Орден тамплієрів, як суб'єкта міжнародних відносин XII-XIV століть

зміст

Глава 1. Феномен середньовічного лицарського Ордена в контексті середньовічного католицького суспільства. Соціальна, політична та духовна обстановка в Середньовіччі.

1.1. Ідеологія і практичні цілі Хрестових походів. Причини створення Ордену Храму.

1.2 Роль тамплієрів як провідної бойової одиниці хрестоносців

Глава 2. Трансформація Ордена і його дипломатично-фінансова діяльність

2.1 Трансформація ордена

2.2 Фінансова діяльність Ордена і його прагнення до самостійних дій, незалежним від світських і духовних феодалів

2.3 Політична діяльність тамплієрів. Падіння Єрусалиму.

Глава 3. Загибель Ордену Храму

3.1 Загибель Єрусалимського королівства під натиском мусульман. Руйнування Ордена.

3.2 Прагнення Філіпа IV Красивого встановити протоабсолютістскую систему правління. Загибель Ордену Храму. Процес тамплієрів як унікальний приклад середньовічного права.

висновок

Документальні джерела

літературні джерела

Енциклопедичні та довідкові видання

додатки

Вступ

Дане дослідження присвячене проблемам, пов'язаним з Орденом Тамплієрів як суб'єкта міжнародних відносин в XII-XIV століттях

Актуальність теми дослідження визначається цілою низкою чинників.

У період XII - XIV століттях людство входить в нову фазу розвитку міжнародних відносин. Цей етап характеризується всебічним розширенням і поглибленням глобальних економічних і політичних відносин.

У середньовічній історії знайдеться небагато сюжетів, які б привертали увагу так, як історія ордена Тамплієрів, одночасно перебуваючи в забутті в істориків, породжуючи тим самим найнеймовірніші домисли.

Може бути тому в популярній літературі з'явилася горезвісна фраза "Загадка тамплієрів". Але, ймовірно, проникнути в таємницю тамплієрів неможливо без аналізу історії ордена починаючи з моменту його виникнення як братства Бідних лицарів, покликаного охороняти прочан на шляху до Святих місць, до потужної організації, яка сконцентрувала величезні матеріальні і військові ресурси, яким він став до кінця XIII в .

Хронологічні рамки дослідження охоплюють важливий відрізок в соціальній, економічній, політичній історії в XII-XIV століттях.

Географічні рамки дослідження: Європа, Середземномор'я, Північна Африка (Єгипет, Туніс, Марокко), Близький Схід.

Методологічна основа.

З огляду на комплексність дослідження, застосовувалися різні підходи дослідження.

Порівняльний підхід. Можливість проведення дослідження дозволила провести порівняння процесу адаптації в різних економічних, політичних, історичних умовах ордена тамплієрів, а також простежити розвиток окремих сторін процесу, з метою виявлення ступеня впливу ордена тамплієрів на розвиток міжнародних відносин.

Хронологічний підхід. Передбачає можливість проведення дослідження на підставі періодизації розвитку ордена тамплієрів.

Практична цінність даного дослідження полягає в залученні сучасного і історичного наукового апарату для пошуку

Джерела.

Комплексність проблематики дослідження викликала необхідність звернення до різноманітних типів джерел і літератури, різноманітним як за тематикою, жанром, так і за ступенем достовірності.

При аналізі процесу розвитку діяльності ордена тамплієрів з'являються посилання на статті з електронних газет і журналів, різноманітна інформація, отримана з інтернет-сайтів організацій та персональних електронних сторінок прихильників або учасників сучасних орденів тамплієрів.

Для зручності аналізу джерел автор виділив дві групи:

До першої групи увійшли документальні джерела.

У дослідженні були використані матеріали статути, мемуариі т.п .:

Французький Статут Ордена Лицарів Тамплієрів. [1]

Перші відомості про орден Храму дає історик Гійом Тирський між 1169р. (? Тисяча сто сімдесят п'ять) і 1184г. (? Один тисяча сто вісімдесят п'ять) в своїй книзі "Історія заморських подій" ( "Historia rerum in partibus transmarinis gestarum"). Згідно з ним орден був заснований в 1118г. Гуго де Пейн і Годфруа де Сент-Омер які з'явилися до двору короля Єрусалиму Балдуїна II і попросили дозволу охороняти паломника на шляху від Яффи до Єрусалиму. Король віддав в їх розпорядження південне крилі палацу, біля Храму Господнього. Так через десять років майбутній орден отримав свою назву - орден Храму. Праця написана в період між 1170-1184 рр., Містить XXIII книги і охоплює історію Єрусалимського королівства от 1100 до 1184 р

У 1128г. св. Бернар написав в честь ордена трактат (грамоту) "Хвала новому лицарству" ( "De laude novae militiae") де закликав лицарів благородних кровей поповнювати ряди ордена Храму. [2]

Судовий процес 1307-1314 рр. над духовно-лицарським орденом Єрусалимського храму, верховним покровителем якого був папа римський, знайшов відображення не тільки в протоколах інквізиційного трибуналу, рішеннях в'єннську вселенського собору, а й в численних історіях, трактатах і памфлетах. Починаючи з XVII століття, цей епізод правління Філіпа IV Красивого привертає підвищену увагу професійних дослідників і письменників-белетристів. В історіографії чітко простежується еволюція від уявлень про Орден як силі перешкоджає створенню єдиного національного французької держави до розуміння процесу як жахливу трагедію, а тамплієрів - як заручників релігійної та фінансової політики французької монархії. За більш ніж трьохсотрічну історію вивчення справа тамплієрів обросло різними історичними легендами і навіть відвертими фальсифікаціями.

Традиційні для освітлення цього сюжету джерела можна виділити справжні документи судового розгляду: двотомний збірник «Процес тамплієрів» під ред. Ж. Мішле (Париж, 1841-1851), двотомний збірник «Папство і процес тамплієрів» під ред. Г. Фінке (Берлін, 1887), добірка матеріалів Ж. Лізерана «Досьє процесу тамплієрів» (Париж, 1926), третім томом збірки Е. Балюза «Життя пап в Авіньйоні» (Париж, 1925), де містяться булли і листи Климента V , освічені процесу тамплієрів.

Звернення до матеріалів цих джерел дозволяє досліднику зробити висновок про те, що суд над тамплієрами - це яскравий епізод, що ілюструє методи політичної боротьби у Франції початку XIV століття. Орден був роздавлений чудовою та моторошною машиною, створеної легістами Філіпа Красивого. Терміном «легісти» позначають персонал адміністративних і судових установ феодальної монархії, що отримав юридичну освіту і проводив в життя принцип королівського верховенства. Процес лицарів Храму - це шедевр від Гійома де Ногаре і Гійома де Плезіана. Ці люди, спираючись на досвід П'єра Флотт і інквізиційного трибуналу, використовували весь доступний арсенал засобів - організація судового розгляду, пред'явлення шокуючих (частково вигаданих) звинувачень, маніпулювання громадською думкою (за допомогою памфлетів і трибуни Генеральних Штатів), шантаж, підкуп, загроза застосування військової сили.

Друга група джерел - розповідні джерела, серед них можна виділити:

Руа Ж. Ж. / Історія лицарства 2-е изд. - М .: Алетейя, 2001. - 248 с. Через історію і традиції, звичаї і звички лицарства автор малює образ епохи, повної контрастів: беззаконня, невігластво і грубість, з одного боку, і прояви чисті і благородні, освячені любов'ю, відвагою і самопожертвою-з іншого. Морісон Сесіль / Хрестоносці. Пер. з франц. - М .: Видавництво «Всесвіт», 2003. - 176 с. Хрестові походи 11-14 вв. - одна з найцікавіших сторінок світової історії. Про їх причини, організації, наслідки для Сходу і Заходу жваво і захоплююче пише Сесіль Морісон, відомий історик-медієвіст, діяльність якої тісно пов'язана з Французьким національним центром наукових досліджень. Ця невелика, але на диво яскрава, насичена фактами книга буде цікава не тільки фахівцям, але і самим широким читацьким колам.

Віймар П. / Хрестові походи: міф і реальність священної війни. Пер. Д. А. Журавльової. - СПб .: Євразія, 2003. - 384 с. Хрестові походи є одним із самих запаморочливих і привабливих авантюр світової історії. Вже самі хрестоносці часто дивувалися своїм досягненням. Дослідники досі сперечаються, ніж були походи європейців на Схід для людства ще однією сторінкою кривавого розгулу або благочестивої місією. Однак найчастіше історики зосереджували свою увагу виключно на хрестових походах як таких, нехтуючи тим, що відбувалося в цей же час в мусульманському світі, який зазнав значних змін, як в політичній, так і культурній сфері, зіткнувшись з несамовитою атакою воїнів із Західної Європи. Книга П'єра Віймар виправляє цей недолік, показуючи читачеві не тільки самих хрестоносців, але і їхніх супротивників, з якими їм довелося жити пліч-о-пліч і боротися на протязі не одного століття.

Мішо Г. / Історія хрестових походів. - М .: Алетейя, 2001. - 368 с. Видання ілюстроване великою кількістю гравюр Гюстава Доре. Надруковано за виданням: Мішо Г. Історія хрестових походів / Пер. з фр. С.Л. Клячко. - М., СПб .: Видання товариства М. О. Вольф', 1884.

Книга з серії «Жива пам'ять» - звертається до часів середньовіччя, розкриваючи одне з найцікавіших явищ цієї епохи - хрестові походи. Небачений перш ентузіазм паломників і воїнів, що відправляються в незвідані землі для звільнення Святої землі, - і загибель тисяч людей через необдумані дії вождів походу; подвиги відваги і благородства на полях битв - і моральне падіння війська, який забув про свою високої мети ... Написана дуже жваво і образно, ця історична книга читається, як пригодницький роман.

Мельвіль М. / Історія Ордену Тамплієрів. Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. Наук. редактор М. Ю. Медведєв. - СПб: "Євразія", 2007. - 368с. Книга Маріон Мельвіль - одна з небагатьох, якщо не єдина в своєму роді, яка намагається відтворити цю історію об'єктивно. Її відрізняє глибина історичних екскурсів, прекрасне знання політичної ситуації, подій, умов життя, звичаїв епохи. Дане видання представляє інтерес як для фахівців-істориків, так і для широкого кола читачів.

Доманін А. А. / Хрестові походи. Під покровом хреста. - М .: ЗАТ Центрполіграф, 2003. - 431 с. Захоплююча розповідь про найяскравіші епізоди хрестових походів, руху, що виник тисячу років назад і тривав чотири століття. Докладно розказано про те, як воно змінило межі світу і його звичаї. Як вплинуло на розвиток трьох цивілізацій - східно-християнської, західно-християнської і мусульманської. Книга містить багатющий ілюстративний матеріал.

Гекерторн Ч. У. / Таємні суспільства всіх століть і всіх країн. - СПб: видавництво Е. Н. Ахматової, 1876. Репринт: Т. (Ташкент): Шарк, 1994. - 384 с. Книга вражає широтою історичного огляду езотеричних навчань, містичних і релігійних течій, філософських концепцій.

Рішар Ж. / Латино-Єрусалимське королівство. Пер. з франц. Карачинський А. Ю .; Вступна стаття Близнюк С. В. - СПб: Видавнича група «Євразія», 2002. - 448 с. Надруковано з видання Jean Richard / Le royaume latin de Jerusalem. Presses Universitaires de France, Paris: 1953. Книга одного з видатних істориків ХХ століття, які спеціалізувалися на вивченні феномена хрестових походів, їх причин і наслідків. Серйозний академічну працю, що охоплює події ХI-XIV століть.

Андрєєв А. Р. / Історія Єрусалиму. - М .: Изд-во Ексмо, Изд-во Алгоритм, 2004. - 416 с. Книга містить цікаві матеріали з історії міста Єрусалима.

Торик І./ Енциклопедичний путівник по Ізраїлю. - Єрусалим: Видавничий центр "МарТ", 2001. - 560 с. Найбільш повний і найдокладніший довідник історичних місць Святої Землі, виданий будь-коли російською мовою.

Барбер М. Процес тамплієрів: Алетейя, Енігма; 1998 // Оригінал: MalcolmBarber, "TheTrialoftheTemplars" Переклад: Ірина Тогоева. [3] Книга англійського вченого М. Барбера присвячена одному з найбільш скандальних подій європейської історії - знаменитому судовому процесу, який на початку XIV ст. французький король Філіп IV і папська інквізиція вели проти лицарського ордену тамплієрів (храмовників) за звинуваченням в найтяжчому єресі (запереченні Христа, ідолопоклонство, содомії і т. п.). В результаті багатющий і наймогутніший орден християнського світу, який налічував майже двохсотлітню історію, був розгромлений і припинив своє існування. Пройшли сотні років, але до цього дня у ордена є як палкі прихильники, так і ярі противники. Книга М. Барбера - одне з найавторитетніших досліджень в світі і перша публікація па російською мовою - відновлює реальну картину того, що сталося; спираючись па величезний документальний і науковий матеріал, автор розкриває підґрунтя і справжні причини знищення ордена.

Цілі дослідження. Це дослідження ставить за мету вироблення основних напрямків у вивченні ордена тамплієрів, як суб'єкта міжнародних відносин XII-XIV століть.

Завдання дослідження:

1. Розглянути феномен середньовічного лицарського Ордена в контексті середньовічного католицького суспільства.

2. Визначити ідеологію і практичні цілі Хрестових походів.

3. Визначити причини створення Ордену Храму, розглянувши роль тамплієрів як провідної бойової одиниці хрестоносців, трансформацію Ордена і його дипломатично - фінансову діяльність.

4. Розглянути роль тамплієрів у стабілізації відносин між мусульманами та державами хрестоносців, у відносинах західноєвропейських феодалів.

6. Розглянути загибель Єрусалимського королівства під натиском мусульман і руйнування Ордена.

Структура роботи.

Робота складається з вступу і трьох основних розділів, висновків, бібліографії та додатків.

Перша глава побудована за хронологічним принципом, у другій і третій главі дається огляд і аналіз значення ордена тамплієрів в міжнародних відносинах в XII-XIV століттях.

Історія середніх віків охоплює тривалий період, насичений різноманітними подіями. Він ознаменувався виникненням і розвитком нових форм економічної і суспільно-політичного життя.

У середні століття людство значно просунулося вперед у розвитку матеріальної і духовної культури в порівнянні з попередніми періодами історії. Поряд з проявами феодального насильства, невігластва і вогнищами інквізиції, голодуванням і спустошливими епідеміями середньовіччя залишило в пам'яті людства потужні селянські повстання і війни проти феодалів і церкви, повну драматизму боротьбу городян з феодальними сеньйорами, масові єретичні руху, які виражали соціальні сподівання народних мас, перші буржуазні революції, ранні прояви вільнодумства. Від цієї епохи дійшли до нас чудові поетичні твори, в тому числі пам'ятки народної творчості, прекрасні зразки архітектури, живопису, поезії; до кінця її відносяться перші успіхи пробуджується наукової думки. [4]

Загальним ім'ям хрестових походів позначають військово-колонізаційні підприємства європейців на Сході, які падають на період між 1096 і1270гг. [5]

У хрестових походах брали участь найрізноманітніші громадські класи, і причини, які змушували їх рухатися на Схід, були, звичайно різні.

Велику роль в цьому русі грали, по-перше феодали. Дрібне лицарство яке йшло в ці походи, прагнуло до захоплення нових земель і кріпаків. На їхній батьківщині велика частина земель була вже зайнята під ріллю. Крім того, внаслідок звичаю недробіть феод між спадкоємцями, підтримувався порядок єдиноспадкування: феод передавався старшому сину.В підсумку молодші сини залишалися без землі, виникло свого роду надлишкове лицарське населення. До цього приєднувався розрахунок на прямий грабіж казкових багатств Сходу, про яких у лицарів було перебільшене уявлення. Багато лицарі встигли заплутатися в боргах і тому похід на Схід представлявся зручним приводом для позбавлення від кредиторів.

Для великих феодалів -Король, герцогів, графів-захоплення на Сході обіцяли розширення їх володінь, посилення їх політичного впливу, збільшення доходів. Великі феодали мріяли про те, щоб на багатих землях Сходу заснувати підвладні їм держави за зразком своїх європейських володінь.

Але не одні феодали прагнули на Схід. У цьому русі велику роль відігравали міста, особливо італійські, -Генуя, Піза. Венеція. Для них експедиції на Схід представляли великий торговий інтерес. Так як завоювання турків-сельджуків порушили і послабили торговельні зв'язки зі Сходом, то захоплення територій в Передній Азії повинен був зміцнити роль італійських міст як посередників у торгівлі Сходу з Заходом. Крім того, Візантія була для них постійним торговим суперником, навіть не дивлячись на те, що її торговий вплив до кінця 11века помітно послабшав. Торгові міста Італії прагнули витіснити цього конкурента і заснувати свої факторії на східному узбережжі Середземного моря. Все це спонукало італійські міста до участі в хрестових походах, і їх роль була значна, так як тільки вони могли взяти на себе постачання армії хрестоносців, і організувати їх перевезення по морю.

Але почалися хрестові походи з масового руху селянства. Це було пов'язано з положенням селян в 11 столітті. Основна їх маса була закрепощена і піддавалася посиленої експлуатації. Вони йшли в хрестові походи, щоб врятуватися від гніту феодалів, вони розраховували на нові землі, і свободу, якої були позбавлені на батьківщині. Слід врахувати ще один момент, який сприяє участі широких мас в походах, це голод і епідемії, які були звичайним явищем у феодальній Європі. [6]

За час між 970 і 1040гг.било 48 голдних років .З 1089г. Майже до самого першого хрестового походу йде безперервна смуга важких, наповнених голодом та епідеміями років.

І останні, необхідно відзначити чільну ідеологічну роль церкви в хрестових походах. Церква і зокрема тата в даному разі їх очолювали і давали їм ідеологічне обгрунтування. Хрестові походи були оголошені благочестивим справою. Але за релігійними гаслами ховалися чисто практичні цілі. Для папства, хрестові походи були лише початком реалізації плану панування церкви над усім християнським світом і про створення нових християнських володінь на Сході, не слід також забувати, що хрестові походи сприяли і зростанню доходів церкви. Церква справляла збори на хрестові походи. Ці збори представляли добровільні пожертвування, але найчастіше носили характер примусових податків.

Довгий період хрестових походів охоплює два століття з 1095 р 1291 р продовжуючись і в пізнє середньовіччя, коли значно зросла народонаселення, розширилися сфери економічного впливу, мали місце досить динамічні соціальні процеси, росла політична консолідація, розквітала культура.

Безумовно, і в XVI ст. нерідко говорили про чергове хрестовому поході, однак саме в XII-XIII ст. поняття хрестових походів стало життєво важливим для доль більшості жителів християнського Заходу.

За цей період західне християнське співтовариство зазнало по відношенню до хрестоносцям цілу гаму почуттів - від екзальтованого захоплення з приводу взяття Єрусалима під час Першого хрестового походу до гіркого, все посилюється розчарування, властивого XIII в., Коли так багато з воєн за Гроб Господній закінчилися поразкою. Духовно-лицарський орден, що розмістився на Храмовій горі, де колись стояв храм царя Соломона, спочатку виник саме у зв'язку з активною діяльністю хрестоносців і в перші два століття хрестових походів сформувався і зміцнів завдяки надзвичайному натхненню, що панував в масах і викликаного першими успіхами хрестоносців , які і підняли орден на вершину слави, добробуту і могутності, проте потім самі ж народні маси і поскидали його з цієї вершини, піддавши приниженням і розгрому, оскільки ідеали перших хрестоносців в виявилися зганьблені і спотворені, а нові хрестові походи незмінно закінчувалися поразками. [7]

Військово-чернечі вперше спільноти з'являються на території Єрусалимського королівства, тому для розуміння причин і передумов їх виникнення, необхідно розглянути роль цієї держави для Європи і перші етапи його розвитку.

