|
і підпорядковані інтересам держави. Розвиток важкої промисловості йшло за рахунок експлуатації сільського господарства і соціальної сфери.
2. Зовнішня політика
У 1929-1933 роках вибухнула світова економічна криза. Капіталістичні країни по-різному шукали виходу з кризи. Так з Італії і в Німеччині відбулося встановлення диктаторських фашистських режимів. Англія, Франція і США пішли по шляху реформ і розширення соціальної сфери. Поява диктаторських режимів різко змінило міжнародну обстановку. У цих умовах керівництво СРСР повело подвійну політику: з одного боку воно виступало за встановлення контролю над озброєнням та диктаторськими режимами, з іншого боку почало створювати систему договорів покликаних забезпечити безпеку в Європі.
Разом з тим сталінське керівництво продовжувало сподіватися на розростання світового революційного руху і через систему Комінтерну підтримувало національні революційні організації, що могло бути сприйняте як пряме втручання у внутрішні справи країн. В цілому ж СРСР залишалася в ізоляції.
Будь-яка диктатура може триматися і тим більше процвітати, якщо опорою для неї служить сильна армія, або сильна партія. Причому партія для диктатури надійніше армії. Особистість всередині диктатури мається на увазі ... Диктатура не може існувати без системи тоталітарного розшуку, пронизливого як партію і армію, так і націю в цілому, не виключаючи старих і немовлят. Тобто без вульгарного тваринного страху не може народитися всесвітня підозрілість і безмежна любов до вождя.
Особистість, керівна країною, партією і армією, повинна викликати у народу любов, круто замішана на страху. Причому страх не обов'язково повинен бути страхом перед фізичною розправою. Куди ефективніше страх перед втратою життєвих благ, перед відлученням від Корита. Створення Корита - величезна заслуга диктатури в країнах, де зазначені блага заробляються не працею, що не талантами, які не подвигом, але чинами. Чин громадянину дає партія виходячи з лояльності і вірнопідданстві, а це визначає розшук. У таких системах диктатура тримається в руках відтворення благ по максимуму і їх розподіл - по мінімуму.
Як тільки диктатура переходить від системи розподілу по чинам до системи розподілу по праці, то вона поступово слабшає і зникає, бо у людей пропадає страх втратити місце у Корита. Кожен починає будувати своє власне Корито.
Квиток 13. (1). Палацові перевороти середини XVIII століття
Після смерті Петра I в 1725 Росія вступила в епоху палацових переворотів. Протягом 37 років (1725-1762) на престолі змінилося 6 царюючих осіб. З 37 років 32 роки царювали жінки.
Причини палацових переворотів:
1) указ Петра I від 1722 року про успадкування престолу, що надає імператору самому призначати свого спадкоємця;
2) велика кількість прямих і непрямих спадкоємців;
3) особисті інтереси аристократії і дворянства.
Ініціаторами переворотів були придворні угруповання, що спиралися на дворян з гвардії. Таким чином в результаті кожного перевороту дворянство тільки підсилювало свої позиції.
Катерина I (1725 - 1727), зведена на престол після смерті Петра I, фактично передала всю владу Верховному таємного раді, куди входили найближчі сподвижники Петра.
Петро II (1727 - 1730), онук Петра I, син Олексія Петровича, вступив за заповітом Катерини в 13-річному віці. Фактично правили князі Голіцини і Довгорукі. Помер від віспи в Москві не залишивши заповіту.
Анна Іванівна (1730 - 1740), дочка брата Петра I Івана Олексійовича, герцогиня Курляндская. Зійшла на престол в результаті обрання Верховним таємним радою. Умовою воцаріння було підписання умов (кондицій) про обмеження влади на користь Ради. За сходження на престол умови відкинула, члени ради заарештовано і заслано. Під час правління Анни Іоанівни спостерігається відхід від петровських реформ. Між монархом і Сенатом виникає особливий рада з найбільш довірених осіб, скорочуються витрати на армію, чиновництво, обмежується влада губернатором на користь місцевого самоврядування. У центральному апараті відбувається засилля німців.
Іоанн VI Антонович (1740 - 1741) - правнук Івана Олексійовича і племінник Анни Іоанівни, вступив на престол у віці 6 місяців при регентстве фаворита Анни герцога Бірона. Скинутий Єлизаветою I Петрівною і заточений в Петропавлівській фортеці.
Єлизавета I Петрівна (1741 - 1761) дочка Петра I, прийшла до влади в результаті палацового перевороту 25 листопада 1741 року. Під час перевороту Єлизавета спиралася на антинімецькі настрої в суспільстві, серед промисловців, дипломатів і в гвардії. Рушійною силою перевороту став Преображенський полк. Під час правління Єлизавети посилилася роль і вплив дворянства. Фактично відбулася передача адміністративно-поліцейських функцій держави до дворянства. Єлизавета спробувала реставрувати деякі порядки і державні установи, створені Петром I. Вона скасувала Кабінет міністрів (створений Ганною) і розширила функції Сенату, з управління усунені німці і введені російські. Намагалася систематизувати закони, але безрезультатно. Роки правління Єлизавети відзначені зростанням патріотизму в суспільстві, розквітом науки і освіти (відкритий Московський Університет), створені умови для сприятливого розвитку Росії і блискучого царювання Катерини II.
