю слід було рахуватися. Надалі, особливо після введення опричного терору, між царем і боярством виник конфлікт.

Нижньої, але найбільш численною частиною феодалів було дворянство. Зрозуміло, загальні експлуататорські інтереси об'єднували його з боярством. Однак у дворян були і свої власні потреби, що відрізнялися від боярських і часом суперечили їм. Дрібні феодали жадали нових земель, прагнули до закріпачення селян, а тому підтримували монарха і його активну зовнішню політику.

У період станово-представницької монархії в Росії зберігався в силі сформований ще раніше порядок заміщення державних посад відповідно до родовитістю, а не особистими діловими якостями (принцип місництва). Навіть Іван IV не посмів посягнути на цей принцип. Формально його скасування відбулася лише в 1682 р

При Івані IV починає оформлятися поняття підданства. Феодали втратили колишню привілей вибирати: служити або служити великому князю.

Великим феодалом в цей період була церква, яка мала величезні земельні володіння, а також багато інших багатства. Велика кількість кріпаків працювало на землях, що належали монастирям і іншим церковним організаціям. В руках церкви продовжували концентруватися величезні земельні володіння. Монархи намагалися обмежити церковне землеволодіння, але всі ці спроби виявилися невдалими. Церква продовжувала накопичувати багатства. Тільки 1581 р Івану IV вдалося домогтися деяких обмежень, які стосувалися подальшого зростання церковного землеволодіння.

Феодально залежне населення. У роки розрухи, викликаної опричнина і війнами, почалася масова втеча селян зі своїх місць. Раніше селяни були прикріплені до землі своїм господарством. У зв'язку з цим вони рідко використовували надану законом можливість переходу від одного феодала до іншого в Юра. Тепер же, в умовах руйнування, в пошуках кращих місць вони почали покидати свої землі Мірою боротьби з міграцією селян стало їх закріпачення. У 1580 р був виданий указ про заповідні літах, скасував Юра. На наступний рік почався загальний перепис селян, завершена в 1592 р Вона створила юридичні підстави для пошуків втікачів. Щоб полегшити суперечки між власниками щодо швидких, в 1597 р був виданий указ про урочні літа, тобто про позовну давність у таких спорах. Спочатку термін давності дорівнював п'яти років, потім він неодноразово змінювався, поки Соборне укладення 1649 р не скасує певні літа, дозволивши шукати швидких безстроково.

Холопи ще зберігалися, хоча їх стало менше, ніж раніше Їх правове становище залишалося незмінним. До них примикала нова категорія залежного населення - кабальні люди. Вони формувалися з вільних (головним чином із втратили землі) селян. Для того щоб стати кабальним, було потрібно обов'язкове оформлення служилої кабальної грамоти, в якій закріплювалося правове становище кабального. Для складання кабальної грамоти необхідні були певні умови (особа повинна досягти певного віку, бути вільним від кріпацтва, від державної служби та ін.).

Холопи, посаджені на землю, іменувалися страдниками. Вони забезпечували обробку панському землі на основі панщини. Страдники, які мали власного господарства, були мало зацікавлені в своїй праці. Тому до панщини все більше починають залучати і селян. У цей період остаточно складається система панщини поряд з колишньою оброчної системою.

Посадські люди. У другій половині XVI і в XVII ст. продовжується зростання міст, ремесла, торгівлі. Значно збільшується чисельність посадского населення, яке в XVII в. прикріплюється до посаду.

Зростає купецтво, яке мало привілеї (звільнення від ряду повинностей).Намічається чіткий поділ в містах на купецтво і «чорних» людей. До них ставилися ремісники і дрібні торговці.

Крім «чорних» слобод в посадах існували «білі» слободи, двори, власники яких не несли государева тягла, що викликало протести з боку «чорних» людей. Соборне укладення 1649 р скасувало «білі» слободи.

Перехід до станово-представницької монархії знаменувався істотними змінами в державному апараті. Найважливішим із них було виникнення представницьких органів. Однак і колишні державні органи зазнали серйозних змін.

На відміну від ранньофеодальної держави тепер була можлива тільки одна форма правління - монархія. Але статус монарха дещо змінюється. Іван IV проголошує себе царем, і цей титул приживається. Це було не простою формальністю, а відображало дійсне зростання сили монарха.

Разом з тим цар не може обійтися без старого, традиційного органу - Боярської думи. Правда, значення Боярської думи протягом періоду змінюється, маючи загальну тенденцію до зниження. Проте, Боярська дума обмежує монарха, тому говорити про самодержавство ще не прийшов час. Навіть введення опричнини принципово нічого не могло змінити. Цар змушений був лише через кілька років відмовитися від неї, так як зрозумів, що може втратити будь-якої соціальної опори, бо терором були незадоволені вже всі верстви пануючого класу. Опричнина не знищила значення Боярської думи як вищого органу державної влади, не похитнула принципу місництва, обгороджував привілеї знаті. *

* Див .: Скринніков Р.Г. Іван Грозний.М., 1983.С. 194-195, 240 - 241

Після смерті Бориса Годунова роль Боярської думи на час зросла. У 1610 р в результаті боротьби між угрупованнями панівного класу було повалення з престолу царя Василя Шуйського. Вся повнота влади тимчасово перейшла до Боярської думи. Деякий час державою фактично управляли сім впливових бояр, що в історії отримало назву семибоярщини.

Принципово новим вищим органом держави стали земські собори. Через них цар залучив до управління державою певні кола дворянства і посадского населення. Земські собори були необхідні монархові для підтримки великих заходів - ведення війни, пошуку нових доходів і ін. Царі, спираючись на земські собори, могли через них проводити відповідну політику навіть всупереч волі Боярської думи. Перший собор (названий собором примирення) цар і феодали, налякані повстанням городян в Москві, скликали в 1549 р Цим способом панівній верхівці вдалося організувати кілька вгамувати незадоволених. Створювалася видимість залучення до державного управління не тільки бояр і дворян, але також і інших верств населення.

У земськісобори входили цар. Боярська дума, верхи духовенства - Освячений собор в повному складі. Вони складали верхню палату, члени якої обиралися, а брали участь в ній відповідно до займаним становищем. Нижня палата була представлена ​​виборними від дворянства, верхів посадських людей (торгові люди, велике купецтво). Вибори в нижню палату проводилися який завжди. Іноді при терміновому скликанні собору представники запрошувалися царем або посадовими особами на місцях. Значну роль в земських соборах грали дворяни, і особливо торгові люди, чию було особливо важливо для вирішення різних фінансових труднощів (для забезпечення засобами при організації ополчення і ін.).

Тривалість засідань земських соборів від обставин і істоти яке обговорювали питань. У ряді випадків земськісобори функціонували безперервно впродовж кількох років. Після вигнання іноземних інтервентів, в перші роки правління Михайла Романова, країна переживала економічну розруху і серйозні фінансові труднощі. Царизм потребував підтримки різних верств населення, особливо найбагатших кіл торгових людей. Земські собори в той час засідали майже безперервно. З 20-х років XVII ст. земські собори стали збиратися рідше. Скликання останніх соборів належить до другої половини XVII ст.

Кількісний склад земських соборів розрізнявся залежно від обставин. Найбільш багатолюдним (приблизно 700 - 800 чоловік) був земський собор, скликаний в 1613 р після вигнання інтервентів. Це був єдиний собор, на якому були присутні представники стрільців, козаків, селян чорних волостей (всього двоє).

На цьому соборі вирішувалося питання про вибір царя. Висувалися різні кандидатури, в тому числі героя боротьби з інтервентами князя Пожарського. Перемогла та угруповання феодалів, яка висунула 16-річного Михайла Романова. Бояри хотіли управляти самі, а тому обрали царя-маріонетку. Так було покладено початок династії Романових.

Всі земські собори можна умовно розділити на чотири основні групи: 1) собори, які скликав цар за власною ініціативою; 2) скликав цар, але з ініціативи станів; 3) скликані станами або з їх ініціативи за відсутності царя або спрямовані проти нього; 4) собори, які обирають на царство.

Перша група соборів була переважаючою. До другої групи відноситься, наприклад, собор 1648 р який цар був змушений скликати на вимогу станів. До третьої групи слід віднести собори, які діяли проти царя (при владі в той час, 1611 - 1613 рр., Знаходився польський королевич). Собори вирішували питання про обрання царів, починаючи з 1584 року після смерті Івана Грозного і закінчуючи обранням на царство Петра і Івана Олексійовича.

В історичній літературі висловлювалася думка, що земські собори були дорадчими органами за царя. Насправді ж вони були вищими органами державної влади.

В середині XVI ст. завершився перехід від палацово-вотчинної до наказовій системи управління. Поступово склалася розгалужена система наказів.

У період становлення наказовій системи провідна роль належала військово-адміністративним наказам. У цей час відбулася реорганізація армії. Основу її становили дворянська кіннота і стрільці, що з'явилися в результаті реформи, проведеної Іваном IV. Необхідність в стрілецькому війську виникла в зв'язку з подальшим розвитком і вдосконаленням вогнепальної зброї. Для управління стрільцями був створений спеціальний наказ.

Формуванню нової організації Руської держави пручалися великі бояре-землевласники, які звикли бути в походи зі своїми полками і займали місця в боях за своїм вибором. Царське законодавство розповсюдило принцип обов'язкової військової служби на все розряди феодалів. Всім поміщикам і вотчинникам наказувалося бути в похід зі зброєю і зі своїми людьми. На відміну від Західної Європи, де військові сили формувалися з завербованих або найнятих військ, армія Росії складалася з власних підданих. До осіб, зобов'язаним нести службу, ставилися «служиві люди по батьківщині» (князі, бояри, дворяни, діти боярські) і «служиві люди по приладу» (стрільці, городові козаки, гармаші і ін.). *

* Розвиток російського права в XV - першій половині XVII ст. / Під ред.В.С. Нерсесянца.М., 1986. С.10-11.

Особовим складом боярської та дворянської кінноти відав Розрядний наказ, який фіксував усі випадки призначення на службу, переміщення в посадах. Призначення на посади здійснювалися відповідно до принципу місництва - по рід, знатності.

Помісними земельними володіннями служивих дворян відав Помісний наказ, який стежив за тим, щоб дворяни забезпечувалися помісними землями за військову службу відповідно до встановлених норм. Виник також Козачий наказ, який відав багатьма козацькими військами.

З'явилися в цей час спеціальні територіальні накази, що відали справами тих територій, які були приєднані до Росії або освоювалися. До них ставилися Казанський і Сибірський накази. Надалі став функціонувати і Малоросійський приказ, що відав справами України.

У період станово-представницької монархії виникає зародок центрального поліцейського органу. Спочатку діяла комісія Боярської думи по розбійним справах, потім створюється Розбійний наказ. Він розробляв для місцевих органів накази з питань боротьби з загальнокримінальними злочинами, призначав на місцях відповідних посадових осіб.

Обслуговуванням особистих потреб царя і його сім'ї відали спеціальні палацові накази. До них належали: наказ Великого палацу (керував палацовими землями). Конюшенного (відав царської стайнею). Ловчий і Сокольничий накази (мисливські). Постельничий (відав царської спальнею) і ін. Посади керівників цих наказів вважалися особливо почесними і важливими, відповідно до принципу місництва їх могли займати найбільш родовиті феодали.

Дворяни і діти боярські при Івані IV отримали певні привілеї - могли звертатися до суду самого царя. У зв'язку з цим утворився спеціальний чолобитною наказ.

В кінці XVII ст. створюється система судових наказів (Московський, Володимирський, Дмитровський, Казанський і ін.), які виконували функції вищих судових органів. Надалі ці накази, а також чолобитною злилися в єдиний Судний наказ.

У діяльності Російської держави велике значення мало Посольський наказ, який відав різноманітними зовнішньополітичними питаннями. До його виникнення питаннями зовнішньої політики Російської держави займалися багато органів. Відсутність єдиного центру посольського справи створювало незручності. Безпосередню участь Боярської думи у всіх зовнішньополітичних питаннях було недоцільним. У цих справах слід брати участь обмеженому числу осіб, щоб уникнути розголошення державної таємниці. Цар вважав, що всі основні питання зовнішньої політики (особливо оперативні) повинні вирішуватися особисто їм. Допомагати у тому мали начальник Посольського наказу і невелике число наказових.

Основні обов'язки Посольського наказу листувалися тому, щоб вести переговори з представниками іноземних держав. Цю функцію безпосередньо виконував сам начальник наказу. У наказі вироблялися найважливіші документи, в яких обгрунтовувалася позиція Російської держави по різним зовнішньополітичним питанням. Крім того, він вирішував прикордонні конфлікти, займався обміном полонених тощо. Поява Посольського наказу вплинуло на зниження ролі Боярської думи у вирішенні питань зовнішньої політики. Цар рідко з нею радився з цих питань, покладаючись головним чином на думку Посольського наказу.

У другій половині XVI ст. створюється спеціальне центральна установа, що відав справами про холопів. До сих пір цим займалися місцеві органи управління і Казенний наказ, який виконував одночасно безліч інших функцій. Тепер у зв'язку з розвитком кабального холопства виникає потреба в спеціальному органі. Головний обов'язок Холопов наказу полягала в реєстрації кабальних записів особливих книгах. Крім того, він розглядав позови у справах швидких холопів, для яких важливе значення мала реєстрація холопів грамот в наказі.

Перехід до станово-представницької монархії призвів і до істотної зміни місцевого управління. Система годування була замінена новою, заснованої на принципі самоврядування. В середині XVI ст. замість намісників-кормленщіков були повсюдно введені губні органи. Вони вибиралися із середовища певних верств населення. Дворяни і боярські вибирали главу губного органу - губного старосту, якого затверджував на посаді Розбійний наказ.

Апарат губного старости складався з цілувальників, які обиралися посадскими і верхівкою чернотяглого селянства. Цілувальники - виборні посадові особи, які називалися так тому, що вони цілували хрест з присягою вірно служити на цій посаді.

Губні органи як станово-представницькі установи могли успішно функціонувати за умови докорінної реорганізації системи феодальних імунітетів. Стоглавий собор 1551 прийняв рішення про припинення видачі тарханів - грамот, які надавали феодалам особливі права і привілеї (право суду, звільнення від ряду повинностей і ін.). Феодальні імунітети призводили до того, що світський або церковний феодал міг встановлювати на певній території порядки на свій розсуд, отримував право не дотримуватися деяких загальнодержавні правові норми. Тепер це виключалося.

Поряд з губними створювалися земські органи самоврядування, питання про яких було розглянуто Стоглавим собор 1551, Одобрившим пропозицію царя про повсюдне введення в країні виборних старост, цілувальників, соцьких і пятидесятских. Реалізація цього рішення почалася на черносошном Півночі.

Першим кроком в цьому напрямку було прийняття Іваном IV Мало-Пинежской земської статутний грамоти, в якій передбачалася заміна суду кормленщиков судом виборних старост. На прохання чорносошну селян і посадських людей ряд місць черносошного Півночі перекладався на відкуп, який висловлювався в певних грошових сум, виплачуваних земськими органами феодальній державі. Місцеве населення як би викуповувала у держави право позбавлятися від кормленщиков і вирішувати свої місцеві питання самостійно. Частина цих грошей йшла кормленщикам, вірніше тим, хто стояв у списку в черзі на годування. Аналогічні грамоти стали видаватися багатьом місцям північного Помор'я. Пізніше цар дав вказівку про скасування годувань по всій землі і введення земського самоврядування. Були визначені конкретні терміни передачі годувань на відкуп.

До відання земських органів ставився передусім збір податей і суд у цивільних і дрібним кримінальних справах. Більші справи розглядалися губними органами. Земські старости та інші посадові особи свої обов'язки з розгляду цивільних і кримінальних справ виконували без стягування мит з населення. Тим самим було скасовувався колишній порядок, при якому намісники-кормленщики стягували численні мита в свою кишеню.

Селянська війна під проводом Болотникова і роки іноземної інтервенції переконали царя в тому, що на губні і земські органи не можна повністю покладатися. Тому додатково до них бьиі засновані воєводи, які призначалися розрядним наказом з числа бояр і дворян, затверджувалися царем і Боярської думою. Підкорявся воєвода того наказу, який його послав до відповідного місто або повіт. У великих містах призначалися кілька воєвод, але один з них вважався головним. На відміну від кормленщиков воєводи отримували государеве платню і могли оббирати місцеве населення.

Одна з головних завдань воєвод полягало в забезпеченні фінансового контролю. Вони виробляли облік кількості землі і прибутковості земельних ділянок усіх господарств Збори державних податків безпосередньо проводили виборні старости і цілувальники, але нагляд за ними здійснювали воєводи.

Важливою державною функцією воєвод був набір на військову службу служивих людей з дворян і дітей боярських. Воєвода становив на них списки, вів облік, проводив військові огляди, перевіряв готовність до служби. За вимогами розрядного наказу воєвода направляв військових місця служби. Він відав також стрільцями і пушкарями, спостерігав за станом фортець.

При воєводі була спеціальна наказовому хата, яку очолював дяк. У ній велися всі справи з управління містом і повітом. В процесі діяльності воєвод їм все більшою мірою підпорядковувалися губні і земські органи, особливо по військовим і поліцейським питань.

Регламентація прав і обов'язків воєвод була настільки невизначеною, що вони уточнювали їх самі в процесі своєї діяльності. Це створювало можливості для сваволі. Воєводи шляхом вимагання хабарів вишукували додаткові джерела доходів, не задовольняючись платнею. Особливо великою була сваволю воєвод в Сибіру.

Важливим джерелом права в цей період був Судебник 1550 (в історії він отримав назву Царського судебника). Він представляв собою нову редакцію Судебника 1497 р ньому відбилися зміни в російському законодавстві в період з 1497 по 1550 р

До джерелам, що містив переважно норми церковного права, а також деякі норми цивільного, сімейного, кримінального права, ставився так званий Стоглав 1551 г. - збори постанов Собору.

* Значний інтерес представляє в цей період таке джерело права, як статутні книги наказів.

* Російське законодавство Х - XX століть. Т.2.М., 1985. с.253 - 403.

Найбільшим законодавчим пам'ятником того часу стало Соборний Покладання 1649 р Безпосереднім приводом для його прийняття послужило спалахнуло в 1648 р повстання посадських людей Москви. Посадські звернулися до царя з чолобитними про поліпшення свого положення і про захист від утисків. В цей же час свої вимоги царю пред'явили дворяни, які вважали, що їх багато в чому обмежують бояри. Цар придушив повстання посадских, але все ж був змушений відкласти стягнення недоїмок, полегшити в деякій мірі положення посадських. У 1648 році він наказав почати розробку проекту нового закону під назвою «Укладення».

Найголовніша причина прийняття Соборної Уложення полягала в загостренні класової боротьби. Цар і верхівка панівного класу, налякані повстанням посадських, прагнули з метою заспокоєння народних мас створити видимість полегшення положення тяглового посадского населення. На рішення про зміну законодавства вплинули чолобитні дворянства, в яких містилися вимоги про скасування визначених років.

Соборний Покладання 1649 р - значний крок вперед у порівнянні з попереднім законодавством. В цьому законі регулювалися непоодинокі групи громадських відносин, а всі сторони суспільно-політичного життя того часу. У Соборному Уложенні 1649 р знайшли відображення правові норми різних галузей права.

Цивільне право. В цей час отримують юридичне закріплення сформовані раніше три основні види феодального землеволодіння. Перший вид - власність держави або безпосередньо царя (палацові землі, землі чорних волостей). Другий вид - вотчинне землеволодіння. Будучи умовною власністю на землю, вотчини мали все ж інше правове становище, ніж маєтки. Вони передавалися у спадок. Існувало три їх види: родові, вислуженние (скаржився) і куплені. Законодавець дбав про те, щоб кількість родових вотчин не зменшувалася. У зв'язку з цим передбачалося право викупу проданих пологових вотчин. Третій вид феодального землеволодіння - маєтку, які давалися за службу, головним чином військову. Розмір маєтку визначався службовим становищем особи. Маєток не могло передаватися у спадок. Феодал користувався ним до тих пір, поки служив.

Різниця в правовому становищі між вотчинами і маєтками поступово стиралася. Хоча маєток не передавалася у спадщину, його міг отримати син, якщо він ніс службу. Соборне Укладення встановило, що, якщо поміщик залишив службу по старості або хвороби, його дружина і малолітні діти могли одержати частину маєтку на «прожиток». Соборний Покладання 1649 р дозволило виробляти обмін маєтків на вотчини. Подібні угоди вважалися дійсними при наступних умовах: сторони, укладаючи між собою мінову запис, зобов'язувалися цю запис уявити в Помісний наказ з чолобитною на ім'я царя.

Широке поширення отримали зобов'язання з договорів (договори купівлі-продажу, міни, позики, поклажі та ін.). Соборний Покладання 1649 р, прагнучи полегшити становище боржників (особливо дворян), заборонило стягувати відсотки за позикою, вважаючи, що такий повинен бути безоплатним. Позовна давність за позикою встановлювалася в 15 років, часткова сплата боргу переривала протягом давності. Незважаючи на заборони, стягнення відсотків за договором позики фактично тривало. Однак ці стягнення не могли вже мати правового захисту в суді.

Законодавство передбачало порядок укладення договорів. Найбільш великі угоди оформлялися кріпаком порядком, при якому документ, засвідчував угоду, складався майданних піддячим за обов'язкової участі в цьому не менше двох свідків. Менші угоди могли оформлятися домашнім способом. У законі точно не визначався коло угод, які повинні оформлятися кріпаком порядком. Передбачалися способи забезпечення виконання договорів - заставу і поручительство.

Законодавство приділяло увагу також і зобов'язаннями з заподіяння шкоди. Встановлювалася відповідальність за заподіяння шкоди, викликаного потравами полів і лугів. Власник худоби, потравившего угіддя, зобов'язувався відшкодувати збитки їх власнику. Затриманий при потрави худобу підлягав поверненню власнику в цілості й схоронності.

Спадкування здійснювалося, як раніше, за заповітом і за законом.

Кримінальне право. Законодавство цього періоду вважає злочинами діяння, небезпечні для феодального суспільства, називаючи їх «лихим справою», хоча загального терміна для позначення злочину поки що не існує.

У Соборному Уложенні 1649 р знайшла більш чітке відображення класова сутність злочину. Це виявлялося насамперед у тому, що за ряд діянь призначалися різні покарання в залежності від класової приналежності їх вчинили.

Соборний Покладання 1649 р містила численні норми особливої ​​частини кримінального права. На першому місці законодавець поставив злочину проти релігії. Вперше в історії російського законодавства їм присвячувалася спеціальна глава. На другому місці стояли державні злочини (державна зрада, посягання на життя і здоров'я царя, самозванство та ін.). До тяжких діянь ставилися особливо небезпечні злочини проти порядку управління (порушення порядку на царському дворі, фальшивомонетництво, підробка царських печаток та ін.). У законі були докладними описами різних складів злочинів - військових, майнових, проти особистості.

Хоча кримінальне право в цілому в Соборному Уложенні 1649 р було розроблено на більш високому рівні, ніж в попередніх документах російського законодавства, все-таки в ньому спеціально не виділялася загальна частина кримінального права, а основна увага зосереджувалася на описі конкретних складів злочинів. Норми загальної частини кримінального права були в Соборному Уложенні 1649 р, але в вигляді розрізнених статей.

Кримінальне законодавство середини XVII ст. приділяло велику увагу системі покарань. У міру розвитку держави все різноманітніший ставали міри покарання, одночасно вони все більше посилювалися. Яскраво вираженою метою покарання у Соборному Уложенні 1649 р було залякування. Передбачалося широке застосування смертної кари. Простими видами страти вважалися відрубування голови, повішення, утоплення. Значне місце в системі покарань займала кваліфікована смертна кара. Однією з найтяжчих заходів покарання було закопування живцем в землю. Застосовувалося воно до дружини, яка здійснила умисне вбивство чоловіка. До кваліфікованим видам страти ставилися також спалення, залиті горла розплавленим оловом або свинцем, четвертування, колесування. Широко застосовувалися членовредітельние і хворобливі покарання - відрізали ніс, вухо, руку; били батогом і палицями. Кримінальне законодавство знало вже такі міри покарання, як в'язниця і посилання. Штраф, який раніше застосовувався часто, займав вже незначне місце серед заходів покарання.

Процесуальне право. У законодавстві того часу все ще було відсутнє чітке розмежування між цивільно-процесуальним і кримінально-процесуальним правом. Однак розрізнялися дві форми процесу - змагальний (суд) і слідчий (розшук), причому останній набуває все більшого значення.

У справах релігійні злочинах, а також з багатьох майнових злочинів проти особистості процес був пошуковим. У цих справах велося попереднє слідство, яке, однак, не отримала той час чіткого вираження в правових нормах. Розслідування більшості кримінальних справ починалося на розсуд державних органів, за доносами (особливо у політичних справах), скаргами потерпілих (розбій, крадіжки та ін.). За найважливішим державним злочинів розслідування починалося безпосередньо за вказівкою царя.

Попереднє слідство зводилося переважно до виробництва невідкладних дій (затримання підозрюваного, арешт і ін.). При розшуку широко застосовувалися повальний обшук, а також катування.

У січні 1555 рБоярська дума прийняла законодавчий акт про розбійних справах (законодавчі акти тоді називалися вироками Боярської думи). У ньому підкреслювалося, що основні докази по розбійним справах повинні добуватися за допомогою катування і повального обшуку. Під повальним обшуком тоді бачили опитування обхідних людей (не свідків) про особу підозрюваного або обвинуваченого; вони давали оцінку особистості (хороший чи поганий чоловік, злочинець чи ні). Особливе значення це мало при визнанні підозрюваного відомим «лихим» людиною, тобто найбільш небезпечним злочинцем, систематично який здійснював злочину. Встановлювати правила, при якому дані повального обшуку мали конкретні юридичні наслідки. Якщо більшість опитаних визнавали особа відомим «лихим» людиною, то додаткових доказів не було потрібно. До нього застосовувалося довічне тюремне ув'язнення. Якщо при тих же умовах так висловлювалася кваліфікована більшість (дві третини), то застосовувалася смертна кара.

У серпні 1556 р Боярська дума прийняла вирок про губних справах. У ньому визначався вичерпний перелік осіб, які підлягали опитуванню. До них ставилися тільки добрі люди: світські і духовні феодали, заможна частина населення посадника і чернотяглого селянства. Число учасників повального обшуку збільшилося до 100 осіб (раніше в законодавчих актах передбачалося спочатку 5 - 6 чоловік, а пізніше 10 - 20 осіб).

У законодавстві регламентувалися підстави і порядок застосування тортури з релігійних, державним та іншим злочинам. Більшість цивільних справ і деякі кримінальні, головним чином приватного обвинувачення, розглядалися в змагальному процесі. Він починався і припинявся волею сторін, які представляли докази в обгрунтування своїх вимог.

Триває розвиток системи формальних доказів, характерною для феодального права. У законодавстві визначалися значення і сила конкретних доказів, які ділилися на скоєні і недосконалі, повні та неповні. Суд при оцінці доказів була пов'язана вимогами закону. Царицею доказів вважалося визнання звинувачуваного чи відповідача.

У змагальному процесі велике значення мали такі докази, як посилання з винних і загальна посилання. При засланні з винних боку по домовленості посилалися на групу свідків. Якщо хоча б один зі свідків давав свідчення, суперечать твердженням боку, то остання автоматично програвала справу. У загальній засланні обидві сторони посилалися на одного свідка, условліваясь, що його будуть вирішальні справи.

Як доказ зберігалася і присяга. У Соборному Уложенні 1649 р вона іменувалася хресним цілуванням, порядок якого докладно регламентувався правовими нормами.

* * *

Сторіччя з середини XVI до середини XVII ст. знаменується істотним розширенням території Російської держави, переважно на сході. Росія стає все більш багатонаціональною. Заходи уряду по централізації управління призводять до зміцнення держави.

Даний період характеризується помітними зрушеннями в суспільному устрої. Розгортається боротьба між феодальною аристократією і основною масою класу феодалів призводить до все більшого зміцнення позицій дворянства. Для розвитку класу експлуатованих характерно остаточне закріпачення селян, а також все більше зближення статусу селян і холопів.

Вступу феодалізму в стадію зрілості відповідає і зміна форми держави, яке стає станово-представницькою монархією. Правда, цей факт визнається не всіма вітчизняними і зарубіжними істориками. * Влада монарха зміцнюється, що знаходить своє зовнішнє відображення в новому титулі. Разом з тим, цар все ж не може обійтися без спеціальних органів, які виражають волю станів. Найважливішим із них є Земський собор. Роль Боярської думи поступово падає. Новій формі держави відповідає дійсності та нові місцеві органи. На зміну системі годування приходить система губного і земського самоврядування, що помітно обмежує політичні та економічні інтереси боярства і привертає до управління широкі маси дворянства і верхівку посада.

* Див .: наприклад: Т о р к е Х. -Й. Так звані земські собори в Росії / Питання історії. 1991 року, № 11.

Великі зрушення відбуваються в розвитку права. Створюються найбільші законодавчі збірники, активно розвивається поточне законодавство. Інститут землеволодіння характеризується зближенням правового режиму вотчин і маєтків. Маєток як форма землеволодіння набуває рис земельної власності, оскільки право розпорядження ним розширюється. Істотно розширюється система злочинів і система покарань. На перше місце все більше виступають терористичні форми процесу.

Російська держава готується вступити у вищу і останню стадію феодалізму - абсолютизм.

Велике князівство Литовське утворилося в XII - XIII ст. як результат білорусько-литовського громадського синтезу. Головною рушійною силою об'єднання західно-російських (білоруських) і литовських князівств в одне велике держава була розвиток продуктивних сил і економічних зв'язків між окремими князівствами. Прискоренню цього процесу послужила необхідність об'єднання військових сил в боротьбі з Тевтонським і Ливонським орденами, а також навалою татар. З плином часу до Великого князівства Литовського були приєднані українські та деякі російські князівства. Його територія на початку XV ст. становила понад 900 тис. км2 і простягалася від Чорного до Балтійського моря. Першою столицею держави був р Новогородок (Новогрудок), а з XIV ст. - р Вільно.

У 1385 р представники Польщі прибули в замок Крево (біля Мінська) і запропонували великому князю Ягайло - Якову, синові великого князя Ольгерда (Полурусская), одружитися з польською королевою Ядвігою, стати королем Польщі і тим самим скріпити унію обох держав, не допустити повного переходу Польщі в руки німців, так як Ядвіга ще в дитинстві була заручена з Вільгельмом Габсбургом Австрійським. Ягайло, прагнучи розірвати союз Польщі з Тевтонським орденом, прийняв пропозицію польських послів і зобов'язався почати поширення католицизму в Білорусії, Литві і на Україні. Їдучи до Польщі, Ягайло передав владу у Великому князівстві Литовському своєму братові Скиргайло (Івану), а потім 1392 р великим князем литовським призначив Вітовта - свого двоюрідного брата.

Персональна унія з Польщею зберігалася до смерті Ягайла в 1434 р У 1447 р унія була відновлена ​​після обрання королем Польщі великого князя Литовського Казимира - сина Ягайла. Унія Великого князівства Литовського з Польщею сприяла розгрому Тевтонського ордена і призупинення онімечення Польщі. Негативні наслідки унії виражалися в посиленні феодального гніту і поширенні в Білорусії, Литві і на Україні католицизму.

У 1569 р польським феодалам вдалося, скориставшись Лівонської війною, відторгнути від Великого князівства Литовського Україну і Підляшшя і змусити представників Великого князівства Литовського погодитися на підписання акту Люблінської унії. В результаті цієї унії було утворено держава - Річ Посполита. Велике князівство Литовське і в складі Речі Посполитої зберігало певну відособленість. Воно мало свою територію, свої органи влади і управління, фінанси, армію і законодавство. В кінці XVIII ст. була зроблена спроба перетворення Речі Посполитої в єдине унітарна держава. Цей процес не був завершений, так як Білорусія і Литва увійшли до складу Російської імперії.

Соціальний склад населення характеризувався наявністю двох основних класів: феодалів і феодально залежних селян. У правовому відношенні все населення поділялося на стани: шляхту, духовенство, міщан і простих людей. Усередині кожного стану було також поділ на певні групи. Клас феодалів, що становив невелику частину населення, займав панівне становище в економічній, політичній та ідеологічній життя суспільства. Всі феодали входили до складу привілейованого стану шляхти або духовенства. Але не всі шляхтичі були феодалами, так як багато хто з них не мали залежних від себе людей або навіть не мали земельних володінь і змушені були найматися на службу до великих феодалам.

Феодали. Феодали в економічному і правовому відношенні поділялися на ряд категорій залежно від багатства, рід і займаної посади. У законодавчих актах того часу розрізнялися феодали вищої категорії ( «вищого стану») - князі, пани радні, пани хоруговние і нижчої категорії - земляни-шляхта, мали власні маєтки.

Верхівка класу феодалів, що засідала в раді великого князя (раді), іменувалася панами радная. В її руках знаходилося все управління державою. До цієї ж категорії ставилися і католицькі єпископи. Панами хоруговнимі були великі феодали, які виїжджали на війну не під прапорами повітів (повіту чи волості), а під своїми прапорами, так як вони виставляли значне число воїнів.

Права усієї спільноти шляхти (дворянства) неухильно розширювалися за рахунок закабалення і обмеження в правах простих людей. Але малоземельних і безземельна шляхта фактично не могла користуватися багатьма правами.

Проміжне становище між феодалами і простими селянами займали бояри. До XV ст. всі феодали називалися боярами, а потім з'явився термін «шляхта» або «бояри-шляхта», а боярами стали називати простих людей, які перебували на службі князя або пана в якості васалів, мали на право володіння (але не власності) дві волоки (близько 42 га) землі. Бояри вважалися особисто вільними людьми і могли змінити свого пана, що супроводжувалося втратою прав на землю.

Селяни. Основну масу населення становили феодально залежні селяни, правове становище яких визначалося нормами звичаєвого права, привілеями (грамотами) і статутами. Процес обезземелення і закріпачення селян найповніше був виражений в «Статуті на волоки» 1557 р силу цього закону значна частина землі відбиралася у селян і на цих землях утворювалися фільварки (державні або великокнязівські маєтки). До кожного фільварку приписувалися селяни, які зобов'язані були відбувати в ньому панщину і вносити оброк. Кількість приписаних селян залежало від розміру орної землі в фільварку. На одну волоку землі в фільварку доводилося не менше семи селянських господарств. Цим законом селяни позбавлялися права на землю і права переходу. Всі селяни в залежності від їх приналежності поділялися на людей господарских (державних) і людей панських.

Господарськи люди поділялися на тяглих, облогових, городників. Тяглі селяни зобов'язані були виконувати панщинні роботи по 2 дні на тиждень з селянського двору, вносити оброк вівсом, сіном, дрібною живністю (кури, гуси), відпрацьовувати 4 дня «толок» (особлива річна панщина в жнива). На «толоки» зобов'язані були виходити всі працездатні селяни. Крім цього, селяни повинні були прибирати панське сіно, нести сторожову і відбувати підводну повинність, будувати і утримувати мости і дороги, вносити серебщина - надзвичайну подати на військові потреби, в разі війни виставляти з 8 або 10 дворів одного воїна і ін.

Облоговими селянами назьшалісь ті, які не виконували постійних панщинних робіт, а зобов'язані були платити чинш 30 грошів і відбула 12 днів «толок» в рік або на розсуд адміністрації замість «толок» з них стягувалися 12 грошів, 1 бочка жита або 10 грошів. Решта повинності облогових селян були такі ж, як у тяглих. У порівнянні з тягли облогові селяни користувалися більшою самостійністю. Вони розпоряджалися своїм робочим часом і були менш залежні від феодальної адміністрації.

Власницькі, або панські, селяни, як і господарська, ділилися на «схожих», що зберегли свободу переходу, і «несхожих», т.е. повністю закріпачених.

«Схожі» селяни виконували повинності нарівні з кріпаками, а пізніше злилися з ними. Їх закріпачення сприяв закон про термін давності, в силу якого селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, перетворювалися в «несхожих» і втрачали право переходу.

У найбільш важкому становищі були селяни-городники, що вийшли в основному з колишніх холопів «челяді мимовільною». Городники згідно «Статуті на волоки» отримували наділ землі по 3 моргу (близько 2 га) і зобов'язані були нести панщину по 1 дню на тиждень, а дружини їх працювати влітку 6 днів на поле або городі феодала. У разі збільшення наділів городники відповідно повинні були нести великі повинності.

Особливе місце серед сільського населення займали селяни-данники, які в XVI ст. продовжували ще залишатися особисто вільними людьми, а феодальну ренту вносили у вигляді різних данини: полюддя, дякло, куниці і інших в державну казну. Створення фільварків і приписка до них вільних селян-данників, а також дарування цілих сіл і волостей окремим феодалам привели до того, що до кінця XVI ст. кількість селян-данників різко скоротилося, а кількість тяглих селян, зобов'язаних виконувати панщину, зросла. Подальший розвиток феодально-кріпосницьких відносин і посилення експлуатації супроводжувалися подальшим руйнуванням селян і появою таких розрядів, як халупники і кутники. Халупники мали власне житло, але не користувалися орної землею. У кутників ж не було навіть власного житла, вони тулилися по чужих кутках (кутки). Вони наймалися на роботу до купцям, ремісникам і заможним селянам.

Міське населення. Розвиток ремесла і торгівлі в містах сприяло зміцненню економічних зв'язків як усередині країни, так і з сусідніми державами, що в свою чергу вело до збільшення міського населення, основна маса якого оформилася до XVI в. в особливий стан - міщан. У містах проживали також феодали і духовенство.

Для захисту своїх інтересів від безчинств феодалів і конкуренції з боку кріпаків ремісників міські ремісники об'єднувалися в союзи за професіями - цехи.

Велике князівство Литовське пройшло шлях від ранньофеодальної до станово-представницької монархії.

Господар. На чолі держави стояв господар - великий князь. Йому належала військова, адміністративна, законодавча і судова влада. Однак всі найважливіші державні справи він вирішував не одноосібно, а спільно з панами-радою і сеймом (соймом). У ст.2 розділу II Статуту 1566 говорилося, що ні великий князь, ні пани-рада не мають права починати війну і встановлювати податки без згоди сейму, на якому повинні були бути присутніми і представники шляхти.

Рада. До складу ради входили найбільш великі феодали і католицькі єпископи (до 1569 р.4 єпископа, після Люблінської унії - 2). Крім того, господар міг запрошувати на її засідання та інших феодалів. Для вирішення особливо важливих державних питань рада збиралася в повному складі.

За відсутності господаря рада керувала всіма справами самостійно. В її компетенцію входили законодавство, зовнішня політика, оборона держави, фінансові та найважливіші судові справи.

Великий вальний сейм. Сейм Великого князівства Литовського виріс із стародавніх вічових зборів, на які при феодалізмі стали допускатися тільки особи, що належать до класів шляхти і християнського духовенства. На сеймах основну роль грали великі феодали, шляхта ж змушена була підкорятися волі панів. У XV і на початку XVI ст. на сейми могли бути всі шляхтичі за бажанням. Але дуже часто шляхта не була на сейми, тому було встановлено правило, за яким від кожного повіту повинні були обиратися на повітових сеймиках по два депутата. Крім обраних депутатів (земських послів) на сейм запрошувалися всі пани раді, верхівка православного духовенства і великі феодали, що не входили до складу ради. Визначених термінів і постійного місця скликання сейму не існувало, збиралися вони в різних містах і замках у міру потреби, наприклад в разі загрози війни. До компетенції сейму ставилися справи про податки, про захист держави, про обрання великого князя, деякі судові справи і питання законодавства.

Недопущення на сейм представників міщан і селян, переважання в ньому впливу великих феодалів робили його представницьким органом тільки класу феодалів і особливо його верхівки - князів і панів. Такий склад сейму зумовлював і характер його правових актів, які повністю відповідали вузькокласовим інтересам феодалів.

Органи центрального управління. Повсякденне керівництво державними справами здійснювалося крім раді посадовими особами: канцлером, відав державної канцелярією; підскарбієм земським, які керували фінансами. Гетьман найвищий командував військами під час походів і займався питаннями комплектування і постачання армії в мирний час. Маршалок земський був охоронцем порядку і етикету при дворі великого князя. Йому належала провідна роль на сеймах і інших зборах. Він судив учасників сейму і їх слуг за злочини, вчинені на сеймі.

Чи не зжила себе і колишня палацово-вотчина система управління. Існували такі посадові особи і придворні чини, як підчаший, чашник, мечник, стольник і ін.

Місцеві органи управління. Місцеве управління в різних частинах держави будувалося неоднаково. В результаті реформ, проведених в 1565 - 1566 рр, вся територія держави була поділена на 30 повітів (повітів), які входили до складу 13 воєводств. Правове становище воєводств і повітів у складі князівства було різним. Наприклад, воєводства Полоцьке і Вітебське користувалися особливим правовим режимом в складі князівства. Особливе управління було організовано в містах та в приватних володіннях великих феодалів, яким належали деякі князівства і повіти.

На чолі кожного воєводства стояв воєвода, який призначається великим князем і радою. У воєводства Полоцьке і Вітебське воєводи призначалися за згодою місцевих феодалів. Воєвода керував військовими силами, був главою виконавчих органів воєводства, здійснював контроль за управлінням державними маєтками і доходами, стежив за підтриманням порядку на території воєводства і здійснював правосуддя в міському (замковому) суді. Він же входив до складу пани-ради за посадою.

Воєводи здійснювали свою діяльність спільно з радами, що складаються з місцевих феодалів, і за допомогою своїх посадових осіб «врадніков» - намісника, ключника, писаря та ін.

Управління в повітах здійснювалося старостами, які призначалися великим князем і радою. Старости спостерігали за виконанням населенням всіх повинностей (військової, дорожньої, підводного), керували збором загальнодержавних податків, стежили за підтриманням порядку в повітах, здійснювали суд по деяких справах. У повіті також були місцеві «враднікі» - хорунжий, підстароста, писар та ін.

Найбільш важливі питання в воєводствах і повітах обговорювалися на місцевих сеймиках, на які збиралися тільки шляхтичі незалежно від їх майнового стану. Вони обирали представників до сейму, кандидатів на деякі судові посади, заслуховували звіти депутатів про рішення вального сейму і вирішували деякі місцеві станові справи.

Функції органів державного управління в волостях здійснювали намісники - державці, яким давалися в тримання господарськи маєтку і замки. Вони збирали грошові і натуральні податки, стежили за утриманням в належному порядку укріплень, мостів і доріг, могли судити простих людей і в деяких випадках шляхту.

У селах представниками адміністрації були сільські війти, сотники, сорочнікі, десятники, у селян-данників - обрані ними старці. Ці особи займалися розверсткою повинностей, збиранням данини і доставкою її в скарбницю.

Органи міського управління. Відмінною рисою управління в містах Великого князівства Литовського в порівнянні з Російською державою було надання містам деякого самоврядування.

На чолі міста стояв війт, який призначається господарем. Згодом ця посада стала виборною. Безпосередніми помічниками війта були бурмистри, райці і лавники, які призначалися війтом або обиралися з місцевих багатих міщан. Рада і бурмистри відали адміністративно-господарськими справами. Войт спільно з лавниками розглядав кримінальні справи. У своїй діяльності міські органи керувалися законами і нормами звичаєвого права, а в більш пізній час користувалися і нормами іноземного міського права, пристосованими до місцевих умов.

Судові органи. Вищим судовим органом у державі був суд великого князя (господарський суд), в якому судили господар і пани-рада. Різновидом господарского суду вважався суд панів раді, який розглядав справи без великого князя.

У 1581 був виданий закон про освіту вищого апеляційного суду, що обирається шляхтою. Він став називатися Головним судом, або Головним судом. Рішення і вироки Головного суду виносилися більшістю голосів і називалися декретами. Вони мали таку ж силу, як і рішення господарского суду, і оскарженню не підлягали.

Місцевими судами були: міські (замкові), земські, підков-морські, копні та войтовско-лавничий суди.

Джерела права. На ранній стадії розвитку князівства в кожній місцевості (землі) діяло своє місцеве звичаєве право, а також норми Руської Правди, міжнародних договорів і церковне право.

З кінця XIV в. отримує розвиток писане право у вигляді спеціальних грамот або привілеїв (окремих законів), спрямованих на забезпечення прав окремих осіб, груп і навіть всього класу феодалів. За своїм змістом і дії в просторі привілеї поділялися на загальноземських, які діяли на території всієї держави, обласні, дані жителям тільки однієї якої-небудь землі (області) волосні, міські та персональні, дані кому-небудь особисто.

У 1468 був виданий Судебник, в якому зазнали кодифікації норми кримінального та кримінально-процесуального права, спрямовані на захист феодальної власності.

У першій чверті XVI ст. була здійснена робота по систематизації місцевого права, яка завершилася 1529 р виданням білоруською мовою першого в Європі зводу законів - Статуту Великого князівства Литовського. У ньому містилося понад 240 статей (артикулів), систематизованих в 13 розділах, в яких викладалися норми, що відносяться до державного, цивільного, земельного, кримінального, процесуального права. Основними джерелами Статуту 1529 р були: місцеве звичаєве право, грамоти, Судебник 1468 року і Руська Правда. У 1566 р був виданий другий Статут, що складається з 14 розділів і 367 статей, який закріпив соціально-економічні та політичні зміни в державі. У 1588 р був виданий третій Статут, який діяв на території Білорусії і Литви до 1840р.

Цивільне право. Право власності. Цивільна правоздатність і дієздатність осіб, як і в інших феодальних державах, визначалися залежно від класової і станової приналежності.

Повну правоздатність мали тільки великі феодали і верхівка духовенства. Феодали, що знаходилися у васальній залежності від князів і панів, могли розпоряджатися вислуженной маєтками тільки за згодою верховного власника. Ще більші обмеження передбачалися щодо бідної безземельной служилой шляхти, яка не могла займати виборних посад. Службовець у пана дрібний шляхтич не мав права без згоди господаря залишити у нього службу і не міг розпоряджатися вислуженной маєтком. Феодально залежні селяни не мали права купувати землі на праві власності, не могли вільно розпоряджатися своїм нерухомим майном. Зовсім безправної була челядь мимовільна, яка нічого не могла отримувати навіть за заповітом.

Земельні володіння феодалів на їхню правової регламентації поділялися на три види: отчини або Дєдіна - маєтки, отримані у спадок від батька чи діда; маєтки, куплені самим феодалом; маєтку вислуженние, подаровані у тимчасове користування верховним власником.

Зобов'язальне право. У законі були встановлені форма і порядок укладання угод, строки позовної давності, черговість стягнень та інші норми. Так, договір купівлі-продажу маєтків мав відбуватися в письмовій формі в присутності свідків і під страхом недійсності реєструвався в суді. При укладанні договору позики на суму понад 10 кіп грошей * кредитор зобов'язаний був отримати від боржника письмове зобов'язання. В забезпечення договору позики боржник міг передавати кредитору в заставу (заставку) своє майно.

* Копа дорівнювала 60 грошам; гріш - невелика срібна монета.

Припинення зобов'язання наступало в разі його виконання, закінчення терміну давності, внаслідок смерті зобов'язаного особи, при неможливості виконання. Були встановлені наступні строки позовної давності: для витребування нерухомого майна - 10 років, рухомого - 3 роки. З цього правила були деякі винятки.

Спадкове право. Згідно із законом спадкоємцями першої черги були визнані діти спадкодавців і їх потомство, але тільки народжені в законному шлюбі і не позбавлені прав на спадщину. Спадкоємцями другої черги визнавалися брати і сестри спадкодавця.

При наявності братів дочки наследодателей успадковували нерухомих маєтків батька, а отримували тільки одну четверту частину вартості іншого майна незалежно від числа братів і сестер. Материнське маєток вони успадковували в рівних частках з братами. Дружина після смерті чоловіка одержувала не більше однієї третьої частини маєтку в довічне володіння, а спадкоємцями вважалися діти або брати чоловіка. Внесене в будинок чоловіка посаг дружини при відсутності дітей в разі її смерті поверталося її родичам. Стороннім особам могли передаватися за заповітом рухоме майно і маєтки, куплені самим заповідачем. Отчини повинні були передаватися спадкоємцям за законом.

Феодально залежні люди могли заповідати стороннім особам тільки одну третину свого рухомого майна, а дві третини зобов'язані були залишати дітям. При відсутності дітей ці дві частини повинні були залишатися в будинку і надходили в розпорядження пана. За Статуту 1588 передбачалася можливість успадкування дружиною майна чоловіка, в число спадкоємців третьої черги були включені батьки спадкодавця і в четверту чергу - інші родичі.

Сімейне право. В області сімейних відносин поряд з писаним правом широко застосовувалися норми звичаєвого права, яке особливо довго утримувалося серед трудового населення. Державні органи законним визнавали тільки шлюб, укладений з дотриманням церковньк обрядів.

Для вступу в шлюб необхідно було досягти повноліття, не перебувати в іншому шлюбі і в близькій спорідненості між собою. Чоловік зізнавався главою сім'ї і законним представником її інтересів. Якщо ж чоловік приходив в будинок дружини, тобто в «прими», управління господарством фактично залишалося в руках дружини, а права чоловіка були в значній мірі обмежені.

Діти зобов'язані були підкорятися волі батьків. У разі неспроможності боржника - простої людини - суди могли винести рішення про передачу кредитору в заставу його дітей і навіть дружини.

Видаючи дочок заміж, батьки зобов'язані були давати придане. Розмір його визначався нормами звичаєвого права і угодою сторін. У разі смерті батьків нареченої приданим повинні були забезпечити її брати.

За вченням церкви, як католицької, так і православної, розірвання шлюбів не допускалось. Однак за звичаєвим правом шлюб міг бути розірваний за заявою одного або обох подружжя духовним або світським судом.

Кримінальне право. Поняття злочину в пам'ятках права визначалося по-різному. В одному випадку вона розглядалася як порушення норм права - «виступ» з права, тобто як суспільно небезпечне діяння. В іншому ж випадку воно розцінювалося як заподіяння шкоди потерпілому - «шкода», «кривда», «гвалт». Під порушенням норм права розумілося як порушення закону, так і норм звичаєвого права.

За умисні злочини винний ніс відповідальність в повній мірі. Наприклад, за умисне вбивство злочинець піддавався страти, з його майна стягувалися «річниця», а також інші витрати, пов'язані з заподіянням матеріального збитку. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був виплатити родичам убитого «річницю». Суд зобов'язаний був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1566 р які не досягли 14 років, а починаючи з 1588 р які не досягли 16 років).

Кримінальне законодавство XVI в. знало вже просте і складне співучасть. При простому співучасті, коли всі співучасники були співвиконавцями злочину, всі вони повинні були піддаватися однаковому покаранню. При складному співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників, підбурювачів і могли каратися по-різному.

Становий характер феодального кримінального права особливо наочно проявлявся при призначенні покарань. Злочин, скоєний шляхтичем, карався легше, ніж таке ж діяння простої людини. Наприклад, в разі нанесення ран шляхтичем шляхтичу винний карався за принципом «око за око, зуб за зуб». За нанесення ран простій людині шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж проста людина поранив шляхтича, він піддавався страти.

Покарання розглядалося як відплата за злочин і як засіб залякування. Метою покарання було також відшкодування заподіяної шкоди у вигляді різних грошових стягнень, штрафів та конфіскацій.

Найбільш поширеною була смертна кара, яка встановлювалася за державні злочини, вбивство, крадіжку і інші діяння і існувала в формі повішення, спалення, утоплення, відсікання голови. Як тілесних покарань застосовувалися до простих людей биття батогом, биттярізками і членовредітельние, такі, як відсікання руки, відрізання вух, мови, розрізання ніздрів. Тюремне ув'язнення застосовувалося на термін від 6 тижнів до 1 року і 6 тижнів; як додаткова міра покарання до шляхти могло застосовуватися позбавлення честі і прав.

Майнові покарання мали досить широке поширення Подібно головництво по Руській Правді, у Великому князівстві Литовському при вбивстві стягувалася «головщіна» на користь родичів убитого. Її розмір залежав від станової приналежності і посади, займаної убитим, наприклад по Статуту 1529 р за тяглого селянина - 10 кіп грошей, за «паробка мимовільного» - 5 коп грошів, а за шляхтича - 100 кіп грошей родичам убитого і ще 100 кіп грошей в казну.

Грошові штрафи стягувалися в дохід скарбниці або найчастіше в дохід тих державних органів, які здійснювали правосуддя, такі штрафи називалися «виною».

Процесуальне право. Чіткого розмежування між цивільним і кримінальним процесом у Великому князівстві Литовському не було. Процес носив звинувачувальний характер, при якому потерпілий або його представник зобов'язані були самі збирати докази і представляти їх суду. Тільки в 1566 році було встановлено правило, за яким по найбільш тяжких злочинів вводилося державне розслідування. З цього часу кримінальний процес почав набувати інквізиційний характер. В процесі допускалося примирення сторін як у цивільних, так і по кримінальних справах. Передбачалося участь адвоката.

Важливе місце в процесуальному праві приділялося доказам. Вони поділялися на достатні (вчинені) і недостатні (недосконалі). До перших відносилися визнання боку, письмові акти, затримання на гарячому, показання певної кількості свідків, заздалегідь зазначеного в законі. Допускалася катування простих людей. При відсутності достатньої кількості свідків і інших повних доказів могла застосовуватися присяга. Після розгляду справи по суті суд усно виносив постанову, яка потім записувалося в судові книги.

Сторона, незадоволена рішенням суду першої інстанції, була зобов'язана заявити суду про це негайно. В іншому випадку вона позбавлялася права подавати скаргу до суду другої інстанції. Надання нових доказів до суду другої інстанції не допускалось.

Найслабшою ланкою в процесуальному праві було виконання судових постанов, так як феодали часто ігнорували судові рішення і сторона, отримавши рішення суду на свою користь, часто не могла домогтися його виконання.

* * *

Велике князівство Литовське утворилося пізніше Давньоруської держави, але пройшло історично подібні етапи. Литва, як і Русь, минула рабовласницький лад і перейшла безпосередньо до феодалізму. Це означало, що її політичні форми розвивалися аналогічно.

Велике князівство Литовське склалося на стику найбільших держав того часу - Польщі і Русі і не могло не відчувати їх впливу.

Справа ускладнювалася виникненням в XIII в. німецької експансії із Заходу і монголо-татарської - зі сходу. Проте, в цих складних умовах, використовуючи протиріччя між сусідами, Велике князівство Литовське змогло стати на час великим і сильним державою. Однак відстояти свою незалежність воно все-таки не змогло, що призвело до виникнення Речі Посполитої.

Протягом трьох століть Велике князівство Литовське дійшло до рівня станово-представницької монархії, тобто наздогнало і навіть перегнав Росію за темпами.

Велике князівство Литовське тільки за назвою було литовським. Більшу частину його населення становили слов'яни (росіяни, українці, білоруси) та інші народи. Навіть перший Литовський статут був написаний на західноруська або білоруською мовою. А такі - на польському.

Правова система князівства в своєму розвитку досягла високого рівня. Деякі норми Литовських статутів будуть сприйняті і російським законодавством XVII в.

Історія Великого князівства Литовського тісно стикується і з історією України.

XIV - XVI ст. були часом інтенсивного формування української народності, що виросла з єдиного і для росіян, і для білорусів кореня - давньоруської народності. Процес формування української народності в основному завершився до середини XVII ст. Визначилися кордони її етнічної території, сформувалися єдина мова, єдина культура, склалася спільність характеру, відбувалося зміцнення економічних зв'язків між окремими землями України.

Однак ще раніше, до кінця XIV ст., Ослаблена монголо-татарською навалою і золотоординських ярмом значна частина південноруських земель після тривалого і запеклого опору трудового народу була захоплена Польщею, Угорщиною і Молдавським князівством, а до складу Великого князівства Литовського були включені Східна Волинь, Поділля , Київщина і Чернігово-Сіверщина. Жорстоким набігам піддавалися українські землі з боку орд Кримського ханства, підбурюваного султанської Туреччиною. В ході запеклої боротьби між феодалами сусідніх держав за встановлення панування на Україні відповідно до Люблінською унією 1569 р більша частина українських земель опинилася під владою Речі Посполитої. Територія України була розділена на воєводства на чолі з польськими воєводами.

Прагнучи закріпитися на Україні, назавжди затвердити тут своє панування, іноземні поневолювачі нещадно гнобили трудящих, робили все, щоб поглибити роз'єднаність між окремими землями, заважали розвитку зв'язків між Україною та Росією, між українським, білоруським і російським народами. На Україні панував жорстокий соціальний, національний і релігійний гніт.

Влада магнатів і шляхти на Україні прийняла особливо грубі форми. Сюди були перенесені існували в панській Польщі порядки, що відрізнялися особливо жорстоким ставленням до трудящих мас. У першій половині XVII ст. спостерігався подальше зростання на Україні магнатського і шляхетського землеволодіння, джерелами якого були королівські пожалування і насильницьке захоплення земель, які перебувають у користуванні селян, козаків і міщан. Одночасно з магнатсько-шляхетським росло і монастирське землеволодіння. Особливо швидко зростало велике феодальне землеволодіння в Брацлавському, Київському і Чернігівському воєводствах. Володіння польських і полонізованих українських магнатів, які досягли величезних розмірів, перетворювалися на своєрідні держави в державі. Крім земельних багатств магнати і шляхта на Україні користувалися збагачує їх різного роду монополіями, володіли млинами, пивоварнями і винокурнями, зосереджували в своїх руках промисли і торгівлю.

У той же час різко погіршилося становище українських селян, в основній масі потрапили в кріпосну залежність.Феодали збільшували панщину та оброк. Панщина досягла 3 - 4 днів на тиждень, а іноді і більше. Крім панщини селяни платили грошовий чинш і вносили великий натуральний оброк Існували податок з двору (підйомне), податок з худоби (поповщина) і безліч повинностей. Феодально залежні селяни не мали елементарних прав. Користуючись необмеженою владою, феодал міг безкарно не тільки катувати і грабувати селян, але навіть вбивати їх.

Значно погіршилася ситуація і основної маси козацтва, і перш за все тих, хто не потрапив до реєстру, який був обмежений 6 тис. Козаків. Не визнаючи за нереєстровими козацьких прав, феодали закрепощали їх, змушуючи відбувати феодальні повинності. Погіршилося становище і рядових реєстрових козаків Влада систематично урізали їх права і привілеї. Рядових козаків примушували працювати і на козацьку старшину.

Важким було становище і міських низів, перш за все ремісників і дрібних торговців, які відбували різні повинності виходили на роботу по зміцненню замку магната, ремонту гребель, платили численні податки, містили на постої польсько-шляхетські війська. Навіть міщанам міст, на яких поширювалося магдебурзьке право, доводилося платити податки польському воєводі, містити гарнізони фортець і відбувати інші повинності.

Разом з іноземними поневолювачами нещадно експлуатували українських трудящих і місцеві феодали, які розраховували, як і польські феодали, посилити свої класові позиції, зміцнити феодально-кріпосницькі порядки. Посилення національного, релігійного і феодально-кріпосницького гніту і різке погіршення в зв'язку з цим положення селянства і міських низів змушували пригноблених братися за зброю, виступати проти експлуататорів, розгортати антифеодальную боротьбу. Одночасно наростало національно-визвольний рух.

Народно-визвольна війна. У 1648 - 1654 рр. на Україні розгорнулася всенародна визвольна війна, в результаті якої було створено Українську державу, на якісно новий щабель піднялося етнічна самосвідомість українського народу, зміцнилася ідея єдності з російським і білоруським народами.

Початком народно-визвольної війни українського народу послужило повстання запорізького козацтва, очолюване видатним державним діячем і полководцем Богданом Хмельницьким. Його цілющим джерелом стали демократичні традиції українського народу, які розвивалися протягом століть, збереглися в роки поневолення і занепаду. Яскравим їх проявом стало створення Запорізької Січі. Це була справді «християнська козацька республіка».

Козацтво виступило ударною силою в роки визвольної війни. Історичною заслугою Б. Хмельницького було те, що він висловлював вікові прагнення і надії українського народу до тісного союзу з російським і білоруським народами і, очолюючи процес складання української державності, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість в тих умовах порятунку українського народу без його об'єднання з братніми народами, висловився за возз'єднання України з Росією.

Визвольна війна 1648 - 1654 рр., Яка ставила головними завданнями повалення польсько-шляхетської влади, ліквідацію тяжкого феодально-кріпосницького гніту і створення Української держави, була найбільшим історичною подією в житті українського народу. Її головною і вирішальною рушійною силою було трудове селянство, яке виступало проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників і іноземного панування. Важливу роль грали союзники селянських мас - рядові козаки і міська біднота. Участь у визвольній боротьбі козацької старшини, середньої і дрібної української шляхти, православного духовенства, заможної верхівки міщан обумовлювалося їх прагненням ліквідувати національний, релігійний гніт і привілейоване становище іноземних поневолювачів.

Були створені великі народно-визвольні збройні сили, які завдали поразки польсько-шляхетським військам і звільнили більшу частину території України. Успіхи в народно-визвольній війні призвели до звільнення українського народу від польсько-шляхетського політичного, соціально-економічного, національного, а також релігійного гніту.

Становлення української державності. Ще в ході визвольної війни на значній частині території України було ліквідовано державний апарат Речі Посполитої і здійснювався процес формування української державності. При цьому, однак, влада на звільненій Україні у своїх руках зосередили козацька старшина і інші українські феодали, вони забезпечили собі економічні і політичні привілеї, панівне становище в суспільстві, можливість експлуатувати селян, рядових козаків і міщан. Це здійснювалося за допомогою гетмановскіх правління і полково-сотенного устрою. В ході народної війни в звільнених українських містах, містечках і селах створювалися органи влади, очолювані полковниками, сотниками, отаманами, які крім військових обов'язків виконували також адміністративні функції. Зразком для нового формується державного апарату України стали традиційні військові і адміністративні органи Запорізької Січі.