Датою виникнення королівства прийнято вважати 14 липня 1099, коли хрестоносні війська захопили Єрусалим. [8]

Обітниця, даний учасниками походу [9], був виконаний, тому більша частина війська повернулася до Європи.

Хрестові походи мислилися сучасниками паломництвом. У житті католицьких християн XI - XII ст. паломництво мало ключове значення. Багато хто вважав, що доброчинна духовна енергія діє концентровано в місцях спочинку святих. [10] З усіх святинь найбільш шанованим був Гроб Господній; дотик до якого було найдієвішим засобом спокутувати свої гріхи. [11] Паломництво в Єрусалим в найбільшій мірі відповідало розумінню слів Ісуса Христа «якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» [12] Людям властиво було приписувати паломництв не тільки зцілення душі, а й фізичних хвороб. ⁵ Розповіді повернулися паломників про чудеса далеких країн також залучали і просто любителів подорожей. ⁶ Загальне значення паломництва придбали в зв'язку з есхатологічним очікуваннями в першій половині XI ст. ⁷ Саме тоді носіння зброї з собою ⁸ і групові паломництва ⁹ стають поширеним явищем. Починаючи з середини XI ст. священики використовують паломництво в якості покути. «Шлях до Єрусалиму», як найдовший для європейських жителів, накладається в разі найбільш тяжких гріхів. [13]

Нарешті, в проповіді на Клермонском соборі в 1095 р Урбан II благословив війну проти невірних, яка по суті своїй з'явилася озброєним паломництвом [14].

Описані підстави для здійснення паломництва зачіпають всі верстви населення. Виходячи з цього, значення поселень в Леванте ¹³ для католиків пов'язано з рухом паломництва. Тому і рішення всіх соціально-політичних і релігійних питань для єрусалимських королів багато в чому визначається цим питанням. ¹⁴

Отримавши феод на завойованих територіях, хрестоносці намагалися використовувати соціальні норми, звичні їм по європейського життя, проте відразу натрапили на ряд складнощів. Аутремер [15] відрізнявся малою кількістю франкського населення, великий віддаленістю від католицьких країн, географічним незручністю захисту і малим військом. Широкомасштабна експансія початкових років після Першого Хрестового походу можлива була лише через конфліктів між мусульманськими країнами. Король Балдуїн I до хрестового походу 1104-1105 рр. марно очікував приходу регулярних військових формувань. Використання місцевого населення для захисту міст не могло бути вирішенням проблеми, оскільки серед корінних жителів частка сповідують католицький обряд була вкрай мала, не кажучи вже про те, що серед них було чимало мусульман. Для захисту від набігів рекрутувалися паломники. [16]

Багато з них розривали васальні зв'язку з мирськими сеньйорами і відправлялися в «Святу землю» для боротьби з невірними, не бажали більше пов'язувати себе васальними узами з мирської владою, нехай навіть в Єрусалимі, і прагнули до служіння вищому сюзерену - Богу.

Напружена зовнішньополітична обстановка на кордонах держав ускладнювалася невдоволенням місцевого населення, яке становило абсолютну більшість.Селяни, користуючись слушною нагодою відсутності регулярних військ, здійснювали набіги і повстання. [17]

Перші роки хрестоносцям порівняно нескладно було здійснювати захист королівства, оскільки серед мусульман були поширені есхатологічні очікування кінця світу і неминучого, в зв'язку з цим, приходу орд Гога і Магога [18], яких багато хто асоціював з хрестоносним ополченням. Однак, з 1106 м все активніше стають руйнівні набіги, і ситуація для захисників погіршується. [19]

Підводячи підсумок, відзначимо, що Єрусалим і прилеглі до нього території були головним релігійним центром для католиків в XI - XII ст. Шанування святих місць відбувалося у формі паломництва, чому перешкоджали часті збройні конфлікти з мусульманським населенням країни і мусульманськими країнами. Це виявляє історичні умови становлення в Єрусалимському королівстві служіння воїнів-ченців, можливість якого покладається знаходженням на території Єрусалимського королівства лицарів, які прагнуть до звільнення від васальної залежності колишнім сюзеренам, мотивується ідеалом знаходження в Святій Землі і захисту Гроба Господня, а необхідність задається потребою захисту Аутремера від зовнішніх ворогів і власного в своїй більшості мусульманського селянського населення, яка не могла бути забезпечена дружинами феоду лов, які отримали тут феод, нуждою в регулярних і мобільних військових формуваннях.

У ситуації, що склалася в Єрусалимі в 1118 р виникає братство тамплієрів для захисту паломників на дорогах Аутремера. [20]

Ідею створення ордена підтримав св. Бернард Клервоський, співвітчизник перших тамплієрів, сам герой приватної ініціативи (за чотири роки до ідеї де Пена він заснував монастир, який став ядром майбутнього ордена цистерцианців). Бернард написав на прохання де Пена і Андре де Монтбар (з яким був у родинних стосунках) трактат "De laude novae militiae", назва якого на російську правильно перевести як "Слава новому лицарству".

Коли в 1128 помісний собор в Труа стверджував статут тамплієрів, твір Бернарда служило їм ідеологічною програмою, та й статут з 72 статей склав Бернард (а св. Джон Солсберійський присвятив всю шосту книгу свого твору "Поликрат" апології нового, християнського лицарства). Більш того, Бернар запропонував тамплієрів (і де Пен прийняв) носити той самий одяг, що й ченці його власного, цистерцианского ордена: білу. Тільки пізніше тамплієри стали нашивати на білий одяг червоний хрест - як і все, пов'язані з хрестовими походами.

Розглянемо більш докладно:

У роки, що послідували за взяттям Єрусалима в 1099, франки постійно зміцнювали свої заморські території, але їм вічно не вистачало людських ресурсів, бо багато хто з учасників Першого хрестового походу повернулися на Захід, а створені на Сході нові держави хрестоносців так і не притягнули достатнього кількості поселенців, здатних належним чином захищати кордони цих держав. В результаті паломники, щороку які були на уклін до палестинських святинь, часто зазнавали нападів розбійників і мусульманської кінноти, бо хрестоносці були просто не в змозі забезпечити їм належну охорону. Спочатку саме ці обставини і послужили причиною створення ордена тамплієрів. Ось як ці скромні починання описує архієпископ Тирский Вільгельм:

У тому ж році кілька благородних лицарів, людей істинно віруючих і богобоязливих, висловили бажання жити в строгості й слухняності, назавжди відмовитися від своїх володінь і, зрадивши себе в руки верховного владики церкви, стати членами чернечого ордену.

Серед них першими і найбільш знаменитими були Гуго де Пейн і Рік фру а де Сент-Омер. Оскільки у братства не було поки ні свого храму, ні житла, король надав їм тимчасовий притулок у себе в палаці, побудованому на південному схилі Храмової гори. Каноніки стояв там храму на певних умовах поступилися частиною обнесеного стіною двору для потреб нового ордена.

Більш того, король Єрусалимський Болдуін (Балдуїн) II, його наближені і патріарх «Духовна юрисдикція за угодою з Візантією належала патріархові Константинопольському, як світський васалітет - імператору Візантії» зі своїми прелатами відразу забезпечили ордену підтримку, виділивши йому деякі зі своїх земельних володінь - одні довічно, інші в тимчасове користування - завдяки чому члени ордена могли б отримувати кошти для існування. В першу чергу їм було наказано в спокутування своїх гріхів і під керівництвом патріарха «захищати і охороняти йдуть в Єрусалим паломників від нападів злодіїв і бандитів і всіляко піклуватися про їхню безпеку».

Отже, зібравшись удев'ятьох, брати нового ордена заручилися підтримкою таких поважних осіб з числа хрестоносців, як Гуго, граф Шампані, і Фульк V, граф Анжуйський, однак про їхню діяльність мало хто знав до Собору в Труа в 1128, на якому орден був визнаний офіційно і Бернард Клервоський доручили розробити його Статут, в який були б зведені основні закони ордена (додаток 1).

Відповідно до більшості джерел, орден лицарів Храму - Бідних лицарів Храму Соломона - був створений в 1118 (додаток 2) [21], однак у нас є серйозні підстави припускати, що до цього часу він вже існував не менше чотирьох років.

Офіційна мета тамплієрів - це захист пілігримів на Святій Землі.

Проте, дійшли до нас факти свідчать, що ця мета була лише фасадом і що лицарі Храму виношували більш амбітні і грандіозні плани, в яких брали участь цистерціанський орден, св. Бернар і граф Гуго Шампанський, один з перших заступників і патронів як цистерцианцев, так і тамплієрів. У 1124 році граф сам став тамплієром, а першим Великим Магістром ордена був один з його васалів, Гуго де Пейен. Серед інших батьків-засновників ордена був дядько св. Бернара Андре де Монбар.

Вважалося, що до 1128 року - до цього моменту Давид I вже протягом чотирьох років був королем Шотландії - орден тамплієрів складався тільки з дев'яти лицарів, хоча збереглися документи свідчать ще про декілька членах. Крім Гуго Шампанського, в їх число входив Фульк Нерра - герцог Анжуйський, батько Жоффруа Плантагенета і дід Генріха II Англійського. Проте, спочатку число членів ордена було відносно небагато. Потім на Соборі в Труа орден отримав чернечий устав - якщо можна так висловитися, еквівалент конституції - і став офіційним.

Чисельність тамплієрів за перші 10 років існування братства істотно не змінилася. [22] Військової організації були потрібні люди, які вміють професійно володіти зброєю, мають обладунки [23] і бойового коня.

Держави Аутремера були невеликими і не могли дозволити собі великої кількості власників феодов. По суті, тільки власники феодов задовольняли описаним вимогам і могли вважатися повноцінними братами. Серед паломників могли бути лицарі, які вчиняють епітимію, але не всі з них були при цьому належно екіпіровані.

Таким чином, бажаючих, кого можна було б прийняти в братство, в Єрусалимі та його околицях було не багато.

Якби такі й були, то в ці роки тамплієри не могли приймати лицарів в свої ряди, тому що подібна ініціація для військового співтовариства мали на увазі встановлення відносин васалітету. Васальні відносини наказували сюзерену після прийняття оммажа дати васалу феод. Але це суперечило самій ідеї заснованого братства, так як кожен з його членів згідно з обітницею нічого свого не мав, тому й не міг як феоду передати що-небудь іншому. Навіть якби вдалося вирішити це правовий казус, залишався інше питання. Подальше прийняття обітниць новопосвячені виключило б для нього можливість використання феоду, що суперечило логіці васалітету. Незважаючи на це, васалітет був нецільовим, а статусним контрактом, що давало йому можливість бути формою духовних відносин, так як матеріальна складова була не ключовий. [24]

Об'єднання лицарів, що з'явилося в 1118 р суті своїй було не більше ніж усною домовленістю, яку не можна було вважати ordo. [25] Тамплієрам необхідно було нове розуміння васальних відносин для лицарів, де відносини в групі будувалися б згідно з нормами, прийнятими в чернечих орденах. [26]

Духовне починання, яким мислилася захист паломників, не будучи визнаним Папою Римським, не могло бути ні єпитимією, ні тим більше формою аскези, тому, строго кажучи, члени спільноти і не могли вважатися духовним братством, тому що загальновизнаних духовних завдань вони не вирішували.

Вирішення питань хрестоносного руху спочатку було долею Папи Римського, як і створення чернечих гуртожитків. Одним з тамплієрів був Андре де Монбар, дядько Бернара з Клерво, з яким вони перебували в дружніх відносинах. [27]

Гуго Шампанський, який став побратимом ордена в 1126 р завітав Бернару з Клерво землі Сито і між ними встановилися теплі стосунки. [28] Бернар був впливовою фігурою в церковному житті, [29] і Гуго де Пейн скористався цим.

Виходячи з вищесказаного, відсутність загальновизнаних правових норм, що регламентують нову форму гуртожитки воїнів-ченців, змусили тамплієрів шукати благословення нового ордена з боку Папи Римського. Іншою причиною було залучення нових лицарських формувань хрестоносців для захисту Єрусалимського королівства.

Положення держав хрестоносців на Близькому Сході після Першого Хрестового походу стало причиною виникнення на початку XII в. нової чернечої форми гуртожитку воїнів, які суміщають чернечу аскезу і лицарське служіння. Нове братство тамплієрів, будучи релігійним, стало шукати визнання з боку Папи Римського для затвердження статуту і залучення нових членів з країн Європи.

У 1128 був розроблений статут ордена. Він був дуже схожий на статут суворого ордену цістеріанцев. У них же була запозичена формений одяг тамплієрів - білий плащ з червоним хрестом. Монах-воїн повинен бути цнотливим, і вступаючи в братство, ставав слугою і рабом ордену. Їжа лицаря була проста, в основному хліб і вода. Заборонено розкішний одяг. Заборонено лихослів'я, неудержну сміх, пусті балачки. 14 січня того ж року в Труа скликали собор. На цьому соборі орден Храму і його статут латинською мовою був офіційно затверджений папою Гонорієм II.

"Ми звертаємося в першу чергу до всіх тих, хто приховано відкидає свою власну волю і бажає з чистим серцем служити Царю небесному як лицар, і бажає з ретельністю нести вічно шляхетне зброю слухняності. Цим ми наказуємо вас, хто дотепер вів життя світських лицарів, для яких закон Ісуса Христа не був підставою, піти за тими, кого Господь обрав з народів, приречених на вічні муки, і кому він повелів в великої милості своєї захищати Святу Церкву, і поспішати приєднатися до них навіки. " ^1.

"Потім ми зібралися в Труа з різних земель із-за гір, у всій радості і в усьому братерство, на прохання Магістра Гюго де Пейнса, ким вищезазначене лицарство милістю Святого Духа, було засновано, на свято Св. Іларія в рік тисяча сто двадцять вісім від втілення Христа , на дев'ятий рік після заснування цього лицарства. і на загальному Соборі ми слухали про початки і діяннях Ордена Лицарів з вуст Магістра Гюго де Пейнса і в міру нашого розуміння вихваляли те, що здавалося нам хорошим, і уникали того, що здавалося нам неправильним. " ^[30]

Цього Статуту дотримувалася невелика група членів Ордена, швидке поповнення якого залежало від волі випадку. Отже, був потрібний якийсь додатковий поштовх. Оскільки предметом даного дослідження є вивчення життя тамплієрів в середині XIII століття, є зайвим докладно зупинятися на аналізі цього початкового Статуту. Все ж слід нагадати його основні положення. [31]

Перш за все Статут підпорядковував Орден тамплієрів церковної влади, що було нормально, враховуючи його приналежність до чернецтва.Особливо наголошувалося на зв'язок з патріархом Єрусалимським, якому навіть надавалося право заповнити лакуни соборного тексту Статуту. Проголошувалася підсудність тамплієрів церковному суду. Що стосується їх релігійних обов'язків, то вони не могли бути такими ж, як у чернечого ордену споглядального спрямування. Тамплієри повинні були брати участь в богослужінні, що проводилося чорним духовенством Єрусалиму, - крім тих членів Ордена, яких обов'язки утримували далеко від обителі і які в цьому випадку могли замінити заутреню 13-кратним, обідню 7-кратним, а вечірню - 9-кратним читанням «Отче наш ». На богослужінні слід бути присутнім до кінця. Крім того, в Статуті наводився список свят та обов'язкових постів.

З моменту вступу в Орден нового брата Статут рекомендував дотримуватися розсудливість. Послушникам рекомендувалося читати правила внутрішнього розпорядку до тих пір, поки вони не засвоять, як їм слід поводитися. Після випробувального терміну магістр і братія вирішували, чи варто дати згоду на прийняття постригу або ж відповісти здобувачеві відмовою. Як не дивно, французьке перекладення Статуту опускала послух і дозволяло швидке прийняття рішення, після чого з волі магістра і капітулу негайно слідував постриг. Латинський текст, мабуть, забороняв прийом відлучених лицарів, в той час як французька версія рекомендувала приймати їх, хоча і з певною обережністю. Можливо, перекладач просто посередньо володів латиною. Але могло бути і так, що тамплієри бажали давати можливість спокутування тим, кого єпископи часом відлучали в припадку гніву.

Торкаючись вступу в Орден, початковий Статут формально забороняв приймати дітей або підлітків, навіть якщо при цьому були присутні їхні батьки. Ця заборона знаходив своє очевидне виправдання в строгості порядків і в незворотний характер вступу, що передбачало особисте волевиявлення при повному усвідомленні мотивів такого кроку і без будь-якого примусу ззовні. Крім того, заборона узгоджувався з правилами, поширеними серед лицарів, згідно з якими не слід присвячувати в лицарі занадто юних хлопчиків, ще не здатних в силу свого віку носити лати з усім необхідним приладдям, добре управлятися зі списом і особливо важким мечем: слід було вражати вістрям , а лезом, тому потрібно було мати силу, щоб маніпулювати таким мечем, тримаючи його за ручку. Інакше кажучи, для посвячення в лицарі слід досягти 20-річного віку, стати дорослим чоловіком з розвиненою мускулатурою.

Початковий Статут, поза всяким сумнівом, відображаючи реальну ситуацію, розподілив членів Ордена за чотирма категоріями: лицарі; служителі і зброєносці; священики; брати-трудівники.

На противагу загальноприйнятій думці, не всі лицарі були вихідцями з знаті. Вимога бути лицарем, сином лицаря або вважатися таким утвердилося в ту епоху, коли рекрутування нових членів вже не представляло для Ордена проблеми. Також слід зазначити, що брати-служителі могли бути людьми родовитими, особливо якщо перебування в цьому ранзі було для них тимчасовим. Але в будь-якому випадку саме середній клас - сільське дворянство і буржуазія - приніс Ордену тамплієрів славу. Чи треба додавати, що представники саме цього класу грали помітну роль в суспільстві тієї епохи!

Є ще один момент, на якому хотілося б зупинитися: це мистецтво укладачів Статуту. Вони постійно проявляли стриманість, що не намагалися передбачити все, вони уникали вводити суворі обмеження і жорстку структуру. Навпаки, вони залишали місце для ініціативи, поєднуючи твердість з гнучкістю, дотримуючись строгість в правилах, але міру в їх застосуванні. Статут надавав магістра Ордена тамплієрів майже абсолютну владу над братією, хоча перед прийняттям рішень він все ж повинен був радитися з капітулом. Проте соборні отці поостереглись входити в деталі повноважень магістра або директивно визначати склад капітулу: вся братія або найбільш навчені серед них - в залежності від конкретного випадку і, звичайно ж, від ступеня необхідності. Соборні отці не хотіли обмежувати діяльність магістра і надали йому свободу у виборі радників.

Варто також відзначити, що обговорювалося питання і про братів-трудівників - інакше кажучи, працівниках. З 1128 року ті, хто називав себе «бідними лицарями Христовими» [32], отримали можливість утримувати за винагороду слуг, хоча і в обмеженій кількості. Втім, лицарям було майже неможливо обійтися без помічників. Вони не могли самостійно ні возити в поході майно, навіть обмежуючись найнеобхіднішим, ні утримувати в порядку свою зброю і обладунки, ні ремонтувати їх у міру необхідності, ні займатися численними кіньми і кінською збруєю: сідлами, поводами і т.д. Цілком очевидно, що з самого початку головна резиденція тамплієрів в Єрусалимі давала притулок таким потрібним майстровим: ковалям, лимарі, пекарям, кухарям і багатьом іншим, одні з яких постійно працювали по своїй спеціальності, інші ж наймалися на час.

