|
боржників був навіть король франції - Філіп IV Красивий. Влада Філіпа була досить формальною для Ордена, м їхню могутність - дуже навіть завидною. Це не могло не дратувати Філіпа.
Під приводом випадкового доносу, були допитані кілька лицарів. Далі були таємні переговори з татом - Климентом V.
Стався невелика суперечка, хто буде судити Орден, світська влада або Церква. Якщо називати речі своїми іменами, то це була суперечка про те, кому дістануться багатства Ордену.
Світська влада висунула такі звинувачення:
1. Зречення від Ісуса Христа. Плювок на хрест.
2. Поцілунки в різні частини тіла.
3. Содомія (за матеріалами вікіпедії содомія - анальний секс або секс з тваринами)
4. Священики ордена НЕ освячували Святі Дари і при причасті спотворювали.
Духовна влада в особі папи висунула такі звинувачення:
1. Поклоніння коту, який був на їхні зібрання.
2. У кожній провінції у них були ідоли, а саме голови ідола, званого Бафомета (деякі з них мали три особи, а деякі тільки одне) і людські черепи.
3. На своїх зборах вони поклонялися цим ідолам.
4. Шанування цих ідолів як представників Бога і Спасителя.
5. Затвердження, що голова ідола може зробити їх багатими і врятувати душі.
6. Ідоли - причина багатства ордена.
7. Завдяки ідолам земля родюча і лицарі таким чином збільшують врожаї.
8. Вони обв'язували голови кожного з цих ідолів або просто стосувалися їх короткими мотузками, які потім носили на тілі під сорочкою;
9. Під час прийняття нового члена до лав ордена йому вдавалося вищезгадані короткі мотузки (або одна довга, яку можна було розрізати);
10. Все, що вони робили, вони робили з благовоління перед цими ідолами.
У последтвіі, майже всі звинувачення були спростовані, однак братів ордена вже було не повернути.
Тема дослідження пов'язана з сучасністю.
Значення тамплієрів показово контрастує з їх малою кількістю. На момент розквіту Ордена лицарів-тамплієрів всього 15 тисяч тамплієрів снували по Європі в пошуках нових джерел прибутку. Інквізиція без крові захопила штаб-квартиру Ордену зі 140 збройними тамплієрами. Сама ідея настільки нахабного діяння могла виникнути не раніше перекладу скарбниці Франції в Лувр. Інквізиція була адміністративним ресурсом, з яким тамплієрів змогли б впоратися, спочатку дотримуйся вони тактики "випаленої землі". Втеча операндів від тамплієрів до інквізиторам стало можливим в силу того, що владою і світської натовпом Інквізиція спочатку сприймалася альтернативою тамплієрів без домінанти лихварства. Показово, що тамплієрів змінили банкіри Північної Італії, досі залишається діловим лідером сучасної Італії. Наші постійні звернення до тамплієрів пов'язані з тим, що тут вперше проявляються закономірності сучасного світу і конфлікт натовпу зі сучасними спецслужбами.
В цілому соціальний рух тамплієрів дало поштовх до багаторічного процесу формування сучасних спецслужб. Показовим є той факт, що практично всі великі і кращі спецслужби змушені протистояти один одному на Середньому Сході, вогнищі не відбулася цивілізації тамплієрів.
Документальні джерела
1. Брук К. Відродження XII століття. Пер. і кому. Панасьєв А. Н. по Christopher Brooke. The Twelfth Century Renaissance. NY, 1970. // Agnuz.Info. Католицька інформаційна служба // http://www.agnuz.info/library/books/bruk_ vozrojdenie_12v /.
2. Вальтер Мап. Про заснування ордена тамплієрів (1 181 - 93). Пер. з лат. Баранов А. - 2007 по Walter Map, De nugis curialium, ed. MR James, rev. CNL Brooke and RAB Mynors (Oxford, Clarendon Press, 1983), 1.18, pp. 54 - 55 // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=walter_map-about_the_basis_of_templars_01
3. Гійом Тирський. Історія діянь в заморських землях. Кн. XII. Гл. VII. Про заснування ордена тамплієрів (1170 - 84). Пер. з лат. Стасюлевич М. М. // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=william-of-tyre-about-the-basis-of-templars-01.
4. Гійом Тирський. Про Землі Єрусалимської і її мешканців (1168 - 1187) // Горєлов Н. Царство небесне: Легенди хрестоносців XII - XIV століть - СПб .: Видавничий дім «Азбука-классика», 2006 - С. 142 - 154.
5. Латинський Статут Ордену Храму (1128) // http://www.templiers.info/historical_materials/index.php?id=sources_translation&sources_translation=latin_rule_of_the_templars_rus
6. Фульхерій Шартрський. Мова папи Урбана II на Клермонском соборі з «Діянь франків» // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. уч.- пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 309 - 310.
7. Яків де Вітрі. Історії з проповідей // Горєлов Н. Царство небесне: Легенди хрестоносців XII - XIV століть - СПб .: Видавничий дім «Азбука-классика», 2006 - С. 140.
літературні джерела
1. Андрєєв А. Р. Монаші ордена. Бенедектінци, цистерціанці, кармеліти, іоаніти, тамплієри, тевтонці, францисканці, домініканці, августинці, капуцини, Урсулинки, Театинці, єзуїти і інші. М: Альтернатива - Евролінц, 2003 - 339 с.
2. Андрєєв А. Р. Лицарські ордена: З хрестом і мечем - М .: Алгоритм, Ексмо, 2004. - 384 с.
3. Баранов І. Іоанніти // Католицька енциклопедія. Т. II: І - Л. - М .: Видавництво Францисканців, 2005. С. 410 - 419.
4. Барбер М. Орден тамплієрів в соціальному контексті // TemplarHistory.Ru [http://www.templarhistory.ru/ home.php? D6aobbtHkfzrkqwN9dVbjtKkH% 26velfzr].
5. Барбер М. Процес тамплієрів: Алетейя, Енігма; 1998 // Оригінал: Malcolm Barber, "The Trial of the Templars" Переклад: Ірина Тогоева // http://bookz.ru/authors/malkolm-barber/malcolm_barber01.html
6. Бартлетт Р. Становлення Європи: Експансія, колонізація, зміни в сфері культури. 950-1350 рр. / Пер. з англ. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - 432 с.
7. Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.
8. Вага Ф. Тамплієри: історія і легенди / Пер. з італ. - М .: Видавництво «Ниола-Пресс»; ТОВ «Видавничий дім" Віче "», 2007. - 128 с.
9. Воше А. Середньовічна релігійність VIII - XII ст. / Реферував Е. І. Шифман // Ідеологія феодального суспільства в Західній Європі: проблеми культури і соціально-культурних уявлень середньовіччя в сучасній зарубіжній історіографії: Реф. зб. - М .: ІНІСН, 1980 - С. 75 - 93.
10. Гуревич А. Я. Популярне богослов'я і народна релігійність середньовіччя // З історії культури середніх віків та Відродження. - М .: Наука, 1976. - С. 65 - 91.
11. Даркевич В. П. Аргонавти Середньовіччя. - М .: КДУ, 2005 - 254 с.
12. Дафтарі Ф. Ісмаїліти і хрестоносці: історія і міф // Традиції исмаилизма в середні століття: Зб. статей: Пер. з англ. - М .: Ладомир, 2006. - С. 160 - 177.
13. Добіаш-різдвяна О. А. Західне середньовічне мистецтво // Добіаш-різдвяна О. А. Культура західноєвропейського середньовіччя: збірник робіт. - М .: Наука, 1987. С. 18 - 51.
14. Добіаш-різдвяна О. А. Епоха хрестових походів (Захід в хрестоносному русі). Загальний нарис. Вид. 2-е, стереотипне. - М .: Едіторіал УРСС, 2003. - 120 с.
15. Дюби Ж. Європа в середні століття / Пер. з фр. В. Колесникова. - Смоленськ: поліграми, 1994. - 316 с.
16. Дюби Ж. Трехчастная модель, або уявлення середньовічного суспільства про себе самого / Пер. з фр. Ю. А. Гінзбург. - М .: Яз. рус. культури, 2000 - 316 с.
17. Дюби Ж. Тисячний рік від Різдва Христова / Пер. з фр. Н. Матяш, - М .: Шлях, 1997 - 236 с.
18. Заборов М. А. Хрестоносці на Сході. - М .: Наука, 1980. - 320 с.
19. Кардини Фр. Європа і іслам. Історія нерозуміння / Пер. з італ. Е. Смагін, О. Карловой, А. Митрофанова, СПб: Alexandria, 2007 - 326 с.
20. Кардини Фр. Витоки середньовічного лицарства / скор. пер. з італ. В. П. Гайдука; Вступ. ст. і заг. ред. В. І. Уколова, Л. А. Котельникова. - М .: Прогрес, 1987 - 384 с.
21. Карсавін Л. П. Культура Середніх століть. / Прим. А. В. Арсентьев - М .: Видавничий дім «Книжкова знахідка», 2003. - 222 с.
22. Карсавін Л. П. Чернецтво в середні століття: Учеб. допомога. - М .: Вища. шк., 1992 - 191 с.
23. Конопленко А. А. Орден мечоносців в політичній історії Лівонії. Дисертація на соіск. уч. степ. кандидата іст. наук - Саратов, 2005. - 294 с.
24. ЛАВІСС Е., Рамбо А. Епоха хрестових походів / Пер. з фр. М. Гершензона. - Изд. испр. і доп. - М .: АСТ; СПб .: Полігон, 2007. - 1086 с.
25. Ле Гофф Ж. Інша Середньовіччя: Час, праця і культура Заходу / Пер. з фр. С. В. Чистякової та Н. В. Шевченко під ред. В. А. Бабинцева. 2-е изд., Испр. - Єкатеринбург: Изд-во Урал. ун-ту, 2002. - 328 с.
26. Ле Гофф Ж. Народження Європи / Пер. з фр. А. І. Попової. Предисл. А. О. Чубар'яна. - СПб .: «Олександрія», 2007. - 398 с.
27. Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу / Пер. з фр. під заг. ред. В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. - Єкатеринбург: У-Факторіал, 2007. - 560 с.
28. Лобе М. Трагедія ордена тамплієрів / Пер. з фр. Журавльової Д. А., СПб .: Євразія, 2003 - 218 с. - (Clio) - Пер .: Lobet, Marcel. La tragique histore de lOrdre du temple. - Bruxelles, 1954.
29. Лортц Й. Історія церкви: Розглянута в зв'язку з історією ідей. - Т. I. Давність і середні віки. - М. «Християнська Росія», 1999. - 511 с.
30. Лучицкая С. І. Хрестові походи // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 234 - 238.
31. Лучицкая С. І. Мусульмани і християни в Святій Землі (приватне життя західноєвропейських лицарів крізь призму взаємних уявлень мусульман і християн) // Людина і його близькі на Заході і Сході Європи (до початку нового часу) / Під. ред. Безсмертний Ю. Л., Рос. акад. наук. Ін-т загальним. історії, М .: Ін-т загальним. історії РАН, 2000 - С. 105 - 122.
32. Лучицкая С. І. Паломництво // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 337 - 342.
33. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. Г. Ф. Цибулько. - СПб .: Євразія, 2007. - 363 с.
34. Мішо Г. Історія хрестових походів - М .: Алетейя, 2001 - 368 с.
35.Мор Г. Ордени та аналогічні спільноти в сучасному католицизмі // Релігії світу. Історія і сучасність. Щорічник 1984. - М .: Головна редакція східної літератури видавництва «Наука», 1984. -278 с.-С.31-49.
36. Морісон С. Хрестоносці / Пер. з фр. Е. В. Морозової. - М .: Видавництво «Всесвіт», 2003. - 176 с.
37. Настенко І. А., Яшнева Ю. В. Історія Мальтійського ордена: В 2 кн. Книга I. З глибини століть: госпітальєри в Святій Землі, на Кіпрі, Родосі і Мальті. XI - XVIII ст. - М .: «Російська панорама», 2005. - 416 с.
38. Овсієнко Ф. Г. Військово-чернечі ордени. Лицарські ордени // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. 1258 с. - С. 209 - 210.
39. Перну Р. Хрестоносці. / Пер. з фр. Карачинский А. Ю. і Малінін Ю. П. Наук. ред. Малінін Ю. П. - СПб .: «Євразія», 2001. - 320 с.
40. Пермінов П. Під покровом восьмиконечного хреста. - М .: Междунар. Відносини, 1991. - 168 с.
41. Постанова Тюлюжского собору 1046 г. «Про Божому світі» // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. Уч.-пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 224 - 226.
42. Райлі-Сміт Дж. Вивчення хрестових походів // Історія хрестових походів / Под ред. Райлі-Сміт Дж., Пров. з англ. Е. Дорман. - М .: КРОН-ПРЕСС, 1998. - 11-22 с.
43. Рід П. П. Тамплієри / Пер. з англ. В. М. Абашкина. - М .: АСТ: АСТ МОСКВА: ЗБЕРІГАЧ, 2007. - 410 с.
44. Рішар Ж. Латино-Єрусалимське королівство. Пер. з фр. Карачинський А. Ю .; Вступна статтю Близнюк С. В. - СПб .: Видавнича група «Євразія», 2002. - 448 с.
45. Роулінг М. Європа в середні віки. Побут, релігія, культура / Пер. з англ. Л. А. Калашникової. - М .: ЗАТ Центрполіграф, 2005. - 223 с.
46. Руа Ж. Ж. Історія лицарства. 3-е изд. - М .: Алетейя, 2004. - 248 с.
47. Сбитнева Е. Таємниці хрестових походів і лицарські ордени. - М .: Рипол Класик, 2003. - 429 с.
48. Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. - 432 с.
49. Ткач М. І., Какабідзе Н. В. Таємниці лицарських орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. - 432 с.
50. Усама-ібн-Мункиз. Уривок з «Книги повчання», Пер. М. А. Сальє // Хрестоматія з історії Середніх століть. Посібник для викладачів середньої школи / За ред. Н. П. Грацінского і С. Д. Сказкіна. Т. 1. - М .: Гос. уч.- пед. изд. Мін. Просвіта. РРФСР, 1949. - С. 335 - 338.
51. Флорі Ж. Повсякденне життя лицарів в Середні століття / Пер. з фр. Ф. Ф. Нестерова. - М .: Молода гвардія, 2006. - 356 с.
52. Фокчіньскій І. Хрестові походи // Католицька енциклопедія. Т. II: І - Л. - М .: Видавництво Францисканців, 2005. С. 1370 - 1376.
53. Французький Статут Ордена Лицарів Тамплієрів по Upton-Ward, JM 1972, The Rule of Templars. Published by The Boydell Press, Woodbridge, Suffolk, UK. / Пер. з англ. Румянцев П., Котенєва В., 1997. // ІПІОХ [http://www.templiers.info/templiers/index.php?id=templars_from_within&templars_from_within=the_French_Rule_of_Templars].