Вищим органом влади на звільненій території України була Військова (генеральна) рада, яка вирішувала найважливіші політичні, військові та господарські питання. Брати участь в Військовий раді формально мали право всі козаки, але фактично було дещо інакше. У ній брали участь генеральна (вища), полкова і сотенна старшини, а також частина рядового козацтва. Таким чином, забезпечувалося керівне становище в Військовий раді козацької старшини. Військовій раді належало право вибирати гетьмана і генеральну старшину, а також зміщати їх з цих посад. Вона здійснювала верховний суд. У рідкісних випадках присутності на Військовий раді широких козацьких мас вона називалася «Чернецький» або «чорною». Тут явно виявлялися суперечності між козацькою старшиною і рядовими козаками, тому старшина вважала за краще скликати вузькі старшинські військові ради. Керував Військовий радою гетьман, підтримували порядок на ній військові осавули.

Поступово влада військова, законодавча, адміністративна і судова зосередилася в руках гетьмана. Гетьману, зокрема, належало право керувати військом, чисельність якого в 1649 р досягла 300 тис. Він стверджував рішення генерального суду, очолював старшинську адміністрацію, підписував універсали, накази, угоди та інші правові акти. При гетьмані складалася постійна рада, до складу якої входили генеральна старшина і частина полковників, вона була дорадчим органом. У міру зміцнення своєї влади гетьман все рідше скликав Військову і навіть старшинську раду, чаші радячись з вузьким колом своїх наближених. Місцем зосередження гетьманського управління був м.Чигирин, де проживав Б. Хмельницький, але столицею України гетьман неодноразово називав Київ.

Центральним адміністративним і судовим органом, підлеглим гетьманові, був генеральний уряд (генеральна старшина). До його складу входили: генеральний (військовий) писар, генеральний підскарбій, хорунжий, бунчужний, обозний, генеральні осавули і судді. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, готував проекти універсалів, розпоряджень та інших актів. Генеральні осавули керували військами, іноді заміняли гетьмана під час військових дій. Генеральний обозний відав реєстром війська і організацією військового табору в поході, організовував облік населення на звільненій території. Фінансовими справами керував військовий або генеральний підскарбій (підскарбій), у віданні якого перебувала Скарбового канцелярія, яка займалася бюджетом. Всі чини генерального уряда обиралися на Військовий раді під час виборів гетьмана. Як і гетьман, вони були найбільшими землевласниками України.

Звільнена частина території України у військово-адміністративному відношенні поділялася на полки, яких в 1649 році було 16, а в 1650 р - 20. Адміністративним центром кожного полку був найбільш розвинений на даній території в економічному і культурному відношенні місто. Полковник керував полком за допомогою полкової старшини, яка призначалася полковником або обиралася козаками. Кожен полк ділився на сотні. Кількість сотень у полках коливалося від 10 до 20 і більше. Сотник керував сотнею спільно з сотенної старшини: писарем, осавулом, хорунжим, отаманом. Сотника та сотенну старшину, як правило, вибирали козаки. У полкові й сотенні міста призначався городовий отаман. Таким чином, в полковому і сотенному устрої об'єднувалася в одних руках військова і цивільна влада. У містах діяли і деякі органи самоврядування: у великих - магістрати, в менших - ратуші.

Судова система не була відділена від адміністрації. Її очолював гетьман, який стверджував вироки генерального і полкових судів з найбільш важливих справ, особливо вироки до смертної кари.

Органи влади, створювані в ході визвольної війни, в результаті стали знаряддям панування українських феодалів. Керівною силою українських феодалів виступала козацька старшина (гетьман, генеральна старшина, полковники, сотники і отамани). Захопивши землі та інші природні багатства, взявши в свої руки промисли і торгівлю, козацька старшина стала могутньою політичною і економічною силою. В клас феодалів входили також українська шляхта, вище православне духовенство і міський патриціат. Ці сили, спираючись на складаний державний апарат, протистояли селянству, козацької та міської бідноти.

В період визвольної війни значно зміцніли економічні і політичні зв'язки України з Росією. Україна Російською державою виявлялася велика військова і інша допомога. Переговори про возз'єднання України з Росією стали вестися ще на початку народно-визвольної війни. Їх успіх стримувала недостатня ще тоді можливість Росії в силу ряду причин почати війну з Польщею. Остаточне рішення про возз'єднання України з Росією було прийнято в 1653 - 1654 рр. У лютому 1653 р російський цар скликав Боярську думу, де були обговорені російсько-польські відносини. Було вирішено направити до Варшави велике російське посольство з пропозиціями про умови миру, а також зайнятися підготовкою в разі відхилення цих пропозицій до війни з Польщею. Намічено було скликати Земський собор і на ньому розглянути питання про прийняття України до складу Російської держави. Для прискорення возз'єднання України з Росією в березні 1653 року в Москву виїхало українське посольство на чолі з С. Мужиловським і К. Бурляєм. Представники України були урочисто зустрінуті уповноваженими Російської держави. Послів України прийняв цар. Посли, висловлюючи волю українського народу, передали прохання гетьмана Б. Хмельницького прискорити возз'єднання України з Россіей.25 березня 1653 року відбувся один з найбільш представницьких земських соборів, який дав санкцію на возз'єднання України з Росією. Після цього переговори України з Росією ще більше активізувалися і 1 жовтня 1653 року знову зібраний Земський собор одноголосно схвалив рішення про входження України до складу Російської держави. Учасники Земського собору висловили готовність взяти участь у війні проти шляхетської Польщі, «не шкодуючи голів своїх». Царська грамота з рішенням Земського собору була вручена послам України. Одночасно на Україну виїхало російське представницьке посольство в складі 250 чоловік на чолі з боярином В. Бутурліним. Церемонія проголошення возз'єднання України з Росією відбулася на Військовий раді, яка була скликана в Переяславі, в ті часи великому економічному просторі і адміністративному українському центрі.

Ще до зборів Військовий раді вранці 8 січня 1654 р рішення про возз'єднання України з Росією було схвалено на засіданні Ради генеральної старшини, полковників і осавулів, що було зустрінуто з захопленням усіма розташованими в Переяславі. На Переяславській раді, яка відкрилася слідом за радою генеральної старшини в той же день, 8 січня 1654 р виступив зі зверненням до українського на

роду Б.Хмельницький. Військова рада схвалила возз'єднання України з Росією.

У Переяславі російські посли публічно передали гетьману і козацькій старшині царську грамоту про возз'єднання України з Россіей.В. Бутурлін від імені царя вручив Б. Хмельницькому також знаки гетьманської влади і запевнив, що будуть збережені завойовані у визвольній боротьбі права і вольності населення України. Так урочисто було проголошено історичний акт возз'єднання України з Росією, який був результатом волевиявлення українського і російського народів. Тоді, в середині XVII ст., До складу Росії увійшли Лівобережжі, Слобідська Україна, Київ і Запоріжжя. Правобережжі було возз'єднано з Росією пізніше - в кінці XVIII в. Але і після цього частина українських земель залишилася в складі сусідніх з Росією держав. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття ще тривалий час перебували під гнітом іноземних загарбників.

§ 4. Державний лад України в другій половині XVII і XVIII ст.

Будучи з середини XVII ст. частиною Російської держави, Україна спочатку зберігала своє самоврядування. Однак ще в другій половині XVII ст. одночасно зі зміцненням феодально-кріпосницької системи в країні намітилася тенденція до поступової ліквідації царизмом особливостей адміністративного устрою на Україні.

Цей процес визначався злиттям класових інтересів козацької старшини та інших українських феодалів з інтересами російських феодалів в умовах загострення антифеодальної класової боротьби, що і привело в підсумку до встановлення єдиної державної системи, яка відображала потреби пануючого класу України і Росії. На звуження, а потім і ліквідацію самоврядування України вплинули і деякі внутрікласові протиріччя в середовищі феодалів, про що свідчили, зокрема, конфлікти деяких гетьманів з царизмом.

Проте в другій половині XVII ст. Лівобережжі, Слобідська Україна і Запоріжжя користувалися ще правом на самоврядування і зберігали особливості в адміністративному, судовому та військовому пристрої, як це визначалося Березневими статтями 1654 г.. Переяславськими статтями 1659 року і Московськими статтями 1665 р

На Лівобережжі України зберігалося гетьманське правління з адміністративно-територіальним устроєм, сформованим в роки визвольної війни. Гетьман обирався на козацькій раді з осіб, заздалегідь висунутих старшиною, а потім затверджувався царським урядом. Гетьману належала вища влада. Верхівку державного апарату, як і в роки визвольної війни, становила генеральна старшина - обозний (керував артилерією козацького війська), суддя, писар (вів діловодство і займався зовнішніми зв'язками), підскарбій (відав фінансами), бунчужний, хорунжий і осавули (відповідали за формування і боєпостачання війська, навчали козаків військовій справі). Територія Лівобережжя поділялася на полки. На чолі полку стояли полковник і полкова старшина. Полиці в свою чергу ділилися на сотні. Адміністративно-військові посади вважалися виборними, проте в більшості випадків займалися на розсуд вищих властей.

Формально підкоряючись гетьману Лівобережної України, Запоріжжя, як і російські козачі області, користувалося правом самоврядування. Воно підтримувало безпосередні зв'язки з царським урядом. У Запоріжжі вищим органом вважалася військова рада. Величезну роль грала вища старшина - кошовий отаман, суддя, писар, осавули. Запорізьке козацтво поділялося на курені, очолювані курінним отаманом.

В управлінні Слобожанщиною було багато спільного з управлінням Лівобережної України, проте полки тут в адміністративному і військовому відношенні були підпорядковані НЕ гетьману, а бєлгородському воєводі, Розрядному, а з 1688 року і Посольському наказам.

Всі зазначені основи організації та діяльності адміністрації на Україні кожен раз підтверджувалися в нових статтях і грамотах царського уряду, які проголошувалися під час виборах нового гетьмана. Зберігаючи самоврядування та надаючи старшині, шляхті, духовенству феодальні привілеї, царський уряд разом з тим зміцнювало свою владу на Україні, використовуючи з цією метою місцевих феодалів. Військові ради широкого складу перестали скликатися зовсім. Зросло значення старшинської ради і органів гетьманської адміністрації, де заправляла генеральна старшина. Особливу роль стала грати Генеральна військова канцелярія, в якій зосередилося політичне, адміністративне, військове, судове і фінансове управління. Вибори генеральної старшини і полковників вже до кінця XVII в. придбали лише процедурний характер, так як ці посади фактично займалися за призначенням гетьмана. На початку XVIII в. був встановлений новий порядок, при якому чини генеральної старшини призначалися за поданням гетьмана царським указом. У 1715 році була скасована виборність полкової і сотенної старшини. Царизмом проводилася активна політика обмеження і гетьманської влади. При гетьмані з 1709 року з'являється посаду російського резидента, а пізніше, з 1754 р - радника з ще більш широкими контрольними повноваженнями. Царський уряд повністю контролював діяльність гетьмана. При визначенні кандидатури на пост гетьмана в XVIII в. воно прагнуло підбирати таких діячів, які сприяли б йому в поступової ліквідації специфічних форм адміністративного та військового устрою України. Таким гетьманом, наприклад, був брат фаворита цариці Єлизавети Петрівни Кирило Розумовський. У 1764 р гетьманство було ліквідовано.

В процесі звуження, а потім і ліквідації самоврядування України царизм створював тут нові російські адміністративні установи або розширював старі, наприклад воєводське правління. Поступово йшов процес уніфікації місцевого управління. На Україну в другій половині XVIII ст. було поширене губернське і повітове адміністративно-територіальний поділ, що існувала в Росії, була ліквідована Запорізька Січ і створено традиційне російське адміністративний устрій. Припинило існування Запорізьке козацьке військо.

У столиці Росії були створені спеціальні центральні органи, що відали України. До 1663 р управління України було зосереджено в канцелярії по малоросійським справах Посольського наказу. З 1663 р справами України став завідувати Малоросійський наказ, який в 1722 р був перетворений в Малоросійську колегію. Після ліквідації в 1727 р Малоросійської колегії керівництво управлінням України перейшло до колегії закордонних справ, а з 1750 р - до Сенату. У 1764 р після ліквідації посади гетьмана була створена нова Малоросійська колегія з розширеними функціями в складі президента колегії, чотирьох генералів, штаб-офіцерів і інших чинів.

Після возз'єднання України з Росією на території України тривалий час ще діяли деякі норми звичаєвого козацького права, визнані царським урядом. У документах українських гетьманів і російських царів, в статтях, які приймаються при обранні кожного нового гетьмана, неодноразово згадувалися «давні права і звичаї Війська Запорозького». Є дані про застосування окремих норм звичаєвого права навіть в першій половині XIX ст. Звичайне право стосувалося насамперед встановлення військово-адміністративного порядку і суду, порядку володіння землею, порядку купівлі-продажу рухомого майна, окремих злочинів і покарань. На території України діяли і деякі норми польсько-литовського законодавства, особливо широко використовувався III Литовський статут 1588 р містах, особливо в тих, які користувалися правом самоврядування, діяли норми Магдебурзького права і його різновиди - Хелмського права. У судовій та адміністративній практиці застосовувалися перероблені збірники Магдебурзького (Хелмського) права і перш за все збірник «Порядок». Після возз'єднання України з Росією одним з джерел права стали законодавчі акти царського уряду і правові норми місцевої української влади. До них насамперед ставилися царські грамоти та договірні статті, акти гетьманської влади і Військовий канцелярії.

Статті та грамоти, незважаючи на зміну їх змісту при обранні кожного нового гетьмана, формально залишалися юридичними актами, що регламентували загальне положення України.

Різнорідність, невпорядкованість і суперечливість норм права, чинного на Україні, створювали значні труднощі в діяльності адміністративних і судових установ.

Звільнення від польсько-шляхетського панування, подальший розвиток феодалізму зажадали глибокого зміни права, його кодифікації з урахуванням перш за все інтересів козацької старшини, яка добивалася закріпачення своїх залежних селян і рядового козацтва. Царський уряд, даючи згоду на кодифікацію українського права, прагнуло наблизити його до норм єдиного загальноросійського законодавства, яке послідовно захищало інтереси панівного класу.

Початок систематичної роботи над кодифікацією українського права поклав царський указ 1728 р відомий під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу». На основі указу в Глухові з представників козацької старшини була утворена спеціальна кодификационная комісія, яка закінчила роботу в 1743 р виробленням проекту збірника законів, що одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Базою цього документа стали в основному раніше діяли на Україні правові норми, перероблені з урахуванням класових інтересів українських феодалів, вони закріплювали їх економічне і політичне панування.

Підготовлений проект збірника законів в 1744 р «правлінням гетьманського уряду» був представлений на розгляд Сенату, але так і залишився незатвердженим.

«Права, за якими судиться малоросійський народ», містять багатий матеріал про різні сторони соціально-економічного і політичного життя Лівобережної України. Хоча «Права» не були офіційно визнані, в судочинстві ними нерідко користувалися як авторитетним джерелом. У 1767 р був виданий «Екстракт малоросійських прав» - збірник нормативних матеріалів державного і адміністративного права і судочинства.

Разом з тим на Україні розширювалося застосування загальноросійського права, яке після 60-х років XVIII ст. помітно потіснила інші джерела права. Не випадково розроблений на Україні в 1807 р своєрідний проект цивільного кодексу «Збори малоросійських прав» так і не отримав силу закону.

Найважливішим інститутом права на Україні, як і в Росії, був інститут права феодальної власності на землю. Після возз'єднання України з Росією у власність українських феодалів перейшли великі земельні володіння польських магнатів і шляхти. У міру зміцнення і розширення кріпосницьких відносин переважною формою земельних володінь ставала вотчина форма. Іншою формою земельного володіння були тримання земель, найбільш поширену категорію яких становили рангові землі, даровані службовцям особам на термін їх офіційної діяльності. Відповідно до потреб старшини та інших українських феодалів з кінця XVII ст. відбувається поступове зближення обох форм землеволодіння, а в XVIII в. - і їх злиття.

На Україні були широко поширені договори купівлі-продажу, позики, найму і деякі інші відомі феодальному праву договори, які в принциповому відношенні не відрізнялися від аналогічних в Росії.

Нові історичні умови, поглиблення і загострення класової боротьби вплинули на розвиток кримінального права. Посилився страхітливий, терористичний його характер. Серед злочинів на першому місці стояли державні, в тому числі зрада гетьмана і козацької старшини Російської держави. Зрадник засуджувався до смертної кари шляхом відсікання голови або четвертування, члени його сім'ї та інші родичі підлягали вічному прокляттю і посилалися в Сибір, все їхнє майно конфісковували. Суворо каралися і злочини проти гетьманської влади.

Посадові злочини козацької старшини, у пересічних осіб - хабарі, розтрата - каралися ганебними тілесними покараннями.Злочинця прив'язували до стовпа, і його могли бити киями не тільки кати, а й усі бажаючі. Майно злочинця конфісковували або з нього стягувався грошовий штраф.

Розрізнялося вбивство просте і кваліфіковане. Джерела говорять і про такі злочини проти особистості, як нанесення побоїв, ран, членоушкодження. За вбивство злочинець був засуджений, як правило, до страти. В окремих випадках, наприклад за вбивство тяглого селянина, вбивця міг бути засуджений до грошового штрафу.

До майнових злочинів належали крадіжка, розбій та грабіж, особливу групу становили злочини проти честі і гідності особистості.

При розгляді судових справ панівної була розшукова форма процесу, але проти селян та інших трудящих широко застосовувалася і позасудова репресія, яка була формою терористичної розправи над пригнобленими.

* * *

Возз'єднання України з Росією мало найважливіше історичне значення для майбутнього всієї нашої Вітчизни. Воно зміцнило могутність і міжнародний авторитет централізованого Російської держави, посилило його зовнішньополітичні позиції. Народ України був позбавлений національного і релігійного гніту з боку панської Польщі, від загрози поглинання Туреччиною. Створилися сприятливі умови для економічного розвитку України. Економічні зв'язки з Росією, залучення українських земель у всеросійський ринок сприяли розвитку продуктивних сил.

Звільнення українського народу від ярма польських панів і шляхти не означало, звичайно, ліквідацію феодального ладу. Всупереч твердженням українських націоналістів, Україна не перетворилася на край «вільного козацтва», в безкласове суспільство рівних. На зміну колишнім прийшли власні феодали, які виросли з козацької старшини Вони домагалися від російських царів прирівнювання до російського дворянства, покріпачення селян і рядових козаків.

Увійшовши до складу Російської держави, Україна отримала особливий правовий статус, широкі права, аж до права зовнішніх зносин. В ході визвольної війни стала формуватися українська державність, проте цей процес не завершився. Протягом 100 з гаком років поступово скасовувався і особливий правовий статус - самоврядування України. Українська феодальна верхівка, яка отримала від царів бажані класові привілеї, які не дуже пручалася цьому.

Механізм державного управління України, який почав складатися в ході визвольної війни, створювався під впливом військової організації у відповідних специфічних формах. Ці форми, змінюючись, збереглися до самого скасування самоврядування.

В рамках Російської держави формувалося право для українських земель, робилися спроби його систематизації, але цей процес виявився також незавершеним.

Землі Молдавії в IX - XIII ст. були заселені східно-слов'янськими племенами - тиверців і уличів - і входили спочатку до складу Київського, а потім Галицького князівства.

До кінця XII - початку XIII ст. відносяться перші письмові згадки про романізованного населенні на території Молдавії - волохів. Протягом багатьох століть у волохів карпато-дунайських областей поступово складалися дві споріднені народності - волоська і молдавська. Процес формування молдавської народності протікав в умовах тісної господарського і культурного спілкування зі східними слов'янами. Соціально-економічні передумови молдавської державності складалися в надрах Давньоруської держави.

В середині XIII ст. влада над краєм захопили монголи, а в XIV ст. - угорські феодали. Однак залежність від Угорщини була нетривалою. У 1359 в Трансільванії підняв повстання молдавський феодал Богдан. Після невдалих спроб придушити повстання угорський король змушений був визнати існування незалежного князівства. Так виникло самостійне Молдовська держава Його столицею стало місто Сірет, потім Байя і потім Сучава.

Існує давня легенда про виникнення Молдавської держави. У ній розповідається про те, як волоський феодал Драгош, полюючи на диких звірів, пройшов до берегів річки Молдавії. Дізнавшись від зустрінутого їм місцевого жителя, українця Яцко, що ця територія нікому не належить, він привів з-за Карпат волохів і заснував на ній Молдовська держава. На ділі причиною виникнення Молдавської держави було подальший розвиток продуктивних сил і зміцнення економічних зв'язків між окремими частинами Молдавії. Але легенда правдиво відображає сам факт переселення волохів через Карпат і наявності залишків слов'янського населення на території Молдавії.

Міжнародне становище Молдавії в XIV - XV ст. було дуже складним. Особливо велика була загроза з боку Туреччини. Після того як турки завоювали Константинополь (1453 р), вони стали поширювати свою владу на Балкани і придунайські країни. У 1456 р Молдавія виявилася вимушеною платити султанові данину (харач) і поставляти продовольство, коней, худобу. З початку XVI ст. в Молдавії на довгий час встановилося панування турків, чому сприяв цілий ряд причин, як зовнішньополітичних, так і внутрішніх. У цих умовах молдавський народ, як і поневолені народи Балканського півострова, бачив можливість позбавлення від турецького ярма тільки за допомогою Росії. У 1711 р молдавський господар Дмитро Кантемір вступив в союзні відносини з Росією і уклав договір з Петром I. За договором Кантемир робився васалом Петра, а останній зобов'язувався відновити Молдавію в колишніх її кордонах. Однак невдача Прутського походу Петра I перешкодила реалізувати цей договір.

Перемоги, здобуті Росією в війнах другої половини XVIII - початку XIX ст. дали могутній поштовх національно-визвольному руху народів, пригноблених султанської Туреччиною, і з'явилися важливою віхою на шляху подальшого зміцнення дружніх відносин між молдавським народом і народами Росії.

Молдавський народ активно брав участь в російсько-турецьких війнах, що проходили і на території Молдавії. У цей період зміцнювалися також торговельні зв'язки Молдавії з Росією, розвиток яких до цього гальмувалося пануванням Туреччини.

У договорах Росії з Туреччиною велике місце приділялося положенню балканських народів, в тому числі і Дунайських князівств. В Кучук-Кайнарджійського мирного договір 1774 був цілий розділ, присвячений Молдавії та Валахії. Умови цього договору значно послабили позиції Туреччини в Молдавії та Валахії. В результаті російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. по Ясскому світу з-під турецького панування була звільнена і приєднана до Росії територія між Бугом і Дністром, а в результаті російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. за Бухарестським мирним договором була звільнена і приєднана до Росії територія між Дністром і Прутом, названа пізніше Бессарабією.

Входження Молдови, як і інших національних районів, до складу Росії мало історично прогресивне значення. Навіть Ф. Енгельс, неодноразово жорстко критикував царську Росію, проте зазначав: «Панування Росії грає цивілізаторську роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар». * Воно врятувало країну від багатовікового гніту відсталої Туреччини і зумовило швидкий підйом економіки краю. Незважаючи на колонізаторську політику царизму, молдавський народ сприйняв вплив передової російської культури, включився в російське революційний рух і разом з трудящими Росії боровся проти царського самодержавства і кріпосницького ладу.

* Маркс К, Енгельс Ф. Соч. Т.27. С.241.

Звільнення Бессарабії від турецького поневолення і її входження до складу Росії в повній мірі відповідали інтересам і сподіванням молдавського народу, який боровся протягом століть проти гніту султанської Туреччини і неодноразово звертався за допомогою до Росії.

Клас феодалів. Панівним класом в Молдавії були землевласники Найбільші з них іменувалися боярами або панами. Серед них найбагатшим землевласником був господар Молдавії. У його розпорядженні знаходився величезний земельний фонд, що складається як з населених і оброблених, так і необроблених земель. У його володіння переходили землі відумерлою, конфісковані і ін. Значні доходи приносили господарю різні державні монополії (на хутра, віск, срібло і породистих місцевих коней). Він отримував великі суми від податків і митних зборів з внутрішньої і особливо зовнішньої торгівлі, судові мита. Невільні сільські жителі були зобов'язані виконувати на господаря всілякі роботи, постачати йому більшу частину продуктів свого господарства.

Верхівку класу феодалів становили бояри. Їм належали великі земельні володіння з населенням, яке потрапило в феодальну залежність. Велике значення для майнового зростання боярства мало їх право на монополії (Баналітет). Наприклад, монопольне право боярина на млин зобов'язувало селян молоти зерно тільки на млині свого пана, який за це стягував певну частину зерна. Те ж стосувалося і праву ловити рибу, містити пасіку і т.п. В руках бояр зосереджувалася економічне і політичне панування.

Бояри ділилися на «великих» і «малих». Великі бояри складали розряд великих землевласників, малі бояри, або боярінаші, були середніми і дрібними феодалами. Всі вони володіли вотчинами з правом передачі їх у спадщину, звільнялися від податків і повинностей, могли займати державні посади. Великі бояри, володіючи загальними феодальними правами, мали ряд особливих прав. Наприклад, право на підсудність тільки господарськи суду, право виходити на війну під своїм прапором, брати участь в найважливішому державному закладі Молдавії - раді, займати найбільш відповідальні пости в державному апараті. Всі вони підпорядковувалися господарю. Навіть дрібні феодали, перебуваючи на службі у великих, були в прямій залежності від господаря.

Положення великого боярства в XVI - XVII ст. помітно змінилося в порівнянні з попереднім часом. У цей період боярства вдалося посилити свій економічний і політичний панування. Війна з турками в XVI в. значно послабила центральну владу і посилила владу великих феодалів. Країною фактично керувала боярська олігархія - представники 75 найбільш впливових боярських прізвищ, перерахованих Д.Кантеміром до його творі «Опис Молдавії», закінченому в 1716 р і в 1789 р перекладеному на російську мову. Посилення боярської олігархії призвело до посилення феодальної експлуатації соціальних низів, а це неминуче позначилося на загостренні класових протиріч в Молдавії.

До класу феодалів ставилися і «слуги». Так називалися в Молдавії дворяни, що складали основний контингент війська господаря. За свою службу вони скаржилися господарем земельними володіннями на праві маєтку. Починаючи з XVI ст. вони отримали нову назву - куртяне. У політичному відношенні інтереси господаря і дворянства збігалися. Дворяни, що страждали від безчинств великих феодалів, прагнули до посилення центральної влади.

Духовенство мало важливе значення в феодальному суспільстві Молдавії, будучи не тільки служителями культу, а й беручи участь в державному управлінні. Верхівка духовенства (митрополити, архієпископи, єпископи, ігумени) засідала в боярської раді. Представники духовенства мали великі земельні володіння і велика кількість залежних селян.

Селяни. Селянство перебувало в різного ступеня залежності від феодалів. За своїм правовим становищем воно поділялося на кілька розрядів. Основна маса селян жила за місцевим «волоському» праву, * склався в той час, коли селяни, будучи особисто вільними, жили сільською громадою. Землею вони володіли спільно на громадському праві.

* В XVI в. воно частково було записано в Галичині, де існували молдавські поселення, котрі здобули «волоським» правом.

Власність волоської громади виражалася в характерних рисах кріпосного права Молдавії.Кожен вільний член громади в колишні часи зобов'язаний був працювати на общинної землі тільки кілька днів на рік. Феодали, захопивши в своє розпорядження общинні землі, привласнили собі і пов'язані з ними повинності. Тому молдавські селяни в цих умовах повинні були працювати на феодалів то кількість днів в році, яке раніше відпрацьовували на землі, що була общинної власністю. Чи не збільшуючи числа днів в році, які селяни зобов'язані були працювати на них, феодали компенсували це тим, що нараховували на кожен день таку кількість роботи, яке фактично можна було виконати лише за багато днів. Крім обов'язків на користь феодала селяни виконували різні, все збільшувалися повинності на користь церкви і держави.

Селяни в XIV - XV ст. ділилися на дві групи: державних (залежних від господаря) і приватновласницьких, тобто залежних від окремих світських або духовних феодалів. Перша група селян, на відміну від приватновласницьких, зберігала великі права. Друга ж, хоча номінально вважалася вільною, маючи право переходу, була зобов'язана відбувати панщину, платити феодалу десятину (Дижма), судитися у нього. Все це створювало для залежних селян положення, близьке до повного закріпачення.

У XVI - XVIII ст. існувала ще невелика категорія юридично вільних селян общинників - резешей. За своїм економічним становищем вони були неоднорідні: серед них можна було зустріти задоволених життям селян, осіб середнього достатку і бідняків. Резешей користувалися правом розпоряджатися своєю землею, аж до відчуження. Однак за громадою зберігалося право строго стежити за тим, щоб відчужувані землі не потрапляли в руки не членів громади. Члени громади користувалися переважним правом придбання продаваного тим чи іншим резешей земельної ділянки. Продаж же землі нечленам резешской громади допускалася лише після відмови всіх резешей-общинників від її покупки. Регламентуючи відчуження земельних ділянок, громада прагнула не допускати до свого складу сторонніх осіб, протистояти дедалі більші обезземеливанию селян, яке в широких масштабах проводили в цей час молдавські феодали.

Селяни-резешей, розоряються непосильними податками і поборами, грабованій турецькими загарбниками і місцевою владою, потрапляли в кабалу до феодалів-лихварям, які за несплату боргів забирали у селян належали їм ділянки землі. Такі захоплення оформлялися нерідко актами купівлі-продажу.

Боярин, який купив у резешской громади ділянку землі, як і інші члени громади, мав переважне право покупки земель, що продаються резешей. Цим користувалися бояри і скуповували селянську землю за безцінь. У другій половині XVII ст. бояри вводять новий порядок, в силу якого селянин, який прожив на боярської землі 12 років, вважався кріпаком. В результаті основна маса селянства в XVII і XVIII ст. була перетворена в кріпаків, які називаються вечінамі (в слов'янських документах їх називали сусідами). Вечіни повинні були сплачувати натуральний і частково грошовий оброк своєму панові - десятину від усього производившегося в їхньому господарстві, а також доставляти йому вироби домашнього промислу. Крім оброку кріпосні відпрацьовували на полях феодала певну кількість панщинних днів, число яких встановлювалося землевласником. Крім того, вони несли податі і повинності на користь держави.

Фортечні вечіни були безправні. Будучи особисто залежними від поміщика, вони позбавлялися права переходу з одного місця на інше. Їх могли передавати у спадок, дарувати, обмінювати, закладати і продавати разом із землею.

У ще гіршому становищі, ніж вечіни, перебували кріпосні цигани, по суті, раби молдавських феодалів. Господа могли продавати і міняти циган разом із землею або без землі, як худобу. На циган була навіть встановлена ​​в законодавчому порядку ціна.

Посилення закріпачення селян викликало масовий рух кріпаків і холопів Молдавії, Галицької землі і Поділля в 1490 - 1492 рр. під керівництвом Мухи (в деяких джерелах його називають Андрієм Борулею). Після його придушення процес закріпачення селян ще більше посилився. Закріпачення селян було поступово оформлено в грамотах молдавських господарів XV - XVI ст.

У XVII ст. господари Молдавії видали ряд законодавчих актів про боротьбу з втечею селян. Зведенням законів Молдавії - Укладенням 1646 г. - заборонялося приймати і вкривати втікачів.

З метою забезпечення господарств феодалів робочими руками господари-фанаріоти * в XVIII в. перетворювали в приватновласницьких і тих селян, які несли повинності на користь державної скарбниці. Ця група селян отримала назву Скутельник. Вони повинні були вносити боярам десятину, виконувати панщину та інші феодальні повинності.

* Фанаріоти - представники багатого грецького духовенства і феодалів, що займають високі посадові пости в турецькій адміністрації та користуються особливими привілеями. З їх середовища призначалися в XVIII в. господари Молдавії.

Подальший розвиток феодально-кріпосницьких відносин спричинило за собою видання нових законодавчих актів про закріпачення селян, про боротьбу з втечею феодально залежного населення країни. Так, в 1748 р господар Костянтин Маврокордато підтвердив панщину в розмірі 12 днів для селян-невечін, що живуть на землі монастирів, а в 1749 р в спеціально виданому законі проголосив, що в Молдавії скасовується стан вечін. Однак насправді скасовано було лише назва «вечін». Фактично ж закон сприяв поглибленню кріпосницьких відносин. Колишні вечіни стали називатися царане (цара - село). Залежність їх від бояр збереглася. Царане повинні були нести повинності на користь бояр: виконувати панщину і вносити десятину.

Законом Костянтина Маврокордато про вечінах стиралися грані між різними категоріями залежного селянства (послушниками, летурашамі, Скутельник і ін.), Фактично злилися в один розряд кріпосних селян - царан.

У 1766 р господар Григорій Гіке видав закон про повну закріпачення селян. Селянам, які жили на боярських землях, заборонялося переходити від одного боярина до іншого, і поліція повинна була повертати втікачів на колишні місця.

Кріпосницький гніт, який відчувало селянство з боку молдавських феодалів, збільшувався податковим гнітом і натуральними повинностями на користь турків і господарів. У XVIII ст. фанаріоти ввели багато різних податків як прямих, так і непрямих. Населення було обкладено подушним податком на користь турецьких султанів, господарів і церкви. Податки бралися за забій худоби, за право торгувати на ринку і т.д.

Закріпачення селян і національне поневолення Туреччиною Молдавії викликали масовий рух проти молдавських феодалів і іноземних гнобителів. Починаючи з XVII ст. класова боротьба часто набувала форму гайдукское руху. Невеликими загонами гайдуки нападали на боярські садиби, на складальників податей, на турецьке військо. Незважаючи на жорстокі заходи, господарям і боярам не вдалося придушити гайдукское рух, яке було наслідком нестримної експлуатації феодально залежного населення та турецького національного гніту.

Холопи. В їх число входили військовополонені, головним чином татари, особи, засуджені за тяжкі злочини, несправні боржники, цигани. Жили холопи по «татарському», або холопським, праву, позбавляє їх по суті всіх цивільних прав. Феодали використовували холопів як ремісників і дворових, їх продавали і дарували разом з вотчиною або окремо, сім'ями і порізно. Діти холопів віднімалися від батьків.

Міське населення. Розвиток землеробства в Молдавії XV - XVI ст. зумовило подальший процес відділення ремесла від сільського господарства, пожвавлення торгівлі та зростання міст. Посилення внутрішньої торгівлі зміцнило економічні зв'язки між окремими частинами Молдавії. По Дністру, Дунаю, Чорного моря йшла жвава торгівля півночі Європи зі Сходом і країнами Середземного моря. Особливу роль в торгових операціях, пов'язаних з Молдовою, грав входив тоді до складу Польської держави Львів, де починався так званий великий королівський шлях, що з'єднував Польщу з Валахією і Трансільванією.

За своїм соціальним становищем міське населення ділилося на кілька розрядів. Найбагатшими були купці. Купці об'єдналися в гільдії. Господар Василь Лупу в грамоті 1634 р згадує гільдію купців м.Ясси як центр торгово-промислової діяльності Молдавії.

Однак розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі Молдавії гальмувалося турецькими скупниками, які, роз'їжджаючи по містах і селах, насильно забирали у населення продукти сільського господарства, а якщо і платили, то не більше 1/3 або 1/4 частини дійсної вартості речі. Місцеві купці обкладалися всілякими митами, в той час як іноземні, заручившись від турецького султана особливими привілеями, отримували необмежену можливість брати участь в пограбуванні населення Молдавії.

Іншу частину міського населення становили ремісники різних спеціальностей, які в XVI - XVII ст. в умовах зростання ремісничого виробництва об'єднувалися в цехові організації, що регламентували їх діяльність.

Усередині молдавських міст загострювалася соціальна диференціація, росли протиріччя між міською верхівкою - купецької і цехової знаттю і міськими низами - дрібним торгово-ремес-ленним населенням і чорноробами з втікачів. Торгово-промислова верхівка міста спільно з міською владою і господарськимі чиновниками всю тяжкість різного роду повинностей і податей звалила на трудове населення міста.

Історія виникнення і розвитку молдавської державності органічно пов'язана з давньоруської державністю.

Утворене в середині XIV ст. Молдавське феодальна держава не було централізованим, хоча тенденції до цього в розвитку політичної влади Молдавії існували. Намітилося процесу централізації надавало досить сильний опір економічно і політично потужну молдавське боярство. Остаточно він був перерваний феодальними війнами. Стале потім на тривалий час турецьке ярмо ліквідувало державну незалежність Молдавії. Однак, обмежуючись призначенням правителів, збиранням данини і податків, турецькі завойовники не втручалися у внутрішнє управління Молдовою.

Турки, подібно до того, як це робили свого часу монголо-татари на Русі, вважали за краще не обтяжувати себе турботами про скореному народі. Їх цілком влаштовувало витягувати з поневолення молдован практичну вигоду - економічну і політичну, витрачаючи на таку роботу мінімум зусиль. Це не означало, що місцеве управління залишалося безконтрольним. Якраз навпаки, рука загарбника постійно лежала на горлі переможеного. Це стосувалося всіх рівнів органів управління Молдовою.

Сформований в перші десятиліття існування самостійного Молдавської держави політичний лад майже не змінювався протягом століть. За формою Молдовська держава було ранньофеодальної монархією.

Всі посади в державному апараті заміщалися представниками пануючого класу феодалів, які намагалися використовувати своє становище в ньому з метою власної наживи і збагачення, не зупиняючись перед відкритим насильством, здирством і повним руйнуванням населення. За службу вони не отримували спеціального винагороди, а мали право збирати в свою користь спеціальні податки і отримувати частку різних штрафів. Державний апарат управління країною містився за рахунок населення. Саме тому молдуванських боярам було вигідно зберегти деякий час стару систему управління краєм і після приєднання Бессарабії до Росії. Бажаючи зміцнити свою соціальну базу в Бессарабії, царизм в перші роки підтримував це прагнення місцевих бояр і тимчасово (з 1812 по 1828 г) зберіг вигідне боярства адміністративний устрій, що існували до цього в краї поземельні відносини, закони і звичаї.

За «Правил тимчасового правління Бессарабської областю» 1813г.управління Бессарабією здійснювалося цивільним губернатором (їм був призначений молдавський боярин Скарлат Стурдза) і Тимчасовим обласним урядом на чолі з губернатором.

Бессарабія була поділена на 9 цинутів. У кожен цинутів губернатором призначалися з молдавських бояр справники, яким підпорядковувалися околаші (волосні старшини).

У 1816 р в Бессарабії була заснована посада намісника, при якому функціонував Тимчасовий комітет, а по «Статуту освіти Бессарабської області» 1818г. був заснований Верховний рада на чолі з намісником в складі 11 чоловік і обласний суд. Згодом бессарабская адміністративна автономія була скасована і по «Установі для управління Бессарабської областю» 1828 року на її території була введена загальноросійська адміністративна система. Заборонялося ведення діловодства молдавською мовою.

Господар. Перші молдавські правителі, які стояли на чолі держави, іменувалися давнім слов'янським титулом «воєвода», що означало ватажок війська. З розширенням держави, зміцненням його економічних і політичних основ зросло значення і змінилися функції воєводи як верховного правителя. Олександр Добрий (1400 - 1432) називав себе господарем землі Молдавської. Цей титул проіснував майже без змін до кінця XVIII ст.

Влада господаря до початку XVI ст. формально була не обмежена. Він видавав грамоти, підписував договори з іноземними державами. Йому належала вища судова влада. Він же був верховним головнокомандувачем. Договори з іноземними державами і законодавчі акти всередині країни поряд з господарем затверджувалися і Боярської радою. Молдавські господарі, будучи спочатку спадковими володарями, з 1552 року стали обиратися боярством і затверджуватися турецькими султанами. З 1711 р молдавські бояри були позбавлені права обирати господарів. Була встановлена ​​система їх призначення турецьким султаном. Турецький уряд стало призначати через кожні три роки господарями людей, далеких Молдавії, з числа грецької аристократії, яка перейшла на службу до турків.

Призначені Туреччиною господари-фанаріоти були позбавлені права утримувати своє військо і вести зовнішню політику, але мали широкі повноваження у внутрішніх справах країни. Вони управляли Молдовою понад ста років. Більшість з них навіть не знало молдавської мови. Головним завданням господарів фанаріотов і їх адміністрації був збір данини турецькому султанові і доходів для себе.

При господаре перебувала канцелярія на чолі з логофетом. Він був хранителем великої державної печатки, виконував особисті доручення господаря, як довірена особа останнього в його відсутність керував радою.

Боярська рада. Діяльність господаря прямувала боярами, які входили до складу Боярської ради. Юридично вона не пов'язувала волі господаря, але фактично господар діяв і здійснював свою владу за допомогою ради. Без участі бояр не наважувався жоден питання внутрішньої і зовнішньої політики. У нарадах раді брали участь представники найбільших феодалів, як світських, так і духовних.

Великі бояри, члени ради, мали свої печатки, якими скріплювалися на доказ їх справжності документи, що вийшли з господарською канцелярії.

На чолі Боярської раді офіційно стояв господар, але він міг доручати в окремих випадках керівництво радою кому-небудь з двох своїх найближчих помічників - світському чи духовному.

Після встановлення панування Туреччини в Молдові Боярська рада отримала турецьке найменування «диван» і була дієвим знаряддям влади султана.

В окремих випадках для вирішення особливо важливих питань скликалися ширші зборів, на які запрошувалися бояри, вищі церковні сановники і представники дворянства. Однак ці збори не набули значного розвитку і не стали постійним інститутом.

Органи центрального управління. У Молдавії, як і в багатьох країнах, вищі державні посади виросли з обов'язків особистих слуг господаря. Безпосереднім помічником господаря був Ворник (дворецький) - керуючий всім двором господаря. В окремих випадках він виступав як керівник військових сил і заступник верховного судді, яким був сам господар. У XV в. в Молдавії було два Ворника: один для північній, а інший для південної частини країни. Ворник підпорядковувалися всі інші палацові слуги, і він фактично був першою фігурою в управлінні державою.

Серед вищих посадових осіб феодальної Молдавії згадується: хранитель зброї господаря (меченош), начальник арсеналу (Спатарь), скарбник держави (вістернік), завідувач панськими стайнями (комис), начальник гарнізону міста (портарь), стольник, чашник, ПОСТЕЛЬНИКОВ і інші, які займалися питаннями постачання двору і відали збором натуральних податків. Під час війни вони командували окремими військовими загонами. Всі колишні придворні посади пройшли певну еволюцію: придворні передали функції по особистому служінні господарю своїм підлеглим, а самі стали виконувати лише державні функції, придворні функції деяких сановників перетворилися в публічні.

Місцеве управління. Молдавія ділилася на округу (зазвичай їх називали волості або цинутів), число яких коливалося від 18 до 22. На чолі округів стояли намісники господаря, що називалися пиркалаба, або старостами. Вони володіли адміністративними, фіскальними, судовими повноваженнями в межах цинутів. У XVII ст. поряд з пиркалаба з подібними повноваженнями в цинутів виступали великі ветави цинутів, згодом називалися великими капітанами. Вони командували військово-служивих людьми, крім цього стали брати участь в місцевому управлінні, співпрацюючи з пиркалаба і надаючи їм допомогу в забезпеченні повного стягнення податків з населення.

В округах діяли керівники робіт з будівництва та зміцненню фортець (перерубци), збирачі судових штрафів (глобнікі), збирачі військових податків (ілішари) і ін. На чолі селянської громади стояв кнез, жуде або Ватаман. Виступаючи як суддя, він отримував одну третину судових штрафів, так звану третина. Завдання спостереження за сплатою податків жителями села покладалася як на Ватамана, так і на ворнічела (представника власника села). Однак ворнічел міг застосовувати навіть примусові заходи, причому не тільки до селян, а й до Ватаману.

Резешскіе громади користувалися самоврядуванням. Усередині громади існувала кругова порука у виплаті податків і виконання різного виду повинностей, которьмі держава обкладав громаду в цілому. Члени громади збиралися на свій сход, де поряд з вирішенням інших питань розподіляли, наприклад, податі і повинності середобщинників.

Органи міського управління. Більшість молдавських міст підпорядковувалося безпосередньо господарю, але деякі в XVII - XVIII ст. потрапляють в залежність від окремих феодалів. Такі міста були джерелом великих доходів для своїх власників. Основний дохід становили мита на всі ввезені і які товари.

Міста користувалися правом самоврядування. На чолі міста стояли шолтуз, який призначається щорічно господарем, і 12 членів ради (пиргарей), обраних з верхівки міського населення. Члени ради на чолі з міським правлінням були суддями по внутріміським справах і розподіляли серед городян податки і повинності.

У XVI - початку XVIII ст. в міське управління Молдавії все більше втручаються представники центральної влади. Наприклад, судові функції правителів міста все частіше переходять до господарським слугам. У XVIII ст. суд і розправу над городянами нерідко здійснював призначається господарем міської Ворник, у веденні якого могло перебувати кілька дрібних міст і міських округів. У більших містах - окружних центрах та важливих стратегічних фортецях - було по два Ворника. Крім постійних представників центральної влади молдавські господарі часто посилали по містах для спостереження і виконання господарских циркулярів членів Боярської ради. Міста за потік також дрібними чиновниками, які стягували з населення податі і податки. Все це призводило до того, що молдавські міста в XVI - XVII ст. поступово втрачали своє самоврядування.

Організація правосуддя. Суд в Молдові, як і в інших ранньо-феодальних державах, що не був відділений від адміністрації. Всі органи управління виконували одночасно і судову владу. Невільний селянство і холопи судилися своїм власником, проте він не мав права засуджувати селян до смертної кари. У сферу вотчинного суду іноді входили і так звані великі справи: душогубство (вбивство і перелюб), татьба (крадіжка майна), дівковолоченіе (відведення жінок) і т.д.

У другій половині XV ст., В умовах проведення більш централізованої політики, зі сфери вотчинної юрисдикції вилучаються найбільш небезпечні для пануючого класу і церкви справи - вбивство, татьба на місці злочину і ін.

Вся судова організація в кінцевому рахунку була підпорядкована господарю - верховному носію вищої судової влади. Господар міг особисто вирішити будь-яку справу, скасувати будь-яке рішення, передати справу на дозвіл, кому вважатиме за потрібне. До нього могли звертатися зі скаргою або проханням все вільні громадяни. Однак фактично це було доступно далеко не кожному.

У більшості випадків правосуддя здійснював від імені господаря Ворник. Він розглядав справи посадових осіб при дворі, до нього потрапляли всі найважливіші кримінальні справи, йому підпорядковувалися нижчі судові інстанції країни, він мав право виносити смертні вироки розбійникам, вбивцям і церковним злодіям.

Після приєднання Молдавії до Росії деякий час збереглися в судових установах місцеві особливості. Але в 1818 р при наміснику був заснований обласний суд, який ділився на кримінальний і цивільний. Кримінальний суд керувався російськими, цивільний - молдавськими законами.

Військове пристрій. Для підтримки феодально-кріпосницького ладу всередині країни і відбиття нападів з боку сусідів, особливо Туреччини, були потрібні військові сили.

За своєю структурою молдавське військо поділялося на кілька частин. В основну його частину - мале військо - входили бояри, як великі, так і малі. Великі бояри виступали зі своїми загонами (парами). Загони монастирів, міст і намісників називалися стяги. Основне ядро ​​таких загонів становили слуги, яких в XIV - XV ст. називали лицарями. У разі великої війни в армію призивалися і селяни. Тоді всі збройні сили держави становили велике військо. Велике військо, що розділяється на полиці, очолювали господар і його наближені бояри. Всі бояри незалежно від посад при дворі господаря в умовах війни виступали в похід на чолі своїх дружин. Особливі загони, що складалися з жителів сіл, несли в мирний час обов'язки з охорони кордонів і доріг (варта). В окремих випадках господари вдавалися до послуг найманців - солдат, завербованих як всередині країни, так і в Польщі і Угорщині. В період панування Туреччини Молдавія своїх збройних сил не мала.

Джерела права. Основним джерелом права були звичаї. Деякі правові норми містилися в жалуваних грамотах, що видаються молдовськими господарями для окремих бояр та інших представників панівного класу. Господарськи грамоти визначали привілеї світських і духовних феодалів і правове становище селян, які проживали на їх землях.

Важливе значення серед пам'ятників молдавського права мають документи зовнішньополітичного характеру: договори з іноземними державами і акти господарською канцелярії - хрисовулом (грамоти), що стосуються різних питань правового життя і державного управління.

Застосовувалися в Молдавії і норми візантійського права. Так, було дуже поширене і діяло до початку XX в. Шестікніжія Солунської (нині Салоніки) судді Костянтина Арменопуло (1345 г). Ця скорочена переробка Прохирона - візантійського законодавчого збірника IX ст., Що містив норми цивільного, кримінального, частково процесуального і норми церковного права, мала на меті пристосувати спотворене римське право до феодальних відносин Молдавії. У 1831 і 1854 рр. Шестікніжія Арменопуло було переведено на російську мову під назвою «Переклад ручної книги законів», або так званого Шестікніжія.

Книга перша містить процесуальні норми, друга - норми речового права, третя - норми речового і зобов'язального права, четверта - норми шлюбного права, п'ята - норми спадкового права, шоста - норми кримінального права.

Широко поширеним в Молдавії був також слов'янський переклад візантійського зводу, відомого під назвою Синтагми Матвія Властаря, що містить не тільки церковні, але й кримінальні і цивільні законоположення, засновані на законодавстві візантійського імператора Юстиніана і його наступників.

Перший звід молдавських феодальних законів був складений і затверджений 1646 р при господаре Василя Лупу. Це був не тільки правової пам'ятник Молдавії, але також одне з перших друкованих творів молдавською мовою. Укладення Василя Лупу являло собою цілісну систему феодального законодавства, спрямованого на зміцнення та охорону феодально-кріпосницького ладу в Молдавії. За своєю структурою Укладення складалося з 96 розділів, які були розбиті на 1 245 статей. Суворого поділу різних правових інститутів воно не знало.

Автором Уложення був логофет Євстратій, один з найбільш високоосвічених наближених бояр Василя Лупу. Найвидатніший вчений юрист того часу Мілетій Сірігос був одним із співавторів цього пам'ятника молдавського права. Взагалі середина XVII ст. характеризується виникненням правової науки в Молдавії. У Сучаві була створена спеціальна правова школа, в якій читалися лекції з юриспруденції. У 1640 р в Яссах була відкрита Слов'яно-греко-латинська дкадемія, в яку для роботи прибутку вчені молдавани, які здобули освіту в Москві, Києві, Львові, а також запрошені вчені з сусідніх країн.

Джерелами Уложення Василя Лупу послужили звичаєве право, пам'ятники візантійського права і судова практика. В основу перших одинадцяти глав кодексу було покладено «Землеробський закон», виданий у другій половині VIII ст. в Візантії. Він був своєрідною кодифікацією слов'янського звичаєвого права в поєднанні з візантійським правом, що застосовувався в багатьох слов'янських поселеннях на території імперії.

Укладення Василя Лупу було видано майже одночасно з пам'ятником російського права - Укладенням Олексія Михайловича (1649 р). Обидва вони містили дуже багато спільних норм, багато в чому подібну систему жорстких санкцій, майже одночасно юридично оформили кріпосне право.

Укладення Василя Лупу послужило основним джерелом Волоського зводу законів 1652 р Воно було чинним кримінальним кодексом до середини XVIII ст. В області цивільного права Укладення Василя Лупу застосовувалося аж до поширення на території Бессарабії дії загальноросійського законодавства в першій половині XIX ст. Характерно, що Туреччина, незважаючи на тривалий панування в Молдові, не втручалася в молдавське законодавство і мусульманське право не було джерелом молдавського права.

Цивільне право. Право власності. До кінця XV в. в Молдавії вже склалася така форма землеволодіння, як вотчина, яка зберегла і давньоруська назва - отчина. Поряд з вотчиною в молдавських грамотах фігурувала Дедіна. Словом «отчина» позначалося спочатку всякемайно, що дісталася у спадок від батька. Дєдіна називалося майно, що належало батькові, дідові, прадіду і переходило від них у спадок послідовно до сина, онука, правнука і т.д. В окремих грамотах молдавських господарів отчина і Дедіна майже не розрізнялися. Отчину, або Дєдіна, як правило, володіло боярство. Крім того, існувала і така форма землеволодіння, як маєток. Дарування земельної володіння - маєтки - було пов'язано з умовою несення служби. Іноді господари роздавали землі своїм васалам і без обов'язку нести будь-яку службу. Характерною ознакою маєтку (вислуги) було володіння землею під умовою несення військової служби і відсутність права розпоряджатися нею. Однак маєток могло бути надано було господарем дворянину в вотчину з правом передачі у спадок.

Поряд з вотчиною і маєтком існували й інші види феодального землеволодіння - землі, які тягнули до господарськи палацу, і землі духовних установ.

Кожен землевласник намагався отримати від господаря жалувану грамоту на землю. Однак ці грамоти, як видно з джерел, мали силу тільки за життя господаря, який видав їх. Тому Стефан Великий (1457 - 1504) підтверджує грамоти своїх попередників, зокрема Олександра Доброго, а також грамоти, які писалися за його власним вказівкою.

Зобов'язальне право отримало значний розвиток в XVIII в. в зв'язку з розширенням товарообігу в країні. Досить розвиненою була практика договірних відносин. Особливо часто зустрічалися договори купівлі-продажу, міни, позики, майнового та особистого найму.

Спадкове право було мало розроблено. Ряд норм цього права містився в Уложенні Василя Лупу. Вотчина повністю або частинами переходила до найближчих спадкоємців землевласника в залежності від ступеня споріднення з останніми, в першу чергу до його дітям обох статей. Сестри наслідували вотчину або її частина нарівні з братами.

Сімейне право. Ця галузь також не отримала детальної розробки. Були лише окремі норми в Уложенні Василя Лупу. В основному шлюбно-сімейні відносини регулювалися канонічним правом.

Класовий принцип в області сімейного права був виражений дуже яскраво Так, якщо феодально залежна дівчина - селянка виходила заміж в інше село, то за неї платили викуп князю - главі громади. У разі одруження цигана одного феодала на циганці, що належала іншому кріпосників, діти від їхнього шлюбу розподілялися між господарями батьків

Кримінальне право. Розробці норм кримінального права Укладення Василя Лупу приділяло найбільше уваги (в ньому містилося понад 1000 статей, що відносяться до цієї галузі права). Законодавство посилювало усіма заходами кримінально-правовий захист життя, майна і привілеїв феодалів від наростаючої класової боротьби закріпачує селянства і низів міського населення.

Основний принцип феодального права як права-привілеї проводився в Уложенні яскраво і відверто. Норми кримінального права Уложення носили відкрито класовий характер, висловлюючи інтереси правлячого класу молдавських феодалів.

Закон давав поняття злочину, наміру, рецидиву, співучасті, підбурювання, неінформування, неосудності, давності, необхідної оборони, крайньої необхідності та ін. Він розрізняв одиночне і груповий злочин, вказував на обставини, що пом'якшують відповідальність, виділяв причинний залежність між протиправним діянням і наступившим результатом .

Система покарань по Укладенню була спрямована на посилення кримінальної репресії за дії проти пануючого класу. Покарання мало на меті не тільки відплата, але головним чином залякування. Про це свідчили такі види кваліфікованої смертної кари, як спалення і поховання заживо, саджання на кіл, залиття горла розплавленим металом, або такі членовредітельние покарання, як відсікання руки, носа, мови, осліплення, кастрація.

Характерною рисою системи покарань по Укладенню була їхня невизначеність, залежність від волі судді, особлива м'якість покарання для представників пануючого класу при особливої ​​жорстокості покарань для експлуатованих низів. Покарання було тим вище, чим вище за суспільним становищем був потерпілий і чим нижче злочинець. Так, будь-який боярин, що зробив умисне вбивство, якщо він знатний, багатий і потрібний державі, карався за волею судді штрафом на велику суму грошей, в той час як незнатний карався смертною карою.

Покладання передбачало ряд злочинів, спрямованих головним чином проти феодально-кріпосницького ладу. Ті, хто поведе весь народ або місто проти судді, караються як вчинили злочин проти самого господаря. Вбивство імператора (судді), господарских слуг і інших феодалів розглядалося як посягання на самого господаря. Ця категорія злочинів спричиняла найтяжчі види покарань, ступінь яких залежала виключно від волі феодального суду. Посягання на правителя каралося спочатку відсіканням руки, прив'язкою до хвостів коней і доставкою в такому вигляді на місце страти, де винний четвертували.

Укладення знало злочину проти фінансових прав держави. За підробку монети фальшивомонетнику відсікали голову, а потім спалювали. Велика увага приділялася боротьбі зі злочинами проти земельної власності: протиправне користування землями і водами і заволодіння ними. Винні в цих злочинах піддавалися нещадному побиття і високим штрафам, а при наявності насильницьких дій при захопленні землі - смертної кари.

Кримінальний процес в феодальної Молдавії носив інквізиційний характер. Покладання передбачало тортури в стадії розгляду справи, але спеціально обумовлювало, що людей іменитих, тобто що належать до класу феодалів, катувати було не можна.

* * *

Громадський, політичний устрій та право феодальної Молдавії були аналогічні цим інститутам, які склалися у інших народів нашої країни в відповідну епоху. Як ті люди Закавказзя, Молдавія зазнала трьохсотлітньої турецька гніт і була звільнена від нього російськими військами.

Процес виникнення класового суспільства у лівів, куршів, земгалов, селів, латгальців і естів відбувався нерівномірно. Фактором, що сприяв економічному та політичному розвитку Прибалтики, було спілкування з російськими князівствами. Деякі землі були їх данниками. Руські князі не втручалися у внутрішні справи прибалтійських народів, не нав'язували місцевому населенню свого укладу життя і своєї віри. Данина в Прибалтиці збиралася в певних місцях, в так званих цвинтарях, подібно до того, як це було на Русі. Сплата данини була ознакою васальних відносин. Однак багато землі не платили регулярної данини. Російських феодалів і місцеву знать пов'язували загальні торгові інтереси. Наявність торгового шляху по Даугаві (Західній Двіні) і з Новгорода уздовж південній частині Фінської затоки ( «шлях із варяг у греки») позитивно позначалося на соціально-економічний розвиток Прибалтики.

В кінці XII - початку XIII ст. в східній частині Латвії вже існували державні утворення - Ерсика і Кокнесе, які перебували у васальній залежності від Полоцького княжества.В.Е. Калнинь вважав, що достатньо розвинене ранньофеодальне суспільство склалося в Латвії ще в XI ст. * «Хроніка Лівонії», складена на початку XIII в. священиком Генріхом, оповідає про те, що в Прибалтиці існували сеньйори і нобілі - знати, які висунули з середовища розбагатілих общинників.

* Див .: Калнинь В.Є. Нариси історії держави і права Латвії в XI-XIX ст. Рига, 1980. С.9.

В Естонії в цей час склалися племінні союзи на чолі зі старійшинами. Важливі справи вирішувалися на народних зборах. Однак з часом питання на цих зборах стали вирішуватися вже не всім вільним населенням, а лише феодализирующейся родоплемінної знаттю, що зосередила владу в своїх руках. Деякі з старійшин стали вже по суті князьками. Племена об'єднувалися переважно для військових цілей, економічні зв'язки були ще слабкі. Примітивним було і правове оформлення об'єднань.

У XIII в. німецькі та данські феодали, скориставшись роз'єднаністю місцевих народів і ослабленням руських князівств, вторглися в межі Прибалтики. Римський папа - покровитель хрестоносців - проголосив себе сюзереном прибалтійських земель. Захоплення цих земель і установа церковної десятини зіграли найважливішу роль у формуванні феодальних повинностей. Державно-правова організація створювалася і розвивалася як знаряддя панування німецьких феодалів і римсько-католицької церкви.

В результаті німецько-датського завоювання на території нинішніх Латвії та Естонії утворилася Лівонія (по імені одного з місцевих народів - лівів). Вона була об'єднанням клерикально-феодальних держав і міст. Роздробленість Лівонії, відсутність центральної влади пояснюються інтересами римсько-католицької церкви. Остання могла краще здійснювати своє панування в малих, роздроблених феодальних володіннях. У Лівонії фактично не було верховного сеньйора (сюзерена). Кожен з великих сюзеренів або ландесгерров мав своє військо і виступав самостійно у зовнішньополітичних відносинах, мав вищу судову владу в межах своїх володінь, право на чеканку своєї монети. Ландесгерри, віддаючи частину земель в лен своїм васалам, утворили ієрархічну структуру землеволодіння. Складність васальних відносин поглиблювала невизначеність кордонів окремих володінь.

Взаємовідносини ливонских влади між собою і з іноземними державами базувалися переважно на принципах «кулачного права».Формально-юридична залежність не завжди закріплювалася в правових актах. Загальний ландтаг Лівонії об'єднав шість феодальних держав, що входили до неї: Лівонський орден, датські володіння в Північній Естонії, землі Ризького архиєпископа і ін. Велике значення в управлінні Лівонієй мали церква і різні корпорації (лицарські ордени, гільдії, цехи). Тривалі феодальні війни розоряли країну. У XV - XVI ст. політичний вплив провідної сили - орденського держави - стало слабшати, чому сприяло поразки німецького ордена в битві під Грюнвальдом в 1410 р, реформаторський рух в Німеччині і Лівонії в XVI в. Ливонские васали і міські бюргери за допомогою реформації сподівалися позбутися від верховної влади католицького ордена і єпископів, що їм і вдалося.