Одяг мала бути одного кольору, будь то біла, чорна або «бура», тобто сіро-коричнева. В якості розпізнавального знака, щоб показати, що вони «примирилися» з Творцем, лицарі, які взяли чернечу обітницю, одягалися в білі мантії, які представляли собою довгі плащі. Адже білий - колір невинності і цнотливості, бадьорості духу і тілесного здоров'я! Це формальне відміну потрібно, щоб відокремити лицарів-господарів від зброєносців і служителів, яких брали на роботу тимчасово, «з милості», які іноді виявлялися одруженими людьми і могли завдати шкоди репутації Ордена тамплієрів, надівши білий одяг. Дуже ймовірно, що ця різниця була введено Гуго де Пайеном у відповідь на деякі зловживання. В іншому Статут рекомендував дотримуватися скромності, в облаченні тамплієрів не повинно було бути ніяких надмірностей: їм не дозволялося носити черевики «з дзьобом» (з гострим, загнутим догори носком) і будь-який хутро, крім овчини. Ніякого прагнення до елегантності, цього джерела гордині: слід коротко стригти волосся і відпускати довгу бороду. Зброя і збруя повинні були бути добротними, але без будь-яких прикрас. По одягу магістр нічим не відрізнявся від решти братії. [33]

Дисципліна, та релігійна і військова, була дуже сувора, що було принципом і особливим відмітною ознакою Ордена. Їжу слід приймати в мовчанні і удвох з однієї чашки - в знак смирення. Але харчовий раціон враховував і той факт, що тамплієри були воїнами, внаслідок чого пости, що практикувалися в інших монастирях, тут були обмежені. З тією ж метою Статут не радив братії стояти під час церковної служби - їм слід було берегти свої сили для дозорів і битв.

Загалом, Статут 1128 року було спробою з'єднання звичаїв, поширених в Ордені тамплієрів протягом перших дев'яти років його існування, з Статутом Ордена святого Бенедикта. Він трохи розширив початкове укладення, офіційно заснувавши братство тамплієрів, затвердив за ним право стягувати десятини і мати у власності не тільки домени, але і фьефи - відповідно до феодальної системою.

..... Не позбавлені інтересу Уложення, де розглядаються деякі проступки і на прикладах, почерпнутих з внутрішньої історії Ордена, показано, як на практиці діяв «кримінальний кодекс» тамплієрів. Щодо злочину симонії укладач кодексу посилається на прецедент, що мав місце за часів магістра Армана де Перигора, тобто між +1229-м, роком його обрання, і 1244-м, датою смерті. Багато тамплієри, що заслужили дуже хорошу репутацію, раптом здогадалися, що були прийняті в Орден завдяки актам симонії. Вони поділилися своїм відкриттям з деякими відомими мужами Ордена, славиться мудрістю, які порадили їм звернутися до магістра. Арман де Перигор опинився в дуже скрутному становищі, адже винні належали до еліти Ордена. Він наказав їм тримати поки все в секреті заради репутації Ордена, а сам тим часом зібрав свій особистий капітул. Домовилися не вдаватися до звичайної процедури, але передати справу на розсуд тата, який доручив архієпископу Кесарийскому, одному Ордена тамплієрів, досліджувати дилему. Арман де Перигор, його радники і лицарі, на яких впала тінь, постали перед архієпископом. Брати, позбавлені духовного звання, були виправдані архієпископом, повернулися до колишньої діяльності і знову зайняли своє місце в рядах тамплієрів. «Таке було рішення, бо вони давно були членами Ордена і прославилися розсудливістю і мудрістю, праведним і благочестивим життям». Одного з обвинувачених згодом навіть обрали магістром Ордену тамплієрів - це був Гійом де Соннак, який помер в Мансуре в 1249 році, під час 1-го Хрестового походу Людовіка Святого. Коментатор додає: «Якби ці брати дійсно були недостойні, вони б ніколи не спромоглися подібної люб'язності». [34]

З іншого боку, він повідомляє про численні проявах строгості правосуддя тамплієрів. Один з найбільш типових випадків стався з братом з Шастель-Пелерен (Сафит, одна з головних фортець Ордена, в графстві Тріполі). Цей брат, котрий наглядав за кошару, отримав наказ командора продемонструвати запаси провізії.

Він приховав один глечик масла, був викритий командором і вигнаний з Ордена.

Зрада (перехід на сторону сарацинів, зречення від хреста, навіть заради порятунку власного життя і тільки на словах, але не в серці) вважалася непрощенним злочином. Укладач призводить сумний приклад Роже Німецького, захопленого в полон в Газі. Сарацини змусили його «підняти палець і вимовити суру». Після повернення він був закутий в колодки, потім рішення по його справі було відкладено. Переданий на суд магістра, він виправдовувався, що не знав, що саме означало те, що сарацини змусили його сказати, але все одно був виключений з Чину. Але траплялося й по-іншому: якийсь брат з Сафет (поблизу Галілейського озера) приготував своє спорядження, маючи намір покинути лицарів Храму, і вночі попрямував в Казаль (укріплена ферма), в недавньому минулому належав німцям, але відібраний у них сарацинами. Він провів в їхньому товаристві залишок ночі, але вранці, охоплений докорами сумління, з'явився в командорство Акри. Капітул розсудив, що раз винний припускав, що Казаль належав християнам, він не збирався насправді переметнутися до сарацинів. Він не був виключений, але засуджений до позбавлення духовного звання.

Содомія шанувалася серед тамплієрів настільки огидним гріхом, що вони ледь вирішувалися вимовити саме це слово. І тим не менше на скандальному процесі 1307 року одне з головних звинувачень, що зводяться проти них, стосувалося саме цього пункту. Укладення точно показують, як саме карали содомітів: «У Шастель-Пелерене знайшлися брати, які віддалися тяжкого гріха всю ніч перебували в одній кімнаті. Що знаходилися поблизу, а також ті, хто постраждав від подібного зловживання, повідомили про те магістру і чесним мужам Ордена. Магістр зібрав раду; було вирішено не передавати справу на розсуд капітулу, бо воно було надто огидно, але викликати братів в Акру ». Вони з'явилися. Магістр таємно посадив їх під замок.

З них зняли духовне звання і закували в «величезні колодки». Один з обвинувачених примудрився втекти з в'язниці і вночі перейшов до сарацинів. З двох, що залишилися один був убитий при спробі до втечі, а інший провів в ув'язненні довгі роки.

Серед проступків, карається позбавленням духовного звання, фігурував відмова від покори. Що конкретно під цим розумілося? Укладач Покладена повідомляє: «Одного разу в Тортосі командор дав наказ одному брату, а той йому відповів:« Можливо, я це і зроблю »(сьогодні ми сказали б:« Сей момент! »). Командор його «дорікнув», а капітул засудив до позбавлення духовного звання ».

Куртуазность, підкреслена люб'язність, чого постійно вимагав Статут, а сановники Ордену прагнули реалізувати на ділі, впроваджувалися не без праці, особливо в Святій Землі. Не варто забувати, що там тамплієри вели солдатський спосіб життя, часто вступаючи в бій - то з бандами грабіжників, які кишіли навколо, то з регулярним військом супротивника. Подібна діяльність погано поєднувалася з монастирським способом життя. Звідси виникала жорстокість, що виявлялася в заворушеннях, бійках, сварках. Терпіння далеко не завжди було домінуючим якістю тамплієрів. Цим пояснюється походження деяких історій, зібраних автором Покладання і вимагають об'єктивного підходу. В Акрі писарі викрали кілька голубів, позолочених в голубника тамплієрів. Командор доручив якомусь брату ґермантську, відповідального за корівник (загін для великої рогатої худоби), розшукати злодіїв. Той посадив в засідку одного зі своїх підлеглих. Писарі були вкрай здивовані, коли Германт з помічником застали їх на місці злочину і нещадно побили. Один з шахраїв отримав навіть важку травму голови. Він поскаржився папського легата, який схопив призвідника бійки. Магістр передав обвинувачених на суд капітулу, який засудив їх до позбавлення духовного звання і тюремного ув'язнення, «тому що бійка була занадто огидна!».

У Яфета спалахнула бійка в спальні.Близько опівночі був несподівано оголошений підйом. Один з братів, неабиякий грубіян, схопив свого сусіда за волосся і жбурнув його на підлогу. Їх бачили і донесли про те, що трапилося Гуго де Монлам, в той час маршалу Ордена тамплієрів. Піддався осуду грубіян став просити вибачення. Капітул ухилявся від відповіді. Старші брати волали до милосердя, наголошуючи на тому, що кров не пролилася. Інші дотримувалися думки, що слід вчинити за Статутом. Маршал підтримав їх, і винного закували в залізо, а потім перевели в інше місце.

Всі наведені приклади, що трактують які набули розголосу випадки дрібних правопорушень, мають одну і ту ж пікантну забарвлення. У Сафет брат-служитель обителі тамплієрів послав іншого брата в взуттєву майстерню за черевиками. Майстер відмовив. Тоді брат зажадав видати йому ключі від шафи, де були замкнені черевики. Майстер заявив, що нічого не дасть. Розлючений брат зламав шафа, взяв черевики і відніс їх братові-служителю. Доповіли командору, який виніс подія на обговорення капітулу. Чи слід було кваліфікувати інцидент як дрібну крадіжку? Капітул дав на це питання негативна відповідь, тому що захоплене братом майно не було винесено за межі обителі. У цій відповіді відчувається господарський дух, властивий Ордену: крадіжкою вважалося тільки те, що неналежним чином вилучалося зі стін командорства, завдаючи шкоди Ордену. [35]

Одного разу навіть якогось командора засудили до позбавлення духовного звання, тому що він з власної вини, піддавшись легковажності і норовливості, погубив коня. Один чоловік привів свою хвору коня до тамплієрів, які славилися як хороші ветеринари. Тварина видужала, і цей командор осідлав її і пустив галопом. Раптом він помітив зайця і погнався за ним. Кінь впала, покалічилася і загинула від втрати крові. Орден виявився перед важким вибором: замінити власнику зникла тварина або виплатити витрати.

Хоч прикро, цей випадок кваліфікувався як злодійство. Аналогічної єпітимії піддали іншого занадто дратівливого брата, який, ненавмисно розбивши скляний кубок, жбурнув оскільки на підлогу. Крадіжка, і до того ж свідоме! Так кваліфікували помилку якогось брата з Монпельє, який вирішив випробувати свій меч і зламав його. Злодійством вважалося і прояв недозволеної ініціативи, якщо вона оберталася бідою - як, наприклад, у випадку з братом Жаком де Ра-Ваном, який в суспільстві братів-служителів і туркополов вийшов з Акри, попрямував по Казаль-Робертской дорозі (між Назаретом і Тиверіадським озером ) і зазнав нападу сарацинів, перебили весь загін. Брата Жака позбавили духовного звання і закували в колодки. Злодійством - причому в особливо тяжких розмірах - порахували легковажність садівників і виноградарів, без дозволу залишили Акру, щоб весело повечеряти за містом. Повертаючись назад в нічний час, вони натрапили на сарацинів. Ті, кому вдалося врятуватися, чи не втратили духовного звання тільки через отриманих серйозних поранень. Злодійством були і несанкціоновані витрати, навіть дрібні, бо вони завдавали шкоди Ордену. Брат Жан Бушдельевр (може бути, його ім'я слід читати Бек де Льевр) пішов неправильним шляхом, витративши двісті безантів на будівельні роботи, і не зміг дати точну відповідь, як саме витрачалася ця сума. Його врятувала хороша репутація, але все ж він був виключений з Чину. У той же день капітул засудив до позбавлення духовного звання брата, який тримав у лапах свою свічку запаленою, незважаючи на те, що командор наказав йому загасити її.

З кількох наведених прикладів видно, які саме проступки виносилися на обговорення капітулу і як застосовувався Статут. Автор Укладення, що жив у Святій Землі, наводить випадки, що ілюструють переважно повсякденне життя і атмосферу, що панувала в середовищі тамплієрів на Сході, хоча деякі прецеденти мали місце в Іспанії або Лангедоке (подія з мечем в Монпельє).

Підчищаючи свої пергаменти, наш тамплієр уникав неприємних інцидентів, які були неминучі в кар'єрі рядового брата. Він отримав доступ на засідання капітулів. Судження його відрізнялися вдумливістю, він мав власну думку, іноді дозволяв собі стримано пожартувати. Він виходив з тих міркувань, що справедливість на Сході незначно відрізняється від того, як її розуміють на Заході. Складалося навіть враження, що на Сході правосуддя більш суворо. Дійсно, за свідченням укладення, близькість і буденність смертельної небезпеки, часті сутички з ворогом вимагали більшої пильності і не мали до прояву поблажливості. Піддані єпітимії не мали права брати участь в битвах, але в силу необхідності, ймовірно, виконання покарання відстрочувати або його терміни скорочувалися. Гостра нестача особового складу, посилення втратами, не дозволяла відмовлятися від умілих воїнів. Адже найбільш доблесні бійці далеко не завжди ставали зразковими ченцями, навіть під знаком хреста тамплієрів ... [36]

Собор, скликаний в Труа, в 1128, поставив перед учасниками складне завдання злиття образів ченця і воїна не в алегоричному сенсі, як це мислилося перш, а в буквальному. Позиція церкви щодо використання монахами зброї зазнала за історію розвитку християнства істотна зміна. І для розуміння складності і значущості рішення, прийнятого на цьому соборі, необхідно простежити розвиток взаємин церкви і воїнів. [37]

Але спочатку необхідно розглянути організацію ордена і його структуру.

У звичайний час тамплієри формували невелику постійну армію з декількох тисяч чоловік, основу якої складали п'ять сотень лицарів і приблизно тисяча братів-служителів. У воєнний час до них приєднувалися загони найманців, рекрутованих на місці і часто поступалися лицарям за своїми бойовими якостями. Серед цих «хрестоносців мимоволі» були і засуджені на смерть, але помилувані з метою відправки в Святу Землю.

Лицарі і брати-служителі Ордену тамплієрів підпорядковувалися, відповідно, своїм командором. Всі вони перебували під керівництвом верховного магістра і його штабу, який включав в себе: сенешаля; маршала; командора Єрусалимського королівства; командорів Тріполі і Антіохії; каштеляна; туркоплье; під маршала (брат-служитель); гонфалоньера (брат-служитель). Магістр ніколи не носив титулу Великого магістра Ордена тамплієрів. Ця назва зустрічається в більш пізніх грамотах і документах процесу над тамплієрами. Навпаки, в хроніках його іноді називають Верховним магістром. Саме в XIII столітті він здійснював верховне управління замками і володіннями Ордена в Святій Землі, так само як і в провінціях Заходу, хоча його повноваження були обмежені рішеннями капітулу і строго визначалися Статутом. Будучи паном для всіх тамплієрів, він разом з тим підкорявся обов'язкової для всіх дисципліні і в принципі був одним з братів серед інших, призначеним Орденом і відповідальним перед ним у своїх рішеннях (додаток 2) [38]

Незвичайного в тамплієрів було те, що вони поєднували чернецтво з війною, довічні обіти бідності, послуху і безшлюбності - з наміром орудувати мечами. Орден госпітальєрів виник раніше - в 1070-і роки, - але воювати госпитальерам не дозволялося. Саме чернецтво (і духовенство) не могло братися за зброю - адже християнин не може вбивати, і якщо можливо послаблення для "звичайних" християн, то монах - "справжній" християнин.

А Бернард писав: "Солдати Христа ... ні в найменшій мірі не бояться ні того, що роблять гріх, вбиваючи ворогів, ні небезпеки, яка загрожує їх власного життя. Адже вбити кого-небудь заради Христа або бажати прийняти смерть заради Нього не тільки абсолютно вільно від гріха, але і вельми похвально і гідно ". [39]

Звичайно, Бернард ні кровожерливий. Він ненавидів насильство і кров, зло і брехня, і тому так зрадів появі тамплієрів, які повинні були з насильством боротися. "Нова міліція" була дійсно нова щодо звичайного лицарства. Століттями вершник з мечем, феодал, лицар, боровся за земне - заради маєтку, заради слави свого роду, своєї нації (і це в кращому випадку, а то і просто заради наживи). "Нові лицарі" билися за добро, заради Христа, а "якщо людина бореться за добру справу, то не може бій привести до зла, точно так само як не може перемога вважатися благом, якщо бій велося Не за добрий учинок або з поганих мотивів" . "Колишня міліція" любила почесті, гроші, гарне озброєння - "нова міліція" захищала простий народ, тримала себе скромно, оборонялася від демонів молитвами і обітницями, насамперед - цнотливістю. "Колишня міліція" винищувала людей, "нова міліція" винищувала зло (на латині у Бернара виходив каламбур: одні займаються "гоміціде" ( "людиновбивства"), інші "маліцідом" ( "злоубійством"). "Нова міліція" виявлялася найдосконалішим і активним елементом суспільства, втіленням єдності світського і церковного, вірно службовцям і Церкви в цілому, і Святому Престолу. Припущення, що зовсім ніякої міліції - ні пишної, ні скромною, ні одруженої, ні неодруженої - неможливо мати християнам, які не розглядалося ні в 12 столітті , ні багато століть тому. Главн Перше ж: дуже раціональне, логічне обгрунтування необхідності боротьби зі злом з мечем в руці не враховувало того, що світ і людина в основному ірраціональні. Святий Бернард вихваляв тип "нового міліціонера" ​​за те, що "він не боїться ні демона, ні лицаря. воістину не боїться смерті той, хто жадає смерті ". При цьому святий не помічав, що" жага смерті »- не християнська чеснота, а стан душі швидше демонічне або, у всякому разі, ненормальне. Жага смерті не може бути розділена на спрагу смерті своєї або чужої, це жага, через яку в душу входить порожнеча і морок.

Спочатку тамплієри поділялися на дві категорії: лицарі носили зброю, а служителі - немає. Перші називалися "брати шевальє", другі - "брати сержанти". До членства в орден не допускалися жінки (щоб уникнути спокус). Одружені лицарі в орден приймалися, але вони не могли носити білого вбрання. Після смерті одружених тамплієрів їх майно відходило ордену, а вдові платили пенсію. Саме чоловіків маєток вона повинна була залишити, щоб не потрапляти на очі храмовникам і, знову ж таки, їх не спокушати. Спочатку в орден не приймали священиків, але поступово їх стало досить багато, вони утворили особливий розряд членів (бо священик все ж не міг проливати кров). Управлявся орден на зразок бенедиктинського: великого магістра належала практично необмежена влада, він скликав капітули, призначаючи їх членів, так що завжди міг підібрати лояльних до себе людей. Папи видали кілька булл, які дарували ордену деякі (не дуже важливі за сучасними мірками) привілеї. Булла 29 березня 1139 Omnedatumoptimum дарувала їм автономію від місцевих світських і церковних судової влади, дозволила звертати у власність ордена трофеї. Булла 9 січня 1144 MilitesTempli давала індульгенцію жертвующим на орден. Булла 7 квітня 1145 року MiliciaDei дозволила тамплієрам будувати особливі, орденські церкви і влаштовувати в їх огорожах кладовища для членів ордена. Паломники, які прибували до Палестини, дивилися на тамплієрів із захопленням і вдячністю, кілька перебільшуючи значення тих, з ким безпосередньо мали справу. Їм здавалося, що все замки в королівстві хрестоносців належать або тамплієрів, або госпітальєрів. Відповідно, і пізніші історики часто перебільшували значення ордена, його вплив і багатство.