Енциклопедичні та довідкові видання
1. Дубровський І. В. Божий світ // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 51 - 54.
2. Дубровський І. В. Феод // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 561 - 567.
3. Забияко А. П. Військові культи // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. - 1258 с. - С. 210 - 211.
4. Забияко А. П. Історія релігії // Релігієзнавство / Енциклопедичний словник. - М .: Академічний Проект, 2006. - 1258 с. - С. 437 - 438.
5. Коновалова І. Г. Середньовічний «образ світу» // Середні віки: книга для читання з історії / Російська академія наук; Державний університет гуманітарних наук; Науково-освітній центр з історії; В. П. Балакін, А. С. Балезін, М. В. Бібіков та ін .; рук. проекту А. О. Чубар'ян. - М .: Астрель: АСТ, 2006. - С. 200 - 212.
6. Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - 624 с.
7. Хейзінга Й. Політичне і військове значення лицарських ідей у пізньому середньовіччі // Людина. - № 5. - +1997.
Додаток 1
Список великих магістрів Ордену Храму
Гуго де Пейн (1118--1136);
Робер де Краон (1136--1149);
Еврар де Бар (1149--1150);
Бернар де Тремело (1150--1153);
Андре де Монбар (1153--1156);
Бертран де Бланфор (1156--1159);
Філіп де Міллі (1169--1170);
Одон де Сент-Аман (1170--1180);
Арно де Ла Тур Руж (1180--1184);
Жерар де Рідфор (1184--1189);
Робер де Шаблі (1191--1193);
Жільбер Ераль (1193--1201);
Філіп де Плессі (1201--1209);
Гійом Шартрський (1209? - 1219);
Пере де Монтегаудо (1219--1232?);
Арман перигорский (1232--1244?);
Гійом де Соннак (+1246? - 1250);
Рено де Вішье (1250--1252 / 56?);
Тома Берар (1252/56? - 1273);
Гійом де Боже (1273--1291);
Жак де Моле (1294--1314).
Додаток 2
Нижче представлений текст присвячений установі ордена тамплієрів. Це VII глава XII книги праці Гійома Тирского (Guillelmus Tyrensis) присвяченого хрестовим походам "Історія діянь в заморських землях" ( "Historia rerum in partibus transmarinis gestarum"). Праця написана в період між 1170-1184 рр., Містить XXIII книги і охоплює історію Єрусалимського королівства от 1100 до 1184 р
ТЕКСТ
|
|
Оригінал (латинський)
|
Переклад
|
|
|
CAPUT VII. Ordo militiae Templi Hierosolymis instituitur.
Eodem anno, quidam nobiles viri de equestri ordine, Deo devoti, religiosi et timentes Deum, in manu domini patriarchae, Christi servitio se mancipantes, more canonicorum Regularium, in castitate, et obedientia, et sine proprio velle perpetuo vivere professi sunt. Inter quos primi et praecipui fuerunt, viri venerabiles, Hugo de Paganis et Gaufredus de Sancto Aldemaro. Quibus, quoniam neque ecclesia erat, neque certum habebant domicilium, rex in palatio quod secus templum Domini, ad australem habet partem, eis ad tempus concessit habitaculum. Canonici vero templi Domini, plateam quam circa praedictum habebant palatium, ad opus officinarum, certis quibusdam conditionibus concesserunt. Dominus autem rex cum suis proceribus, dominus quoque patriarcha cum praelatis ecclesiarum, de propriis dominicalibus certa eis pro victu et amictu beneficia quaedam ad tempus, quaedam in perpetuum contulerunt. Prima autem eorum professio, quodque eis a domino patriarcha et reliquis episcopis, in remissionem peccatorum injunctum est, ut vias et itinera, maxime ad salutem peregrinorum, contra latronum et incursantium insidias pro viribus conservarent. Novem autem annis post eorum institutionem in habitu fuerunt saeculari, talibus utentes vestimentis, quales pro remediis animarum suarum populus largiebatur. Tandem nono anno, concilio in Francia apud Trecas habito, cui interfuerunt dominus Remensis, et dominus Senonensis archiepiscopi, cum suffraganeis suis; Albanensis quoque episcopus, apostolicae sedis legatus; abbates quoque Cisterciensis, et Clarevallensis, et Pontiniacensis, cum aliis pluribus, instituta est eis regula, et habitus assignatus, albus videlicet, de mandato domini Honorii papae et domini Stephani Hierosolymitani patriarchae. Cumque jam annis novem in eodem fuissent proposito, non nisi novem erant; extunc coepit eorum numerus augeri, et possessiones multiplicabantur. Postmodum vero, tempore domini Eugenii papae, ut dicitur, cruces de panno rubeo, ut inter caeteros essent notabiliores, mantellis suis coeperunt assuere, tam equites quam eorum fratres inferiores, qui dicuntur servientes. Quorum res adeo crevit in immensum, ut hodie trecentos plus minusve in conventu habeant equites, albis chlamidibus indutos: exceptis fratribus, quorum pene infinitus est numerus. Possessiones autem tam ultra quam citra mare adeo dicuntur immensas habere, ut jam non sit in orbe Christiano provincia, quae praedictis fratribus bonorum suorum portionem non contulerit; et regiis opulentiis pares hodie dicantur habere copias. Qui, quoniam juxta templum Domini, ut praediximus, in palatio regio mansionem habent, fratres militiae Templi dicuntur. Qui cum diu in honesto se conservassent proposito, professioni suae satis prudenter satisfacientes, neglecta humilitate (quae omnium virtutum custos esse dignoscitur; et in imo sponte sedens, non habet unde casum patiatur) domino patriarchae Hierosolymitano, a quo et ordinis institutionem, et prima beneficia susceperant, se subtraxerunt, obedientiam ei, quam eorum praedecessores eidem exhibuerant, denegantes; sed et Ecclesiis Dei, eis decimas et primitias subtrahentes, et eorum indebite turbando possessiones, facti sunt valde molesti.
|
VII. У тому ж році (1118) кілька благородних мужів з лицарського стану (nobiles viri de equestri ordine), відданих Богу, благочестиві і богобоязливі, присвячуючи себе на службу Христу, дали владиці патріарху, за звичаєм католицького духовенства, обітницю жити на майбутнє час в цнотливість , покорі і без всякого майна. Між ними перше і головне місце займали поважні мужі Гуго де Пена (de Paganis) і Гуафред з С. Альдемар. Так як у них не було ні церкви, ні певного приміщення, то король відвів їм на час житло в тій частині палацу, яка на півдні примикає до Господнього храму. Каноніки ж храму Господнього поступилися їм на відомих умовах площа, яку вони мали перед палацом, для господарських будівель (ad opus officinarum); крім того, король зі своїми першими вельможами і патріарх з прелатами забезпечили за ними, частиною на певний час, а частиною назавжди, необхідні доходи з власного майна. Їх перша обов'язок, покладений на них патріархом і іншими єпископами, як засіб до відпущення гріхів, полягала в тому, щоб головним чином захищати, в міру сил, пілігримам дорогу від нападу розбійником. Перші дев'ять років вони носили світський плаття, яке давав їм народ, як добру справу зі свого боку. Але по закінченні цього часу, коли у Франції був собор в Троа (1128 г.), на якому були присутні архієпископи Реймський і сансской зі своїм духовенством, єпископ Альбано, легат апостольського престолу, також абати Сито, Клерво, Понтінья і багато інших, вони отримали , за розпорядженням Папи Гонорія і патріарха Єрусалимського Стефана, статут і певне вбрання, саме біле. У ці дев'ять років їх орден складався не більше як з 9 лицарів, але з того часу їх збереглося стало зростати і володіння поширюватися, так що, як кажуть, при Папі Євгенії, вони почали на своїх плащах носити хрести з червоного сукна в відзнаку, як самі лицарі, так і їхня молодша братія, що називалася служками (servientes). Пізніше орден посилився до того, що на даний час їх конвент складається майже з 300 лицарів, які носять білі плащі, причому не вважається незліченна молодша братія. Їх володіння по цей і по той бік моря, як кажуть, настільки великі, що немає країни в християнському світі, яка не вносила б податей цієї братії за її землі, і багатства їх можуть називатися королівськими. Так як їх житло знаходилося поряд з храмом Господнім, як ми сказали вище, в королівському палаці, то вони носили назву тамплієрів (тампліри, Fratres militiae Templi). Довгий час вони залишалися вірними своєму покликанню і виконували його з великим розумом; але згодом вони відклали своє смирення, яке охороняє будь-яку доблесть і запобігає будь-які хвороботворні, поки воно зберігається в серці, відкинули свою залежність від патріарха, якому вони були зобов'язані установою ордена і першими дарами, і відмовили в покорі, яке зберігали їх попередники щодо його. Також і церквам Господнім вони стали тягарем, так як вони брали з них десятину і перші плоди і виробляли несправедливі напади на їх власність.
|
|
|
v_ustav.htm
Дисципліна, та релігійна і військова, була дуже сувора, що було принципом і особливим відмітною ознакою Ордена. Їжу слід приймати в мовчанні і удвох з однієї чашки - в знак смирення. Але харчовий раціон враховував і той факт, що тамплієри були воїнами, внаслідок чого пости, що практикувалися в інших монастирях, тут були обмежені. З тією ж метою Статут не радив братії стояти під час церковної служби - їм слід було берегти свої сили для дозорів і битв.
Загалом, Статут 1128 року було спробою з'єднання звичаїв, поширених в Ордені тамплієрів протягом перших дев'яти років його існування, з Статутом Ордена святого Бенедикта. Він трохи розширив початкове укладення, офіційно заснувавши братство тамплієрів, затвердив за ним право стягувати десятини і мати у власності не тільки домени, але і фьефи - відповідно до феодальної системою.
..... Не позбавлені інтересу Уложення, де розглядаються деякі проступки і на прикладах, почерпнутих з внутрішньої історії Ордена, показано, як на практиці діяв «кримінальний кодекс» тамплієрів. Щодо злочину симонії укладач кодексу посилається на прецедент, що мав місце за часів магістра Армана де Перигора, тобто між 1229-м, роком його обрання, і 1244-м, датою смерті. Багато тамплієри, що заслужили дуже хорошу репутацію, раптом здогадалися, що були прийняті в Орден завдяки актам симонії. Вони поділилися своїм відкриттям з деякими відомими мужами Ордена, славиться мудрістю, які порадили їм звернутися до магістра. Арман де Перигор опинився в дуже скрутному становищі, адже винні належали до еліти Ордена. Він наказав їм тримати поки все в секреті заради репутації Ордена, а сам тим часом зібрав свій особистий капітул. Домовилися не вдаватися до звичайної процедури, але передати справу на розсуд тата, який доручив архієпископу Кесарийскому, одному Ордена тамплієрів, досліджувати дилему. Арман де Перигор, його радники і лицарі, на яких впала тінь, постали перед архієпископом. Брати, позбавлені духовного звання, були виправдані архієпископом, повернулися до колишньої діяльності і знову зайняли своє місце в рядах тамплієрів. «Таке було рішення, бо вони давно були членами Ордена і прославилися розсудливістю і мудрістю, праведним і благочестивим життям». Одного з обвинувачених згодом навіть обрали магістром Ордену тамплієрів - це був Гійом де Соннак, який помер в Мансуре в 1249 році, під час 1-го Хрестового походу Людовіка Святого. Коментатор додає: «Якби ці брати дійсно були недостойні, вони б ніколи не спромоглися подібної люб'язності». Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.
З іншого боку, він повідомляє про численні проявах строгості правосуддя тамплієрів. Один з найбільш типових випадків стався з братом з Шастель-Пелерен (Сафит, одна з головних фортець Ордена, в графстві Тріполі). Цей брат, котрий наглядав за кошару, отримав наказ командора продемонструвати запаси провізії.
Він приховав один глечик масла, був викритий командором і вигнаний з Ордена.
Зрада (перехід на сторону сарацинів, зречення від хреста, навіть заради порятунку власного життя і тільки на словах, але не в серці) вважалася непрощенним злочином. Укладач призводить сумний приклад Роже Німецького, захопленого в полон в Газі. Сарацини змусили його «підняти палець і вимовити суру». Після повернення він був закутий в колодки, потім рішення по його справі було відкладено. Переданий на суд магістра, він виправдовувався, що не знав, що саме означало те, що сарацини змусили його сказати, але все одно був виключений з Чину. Але траплялося й по-іншому: якийсь брат з Сафет (поблизу Галілейського озера) приготував своє спорядження, маючи намір покинути лицарів Храму, і вночі попрямував в Казаль (укріплена ферма), в недавньому минулому належав німцям, але відібраний у них сарацинами. Він провів в їхньому товаристві залишок ночі, але вранці, охоплений докорами сумління, з'явився в командорство Акри. Капітул розсудив, що раз винний припускав, що Казаль належав християнам, він не збирався насправді переметнутися до сарацинів. Він не був виключений, але засуджений до позбавлення духовного звання.
Содомія шанувалася серед тамплієрів настільки огидним гріхом, що вони ледь вирішувалися вимовити саме це слово. І тим не менше на скандальному процесі 1307 року одне з головних звинувачень, що зводяться проти них, стосувалося саме цього пункту. Укладення точно показують, як саме карали содомітів: «У Шастель-Пелерене знайшлися брати, які віддалися тяжкого гріха всю ніч перебували в одній кімнаті. Що знаходилися поблизу, а також ті, хто постраждав від подібного зловживання, повідомили про те магістру і чесним мужам Ордена. Магістр зібрав раду; було вирішено не передавати справу на розсуд капітулу, бо воно було надто огидно, але викликати братів в Акру ». Вони з'явилися. Магістр таємно посадив їх під замок.
З них зняли духовне звання і закували в «величезні колодки». Один з обвинувачених примудрився втекти з в'язниці і вночі перейшов до сарацинів. З двох, що залишилися один був убитий при спробі до втечі, а інший провів в ув'язненні довгі роки.
Серед проступків, карається позбавленням духовного звання, фігурував відмова від покори. Що конкретно під цим розумілося? Укладач Покладена повідомляє: «Одного разу в Тортосі командор дав наказ одному брату, а той йому відповів:« Можливо, я це і зроблю »(сьогодні ми сказали б:« Сей момент! »). Командор його «дорікнув», а капітул засудив до позбавлення духовного звання ».