У соціальній політиці відбувалося зміцнення кріпацтва: селянам заборонено самостійно відкривати промислову діяльність, при зміні монарха присягу на вірність престолу за селян вимовляв поміщик. При Єлизаветі скасовано смертну кару. Дворянам дозволено займатися мануфактурами і торгівлею, з метою фінансової підтримки відкритий Дворянський банк, дозволено дворянам засилатипровинилися селян до Сибіру без суду. Разом з тим Єлизавета ускладнила входження недворян в дворянський стан через вислугу, підвищивши ценз в Табелі про ранги.
Петро III (1761 - 1762) онук Петра I і племінник Єлизавети, вступив на престол за заповітом. У 14-річному віці привезений з Німеччини, відрізнявся хворобливістю і слабохарактерностью. Кумиром життя для нього був прусський король Фрідріх Великий. Глибоко ненавидів все російське. До 30-річного віку перебував у видаленні від двору в Оріенбауме. Вступивши на престол відмовився від перемоги над Пруссією в ході Семирічної війни, повернув все зайняті території і виплатив контрибуцію, ніж відразу ж налаштував проти себе гвардію і суспільство. «Маніфестом про вольності дворянства» звільнив дворян від обов'язкової державної служби, дозволив вільний виїзд дворян за кордон. Іншим указом позбавив Церкву її земельних володінь, монастирські селяни перейшли в розряд економічних державних селян. Провів амністію засланих Єлизаветою наближених Анни (Мініх, Бірон, Остерман). В області релігії припинив гоніння на старообрядців, дозволив свободу віри протестантам. В управлінні імперією провідні ролі знову стали займати вихідці з німців. Петро III був повалений в результаті палацового перевороту свій дружиною Катериною II, заточений в Шліссербургской фортеці де був убитий фаворитом Катерини графом Григорієм Орловим.
Квиток 13. (2). Політика індустріалізації і колективізації в СРСР: причини, методи, темпи, підсумки
1. Причини
До кінця 20-х років більшовики зміцнилися при владі, а в Раді Народних Комісарів (РНК) утвердився авторитет Сталіна. Подальший розвиток НЕПу вимагало або відмови від ідей соціалізму і повного переходу до ринкової економіки, або зміцнення адміністративних методів господарювання. Світова економічна криза 1929-1933 років посилив позиції прихильників адміністративної системи. У 1927 році в СРСР вибухнула продовольча криза. Аналізуючи його причини, Сталін вважав, що слаборозвинена промисловість не може задовольнити повноцінний обмін між містом і селом і тому селяни не віддають продовольство.
2. Індустріалізація
Ідея індустріалізації була висунута в 1925 році. Вона переслідувала наступні цілі: 1) ліквідація техніко-економічної відсталості країни; 2) створення потужної оборонної промисловості; 3) розвиток важкої промисловості. У 1929 році був прийнятий перший п'ятирічний план. Почалося велике будівництво. До 1930 року ліквідовано безробіття. Завдання першої п'ятирічки були не виконані, але країна зробила великий ривок. Зведені Дніпрогес, освоєні Донбас і Кузбас. У другій п'ятирічці закінчилося розвиток індустріального сектора економіки.
Розвиток країни йшло за рахунок масової експлуатації населення та вивезення сировини і продовольства. Однак ідеологічна пропаганда змогла так організувати населення, що воно згідно було терпіти нестатки. Більш того, в країні розгорнувся стаханівський рух, що виступало за багаторазове перевиконання виробничих норм.
3. Колективізація
В за листопаді 1929 року Сталін виступив за ліквідацію одноосібних господарств в селі і організацію колгоспів. На практиці в колгоспи об'єдналася сільська біднота. З 1930 року почалися репресії проти куркулів і заможних селян і передача їх майна колгоспам. Розкуркулення проходило за нормативами, що призводило до винищення не тільки куркулів, які застосовували найману працю наймитів, а й заможних селян (середняків). В цілому колективізація завдала сильного удару по сільському господарству. Селяни почали переїжджати в міста. Щоб утримати їх в селі, у селян відбирали паспорти. Працювали селяни не за гроші, а за натуральний пайок, соціальні блага (пенсії, відпустка) їм були не доступні.