Феодальна роздробленість Лівонії створювала серйозні перешкоди на шляху подальшого розвитку продуктивних сил Естонії та Латвії. Політична ізоляція і військова слабкість зіграли фатальну роль для ливонских феодалів в середині XVI ст., Коли на територію Лівонії стали претендувати Швеція, Польща, Литва і Росія. В результаті Лівонської війни (1558 - 1583) ливонские феодальні держави розпалися.

Суспільний лад Лівонії характеризується панівним становищем завойовників. Клас феодалів став формуватися в основному з німецьких загарбників; латиські й естонські землі перейшли в руки єпископів і ордена, а також на праві лена їх васалам. Місцеві (латиські й естонські) землевласники втратили політичних прав. Поступово розвинулася особлива група васалів - лицарів, яка зберегла свої особливі привілеї аж до XIX ст.

Право місцевого населення Прибалтики не зникло далі звичайного. Німці принесли з собою розвинене право, створили законодавство, що спиралося на принципи німецького права. Ці закони діяли в тій чи іншій мірі потім аж до XIX ст.

Для Лівонії була характерна правова строкатість. У різних її державах діяли відмінні один від одного правові системи. Ще більше значення мало поділ правових норм за становим принципом: існувало лицарське право, міське, селянське. Велике значення мали канонічне право, рецепція римського права.

У XIV столітті було складено «Ливонское зерцало» (перероблене для Лівонії «Саксонське зерцало»).

У Прибалтиці діяло кілька запозичених з західноєвропейського ленного права збірок лицарського права (Ливонское лицарське право, Вальдемар-Ерікское ленне право і ін.). Німці кодифікували місцеве звичаєве право, пристосувавши його в якості селянського права. Воно включало в себе норми цивільного, кримінального та процесуального права. У XIV - XV ст. було видано кілька збірок селянського права Лівонії.

Після розпаду Лівонії на південно-заході від річки Даугави в 1561 р утворилося Курляндське герцогство, що знаходилося у васальній залежності спочатку від Литви, а потім від Речі Посполитої. Німецьке дворянство в Курляндском герцогстві не тільки зберегло привілеї, а й розширило свої економічні та політичні позиції. У першій половині XVII ст. оформилося Курляндське лицарський стан. Бюргерство Курляндського герцогства було розвинене порівняно слабо, оскільки тут переважали дрібні міста. Духовенство (в основному представники лютеранської віри) також не грало значної ролі в політичному житті країни. У положенні повного безправ'я знаходилося латиський селянство, що спонукало його до класового спротиву. Часто відбувалися пагони кріпаків, хоча вони каралися відсіканням ноги.

В силу васальної залежності від Польщі герцог Курляндії був зобов'язаний нести ленну службу і тримати 100 озброєних вершників в бойовій готовності. Законодавча влада герцога була обмежена. Питання, що стосуються дворян, він міг вирішувати лише спільно з ними.

Герцог мав право призначати чиновників, але за погодженням з дворянством. Він міг також карбувати монету. Зовнішню політику герцог повинен був погоджувати з Польщею.

В результаті Лівонської війни були ліквідовані феодальні держави ордена і єпископів. Естонія під час цієї війни перебувала в складі Російської держави, але потім її північна частина була завойована Швецією, південна відійшла до Польщі (одна тисяча п'ятсот вісімдесят два г). Островом Сааремаа з 1559 р володіла Данія. Надалі Швеція в результаті війни з Польщею істотно розширила свої володіння в Прибалтиці. Північна війна (1700 - 1721) відкрила необхідний для Росії доступ до Балтійського моря і забезпечила їй економічні морські зв'язку з усім світом. Шведські і польські колонізатори змушені були поступитися Росії своє панування в цьому районі.

* * *

Прибалтика з давніх пір входила в орбіту Давньоруської держави. В умовах феодальної роздробленості і монгольської навали вплив російських князівств тут ослаб. Цим скористалися хрестоносці, переважно німецькі, які створили в ХШ в. самостійні держави Прибалтики. На відміну від литовців предкам латишів і естонців створити свою державність не вдалося. Прибульці стали панівним класом, а корінне населення - класом пригноблених. На відміну від Молдови, де окупанти допустили існування молдавської державності і використовували її в своїх цілях, німці не дозволили корінному населенню мати якісь свої національні інститути. Разом з тим не можна не відзначити, що в Прибалтику прийшли не тільки лицарі. Тут оселилися німецькі купці і ремісники, що будували прекрасні міста, палаци, храми.

Подібно Закавказзя Прибалтика стала ареною зіткнень декількох держав. Крім німців сюди вторглися Данія, Швеція, Польща, час від часу перекроювати політичну карту Прибалтики. Тільки приєднання до Росії створило тут певну політичну стабільність, а разом з нею умови для всебічного розвитку краю, що вивели його в число найбільш передових районів Російської імперії.

Після розпаду імперії Чингіз-хана, її наступників Закавказзі стало ареною боротьби інших загарбників, які підкорювали тутешні народи. В ході боротьби з турками, персами та іншими агресивними сусідами народам Закавказзя часом і місцями вдавалося відновлювати свою державність. В найбільшій мірі це стосується Грузії. Азербайджанські та вірменські території переважно керувалися адміністрацією завойовників. Тільки приєднання до Росії позбавило Закавказзі від постійних навал.

Грузинські держави. У XIV ст. Грузія зазнала короткочасний підйом, пов'язаний з правлінням царя Георгія V Блискучого. Незабаром, проте, вона потрапила в сферу імперії Тимура. У XV в. Грузинська держава розпалася на три царства (Картлі, Кахеті, Імереті), три грузинських князівства (Самцхе, Гурія, Мингрелия) і Абхазьке. Передумовою розпаду з'явилася слабкість економічних зв'язків між грузинськими землями і природні при феодалізмі відцентрові тенденції. Феодальний розпад сприяв захопленню деяких грузинських земель. Самцхе, Аджара і Сванеті опинилися під владою турків.

Проходить час, і в роздробленою на окремі царства і князівства Грузії знову проявляються устремління до об'єднання. Підтвердженням цьому є створення військового союзу між грузинськими царствами в 1758 р, метою якого була спільна боротьба проти ворога. У 1790 р з метою порятунку батьківщини имеретинский цар Соломон II і володарі князівств звернулися до царя Картлі-Кахетії Іраклію II і попросили взяти в руки управління всією країною, об'єднати всю Грузію, при цьому вони добровільно поступалися йому свої царські права. Для розгляду цього питання в Тбілісі відбулося «дарбазоба» (засідання державної ради). Але Іраклій II навідріз відмовився, мотивуючи це небажанням загострювати зовнішньополітичну обстановку. Насправді роздробленість Грузії допомогла перського шаха Ага-Мохаммед-хана в 1795 р захопити Грузію.

Однак подальша доля грузинських земель зв'язується все більше з історією Росії. Ще в XVII в. деякі грузинські держави просилися в підданство Росії. Нові кроки в цьому напрямку робляться в кінці XVIII в. Але тільки в XIX столітті грузинські держави одне за іншим входять до складу Російської імперії. Процес цей проходить різними шляхами - мирними і немирними. У 1801 р до складу Росії реально увійшла Картлі-Кахетія, потім Имеретия (1810), Гурія (1828), Мингрелия (1857), Сванетія (1858). У 1864 р до складу Російської імперії увійшло також Абхазьке князівство.

Суспільний устрій. Ряд характерних властивостей суспільного ладу Грузії XIV - XIX ст. був обумовлений своєрідністю розвитку тут феодалізму. Найбільш знатними і великими феодалами були в Грузії цар, цариця, їхні діти, князі і церква. Клас феодалів розпадався на кілька категорій, пов'язаних відносинами сюзеренітету-васалітету, з наділенням васалів звичайним імунітетом. Правителі (мтаваров) і Тавада (особа вищого прошарку класу феодалів) були в номінальних васальних відносинах з царем. Зі свого боку правителів пов'язували такі ж відносини з князями і азнаури, а князів - з власними азнаури.

Тавада на підставі грамот царя здійснювали управління в своєму володінні. Вони представляли собою той соціальний шар, який при царському дворі у спадок отримував високі посади. Тавада багато в чому відрізнялися один від одного як за походженням, так і за кількістю землі і кріпаків. Згідно із законодавством більш пізнього періоду дворяни поділялися на дідебулов (вельмож), середніх Тавада і нижчих Тавада.

У XVI - XVII ст. азнаури перетворилися в осіб, що служать цареві, церкви або окремим феодалам. Серед них найбільшими привілеями користувалися азнаури царя. За службу сеньйорові їм даровалась земля з кріпаками. У разі переходу на службу до іншого сеньйору вони залишали землю.

Залежно від давнини роду, кількості землі і кріпаків азнаури ділилися на три категорії.

У грузинській феодальної ієрархії значне місце в ролі колективного феодала займала церква - престоли католікоса і єпархій та великі монастирі. Вони були власниками великих земель і великої кількості кріпаків. У церкві були і свої васали - церковні азнаури.

До класу феодалів примикали і великі купці. Основною продуктивною силою суспільства цього періоду був клас селян-кріпаків. Феодал міг продати, подарувати селянина. Існувала правова норма, згідно з якою селянин повинен був передаватися з усією родиною. За віддану службу пан міг не тільки звільнити селянина від повинності, але й дарувати йому особисту свободу. Термін пошуку швидкого селянина становив 30 років. Селянин ніс звичайні феодальні повинності: панщину і оброк, а також державні повинності. Існували різні категорії селян.

У більш пізній період досить поширеним була вимога захисту «порядку кріпосного права», згідно з яким пан не міг вимагати від селянина більшої служби, ніж було передбачено звичаєвим правом ( «порядком кріпосного права»).

Окремий шар становили знаходилися в вищого прошарку селянства, що прилягали до азнаури, але ще позбавлені особистої свободи селяни-служителі. Служителі були у царя, членів його сім'ї, у світських і церковних феодалів. Служителям доводилося виконувати по відношенню до панів різну службу, головне ж, вони повинні були йти разом з ними в похід. В основному із служителів комплектувалися збройні сили феодалів (армія, поліція).

Ремісники і купці об'єднувалися в професійні корпорації.

Державний лад. У Грузії структура державного механізму фіксувалася в законодавстві. Найбільшим із законів такого роду був «Розпорядок царського двору» (XIV ст).

Згідно з цим законом на чолі держави стояв монарх, який володів не тільки світської, а й духовною владою. Прагнення царя до необмеженої влади придушувалися державним радою - Дарбазі. У його компетенцію входили розгляд питань війни і миру, прийняття законів, призначення на високі посади, а іноді розгляд судових спорів.

Дарбазі протистояв порівняно пізнішого походження верховний орган управління (той же, що і уряд) під назвою Рада везірей (савезіро).Він був укомплектований управителями-Везіров окремих відомств. До них належали: мцігно-бартухуцесі чкондідел (в усьому їхньому царстві друга людина після царя, який був главою всіх світських і духовних відомств), керуючий державною скарбницею і чиновник, який очолює численний апарат, зайнятий службою в царському палаці.

Предметом обговорення Ради везірей ставали все найважливіші справи і насамперед пов'язані з безпекою країни і зміцненням її обороноздатності.

Для оперативного вирішення особливо значних питань збирався часом не весь склад Ради везірей, а кілька везірей, мали більш високі звання, або ж Везіров, які з тих чи інших питань були пов'язані із зацікавленими відомствами.

Безпосереднє керівництво різного роду справами в центрі і на місцях здійснювали численні чиновники, склад яких кілька відрізнявся в різних грузинських державах.

Велике значення як в справі зміцнення царської влади, так і у взаєминах із зовнішнім ворогом надавалося збройним силам феодалів. Тут в якості воїнів ми бачимо як феодалів, так і їх служителів (мсахурі). Територія всіх царств була розділена на чотири військово-адміністративні одиниці. На чолі кожної з них стояв найперший (великий) феодал - полководець. Він здійснював як збір армії, так і керівництво нею в бою.

У другій половині XVIII ст. Іраклієм II була сформована наполовину регулярна армія, в якій воїнами в основному були селяни. В армію вони призивалися терміном на один місяць. У армії був свій статут, за допомогою якого регулювалися загальні військові питання.

Право. Незвичайно плідними були для грузинського правотворчості XIV - XVIII ст. Правда, до нас не дійшли судебнікі єдиної Грузії тих років, але складені в окремих царствах і князівствах кодекси створюють чітке уявлення про законотворчу діяльність. Ці збірники часом швидко поширювалися по всій країні, що було обумовлено їхнім спільним джерелом - грузинським звичаєвим правом. Серед них слід назвати: Укладення царя Георгія (1 335), Судебник Бека і Агбуга (XIV в). Закони Вахтанга VI (початок XVIII ст). Закони католикосів (XVI в) і ін.

Дійшли до нас судебнікі дають відомості про те, що в Грузії широко була поширена практика роботи законодавчих комісій, в яких брали участь представники різних соціальних верств, серед них «вчені люди» і навіть селяни. Комісія спочатку вивчала питання, пов'язані з правовими порушеннями, а потім складала судебнікі. Особливо бурхливо розвивалася законодавча діяльність у другій половині XVIII ст., Коли були внесені великі зміни в цивільне і особливо кримінальне право.

З цим періодом пов'язано складання проектів таких законодавчих збірників, як Судебник царевича Давида, Законоположення Іоанна Багратіоні і Громадянське законоположення невідомого автора, на яких лежить відбиток високого юридичного мислення. Правда, внаслідок скасування грузинської державності вони не були проведені в життя.

Незважаючи на велике законодавство, в Грузії діяло і звичайне право.

Поряд зі світським широко застосовувалося канонічне право. Мали силу як общехристианские, так і власне грузинські джерела. Серед них заслуговують на увагу пам'ятки національного походження: Закони католикосів (XVI в). Грамота пам'яті Піцунди (XVIII в), Закон про отруєння, проти чаклунства і ворожіння (друга половина XVIII ст) і ін.

У цивільному праві були добре розроблені окремі інститути речового, зобов'язального і спадкового права. Серед них потрібно відзначити насамперед питання регулювання земельних і кріпаків відносин, що спиралися переважно на звичаєве право.

У кримінальному праві можна виділити питання Загальної частини: форми вини, стадії розвитку злочинної діяльності, співучасть.

Своєрідною була система покарань. Смертна кара і тілесні покарання застосовувалися рідко. Досить поширене було спокутування злочинів (композиції). Викупаються будь-які злочини, крім зради Батьківщині. Відшкодування за вбивство визначалося за суворим становим принципом, воно чітко залежало від соціального становища потерпілого.

Широко застосовувалися церковні покарання.

Для процесуального права Грузії характерна, як і для інших феодальних держав, невідокремленість суду від адміністрації. Після роздроблення Грузії в виникли царства і князівствах вищими суддями були царі і правителі. Судові функції здійснювали також члени царської сім'ї.

У рідкісних випадках важливі справи могли розглядатися Державною радою, а також судом, комплектується з спеціально для цієї мети зібраних осіб, в тому числі і духовних. Постійно діючим центральним судом був колегіальний суд мдіванбегов. На місцях діяли обираються суди медіаторів, які застосовували норми звичаєвого права. Їх вироки і рішення письмово не оформлялися. В межах своєї компетенції вершили суд і окремі феодали.

Церковна влада мала свою власну юстицію. Верховним церковним судом була дикастерія, якою керував католікос. У єпархіях судили єпископи, а в монастирях - настоятелі.

Судовий процес в основному був обвинувальним, хоча в ньому з часом посилюються і елементи розшуку, зокрема активізується роль судді. Правила розбору кримінальних і цивільних справ не були відмежовані одна від одної.

Були розроблені спеціальні правила розгляду скарг, а також правила затвердження вироку і рішень та їх виконання. Як докази застосовувалися визнання боку, присяга, показання свідків і документи. Існувала також експертиза у справах про вбивство, тілесні ушкодження і при вирішенні спорів за договором підряду.

Державність в Азербайджані. Незабаром після звільнення від монгольського ярма Азербайджан входить в імперію Тимура, а потім захоплюється Золотою Ордою. Вільним залишається тільки Ширван. На початку XV ст. на території Азербайджану формуються дві держави - Кара-Коюнлу і Ак-Коюнлу.

До початку XVI ст. значна частина Азербайджану перебувала під пануванням іранської династії Сефевідів, яка в першій половині XVI ст. підпорядкувала і очолював боротьбу за незалежність Ширван. Так закінчилося в середині XVI ст. входження всього Азербайджану до складу Персії. У тому ж столітті в боротьбу за Азербайджан включається Туреччина, але в XVII - XVIII ст. панування окупантів слабшає, в силу чого створюються умови для відновлення азербайджанської державності. Формується до 15 номінально незалежних ханств. У цей період під керівництвом урумські ханства робиться спроба об'єднання всієї країни, але вона закінчується невдачею.

В кінці XVIII ст. Персія знову намагається зміцнити тут свої позиції, але зазнає поразки. З цього часу азербайджанські ханства беруть курс на зближення з Росією, і в 20-ті роки XIX ст. відбувається приєднання останніх територій Азербайджану до Росії.

Суспільний устрій. У XIV-XIX ст. розвиток суспільного ладу в Азербайджані в великій мірі залежить від зовнішніх навал, хоча в різних районах вплив окупантів позначається по-різному. Характерно те, що розвиток тут феодалізму не усуває існуючих досі і родових відносин.

Під впливом східних деспотій в Азербайджані склалася державна власність на землю, на базі якої будувалася вся феодальна ієрархія. Феодали ділилися на 4 групи: першу становила аристократична світська верхівка, в другу входила верхівка шиїтського духовенства, в третю - верхівка чиновництва, в четверту - інші феодали. Селяни також поділялися на групи. Одну з них становила селянська верхівка, що займається торгівлею і залучена на посади дрібних адміністраторів. До другої групи входили вільні селяни - орендарі, в третю - основна маса селян, позбавлених права переходу і несучих до 40 повинностей на користь феодала.

В Азербайджані збереглися і раби, правда, рабство було переважно патріархальним.

Городяни в Азербайджані не мали міських вольностей, в тому числі і самоврядування.

Державний лад. Азербайджанські ханства в даний період перебували у васальній залежності від Персії чи Туреччини. На чолі кожного з них стояв хан або паша. Згідно з принципами, характерним для мусульманських держав, як в центрі, так і на місцях не існує будь-якого органу, який би вищу владу. Ханства ділилися на Магалі на чолі з перегонами, посада яких була спадковою. Селами управляли так звані юзбаші. Вони найчастіше виконували функції поліцейського характеру.

Хан мав власну армію, укомплектовану представниками різних соціальних верств, існував і спеціальний соціальний шар маафі, з якого формувалася поліція.

Право. Як і у всіх мусульманських державах, в Азербайджані діяли традиційні джерела шаріату. Крім того, місцеві правителі видавали свої закони - фірмани. Зберігалася і звичайне право. Мусульманська релігія прагнула нівелювати етнічні відмінності, встановити єдині норми для всіх народів, що входять в державу.

Зобов'язальне право регламентувало договори міни, позики та ін. Кримінальне право передбачало відповідальність за злочини проти держави, релігії, особистості і т.д. Судові функції в основному здійснювали духовні особи - кадии. Процес мав обвинувальний характер, попереднього розслідування не існувало, за одними і тими ж правилами вироблялося розгляд цивільних і кримінальних справ. Доказами служили присяга, показання свідків, визнання боку.

Державність в Вірменії. Подібно Азербайджану, після звільнення від монгольських завойовників Вірменія потрапила під владу Тимура. Слідом за тим на неї напали тюркські кочівники. У XVI ст. вірменські землі були поділені між Персією і Туреччиною. У перської частини були створені ханства, в турецькій - пашалики.

У XVII ст. в зв'язку з ослабленням Персії самостійність вірменських ханств кілька збільшується. Починається навіть боротьба за незалежність, однак успіхом вона не увінчалася. З цього ж часу Вірменія звертає свої погляди на Росію в пошуках підтримки. Але тільки в XIX в. Росії вдається відвоювати вірменські землі у персів і турків.

У суспільному ладі Вірменії в значній мірі збереглися риси, властиві домонгольського періоду. Разом з тим нові завойовники принесли і свої порядки. Найбільшими землевласниками стали хани і паші. Закріпачені селяни (шінакани) знаходилися під подвійним гнітом своїх і іноземних феодалів. На земельних відносинах в певній мірі відбивалися мусульманські порядки. Завойовники розгромили в основному місцевих світських феодалів, але церковним християнським феодалам вдалося вціліти.

В умовах відсутності власної держави важко говорити про вірменських національних державних інститутах. Після захоплення території Вірменії Персією і Туреччиною на чолі окремих адміністративних одиниць (ханств і пашалик) стояли хани і паші. Ці одиниці зі свого боку ділилися на більш дрібні - Магалі, санджаки.

При ханах діяли дивани, які об'єднували посадових осіб, які здійснювали різні функції. Зберігалася низова посаду вірменського мелика, який виконував і роль судді.

Якщо перська частина Вірменії ділилася на ханства, то турецька - на пашалики, що включали в себе санджаки, начальники яких призначалися пашею. Паша був обов'язково мусульманином. Система посадових осіб, що існувала в колишній Вірменії, була скасована.

Вельми часто хани і паші в Вірменії вели боротьбу за розширення своєї внутрішньої і зовнішньої незалежності, що призводило до кровопролитної братовбивчої війни між вірменами.

В умовах іноземної окупації законодавча діяльність у Вірменії не могла розвиватися. Однак триває розвиток канонічного права, яке регулює певну сферу світських відносин. Продовжує застосовуватися також вірменське звичайне право. Загарбники принесли з собою і шаріат, який діяв разом з християнськими правовими нормами.

Держава Тимура і Тимуридів (XIV - XV ст). У XIV ст. в умовах протиріч всередині монгольської кочової аристократії склалася сильна держава, очолювана Тимуром. Її основою були землі, що входили в чагатайська держава.

Ще в 40-і роки XIV в. закінчився процес поділу улусу Чагатая на дві частини: Моголистан (так називали свої землі кочівники Семиріччя і Кашгара) і чагатайська держава в Мавераннахре. Обидві держави ворогували один з одним. Тимур зміцнився в Чагатайська державі, де він раніше був ватажком військової дружини.

У 1370 р військо і наближені Тимура проголосили його єдиним правителем Чагатайська держави. Тимур, проводячи політику об'єднання Мавераннахра, в той же час почав здійснювати один за іншим грабіжницькі походи, застосовуючи жорстоку систему залякування підкорених народів, яка принесла багато зла не тільки Середньої Азії, але і народам, які проживають за її межами.

В кінці XV ст. держава Тимура розпалося на дві частини: Мавераннахр з центром в Самарканді і південну частину з центром в Гераті. У південну частину входили Хорезм, Хорасан і частина сучасного Афганістану.

Утворивши величезну імперію, Тимур роздавав цілі райони і області на правах суюргал * своїм онукам, синам і відзначилися бекам. Ця імперія була міцною, вона трималася на жорстокості і силі війська Тимура.

* Під суюргалом в кінці XIV і в XV ст. мали на увазі передачу в спадкове володіння і управління певної землі з правом часткового, а іноді і повного стягнення з населення податків і податків. Нерідко разом з землею передавалися і адміністративні права на відповідну територію та її населення.

Після смерті Тимура (1405) в країні почалася боротьба за владу між його нащадками - тимуридами. Колишня імперія поступово розпалася. У Середній Азії посилилася феодальна роздробленість.

Суспільний лад імперії характеризується наявністю двох антагоністичних класів - феодалів (хани, інакшість, аталика, беки, Сеїд, ходжі, Ахунов) і феодально залежних селян. Продовжували існувати і раби. Для Середньої Азії була характерна тісний зв'язок феодального землеволодіння з володінням водою. Поряд із землеробством роботи зі спорудження та очищення іригаційної мережі лягали важкої повинністю на плечі трудового дехканства.

При Тімура склався досить розгалужений апарат державного управління. Сам емір був типовим феодальним правителем-деспотом. При еміра існував рада, що складалася з представників вищих верств суспільства (родичів Тимура, представників вищого духовенства, вищих посадових осіб - вазирів, диван-бегів та ін.). При Тімура була створена сильна військова організація, побудована, як у монголів, по десятковій системі: десятки, сотні, тисячі, тумени (10 тис). Органами галузевого управління були вазірати: у справах цивільного населення, у справах військовослужбовців (сипаїв); із зовнішніх відносин, у фінансових справах і т.д. Областями, округами, містами, повітами і кишлаками управляли місцеві правителі - беки, Хакім, арбоби.

В кінці XV ст. на території осілих землеробських районів Середньої Азії з півночі кинулися кочові племена, основна маса яких називалася узбеками. У XVI ст., Використовуючи міжусобиці тимуридів, кочівники-узбеки захопили середньоазіатські землі і утворили тут державу з центром у м Бухарі. Воно увійшло в історію як Бухарського ханства.

Суспільний устрій. Завойовники не змінили економічного підгрунтя місцевого суспільства, вони сприйняли той уклад життя, який склався тут до їх приходу. До цього періоду в Середньої Азії не були ще зжиті важкі наслідки монгольської навали, позначалися і наслідки міжусобиць.

Населення ханства займалося землеробством, скотарством, ремеслом. Воно не було однорідним в етнічному та в соціальному відношенні. Великими землевласниками були хан, члени його династії, місцева і прийшла феодальна знати, суфійсько-дервішські братства. Глава держави вважався верховним власником державних земель. Він мав також і мюлькового (приватновласницьких) землями, які могли відчужуватися. Своїм наближеним хан роздавав земельні подарували. Деякі з пожалованньк земель звільнялися від податків і повинностей. Землевласниками були також мечеті, медресе і інші релігійні установи.

Мусульманське феодальне право (шаріат) не містило норм, які регулювали б правове становище селян-кріпаків, але їх фактичний стан нічим не відрізнялося від найгірших форм кріпацтва. Селяни платили податки з усіх видів майна, з худоби, з оброблюваної землі (харадж), на утримання війська і т.д. Продовжувало існувати в ханстві і патріархальне рабство.

Державний лад. Бухарського ханства представляло собою монархічна держава. Носієм верховної влади був хан. Державна і ханська скарбниця були злиті. Ханство мало свою монету.

При хані існував рада, що складалася з представників племен, вищої знаті і духівництва, що мав великий вплив на державне життя. Головною соціальною опорою хана стали узбецькі феодали. Найближчим до хана особою був намісник, брат хана або старший представник найвпливовішого роду. На чолі ханської адміністрації стояв «ближній і перша людина», що виконував функції головного адміністратора і командувача військами ханства. За ним йшли диван-беги - глава фінансового та дипломатичного справи, дворецький, завідувач канцелярією хана, посадові особи, що відали збором податків в містах, і т.д. На чолі областей (вилайетов) стояли Хакім і беки-правителі. Вілайєти поділялися на тумени і амалдорства на чолі зі своїми місцевими правителями. У кишлаках і аулах правили аксакали (старости) або мінгбаші. Поліцейські функції виконували міршаби ( «правителі ночі»). Мусульманські судді іменувалися стратами. Верховний суддя називався казікалоном. Кочові племена мали своїх суддів-біями, що розглядали справи на основі адата (звичаєвого права).

Хівинське ханство. Суспільний устрій. На початку XVI ст. Хорезм (давня назва Хіви) став самостійною державою під владою узбецьких ханів. Хівинське ханство включало власне Хорезм, кочовища туркмен на Мангишлак, північну частину Хорасана. Як і населення Бухарського ханства, населення Хівінського ханства не було однорідним в етнічному, соціальному і культурно-економічних відносинах. Основне населення міст і землеробських селищ складалося з нащадків древніх жителів Хорезма. Вони займалися головним чином землеробством і ремеслом. На захід і на південь від осілих районів ханства жили туркменські племена. Основним заняттям їх було скотарство в поєднанні з землеробством. У ханстві утвердилися і узбецькі племена, які переселилися в Хорезм. Вони спочатку зберігали кочовий спосіб життя і розподіл на племена і пологи. Поступово відбувалося змішання прийшлих і місцевих племен.

У Хивинском ханстві панували феодально-патріархальні відносини. У домашньому господарстві і на трудомістких роботах використовувалася праця рабів. Джерелом рабства був переважно полон. Феодалізм тут, як і в Бухарському ханстві, розвивався повільно і брав застійні форми.

Важкий феодальний гніт посилював економічну розруху і загострював класові суперечності.

Великим землевласником був хан. Великі землі належали окремим феодалам. Велике розвиток отримали і вакуфи. Частина земель належала державі. Зосередивши в своїх руках орні землі, пасовища, худобу, феодальна знать жорстоко експлуатувала селянство. Поряд з натуральної рентою селяни платили збір на утримання іригаційної мережі, несли повинність з копання каналів і їх очищення, по ремонту доріг, за змістом проходять військових частин і т.д.

Державний лад. Політичний устрій Хівінського ханства мало відрізнявся від ладу Бухари. На чолі держави перебував хан, влада якого прямувала найбільшими феодалами. Нащадки найбільш знатних родів (інак) керували політикою хана. Великою вагою користувалися і беки - представники напівкочовий і осілого узбецької знаті. На чолі областей і міст перебували представники найбільшої феодальної знаті, залежність яких від влади хана була слабкою. Ханство являло собою роздроблене держава. Слабкість центральної влади в Хіві дозволяла вождям племен здійснювати грабіжницькі набіги на хліборобське населення. Це посилювало і без того важке становище землеробів.

На початку XIX ст. відбувається централізація державної влади, був заснований верховний ханський рада, що складалася з найбільш впливових посадових осіб ханства. Були введені нові податки, створений монетний двір.

Хан зізнавався носієм вищої законодавчої, адміністративної та судової влади. Місцем перебування хана був палац - центр державного управління. Рада при хані грав роль дорадчого органу. Він обговорював основні питання внутрішнього життя і питання, що стосуються відносин з сусідніми державами.

Державний апарат був нескладним. Вищі посади розподілялися ханом, призначення на посади супроводжувалося ханським ярликом. Всі державні пости перебували в руках знатних осіб з числа землевласницької аристократії мусульманського духовенства.

Першим помічником хана вважався кушбегі - правитель осілого населення південної частини ханства і охоронець надходження податей. Потім йшов глава осілого населення північної частини ханства. Посада диван-беги дорівнювала керуючому канцелярією ханства; ішан-раїс був охоронцем порядку; ясаул-баші - над військом, міршаб - начальником поліції; мірзабоші відав іноземними справами і т.д.

Ханство поділялося на бекства і наибства. У XIX ст. територія ханства була розділена на 20 бекств, якими управляли беки або Хакім, і два наибства, що управляли наиб. Як беки і Хакім, так і наїби призначалися і зміщувалися ханом.

Судова влада була зосереджена в руках мусульманського духовенства. Судочинство характеризувалося усним і гласним розглядом справ, відсутністю колегіальності, усним вироком.

Кокандское ханство. У XVIII ст. зі складу Бухарського ханства виділилося самостійна держава - Кокандское ханство.

Суспільний устрій. Кокандское ханство населяли узбеки, казахи, киргизи, кипчаки, таджики і ін. Ханство було районом порівняно розвиненого бавовництва, садівництва, шовківництва і скотарства. Велика частина населення вела осілий спосіб життя, займалася вирощуванням сільськогосподарських культур. У ханстві були також кочівники-скотарі.

Феодали піддавали жорстокій експлуатації дехкан і ремісників. Побудова нових зрошувальних каналів, розвиток економічних зв'язків з Росією зумовили розширення землеробства, посівів бавовни, що призвело до деякого господарському піднесенню. Поступово розвивалося товарне виробництво як в сільському господарстві (особливо в бавовництві), так і в ремісничої промисловості. Такі міста ханства, як Коканд, Андижан, Наманган, Маргилан стали великими торгово-ремісничими центрами.

У першій чверті XIX ст. Кокандское ханство здобуло Ташкент, поширило свою владу на частину Семиріччя і кочовища казахів уздовж Сирдар'ї.

Державний лад. На чолі держави перебував хан. Він був оточений великою феодальною знаттю і чиновниками. Найближчим віч-на-хану був Мінг-баші (тисяцький). Високими посадами вважалися посади скарбника, військового міністра, начальника поліції і т.д. При хані був рада, що складалася з наближених до хана сановників, що обговорювала питання життя і діяльності ханства. На громадське та політичне життя ханства великий вплив справляло мусульманське духовенство. Глава духовенства брав участь в обговоренні питань на ханському раді, його думка в усіх питаннях вважалося найбільш авторитетним.

Правителі на місцях називалися беками і Хакім. На особливому положенні знаходився правитель Ташкента. Він призначався безпосередньо ханом і носив титул Беклара-беги (бек беків). У кишлаках адміністративна влада була представлена ​​аксакалами (старостами). За поведінкою жителів і дотриманням ними норм шаріату стежили мух-тасіби. Поліцейські (курбаші) підпорядковувалися бекам і Хакім. Армія складалася з кінних і піших воїнів. В необхідних випадках створювалося ополчення.

Судова влада знаходилася в руках казіев на чолі з головним суддею - кази-калона.На ці посади, як правило, призначали представників духовенства як знавців шаріату. Справи вирішувалися на основі шаріату або, точніше, все залежало від судді, від його тлумачення або розуміння норм шаріату, що створювало величезні можливості для суддівського свавілля. Трудящих карали за найменшу провину. Широко застосовувалися смертна кара і тілесні покарання.

* * *

Звільнення від монголо-татарського ярма не привело до повного відновлення державності народів Закавказзя і Середньої Азії. Найбільш успішно розвивалися події тільки в Грузії, де вдалося створити, хоча і на короткий час, об'єднану державу. Монголо-татарських завойовників незабаром змінили орди Тимура, який створив імперію, в яку входили не тільки середньоазіатські, а й закавказькі землі. Після розпаду імперії Тимура головними претендентами на Закавказзі стали Персія і Туреччина. У Середній же Азії активну роль стали грати північні кочівники, дії яких призвели потім до створення нових держав - Бухарського, Хівінського, дещо пізніше Кокандского ханства. Середньоазіатські ханства стали поліетнічними державами, дуже різнорідними в господарському, соціальному і політичному відношенні. Проте всі три ханства мали спільні риси суспільного, державного ладу і права. Найбільш важливою спільною рисою для них було панування ісламу і мусульманського духовенства, що наклала чіткий друк на всю суспільну, політичну і правову системи.

У Закавказзі тільки Грузії вдавалося відбиватися від агресивних південних сусідів. Що ж стосується Азербайджану і Вірменії, то вони з XVI ст. були поділені між Персією і Туреччиною, що встановили на підвладних землях свої порядки. В силу цього про національної державності азербайджанців і вірменів в цей час говорити важко. Їх землі перебували в кращому випадку в васальної залежності від перських і турецьких сюзеренів, а то і просто перетворювалися в адміністративні одиниці перської і турецької держав.

В силу цього закавказькі народи все більше звертають свої погляди на північ, у бік Росії, яка з XVIII в. починає відігравати активну роль в житті Кавказу. Це призводить врешті-решт під кінець XVIII і в XIX ст. до приєднання кавказьких земель до Російської імперії, що проходив як на добровільній основі, так і силою зброї.

У XIX ст., Після включення в імперію Казахстану, Росія поширює свій вплив на Середню Азію. Результатом цього стає приєднання до неї Кокандского ханства і встановлення особливих відносин з Бухарою і Хивой. В рамках Російської імперії Закавказзя і Середня Азія знаходять захист від агресивних сусідів і перспективу розвитку.

Виникнення Казахського ханства було закономірним підсумком соціально-економічних і етнополітичних процесів, що протікають на території Казахстану в XIV-XV ст. Воно виникло в середині XV ст в ході феодального розпаду Білій і Золотої Орди і зміцніло до кінця XVI ст. Передумовами його освіти з'явилися формування казахської народності, зміцнення місцевої казахської феодальної аристократії, яка захопила керівництво і влада майже над усіма казахськими племенами і зуміла, базуючись на досвіді попередніх століть, створити основи державності в кочових умовах Створенню Казахського держави сприяли і зовнішньополітичні умови. Південно-східний сусід казахів - Моголистан, зацікавлений в ослабленні узбеків, в надії використовувати Казахстан проти них, надав заступництво нової держави.

Близько 1454 р султани Джанібек і Гірей - нащадки Джучі - откочевали з підвладними їм племенами за межі Узбецького ханства на територію Семиріччя і вступили в васальні відносини з Моголістанскім ханством. Тим самим було закладено основу нового Казахському ханству.

Надалі у володінні цих султанів і їх наступників виявилися нові племінні групи кочівників, які втекли з Узбецького ханства та інших місць під захист Казахського держави або просто насильно приєднані до нього.

Спочатку на територію, зайняту казахськими племенами і пологами, що утворили свою державність, поширювалася влада моголістанскіх ханів. У міру зміцнення казахської державності, що відбувалося в запеклій боротьбі з сусіднім сильним Узбецьким ханством, Казахське ханство перетворювалося в самостійну державу. Особливого розквіту воно досягло в XVI в. при хані Касим (1511 - 1523) і Хакназаре (1538 - 1580). В цей час Казахське ханство фактично вело самостійну внутрішню і зовнішню політику. Хан Касим порвав зв'язку васальної залежності від Моголистана.

До кінця XVI ст. відбулося остаточне територіальне і племінне відмежування Казахського ханства від Узбецького ханства і Ногайської Орди.

Одночасно кордону Казахського ханства поступово просувалися на захід, на північ і північний схід. Основна маса кочових племен Дешт-і-Кипчак, а після розпаду Ногайської Орди (середина XVI в) і племена її східній частині визнали над собою владу казахських ханів. Так остаточно оформилися самостійне Казахське ханство і казахська народність.

Казахське ханство ніколи не являло собою єдиного економічного і політичного цілого. У першій половині XVII ст. воно взагалі розпалося на три самостійні ханства: Старшу, Середню і Молодшу орди, в основі яких знаходилися так звані жузи. Жуз був окремим великий район, за яким протягом усього року могли кочувати, змінюючи по сезонах свої пасовища і стоянки, відразу кілька великих племінних об'єднань. Старший жуз (або орда) знаходився в Семиріччі, Середній займав Центральний Казахстан, а Молодший був третій замкнутий район, розташований в Західному Казахстані.

Розпад Казахського ханства на три орди (жуза) був закономірним. Лише на короткий час при хані Тауке (1680 - 1718) майже вся територія і всі казахські племена і пологи були зібрані під його владою. Об'єднання казахських жузов при Тауке-хана було викликано не економічними причинами, а військово-політичними. Йому вдалося подолати роздробленість країни з огляду на небезпеку, що загрожує від войовничих сусідів казахів - джунгар. Після смерті Тауке-хана Казахське держава знову розпалася на три самостійні жуза. Молодший і Середній жузи і менша частина Великого жуза в XVIII в. добровільно приєдналися до Росії. У другій половині XIX століття до складу Росії увійшов весь Казахстан.

Незважаючи на колоніальний гніт царизму, приєднання Казахстану до Росії мало прогресивне значення. Воно позбавило Казахстан від руйнівних і винищувальних навал агресивних сусідів. Під впливом більш передової російської економіки і культури прискорився розвиток продуктивних сил Казахстану, були ліквідовані феодальні міжусобиці, посилився перехід казахів до осілого способу життя, стали виникати промисловість і формуватися робітничий клас. Виникли перші світські осередки культури і освіти, і разом з ними зародилася і зміцніла національна прогресивна і демократична інтелігенція.

У Казахстані йшов процес формування патріархально-феодальних відносин, основою яких було екстенсивне кочове скотарство Казахське суспільство ділилося на два основні класи: феодалів (хани, султани, біі - родова феодальна знати, баї, мусульманське духовенство) і селян-скотарів - шаруа.

Феодали. В руках класу феодалів була зосереджена власність на засоби виробництва - землю і на основну масу головного багатства кочівників - худоба. Феодали мали політичну владу, користувалися численними правами і привілеями.

Вищу феодальну аристократію становили хани і султани. Феодальна казахська аристократія царевичів становила один пануючий великий рід нащадків сина Чингіз-хана - Джучі. Цей рід ставив себе вище всіх інших феодальних груп казахського суспільства. Він один мав право на висування з-поміж себе ханів і султанів-правителів. Представники цього привілейованого роду мали право на найбільший викуп і винагороду при захисті своєї особистості і т.д. Вони намагалися не вступати в шлюби з іншими феодалами, якщо останні не походили з стану царевичів.

Іншу і найчисленнішу частину феодалів становили біі. У російських джерелах їх називали «дворянством чорної кістки». Як родові старійшини і племінні вожді біі виділялися ще в стародавні часи в середовищі корінних казахських пологів. Поступово вони перетворилися в спадкову аристократію. Біі розпоряджалися родовими кочовищами і, як правило, володіли великими стадами худоби.

Значну частину панівного класу в казахському суспільстві становило байство - багаті власники худоби незнатного походження. Вони мали повну можливість не тільки нещадно експлуатувати членів родових і аульних громад, а й мати значний вплив на внутрішню і зовнішню політику біями, султанів, ханів. Найбільш багаті баї часто домагалися почесного звання бія, переходили до складу аристократії і отримували право займати посади родоначальників, аульних старшин і суддів.

Особливу групу казахських феодалів становила військова знати - батири. Батиром міг стати як аристократ-султан, так і бий, а в окремих випадках - і окремі вихідці з баїв і навіть з простого народу. Батир - керівники військових дружин, які відзначилися у війнах проти джунгар і інших зовнішніх ворогів, в міжродових зіткненнях і боротьбі, звичайно знаходилися на службі ханів і найбільш впливових султанів. Нерідко батири чинили сильний вплив на внутрішню і зовнішню політику ханства.

Особливе становище в середовищі панівного феодального класу займало мусульманське духовенство - ходжі, ішани і мулли. Ходжі - нащадки засновників ісламської релігії, ішани і мулли - священнослужителі, підготовлені в релігійних навчальних закладах, головним чином Середньої Азії.

Ходжі і мулли безпосередньо обслуговували панівний клас казахських феодалів, були тісно пов'язані з ним загальними інтересами експлуататорів народу.

Селяни-шаруа. Основну масу трудящих в Казахстані становили шаруа - селяни, головним заняттям яких було скотарство. Крім того, вони виконували всі роботи по домашньому ремеслу, були хліборобами в землеробських районах Казахстану. Положення шаруа визначалося насамперед тим, що вони були прив'язані до певних родоплемінних громад, вихід з яких з економічних і політичних умов був для них майже неможливий. Вони були прикріплені до своєї родової громаді фактом народження в ній, спільним користуванням зі своїми родичами пасовищний угіддями, зимівлями, водопоями, звичаєм помсти за члена роду, родової взаємодопомогою, вихованням в дусі родової ідеології, побутовими обрядами і звичаями і т.д. Шаруа несли ряд повинностей перед родової і аульной громадою, що є власне кажучи повинностями перед своїми феодалами: ханом, султаном, бием, аксакалом - і полягали в пастьбе худоби феодала, охорони його, риття колодязів, пристрої водопоїв, зимівель і т.д. Крім того, шаруа сплачували ханові щорічно 1/20 частину своєї худоби (зякет), а в землеробських районах - 1/10 частина врожаю свого поля (ушур), робили всілякі підношення-живий худобою (согим), м'ясом (сибига).

Шаруа за своїм складом не були однорідними. Крім дрібних господарів-скотарів - рядових шару в казахському суспільстві були інші соціальні групи трудящих, що знаходилися в різних ступенях залежності від феодальної верхівки і багатих родичів. До них належали: бідняки, зовсім не мали худоби (конс-шаруа), цілими сім'ями обслуговуючі господарства султанів, биев за надане їм феодалом право тимчасово користуватися молочним і транспортним худобою; бідняки-хлібороби (егіншікедей), які за частину врожаю обробляли ділянки землі, отримані в своєрідну оренду від багатих феодалів-землевласників, іноді такі селяни працювали взагалі за прокорм.

Існували ще байгуші, які зазвичай наймалися до феодалів за їжу і кут в юрті як ремісників, пастухів, домашніх слуг; тюленгути - колись вільні, але вибули зі складу свого роду збіднілі казахи, вимушені тому перебувати в повній залежності від великого феодала-хана, султана, б'ючи і т.д. Зазвичай тюленгути несли військову службу своєму сеньйорові або виконували домашні роботи в його господарстві. Згодом положення тюленгути стало спадковим. Існували також кули - раби з узятих в полон калмиків або представників інших народностей або куплені на східних базарах. Положення раба характеризувався тим, що за звичаєвим правом за його вбивство пан не ніс ніякої відповідальності. Праця рабів застосовувався переважно в домашньому господарстві феодалів.

Казахське держава являла собою своєрідну ранньо-феодальну монархію з характерними для умов кочового господарства особливостями. Першою такою особливістю було майже повна відсутність організації населення за територіальною ознакою. Усередині кожного жуза окремий рід або плем'я, підрозділ роду, аул переміщалися протягом року по величезній території, роблячи в рік переходи до 1 тис. Км. У межах свого жуза кожен рід і навіть аул більш-менш точно знали свій кочовий шлях. Замість територіальної організації населення збереглася з часу общинно-родового ладу родова організація. Однак остання мала дуже мало спільного з родовою організацією первіснообщинного ладу: по-перше, вона протягом століть була роздерта класовими протиріччями; по-друге, не уявляла собою організацію, побудовану на строго кровній принципі.

Таким чином, вся організаційна структура Казахського держави з моменту виникнення і до XIX в. будувалася майже виключно на родовому принципі.

Іншою важливою особливістю Казахського держави була наявність у нього поряд з двома основними функціями якого експлуататорського держави ще функції розподілу пасовищ і організації кочового скотарства господарства.

Хан. Казахські хани вважалися наступниками влади Чингіз-хана і завжди відбувалися з пануючого роду його нащадків - чингизидов. Хани вибиралися з'їздом феодальної знаті (султанів, биев) з числа братів хана або інших його близьких родичів. Як правило, виборів передувала гостра боротьба різних феодальних угруповань, що висували своїх претендентів на заміщення ханського престолу. Влада хана не регламентовані жодним законом. Йому належало право вищого розпорядження кочовими.

Хан був главою збройних сил держави і виступав в якості ватажка феодальних ополчень під час воєн. У звичайний час хан мав постійний загін озброєних людей, що складався з його тюленгути. Як найбагатші феодали, хани могли містити значні загони тюленгути і вільних джигітів, які використовувалися для чинення тиску на васалів і для упокорення народних мас.

По відношенню до підвладному населенню хан здійснював верховну судову владу. Разом зі своїми вищими васалами він встановлював різні податки і побори з населення.

Хан представляв державу перед зовнішнім світом. Якогось апарату управління казахський хан не мав, крім так званого ординського б'ючи, що грав роль візира, помічника хана. Тому свою владу в підвладних султанам пологах, під час пологів біями і в аулах він міг здійснювати лише через самих феодалів.

Рада біями. Для вирішення питань про нові закони, військових, найбільш важливих судових та інших справах з XVII в. хани скликали біями від найбільш впливових пологів, жузов. Рада біями був постійним дорадчим органом при хані, що свідчило про великий вплив родоначальників на хана.

З'їзди казахської знаті. Поява цього вищого феодального установи, характерного для феодально роздроблених ханств, відноситься ще до їхнього утворення. Такі з'їзди скликалися рідко, зазвичай в травні і в жовтні - листопаді. На них вирішувалися найбільш суттєві питання державного життя, і в першу чергу про розподіл кочевий і зимівлі, про війну і мир. З'їзди знаті часто відбувалися в присутності великих натовпів народу. Тому в джерелах з'їзди іноді називаються народними зборами, хоча в дійсності народ майже ніякої участі в них не брав.

Султани. Прямими васалами ханів були їхні родичі за належністю до одного й того ж пануючого роду - султани. Свої володіння у вигляді певної кількості пологів султани отримували безпосередньо від хана. Султани мали величезну владу над підлеглими їм пологами: розпоряджалися їх кочовими, вимагали від біями надання військ під час внутрішніх і зовнішніх війн, виконували різні дипломатичні доручення від імені хана. У султанів були свої збройні загони, що складалися з тюленгути і джигітів.

Біі - старшини родів і аулів. Біі аулів обиралися аксакалами - главами найбільш заможних і знатних родин аулу, а біі роду - биями аулів. Вибори проходили при пасивній участі одноаульцев і родичів і майже завжди з середовища самих впливових і багатих.

Біям належала виключно велика влада над підвладними їм одноаульцамі і родичами. Бий як ватажок роду або аулу керував і розпоряджався його кочовими, очолював ополчення аулу або роду, судив своїх родичів, збирав з них різні побори, примушував виконувати судові вироки і рішення султанів і хана. Біі часто використовувалися ханом в якості послів до іноземних держав, залучалися до участі в раді хана і в з'їздах казахської знаті. З часу Тауке-хана деякі біі відійшли від управління пологами і аулами і стали виконувати виключно суддівські функції.

Організація правосуддя. Судові функції в Казахстані здійснювали хани, султани і біі. Хани і султани розбирали найбільш важливі кримінальні та цивільні справи: про міжродових і межаульних чварах і суперечках, про вбивства представників вищої феодальної знаті, суперечки між султанами і т.д. Великі справи розглядалися за участю найбільш знатних біев.

Звичайне право - адат. Головним джерелом казахського феодального права був століттями створювався усний звичай - адат. Така форма права найбільше відповідала особливостям економічного і політичного розвитку казахського суспільства, протягом багатьох століть ведучого кочовий спосіб життя, при майже суцільний неграмотності населення. Звичайне право відрізнялося архаїчністю і суперечливістю, що надавало великі можливості для самого довільного його тлумачення.

Найбільш значною до приєднання Казахстану до Росії була кодифікація звичаїв, розпочата при Тауке-хана. Створена ним Жети-Жарги (Сім укладень) була писаним правом, а являла собою збори усних прислів'їв і висловів, які зобов'язаний був знати кожен бій-суддя і взагалі всякий старшина і аксакал казахських пологів, відділень і аулів. Метою створення Жети-Жарги було прагнення ханської влади і феодалів усунути з казахського звичаєвого права деякі норми, які можуть слугувати інтересам народних мас, і затвердити авторитетом хана і найбільш видатних біями норми, що виражають відверто класові інтереси феодалів.

Норми звичаєвого права, в тому числі і Жети-Жарги, постійно поповнювалися і удосконалювалися в процесі судової діяльності ханів, султанів і особливо біями-суддів. Судові вироки та рішення найбільш авторитетних і відомих біями набували значення обов'язкового для аналогічних справ судового прецеденту і включалися до складу діючих норм звичаєвого права. Іншою формою право-творчої діяльності біями-суддів були так звані положення кількох біями (ереже) про те, якими саме нормами звичаєвого права вони будуть керуватися при розгляді певних судових справ. Подібні ереже ставали джерелами права.

За допомогою судових прецедентів і ереже казахські біі внесли в звичайне право під впливом мусульманського духовенства деякі норми шаріату, жорстоко карали за відступу від вимог ісламу.

Цивільне право. Право власності. Право приватної власності на землю з юридичних уявленням казахів аж до XIX ст. відсутнє. Пасовища за звичаєвим правом казахів вважалися спільною власністю. Фактично ж вся земля в казахських ханствах були власністю хана і султанів. За неї вони отримували феодальну ренту у вигляді всіляких податей. Зимівлі вже в XVIII в. знаходилися в приватному володінні феодалів.

У звичайному праві не отримали юридичного оформлення норми купівлі-продажу, дарування, успадкування землі та ін. Практично скотарів, що кочують на величезних просторах, цікавило лише два види юридичної ставлення до землі: право розпорядження кочовими-пасовищами і право захоплення вільних або незайнятих кочевий-пасовищ , водопоїв і т.д. Всі ці права належали монопольно класу казахських феодалів. Хан, члени ханського роду - султани, родові старшини - біі, аксакали великих родових відділень і аулів були носіями права розпорядження кочовими підвладного їм населення.

На решту коштів виробництва, в тому числі на худобу, і на кошти споживання, в Казахстані з незапам'ятних часів існувала приватна власність. Однак вона за звичаєвим правом була істотно обмежена патріархальними формами. Так, не тільки син у батька, але навіть племінник у дядька мав право брати тричі без дозволу будь-яку річ з його майна і робити її своєю власністю. За законами Тауке-хана знаком приватної власності на худобу була сімейна тамга.

Зобов'язальне право. За казахському звичаєвим правом більшість договірних і деліктних зобов'язань було тісно пов'язане з обов'язками членів родової або аульной громади один перед одним і перед самою громадою, тобто по суті перед її главою - феодалом. Звичай родової взаємодопомоги, колись носив дійсно демократичний характер справжньої підтримки і виручки членами родової громади один одного, в умовах касового розшарування суспільства став односторонньо вигідним для феодалів і багатих скотовладельцев.

У зв'язку зі слабким розвитком обміну, неграмотністю населення і відсутністю нерухомого майна договори за звичаєвим правом казахів полягали виключно усно. Найбільш поширеними видами договорів у казахів були міна, позика, позика худобою.

Мена була договором, за допомогою якого казахи набували у середньоазіатського і головним чином російського населення необхідні знаряддя праці: сокири, ножі, зброю і предмети споживання. Обмінювалися худобу і продукти скотарства. Мена проводилася безпосередньо на мінових базарах і дворах. Одиницею виміру при цьому була худоба.

Договір позики мав своїм предметом зазвичай худобу і полягав на термін не більше року. Боржник зобов'язаний був повернути борг з приплодом. Для забезпечення зобов'язання кредитор міг при укладенні договору вимагати від боржника уявлення поручителя (кепіля). Поручителем зазвичай виступав досить заможний скотар, найчастіше родич боржника. Він міг брати на себе два види зобов'язань: або відповідати за боржника в разі його неспроможності, або представити кредитору боржника до обумовленого терміну для виконання зобов'язання. В останньому випадку поручитель відповідав тільки за неявку боржника і при такій сам повинен був виконати його зобов'язання.

Саун (від сауин - доїти) - договір передачі кредитором - багатим власники худоби - біднякові одного або декількох дійних тварин у тимчасове користування під відпрацювання, головним чином по догляду за худобою кредитора. При цьому кредитор міг у будь-який час відібрати свою худобу у бідняка і таким чином постійно тримав його в повній залежності. Саун був одним з найбільш поширених договорів, за допомогою якого феодал-скотовладелец експлуатував залежних від нього селян, які не мали худоби.

Аманат-малий - надання багатим скотарем допомоги худобою збіднілого родича, переважно молодняком. Боржник за таку допомогу повинен був по адат повернути своєму кредитору за взятого однорічного бика або барана через 1 рік дворічного, через 3 - трехгодовалая. Неважко помітити, що за цими відносинами ховалася чисто феодальна відпрацювання селянином, який не мав худоби, на користь свого багатого родича, яка полягала в вирощуванні худоби.

Звичай жилу встановлював для членів родової і аульной громади обов'язок надавати допомогу родичу худобою в разі джуту (нестатку кормів) або будь-якого іншого стихійного лиха, наслідком якого була втрата худоби.Родич, який відмовив у такій допомозі, втрачав право на її отримання сам.

Звичай журтшилик покладав на кровних родичів неспроможного боржника обов'язок зробити останньому допомогу у сплаті боргу шляхом розкладки його між ними. Відмовився допомогти сам втрачав право на отримання допомоги в разі потреби.

Звичай асар (в російських джерелах часто називався уртачеством - товариством) встановлював для членів громади обов'язок надавати допомогу родичу в сінокосіння, риття колодязів, будівництві зимівель і т.д. Той, кому надавалася така допомога, зобов'язаний був працювали на нього родичам тільки хорошим частуванням.

Звичаями жилу, журтшилик широко користувалися феодали і багаті власники худоби. Вони надавали допомогу збіднілим шаруа навіть цілим аулах худобою, за що залучали їх до безкоштовної праці в своєму великому господарстві. Біі, аксакали, не кажучи вже про султанах, у випадках стихійних лих (падіж худоби), при сплаті боргів широко використовували звичаї родової допомоги, обираючи своїх родичів, прагнучи відновити власне господарство за рахунок трудящих підвладних їм громад. Особливо широко використовувався звичай асар.

Сімейне і спадкове право. Сім'я була осередок аулу, що складався з кількох споріднених сімей і залежних пастухів, збіднілих родичів і сімей рабів. Багаті феодали утворювали кілька аулів - старшої дружини, виділених дітей. У цих випадках кілька аулів становили сімейно-аульной громаду.

Казахська сім'я не була господарсько-відокремленої осередком, вона була пов'язана з родинними сім'ями. Звичайне право, визначаючи коло родичів, виходило з принципу екзогамії * до сьомого коліна споріднення. Сім'ї, що входили в коло екзогамного спорідненості, зберігали господарське і суспільну єдність. Майнові та інші суперечки всередині цієї родини не були підсудні Бійську суду.

* Екзогамія - звичаї, що забороняє шлюби між чоловіками і жінками однієї і тієї ж суспільної групи, роду, фратрії.

Главою сім'ї вважався батько, чоловік; чоловіка (дружини), дочки і навіть матері були обмежені в правах. Чоловік і батько розпоряджався всім майном сім'ї, але не на шкоду інтересам сім'ї, роду. Так, батько мав право карати сина, але не міг позбавляти його права на виділ (енші), зобов'язаний був видати дочку заміж з приданим, виплатити кун за злочин сина. Глава сім'ї не мав права заповідати майно членам іншого роду. Норми звичаєвого права захищали інтереси сім'ї і всього роду. За життя чоловіка нарівні з ним могла розпоряджатися майном і дружина, але не на шкоду дітям і чоловікові родичам. Вдова розпоряджалася майном до досягнення синами повноліття і за умови проживання серед родичів чоловіка.

У кілька більш привілейованому становищі перебувала старша дружина - Байбіше; при наявності вагомих підстав з дозволу суду аксакалів вона могла залишити чоловіка і піти до своїх родичів (торкінам). Такого права не мала молода дружина (струму). В основному ж звичайне право не передбачало правового обмеження прав молодших дружин, вони були принижені морально, оскільки найчастіше були незнатного походження. Однак право і звичаї передбачали зростання калиму за другу і наступних дружин, якщо вони були вихідцями з привілейованих сімей.

Звичаєвим правом регламентувалося і правове становище дітей. Нормами звичаєвого права не обмежувалися майнові права другої дружини і її дітей. Розмежовувалися права синів і дочок, закононароджених, усиновлених та дітей, народжених від рабинь. Дочка, видана заміж, не могла претендувати на спадщину батьків і родичів; батьки могли засватати дочку, не питаючи її згоди; незаміжньою дочки належала половина спадкової частини, яку належить мати синові. Розмежовувалися права виділених і невиділених синів. Невиділений син залежав від волі батька, позови синів з вимогою виділу розглядалися аксакалами. Розмір виділеного майна не регламентувався. Основним (корінним) спадкоємцем вважався молодший син (кеньже), він отримував все майно батька після виділення старших синів. Усиновлені діти прирівнювалися до рідних дітей усиновителя. Діти, усиновлені з іншого роду, мали право тільки на частину спадщини і могли повернутися в свій рід.

Незаконнонародженими звичайне право вважало дітей наречених, рабинь, наложниць, вдів і заміжніх жінок, які народили в результаті зв'язку зі сторонніми особами. Діти, що народилися у засватана дівчата від її нареченого або у рабині від господаря, а також у вдови від братів покійного чоловіка, вважалися «членами сім'ї свого батька». Байстрюки були безправні, після смерті матері переходили в її батьківський рід, де також були знедоленими. Діти, що народилися від раба і вільної жінки, вважалися вільними, але повинні були «перебувати на службі в того сімейства, до якого належав батько їх», тобто залишалися напіввільними.

Звичайне право регламентувало право онуків (навалом), правнуків (Шобера). Онуки і правнуки від синів користувалися правом членів батьківського роду, онуки від дочок (жіен) як члени іншого роду або сімейства не могли претендувати на майно батька або братів матері. Жіени не мали правових обов'язків по відношенню до родичів матері.

Звичайне право знало древній інститут тамирства. * Люди з різних родів укладали договір тамирства, за яким вони ставали друзями-братами, зобов'язувалися взаємно допомагати, вважалися як би членами сімейства. Цей договір міг бути в певних випадках припинено. У разі порушення умов тамирства справа розглядалася в суді біями, який міг застосувати різні майнові санкції.

* Тамири - буквально «корінь», «кровоносну судину».

Шлюби за звичаєвим правом полягали за нормами, подібним з регулюванням майнових угод. Вік вступу в шлюб жінок нормами не встановлювався. Договір про шлюб полягав батьками, порушення їх волі з боку нареченої або нареченого каралося суворо, аж до «перекази смерті». Шлюб вважався юридично відбувся після сплати калиму (калинмал) - винагороди, викупу за наречену. Смерть нареченої або жениха не звільняла боку від виконання договору - видавалася заміж інша дочка або нареченим виступав брат покійного. Норми звичаїв не визначає кількість приданого, але кибитка, головний убір (саукеле) повинні знаходитися в числі приданого (жасау).

Розмір калиму нормами звичаєвого права поділено на три розряди, межі яких не були твердо встановлені. Найбільш часто повторювалися в нормах права такі розміри калиму: вищий калим дорівнював 77, середній - 47, нижчий - 17 коней. Як розмір, так і склад калиму змінювалися. Якщо в XVII в. в вищий калим крім худоби включалися рушницю, кольчуга, скакун, раб і рабиня, то в XIX ст. калим зменшився, допускалася сплата калиму речами, грошима, сплата по частинах, сплата символічного калиму з декількох голів худоби.

Розірвання шлюбів по адат допускалося з волі чоловіка в разі невірності дружини або її «нешанобливості». У цьому випадку чоловік відправляв дружину до її батьків, «забезпечивши конем і частиною приданого». Якщо чоловік вирішив розлучитися з дружиною без її провини, то повинен був відпустити її разом з дітьми, повернувши придане.