Куртуазность, підкреслена люб'язність, чого постійно вимагав Статут, а сановники Ордену прагнули реалізувати на ділі, впроваджувалися не без праці, особливо в Святій Землі. Не варто забувати, що там тамплієри вели солдатський спосіб життя, часто вступаючи в бій - то з бандами грабіжників, які кишіли навколо, то з регулярним військом супротивника. Подібна діяльність погано поєднувалася з монастирським способом життя. Звідси виникала жорстокість, що виявлялася в заворушеннях, бійках, сварках. Терпіння далеко не завжди було домінуючим якістю тамплієрів. Цим пояснюється походження деяких історій, зібраних автором Покладання і вимагають об'єктивного підходу. В Акрі писарі викрали кілька голубів, позолочених в голубника тамплієрів. Командор доручив якомусь брату ґермантську, відповідального за корівник (загін для великої рогатої худоби), розшукати злодіїв. Той посадив в засідку одного зі своїх підлеглих. Писарі були вкрай здивовані, коли Германт з помічником застали їх на місці злочину і нещадно побили. Один з шахраїв отримав навіть важку травму голови. Він поскаржився папського легата, який схопив призвідника бійки. Магістр передав обвинувачених на суд капітулу, який засудив їх до позбавлення духовного звання і тюремного ув'язнення, «тому що бійка була занадто огидна!».
У Яфета спалахнула бійка в спальні. Близько опівночі був несподівано оголошений підйом. Один з братів, неабиякий грубіян, схопив свого сусіда за волосся і жбурнув його на підлогу. Їх бачили і донесли про те, що трапилося Гуго де Монлам, в той час маршалу Ордена тамплієрів. Піддався осуду грубіян став просити вибачення. Капітул ухилявся від відповіді. Старші брати волали до милосердя, наголошуючи на тому, що кров не пролилася. Інші дотримувалися думки, що слід вчинити за Статутом. Маршал підтримав їх, і винного закували в залізо, а потім перевели в інше місце.
Всі наведені приклади, що трактують які набули розголосу випадки дрібних правопорушень, мають одну і ту ж пікантну забарвлення. У Сафет брат-служитель обителі тамплієрів послав іншого брата в взуттєву майстерню за черевиками. Майстер відмовив. Тоді брат зажадав видати йому ключі від шафи, де були замкнені черевики. Майстер заявив, що нічого не дасть. Розлючений брат зламав шафа, взяв черевики і відніс їх братові-служителю. Доповіли командору, який виніс подія на обговорення капітулу. Чи слід було кваліфікувати інцидент як дрібну крадіжку? Капітул дав на це питання негативна відповідь, тому що захоплене братом майно не було винесено за межі обителі. У цій відповіді відчувається господарський дух, властивий Ордену: крадіжкою вважалося тільки те, що неналежним чином вилучалося зі стін командорства, завдаючи шкоди Ордену. Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті / Пер. з фр., предисл. і науч. ред. В. Д. Балакіна. - М .: Мол. Гвардія, 2004. - 243 с.
Одного разу навіть якогось командора засудили до позбавлення духовного звання, тому що він з власної вини, піддавшись легковажності і норовливості, погубив коня. Один чоловік привів свою хвору коня до тамплієрів, які славилися як хороші ветеринари. Тварина видужала, і цей командор осідлав її і пустив галопом. Раптом він помітив зайця і погнався за ним. Кінь впала, покалічилася і загинула від втрати крові. Орден виявився перед важким вибором: замінити власнику зникла тварина або виплатити витрати.
Хоч прикро, цей випадок кваліфікувався як злодійство. Аналогічної єпітимії піддали іншого занадто дратівливого брата, який, ненавмисно розбивши скляний кубок, жбурнув оскільки на підлогу. Крадіжка, і до того ж свідоме! Так кваліфікували помилку якогось брата з Монпельє, який вирішив випробувати свій меч і зламав його. Злодійством вважалося і прояв недозволеної ініціативи, якщо вона оберталася бідою - як, наприклад, у випадку з братом Жаком де Ра-Ваном, який в суспільстві братів-служителів і туркополов вийшов з Акри, попрямував по Казаль-Робертской дорозі (між Назаретом і Тиверіадським озером) і зазнав нападу сарацинів, перебили весь загін. Брата Жака позбавили духовного звання і закували в колодки. Злодійством - причому в особливо тяжких розмірах - порахували легковажність садівників і виноградарів, без дозволу залишили Акру, щоб весело повечеряти за містом. Повертаючись назад в нічний час, вони натрапили на сарацинів. Ті, кому вдалося врятуватися, чи не втратили духовного звання тільки через отриманих серйозних поранень. Злодійством були і несанкціоновані витрати, навіть дрібні, бо вони завдавали шкоди Ордену. Брат Жан Бушдельевр (може бути, його ім'я слід читати Бек де Льевр) пішов неправильним шляхом, витративши двісті безантів на будівельні роботи, і не зміг дати точну відповідь, як саме витрачалася ця сума. Його врятувала хороша репутація, але все ж він був виключений з Чину. У той же день капітул засудив до позбавлення духовного звання брата, який тримав у лапах свою свічку запаленою, незважаючи на те, що командор наказав йому загасити її.
З кількох наведених прикладів видно, які саме проступки виносилися на обговорення капітулу і як застосовувався Статут. Автор Укладення, що жив у Святій Землі, наводить випадки, що ілюструють переважно повсякденне життя і атмосферу, що панувала в середовищі тамплієрів на Сході, хоча деякі прецеденти мали місце в Іспанії або Лангедоке (подія з мечем в Монпельє).
Підчищаючи свої пергаменти, наш тамплієр уникав неприємних інцидентів, які були неминучі в кар'єрі рядового брата. Він отримав доступ на засідання капітулів. Судження його відрізнялися вдумливістю, він мав власну думку, іноді дозволяв собі стримано пожартувати. Він виходив з тих міркувань, що справедливість на Сході незначно відрізняється від того, як її розуміють на Заході. Складалося навіть враження, що на Сході правосуддя більш суворо. Дійсно, за свідченням укладення, близькість і буденність смертельної небезпеки, часті сутички з ворогом вимагали більшої пильності і не мали до прояву поблажливості. Піддані єпітимії не мали права брати участь в битвах, але в силу необхідності, ймовірно, виконання покарання відстрочувати або його терміни скорочувалися. Гостра нестача особового складу, посилення втратами, не дозволяла відмовлятися від умілих воїнів. Адже найбільш доблесні бійці далеко не завжди ставали зразковими ченцями, навіть під знаком хреста тамплієрів ... Ж. Бордонов «Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті» Переклад здійснено за виданням: Georges Bordonove. La vie quotidienne des templiers au XIIle siecle. Paris, Hachette, 1990. переклад, 2004: Додати Видавництво АТ «Молода гвардія» // http://www.globalfolio.net/templar/orden/Ustav/orden_document_bordonov_ustav.htm
Собор, скликаний в Труа, в 1128, Поставив перед учасниками складне завдання злиття образів ченця і воїна не в алегоричному сенсі, як це мислилося перш, а в буквальному. Позиція церкви щодо використання монахами зброї зазнала за історію розвитку християнства істотна зміна. І для розуміння складності і значущості рішення, прийнятого на цьому соборі, необхідно простежити розвиток взаємин церкви і воїнів. Руа Ж. Ж. Історія лицарства. 3-е изд. - М .: Алетейя, 2004. - с.164
Але спочатку необхідно розглянути організацію ордена і його структуру.
У звичайний час тамплієри формували невелику постійну армію з декількох тисяч чоловік, основу якої складали п'ять сотень лицарів і приблизно тисяча братів-служителів. У воєнний час до них приєднувалися загони найманців, рекрутованих на місці і часто поступалися лицарям за своїми бойовими якостями. Серед цих «хрестоносців мимоволі» були і засуджені на смерть, але помилувані з метою відправки в Святу Землю.
Лицарі і брати-служителі Ордену тамплієрів підпорядковувалися, відповідно, своїм командором. Всі вони перебували під керівництвом верховного магістра і його штабу, який включав в себе: сенешаля; маршала; командора Єрусалимського королівства; командорів Тріполі і Антіохії; каштеляна; туркоплье; під маршала (брат-служитель); гонфалоньера (брат-служитель). Магістр ніколи не носив титулу Великого магістра Ордена тамплієрів. Ця назва зустрічається в більш пізніх грамотах і документах процесу над тамплієрами. Навпаки, в хроніках його іноді називають Верховним магістром. Саме в XIII столітті він здійснював верховне управління замками і володіннями Ордена в Святій Землі, так само як і в провінціях Заходу, хоча його повноваження були обмежені рішеннями капітулу і строго визначалися Статутом. Будучи паном для всіх тамплієрів, він разом з тим підкорявся обов'язкової для всіх дисципліні і в принципі був одним з братів серед інших, призначеним Орденом і відповідальним перед ним у своїх рішеннях (додаток 2) Мельвіль М. Історія ордену тампліеров- Пб: Євразія, 2000. .- с.58-72
Незвичайного в тамплієрів було те, що вони поєднували чернецтво з війною, довічні обіти бідності, послуху і безшлюбності - з наміром орудувати мечами. Орден госпітальєрів виник раніше - в 1070-і роки, - але воювати госпитальерам не дозволялося. Саме чернецтво (і духовенство) не могло братися за зброю - адже християнин не може вбивати, і якщо можливо послаблення для "звичайних" християн, то монах - "справжній" християнин.
А Бернард писав: "Солдати Христа ... ні в найменшій мірі не бояться ні того, що роблять гріх, вбиваючи ворогів, ні небезпеки, яка загрожує їх власного життя. Адже вбити кого-небудь заради Христа або бажати прийняти смерть заради Нього не тільки абсолютно вільно від гріха, але і вельми похвально і гідно ". Мельвіль М. Історія ордену тампліеров- Пб: Євразія, 2000. .- с.58-72
Звичайно, Бернард ні кровожерливий. Він ненавидів насильство і кров, зло і брехня, і тому так зрадів появі тамплієрів, які повинні були з насильством боротися. "Нова міліція" була дійсно нова щодо звичайного лицарства. Століттями вершник з мечем, феодал, лицар, боровся за земне - заради маєтку, заради слави свого роду, своєї нації (і це в кращому випадку, а то і просто заради наживи). "Нові лицарі" билися за добро, заради Христа, а "якщо людина бореться за добру справу, то не може бій привести до зла, точно так само як не може перемога вважатися благом, якщо бій велося Не за добрий учинок або з поганих мотивів" . "Колишня міліція" любила почесті, гроші, гарне озброєння - "нова міліція" захищала простий народ, тримала себе скромно, оборонялася від демонів молитвами і обітницями, насамперед - цнотливістю. "Колишня міліція" винищувала людей, "нова міліція" винищувала зло (на латині у Бернара виходив каламбур: одні займаються "гоміціде" ( "людиновбивства"), інші "маліцідом" ( "злоубійством"). "Нова міліція" виявлялася найдосконалішим і активним елементом суспільства, втіленням єдності світського і церковного, вірно службовцям і Церкви в цілому, і Святому Престолу. Припущення, що зовсім ніякої міліції - ні пишної, ні скромною, ні одруженої, ні неодруженої - неможливо мати християнам, які не розглядалося ні в 12 столітті, ні багато століть тому. Важливо е ж: дуже раціональне, логічне обгрунтування необхідності боротьби зі злом з мечем в руці не враховувало того, що світ і людина в основному ірраціональні. Святий Бернард вихваляв тип "нового міліціонера" за те, що "він не боїться ні демона, ні лицаря. воістину не боїться смерті той, хто жадає смерті ". При цьому святий не помічав, що" жага смерті »- не християнська чеснота, а стан душі швидше демонічне або, у всякому разі, ненормальне. Жага смерті не може бути розділена на спрагу смерті своєї або чужої, це жага, через яку в душу входить порожнеча і морок.
Спочатку тамплієри поділялися на дві категорії: лицарі носили зброю, а служителі - немає. Перші називалися "брати шевальє", другі - "брати сержанти". До членства в орден не допускалися жінки (щоб уникнути спокус). Одружені лицарі в орден приймалися, але вони не могли носити білого вбрання. Після смерті одружених тамплієрів їх майно відходило ордену, а вдові платили пенсію. Саме чоловіків маєток вона повинна була залишити, щоб не потрапляти на очі храмовникам і, знову ж таки, їх не спокушати. Спочатку в орден не приймали священиків, але поступово їх стало досить багато, вони утворили особливий розряд членів (бо священик все ж не міг проливати кров). Управлявся орден на зразок бенедиктинського: великого магістра належала практично необмежена влада, він скликав капітули, призначаючи їх членів, так що завжди міг підібрати лояльних до себе людей. Папи видали кілька булл, які дарували ордену деякі (не дуже важливі за сучасними мірками) привілеї. Булла 29 березня 1139 Omne datum optimum дарувала їм автономію від місцевих світських і церковних судової влади, дозволила звертати у власність ордена трофеї. Булла 9 січня 1144 Milites Templi давала індульгенцію жертвующим на орден. Булла 7 квітня 1145 року Milicia Dei дозволила тамплієрам будувати особливі, орденські церкви і влаштовувати в їх огорожах кладовища для членів ордена. Паломники, які прибували до Палестини, дивилися на тамплієрів із захопленням і вдячністю, кілька перебільшуючи значення тих, з ким безпосередньо мали справу. Їм здавалося, що все замки в королівстві хрестоносців належать або тамплієрів, або госпітальєрів. Відповідно, і пізніші історики часто перебільшували значення ордена, його вплив і багатство.
Тамплієри, хоча і взяли в руки меч, зовсім не перетворилися в машини для вбивства. Їх завданням було підтримання миру, і, у міру можливості, вони виконували своє завдання без насильства. Зараз вже важко цілком оцінити всі дії храмовників. Це тим важче зробити, що досить скоро ті ж самі влади, які допомогли ордену організуватися, стали обурюватися ними. Патріарх Єрусалимський (католицький) був незадоволений тим, що орден, яким він стільки допоміг, перейшов під владу Папи, - це зачіпало його гідність. Текст наведено по чудовій роботі "Перша реліквія або справжня історія туринської плащаниці" священика Якова Кротова.
У ранній християнській церкві ставлення до служби в армії було різко негативним. 66 Ісус тлумачив старозавітні заповіді розширено, згідно їх духу, а не тільки букві. Заповідь «Не вбивай» він розумів не тільки як заборона вбивства як такого, але навіть гнівного слова [Мф 5, 21 - 22]. [21, С. 920] «До сих пір, - нібито сказав майбутній святий Мартін Турський імператору, - я служив тобі як miles. Дозволь мені тепер стати miles Dei. Нехай той, хто повинен служити тобі, приймає donativum: я - солдат Христа, і мені не дозволено боротися ». [84, С. 34] При цьому християнські письменники, слідуючи апостолу Павлу, використовували військову термінологію, коли мова йшла про служіння Богу. 67 Таким чином, служба мирським владі і влади духовної не тільки протиставляється, а й з'єднується.
Повне заперечення військової служби йшло врозріз з необхідністю служити в мирському житті князям. Християни могли дозволити собі повна відмова від служби до тих пір, поки вони були в меншості серед основної маси сповідують інші релігійні культи. Перно Р. Хрестоносці. / Пер. з фр. Карачинский А. Ю. і Малінін Ю. П. Наук. ред. Малінін Ю. П. - СПб .: «Євразія», 2001. - 320 с.