Квиток 14. (1). Росія в епоху Катерини II: освічений абсолютизм
Імператриця Катерина II Олексіївна (1741 - 1796) виступила продовжувачкою справи Петра I. Її правління пов'язане з глибокими адміністративними реформами і розширенням території імперії. Метою діяльності Катерини було законодавчо оформити права окремих станів. При Катерині складається система освіченого абсолютизму, тобто така суспільна система, при якій монарх усвідомлює себе попечителем імперії, а стану добровільно усвідомлюють свою відповідальність перед монархом. Таким чином Катерина прагнула досягти союзу між монархом і суспільством не на примусі (абсолютизм), а на добровільному усвідомленні своїх прав і обов'язків. Катерина заохочувала розвиток освіти і науки, торгово-промислової діяльності, сприяла зародженню журналістики. В ідеях освіченого абсолютизму Катерина керувалася працями французьких просвітителів (Вольтер, Дідро).
Народилася Катерина в Німеччині і була привезена в Росію Єлизаветою в якості нареченої для Петра III. Живучи в Росії Катерина прагнула краще пізнати нову країну, зрозуміти її звичаї, оточити себе талановитими людьми. Ставши імператрицею Катерина змогла поєднувати з своєму характері розум і жіночу слабкість, наполегливість, далекоглядність і гнучкість. При Катерині при дворі розцвів фаворитизм. Особисті симпатії свого оточення Катерина направляла на користь держави. Видатним фаворитом Катерини став граф Григорій Олексійович Потьомкін.
Внутрішню політику Катерини можна розділити на ряд етапів:
1. 1762 - середина 70_х років. Прийшовши до влади в результаті палацового перевороту і вбивства свого чоловіка, головним завданням Катерина бачила виправдання свого перебування на престолі. З метою продемонструвати єдність монарха і підданих скликала покладену комісію (1767 рік). Завдання комісії була визначена як складання зводу законів і заміна Соборної Уложення 1649 року. Комісія формувалася шляхом виборів від станів, крім приватновласницьких селян. У наказі для комісії Катерина виступила за верховенство закону в імперії, розвиток промисловості і торгівлі. Відносно кріпаків комісія повинна була розробити заходи щодо полегшення їхнього життя. Однак комісія відразу ж розкололася за становою ознакою і кожна група депутатів намагалася відстоювати свої інтереси. У підсумку через півтора року роботи Комісія була розпущена через що почалася російсько-турецької війни. Результати роботи комісії стали основою діяльності Катерини в другий період царювання.
У 1763 році Катерина провела реформу Сенату: він був розділений на 6 департаментів зі строго визначеними функціями і керівництвом генерал-прокурора; Сенат позбавлений законодавчої ініціативи.
2. Середина 70_х років - початок 90 х років. У другій період свого царювання Катерина провела великі реформи в імперії. Причиною реформ стало повстання під проводом Омеляна Пугачова. Метою реформ було зміцнення монархічної влади. В області управління посилена влада місцевої адміністрації, збільшено кількість губерній, скасована Запорізька Січ, поширене кріпосне право на Україні, посилена влада поміщика над селянами. На чолі губернії ставилося губернатор, відповідальний за все, що відбувається в губернії. Кілька губерній об'єднувалися в генерал-губернаторства. Жалувана грамота 1785 цього року підтвердила дворянську вольницю, ведення Петром III. Дворяни звільнені від тілесних покарань і конфіскацій майна, дозволено дворянам створювати органи самоврядування. Жалувана грамота містам 1775 року розширювала права міст на самоврядування, звільняла купців від подушного податку і рекрутської повинності, заохочувала розвиток підприємництва. Управління містами покладалося на городничого, в повітах - на обирається дворянським зібранням капітан-справника. Створювалася система станового суду: для кожного стану (дворян, городян, селян, духовенства) свої особливі судові установи. Таким чином центр ваги влади переміщався з центральних органів на місцеві установи, що призвело до скорочення центральних органів влади і підвищення оперативності у вирішенні питань.
3. Початок 90 х років - 1796 рік. Через Французької революції 1789 року Катерина бере курс на згортання політики освіченого абсолютизму. Відбувається посилення цензури над книгами і газетами.
В цілому за царювання Катерини II Росія стала авторитетною світовою державою, дворянство остаточно сформувалося як привілейований стан, відбулося розширення прав дворянства в самоврядуванні, створені сприятливі умови для економічного розвитку країни. Однак недоліком економічної політики Катерини стало продовження політики меркантилізму і протекціонізму, що призводило до слабкої конкурентної боротьби і утворення в розвитку промисловості застою. Основним покупцем промислових товарів залишалася держава і армія. Таким чином в умовах жорсткого контролю з боку держави і слабкою конкурентної боротьби формування капіталізму йшло дуже повільно.