Безправ'я жінок яскраво проявлялося в інституті аменгерства. З цього пережитку левіарату * вдова після закінчення року після смерті чоловіка могла вийти заміж за одного з братів чоловіка, іменувалися аменгерамі. Норма адата вважала аменгером старшого брата покійного, але якщо вдова воліла молодшого, то останній платив викуп обійдених братові.

* Левират - шлюбний звичай, властивий, як правило, народам на патріархальної стадії первіснообщинного ладу, за яким вдова могла вступити в повторний шлюб тільки з ким-небудь з членів роду покійного чоловіка.

Діти, майно покійного переходили до аменгеру. У випадках бездітності вдови вона переходила до аменгеру з кибиткою і приданим, а решту майна передавалося спадкоємцям. При відсутності братів покійного вдова виходила за найближчого родича. У виняткових випадках вдові могли дозволити вийти за стороннього, але вона позбавлялася батьківських прав на дітей, а її обранець платив викуп аменгеру. Інститут аменгерства виходив з того припущення, що наречена, куплена за калим, була власністю засватана її роду, тому, ставши вдовою (жесір, ясир), вона не могла розпоряджатися ні своєю долею, ні дітьми, ні майном. Вдова, яка мала дітей і яка не захотіла вийти заміж, розпоряджалася майном до повноліття дітей.

Спадкування за заповітом і розсуд спадкодавця казахське звичайне право не знало. * Майно і худобу успадковували діти, брати, батьки, найближчі родичі, а також дружини. Вдова могла отримати в спадок 1/8 частина, а незаміжні дочки - половину від частки синів. Звичаями регламентувалося успадкування дочками (при відсутності синів), успадкування виділеними і невиділеними синами, дітьми від старших і молодших дружин. У разі смерті дружини, яка не мала дітей, частина приданого поверталася її батькам.

* У XIX ст. згадуються так звані духовні заповіти осіб, які мають право відчужувати своє майно, проте спадкодавець міг заповідати лише третина майна, що залишилася після задоволення законних спадкоємців.

Ата-Мурас, тобто майно, придбане у спадок, у казахів вважалося найбільш надійною формою власності на відміну від власності, придбаної шляхом калиму, баримти.

Кримінальне право. У казахському звичаєвому праві особливо багато норм було присвячено покаранням за злочинні діяння. При цьому своєрідність господарського життя, особливості феодалізму наклали глибокий відбиток і на кримінальне право того періоду. У казахському адатів були відсутні загальні поняття злочину і покарання. Майже до XIX в. у казахів замість поняття «злочин» вживалися поняття «дурне діло», «погане поводження». Формально під злочином в звичайному праві розумілося нанесення злочинцем матеріального і морального збитку потерпілому. Фактично ж тут малися на увазі лише ті дії, які завдавали шкоди економічним і політичним інтересам класу феодалів і порушували встановлений правопорядок.

Види злочинів. У законах хана Тауке найбільш тяжкими і небезпечними злочинами вважалося вбивство, особливо феодалів, викрадення і зґвалтування жінки, викриття перелюб (особливо з боку дружини), повторна крадіжка худоби. Однак цілий ряд діянь проти життя, здоров'я, майна представників трудящих класів в казахському адатів майже до середини XIX ст. не признавався злочинним. У адатів вбивство паном свого раба, чоловіком дружини-чинять перелюб, побої і насильства старшин біями щодо рядових членів родової громади не розглядалися як злочини.

Види покарань. Як покарань застосовувалися смертна кара, викуп за вбивство, штраф, віддача в рабство, тілесні і ганебні покарання. Викупи і штрафи носили відверто класовий характер. Так, якщо за вбивство простого шаруа-селянина чоловічої статі покладався викуп в 1 тис. Баранів, то за вбивство представника феодальної знаті - 7 тис .; за життя простої жінки стягувався викуп в 500 баранів, а за раба викуп, рівний вартості мисливської собаки або беркута. При несплаті викупу за вбивство феодала адат передбачав навіть умертвіння вбивці і шістьох його родичів. Викуп можна було сплачувати і іншими видами худоби - верблюдами, кіньми, волами і т.д. Можна було за згодою сторін замінювати речами, але за основу брався розрахунок худобою. За крадіжку худоби або іншого майна, за тілесні ушкодження (крім тяжких) і в якості заміни більш тяжких покарань по інших злочинів призначалося стягнення худобою (аіп). Воно обчислювалася головним чином в розмірі, що дорівнює дев'яти головам худоби. Викупи і стягнення були не тільки відшкодуванням потерпілому і його родичам матеріального й іншого збитку, але і надзвичайно обтяжливим і руйнівним для злочинця і його роду покаранням. Коли ж засудженому не було чим заплатити і родичі відмовлялися його виручати або також були неспроможними, звичай дозволяв звертати засудженого або його дітей в рабство для роботи в господарстві потерпілого або навіть для продажу на чужину.

Таким чином, якщо заможна казах або багатий родовий і Аульський колектив могли відкуповуватися худобою, то для бідних казахів, бідних аулів і пологів система викупів була однією з причин руйнування.

Процесуальне право. Процес в Казахстані слід визнати, очевидно, змагальним, причому розгляд цивільних і кримінальних справ не відрізнявся. Процес починався з ініціативи скаржника - потерпіла сторона або позивача. Сторони могли примиритися в самому судоговорінні або до нього. Сторона, яка не з'явилася на судочинство після третього виклику, вважалася програла справу. Сам процес проходив усно. Будь-яких протоколів або взагалі записів не велося. Як докази в суді застосовувалися показання свідків, клятви на священному місці - кладовище або на Корані, речові докази.

Бий за виконання правосуддя отримував частину винагороди, яке він присуджував тій чи іншій стороні. На користь хана зазвичай виплачували від 1/10 до 1/3 частини присудженого стягнення. Судді мали право штрафувати боку в процесі за порушення правил судоговорения. Штраф також йшов на користь судді. Таким чином, здійснення правосуддя надавало панівномукласу матеріальні вигоди.

Суд біями був основною судовою владою. Але не всякий бій-родоначальник міг одночасно бути і бием-суддею. Для цього потрібно було добре знати казахський адат і зарекомендувати себе в якості об'єктивного судді.

Розбирати цивільні і кримінальні справи, тобто виконувати функції судді (б'ючи), могло юридично будь-яка особа, що володіє авторитетом, владою і знанням звичаїв. Найчастіше це були впливові родоправітелі або особи, що прославилися вмілим рішенням судових справ. Звання б'ючи була спадковим, офіційно вони не обиралися, а висувалися в ході самої практики розбору правопорушень. Однак людина, що носить звання бія, повинен був фактично володіти владою і авторитетом; щоб не тільки виносити рішення, але і забезпечити виконання судових рішень. Тому бій повинен був поєднувати в собі функції родоначальника, судді, адміністративної влади на місцях.

Судовий процес міг початися тільки з ініціативи позивача або потерпілого, які зверталися до обраному ними бію; боку запрошували також по одному посередникові. Біі не мали права відмовитися від розгляду, якщо навіть однієї зі сторін були їхні родичі.

Терміни позовної давності точно не були регламентовані, але суд за давністю міг відмовити в позові і примирити сторони, якщо позивач не доведе об'єктивних причин несвоєчасного пред'явлення позову.

Забезпечення явки свідків і відповідача лягало на позивача, але бій мав право «витребувати насильно» відмовляються від явки на суд.

Залежно від складності цивільного позову або тяжкості злочину були потрібні 2 - 3 і більше свідків. У тих випадках, коли свідків у справі не була знайдена (таємне викрадення, розбій), суд вдавався до інституту присяги. Однак присягали не позивач і відповідач, «за них повинні присягати люди, відомі своєю чесністю. Якщо ж ніхто за обвинуваченого не присягне, то він засуджується ».

Виконання рішення суду биев покладалося безпосередньо на позивача; за ухилення від виконання судового рішення громадська думка засуджувала не тільки самого відповідача, скільки його родичів, родоправітелей. При відсутності розвиненої системи державного апарату судове рішення найчастіше добровільно не виконувалося. Тому вже в давні часи виник інститут баримти як засіб (спосіб) забезпечення реалізації рішення суду або іншої законної претензії, не виконуються відповідальною стороною. Баримта означала викрадення худоби винного, його впливового родича або аулу. Викрадення худоби повинен був проводитися з відома родоправітеля (старійшини) баримтача, кількість викраденого худоби повинно було бути «пропорційно позовом», а викрадений худобу зберігатися до задоволення претензії. Правомірний викрадення худоби не засуджувався. Безпідставно ж баримта кваліфікувалася як розкрадання, розбій і вабила відповідні правові наслідки. Баримта вважалася неправомірною, якщо не дотримувалися деякі формальні правила: відкрите пред'явлення своїх претензій винної сторони, оповіщення родичів і родоправітеля баримтача про намір здійснити баримти тощо.

У політичній історії казахів інститут баримти займає помітне місце. Баримта застосовувалася в феодальних міжусобицях, в національно-визвольних і антіфеодальньк рухах, і хоча царизм оголосив баримти злочином, лише після Жовтневої революції цей інститут минулого була ліквідована. Баримта і її особливості наукою вивчені поки недостатньо.

* * *

Казахське держава, як бачимо, помітно відрізнялося від інших феодальних держав на території нашої країни. Його особливості визначалися кочовим, екстенсивним методом ведення господарства, низьким рівнем розвитку проізводітельньк сил.

Своєрідно право феодального Казахстану, засноване переважно на звичаї. Народні звичаї, породжені століттями боротьби з природою, доцільні в своїй основі, були використані феодалами в своїх корисливих цілях, ставши нормами звичаєвого права.

Глава 15. Освіта і розвиток абсолютної монархії в Росії (друга половина XVII - XVIII ст)

§ 1. Перехід до абсолютизму в Росії

Це був час бурхливих змін в російському суспільстві, державі, правовій системі. Воно викликало суперечливі почуття. Спори XVIII в. перейшли в XIX, вони ведуться і сучасними дослідниками. Головний предмет суперечок - проблема абсолютизму: час його виникнення, сутність, соціальна природа, періоди розвитку. Все це породило велику історіографію, як дореволюційну, так і радянську.

Дворянські історики стояли на позиціях изначальности самодержавства на Русі.В.Н. Татищев і Н.М. Карамзін бачили його вже в Київській державі і, зрозуміло, з моменту утворення Московської держави.

В.О. Ключевський знаходив самодержавство в Московській державі в усякому разі при Івані Грозному і, мабуть, навіть при його діда Івана III. * Буржуазна державна школа російських істориків (Б. М. Чичерін), яка не визнавала об'єктивних економічних законів і їх впливу на розвиток держави, заперечувала наявність станово-представницької монархії в Росії. Вона бачила абсолютизм у нас вже в XVI ст.

* Див .: Ключевський В.О. Соч.Т. II.М., 1988. С.125-126 та ін.

У радянській літературі проблема російського абсолютизму викликала жваву дискусію. Великі суперечки йдуть з питання про час виникнення абсолютизму в Росії. Перехід до самодержавства як в радянській, так і в дореволюційній літературі пов'язують з різними періодами. Деякі автори схильні відносити початок його до часу Івана III, іменували себе самодержцем. Дайте відповідь на це погляд поділяють і деякі сучасні історики. ** Інші пов'язують встановлення самодержавства з ім'ям Івана Грозного. Подібного погляду дотримувався ще М.Н. Покровський. На подібних позиціях стоїть С.О. Шмідт. Правда, його концепція своєрідна. З О. Шмідт допускає певний розрив в історії абсолютизму Виникнувши при Івані Грозному, самодержавство, за його словами, зникає зі смертю цього царя, а потім знову виникає при Михайлові. *** Своєрідний і погляд Л.В. Черепніна. Він допускав одночасне співіснування відразу двох форм держави при Івані Грозному: самодержавства в опричнині і станово-представницької монархії в земщине. **** Беззастережно вважає Івана Грозного абсолютним монархом Д.Н. Альшиц. *****

* Історія СРСР. Т.1. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. / Під ред.В.І. Лебедєва, Б.Д. Грекова, С.В. Бахрушіна.М., 1939, С.299-300.

** Див .: А в р е х А.Я. Російський абсолютизм і його роль в утвердженні капіталізму в Росії // Історія СРСР. 1968. № 2. С.89.

*** Див .: наприклад: Шмідт С.О. Становлення російського самодержавства. Дослідження соціально-політичної історії часу Івана Грозного.М., 1973. С.311.

**** Див .: Черепнин Л.В. Питання методології історичного дослідження // Теоретичні проблеми історії феодалізма.М., 1981. С.182.

***** Див .: Альшиц Д.Н. Початок самодержавства в Россіі.Л., 1988. С.12-13.

Автори підручника з історії СРСР під редакцією В.І. Пічети і інших починали історію абсолютизму з Михайла Романова. *

* Історія СРСР. Т.1 / За ред.В.І. Пічети, М.Н. Тихомирова, А.В. Шес5акова.М., 1941. с.164 .; та ін.

Деякі дослідники ведуть абсолютизм з реформ Петра I, з початку XVIII в.Н.Б. Голікова, відзначаючи остаточне затвердження абсолютизму за Петра I, замовчує про його початковому моменті. * С.М. Троїцький стверджував, що «перехід від станово-представницької монархії до абсолютної почався в XVII столітті і завершився в основному в першій чверті XVIII ст. ». **

* Голікова Н.Б. Політичні процеси при Петре I.М., 1957. С.3-4.

** Троїцький С.М. Російський абсолютизм і дворянство в XVIII В.М., 1974. С.24.

Л.В. Черепнин відзначав, що «більшість істориків вважають за можливе говорити про російською абсолютизму не раніше, ніж з другої половини XVII ст., А його остаточне оформлення приурочують до правління Петра Першого». * У цій концепції можна бачити перемогу ідеї С.В. Юшкова, ** багато років тому створив струнку схему зміни форм феодальної держави і довів, зокрема, неможливість абсолютизму в Росії раніше XVII в.

* Черепнин Л.В. Указ. соч. С.177.

** Див .: Ю ш к о в С.В. До питання про станово-представницької монархії в Росії // Радянська держава і право. 1950. № 10; Питання історії. 1950. №1.

Перехід до абсолютизму - явище, зрозуміло, не одномоментна. Це певний процес, який займає в часі якийсь відрізок.

З питанням про час виникнення абсолютизму пов'язана проблема його сутності. У літературі є в наявності протиставлення самодержавства абсолютизму. Під самодержавством розуміють зовнішню незалежність монарха, наприклад від Орди, його суверенність, а абсолютизм зводять до внутрішнього повновладдя, до панування над підданими. *

* Див .: Черепнин Л.В. Указ. соч. С.177.

В.І. Ленін вважав терміни «абсолютизм», «самодержавство», «необмежена монархія» синонімами. * Іноді кажуть, що він мав на увазі тільки самодержавство XIX - XX ст., Відрізняючи від нього самодержавство XVII і XVIII ст. ** В.І. Ленін дійсно розрізняє самодержавство в той чи інший вік. Зрозуміло, самодержавство з Боярської думою не те ж саме, що самодержавство з Державною думою. Але, розрізняючи самодержавство на різних етапах його розвитку, В.І. Ленін не проводить відмінності між самодержавством і абсолютизмом. Він ставить питання теоретично: «Що таке самодержавство? ».

* Див .: Ленін В.І. Повна. зібр. соч. Т.4. С.251 - 252.

** Див .: Черепнин Л.В. Указ. соч. С.177 - 178.

Виникнення абсолютизму - явище закономірне, що має свої об'єктивні передумови. У науці існують різні думки з приводу того, чи є ці закономірності єдиними для всіх країн або Росія має суттєві особливості.

Зрозуміло, що перехід до абсолютизму визначається в першу чергу соціально-економічними причинами. Однак спірне питання про рівень і характер економічного розвитку, соціально-економічних протиріч, які обумовлюють це явище. У літературі є тенденція пов'язувати перехід до абсолютизму в Росії з генезисом капіталізму.

У класичних умовах абсолютизм виник в обстановці серйозного розвитку буржуазного укладу, коли буржуазія вже почала претендувати на владу, і феодальній державі потрібно було стримати її апетити.

Серед радянських істориків спірним є питання про час виникнення капіталізму в Росії. Деякі автори шукають його вже в XVI ст. * Інші, не йдучи так далеко, проте відзначають факти, які говорять про зародження капіталізму в Росії в другій половині XVII ст. Вони вказують навіть в селі XVII в. на певні паростки капіталізму: окремі землевласники наймали власних кріпаків, часом і за гроші, щоб стимулювати підвищення продуктивності праці; розвивалося селянське підприємництво, висновки кріпаків до лав буржуазії. **

* Див .: Маковський Д.П. Розвиток товарно-грошових відносин в сільському господарстві Російської держави в XVI в. Смоленськ. 1 963.

** Див.: Буганов В.І., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Еволюція феодалізму в Росії. Соціально-економічні проблеми.М., 1980, С.162, 164.

Більш помітний був найману працю в промисловості: «Тульська, Устюженський і Тихвінської железоделательное виробництво; московське і псковський мідноливарний справу; нижегородське, ярославське і Тобольское чинбарство; суднобудування на північних річках, Волзі, Камі, Дону, Туре знало в XVII в. найману працю як явище досить стійке і повсякденне ». * Не випадково законодавство початку XVIII в. детально регламентує порядок отходничества.

* Буганов В.І., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Указ. соч.С. 198.

Вже з XVII в. відзначаються проста капіталістична кооперація виробництва, а також виникнення мануфактур. Деякі дослідники навіть кріпосну мануфактуру вважають елементом генезису капіталізму.

Цьому відповідають погляди і на еволюцію надбудови. Ще Б.І. Сиромятніков розглядав початок XVIII ст. як першу фазу «перехідного» стану держави до буржуазного. * З точки зору С.М. Троїцького перехід до абсолютизму вже означає перший крок на шляху перетворення феодальної держави в буржуазне. ** Тут ми бачимо схожість з поглядами Б.І. Сиромятнікова.С.М. Троїцький, заперечуючи йому за деякими пунктами, бачить проте в формуванні чиновництва з різночинців і в переході до грошового платні для бюрократії буржуазні принципи організації державного апарату. ***

* Див .: Сиромятников Б.І. «Регулярне» держава Петра Першого і його ідеологія. Ч.1.М. - Л., 1943. С. 3.

** Див .: Троїцький С.М. Росія в XVIII столітті. Збірник статей і публікацій.М., 1982.С. 19.

*** Див .: Троїцький С.М. Російський абсолютизм і дворянство в XVIII в. С.117 та ін.

Інша група дослідників скептично дивиться на проблему зародження капіталізму в XVII ст., Відзначаючи, що в умовах посилення економічних, переважно торгових, зв'язків між окремими районами країни бере початок тривалий процес формування всеросійського ринку і що все більшу роль в економіці країни починає грати торговий капітал в особі великого купецтва. Вони вважають, що торговий капітал не міняв існуючих виробничих відносин, він пристосовувався до них і використовував в своїх інтересах.В.І. Ленін, розвиваючи думки К. Маркса, вказував, що «торговий і лихварський капітали завжди історично передують утворенню промислового капіталу і логічно є необхідною умовою цього утворення, але самі по собі ні торговий, ні лихварський капітал не становлять достатньої умови для виникнення промислового капіталу (т . Е. капіталістичного виробництва ». * Ці судження в повній мірі застосовні до умов Росії XVII в. Великі купці і підприємці з їхнього середовища прагнули обзавестися вотчинами, кріпаками хрест ьянамі і тим самим замикалися з панівним класом феодалів. Прагненню грошових тузів вкласти капітали в землю піднімається абсолютизм йшов назустріч, законодавчо дозволивши верхівці купецтва, гостям купувати вотчини. Найбільш яскравими прикладами новоявлених феодалів і одночасно купців-підприємців в XVII ст. були Строганова, пізніше, на початку XVIII ст., - Демидови.

* Ленін В.І. Повна. зібр. соч. Т.3. С.176.

З іншого боку, прагнення торгового капіталу опанувати виробництвом, підпорядковуючи його торгівлі, тягло накопичення капіталів в цій сфері економіки, що створювало необхідні передумови, певне історичне умова для розвитку капіталістичних відносин в майбутньому.

А.М. Сахаров справедливо зазначив, що «Ленін вказав на клас, який є« керівником і господарем »процесу освіти фактичного єдності російських земель, формування всеросійського ринку - клас« капіталістів-купців », тобто представників розвивається торгового капіталу ... ». Тим самим висловлювання В.І. Леніна відзначає тривалий шлях переходу до нової формації і є характеристикою не тільки XVII в., А всього нового періоду російської історії, лише починається приблизно в XVII в. *

* Див .: Сахаров Л.М. Росія і її культура в XVII столітті // Нариси російської культури XVII століття. Ч.1.М., 1979. С.6 - 7.

Аби не заглиблюватися далі в сутність спору про рівень соціально-економічного розвитку Росії в даний період, відзначимо лише, що навіть визнання наявності буржуазних відносин в XVII в. ще не означає визнання їх істотного впливу на виникнення абсолютизму в нашій країні. Навряд чи можна говорити в цей час про існування класу буржуазії, здатного протистояти вже класу феодалів, про той самий «рівновазі сил», яке, по відомим уявленням, обумовлює виникнення абсолютизму. Російська буржуазія ще не претендує на владу, ще не намагається повалити феодалів, тому у останніх немає необхідності шукати в самодержавство захист від нее.С.М. Троїцький вважав навіть, що «на ранньому етапі становлення абсолютизму відносного« рівноваги »між дворянством і формується буржуазією не було і не могло бути». Він вважає взагалі така рівновага як передумову встановлення абсолютизму швидше винятком, ніж правилом. *

* Див .: Троїцький С.М. Росія в XVIII столітті. С.11.

Л.В. Черепнин відзначав, що деякі історики шукають передумови абсолютизму не в міжкласові, а внутриклассовой боротьбі експлуататорів, тобто в суперництві боярства і дворянства. *

* Див. Черепнин Л.В. Указ. соч. С.177.

Здається, що вирішальну роль в процесі становлення абсолютизму в Росії грала не внутриклассовая боротьба і навіть не боротьба між експлуататорськими класами. Найважливішою передумовою встановлення самодержавства було класове опір остаточно закріпачених селян, необхідність для феодалів створити міцну владу, здатну тримати у вузді підіймається селянство.

Селянська війна під проводом С. Разіна, повстання К. Булавіна, міські повстання, інші різноманітні народні рухи - все це підштовхувало феодалів в сторону передачі повноти влади необмеженому монарху. Велике значення селянського руху як передумови встановлення абсолютизму не є унікальною особливістю Росії. Цей фактор зіграв помітну роль, наприклад, і при переході до абсолютизму в Англії та Німеччині. * Фактором, що прискорило процес переходу до абсолютизму, була також військова небезпека з боку сусідніх держав (Річ Посполита, Швеція, Туреччина та ін.). Росією не були ще вирішені деякі важливі історичні завдання: чи не возз'єднані всі українські землі, потрібно було пробитися до морів і т.д. Характерно, що з 35 років царювання Петра I тільки близько року зберігалося стан повного світу. **

* Див .: Черниловский З.М. Загальна історія держави і права.М., 1983. С.147.

** Див .: Молчанов М.М. Дипломатія Петра Первого.М., 1984. С.5.

У другій половині XVII ст. не тільки виникла необхідність, а й склалася можливість встановлення абсолютної монархії. Ця можливість була підготовлена ​​розвитком держави в попередній період. Замість свавільного дворянського ополчення було створено постійне військо. Розвиток наказовій системи підготували армію чиновництва. Цар отримав незалежні джерела доходу у вигляді ясаку (податку переважно хутром з народів Поволжя та Сибіру) і винної монополії. Тепер йому не потрібно було питати дозволу у земських соборів на початок війни чи інше серйозне захід. Необхідність в станово-представницьких органах відпала, і вони були відкинуті. Це означало, що монарх звільнився від всяких пут, що його влада стала необмеженою, абсолютної.

Суспільний лад в даний період характеризується істотними зрушеннями. Становий розподіл, властиве і більш ранніх стадіях розвитку феодалізму, тепер набуває найбільш чітко виражену форму. Головною рисою суспільного ладу цього часу є консолідація основних класів в класи-стани.

Формування класово-станового ладу йде в основному за двома взаємопов'язаним лініях. З одного боку, інтереси однорідних в соціальному відношенні груп зближуються, з іншого - в міру поляризації класових відмінностей станові відмінності стають більш чіткими, станова приналежність міцнішою, станові межі все більш труднопреодолімимі.

Соціально-економічна консолідація класу феодалів мала своїм наслідком зміну і розвиток правового режиму феодального землеволодіння. Той, хто йде на протязі XVII в. процес поступового зближення правового статусу маєтків і статусу вотчин завершився на початку XVIII в. повним злиттям цих інститутів і навіть заміною колишніх термінів одним загальним. За Петра I зникло колишнє поділ панівного класу на численні внутрікласові станові групи - бояр, дворян, дітей боярських і т.д. Ще скасування місництва в кінці XVII ст. була кроком на суті прирівнювання «худорідних дворянішек» до старовинної феодальної аристократії. Табель про ранги, видана Петром I, повністю усунула колишні станові угруповання всередині класу феодалів і ввела нове єдину назву для позначення панівного класу-стану - шляхетства. Запозичений термін виключав претензії дворян на боярський титул, так само як і заперечення бояр проти перейменування їх у дворянство. Однак зростаюча спільність класових інтересів дуже скоро позбавила сенсу суперечки про термінологію. Вже за життя Петра, в кінці його царювання, відроджується на новому рівні термін «дворянство». В Інструкції герольдмейстери 1724 говорилося: «Його величності всієї держави дворянство складається з вищих і нижніх, колишніх і нинішніх військових, цивільних і придворних чинів». Як бачимо, тут дворянством іменують весь служилий клас, клас феодалів. І хоча термін «шляхетство» буде зустрічатися в джерелах і в більш пізній час, при наступників Петра I він не приживеться. Слово «дворянство» об'єднає панівний стан в Росії на тривалий час Маніфест про вольності дворянства, виданий Петром III, стабільно вживає саме цей термін.

Консолідація дворянства в клас-стан супроводжувалася істотним посиленням замкнутості цієї соціальної групи. Набуття статусу дворянина було досить складним процесом. Однак панівний клас не міг існувати без поповнення. Соціально-економічна і політична життя держави вимагала цього. І не випадково вже петровська Табель про ранги дозволяла отримати дворянство за вислугу на військовій або цивільній службі. Пізніше можна було придбати дворянство особам, які мають освіту, а також великі капітали, вкладені в промислове або сільськогосподарське виробництво. Можливість переходу в дворянство то розширювалася, то зменшувалася, але існувала в усі часи, аж до Жовтневої революції.

Дворянство було вірною опорою самодержавства. Це не означає, однак, що дворяни завжди сліпо йшли за монархом. У тих випадках, коли цар зачіпав інтереси панівної верхівки, він легко міг втратити і голову. Про це свідчать численні палацові перевороти в XVIII в. Справа не завжди доходила до крайнощів, іноді дворянство мирним шляхом домагалося скасування неугодних йому інститутів. Саме тому багато реформ Петра I після його смерті зійшли нанівець. Так було, наприклад, з обов'язковістю державної служби для дворян, з введенням єдиноспадкування і ін.

Вступ Росії в стадію абсолютизму супроводжувалося і консолідацією класу експлуатованих. Закінчилася багатовікова історія холопства. На початку XVIII в. воно остаточно злилося з селянством. Зникли й інші, більш дрібні групи експлуатованих, на зразок захребетників або монастирських дитинчат. Тепер класу-стану експлуататорів протистояв клас-стан експлуатованих - залежні селяни. Закріпачення селянства завершилося в XVII в.

Консолідація класу експлуатованих - величезної більшості населення Росії - проходила суперечливо. Поряд зі зникненням старих дрібних станових груп виникали всередині селянства нові групи і підгрупи. Розподіл йшло по лінії приналежності селян тому чи іншому власникові, тобто за суб'єктами права власності на селянина. Можна відзначити чотири основні групи крестьяновладельцев: феодальну державу, церкву і її організації, правляча династія як вотчинник, окремі феодали. Відповідно селяни ділилися на державних, економічних, палацових, поміщицьких. Ці групи складалися в свою чергу з більш дрібних.

Селянство стало по-своєму також замкнутим станом, вихід з якого вкрай мав труднощі.Найбільш простим способом виходу з селянства була рекрутчини. Вже на початку XVIII в кріпакам було дозволено залишати села і вступати добровільно в армію. Усунення такого виходу з селянства наполегливо домагалися власники селян, однак інтереси армії перемогли.

Замкнутим станом стало і міське населення, яке, подібно селянству, складалося з кількох груп. Внутрисословной розподіл міських жителів було ще більш соціально контрастним.

Духовенство також мало тенденції до замкнутості. Так зване біле духовенство, тобто священики, було переважно спадковим, доступ же в «чорне», тобто чернецтво, всіляко обмежувався. Ще Петро I, намагався мобілізувати всі людські сили країни, всіляко перешкоджав вступу в чернецтво. В результаті кількість «чорного» духовенства зменшилася в кілька разів.

Розвиток станового ладу в XVIII в. характеризувалося зникненням проміжних шарів, які поступово включалися в ту чи іншу стан.

Оформлення станового ладу немислимо без видання належних законів.

Робота численних покладених комісій XVIII в. не може вважатися результативною, однак кодифікація законодавства з окремих проблем мала помітні результати. Так само як і кодифікація законів про стани. Велике значення мали жалувані грамоти дворянству і містам, видані в 1785 р

З 1725 по 1801 р селянстві було видано 2253 різного роду правові акти. Однак це законодавство не було кодифіковано. Видавалися лише спеціальні укази, що регламентують статус певних груп селянського населення. *

* Див. Раскін Д.І. Вплив відмінності в правовому становищі на селянське суспільну свідомість // Соціально-політичне і правове становище селянства в дореволюційній Росії. Воронеж, 1983. С.104.

Вищим станом Росії XVIII в. було дворянство. Маніфест про вольності дворянства називає його «головним в державі членом». Дворяни поділялися на потомствених і особистих. Дворянству належало монопольне право на володіння населеними селянами землями, тобто право на експлуатацію практично дармовий робочої сили. Виняток із цієї монополії становили лише власники посесійних селян, якими могли бути і купці. Але їх право на експлуатацію кріпаків мало суто цільовий характер: посесійні селяни приписувалися до заводу і могли використовуватися тільки для роботи на ньому.

У другій половині XVIII ст. була відновлена ​​повнота прав земельного власника на надра, ліси і води, кілька обмежена за Петра I в загальнодержавних інтересах.

Експлуатація селян була головним джерелом добробуту поміщика, головним джерелом його доходів. Однак на початку XVIII в. набуває поширення такої законний джерело, як платню за службу, військову і цивільну. Відповідно до табелем про ранги були встановлені і належні посадові оклади.

Перехід на грошову винагороду служивих людей був багатозначним фактом. Перш держава розплачувалася з людьми служивих переважно маєтками. Від власника залежало, який дохід він зуміє з нього отримати. Тепер йому гарантувався певний дохід, якщо, звичайно, не брати до уваги, що грошове платню не завжди виплачувалася акуратно і регулярно.

Перехід на грошову оплату службових людей означав певну лінію в державній політиці. Перш служилий людина, яка отримала маєток, всіма правдами і неправдами прагнув розширити свої права на нього, а потім ухилитися від служби, стати феодалом. Тепер платню в значно більшій мірі прив'язувало його до державної служби. Він ставав чиновником. У цьому можна угледіти перехід держави до буржуазним принципам. В економіці ці принципи реалізовувалися вже давно.

Не обмежуючись феодальними доходами з маєтків, дворяни не цуралися прибутками від промислів, промисловості і торгівлі.

Найбільший російський буржуазний історик С.М. Соловйов виводив походження дворянства і його права на селян з потреби в захисників Батьківщини і необхідності їх матеріального забезпечення. Відмова дворянства служити державі підривав і це соціальне обгрунтування існування дворянського стану і його привілеї.

Головним обов'язком дворянства вважалася державна служба, від якої воно всіляко домагалося звільнення. Вже при Катерині I висувалися пропозиції з метою економії державних коштів скоротити армію і чиновництво, отже, розпустити частину дворянства по домівках. Однією з тем, жваво обговорювалися при воцаріння Анни Іоанівни, був саме питання про звільнення дворянства від служби. Повною мірою це сподівання було задоволено пізніше, за Петра III. Головний зміст Маніфесту про вольності дворянства і складається в звільненні пануючого класу від цієї по суті єдиною обов'язки, у встановленні вольності.

Звільнення дворян від обов'язку служити не позбавляло їх привілеї на переважне заняття державних посад. Держава вживав заходів до того, щоб високі пости в державних установах, командні посади в армії займалися дворянами. Однак небажання дворян служити призводило до того, що державний апарат поповнювався з різночинців, які могли отримати за службу особисте дворянство. До кінця XVIII в. чиновництво в Росії налічувало 15 - 16 тис. чоловік. *

* Див .: Раскін Д.І. Указ. соч. С.107.

Антиподом дворянства виступав клас селян, також сформувався в стан.

Якщо стан дворян не було єдиним і однорідним, то в значно більшій мірі це відносилося до селянства. Консолідація селянства в клас-стан не привела, як уже зазначалося, до усунення його поділу на внутрішньостанові групи, часом значно різняться по правовому режиму. Тільки тепер це було не те розподіл, яке ми бачили в колишній Росії.

Найчисельнішою і самої безправної групою були приватновласницькі селяни. Їхнє становище різко погіршилося в другій половині XVII - XVIII ст. Кріпосне право в Росії досягло свого апогею, перетворившись на щось схоже на рабство.

Від приватновласницьких селян помітно відрізнялися державні, котрі володіли певною особистою свободою: ніхто їх не продавав і не закладав, як це робилося з владельческими селянами, вони могли орендувати і купувати землі, утримувати промисли.

Допускалися зміна місця проживання і навіть перехід державних селян в інші стани. Не випадково одним з гасел селянської війни 1773 - 1775 рр. було перетворення селян поміщицьких в державні. *

* Див .: Сафонов М.М. Проблема реформ в урядовій політиці Росії на рубежі XVIII і XIX вв.Л., 1988. С.27.

Разом з тим державних селян можна було насильно переселяти, приписувати до заводам і іншими шляхами розпоряджатися їх долею. Державні селяни становили більшу групу, причому в XVIII в. їх кількість зросла, склавши більше 40% всього селянства Росії.

Секуляризація церковних земель, тобто відібрання їх у церкві, призвели до виникнення категорії «економічне селянство». Селяни духовних феодалів і перш піддавалися дещо меншою експлуатації, ніж власницькі. Тепер же економічні селяни, яких налічувалося близько мільйона, наблизилися за своїм статусом до державних.

Колишні служиві люди «по приладу» і навіть деяка частина служивих «по отечеству», чатували засічні риси, коли мине потреба в обороні південних рубежів перетворилися в «однодворців» - верхівку державних селян. Привілеї однодворців доходили до того, що їм дозволялося мати кріпаків.

До державних селянам були прирівняні і ясачние народи Поволжя, Приуралля і Сибіру. До них можна віднести також половников, казахів, ямщиков і ін. Кілька категорій включали в себе і палацові селяни.

Реформи XVII - початку XVIII ст. привели до консолідації міського населення. Однак структура міста була значно складніше, ніж структура села. Не випадково дослідники говорять про міських станах у множині.

І це цілком виправдано, хоча б тому, що в містах жили і привілейовані стани, і податкові. Навіть верхівка міста - купці - стала ділитися в XVIII в. на три гільдії, що замінило колишнє поділ на гостей, людей вітальні і суконної сотень. Купецтво, яке становило 0,5% населення, було саме дуже неоднорідним. Купці першої гільдії були близькі до дворянства, купці третьої гільдії - до міського низу.

Усі стану Росії поділяють зазвичай на дві великі категорії - податкові та неподатного населення, що різко відмежовує привілейовані стани від непривілейованих і великою мірою експлуататорів від трудящих. Податкові населення складало переважну більшість суспільства, причому його питома вага мав тенденцію до зростання (91,3% на початку століття, 94,6% - в кінці).

Чітка структура класів-станів, досягнувши апогею, вже з другої половини XVIII ст. починає розмиватися. Зародився і розвивається капіталістичний уклад поступово вносить корективи в соціальну структуру суспільства.

Дворянство, хоча і в невеликій своїй частині, вступає на шлях обуржуазивания. Все більше тягнеться до буржуазних форм експлуатації міська верхівка. Широко розвивається селянське підприємництво. Все це готує формування класу буржуазії в рамках колишнього станового ладу. У той же час селяни-бідняки, міські низи закладають основу майбутнього пролетаріату.

Слід пам'ятати, що Росія в цей час в ще більшій мірі стає поліетнічним державою. Розширення її території призводить до включення в число підданих все нових і нових народів, добровільно приєднуються до Росії або звільняються від іноземного панування. Нові піддані включаються в загальну станову структуру російського суспільства у відповідності зі своєю колишньою класової приналежністю, іноді створюючи особливі станові групи.

Положення людини в станової групі частіше за все не залежало від його національності. У всякому разі росіяни не мали ніяких переваг перед неросійським дворянством. Так, наприклад, українська старшина домагалася включення в російське дворянство, а будучи включеною при Катерині II, отримала ті ж права і привілеї, що і всі російські дворяни. Ще до цього, при Ганні Іоановні, з української шляхти був сформований Ізмайловський гвардійський полк, а гвардійські полки були, як відомо, елітарними організаціями дворянства.

У російському дворянстві була група, яка володіла привілеями навіть у порівнянні з корінними представниками російської знаті. Цю групу становило балтійська шляхта, яке завдяки близькості до трону мало особливі преімущества.В.О. Ключевський називав придворних німців «голодними кішками близько горщика з кашею». * Деякі з придворних німців не знали навіть російської мови. В силу цього, наприклад, до члена Верховного таємного ради при Катерині I герцогу Голштинському був приставлений перекладачем князь Долгорукий.

* Ключевський В.О. Указ. соч. С.264.

Що ж стосується міського населення, то Жалувана грамота містам прямо передбачила привілеї іногороднім та іноземним купцям.

І це слід зазначити і про селянство. Положення російського селянина було нічим не краще в порівнянні з неросійським. Скоріше навпаки. Оскільки основну масу власницьких селян становили росіяни, то саме на їх частку припадала значний тягар. Експлуатоване населення приєднаних народів включалося в розряд державних, тобто найбільш свободньк селян.

Разом з тим і російські, і неросійські трудящі, піддаючись експлуатації і гноблення, вже в XVIII в. включаються в спільну боротьбу проти експлуататорів. Не випадково в селянській війні під керівництвом Пугачова брали участь представники різних народів Поволжя і Приуралля.

Оформлення класів в стану призвело і до створення станових організацій: дворянських зібрань, купецьких гільдій, ремісничих цехів.

XVIII століття було для Росії унікальним в різних відносинах. Одна з таких особливостей, що не мала ні прецеденту, ні продовження, - жінки на престолі російського монарха. За часом фе-мінократія займає навіть більшу частину цього століття. Такий стан, проте, мало позначилося на правовому статусі основної маси російських жінок. Вони, як і раніше, залишалися в положенні нерівноправності з чоловіками.

Правда, жінки могли займати придворні посади, але спеціально жіночі. Про цивільну службу вони в принципі не могли і думати. Єдиним винятком, тільки підтверджує загальне правило, стало висунення княгині Є.Р. Дашкової на пост керівника Академії наук при Катерині II. Безправ'я жінок-селянок підкреслювалося тим, що рахунок податного населення вівся тільки по чоловічим душам. У спадковому і сімейному праві інтереси жінок були також порушені.

Такий був в загальних рисах статус російського населення, якщо розглядати його в трьох найважливіших площинах.

Форма державного єдності. Період становлення і зміцнення абсолютизму знаменується подальшим розширенням території Російської держави. Це розширення йде переважно за рахунок західних земель. На початку періоду до складу Російської держави входить Лівобережна Україна, а в XVIII в. - і Правобережна. Результатом активної зовнішньої політики Петра I стало приєднання Прибалтики. У XVIII ст. приєднуються також Білорусія і Крим. Крім того, починається процес входження Казахстану до складу Російської імперії.

Велика частина цих районів входить до складу Російської держави на основі добровільності. Довго домагалася об'єднання з Росією Україна, просили підданства у російського царя казахи. В кінці XVIII ст. грузинський цар також прийняв підданство Росії, однак, реальних наслідків ця акція в даний період не мала, оскільки Росія не змогла захистити Грузію від перського навали.

Включення нових земель до складу Російської держави призводило до ускладнення форми державного єдності. Протягом більш ніж сторіччя Україна мала певне самоврядування в складі Росії. Особливий статус мала Прибалтика. За традиційною феодальної схемою будувалися відносини з Казахстаном, який прийняв васальну залежність від російського царя. Васалом Росії визнала себе і Грузія.

Однак інша частина приєднаних земель піддавалася простий інкорпорації, тобто включенню до складу держави нарівні з корінними російськими землями. Україна при Катерині II також була інкорпорована, розділена на губернії, як і великоруські землі.

Важливим явищем у розвитку форми державного єдності стало докорінне перетворення адміністративно-територіального устрою Росії, вироблене в XVIII в. На зміну раніше конгломерату різного роду земель, що мають різні розміри, найменування, статус, прийшла струнка і єдина система адміністративно-територіального поділу, створена за певними принципами, не позбавленим відомої науковості й носять певною мірою буржуазний характер. До деякої міри Росія навіть обігнала розвинені європейські держави, як, наприклад, Францію, де новий адміністративний поділ було введено лише після буржуазної революції.

Перший етап перетворення адміністративно-територіального устрою доводиться на час правління Петра I. Великий реформатор ввів трехзвенное адміністративний поділ за схемою: губернія - провінція - повіт. Спочатку було створено вісім величезних губерній. Їх кордону навіть не визначалися, а в губернію включалися міста з прилеглими землями, що тяжіють до губернського центру, пов'язані з ним дорогами. Поступово кількість губерній зростала як за рахунок приєднання до Росії нових земель, так і за рахунок розукрупнення надмірно великих губерній. В результаті до моменту проведення нової губернської реформи Катериною II до 1775 року в імперії налічувалося вже 23 губернії, а до кінця століття їх число досягло півсотні. Зростання числа губерній, а отже, зменшення їх територій призвели до скасування в принципі провінцій, створених на початку століття, стали зайвим проміжною ланкою. Правда, в деяких губерніях провінції збереглися.

Катерина поклала в основу побудови адміністративно-територіальної системи кількість населення, приблизно однакове для кожної ланки (300 - 400 тис. Душ для губернії і 10 - 30 тис. Душ для повіту). Економічні зв'язки, а тим більше національний склад до уваги не бралися. Нове поділ забезпечувало досягнення двох головних цілей: зручність збору податків і придушення народних повстань, тобто фіскальний і поліцейський інтерес. Ця система виявилася історично міцної, вона проіснувала в принципі до Жовтневої революції і навіть деякий час після неї.

Державний механізм. Перехід до абсолютизму, як уже зазначалося, означав перш за все відмирання станово-представницьких органів. Відмирає найбільш характерний орган станово-представницької монархії - земські собори. У 1651 і 1653 рр. земські собори скликаються в останній раз в повному складі. Після цього вони вироджуються в наради царів з представниками станів з тих чи інших питань. Так, в правління Олексія Михайловича і Федора Олексійовича збираються кілька разів наради з посадскими і служилі люди, котрі вирішують питання, що відносяться тільки до даного стану. Наприклад, в 1682 р на одному з таких нарад було скасовано місництво. Після смерті Федора двічі збиралися фіктивні собори для обрання йому наступника. Ці собори були лише зібранням прихильників обрання на престол Петра чи Івана. Як відомо, в перший раз царем був проголошений Петро, ​​а вдруге - обидва хлопці.

Припинив своє існування і другої орган, обмежував владу царя, - Боярська дума. Падіння значення Боярської думи також відбувалося поступово і перш за все відбилося на чисельному зростанні Думи. Якщо при Івані Грозному в Думі сидів 21 чоловік, то при Олексія Михайловича - вже 59, а при Федора Олексійовича - 167. У силу цього якщо раніше Дума могла збиратися кожен день і дуже оперативно, то тепер це зробити було важко. Дума стала збиратися лише за урочистим, параднимвипадків. Дійсні функції Думи стали здійснюватися лише її частиною, так званої кімнатою, що включала в себе досить вузьке коло осіб, найбільш наближених до царя. При Федора Олексійовича Дума зовсім втратила значення політичного органу. А Петро I на самому початку своєї реформаторської діяльності остаточно її скасував.

Але перехід до абсолютизму не зводився лише до звільнення царя від якихось стримували його сил. Перехід до абсолютизму, його розквіт означали і перебудову всього державного апарату. Ці позитивні заходи щодо реконструкції феодального держави, по пристосуванню його до нових умов класової боротьби були проведені вже в XVIII в., Особливо в правління Петра I і Катерини II. Всі ці заходи були спрямовані на зміцнення феодального держави як машини в руках пануючого класу для придушення опору експлуатованих, для утримання під контролем кріпосногоселянства.

Посилення влади монарха, властиве абсолютизму, виразилося і в деяких зовнішніх атрибутах, найважливішим з яких стало проголошення царя імператором. В ознаменування перемоги в Північній війні Сенат підніс це звання Петру I. Воно згодом було визнано зарубіжними державами і перейшло до його наступникам.

Однак абсолютний монарх, що зосередив у своїх руках всю законодавчу, виконавчу і судову владу, не міг, зрозуміло, виконувати всі державні функції одноосібно. Йому знадобилася ціла система нових центральних і місцевих органів.

За Петра I був заснований Сенат, який виконував функції вищоїзаконодорадчого, адміністративного і судового органу, часомзамінює і особу імператора. Однак при Катерині I положення Сенату істотно змінюється. У лютому 1726 був створений Верховний таємний рада, що відтіснив Сенат. Якщо при Петрові він підпорядковувався безпосередньо імператору, то тепер між Сенатом і імператрицею вставав Верховний таємний рада. Сенат опинився в підлеглому положенні.

Приниження значення Сенату було вирішено вже в указі про створення Верховного таємного ради. Особливо важливі справи указ наказував з Сенату передавати не імператриці, а до Ради. З його підпорядкування виводилися Військова і Морська колегії. Було вирішено надалі іменувати його не уряду, а Високим. Відповідно змінювався і склад Сенату. Його члени - наближені імператриці, представники нової петровської знаті, що увійшли до Верховного таємна рада, виходили зі складу Сенату і замінялися менш значними особами.

12 лютого 1726 Сенату був оприлюднений указ, присланий з Верховного таємного ради, в якому говорилося, що Сенат повинен писати до Ради доношених, а Рада буде надсилати Сенату укази. Оскільки указ не був підписаний імператрицею, сенатори посміли заперечувати проти такого порядку. Але на другий день імператриця підтвердила указ Верховної таємної ради. У документі були встановлені нові обмеження прав Сенату.

Підсумком, який закріпив нове положення Сенату, з'явився указ 7 березня 1726 г. «Про посади Сенату». Дайте відповідь на це указ був першою історичною сходинкою, яка змінила значення Сенату. Далі будуть ще моменти його злету і падіння, але загальна тенденція до перетворення Сенату до органу другорядний збережеться на все майбутнє час.

* При створенні указу 7 березня 1726 р використовувався однойменний указ 1722 р Законодавець вніс зміни лише в формулювання.

Сенат, який змінив свій правовий статус, виявився тим не менше органом довговічним, а ось Верховний таємний рада проіснував недовго. Він був скасований вже в 1730 р Ганною Іванівна, що не захотіла миритися з претензіями «верховников» на обмеження влади монарха. Однак імператори не могли обходитися без якихось дорадчих органів при своїй особі, і такі органи під різними назвами неодноразово створюються на всьому протязі XVIII ст.

За Петра I були істотно перетворені органи центрального управління. На зміну складною і заплутаною системою наказів прийшла чітка система колегій. По суті, вони стали першими органами галузевого управління. Кожна з колегій повинна була відати чітко певною галуззю управління: іноземними справами, морськими справами, державними доходами і т.д. Наказовий плутанині прийшов кінець.

Разом з органами центрального управління зазнала змін і система місцевого управління. Змінивши адміністративно-територіальний поділ, Петро I поставив на чолі нових адміністративних одиниць і нових посадових осіб. На чолі губерній були поставлені губернатори. Вони мали досить широким колом прав і підпорядковувалися безпосередньо Сенату і колегіям. При губернаторі полягала ландратская колегія як дорадчий орган. В губерніях і провінціях було засновано велику кількість різних посадових осіб, що відали окремими питаннями управління.

Після смерті Петра I система органів управління, занадто складна і дорога, була у великій мірі скасована. Нову і велику реформу місцевого управління провела Катерина II. Замість ландратская колегій при губернаторі було засновано губернське правління, також як дорадчий орган. Була заснована посада віце-губернатора, який був помічником губернатора і очолював разом з тим Казенну палату - орган місцевого фінансового управління. У губерніях і повітах були створені ряд допоміжних органів. Нова система повинна була бути досить гнучкою і рухливою для організації негайного придушення усіляких селянських заворушень.

При Катерині II діяльність місцевих органів управління потрапила під вплив дворянського самоврядування. Органами цього самоврядування були губернські та повітові дворянські зібрання. До їх складу входили дворяни, які відповідали певному віковому і майновому цензу. Збори обирали губернських і повітових предводителів дворянства, які мали величезний вплив у своїй губернії або повіті. Дворянське самоврядування було одним з тих органів, які очолювали механізм диктатури дворянства на місцях. Таким чином, дворянство не обмежувалася тим, що його інтереси захищалися феодальною державою зверху, з центру. Воно намагалося безпосередньо у себе вдома зайвий раз зміцнити своє становище.

У XVIII ст.було створено і міське самоврядування. Вперше міські органи виникли при Петра I, а потім були реформовані Катериною II. У 1785 Катерина видала Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії, * яка передбачала, зокрема, і конструкцію органів міського самоврядування. Такими органами з'явилися Загальна та Шестигласная міські думи. Загальна дума збиралася в міру необхідності. Шестигласная вела всі поточні міські справи. Обидва цих органу були виборними.

* Російське законодавство Х - XX століть. Т.5.М., 1987. С.68.

У цей період створюються спеціальні органи поліцейського управління. Згідно з указом 1718 року в Петербурзі була заснована посада генерал-поліцмейстера. Окремими вулицями відали старости. Кожен десяток дворів перебував у віданні десятника. Пізніше поліцейські органи були створені і в інших містах.

Катерина II, налякана масовим революційним рухом, удосконалила цю систему. Поліцейські функції в столиці були покладені на обер-полицмейстеров, в інших містах - на городничих. У містах, де стояли військові гарнізони, поліцейські функції здійснювалися комендантами гарнізонів.

У 1782 р створюється новий поліцейський орган - Управа благочиння. Вона засновувалася в кожному місті і була колегіальним органом. На чолі Управи стояв обер-поліцмейстер або городничий. Міста в поліцейському відношенні стали ділитися на частини на чолі з приватними приставами. Частини ділилися на квартали на чолі з квартальними наглядачами.

Нові умови економіки, загострення класової боротьби вимагали і відповідного пристосування судових органів. В їх пристрої відбуваються важливі зміни. Однак вони, природно, не зачіпають станово-класового змісту російського суду. Суд залишається феодальним, пристосованим до захисту інтересів класу феодалів як панівного класу. Перш за все необхідно відзначити, що в цей період зароджується і розвивається відокремлення суду від адміністрації. Перші спроби в цьому напрямку зробив Петро I. Він заснував спеціальні судові органи, відокремлені в якійсь мірі від адміністрації.

Реформував він повністю і духовний суд. У якості першої інстанції духовного суду були засновані духовних справ управителі. Другий інстанцією був архієрей єпархії. Для виконання судових функцій при ньому було створено спеціальну установу - консисторія. Вищою інстанцією для церковного суду був Синод.

Хоча Петро і спробував відокремити суд від адміністрації, проте послідовно це у нього не вийшло. Створивши органи, які спеціально займалися судовими справами, Петро зберіг все-таки деякі судові функції за адміністративними органами. Наприклад, суд по земельних справах належав вотчинної колегії, злочини проти фінансових прав держави розглядала Камер-колегія. Засновані Петром надвірні і нижні суди діяли під наглядом губернаторів і воєвод, тобто підпорядковувалися адміністрації. В кінці царювання Петра I і після його смерті ця система стала згортатися. Функції загальногромадянських судів були передані губернаторам і воєводам.

Катерина II більш послідовно провела відокремлення суду від адміністрації. Разом з тим засновані нею судові органи були влаштовані за підкреслено становому принципу: окремі суди для дворян, окремі для городян, окремі для державних селян. Що ж стосується поміщицьких селян, то вони підлягали вотчинної юрисдикції, як закупи за часів Руської Правди.

Кожен з заснованих Катериною станових судів мав дві ступені. Для дворян був заснований повітовий суд як суд першої інстанції і верхній земський суд - другого ступеня, він був один на всю губернію. Для міщан відповідно міської і губернський магістрати. Для вільних селян - нижня розправа в повіті і верхня - в губернії. Одна назва цих органів говорить сама за себе. Крім цих судів Катерина II заснувала ще в кожній губернії по одному совісно суду. Ця назва була дана їм тому, що в своїх рішеннях вони могли керуватися не тільки законом, а й правосвідомістю, совістю, природною справедливістю. Само собою зрозуміло, що в компетенцію цих судів входили лише малозначні кримінальні та цивільні справи.

Вищою інстанцією для всіх судових органів губернії Катерина зробила дві палати - цивільного і кримінального суду. А найвищим судовим органом імперії став Сенат.

Зі створенням управ благочиння слідство по всіх кримінальних справах було передано цим управа.

В даний час розвиваються і спеціальні органи боротьби з політичними злочинами. Найбільш відомий з них петровський Преображенський наказ. Пізніше його функції виконувала Таємна канцелярія.

За Петра I була заснована і прокуратура. Він заснував посаду генерал-прокурора при Сенаті і прокурорів при колегіях і надвірних судах. Але тільки при Катерині II ми бачимо струнку систему прокурорських органів, покликаних невпинно стояти на захисті інтересів феодальної держави. У губерніях були створені посади прокурорів при всіх станових губернських судах і при губернському правлінні. Прокурор губернського правління вважався губернським прокурором, старшим над прокурорами станових судів. Сам він знаходився в подвійному підпорядкуванні - губернатору і генерал-прокурору імперії.

Нагляд над судами прокурорам допомагали стряпчі кримінальних справ. У повітах прокурорський нагляд здійснював повітовий стряпчий.

Величезні розміри селянських заворушень в XVIII в. вимагализначною збройної сили для їх придушення. Разом з тим активна зовнішня політика російських імператорів також примушувала зміцнювати збройні сили. З цією метою проводяться реформи військового устрою держави. Основною рисою військової реформи, проведеної Петром I, стало створення регулярної армії. Постійні війська існували і до Петра. Вони виступали у формі стрілецьких полків і найманців. Однак ці війська були далекі від досконалості. Стрільці більше думали про своїх крамницях, а найманці - про платню. Однією з причин поразки Петра I під Нарвою стала зрада німецьких найманців, керованих фон Круцем. * Велике місце в системі збройних сил займали дворянські полки і дворянське ополчення. Петро I вперше ввів новий принцип формування військ - рекрутський набір. У Західній Європі цей принцип був введений лише сто років по тому. Солдати повністю відривалися від мирного життя і повинні були бути цілком віддані військовій службі. Армія була чітко розділена на полки, батальйони, роти.

* Див .: Молчанов М.М. Указ. соч. С.5, 14.

Зовнішня функція держави здійснювалася не тільки збройним шляхом. За Петра I істотно вдосконалюється організація зовнішніх зносин. Вперше Росія засновує постійні дипломатичні представництва в європейських державах, притому не тільки суміжних. Вперше також російський цар особисто підписує міжнародні договори. *

* Див .: Павленко Н.І. Птахи гнізда петрова.М., 1984. С.23.

Розвиток державного апарату при абсолютизму, численні війни вимагали величезних коштів. В силу цього способи вичавлювання грошей з населення удосконалюються. Важливим моментом стала заміна подвірного податку подушним. В результаті цієї реформи податковий прес на селянство посилився.

Церква і держава. Установа в Росії в кінці XVI ст. патріархії означало істотне зміцнення авторитету російської православної церкви в зовнішньому світі. Однак всередині країни церква все більше підпорядковується державі. У XVIII ст. церква продовжує володіти величезними багатствами, в тому числі землями і селянами, але держава вживає заходів до обмеження зростання церковного землеволодіння. Робляться спроби обмежити церква в її судових права, що мало і політичне, і економічне значення. Спроби патріарха Никона поставити питання про рівність церковної влади зі світською і навіть про пріоритет церкви над державою призвели до його повалення. Царі і до цього ставили на патріарший престол потрібних їм осіб, господарювали на церковних соборах і т.д.

З ім'ям Никона пов'язано і таку важливу подію в російській православній церкві, як її розкол. Діяльність патріарха Никона з реформи церкви відповідала інтересам держави. Листування церковних книг відповідно до грецькими канонами означала централізацію культової сфери, введення єдності і однаковості в порядок богослужіння і взагалі в церковний порядок. До цього в різних російських землях накопичилися свої місцеві спотворення церковних книг і порядків, які зберігалися як пережиток феодальної роздробленості. Ініціаторами розколу з'явилися рядові священики, у великій масі напівписьменні, яким переучуватися по виправленим книгам було просто не під силу. Але до розколу приєдналися і найрізноманітніші сили: стародавні боярські роди, пригнічені дворянством, посадськінаселення, положення якого погіршувався переважно через конкуренції іноземних купців, а головне, селянство, закріпачення якого завершилося і положення якого продовжувала погіршуватися. Саме участь в розколі широких народних мас зробило його серйозної і небезпечною силою, з якою державі довелося активно боротися.

Підпорядкування церкви державі посилився в XVIII в. Петро I, скориставшись смертю патріарха Адріана, вирішив взагалі не обирати нового патріарха, а заснував лише посаду місцеблюстителя патріаршого престолу, призначивши на цю посаду вірного йому людини - молодого рязанського єпископа Стефана Яворського. Слідом за тим був знову заснований Монастирський наказ, створений, а потім скасований ще Олексієм Михайловичем. Але тепер Монастирський наказ отримав більш широкі повноваження. Він став керувати всім господарством російської православної церкви, причому частина доходів від величезних церковного майна йшла на утримання церкви, а решта - на державні потреби. Більше того, церква була обкладена різного роду державними повинностями і податками.

За Петра I була створена і духовна колегія, названа потім Синодом і підпорядкована Сенату. Вона стала державним органом управління церквою. При наступників Петра Великого статус та економічне становище церкви неодноразово змінювалися в ту і іншу сторону, але при Катерині II церква була повністю поставлена ​​під контроль держави, стала по суті державним органом, а її майно було відібрано на користь скарбниці. Всі церковні ієрархи були посаджені на державне платню, яке сплачувалось з доходів від колишніх церковного майна. На це витрачалася приблизно третину доходів, а більше половини їх просто йшло в казну. Для завідування церковними землями і селянами була створена Колегія економії, а такі селяни стали іменуватися економічними. Катерина II і Павло I не соромилися роздавати частина колишніх церковних земель своїм наближеним.

В кінці XVIII ст. одночасно з губернської реформою був переглянутий склад єпархій, при цьому територія єпархії стала збігатися з губернської. *

* Див .: Нікольський Н.М. Історія російської церкві.М., 1985.С. 207.

В епоху абсолютизму церква зробила наступний крок і у визнанні богопомазанності монархів. Тепер цар визнавався намісником бога на землі і главою православної церкви.

Перехід до абсолютизму знаменувався широким розвитком законодавства. При цьому авторами законів часто були самі монархи. Особливо багато уваги і сил приділяли законотворчості Петро I і Катерина II. Говорили навіть про легісломаніі Катерини, тобто про пристрасть до видання законів. Над Військовим статутом Петро працював цілий рік, а над Морським - п'ять років. Генеральний регламент, який визначав права і обов'язки посадових осіб, піддавався редагуванню дванадцять разів.

Петрівське законодавство відрізняється від попереднього значно меншою казуистичностью, більш високим рівнем узагальнень, більш чіткої схемою і послідовністю. Воно відображає, безсумнівно, більш високий рівень юридичної техніки. Від формулювання закону Петро вимагав ясності і чіткості: «Слід закони писати ясно, щоб їх не перетлумачувати». Разом з тим в петровських законах знайшла відображення його любов до всього західного, часом Доводимо до абсурду. Без особливої ​​потреби правові акти були засмічені масою іноземних слів, переважно німецькомовних. Так, наприклад, в Табелі про ранги російські терміни зустрічаються лише як виняток. Основну ж масу найменувань чинів посадових осіб становлять хитромудрі штатгалтер, обер-Штер-Крікс-комісари, обершенкі і інша й інша. Можна уявити, як ламали собі мови бідні російські люди!

Петро I вимагав неухильного дотримання законів, наказуючи в указом 1722«Про зберіганні прав цивільних»: «Ніщо так до управління держави потрібно їсти, як міцне збереження прав громадянських, понеже всує закони писати, коли їх не зберігати, або ними грати, як в карти, прибираючи масть до масті ...». Надаючи великого значення указу про виконання законів і самому виконання законів, Петро наказав наклеїти його на дошку і тримати на столі засідань Сенату та інших судових установ: «А де такого указу на столі не буде, то за всяку ту преступку сто карбованців штрафу в гошпіталь» .