Першим, хто зробив суттєвий крок у примиренні служби в армії і служби Богові, став Августин Аврелій Іппонскій. Пермінов П. Під покровом восьмиконечного хреста. - М .: Междунар. Відносини, 1991. - 168 с. Він вважав, що про моральний бік поведінки можна судити тільки по його подієвому змістом, вирваному із загального контексту; при оцінці заходів жорстокості того чи іншого вчинку необхідно брати до уваги стан духу вчинила його людини, переслідувані цілі і правомочність дій особи або установи, з чиєї волі або з чийого попущенія цей вчинок відбувався. 99, с.15-16
Приклад, поданий Августином, почав закріплюватися коментаторами Нового Завіту, які знаходили підтвердження його положенням в сакральних текстах. 70
Ключовим моментом у зміні ставлення до воєн в католицькій церкві став занепад Римської імперії і подальша християнізація народів, населили Європу. Католицька церква, як великий землевласник, була постійним об'єктом зазіхань з боку нехристиянських народів, і це спровокувало папу римського на пошук захисника спочатку в особі франкського короля Піпіна Короткого, а потім Карла Великого.
У X столітті вводиться нове трьохприватне ділення суспільства. Військовий стан виділяється з мирян і ставиться в один ряд з духовенством. Подібний розподіл християнські письменники порівнюють з Трійцею.
Згодом відмінність між озброєними людьми і всіма іншими ставало все сильніше. У свідомість впроваджувалася звичка проводити головну кордон серед мирян вже не між «князями» і «простолюдом», але між «хліборобами» і «героями». Дюби Ж. Трехчастная модель, або уявлення середньовічного суспільства про себе самого / Пер. з фр. Ю. А. Гінзбург. - М .: Яз. рус. культури, 2000 - с.129 Не малу роль в цьому зіграли руйнівні набіги мусульман, норманів і угорців, які підвищили роль захисника.
Докорінна зміна ситуації сталося після хрещення норманів, і зміцнення кордонів. Коли минула військова небезпека, необхідно було покласти край бесчинствам лицарів, які мислили своє життя війною, і тому з врегулюванням зовнішньополітичної обстановки перетворили життя в безперервні міжусобиці. Кардини Фр. Витоки середньовічного лицарства / скор. пер. з італ. В. П. Гайдука; Вступ. ст. і заг. ред. В. І. Уколова, Л. А. Котельникова. - М .: Прогрес, 1987 - с. 359 - 360
У X-XI ст. на єпископських соборах виникає рух «Божого світу». Дубровський І. В. Божий світ // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - с. 51Ізначально, воно було спрямоване на захист церковної власності, 80 але потім теологи стали мислити світ серед християнських народів як порятунок містичного тіла Христа. Служіння лицаря відтепер має на увазі не тільки вміння володіти зброєю і високу доблесть, а й проходження моральним нормам. Смерть при захисті християн сприймається як мучеництво і уподібнюється подвигам християнських аскетів. Усков Н. Ф. Монашество // Словник середньовічної культури / За ред. А. Я. Гуревича. - 2-е изд., Испр. і доп. - М .: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2007. - С. 320 - 331.
Церковні влади розуміли, що обмеження агресії лицарів в міжусобних війнах необхідно компенсувати військовими діями іншого характеру.Своє вираження ця ідея знайшла в Реконкісті, особливо після захоплення мусульманами Компостела.
Облога Барбастро в 1063-1064 роках стала перший прецедентом в канонічному праві, коли учасникам давалося відпущення гріхів. 8 Розвиток ідея священної війни отримала за папи Григорія VII (1073-1085), знайшовши широкий відгук у середовищі лицарства. У свідомості сучасників вбивство невірного не порушувало заповіді «не убий», оскільки язичники розглядалися лише як худобу на різанину. Хейзінга Й. Політичне і військове значення лицарських ідей у пізньому середньовіччі // Людина. - № 5. - 1997. [http://vivovoco.rsl.ru/VV/PAPERS/MEN/HEIZ.HTM]
Кульмінацією у розвитку ідеї Священної війни стає заклик Урбана II ст. хрестового походу на Близький Схід. Riley-Smith J. The State of Mind of Crusaders to the East, 1095 - 1300 // The Oxford Illustrated History of the Crusades / Ed. J. Riley-Smith, Oxford: Oxford University Press, 2001 - с. - 90.
Поєднання, на перший погляд протилежних, практик «Божого світу» і «Священної війни» взаємно доповнювало одне одного, оскільки світ мислився християнами як сакралізоване есхатологічне поняття, одне з предвоплощеній райського світу. Священна війна ж була битвою попередньої остаточного райського світу. Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу / Пер. з фр. під заг. ред. В. А. Бабинцева; Послесл. А. Я. Гуревича. - Єкатеринбург: У-Факторіал, 2007. - с.78 Такого роду синтез протилежних начал ми бачимо і в лицарів, які з одного боку вбивали людей, з іншого протегували слабким, вдовам і сиротам. Процес зближення військового і чернечого ідеалів йшов не однобічно. Монашество не було в повній мірі ізольовано від мирського життя, і світ впливав на монастирське життя.
Між лицарями і ченцями початку XII століття схожість було в моделі поводження неофітів, яка відповідала нормам феодального суспільства.
Клюнійскіе монахи мислили своє життя як війну зі злом. Зброєю у них була молитва, яку вони виконували цілком войовничо. Натхненні ідеєю, в Перший Хрестовий похід було витрачено не лише миряни, але й священики, нарівні з іншими мечем виганяють невірних з Єрусалиму.
Виникнення нового життєвого ідеалу священної війни в християнській свідомості з необхідністю вело до появи людей, ревно наступних йому. Для традиції властиво було людей, що виражають ідеал, визнавати ченцями, оскільки люди ці показували свою цілковиту спрямованість на служіння Богу.
Образ Роланда, вже неіснуючого в Ронсевальском ущелині, став прототипом ідеального лицаря. Цей образ використовувався не тільки трубадурами в Chansons de Geste, але також зустрічається і в християнській іконографії.
Першими воїнами, в повній мірі висловили ідею захисника в розумінні католицької церкви, найбільш відповідними образу Роланда, стали тамплієри. 98
Зміна ставлення до війни і воїнам в католицькій церкві відбувалося від повного неприйняття на початку до проходження ідеї священної війни в XII столітті. Разом з прийняттям мирянами елементів чернечого способу життя, відбувалося обмирщение самого чернецтва і до першої половини XII в. це вилилося в можливість прийняття ідеалу, який поєднує військове служіння з чернечим. Першими, хто втілив його в повній формі, стали тамплієри.
Висновки до розділу 1
Місто Єрусалим і його околиці були в XI - XII ст. для католиків найбільш значущим центром паломництв. Після Першого Хрестового походу відносини з мусульманами різко погіршилися. Неспокійна обстановка в країнах Аутремера заважала паломництву християн з Європи.
Виключне значення Єрусалима і вплив мусульманської традиції сприяють виникненню військово-чернечого братства Тамплієрів. Його члени беруть на себе монаші обіти, а також додатковий обітницю збройного захисту паломників. На формування такої спільноти вплинув досвід участі європейців у реконкісті, а також стародавньонімецькі традиції військових культів. Висока потреба в таких захисників була пов'язана з одного боку в посиленні мусульманських країн Близького Сходу, з іншого боку з дефіцитом європейських військових формувань в Леванте, єдиним джерелом яких були паломники до Святої Землі.
Для розвитку братства Тамплієрів, а значить залучення нових захисників Єрусалимського королівства, необхідна була легітимація нової форми військової організації, яка б поєднувала в собі чернече і військове служіння. Визнання такої форми чернечого організації можливо було тільки з боку Папи Римського. Родинні і сеньйоріальні зв'язку допомогли тамплієрів залучити на свою сторону відомого ченця і проповідника Бернара з Клерво, завдяки протекції якого на соборі в Труа в 1128 був прийнятий статут для ордена тамплієрів.
Історія розвитку Католицької церкви показала зміна оцінки військової служби від її повного заперечення для християн в перші століття н.е. до проповіді священної війни, яка вилилася в Перший Хрестовий похід. Поступальний процес такої зміни ставлення до військової служби зумовив появу людей, ревно наступних новому військовому ідеалу, пропонованого Католицькою церквою. До першої половини XII в. реформи монашества зробили можливим прийняття нового військового ідеалу не тільки мирянами, але й ченцями.
Глава 2. Трансформація Ордена і його дипломатично-фінансова діяльність
2.1 Трансформація ордена
З 1128 року орден став стрімко розширюватися, причому не тільки за рахунок масового припливу нових членів, але і за рахунок пожертвувань, як грошових, так і у вигляді власності. Через рік тамплієри володіли землями у Франції, Англії, Шотландії, Іспанії та Португалії. Бейджент М., Лі Р. Храм і ложа. Від тамплієрів до масонів-М,: ЕСМО, 2006-с.56
Протягом десяти років їх володіння поширилися на Італію, Австрію, Німеччину, Угорщину та Константинополь. У 1131 році король Арагона заповів їм третину своїх земель. До середини дванадцятого століття орден Храму перетворився в найбагатшу і впливову організацію в християнському світі, за винятком папства. Бейджент М., Лі Р. Храм і ложа. Від тамплієрів до масонів-М,: ЕСМО, 2006-с.56
Протягом декількох років після Собору в Труа Гуго де Пейен і інші засновники ордена активно роз'їжджали по всій Європі, пропагуючи як сам орден, так і гідності спільних володінь в Палестині. Відомо, що Гуго з братами відвідали і Англію, і Шотландію. «Англо-саксонські хроніки» свідчать, що Гуго зустрічався з Генріхом I, і що:
«... король прийняв його з великою пошаною і підніс багаті дари золота і срібла. Потім король послав його до Англії; і там він був прийнятий всіма добрими людьми, і вони обдаровували його; і в Шотландії було те ж- І він кликав людей до Єрусалиму і люди пішли з ним і за ним, числом набагато більшим, ніж раніше ». Бейджент М., Лі Р. Храм і ложа. Від тамплієрів до масонів-М,: ЕСМО, 2006-с.59
Під час цього першого візиту Філіп де Харткорт подарував ордену прецептор Шиплі в Ессексі. Вважається, що прецептор в Дуврі (залишки її церкви збереглися до наших днів) заснована приблизно в той же час.
Будучи Великим Магістром, Гуго де Пейен призначав магістрів кожної з «провінцій» ордена - так називалися анклави і володіння тамплієрів в кожній країні. Першим Магістром Англії став Гуго ДАржантен, про який практично нічого не відомо. Його змінив спочатку молодий норманський лицар Осто де Сент-Омер, який очолював провінцію в 1153- 1154 роках, а потім Річард де Гастінгс. За часів цих двох магістрів тамплієри здійснили одне з найбільш новаторських і сміливих своїх підприємств, переведення частини Старого Завіту на рідну мову. Цей варіант Книги Суддів прийняв форму лицарського роману про Ісус Навин і його хоробрих лицарів.
Відносини між тамплієрами і монархами тих земель, де орден мав свої володіння, були непростими.
У Франції, наприклад, ці відносини навіть в кращі часи залишалися натягнутими. В Іспанії ж вони зберігалися незмінно хорошими. В Англії орден теж користувався прихильністю монархів. Як ми вже бачили, Генріх I прийняв перших лицарів Храму з розпростертими обіймами, а Стефан, який захопив владу в 1135 році, був сином графа Блуа, одного з керівників першого хрестового походу, і тому з особливим схваленням ставився до діянь тамплієрів на Святій Землі. При його заступництво Англії покрила ціла мережа прецептор. Граф Дербі передав в дар ордену Бішам, граф Уорік виділив землі для прецептор в самому Уоріку, Роджер де Буіль запропонував ділянку землі в Уіллоутоне, Лінкольншир. Дружина самого Стефана Матильда подарувала тамплієрів ділянки в Ессексі і Оксфорді, які перетворилися в дві найвпливовіші прецептор того періоду, Темпл-Крессінг і Темпл-Коулі.
В епоху правління Стефана тамплієри також побудували свій головний об'єкт в Англії. «Старий Темпль» був розташований в Холборн і складався з будівель прецептор, церкви, городу, фруктового саду і кладовища; все це було обнесено захисним ровом і, як вважають деякі історики, стіною. Розташовувався він приблизно в тому місці, де зараз знаходиться станція метро в верхньому Холборн. Однак ця прецептор недовго залишалася головною резиденцією ордена Храму в Лондоні. До 11б1 році лицарі вже влаштувалися в «новому Темпле»; збереглося не тільки назва цього місця, а й оригінальна кругла церква, а також кілька могил. Воротами на територію ордена був «Barram Novi Templi», або Темпл-Бар, на перетині Фліт-стріт і Стренд. У період свого розквіту «новий Темпль» тягнувся від Олдвіча уздовж Стренд і до половини Фліт-стріт, а потім до Темзі, де тамплієри мали власну пристань. Раз на рік тут проводилися збори капітулу, на якому був присутній Великий Магістр Англії та інші вищі особи ордена в Британії, включаючи пріорів Шотландії та Ірландії.
Генріх II продовжив традицію тісного співробітництва англійської монархії з тамплієрами, які особливо активно намагалися помирити його з Томасом Бекетом. Однак найбільш міцними ці зв'язки стали за часів правління сина Генріха II, Річарда Левове Серце. І дійсно, він знаходився в таких близьких стосунках з орденом, що його часто вважають кимось на кшталт почесного тамплієра.
Він регулярно спілкувався з лицарями Храму, подорожував на їх кораблях, зупинявся в їх прецептор. Коли, посварившись з іншими монархами, Річард був змушений бігти на Святу Землю, він зробив це у вигляді тамплієра і в супроводі справжніх лицарів ордена. Він брав активну участь в таємних зносинах тамплієрів з їх ісламськими побратимами по релігійного фанатизму, хашішінамі, або «асасинами». Король також продав храмовникам Кіпр, який на деякий час став їх офіційною резиденцією.
Однак орден на той час став досить впливовим і сильним, щоб домогтися поваги і дружби короля Джона, брата Річарда і його найлютішого ворога. Подібно Річарду, Джон регулярно зупинявся в лондонській прецептор, зробивши її тимчасовою резиденцією протягом останніх чотирьох років свого правління (1212-1216). Магістр Англії Аймерік де Сен-Map був найближчим радником Джона, і саме він умовив короля 1215 року підписати Велику хартію вольностей. Коли Джон поставив свій підпис під документом, Аймерік знаходився поруч. Він теж підписав хартію і, отже, був названий одним з виконавців волі Джона.