Квиток 14. (2). Основні етапи і події Другої світової та Великої Вітчизняної війни в 1939-1942 роках
1. Початок II Світової війни
1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу. У відповідь війну Німеччині оголошують Франція, Великобританія і країни від них залежні. Відповідно до секретними протоколами до пакту про ненапад Молотова - Ріббентропа СРСР ввів свої війська в Західну Україну і Білорусію. 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. За цим договором СРСР розміщувало свої війська в Прибалтиці (Литва, Латвія, Естонія). Влітку 1940 року СРСР сприяло зміні прибалтійських урядів, після чого ці держави були включені до складу Союзу.
Восени - взимку 1939/40 років між СРСР і Фінляндією стався військовий конфлікт через Кольського півострова і Карелії. Шляхом великих втрат СРСР війну виграла. В результаті цієї війни СРСР виключили з Ліги Націй, що ще більше посилило її політичну ізоляцію в світі.
Готуючись до війни з Німеччиною, уряд почав перегляд планів оборони. Однак основною ідеєю залишалося то становище, що Німеччина нападе на СРСР не раніше 1943 року, коли закінчить військові дії проти Франції і Великобританії, що війна буде швидкою і пройде на території супротивника.
2. Літо - осінь 1941 року
22 червня 1941 Німеччина і її союзники напали на СРСР. Проти 5,5 мільйона чоловік СРСР виставило 3 мільйони чоловік. Німецьке командування планувало наступ на Москву, Ленінград і Київ через 5 місяців вийти до Волзі і на лінії Архангельськ - Астрахань завершити війну.
Сталін нехтував інформацією розвідки і тому країна до нападу була не готова. Велика кількість техніки загинуло в перші хвилини війни від бомбардування авіацією. Після нападу Сталін практично на два тижні усунувся від керівництва, центральна влада виявилася паралізованою, а Генеральний штаб діяв на свій страх і ризик. У прикордонних боях особливо відзначилися захисники Брестської фортеці.
Після нападу Німеччини в терміновому порядку довелося евакуювати на Урал промислові підприємства з зон, які могли зазнати окупації. Через це в половину знизилися обсяги продукції, що випускається військової продукції.
Основним напрямком захисту влітку - восени стала Москва. Ціною величезних втрат наступ вдалося зупинити. 7 листопада 1941 року на Червоній площі відбувся парад військ Московського гарнізону. Учасники параду прямо з Червоної площі прямували на передову.
3. Зима 1941 - 1942 років
У грудні 1941 року радянські війська почали наступ з метою відсунути противника від Москви. 16 грудня був звільнений місто Калінін, перший обласний центр. В результаті настання лінія фронту була відсунута від Москви на 100 - 250 км. Розвиваючи успіх, наступ почався на всіх фронтах з метою повного звільнення країни, але воно закінчилося невдало. Підсумком битви за Москву стало зміцнення оборони Москви, Ленінграда і Кавказу.
4. Літо 1942 року
Влітку 1942 року головним напрямком стало південне. Вермахт планував захопити нафту Азербайджану і Кавказу, тим самим позбавити палива радянську техніку, і втягнути у війну Туреччину на Кавказі і в Закавказзі, і Японію на Далекому Сході. У травні закінчився захоплення Криму. 17 липня німці вийшли до Сталінграда, де почалися затяжні бої.
5. Міжнародна реакція на напад Німеччини на СРСР
Напад Німеччини на СРСР оживило переговори з США і Великобританією про створення антигітлерівський коаліції. Великобританія і США запропонували СРСР матеріальну допомогу. Але вони не поспішали відкривати другий фронт в Європі. Це було викликано:
1) боротьбою Великобританії і США з Німеччиною, Італією і Японією в Тихому, Атлантичному і Індійському океанах і в Африці;
2) вичікувальної політикою щодо СРСР і Німеччини (ставка на переможця).
6. Підсумки першого періоду війни
В результаті першого періоду війни СРСР вдалося:
1) перевести економіку країни на військові умови (до 1942 року випуск військової продукції був збільшений в порівнянні з 1941 роком);
2) зупинити наступ фашистів;
3) зірвати плани вермахту на блискавичну війну (бліцкриг);
4) скувати на радянсько-німецькому фронті значні сили гітлерівців, ніж полегшило дії США і Великобританії;
5) підвищити міжнародне значення СРСР як керівника в боротьбі з фашизмом.
Квиток 15. (1). Зовнішня політика Російської імперії в XVIII столітті. Розширення території, перетворення Росії на велику європейську державу
Зовнішня політика Росії в XVIII столітті продовжувала зберігати основні напрямки XVII століття: західне (боротьба за вихід до Балтійського моря і боротьба з Річчю Посполитою), південне (боротьба з кримським ханом, вихід до Чорного моря, Кавказ) і східне (Сибір і Далекий Схід) . Історію зовнішньої політики Росії в XVIII столітті можна розділити на періоди:
1) правління Петра I (1696-1725) - зовнішньополітична активність, активні завоювання;
2) епоха палацових переворотів (1725-1763) - зниження активності, прагнення зберегти придбання Петра I;
3) правління Катерини II (1763-1796) - посилення зовнішньополітичної активності.