Тамплієри, хоча і взяли в руки меч, зовсім не перетворилися в машини для вбивства. Їх завданням було підтримання миру, і, у міру можливості, вони виконували своє завдання без насильства. Зараз вже важко цілком оцінити всі дії храмовників. Це тим важче зробити, що досить скоро ті ж самі влади, які допомогли ордену організуватися, стали обурюватися ними. Патріарх Єрусалимський (католицький) був незадоволений тим, що орден, яким він стільки допоміг, перейшов під владу Папи, - це зачіпало його гідність. [40]

У ранній християнській церкві ставлення до служби в армії було різко негативним. ⁶⁶ Ісус тлумачив старозавітні заповіді розширено, згідно їх духу, а не тільки букві.Заповідь «Не вбивай» він розумів не тільки як заборона вбивства як такого, але навіть гнівного слова [Мф 5, 21 - 22]. [21, С. 920] «До сих пір, - нібито сказав майбутній святий Мартін Турський імператору, - я служив тобі як miles. Дозволь мені тепер стати miles Dei. Нехай той, хто повинен служити тобі, приймає donativum: я - солдат Христа, і мені не дозволено боротися ». [84, С. 34] При цьому християнські письменники, слідуючи апостолу Павлу, використовували військову термінологію, коли мова йшла про служіння Богу. ⁶⁷ Таким чином, служба мирським владі і влади духовної не тільки протиставляється, а й з'єднується.

Повне заперечення військової служби йшло врозріз з необхідністю служити в мирському житті князям. Християни могли дозволити собі повна відмова від служби до тих пір, поки вони були в меншості серед основної маси сповідують інші релігійні культи. [41]

Першим, хто зробив суттєвий крок у примиренні служби в армії і служби Богові, став Августин Аврелій Іппонскій. [42] Він вважав, що про моральний бік поведінки можна судити тільки по його подієвому змістом, вирваному із загального контексту; при оцінці заходів жорстокості того чи іншого вчинку необхідно брати до уваги стан духу вчинила його людини, переслідувані цілі і правомочність дій особи або установи, з чиєї волі або з чийого попущенія цей вчинок відбувався. [43]

Приклад, поданий Августином, почав закріплюватися коментаторами Нового Завіту, які знаходили підтвердження його положенням в сакральних текстах. ⁷⁰

Ключовим моментом у зміні ставлення до воєн в католицькій церкві став занепад Римської імперії і подальша християнізація народів, населили Европу.Католіческая церква, як великий землевласник, була постійним об'єктом зазіхань з боку нехристиянських народів, і це спровокувало папу римського на пошук захисника спочатку в особі франкського короля Піпіна Короткого, а потім Карла Великого.

У X столітті вводиться нове трьохприватне ділення суспільства. Військовий стан виділяється з мирян і ставиться в один ряд з духовенством. Подібний розподіл християнські письменники порівнюють з Трійцею.

Згодом відмінність між озброєними людьми і всіма іншими ставало все сильніше. У свідомість впроваджувалася звичка проводити головну кордон серед мирян вже не між «князями» і «простолюдом», але між «хліборобами» і «героями». [44] Не малу роль в цьому зіграли руйнівні набіги мусульман, норманів і угорців, які підвищили роль захисника.

Докорінна зміна ситуації сталося після хрещення норманів, і зміцнення кордонів. Коли минула військова небезпека, необхідно було покласти край бесчинствам лицарів, які мислили своє життя війною, і тому з врегулюванням зовнішньополітичної обстановки перетворили життя в безперервні міжусобиці. [45]

У X-XI ст. на єпископських соборах виникає рух «Божого світу». [46] Спочатку, воно було спрямоване на захист церковної власності, ⁸⁰ але потім теологи стали мислити світ серед християнських народів як порятунок містичного тіла Христа. Служіння лицаря відтепер має на увазі не тільки вміння володіти зброєю і високу доблесть, а й проходження моральним нормам. Смерть при захисті християн сприймається як мучеництво і уподібнюється подвигам християнських аскетів. [47]

Церковні влади розуміли, що обмеження агресії лицарів в міжусобних війнах необхідно компенсувати військовими діями іншого характеру. Своє вираження ця ідея знайшла в Реконкісті, особливо після захоплення мусульманами Компостела.

Облога Барбастро в 1063-1064 роках стала перший прецедентом в канонічному праві, коли учасникам давалося відпущення гріхів. ⁸ Розвиток ідея священної війни отримала за папи Григорія VII (1073-1085), знайшовши широкий відгук у середовищі лицарства. У свідомості сучасників вбивство невірного не порушувало заповіді «не убий», оскільки язичники розглядалися лише як худобу на різанину. [48]

Кульмінацією у розвитку ідеї Священної війни стає заклик Урбана II ст. хрестового походу на Близький Схід. [49]

Поєднання, на перший погляд протилежних, практик «Божого світу» і «Священної війни» взаємно доповнювало одне одного, оскільки світ мислився християнами як сакралізоване есхатологічне поняття, одне з предвоплощеній райського світу. Священна війна ж була битвою попередньої остаточного райського світу. [50] Такого роду синтез протилежних начал ми бачимо і в лицарів, які з одного боку вбивали людей, з іншого протегували слабким, вдовам і сиротам. Процес зближення військового і чернечого ідеалів йшов не однобічно. Монашество не було в повній мірі ізольовано від мирського життя, і світ впливав на монастирське життя.

Між лицарями і ченцями початку XII століття схожість було в моделі поводження неофітів, яка відповідала нормам феодального суспільства.

Клюнійскіе монахи мислили своє життя як війну зі злом. Зброєю у них була молитва, яку вони виконували цілком войовничо. Натхненні ідеєю, в Перший Хрестовий похід було витрачено не лише миряни, але й священики, нарівні з іншими мечем виганяють невірних з Єрусалиму.

Виникнення нового життєвого ідеалу священної війни в християнській свідомості з необхідністю вело до появи людей, ревно наступних йому. Для традиції властиво було людей, що виражають ідеал, визнавати ченцями, оскільки люди ці показували свою цілковиту спрямованість на служіння Богу.

Образ Роланда, вже неіснуючого в Ронсевальском ущелині, став прототипом ідеального рицаря.Етот образ використовувався не тільки трубадурами в Chansons de Geste, але також зустрічається і в християнській іконографії.

Першими воїнами, в повній мірі висловили ідею захисника в розумінні католицької церкви, найбільш відповідними образу Роланда, стали тамплієри. ⁹⁸

Зміна ставлення до війни і воїнам в католицькій церкві відбувалося від повного неприйняття на початку до проходження ідеї священної війни в XII столітті. Разом з прийняттям мирянами елементів чернечого способу життя, відбувалося обмирщение самого чернецтва і до першої половини XII в. це вилилося в можливість прийняття ідеалу, який поєднує військове служіння з чернечим. Першими, хто втілив його в повній формі, стали тамплієри.

Висновки до розділу 1

Місто Єрусалим і його околиці були в XI - XII ст. для католиків найбільш значущим центром паломництв. Після Першого Хрестового походу відносини з мусульманами різко погіршилися. Неспокійна обстановка в країнах Аутремера заважала паломництву християн з Європи.

Виключне значення Єрусалима і вплив мусульманської традиції сприяють виникненню військово-чернечого братства Тамплієрів. Його члени беруть на себе монаші ​​обіти, а також додатковий обітницю збройного захисту паломників. На формування такої спільноти вплинув досвід участі європейців у реконкісті, а також стародавньонімецькі традиції військових культів. Висока потреба в таких захисників була пов'язана з одного боку в посиленні мусульманських країн Близького Сходу, з іншого боку з дефіцитом європейських військових формувань в Леванте, єдиним джерелом яких були паломники до Святої Землі.

Для розвитку братства Тамплієрів, а значить залучення нових захисників Єрусалимського королівства, необхідна була легітимація нової форми військової організації, яка б поєднувала в собі чернече і військове служіння. Визнання такої форми чернечого організації можливо було тільки з боку Папи Римського. Родинні і сеньйоріальні зв'язку допомогли тамплієрів залучити на свою сторону відомого ченця і проповідника Бернара з Клерво, завдяки протекції якого на соборі в Труа в 1128 був прийнятий статут для ордена тамплієрів.

Історія розвитку Католицької церкви показала зміна оцінки військової служби від її повного заперечення для християн в перші століття н.е. до проповіді священної війни, яка вилилася в Перший Хрестовий похід. Поступальний процес такої зміни ставлення до військової служби зумовив появу людей, ревно наступних новому військовому ідеалу, пропонованого Католицькою церквою. До першої половини XII в. реформи монашества зробили можливим прийняття нового військового ідеалу не тільки мирянами, але й ченцями.

З 1128 року орден став стрімко розширюватися, причому не тільки за рахунок масового припливу нових членів, але і за рахунок пожертвувань, як грошових, так і у вигляді власності. Через рік тамплієри володіли землями у Франції, Англії, Шотландії, Іспанії та Португалії. [51]

Протягом десяти років їх володіння поширилися на Італію, Австрію, Німеччину, Угорщину та Константинополь. У 1131 році король Арагона заповів їм третину своїх земель. До середини дванадцятого століття орден Храму перетворився в найбагатшу і впливову організацію в християнському світі, за винятком папства. [52]

Протягом декількох років після Собору в Труа Гуго де Пейен і інші засновники ордена активно роз'їжджали по всій Європі, пропагуючи як сам орден, так і гідності спільних володінь в Палестині. Відомо, що Гуго з братами відвідали і Англію, і Шотландію. «Англо-саксонські хроніки» свідчать, що Гуго зустрічався з Генріхом I, і що:

«... король прийняв його з великою пошаною і підніс багаті дари золота і срібла. Потім король послав його до Англії; і там він був прийнятий всіма добрими людьми, і вони обдаровували його; і в Шотландії було те ж- І він кликав людей до Єрусалиму і люди пішли з ним і за ним, числом набагато більшим, ніж раніше ». [53]

Під час цього першого візиту Філіп де Харткорт подарував ордену прецептор Шиплі в Ессексі. Вважається, що прецептор в Дуврі (залишки її церкви збереглися до наших днів) заснована приблизно в той же час.
Будучи Великим Магістром, Гуго де Пейен призначав магістрів кожної з «провінцій» ордена - так називалися анклави і володіння тамплієрів в кожній країні. Першим Магістром Англії став Гуго д'Аржанто, про який практично нічого не відомо. Його змінив спочатку молодий норманський лицар Осто де Сент-Омер, який очолював провінцію в 1153- 1154 роках, а потім Річард де Гастінгс. За часів цих двох магістрів тамплієри здійснили одне з найбільш новаторських і сміливих своїх підприємств, переведення частини Старого Завіту на рідну мову. Цей варіант Книги Суддів прийняв форму лицарського роману про Ісус Навин і його хоробрих лицарів.

Відносини між тамплієрами і монархами тих земель, де орден мав свої володіння, були непростими.

У Франції, наприклад, ці відносини навіть в кращі часи залишалися натягнутими. В Іспанії ж вони зберігалися незмінно хорошими. В Англії орден теж користувався прихильністю монархів. Як ми вже бачили, Генріх I прийняв перших лицарів Храму з розпростертими обіймами, а Стефан, який захопив владу в 1135 році, був сином графа Блуа, одного з керівників першого хрестового походу, і тому з особливим схваленням ставився до діянь тамплієрів на Святій Землі. При його заступництво Англії покрила ціла мережа прецептор. Граф Дербі передав в дар ордену Бішам, граф Уорік виділив землі для прецептор в самому Уоріку, Роджер де Буіль запропонував ділянку землі в Уіллоутоне, Лінкольншир. Дружина самого Стефана Матильда подарувала тамплієрів ділянки в Ессексі і Оксфорді, які перетворилися в дві найвпливовіші прецептор того періоду, Темпл-Крессінг і Темпл-Коулі.

В епоху правління Стефана тамплієри також побудували свій головний об'єкт в Англії. «Старий Темпль» був розташований в Холборн і складався з будівель прецептор, церкви, городу, фруктового саду і кладовища; все це було обнесено захисним ровом і, як вважають деякі історики, стіною. Розташовувався він приблизно в тому місці, де зараз знаходиться станція метро в верхньому Холборн. Однак ця прецептор недовго залишалася головною резиденцією ордена Храму в Лондоні. До 11б1 році лицарі вже влаштувалися в «новому Темпле»; збереглося не тільки назва цього місця, а й оригінальна кругла церква, а також кілька могил. Воротами на територію ордена був «Barram Novi Templi», або Темпл-Бар, на перетині Фліт-стріт і Стренд. У період свого розквіту «новий Темпль» тягнувся від Олдвіча уздовж Стренд і до половини Фліт-стріт, а потім до Темзі, де тамплієри мали власну пристань. Раз на рік тут проводилися збори капітулу, на якому був присутній Великий Магістр Англії та інші вищі особи ордена в Британії, включаючи пріорів Шотландії та Ірландії.

Генріх II продовжив традицію тісного співробітництва англійської монархії з тамплієрами, які особливо активно намагалися помирити його з Томасом Бекетом.Однак найбільш міцними ці зв'язки стали за часів правління сина Генріха II, Річарда Левове Серце. І дійсно, він знаходився в таких близьких стосунках з орденом, що його часто вважають кимось на кшталт почесного тамплієра.

Він регулярно спілкувався з лицарями Храму, подорожував на їх кораблях, зупинявся в їх прецептор. Коли, посварившись з іншими монархами, Річард був змушений бігти на Святу Землю, він зробив це у вигляді тамплієра і в супроводі справжніх лицарів ордена. Він брав активну участь в таємних зносинах тамплієрів з їх ісламськими побратимами по релігійного фанатизму, хашішінамі, або «асасинами». Король також продав храмовникам Кіпр, який на деякий час став їх офіційною резиденцією.

Однак орден на той час став досить впливовим і сильним, щоб домогтися поваги і дружби короля Джона, брата Річарда і його найлютішого ворога. Подібно Річарду, Джон регулярно зупинявся в лондонській прецептор, зробивши її тимчасовою резиденцією протягом останніх чотирьох років свого правління (1212-1216). Магістр Англії Аймерік де Сен-Map був найближчим радником Джона, і саме він умовив короля 1215 року підписати Велику хартію вольностей. Коли Джон поставив свій підпис під документом, Аймерік знаходився поруч. Він теж підписав хартію і, отже, був названий одним з виконавців волі Джона.

Офіційно основною сферою діяльності ордена Храму вважалося Єрусалимське королівство. Європа повинна була стати тиловою базою, джерелом людських і матеріальних ресурсів, а також каналом їх транспортування на Святу Землю. Тому тамплієри ніколи не забували про «заморських територіях» - саме так вони називали Близький Схід. Їх діяльність охоплювала територію від Єгипту до Константинополя. Жодне рішення керівників хрестоносців і жодна подія на цих землях не обходилися без участі ордена.

У той же час тамплієри - свідоцтво того їх роль в підписанні Великої хартії вольностей - брали активну участь у внутрішніх справах більшості європейських монархій. В Англії вони користувалися особливими привілеями і правами. Так, наприклад, магістр ордена займав місце в парламенті поруч з першими дворянами королівства. Крім того, орден Храму був звільнений від податків, і металеві хрести тамплієрів, які прикрашали їх будинку і володіння в найбільших англійських містах, служили попередженням податківцям. Зразки таких хрестів з вулиці тамплієрів в Лідсі можна побачити в музеї ордена св. Іоанна в Клеркенуеле. Усередині таких анклавів лицарі жили за своїми власними законами. Вони мали право надавати притулок, як і будь-яка інша церква. У них були власні суди для розгляду місцевих злочинів. Вони проводили свої ярмарки і базари. Вони були звільнені від транзитних мит на дорогах, мостах і річках країни.

Володіння тамплієрів в Англії були великими і розташовувалися на всій території країни. Деякі з них - правда, далеко не всі - зберегли в своїй назві Приставку «Темпл», наприклад, район Лондона Темпл Форчун, розташований на північ від Голдерс-Грін. Вважається, Що там, де на Британських островах в географічних назвах зустрічається префікс «Темпл», колись знаходилися володіння тамплієрів. В даний час неможливо скласти точний список володінь ордена, але навіть самі обережні оцінки дають нам мінімум сімдесят чотири крупні об'єкти власності, включаючи тридцять повноцінних прецептор, а також сотні більш дрібних - сіл, селищ, церков і ферм. Іноді комерційна діяльність ордена приводила до необхідності будувати власні міста. Так, наприклад, місто Балдок, розташований в Хартфордширі, неподалік від Летчуерта, був заснований тамплієрами приблизно в 1148 році. Його назва походить від Багдада.

Чимала частина сучасного Брістоля теж колись належала тамплієрам. І дійсно, Брістоль був одним з основних портів ордена, звідки здійснювалися регулярні рейси в головну атлантичну базу тамплієрів, французьку фортецю Ла-Рошель. В таємних архівах Генріха III згадуються два судна храмовників: «La Templere» і «Le Buscard». Одна з найбільш дохідних привілеїв ордена - це право експортувати вироблену в його володіннях шерсть. Поряд з перевезенням пілігримів, експорт вовни приносив величезний дохід, який можна порівняти з доходами від земель ордена. У 1308 році доходи від володінь тамплієрів тільки в Йоркширі склали 1130 фунтів стерлінгів. (В ті часи середньої величини замок можна було побудувати за 500 фунтів. Лицаря з зброєносцем можна було найняти за 55 фунтів на рік, а арбалетника за 7 фунтів. Зміст коні обходилося в 9 фунтів - дорожче арбалетника.)

В Ірландії володіння тамплієрів були настільки ж численні, хоча документальних свідчень про них залишилося менше. У країні налічувалося як мінімум шість прецептор - одна в Дубліні і не менше трьох на східному узбережжі в графствах Уотерфорд і Уексфорд. В Ірландії, як і в Англії, тамплієрів належало велика кількість маєтків, ферм, церков і замків. Прецептор Кілсарен в графстві Лаут, наприклад, володіла двенадцятью церквами і збирала десятину ще з восьми. На західному узбережжі розташовувалося щонайменше одне маєток - Темпл-Хаус в Сліго. Як ми переконаємося пізніше, питання про інші об'єкти тамплієрів на заході Ірландії має ключове значення.

Документи про володіння ордена в Шотландії вкрай уривчасті і ненадійні. Почасти це пояснюється бурхливими подіями в королівстві в кінці тринадцятого століття, а почасти навмисним приховуванням цих відомостей. У країні діяли щонайменше дві великі прецептор. Одна з них, Maryculter, знаходилася неподалік від Абердіна. Інша, Balantrodoch - в перекладі з гельської «земля воїнів» - була більше за розмірами і представляла собою головну базу тамплієрів в Шотландії. Вона розташована в околицях Единбурга і тепер називається Темпль. Однак інформація про володіння тамплієрів в Шотландії грунтується на свідченнях тільки одного лицаря, Вільяма де Мідлтон, якого допитувала інквізиція.

Він згадав про Maryculter і Balantrodoch, як про двох місцях, де він особисто проходив службу. Це не виключає існування і інших прецептор, де він не служив. Крім того, у нього були всі підстави «економно витрачати правду». Насправді в середньовічних хроніках залишилися згадки про володіннях тамплієрів в Бервік (в ті часи це була частина Шотландії) і в Лістон, неподалік від Фолкерк. Свідоцтва присутності тамплієрів можна виявити зовсім поруч з Аргайллом, а також ще як мінімум в десяти районах Шотландії. Правда, тепер не представляється можливим з'ясувати, наскільки великі були ці володіння і що вони собою представляли - прецептор, маєтки або просто ферми.

За тамплієрами закріпилася репутація «банкірів Заходу». Їх фінансовий успіх навіть представляють як одну з причин загибелі ордена: багатство досить добре поєднується з користолюбством і зарозумілістю, ось тільки з релігійним служінням все це знаходиться в протиріччі. [54]

Хоча автор даної роботи вважає, що в інтересах виконання свого завдання орден повинен був розвивати фінансову діяльність.