Офіційно основною сферою діяльності ордена Храму вважалося Єрусалимське королівство. Європа повинна була стати тиловою базою, джерелом людських і матеріальних ресурсів, а також каналом їх транспортування на Святу Землю. Тому тамплієри ніколи не забували про «заморських територіях» - саме так вони називали Близький Схід. Їх діяльність охоплювала територію від Єгипту до Константинополя. Жодне рішення керівників хрестоносців і жодна подія на цих землях не обходилися без участі ордена.
У той же час тамплієри - свідоцтво того їх роль в підписанні Великої хартії вольностей - брали активну участь у внутрішніх справах більшості європейських монархій.В Англії вони користувалися особливими привілеями і правами. Так, наприклад, магістр ордена займав місце в парламенті поруч з першими дворянами королівства. Крім того, орден Храму був звільнений від податків, і металеві хрести тамплієрів, які прикрашали їх будинку і володіння в найбільших англійських містах, служили попередженням податківцям. Зразки таких хрестів з вулиці тамплієрів в Лідсі можна побачити в музеї ордена св. Іоанна в Клеркенуеле. Усередині таких анклавів лицарі жили за своїми власними законами. Вони мали право надавати притулок, як і будь-яка інша церква. У них були власні суди для розгляду місцевих злочинів. Вони проводили свої ярмарки і базари. Вони були звільнені від транзитних мит на дорогах, мостах і річках країни.
Володіння тамплієрів в Англії були великими і розташовувалися на всій території країни. Деякі з них - правда, далеко не всі - зберегли в своїй назві Приставку «Темпл», наприклад, район Лондона Темпл Форчун, розташований на північ від Голдерс-Грін. Вважається, Що там, де на Британських островах в географічних назвах зустрічається префікс «Темпл», колись знаходилися володіння тамплієрів. В даний час неможливо скласти точний список володінь ордена, але навіть самі обережні оцінки дають нам мінімум сімдесят чотири крупні об'єкти власності, включаючи тридцять повноцінних прецептор, а також сотні більш дрібних - сіл, селищ, церков і ферм. Іноді комерційна діяльність ордена приводила до необхідності будувати власні міста. Так, наприклад, місто Балдок, розташований в Хартфордширі, неподалік від Летчуерта, був заснований тамплієрами приблизно в 1148 році. Його назва походить від Багдада.
Чимала частина сучасного Брістоля теж колись належала тамплієрам. І дійсно, Брістоль був одним з основних портів ордена, звідки здійснювалися регулярні рейси в головну атлантичну базу тамплієрів, французьку фортецю Ла-Рошель. В таємних архівах Генріха III згадуються два судна храмовників: «La Templere» і «Le Buscard». Одна з найбільш дохідних привілеїв ордена - це право експортувати вироблену в його володіннях шерсть. Поряд з перевезенням пілігримів, експорт вовни приносив величезний дохід, який можна порівняти з доходами від земель ордена. У 1308 році доходи від володінь тамплієрів тільки в Йоркширі склали 1130 фунтів стерлінгів. (В ті часи середньої величини замок можна було побудувати за 500 фунтів. Лицаря з зброєносцем можна було найняти за 55 фунтів на рік, а арбалетника за 7 фунтів. Зміст коні обходилося в 9 фунтів - дорожче арбалетника.)
В Ірландії володіння тамплієрів були настільки ж численні, хоча документальних свідчень про них залишилося менше. У країні налічувалося як мінімум шість прецептор - одна в Дубліні і не менше трьох на східному узбережжі в графствах Уотерфорд і Уексфорд. В Ірландії, як і в Англії, тамплієрів належало велика кількість маєтків, ферм, церков і замків. Прецептор Кілсарен в графстві Лаут, наприклад, володіла двенадцятью церквами і збирала десятину ще з восьми. На західному узбережжі розташовувалося щонайменше одне маєток - Темпл-Хаус в Сліго. Як ми переконаємося пізніше, питання про інші об'єкти тамплієрів на заході Ірландії має ключове значення.
Документи про володіння ордена в Шотландії вкрай уривчасті і ненадійні. Почасти це пояснюється бурхливими подіями в королівстві в кінці тринадцятого століття, а почасти навмисним приховуванням цих відомостей. У країні діяли щонайменше дві великі прецептор. Одна з них, Maryculter, знаходилася неподалік від Абердіна. Інша, Balantrodoch - в перекладі з гельської «земля воїнів» - була більше за розмірами і представляла собою головну базу тамплієрів в Шотландії. Вона розташована в околицях Единбурга і тепер називається Темпль. Однак інформація про володіння тамплієрів в Шотландії грунтується на свідченнях тільки одного лицаря, Вільяма де Мідлтон, якого допитувала інквізиція.
Він згадав про Maryculter і Balantrodoch, як про двох місцях, де він особисто проходив службу. Це не виключає існування і інших прецептор, де він не служив. Крім того, у нього були всі підстави «економно витрачати правду». Насправді в середньовічних хроніках залишилися згадки про володіннях тамплієрів в Бервік (в ті часи це була частина Шотландії) і в Лістон, неподалік від Фолкерк. Свідоцтва присутності тамплієрів можна виявити зовсім поруч з Аргайллом, а також ще як мінімум в десяти районах Шотландії. Правда, тепер не представляється можливим з'ясувати, наскільки великі були ці володіння і що вони собою представляли - прецептор, маєтки або просто ферми.
2.2 Фінансова діяльність Ордена і його прагнення до самостійних дій, незалежним від світських і духовних феодалів
За тамплієрами закріпилася репутація «банкірів Заходу». Їх фінансовий успіх навіть представляють як одну з причин загибелі ордена: багатство досить добре поєднується з користолюбством і зарозумілістю, ось тільки з релігійним служінням все це знаходиться в протиріччі. З приводу питання в цілому, див .: L. Delisle. Memoire sur les operations financieres des templiers. Paris, 1889. J. Piquet. Des banquiers au Moyen Age, les templiers. Etude de leurs operations financieres, Paris, 1939. A. Sandys. The Financial and Administrative Importance of the London Temple in the 13th Century. Essays in Medieval History Presented to TF Tout. Manchester, 1925. P. 147-162. M. Vilar Bonet. Actividades financieras de la orden del Tempio en la Corona de Aragon., VII Congreso de historia de la Corona de Aragon. Barcelone, 1962. DM Metcalf. The Templars as Bankers and Monetary Transfers between West and East in the 12th Century. Coinage in the Latin East, the Fourth Oxford Symposium on Coinage and Monetary History. Oxford, 1980. P. 1-14
Хоча автор даної роботи вважає, що в інтересах виконання свого завдання орден повинен був розвивати фінансову діяльність.
Внески, що стягувалися з будинків Заходу, responsiones, були необхідні для існування орденів на Сході. Навіть в ситуації повного краху східної політики булла папи Миколи IV від 1291 р знову нагадує про це. Теоретично ці відрахування становили третину доходу, але були зведені до десятої його частини, а потім, на початку XIV ст., В Арагоні, перетворилися в фіксовану суму розміром в тисячу марок. Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.6 Інтереси ордена Храму спонукали його звертати більшу частину свого прибутку в гроші і купувати якомога більше податків на ярмарки і ринки, а також вигідні монополії, наприклад виключне право на «зважування», викуплене у графа Шампані на шкоду городянам Провену.
Орден Храму займався діяльністю, характерною для всіх монастирів - служив притулком, як для людей, так і для майна.
Монастирі військових орденів внушаліеще більшу довіру; найзначніші з них - в Парижі, Лондоні, Ла-Рошелі, Томарі і гарденії, - захищені стінами і обороняється численними братами, здавалися застрахованими від будь-яких зазіхань. Саме так, починаючи з зберігання цінних предметів, коштовностей, грошей, були накопичені «скарби» ордена Храму, які дехто шукає і понині ...
Таким чином, перша фінансова функція ордена була пасивною: він виступав в ролі сейфа західного світу. В Арагоні це залишилося майже єдиною його роллю. У 1303 король Арагона зберігав коштовності корони в Монзон. Приватні особи віддавали на зберігання прикраси, іноді які були закладами при здійсненні інших операцій, до яких орден, можливо, також мав відношення. Крім того, вони зберігали у ордена грошові суми, призначені для конкретних цілей, здійснення яких відкладалося на якийсь термін. Кожна річ, віддана на зберігання, містилася в скриню, ключ від якого перебував у скарбника будинку Храму і відкрити який можна було тільки за згодою власника. Під час першого хрестового походу Людовіка Святого, орден Храму перевозив на одному зі своїх кораблів, перетвореному в справжній плавучий банк, скриньки безлічі хрестоносців. У своїй розповіді, яке стало знаменитим, Жуанвиль розповідає, як за допомогою невеликого торгу зумів домогтися того, щоб їх відкрили, і роздобув грошей, необхідних для викупу короля.
Орден Храму забезпечував свою фінансову безпеку трьома способами: за допомогою закладів, відсотків і штрафів. Натомість на надані гроші одержувач віддавав своє майно в заставу ордену, який зберігав його на випадок неповернення боргу. Так сталося в розглянутих вище випадках, що мали місце в Арагоні. Відсоток часто маскувався під операцію обміну однієї валюти на іншу. Однак коли погляди Церкви на це питання зазнали зміна, єпископ Сарагоси в 1232 р відкрито зізнався, що сплатив ордену Храму відсотки: дійсно, він погасив борг в п'ятсот п'ятдесят морабетінов, з яких п'ятсот представляли собою основну суму, а п'ятдесят - лихварський відсоток. Однак орден Храму вважав за краще інше забезпечення для своїх позик: контракт обумовлював значний штраф, або interesse, в разі невиконання умов «кредиту» з боку позичальника. До цього прийому вдавалися все лихварі, про що свідчать численні приклади з венеціанських архівів. Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.7 Штраф міг скласти від 60 до 100 відсотків позиченої суми.
Якщо тамплієри не приймали безпосередньої участі в здійсненні фінансових операцій, то вони виступали як рекомендують, свідків або засвідчувач: важлива операція подібного роду була укладена госпитальерами у Венеції в червні 1181 року в присутності дожа і двох братів-тамплієрів.
Храмовники так само внесли свій вклад в розвиток фінансових технологій (акредитиви) і бухгалтерії. Наприклад, завдяки записам касових журналів ми можемо бачити, як функціонував паризький філія, найзначніший на Заході. Вранці брат X відкриває одне з п'яти або шести віконець банку; в касовій книзі він записує число і своє ім'я; потім він детально розписує прибуткові операції, якщо це прибуткова каса, і дебет, якщо вона видаткова. Грошові суми виплачувалися реальними грошима, які, як відомо, існують в різних формах. Касир записував їх у свою книгу в валюті розрахунку, т. Е. В тому вигляді грошей, які використовувалися в операціях. Увечері, закриваючи касу, він перекладав всі засоби в монети паризької карбування. Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с. 9
На Сході орден Храму вів таку ж кредитну політику. Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с. 9 Одним з перших вказівок на це є позики, видані Людовику VII під час Другого хрестового походу. Доповнення до статуту, складені в другій половині XII ст., Згадують про позики як про звичайну практику: магістр мав право на власний розсуд надавати позики розміром до тисячі безантів. Розвиток кредитної діяльності ордена Храму в Сирії-Палестині за часом збіглося з розквітом великій міжнародній торгівлі і припливом дорогоцінних металів, в основному срібла, в латинські держави в 1160-і рр.
Виникає питання: звідки надходили гроші, якими орден Храму мав на Сході? Існує два суперечать один одному пояснення.
Фінансові кошти надходили із Заходу, з «тилових» командорств, а це передбачає переміщення значних коштів.
Д. Меткалф сумнівається в обсягах цієї «перекачування» грошей і пропонує іншу версію: в самій Сирії-Палестині орден Храму знайшов значні джерела коштів, що надходили від експлуатації його володінь в Святій землі, від пожертвувань, зроблених пилигримами і хрестоносцями в Єрусалимі, відданих, викупів і військової здобичі, захопленої у невірних, і, нарешті, від власне банківських операцій. На думку цього автора, головною причиною розвитку банківської діяльності ордена була прибуток, що відкрила можливість отримати додатковий дохід. З його точки зору, «на Сході багатство тамплієрів Святої землі слід оцінювати у світлі їх соціального і політичного значення; а на Заході виходячи з тієї ролі, яку вони там грали ». Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с.29
Чи не перебільшує Д.Меткалф розміри коштів, які перебували в розпорядженні ордена Храму в Єрусалимі? Видобуток, данина і викупи були «вулицею з одностороннім рухом». Можна навіть вважати, що військово-політична кон'юнктура ставала все більш несприятливою для латинських держав: їм частіше доводилося платити викупи і данини, ніж отримувати. Демурже А. "Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314" СПб .: Євразія, 2008, - с.9
З іншого боку, документи, по-видимому, доводять, що на Сході орден Храму не володів запаморочливими сумами і, для того щоб надавати позики, йому самому доводилося брати в борг, в першу чергу у італійських банкірів. Так, в квітні 1244 року на Кіпрі Іоланта де Бурбон зайняла у ордена Храму десять тисяч сирійських безантів, обіцяючи виплатити рівноцінну суму, чи три тисячі сімсот п'ятдесят турських ліврів, паризькому будинку ордена. Однак 12 травня нотаріус в Лімассолі запевнив зобов'язання ордена Храму сплатити італійцям, до яких він змушений був звернутися, щоб роздобути ці десять тисяч безантів, на найближчій ярмарку в Ланьї (т. Е. В січні). Таким чином, будучи далекі від того, щоб змагатися, тамплієри і італійські банкіри доповнювали один одного. Італійці не завжди уявляли собі фінансове становище своїх клієнтів на Святій землі; вони шукали гарантій від ордена, який користувався чудовою репутацією. Ймовірно, вони надавали тамплієрів позичковий відсоток, коли ті зверталися до них, щоб задовольнити запити свого клієнта. У всякому разі, ясно, що орден Храму не міг діяти собі в збиток. Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.10
Аргументація Д. Меткалфа веде до того, щоб побачити свого роду розбіжність у розвитку ордена на Сході і на Заході і звести до мінімуму контакти між цими двома аренами його діяльності.
Лінії повідомлення всередині ордена були надійними, а передача ідей, що стосувалися банківських технологій, ймовірно, була швидкою і ефективною. Переміщення фондів силами ордена, мабуть, мало порівняно невелике значення, хоча обсяг перевезених сум порівняно складно оцінити.
Однак, спростовуючи доводи Д. Меткалфа, можна довести, що гроші тамплієрів Заходу перетікали в Палестину.
Комерційна економіка того часу страждала від нестачі готівки, компенсувати яку могло швидке обіг готівки. Однак циркуляція відбувалася повільно. Щоб виправити становище, потрібно уникати транспортування реальних грошей, щоб обмежити трансферти ( «перекачування» грошей) і збільшити кількість фіктивних трансфертів: брали позику на Заході і витрачали або виплачували його на Сході, і навпаки. Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.12
Яке б не було значення перевезення грошей, вона являла собою лише один із напрямів діяльності ордена Храму в Середземномор'ї.