1. Західний напрямок
У 1697 - 1698 році Петро I з метою розширення антитурецької коаліції і посилення боротьби проти Туреччини і Кримського ханства організував «Велике посольство» в Європу. Після цієї поїздки Петро переорієнтував свою зовнішню політику з південного на західний напрямок. Причини: 1) антитурецька коаліція швидко розпалася; 2) Польща і Данія готувалися до війни проти Швеції. У листопаді 1699 року оформився Північний союз, який в лютому 1700 року розпочав війну зі Швецією. Метою Росії в Північній війні (1700 - 1721) був вихід через Карелію до Балтійського моря.
Північна війна (1700-1721).
1 етап: 1700 - 1708. Після початку війни в серпні 1700 Данія вийшла з союзу, тому вся тягар війни ліг на Росію. 1700 рік став невдалим, але в 1702-1708 роках російські війська перейшли в наступ і здобули ряд перемог. 2 етап: 1708 - 1721. 27 червня 1709 року Росія отримала перемогу під Полтавою, після цього військові дії відновили Данія і Польща. У 1710 році російські увійшли в Ригу, про початок війни проти Росії оголосила Туреччина. Не маючи можливості воювати на два фронти, довелося залишити Приазов'ї. У 1717-1720 роках російський флот домігся переваги над флотом Швеції. 30 серпня 1721 року Північна війна закінчилася підписання Нісштадского світу, згідно з яким Росія отримувала вихід до Балтійського моря і ряд територій в Прибалтиці. На честь цієї перемоги Сенат підніс Петру I титул імператора. З цього часу Росія стала брати найактивнішу участь в європейській політиці.
При Катерині I Росія дипломатичними методами зміцнювала антишведский Північний союз. При Ганні Іоанівні Росія взяла участь в поставленні Августа III королем Польщі. У цьому питанні вона вступила в суперечність з Францією, яка спровокувала російсько - турецьку війну. Через вихід з антитурецкого союзу Австрії Росії довелося припинити війну і Бєлградським договором 1739 року обмежитися придбанням Азова.При Єлизаветі Швеція в 1741 році за підтримки Франції та Пруссії спробувала повернути собі території, втрачені в ході Північної війни. Війна виявилася для Швеції невдалою і в підсумку мирних переговорів їй вдалося відстояти за собою Фінляндію, зайняту російськими військами. В ході Семирічної війни (1756 - 1763) Росія приєдналася до союзу Франції та Австрії проти Швеції, Англії та Пруссії. Протягом 1757-1760 років російські війська здобули ряд блискучих перемог над пруськими військами і зайняли Східну Пруссію. У вересні 1760 російські увійшли в Берлін і поставили питання про існування Прусського королівства. Однак через прихід до влади Петра III Росія вийшла з франко-австрійського союзу і вступила в союз з Пруссією, повернула Пруссії всі захоплені території і виплатила контрибуцію. В результаті Семирічної війни Пруссія була значно ослаблена і на деякий час вийшла з активної зовнішньої політики.
При Катерині II відбулося три поділи Польщі.
Перший розділ Польщі відбувся в 1772 році. У 1764 році польським королем став ставленик Росії Станіслав Понятовський. Договором 1768 року був гарантовано рівноправність в Польщі православних і католиків. Незадоволена шляхта організувала Панську конфедерація і підняла повстання. Для придушення громадянської війни в Польщі було введено російські, австрійські та прусські війська. Відбувся перший поділ Польщі, в ході якого були відірвані прикордонні райони, але Польща збереглася як держава.
Другий розділ Польщі стався в 1793 році. У 1791 році Понятовський видав нову польську конституцію, в якій значно урізали права шляхти на користь короля. Почалася громадянська війна, для придушення якої знову були введені війська сусідніх держав.
Третій розділ Польщі стався в 1795 році. У 1794 році почалося повстання під керівництвом Костюшка проти поділу Польщі. Повстання було придушене, Польща остаточно розділена і припинило існування як держава. Росія отримала Правобережну Україну і Білорусію, Литву і землі в Естонії. На нові території поширене законодавство і адміністративний устрій Російської імперії.
2. Південний напрямок
Спочатку зовнішньополітична діяльність Петра I була зорієнтована на південний напрямок. У 1695 і в 1696 році він зробив два походу на місто Азов. Перший похід закінчився невдало через відсутність єдиного командування, слабкою інженерної підготовки і відсутністю військового флоту в Азовському морі. Другий похід закінчився взяттям Азова, підставою міста Таганрога і створенням 1697 року антитурецької коаліції з Росії, Австрії та Венеції. Приазов'ї було повернуто Туреччині в 1711 році, новий 1739 року Туреччина повернула Азов Росії.