Внески, що стягувалися з будинків Заходу, responsiones, були необхідні для існування орденів на Сході. Навіть в ситуації повного краху східної політики булла папи Миколи IV від 1291 р знову нагадує про це. Теоретично ці відрахування становили третину доходу, але були зведені до десятої його частини, а потім, на початку XIV ст., В Арагоні, перетворилися в фіксовану суму розміром в тисячу марок. [55] Інтереси ордена Храму спонукали його звертати більшу частину свого прибутку в гроші і купувати якомога більше податків на ярмарки і ринки, а також вигідні монополії, наприклад виключне право на «зважування», викуплене у графа Шампані на шкоду городянам Провену.

Орден Храму займався діяльністю, характерною для всіх монастирів - служив притулком, як для людей, так і для майна.

Монастирі військових орденів внушаліеще більшу довіру; найзначніші з них - в Парижі, Лондоні, Ла-Рошелі, Томарі і гарденії, - захищені стінами і обороняється численними братами, здавалися застрахованими від будь-яких зазіхань. Саме так, починаючи з зберігання цінних предметів, коштовностей, грошей, були накопичені «скарби» ордена Храму, які дехто шукає і понині ...

Таким чином, перша фінансова функція ордена була пасивною: він виступав в ролі сейфа західного світу. В Арагоні це залишилося майже єдиною його роллю. У 1303 король Арагона зберігав коштовності корони в Монзон. Приватні особи віддавали на зберігання прикраси, іноді які були закладами при здійсненні інших операцій, до яких орден, можливо, також мав відношення. Крім того, вони зберігали у ордена грошові суми, призначені для конкретних цілей, здійснення яких відкладалося на якийсь термін. Кожна річ, віддана на зберігання, містилася в скриню, ключ від якого перебував у скарбника будинку Храму і відкрити який можна було тільки за згодою власника. Під час першого хрестового походу Людовіка Святого, орден Храму перевозив на одному зі своїх кораблів, перетвореному в справжній плавучий банк, скриньки безлічі хрестоносців. У своїй розповіді, яке стало знаменитим, Жуанвиль розповідає, як за допомогою невеликого торгу зумів домогтися того, щоб їх відкрили, і роздобув грошей, необхідних для викупу короля.

Орден Храму забезпечував свою фінансову безпеку трьома способами: за допомогою закладів, відсотків і штрафів. Натомість на надані гроші одержувач віддавав своє майно в заставу ордену, який зберігав його на випадок неповернення боргу. Так сталося в розглянутих вище випадках, що мали місце в Арагоні. Відсоток часто маскувався під операцію обміну однієї валюти на іншу. Однак коли погляди Церкви на це питання зазнали зміна, єпископ Сарагоси в 1232 р відкрито зізнався, що сплатив ордену Храму відсотки: дійсно, він погасив борг в п'ятсот п'ятдесят морабетінов, з яких п'ятсот представляли собою основну суму, а п'ятдесят - лихварський відсоток. Однак орден Храму вважав за краще інше забезпечення для своїх позик: контракт обумовлював значний штраф, або interesse, в разі невиконання умов «кредиту» з боку позичальника. До цього прийому вдавалися все лихварі, про що свідчать численні приклади з венеціанських архівів. [56] Штраф міг скласти від 60 до 100 відсотків позиченої суми.

Якщо тамплієри не приймали безпосередньої участі в здійсненні фінансових операцій, то вони виступали як рекомендують, свідків або засвідчувач: важлива операція подібного роду була укладена госпитальерами у Венеції в червні 1181 року в присутності дожа і двох братів-тамплієрів.

Храмовники так само внесли свій вклад в розвиток фінансових технологій (акредитиви) і бухгалтерії. Наприклад, завдяки записам касових журналів ми можемо бачити, як функціонував паризький філія, найзначніший на Заході. Вранці брат X відкриває одне з п'яти або шести віконець банку; в касовій книзі він записує число і своє ім'я; потім він детально розписує прибуткові операції, якщо це прибуткова каса, і дебет, якщо вона видаткова. Грошові суми виплачувалися реальними грошима, які, як відомо, існують в різних формах. Касир записував їх у свою книгу в валюті розрахунку, т. Е. В тому вигляді грошей, які використовувалися в операціях. Увечері, закриваючи касу, він перекладав всі засоби в монети паризької карбування. [57]

На Сході орден Храму вів таку ж кредитну політику. [58] Одним з перших вказівок на це є позики, видані Людовику VII під час Другого хрестового походу. Доповнення до статуту, складені в другій половині XII ст., Згадують про позики як про звичайну практику: магістр мав право на власний розсуд надавати позики розміром до тисячі безантів. Розвиток кредитної діяльності ордена Храму в Сирії-Палестині за часом збіглося з розквітом великій міжнародній торгівлі і припливом дорогоцінних металів, в основному срібла, в латинські держави в 1160-і рр.

Виникає питання: звідки надходили гроші, якими орден Храму мав на Сході? Існує два суперечать один одному пояснення.

Фінансові кошти надходили із Заходу, з «тилових» командорств, а це передбачає переміщення значних коштів.

Д. Меткалф сумнівається в обсягах цієї «перекачування» грошей і пропонує іншу версію: в самій Сирії-Палестині орден Храму знайшов значні джерела коштів, що надходили від експлуатації його володінь в Святій землі, від пожертвувань, зроблених пилигримами і хрестоносцями в Єрусалимі, від данини, викупів і військової здобичі, захопленої у невірних, і, нарешті, від власне банківських операцій. На думку цього автора, головною причиною розвитку банківської діяльності ордена була прибуток, що відкрила можливість отримати додатковий дохід. З його точки зору, «на Сході багатство тамплієрів Святої землі слід оцінювати у світлі їх соціального і політичного значення; а на Заході виходячи з тієї ролі, яку вони там грали ». [59]

Чи не перебільшує Д. Меткалф розміри коштів, які перебували в розпорядженні ордена Храму в Єрусалимі? Видобуток, данина і викупи були «вулицею з одностороннім рухом». Можна навіть вважати, що військово-політична кон'юнктура ставала все більш несприятливою для латинських держав: їм частіше доводилося платити викупи і данини, ніж отримувати. [60]

З іншого боку, документи, по-видимому, доводять, що на Сході орден Храму не володів запаморочливими сумами і, для того щоб надавати позики, йому самому доводилося брати в борг, в першу чергу у італійських банкірів. Так, в квітні 1244 року на Кіпрі Іоланта де Бурбон зайняла у ордена Храму десять тисяч сирійських безантів, обіцяючи виплатити рівноцінну суму, чи три тисячі сімсот п'ятдесят турських ліврів, паризькому будинку ордена. Однак 12 травня нотаріус в Лімассолі запевнив зобов'язання ордена Храму сплатити італійцям, до яких він змушений був звернутися, щоб роздобути ці десять тисяч безантів, на найближчій ярмарку в Ланьї (т. Е. В січні). Таким чином, будучи далекі від того, щоб змагатися, тамплієри і італійські банкіри доповнювали один одного. Італійці не завжди уявляли собі фінансове становище своїх клієнтів на Святій землі; вони шукали гарантій від ордена, який користувався чудовою репутацією. Ймовірно, вони надавали тамплієрів позичковий відсоток, коли ті зверталися до них, щоб задовольнити запити свого клієнта. У всякому разі, ясно, що орден Храму не міг діяти собі в збиток. [61]

Аргументація Д. Меткалфа веде до того, щоб побачити свого роду розбіжність у розвитку ордена на Сході і на Заході і звести до мінімуму контакти між цими двома аренами його діяльності.

Лінії повідомлення всередині ордена були надійними, а передача ідей, що стосувалися банківських технологій, ймовірно, була швидкою і ефективною. Переміщення фондів силами ордена, мабуть, мало порівняно невелике значення, хоча обсяг перевезених сум порівняно складно оцінити.

Однак, спростовуючи доводи Д. Меткалфа, можна довести, що гроші тамплієрів Заходу перетікали в Палестину.

Комерційна економіка того часу страждала від нестачі готівки, компенсувати яку могло швидке обіг готівки. Однак циркуляція відбувалася повільно. Щоб виправити становище, потрібно уникати транспортування реальних грошей, щоб обмежити трансферти ( «перекачування» грошей) і збільшити кількість фіктивних трансфертів: брали позику на Заході і витрачали або виплачували його на Сході, і навпаки. [62]

Яке б не було значення перевезення грошей, вона являла собою лише один із напрямів діяльності ордена Храму в Середземномор'ї.

Тамплієри були прекрасними посланниками. У Франції королівська влада охоче покладала на них тимчасові доручення виняткової важливості, виконувати які, як правило, доручали комісарам. Між +1236 і 1250 рр. брат Жиль, скарбник ордена Храму в Парижі, разом з бальи Нікола де Овілле був відряджений приймати клятви вірності королю.

Але головним чином, світські та церковні влади використовували знання тамплієрів в області фінансів.

Ці фінансові відносини з владою встановилися дуже швидко. «Ми уявити собі не можемо, - писав Людовик VII в листі до Сугерія, - як би нам вдалося протриматися в цій країні без допомоги тамплієрів. Вони позичили нам вельми значну суму. Її необхідно їм повернути. Тому ми благаємо вас невідкладно виплатити їм дві тисячі марок сріблом ». В іншому посланні король уточнює механізм позики: «Нехай моє заступництво в їх користь не пропаде марно: адже вони обіцяли незабаром повернути те, що зайняли з метою надати мені послугу.» [Ibid. T.XV.P.496-501. [63] Ця позика Людовика VII майже приватна справа. Але він започаткував традицію, яка тривала до самого кінця хрестових походів: готуючись до від'їзду в Святу землю, королі зверталися до військових орденів: вони або віддавали їм на зберігання свої гроші напередодні походу, як надійшов Генріх II, або просто брали в борг: так , Едуард I, перш ніж відправитися на Схід, зайняв у ордена двадцять вісім тисяч ліврів. Так було покладено початок того, щоб довірити орденів управління фінансами держави.

Але в Англії він був зроблений тільки наполовину, в тому сенсі що тільки частина королівської скарбниці була віддана на зберігання ордену Храму в кінці правління Генріха II. Інша частина - гардероб - перебувала під надійною охороною в Лондонській вежі.

У Франції, навпаки, вся королівська скарбниця зберігалася в паризькому будинку Храму (Тампле) ще з середини XII ст.

Фінансова активність ордена Храму була помітна і в інших областях. В Англії тамплієр Гілберт Хокстон збирав десятину для короля, але трохи залишав собі. Коли про це стало відомо, король його пробачив, а магістр - немає і піддав суворому покаранню. [64]

Не дивлячись на те, що тамплієри славилися як фінансисти і банкіри, з другої половини XII століття загальна репутація ордена постійно погіршувалася.

Це залежало від подій, що відбувалися на Святій Землі, там тамплієри мали двома десятками потужних замків з гарнізонами і армією в розмірі близько 300 лицарів і декількома тисячами сержантів, в умовах, коли об'єднана армія Єрусалимського короля рідко коли перевищує 1000 лицарів, вони були грізною і впливовою силою . Орден часто намагався слідувати своїй політиці, і дуже часто це політика йшла в розріз з інтересами хрестоноських держав та інших орденів. [65]

Європа була чудово поінформована про часто непривабливою діяльності ордена на сході, але як це зазвичай буває, вони ще обростали чутками, говорили, що орден спеціально здав Єрусалим мусульманам, звинувачували його в невдачах хрестових походів і навіть звинувачували в віровідступництво. Особливо ополчилася на нього європейське духовенство, адже у нього на це були і свої причини-тамплієри були їх прямими економічними конкурентами. [66]

2.3 Політична діяльність тамплієрів. падіння Єрусалиму

Перші передумови до появи ворогів у ордена проявилися, коли паломник Іван Вюрцбурзький, після II хрестового походу, який відвідав Єрусалим, відзначав, що орден Храму роздає щедрі милостині прихильникам Христа, але навіть не десяту частину того, що дає орден госпітальєрів. Однак благодійність ордена Храму була велика і її надавали зі шляхетною чемністю. [67]

Після падіння Єрусалиму в 1187 року і гіркої долі багатьох будинків, за яких не було внесено викуп, чутка звинуватила тамплієрів у відмові заплатити за бідняків викуп. На думку Мелвіль, з цього моменту, білі плащі лицарів Храму перестають уособлювати чистоту і невинність. [68]
Під час запеклої боротьби між батьком і Фрідріхом II тамплієри виступили на стороні тата, всіляко протидіючи прагненням Фрідріха захопити владу в Єрусалимі і на Кіпрі. Його листи, розіслані всім європейським дворам, сповнені зміїного шипіння і поширюють отруйні звинувачення про змову лицарів Храму з ворогом. Багато підозри, що нависли надалі над Будинком, беруть початок в промовах імператора.

Орден придбав 2 сильних ворогів - родича Фрідріха, герцога Річарда Корнуельського і Матвія Паризького, ченця Сент-олбанським монастиря. Останній, на думку Мелвіль, випередив свій час на 3 століття, будучи прихильником того, що, згодом було прозвано протестантизмом. Він відчував огиду до фінансових справах тамплієрів, звинувачуючи їх в порочності. З їх жовчними промовами намічається тенденція на згуртування ворогів Ордену Храму.

Тамплієри користувалися недоторканністю на війнах між християнами і зв'язками з знатнейшими пологами для впливу політику. Мельвіль наводить приклад як вони під час зіткнень короля Англії Генріха II з архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом в 1164 р привели Бекета до підписання Кларендонских Костітуціі.

Папа Урбан IV доручив 3 храмовникам контролювати стан замків в Папської області, а в Акрі тамплієрів однаково довіряли і Річард I, і Філіп Август. [69]

Орден отримував від феодалів право управління територіями - напр. договори між орденом і графами Беренгарією в Іспанії, отримання замків і фьефов в Палестині.

На Сході тамплієри показали себе прекрасними дипломатами. Незважаючи на статус непримиренних ворогів сарацинів, вони вступили у відносини з тими, у кого червоний хрест викликав жах. Після провалу II хрестового походу біля стін Дамаска простежується чітка орієнтування ордена на доброзичливі відносини з Дамаском - проти Мосула. Незадовго до походу, храмовників відвідав «самий чарівний з послів» від султана Дамаска Усама ібн Мункід, який описав своє перебування:

Під час відвідування Єрусалима я увійшов в мечеть Аль-Аксарая. Коли я вступив в мечеть ал'-Аксарая, зайняту тамплієрами, моїми друзями, вони мені надали цю маленьку мечеть творити там мої молитви. Одного разу я увійшов туди і прославив Аллаха. Я був занурений в свою молитву, коли один з франків накинувся на мене, схопив і повернув обличчям до Сходу, кажучи: "Ось як моляться". До нього кинулася натовп тамплієрів, схопила його самого і вигнала ... [70].

Через 10 років після цих подій фаворит каїрського халіфа Насреддін вбив пана, його братів і візира. Усама, що жив в Каїрі, був замішаний у змові. Змовникам довелося бігти. Сестра халіфа пообіцяла тамплієрів щедру нагороду за втекли. Ті захопили Насреддіна і брата Усами. Усама вислизнув. Орден видав Каїру Насреддіна за 60 000 динарів. Усама незабаром зустрівся з Зенги, Атабеков Мосула, який захопив Дамаск і, з його допомогою, обміняв свого брата на тамплієра на прізвисько Мічений. Усама розповідає цю історію чітко і без прояву неприязні по відношенню до тамплієрів. Але Гійом Тирський, ненавидить храмовників, звинуватив їх у зраді по відношенню до Насреддіну, нібито шукав у них допомоги, що збирався стати християнином і вивчити французьку мову за 4 дні .. [71]

Критичне ставлення до фактів доводить брехливість розповіді, який сотворив, щоб очорнити орден, могутність і багатства якого вже породили заздрісників.

У лютому 1167 року тамплієри зіграли провідну роль в укладення договору між єрусалимським королем Амальріком і каїрському халіфом, скріпивши його нечуваним для мусульман рукостисканням. Фактично договір уклав тамплієр Жоффруа Фуше.

У 1172 році Старець Гори, глава секти ісмаїлітів (ассасинов), влаштувалася на відрогах Ліванських гір, направив своїх посланців до Єрусалиму, пропонуючи союз проти сарацинів; він, нібито, виявляв бажання прийняти Христа нехай буде з усіма асасинами. Амальрік без вагань прийняв пропозиції Старця Гори і відправив посланців з листами та подарунками цього шейху, тамплієри напали на них і перерізали всіх. Амальрік приніс вибачення Старцю Гори і зажадав у магістра ордена видачі винних. Одон де Сент-Аман відповів, що вбивцею був брат Готьє дю Меснілу, якого буде судити капітул; передати його в руки короля він отказалсяАмальрік з декількома загонами осадив командорство Сидону і захопив самого брата Готьє. Одночасно король повідав Гийому тирського, що має намір приборкати орден, незалежність якого почала загрожувати королівству; раптова смерть завадила здійснити ці плани. У магістерство Одона де Сент-Амана (1170-1180) тамплієри і госпітальєри, завидовавшие один одному, довели свої стосунки до бурхливої ​​сварки. Але, здається, магістри обох орденів усвідомили, що подібна боротьба недоречна, так що з одного боку брат Одон і Роже де Мулен - з іншого виробили умови, які, в разі конфлікту, слід розглянути насамперед трьом братам з кожного ордена, обраним командорами Будинків ; якщо ж вони не дійдуть згоди, мало звернутися до загальних друзям і врешті-решт - до магістрів орденів. [72]

Одна з головних причин трагедії ордена, на думку Мелвіль - правління Великого магістра Жерара де Рідфора (1184-1189), обрання якого слідом за де Сент-Гаман не знайшло розуміння серед лицарства Храму.Він скориставшись постом, віддався помсти за образи молодості, зробивши згубні рішення, які обернулися знищенням мощі ордена при Хаттіне в 1187 року і втратою Єрусалима.

У 1198 між тамплієрами і госпитальерами спалахнула справжня війна з приводу фьефа, що знаходився між Маргат і Валаніей. [73] Незабаром Орден був втягнутий у війну між королем Кілікійської Вірменії Львом II і Боемундом IV Тріполітанского, - в боротьбу, ставкою в якій було князівство Антіохійської. На стороні вірмен виступили госпітальєри. Тамплієри вистояли в кривавій боротьбі, насиченою зрадою, інтригами, взаємними скаргами магістрів в Рим, відлучення феодалів і вийшли переможцями в 1213 р повернувши свої володіння і зігравши головну роль у відлученні вірменського короля від церкви. Вищезгаданий імператор Фрідріх II, відлучений від церкви, не зумівши захопити владу в Палестині, зробив все для ослаблення обороноздатності Святого Града, забрав собі всі облогові машини з міста - пізніше він відіслав частину їх султану Каїра як «свого доброго друга». Глава сімейства Д`Ібелен Жан, непримиренний ворог Фрідріха незадовго до смерті став братом ордена Храму. Кончина глави Д'Ібеленов, колишніх головними претендентами на єрусалимський трон віддали владу в руки патріарха і магістрів Храму і Госпіталю. Тамплієри поверталися до ідеї альянсу з Дамаском. Бачачи, що небезпека йшла з Каїра, вони бажали придбати союзника роз'єднаним християнам. Госпітальєри схилялися до договору з Єгиптом. Лицарі обох орденів били один одного на вулицях Акри і брали в облогу одні інших в командорств. Тамплієри вигнали тевтонських рицарів, прихильників Фрідріха II, з Акри і примусили сховатися у власному їм замку Монфор.