Тамплієри були прекрасними посланниками. У Франції королівська влада охоче покладала на них тимчасові доручення виняткової важливості, виконувати які, як правило, доручали комісарам. Між +1236 і 1250 рр. брат Жиль, скарбник ордена Храму в Парижі, разом з бальи Нікола де Овілле був відряджений приймати клятви вірності королю.
Але головним чином, світські та церковні влади використовували знання тамплієрів в області фінансів.
Ці фінансові відносини з владою встановилися дуже швидко. «Ми уявити собі не можемо, - писав Людовик VII в листі до Сугерія, - як би нам вдалося протриматися в цій країні без допомоги тамплієрів. Вони позичили нам вельми значну суму. Її необхідно їм повернути. Тому ми благаємо вас невідкладно виплатити їм дві тисячі марок сріблом ». В іншому посланні король уточнює механізм позики: «Нехай моє заступництво в їх користь не пропаде марно: адже вони обіцяли незабаром повернути те, що зайняли з метою надати мені послугу.» [Ibid. T.XV.P.496-501. Демурже А. Життя і смерть ордена тамплієрів 1120-1314- С-Пб .: Євразія, 2008, - с.14 Ця позика Людовика VII майже приватна справа. Але він започаткував традицію, яка тривала до самого кінця хрестових походів: готуючись до від'їзду в Святу землю, королі зверталися до військових орденів: вони або віддавали їм на зберігання свої гроші напередодні походу, як надійшов Генріх II, або просто брали в борг: так , Едуард I, перш ніж відправитися на Схід, зайняв у ордена двадцять вісім тисяч ліврів. Так було покладено початок того, щоб довірити орденів управління фінансами держави.
Але в Англії він був зроблений тільки наполовину, в тому сенсі що тільки частина королівської скарбниці була віддана на зберігання ордену Храму в кінці правління Генріха II. Інша частина - гардероб - перебувала під надійною охороною в Лондонській вежі.
У Франції, навпаки, вся королівська скарбниця зберігалася в паризькому будинку Храму (Тампле) ще з середини XII ст.
Фінансова активність ордена Храму була помітна і в інших областях. В Англії тамплієр Гілберт Хокстон збирав десятину для короля, але трохи залишав собі. Коли про це стало відомо, король його пробачив, а магістр - немає і піддав суворому покаранню. Е. Ferris. The Financial Relations of the Knights Templars to the English Crown. P. 6.
Не дивлячись на те, що тамплієри славилися як фінансисти і банкіри, з другої половини XII століття загальна репутація ордена постійно погіршувалася.
Це залежало від подій, що відбувалися на Святій Землі, там тамплієри мали двома десятками потужних замків з гарнізонами і армією в розмірі близько 300 лицарів і декількома тисячами сержантів, в умовах, коли об'єднана армія Єрусалимського короля рідко коли перевищує 1000 лицарів, вони були грізною і впливовою силою . Орден часто намагався слідувати своїй політиці, і дуже часто це політика йшла в розріз з інтересами хрестоноських держав та інших орденів. Заборовський Е. Історія Ордену Тамплієрів // http://www.templarhistory.ru/
Європа була чудово поінформована про часто непривабливою діяльності ордена на сході, але як це зазвичай буває, вони ще обростали чутками, говорили, що орден спеціально здав Єрусалим мусульманам, звинувачували його в невдачах хрестових походів і навіть звинувачували в віровідступництво. Особливо ополчилася на нього європейське духовенство, адже у нього на це були і свої причини-тамплієри були їх прямими економічними конкурентами. Заборовський Е. Історія Ордену Тамплієрів // http://www.templarhistory.ru/
2.3 Політична діяльність тамплієрів. падіння Єрусалиму
Перші передумови до появи ворогів у ордена проявилися, коли паломник Іван Вюрцбурзький, після II хрестового походу, який відвідав Єрусалим, відзначав, що орден Храму роздає щедрі милостині прихильникам Христа, але навіть не десяту частину того, що дає орден госпітальєрів. Однак благодійність ордена Храму була велика і її надавали зі шляхетною чемністю. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Після падіння Єрусалиму в 1187 року і гіркої долі багатьох будинків, за яких не було внесено викуп, чутка звинуватила тамплієрів у відмові заплатити за бідняків викуп. На думку Мелвіль, з цього моменту, білі плащі лицарів Храму перестають уособлювати чистоту і невинність. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Під час запеклої боротьби між батьком і Фрідріхом II тамплієри виступили на стороні тата, всіляко протидіючи прагненням Фрідріха захопити владу в Єрусалимі і на Кіпрі. Його листи, розіслані всім європейським дворам, сповнені зміїного шипіння і поширюють отруйні звинувачення про змову лицарів Храму з ворогом. Багато підозри, що нависли надалі над Будинком, беруть початок в промовах імператора.
Орден придбав 2 сильних ворогів - родича Фрідріха, герцога Річарда Корнуельського і Матвія Паризького, ченця Сент-олбанським монастиря. Останній, на думку Мелвіль, випередив свій час на 3 століття, будучи прихильником того, що, згодом було прозвано протестантизмом. Він відчував огиду до фінансових справах тамплієрів, звинувачуючи їх в порочності. З їх жовчними промовами намічається тенденція на згуртування ворогів Ордену Храму.
Тамплієри користувалися недоторканністю на війнах між християнами і зв'язками з знатнейшими пологами для впливу політику. Мельвіль наводить приклад як вони під час зіткнень короля Англії Генріха II з архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом в 1164 р привели Бекета до підписання Кларендонских Костітуціі.
Папа Урбан IV доручив 3 храмовникам контролювати стан замків в Папської області, а в Акрі тамплієрів однаково довіряли і Річард I, і Філіп Август. Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005. - с.333
Орден отримував від феодалів право управління територіями - напр. договори між орденом і графами Беренгарією в Іспанії, отримання замків і фьефов в Палестині.
На Сході тамплієри показали себе прекрасними дипломатами. Незважаючи на статус непримиренних ворогів сарацинів, вони вступили у відносини з тими, у кого червоний хрест викликав жах. Після провалу II хрестового походу біля стін Дамаска простежується чітка орієнтування ордена на доброзичливі відносини з Дамаском - проти Мосула. Незадовго до походу, храмовників відвідав «самий чарівний з послів» від султана Дамаска Усама ібн Мункід, який описав своє перебування:
Під час відвідування Єрусалима я увійшов в мечеть Аль-Аксарая. Коли я вступив в мечеть ал'-Аксарая, зайняту тамплієрами, моїми друзями, вони мені надали цю маленьку мечеть творити там мої молитви. Одного разу я увійшов туди і прославив Аллаха. Я був занурений в свою молитву, коли один з франків накинувся на мене, схопив і повернув обличчям до Сходу, кажучи: "Ось як моляться". До нього кинулася натовп тамплієрів, схопила його самого і вигнала ... Усама ібн Мункиз. Книга повчання [Електронний ресурс] / Східна література - Електрон. дан - [Б. м], [2006] - Режим доступу: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Usama_Munkyz/frametext4.htm. - Загл. з екрану. - Яз. рус ..
Через 10 років після цих подій фаворит каїрського халіфа Насреддін вбив пана, його братів і візира. Усама, що жив в Каїрі, був замішаний у змові. Змовникам довелося бігти. Сестра халіфа пообіцяла тамплієрів щедру нагороду за втекли. Ті захопили Насреддіна і брата Усами. Усама вислизнув. Орден видав Каїру Насреддіна за 60 000 динарів. Усама незабаром зустрівся з Зенги, Атабеков Мосула, який захопив Дамаск і, з його допомогою, обміняв свого брата на тамплієра на прізвисько Мічений. Усама розповідає цю історію чітко і без прояву неприязні по відношенню до тамплієрів. Але Гійом Тирський, ненавидить храмовників, звинуватив їх у зраді по відношенню до Насреддіну, нібито шукав у них допомоги, що збирався стати християнином і вивчити французьку мову за 4 дні .. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Критичне ставлення до фактів доводить брехливість розповіді, який сотворив, щоб очорнити орден, могутність і багатства якого вже породили заздрісників.
У лютому 1167 року тамплієри зіграли провідну роль в укладення договору між єрусалимським королем Амальріком і каїрському халіфом, скріпивши його нечуваним для мусульман рукостисканням. Фактично договір уклав тамплієр Жоффруа Фуше.
У 1172 році Старець Гори, глава секти ісмаїлітів (ассасинов), влаштувалася на відрогах Ліванських гір, направив своїх посланців до Єрусалиму, пропонуючи союз проти сарацинів; він, нібито, виявляв бажання прийняти Христа нехай буде з усіма асасинами. Амальрік без вагань прийняв пропозиції Старця Гори і відправив посланців з листами та подарунками цього шейху, тамплієри напали на них і перерізали всіх. Амальрік приніс вибачення Старцю Гори і зажадав у магістра ордена видачі винних. Одон де Сент-Аман відповів, що вбивцею був брат Готьє дю Меснілу, якого буде судити капітул; передати його в руки короля він отказалсяАмальрік з декількома загонами осадив командорство Сидону і захопив самого брата Готьє. Одночасно король повідав Гийому тирського, що має намір приборкати орден, незалежність якого почала загрожувати королівству; раптова смерть завадила здійснити ці плани. У магістерство Одона де Сент-Амана (1170-1180) тамплієри і госпітальєри, завидовавшие один одному, довели свої стосунки до бурхливої сварки. Але, здається, магістри обох орденів усвідомили, що подібна боротьба недоречна, так що з одного боку брат Одон і Роже де Мулен - з іншого виробили умови, які, в разі конфлікту, слід розглянути насамперед трьом братам з кожного ордена, обраним командорами Будинків ; якщо ж вони не дійдуть згоди, мало звернутися до загальних друзям і врешті-решт - до магістрів орденов.Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2003. - 368 с.
Одна з головних причин трагедії ордена, на думку Мелвіль - правління Великого магістра Жерара де Рідфора (1184-1189), обрання якого слідом за де Сент-Гаман не знайшло розуміння серед лицарства Храму.Він скориставшись постом, віддався помсти за образи молодості, зробивши згубні рішення, які обернулися знищенням мощі ордена при Хаттіне в 1187 року і втратою Єрусалима.
У 1198 між тамплієрами і госпитальерами спалахнула справжня війна з приводу фьефа, що знаходився між Маргат і Валаніей. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2003. - 368 с. Незабаром Орден був втягнутий у війну між королем Кілікійської Вірменії Львом II і Боемундом IV Тріполітанского, - в боротьбу, ставкою в якій було князівство Антіохійської. На стороні вірмен виступили госпітальєри. Тамплієри вистояли в кривавій боротьбі, насиченою зрадою, інтригами, взаємними скаргами магістрів в Рим, відлучення феодалів і вийшли переможцями в 1213 р повернувши свої володіння і зігравши головну роль у відлученні вірменського короля від церкви. Вищезгаданий імператор Фрідріх II, відлучений від церкви, не зумівши захопити владу в Палестині, зробив все для ослаблення обороноздатності Святого Града, забрав собі всі облогові машини з міста - пізніше він відіслав частину їх султану Каїра як «свого доброго друга». Глава сімейства Д`Ібелен Жан, непримиренний ворог Фрідріха незадовго до смерті став братом ордена Храму. Кончина глави ДІбеленов, колишніх головними претендентами на єрусалимський трон віддали владу в руки патріарха і магістрів Храму і Госпіталю. Тамплієри поверталися до ідеї альянсу з Дамаском. Бачачи, що небезпека йшла з Каїра, вони бажали придбати союзника роз'єднаним християнам. Госпітальєри схилялися до договору з Єгиптом. Лицарі обох орденів били один одного на вулицях Акри і брали в облогу одні інших в командорств. Тамплієри вигнали тевтонських рицарів, прихильників Фрідріха II, з Акри і примусили сховатися у власному їм замку Монфор.
Подвиги тамплієрів на поле битви можна віднести ще до I половині XI століття, коли вони брали активну участь в іспанській Реконкісті. Першим загальновизнаним європейськими феодалами військовим успіхом тамплієрів був порятунок життя багатьом французьким хрестоносцям і королю Людовику VII в горах Лаодикеи, в 1146 році, коли хрестоносці потрапили в засідку, під град турецьких стріл. Тамплієри, ветерани неоголошеного хрестового походу в Іспанії, організували порятунок коней і поклажі. Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
25 листопада 1177 року тамплієри були в перших рядах загону під командуванням героя Святої Землі - короля Балдуїна IV. Тоді жменька християн стрімко атакувала у Лоду і змусила втікати багатотисячну орду Саладина.
Яскравим прикладом доблесті і честі тамплієрів є Одон де Сент-Аман, який помер в полоні після захоплення Саладином замку Шатле в 1179 році. На пропозицію викупу брат Одон заявив, «що тамплієр може запропонувати в якості викупу лише свій бойовий пояс». Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Жак де Вітрі так охарактеризував тамплієрів: «... чому вони викликали такий жах у ворогів віри Христової - адже вони поодинці здатні були виступити проти тисячі, а вдвох могли переслідувати десять тисяч». Арабський історик Ібн ал-Асир, найбільш уважний літописець Саладина, вважав тамплієрів і серцевиною і рушійною силою війська франків. Після перемоги над франками при Тивериадском озері в 1187 р Саладін наказав відрубати голови полоненим тамплієрам і госпітальєрів, адже «вони проявили більше завзяття в бою, ніж інші франки». Барбер М. Процес тамплієрів / Пер. з англ. Тогоевой І.А. - М .: Алетейя; Енігма, 1998. - 496 с. У 1241 р монголи обрушилися на Європу. Тамплієри провінцій Рига, Славонія і Угорщина впали в перших рядах у Легниці і Мохі. У 1244 році на християн обрушилися орди єгипетських мамлюків і туркмен, вигнаних монголами, під командуванням колишнього монгольського раба Бейбарса. 17 жовтня незліченні війська азіатів атакували християн і їх союзників з Дамаска. Через 2 дні Великий магістр ордена Храму Арман перигорский загинув в бою з 300 лицарів Храму і 200 лицарями Госпіталю. Магістр Госпіталю був захоплений в полон. Фрідріх II в ураженні звинуватив тамплієрів, віддалися Дамаску і лицарів-мирян Святої Землі, «вирощених в розкоші». Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
В останні дні Єрусалимського королівства брати були в перших рядах християн, полеглих в нерівному бою. 16 травня 1291 року Великий магістр Гійом де Боже загинув при героїчній обороні Акри. Командування прийняв маршал П'єр де Севрі. Султан клятвено обіцяв зберегти життя всім, хто здався в полон. Але слова не дотримав ...