Петра I відрізняла віра у всесилля закону, у всемогутність державної влади, покликаної регулювати життя підданих. Звідси вкрай активна законодавча діяльність. Повне зібрання законів Російської імперії дає таку картину: на другу половину XVII ст. доводиться тисячу вісімсот двадцять одна указ, в середньому в рік по 36 указів. У першій половині XVIII ст. щорічно в середньому видавалося по 160 указів.

Однак віра Петра у всесилля закону була великою мірою ілюзорної. На практиці в величезної імперії, столиця якої була перенесена на саму кордон, творилося аж ніяк не те, що хотілося самодержавному, необмеженому, абсолютного монарха. Іноді масові порушення закону приводили до того, що з ними доводилося миритися і навіть зводити порушення в нову норму. Так, було, наприклад, з таким важливим питанням, як розшук втікачів. Незважаючи на серію жорстоких законів про повернення втікачів, призупинити цей процес повністю не вдалося. Більше того, виникло відоме протиріччя між інтересами держави і потребами окремих феодалів в питанні про повернення селян, які тікали на околиці і що надійшли в солдати. Держава, зацікавлена ​​в заселенні околиць, прикордонної смуги, відмовилося повертати власникам втекли від них селян.

За Петра I урізноманітнюються і форми правових актів. При цьому і тут проявляється прагнення до нової, іншомовної термінології. Так, наприклад, закон про державну службу називається «Табель про ранги», закон про селянських податках і повинності 26 червня 1724 р названий чомусь «плакатом», військово-кримінальний кодекс - Військовим артикулом і т.п. Німкеня Катерина II, яка хотіла бути більш російської, ніж самі росіяни, проводила прямо протилежну політику: у всьому законодавстві вона послідовно відновлювала російську термінологію. Іноді вона навіть перекладала іноземні терміни на російську мову. Так, наприклад, «бухгалтер» іменується «книгодержатель» і т.п.

Поряд з проголошенням великих реформ і великих перетворень законодавство XVIII в. відрізняється дріб'язкової регламентацією багатьох сторін життя: господарської діяльності, побуту, розваг і т.п. Підгрунтям цього був постулат, згідно з яким піддані передали свій суверенітет верховної влади. Звідси виправдання примусу і грубого насильства.

До другої половини XVII ст. всі великі законодавчі акти були міжгалузевими. Вони були як би своєрідними склепіннями законів - маленькими і великими. Так будувалися і Руська Правда, і Псковська судна грамота, і Соборне Укладення. У період становлення абсолютизму зростання маси законів супроводжується галузевою диференціацією законодавства.

Відповідно до цього ведеться і систематизація права. Петро спочатку хотів видати нове Укладення, що повинна замінити собою Соборний Покладання 1649 р Однак потім він пішов по лінії створення галузевих кодексів. При любові та уваги Петра до всього військового в першу чергу зазнали кодифікації військові галузі права. Так виник Військовий артикул - перший в російській праві кримінальний, вірніше, військово-кримінальний кодекс, було видано Короткий зображення процесів, присвячене цілком процесуального права і судоустрою в військової юстиції. Військовий і Морський статути - теж кодифіковані закони, які регламентують відповідні сфери життя. По суті значення кодексу спадкового права має і указ про єдиноспадкування 1714

Таким чином, система феодального права, що розвивалася разом з розвитком феодального держави, при абсолютизму починає оформлятися в систему галузевих законодавчих актів, до того ж кодифікованих, тобто система права все більше вкладається в систему законодавства.

Разом з тим основою правової системи Російської імперії протягом усього XVIII століття можна було Соборне Укладення 1649, прийняте напередодні вступу Росії в епоху абсолютизму і задовольняє в принципі потреби пануючого класу на стадії зрілого феодалізму. Однак Соборне Укладення, продовжуючи існувати, згодом доповнювалося Новоуказние статті XVII в. і численним законодавством XVIII в. Накопичення законодавства спонукало Петра I поставити питання про створення нового Уложення. Для цього була створена спеціальна комісія. Подібні комісії створювалися і наступниками Петра аж до Катерини II, проте практичного результату не дали. Загальної систематизації законодавства в XVIII в. проведено не було.

Становому суспільному ладу, становим принципам організації держави відповідала і клановість цивільного, кримінального, процесуального права. Цивільна правоздатність підданого Російської імперії залежала від його станової приналежності. Дворянство і в цій сфері мало свої привілеї. Так, наприклад, в 1754 р був заснований державний Дворянський банк, в якому поміщики могли отримувати кредити з розрахунку 6% річних, в той час як приватний кредит тоді коштував 20%. Селяни ж в цю епоху втрачають останні залишки цивільної правоздатності. Якщо говорити про ту ж сфері кредитних правовідносин, наприклад, то слід зазначити, що селяни були позбавлені права зобов'язуватися векселями.

Від станової приналежності залежала і доля людини, якщо він ставав суб'єктом злочину і навіть ув'язненим. Жалувана грамота дворянству надала дворянам деякі привілеї кримінально-правового характеру. Навіть в місцях позбавлення волі дворяни іноді мали особливий режим ув'язнення, аж до того, що їм дозволялося тримати при собі кріпаків слуг.

Станова організація судів, особливі процесуальні пільги для дворянства характеризували процесуальне право XVIII в.

У XVIII ст. збереглося давнє право феодала судити своїх селян. У століття «освіченого абсолютизму» і катерининської легісломаніі і тут були певні нововведення. Не обмежуючись загальноімперських кримінальним та процесуальним правом, деякі великі поміщики створювали свої власні кодекси. Так, граф Румянцев в досить великому документі передбачив цілу серію злочинів проти особистості та майнових з широкою гамою покарань, де крім рясних штрафів передбачалися і тілесні покарання, аж до заковиванія в залізо і посадження на ланцюг. А на заводі Демидових існувала справжня в'язниця.

Цивільне право. Розвиток інституту права власності призводить в другій половині XVIII ст. до появи самого терміна «власність». Законодавство займається переважно регулюванням права власності на нерухоме майно, в першу чергу на землю. У 1714 р закінчився тривалий процес прирівнювання правового режиму маєтку до режиму вотчини. Іменний указ Петра I «Про порядок спадкування в рухомих і нерухомого майна» встановив, що право розпорядження вотчинами і маєтками стає абсолютно однаковим, однакові принципи встановлюються і для наслідування вотчин і маєтків. Самі поняття вотчини й маєтки зливаються в одне - нерухоме маєток. Указ про єдиноспадкування, перераховуючи об'єкти, що входять в поняття нерухомого майна, включає сюди крім вотчин і маєтків також двори і лавки. Це є одним з показників зростання значення купецтва, майнові права якого дуже цікавлять державу. Однак прирівнювання маєтків і вотчин не означало зняття обмежень з феодальної земельної власності. Феодальна власність на землю продовжує залишатися власністю з обмеженим правом розпорядження нею. Той же Указ про єдиноспадкування забороняє відчужувати нерухоме майно. Робилися також обмеження в спадкуванні нерухомості. Існував і ще ряд обмежень у праві розпорядження і користування нерухомим майном. Частина з них була скасована Катериною II в 1785 р

Економічний розвиток країни знайшло своє відображення в розвитку зобов'язального права, перш за все в правовому регулюванні договорів.

Внаслідок розвитку торгівлі і промисловості отримав велике поширення майновий найм. Предметом цього договору могло бути як нерухоме, так і рухоме майно. Купці часто наймають земельні ділянки для спорудження крамниць, складів і т.п. Розвивається також наймання судів - річкових і морських.

Широке поширення особистого найму зажадало спрощення способу укладення договору особистого найму. До Катерини II цей договір мав полягати кріпаком порядком, найскладнішим. При цьому порядок договір складався і засвідчується певними державними органами, з великими формальностями, зі стягненням при цьому величезних мит. Згодом такі договори стали відбуватися більш простими способами - явочним і домашнім. При явочному способі договір складався самими сторонами, а потім реєструвався в державних органах. При домашньому способі взагалі не потрібно було ніякої реєстрації.

Отримав розвиток договір зберігання (поклажі). Великого поширення цього договору позначилося і на спрощення порядку його укладення. Договір повинен був відбуватися кріпаком порядком, але з 1726 купцям, тобто найбільш зацікавленим в цьому договорі особам, було дозволено укладати його взагалі без всяких письмових актів. Поширеність договору, отже, і порушень його проявилася і в тому, що за привласнення майна, що зберігається було пом'якшено покарання.

Широко був відомий і договір товариства. При договорі товариства кілька осіб зобов'язуються один перед одним поєднати свої капітали і спільно діяти для досягнення якоїсь спільної господарської мети, наприклад, побудувати фабрику. Петро I і його наступники всіляко сприяли утворенню торгових і промислових товариств, компаній.

Великого поширення набули договори підряду і постачання. При підряді підрядник береться зробити для замовника яку-небудь роботу, наприклад побудувати будинок. При поставці постачальник зобов'язується поставляти для свого клієнта якісь товари, наприклад хліб, одяг для армії.

Розвиток громадянського обороту, внутрішньої і зовнішньої торгівлі зумовило нові явища в кредитних відносинах, у договорі позики. У 1729 р був виданий перший вексельний статут, що регламентував ходіння векселів у внутрішньому та міжнародному обороті. Вексель - це по суті боргова розписка, яка, однак, може передаватися з рук в руки як платіжний засіб, тобто після закінчення певного терміну остання особа, в руках якого знаходиться документ, може стягнути гроші з початкового боржника.

У спадковому праві в цей період відбулися цікаві зміни. Важливе місце займає вже згадуваний указ про єдиноспадкування 1714г. Цей указ вводив великі обмеження в спадкування як за законом, так і за заповітом. Згідно з указом про єдиноспадкування можна було заповідати нерухоме майно тільки якогось одного родича. При цьому сини мали перевагу перед дочками, доньки - перед більш віддаленими родичами. Але у всіх випадках нерухомість повинна була передаватися будь-якій одній особі. Що стосується рухомого майна, то його спадкоємців міг розподілити між іншими дітьми на свій розсуд.

Аналогічний порядок діяв і щодо спадкування за законом. Відповідно до указу про єдиноспадкування в цьому випадку всю нерухомість отримував старший син, інші ділили порівну рухоме майно.

Для чого був введений такий порядок? Петро I в своєму указі пояснив сенс його. На перше місце цар ставив податкові цілі. У вступній частині закону він вельми образно, з арифметичними викладками, показував шкідливість поділу земельної майна. Якщо, вважав Петро, ​​у поміщика була тисяча селянських дворів, з яких він годувався, а він розділив ці двори між п'ятьма синами, то кожному дістанеться лише по двісті дворів. А оскільки сини захочуть жити так само, як жив батько, то повинності селянського двору зростуть у п'ять разів. Але якщо поміщик буде так обдирати своїх селян, то що ж залишиться державі? З таких селян не збереш податей.

Другою метою Петро ставив необхідність збереження у дворян великих маєтків, щоб вони не зубожіло і не перетворювалися на однодворців.Але тут постало питання: куди ж подітися іншим дворянським дітям, які не отримали землі?

І Петро I висунув третю мета - змусити дворян служити державі. Такий економічною метою Петро хотів підкріпити свій закон про обов'язкову службу дворян. Дворянські діти, які залишилися без маєтків, повинні будуть шукати собі дохід від державної служби. Таким чином, указ був спрямований і на зміцнення феодального ладу, феодального держави. Однак дворянство, що стало вже консервативною силою, не хотіло погоджуватися з цим законом. Воно добилося його скасування в 1731 р Але Катерина II ввела знову обмеження в спадкуванні, правда, тільки в відношенні родового майна. Наявність обмежень в розпорядженні земельною власністю показує, що вона зберегла свій феодальний характер.

Сімейне право. Підпорядкування церкви державі позначилося і на сімейному праві, традиційно відповідала канонічним нормам. Вже при Петрові I світський закон вносить деякі зміни в сімейно-правові інститути. І протягом усього XVIII ст. видається досить багато царських указів і постанов Синоду, що вносять часом помітні зміни в сімейне право.

Протягом XVIII ст. змінювалися норми, які стосуються укладення шлюбу, в першу чергу про шлюбному віці. Указ про єдиноспадкування підняв шлюбний вік до 20 років для нареченого і 17 для нареченої. Правда, як і інші петровські реформи, це нововведення протрималося недовго. Після смерті Петра I знову повернулися до колишньої нормі: 15 і 13 років, але в 1830 р знову підняли її до 18 і 16 років. У XVIII ст. був встановлений і верхній віковий межа для вступу в шлюб - 80 років. Це пояснювалося метою шлюбу - продовжувати рід людський, чого чекати від людей похилого віку, природно, важко.

Змінювалися норми і про співвідношення заручення і вінчання. Спочатку, за Петра 1, часовий розрив між тим і іншим було зменшено до шести тижнів, а в 1775 р вінчання було взагалі пов'язане з заручинами.

Були введені деякі нові обмеження або принаймні умови для вступу в шлюб. Заборонялося одружуватися несповна розуму (дурням), неписьменним дворянам, офіцерам без згоди начальства, засуджувалися шлюби між особами з великим розривом у віці, поширені як серед дворянства, так і особливо серед селян, де гонитва за додатковою робочою силою змушувала нерідко одружити хлопчиків на дівчатах, що годяться їм часом в матері. Проти такого звичаю активно виступав у пресі М.В. Ломоносов.

Кілька розширилися майнові права дружини. Вона зберігала право власності на посаг і на придбане майно, включаючи право розпорядження нерухомістю.

Зберігався старовинний принцип повного підпорядкування дітей батькам з деякою деталізацією прав батьків на покарання дітей. Так, передбачалося право карати дітей різками, а за Катерини II була передбачена можливість розміщення дітей у гамівній будинок.

У XVIII ст. був детально регламентований інститут опіки, відомий на Русі з давніх пір. «Установи для управління губерній» передбачили і систему органів опіки, і її організацію по строго становим принципом, але з обов'язковим огородженням інтересів дитини.

Розлучення, як і раніше, був дуже ускладнений. Але в XVIII в. були прийняті закони, що встановлюють підстави для припинення шлюбу (політична смерть або посилання в вічну каторгу) і для розлучення (постриг подружжя в чернецтво, безвісна відсутність одного з подружжя тощо).

Кримінальне право. У XVIII ст. кримінальне право зробило значний крок вперед. Це пояснювалося як загостренням класових протиріч, властивих абсолютизму, так і загальним розвитком правової культури. Особливе значення в цій сфері має законодавство Петра 1 і перш за все його Артикулвійськовий.

Саме за Петра вперше з'являється вже сучасний термін для позначення кримінального правопорушення - «злочин». Помітно розвинулося вчення про склад злочину, хоча в ньому ще спостерігаються великі прогалини. Так, в артикул військовому йдеться про відповідальність малолітніх, які підлягають покаранню, але в меншій мірі. Звільнення їх від відповідальності допускається, але не є обов'язковим. Те саме можна сказати і до неосудним. На відміну від Соборної Уложення Артикул військовий розцінює стан сп'яніння не як пом'якшувальну, а як в принципі обтяжлива обставина вчинення злочину. Закон розглядає різні форми співучасті, однак відповідальність співучасників зазвичай однакова.

У петрівському законодавстві робляться нові кроки до розмежування злочинів за суб'єктивну сторону. Передбачаються умисні, необережні і випадкові діяння. Однак термінологія ще не усталилася: Артикулвійськовий часто плутає необережні і випадкові діяння.

Закон говорить про різних стадіях розвитку злочинної діяльності, проте покарання за приготування, замах і закінчений злочин зазвичай однаково.

Це відноситься і до «голому наміру» (виявлення умислу), який карається за державні злочини. Так, наприклад, в 1700 р купець Яків Романов хвалився сп'яну, що вб'є царя. Схоплений за доносом, він був засуджений боярами до смертної кари. Правда, Петро замінив йому смертну кару каторгою.

Більш чіткої стає система злочинів. Як і раніше на першому місці стоять злочину проти церкви. Як і Соборне Укладення, Артикулвійськовий починається саме з цього роду злочинів, але присвячує їм вже два розділи. При нехтуванні Петра до монастирів і церкви він прекрасно розумів необхідність захисту ідеологічної опори феодальної держави.

Розвивається і система державних злочинів. Цей рід злочинів був відомий і до Петра I. До них приєднуються військові злочини (дезертирство, неявка на службу, насильство по відношенню до мирного населення і ін.). Природно, що Артикул військовий більш детально трактує про такі злочини. Їм присвячено понад десятка глав закону (гл.4-15). Серед них можна відзначити крім відомих раніше опір офіцерові, порушення правил стройової та вартової служби, порушення правил поводження з військовополоненими і багато інших.

Розвивається система посадових, майнових і злочинів проти особистості.

Ще більше ускладнюється система покарань. З'являється нова мета покарання - використання праці засуджених. Цій меті служить новий вид покарання - каторга, введена в 1699 р Потреба в робочій силі спонукала Петра I істотно розширити коло злочинів, за які застосовувалася каторга, тому смертна кара замінювалася каторжними роботами. Спочатку під каторгою розумілося використання ув'язнених як веслярів на галерах (по-російськи - каторгах), але незабаром під каторжними роботами стали розумітися всякі інші тяжкі роботи, особливо при спорудженні портів (Азова, Рогервік на Балтійському морі). Каторжні роботи призначалися за тяжкі злочини. Каторга могла бути довічної, термінової та безстрокового. Термінова призначалася на 10 - 20 років, безстрокова застосовувалася в двох випадках: поміщик, пославшись свого селянина, міг в будь-який момент повернути його назад, а боржник звільнявся після відпрацювання боргу. Довічних каторжних таврували. На каторгу (крім довічної) засилали не тільки засудженого, а й його сім'ю. При цьому малося на увазі не стільки покарання невинних людей, скільки заселення неосвоєних територій. Каторжні роботи були рентабельними. На думку тодішніх фахівців, каторжник коштував державі значно дешевше, ніж найманий робітник. Катерина II в 1765 р дозволила поміщикам засилати на каторгу неугодних їм селян. * Каторжні роботи застосовувалися і до злісних боржників.

* Російське законодавство Х - XX століть. Т.5. С.502.

Тілесні покарання, в тому числі биття засуджених, не було новинкою для російського права. Однак Петро I придумав новий вид такого покарання - шпіцрутени. Удари шпіцрутенами були менш болісними, ніж батогом. Але зате вони призначалися тисячами, тому часто спричиняли ті ж наслідки, що і батіг, тобто Понівечені або навіть смерть злочинця.

В кінці XVIII ст. розширюється застосування такої форми позбавлення волі, як тюремне ув'язнення. З'являються нові види місць позбавлення волі - гамівні і робочі будинки для менш небезпечних злочинців і адміністративно заарештованих.

Процесуальне право. Загальна тенденція розвитку процесуального законодавства та судової практики попередніх століть - поступове збільшення питомої ваги розшуку на шкоду так званого суду, тобто заміна змагального принципу слідчим, інквізиційним - привела до повної перемоги розшуку на початку правління Петра I. Володимирський-Буданов вважав, що «до Петра Великого взагалі треба визнати ще змагальні форми процесу загальним явищем, а слідчі - винятком». * Інший-точки зору дотримувався С.В. Юшков. Він вважав, що в цей час тільки «менш важливі кримінальні та цивільні справи ... розглядалися в порядку обвинувального процесу, тобто так званого суду ». ** М.А. Чельцов говорив про «останніх залишках змагального процесу (старовинного« суду »)", які, за його словами, зникають при Петра I. *** Здається, однак, що розшук не можна ще до Петра I вважати панівною формою процесу, але не можна вважати і винятком.

* Володимирський-Буданов М.В. Огляд історії російського права. Київ, Спб., 1909. С.640.

** Ю ш к о в С.В. Історія держави і права СРСР. Ч.1.М., 1950. с.303.

*** Ч е л ь ц о в М.А. Кримінальний процесс.М., 1948. С.89.

Тенденція до заміни суду розшуком визначається загостренням класової боротьби, неминуче що випливають із загального розвитку феодалізму.

Перехід до вищої школи й останньої стадії феодалізму - абсолютизму, обумовлений в Росії в першу чергу величезним розмахом селянських повстань, супроводжується прагненням панівного класу до найбільш нещадним, терористичним формам придушення опору трудящих мас. У цій справі не останню роль відіграє і судова репресія.

Суд покликаний стати швидким і рішучим знаряддям в руках держави для припинення всякого роду спроб порушити встановлений порядок. Від судових органів було потрібно, щоб вони прагнули не стільки до встановлення істини, скільки до залякування трудящих. У цьому плані для держави важливіше покарати іноді й невинного, ніж взагалі нікого не покарати, бо головна мета - загальне попередження ( «щоб іншим не повадно було так красти»). Цим завданням і відповідає процесуальне законодавство епохи Петра I.

Жорсткість репресії, властиве переходу до абсолютизму, відбивалося і в процесуальному праві. Посилюється покарання за «процесуальні злочину»: за лжеприсягу і лжесвідчення тепер вводиться смертна кара.

На початку свого царювання Петро здійснює рішучий поворот у бік розшуку. Іменним указом 21 лютого 1697 року "Про скасування в судних справах очних ставок, про бутті замість оних розпитав і розшуку, про свідків, про відвід оних, про присягу, про покарання лжесвідків і про митних грошах» повністю скасовується змагальний процес із заміною його по всіх справах процесом, інквізиційним. Сам по собі указ 21 лютого 1697 р не створює принципово нових форм процесу. Він використовує вже відомі, сформовані протягом століть форми розшуку.

Закон дуже короткий, в ньому записані лише основні, принципові положення. Отже, він не замінював попереднє законодавство про розшуку, а навпаки, припускав його використання в потрібних межах. Це добре видно з указу 16 березня 1697 р виданого на додаток і розвиток лютневого указу. Березневий указ каже: «а які статті у вмонтовані надлежат до розшуку і за тими статтями розшукувати і раніше».

Указ 21 лютого 1697 був доповнений і розвинений «Коротким зображенням процесів чи судових тяжеб». «Короткий зображення процесів», грунтуючись на принципах указу 1697 р розвиває їх стосовно військової юстиції, військовому судочинства, будучи, таким чином, спеціальним законом по відношенню до загального закону. Перше видання цієї пам'ятки з'явилося ще до 1715 р можливо в 1712 р У всякому разі воно у вигляді окремої книги продавалося, за даними академіка Пекарского, в березні 1715 року. *

* Див.: Бобровський П.О. Військові закони Петра Великого в рукописах і першодруків виданнях. СПб., 1887. С.52-53.

У квітні 1715 г. «Короткий зображення процесів» вийшло одним томом разом з артикул. У цьому виданні обидва закони виглядають як абсолютно ізольовані, навіть зі своєю особливою нумерацією сторінок.

Разом з Військовим статутом і Ексерціціямі «Короткий зображення процесів», поєднане з артикулів, було видано вперше, як це доводить П.О. Бобровський, в 1719 р * У всякому разі більш раннього аналогічного видання до нас не дійшло.

* Там же. С.69.

У Повному зібранні законів Російської імперії зазначені закони поміщені в тій же послідовності, що і в виданні 1719 р причому Артикули і «Короткий зображення процесів» виступають як самостійні розділи. При цьому всі названі закони датовані тут 1716 р тобто часом першого опублікування Військового статуту. Ці обставини породили традицію вважати «Короткий зображення процесів» частиною Військового статуту Петра I. * Тим часом така точка зору здається неправильною. Слід гадати, що видання 1719 р тобто не єдиний закон, а просто збірник військового законодавства.

* Ця традиція відбилася і в «Пам'ятниках російського права», вип. восьмий.

Включення «Короткого зображення процесів» до цієї збірки вказує лише на межі дії закону. Очевидно, що законодавець хотів визначити в ньому військове судоустрій і процес у військових судах. За це говорить і сам зміст закону.

Однак в науці питання про межі дії «Короткого зображення процесів» викликав суперечки. Володимирський-Буданов визнав за необхідне застосувати обережну формулювання: «Законодавець не пояснив, до якого роду судам і справах повинно бути застосовано« Короткий зображення процесів ». Думати треба, що за первісною його думки (розрядка наша. - Авт) застосування його обмежується військовими судами ». * Деякі дослідники ** прямо стверджували, що цей закон застосовувався у невійськових судах, посилаючись на указ Петра I Сенату 10 квітня 1716 р

* Володимирський-Буданов М.Ф. Указ. соч. С.642.

** Див., Наприклад: Ю ш к о в С.В. Історія держави і права СРСР. Ч.1. С.376.

П.С. Ромашкін, досліджуючи питання про межі дії Артикула військового, переконливо довів, що він застосовувався тільки у військових судах. * Ці докази цілком відносяться і до «Короткому зображенню процесів», яке тісно пов'язане з Артикулом.

* Див .: Ромашкін П.С. Основні початку кримінального та військово-кримінального законодавства Петра I.М., 1947. С.26-31.

Як зазначалося вище, указ 10 квітня 1716 р слід розуміти не в тому сенсі, що він поширював Військовий статут на цивільні органи, а лише в тому, що ці органи, коли їх діяльність в тій чи іншій мірі стикалася з армією, повинні були мати на увазі цей закон. Є відомості лише про більш пізньому застосуванні «Короткого зображення процесів» в невійськових судах.

Таким чином, у своїй процесуальної частини цей документ являє собою спеціальний закон по відношенню до указу від 21 лютого 1697 Указ встановлював загальні принципи розшукової процесу.

Разом з тим закон не просто деталізує стосовно армійської обстановці принципи процесу, викладені в указах 21 лютого і 16 березня 1697 р які спиралися на Соборне Укладення. Він вносить істотно нові форми і інститути в процесуальне право Росії. Ці нововведення в певній мірі є наслідком західних джерел, якими користувалися укладачі російських військових законів, але вони, безсумнівно, відображають і рівень суспільно-політичного і правового розвитку Росії, досягнутий нею до початку XVIII ст., Подальший розвиток абсолютизму.

Оскільки «Короткий зображення процесів» мало обмежену сферу застосування і було саме коротким, не можна сказати, що Соборне Укладення в частині, що стосується розшукової процесу, повністю втратила силу.

За словами Володимирського-Буданова, в «Короткому зображенні» «знайшло собі місце повне застосування поняття слідчого (інквізиційного) процесу ...». * Проте окремі елементи змагальності все-таки зберігаються: можливість для сторін виявляти деяку ініціативу в русі справи, обмін чолобитною і відповіддю, визначення кола спірних питань і доказів та ін. Втім, «чистого» слідчого процесу, очевидно, не буває.

* Владимирський-Буданов М.Ф. Указ. соч С.640.

Можна відзначити в даному документі таку тенденцію: ініціатива сторін звужується за рахунок розширення прав суду, в той же час діяльність суду і оцінка їм обставин справи все жорсткіше регламентуються законом, для вияву власного розсуду і будь-якої ініціативи суддів майже не залишається місця. Воля сторін і воля суду поглинається і замінюється волею законодавця. В цьому і проявляється зміцнення абсолютизму з його прагненням зосередити управління всіма сферами життя в руках однієї особи - самодержавного монарха.

«Короткий зображення» присвячено майже цілком питань судоустрою та процесу. Зрідка зустрічаються статті (і навіть остання глава), містять норми матеріального кримінального права. Відділення процесуального права від матеріального - велике досягнення російської законодавчої техніки початку XVIII в., Не відоме ще Соборному Укладенню.

Разом з тим ще не розмежовуються кримінальний і цивільний процес, хоча деякі особливості вже намічаються (наприклад, в порядку оприлюднення вироків). Загальний хід процесу, назви процесуальних документів і дій в принципі однакові і для кримінальних і для цивільних справ.

На відміну від Соборної Уложення «Короткий зображення» вельми чітко побудовано. Спочатку йдуть дві глави, що носять як би вступний характер. У них даються основна схема судоустрою і деякі загальні положення процесу. Потім йде послідовне виклад ходу процесу, своєрідно розділене на три основні частини.

Формулювання закону незрівнянно більш чіткі, ніж в Соборному Уложенні. Мабуть, вперше в російській праві часто даються загальні визначення найважливіших процесуальних інститутів і понять, хоча і не завжди досконалі. Законодавець нерідко вдається до перерахування, класифікації окремих явищ і дій. Деякі статті закону містять в собі не тільки норму права, але і її теоретичне обгрунтування, іноді з приведенням різних точок зору з даного питання.

Таким чином, за своєю законодавчою техніці «Короткий зображення» коштує досить високо. Разом з тим потрібно відзначити і один зовнішній недолік закону. Це вже згадуване пристрасть законодавця до іноземної термінології, зазвичай зовсім не потрібною і не завжди грамотної.

Закон закріплює струнку систему судових органів, невідому до Петра I, досить чітко регламентує питання підсудності. Для здійснення правосуддя створюються вже спеціальні органи. Однак вони все ще не до кінця відокремлені від адміністрації. Суддями у військових судах є стройові командири, як другий інстанції виступає відповідний начальник, вироки судів у ряді випадків затверджуються вищим начальством. Немає поки поділу на органи попереднього слідства і судових органів.

Відповідно до цього в процесі відсутній поділ на попереднє виробництво і виробництво справ безпосередньо в суді.

Певним дисонансом до попереднього законодавству звучить іменний указ від 5 листопада 1723 г. «Про формі суду». Цей указ скасовує розшук і робить суд єдиною формою процесу. Питання, чим викликане таке різке коливання в законодавстві, до сих пір залишається не зовсім ясним.

Для характеристики змін, які вносить указ «Про формі суду», важливо визначити його співвідношення з «Коротким зображенням процесів».

Якщо буквально тлумачити указ, то виходить, ніби він скасовує всі попереднє процесуальне законодавство, в тому числі і «Короткий зображення процесів». Однак Володимирський-Буданов стверджував, що указ «Про формі суду» спочатку застосовувався лише у невійськових судах, військова ж юстиція продовжувала користуватися «Коротким зображенням процесів». Потім співвідношення застосування цих законів змінилося: указ став застосовуватися в справах цивільних, а «Короткий зображення» - в кримінальних, причому як в военньк, так і невійськових судах.

Але в подальшому ця двоїстість форм процесу не втрималася: «Як узаконення, так і практика рішуче нахилялися убік інквізиційного процесу». * Очевидно, загальні тенденції розвитку абсолютизму все ж вимагали панування розшуку, хоча, може бути, і не в такій безмежній формі, як це передбачалося указом 1697 р

* Володимирський-Буданов М.Ф. Указ. соч. С.642.

Говорячи про еволюцію процесуального права при Петрові I, слід, очевидно, мати на увазі і ще одна обставина, давно відзначене дослідниками (наприклад, В.О. Ключевський): безплановість, сумбурність і суперечливість всіх реформ Петра I, в тому числі і в сфері судоустрою і судочинства.

Новий крок у розвитку процесуального права був зроблений Катериною II, особливо її «Установами для управління губерній».

Створивши складну, але досить чітку систему станових судів, вона ретельно регламентувала форми їх діяльності. Особливо докладно в цьому законі розглянута многоінстанціонная система оскарження вироків і рішень. Наприклад, рішення повітового суду могли бути оскаржені в судовому верхній земський суд, а рішення цього суду про певне коло справ - в губернські судові палати. Аналогічна система оскарження була встановлена ​​для міських і селянських станових судів. Верховним касаційним судом залишався Сенат. Чіткіше намічається відділення цивільного судочинства від кримінального. Створюються спеціальні кримінальні та цивільні судові органи. У верхньому земському суді, губернському магістраті і верхньої розправі передбачалися два департаменту - кримінальних і цивільних справ. Судова система губернії увінчувалася палатою кримінального суду і палатою цивільного суду.

Суворе розмежування підсудності по станам не означало разом з тим такого ж відмінності в процесуальних нормах. Порушення справ і їх проходження по інстанціях в принципі було однаковим.

Кримінальна справа порушується завжди в суді першої ступені, тобто в повітовому суді, городовом магістраті або нижньої розправі. Ці органи мають право і вирішувати справи, але в межах своєї компетенції. З їх ведення виключені злочину, за які може послідувати смертна або торгова страту, а також позбавлення честі. Провадження у таких справах передається до судів другого ступеня, тобто в верхній земський суд, губернський магістрат або відповідно в верхню розправу.

У цьому випадку суди першої ступені виступають як слідчі органи. Суди другого ступеня, розібравши справу по суті, виносять вирок, але при цьому обов'язково надсилають його на ревізію в палату кримінального суду.

* * *

З середини XVII ст. станово-представницька монархія переростає в абсолютну, що відображає вступ феодалізму в нову стадію. В епоху пізнього феодалізму класовий поділ суспільства оформляється як станове. Становий лад набуває рис замкнутості, консерватизму.

Форма правління при абсолютизму залишається колишня - монархічна, але зміст її і зовнішні атрибути змінюються. Влада монарха стає необмеженою, проголошення його імператором підкреслює могутність як у зовнішній, так і у внутрішній сферах.

В даний період посилюється багатонаціональність Росії, причому до неї приєднуються райони, близькі за рівнем розвитку до Великоросії (Україна, Прибалтика, Білорусь). Деякі національні райони (Україна, Казахстан, Грузія) приєднуються до Росії добровільно і навіть з власної ініціативи. Нові частини Російської держави зберігають в ній часом особливий правовий статус (Україна, Казахстан). В цілому ж в Російській імперії розвиваються відносини унітаризму, закріплені в особливості реформами адміністративно-територіального устрою, проведеними за Петра I і Катерині II.

Перехід до абсолютизму характеризується помітними змінами в державному механізмі.Відмирають і скасовуються станово-представницькі органи, створюється складна, розгалужена, дорога система органів, наповнених чиновниками-дворянами.

У період становлення і зміцнення абсолютизму відбувається істотне розвиток права. Видаються багато великих закони, проводиться робота по систематизації законодавства. Хоча нового загального уложення підготовлено не було, вперше в історії російського права створюються кодекси - військово-кримінальний, процесуальний.

Росія виходить на новий серйозний рубіж - в надрах феодалізму виник і розвивається капіталістичний уклад, який скоро заявить про себе на повний голос.

Коротке і суперечливе царювання Павла I йшло до свого трагічного кінця. Останній палацовий переворот завершував традиції століття XVIII і відкривав нове століття, якому будуть властиві вже не палацові, а більш серйозні перевороти - економічні, соціальні, політичні.

Нове століття виростав, однак, зі старого. Протиріччя, породжені суспільним розвитком раніше, тепер розгорнуться з новою силою.

Головне протиріччя в розвитку російського суспільства, яке народилося ще в попереднє століття, випливало з назріваючих формаційних змін: на зміну феодалізму насувався капіталізм. Уже в попередній період виявився криза кріпосницької системи господарства. Тепер він йде з наростаючою силою. Феодалізм все більше показує свою економічну неспроможність. При цьому криза феодально-кріпосницької системи стає всеосяжним, охоплюючи всі найважливіші сфери економіки.

У промисловості кріпосна мануфактура не може витримати конкуренції з капіталістичною мануфактурою, з буржуазною організацією виробництва. Капіталізм забезпечує набагато більшу продуктивність праці і працює з надзвичайною гнучкістю і спритністю в складних умовах, коли йому перешкоджають всі підвалини феодалізму, перш за все кріпацтво, заважає залучати у виробництво робочу силу і звужує внутрішній ринок. Перемога буржуазного виробництва забезпечується застосуванням найманої праці і введенням машин. Мануфактура змінюється фабрикою. В даний період починається промисловий переворот. З 1825 по I860 р число великих підприємств обробної промисловості і зайнятих в ній робітників зросла втричі. І не випадково в цій промисловості До 1860 р.4 / 5 робочих були вже найманими. У той же час у всій промисловості частка кріпаків робітників становила ще 44%.

Найману працю створював стимул для підвищення продуктивності зацікавленого в результатах виробництва працівника, а застосування машин заощаджувало робочу силу, настільки дефіцитну в умовах феодалізму, кріпацтва. Спроби застосування машин в кріпосної промисловості наштовхуються на низький професійний рівень кріпосного робітника, а головне, на його небажання працювати, оскільки він зацікавлений не в підвищенні продуктивності праці, а якраз навпаки - в економії своєї праці, просто кажучи, в тому, щоб працювати як якнайменше.

Порушення закону обов'язкової відповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил видно і в сільському господарстві.

У XIX ст. Західна Європа все більше потребує російською хлібі. З 1831 по 1860 г. середньорічний вивіз хліба з Росії зріс з 18 млн. До 69 млн. Пудів. При цьому зростав і внутрішній ринок: збут хліба на ньому в 9 разів перевищував експорт. Тим часом врожайність зернових на початку століття становила в середньому сам - 2,5 (т.е.1 мішок посівного матеріалу приносив 2,5 мішка зібраного зерна). Отже, врожайність істотно не відрізнялася від тієї, що була і століття тому. *

* Див .: Буганов В.І., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Еволюції феодалізму в Россіі.М., 1980. С.153.

Поміщики різноманітними засобами намагаються збільшити товарність своїх маєтків. Одні це роблять шляхом ще більшого натиску на селянина. У «зразковому» маєтку графа Орлова-Давидова була строго регламентована все життя кріпака, для чого було видано спеціальне Укладення. Цей вотчинний «закон» передбачав складну систему покарань за недбальство селян до роботи і навіть за невступ в шлюб в призначені терміни: поміщику потрібно постійне поповнення робочої сили.

Інші поміщики намагаються підвищити прибутковість своїх маєтків шляхом нововведень, але і це не дає їм успіху. Нововведення терплять крах через ту ж незацікавленості селянина в своїй праці.

Всебічний натиск на селянина породжує лише зростання класового опору. Після деякого затишшя на самому початку століття ростуть селянські хвилювання, особливо посилюються в певні моменти. Так, після Вітчизняної війни 1812 року, яка породила деякі ілюзії в селянстві, розлилося широке обурення селян, коли їхні сподівання на полегшення життя не виправдалися. Нова хвиля селянських виступів прокотилася в зв'язку з вступом Миколи I на престол. Тільки в 1826 році було зареєстровано 178 селянських виступів. В кінці царювання Миколи I кількість селянських заворушень виросло в 1,5 рази.

Дедалі більшого розвитку буржуазних відносин в економіці, криза кріпосницького господарства не можуть не знайти відображення в соціальній структурі суспільства, де в надрах феодалізму визріває капіталізм.

Найважливішим моментом, що визначає зміни в суспільному устрої в цей період, є те, що замість колишніх основних класів поступово складаються основні класи буржуазного суспільства - капіталісти і наймані робітники, буржуазія і пролетаріат. Формування нових класів, як і раніше, йде за рахунок розкладання старих. Буржуазія складалася головним чином з купецтва і верхівки селянства, зуміла тим чи іншим шляхом розбагатіти. Такі селяни, іноді навіть поміщицькі, відпускалися своїм паном на оброк, збагачувалися, приносячи панові значно більшу вигоду, ніж якби вони працювали на ріллі. Значна частина іванівських фабрикантів вийшла з середовища розбагатілих кріпаків, які експлуатували десятки тисяч власних односельців. Російська буржуазія першої половини XIX ст., Зростаюча кількісно і багатіє, залишалася, однак, слабкою політичною силою. У всякому разі вона, як і в попередні століття, не думала ще про політичну владу. Революційною силою російська буржуазія була. Першими порушниками спокою Росії в XIX в. стали дворянські революціонери-декабристи і Герцен, а потім - революційні демократи-різночинці.

За рахунок розкладання старих класів складався і пролетаріат. Він утворився з ремісників і міської низу, але головним джерелом його формування було знову ж селянство. Поміщики переважно нечорноземних губерній, як уже зазначалося, часто відпускали своїх селян на заробітки під умовою сплати оброку. Ці селяни надходили на фабрики і заводи і експлуатувалися як наймані робітники.

Широке поширення мала і така форма капіталістичної організації виробництва, коли підприємець роздавав роботу по селянським хатам, не піклуючись, таким чином, ні про приміщення, ні про обладнання. Кріпак ставав робочим, навіть сам не помічаючи цього.

Формування нових суспільних класів породжувало і принципово нові класові антагонізми, боротьбу праці з капіталом. Уже в 30-40-і роки виникає робітничий рух. Царизму доводиться враховувати цей новий фактор у своїй політиці: в 1835 і 1845 рр. видаються перші закони про працю, які охороняють елементарні права робітників, хоча і в незначній мірі.

Утворення нових класів відбувалося в рамках колишньої станової системи. Розподіл суспільства на стани залишалося в принципі непорушним. Незважаючи на всі зрушення в економіці, правове становище окремих груп населення було колишнім. Однак довелося зробити маленьку поступку зростаючої буржуазії. У 1832 р було введено новий стан в складі стану міських жителів - почесне громадянство. Почесні громадяни були неподатного станом, за своїм статусом близьким до дворянства. Ця поступка буржуазії мала і мета захистити дворянство від проникнення в нього соціально чужих елементів, оскільки замкнутість дворянського стану посилюється. У 1810 р Олександр I дозволив верхівці купецтва купувати у скарбниці населення землі, спеціально обумовивши, що це не дає, однак, покупцеві ніяких дворянських прав. У той же час ще в 1801 році була заборонена роздача дворянам нових маєтків. При Миколі I вживаються заходи до того, щоб утруднити придбання дворянства по службі. У 1845 р були різко підвищені вимоги до державних службовців, які претендують на дворянство. Для придбання спадкового дворянства тепер потрібно було дослужитися до штаб-офіцерського звання в армії і до 5-го класу по цивільній службі. Серед самих дворян було встановлено нерівноправність в залежності від майнового стану на користь, зрозуміло, найбільш великих, багатих поміщиків. У 1831 р було введено порядок, за яким прямо брати участь в дворянських виборах могли лише великі землевласники і крестьяновладельци, інші голосували лише непрямим шляхом. Треба сказати, що майновий стан дворянства було дуже неоднорідним. У другій чверті XIX ст. дворян було понад 250 тис., з них близько 150 тис. не мали селян, понад 100 тис. самі займалися хліборобством.

Економічний розвиток країни, селянський рух змусили зробити деякі кроки до ослаблення кріпосного права. Навіть шеф жандармів Бенкендорф писав царю про необхідність поступового звільнення селян. У 1803 р був прийнятий відомий Указ про вільних хліборобів, в 1842 році було дозволено поміщикам передавати землі селянам за певні повинності, в 1848 р селянам дозволили купувати нерухоме майно. Очевидно, що ці кроки до розкріпачення селян істотних змін в їх правове положення не внесли. Важливо лише зазначити, що в законодавстві про селянство випробувалися інститути, які потім будуть використані в селянській реформі 1861 р (викуп земель, «зобов'язане стан» тощо).

Класова і становий розподіл російського суспільства доповнювалося розподілом етнічним. Росія, з незапам'ятних часів колишня поліетнічним державою, в даний період стала ще більш багатонаціональної. У неї входили райони, що стояли на різних рівнях економічного розвитку, і це не могло не відбитися на соціальній структурі імперії. Разом з тим все знову вступали в Російську імперію території типологічно ставилися до феодальної формації, хоча і на різних щаблях розвитку. Отже, класова і станова структура їх була в принципі однотипної.

Приєднання нових територій до Росії означало включення інонаціональних феодалів у загальну структуру російських феодалів, а феодально залежного населення - до складу експлуатованих. Однак таке включення проходило не механічно, а мало певні особливості. Ще в XVIII в. царський уряд надав всі права російського дворянства прибалтійським баронам. Більше того, вони отримали привілеї навіть у порівнянні з російськими дворянами. * Права російських спочатку отримали і польські феодали. Молдавські бояри в Бессарабії також придбали права російських дворян. У 1827 р такі права отримали і грузинські дворяни. У XIX ст., Як і раніше, на державну службу приймалися особи незалежно від їх національної приналежності. У формулярний списках чиновників навіть не було графи про національність. **

* Див: До а л н и н ь В.Є. Нариси історії держави і права Латвії в XI - XIX століттях. Рига, 1980. С.114.

** Див .: Зайончковський П.А. Урядовий апарат самодержавної Росії в XIX веке.М., 1978. С.9.

Що стосується трудящих, то інонаціональних селяни мали певні переваги перед великоруськими. У Прибалтиці розкріпачення селян було проведено раніше, ніж в Центральній Росії. Особиста свобода збереглася за селянами Царства Польського і Фінляндії. Молдавським селянам було надано право переходу. У Північному Азербайджані царський уряд конфіскував землі непокірних феодалів, які становлять 3/4 всіх земельних володінь краю. При цьому селяни, які жили на таких землях, звільнялися від повинностей своїм колишнім феодалам і перейшли на становище казенних селян. Права казенних селян отримали і казахи. Більше того, їм було дозволено переходити в інші стани. Було заборонено рабство, все ще мало місце в Казахстані. Казахське населення було звільнено від рекрутчини, * тяжким гнітом давівшей російських селян.

* Історія держави і права Казахської РСР.Ч.1. Алма-Ата, 1982. с.106-107.

Таким чином, інонаціональні селяни від приєднання до Росії або виграли, або принаймні нічого не програли.

Що стосується панів, то їх інтереси чим далі, тим більше починають стикатися з інтересами російських феодалів, а це породжує певну хвилю місцевого націоналізму. Правда, царизм вів досить гнучку політику по відношенню до інонаціональним феодалам, намагаючись залучити їх на свою сторону, і це в більшості випадків йому вдавалося.

Внутрішній розвиток Росії проходило в складній і суперечливій міжнародній обстановці, в якій успіхи Російської імперії змінювалися невдачами. Проте, загальним підсумком зовнішньополітичних зусиль Росії стало помітне розширення її території не тільки за розмірами, але і за характером приєднаних районів. Загалом територія Російської імперії збільшилася приблизно на 20%, а населення досягло 70 млн. Чоловік. У першій половині XIX ст. змінилися західна, південна і південно-східна кордону Росії.

Розпочата в 1808 р війна з давнім суперником Росії Швецією завершилася в 1809 р підписанням світу в Фридрихсгаме, за яким до Росії відійшла Фінляндія. Це істотно зміцнило позиції Росії на Балтійському морі, прикрив її столицю, протягом століття стояла по суті на кордоні імперії.

Війна з іншим давнім противником Росії, Туреччиною, закінчилася в травні 1812 р., Якраз напередодні нападу на Росію Наполеона, Бухарестським договором, за яким до Росії відходили Бессарабія і ділянку Чорноморського узбережжя Кавказу з містом Сухумі. Приєднання Бессарабії до Російської імперії не означало возз'єднання в її межах всього молдавського народу: частина його залишилася за Прутом.

За рішенням Віденського конгресу, що завершив перемогу над Наполеоном, велика частина Герцогства Варшавського, створеного імператором французів з відібраних у Пруссії польських земель, була передана Росії. Ще раніше, за Тильзитскому договором Олександра I з Наполеоном, до Росії відійшла від Пруссії польська Білосток-ська область.

Розширилися межі Російської імперії і на Кавказі. Ще в 1783 р по Георгіївському трактату Східна Грузія перейшла під заступництво Росії. Однак Росія не змогла вберегти її від перського завоювання в 1795 р На самому початку XIX ст. Карталінії-кахетинський цар Георгій XII, подібно до його батька Іраклію II, домагається знову включення Східної Грузії до складу Росії. Слідом за тим до Російської імперії була приєднана і Західна Грузія: в 1804 р - Мегрелія і Имеретия, а в 1810 р - Гурія.

На початку XIX ст. до Росії по Гюлістанскому договору був приєднаний також Північний Азербайджан. У 1828 р були приєднані Еріванське і Нахічеванське ханства, з яких потім була утворена Вірменська область.

У першій половині XIX ст. до складу Російської імперії увійшов весь Казахстан.

Сформована раніше тенденція до інкорпорації приєднаних земель продовжувала розвиватися. Проте, існували райони, які мали особливий правовий статус, причому досить вільний. Особливий правовий статус цих районів складався, зрозуміло, в феодальних формах.

Широке самоврядування мала у складі Російської імперії Фінляндія. Ставши частиною Росії, вона не тільки нічого не втратила, а й вперше в своїй історії здобула державність, хоча і з певними обмеженнями. Ці пільги були зумовлені історичною обстановкою, в якій відбулося приєднання і подальший її розвиток. Фінляндія увійшла до складу Росії не без підтримки певних кіл фінського суспільства, компенсацією за що і стало самоврядування. Царський уряд не хотіло мати під боком у столиці вогнище невдоволення. Навпаки, воно було зацікавлене в тому, щоб підходи до Петербургу із заходу і північного заходу охоронялися в спокійних умовах. Крім того, самоврядування Фінляндії не було джерелом особливого занепокоєння для царизму, цей край не заподіював царського уряду стільки клопоту, як, скажімо, Польща чи Кавказ. Існувало і певний тиск на царя західноєвропейських кіл.

Правовий статус Фінляндії в складі Російської імперії був предметом суперечок між дореволюційними государствоведами. Так чи інакше, але Фінляндія в складі імперії мала атрибутами державності. Вона офіційно іменувалася Великим князівством, мала органи влади, в тому числі і сейм, правда, не збирався з 1809 по 1863 р Фінляндії була незалежна від Росії судова і правова системи. У 1813 р було вироблено навіть проект Конституції Фінляндії, однак силу закону він не отримав. Звичайно, титул великого князя фінляндського перейшов до імператора Росії, а в Фінляндії його особу представляв генерал-губернатор. Найбільше взаємини Фінляндії з Російською імперією були схожі на класично феодальну систему персональної унії. Фінляндія отримала навіть особливий митний статус. Вона змогла з вигодою для себе торгувати як із Заходом, так і з Росією. Між Фінляндією і Росією в 1811 р була відновлена ​​митний кордон, що створила пільговий режим для фінської буржуазії. Ці, як і інші, обставини призвели до того, що економіка Фінляндії, особливо її відсталих східних районів, у складі Російської імперії різко пішла в гору.

Іншим національним районом, що володів спочатку широким державно-правовим статусом, була Польща, яка отримала після приєднання до Росії Герцогства Варшавського назва Царства Польського. На думку сучасних польських дослідників, статус Польщі в складі Російської імперії після 1815р. можна визначити як особисту унію. *

* Див .: Бардах Ю, Леснодорскіі Б., Піетрчак М. Історія держави і права Польші.М., 1980. с.331.

Царство Польське отримало конституцію, якої Олександр I навіть присягнув, що створило своєрідне становище, коли самодержавний в імперії монарх став обмеженим в її частині. Конституція Царства Польського була більш ліберальною, ніж конституція Герцогства Варшавського, дарована йому Наполеоном. Вона взагалі була найбільш ліберальної з конституцій тогочасної Європи. У Центральній Європі Польща була єдиною державою, що володів парламентом, що обирається прямими виборами усіма суспільними класами, хоча і з незначною участю селян. У Царстві Польському була збережена своя армія, в якості офіційного державної мови виступав польський, органи влади формувалися, як правило, з поляків. Існував герб Царства Польського, католицька релігія була оголошена користується «особливим покровительством уряду». Збереглося цивільне законодавство, запроваджене в Герцогстві Варшавському в 1808 р, за зразком кодексу Наполеона.

Правда, на практиці далеко не всі положення польської конституції дотримувалися, що стало однією з причин повстання 1830 - 1831 рр. Однак повстання призвело до втрати і існували вольностей. Унія змінилася инкорпорацией. Було скасовано сейм. Правове становище краю стало визначатися Органічним статутом, виданим Миколою I в 1832 р З держави Царство Польське перетворилося на провінцію, навіть її адміністративний поділ було врешті-решт змінено: замість воєводств були засновані губернії (1857р). *

* Там же. С.350.

Прибалтика була інкорпорована ще в попередньому столітті. В даний період вона ділилася на три губернії - Естляндську, Ліфляндську і Курляндскую, об'єднані одним генерал-губернаторством. Управління остзейського краєм будувалося на загальноімперських засадах, однак, тут були і свої особливості, переважно в організації станового управління і суду. Для Прибалтики був виданий навіть зведення місцевих узаконення, що гарантує стародавні привілеї дворянству, міщанства, духовенства.

Включення молдавських земель до складу Російської імперії, приєднання до неї здебільшого молдавського народу не привели, однак, в цей час до відтворення молдавської державності. Більше того, молдавські землі були розділені між різними адміністративними одиницями, а молдавське населення було змішано в одній одиниці з інонаціональним. Межі адміністративних одиниць склалися по історичному (черговість приєднання) і географічним принципом.

Проте Бессарабія, де проживало компактне більшість молдаван, отримала особливий правовий статус. Цей статус не припускав елементів державності, але місцеве населення, зрозуміло феодали, отримало певні права в управлінні краєм.

Фінляндія, Польща та інші західні райони імперії, коли вони включені в неї, не стали тим не менш колоніями Росії. За своїм економічним розвитком вони стояли на одному рівні з Центральною Росією, і їх економіка продовжувала успішно розвиватися в складі імперії. Переселення йшло не на знову приєднані території з метрополії, а як раз навпаки - з Прибалтики і Білорусії на схід, в глиб Росії. Західні райони імперії стали не сировинної, а навпаки, промисловою базою країни.

По-іншому справа йшла на сході і південному сході імперії. Із завершенням входження Закавказзя в Російську імперію існувала тут раніше державність була поступово скасована. Уже в 1801 - 1802 рр. було скасовано Карталінії-Кахетинське царство і з його території утворена Грузинська губернія. У 1810 р було скасовано Імеретинській царство, а в 1829 р - Гурійське князівство. Деякі дрібні феодальні володіння в Грузії збереглися, проте, до самого кінця періоду (до 1857 року - Мегрелія, до 1858 року - Сванетское князівство). Управління Грузією було довірено командиру окремого Кавказького корпусу, який одночасно був «головнокомандуючим Грузії». Безпосереднє управління Грузією було зосереджено у Верховному грузинському правлінні, на чолі якого стояв царський генерал, він же - помічник головнокомандуючого по цивільному управлінню.

Державність в Північному Азербайджані не збереглася. Його територія після переходу до складу Росії була розділена на провінції, а останні - на Магалі. Однак магальное управління очолювали чиновниками з місцевих феодалів (на чолі провінції стояли російські чиновники). Правда, спочатку і в Азербайджані, як Грузія, зберігалися дрібні феодальні володіння. Але вже в 1804 - 1806 рр., В ході приєднання, були ліквідовані Ганджінское, Бакинське і Кубинське ханства. Пізніше були скасовані ханства, які визнали сюзеренітет російського царя: в 1819 р - Шекинских, в 1820 р - Ширванское, в 1822 р - Карабахське, в 1826 р -Талишское.

Схожі процеси відбувалися і в Казахстані. Однак в силу значно меншою розвиненості цього району вони йшли повільніше. Позначилися, звичайно, і неосяжні простори казахських степів, і їх велика віддаленість від центру імперії.

Процес добровільного приєднання Казахстану до Росії, розпочатий ще в XVIII в., Завершився в даний період переходом Старшого жуза під сюзеренітет російського царя. Уже в XVIII в. відносини Казахстану з Російською імперією будувалися як типово феодальні відносини сюзеренітету-васалітету. Правда, сучасні казахські дослідники бачать тут і протекторат. * Однак навряд чи в цей час можна говорити про протекторат, властивому більш розвиненим, буржуазним імперіям.

* Історія держави і права Казахської РСР. Ч.1. С.88.

Згодом влада казахських ханів все більше слабшає. Встановлюється порядок, за яким хани, обрані місцевими султанами, повинні затверджуватися російським урядом. А цар стверджує тільки угодних йому, тобто більш покірних осіб. У XIX ст. ханська влада взагалі скасовується. Казахстан включається в загальну систему управління імперії, хоча зберігає свої істотні особливості, пов'язані з кочовим господарством і родоплемінної організацією. При цьому єдиного статусу для разньк районів Казахстану встановлено не було, західні і східні його області управлялися на основі різних спеціальних законів (Статут про сибірських киргизів 1822 г.. Положення про управління оренбурзькими казахами 1844 р ін.).

Таким чином, у розвитку форми державного єдності в даний період можна відзначити дві взаємопов'язані тенденції: тенденцію до ускладнення, викликану розширенням території імперії, і тенденцію до спрощення, обумовлену політикою царизму на зміцнення централізації, однаковості і до певної міри русифікації національних окраїн.При цьому архаїчні, чисто феодальні форми державного єдності (сюзеренітет-васалітет, особиста унія) змінюються властивими буржуазному державі відносинами адміністративної інкорпорації, унітаризму, хоча процес цей не буде доведений до кінця.

У розвитку Російської держави виділяється в якості самостійного період з початку XIX ст. до 1861 р У цей час, особливо за царювання Миколи I, абсолютизм досягає свого апогею. Вся влада була зосереджена в руках однієї особи - імператора всеросійського. В Основних законах, які відкривають Звід законів Російської імперії, ідея самодержавства сформульована чітко і безапеляційно: «Імператор Російський є монарх самодержавний і необмежений. Коритися верховної його влади не тільки за страх, а й за совість сам Бог велить ». Як і раніше, як бачимо, самодержавство ідеологічно обґрунтовується божественним походженням. Разом з тим з'являється нова ідея - ідея законності влади монарха. *

* Див .: Єрошкін Н.П. Кріпосницьке самодержавство і його політичні інститути (перша половина XIX ст). М., 1981. С.29.

Імператор в даний період прагнув особисто втручатися навіть в дрібниці державного управління. Звичайно, таке прагнення було обмежено реальними людськими можливостями: цар був не в змозі обійтися без державних органів, які проводили б його бажання, його політику в життя. Російський посол в Лондоні граф С.Р. Воронцов в 1801 р в приватному листі писав: «Країна занадто велика, щоб государ, будь він хоч другим Петром Великим, міг все робити сам при існуючій формі правління без конституції, без твердих законів, без незмінних і незалежних судів».

Розмови про конституцію велися при Олександрі I. Були складені навіть два проекти - М.М. Сперанського, а пізніше - М.М. Новосильцева. Незважаючи на те що вони були складені з розрахунком ні в якій мірі не коливати підвалини самодержавства, далі авторських вправ справа не пішла.

Спокійно обходячись без конституції, російські імператори не могли в той же час обійтися без вдосконалення державного апарату, без пристосування його до потреб нового часу. На думку сучасних дослідників, необхідність реформ обумовлювалася двома основними обставинами. По-перше, розвиток буржуазних відносин в Росії і буржуазної революції на Заході вимагало пристосувати державний апарат так, щоб він міг відстояти феодальні порядки. По-друге, дворянство, його верхівка, в тому числі і верхи чиновництва, хотіли тримати імператора в своїх руках, щоб він не надумав зазіхнути на їх класові привілеї, об'єктивна необхідність обмеження яких давно назріла. *

* Див .: Сафонов М.М. Проблема реформ в урядовій політиці Росії на рубежі XVIII і XIX вв.Л., 1988. С.36-38.

Розвиток державного механізму в цілому характеризується в передреформний період консерватизмом і реакційністю. Зміни, в ньому відбулися, невеликі і відносяться переважно до самого початку століття, коли молодий Олександр I з гуртком аристократів-однодумців вирішив провести ліберальні реформи. Ці реформи, однак, зупинилися на заснування міністерств і Державної ради.

Отримавши від імператора доручення розробити проект перетворення державного механізму, М.М. Сперанський запропонував створити Державну думу - представницький орган, який обирається власниками нерухомості, якому вручалися законодавчим прерогативи. Одночасно пропонувалося створити суто чиновницький Державна рада, на який покладалися б також законодавчим і разом з тим адміністративні обов'язки. Ідея Державної думи була рішуче відкинута, бо в ній побачили спробу обмеження самодержавства, а Державна рада в 1810г. був створений.

Через Державну раду повинні були проходити всі законопроекти. Він і сам повинен був розробляти найважливіші з них. Разом з тим в «Освіті Державної ради» підкреслювалося, що жоден проект не може стати законом без затвердження його імператором. На Державну раду покладалися також обов'язки по фінансовому управлінню.

Рада складалася з загальних зборів і 4 департаментів: департаменту законів, департаментів справ військових, справ громадянських і духовних, державної економії. Головою Державної ради вважався сам імператор. Однак передбачалося, що він може доручити функцію головування одному з членів Ради. Практично протягом аналізованого періоду цар сам жодного разу не головував у Раді.

Ще раніше були реформовані органи галузевого управління. Петровські колегії вже протягом XVIII ст. поступово захиріли. Принцип колегіальності, що існував в цих органах, все більше замінювався єдиноначальністю їх президентів, а самі колегії при Катерині II одна за одною скасовувалися. На самому початку свого правління, в 1802 р, Олександр I увів нові органи галузевого управління - міністерства. Досвід їх роботи був узагальнений і закріплений в 1811 р «Спільним установою міністерств». Створювалися міністерства закордонних справ, військове, фінансове, юстиції та ін. Коло міністерств протягом періоду змінювався.

Головною відмінністю міністерств від колегій було утвердження принципу єдиноначальності. Міністр повністю відповідав за керівництво ввіреній йому галуззю управління і мав всі повноваження для здійснення цього завдання. Він був як би самодержцем у своїй сфері діяльності. Проте при міністрі передбачався також колегіальний орган - рада міністра. Він не був навіть дорадчим, а скоріше лише підготовчим органом, куди стікалися всі матеріали з департаментів міністерства, що йдуть на підпис міністру.

Одночасно з міністерствами був створений Комітет міністрів. Правда, положення про нього було видано десять років по тому, в 1812 р Це був дорадчий орган при царі, що мав перш за все міжвідомчі та Надвідомчий функції, тобто він вирішував питання, що стосуються відразу кількох міністерств або перевищують компетенцію міністра. Крім того, у нього був ще власний коло повноважень, зокрема Комітет спостерігав за губернаторами і губернськими правліннями. До складу Комітету міністрів входили голови департаментів Державної ради, міністри, главноуправляющім відомствами, державний секретар.