Подвиги тамплієрів на поле битви можна віднести ще до I половині XI століття, коли вони брали активну участь в іспанській Реконкісті. Першим загальновизнаним європейськими феодалами військовим успіхом тамплієрів був порятунок життя багатьом французьким хрестоносцям і королю Людовику VII в горах Лаодикеи, в 1146 році, коли хрестоносці потрапили в засідку, під град турецьких стріл. Тамплієри, ветерани неоголошеного хрестового походу в Іспанії, організували порятунок коней і поклажі. [74]

25 листопада 1177 року тамплієри були в перших рядах загону під командуванням героя Святої Землі - короля Балдуїна IV. Тоді жменька християн стрімко атакувала у Лоду і змусила втікати багатотисячну орду Саладина.

Яскравим прикладом доблесті і честі тамплієрів є Одон де Сент-Аман, який помер в полоні після захоплення Саладином замку Шатле в 1179 році. На пропозицію викупу брат Одон заявив, «що тамплієр може запропонувати в якості викупу лише свій бойовий пояс». [75]

Жак де Вітрі так охарактеризував тамплієрів: «... чому вони викликали такий жах у ворогів віри Христової - адже вони поодинці здатні були виступити проти тисячі, а вдвох могли переслідувати десять тисяч». Арабський історик Ібн ал-Асир, найбільш уважний літописець Саладина, вважав тамплієрів і серцевиною і рушійною силою війська франків. Після перемоги над франками при Тивериадском озері в 1187 р Саладін наказав відрубати голови полоненим тамплієрам і госпітальєрів, адже «вони проявили більше завзяття в бою, ніж інші франки». [76] У 1241 р монголи обрушилися на Європу. Тамплієри провінцій Рига, Славонія і Угорщина впали в перших рядах у Легниці і Мохі. У 1244 році на християн обрушилися орди єгипетських мамлюків і туркмен, вигнаних монголами, під командуванням колишнього монгольського раба Бейбарса. 17 жовтня незліченні війська азіатів атакували християн і їх союзників з Дамаска. Через 2 дні Великий магістр ордена Храму Арман перигорский загинув в бою з 300 лицарів Храму і 200 лицарями Госпіталю. Магістр Госпіталю був захоплений в полон. Фрідріх II в ураженні звинуватив тамплієрів, віддалися Дамаску і лицарів-мирян Святої Землі, «вирощених в розкоші». [77]

В останні дні Єрусалимського королівства брати були в перших рядах християн, полеглих в нерівному бою. 16 травня 1291 року Великий магістр Гійом де Боже загинув при героїчній обороні Акри. Командування прийняв маршал П'єр де Севрі. Султан клятвено обіцяв зберегти життя всім, хто здався в полон. Але слова не дотримав ...

Резиденція тамплієрів була останньою християнської твердинею в Акрі. Склали зброю брати загинули в останній сутичці з сарацинами султана-клятвопорушника. Що залишилися в живих брати замкнулися в Храмі. Турки стали підкопувати підставу. 18 травня Храм обрушився, поховавши всіх християн і більше 2000 кінних сарацинів. На Святій Землі ще залишилися 3 вогнища опору - замки ордена Храму Сайет, Беротаю і Атліт. Гарнізони Сайета і Атліт, бачачи безвихідність, відпливли на Кіпр. Брати Беротаю довірилися клятві еміра - всі були повішені катами клятвопорушника.

Деякі тамплієри, що знаходилися в Європі, користувалися своїм становищем, творили жорстокості і несправедливості. Яскравим прикладом цього служить Шотландія, де всі тамтешні лицарі Храму були англійцями і користувалися великими привілеями за часів правління ненависного шотландцями короля Едварда довгоногі. Магістр ордена в Англії і Шотландії Брайан де Джей і послужив для Вальтера Скотта зразком безпринципного і жадібного тамплієра, з якого був списаний образ Бріана де Буагільбера для твору «Айвенго». Де Джей прославився своєю жадібністю і жорстокістю по відношенню до шотландців. Він порушив Статут ордена, коли виступив на стороні англійського короля під ча повстання Вільяма Уоллеса в Шотландії. Брайан де Джей загинув в битві під Фалкірка в 1298 році, хоробро борючись в перших рядах проти шотландських бунтівників, за словами англійських хроністів

Висновки до розділу 2

Реконструкція виникнення військово-чернечого братства тамплієрів і найважливіших особливостей цього братства дозволяє виявити загальні риси становлення спільноти воїнів-ченців: монаші ​​обіти; слідування єдиному Орденському статуту; мотивація ідеалом бажаного Богу благодійного і військового служіння; злиття ідеї життя в Земній Граді і Граді Небесному, а значить і чернечого і військового служіння заради захисту Небесного Граду; функція збройного захисту паломників і охорони Святої Землі; забезпечення воїнів-ченців доходами з майна короля і сеньйорів. Така організація дозволяла орденів стати ефективними моделями впливу церкви, відігравати суттєву роль в її стабілізації і розвитку. Завдяки своїм великим володінь, численності, Дипломатичному і військового мистецтва орден Храму пригрів величезне політичне і військове вплив. Однак фінансова міць тамплієрів була настільки ж велика, і їх діяльність суттєво вплинула на основи економіки тієї епохи.

Орден нерідко виконував функції банкіра, чому сприяла інтернаціональна природа цієї організації, але головною метою його установи була військова захист держав, створених хрестоносцями на Сході; власне, і сам орден зародився на цих землях і завдяки своїй тамтешньої діяльності придбав славу і могутність. Однак в 1291 р християнські поселенці були вигнані з Палестини єгипетськими мамелюками, і існування тамплієрів, таким чином, позбулося свого основного сенсу.

Політична діяльність лицарів Католицької Церкви не обмежувалася тільки Заходом - і з Ісламським світом Орден встановив тісні ділові відносини. Навіть сарацини, проти яких боролися хрестоносці, надавали Тамплієрам набагато більше поваги, ніж іншим європейцям. [78]

Лицарі-тамплієри мали зносини навіть з ассасина, ісламським терористичним релігійно-політичним Орденом, який платив тамплієрів данину. Майже на всіх політичних рівнях тамплієри виступали як офіційні третейські судді, і нерідко королі визнавали їх авторитет.

Однак ж основним напрямком діяльності тамплієрів була війна з сарацинами, і саме на цю війну йшло більшість багатств ордену. Практично всі західні командорства працювали заради Святої землі - вони поставляли гроші на утримання фортець і найманців і, звичайно, відправляли в Палестину нових воїнів. По всій території Єрусалимського королівства тамплієри розгорнули широку військову діяльність - вони брали участь практично у всіх збройних зіткненнях, підтримували всі хрестові походи, самостійно брали в облогу замки невірних і нападали на їхні загони. Відомо, що тамплієрів і госпітальєрів мусульмани боялися особливо сильно. Султан Саладін настільки ненавидів лицарів - ченців за їх безстрашність, що сказав Я очищу землю від цих поганих орденів ".

Всі великі битви проходили за безпосередньої участі тамплієрів. В 1153 році під час облоги Аскалона загинув Великий ордена магістр Бернар де трембле і сорок лицарів, які кинулися в пролом в стіні, але впали, блоковані захисниками міста. Протягом XII століття тамплієри грали чільну роль на полях битв в Палестині. Людовик VII ватажок другого хрестового походу, писав, що тамплієри надали йому величезну підтримку: + ми не можемо собі уявити, як би ми змогли прожити хоча б мить в цих краях без їх допомоги і участі + "4 липня 1187 роки магістр тамплієрів Жерар де Рідфор був ініціатором атаки військ Саладина у Рогов Хаттина, де війська хрестоносців зазнали великої поразки. Тамплієри заплатили величезну ціну за тактичну помилку - 230 лицарів загинули, магістр потрапив в полон. Але навіть катастрофа при Хаттіне не похитнула міць ордена.

1187 війська єгипетського султана Саладіна взяли Єрусалим, тамплієри перенесли свою резиденцію в Акру. Після падіння Єрусалиму. Ордена Тамплієрів і Госпітальєрів зайняли і майже всі важливі замки півночі Сирії, розширивши або відновивши дев'ять фортець з десяти. Запекле суперництво, що розгорнувся в XIII столітті між тамплієрами і госпитальерами, двома найбільшими орденами хрестоносців, послабило і той і інший і мало для них плачевні наслідки. Незважаючи на позбавлення Святого Міста Тамплієри не залишили боротьби і брали активну участь у третьому хрестовому поході, проявивши стільки ж розсудливості, скільки і войовничого запалу. Тамплієри перетворювалися в справжніх правителів Єрусалимського королівства: вони відмінно орієнтувалися на місцевості, краще розбиралися в політиці на Святій землі, ніж ватажки хрестових походів і володіли чудовою дисципліною.

Коли в 1228 році Фрідріх II уклав з мусульманами договір, за яким останні передавали християнам Єрусалим, тамплієри обурилися і різко висловилися проти цього кроку. Лицарі Храму, які провели багато років у Палестині, чудово розуміли, що Єрусалим, що знаходиться в кільці мусульманських замків, може бути захоплений в будь-який момент і безглуздий договір принесе християнам набагато більше шкоди, ніж користі. Фрідріх II пішов на відкритий конфлікт з тамплієрами, на що тамплієри відповіли йому, що якщо він не забереться, вони відправлять його туди, звідки він не повернеться більше ". В устах тамплієрів ці слова не були порожніми погрозами, і наляканий імператор в згодувати часу покинув святу землю, залишивши її в набагато більш скрутному становищі, ніж до його прибуття.

Сьомий хрестовий похід під проводом Людовика Святого зруйнував договір встановлений між тамплієрами і султаном Дамаска. Людовик був поганим знавцем арабського світу і не розумів вигоди цього альянсу; він гаряче засуджував Великого магістра тамплієрів за цей союз. Однак тамплієри знали, що Людовик IX скоро повернеться в Європу і це додасть сміливості мусульманам. Звідси їх прагнення заручитися хоча б нейтралітетом Дамаска. Знаючи, як далі розвивалися події, + ми не можемо не визнати правоту тамплієрів і не визнати їх прозорливість ". Коли в 1254 році Людовик Святий покинув Палестину, від держави хрестоносців залишалася лише видимість: чи не було центральної влади, ні кордонів. Зовнішнє становище залишків Єрусалимського королівства ставало все більш загрозливим, всередині його терзали міжусобні війни. За подібних обставин на магістра ордена Храму лягла велика відповідальність: фактично духовно-лицарські ордени залишалися єдиною реальн й силою і владою в Святій землі. Справа хрестових походів вже було програно, але ці останні лицарі не залишали розпочатого. Два останніх глави Дому на Сході, Тома Беррар і Гійом де Боже, виявилися на висоті свого покликання, хоча їм ставало все важче при безперервних катастрофах, виснажливих Святу землю, і зростаючому байдужості західних володарів.

У той час, коли навколо все валилося, тамплієри залишалися вірними собі, але навіть цих твердих духом ченців не могли не вражати втрати, одна за одною підводять Святу землю до остаточного падіння.У 1265 році, після втрати Арсуфа, один невідомий тамплієр написав відому поему під назвою Гнів і біль + ", в якій висловив загальний настрій, що панував у той час в Палестині. [79]

Уже в 1273 році, при вступі на посаду магістра - Гійома де Боже, територія Єрусалимського королівства обмежувалася кількома містами зі столицею в Акрі. Християни втрачали останні міста, і 5 квітня 1291 султан Кілавун осадив Акру - останній оплот християнства в Палестині. У жорстоких вуличних боях загинув магістр, в місті почалася різанина. Тамплієри і госпітальєри діяли надзвичайно злагоджено - перед лицем смертельної небезпеки ворогуючі брати повністю помирилися. Зрештою, в зруйнованому місті залишилися тільки повністю оточені тамплієри. Вони сховалися в башті власної резиденції і протягом декількох днів чинили опір військам султана. Незабаром мусульмани кинули всі сили на вежу ордена Храму, і вона була підкопана. 18 травня 1291 року, коли на вежу з усіх боків стали підніматися вороги, та обрушилася, ховаючи під собою і християн і невірних.

Що залишилися в живих тамплієри і госпітальєри зникли в башті своєї резиденції, де їм вдавалося деякий час чинити опір ворогові, але мусульмани, які не могли їх звідти «дістати», придумали спосіб вирішити всі разом. Вони почали одночасно підкопувати і розбирати вежу, що і призвело до її обвалення. Вона впала, поховавши під собою і лицарів, і сарацинів.

Всі ці події в один момент закрили цю главу історії християнського лицарства, поставивши крапку в повісті про Єрусалимському Королівстві.

Решта тамплієри оселилися на Кіпрі, але через якийсь час, перенесли свою головну резиденцію в Париж. Починаючи з цього часу, орден, позбавлений основної мети, почне свій шлях до падіння.

3.2 Прагнення Філіпа IV Красивого встановити протоабсолютістскую систему правління. Загибель Ордену Храму. Процес тамплієрів як унікальний приклад середньовічного права

Рано вранці 13 жовтня 1307г., В п'ятницю, члени ордена, які проживали у Франції, були раптово арештовані чиновниками короля Філіпа IV ім'ям Святої інквізиції, а володіння тамплієрів переходили королю.

Братів звинувачували в найтяжчому єресі - в тому, що вони відрікалися від Ісуса Христа, плювали на розп'яття, живили схильність до гомосексуалізму, і поклонялися ідолам на своїх зборах. Ці звинувачення ґрунтувалися на доносах деяких лицарів, виключених з ордена за пороки і негідні вчинки. Деякі з цих лицарів особисто були знайомі з майбутніми обвинувачами ордена. У жовтні та листопаді заарештовані тамплієри майже одночасно визнали свою провину.

До багатьох укладеним застосовувалися жахливі тортури, але ж багато хто з допитуваних були загартованими в бою, повними сил воїнами, а служителями, які працювали в господарствах ордена або літніми ветеранами, які пішли на спокій в Європу. Потім де Моле публічно повторив своє визнання перед зборами теологів Паризького університету.

Зі свого боку Філіп написав монархам християнського світу з проханням взяти приклад і провести арешти тамплієрів, оскільки всі вони стали запеклими єретиками.

Климент V сприйняв ці арешти як посягання на його авторитет. Однак після спалаху обурення він спробував взяти відповідальність за те, що трапилося на себе. 22 листопада 1307 року він видав буллу «Pastoralis praeeminentiae», в якій віддав наказ всім монархам провести арешти тамплієрів і ім'ям папи почати відчуження їх земель. Булла поклала початок процесам в Англії, на Піренейському півострові, в Німеччині, Італії та на Кіпрі. Два кардинала були послані в Париж для того, щоб особисто допитати керівників ордена.

Однак у присутності представників тата де Моле і генеральний доглядач де Пейро відмовилися від зізнань і настійно просили інших зробити те ж. На початку 1308 році папа призупинив інквізиційні процеси.

Філіп IV і його легісти цілих півроку марно намагалися впливати на тата, спонукаючи його знову розпочати слідство, маніпулюючи громадською думкою і думкою богословів, а також натякаючи татові на можливість санкцій проти нього. Кульмінацією цієї кампанії стала зустріч короля і тата в Пуатьє в травні-червні 1308 року Папа почав два розслідування: одне має здійснюватися папської комісією всередині ордена, друге - серія судових процесів на рівні єпископств, де місцеві суди повинні були визначити винність кожного брата ордена.

На жовтень 1310г. був намічений Вьенскій собор, який мав винести рішення по справі тамплієрів. У Шинон були послані три кардинала, щоб вислухати визнання керівників ордена. Ті повернулися до вихідних показаннями. Єпископальні розслідування, що проводилися під тиском з боку єпископів, пов'язаних з французьким престолом, почалися, мабуть, в 1309 р і, в більшості випадків тамплієри повторили свої початкові визнання після застосування тяжких тривалих тортур. Папська комісія, що розслідувала діяльність ордена в цілому, початку слухання у справі лише в листопаді 1309 р

Спершу здавалося, що все піде по добре второваним шляхом «видобутку» зізнань, однак, спершу невпевнено, а потім з усе більшою переконаністю, брати-тамплієри перед обличчям папської комісії, що надихаються двома талановитими братами-капеланами - П'єром де Болоньєю і Рено де Провене, - послідовно захищали орден і гідність. До початку травня 1310г. майже шістсот тамплієрів прийшли до рішення захищати орден, заперечуючи істинність вирваних під тортурами зізнань, зроблених або перед інквізиторами в 1307 р або перед єпископами в 1309 року Папа зрозумівши, що близького кінця процесу не передбачається, відклав Собор на рік. Філіп IV зробив жорсткі заходи. Архієпископ Санса, ставленик короля, знову почавши розслідування у справі окремих братів в рамках своєї єпархії, встановив, що сорок чотири людини винні як повторно впали в єресь, передав їх світському суду. 12 травня 1310г. п'ятьдесят-чотири тамплієра були засуджені до спалення на вогнищі і страчені в передмісті Парижа.

Один з двох головних натхненників захисту ордена в суді, П'єр де Болонья, чудесним чином зник, а Рено де Провен був засуджений радою провінції Сані до довічного тюремного ув'язнення. Завдяки цим страт вдалося заткнути рот майже всім непокірним - чинити опір продовжували лише особливо відважні брати, і багато тамплієри повернулися до своїх початкових свідчень. Слухання папської комісії також закінчилися в червні 1311 Влітку 1311 році папа об'єднав свідчення, отримані ним з Франції, з матеріалами слідства, мало-помалу надходили з інших країн. Лише у Франції і в тих районах, що знаходилися під її впливом, від тамплієрів під тортурами добилися визнання. У жовтні відбувся Вьенскій собор, і тато зажадав розпуску ордену на тій підставі, що тамплієри збезчестили себе.

Опір святих отців під час Собору було, досить значним, і тато під тиском короля Франції наполіг на своєму, змусивши аудиторію мовчати під страхом відлучення від церкви. Булла «Vox in excelso» від 22 травня 1312 р сповістила про розпуск ордена, а згідно буллі «Ad providam» від 2 травня уся власність ордена безоплатно передавалася іншому великому ордену - госпитальерам.

Незабаром після цього Філіп IV вилучив у госпітальєрів велику суму в якості компенсації за шкоду скарбниці в час «праведного розслідування». На думку Ріда, госпітальєри змушені були заплатити королю 310000 турських ліврів. Що стосується тамплієрів, то в окремих випадках вони, крім тяжкої покути, були засуджені до різних термінів ув'язнення, в інших же випадках, особливо якщо брати так не визнали провини, їх засилали в монастирі, що належали іншим орденів, щоб вони до кінця тягнули існування. У більшості європейських держав володіння ордена прибрали до рук світські правителі. В Іспанії володіння ордена перейшли до інших орденів, наприклад до ордену св. Марії Монтесской або до ордену Калатрави, куди і вступили колишні тамплієри. У Португалії король Діонісій виявився переслідувати лицарів - героїв Реконкісти і в 1319 року заснував орден Христа, куди увійшли колишні брати Храму. Їх ватажки постали перед папським судом 18 березня 1314 року і були засуджені до довічного тюремного ув'язнення. Гуго де Пейро, генеральний доглядачі ордена, і Жоффруа де Гонневиль, пріор Аквітанії, вислухали вирок мовчки, проте Великий магістр Жак де Моле і пріор Нормандії Жоффруа де Шарне голосно протестували, відкидаючи всі звинувачення, і стверджували, що їх святий орден як і раніше чистий перед Богом і людьми. Король негайно зажадав їх засудження як впали в єресь вдруге, і в той же вечір вони були спалені на одному з наносних острівців Сени, Єврейському острові. [80]

Перед стратою де Моле закликав папу і короля з'явитися через рік на Божий Суд. Климент помер 20 квітня, а Філіп загинув на полюванні 29 листопада цього року Можливо він покаявся, згадуючи як під час монетного бунту в Парижі він був урятований резиденції Тампля.