Резиденція тамплієрів була останньою християнської твердинею в Акрі. Склали зброю брати загинули в останній сутичці з сарацинами султана-клятвопорушника. Що залишилися в живих брати замкнулися в Храмі. Турки стали підкопувати підставу. 18 травня Храм обрушився, поховавши всіх християн і більше 2000 кінних сарацинів. На Святій Землі ще залишилися 3 вогнища опору - замки ордена Храму Сайет, Беротаю і Атліт. Гарнізони Сайета і Атліт, бачачи безвихідність, відпливли на Кіпр. Брати Беротаю довірилися клятві еміра - всі були повішені катами клятвопорушника.
Деякі тамплієри, що знаходилися в Європі, користувалися своїм становищем, творили жорстокості і несправедливості. Яскравим прикладом цього служить Шотландія, де всі тамтешні лицарі Храму були англійцями і користувалися великими привілеями за часів правління ненависного шотландцями короля Едварда довгоногі. Магістр ордена в Англії і Шотландії Брайан де Джей і послужив для Вальтера Скотта зразком безпринципного і жадібного тамплієра, з якого був списаний образ Бріана де Буагільбера для твору «Айвенго». Де Джей прославився своєю жадібністю і жорстокістю по відношенню до шотландців. Він порушив Статут ордена, коли виступив на стороні англійського короля під ча повстання Вільяма Уоллеса в Шотландії. Брайан де Джей загинув в битві під Фалкірка в 1298 році, хоробро борючись в перших рядах проти шотландських бунтівників, за словами англійських хроністів
Висновки до розділу 2
Реконструкція виникнення військово-чернечого братства тамплієрів і найважливіших особливостей цього братства дозволяє виявити загальні риси становлення спільноти воїнів-ченців: монаші обіти; слідування єдиному Орденському статуту; мотивація ідеалом бажаного Богу благодійного і військового служіння; злиття ідеї життя в Земній Граді і Граді Небесному, а значить і чернечого і військового служіння заради захисту Небесного Граду; функція збройного захисту паломників і охорони Святої Землі; забезпечення воїнів-ченців доходами з майна короля і сеньйорів. Така організація дозволяла орденів стати ефективними моделями впливу церкви, відігравати суттєву роль в її стабілізації і розвитку. Завдяки своїм великим володінь, численності, Дипломатичному і військового мистецтва орден Храму пригрів величезне політичне і військове вплив. Однак фінансова міць тамплієрів була настільки ж велика, і їх діяльність суттєво вплинула на основи економіки тієї епохи.
Орден нерідко виконував функції банкіра, чому сприяла інтернаціональна природа цієї організації, але головною метою його установи була військова захист держав, створених хрестоносцями на Сході; власне, і сам орден зародився на цих землях і завдяки своїй тамтешньої діяльності придбав славу і могутність. Однак в 1291 р християнські поселенці були вигнані з Палестини єгипетськими мамелюками, і існування тамплієрів, таким чином, позбулося свого основного сенсу.
Глава 3. Загибель Ордену Храму
3.1 Загибель Єрусалимського королівства під натиском мусульман. руйнування Ордена
Політична діяльність лицарів Католицької Церкви не обмежувалася тільки Заходом - і з Ісламським світом Орден встановив тісні ділові відносини. Навіть сарацини, проти яких боролися хрестоносці, надавали Тамплієрам набагато більше поваги, ніж іншим європейцям. Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАССИК, 2003. - с.43.
Лицарі-тамплієри мали зносини навіть з ассасина, ісламським терористичним релігійно-політичним Орденом, який платив тамплієрів данину. Майже на всіх політичних рівнях тамплієри виступали як офіційні третейські судді, і нерідко королі визнавали їх авторитет.
Однак ж основним напрямком діяльності тамплієрів була війна з сарацинами, і саме на цю війну йшло більшість багатств ордену. Практично всі західні командорства працювали заради Святої землі - вони поставляли гроші на утримання фортець і найманців і, звичайно, відправляли в Палестину нових воїнів. По всій території Єрусалимського королівства тамплієри розгорнули широку військову діяльність - вони брали участь практично у всіх збройних зіткненнях, підтримували всі хрестові походи, самостійно брали в облогу замки невірних і нападали на їхні загони. Відомо, що тамплієрів і госпітальєрів мусульмани боялися особливо сильно. Султан Саладін настільки ненавидів лицарів - ченців за їх безстрашність, що сказав Я очищу землю від цих поганих орденів ".
Всі великі битви проходили за безпосередньої участі тамплієрів. В 1153 році під час облоги Аскалона загинув Великий ордена магістр Бернар де трембле і сорок лицарів, які кинулися в пролом в стіні, але впали, блоковані захисниками міста. Протягом XII століття тамплієри грали чільну роль на полях битв в Палестині. Людовик VII ватажок другого хрестового походу, писав, що тамплієри надали йому величезну підтримку: + ми не можемо собі уявити, як би ми змогли прожити хоча б мить в цих краях без їх допомоги і участі + "4 липня 1187 роки магістр тамплієрів Жерар де Рідфор був ініціатором атаки військ Саладина у Рогов Хаттина, де війська хрестоносців зазнали великої поразки. Тамплієри заплатили величезну ціну за тактичну помилку - 230 лицарів загинули, магістр потрапив в полон. Але навіть катастрофа при Хаттіне не похитнула міць ордена.
1187 війська єгипетського султана Саладіна взяли Єрусалим, тамплієри перенесли свою резиденцію в Акру. Після падіння Єрусалиму. Ордена Тамплієрів і Госпітальєрів зайняли і майже всі важливі замки півночі Сирії, розширивши або відновивши дев'ять фортець з десяти. Запекле суперництво, що розгорнувся в XIII столітті між тамплієрами і госпитальерами, двома найбільшими орденами хрестоносців, послабило і той і інший і мало для них плачевні наслідки. Незважаючи на позбавлення Святого Міста Тамплієри не залишили боротьби і брали активну участь у третьому хрестовому поході, проявивши стільки ж розсудливості, скільки і войовничого запалу. Тамплієри перетворювалися в справжніх правителів Єрусалимського королівства: вони відмінно орієнтувалися на місцевості, краще розбиралися в політиці на Святій землі, ніж ватажки хрестових походів і володіли чудовою дисципліною.
Коли в 1228 році Фрідріх II уклав з мусульманами договір, за яким останні передавали християнам Єрусалим, тамплієри обурилися і різко висловилися проти цього кроку. Лицарі Храму, які провели багато років у Палестині, чудово розуміли, що Єрусалим, що знаходиться в кільці мусульманських замків, може бути захоплений в будь-який момент і безглуздий договір принесе християнам набагато більше шкоди, ніж користі. Фрідріх II пішов на відкритий конфлікт з тамплієрами, на що тамплієри відповіли йому, що якщо він не забереться, вони відправлять його туди, звідки він не повернеться більше ". В устах тамплієрів ці слова не були порожніми погрозами, і наляканий імператор в згодувати часу покинув святу землю, залишивши її в набагато більш скрутному становищі, ніж до його прибуття.
Сьомий хрестовий похід під проводом Людовика Святого зруйнував договір встановлений між тамплієрами і султаном Дамаска. Людовик був поганим знавцем арабського світу і не розумів вигоди цього альянсу; він гаряче засуджував Великого магістра тамплієрів за цей союз. Однак тамплієри знали, що Людовик IX скоро повернеться в Європу і це додасть сміливості мусульманам. Звідси їх прагнення заручитися хоча б нейтралітетом Дамаска. Знаючи, як далі розвивалися події, + ми не можемо не визнати правоту тамплієрів і не визнати їх прозорливість ". Коли в 1254 році Людовик Святий покинув Палестину, від держави хрестоносців залишалася лише видимість: чи не було центральної влади, ні кордонів. Зовнішнє становище залишків Єрусалимського королівства ставало все більш загрозливим, всередині його терзали міжусобні війни. За подібних обставин на магістра ордена Храму лягла велика відповідальність: фактично духовно-лицарські ордени залишалися єдиною реальн й силою і владою в Святій землі. Справа хрестових походів вже було програно, але ці останні лицарі не залишали розпочатого. Два останніх глави Дому на Сході, Тома Беррар і Гійом де Боже, виявилися на висоті свого покликання, хоча їм ставало все важче при безперервних катастрофах, виснажливих Святу землю, і зростаючому байдужості західних володарів.
У той час, коли навколо все валилося, тамплієри залишалися вірними собі, але навіть цих твердих духом ченців не могли не вражати втрати, одна за одною підводять Святу землю до остаточного падіння.У 1265 році, після втрати Арсуфа, один невідомий тамплієр написав відому поему під назвою Гнів і біль + ", в якій висловив загальний настрій, що панував у той час в Палестині. Ткач М. І. Таємниці католицьких чернечих орденів. - М .: РИПОЛ КЛАСІК, 2003. - с.43
Уже в 1273 році, при вступі на посаду магістра - Гійома де Боже, територія Єрусалимського королівства обмежувалася кількома містами зі столицею в Акрі. Християни втрачали останні міста, і 5 квітня 1291 султан Кілавун осадив Акру - останній оплот християнства в Палестині. У жорстоких вуличних боях загинув магістр, в місті почалася різанина. Тамплієри і госпітальєри діяли надзвичайно злагоджено - перед лицем смертельної небезпеки ворогуючі брати повністю помирилися. Зрештою, в зруйнованому місті залишилися тільки повністю оточені тамплієри. Вони сховалися в башті власної резиденції і протягом декількох днів чинили опір військам султана. Незабаром мусульмани кинули всі сили на вежу ордена Храму, і вона була підкопана. 18 травня 1291 року, коли на вежу з усіх боків стали підніматися вороги, та обрушилася, ховаючи під собою і християн і невірних.
Що залишилися в живих тамплієри і госпітальєри зникли в башті своєї резиденції, де їм вдавалося деякий час чинити опір ворогові, але мусульмани, які не могли їх звідти «дістати», придумали спосіб вирішити всі разом. Вони почали одночасно підкопувати і розбирати вежу, що і призвело до її обвалення. Вона впала, поховавши під собою і лицарів, і сарацинів.
Всі ці події в один момент закрили цю главу історії християнського лицарства, поставивши крапку в повісті про Єрусалимському Королівстві.
Решта тамплієри оселилися на Кіпрі, але через якийсь час, перенесли свою головну резиденцію в Париж. Починаючи з цього часу, орден, позбавлений основної мети, почне свій шлях до падіння.
3.2 Прагнення Філіпа IV Красивого встановити протоабсолютістскую систему правління. Загибель Ордену Храму. Процес тамплієрів як унікальний приклад середньовічного права
Рано вранці 13 жовтня 1307г., В п'ятницю, члени ордена, які проживали у Франції, були раптово арештовані чиновниками короля Філіпа IV ім'ям Святої інквізиції, а володіння тамплієрів переходили королю.
Братів звинувачували в найтяжчому єресі - в тому, що вони відрікалися від Ісуса Христа, плювали на розп'яття, живили схильність до гомосексуалізму, і поклонялися ідолам на своїх зборах. Ці звинувачення ґрунтувалися на доносах деяких лицарів, виключених з ордена за пороки і негідні вчинки. Деякі з цих лицарів особисто були знайомі з майбутніми обвинувачами ордена. У жовтні та листопаді заарештовані тамплієри майже одночасно визнали свою провину.
До багатьох укладеним застосовувалися жахливі тортури, але ж багато хто з допитуваних були загартованими в бою, повними сил воїнами, а служителями, які працювали в господарствах ордена або літніми ветеранами, які пішли на спокій в Європу. Потім де Моле публічно повторив своє визнання перед зборами теологів Паризького університету.
Зі свого боку Філіп написав монархам християнського світу з проханням взяти приклад і провести арешти тамплієрів, оскільки всі вони стали запеклими єретиками.
Климент V сприйняв ці арешти як посягання на його авторитет. Однак після спалаху обурення він спробував взяти відповідальність за те, що трапилося на себе. 22 листопада 1307 року він видав буллу «Pastoralis praeeminentiae», в якій віддав наказ всім монархам провести арешти тамплієрів і ім'ям папи почати відчуження їх земель. Булла поклала початок процесам в Англії, на Піренейському півострові, в Німеччині, Італії та на Кіпрі. Два кардинала були послані в Париж для того, щоб особисто допитати керівників ордена.
Однак у присутності представників тата де Моле і генеральний доглядач де Пейро відмовилися від зізнань і настійно просили інших зробити те ж. На початку 1308 році папа призупинив інквізиційні процеси.
Філіп IV і його легісти цілих півроку марно намагалися впливати на тата, спонукаючи його знову розпочати слідство, маніпулюючи громадською думкою і думкою богословів, а також натякаючи татові на можливість санкцій проти нього. Кульмінацією цієї кампанії стала зустріч короля і тата в Пуатьє в травні-червні 1308 року Папа почав два розслідування: одне має здійснюватися папської комісією всередині ордена, друге - серія судових процесів на рівні єпископств, де місцеві суди повинні були визначити винність кожного брата ордена.
На жовтень 1310г. був намічений Вьенскій собор, який мав винести рішення по справі тамплієрів. У Шинон були послані три кардинала, щоб вислухати визнання керівників ордена. Ті повернулися до вихідних показаннями. Єпископальні розслідування, що проводилися під тиском з боку єпископів, пов'язаних з французьким престолом, почалися, мабуть, в 1309 р і, в більшості випадків тамплієри повторили свої початкові визнання після застосування тяжких тривалих тортур. Папська комісія, що розслідувала діяльність ордена в цілому, початку слухання у справі лише в листопаді 1309 р
Спершу здавалося, що все піде по добре второваним шляхом «видобутку» зізнань, однак, спершу невпевнено, а потім з усе більшою переконаністю, брати-тамплієри перед обличчям папської комісії, що надихаються двома талановитими братами-капеланами - П'єром де Болоньєю і Рено де Провене, - послідовно захищали орден і гідність. До початку травня 1310г. майже шістсот тамплієрів прийшли до рішення захищати орден, заперечуючи істинність вирваних під тортурами зізнань, зроблених або перед інквізиторами в 1307 р або перед єпископами в 1309 року Папа зрозумівши, що близького кінця процесу не передбачається, відклав Собор на рік. Філіп IV зробив жорсткі заходи. Архієпископ Санса, ставленик короля, знову почавши розслідування у справі окремих братів в рамках своєї єпархії, встановив, що сорок чотири людини винні як повторно впали в єресь, передав їх світському суду. 12 травня 1310г. п'ятьдесят-чотири тамплієра були засуджені до спалення на вогнищі і страчені в передмісті Парижа.
Один з двох головних натхненників захисту ордена в суді, П'єр де Болонья, чудесним чином зник, а Рено де Провен був засуджений радою провінції Сані до довічного тюремного ув'язнення. Завдяки цим страт вдалося заткнути рот майже всім непокірним - чинити опір продовжували лише особливо відважні брати, і багато тамплієри повернулися до своїх початкових свідчень. Слухання папської комісії також закінчилися в червні 1311 Влітку 1311 році папа об'єднав свідчення, отримані ним з Франції, з матеріалами слідства, мало-помалу надходили з інших країн. Лише у Франції і в тих районах, що знаходилися під її впливом, від тамплієрів під тортурами добилися визнання. У жовтні відбувся Вьенскій собор, і тато зажадав розпуску ордену на тій підставі, що тамплієри збезчестили себе.