Перська війна 1722 - 1723 років. Метою війни було встановлення вільної торгівлі по Каспійському морю. В ході походу російські зайняли міста Дербент і Баку, заснували фортецю «Святого Хреста» (місто Ставрополь), створили Каспійський флот.
При Катерині II Росія двічі вступала у війну з Туреччиною. Бойові дії першої російсько-турецької війни (1768 - 1774) проходили на Дунаї, в Криму, Закавказзі і в Чорному морі. Російський флот під командуванням А. Орлова і Г. Спиридонова обійшов Європу і розгромив турецький флот в Чесменський бухті. У 1771 році російські війська зайняли Крим. Війну довелося терміново припинити через потужний повстання Пугачова. У 1774 році був укладений Кючук-Кайнарджінскій світ за яким: Росія отримувала від Туреччини контрибуцію невеликі території в Криму, право проходу торгових кораблів через чорноморські протоки в Середземне море, заборонено Туреччини втручатися в справи Кримського ханства і Молдавії. Друга російсько-турецька війна (1787 - 1791) почалася через приєднання Росією Криму та Кубані. В ході війни були зайняті дунайські фортеці Римник і Ізмаїл, адміралом Ушаковим здобута перемога над Турецьким флотом. У 1791 році укладено Ясський світ за яким Росія отримувала узбережжі Криму (Новоросія). Таким чином на півдні повністю були ліквідовані залишки Золотої Орди, Росія вийшла до природних південним кордонами, отримала права тримати в Чорному морі флот, вести торгівлю через чорноморські протоки, втручатися в справи балканських народів перебували під турецьким ярмом, впливати на Кавказ. 1783 року за Георгіївському трактату Росія брала заступництво над Східною Грузією, обіцяно заступництво Вірменії.
3. Східний напрямок
Колонізація Сибіру і Далекого Сходу була викликана соціально-економічним розвитком Росії. Колонізація ускладнювалась протидією Монголії і Китаю. Мирні відносини з цими державами вдалося встановити після укладення договору з Монголією про нейтралітет і з Китаєм про відмову Росії від Амурської області (Нерчинский договір 1689 року). У 1784 році Г. Шеліхов почав колонізацію Аляски. У колонізації активну участь взяли ченці Соловецького монастиря.
В ході XVIII століття Росія придбала значні території, підготувала сильні дипломатичні кадри, військовими і дипломатичними силами впливала на міжнародну ситуацію в Європі і Азії. Військово-політичні успіхи Росії звели її в ранг впливової держави. До 1796 року на території імперії проживало 39 мільйонів чоловік.
Квиток 15. (2). Культура СРСР в 20-30-і роки
1. Початок «культурної революції»
Відразу після жовтневого перевороту для управління духовним життям суспільства був створений наркомат освіти на чолі з Анатолієм Васильовичем Луначарським. Це відомство здійснювало контроль над освітою, політичним просвітництвом, театрами, бібліотеками, мистецтвом, і т.д. Через цю централізацію більшовики намагалися «виховати» нового людини в дусі марксизму. З іншого боку, найбідніші верстви населення отримали доступ до культурних цінностей. Російська інтелігенція розкололася на три гілки: одні активно не брали більшовизм, інші були його прихильниками, треті зайняли нейтральну позицію. З 1918 року більшовики почали активно залучати стару інтелігенцію до роботи на новій владі.
2. Культура в 20-і роки
З 1922 року більшовизм почав боротьбу з усіма небільшовицького течіями. Були закриті газети інших партій, обмежений доступ до освіти вихідців з непролетарських станів, почалися гоніння на релігію. З 1922 року всі друковані видання стали зазнавати цензури. У серпні 1922 року біля 160 провідних професорів були вислані з СРСР.
У 1919 році був прийнятий декрет про ліквідацію неписьменності. З цією метою створювалися лікнепи, де вчили читати і писати. У школах велике значення надавалося вивченню марксизму. Викладання історії до кінця 20-х років було заборонено.
Літературно-мистецьке життя початку 20-х років відрізнялася великою кількістю творчих течій. До кінця 20-х років все письменники, художники і музиканти були об'єднані в професійні спілки. Через ці союзи вони отримували зарплату і повинні були прославляти радянську владу. Виняток із союзу означало голодну смерть. Неугодних діячів труїли через газети, забороняли видавати свої твори, влаштовувати виставки.
Незважаючи на ідеологічний тиск, в 20-і роки був знятий фільм «Броненосець Потьомкін» (реж. С. Ейзенштейн), почалося творчість М. Булгакова.
3. Культура в 30-і роки
У 30-ті роки почалося докорінне викорінення старої інтелігенції, які слабо критикували більшовизм за його економічну та ідеологічну діяльність. Їх звільняли з робочих місць і засилали в табори. З бібліотек вилучалися книги дореволюційних видань, руйнувалися храми. Офіційним істориком став М. Покровський.