Вночі з сусіднього августинского монастиря прийшли ченці з іншими побожними людьми і дбайливо зібрали обвуглені останки лицарів, немов святі мощі. [81]

Данте Аліг'єрі вважав храмовників безневинними жертвами жадібного короля Філіпа, а Раймунд Раймунд, містик з Мальорки вважав їх винними в єресі. Фатальну роль зіграли народні настрої - по-перше страх перед татом і церковним прокляттям, по-друге боязнь перед чортівнею і віра в чаклунство. Вони впали на благодатний грунт із звинувачень, проти ордена, в падінні Єрусалима і накопиченні багатств.

У наступні століття поплічники пап і королів Франції не визнавали в цьому вчинку найбільшу несправедливість, а демократи намагалися зобразити братів невинними жертвами тиранії. У XVI ст. Анрі Корнелій Агріппа в трактаті «Філософія окультизму» назвав лицарів чаклунами, а Жан Боден, прихильник конституційної монархії вважав їх маргінальним меншістю. Під час боротьби протестантів з католиками, перші приводили в приклад засудження тамплієрів, як ознака порочності католицької церкви. Томас Фуллер і Едвард Гібон відзначають, що тамплієрів були притаманні користолюбство і поганий норов. В епоху Просвітництва, в XVII ст. тамплієрів стали сприймати, як волхвів древніх окультних релігій. На думку Пітера Партнера в книзі «Убиті чарівники» до наших днів в будь-якій роботі тамплієрів зустрічаються уривки дикої фантазії і упереджень з XVII століття. Головними проповідниками «тампліерізма» стали франкмасони, «вільні каменярі», які перетворили лицарів ордена з історичних персонажів в міфічних героїв, були знайдені стародавні реліквії і розкрили великі таємниці. За влучним висловом М. Барбера «виникла свого роду невелика індустрія, за рахунок якої живляться вчені, історики мистецтва, журналісти, видавці та телевізійники». Пітер Партнер заявив, що «тампліерізм вигаданий шарлатанами, щоб дурити простаків».

Мальком Барбер писав: «Коли 14 вересня 1307 р Філіп IV видав таємний указ про арешт тамплієрів, він виправдовував свою акцію трьома основними причинами: тамплієри винні в зречення від Бога і паплюження хреста, в непристойних поцілунках і мужолозтво, а також в ідолопоклонство.

У липні 1308 р Климент V нарешті погодився відновити судове розслідування, припинене в лютому, і 12 серпня 1308 був висунутий більш повний і систематизований перелік звинувачень. Він включав 127 статей, які легко розбиваються на сім основних груп. По-перше, вступаючи в орден, неофіт відрікався від Христа, а часом і від Пресвятої Діви Марії і всіх святих, на вимогу тих, хто його приймав, і ці люди стверджували, що Христос - не справжній Бог, а пророк неправдивий і він зовсім не був розп'ятий в ім'я порятунку людства, але страчений через своїх власних гріхів. А тому у яке вступало не залишалося надії на порятунок душі через віру в Ісуса Христа. Потім новачка змушували плювати на Святе розп'яття або на зображення Христа, а іноді зневажати розп'яття ногами або мочитися, на нього. По-друге, в оповіданнях про ідолопоклонство тамплієрів особливо згадувалися кіт і голова, і у цій голови іноді було навіть три особи. Голові поклонялися як рятівниці і прославляли її як дає багатство; вона нібито здатна змусити дерева цвісти, а землю - давати неймовірні врожаї. Тамплієри стосувалися голови або обв'язували її тонкими мотузками, які потім носили на талії. По-третє, вони не вірили в святі таїнства, а їх капелани уникали навіть вимовляти святі слова під час меси. По-четверте, вони вважали, що можуть сповідатися великому магістру і іншим керівникам ордена, які мають право відпускати їм гріхи, хоча багато хто з цих керівників - миряни. По-п'яте, відомо, що пріори ордена цілують неофітів в губи, в пупок, в живіт, в сідниці, в спину і нижче спини і що в ордені заохочується мужолозтво і подібні відносини навіть нав'язуються новачкам. По-шосте, тамплієри завжди всіма засобами, законними і незаконними, намагалися помножити доходи ордена. Пожертви використовувалися також незаконно, з них, наприклад, не робилося відрахувань на користь лікарень.

По-сьоме, зборів і прийом нових членів завжди проходили за зачиненими дверима, ночами, під суворою охороною, і на них були присутні тільки члени братства.Брати, які відкривали комусь зі сторонніх таємницю зборів, каралися ув'язненням або смертною карою ». [82]

У 1810 р в Парижі молодий французький адвокат Ф. Ренуар, автор п'єси «Тамплієри» з дозволу Наполеона Бонапарта вивчив папські архіви про процес тамплієрів і не знайшов жодних ознак провини лицарів. У XIX ст. німецький історик Г. Пруц довів, що тамплієри займалися чаклунством. Через 10 років американський фахівець з інквізиції, Г.Ч. Чи довів, що визнання братів ордена Храму в єресі були вибиті під тортурами і забезпечені найжорстокішим тиском папської інквізиції. [83]

Тамплієри були основною силою християн на Святій Землі, захищаючи там інтереси папства і забезпечуючи своїми успіхами визнання в Європі мудрості папських рішень. Для цього їм була надана широка автономія в діях і великі кошти - в той час як католицька Європа розривалася на шматки в феодальних війнах і жорстко контролювалася церквою. Ордену Тамплієрів належали значні земельні володіння як в створених хрестоносцями державах на території Палестини і Сирії, так і на Заході, особливо у Франції.

Орден мав також широкими церковними і юридичними привілеями, дарованими йому папою римським, якому він безпосередньо підпорядковувався, і світськими монархами, на землях яких проживали тамплієри.

Після втрати Святої Землі, з вини феодального світу, який не бажає боротися за Святу Землю, орден був знекровлений. Його керівництво не помітило загрози з боку духовних і світських заздрісників, і продовжувало вести підкреслено незалежну від політику.

Саме існування подібної структури як Орден Тамплієрів в Європі суперечило старим і новим суспільним європейським цінностям.

Оскільки папство не бажала, не було здатне вирішити цю проблему, точка в історії Ордена була поставлена ​​домінуючим на той період часу європейською державою. Очевидно, що в обвинувальному списку содомія, поклоніння дияволу з'явилися для посилення емоційного впливу на обивателя. Саме ці пункти привели до «вогненному» фіналу.

Узагальнюючи дослідження, проведене в даній роботі можна сказати, що

Орден Тамплієрів займає - навіть серед трьох великих військово-чернечих орденів - особливе місце. Досягнувши величезного військово-політичної могутності, він з великим шумом, вступивши в конфлікт з королем Франції, якого підтримував сам глава католицької церкви. Ця подія надовго залишилося в пам'яті сучасників і нащадків, породивши безліч чуток, версій, легенд, а потім і історичних досліджень.

В результаті написання роботи були досягнуті поставлені в веденні мети роботи і отримані слудующие дані:

Орден виник в 1118 році, коли Гюго де Пейн, Годфруа де Сен-Омер і сім товаришів дали клятву охороняти прочан, що йдуть Святим шляхом з Яффи в Єрусалим. Вони з'явилися до двору Балдуїна II, короля Єрусалиму і попросили дозволу почати свій Святий шлях. Король схвалив їх рішення, і відвів лицарям південне крило палацу, побудоване на місці храму Соломона і колишньої мечеті Куббат-ал-Захри. Через десять років орден отримав назву - Орден Храму.

Шляхетні лицарі Гуго де Пейн, Годфруа де Сент-Омер, Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффруа Бізо, Пейн де Мондідье, Аршамбо де Сент-Аман обітниці цнотливості, слухняності і бідності. Будь-яке підприємство потребує фінансування. Тому Балдуин II зі своїм двором, а також духовенство забезпечили орден доходами зі своїх маєтків. Деякі - навічно, деякі - на час.

У 1127 році за указом короля Єрусалиму Гюго де Пейн був направлений в якості посла до римського папи Гонорія II. Мета поїздки - організація нового хрестового походу, або як альтернатива - хоча б посильна помощ для поліпшення захисту Єрусалиму. Також де Пейн повинен був нанести візит в графство Анжу, де Балдуїн II доручив йому вести переговори про весілля своєї дочки Мелісенди з графом Анжуйським Фулько V. Відвідав Гюго і Бернара Клервосского, цистеріанського абата, дядю Анре де Монбар.

Бернар народився в Труа, в 1090г. в знатній сім'ї. Щоб уникнути конфліктів, пов'язаних зі спадщиною (у нього були старші родичі), батьки визначили Бернару майбутнє абата. Будучи абатом, був членом чернечого ордену цістеріанцев. Гюго де Пейн з'явився до нього з проханням скласти статут ордена Храму.

У 1128 статут був розроблений.

Орден отримував щедрі дари і швидко підвищував свою чисельність. Багато знатні люди передавали в руки бідних лицарів землі, фінанси, зброю. Орден незважаючи на обітницю бідності отримав право управляти землями і васалами. Протягом свого існування, величезні багатства потрапляли в руки ордена.

Тамплієри показали себе великими дипломатами, торговцями і воїнами. Починаючи з Другого хрестового походу доблесні воїни брали участь у всіх. Ордена лицарів храму і ордена св. Іоанна (госпітальєри) були основною ударною силою християнського світу проти сарацинів. За статутом ордена, викуп полонених не допускався, а втік до бою вважався зганьбленим, і повинен був один рік є з землі. Серед лицарів ордена можна було зустріти представників найбільш знатних прізвищ всієї християнської Європи. Залізна дисципліна і відмінне фінансування робило їх непереможними.

Знаменна, і сумна дата в історії ордена - падіння Єрусалиму, столиці Святої Землі. Для лицарів це означало відхід з місць, які їм має захищати. А адже в цьому захисті і був їх сенс життя ...

У 1187 році відбулася запекла битва за Єрусалим. Глава мусульман, султан Саллах ад-Дін здійснював все нові перемоги, захоплюючи все нові міста. Так, 5 липня йому дісталася Тіверіаду, з 9 по 10 липня Акра, Яффа, Мірабель, 26 липня був узятий Торон ... 29 липня ад-Діну дісталися Сарепта і Сидон, 9 серпня - Бейрут. У якість викупу за сеньйорів були здані Джабайл і Ботрон, 5 вересня здався Ашкелон в якості викупу королеви Сибілли за свого чоловіка, короля Єрусалиму Гі де Лузиньяна.

Салах ад-Дін після того, як зробив невдалу спробу захоплення Тіра, і тривалої облоги Аскалона прийняв рішення почати облогу Єрусалиму. У столиці Святої Землі готувалися до цього. В Єрусалим прибув Баліян д'Ібелін, чоловік Марії Комниной, вдови Аморі I, і встановив тимчасове правління. Присвятивши в лицарі шістдесят аристократів і городян, почавши карбувати монету, д'Ібелін почав підготовку до анти-облогових дій. Пропозиція Салах Ад-Діна щодо капітуляції було відкинуто без роздумів.

Перевага мусульман було відчутно, незважаючи на те, що християни, що билися за Гроб Господній, билися як леви ... Єрусалим упав. Баліане вдалося схилити Салах ад-Діна на свої умови капітуляції, пригрозивши зруйнувати мечеть Омара або все місто взагалі. Так, за умовами капітуляції викуп одного чоловіка коштував десять безантів, жінки - п'ять, і дитини - один. Це було великодушно, так як за 10 безантів можна було дати свободу десяти дітям або двом жінкам. Три-чотири тисячі людей змогли викупити себе самі, десять тисяч звільнені султаном-переможцем. Також, спільними зусиллями заможних городян, госпітальєрів, тамплієрів і патріарха Єрусалима вдалося викупити ще вісім тисяч чоловік.

Як уже згадувалося, Орден вів широку фінансову діяльність. І в числі його боржників був навіть король франції - Філіп IV Красивий. Влада Філіпа була досить формальною для Ордена, м їхню могутність - дуже навіть завидною. Це не могло не дратувати Філіпа.

Під приводом випадкового доносу, були допитані кілька лицарів. Далі були таємні переговори з татом - Климентом V.

Стався невелика суперечка, хто буде судити Орден, світська влада або Церква. Якщо називати речі своїми іменами, то це була суперечка про те, кому дістануться багатства Ордену.

Світська влада висунула такі звинувачення:

1. Зречення від Ісуса Христа. Плювок на хрест.

2. Поцілунки в різні частини тіла.

3. Содомія (за матеріалами вікіпедії содомія - анальний секс або секс з тваринами)

4. Священики ордена НЕ освячували Святі Дари і при причасті спотворювали.

Духовна влада в особі папи висунула такі звинувачення:

1. Поклоніння коту, який був на їхні зібрання.

2. У кожній провінції у них були ідоли, а саме голови ідола, званого Бафомета (деякі з них мали три особи, а деякі тільки одне) і людські черепи.

3. На своїх зборах вони поклонялися цим ідолам.

4. Шанування цих ідолів як представників Бога і Спасителя.

5. Затвердження, що голова ідола може зробити їх багатими і врятувати душі.

6. Ідоли - причина багатства ордена.

7. Завдяки ідолам земля родюча і лицарі таким чином збільшують врожаї.

8. Вони обв'язували голови кожного з цих ідолів або просто стосувалися їх короткими мотузками, які потім носили на тілі під сорочкою;

9. Під час прийняття нового члена до лав ордена йому вдавалося вищезгадані короткі мотузки (або одна довга, яку можна було розрізати);

10.Все, що вони робили, вони робили з благовоління перед цими ідолами.

У последтвіі, майже всі звинувачення були спростовані, однак братів ордена вже було не повернути.

Тема дослідження пов'язана з сучасністю.

Значення тамплієрів показово контрастує з їх малою кількістю. На момент розквіту Ордена лицарів-тамплієрів всього 15 тисяч тамплієрів снували по Європі в пошуках нових джерел прибутку. Інквізиція без крові захопила штаб-квартиру Ордену зі 140 збройними тамплієрами. Сама ідея настільки нахабного діяння могла виникнути не раніше перекладу скарбниці Франції в Лувр. Інквізиція була адміністративним ресурсом, з яким тамплієрів змогли б впоратися, спочатку дотримуйся вони тактики "випаленої землі". Втеча операндів від тамплієрів до інквізиторам стало можливим в силу того, що владою і світської натовпом Інквізиція спочатку сприймалася альтернативою тамплієрів без домінанти лихварства. Показово, що тамплієрів змінили банкіри Північної Італії, досі залишається діловим лідером сучасної Італії. Наші постійні звернення до тамплієрів пов'язані з тим, що тут вперше проявляються закономірності сучасного світу і конфлікт натовпу зі сучасними спецслужбами.

В цілому соціальний рух тамплієрів дало поштовх до багаторічного процесу формування сучасних спецслужб. Показовим є той факт, що практично всі великі і кращі спецслужби змушені протистояти один одному на Середньому Сході, вогнищі не відбулася цивілізації тамплієрів.

1. Брук К. Відродження XII століття. Пер. і кому. Панасьєв А. Н. по ChristopherBrooke. The Twelfth Century Renaissance. NY, 1970. // Agnuz.Info. Католицька інформаційна служба // http://www.agnuz.info/library/books/bruk_ vozrojdenie_12v /.

2. Вальтер Мап. Про заснування ордена тамплієрів (1 181 - 93). Пер. СЛАТ. Баранова. - 2007 по Walter Map, De nugis curialium, ed. MR James, rev. CNL Brooke and RAB Mynors (Oxford, Clarendon Press, 1983), 1.18, pp. 54 - 55 // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=walter_map-about_the_basis_of_templars_01

3. Гійом Тирський. Історія діянь в заморських землях. Кн. XII. Гл. VII. Про заснування ордена тамплієрів (1170 - 84). Пер. з лат. Стасюлевич М. М. // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=william-of-tyre-about-the-basis-of-templars-01.

4. Гійом Тирський. Про Землі Єрусалимської і її мешканців (1168 - 1187) // Горєлов Н. Царство небесне: Легенди хрестоносців XII - XIV століть - СПб .: Видавничий дім «Азбука-классика», 2006 - С. 142 - 154.

5. Латинський Статут Ордену Храму (1128) // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=latin_rule_of_the_templars_rus

6.Фульхерій Шартрський. Мова папи Урбана II на Клермонском соборі з «Діянь франків» // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. уч.- пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 309 - 310.

7. Яків де Вітрі. Історії з проповідей // Горєлов Н. Царство небесне: Легенди хрестоносців XII - XIV століть - СПб .: Видавничий дім «Азбука-классика», 2006 - С. 140.

літературні джерела

1. Андрєєв А. Р. Монаші ​​ордена. Бенедектінци, цистерціанці, кармеліти, іоаніти, тамплієри, тевтонці, францисканці, домініканці, августинці, капуцини, Урсулинки, Театинці, єзуїти і інші. М: Альтернатива - Евролінц, 2003 - 339 с.

2. Андрєєв А. Р. Лицарські ордена: З хрестом і мечем - М .: Алгоритм, Ексмо, 2004. - 384 с.

3. Баранов І. Іоанніти // Католицька енциклопедія. Т. II: І - Л. - М .: Видавництво Францисканців, 2005. С. 410 - 419.

4. Барбер М. Орден тамплієрів в соціальному контексті // TemplarHistory.Ru [http://www.templarhistory.ru/ home.php? D6aobbtHkfzrkqwN9dVbjtKkH% 26velfzr].

5. Барбер М. Процес тамплієрів: Алетейя, Енігма; 1998 // Оригінал: MalcolmBarber, "TheTrialoftheTemplars" Переклад: Ірина Тогоева // http://bookz.ru/authors/malkolm-barber/malcolm_barber01.html

6. Бартлетт Р. Становлення Європи: Експансія, колонізація, зміни в сфері культури. 950-1350 рр. / Пер. з англ. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - 432 с.

7. Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.

8. Вага Ф. Тамплієри: історія і легенди / Пер. з італ. - М .: Видавництво «Ниола-Пресс»; ТОВ «Видавничий дім" Віче "», 2007. - 128 с.

9. Воше А. Середньовічна релігійність VIII - XII ст. / Реферував Е. І. Шифман // Ідеологія феодального суспільства в Західній Європі: проблеми культури і соціально-культурних уявлень середньовіччя в сучасній зарубіжній історіографії: Реф. зб. - М .: ІНІСН, 1980 - С. 75 - 93.

10. Гуревич А. Я. Популярне богослов'я і народна релігійність середньовіччя // З історії культури середніх віків та Відродження. - М .: Наука, 1976. - С. 65 - 91.

11. Даркевич В. П. Аргонавти Середньовіччя. - М .: КДУ, 2005 - 254 с.

12. Дафтарі Ф. Ісмаїліти і хрестоносці: історія і міф // Традиції исмаилизма в середні століття: Зб. статей: Пер. з англ. - М .: Ладомир, 2006. - С. 160 - 177.

13. Добіаш-різдвяна О. А. Західне середньовічне мистецтво // Добіаш-різдвяна О. А. Культура західноєвропейського середньовіччя: збірник робіт. - М .: Наука, 1987. С. 18 - 51.

14. Добіаш-різдвяна О. А. Епоха хрестових походів (Захід в хрестоносному русі). Загальний нарис. Вид. 2-е, стереотипне. - М .: Едіторіал УРСС, 2003. - 120 с.

15. Дюби Ж. Європа в середні століття / Пер. з фр. В. Колесникова. - Смоленськ: поліграми, 1994. - 316 с.

16. Дюби Ж. Трехчастная модель, або уявлення середньовічного суспільства про себе самого / Пер. з фр. Ю. А. Гінзбург. - М .: Яз. рус. культури, 2000 - 316 с.

17. Дюби Ж. Тисячний рік від Різдва Христова / Пер. з фр. Н. Матяш, - М .: Шлях, 1997 - 236 с.