Установою, в якому найбільш яскраво відбилася абсолютистський порядок пристрою вищих органів управління, з'явилася Власна його імператорської величності канцелярія. При Миколі I вона фактично стояла над усім апаратом управління. Долі держави вершила невелика купка людей, що знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні царя. При Миколі I в цій канцелярії було створено 6 відділень, права яких майже не відрізнялися від прав міністерств. Особливо відомо горезвісне III відділення, що вели боротьбу з революційними і взагалі з прогресивними настроями в суспільстві.

Йому було надано корпус жандармів, шефом якого вважався головний начальник III відділення. Вся країна була розбита на жандармські округу.

Таємна поліція існувала і до Миколи. При сходженні на престол Олександр I скасував таємну експедицію, що існувала з XVIII в. Однак уже в 1805 р, їдучи на війну з Наполеоном, він створив Тимчасовий комітет вищої поліції для спостереження за громадською думкою. Після Тільзітського світу цей комітет був перетворений в Комітет громадської безпеки, якому звинувачували не так обов'язок і перлюстрація приватних листів. В кінці царювання Олександра I створюються органи політичної стеження і в армії. *

* Див .: Федоров В.А. Олександр I // Питання історії. 1990. № 1. С.62-65.

Іншого роду популярність здобуло II відділення імператорської канцелярії. Воно провело колосальну роботу по систематизації законодавства Росії.

Місцеве управління не зазнало в даний період істотних змін. На чолі губерній стояли губернатори, на околицях групи губерній очолювалися генерал-губернаторами. На чолі повітів стояли капітан-справники, які здійснювали свої функції спільно з нижнім земським судом, який був не судовим, а поліцейським органом. Повіти ділилися на стани. Для управління казенними селянами були створені волості. На чолі волостей стояли волосні правління з волосного голови, старост і писаря.

Чи не зазнала суттєвих змін і судова система. Тільки за Павла I була дещо спрощена структура станових судів, створена єкатерининським «Установою для управління губерній». Відпало верхня ланка трьох станових судів: верхній земський суд, губернський магістрат, верхня розправа. Нижня ланка станових судів - повітовий суд, ратуша, нижня розправа - замкнулося безпосередньо на губернські судові палати.

Проте, судова система залишалася складною і громіздкою, зараженої тяганиною і хабарництвом.

Низький освітній рівень чиновництва характеризував не тільки судові органи, а й весь державний апарат. У 1809 р з ініціативи М.М. Сперанського було висунуто вимогу наявності певного освіти для просування по службі. При Олександрі I була розгорнута мережа навчальних закладів, в тому числі і університетів. Однак великих результатів цей захід не дало, навіть до кінця періоду.

Якщо в системі державного механізму не відбулося принципових змін, то тривало його розбухання, кількісне зростання чиновництва, бюрократії. Це розбухання, а також активна зовнішня політика вимагали величезних грошей. Держава шукало їх старим випробуваним способом - підвищенням податків. У 1810 - 1812 рр. вони були збільшені в два з гаком рази.

Чи не зазнала принципових змін і організація збройних сил. Правда, численні війни першої половини XIX ст. змусили збільшити склад армії. У той же час був дещо скорочено термін служби у військах. Найбільш помітною подією в історії збройних сил цього періоду було створення військових поселень. Величезні витрати на армію спонукали до спроби поставити армію на самозабезпечення. У 1808 - 1809 рр. з ініціативи А.А. Аракчеєва в декількох губерніях державні селяни стали перекладатися на режим військових поселенців. З особливим розмахом почали старатися з 1815 р Третина армії стала жити в військових поселеннях.

Були побудовані спеціальні селища з хорошими кам'яними будинками і господарськими приміщеннями. Солдати жили з родинами, займаючись звичним селянською працею. Але понад те вони повинні були нести військову службу, тобто займатися стройової і будь-якої іншої бойовою підготовкою.

Ідея військових поселень себе не виправдала. Заощадити на утриманні армії не вдалося, коли ж спробували таку економію провести - за рахунок зменшення асигнувань на військових поселенців, це призвело до хвилювань. Повстання військових поселенців викликалися і зловживаннями начальників, утисками з боку командирів. Військові поселення не виправдали себе не тільки економічно, але й політично: надія створити з військових поселенців особливу касту - опору самодержавства не збулося.

Військові поселення в кінці кінців трансформувалися як би в підсобні господарства. Працюючи в них, солдати, звільнені від ладу, забезпечували виробленою продукцією певні військові частини. В кінці цього періоду, в світлі насуваються реформ, ці поселення були взагалі скасовані.

Таким чином, політична надбудова Росії в дореформений період залишалася феодальної, пристосованої до захисту устоїв феодального суспільства, що охороняє і відстоює інтереси пануючого класу феодалів від будь-якої небезпеки його існування і панування. Разом з тим на державному механізмі не могли не відбитися ті серйозні зміни, які відбувалися в базисі, - неухильне розвиток капіталістичного устрою. Чинячи опір дії нових сил, самодержавство не могло не йти на деякі, хоча і не дуже значні, поступки. Так, в 1802 році було засновано Міністерство комерції, в 1819 р - Державний комерційний банк, в 1828 - 1829 рр. - Мануфактурний і Комерційний поради при Міністерстві фінансів.

Деякі вітчизняні автори вважають, що вже в даний період феодальне держава в Росії зробило відомий крок по шляху перетворення в буржуазну монархію.* З цим можна погодитися з тією лише застереженням, що це скоріше не крок, а крок. Але абсолютно очевидно, що в середині XIX в. феодальна державність в Росії вступила в смугу найсильнішого кризи. Потрібні були зміни. І ці зміни незабаром були зроблені буржуазними реформами 60-70-х років.

* Див .: Єрошкін Н.П. Указ. соч. С.33, 37; та ін.

Консерватизм і реакційність політичної надбудови Росії першої половини XIX ст. визначили такі ж особливості російської правової системи. Всі зміни в праві здійснюються лише для того, щоб відстояти підвалини феодалізму, абсолютистські порядки. В силу цього і зміни в праві, в його істоті невеликі.

Прагнення утримати і підкріпити підвалини хиткого феодалізму призводить до ідеї своєрідною феодальної законності. Слідом за Петром I, який вимагав неухильного дотримання законів, ту ж думку проводить через століття Олександр I. При цьому він демагогічно пов'язує і себе рамками законності. В одній з резолюцій Олександр I писав: «Закон повинен бути для всіх единствен. Коль скоро я собі дозволяю порушувати закони, хто тоді почтет за обов'язок спостерігати їх? »Прагнення закріпити існуючі порядки наводить до ідеї систематизації законодавства.

Якщо зміст права в даний період змінилося несуттєво, то цього не можна сказати про його формі. Була проведена грандіозна робота по систематизації російського законодавства, що склала цілу епоху в його історії.

Останнім універсальним систематизованим збірником, що охоплює майже всі галузі російського права, було Соборне Укладення 1649 Як уже зазначалося, в XVIII в. неодноразово робилися спроби створити нове Покладання, проте вони не привели до успіху.

До початку XIX ст. плутанина в законодавстві дійшла до межі. Вона була однією з причин заворушень і зловживань в судах.

Олександр I вже в 1801 р заснував нову, десяту за рахунком, комісію на чолі з П.В. Завадовський. Вона отримала назву комісії складання законів і провела значну підготовчу роботу. Але лише за Миколи I вдалося розгорнути по-справжньому і завершити систематизацію російського законодавства.

Неуспіх всіх десяти комісій визначався тим, що вони роздиралися серйозними суперечностями, боротьбою між новим і старим, в основі якої лежав питання про існування кріпосного права, тобто про суть феодалізму. Так було і з останньою, десятої комісією. Коли «головний виконавець робіт» комісії Г.А. Розенкампф запропонував почати справу з перегляду законодавства про селянство, він натрапив на різку відсіч Олександра I.

Не слід думати, що Микола I, незважаючи на його роздуми про необхідність скасування кріпосного права, дав директиву відкрити дорогу новим віянням. Якраз навпаки. Він дав установку нічого не змінювати в праві, а лише привести в порядок існуючі норми. За проведенням в життя цієї директиви імператор спостерігав особисто. Для цього комісія була створена не при Державній раді, який повинен був займатися підготовкою законопроектів. Кодификационная комісія була просто перетворена в II відділення Власної його величності канцелярії. Згодом, коли вже був готовий Звід законів, імператор заснував сім ревізійних комісій з метою перевірити тотожність Зводу існував законодавству, Перевірка полегшувалося тим, що кожна стаття Зводу мала посилання на джерело - відповідний акт в Повному зібранні законів, з датою і номером.

Успіху роботи комісії сприяв і суб'єктивний фактор: її фактично очолював М.М. Сперанський - видатний юрист і людина дивовижної працездатності, вперше залучений до кодифікаційних робіт ще в 1808 - 1809 рр. Треба сказати, що Микола I з великим небажанням залучив Сперанського, колишні ліберальні настрої якого, звичайно, були відомі імператору. Тому навіть на чолі II відділення був поставлений не він, а вихователь Миколи Балугьянскій. Сперанський, відмовившись від попередніх ліберальних ілюзій, цілком прийняв установки Миколи I і діяв на підставі їх.

Сперанський вирішив організувати роботу поетапно. Спочатку він хотів зібрати воєдино всі закони, видані з моменту прийняття Соборного Уложення, потім привести їх у певну систему і, нарешті, на базі всього цього видати нове Укладення. В такому порядку робота ця і розгорнулася.

Спочатку приступили до створення Повного зібрання законів (ПСЗ). Воно включило в себе всі нормативні матеріали з Соборного Укладення до початку царювання Миколи I, зібрані в хронологічному порядку. Таких актів набралося понад 50 тис., Що склали 46 товстих томів. Згодом ПСЗ доповнювалося поточним законодавством. Так з'явилася друга Повне зібрання законів Російської імперії, що охопило законодавство до 1881 р, і третє, що включило закони з березня цього року.

ПСЗ все-таки було не зовсім повним зібранням законів. Деякі акти кодифікатор не вдалося знайти. Справа в тому, що державні архіви Росії перебували в поганому стані. Ні в одному з них не було навіть повного реєстру існуючих законів. У деяких же випадках окремі акти навмисне не вносилися в ПСП. Йдеться про документи зовнішньополітичного характеру, що зберігали ще оперативну секретність. Чи не вносилися також закони, видані за обставинами надзвичайної важливості, і приватні справи, що стосуються будь-якої особи або містять правила внутрішнього розпорядку для державних органів. За підрахунками А.Н. Філіппова, в першу ПСП не увійшло кілька тисяч документів.

У той же час в Повне зібрання увійшли акти, по суті не мають характеру законів, оскільки саме поняття «закон» в теорії не було розроблено. У Повному зібранні законів можна знайти акти неюридичної характеру, судові прецеденти.

Після видання Повного зібрання законів Сперанський приступив до другого етапу роботи - створення Зводу законів Російської імперії. При його складанні виключалися недіючі норми, усувалися суперечності, проводилася редакційна обробка тексту. Відзначимо, що вже і при створенні ПСП Сперанський дозволяв собі кілька редагувати публікуються закони. Звичайно, істота не змінювалося, але форма в певній мірі змінювалася. Перш за все акти давалися в орфографії XIX в. Відкидалися елементи закону, які кодифікатор вважав, мабуть, несуттєвими. Так, наприклад, в «Установу для управління губерній» 1775 були відкинуті заголовки статей. Це значно скоротило обсяг документа, але в той же час загубився зручний для читача допоміжний до тексту апарат. Іноді, мабуть, в силу високого темпу роботи, вкрадається і помилки. Саме так, очевидно, «Короткий зображення процесів» і Артикулвійськовий потрапили під шапку Військового статуту і були датовані 1716р. Однак ці недоліки не применшують величезного історичного значення роботи, виконаної Сперанським і його невеликим колективом.

При створенні Зводу М.М. Сперанський виходив з того, що «Звід є вірне зображення того, що є в законах, але він не є ні доповнення їх, ні тлумачення». Однак, на думку дослідників, Сперанський неодноразово і сам формулював нові норми, що не спираються на чинний закон, особливо в сфері цивільного права.

У Зводі законів весь матеріал був розташований за особливою системою, розробленою Сперанським. Якщо ПСП будується за хронологічним принципом, то Звід - вже за галузевим, хоча і не зовсім послідовно проведеним.

В основу структури Зводу було покладено розподіл права на публічне і приватне, що йде від західноєвропейських буржуазних концепцій, висхідних до римського права. Сперанський тільки називав ці дві групи законів державними та цивільними. Працюючи над Зводом, Сперанський вивчив кращі зразки західної кодифікації - римський, французький, прусський, австрійський кодекси, але не скопіював їх, а створив власну оригінальну систему.

Звід було видано в 15 томах, об'єднаних в 8 книгах. Книга 1-я включила переважно закони про органи влади і управління та державної служби, 2-я - статути про повинності, 3-тя - статут казенного управління (статути про податі, мита, питному зборі та ін.), 4-я - закони про стани, 5-я - цивільне законодавство, 6-а - статути державного благоустрою (статути кредитних установ, статути торговельні і про промисловість і ін.), 7-я - статути благочиння (статути про народне продовольство, громадського піклування і лікарський і ін.), 8-а - закони кримінальні. З самого початку законодавець встановив, що ця структура Зводу повинна залишатися незмінною, хоча б змінювалося зміст окремих законів. Цей принцип дотримувався на всьому протязі історії Зводу, т е. До Жовтневої революції, тільки в 1885 р до Зводу був доданий XVI те, що містить процесуальне законодавство.

Після видання Зводу Сперанський мислив приступити до третього етапу систематизації - до створення Уложення, яке повинно було не тільки містити старі норми, а й розвивати право. Якщо ПСП і Звід були лише инкорпорацией, то створення Уложення передбачало кофікаційні метод роботи, тобто не тільки з'єднання старих норм, а й доповнення їх новими. * Однак саме цього-то і не хотів імператор.

* У літературі зазвичай всю роботу Сперанського по систематизації законодавства називають кодифікацією. Це, як бачимо, не так. До справжньої кодифікації він так і не дожив.

Плануючи створення Уложення, Сперанський аж ніяк не збирався коливати підвалини феодалізму. Він просто хотів привести законодавство у відповідність до вимог життя. Новели в праві повинні були, за його задумом, не підірвати, а закріпити феодальний лад і самодержавство, вдосконалити його. Але тверезо оцінюючи ситуацію, він розумів, що потрібно піти на певні поступки, щоб не втратити все.

Однак ці ідеї Сперанського не знайшли підтримки. Робота по систематизації зупинилася на другому етапі. Можна лише відзначити як елемент третього етапу видання в 1845 р Укладення про покарання карних і виправних - першого справжнього російського кримінального кодексу.

Розробка Уложення про покарання почалася відразу після створення Зводу законів і велася спочатку в Міністерстві юстиції, а потім в II відділенні імператорської канцелярії. При розробці проекту був використаний тому XV Зводу законів. Але автори Уложення не обмежилися російським досвідом. Вони вивчили також численні західноєвропейські кримінальні кодекси, навіть проекти деяких кодексів.

Проект Уложення і пояснювальна записка до нього були готові до 1844 Їх розмножили для попереднього обговорення. Після розгляду проекту в Державній раді він був затверджений імператором в серпні 1845 року і введений в дію з 1 травня 1846 р

Ухвала про покарання було величезним законом. Він містив понад 2 тис. Статей, розбитих на 12 розділів, що мають складну структуру. Така громіздкість закону пояснювалася тим, що його авторам не вдалося подолати казуальность, властиву колишнім феодальним кримінальних збірників. Законодавець прагнув передбачити всілякі види злочинів, не покладаючись на узагальнюючі формулювання. Почасти це пояснювалося низьким професійним рівнем російських суддів, які не могли б розібратися в юридичних абстракціях і яким потрібно було показати склад злочину як можна простіше і наочніше.

Вперше в російському законодавстві Покладання містив Загальну частину, функції якої виконував перший розділ закону. Укладення ділило правопорушення на злочини і проступки, межа між якими була проведена не дуже чітко. У першому розділі говорилося про вино як підставі відповідальності, про стадії розвитку злочинної діяльності, про співучасть, обставини, що пом'якшують і усувають відповідальність, і т.д. Військовослужбовці не підпадали під дію Уложення про покарання. Для них існував виданий в 1839 р Військово-кримінальний статут, який замінив собою Артикулвійськовий.

В системі злочинів на першому місці стояли злочини і проступки проти релігії, держави, порядку управління, посадові злочини.

Покладання передбачало велику і складну систему покарань. Вони поділялися за розрядами, пологів і ступенями. Усі покарання за злочини і проступки ділилися на кримінальні та виправні. До кримінальних ставилися: позбавлення всіх прав стану, поєднане зі смертною карою, каторгою або посиланням. Виправними покараннями вважалися втрата всіх особливих особистих і станових прав і переваг, поєднана з посиланням до Сибіру або інші місця, ув'язнення у фортеці, в гамівній будинку, в'язниці, короткочасний арешт і деякі інші. Зберігався становий принцип застосування покарань: всі злочинці ділилися на тих, до кого могли застосовуватися тілесні покарання, і на тих, до кого вони не застосовувалися, передбачалася така міра покарання, як позбавлення станових прав і привілеїв.

Таким чином, Ухвала про покарання кримінальних та виправних було великим кроком вперед в справі розвитку кримінального законодавства Російської імперії. Однак на ньому як і раніше висів великий вантаж феодальних принципів і забобонів.

Паралельно з систематизацією загальноімперського права були проведені роботи по інкорпорації остзейського права, що відображає привілейоване становище місцевих дворян, міщан і духовенства. Ще при Олександрі I завдання з систематизації остзейського права було дано загальноімперського кодифікаційної комісії, яка працювала над ним протягом семи років. У 1828 р при II відділенні Власної його імператорської величності канцелярії була заснована комісія з систематизації остзейського права. За рішенням Державної ради були зібрані і доставлені в Сенат стародавні документи з усього краю, що склали 23 об'ємистих пакета. Ці документи німецькою, латинською, польською, шведською, російською (трохи) мовами були з Сенату спрямовані в зазначену комісію. Результатом роботи цієї комісії, вірніше, її члена Гіммельштерна стало видання в 1845 р перших двох частин Зводу місцевих узаконення губерній Остзейских (частина перша - Установи, частина друга - Закони про стани). Значно пізніше була видана третя частина - Закони цивільні.

Так, в першій половині XIX ст. була оформлена система російського права, що дожила в своїй основі до останніх днів Російської імперії.

* * *

У першій половині XIX ст. абсолютизм в Росії досягає свого апогею. Монарх, особливо за правління Миколи I, концентрує всю державну владу в своїх руках. Його особиста канцелярія стає одним з найважливіших органів управління.

Прагнення зміцнити феодально-кріпосницькі порядки служить систематизація законодавства. Незважаючи на свій кріпосницький характер. Звід законів Російської імперії - велике досягнення юридичної думки.

В надрах феодального ладу зростає і міцніє нова сила - буржуазні відносини. Вони зумовлюють ті великі події, які розгортаються в наступному періоді.

Економіка Росії неухильно і закономірно розвивалася по шляху подальшого становлення капіталістичних відносин. До середини XIX в. криза феодальних відносин став очевидним. Посесійними промисловість остаточно показала свою економічну неспроможність, в силу чого з ініціативи самих заводчиків була перебудована на новий лад. Власники посесійних підприємств отримали право звільняти кріпаків, які потім переводилися в розряди державних селян або міських жителів. Їх же після звільнення охоче брали на підприємства за вільним наймом.

Вотчина промисловість, заснована на праці кріпосних селян, також занепадала.

У той же час активно розвивалася капіталістична промисловість - купецька і селянська. Однак феодалізм заважав її вільного росту, утруднював залучення найманих працівників, звужував ринок збуту.

Зростання капіталістичної промисловості в країні вимагав все більше і більше вільних робочих рук. Цьому істотно заважала панщина система господарства. Представники буржуазії і деяка частина ліберальних поміщиків вимагали скасування барщинной системи і переходу до вільнонайманому праці.

У 30 - 50-ті роки XIX ст. в Росії відбувся промисловий переворот. Розвиток капіталістичної промисловості, тісно пов'язаної з виробленням товарів на ринок, призводило до збільшення міського населення. Однак процес розширення внутрішнього ринку проходив значно повільніше, ніж розвиток промисловості. Це пояснювалося тим, що переважна частина населення країни вела натуральне господарство. Селяни-кріпаки не могли бути повноцінними споживачами промислової продукції.

Ще Павло I встановив обмеження панщинних днів - не більше трьох днів на тиждень. Однак ця норма поміщиками не дотримувалася. У чорноземних губерніях панщина була панівною формою експлуатації селян. Напередодні скасування кріпосного права панщинних селян налічувалося 71,1%. *

* Див .: Зайончковський П.А. Скасування кріпосного права в Россіі.М., 1968. С.16.

Все більше невигідним ставав працю кріпаків і для поміщиків. Деякі з них вважали за краще переводити селян повністю на оброк, а потім наймати їх для роботи на панської землі. Основна маса поміщиків все ж йшла по шляху посилення експлуатації селян з метою підвищення прибутковості своїх маєтків. Країні потрібно усе більше товарного хліба. Поміщики поспішали використовувати цю обставину для отримання прибутків.

Деякі поміщики, особливо чорноземних районів, в гонитві за прибутками підсилюють експлуатацію кріпаків шляхом їх переведення повністю на панщину і навіть на так звану месячину. Селянин отримував від пана убогий місячний продовольчий пайок і весь час працював на панської землі, відриваючись від свого господарства.

Країна переживає кризу кріпосницького господарства. Багато поміщики розоряються. Зростають нужда і зубожіння селян. Положення в ще більшій мірі загострюється в зв'язку з важкою і невдалої для Росії Кримської війни. У цей час посилюються рекрутські набори, збільшуються податки. Сама ж війна показала всю гнилість економіки Росії, наочно продемонструвала відсталість країни, що в кінцевому рахунку призвело до виникнення в 1859 - 1861 рр. революційної ситуації в країні.

Стихійні масові виступи і повстання селян стають настільки потужними і небезпечними для царизму, що цар і багато його наближені розуміють необхідність вжити термінових заходів для порятунку самодержавства.

Скасування кріпосного права відбулася не миттєво. Проведенню селянської реформи передувала тривала робота з вироблення проектів законодавчих актів про скасування кріпосного права.

На початку січня 1857 за вказівкою царя був утворений Секретний комітет, якому доручалося розробка основного проекту про скасування кріпосного права. Однак ідея скасування кріпосного права зустріла сильний опір з боку кріпосників-поміщиків. Комітет, висловлюючи інтереси останніх, не поспішав приступати до вироблення необхідного документа.

Члени Секретного комітету намагалися протидіяти пропозицій царя. Їм було невигідно відмовлятися від своїх привілеїв і втрачати таку безкоштовну робочу силу, як кріпаки. Сам цар змушений був підходити до цього питання інакше. Він і його найближчі соратники бачили, що в країні назріває революційна ситуація, яка може призвести до скасування кріпосного права знизу на явно невигідних для поміщиків умовах.

Царизм при виробленні проекту реформи не міг, зрозуміло, нехтувати громадською думкою більшості поміщиків. З метою його з'ясування царський уряд утворив з місцевих поміщиків губернські комітети, яким пропонувалося виробити свої пропозиції до проекту про скасування кріпосного права.

У січні 1858 Секретний комітет був перейменований в Головний комітет по влаштуванню сільського населення. До його складу увійшли дванадцять вищих царських сановників під головуванням царя. При комітеті виникли дві редакційні комісії, на які покладався обов'язок зібрати і систематизувати думки губернських комітетів. До їх складу увійшли представники міністерств внутрішніх справ, юстиції, державного майна та другого відділення канцелярії царя.

На утримання проекту селянської реформи значний вплив зробило думку губернських комітетів, які висловлювали інтереси реакційних кріпосників.

Обговорення в губернських комітетах тривали довго. Там йшли запеклі суперечки між явними кріпосниками і більш ліберальними поміщиками. Поки йшли ці суперечки, селянський рух росло. Це змусило самодержавство прискорити розробку і прийняття аграрних законів. Почалася більш активна діяльність редакційних комісій з вивчення проектів губернських комітетів. В результаті з урахуванням думки губернських комітетів був підготовлений остаточний проект, розглянутий Державною радою, більшість членів якого його схвалив. 19 лютого 1861 цар підписав маніфест про звільнення селян від кріпацтва і комплекс законів про скасування кріпосного права.

Революційна ситуація 1859 - 1861 рр. дала безпосередній поштовх, який прискорив вирішення питання про скасування кріпосного права, обумовлене об'єктивними закономірностями економічного розвитку.

З моменту оприлюднення маніфесту селяни отримали особисту свободу. Поміщики втратили право втручатися в особисте життя селян, не могли переселяти їх в інші місцевості, тим більше не могли продавати іншим особам з землею чи без землі. За поміщиками зберігалися лише деякі права по нагляду за поведінкою що з кріпацтва селян.

Змінилися також і майнові права селян, перш за все їх право на землю. Однак протягом двох років зберігалися по суті колишні кріпосницькі порядки. За цей час повинен був відбутися перехід селян у временнообязанное стан. Наділення землею вироблялося відповідно до місцевими положеннями, в яких для різних районів країни (чорноземних, степових, нечорноземних) визначалися вищі і нижчі межі кількості землі, що надається селянам. Ці положення конкретизувалися у статутних грамотах, в яких вказувалося, яку землю отримували селяни.

З метою врегулювання взаємовідносин між поміщиками і селянами Сенатом за поданням губернаторів призначалися світові посередники з числа дворян-поміщиків. Статутні грамоти складалися поміщиками або мировими посередниками. Після цього їх зміст обов'язково доводилося до відома відповідного селянського сходу або сходів, якщо грамота стосувалася декількох сіл. Потім могли вноситися поправки з зауважень і пропозицій селян, а світовий посередник вирішував спірні питання. Грамота вступала в силу після того, як селяни були ознайомлені з її текстом і коли мировий посередник визнавав її зміст відповідає вимогам закону. Згода селян на умови, передбачені грамотою, було не обов'язково. Правда, поміщику було вигідніше домогтися такої згоди, бо в цьому випадку при наступному викуп землі селянами він отримував так званий додатковий платіж.

В цілому по країні селяни отримали землі менше, ніж до цих пір мали. Особливо значними виявилися відрізки в чорноземних районах. Селяни були не тільки обмежені в розмірах землі; вони, як правило, отримували незручні для обробки наділи, так як найкраща земля залишалася у поміщиків.

Тимчасовозобов'язаними селянин отримував землю не у власність, а тільки в користування. За користування він повинен був розплачуватися повинностями - панщиною або оброком, які мало відрізнялися від колишніх його кріпаків повинностей.

Наступним етапом звільнення селян був перехід їх у стан власників. Для цього селянин повинен був викупити садибну і польові землі. Ціна викупу значно перевищувала дійсну вартість землі. Отже, селяни платили не тільки за землю, а й за своє особисте звільнення.

Щоб забезпечити реальність викупу землі, уряд організував так звану викупну операцію.Воно заплатило за селян викупну суму, надавши селянам, таким чином, кредит. Цей кредит повинен був погашатися протягом 49 років з виплатою щороку 6% на позику.

Після укладення викупної угоди селянин іменувався власником. Однак його власність на землю була обставлена ​​різного роду обмеженнями. Повним власником селянин ставав лише після виплати всіх викупних платежів.

Спочатку термін перебування під тимчасовозобов'язаного стані не був встановлений, тому багато селян тягнули з переходом на викуп. До 1881 р таких селян залишалося приблизно 15%. Тоді був прийнятий закон про обов'язковий перехід на викуп протягом двох років. У цей строк слід укласти викупні угоди або втратити право на земельні наділи. У 1883 р категорія тимчасово-зобов'язаних селян зникла. Частина з них оформила викупні угоди, частина втратила землі.

У 1863 і 1866 рр. реформа була поширена на питомих і державних селян. Питомі селяни отримали землю на більш пільгових умовах, ніж поміщицькі. За державними селянами збереглася вся земля, якою вони користувалися до реформи.

Реформа передбачала організацію селянського самоврядування. Селяни звільнилися від влади поміщиків і вотчинної поліції. Їх місце у великій мірі зайняли сільські волосні органи самоврядування. Для вибивання з селян викупних платежів було використано старовинний інститут - сільська громада з її круговою порукою.

Органом громадського самоврядування був сільський сход. Він вирішував питання, пов'язані з розподілом землі серед членів громади на основі зрівняльного землекористування. Староста стежив головним чином за своєчасним і точним виконанням селянами повинностей. Він міг піддавати арешту або примусовим громадських робіт на строк до двох днів, штрафувати на суму до одного рубля.

Головним органом у волості був волосний сход з виборних від сіл - один виборний від десяти дворів. Волосний сход приймав рішення, які стосувалися всієї волості.

На волосному сході обирали волосного старшину, який виконував рішення сходу і різні поліцейські функції (затримував волоцюг, дезертирів, брав інші заходи з охорони порядку). Старшину обирали, як правило, з куркулів. Волосний сход обирав волосний суд для розгляду малозначних кримінальних та цивільних справ.

Селянське громадське самоврядування функціонувало під контролем поліцейських органів. В контакті з ним діяли старости і особливо волосні старшини. Селяни і після викупу земельних наділів ставилися до стану з істотними обмеженнями прав порівняно з іншими верствами населення.

В цілому селянська реформа носила буржуазний характер і сприяла подальшому розвитку в Росії капіталістичних відносин.

Скасування кріпосного права і проведення ряду буржуазних реформ внесли суттєві зміни в суспільний лад. Був відкритий широкий шлях розвитку капіталізму в Росії. Однак і після реформи збереглися численні пережитки феодалізму, особливо в сільському господарстві.

Одним із способів ведення поміщицького господарства деякий час було економічне закабалення селянства. Використовуючи селянське малоземелля, поміщики надавали селянам землі за відпрацювання. По суті тривали феодальні відносини, тільки на добровільних засадах.

У селі неухильно розвиваються капіталістичні відносини. З'являється сільський пролетаріат - найми. Незважаючи на перешкоди, створювані громадським ладом, йде розшарування селянства. Сільська буржуазія - кулаки - поряд з поміщиками експлуатує бідняків. В силу цього розвивається боротьба між поміщиками і кулаками за вплив в селі.

Але головна лінія боротьби в селі проходить між поміщиками і селянами. Селянство в цілому веде боротьбу з поміщиками за повернення селянської землі, відрізаної на користь поміщиків при проведенні селянської реформи. Все частіше ставиться питання про передачу селянам всієї поміщицької землі. У селі загострюється класова боротьба.

Брак землі у селян спонукала їх шукати підробітку не тільки у свого поміщика, а й в місті. Це породжує значний приплив дешевої робочої сили на капіталістичні підприємства. Місто все сильніше і сильніше втягував в свою орбіту колишніх селян. В результаті вони закріплювалися на капіталістичному виробництві, а потім в місто переїжджали і їх сім'ї. Надалі ці селяни остаточно поривали з селом і перетворювалися в кадрових робітників, вільних від приватної власності на засоби виробництва, пролетарів. Оскільки селянин виривався з-під влади кріпосницької, остільки він ставав під владу грошей, потрапляв в умови товарного виробництва, опинявся в залежності від народжується капіталу.

У пореформений період в Росії будуються нові заводи і фабрики. Буржуазія, використовуючи великий приплив дешевої робочої сили, гігантськими темпами розвиває промисловість, витягуючи з цього надприбутки. В основних галузях промисловості завершується промисловий переворот (перехід від мануфактур до машинного виробництва), збільшується продуктивність праці.

Росія швидко долає свою промислову відсталість. Цьому сприяло те, що російські капіталісти, створюючи нові фабрики і заводи (а нових підприємств була переважна більшість), оснащували їх найсучаснішим для того часу обладнанням.

Російська промисловість набирала такі потужні темпи розвитку, що до кінця XIX ст. виникли передумови вступу країни в більш високу стадію.

Важливим наслідком розвитку капіталізму в Росії стало формування двох нових класів - буржуазії і пролетаріату, які виходять на політичну арену, активно включаючись в боротьбу за свої класові інтереси.

Розвиток капіталізму в Росії все більше збільшує значення буржуазії в суспільстві. Однак політичні позиції її ще недостатньо сильні. Політичну владу ще міцно тримають в своїх руках дворяни-поміщики. Збереження станових привілеїв дає дворянству значні політичні переваги: ​​воно продовжує займати ключові позиції в державному апараті.

Робочий клас піддавався жорстокій експлуатації. Тривалість робочого дня і розмір зарплати майже довільно визначалися фабрикантами і заводчиками. Капіталісти мали можливості використовувати робочих на умовах низької зарплати при значній тривалості робочого дня (до 18 годин на добу). Вкрай важкими були умови праці та побуту робітників.

У другій половині XIX ст. пролетаріат веде активну боротьбу за свої права. В якості одного з засобів захисту своїх інтересів він використовує стачечную боротьбу.

Погіршення становища селян в селі і посилення експлуатації робітничого класу з'явилися одними з головних причин виникнення в 1879 - 1880 рр. революційної ситуації.

У 90-ті роки виникають соціал-демократичні робочі організації. Активно діють професійні революціонери, які відстоюють інтереси пролетаріату. Широко розгортається революційна пропаганда марксизму. Назрівають умови для створення в Росії політичної партії робітничого класу. Ряд революціонерів приймають до цього заходи, і в 1898 р скликається I з'їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії.

У 70-ті роки з'являється народницький рух. До кінця століття створюються умови для появи селянської політичної партії.

До кінця XIX в. створяться також передумови для виникнення буржуазних політичних партій, однак вони утворюються пізніше.

Зміни в державному механізмі, що відбулися в епоху реформ, з'явилися кроком по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. Це відбилося, хоча і в різному ступені, на різних системах державних органів та органів самоврядування.

Органи влади і управління. Розвиток Російської держави в другій половині XIX ст. проходить як би два основних етапи. Спочатку проводяться буржуазні реформи 60 - 70-х років. У 80-ті роки встановлюється жорстокий поліцейський режим, робляться спроби відмовитися від основних положень буржуазних реформ.

У 60 - 70-ті роки революційне і демократичний рух змусило царизм дещо змінити внутрішню політику в порівнянні з тим, що була за Миколи I. У колах, близьких до царя, стали виношуватися ідеї обмеження влади монарха, тобто ідеї переходу України до конституційної монархії. Звичайно, пропозиції були досить помірними. Прямо про конституції в них не говорилося, пропонувалося лише включення до Державної ради виборних осіб від земств і міст, але ці спроби були відкинуті після вбивства Олександра II.

Новий цар, Олександр III, деякий час вичікував, побоюючись активності народників. Проте 29 квітня 1881 року він підписав Маніфест про непорушність самодержавства. Абсолютний монарх зберіг всі свої колишні необмежені права в області законодавства, виконавчої та судової діяльності.

У 1861 році був створений новий вищий орган - Рада міністрів, головою якого вважався імператор. Комітет міністрів зберігався, але він розглядав головним чином поточні справи. Раді міністрів доручалося розгляд найбільш важливих державних питань. До його складу входили міністри, начальники головних управлінь, голова Комітету міністрів, голова Державної ради, інші вищі чиновники. Незважаючи на свою назву. Рада міністрів не був урядом. Він мав лише дорадче значення. Ніякої самостійністю у вирішенні питань державного управління Рада міністрів не володів.

Слабшає значення Державної ради, члени якого призначалися довічно і вели себе іноді відносно незалежно, що не подобалося Олександру III. Він при вирішенні більшості державних питань спирався на Комітет міністрів, який і стає в цей час основним дорадчим органом.

Вищим судовим органом країни продовжував залишатися Сенат. Він поступово перетворювався на своєрідну богадільню. У нього призначалися втратили здатність до роботи в інших сферах державного управління вищі та середні чиновники. У Сенаті вони, одержуючи солідні грошові винагороди, практично нічого не робили.

Після селянської реформи 1861 р посилилася роль Міністерства фінансів. На нього покладалося проведення викупних операцій по всій країні. У зв'язку з цим у складі Міністерства фінансів створюється спеціальне Головне викупне установа, яка і спостерігало за тим, щоб селяни вчасно виплачували борги за отримані ними земельні наділи.

Оскільки Росія вступила на шлях капіталістичного розвитку, то потрібно посилення діяльності урядових органів по керівництву промисловістю і торгівлею. Виникла необхідність заохочувати розвиток приватного капіталу. Ця діяльність мала назву піклуванням. В апараті Міністерства фінансів утворився департамент торгівлі і мануфактур. Він керував казенної промисловістю, тобто підприємствами, які належали державі і особисто царю. Крім того, цей департамент надавав фінансову допомогу приватної промисловості.

Закономірності економічного розвитку примушували самодержавство вживати заходів з будівництва в країні залізниць. У 50 - 60-х роках царизм мав серйозні труднощі у фінансових коштах для проведення цієї роботи. Йому доводилося спиратися на приватний капітал, заохочуючи діяльність буржуазії щодо участі в залізничному будівництві. У зв'язку з цим в 1865 р утворилося Міністерство шляхів сполучення, яке і координувало діяльність з будівництва залізниць. Надалі царизм став вести будівництво і за рахунок державних коштів.

На початку даного періоду продовжувало функціонувати 3-е відділення канцелярії царя. В якості допоміжного органу в 1862 р утворилася Слідча комісія у справах про поширення революційних відозв. Матеріали цієї комісії послужили основою для організації ряду політичних судових процесів (нечаєвців та інших).

У 70-х роках головне завдання 3-го відділення полягала в веденні дізнань у справах народників.Необхідно було посилити органи політичного розшуку, оскільки народники завзято продовжували переслідувати царя, готуючи його вбивство.

Обстановка вимагала посилення охорони самодержавного строя.3-е відділення явно не справлялося зі своїм основним завданням. У зв'язку з цим виникла необхідність перебудови всієї системи організації поліцейських органів.

У лютому 1880 році створюється Верховна розпорядча комісія з охорони державного порядку і громадського спокою на чолі з генералом Лоріс-Меликова. Він був за тверду диктатуру в боротьбі з революційним рухом, але вважав, що це занадто крутих заходів можуть пошкодити царизму. Верховної комісії тимчасово підпорядковувалися 3-е відділення і корпус жандармів. Комісія вела розслідування у справах про політичні злочини в Петербурзі і околицях. Крім того, вона здійснювала нагляд за такими справами в цілому по країні. Її головне завдання полягало в об'єднанні всіх каральних органів для боротьби з революційним рухом.

У липні 1880 послідувало скасування 3-го відділення, а функції політичного розшуку перейшли до Міністерства внутрішніх справ.

В системі МВС створюється Головне управління у справах друку, перші кроки якого набрали заборону друкованих органів революційних демократів.

У 1879 р в МВС утворюється Головне тюремне управління. Припинили існування гамівні і робочі будинки, боргові в'язниці. Створювалися великі в'язниці з центральним підпорядкуванням - так звані централи (наприклад. Олександрівський централ поблизу Іркутська). З ліквідацією 3-го відділення політичні в'язниці (Петропавлівська фортеця і ін.) Перейшли у відання Головного тюремного управління. Зростає в цей час число каторжних в'язниць, головним чином в Сибіру. У 1895 р в'язниці перейшли у відання Міністерства юстиції.

6 серпня 1880 при МВС створюється департамент поліції - найважливіша частина міністерства. Керівництво їм покладалося на товариша (заступника) міністра. В контакті з ним діяв Окремий корпус жандармів, який увійшов в МВС. Шефом жандармів став міністр внутрішніх справ.

У складі департаменту поліції було сім діловодства. Головну роль серед них гра третього діловодство, що відав політичним розшуком і охороною царя. У 1898 р замість цього діловодства утворився Особливий відділ департаменту поліції.

У 80-і роки, особливо після вбивства Олександра II, посилилася роль губернаторів, які отримали право забороняти збори, закривати друковані органи. Особливі права вони мали в місцевостях, оголошених на стані посиленої охорони. Губернатори могли арештовувати і висилати з таких місць в адміністративному порядку неблагонадійних осіб.

У 1862 р була проведена поліцейська реформа, яка внесла деякі зміни в організацію місцевої поліції. У зв'язку з тим що після звільнення селян сталося скасування вотчинної поліції, треба було зміцнити повітові поліцейські органи. Замість міських і земських справників створювалися повітові поліцейські управління на чолі з исправниками. Одночасно посилювалася поліція і в більш дрібних територіальних одиницях - станах. На допомогу становому приставу вводилася посада поліцейського урядника.

У містах поліцейські органи очолювали градоначальники (більші міста) і поліцмейстера. Вони мали спеціальні канцелярії, що й відали поліцейськими питаннями. Міста ділилися на частини або ділянки і околиці, а на чолі цих територіальних одиниць стояли дільничні і околодочні наглядачі.

Жандармські округу були скасовані. У кожній губернії з'явилося жандармське губернське управління.

Якщо у всіх цих змінах вплив буржуазії майже не помітно, то реформи 60 - 70-х років в області самоврядування дають буржуазії реальну владу на місцях при всі обмеження і перепони, які ставило законодавство. Головна ідея змін у місцевому управлінні полягала у введенні або розширенні принципу самоврядування.

Земська реформа була проведена на основі Положення про губернські і повітові земські установи 1864 р Згідно із законом роль розпорядчих органів виконували губернські та повітові земські збори, члени яких обиралися за трьома виборчим групам, званим куріямі. Перш за все обиралися повітові земські збори. До першої виборчої курії ставилися повітові поміщики, які володіли землею певних розмірів, які встановлювалися в залежності від місцевості. Норми коливалися від 200 до 800 десятин. В першу курію входили не тільки поміщики, але також великі торговці і промисловці, що мали в повіті підприємства вартістю не менше 15 тис. Руб. або з оборотом не менше 6 тис. руб. на рік. Тим самим буржуазія отримувала доступ в першу курію.

Другою була міська курія. У ній отримували виборче право міські жителі, які мали купецькі свідоцтва, власники торгово-промислових підприємств в межах міста з оборотом не менше 6 тис. Руб., А також власники нерухомого майна вартістю від 500 до 3 тис руб. в залежності від величини міста. Виборчі права за першими двома куріям мало, таким чином, лише незначна меншість населення.

У селянській курії (третьої) виборчим правом користувалися всі селяни-домохазяїни, але не безпосередньо. Спочатку на волосних сходах обиралися виборщики даного повіту, які потім вибирали гласних повітового земського зібрання.

Оскільки від кожної курії обиралося приблизно рівне число голосних, то селяни завжди виявлялися в меншості. На перших же виборах у 29 губерніях гласних повітових земських зборів з дворян було 42%, з селян - 38% Вибори в губернські земські збори проводилися голосними повітових земських зборах. Розподіл кількості голосних за куріям тут виявилося ще більше на користь імущих класів. За тим же 29 губерніях дворяни отримали 74% гласних, селяни - 11%.

Виборчий механізм працював відповідно до інтересів поміщиків, які, отримавши перевагу в земствах, мали можливість проводити там відповідну політику. У виконавчих органах земських установ (губернських і повітових земських управах) також переважали поміщики.

Компетенція земських установ обмежувалася місцевими господарськими і деякими культурними питаннями. Вони дбали про стан шляхів сполучення (ремонт доріг і мостів місцевого значення), займалися організацією медичного обслуговування населення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл.

Земства діяли під суворим контролем урядових органів в особі губернатора і місцевої поліції. Губернатор міг призупинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення законів або з міркувань протиріччя державним інтересам, що могло тлумачитися як завгодно. Сенат прийняв спеціальні постанови, які забороняли зносини земств один з одним. Царизм боявся об'єднаних, узгоджених дій земств, вони були можливі тільки через державні органи.

Земствам заборонялося публікувати свої постанови і звіти без дозволу губернатора. Уряд побоювався земств, так як, незважаючи на всі хитрощі виборчої системи, в них концентрувалися опозиційні царизму ліберальні шари суспільства. Саме через них буржуазія найбільш ефективно вела боротьбу за свої інтереси. У вищі ланки державного апарату буржуазія поки не отримала доступу.

Боротьба земств за розширення своїх прав, а царської влади проти завершилася перемогою останніх. У 1890 р була проведена контрреформ, що змінила порядок виборів до земства. Збереглися три курії, але в першій курії вводився становий принцип: могли обирати і бути обраними тільки поміщики-дворяни (потомствені та особисті). Тим самим зменшилася представництво буржуазії в земствах. Істотних змін зазнала в селянської курії. Відтепер селяни вибирали тільки кандидатів в повітові земські збори. Далі все залежало від губернатора. З числа обраних кандидатів він призначав гласних. Посилився нагляд за складом і діяльністю земств з боку адміністрації. Все ж контрреформ 1890 Р. не перетворила земства в дворянські установи. Слід також зазначити, що в земствах велику роль грали обуржуазнені дворяни.

Міська реформа. Подальший розвиток капіталістичних відносин після скасування кріпосного права зумовило проведення та міської реформи. Буржуазія вела боротьбу за створення безстанових органів міського самоврядування, виходячи з того, що там вона отримає достатньо міцні позиції. Цар 16 червня 1870 затвердив Міське положення, згідно з яким створювалися органи місцевого самоврядування, що обиралися населенням (незалежно від станової приналежності) строком на чотири роки. Хоча виборче право і не грунтувалося на становості, але майновий ценз мав для виборів у міські органи самоврядування вирішальне значення. Багатих буржуа таке правило цілком влаштовувало.

Розпорядчим органом місцевого самоврядування була Міська дума, виконавчим - міська управа, яку очолював міський голова, він же - голова Міської думи. Голосних в Міську думу могли обирати тільки платники міських податків (власники торгово-промислових підприємств, домовласники тощо). Усі виборці ділилися на три курії в залежності від майнового стану. Кожна з курій мала рівну кількість гласних. В першу курію входили найбільші платники податків, у другу - середні, в третю - більш дрібні власники. Перші дві курії мали 2/3 гласних, але вони становили лише 13% загального числа виборців. В думах і управах забезпечувалося явна перевага представників найбільш заможних верств міста. Незаможні практично позбавлялися виборчих прав.

Міське самоврядування перебувало в ще більшої залежності від урядової адміністрації, ніж земства. Міський голова повітового міста затверджувався губернатором, губернського - міністром внутрішніх справ. Однак і таке самоврядування було значним досягненням в умовах самодержавства.

Дворяни були незадоволені значною роллю буржуазії в міських думах і управах. Міністерство внутрішніх справ на підставі доповідей губернаторів дійшла висновку, що представники великої і середньої буржуазії, використовуючи підкупи і загрози, змушували залежних від них дрібних власників віддавати їм свої голоси на виборах. Реакційний дворянство вимагало скасування органів місцевого самоврядування.

У 1892 р вступило в силу нове положення про органи міського самоврядування. Прикажчиків і дрібних торговців відібрали право обирати в міські думи. Число жителів, що мали виборчі права, значно зменшилася в порівнянні з 1870 р Панує становище в органах місцевого самоврядування зайняли власники міської нерухомої власності. В результаті збільшилася роль дворянства і трохи слабша стали позиції буржуазії. Однак самодержавство були подолати опозиційності міських дум. Зі збільшенням в них ролі дворянства там зростала чисельність утвореної дворянської інтелігенції, яка підтримувала буржуазію.

Судова реформа. На думку дослідників, реформою, в якій найбільш повно відбилися буржуазні принципи, стала судова. Якщо в XVIII в. робилися лише спроби відокремити суд від адміністрації, то тепер ця ідея була здійснена досить повно.

Реформа була проведена виданням чотирьох найважливіших законів: Установи судових установлень, статутів цивільного і кримінального судочинства та Статуту про покарання, що накладаються світовими суддями. За цими законами судді оголошувалися незмінний, частково вводилася виборність.

Судова система з реформи включала місцеві суди і загальні судові встановлення. Місцеві суди складалися з світових і волосних судів. Судовий округ ділився на кілька ділянок. Кожна ділянка мав мирового суддю і почесного мирового суддю (працював на громадських засадах, без казенного платні). Світові судді розглядали справи одноосібно і обиралися строком на три роки з тих, які відповідали певним умовам (вік, освіта, наявність майна, як правило, нерухомого). Порядок виборів був досить складним. Земські повітові управи становили список кандидатів у мирові судді (в тому числі і почесні), який стверджував губернатор. Після цього список представлявся на голосування повітовому земському зібранню. Обрані судді затверджувалися Сенатом. Незважаючи на всі перешкоди, у складі світових судів виявилося все ж значне число ліберально-демократичних діячів. До відання мирових суддів ставилася переважна більшість справ: дрібні кримінальні (до півтора років позбавлення волі) і цивільні справи (з ціною позову до 500 руб).

Волосні суди були створені не судової, а ще селянською реформою.Це були станові суди по чисто селянських справах.

До загальних судовим органам реформа відносила окружні суди і судові палати. Окружний суд функціонував у складі коронного суду чи коронного суду разом з присяжними засідателями. Члени коронного суду призначалися з числа дворян царем за поданням міністра юстиції. В силу принципу незмінності вважалося, що вони можуть бути суддями до тих пір, поки самі не подадуть у відставку.

Списки присяжних складалися земськими і міськими управами, узгоджувалися з губернатором або градоначальником. Окружний суд розглядав кримінальні справи в складі коронного суду (з трьох членів) і 12 присяжних. Цивільні справи розглядалися без присяжних. Введення в Росії суду присяжних було великим досягненням демократичної громадськості, яка вела боротьбу за створення об'єктивного і справедливого суду.

При розгляді кримінальних справ присяжні вирішували в принципі питання про винуватість чи невинуватість підсудного, після чого коронний суд визначав конкретну міру покарання для винного.

Судова палата розглядала апеляції на рішення окружних судів. Вироки у кримінальних справах, розглянуті окружними судами з участю присяжних, не підлягали апеляції, а вступали в законну силу негайно. Їх міг розглядати тільки Сенат в касаційному порядку.

Судова палата в якості суду першої інстанції розглядала справи про державні та деяких посадових злочинах. Ці справи вона розглядала з участю станових представників. До них ставилися, як правило, губернський і повітове ватажки дворянства (від дворян), міський голова (від городян), волосний старшина (від селян).

Були реформовані і прокурорські органи. На чолі прокуратури стояв міністр юстиції, який отримав звання генерал-прокурора. У кожному департаменті Сенату був обер-прокурор. Прокурори були в судових палатах і окружних судах. В їх завдання входило підтримання обвинувачення в суді і принесення протестів на вироки і рішення судів.

Змінилася організація та попереднього слідства. Була заснована посаду судового слідчого, призначуваного міністром юстиції. На слідчих поширювався принцип незмінності, хоча його намагалися обходити.

Нововведенням було запровадження щодо незалежної адвокатури. Особливо велика була роль адвокатів у кримінальному процесі. Багато з них сміливо і результативно виступали на політичних судових процесах.

Важливе значення мало введення нотаріату, в завдання якого входило посвідчення різних ділових паперів.

Судова реформа не скасувала повністю станові суди. Крім волосних селянських судів продовжували функціонувати особливі церковні суди. З'явилися комерційні суди для розгляду спорів по торговим і промисловим справах.

У деяких районах Росії судова реформа взагалі не проводилася (окремі губернії Сибіру), в деяких проводилася в урізаному вигляді (без світових судів і без окружних судів з присяжними).

Демократичні принципи організації і діяльності суду дуже скоро прийшли в протиріччя з царським режимом. Навіть судові палати з становими представниками іноді виправдовували підсудних у політичних справах, як це було, наприклад, у відомій справі нечаєвців, де з 78 залучених до суду було виправдано 42. Тому не випадково в царських колах дедалі більше розвивалося прагнення до проведення реакційних контрреформ в сторону скасування незалежності суду, незмінюваність суддів, гласності процесу. Висувалися вимоги про скасування суду присяжних.

Процес нечаевцев таки послужив поштовхом до початку контрреформ. Підрив основних положень судових статутів відбилася в законі від 19 травня 1871 р який надав чинам корпусу жандармів великі права на ведення дізнання у справах про політичні злочини. Судові слідчі фактично втратили право вести слідство за державні злочини. Розслідування повністю виявилося в руках жандармерії.

У 1872 р вступив в дію закон про зміну підсудності за державні злочини. Розгляд справ про неї довірялося тільки Особливому присутності Урядового сенату. Він розглядав справи в складі первоприсутствующего (голова) та п'яти сенаторів за участю чотирьох станових представників. Члени суду і станові представники щорічно призначалися указами царя.

Розгляд кримінальних справ Особливим присутністю Урядового сенату здійснювалося, як правило, зі значними обмеженнями гласності.

У травні 1878 послідувало розширення підсудності судових палат, яким надавалося знову право розглядати справи про державні злочини - середні і дрібні. Для цього були створені: 1) судові палати у звичайному складі без участі станових представників; 2) судові палати в посиленому складі (п'ять членів суду і три станових представника). Найбільші справи залишалися за Особливим присутністю Урядового сенату, деякі особливо важливі справи доручалися в особливому порядку Верховному кримінальному суду, який щоразу по конкретній справі спеціальним указом царя.

Реакційні поміщики домагалися скасування світових судів, прагнучи повернути, хоча б частково, свою владу над селянами. Вони вимагали встановлення нагляду за селянським самоврядуванням та діяльністю волосних судів. У 1889 р вступив в силу закон про земських начальників, по якому світові суди скасовувалися (за винятком Петербурга, Москви, Одеси).

Військові реформи. Нові віяння зумовили необхідність реорганізації та збройних сил. Ця реформа значною мірою пов'язана з ім'ям Д.А. Мілютіна, що є військовим міністром в 1861 р

Перш за все Мілютін ввів систему військових округів. У 1864 р було створено 15 округів, що охопили всю територію країни, що дозволило поліпшити заклик і навчання військовослужбовців. На чолі округу стояв головний начальник округу, він же командувач військами. Йому підпорядковувалися всі війська і військові установи на території округу. У військовому окрузі були окружний штаб, интендантское, артилерійське, інженерне, військово-медичне управління, інспектор військових госпіталів. При командуючому був Військова рада.

У 1867 р була проведена військово-судова реформа, в якій знайшли відображення деякі положення судових статутів 1864 р Склалася трехзвенная система військових судів: полкові, військово-окружні, головний військовий суд. Полкові суди мали підсудність приблизно таку ж, як мировий суд. Найбільш крупні і середньої складності справи розглядалися військово-окружними судами. Вищою апеляційною та наглядовою інстанцією був головний військовий суд.

У 60-х роках виявилася недоцільність підготовки офіцерських кадрів через кадетські корпуси, які обходилися державі дорого, оскільки в них навчалися діти протягом семи років. Учні туди зараховувалися за становою ознакою з дворянських сімей. Кадетські корпуси були скасовані, а підготовку офіцерських кадрів стали забезпечувати військові училища. У них, як і раніше навчалися дворяни, хоча формально відпали станові обмеження. Там могли вчитися тільки особи, що мали, як правило, середню освіту.

Військові училища не могли забезпечити армію достатню кількість офіцерів. У зв'язку з цим створюються юнкерські училища, в яких був широкого доступу всіх верств населення, так як туди могли чинити зі значно меншою загальноосвітньої підготовкою.

При навчанні у військових і юнкерських училищах головна увага зверталася на дисципліну, муштру, плац-парадні традиції. Необхідною загальноосвітньої і спеціальної військової підготовки там не отримували.

Але головна реформа цього часу - перехід від рекрутчини до загального військового обов'язку. Рекрутська система змушувала тримати під рушницею величезну кількість людей навіть у мирний час. Разом з тим вишкіл проходило в повному обсязі чоловіче населення країни, що позбавляло армію резерву в разі війни.

За військову реформу 1874 передбачалася відміна рекрутськихнаборів, встановлювалася обов'язкова військова служба для всіх осіб чоловічої статі незалежно від стану, досягли 20 років, в сухопутних військах - 6 років, на флоті - 7 років. Від дійсної служби звільнялися багато неросійські народи, особливо східні. Встановлювалися скорочені терміни служби для осіб, що мали освіту (вища - шість місяців, середнє - півтора року, початкове - чотири роки). Пільговими термінами служби користувалися головним чином представники імущих класів.

Зміни в управлінні національними окраїнами. У другій половині XIX ст. дещо змінилася організація управління національними окраїнами. У Польщі та на Кавказі воно було наближено до загальноросійським порядків. Були скасовані намісництва, але збережені генерал-губернаторства.

Приєднання Середньої Азії до Росії спричинило за собою створення Туркестанського краю на чолі з генерал-губернатором, наділеним широкими повноваженнями. В областях краю господарями були військові губернатори, які мали майже необмежені повноваження по застосуванню примусових заходів щодо корінного населення. До управління областю військовий губернатор залучав місцеву тубільну адміністрацію, призначати з числа старійшин (аксакалів), які, спираючись на місцеві звичаї, допомагали російської адміністрації управляти корінним населенням.

Царизм зберіг в якості самостійних держав Бухарський емірат і Хівинське ханство. Однак вони були поставлені в залежність від Росії. Ця залежність поєднувала в собі елементи васалітету і протекторату, тобто поєднувала феодальні і буржуазні інститути.

У другій половині XIX ст. на утримання права Росії значний вплив зробили буржуазні реформи. Феодальне право гальмувало розвиток капіталізму, але в нього все більше проникають норми буржуазного права і все більший вплив на нього чинять буржуазні правові принципи. Багато норм в системі права, поза волею царя і реакційної дворянської верхівки, сприяли розвитку і зміцненню буржуазних відносин, підриваючи економічні і політичні позиції дворян-поміщиків.

В надрах феодального права починають складатися і розвиватися основи буржуазного права.

Основні джерела права в цей час не змінилися. Як і раніше, діяло Повне зібрання законів Російської імперії - публікуються друге і третє його видання, з'явився XVI том Зводу законів Російської імперії.

Видається велика кількість різних законодавчих та відомчих актів, в яких можна знайти прагнення їх укладачів регламентувати все до найдрібніших подробиць - характерна риса поліцейської держави. У жодній країні не було такої великої кількості законів, як у царській Росії, але разом з тим законності в Росії в той час не було. Незважаючи на безліч законів, вони не завжди могли в умовах самодержавства дотримуватися і виконуватися відповідно до їх точним змістом. Грубі порушення законності безкарно допускали органи царської поліції і жандармерії. Особливо явним криза царської законності став в 80-і роки, коли самодержавство, в порушення своїх же законів, встановило в країні режим поліцейського терору.

Після звільнення селян від кріпацтва розширилася сфера застосування цивільного права. Селяни стали більш активними учасниками цивільних правовідносин. Вони в більшій мірі, ніж раніше, могли купувати і продавати, а також укладати інші угоди, бо мали свої землі, а також рухоме і нерухоме майно.

У нормах цивільного права приділялася велика увага правовому регулюванню різних відносин, пов'язаних з подальшим розвитком промисловості і торгівлі. З'явилися різні промислові і торгові статути, що регулювали правове становище приватних підприємств.

Для зобов'язального права цього періоду характерний принцип договірної свободи, який надавав можливість експлуататорів міста і села нав'язувати трудящим кабальні угоди. Набули поширення кабальні договори між поміщиками і селянами. За оренду поміщицької землі селяни працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю, отриманого селянською працею на орендованій землі.

Свобода договору найму незабаром привела до вкрай жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах.

Інтереси підприємців нічим не обмежувалися, робочі ж були змушені укладати кабальні договори, погоджуючись працювати на підприємствах навіть 18 годин на добу.

Розвиток промисловості і зростання робітничого руху сприяли прийняттю низки законодавчих актів, що регулюють питання праці і зарплати робітників. Ці закони помітно розвинули спеціальну галузь права царської Росії - фабричне право.

Прагнучи запобігти подальше загострення класової боротьби між пролетаріатом і капіталістами, побоюючись революційного вибуху, царизм пішов на встановлення певного обмеження свавілля фабрикантів. Перш за все обмежувалися тривалість робочого часу - не більше 11,5 години на добу (раніше межі не було), використання праці дітей і підлітків. Робилися спроби регламентувати діяльність фабрикантів по застосуванню до робочих штрафів.

Для нагляду за дотриманням фабричного законодавства утворився спеціальний орган - фабрична інспекція, наділена відповідними правами. Незважаючи на те що фабричні закони лише незначно обмежували свавілля капіталістів, сам факт їх появи в самодержавному державі свідчив про певні успіхи робітничого руху.

Кримінальне право. Судова реформа, яка передала в підсудність мирових суддів невеликі кримінальні справи, передбачені статутом про покарання, що накладаються світовими суддями, зумовила необхідність зміни Уложення про покарання 1845 Результатом стало створення в 1866 р нової редакції Уложення, яке стало тепер помітно коротше (на 652 статті ).

Ще раніше, в 1863 р, в світлі нових, гуманних віянь були скасовані тілесні покарання, накладення клейм і штемпельних знаків.

Однак у новій редакції Уложення про покарання все ж збереглося застосування такого заходу, як биттярізками, хоча вона і застосовувалася в порівняно рідкісних випадках (головним чином до селян за вироками волосних судів).

У 1885 р була здійснена нова редакція Уложення про покарання кримінальних та виправних. З'явилися нові склади злочинів, що було обумовлено необхідністю вести боротьбу з активізацією революційного руху в країні (встановлена ​​кримінальна відповідальність за поширення творів, які закликають до повстання проти верховної влади, розширена відповідальність за страйки).

У Уложенні 1885 р зберігалося чіткий розподіл на Загальну і Особливу частини.

У першому розділі, що виконував раніше функції Загальної частини, велика увага приділялася висвітленню стадій вчинення злочину, голому наміру, приготування, замаху, закінчений злочин, проводилося розмежування між поняттями злочину і проступку.