Опір святих отців під час Собору було, досить значним, і тато під тиском короля Франції наполіг на своєму, змусивши аудиторію мовчати під страхом відлучення від церкви. Булла «Vox in excelso» від 22 травня 1312 р сповістила про розпуск ордена, а згідно буллі «Ad providam» від 2 травня уся власність ордена безоплатно передавалася іншому великому ордену - госпитальерам.
Незабаром після цього Філіп IV вилучив у госпітальєрів велику суму в якості компенсації за шкоду скарбниці в час «праведного розслідування». На думку Ріда, госпітальєри змушені були заплатити королю 310000 турських ліврів. Що стосується тамплієрів, то в окремих випадках вони, крім тяжкої покути, були засуджені до різних термінів ув'язнення, в інших же випадках, особливо якщо брати так не визнали провини, їх засилали в монастирі, що належали іншим орденів, щоб вони до кінця тягнули існування. У більшості європейських держав володіння ордена прибрали до рук світські правителі. В Іспанії володіння ордена перейшли до інших орденів, наприклад до ордену св. Марії Монтесской або до ордену Калатрави, куди і вступили колишні тамплієри. У Португалії король Діонісій виявився переслідувати лицарів - героїв Реконкісти і в 1319 року заснував орден Христа, куди увійшли колишні брати Храму. Їх ватажки постали перед папським судом 18 березня 1314 року і були засуджені до довічного тюремного ув'язнення. Гуго де Пейро, генеральний доглядачі ордена, і Жоффруа де Гонневиль, пріор Аквітанії, вислухали вирок мовчки, проте Великий магістр Жак де Моле і пріор Нормандії Жоффруа де Шарне голосно протестували, відкидаючи всі звинувачення, і стверджували, що їх святий орден як і раніше чистий перед Богом і людьми. Король негайно зажадав їх засудження як впали в єресь вдруге, і в той же вечір вони були спалені на одному з наносних острівців Сени, Єврейському острові. . Мельвіль М. Історія ордену тамплієрів / Пер. з фр. к.і.н. Цибулько Г.Ф. - СПб: Євразія, 2007. - 368 с.
Перед стратою де Моле закликав папу і короля з'явитися через рік на Божий Суд. Климент помер 20 квітня, а Філіп загинув на полюванні 29 листопада цього року Можливо він покаявся, згадуючи як під час монетного бунту в Парижі він був урятований резиденції Тампля.
Вночі з сусіднього августинского монастиря прийшли ченці з іншими побожними людьми і дбайливо зібрали обвуглені останки лицарів, немов святі мощі. Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005 - c.384
Данте Аліг'єрі вважав храмовників безневинними жертвами жадібного короля Філіпа, а Раймунд Раймунд, містик з Мальорки вважав їх винними в єресі. Фатальну роль зіграли народні настрої - по-перше страх перед татом і церковним прокляттям, по-друге боязнь перед чортівнею і віра в чаклунство. Вони впали на благодатний грунт із звинувачень, проти ордена, в падінні Єрусалима і накопиченні багатств.
У наступні століття поплічники пап і королів Франції не визнавали в цьому вчинку найбільшу несправедливість, а демократи намагалися зобразити братів невинними жертвами тиранії. У XVI ст. Анрі Корнелій Агріппа в трактаті «Філософія окультизму» назвав лицарів чаклунами, а Жан Боден, прихильник конституційної монархії вважав їх маргінальним меншістю. Під час боротьби протестантів з католиками, перші приводили в приклад засудження тамплієрів, як ознака порочності католицької церкви. Томас Фуллер і Едвард Гібон відзначають, що тамплієрів були притаманні користолюбство і поганий норов. В епоху Просвітництва, в XVII ст. тамплієрів стали сприймати, як волхвів древніх окультних релігій. На думку Пітера Партнера в книзі «Убиті чарівники» до наших днів в будь-якій роботі тамплієрів зустрічаються уривки дикої фантазії і упереджень з XVII століття. Головними проповідниками «тампліерізма» стали франкмасони, «вільні каменярі», які перетворили лицарів ордена з історичних персонажів в міфічних героїв, були знайдені стародавні реліквії і розкрили великі таємниці. За влучним висловом М. Барбера «виникла свого роду невелика індустрія, за рахунок якої живляться вчені, історики мистецтва, журналісти, видавці та телевізійники». Пітер Партнер заявив, що «тампліерізм вигаданий шарлатанами, щоб дурити простаків».
Мальком Барбер писав: «Коли 14 вересня 1307 р Філіп IV видав таємний указ про арешт тамплієрів, він виправдовував свою акцію трьома основними причинами: тамплієри винні в зречення від Бога і паплюження хреста, в непристойних поцілунках і мужолозтво, а також в ідолопоклонство.
У липні 1308 р Климент V нарешті погодився відновити судове розслідування, припинене в лютому, і 12 серпня 1308 був висунутий більш повний і систематизований перелік звинувачень. Він включав 127 статей, які легко розбиваються на сім основних груп. По-перше, вступаючи в орден, неофіт відрікався від Христа, а часом і від Пресвятої Діви Марії і всіх святих, на вимогу тих, хто його приймав, і ці люди стверджували, що Христос - не справжній Бог, а пророк неправдивий і він зовсім ні розп'ятий в ім'я порятунку людства, але страчений через своїх власних гріхів. А тому у яке вступало не залишалося надії на порятунок душі через віру в Ісуса Христа. Потім новачка змушували плювати на Святе розп'яття або на зображення Христа, а іноді зневажати розп'яття ногами або мочитися, на нього. По-друге, в оповіданнях про ідолопоклонство тамплієрів особливо згадувалися кіт і голова, і у цій голови іноді було навіть три особи. Голові поклонялися як рятівниці і прославляли її як дає багатство; вона нібито здатна змусити дерева цвісти, а землю - давати неймовірні врожаї. Тамплієри стосувалися голови або обв'язували її тонкими мотузками, які потім носили на талії. По-третє, вони не вірили в святі таїнства, а їх капелани уникали навіть вимовляти святі слова під час меси. По-четверте, вони вважали, що можуть сповідатися великому магістру і іншим керівникам ордена, які мають право відпускати їм гріхи, хоча багато хто з цих керівників - миряни. По-п'яте, відомо, що пріори ордена цілують неофітів в губи, в пупок, в живіт, в сідниці, в спину і нижче спини і що в ордені заохочується мужолозтво і подібні відносини навіть нав'язуються новачкам. По-шосте, тамплієри завжди всіма засобами, законними і незаконними, намагалися помножити доходи ордена. Пожертви використовувалися також незаконно, з них, наприклад, не робилося відрахувань на користь лікарень.
По-сьоме, зборів і прийом нових членів завжди проходили за зачиненими дверима, ночами, під суворою охороною, і на них були присутні тільки члени братства.Брати, які відкривали комусь зі сторонніх таємницю зборів, каралися ув'язненням або смертною карою ». Барбер М. Процес тамплієрів: Алетейя, Енігма; 1998 // Оригінал: Malcolm Barber, "The Trial of the Templars" Переклад: Ірина Тогоева // http://bookz.ru/authors/malkolm-barber/malcolm_barber01.html
У 1810 р в Парижі молодий французький адвокат Ф. Ренуар, автор п'єси «Тамплієри» з дозволу Наполеона Бонапарта вивчив папські архіви про процес тамплієрів і не знайшов жодних ознак провини лицарів. У XIX ст. німецький історик Г. Пруц довів, що тамплієри займалися чаклунством. Через 10 років американський фахівець з інквізиції, Г.Ч. Чи довів, що визнання братів ордена Храму в єресі були вибиті під тортурами і забезпечені найжорстокішим тиском папської інквізиції. Рід П. Тамплієри / Пер. з англ. Абашкина В.М. - М .: АСТ, 2005. - c.384
Висновки до розділу 3
Тамплієри були основною силою християн на Святій Землі, захищаючи там інтереси папства і забезпечуючи своїми успіхами визнання в Європі мудрості папських рішень. Для цього їм була надана широка автономія в діях і великі кошти - в той час як католицька Європа розривалася на шматки в феодальних війнах і жорстко контролювалася церквою. Ордену Тамплієрів належали значні земельні володіння як в створених хрестоносцями державах на території Палестини і Сирії, так і на Заході, особливо у Франції.
Орден мав також широкими церковними і юридичними привілеями, дарованими йому папою римським, якому він безпосередньо підпорядковувався, і світськими монархами, на землях яких проживали тамплієри.
Після втрати Святої Землі, з вини феодального світу, який не бажає боротися за Святу Землю, орден був знекровлений. Його керівництво не помітило загрози з боку духовних і світських заздрісників, і продовжувало вести підкреслено незалежну від політику.
Саме існування подібної структури як Орден Тамплієрів в Європі суперечило старим і новим суспільним європейським цінностям.
Оскільки папство не бажала, не було здатне вирішити цю проблему, точка в історії Ордена була поставлена домінуючим на той період часу європейською державою. Очевидно, що в обвинувальному списку содомія, поклоніння дияволу з'явилися для посилення емоційного впливу на обивателя. Саме ці пункти привели до «вогненному» фіналу.
висновок
Узагальнюючи дослідження, проведене в даній роботі можна сказати, що
Орден Тамплієрів займає - навіть серед трьох великих військово-чернечих орденів - особливе місце. Досягнувши величезного військово-політичної могутності, він з великим шумом, вступивши в конфлікт з королем Франції, якого підтримував сам глава католицької церкви. Ця подія надовго залишилося в пам'яті сучасників і нащадків, породивши безліч чуток, версій, легенд, а потім і історичних досліджень.
В результаті написання роботи були досягнуті поставлені в веденні мети роботи і отримані слудующие дані:
Орден виник в 1118 році, коли Гюго де Пейн, Годфруа де Сен-Омер і сім товаришів дали клятву охороняти прочан, що йдуть Святим шляхом з Яффи в Єрусалим. Вони з'явилися до двору Балдуїна II, короля Єрусалиму і попросили дозволу почати свій Святий шлях. Король схвалив їх рішення, і відвів лицарям південне крило палацу, побудоване на місці храму Соломона і колишньої мечеті Куббат-ал-Захри. Через десять років орден отримав назву - Орден Храму.
Шляхетні лицарі Гуго де Пейн, Годфруа де Сент-Омер, Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффруа Бізо, Пейн де Мондідье, Аршамбо де Сент-Аман обітниці цнотливості, слухняності і бідності. Будь-яке підприємство потребує фінансування. Тому Балдуин II зі своїм двором, а також духовенство забезпечили орден доходами зі своїх маєтків. Деякі - навічно, деякі - на час.
У 1127 році за указом короля Єрусалиму Гюго де Пейн був направлений в якості посла до римського папи Гонорія II. Мета поїздки - організація нового хрестового походу, або як альтернатива - хоча б посильна помощ для поліпшення захисту Єрусалиму. Також де Пейн повинен був нанести візит в графство Анжу, де Балдуїн II доручив йому вести переговори про весілля своєї дочки Мелісенди з графом Анжуйським Фулько V. Відвідав Гюго і Бернара Клервосского, цистеріанського абата, дядю Анре де Монбар.
Бернар народився в Труа, в 1090г. в знатній сім'ї. Щоб уникнути конфліктів, пов'язаних зі спадщиною (у нього були старші родичі), батьки визначили Бернару майбутнє абата. Будучи абатом, був членом чернечого ордену цістеріанцев. Гюго де Пейн з'явився до нього з проханням скласти статут ордена Храму.
У 1128 статут був розроблений.
Орден отримував щедрі дари і швидко підвищував свою чисельність. Багато знатні люди передавали в руки бідних лицарів землі, фінанси, зброю. Орден незважаючи на обітницю бідності отримав право управляти землями і васалами. Протягом свого існування, величезні багатства потрапляли в руки ордена.
Тамплієри показали себе великими дипломатами, торговцями і воїнами. Починаючи з Другого хрестового походу доблесні воїни брали участь у всіх. Ордена лицарів храму і ордена св. Іоанна (госпітальєри) були основною ударною силою християнського світу проти сарацинів. За статутом ордена, викуп полонених не допускався, а втік до бою вважався зганьбленим, і повинен був один рік є з землі. Серед лицарів ордена можна було зустріти представників найбільш знатних прізвищ всієї християнської Європи. Залізна дисципліна і відмінне фінансування робило їх непереможними.
Знаменна, і сумна дата в історії ордена - падіння Єрусалиму, столиці Святої Землі. Для лицарів це означало відхід з місць, які їм має захищати. А адже в цьому захисті і був їх сенс життя ...
У 1187 році відбулася запекла битва за Єрусалим. Глава мусульман, султан Саллах ад-Дін здійснював все нові перемоги, захоплюючи все нові міста. Так, 5 липня йому дісталася Тіверіаду, з 9 по 10 липня Акра, Яффа, Мірабель, 26 липня був узятий Торон ... 29 липня ад-Діну дісталися Сарепта і Сидон, 9 серпня - Бейрут. У якість викупу за сеньйорів були здані Джабайл і Ботрон, 5 вересня здався Ашкелон в якості викупу королеви Сибілли за свого чоловіка, короля Єрусалиму Гі де Лузиньяна.
Салах ад-Дін після того, як зробив невдалу спробу захоплення Тіра, і тривалої облоги Аскалона прийняв рішення почати облогу Єрусалиму. У столиці Святої Землі готувалися до цього. В Єрусалим прибув Баліян дІбелін, чоловік Марії Комниной, вдови Аморі I, і встановив тимчасове правління. Присвятивши в лицарі шістдесят аристократів і городян, почавши карбувати монету, дІбелін почав підготовку до анти-облогових дій. Пропозиція Салах Ад-Діна щодо капітуляції було відкинуто без роздумів.
Перевага мусульман було відчутно, незважаючи на те, що християни, що билися за Гроб Господній, билися як леви ... Єрусалим упав. Баліане вдалося схилити Салах ад-Діна на свої умови капітуляції, пригрозивши зруйнувати мечеть Омара або все місто взагалі. Так, за умовами капітуляції викуп одного чоловіка коштував десять безантів, жінки - п'ять, і дитини - один. Це було великодушно, так як за 10 безантів можна було дати свободу десяти дітям або двом жінкам. Три-чотири тисячі людей змогли викупити себе самі, десять тисяч звільнені султаном-переможцем. Також, спільними зусиллями заможних городян, госпітальєрів, тамплієрів і патріарха Єрусалима вдалося викупити ще вісім тисяч чоловік.
Як уже згадувалося, Орден вів широку фінансову діяльність. І в числі його ...........
|