18. Заборов М. А. Хрестоносці на Сході. - М .: Наука, 1980. - 320 с.

19. Кардини Фр. Європа і іслам. Історія нерозуміння / Пер. з італ. Е. Смагін, О. Карловой, А. Митрофанова, СПб: Alexandria, 2007 - 326 с.

20. Кардини Фр. Витоки середньовічного лицарства / скор. пер. з італ. В. П. Гайдука; Вступ. ст. і заг. ред. В. І. Уколова, Л. А. Котельникова. - М .: Прогрес, 1987 - 384 с.

21. Карсавін Л. П. Культура Середніх століть. / Прим. А. В. Арсентьев - М .: Видавничий дім «Книжкова знахідка», 2003. - 222 с.

22. Карсавін Л. П. Чернецтво в середні століття: Учеб. посібник. - М .: Вища. шк., 1992 - 191 с.

23. Конопленко А. А. Орден мечоносців в політичній історії Лівонії. Дисертація на соіск. уч. степ. кандидата іст. наук - Саратов, 2005. - 294 с.

24. ЛАВІСС Е., Рамбо А. Епоха хрестових походів / Пер. з фр. М. Гершензона. - Изд. испр. і доп. - М .: АСТ; СПб .: Полігон, 2007. - 1086 с.

25. Ле Гофф Ж. Інша Середньовіччя: Час, праця і культура Заходу / Пер. з фр. С. В. Чистякової та Н. В. Шевченко під ред. В. А. Бабинцева. 2-е изд., Испр. - Єкатеринбург: Изд-во Урал. ун-ту, 2002. - 328 с.

26. Ле Гофф Ж. Народження Європи / Пер. з фр. А. І. Попової. Предисл. А. О. Чубар'яна. - СПб .: «Олександрія», 2007. - 398 с.

27. Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу / Пер. з фр. під заг. ред. В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. - Єкатеринбург: У-Факторіал, 2007. - 560 с.

28. Лобе М. Трагедія ордена тамплієрів / Пер. з фр. Журавльової Д. А., СПб .: Євразія, 2003 - 218 с. - (Clio) - Пер .: Lobet, Marcel. La tragique histore de l'Ordre du temple. - Bruxelles, 1954.

29. Лортц Й. Історія церкви: Розглянута в зв'язку з історією ідей. - Т. I. Давність і середні віки. - М. «Християнська Росія», 1999. - 511 с.

30. Лучицкая С. І. Хрестові походи // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 234 - 238.

31. Лучицкая С. І. Мусульмани і християни в Святій Землі (приватне життя західноєвропейських лицарів крізь призму взаємних уявлень мусульман і християн) // Людина і його близькі на Заході і Сході Європи (до початку нового часу) / Під. ред. Безсмертний Ю. Л., Рос. акад. наук. Ін-т загальним. історії, М .: Ін-т загальним. історії РАН, 2000 - С. 105 - 122.

32. Лучицкая С. І. Паломництво // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 337 - 342.

33. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - 363 с.

34. Мішо Г. Історія хрестових походів - М .: Алетейя, 2001 - 368 с.

35. Мор Г. Ордени та аналогічні спільноти в сучасному католицизмі // Релігії світу. Історія і сучасність. Щорічник 1984. - М .: Головна редакція східної літератури видавництва «Наука», 1984. -278 с.-С.31-49.

36. Морісон С. Хрестоносці / Пер. з фр. Е. В. Морозової. - М .: Видавництво «Всесвіт», 2003. - 176 с.

37. Настенко І. А., Яшнева Ю. В. Історія Мальтійського ордена: В 2 кн. Книга I. З глибини століть: госпітальєри в Святій Землі, на Кіпрі, Родосі і Мальті. XI - XVIII ст. - М .: «Російська панорама», 2005. - 416 с.

38. Овсієнко Ф. Г. Військово-чернечі ордени. Лицарські ордени // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. 1258 с. - С. 209 - 210.

39. Перну Р. Хрестоносці. / Пер. з фр. Карачинский А. Ю. і Малінін Ю. П. Наук. ред. Малінін Ю. П. - СПб .: «Євразія», 2001. - 320 с.

40. Пермінов П. Під покровом восьмиконечного хреста. - М .: Междунар. Відносини, 1991. - 168 с.

41. Постанова Тюлюжского собору 1046 г. «Про Божому світі» // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. Уч.-пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 224 - 226.

42. Райлі-Сміт Дж. Вивчення хрестових походів // Історія хрестових походів / Под ред. Райлі-Сміт Дж., Пров. з англ. Е. Дорман. - М .: КРОН-ПРЕСС, 1998. - 11-22 с.

43. Рід П. П. Тамплієри / Пер. з англ. В. М. Абашкина. - М .: АСТ: АСТ МОСКВА: ЗБЕРІГАЧ, 2007. - 410 с.

44. Рішар Ж. Латино-Єрусалимське королівство. Пер. з фр. Карачинський А. Ю .; Вступна статтю Близнюк С. В. - СПб .: Видавнича група «Євразія», 2002. - 448 с.

45. Роулінг М. Європа в середні віки. Побут, релігія, культура / Пер. з англ. Л. А. Калашникової. - М .: ЗАТ Центрполіграф, 2005. - 223 с.

46. ​​Руа Ж. Ж. Історія лицарства. 3-е изд. - М .: Алетейя, 2004. - 248 с.

47. Сбитнева Е. Таємниці хрестових походів і лицарські ордени. - М .: Рипол Класик, 2003. - 429 с.

48. Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. - 432 с.

49. Ткач М. І., Какабідзе Н. В. Таємниці лицарських орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. - 432 с.

50. Усама-ібн-Мункиз. Уривок з «Книги повчання», Пер. М. А. Сальє // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. уч.- пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 335 - 338.

51. Флорі Ж. Повсякденне життя лицарів в Середні століття / Пер. з фр. Ф. Ф. Нестерова. - М .: Молода гвардія, 2006. - 356 с.

52. Фокчіньскій І. Хрестові походи // Католицька енциклопедія. Т. II: І - Л. - М .: Видавництво Францисканців, 2005. С. 1370 - 1376.

53. Французький Статут Ордена Лицарів Тамплієрів по Upton-Ward, JM 1972, The Rule of Templars. Published by The Boydell Press, Woodbridge, Suffolk, UK. / Пер. Санглена. Румянцев П., Котенєва В., 1997. // ІПІОХ [http://www.templiers.info/templiers/index.php?id=templars_from_within&templars_from_within=the_French_Rule_of_Templars].

1. Дубровський І. В. Божий світ // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 51 - 54.

2. Дубровський І. В. Феод // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 561 - 567.

3. Забияко А. П. Військові культи // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. - 1258 с. - С. 210 - 211.

4. Забияко А. П. Історія релігії // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. - 1258 с. - С. 437 - 438.

5. Коновалова І. Г. Середньовічний «образ світу» // Середні віки: книга для читання з історії / Російська академія наук; Державний університет гуманітарних наук; Науково-освітній центр з історії; В. П. Балакін, А. С. Балезін, М. В. Бібіков та ін .; рук. проекту А. О. Чубар'ян. - М .: Астрель: АСТ, 2006. - С. 200 - 212.

6. Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - 624 с.

7. Хейзінга Й. Політичне і військове значення лицарських ідей у ​​пізньому середньовіччі // Людина. - № 5. - +1997.

Додаток 1

Список великих магістрів Ордену Храму

Гуго де Пейн (1118-1136);

Робер де Краон (1136-1149);

Еврар де Бар (1149-1150);

Бернар де Тремело (1150-1153);

Андре де Монбар (1153-1156);

Бертран де Бланфор (1156-1159);

Філіп де Міллі (1169-1170);

Одон де Сент-Аман (1170-1180);

Арно де Ла Тур Руж (1180-1184);

Жерар де Рідфор (1184-1189);

Робер де Шаблі (1191-1193);

Жільбер Ераль (1193-1201);

Філіп де Плессі (1201-1209);

Гійом Шартрський (1209? -1219);

Пере де Монтегаудо (1219-1232?);

Арман перигорский (1232-1244?);

Гійом де Соннак (+1246? -1250);

Рено де Вішье (1250-1252 / 56?);

Тома Берар (1252/56? -1273);

Гійом де Боже (1273-1291);

Жак де Моле (1294-1314).

Додаток 2

Нижче представлений текст присвячений установі ордена тамплієрів. Це VII глава XII книги праці Гійома Тирского (Guillelmus Tyrensis) присвяченого хрестовим походам "Історія діянь в заморських землях" ( "Historia rerum in partibus transmarinis gestarum"). Праця написана в період між 1170-1184 рр., Містить XXIII книги і охоплює історію Єрусалимського королівства от 1100 до 1184 р

ТЕКСТ

[1] ФранцузскійУставОрденаРицарейТампліеров //http://www.templiers.info/templiers/index.php?id = history_of_the_templars & history_of_the_templars = council-in-troyes-1128-01-14

[2] Мельвіль М. Історія ордену тампліеров- Пб: Євразія, 2000. .- с.56-72

[3] http://bookz.ru/authors/malkolm-barber/malcolm_barber01.html

[4] ЛАВІСС Е., Рамбо А. Епоха хрестових походів / Пер. з фр. М. Гершензона. - Изд. испр. і доп. - М .: АСТ; СПб .: Полігон, 2007. - 1086 с.

[5] Легман Дж., Лі Г.Ч. Історія тамплієрів / Пер. з англ. Н. Кудашевої. - М .: ОЛМА-Пресс, 2002. - - 1 086 с.

[6] Рід П. П. Тамплієри / Пер. з англ. В. М. Абашкина. - М .: АСТ: АСТ МОСКВА: ЗБЕРІГАЧ, 2007. - с.10

[7] Барбер

[8] Мішо Г. Історія хрестових походів - М .: Алетейя, 2001. -с.48

[9] Андрєєв А. Р. Монаші ​​ордена. Бенедектінци, цистерціанці, кармеліти, іоаніти, тамплієри, тевтонці, францисканці, домініканці, августинці, капуцини, Урсулинки, Театинці, єзуїти і інші. М: Альтернатива - Евролінц, 2003 - 339 с

[10] Bull M. Origins // The Oxford Illustrated History of the Crusades / Ed. J. Riley-Smith, Oxford: Oxford University Press, 2001 - с. 13 - 33.

[11] ЛАВІСС Е., Рамбо А. Епоха хрестових походів / Пер. з фр. М. Гершензона. - Изд. испр. і доп. - М .: АСТ; СПб .: Полігон, 2007. -с. 345 - 346]

[12] Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу / Пер. з фр. під заг. ред. В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. - Єкатеринбург: У-Факторіал, 2007. - с.163

[13] Блок М. Феодальне суспільство / Пер. з фр. М. Ю. Кожевнікова, Е. М. Лисенка. - М .: Изд-во ім. Сабашниковой, 2003 - 503 с.

[14] Большаков О. Г. Середньовічне місто Близького Сходу. VII - середина XIII ст. Соціально-економічні відносини. - М .: Головна редакція східної літератури видавництва «Наука», 1984 - 344 с.

[15] Вальтер Мап. Про заснування ордена тамплієрів (1 181 - 93). Пер. СЛАТ. Баранова. - 2007 по Walter Map, De nugis curialium, ed. MR James, rev. CNL Brooke and RAB Mynors (Oxford, Clarendon Press, 1983), 1.18, pp. 54 - 55 // ІПІОХ [http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=walter_map-about_the_basis_of_templars_01].

[16] Даркевич В. П. Аргонавти Середньовіччя. - М .: КДУ, 2005 - 254 с.

[17] Добіаш-різдвяна О. А. Західне середньовічне мистецтво // Добіаш-різдвяна О. А. Культура західноєвропейського середньовіччя: збірник робіт. - М .: Наука, 1987. С. 18 - 51.

[18] Дубровський І. В. Феод // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 561 - 567.

[19] Дюби Ж. Європа в середні століття / Пер. з фр. В. Колесникова. - Смоленськ: поліграми, 1994. - 316 с.

[20] Гійом Тирський. Історія діянь в заморських землях. Кн. XII. Гл. VII. Про заснування ордена тамплієрів (1170 - 84). Пер. з лат. Стасюлевич М. М. // ІПІОХ [http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=william-of-tyre-about-the-basis-of-templars-01].

[21] Установа ордена тамплієрів // Гійом Тирський "Historia rerum in partibus transmarinis gestarum": вступна стаття, переклад / Пер. з латинської Стасюлевича М.М., вступна стаття Бойчука Б.В. - Електрон. дан. - Одеса: Сайт "Інтернет-проект" Історія ордену Храму "(ІПІОХ), 2008 // http://www.templiers.info/web/a01.php?page=080810a

Мелвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Рішар Ж. Латино-Єрусалимське королівство / Пер. з фр. Карачинський А.Ю. - СПб .: Євразія, 2002. - 448 с.

[22] Ле Гофф Ж. Народження Європи / Пер. з фр. А. І. Попової. Предисл. А. О. Чубар'яна. - СПб .: «Олександрія», 2007. - с.147

[23] Лобе М. Трагедія ордена тамплієрів / Пер. з фр. Журавльової Д. А., СПб .: Євразія, 2003 - 218 с. - (Clio) - Пер .: Lobet, Marcel. La tragique histore de l'Ordre du temple. - Bruxelles, 1954.

[24] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - 363 с.

[25] Мірамон Ш. Ухвалення чернецтва в свідомому віці (1050-1200). Дослідження феномена звернення в зрілому віці // Аннали на рубежі століть: антологія = Les "Annales" au tournant des siecles: Antologie / Ріс. акад. наук, Ін-т загальним. історії; відп. ред. А. Я. Гуревич; сост. С. І. Лучицкая? М .: XXI століття-згоду, 2002 - С. 194 - 221.

[26] Мішо Г. Історія хрестових походів - М .: Алетейя, 2001 - 368 с.

[27] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - c.56

[28] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - c.17

[29] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - c / 115

[30] Французький Статут Ордена Лицарів Тамплієрів, стаття 1.// http://www.templiers.info/templiers/index.php?id=history_of_the_templars&history_of_the_templars=council-in-troyes-1128-01-14

[31] Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Переклад здійснено за виданням: GeorgesBordonove. La vie quotidienne des templiers au XIIle siècle. Paris, Hachette, 1990перевод, 2004 © Видавництво АТ «Молода гвардія» // http://www.globalfolio.net/templar/orden/Ustav/orden_document_bordonov_ustav.htm

[32] Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Переклад здійснено за виданням: GeorgesBordonove. La vie quotidienne des templiers au XIIle siècle. Paris, Hachette, 1990перевод, 2004 © Видавництво АТ «Молода гвардія» // http://www.globalfolio.net/templar/orden/Ustav/orden_document_bordonov_ustav.htm

[33] Бордонов Ж.Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Переклад здійснено за виданням: GeorgesBordonove. La vie quotidienne des templiers au XIIle siècle. Paris, Hachette, 1990перевод, 2004 © Видавництво АТ «Молода гвардія» // http://www.globalfolio.net/templar/orden/Ustav/orden_document_bordonov_ustav.htm

[34] Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.

[35] Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.

[36] Ж. Бордонов «Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті» Переклад здійснено за виданням: GeorgesBordonove. La vie quotidienne des templiers au XIIle siècle. Paris, Hachette, 1990перевод, 2004: Додати Видавництво АТ «Молода гвардія» // http://www.globalfolio.net/templar/orden/Ustav/orden_document_bordonov_ustav.htm

[37] Руа Ж. Ж. Історія лицарства. 3-е изд. - М .: Алетейя, 2004. - с.164

[38] Мельвіль М. Історія ордену тампліеров- Пб: Євразія, 2000. .- с.58-72

[39] Мельвіль М. Історія ордену тампліеров- Пб: Євразія, 2000. .- с.58-72

[40] Текст наведено по чудовій роботі "Перша реліквія або справжня історія туринської плащаниці" священика Якова Кротова.

[41] Перну Р. Хрестоносці. / Пер. з фр. Карачинский А. Ю. і Малінін Ю. П. Наук. ред. Малінін Ю. П. - СПб .: «Євразія», 2001. - 320 с.

[42] Пермінов П. Під покровом восьмиконечного хреста. - М .: Междунар. Відносини, 1991. - 168 с.

[43] 99, с.15-16

[44] Дюби Ж. Трехчастная модель, або уявлення середньовічного суспільства про себе самого / Пер. з фр. Ю. А. Гінзбург. - М .: Яз. рус. культури, 2000 - с.129

[45] Кардини Фр. Витоки середньовічного лицарства / скор. пер. з італ. В. П. Гайдука; Вступ. ст. і заг. ред. В. І. Уколова, Л. А. Котельникова. - М .: Прогрес, 1987 - с. 359 - 360

[46] Дубровський І. В. Божий світ // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - с. 51

[47] Усков Н. Ф. Монашество // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 320 - 331.

[48] ​​Хейзінга Й. Політичне і військове значення лицарських ідей у ​​пізньому середньовіччі // Людина. - № 5. - 1997. [http://vivovoco.rsl.ru/VV/PAPERS/MEN/HEIZ.HTM]

[49] Riley-Smith J. The State of Mind of Crusaders to the East, 1095 - 1300 // The Oxford Illustrated History of the Crusades / Ed. J. Riley-Smith, Oxford: Oxford University Press, 2001 - с. - 90.

[50] Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу / Пер. з фр. під заг. ред. В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. - Єкатеринбург: У-Факторіал, 2007. - с.78

[51] Бейджент М., Лі Р. Храм і ложа. Від тамплієрів до масонів-М,: ЕСМО, 2006-с.56

[54] Що стосується питання в цілому, див .: L. Delisle. Mémoire sur les opérations financières des templiers. Paris, 1889. J. Piquet. Des banquiers au Moyen Age, les templiers. Étude de leurs opérations financières, Paris, 1939. A. Sandys. The Financial and Administrative Importance of the London Temple in the 13th Century. Essays in Medieval History Presented to TF Tout. Manchester, 1925. P. 147-162. M. Vilar Bonet. Actividades financieras de la orden del Tempio en la Corona de Aragon., VII Congreso de historia de la Corona de Aragon. Barcelone, 1962. DM Metcalf. The Templars as Bankers and Monetary Transfers between West and East in the 12th Century. Coinage in the Latin East, the Fourth Oxford Symposium on Coinage and Monetary History. Oxford, 1980. P. 1-14

[55] Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.6

[56] Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.7

[57] Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с. 9

[58] Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с. 9

[59] Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с.29

[60] Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с.9

[61] Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.10

[62] Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.12

[63] Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.14

[64] Є. Ferris. The Financial Relations of the Knights Templars to the English Crown. P. 6.

[65] Заборовський Е. Історія Ордену Тамплієрів // http://www.templarhistory.ru/

[66] Заборовський Е. Історія Ордену Тамплієрів // http://www.templarhistory.ru/

[67] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[68] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[69] Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005. - с.333

[70] Усама ібн Мункиз. Книга повчання [Електронний ресурс] / Східна література - Електрон. дан - [Б. м], [2006] - Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Usama_Munkyz/frametext4.htm. - Загл. з екрану. - Яз. рус.

[71] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[72] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2003. - 368 с.

[73] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2003. - 368 с.

[74] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[75] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[76] Барбер М. Процес тамплієрів / Пер. з англ. Тогоевой І.А. - М .: Алетейя; Енігма, 1998. - 496 с.

[77] Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[78] Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. - с.43.

[79] Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. - с.43

[80]. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.

[81] Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005 - c.384

[82] Барбер М. Процес тамплієрів: Алетейя, Енігма; 1998 // Оригінал: MalcolmBarber, "TheTrialoftheTemplars" Переклад: Ірина Тогоева // http://bookz.ru/authors/malkolm-barber/malcolm_barber01.html

[83] Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005. - c.384