З 1930 року було введено загальне обов'язкове початкову освіту. До 1939 року 89% населення країни вміло читати і писати.
Великими тиражами друкувалися твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Л. Толстого, А. Горького. З'явилися перші звукові фільми: «Чапаєв» (реж. Брати Васильєви). У театрі працювали режисери К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Провідними композиторами були Шестакович і Прокоф'єв, скульпторами - В. Мухіна.
Помітні успіхи були досягнуті в галузі ядерної фізики, реактивного руху, математики, біології.
Квиток 16. (1). Розвиток культури та громадської думки народів Росії в XVIII в еке
XVIII століття стало одним з найбільш значних етапів у розвитку російської культури. Протягом цього століття російська культура досягла того рівня розвитку, до якого йшла Європа йшла на протязі 2-3 століть.
В історії російської культури XVIII століття виділяються два періоди: епоха петровських реформ (перша половина XVIII століття) і царювання Катерини II (друга половина XVIII століття).
Для культури петровської епохи характерні такі риси: 1) обмирщвлении (відрив від церкви), розвиток особистісного начала, зближення з культурою Західної Європи; 2) з'єднання культур XVII і XVIII століть, часто досягається штучно; поширення нової європейської культури в середовищі дворянства і багатого купецтва. Саме в XVIII столітті відбувається розрив між дворянської (елітарної) і народної (низова) культурами.
У ранг державної політики при Петрові I була зведена проблема освіти, що диктувалося необхідністю практичного вирішення господарських і військових проблем. Створені Петром навчальні заклади поділялися на: вищі (Слов'яно-греко-латинська академія для духовенства, Морська академія), спеціальні (артилерійська і інженерна школи, медичне училище, гірські школи при металургійних заводах) і початкові (числових і гарнізонні школи, єпархіальні училища). Крім державних у країні з'являються приватні навчальні заклади. Відмінною рисою петровських шкіл була всесословность, крім кріпаків. Після Петра система освіти набуває становий характер. На чолі системи освіти стояла створена в 1725 році Академія наук, при якій був відкритий університет і гімназія. Поліпшенню освіти сприяло видання нових підручників. У 1710 році проведена заміна шрифту на більш простий, названий цивільним. При Академії наук з 1703 року видається газета, організована публічна бібліотека і Кунсткамера (музей чудасій). Указом Петра було велено здавати в Кунсткамеру все дивини і старовини, знайдені в Росії. Так було покладено початок археологічним дослідженням. Викладачі били в основній масі іноземці. Помітний слід залишили математик Ейлер, фізик Бернуллі.
Приєднуються землі описувалися географічними експедиціями, складалися їх карти. За завданням Петра А.К. Нартова була написана історія Північної війни, Татищев написав перший досвід російської історії, в якій активно використовував давньоруські літописи.
Центральне місце в суспільно-політичній думці першої чверті XVIII століття зайняла проблема абсолютизму. Глава церкви Феофан Прокопович обстоював ідею необмеженої царської влади. І. Посошков в «Книзі про злиднях і багатство» виступає за обмеження кріпосного права і створення всесословного виборного органу з дорадчими функціями. А.Татищев виступив за повне і швидке скасування кріпосного права.
Великі зміни відбулися в побуті людей. З 1700 рік Новий Рік почали відзначати з 1 січня. Знати збиралася на асамблеї (бали), введений податок на носіння бороди, заборонено носіння традиційної російської одягу. При царському дворі з'являється театр. У 1756 році ярославський купець Ф. Волков відкриває перший публічний театр.
При Ганні Іоанівні розширюється мережа навчальних закладів: відкритий Шляхетський кадетський корпус, 17 семінарій. Дітям дворян дозволено отримувати домашню освіту.
При Єлизаветі в Академії наук з'являється Михайло Васильович Ломоносов. За його наполегливе прохання в 1755 році відкривають Московський Університет, а 1757 році відкривають Академію мистецтв.
У петровський час в архітектурі формується стиль російського бароко, йде активне кам'яне будівництво в Москві. У 1703 році засновано Санкт-Петербург. Архітектурний план Петербурга заснований на зразках регулярної забудови в містах Європи. Середина XVIII століття стає періодом розквіту архітектури бароко: Растреллі зводить будівлю Зимового палацу, Ухтомський дзвіницю Троїце-Сергієвої лаври. У живописі відбувається відмова від іконописної манери, розквітає портретний жанр. Ломоносов відроджує забуту з XII століття техніку мозаїки.
У другій половині XVIII століття російська культура відмовилася від наслідування західній Європі і показала себе цілком сформованим і закінченим явищем. В цей час культура прагнути відобразити міць і пишність Росії як світової держави.