Представляло певну цінність для подальшого розвитку кримінального права докладне висвітлення основних принципів співучасті в злочинах. Серед учасників розрізнялися головні винуватці, учасники, організатори, спільники, підмовників або підбурювачі, пособники, попустители, переховувачі. Вельми детально в тексті кримінального закону відбивалися основні положення про покарання.

У Особливої ​​частини Уложення 1885 р традиційно на першому місці стояли злочини проти віри. Серед найбільш тяжких злочинів передбачалися державні, а також злочини і проступки проти порядку управління.

Уже в середині XIX в. намітилася деяка гуманізація системи покарань. Відпали такі болісні покарання, як колесування і четвертування, але збереглися прості форми смертної кари, переважно повішення. Публічність проведення страти поступово відпадає.

Залякування залишалося головною метою покарання, але вже змінилися його форми. Ширше застосовуються тюремне ув'язнення, каторга, в тому числі довічна, заслання до Сибіру та інші віддалені місця.

Вплив буржуазних принципів на феодальне право свідчило про досягнення в розвитку кримінального права Росії у другій половині XIX ст. Однак в цілому царські кримінальні закони зберігали багато рис феодального права.

Цивільний процес. На процесуальному праві позначилася насамперед судова реформа, яка зробила в нього принципові зміни. У світовому суді розгляд цивільних справ проходило спрощено. Після подачі позовної заяви до суду відповідач викликався до канцелярії суду і знайомився зі змістом позову. При неявці відповідача суддя міг розбирати справу без нього. Неявка позивача вабила припинення справи. Рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку.

Розгляд цивільних справ в загальних судах проходило відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалося з подачі позовної заяви. В порядку попередньої підготовки справи до слухання з вмістом позовної заяви знайомився відповідач, який міг написати заперечення. Позивач в свою чергу писав спростування на заперечення. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Судовий розгляд являло собою, як правило, змагання сторін. Тягар доказування лежало на боці, яка що-небудь стверджувала або вимагала. Перегляд рішень загальних судів здійснювався теж в апеляційному порядку.

Кримінальний процес. Процесуальний порядок розгляду кримінальних справ визначався Статутом кримінального судочинства 1864 р Безсумнівним досягненням кримінально-процесуального права Росії було проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як гласність, змагальність, безпосередність, право обвинуваченого на захист. Хоча в самодержавному державі ці принципи не могли дотримуватися повністю, все ж сам факт закріплення їх у правових нормах з'явився значною прогресивним кроком перебудови феодального правосуддя відповідно до началами буржуазного кримінально-процесуального права.

Важливе значення мало проголошення у кримінально-процесуальному праві презумпції невинуватості, згідно з якою будь-яка особа вважалося невинною доти, поки її винність не буде встановлена ​​вироком суду. Серйозні зміни відбулися в доказательственном праві. Скасовувалася система формальних доказів, характерних для феодального права. На зміну формальним доказам прийшла буржуазна система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Детально регламентувався в законодавстві порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних.

Царизм дуже скоро прийшов до висновку, що гласність і інші демократичні принципи кримінального процесу суперечать інтересам самодержавства. Однак не увінчалися успіхом спроби реакційних поміщицьких кіл домогтися скасування судових статутів 1864 р Уряд пішов по шляху обмеження застосування найбільш демократичних інститутів кримінально-процесуального права. Крім того, широко застосовувалася позасудова репресія. Особлива нарада при міністерстві внутрішніх справ осіб, неблагонадійних з точки зору самодержавства, засилали в адміністративному порядку без судової процедури.14 серпня 1881 року Кабінет міністрів прийняв Положення про заходи щодо охорони державної безпеки і громадського спокою. У місцевостях, оголошених на становищі надзвичайної або посиленої охорони, поліція і жандармерія отримали право заарештовувати осіб, що вселяли підозру в причетності до скоєння державних злочинів або в приналежності до антиурядовим товариствам. Арешт здійснювався за підозрою, а не на підставі наявних доказів. Міністр внутрішніх справ міг застосувати адміністративне заслання в Сибір на строк до п'яти років. Право арешту в адміністративному порядку надавалося також генерал-губернаторам і губернаторам.

Положення від 14 серпня 1881 р вступило в дію тимчасово (строком на три роки). Потім воно весь час поновлювалася і стало одним з постійних законів Російської імперії аж до повалення самодержавства.

* * *

Друга половина XIX ст. знаменується істотними змінами в суспільному та державному ладі. Реформа 1861 р, звільнивши і пограбувавши селян, відкрила дорогу розвитку капіталізму в місті, хоча і поставила на його шляху певні перепони. Селянин отримав землі стільки ж, щоб вона прив'язувала його до села, стримувала відтік робочої сили, потрібної поміщикам, в місто. Разом з тим надільної землі селянину не вистачало, і він змушений був йти в нову кабалу до старого пана. Общинна організація села кілька пригальмовувала її класову диференціацію і за допомогою кругової поруки забезпечувала стягнення викупних платежів. Нова класова структура суспільства, де все більшого значення набували протиріччя між робітниками і капіталістами, формувалася в рамках старого станового ладу.

Розвиток базису не могло не вплинути на надбудову. Росія робить рішучий крок по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. Це проявляється переважно в середньому і нижчому ланках державного механізму, де земська і міська реформи допускають буржуазію до управління. Судову реформу проводила досить послідовно буржуазні принципи судоустрою та процесу. Військова реформа вводить всесословную загальний військовий обов'язок. Разом з тим ліберальні мрії про конституцію залишаються тільки мріями, а надії земських діячів на увінчання системи земств всеросійськими органами зустрічають рішучий опір царизму.

У розвитку права помітні також певні зрушення, хоча і менш великі. Земська і міська, а також судова реформи привели до істотного розвитку такої підгалузі права, як виборче право. Селянська реформа різко розширила коло цивільних прав селянина, його цивільну правоздатність. Судова реформа принципово змінила процесуальне право Росії.

Оцінка передумов реформ, особливо селянської, в науці спірна. У радянській історіографії традиційним було підкреслення революційної ситуації як однієї з найважливіших причин підготовки і проведення цих реформ. Однак мав місце і інший погляд. Було висловлено припущення, що Олександр II переоцінив загрозу революції, злякався її примари.

Так чи інакше, але селянські хвилювання, звичайно, впливали на правлячі кола і спонукали їх йти на поступки. Правда, і після початку реформи хвилювання тривали з новою силою, оскільки селяни чекали від царя зовсім іншого. Селянська реформа в певній мірі розрядила обстановку, але разом з тим доповнила старі суперечності новими. Все це в наступний період призведе до величезних потрясінь.

В кінці XIX - початку XX ст. Росія одночасно з передовими капіталістичними країнами вступає в нову стадію розвитку. Це було результатом бурхливого капіталістичного зростання, що проходив в країні в пореформений період. Слід зазначити при цьому, що російські капіталісти, використовуючи накопичений досвід інших країн, будували свої заводи і фабрики на новітньої технічної основі.

За ступенем концентрації і централізації промислового виробництва Росія на початку XX ст. досягла першого місця в світі. Вона намагається вивозити капітал в інші країни, наприклад в Індію, Іран. Росія вступає в боротьбу за ринки і сфери впливу.

Економічний розвиток країни було, проте, суперечливим. Поряд з досить високим рівнем капіталізму в промисловості існували значні пережитки феодалізму в сільському господарстві. Поєднання капіталістичних протиріч з неусунення до кінця феодальними призвело до революції 1905 - 1907 рр., Буржуазно-демократичної за характером і народної по рушійним силам.

Революція в разі її перемоги повинна була вирішити такі основні завдання: повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідацію поміщицького землеволодіння, запровадження 8-годинного робочого дня, проведення демократичних перетворень в країні (встановлення виборності державних органів, забезпечення прав і свобод громадян тощо .).

Революція почалася з подій 9 січня 1905 рНа звірства самодержавства пролетаріат відповів хвилею страйків і демонстрацій по всій країні, а також збройними виступами в окремих районах. Вищого підйому революція досягла наприкінці 1905 р загальна політична страйк тимчасово паралізувала діяльність державних органів і приватних підприємств. У грудні 1905 р в Москві і деяких інших містах спалахнули збройні повстання трудящих мас.

В ході революції 1905 - 1907 рр. виникає принципово нова форма організації трудящих - Поради, которьм судилося політичне майбутнє. Народившись як органи керівництва страйком, Ради робітничих депутатів переросли в штаби збройного повстання. Вони стали і зародком нової влади. Поради явочним порядком вводили (при сприятливому співвідношенні сил) 8-годинний робочий день на підприємствах, проводили вилучення грошових коштів на потреби революції, вирішували різні-державні і господарські питання в межах тієї території, яку вони контролювали, створювали загони робітничої міліції, які забезпечували революційний порядок .

Ради робітничих депутатів виникли в результаті революційної творчості трудящих. Ця була форма організації влади, відкрита безпосередньо самими масами. Практичне значення Рад в різних районах країни було, однак, різним. Серед них були такі, які виступали в якості справжніх керівників повстання. До них належав Московська Рада робітничих депутатів, що проробив велику роботу по організації збройної боротьби робітників з царизмом. Однак були й інші поради. Так, Петербурзька Рада робітничих депутатів, опинившись під впливом опортуністів, не зміг забезпечити дієву допомогу московським робітником, які билися з урядовими військами в грудні 1905 р

Важливе місце в першій російській революції займав селянське питання, питання про землю, боротьба селянства за знищення поміщицького землеволодіння і залишків кріпацтва. В ході революції почав складатися союз робітничого класу і селянства. Керівна роль в ньому належала пролетаріату. Однак в 1905 - 1907 рр. цей союз не досяг достатньої міцності.

Головною ударною силою першої російської революції був російський пролетаріат, але активну участь у революції брав також робітничий клас Баку, Варшави, Києва, Риги та інших промислових центрів національних районів Росії. В революції брало участь і неросійське селянство, яке боролося проти царизму.

Рушійні сили першої російської революції визначили форми і методи розгорнулася в ході неї боротьби. Ця революція була буржуазно-демократичної за своїм змістом, але по формах і методах вона виявилася специфічно пролетарської. *

* Див .: Васильєва Н.І., Гальперін Г.Б., Корольов А.І. Перша російська революція і самодержавіе.Л., 1975. С.11.

Суспільний лад Росії визначався вже зазначеним переходом на нову стадію капіталізму і в той же час сильними феодальними пережитками, переважно в селі, головним з яких було поміщицьке землеволодіння. Певна частина поміщиків перевела своє господарство на рейки капіталізму, проте багато хто використовував старі форми експлуатації, звичайно, в тій мірі, в якій це було можливо після звільнення селян.

Застосування відсталих методів господарювання не дозволяв поміщикам отримувати високі доходи. Вони змушені були як і раніше закладати свої землі, фонд дворянських земель неухильно скорочувався.

Царський уряд вживав заходів до збереження великого приватного землеволодіння. Воно встановило особливий режим для земель, якими володіли найбільш знатні і багаті поміщики. Законодавство обмежувало передачу в інші руки або дроблення цих земель.

В результаті розвитку капіталістичних стосунків в Росії продовжують значно посилюватися економічні позиції буржуазії. Проте пережитки феодально-кріпосницьких відносин гальмують зростання продуктивних сил, заважають підприємницької діяльності буржуазії, якій необхідні вільні землі для будівництва фабрик, заводів, залізниць, а також потрібні лісоматеріали, корисні копалини, різне сировину. Відсталість сільського господарства негативно позначалася на розвитку внутрішнього ринку.

Буржуазії все ж вдавалося придбати значну частину земель. Обуржуазнювання деякої частини поміщиків насамперед спиралося на капіталістичну перебудову самих маєтків, які стали постачальниками хліба на ринок і сільськогосподарської сировини для промислових підприємств. Окремі поміщики вкладали свої капітали також в промислові, транспортні та торговельні підприємства, були власниками акцій.

Буржуазія прагнула до політичного панування, але, побоюючись народних мас, вважала за краще дочекатися реформ. Будучи боягузливою і непослідовною, російська буржуазія йшла на угоду з царизмом, бажаючи його збереження і разом з тим вела боротьбу за політичну владу.

Самодержавство, відстоюючи в цілому інтереси поміщиків, разом з тим змушений був підтримувати і капіталістів, сприяючи капіталістичному розвитку країни. Сама царська сім'я виступала в якості найбільшого феодала і капіталіста. Вона володіла величезними землями і різними промисловими підприємствами. Як і в дореформені часи, важко було відокремити державне майно і государеву власність.

Важливою подією в економічному і соціальному житті країни, в першу чергу села, стала столипінська аграрна реформа, розпочата в 1906 р

Голова Ради міністрів П.А. Столипін був відомий не тільки проведеними їм репресіями. Він не без підстав вважав, що революцію породжують певні недоліки соціальних відносин в Росії, які слід усунути. Головним з них Столипін вважав сільську громаду, збережену селянської реформою і тормозившую розвиток капіталізму в селі. Саме на її руйнування і був направлений царський указ від 9 листопада 1906, підготовлений Столипіним.

Столипін виходив з необхідності створення в селі масової і сильнішою, ніж поміщики, соціальної опори самодержавства - куркульства. За зразок він взяв Німеччину, де в той час консервативний селянин був опорою монархії. Однак в Росії такого селянина треба ще створити. В цьому і полягав основний сенс аграрної реформи. Переслідувалася і мета відвернути селянство від революційного руху. Шляхом переселення деяких селян на казенні землі в Сибір і в інші віддалені райони хотіли також розрядити аграрну кризу в центральних районах Росії.

Указ від 9 листопада 1906 встановлював право будь-якого селянина вийти із громади і зажадати в свою особисту власність відповідний земельний наділ, який покладався йому, коли він був у складі громади. Столипін вважав, що шляхом руйнування громади вдасться створити міцні куркульські господарства, які, як правило, виділялися з общини і хазяйнували відокремлено. Аграрне законодавство мало на меті надати найбільш сприятливі умови для утворення відокремлених куркульських господарств. В цілому при здійсненні цієї реформи не вдалося досягти того, що намічалося. Часткове руйнування селянської громади, що сприяло розвитку буржуазних відносин, правда, відбулося, і в цьому прогресивне значення реформи. Але досить широкого розмаху воно не отримало.

Разом з тим реформа сприяла процесу розшарування селянства, що призвело в кінцевому рахунку до загострення класової боротьби в селі. Поміщики були незадоволені зростанням впливу сільської буржуазії - куркулів. Загострилися відносини між куркульством і рештою маси селянства, хто чинив опір реформі.

Важливу частину реформи склала переселенська політика. Столипін хотів послабити земельну потребу в Центральній Росії, Прибалтиці, представляла собою вибухонебезпечну силу. Було організовано широке і добровільне переселення селян на державні землі в східних районах країни. На чорноземах Сибіру виникли естонські, латиські, литовські, українські села. Однак переселення було організовано погано, що істотно знизило його результати.

Зрушення в економічній і соціальній структурі, нова політична обстановка зумовили консолідацію і формування певних груп суспільства, трьох таборів. До першого можна віднести урядовий табір, який включав в себе царську сім'ю, придворну знать, чиновників і військових, реакційний духовенство, найбільш консервативну частину поміщиків-дворян, а також деяку частину верхівки великої торгово-промислової буржуазії, основним завданням яких було збереження самодержавного ладу, припинення будь-яких спроб внести зміни в суспільний і державний лад. Другий табір включав в себе буржуазію і ліберальних поміщиків. У нього було двоєдине завдання - запобігти народну революцію, домагатися помірної конституційної монархії. Третій табір - революційно-демократичний. Основною метою його було повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки. Цей рух очолив пролетаріат в союзі з селянством.

Кожна з цих основних груп російського суспільства була представлена ​​відповідними політичними партіями, які стали виникати на початку XX ст.

Царизм тривалий час перешкоджав навіть дворянства у створенні своєї політичної партії. Особливо він побоювався такого кроку після повстання декабристів. Однак на початку XX ст. обстановка змінилася. У хвилини небезпеки реакційні поміщики згуртувалися навколо самодержавства, вимагаючи рішучих дій щодо розправи з революційним рухом.

Щось схоже на політичну партію дворянства було створено в травні 1906 р коли виникла загальноросійська дворянсько-поміщицька організація під назвою «Об'єднане дворянство». На відповідному з'їзді утворився виконавчий орган.е. тієї організації - Рада об'єднаного дворянства. Цей орган обирався терміном на три роки. Рада об'єднаного дворянства чинив значний вплив на царя і в цілому на політику всього урядового табору.

У роки першої російської революції виникла монархічна політична партія - Союз російського народу, основою якої були бойові чорносотенні організації, що створювалися для розправи з революціонерами. Царизм намагався створити видимість того, що сам народ в особі чорносотенців, не чекаючи урядових заходів, вів боротьбу з революційним рухом шляхом організації погромів і вбивств. До урядового табору примикали численні організації духовенства на чолі з обер-прокурором Святійшого Синоду Побєдоносцевим.

У 1905 р остаточно склався ліберально-буржуазний табір. Спочатку це призвело до русі ліберальної земської опозиції, на чолі якої стояли ліберальні дворяни - найбільш освічена частина опозиції, що тяжіли до буржуазії. Земці були за капіталістичне розвиток країни, але разом з тим не зазіхали на самодержавство. Вони вимагали від царизму поступок у вигляді досить помірною конституції. Ідеалом найбільш лівих земців було встановлення в Росії конституційної буржуазної монархії.

Конституційна платформа земців була опублікована в 1902 р в нелегальному журналі «Звільнення», що видавався за кордоном. Конкретним їх вимогою було скликання земського собору, якому і належало вирішити конституційні проблеми.

На з'їзді земських і міських діячів, що відбувся після 17 жовтня 1905 р стався розкол. Праве крило з'їзду створило партію октябристів (Союз 17 жовтня), до якої увійшли ділки-капіталісти і великі поміщики. Октябристи прагнули до того, щоб домогтися у самодержавства деяких поступок. Вони ставили собі за мету реалізацію обіцянок царя, викладених ним в маніфесті від 17 жовтня 1905 р Видатними діячами партії октябристів були такі найбільші багатії, як Родзянка і Гучков.

Трохи більше лівої (причому більше на словах) була буржуазна конституційно-демократична партія (кадети). У неї входили представники переважно середньої буржуазії. Вона також була за те, щоб домагатися поступок від царизму, не допускаючи широкого революційного руху народних мас. Ідеалом кадетів було встановлення в країні конституційної монархії. Найбільш видним діячем цієї партії був Мілюков.

Основними рушійними силами революційно-демократичного табору були пролетаріат і трудове селянство.На рубежі XX ст. виникає соціал-демократична робітнича партія - революційна партія нового типу, незабаром розкололася на більшовиків і меншовиків. Надалі меншовики виділилися в самостійну політичну партію, яка була виразником інтересів дрібної буржуазії і займала непослідовну позицію в робітничому русі.

У 1901 р із залишків народницьких організацій утворюється політична партія так званих соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія відбивала в певній мірі інтереси селянства, але в першу чергу його верхівки. У цей період есери виступали проти урядового табору, ставили собі за мету революційне повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки.

В результаті революції 1905 - 1907 рр. і після неї Росія зробила ще один крок по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. При цьому справедливо вважають даний крок навіть більш серйозним, ніж той, що був зроблений в епоху реформ 60 - 70-х років. Найважливішою подією в цьому плані стало створення всеросійського представницького органу - Державної думи.

Установа Державної думи. Революційна хвиля, що піднялася в країні після кривавої неділі, змусила царя шукати компроміси. З цією метою міністру внутрішніх справ Булигін було доручено підготувати проект закону про створення Державної думи.6 серпня 1905 цар підписав маніфест про заснування булигінськоі думи.

У законі про Думу вказувалося, що вона створюється для попередньої розробки і обговорення законопроектів, які потім повинні вступати до Державної ради. Таким чином, передбачалося створення законодорадчого органу додатково до Державної ради. Відмінність Думи від Державної ради було в тому, що в ній повинні були брати участь не призначаються, а обрані населенням особи.

У виборчому законі, підписаному в той же день, передбачалися вибори за трьома куріям від землевласників, міських жителів і селян. Робочі взагалі позбавлялися виборчих прав. Явна перевага надавалася поміщикам і великої буржуазії.

Вибори в булигінськоі думу, проте, не відбулися. Її бойкотував переважна більшість населення. Народ поступку царизму не прийняв. Навіть ліберальну буржуазію вона не влаштовувала.

Революційний рух тривало, і царизм був змушений піти на більш суттєву поступку. Так з'явився відомий Маніфест 17 жовтня 1905 р обіцяв скликання законодавчої Думи.

Проект царського Маніфесту не обговорювалося на засіданні Державної ради, як це тоді належало. Проти проекту люто виступили найбільш близькі до царя сановники, міністр імператорського двору Фредерікс і ін. Проте часу на дебати і роздуми не було. Микола II це прекрасно розумів.

Царизму довелося змінити і систему виборів в Думу.11 грудня 1905 в виборчий закон були внесені істотні зміни. Право обирати в Думу було надано і робочим з метою їх заспокоїти. За новим законом передбачалися не три, а чотири виборчі курії (від землевласників, міського населення, селян і робітників). Жінки не мали виборчих прав у всіх куріях.

Для землевласницької і міської курії встановлювався майновий ценз, відповідно до якого право обирати і бути обраними мали поміщики, а також представники великої і середньої буржуазії. Селянська курія не мала майнових обмежень. Дуже хитромудро надавалися виборчі права робочим. Їх отримували робітники підприємств, що налічували не менше 50 осіб чоловічої статі. Були і регіональні обмеження.

Для всіх курій вибори були багатоступеневих. Для перших двох привілейованих курій - двоступеневі. Спочатку вибиралися виборщики, а потім вже члени Державної думи.

У робочих вибори здійснювалися складніше - там вони були триступеневе. Спочатку вибиралися уповноважені від підприємств за такою схемою: від дрібних підприємств з числом 50 і більше робочих по одному уповноваженому, від великих підприємствах - один уповноважений від повної тисячі робітників. Відразу ж давалося перевагу дрібним підприємствам, явно обмежувалося представництво від великих заводів і фабрик, де був особливо організований пролетаріат. Уповноважені від підприємств висували виборщиків, з яких обиралися члени Думи.

Для селян встановлювалися четирехстепенние вибори (від села, волості, потім виборщики в губернії і, нарешті, вибори членів Думи).

Складною була система розподілу кількості виборців по Курияма. В результаті виходило, що явну перевагу мали експлуататорські класи. За допомогою цієї махінації з виборцями голос поміщика дорівнював трьом голосам міських виборців, п'ятнадцяти голосам селян, сорока п'яти голосам робочих.

При виборах в I Державну думу найбільше місць отримали кадети - одну третину загального числа членів Думи. Багато місць мали також октябристи. Блок кадетів з октябристами давав їм явне більшість у Думі.

Крайні праві партії - прихильниці самодержавства - зазнали на виборах поразки, їх представництво в Думі було незначним.

Представники панівних кіл при виробленні закону перебувають в омані, вважаючи, що селянство є опорою самодержавства (селянин вірить в царя). В результаті селяни отримали багато місць в Думі. Там утворилася особлива фракція трудовиків, яка, висловлюючи інтереси селянства, часто в Думі вносила законопроекти з аграрного питання, доставляючи великі неприємності урядовому табору.

Царизм недовго терпів опозиційну I Думу, через 72 дня вона була достроково розпущена. Після проведення виборів у II Думу і початку її роботи виявилося, що вона ще більш опозиційна самодержавству, ніж попередня. Усилившаяся опозиційність нової Думи уряду була явищем несподіваним. У II Думі зберігалося кадетско-октябристское більшість, яка виявила себе як активний противник уряду, що явно не відповідало боягузливою і непослідовною природі російської буржуазії.

У царату були серйозні підстави побоюватися II Думи. Перш за все мова йшла про прийняття аграрного закону на базі столипінського указу від 9 листопада 1906 р Складалося враження, що Дума його не затвердити.

Дума не поспішала і з схваленням державного бюджету, передавши його на розгляд спеціальної комісії, яка могла винести і негативне рішення. Самодержавство був зацікавлений в тому, щоб бюджет затвердила Дума, так як від цього залежало вирішення питання про отримання позик від іноземних держав, а Росія мала великі державні борги. Уряди інших держав надавали великого значення твердженням держбюджету Думою. За цим актом вони судили про платоспроможності Росії, оскільки в Думі сиділи представники великої буржуазії.

У II Думі тривали різні запити до уряду і окремим міністрам щодо зловживань і незаконних дій посадових осіб. Далі терпіти таку Думу царизм як хотел.1 червня 1907 року голова Ради міністрів Столипін виступив на закритому засіданні Думи з повідомленням про антиурядовій змові, в якому нібито взяли участь і члени Державної думи. Він позбавлення депутатської недоторканності і видачі уряду 55 членів Думи - депутатів соціал-демократичної фракціі.16 з них як найбільш викриті у змові підлягали негайному арешту.

Дума відмовилася вирішувати це питання негайно і передала його на розгляд комісії, зобов'язавши її дати свій висновок 4 червня. Думі все ж не довелося вирішувати це вопрос.3 червня 1907 послідував найвищий маніфест про її розпуск, члени соціал-демократичної фракції були арештовані, віддані суду і засуджені на різні терміни каторги і посилання. Ніякої змови в дійсності, звичайно, не було. Засуджені виявилися жертвами провокації, організованої міністерством внутрішніх справ.

У Маніфесті 3 червня 1907 р висувалися різні звинувачення проти Думи і робився висновок, що неуспіх Думи пояснюється проникненням в її складу завдяки недосконалості закону недостойних осіб.

В порушення Основних державних законів 1906 р забороняли царю одноосібно змінювати виборче право, Микола II приймає новий закон, який ще більше урізав виборчі права трудящих, неросійських народів і ін.

Природно, вибори в III Думу дали бажаний для царату результат. За новою системою перша курія, де переважали дворяни-поміщики, отримала більше 51% виборців. Селяни - найчисленніша частина населення - отримали 22,4%, робітники - трохи більше 2%.

При виборах в Ш Думу велике місце отримали праві, найбільш реакційні партії, слабкіше були представлені октябристи, але все ж їх роль залишалася значною. Втратили свої колишні позиції кадети. Таким чином, III Дума була зумовлена ​​переважно чорносотенної, вона стала більш слухняним знаряддям самодержавства.

Цар, зробивши державний переворот, продемонстрував, що він завжди може практично одноосібно змінити будь-який закон, ігноруючи Думу. Він діяв як абсолютний монарх, який нікому не повинен давати звіт.

Незважаючи на негативне ставлення вкрай правих реакційних монархічних діячів до законодавчої Державній думі, царизм все ж не наважився ліквідувати цю установу. Триваюче революційне і демократичний рух в країні виключало для царату можливість відмови від Думи, за допомогою якої він створював видимість участі народу у державному житті країни.

Проте Дума з'явилася все-таки законодавчим, а не законодавчим органом. Вважалося, що жоден закон в державі не міг бути прийнятий без схвалення Думою. Цар сам приймати закони не міг. Він лише стверджував (або не стверджував) те, що розглядалося Думою.

У законодавстві передбачалося один виняток. Цар міг самостійно приймати надзвичайні закони в невідкладних випадках, коли були перерви між засіданнями Думи. Такий надзвичайний закон обов'язково потім вносився на розгляд Думи не пізніше ніж через два місяці після початку її засідань. Якщо протягом цього часу цей закон не вносилося на розгляд Думи, то він переставав діяти. Це була певна лазівка ​​для царату, і він нею охоче користувався.

У законі передбачалися деякі обмеження повноважень Думи. Вона не могла розглядати бюджетні питання, пов'язані з діяльністю військового міністерства і міністерства імператорського двору. Цар не дозволяв вторгатися у вирішення питань про витрати на утримання імператорського прізвища.

Незважаючи на деякі обмеження, в цілому Дума мала солідні повноваження, хоча фактично не завжди могла їх реалізувати.

Цар реорганізував Державну раду, наділивши його повноваженнями, яких Рада раніше не мав. Державна рада став виступати в якості як би другий палати по відношенню до Думи. Його склад був більш реакційним. Половина Ради призначалася царем, інша половина була виборною.

Вибори в Державну раду були організовані так, що демократичні елементи і трудящі туди потрапити не могли. Вибиралися в Державну раду від губернських земських зборів відповідно до майновим цензом представники заможних класів, а також представники духовенства, члени дворянських товариств. Імператорська академія та університети обирали академіків і професорів. Представники великої буржуазії отримали можливість висувати своїх виборних від Ради торгівлі та промисловості.

Законопроект з Думи надходив до Державної ради, який міг при бажанні відхилити його. Багато законопроектів так і не отримали схвалення Державної ради. Так, Державна дума зробила спробу домогтися прийняття акта про скасування смертної кари. Цей законопроект був відхилений Державною радою.

Якщо обидві палати були згодні з законопроектом, то остаточне рішення належало царю.Він міг його затвердити або відкинути. Фактично виходило так, що законодавча діяльність повністю контролювалася царем.

Після створення в Росії Державної Думи представники ліберальної буржуазії захоплено заявляли, що в Росії нарешті з'явився парламент, що відтепер в країні почалася епоха парламентаризму. Буржуазно-ліберальний табір зрадив революційний рух, його цілком влаштовувало самодержавство з Державною думою. Буржуазія свого домоглася. Зберігалася самодержавство як суттєвий заслін проти народної революції.

Ліберальна буржуазія марно вважала, що в особі Державної думи в Росії з'явився парламент. Деякі зовнішні ознаки парламенту у Думи були. Вона могла направляти запити уряду - реорганізованій Раді міністрів - і його окремим членам. Однак міністри на ці запити могли відповідати, але могли і не звертати уваги. Ніякої відповідальності перед Державною думою в уряду не було. Міністри призначалися і звільнялися царем, перед Думою вони не звітували, від неї не залежали, хоча сама реорганізація Ради міністрів пов'язувалася саме зі створенням Думи.

З боку Державної Думи робилися навіть спроби оголосити про недовіру уряду. На акт про недовіру з боку Державної думи уряд не реагувало, воно просто не звернуло на нього уваги. Були навіть випадки, коли критика з трибуни Думи зловживань деяких посадових осіб приводила до того, що цар, який ненавидів Думу, підвищував критикованих на посаді. Тим самим цар демонстрував, що з Думою він не вважається.

Каральні органи. У роки реакції царизм для розправи з революційним рухом запровадив військово-польові суди, які в спрощеному порядку розглядали справи і примовляли головним чином до страти (розстріл або повішення). Широко застосовувалася і позасудова репресія, здійснювана безпосередньо військами. Особливо яскравим прикладом таких дій з'явився розстріл мирної демонстрації робітників на ленских копальнях в 1912 р Незважаючи на очевидність допущеного беззаконня, організатори розстрілу залишилися безкарними, хоча на місце і виїжджала спеціальна сенатська комісія.

У роки реакції посилилася роль каральних органів, особливо департаменту поліції і жандармерії. Створюється також широка мережа спеціальних охоронних відділень, положення про які було затверджено Столипіним в лютому 1907 р

Формально вони створювалися при губернаторах і градоначальників. Однак останні не втручалися в діяльність цих органів, які фактично безпосередньо підпорядковувалися департаменту поліції.

Кожне охоронне відділення складався з канцелярії, відділу зовнішнього спостереження і агентурного відділу. У відділі зовнішнього спостереження перебували філери - спеціальні зовнішні сищики, які систематично таємно спостерігали за революціонерами.

Робота агентурного відділу проводилася через секретних співробітників - інформаторів і провокаторів. У більшості випадків вони авантюристи, готові за плату робити що завгодно. Часто охранка використовувала компрометуючі кого-небудь матеріали для вербування. При цьому допускалося порушення законності. Якщо будь-яка особа вчиняла злочин (можливо, навіть серйозне), охранка гарантувала йому непритягнення до кримінальної відповідальності, якщо воно погодиться бути секретним співробітником.

Найбільш цінними з точки зору охранки секретними співробітниками були провокатори. Вони діяли безпосередньо в революційних організаціях, будучи їх членами. Провокаторам дозволялися активні дії аж до участі в терористичних актах і в підбурюванні на вчинення таких. Одночасно провокатори інформували охранку, яка викривала революціонерів в скоєних діяннях. Така поведінка охранки суперечило навіть царському закону, оскільки основне завдання політичної поліції полягала в запобіганні злочинам. Справа доходила до того, що охранка допускала скоєння окремих терористичних актів по відношенню до вищих посадових осіб. Відомі такі великі провокатори, як Азеф в партії есерів, Малиновський в партії більшовиків.

Під тиском революційного і демократичного руху мас царський уряд був змушений внести деякі зміни в судову систему. У 1912 р довелося відновити інститут мирових суддів, земські начальники позбулися права виконувати судові функції.

Економічне, соціальне, політичне розвиток Росії на початку XX ст. вимагало істотних змін в праві. Існуюче законодавство не сприяло розвитку капіталістичних відносин, 900-е роки - роки інтенсивної правотворчої діяльності. Частина законопроектів була затверджена, але багато хто так і залишилися в стадії розробки і обговорення. Найбільші зміни відбулися в державному, адміністративному, земельному та кримінальному праві.

Цивільне право Російської імперії не було єдиним для всіх підданих. Сформоване раніше в процесі приєднання нових територій правило залишати там старі закони зберігалося і в XX ст. Тому в Фінляндії продовжувало діяти Шведське укладення 1734 р в Царстві Польському застосовувався Французький цивільний кодекс, звичайно, з доповненнями та змінами. В Бессарабії також діяли національні джерела права (Шестікніжія Арменопуло, зібрання законів Донича, соборна грамота Маврокордато), общеимперские цивільні закони носили тут характер додаткового джерела права. У Прибалтійських губерніях продовжував діяти Звід законів губерній Остзейских (т.3). Кочові і напівкочові народи, що населяли азіатську частину Російської імперії (так звані бродячі інородці), жили за своїми національних звичаїв, дія російського цивільного законодавства на них не поширювалося.

Норми цивільного права містилися в основному в Зводі законів цивільних (ч.I. т. Х Зводу законів Російської імперії). Прийнятий в першій половині XIX ст. Звід законів цивільних багато в чому не задовольняв вимогам розвивається буржуазного суспільства. Частина I т. Х неохоплювала всього громадянського права, крім того, що містилися в ньому положення, як вже зазначалося, поширювалися на всіх підданих Російської держави. Крім регіональних були і соціальні вилучення. Так, і після скасування кріпосного права земельно-правові відносини селян регулювалися Зводом цивільних законів, а законом про станах (т. IX Зводу законів). В значній мірі правовідносини селян регулювалися звичаєвим правом. Звичай застосовувався у справах про спадщину та опіки, а також при вирішенні дрібних цивільно-правових спорів.

Звичай як джерело права широко застосовувався не тільки при регулюванні зазначених вище правовідносин. За Судову реформу 1864 р світовим суддям було дозволено застосування норм звичаєвого права безвідносно до стану, що сперечаються, якщо в праві існував пробіл і хоча б одна зі сторін посилалася на звичай. Законом від 15 червня 1912 року це правило було поширено на окружні суди. Торгові суперечки все суди при неповноті закону повинні були вирішувати на підставі звичаєвого права. У справах же про торгову поклажі та при тлумаченні договорів норми звичаєвого права мали переважне значення в порівнянні з нормативними актами.

Відсталість Зводу цивільних законів, строкатість джерел права, відсутність єдності вимагали нової, вже буржуазної кодифікації цивільного права. Однак робота над проектом Цивільного уложення затягувалася, а життєва необхідність розвитку громадянського права відчувалася дуже гостро. Тому в даний період велику роль в пристосуванні цивільного права до вимог буржуазного виробництва починає грати Сенат. Роль Сенату як тлумача закону і творця нових правових норм збільшувалася у зв'язку з тим, що норми ч. I т. Х Зводу законів діяли не на всій території Російської імперії. Правотворчої діяльності Сенату виявилася насамперед через діяльність його громадянського касаційного департаменту, хоча і Загальні збори Сенату при вирішенні питань загального керівництва судами і тлумачення норм права стосувалося питань цивільного права. Юридичне значення сенатських касаційних рішень оцінювалося по-різному. Сенат претендував на те, щоб його рішення були обов'язковими для всіх судів. У науці склалася інша точка зору. На підставі ст.815 Статуту цивільного судочинства більшість вчених визнавало обов'язковими рішення Сенату тільки для конкретного суду, рішення якого розглядалося в касаційному порядку. Однак на практиці все суди визнавали рішення Сенату обов'язковими нарівні з законом.

Сенатська практика не тільки розвивала і перетворювала інститути громадянського права, а й створювала нові, спираючись на «загальне розуміння законів». Таким чином, з'явилися, наприклад, інститут безпідставного збагачення, договір на користь третьої особи, відмінність авансу і завдатку.

Частина I т. Х Зводу законів не мала розділу «Лица», що традиційно відкриває цивільні кодекси буржуазних держав. Різне правове становище громадян Російської імперії не дозволяло звести в один розділ всі норми, присвячені цивільної правоздатності. Після скасування кріпосного права на селян були поширені не всі норми цивільного права (зокрема, щодо землеволодіння). Передбачене столипінським законом заборона селянам скупки общинних земель також суперечило нормам цивільного права, поміщеним в ч. I т. Х Зводу законів.

Серйозні обмеження продовжували зберігатися для євреїв (вірніше, осіб іудейського віросповідання): вони могли (за окремими винятками) постійно проживати лише в певній місцевості, були обмежені в праві придбання у власність нерухомості.

Значно відрізнялася правоздатність чоловіків і жінок. Особливо обмежувалися права жінок в області спадкування за законом. Спроба змінити це положення була зроблена в законі від 3 червня 1912 г. Він зрівняв дочок і синів у праві спадкування рухомого майна після їх батьків, але щодо спадкування земельної власності певне нерівність зберігалося.

Російське громадянське право особливо пильну увагу звертало на речове право. Значна кількість норм і хороша розробленість інститутів речового права в порівнянні з нормами зобов'язального відбивали відсталість російського громадянського права від вимог буржуазного господарства. Відсталість цивільного права виявлялася і в збереженні в ньому таких чисто феодальних інститутів, як заповідні та родові майна (маєтку).

У речовому праві виділялися інститути права володіння (незалежно від підстави), права власності, права на чужі речі (сервітуту). З метою захисту інтересів інших членів суспільства були вироблені обмеження в користуванні власником нерухомістю, перш за все землею. Це виражалося в праві громадського користування дорогами і ріками, що проходять через землі власника, заборони затоплять греблями землі інших власників тощо. Російське громадянське право обмежувало власника і в області розпорядження своїм майном, якщо це була родова нерухомість. Родові маєтки не можна було подарувати, обмежена була і свобода заповіту.

Продане родовий маєток могло бути викуплено родичами продавця протягом трьох років.

До прав на чужі речі відносилися право користування річчю і її плодами, право використання угідь в чужих имуществах. З 1912 р до них приєднується і право забудови, відповідно до якого особі надавалося право користуватися землею терміном від 36 до 99 років для спорудження будівлі. Забудовник міг після закінчення терміну забудови або знести будівлю, або залишити його власнику землі, можливо було зробити висновок з цього приводу особливу угоду.

Столипінська реформа істотно розширила коло земельних власників. Згідно із законом 1910 р розвиненому законом 29 травня 1911 р селяни отримували хутори й села в повну власність.

Зобов'язального права були відомі договори міни, купівлі-продажу, запродажи (т.е. договір про майбутній продаж), поставки, дарування, майнового найму або прокату (щодо нерухомості вживався термін «оренда»). Максимальний термін оренди був, за рідкісним винятком, 36 років. Відомий був і договір безоплатного користування, іменований позикою. Досить докладно регулювався договір позики, закон обмежував максимальний розмір відсотків - 12. Містилися в ч. I т. Х Зводу законів і норми, що регулювали відносини, які отримали особливого поширення в епоху капіталізму: договори підряду, особистого найму, товариства, страхування.

Цивільне право крім зобов'язань з договорів знало, звичайно, і зобов'язання з заподіяння шкоди. Судова практика виробила новий інститут: визнала позови з безпідставного збагачення.

Особливе місце в цивільному праві займало авторське і промислове право. Об'єктом авторського права був продукт духовної творчості, виражений у зовнішній формі (книги, промови, лекції тощо). Автору належало виняткове право всіма можливими способами відтворювати, опубліковувати і поширювати свій твір. Після смерті автора його права переходили до спадкоємців на 50-річний термін. До промислових прав ставилися права винахідника, право на фірму і товарний знак. Закон від 28 червня 1912р. встановив, що, незважаючи на право винахідника протягом 15 років користуватися своїм винаходом, в разі державної необхідності право на винахід або удосконалення могло бути примусово відчужене.

Деякі зміни відбулися в спадковому праві. Законом 1912 р були розширені права жінок - спадкоємиць за законом. Як відомо, по російському праву спадкоємці призивалися по черзі. В першу чергу призивалися спадкоємці по прямій низхідній. До 1912 р, якщо серед спадкоємців були і сини і дочки, спадщина ділилося таким чином, щоб синам дісталася велика частина. Новий закон скасував це правило, зрівнявши дочок з синами в успадкування рухомого майна та нерухомості в містах. При спадкуванні нерухомого майна за межами міста частка дочок була збільшена до 1/7. Позашлюбні діти могли за законом 1902 р успадковувати тільки придбане (т е. Неродовое) майно матері. У другу чергу до спадкоємства призивалися бічні родичі, але минаючи висхідних. Згідно із законом, що діяв до 1912 р, сестра при брати не успадковувала. Закон 1912 встановив порядок успадкування сестер перед своїми братами аналогічно спадкоємства дочки при синах.

Сімейне право. Основні інститути сімейного права, що склалися ще в XVIII - XIX ст., Продовжували діяти і на початку XX ст., Але деякі зміни відбулися і в цій галузі права. Так, змінилося правило про місце проживання подружжя. Місце проживання сім'ї визначалося місцем проживання чоловіка. Закон від 14 березня 1914р. встановив можливість роздільного проживання, якщо для одного з подружжя спільне життя видається нестерпною. До цього існував порядок примусового повернення.

Закон 1902 р надав деякі права позашлюбним дітям, але істоти їх безправного становища цей закон не змінив. Позашлюбна дитина міг вимагати від батька прожитку, отримував деякі права на спадкування після матері. Цей закон допускав усиновлення позашлюбних дітей.

Кримінальне право. На початку XX ст. в Росії діяло кілька великих кримінальних кодексів: Ухвала про покарання кримінальних та виправних (1845 р в редакції 1885 р). Статут про покарання, що накладаються світовими суддями (1864 г) і Кримінальне укладення, затверджене 22 березня 1903 Ухвала про покарання містило норми про тяжкі злочини, що підлягають розгляду загальними судовими місцями. Статут, навпаки, мав би застосовуватися одноосібно мировими суддями. Кримінальне укладення було введено в дію в повному обсязі: діяли загальні постанови про злочини і покарання, статті про релігійні та державні злочини, про протидію правосуддю і деякі інші.

Крім цих законів застосовувалися Військовий статут про покарання, Статут про засланців. Збори церковних законів і ін. Така множинність створювала відомі незручності.

Законом злочин визначалося з формальної точки зору як до виконання чи невиконання дії, яке заборонено або наказано під страхом кримінальної кари. Ухвала про покарання не знало ніякого формального поділу злочинних діянь, властивого західноєвропейському кримінального права. Кримінальну укладення 1903 р виділяє три групи злочинів: 1) тяжкі злочини, за вчинення яких в законі передбачалася смертна кара, каторга або посилання на поселення; 2) злочини, за які як найвища кара визначалося висновок у виправному будинку, фортеці чи в'язниці; 3) проступки, за які вищим покаранням був арешт або грошовий штраф.

Якщо Ухвала про покарання говорило про обставини, виключали осудність, то Кримінальне укладення давало визначення неосудності як стану, що виключає кримінальну відповідальність. Згідно з Кримінальним укладенню осудність передбачає здатність усвідомлювати свої вчинки і діяти усвідомлено. Ухвала про покарання розглядало як стан неосудності малолітство, глухонімоту, душевну хворобу, а також необхідну оборону і крайню необхідність. Малолітство розбивалося на три періоди: 1) вік безумовної неосудності; 2) період умовної осудності і 3) вік пом'якшення покарання. Безумовно неосудним визнавався дитина до 10 років. Підлітки у віці від 10 до 17 років підлягали покаранню лише в разі визнання їх діяли з «розумінням». Покарання, які застосовуються до них, повинні були бути значно м'якше покарань, що застосовуються до дорослих. Які вчинили злочин у віці від 17 до 21 року покарання повинно було пом'якшуватися: зменшувалися терміни покарань, смертна кара за Кримінальним укладенню замінювалося безстроковою каторгою.

Необхідна оборона і крайня необхідність за Кримінальним укладенню можливі були при захисті всіх прав, як своїх, так і чужих, тим самим значно розширювалися рамки застосування цих інститутів в порівнянні з Укладенням про покарання. Крайньою необхідністю визнавалося і стан голоду, в зв'язку з чим в разі крадіжки для втамування голоду допускалася посилання на крайню необхідність.

Російське кримінальне право тісно пов'язувало питання про застосування покарання і його тяжкості з питанням про винність правопорушника. Закон, говорячи про винність, розглядає випадковість, умисел і необережність. Випадковими визнавалися дії або наслідки дій осіб, настання яких не можна було передбачити при всій уважності до своїх вчинків, тому такі дії не каралися. Найбільш серйозною формою провини визнавався умисел. Кримінальне укладення Не будете звертати уваги на відміну від Уложення про покарання умислу раптового і заздалегідь обдуманого. Необережна форма провини була досить добре розроблена в Уложенні про покарання. Кримінальну укладення 1903 р внесло значні спрощення, визначивши її наступним чином: «Злочинне діяння шанується необережним не тільки, коли винний його не передбачав, хоча міг і повинен був його передбачити, але також, коли він хоча передбачав наступ наслідки, що зумовило злочинність цього діяння , але легковажно припускав такий наслідок запобігти ».

Кримінальну право зі стадії злочинної діяльності - виявлення умислу, готування, замаху і закінченого злочину - бачило небезпеку в усіх, крім виявлення умислу. Приготування каралося лише по найбільш тяжких злочинів. Замах карався м'якше, ніж закінчений злочин.

Найтяжчим покаранням як і раніше була смертна кара, хоча вона в Росії і застосовувалася за обмеженою кількістю статей кримінальних законів. Однак призначення її по ст.18 Положення про заходи щодо охорони державного порядку значно збільшувало число осіб, підданих цьому покаранню. При придушенні революції 1905 - 1907 рр., В роки столипінської реакції, смертна кара застосовувалася в масових розмірах. У 900-ті роки в Росії розгортається рух за скасування смертної кари, тим більше що в ряді країн Європи (Румунії, Португалії, Голландії, Італії, Норвегії) вона була вже скасована. Не можна назвати жодного великого вченого криміналіста-теоретика в Росії цього періоду, який би захищав існування смертної кари.

Одним з ганебних пережитків феодалізму в кримінальному праві було збереження тілесних покарань. Закон поступово звужував коло осіб, до яких вони застосовувалися, і підстави застосування. У 1900 - 1904 рр. були скасовані різки для бродяг, батоги для засланців, тілесні покарання у військах і за вироками волосних судів. Тільки Статут про засланців і Статут про утримання під вартою зберегли для ссильнокаторжних і засланців таку «міру впливу», як перетин різками до 100 ударів.

Посилання на каторжні роботи була наступним за тяжкості покаранням після страти. З 1906 р в зв'язку зі скасуванням відбування каторги на о. Сахалін в межах європейської частини Росії організуються каторжні в'язниці.

У 1909 р був прийнятий закон про дострокове звільнення, яке могло застосовуватися до засуджених до позбавлення волі у в'язниці, виправному будинку або виправному арештантському відділенні. Умови та порядок дострокового звільнення були досить складними.

В якості додаткового покарання Кримінальне укладення знало три види позбавлення прав: 1) позбавлення всіх прав стану, тобто втрата станових прав, титулів, чинів і відзнак, права надходити на державну або громадську службу, обмеження майнових і деяких інших прав; 2) позбавлення всіх особливих прав і переваг, як особистих, так і за станом привласнених, що виражалося в забороні надходити на державну і суспільну службу, записуватися в гільдії, виступати свідком у цивільному процесі, бути третейським суддею, опікуном, повіреним; 3) позбавлення деяких прав і переваг залежало від станової приналежності особи і виражалося головним чином у позбавленні виборчих прав в станові установи.

Серед майнових покарань були поширені конфіскація і штраф. Русский закон знав тільки спеціальну конфіскацію, тобто вилучення знарядь злочину, речей, здобутих злочинним шляхом. Загальна конфіскація як міра, спрямована перш за все проти сім'ї злочинця, була незнайома європейського кримінальним законодавством, в тому числі і російської.

Особлива частина Уложення містила норми про злочини релігійних, державних, проти доходів скарбниці, проти громадського благоустрою, проти життя, здоров'я, свободи, честі, майна приватних осіб та ін.

Особливістю російського кримінального права було велике в порівнянні з західноєвропейськими кримінальними кодексами кількість статей про релігійні злочини. І хоча число їх поменшало - 25 статей в Кримінальному уложенні в порівнянні з 65 статтями Уложення про покарання, це кількість залишалося незмірно більшим порівняно з трьома статтями в Німецькому кримінальному уложенні і з п'ятьма статтями Італійського кримінального уложення. Найтяжчим релігійним злочином було богохуленіе. Покарання за нього коливалося від арешту до каторжних робіт строком на 15 років. Закон говорить і про блюзнірство по відношенню до церковних обрядів, звичаями, священних предметів. До числа релігійних злочинів ставилася і приналежність до бузувірських сектам (наприклад, скопці, хлистів). Кримінальне укладення значно менше суворими заходами захищає нехристиянські релігії. Блюзнірство стосовно до нехристиянських святинь було карається тільки в разі визнання цієї релігії в Росії і при здійсненні блюзнірських дій в молитовному домі під час богослужіння.

Найбільш небезпечним державним злочином за Кримінальним укладенню було «посягання на життя, здоров'я, свободу і взагалі на недоторканність» імператора, імператриці і спадкоємця престолу, а також на повалення імператора з престолу, позбавлення його верховної влади або її обмеження. Це злочин і приготування до нього карали смертю. До числа небезпечних державних злочинів відносилися посягання на життя членів імператорської фамілії, державна зрада, «смута», пропаганда проти існуючого ладу, заклики до вчинення протизаконних дій.

У більшій кількості випадків злочину кваліфікувалися за статтями Уложення про покарання.Це злочини посадові, що включали в себе перевищення влади, привласнення ввіреного майна, неправосуддя (щодо цих складів діяли статті Уложення 1903 р), хабарництво, халатність та ін. Особливі розділи Уложення про покарання були присвячені злочинам проти майнових інтересів скарбниці - від фальшивомонетчества до ухилення від сплати митних зборів, злочинів проти громадського благоустрою та благочиння, що включав порушення правил про охорону чистоти повітря і води, проти законів про стани. Особливе місце займали злочини проти життя, здоров'я і честі приватних осіб. Укладення розрізняло вбивство просте, кваліфіковане та привілейоване. До кваліфікованого вбивства відносилося умисне вбивство батьків, чоловіка, дружини, близьких бічних родичів, а також вбивство працівником або учнем господаря або майстра. За всі ці вбивства належало більш суворе покарання, ніж за звичайне вбивство, - безстрокова каторга. До привілейованих видів вбивства ставилися вбивства, за які призначалися м'якші покарання: це вбивство матір'ю при самому народженні позашлюбну дитину, вбивство новонародженого виродка, вбивство на дуелі. Наявність таких видів привілейованих вбивств показувало, що законодавець в значній мірі відображав феодальні забобони.

Досить велика кількість статей Уложення про покарання було присвячено майновим злочинам. У Росії майнові злочини були найбільш поширеним родом злочинів. Так, в 1904 р загальними судами було засуджено лише за крадіжку 33 тис. Злочинців. В кінці XIX - початку XX ст. в Росії серед криміналістів набуває поширення соціологічне вчення. Прихильники його звертали увагу на те, що число майнових злочинів знаходиться в прямій залежності від ряду економічних чинників і перш за все від добробуту народу, цін на продукти та ін. Однак на російській кримінальному законодавстві ці погляди не позначилися.

* * *

Держава і право Росії на початку XX ст. розвивається під знаком революції. Одним з її наслідків з'явився новий крок по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. У Росії видається якусь подобу конституції. У зв'язку з цим постає питання про форму правління в післяреволюційної Росії. У науці існують різні погляди на це питання. Деякі автори вважають, що самодержавство залишилося по суті непоколебленним, інші стверджують, що тепер можна говорити про обмежену, конституційної монархії, тобто про ліквідацію самодержавства.

Але ще більш важливим, епохальною подією стало народження в ході революції 1905 - 1907 рр. принципово нового політичного явища - Рад робітничих, селянських, солдатських депутатів - бойових органів революційної влади. Революція була придушена, і Поради загинули, але їм було призначено перевернути світ.

Революція змусила царизм дати народу демократичні права і свободи. Виникає свобода друку, зборів, політичних організацій. На базі цього виникають політичні партії, виходять з підпілля раніше створені.

В ході післяреволюційної перебудови суспільства велике значення має столипінська аграрна реформа. Її оцінка в радянській історичній літературі суперечлива. З огляду на одіозність самої постаті П.О. Столипіна, багато автори ставляться до неї суто негативно. Однак є й інша думка: ця реформа була покликана посилити капіталістичне розвиток російського села, а отже, і всього суспільства, що послужило б серйозно економічному та політичному прогресу Росії.

Перша світова війна, що почалася влітку 1914 р, була викликана різким загостренням протиріч між що склалися задовго до неї двома ворожими угрупованнями великих імперіалістичних держав - Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією (Троїстий союз) і Англією, Францією і Росією (Антанта). Обидві ворогуючі угруповання переслідували імперіалістичні, загарбницькі цілі, особливо войовничо були налаштовані німецькі імперіалісти.

Росія вступив у війну 19 липня 1914 р планів панівних класів Росії входили захоплення належали Туреччині Константинополя і проток з Чорного моря в Середземне - Босфору і Дарданелл, відторгнення від Австро-Угорщини Галичині, оволодіння Турецької Вірменією. Російська армія провела ряд успішних операцій. Однак господарсько-політична відсталість Росії, виявили в перші ж дні недолік озброєння і спорядження зумовили численні невдачі і поразки, величезні людські втрати.

Панівні класи Росії сподівалися забезпечити собі в ході війни високі прибутки шляхом захоплення нових територій, ринків збуту, джерел сировини і вигідних військових поставок, а також відвернути трудящих від революційної боротьби. Прагнення до досягнення цих цілей визначало внутрішню і зовнішню політику царизму і активну підтримку буржуазією і поміщиками ведення війни. Вони розгорнули широку пропагандистську кампанію, прагнучи переконати маси, що війна носить оборонний характер і ведеться заради захисту своєї Вітчизни і братів-слов'ян. Шовіністичні настрої на початку війни охопили всі верстви буржуазії, поміщиків, значну частину інтелігенції, студентства, навіть селянства.

У всіх країнах буржуазні партії закликали народ підтримувати війну. Майже всі партії II Інтернаціоналу, всупереч інтересам трудящих, також виступили за ведення війни. Більшовицька партія була єдиною з усіх партій, яка активно виступила проти війни, в тому числі з трибуни Державної думи, за що її думська фракція була піддана репресіям.

Війна важко відбилася на економіці країни. Народне господарство почало руйнуватися. Відволікання робочої сили в армію викликало значне скорочення промислового і сільськогосподарського виробництва. У свою чергу криза в промисловості і сільському господарстві негативно відбився на боєздатності царської армії. Перша імперіалістична війна посилила революційну боротьбу в країні.

У Росії, як і в інших воюючих країнах, виникла революційна ситуація. Загострення її викликалося потребою і лихами народних мас, загибеллю тисяч і тисяч солдатів на фронтах. Тяжке становище робітничого класу і трудящого селянства ускладнювався посиленням політичного режиму, а в національних районах Росії і національним гнітом. У широких народних масах все більше зростало невдоволення війною і політикою царизму. У країні наростав революційний підйом. На заводах і фабриках безперервно спалахували страйки. З початку війни по лютий 1917 р Росії відбулося 2,5 тис. Страйків, в яких взяло участь понад 2,5 млн. Чоловік. Зубожіння і розорення, викликані війною, активізували революційні виступи селян проти поміщиків і куркулів.

Підйом революційного руху в країні яскраво свідчив про назрівання нової буржуазно-демократичної революції в Росії. Царський уряд і буржуазія шукали вихід з назрілої революції. Щоб запобігти її, царизм почав таємні переговори з Німеччиною про сепаратний мир. Буржуазія Росії, підтримана англо-французькими та американськими імперіалістами, прагнула вийти з революційної кризи шляхом зміни царя, що дало б їй можливість взяти владу. Обидва цих змови були зруйновані вибухнула в лютому 1917 р другої російської буржуазно-демократичною революцією.

У період першої світової війни істотних змін у правовому становищі окремих соціальних груп не відбулося. Як і раніше, царизм спирався на дворянство, яке утримувало основні позиції в економіці і політиці, хоча поступово їх втрачало. В умовах розвитку капіталізму, наростання класової боротьби царизм змушений був йти на союз з буржуазією в боротьбі проти революційних мас, очолюваних пролетаріатом. Ще один крок по цим шляхом було зроблено під час війни. Розвиток капіталізму в Росії все більш зміцнювало економічне панування буржуазії. Війна також сприяла збагаченню буржуазії, яка наживалася на військових поставках. Однак царизм, будучи диктатурою дворянства, посилював традиційні методи зміцнення свого становища, пильно охороняв привілеї класу поміщиків.

Володіючи економічною пануванням, буржуазія як і раніше не мала тієї політичної влади, якої так наполегливо домагалася. Однак, боячись піднесення революційного руху народних мас, вона хотіла перетворити суспільні відносини не революційним шляхом, а реформами, які зміцнили б існуючий лад ціною деякого обмеження самодержавства. Лідери буржуазних партій прагнули до союзу з царизмом, бачачи в ньому сильну владу, здатну придушити пролетаріат, і бажаючи тільки розділити політичну владу з поміщиками. Вони дотримувалися давнього вимоги російської буржуазії про створення відповідального перед Державною думою уряду і проведення ще деяких вельми помірних змін, анітрохи не посягали на непорушність монархії. Але царизм не пішов навіть на цю поступку. Буржуазія була допущена тільки до участі в допомоги фронту. Самодержавство на початку війни намагалося не залучати частнокапиталистические підприємства для військових потреб, так як не хотіло посилення ролі буржуазії у військовій економіці, бо це могло вплинути на збільшення її політичних претензій. Але банкрутство військового відомства змусило царизм дозволити буржуазії брати участь в постачанні фронту.

В умовах посилення політичного і соціального гноблення значні зміни відбулися в положенні робітничого класу. Нездатність царизму провести планомірну перебудову промисловості на військовий лад, слабкі потенційні можливості казенних підприємств і прагнення капіталістів нажитися на військових замовленнях привели до того, що у виробництві продукції для армії головна роль перейшла до приватних капіталістичним підприємствам. Охороняючи і захищаючи інтереси буржуазії, царизм скасував дію ряду норм про фабрично-заводському праці, ніж повністю розв'язав руки заводчикам і фабрикантам в експлуатації і пограбування робітничого класу. Поряд з цим царизм йшов в наступ на економічні та політичні права робітників, забороняючи страйки, ліквідуючи профспілки, обмежуючи діяльність лікарняних кас. Були задоволені вимоги буржуазії про введення воєнного режиму на підприємствах. Робочі фактично позбавлялися всіх прав, не могли переходити з підприємства на підприємство, відмовлятися від понаднормових робіт, пред'являти будь-які вимоги адміністрації. Робочий день на багатьох підприємствах досягав 15-16, а іноді і 18 годин. При збільшеному робочому дні умови техніки безпеки навіть у порівнянні з передвоєнним часом погіршилися. Законодавство про техніку безпеки не дотримувалося. Вироблені в 1913 р Правила про заходи безпеки робіт в закладах фабрично-заводської промисловості підлягали введенню лише в 1916р., Проте в умовах воєнного часу так і не були введені. По суті в роки війни ніякої охорони праці не існувало.

Внутрішня економічна політика царизму вела до подальшого погіршення становища робітничого класу. Щорічно непрямі податки підвищувалися не менше ніж удвічі, значно зросли прямі податки. Реальна заробітна плата через різке підвищення цін на продукти і товари першої необхідності безперервно падала. Капіталісти в період війни здійснювали і активний наступ на політичні права робітників. Яскравим свідченням цього є розроблені в 1915 р загальноруський нарадою заводчиків, фабрично-заводської інспекції та поліції Правила про попередження і рішучому придушенні страйків.

Війна також значно погіршила становище селянства. Головні труднощі війни були покладені на плечі бідних і середніх селян, і одночасно створювалися умови для збагачення куркульства. Обстановка в селі була важкою і в зв'язку з тим, що більшість солдатів були взяті з селян.

Під час війни царський уряд видав ряд правових актів, спрямованих на пристосування діяльності окремих органів до військових умовам і підсилюють втручання держави в економіку країни. Ряд змін свідчить про черговий крок Росії по шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну.

Державна Дума. Дума четвертого скликання, обрана в 1912 р на основі виборчого закону від 3 червня 1907, представляла собою октябристско-кадетська установа. Соціал-демократична фракція, зокрема й більшовики, займала в Думі 14 місць. Більшовицька фракція викривала імперіалістичний характер війни і вела революційну роботу серед трудящих. Через три місяці після початку війни її члени були звинувачені в державній зраді, заарештовано, а потім засуджені і вислані на вічне поселення в Туруханський край.

Державна дума підтримувала царський уряд у веденні війни, схвалила законопроекти про підвищення непрямих і прямих податків і ряд інших законопроектів, спрямованих на зміцнення царату. Незважаючи на те, що всі пропозиції, що вносилися в Думу царським урядом, нею схвалювалися, IV Дума скликалася царем нерегулярно. З найважливіших питань державного життя цар видавав укази відповідно до ст.87 Основних законів Російської імперії 1906 року в обхід Думи. Лідери поміщицьке-буржуазних фракцій, яких турбувала небезпека зриву колонізаторських планів російської імперіалістичної буржуазії, намагалися вплинути на політику уряду, добитися створення відповідального перед Думою уряду.

Прагнення парламенту до створення уряду, підконтрольного і підзвітного йому, нормально для будь-якого держави XX століття. Виконавча влада повинна залежати від законодавчої. Цього вперто не хотів визнавати цар, який ненавидів Думу і сподівався реставрувати самодержавство.

У серпні 1915р. лідери буржуазно-поміщицьких партій в Думі і частина членів Державної ради утворили так званий прогресивний блок, учасники якого прагнули немає ліквідації монархії, а до її оздоровленню. Основною вимогою блоку було створення «міністерства довіри», відповідального перед Думою. Буржуазія намагалася домогтися від царя поступок, сподіваючись, що її представники в рішенні державних справ зможуть довести війну до переможного кінця і не допустять революції.

Особливі наради. Державний апарат виявився нездатним вирішувати поставлені війною завдання. Виникла необхідність у створенні надзвичайних органів. У 1915 р були утворені міжвідомчі органи - особливі наради. Ці органи складалася з представників різних установ, відомств і організацій. Першим було засновано Особлива нарада з постачання армії, яке дещо пізніше було перетворено в чотири особливих наради: з оборони, палива, продовольчій справі, з перевезення палива, продовольчих і військових грузов.30 серпня було створено Особливу нараду по влаштуванню біженців.

Місцевими органами особливих нарад були їх комісії та уповноважені. Комісії особливих нарад були створені в губернських містах, уповноважені діяли як в губернських містах, так і в повітових.

Найбільш важливе значення мало Особлива нарада для обговорення та об'єднання заходів з оборони, яке належало до вищих державних установ і не підвідомча будь-кому іншому органу управління. Воно було наділене широкими повноваженнями. Головою його був військовий міністр, до складу входили: голови Державної ради, Думи, по дев'ять членів від цих же органів, по одному представнику за призначенням від міністерств - морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і промисловості і державного контролю, п'ять представників від військового міністерства, по одному представнику від Всеросійського земського і міського союзу і чотири представники від Центрального військово-промислового комітету.

До компетенції Особливої ​​наради для обговорення й об'єднання заходів з оборони держави входили вищий нагляд за діяльністю всіх урядових заводів, арсеналів і майстерень, а також приватних заводів і підприємств, що виготовляють предмети бойового і іншого матеріального спорядження армії і флоту, сприяння утворенню нових заводів і підприємств такого призначення, розподіл замовлень між заводами.

Якщо останню функцію - розподіл замовлень - виконувало Особлива нарада, то всі інші повинні були реалізувати фактично його уповноважені. На місцях уповноваженими Особливої ​​наради з оборони були створені місцеві Наради для обговорення заходів і питань, що входять в коло ведення цього Особливої ​​наради. До складу місцевого Наради входили представники місцевих організацій Всеросійського земського і міського союзів, місцевого військово-промислового комітету і ряд осіб на розсуд уповноваженого.

Регламентація прав місцевих уповноважених Особливої ​​наради з оборони була уточнена Правилами про порядок дії місцевих уповноважених, призначених головою Особливої ​​наради, і про що складаються при них районних заводських нарадах від 10 вересня 1915 У відповідності з цими правилами уповноважені Особливої ​​наради та їх заступники були призначені НЕ тільки в губернські міста, а й у великі промислові центри з організацією в такому разі заводських нарад. Район діяльності кожного заводського наради було визначено головою Особливої ​​наради.

Така структура органів Особливих нарад була спільною. Соціальний склад і діяльність цих органів забезпечували виконання завдань, поставлених самодержавством.

Особливі наради з'явилися формою залучення представників монополістичної буржуазії в усі ланки обліково-реєстраційної апарату царизму, зрощування фінансового капіталу з урядовим апаратом.

Розширення прав губернаторів і військових властей в місцевому управлінні. Військова обстановка викликала розширення компетенції генерал-губернаторів і військових властей в місцевостях, оголошених на військовому положенні. Їх повноваження та взаємини визначалися Положенням про польове управління військ і особливими Правилами про місцевостях, оголошених на військовому положенні. У період першої світової війни в країні діяло надзвичайне законодавство кінця XIX в. З введенням воєнного стану управління губернією зосереджувалася в руках головнокомандувача, яка отримувала компетенцію значно ширшу, ніж компетенція органів управління в умовах посиленої і надзвичайної охорони.

Оголошення місцевостей на військовому положенні давало адміністративної влади в особі генерал-губернатора надзвичайно широкі права - адміністративні, поліцейські та судові. Він мав право видавати обов'язкові постанови з питань, які належать до попередження порушення громадського порядку та державної безпеки, встановлювати відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення строком на три місяці або грошового штрафу до 3 тис. Руб. за порушення цих постанов.

Застосування виданих генерал-губернатором норм про відповідальність за порушення обов'язкових правил і постанов здійснювали безпосередньо генерал-губернатори або за їх дорученням губернатори, градоначальники або обер-поліцмейстера.

На власний розсуд генерал-губернатор вилучав з підсудності для вирішення своєю владою в адміністративному порядку справи про злочини і проступки, міра покарання за якими не повинна була перевищувати трьох місяців тюремного ув'язнення або 3 тис. Руб. штрафу. Однак цим репресивні функції генерал-губернатора не обмежувалися. Він мав право: передавати на розгляд військового суду окремі справи про всяких злочинах, передбачених загальними кримінальними законами, для засудження винних за законами военнрго часу і особливими правилами; виключати із загальної підсудності категорії справ про цілих пологах злочинів і проступків з передачею цих справ у виробництво військового суду; вимагати розгляду при закритих дверях в судах цивільного відомства судових справ, публічний розгляд яких «може послужити приводом до порушення умов і порушення порядку» і розгляду справ про державні злочини або в зазначеному вище порядку, або з особливими обмеженнями; остаточно стверджувати вироки військових судів за певними категоріями справ.

Розширення адміністративної компетенції генерал-губернаторів полягала в праві: позбавляти всякі народні, громадські та приватні зібрання; виконувати розпорядження про закриття будь-яких торгових і промислових закладів на строк або на весь час воєнного стану; дозволяти надзвичайні, припиняти і закривати чергові збори станових і міських установ та в кожному окремому випадку визначати питання, що підлягають усуненню з обговорення цих зборів; призупиняти періодичні видання на весь час оголошеного воєнного стану; закривати навчальні заклади на строк до одного місяця, а з дозволу командувача армією - і на весь час воєнного стану з повідомленням про те належному начальству навчального закладу; забороняти окремим особам перебування в місцевостях, оголошених на військовому положенні; висилати окремих осіб у внутрішні губернії; усувати від посади на час оголошеного воєнного стану чиновників усіх відомств.

Військова влада і генерал-губернатори користувалися правом підпорядковувати по цивільному управлінню деякі з місцевостей, оголошених на військовому положенні, спеціально призначеним особам. Губернаторам і градоначальникам надавалося право при заміщенні всіх взагалі посад по земським, міським та судово-світовим установам виявляти свою незгоду на таке заміщення, якщо особа, запропоноване на відкриту вакансію, представляється їм неблагонадійним. У такому ж порядку підлягали звільненню з посад у зазначених установах особи, запідозрені в неблагонадійності.

Для розгляду кримінальних справ, переданих військові суди генерал-губернатором, встановлювався особливий порядок. Їх розгляд і рішення повинні були проводитися в військових судах за правилами, встановленими Військово-судовим статутом.

Поряд з розширенням адміністративних повноважень місцевих губернських органів управління, поліції та суду введення воєнного стану означало встановлення широких прав військових властей. Положення 1892 «Про місцевостях, оголошених на військовому положенні» встановлювало, що з введенням воєнного стану напрямок дій з охорони державного порядку і громадського спокою переходить до головнокомандувачу і командувачу арміями.

Командувач армією уповноважувався: забороняти віддалятися з місця проживання таких осіб, яких по їх знанню, ремеслу чи заняття передбачається залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивезення необхідних для робіт знарядь і матеріалів, а також продовольчих і перевізних засобів, фуражу, дров і тому подібних предметів, що можуть знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і винищення всього, що може утруднити рух або дію військ. Більш того, командувач армією уповноважувався на прийняття в цілях охорони державного порядку або успіху ведення війни будь-яких заходів, не передбачених законом.

Надзвичайне законодавство кінця XIX в. склало юридичну основу розширення репресивної компетенції вищої і місцевої адміністрації і військових властей в місцевостях, оголошених на військовому положенні. В ході війни був виданий і ряд актів, які розширювали компетенцію військових властей з різних питань, у тому числі і в галузі судочинства.

Земгор. На початку війни царизм змушений був дати буржуазії дозволу створення Всеросійського союзу земств і Російського союзу міст, які об'єдналися потім у єдиний Всеросійський союз земств і міст (Земгор). Цей орган спочатку займався організацією госпіталів, виробництвом медикаментів, турботою про поранених і хворих солдатів, а пізніше був допущений до участі в постачанні фронту продовольством і спорядженням.

Місцевими органами Земгора були його обласні та місцеві комітети.Уряд надав Земгору права напіввійськової організації. Його чиновники носили напіввоєнну форму і звільнялися від військової служби. За допомогою Земгора буржуазія домагалася посилення свого впливу на державні справи, отримала можливість більш активного проникнення в державний апарат.

Військово-промислові комітети. У травні 1915 р було розпочато створення впливової організації буржуазії - військово-промислових комітетів. Положенням про військово-промислових комітетах, затвердженим царем 27 серпня 1915 р вони створювалися для сприяння урядовим установам в справі постачання армії і флоту спорядженням і достатком. Були створені центральний, обласні та місцеві військово-промислові комітети.

Військово-промислові комітети мали право купувати рухоме і нерухоме майно, вступати в договори з приватними і державними установами та громадськими організаціями, приймати на себе зобов'язання, зокрема, щодо поставок і підрядів на замовлення скарбниці, організовувати за угодою з військових і морських відомствами приймання та здачу предметів для потреб армії і флоту і т.д. Вони мали право пред'являти позови в суді і відповідати за позовами.

За своїм складом і характером діяльності військово-промислові комітети були організаціями великого фінансового капіталу, за допомогою яких капіталісти вилучали величезні прибутки з військових замовлень. Юридично військово-промислові комітети були громадськими організаціями. Буржуазія намагалася видати їх за загальнонародні і з цією метою вирішила організувати при комітетах робочі групи і тим самим залучити робітників до активної роботи на війну. Розгорнувши кампанію з виборів представників робочих в комітети і організації робочих груп, буржуазія сподівалася таким чином підпорядкувати своєму впливу робочий клас, відвернути його від революційної боротьби, створити видимість класового миру.

Меншовики і есери пропагували ідею участі робітників у військово-промислових комітетах. Більшовики рішуче виступили проти цієї ідеї і закликали робітників бойкотувати військово-промислові комітети.

Класовий характер військово-промислових комітетів як органів імперіалістичної буржуазії проявився і в їх боротьбі за мілітаризацію промисловості і посилення експлуатації рабочіх.1-й з'їзд представників військово-промислових комітетів, що проходив в 1915 р, рекомендував уряду ввести воєнний стан і скасувати обмеження тривалості робочого дня і використання праці жінок і підлітків на підприємствах, що виконують військові замовлення. Царський уряд задовольнило ці вимоги.

Зміни в системі судових органів. Війна викликала зміни в системі судових органів і порядок їх діяльності. Законом 20 липня 1914 року була затверджена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту «Про суд у воєнний час», в якому вказувалося, що в районі театру військових дій і в місцевостях, оголошених на військовому положенні, військово-судова влада належить полковим, етапним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутності. При надзвичайних обставинах в районах військових дій і місцевостях, оголошених на військовому положенні, засновувалися військово-польові суди. Військово-польовий суд формувався з офіцерів протягом доби з моменту вчинення злочину і приступав до розбору справи негайно. Справа слухалася при закритих дверях, вирок вступав в законну силу і виконувався не пізніше доби після його винесення.

Військово-польовим судам були підсудні всі військовослужбовці, особи, що працювали при армії, жителі ворожих областей, зайнятих російською армією, особи цивільного відомства в місцевостях, оголошених на військовому положенні, військовополонені.

Війна викликала необхідність внесення змін до чинного законодавства та прийняття нових правових актів. Ряд змін було внесено в адміністративне, фінансове, цивільне, трудове та кримінальне право.

Адміністративне законодавство. У перший же день війни царським указом вводилося Тимчасове положення про військову цензуру. Положення передбачало утворення органів цензури як в місцевостях театру військових дій, так і поза ними. В районі військових дій військову цензуру здійснювали штаби головнокомандувачів арміями і військових округів. У місцевостях, що не входили в район театру військових дій, органами військової цензури були Головна військово-цензурна комісія при головному управлінні генерального штабу, місцеві військово-цензурні комісії і військові цензори. Поряд з органами військової цензури зберігався колишній адміністративний нагляд як за друкарнями, так і за книгарнями. У Положенні про військову цензурі підкреслювалося, що військові й адміністративні органи здійснюють паралельний нагляд за творами друку та публічними зборами. Велика роль у виявленні порушення постанови відводилася жандармам і поліції. Винні у порушенні правил про військову цензурі залучалися до суворої кримінальної відповідальності.

Всі місцевості Росії, не які були на військовому і у стані облоги, згідно з указом від 24 липня 1914 року про прийняття виняткових заходів з охорони в усій імперії порядку і громадської безпеки були оголошені на положенні надзвичайної охорони.

28 липня 1914 був виданий указ, який встановив правила, якими Росія керувалася під час війни. Піддані воюючих проти Росії країн були обмежені у своїй правоздатності та дієздатності, могли бути вислані як за межі країни, так і за межі її окремих місцевостей. В'їзд цих осіб в Росію допускався з особливого в кожному разі дозволу відповідних органів влади. Торговельні судна ворожих держав, захоплені в російських портах, затримувалися, а будуються для іноземців суду, що призначалися для звернення до військових, піддавалися конфіскації. Указ наказував на засадах взаємності дотримуватись міжнародних договорів про поведінку воюючих держав, а також про права та обов'язки нейтральних держав.

1 вересня 1916 р царський уряд видав Положення, за яким міністерство внутрішніх справ або особа, ним уповноважена, отримало право закривати будь-який народні збори або збори громадських організацій, їх комітетів і інших виконавчих органів. Це Положення давало простір для адміністративного свавілля і було направлено проти демократичних і революційних організацій.

Фінансове законодавство. У період війни царський уряд збільшив прямі і непрямі податки і ввело нові. Був підвищений податок на землю та спадщина, на видовища. Введено податок на осіб, звільнених від військової повинності, податки на пасажирів залізниць і на вантажі. Збільшено непрямі податки на товари першої необхідності - цукор, сірники, гас; підвищувалася квартирна плата, вартість проїзду в міському транспорті. Таким чином, тягар нових податків лягало в основному на плечі трудящих.

Цивільне право. У воєнний час були внесені деякі зміни в регулювання права приватної власності. Запроваджувалася гужова і автомобільна повинність. Для забезпечення потреб армії і флоту широко застосовувалися реквізиції продовольчих запасів, проводилося примусове відчуження сировини. Був заборонений вивіз за кордон коней, хліба, м'яса, овочів та інших продуктів, а також різних видів промислової сировини (металів, руди). Всі промислові підприємства зобов'язувалися виконувати в першу чергу військові замовлення, розміщення яких проводилося в примусовому порядку.

Було видано ряд указів про призупинення стягнень за векселями в місцевостях, оголошених на військовому положенні; військовозобов'язаним, призваним в діючу армію, дозволялося розривати договори найму квартир. Прострочені застави цих осіб не могли продаватися з аукціону до кінця війни. Було введено страхування морських суден, вантажів і фрахту від військової небезпеки.

Трудове законодавство. У період війни царизм, який проводив політику сприяння буржуазії і захисту її інтересів, ліквідував ту незначну нормативну регламентацію фабрично-заводського праці, яка була, хоча і формальним, обмеженням експлуатації. У 1915 р Радою міністрів було видано Положення про ліквідацію обмежень використання дитячої та жіночої праці та залучення дітей на понаднормові роботи, а через деякий час був опублікований перелік робіт, на які могли залучатися жінки і діти, які не досягли 15 років, в кам'яновугільної промисловості. Хоча це законодавство стосувалося лише підприємств, які виконували військові замовлення, фактично їм користувалися всі капіталісти. І крім того, в той час на підприємствах, які виконували замовлення військового відомства, працювало переважна більшість робітників.

Кримінальне право. Законом від 14 листопада 1914 були внесені зміни і доповнення в Військовий статут про покарання 1869 За цим законом військовослужбовці, винні в постачанні і відпустці недоброякісного зброї, боєприпасів, продовольства, медикаментів, піддавалися кримінальному покаранню. Умисне вчинення таких діянь у воєнний час каралося суворими заходами, аж до позбавлення всіх прав стану і посилання на каторжні роботи на строк від 15 до 20 років або без терміну.

В обстановці зростаючого революційного руху в армії 12 січня 1916р. був прийнятий указ про зміну Військового статуту про покарання за дезертирство, самовільну відсутність і ухилення від несення військової служби, який посилював кримінальну відповідальність за ці види злочинів. Винні у втечі зі служби у воєнний час піддавалися позбавлення всіх прав стану і заслання на каторжні роботи від 4 до 20 років або без терміну або смертної кари. Особи, які вчинили втечу до ворога або намагалися його зробити, піддавалися позбавлення всіх прав стану і страти.

* * *

Війна внесла певні зміни в державний механізм і право Російської імперії, однак вони не були принциповими і навіть скільки-небудь істотні. Новостворені державні і напівдержавні органи лише доповнювали складний бюрократичний апарат, часто працював на холостому ходу. Разом з тим в роки війни зріс вплив буржуазії на державне управління, розвивався процес зрощування держави і монополій. Буржуазія рвалася до влади. Але в роки війни загострилися і всякого роду протиріччя, характерні для тогочасної Росії, - протиріччя між працею і капіталом, боротьба селян за землю, національні конфлікти. У країні назрівала революційна ситуація.

У лютому 1917 р в Росії почалася друга буржуазно-демократична революція. На відміну від першої вона закінчилася перемогою - поваленням царизму. Російське держава зробила новий крок на шляху перетворення з феодального в буржуазний.

В результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції відбулися істотні зміни в державному ладі Росії. Перш за все змінилася форма правління, в такому випадку Росія наздогнала передові капіталістичні країни. На зміну царської монархії прийшла буржуазна республіка, яка фактично встановилася з перших днів після повалення самодержавства. Офіційно республіка в Росії була проголошена лише 1 вересня 1917 р буржуазним Тимчасовим урядом, але остаточно вирішити це питання потрібно було Установчому зборам. Праві партії ще сподівалися за допомогою Установчих зборів відновити монархічну форму правління. Про абсолютної монархії в умовах розвитку революції не могло бути й мови, саму буржуазію це також не влаштовувало. Однак надії на встановлення в Росії конституційної монархії у лідерів буржуазних партій зберігалися протягом усього періоду від лютого до жовтня.

Вищим органом державного управління в країні стало Тимчасовий уряд, покликане здійснювати виконавчо-розпорядчі функції аж до скликання Установчих зборів, яке і повинно було остаточно визначити конструкцію влади і державного управління. Функції та повноваження Тимчасового уряду ніким не визначалися, фактично воно тимчасово виконувало також функції вищого органу державної влади (в тому числі законодавчі), оскільки такою після перемоги революції був відсутній.

Тимчасовий уряд першого складу вважало себе наступником старої влади.Не випадково воно 7 березня 1917 р засіданні Сенату прийняло присягу, підкресливши тим самим, що воно ніби продовжувало справу царського Ради міністрів. Очолив Тимчасовий уряд князь Львов, призначений на посаду голови Ради міністрів царем одночасно з підписанням акта про зречення.

На роль тимчасового глави держави претендував Тимчасовий комітет Державної думи. Однак Тимчасовий уряд вищим органом державної влади в країні вважало Сенат. Воно встановило правило, згідно з яким кожен новий міністр представлявся на затвердження Сенату. Правда, Тимчасового комітету Державної думи вдалося домогтися того, що список нового складу при змінах в уряді давали йому на затвердження.

Оформлення членів уряду через Сенат представляло собою найчистішу формальність. Він не мав ніякого значення у створенні механізму нової влади і управління. Реальний вплив на оформлення уряду надавали Петроградський Рада робітничих і солдатських депутатів, ЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів.

Положення Тимчасового уряду протягом усього періоду відрізнялося крайньою нестійкістю. Часто змінювався його склад, що призводило до так званої міністерської чехарди, до неможливості послідовно проводити якусь певну лінію в державному управлінні. Постійно йшли пошуки найбільш прийнятних форм пристосування уряду тривало революційного руху народних мас. Однією з форм такого реагування були коаліційні склади уряду, коли в нього входили міністри-соціалісти.

Крайня нестійкість урядових органів позбавляла буржуазію можливості проводити в життя те, що відповідало її інтересам, революційна ситуація в країні змушувала йти на компроміси, їй доводилося зважати на інтереси і вимогами трудящих класів. ЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів і Петроградський Рада (до переходу його до більшовиків) не доставляли буржуазії особливих прикрощів. З ними лідери буржуазних партій легко домовлялися. Буржуазія панічно боялася більшовиків і керованого ними руху народних мас.

Коаліційні склади уряду не могли забезпечити стійкість Тимчасового уряду. Такі уряду виникали тому, що під тиском революційного руху мас буржуазія не могла, хоча цього дуже хотіла, одна залишатися при владі, а дрібнобуржуазні партії мали реальну можливість взяти на себе відповідальність за державу, але боялися панувати одні, без буржуазії.

У радянській літературі зустрічалося твердження, що після Лютневої революції в держапараті нічого не змінилося. Подібне твердження не має підстав. Рух народних мас стало потужним, і не було сили, яка могла б зупинити демократичні перетворення. Це вплинуло і на держапарат. Тимчасовий уряд робило відчайдушні зусилля для збереження в недоторканності царського державного апарату, який в основному влаштовував буржуазію, оскільки в його організації відбилася багатовіковий досвід придушення експлуатованих мас. Революційний народ вирішував це питання інакше. Він почав ламати найбільш ненависні трудящим установи царського режиму. Пролетаріат почав розбивати царський державний апарат, і в першу чергу поліцію і жандармерію.

Тимчасовий уряд, хоча і прагнув зберегти в недоторканності стару державну машину, змушений був санкціонувати багато з того, що вже відбулося в результаті революційних дій народних мас. Прозвучала скасування департаменту поліції, окремого корпусу жандармів, охоронних відділень. Крім того, довелося скасувати також Особлива присутність уряду сенату, так як орган, який розправлявся з революціонерами і демократичними діячами, особливо ненавиділи народні маси. До значних досягнень відносилося зникнення в Росії старої системи політичного розшуку. Тимчасовий уряд не робив навіть спроби знову створити систему цих органів, так як розуміло, що в умовах революційного підйому такий захід привело б до негайного краху влади буржуазії.

Натомість Департаменту поліції Тимчасовий уряд створило в системі Міністерства внутрішніх справ новий орган, який спочатку називався Головним управлінням громадської поліції, а потім Головним управлінням у справах міліції. Багато чиновників колишнього Департаменту поліції, в тому числі і ті, які займалися політичним розшуком, залишалися працювати в новому закладі, який за своїм складом і методам діяльності було досить реакційним. Революційні та демократичні елементи (особливо більшовики), представники трудящих класів не допускалися до Головного управління у справах міліції.

Тимчасовий уряд був змушений негайно ліквідувати такі одіозні ланки старого режиму, як міністерство імператорського двору і канцелярії царя. Державна дума і Державна рада тривалий час не діяли, навіть не збиралися, але були скасовані лише 6 жовтня 1917 р

Після повалення царату колишній імператор Микола П з сім'єю містився в розкішному палаці Царського Села, хоча народ вимагав, щоб його помістили в Петропавловську фортецю. Робилися спроби відправити колишнього царя з родиною в Англію, але переговори але цього питання закінчилися відмовою з боку уряду Англії, яке злякалося опору парламенту і громадськості. Микола Романов із сім'єю так і залишався в Царському Селі під охороною гвардії. Зберігався в мініатюрі двір колишнього монарха, що вимагало досить значних витрат. Під тиском народу Тимчасовий уряд змушений був заслати царську сім'ю в Тобольськ.

Тимчасовий уряд створює деякі нові ланки центрального державного апарату. Проблема правового регулювання трудових відносин викликала необхідність появи Міністерства праці. Воно не ставило своїм завданням вводити 8-годинний робочий день, збільшити зарплату робітникам, проводити інші заходи щодо поліпшення умов роботи на заводах і фабриках. Основна функція цього міністерства полягала в тому, щоб примиряти працівників з підприємцями. В цьому напрямку готувалися проекти нового законодавства.

Серед нових міністерств створюються Міністерство продовольства і Міністерство піклування (відало благодійними установами). Обстановка викликала занепокоєння уряду станом народного господарства країни. З цією метою засновуються Економічний рада - для вироблення спільних планів організації народного господарства, Головний економічний комітет - для регулювання господарського життя країни. Однак ці установи виявилися марними, так як подібні "заходи не могли зупинити подальший розвал народного господарства.

У серпні було скасовано Святійший Синод і посаду обер-прокурора Синоду. Натомість виникло Міністерство віросповідань, що зі Департаменту у справах православної церкви і Департаменту у справах иноверческих релігій. Фактично зберігалося старе установа, тільки під іншою назвою.

У березні 1917 р при Міністерстві юстиції створюється так звана Надзвичайна слідча комісія для розслідування протизаконних за посадою дій колишніх міністрів, главноуправляющих та інших вищих посадових осіб. Результати роботи комісії відбито в опублікованому збірнику документів під назвою «Падіння царського режиму». У ньому містилися результати допитів (а іноді і сам хід допитів) ряду вищих чиновників - перш за все колишніх міністрів внутрішніх справ і колишніх директорів Департаменту поліції. Комісія цікавилася переважно діяльністю політичного розшуку, зв'язками двору з Німеччиною, а також іншими питаннями, які компрометували колишнього царя і його оточення. Робота комісії мала на меті показати населенню, що Тимчасовий уряд хоче розібратися в зловживаннях посадових осіб царського режиму. Деяких колишніх чиновників заарештували, а потім звільнили з мотивів відсутності в їх діях складів злочинів, так як їх поведінка відповідала чинним тоді законам. Подібний висновок комісії, безумовно, суперечив революційному правосвідомості трудящих класів. На думку Керенського були відсутні підстави і для суду над колишнім царем.

Тимчасовий уряд створило також спеціальну комісію з розслідування фактів протиурядових виступів в Петрограді 3-4 липня 1917 На освіту комісії погодилися лідери есеро-меншовицького ЦВК, які самі увійшли до її складу. Основна її завдання полягало в організації переслідування найбільш видатних діячів партії більшовиків. У цей період уряд розгромило редакцію газети «Правда», віддав наказ про арешт В.І. Леніна, який в зв'язку з цим перейшов на нелегальне становище. Деяких більшовиків заарештували і тримали у в'язниці. Створенням комісії робилася спроба юридично обгрунтувати розправу з керівниками більшовицької партії.

Тимчасовий уряд не встиг провести Установчих зборів. Було лише створено Особлива нарада, що підготувало виборчий закон, і призначений термін виборів на листопад. Однак посилився після корніловського заколоту вимога прискорити скликання Установчих зборів і готується II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів змусили Тимчасовий уряд застосувати відволікаючий маневр.14 вересня 1917 було скликано Демократичну нараду. На ньому були присутні головним чином представники земських, буржуазних і дрібнобуржуазних організацій. Представники партії більшовиків. Рад і фабзавкомів були в явній меншості. Нарада переслідувало дві основні мети: 1) відстрочити скликання чергового з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів; 2) відстрочити скликання Установчих зборів до закінчення війни, про що потай мріяли, за свідченням керуючого справами Тимчасового уряду В.Д. Набокова, його члени.

Нарада надало істотну допомогу буржуазному уряду, висловившись за створення третього коаліційного Тимчасового уряду. Воно обрало постійно діючий орган - Тимчасовий Рада Республіки або Предпарламент - для здійснення контролю за діяльністю Тимчасового уряду у складі 555 чоловік. У незначній кількості в нього увійшли і більшовики, переважна ж більшість там мали буржуазні і дрібнобуржуазні партії. Цей орган не мав ніякого значення. Буржуазія створила його з метою обману мас, створення ілюзії участі широких верств населення в державних справах. В даному випадку буржуазія і Тимчасовий уряд розраховували на віру мас в те, що якщо з'явився Предпарламент, то скоро буде і Парламент.

В умовах наростання революційного підйому ЦК партії більшовиків вважав помилковим участь в Предпарламенте. На першому ж засіданні 7 жовтня 1917 р більшовицька фракція покинула цей орган.

Певні зміни відбулися і в місцевому управлінні. Тимчасовому уряду довелося скасувати посади генерал-губернаторів, градоначальників, станових приставів, земських начальників. Замість них органами державного управління стали губернські, міські та повітові комісари Тимчасового уряду. Формально губернські комісари наділялися приблизно такими ж правами, які раніше мали губернатори. Насправді ж їх стан був вкрай нестійким, так як їм доводилося долати опір органів місцевого самоврядування, Рад та інших революційних організацій. Тимчасовому уряду доводилося часто міняти комісарів, так як вони не справлялися з обов'язками по проведенню на місцях в життя вимог буржуазії. Комісари комплектувалися з буржуазних і дрібнобуржуазних елементів. На ці посади справді революційні діячі не призначалися. Так, губернські комісари за партійною приналежністю розподілялися наступним чином: есерів - 13, кадетів - 11, прогресистів - 6, меншовиків - 5, народних соціалістів - 3, октябристів - 1, безпартійних - 2. В більшості випадків комісарами були земські діячі і присяжні повірені .

Після перемоги буржуазно-демократичної революції на місцях зростає роль місцевих земських і міських органів самоврядування.Йде процес їх подальшої демократизації. Створюються волосні земські збори і управи, скасовуються волосні сходи і правління, а також волосні суди. У містах з населенням понад 150 тис. Чоловік засновувалися районні думи та управи, керували цими установами поради дум цих міст.

До місцевих органів самоврядування входило багато демократичних діячів, там були і більшовики. У зв'язку з тим що в місцевих органах міліції Тимчасового уряду було багато демократичних елементів, вона в більшості випадків займала нейтральну позицію або співчутливо ставилася до трудящим.

Партія більшовиків, звичайно, намагалася опанувати урядової міліцією і залучити її на сторону революційного народу. В результаті деякі комісаріати міліції Петрограда очолювали більшовики. У Мінську на чолі міської міліції Тимчасового уряду стояв видатний діяч більшовицької партії М.В. Фрунзе. Більшовики очолювали також комісаріати міліції в ряді міст Сибіру. На місцях склалося таке становище, що Тимчасовий уряд не міг використовувати міліцію для придушення революційного руху народних мас.

Деякі зміни відбулися в судовій системі. Перш за все було скасування інституту земських начальників і суду з становими представниками, але в цілому судова система залишалася майже незмінною, в її основі лежали Судові статути 1864 р

Тимчасовому уряду довелося все ж піти на поступки і санкціонувати створення революційних судів, що виникли з ініціативи трудящих мас. Наказом міністра юстиції від 3 березня 1917 р Петрограді засновувалися тимчасові суди, які діяли в складі мирового судді (голова) та двох представників від армії і робітників. Всі питання в суді вирішувалися більшістю голосів, бо всі його члени мали рівні процесуальні права. Судовий розгляд було усним і гласним, вироки вступали в законну силу негайно і оскарженню не підлягали. Однак міністр юстиції в порядку нагляду міг скасувати будь-який вирок тимчасового суду. Проіснували тимчасові суди недовго, оскільки їх діяльність суперечила інтересам буржуазії.

Тимчасове уряд не намагався зламати систему царських тюремних установ, але був змушений дещо пом'якшити режим відбування покарання в місцях позбавлення волі. Пішла скасування покарань різками, одягання наручників і кайданів, застосування гамівної сорочки. Усувалися від роботи найбільш реакційні тюремні службовці, але суттєвою чистки тюремного персоналу не проводилося. Особовий склад працівників місць позбавлення волі в основному зберігся.

У зв'язку із зростанням масового руху селян, які вимагали вирішення аграрного питання, а в багатьох випадках самочинно захоплювали поміщицькі землі, в квітні 1917 Тимчасовий уряд зробив спробу втихомирити селян шляхом створення в країні розгалуженої системи земельних комітетів. Їх головне завдання полягало в зборі матеріалу для підготовки законопроекту з питання, який передбачалося запропонувати на розгляд Установчих зборів. Створивши видимість турботи про селян, буржуазія і поміщики сподівалися їх заспокоїти, відволікти від самочинних дій. В головний, губернські і повітові земельні комітети входили представники реакційного чиновництва і дрібної буржуазії, які підтримували Тимчасовий уряд. Однак щодо низового, наймасовішого ланки - волосних земельних комітетів - буржуазія і поміщики прорахувалися. Вони виявилися в більшості селянськими. Більшовики підтримували ці комітети, які очолювали боротьбу селян за землю.

Прагнучи вирвати ініціативу з рук Рад і профспілок, що висували вимоги про поліпшення продовольчого справи в країні, Тимчасовий уряд в травні 1917 р. створило широку мережу продовольчих органів на місцях (губернські, повітові, міські та волосні продовольчі комітети), в яких переважали представники буржуазії. Була введена хлібна монополія, що мала на меті обмежити спекулятивні можливості приватників. Однак в комітетах сиділи ті ж приватники.

Незважаючи на величезну кількість продовольчих органів, їх корисна діяльність дорівнювала нулю. Функціонував розгалужений бюрократичний апарат, який загруз у паперовій тяганині і не був здатний до будь-яких корисних дій. Тільки в європейській частині Росії функціонували 49 губернських, 501 повітовий, 627 міських, 1052 волосних комітету. Вся ця махина практично нічого не зробила. Створювалася лише видимість турботи про продовольчі потреби населення. А продовольча криза все більше загострювався і збільшувався. Наближалася неминуча катастрофа, назрівав голод.

У буржуазії не було намірів докорінно ламати право, яке діяло за часів царату. Воно могло виконувати волю і нового панівного класу. Ідеологи буржуазії в обгрунтування відмови Тимчасового уряду від суттєвих кроків щодо зміни законодавства висунули ідею безперервності правопорядку, згідно з якою в державі має зберігатися дію старих законів аж до скликання Установчих зборів. Тільки воно є правомочним внести ті чи інші зміни в законодавство.

Залишалися в силі основні джерела права, які діяли за царату. Все ж в області державного права відбулися істотні зміни, які вводилися іноді шляхом прийняття Тимчасовим урядом відповідних актів. Іноді воно санкціонувало те, що вже було скоєно безпосередньо діями революційних мас. Таким чином, найбільш одіозні монархічні закони скасовувалися, вступали в дію нові правові норми.

Перш за все пішла скасування Основних державних законів 1906 р які детально регламентували права імператора, майнові та інші права імператорської сім'ї, закріплювали склалася за царя організацію державного апарату, права і обов'язки найважливіших центральних державних органів.

Тимчасовий уряд розробило і затвердило Положення про вибори до Установчих зборів, що виходив з принципів загального рівного прямого і таємного голосування, найбільш демократичне для свого часу.

Незмірно збільшився в порівнянні з минулим обсяг прав громадян. У перші дні і місяці після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції російські громадяни отримали вельми широкі політичні права: свободу слова, друку, зборів, демонстрацій та ін. Деякі з політичних свобод передбачалися ще царським законодавством, але в умовах царизму вони здійснювалися з великими перешкодами.

Буржуазія після ліквідації двовладдя прагне обмежити ті політичні свободи, якими народні маси стали користуватися після перемоги буржуазно-демократичної революціі.28 липня 1917р. Тимчасовий уряд надав військовому міністру і міністру внутрішніх справ право не допускати і закривати всякі зборів і з'їзди, які недоцільні за мотивами військової та державної безпеки. Однією з причин прийняття цих заходів було прагнення поставити в нелегальне становище VI з'їзд РСДРП (б).

Тимчасовий уряд не прагнула до встановлення повної рівноправності громадян Росії. Зберігалася становий розподіл в суспільстві і пов'язані з цим привілеї. Залишалися непорушними різні титули і звання (граф, князь і ін.).

Буржуазному уряду довелося узаконити створені революційною творчістю пролетаріату фабрично-заводські комітети як органи робочого представництва. Однак у відповідному законодавчому акті обмежувалися функції фабзавкомов, які в зв'язку з цим були змушені багато заходів проводити явочним порядком (встановлення робітничого контролю за виробництвом і розподілом, введення 8-годинного робочого дня на підприємствах та ін.).

Тимчасовий уряд створив спеціальний орган - Юридична нараду, на яке покладалася вироблення проектів найбільш важливих законодавчих актів, в тому числі і до майбутнього, але весь час переноситься всеросійський Установчих зборів. Спочатку Юридична нараду зайнялося підготовкою положення про вибори до Установчих зборів, потім для цього був створений спеціальний орган - Особлива нарада. Юридична нараду збирало матеріали, з'ясовувало думку різних суспільних верств, обговорювало в комісіях деякі питання, що мають значення для законодавства.

Юридична нараду утворило комісію, що складається з фахівців в області державного права для підготовки тексту проекту конституції. Комісія підготувала проект, якому не судилося стати законом. За проектом Росія оголошувалася республікою на чолі з президентом, що обирається безпосередньо Установчими зборами. То мала бути також двопалатний парламент. Права президента в проекті дуже нагадували компетенцію царя, передбачену Основними законами Російської імперії 1906 р Верхня і нижня палати скидалися на Державна рада і Державну думу. Комісія Юридичного наради за основу взяла царський законодавство, але дещо змінила його.

На вимогу мас Тимчасовий уряд 12 березня 1917 р скасував смертну кару з заміною її термінової або довічною каторгою. Після липневих подій уряд посилює репресії щодо військовослужбовців, які не бажають продовжувати кровопролитну войну.12 липня 1917 послідувало введення смертної кари на фронті за ряд державних і військових злочинів. Одночасно створювалися так звані військово-революційні суди для застосування негайної репресії щодо революційно налаштованих військовослужбовців. У цих судах практично було відсутнє право обвинуваченого на захист, встановлювалася надзвичайно спрощена процедура розгляду кримінальних справ, вироки не підлягали оскарженню.

З точки зору буржуазії ідеальними в галузі кримінального права і кримінального процесу були розроблені ще за царату Кримінальну укладення 1903 р і Судові статути 1864 р На думку Юридичного наради, було потрібно лише трохи поліпшити текст окремих статей. Поки ж на практиці слідчим органам і судам рекомендувалося застосовувати ці документи в колишніх редакціях.

Деякі зміни в кримінальне законодавство Тимчасовий уряд все ж внесло. У липні-серпня 1917 р посилюються кримінальні репресії по ряду злочинів. До них ставилися заклики до вбивства, розбою, грабежу і інших тяжких злочинів. Встановлювалася кримінальна відповідальність (каторга) за агітацію проти політики уряду. Аналогічну мету переслідували також такі нові склади злочину, як заклик до дезорганізації, анархії.

Закон від 19 липня 1917 встановив кримінальну відповідальність за страйки залізничників.

2 серпня 1917 військовий міністр і міністр внутрішніх справ отримали право в адміністративному порядку заарештовувати і висилати осіб, дії яких будуть визнані небезпечними. Встановлюючи ці заходи, уряд готував заходи з очищення Петрограда від небажаних елементів шляхом висилки багатьох тисяч революційно налаштованих робітників. Такі заходи Тимчасового уряду все ж не вдалося провести, але багатьох більшовиків на підставі закону від 2 серпня 1917 р заарештували і утримували у в'язниці.

4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв ще один закон про посилення кримінальної відповідальності (довічна або термінова каторга) за насильницьке посягання на зміну існуючого ладу в Росії. Цілком ясно, що цей закон передбачав перш за все розправу з більшовиками.

Шляхом посилення кримінальної репресії Тимчасовий уряд робить безуспішну спробу зупинити розвиток революційного руху в країні, запобігти наступну соціалістичну революцію.

Майже одночасно з виникненням Тимчасового уряду, навіть дещо раніше, складається інша, принципово відмінна система органів власті.27 лютого 1917 року, коли депутати розпущеної царем Думи міркували над тим, що їм робити, в тому ж Таврійському палаці, тільки в іншому його крилі , почали збиратися депутати Петроградського Ради. Якщо Тимчасовий уряд прагнуло забезпечити юридичну спадкоємність з царизмом, поради 1917 р відродили ту ідею, яка виникла в масах ще в 1905 р

Петроградський Рада робітничих і солдатських депутатів став першим органом революційної влади.Але слідом за ним, і дуже скоро, по всій країні створюються Ради робітничих, солдатських, селянських і різних інших депутатів. Спочатку Петроградський Рада виконував функції керівника радянської системи. Однак скоро ця система стала упорядочиваться. Поради виникали в окремих населених пунктах, гарнізонах, військових частинах, в тому числі і на фронті, хоча носили часом різні найменування. Незабаром виникла відома тенденція до їх об'єднання, консолідації, створення саме системи органів. Так, наприклад, сільські ради однієї волості вирішували скликати свій волосний з'їзд. Поради кількох волостей, в свою чергу, збиралися на повітові з'їзди рад, а повітові - на губернський. Зрештою були скликані всеросійські з'їзди рад.

На відміну від Рад 1905 нові поради відразу стали створюватися як об'єднані: якщо раніше існували окремо ради робітничих, солдатських, селянських депутатів, то новий Петроградський Рада відразу об'єднав робітників і солдат.д.ругіе поради наслідували його приклад. Повного об'єднання всіх родів рад, правда, не відбулося, але скоро склалися дві основні системи: поради робітників і солдатських депутатів і селянські ради. Звичайно, суворого розмежування між цими системами не було, але тим не менш у всеросійському масштабі склалися керівні органи саме по названим об'єднанням. У травні 1917 був скликаний Всеросійський з'їзд селянських рад, а в червні - рад робітничих і солдатських депутатів.

Поради створювали свої виконавчі органи - виконавчі комітети. Це стосувалося і з'їздів рад. Оскільки з'їзди рад - волосні, повітові, губернські - позасідає, розпускали своїх депутатів по домівках, то виникла потреба в постійно діючому органі, який виконував би їх вирішення. Так виникли повітові, губернські та інші виконавчі комітети рад. На чолі обох систем стали відповідно Центральний Виконавчий Комітет селянських Рад і ЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів, обрані названими з'їздами.

Всі радянські органи були виборними. Вибори проходили в порядку, який підказувало народна творчість, тобто спочатку без якихось особливих правил. Поступово життя виробляла такі правила, які потім склалися в більш-менш упорядковане виборче право.

Перші ради робітничих депутатів зазвичай обиралися по підприємствам, на зборах трудових колективів, в яких іноді брали участь, а іноді і не брали участь службовці. Солдатські комітети обиралися по військовим підрозділам і частинам, селянські ради - на сільських сходах. Таким чином складалася виборча система, при якій обирали і обиралися всі трудящі, але в виборах не брала участь буржуазія (крім сільських Рад, у виборах яких брали участь усі селяни, в тому числі і заможні). Ми бачимо, що нове виборче право формувалося як класове, а не загальнонародне. Трудящі в рамках свого класу мали загальним виборчим правом, незалежно від статі, національності, віросповідання і всіх інших цензів, крім, мабуть, вікового, який був досить хитким.

Що стосується принципу рівності виборців, то його важко було дотримати в умовах, коли норми представництва у всіх радах були досить строкатими. Поступове формування системи рад від низу до верху призвело і до виникнення принципу багатоступеневих виборів - від сільрад до Всеросійського з'їзду Рад. Порядок голосування теж був різним. Найчастіше, однак, застосовувалося відкрите голосування, обумовлене масової неписьменністю трудящих, а також мітинговим характером перших виборчих зборів.

Поради, народжені революцією, відразу стали органами влади. При цьому склалася своєрідна ситуація, коли Тимчасовому уряду належала номінальна влада, а Радам - ​​фактична. Склалося відоме двовладдя. Правда, А.Ф. Керенський в своїх мемуарах з роздратуванням стверджував, що ніякого двовладдя не було, просто Поради «заважали» Тимчасового уряду. * Таке твердження містить в собі, проте, елемент визнання: якщо «заважали», то, значить, могли заважати, тобто були якоюсь силою.

* Див .: Керенський А.Ф. Росія на історичному повороті // Питання історії. 1990. №12. С.146.

І дійсно, в перші місяці революції поради стали реальними господарями на підприємствах, транспорті, у військових частинах. Втім, з часом влада стала все більше переходити від Рад до органів Тимчасового уряду, і це було зроблено не без волі керівництва самих Рад.

Справа тут в партійному складі цього керівництва. Перший час в радах панували дві соціалістичні, але дуже помірні партії - соціалісти-революціонери (есери) і соціал-демократи (меншовики). Вони намагалися не сваритися з буржуазними партіями. Незабаром есери і меншовики навіть увійшли до складу Тимчасового уряду, створивши коаліцію з міністрами-капіталістами. Не випадково і I З'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів висловився на підтримку Тимчасового уряду. У зв'язку з цим гріх скаржитися А.Ф. Керенського, що Поради йому заважали, коли він став прем'єром.

Але вже навесні 1917 р. поступово починається більшовизація рад. Народні маси, розчаровані Лютневою революцією, яка не дала їм ні миру, ні землі, ні хліба, все більше революціонізує, що відштовхує їх від партії поміркованих і привертає до більш радикальних організацій. Цей процес посилюється в серпні - вересні, показником чого став, наприклад, перехід рад Москви, Петрограда в руки більшовиків. Один з найбільш видних лідерів більшовицької партії Л.Д. Троцький (Бронштейн) став головою Петроради.

Полівіння Рад означало, що на них можна було робити ставку в політичній боротьбі, і більшовики не забарилися цим скористатися. Гасло «Вся влада Радам! », Від якого більшовики на час відмовилися, знову встав до порядку денного і був реалізований в жовтні 1917 р

* * *

В результаті Лютневої революції Росія зробила новий крок на шляху перетворення в буржуазну державу, хоча численні пережитки феодалізму ще зберігалися і були попутно усунені лише Жовтневою революцією.

Докорінно змінилася форма правління. Росія стала спочатку монархією без монарха, а потім була проголошена республікою.

Форма державного єдності не зазнала скільки-небудь помітних змін. У Росії в принципі зберігався бюрократичний унітаризм. Тимчасовий уряд прагнуло зберегти єдину і неподільну Росію, хоча в країні розвивалося рух за незалежність, федерацію, автономію численних народів полеглої імперії.

Перехід влади від феодалів до буржуазії, як відомо, не вимагає обов'язкового зламу феодального держави. Оскільки завдання і функції феодального і буржуазного експлуататорського держави подібні, досить простого пристосування держави до нових умов. Однак в Росії завдяки широкому розмаху революції, активної участі в ній народних мас, керівної ролі робітничого класу були скасовані багато старі органи і цілі їх системи, особливо ті, які були пов'язані безпосередньо з пригніченням трудящих.

Правова система Росії після революції зазнала невеликих змін. Особливо помітні вони в сфері державного права. Тимчасовому уряду довелося санкціонувати завойовані народом в боях демократичні права, свободи, які тепер стали здійснюватися без будь-яких обмежень. Видання виборчих законів для виборів в Установчі збори і органи місцевого самоврядування внесло принципові зміни в виборче право, побудоване тепер на основі найбільш передових для свого часу принципів буржуазної демократії. Але історичні години цієї демократії в Росії були вже полічені.

Ми розглянули розвиток держави і права на території нашої країни від їх виникнення до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Цей період об'єднує при всьому його різноманітті одна спільна риса все держави і правові системи, що існували в той час, базувалися на виробничих відносинах, заснованих переважно на принципі приватної власності. Ця власність була різною при рабовласницькому, феодальному і буржуазному ладі, хоча, звичайно, неможливо виділити в чистому вигляді той чи інший тип суспільних відносин Виробничі відносини, засновані на приватній власності, породили і відповідні суперечності, на які доводилося реагувати державі правовими і неправовими методами.

На розвиток держави і права справили великий вплив не тільки економіка, але також національні і релігійні відносини. Споконвічна поліетнічність Русі, неухильне розширення території Російської держави не могли не відбитися на політичному ладі і тим більше на правовій системі. Введення християнства в Закавказзі, мусульманства на Кавказі і в Середній Азії, а особливо православ'я на Русі стали значними віхами на шляху розвитку держави і права в нашій країні Російська держава і право протягом століть склалося як багатоконфесійна за домінуючого становища православної релігії.

Держава і право в нашій країні виникло двома основними способами. У Закавказзі і Середньої Азії цей процес відбувався в основному в класичній формі - шляхом утворення рабовласницького держави і права. Однак на більшій частині території нашої країни державність і право виникли іншим шляхом Тут відбувся історичний стрибок через формацію, і держава і право склалися відразу як феодальні інститути. Наявність або відсутність рабовласницького етапу в історії держави і права не можна вважати ні гідністю, ні недоліком, це лише прояв об'єктивних закономірностей.

Історія держави і права нашої багатонаціональної країни є історія державності і права багатьох народів, що стояли на різних щаблях розвитку. Історична доля склалися так, що всі вони об'єдналися навколо російського народу, на долю якого випала висока місія створити велику державу. Створення величезного держави, що розкинувся на одній шостій земної кулі, саме по собі є великою заслугою російського народу. Воно забезпечило взаємозбагачення культур, створило кращі умови для їхнього мирного життя, забезпечило стабільність існування.

Звичайно, приєднання неросійських народів до Росії проходило в тих формах, які були властиві феодалізму в усьому світі, хоча в нашій країні були і свої суттєві особливості. У більшості випадків таке приєднання було насильницьким. Однак були і випадки добровільного входження до складу Російської держави, навіть наполегливі прохання про це. Багатонаціональний характер Російської імперії і історичний тип держави, а також різний рівень розвитку її народів, зумовили той же час певний нерівноправність і навіть пригнічення, що породило відповідні національно-визвольні рухи.

Історія Російської держави і права займає центральне місце в історії держави і права народів нашої Батьківщини. Державність російського народу вийшла з спільну колиску трьох слов'янських народів. В основі її лежить історія Давньоруської держави. Російський народ, подібно до інших народів Європи і Азії, минув рабовласницьку формацію. Але феодалізм тут проіснував понад тисячу років. Відповідно феодальний тип держави і права займає майже всю дожовтневу епоху розвитку держави і права Росії.

Феодальна держава в Росії пройшло всі основні історичні форми - ранньофеодальна держава, станово-представницьку монархію, абсолютизм. Російська феодальна державність знає обидві форми правління - не тільки монархію, а й республіку. Правда, республіки на Русі існували лише на стадії раннього феодалізму, але протягом кількох століть і на відміну від західноєвропейських були величезними державами. Тут зародилися перші представницькі органи і навіть безпосередню участь народу в управлінні, які спростовують думку про росіян як споконвічних шанувальників монархії. Представницькі органи як в центрі, так і на місцях, виникали потім і в монархічній Росії.

Форма державного єдності пройшла шлях від держави, пов'язаного лише відносинами сюзеренітету-васалітету, до унітарної і бюрократично централізованої держави.При цьому в усі часи в складі Росії перебували райони, що володіють особливим правовим статусом, а то й підривають її унітаризм, то дещо урізноманітнити його форми.

Право Росії розвивалося під впливом умов життя народів нашої країни, економічних та інших. Великими віхами не тільки в історії нашої Батьківщини, а й у всесвітній історії держави і права з'явилися Руська Правда, Соборне Укладення, Звід законів Російської імперії.

Разом з тим правова система Росії включила в себе і ввібрала певні норми і інститути зарубіжного права. Це відноситься, зокрема, і до норм канонічного права - перш за все православного і мусульманського.

Характерною рисою правової системи Росії стало включення в неї в готовому вигляді правових систем тих держав, які до неї приєднувалися. Протягом десятиліть і навіть століть вони діяли паралельно з імперським правом, поступово зливаючись з ним. Тим самим забезпечувався облік регіональних і національних особливостей населення імперії.

Інститути громадянського права розвивалися в напрямку захисту прав власника, розвиток економіки і громадянського обороту зумовило все більше ускладнення системи договорів, під впливом канонічного права розвивалися інститути спадкового і сімейного права. У кримінальному праві з самого початку проявляється чітка тенденція до захисту особистості - життя, здоров'я, честі людини. Правда, майже на всьому протязі епохи кримінальне право підходить до людини з класових, станових позицій, розрізняючи відповідальність і по об'єкту, і по суб'єкту злочину в залежності від положення того чи іншого на соціальних сходах. Процесуальне право від архаїчних інститутів, які виросли з первіснообщинного ладу, розвивається до досить досконалої системи судових статутів, що стояли на рівні європейського законодавства.

Характерною рисою історії Російської держави і права є в основному еволюційність розвитку.

Еволюційні процеси розвитку держави і права в Росії були перервані революційними потрясіннями початку XX століття. Велика Жовтнева революція відкрила нову главу не тільки російської, а й всесвітньої історії держави і права. У наш час цієї події дається різна оцінка. Однак при будь-яких умовах значення жовтня як найбільшого історичного рубежу, завершального цілу епоху, залишається безсумнівним.

пам'ятники права

1. Пам'ятники російського права. Вип. I-VIII.М., 1952 - +1961.

2. Російське законодавство Х - XX століть. Т.1 - 9. За заг. ред.О.І. Чистякова. - М., 1984 - тисячі дев'ятсот дев'яносто чотири.

3. Статут Великого князівства Литовського 1529 г. Минск, I960. Хрестоматія з історії держави і права СРСР. Дожовтневий період.Ч. l. M., 1990..

літературні джерела

4. Вітте С.Ю. Спогади. У 3-х томах.М., 1960.

5. Герберштейн С. Записки про Московіі.М., 1988.

6. Денікін А.І. Нариси російської смути. У 2-х томах.М., 1991.

7. Щоденник П.А. Валуєва. У 2-х томах.М., 1961.

8. Керенський А.Ф. Росія на історичному повороті // Питання історіі.М., 1990. № 6-12; 1991. № 1-5.

9. Костянтин Багрянородний. Про управління імперіей.М., 1989.

10. Кропоткин П.А. Записки революціонера.М., 1990..

11. Набоков В. Тимчасовий уряд (спогади). М., 1991. Повісті Стародавньої Русі.Л., 1983.

12. Родзянко М.В. Крах імперії. Харків. 1990.

13. Савенков Б. Записки терроріста.М., 1991.

14. Дослідження

15. Абдулатипов Р.Г., Болтенова Л.Ф., Яров Ю.Ф. Федералізм в історії Росії: Кн.1 і 2.М., 1992.

16. Аврех А.Я. П.А. Столипін і долі реформ в Россіі.М., 1991.

17. Алексєєв Ю.Г. Псковська судна грамота і її время.Л., 1980.

18. Ал'шіц Л.Н. Початок самодержавства в Россіі.Л., 1988.

19. Борисов Н.С. Російська церква в політичній боротьбі XIV - XV веков.М., 1986.

20. Буганов В.І., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Еволюція феодалізму в Россіі.М., 1980.

21. Вансявічус С.А. Державно-правові інститути Великого князівства Литовського: по статутах 1529, 1566,1588 рр. Вільнюс, 1981.

22. Васильєва Н.І., Гальперін Г.Б., Корольов А.І. Перша російська революція і самодержавство (державно-правові проблеми). Л, 1975

23. Запровадження християнства на Русі.М., 1987.

24. Володимирський-Буданов М.Ф. Огляд історії російського права. Ростов-на-Дону, 1995.

25. Гордієнко Н.С. «Хрещення Русі»: факти проти легенд і міфов.Л., 1986.

26. Державні установи Росії XVI - XVIII ст. / Под ред. Н Б. Голіковой.М., 1991.

27. Давлетшін Г.М. Волзька Булгарія: духовна культура. Казань, 1990..

28. Єгоров Ю. О. Історія держави і права Естонської РСР. Таллінн, 1981.

29. Єрошкін Н.П. Кріпосницьке самодержавство і його політичні інститути (перша половина XIX століття). М., 1980.

30. Зайончковський П.А. Скасування кріпосного права в Росії. Ізд.2.М., 1960.

31. Зайончковський П.А. Російське самодержавство в кінці XIX века.М., 1978.

32. Зайончковський П.А. Урядовий апарат самодержавної Росії в XIX веке.М., 1978.

33. Історія держави і права Казахської РСР. Ч.1. Алма-Ата, 1973.

34. Історія держави і права Української РСР. Т.1. Київ, 1987.

35. Казанцев С.М. Історія царської прокуратури. СПб., 1993.

36. Калньть В.Є. Нариси історії держави і права Латвії в XI - XIX ст. Епоха феодалізму і домонополістичного капіталізму. Рига. 1980.

37. Карамзін Н.М. История государства Российского. Кн.1-4.М., 1988-1989.

38. Ключевський В.О. Соч. У 9-ти томах.М., 1987 - 1990.

39. Костомаров Н. Севернорусскіе народоправства за часів питомо-вічового укладу (історія Новгорода, Пскова та Вятки). СПб.1886.

40. Лаптєва Л.Є. Земські установи в Россіі.М., 1993.

41. Лимонов Ю.А. Володимиро-Суздальської Русі: Нариси соціально-політичної історіі.Л., 1987.

42. Ловмянскій Х. Русь і норманни.М., 1985.

43. Мавродина Р.М. Київська Русь і кочівники (печеніги, торки, половці). Л, 1983.

44. Маньков А.Г. Покладання 1649 р Кодекс феодального права Россіі.Л., 1980.

45. Молчанов М.М. Дипломатія Петра Первого.М., 1984.

46. ​​Мулукаев Р.С. Поліція в Росії (IX ст. - початок XX в). Нижній Новгород, 1993.

47. Нікольський Н.М. Історія російської церкві.М., 1985.

48. Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнин Л.В. Шляхи розвитку феодалізму М., 1972.

49. Носов Н.Є. Становлення станово-представницьких установі в Россіі.Л., 1969. -

50. Падалка Л.П. Походження і значення імені «Русь». Полтава. 1913.

51. Розвиток російського права в XV - пер. підлога. XVII В.М., 1986.

52. Розвиток російського права другої половини XVII-XVIII вв.М., 1992.

53. Рибаков Б.А. Київська Русь і російські князівства (XII - XIII ст). М., 1993.

54. Сафонов М.М. Проблеми реформ в урядовій політиці Росії на рубежі XVIII і XIX вв.Л., 1988.

55. Сахаров А.Н. Дипломатія Святослава.М., 1982.

56. Свердлов М.Б. Генезис і структура феодального суспільства в Стародавній Русі.Л., 1983.

57. Сєдов В.В. Походження та рання історія славян.М., 1979.

58. Скринніков Р.Г. Іван Грозний.М., 1983.

59. Смирнов О.П. Волзькі булгари.М., 1951.

60. Соловйов С.М. Історія Росії з найдавніших часів. Кн.1 - 15.М., 1959-1966.

61. Старцев В.І. Внутрішня політика Тимчасового уряду першого созива.Л., 1980.

62. Сукиасян А.Г. Суспільно-політичний лад і право Вірменії в епоху раннього феодалізму. Єреван. 1 963.

63. Сургуладзе І.І. Історія держави і права Грузії. Тбілісі. 1 963.

64. Сиромятников Б.Н. «Регулярне» держава Петра Першого і його ідеологія.Ч. I.М. - Л., 1943.

65. Троїцький С.М. Російський абсолютизм і дворянство в XVIII В.М., 1974.

66. Троїцький С.М. Росія в XVIII в. Збірник статей і публікацій.М., 1982.

67. Цатурова М К. Російське сімейне право XVI - XVIII вв.М., 1991.

68. Черепнин Л.В. Освіта Російського централізованого государства.М., 1978.

69. Черепнин Л.В. Земські собори Російської держави в XVI - XVII вв.М., 1978.

70. Черменскій Є.Д. IV Державна дума і повалення царату в Россіі.М., 1976.

71. Шмідт С.О. Становлення російського самодержавства. Дослідження соціально-політичної історії Івана Грозного.М., 1973.

72. Ізбашян К.М. Вірменські держави епохи Багратіпов і Візантія IX-XI вв.М., 1988.

73. Юшков С.В. Суспільно-політичний лад і право Київської государства.М., 1949.

74. Янін В.Л. Новгородські посаднікі.М., 1962.

75. Янін В.Л. Соціально-політична структура Новгорода у світлі археологічних досліджень. Новгородський історичний сборнік.Л., 1982.

навчальне видання

76. Історія вітчизняного держави і права Частина I

77. Ліцензія ЛР № 040537 від 21 жовтня 1997 р

78. Підписано до друку 16.12.97. Формат 60 х 90/16. Папір газетний.

79. Гарнітура Journal. Друк офсетний. Обсяг 22,5 п. Л.

80. Тираж 10 000 екз. Замовлення № 182.

81. Видавництво БЕК. Москва, пр-т Миру, д.101, оф.516.

82. Віддруковано з готового оригінал-макету в друкарні І ПО «Полігран» 125438, Москва, складських ш.1.