Для дворян відкриваються навчальні заклади закритого типу (Смольний інститут). Метою таких навчальних закладів була ізоляція дітей від суспільства і виховання в них високої моральності. У містах і повітах створюються училища для народу. Академія наук під керівництвом президента Катерини Дашкової вивчає природні запаси країни. При Академії працюють механіки-самоучки І. Повзунів (побудував першу парову машину) і І. Кулібін (винайшов оптичний телеграф і прожектор). Великі історичні твори створюють М. Щербатов, І. Болтін, М. Ломоносов. Друкарня Новикова видає давньоруське літописі.
У літературі прославилися В. Тредіаковський, Г. Державін, Д. Фонфізін, М. Карамзін. Створюється Театральна дирекція, театри отримують допомогу від держави. У маєтках виникають кріпосні театри.
Катерина II поклала початок захопленню колекціонування творів мистецтв. Її колекція стала основою колекції Ермітажу.
В архітектурі бароко змінюється класицизмом. Ведеться велике кам'яне будівництво в Петербурзі, грунтуються міста в Новоросії (Одеса, Севастополь, Херсон).
У живописі з'являються різні жанри: історичний, пейзажний, побутової, відбувається розквіт мистецтва портрета. У портреті прагнуть передати внутрішній світ людина. Високою художньою цінністю відрізняються скульптурні портрети Ф. Шубіна.
Створювалися школи у народів Поволжя та Сибіру. Вони носили місіонерський характер і прагнули до християнізації місцевого інородческого населення.
Н.В. Флоровський «Шляхи російського богослов'я»: «Вся історична значущість російського масонства була в тому, що ця була психологічна аскеза і збирання душі. У масонстві російська душа повертається до себе з Петербурзького небуття і розсіювання ... Це був не тільки епізод, а й етап в історії нового російського суспільства ... В історії російського масонства було багато суперечок, розділень, коливань. Перші російські ложі були, по суті, кружками деистов, висповідатися розумну мораль і природну релігію, які прагнули до морального самопізнання ... Масонство є якийсь орган, перш за все, світський і таємний, з дуже суворою дисципліною не тільки зовнішньої, але й внутрішньої. Саме ця внутрішня дисципліна або аскеза ... і опинилася найважливіше в загальній економії масонського дії, - «тесаного дикого каменю серця людського», як говорили тоді. І в цій «аскезі» виховувався новий тип людини. З цим типом ми зустрічаємося в наступну епоху. У масонстві вперше майбутній російський інтелігент усвідомлює свою розірваність, роздвоєність свого буття, і починає нудитися про цілісність і тягнутися до неї. Це шукання, туга і тяга повторюються пізніше в поколінні «тридцятих років» і (сорокових); зокрема у слов'янофілів ».
Квиток 16. (2). Корінний перелом в ході Великої Вітчизняної та Другої світової під йни в 1942-1943 роках
1. Зима один тисяча дев'ятсот сорок дві -1943 років
До листопада 1942 року вермахт задіяв на східному фронті понад 6 мільйонів осіб або 71% своїх сил. Їм протистояло близько 6,6 мільйонів чоловік. Головне бій взимку 1942 - 1943 років розгорнулося за Сталінград (17 липня 1942 - 2 лютого 1943). Падіння Сталінграда відкривало фашистам шлях на Кавказ і було умовою вступу у війну Японії і Туреччини.
У листопаді 1942 року радянська армія перейшла від оборони в наступ і взяла противника в кільце. 2 лютого 1943 фельдмаршал Паульс капітулював. У полон здалися 91 тисяча солдатів, 2,5 тисячі офіцерів, 24 генерали. За 6 місяців Сталінградської битви знищено 1,5 мільйона чоловік противника. Перемога в Сталінградській битві стало початком корінного перелому в ході Другої світової війни.
3 лютого фашисти залишили місто Ржев, який наполегливо захищали протягом року. На інших фронтах взимку 1942 - 43 років вдалося просунутися на 600 км, прорвати блокаду Ленінграда.
Для відновлення своїх втрат в зимову компанію, вермахт перевів з Африки і Італії 34 дивізії, чим полегшив дії англо-американських військ.
2. Літо - восени 1943 року
До літа 1943 року в резерві радянських військ було накопичено 11 армій. Німеччина провела суцільну мобілізацію людей на окупованих територіях, збільшила випуск техніки. Однак вона не змогла домогтися переваги над радянськими військами.
Головне бій річної компанії розгорнулося на Курській дузі. В результаті зимового наступу у міста Курськ в лінії фронту утворився значний виступ. Вермахт, як реваншу за Сталінград, планував оточити радянські війська, розгромити південно-західний фронт і рухатися на Москву.
З 5 по 12 липня розгорнулася битва на Курській дузі. Особливістю цієї битви стало активне застосування новітньої військової техніки. Грандіозне танкова битва пройшло біля села Прохорівка. З обох сторін у битві брало участь по 1200 танків, не рахуючи інших сил.
Після поразки на Курській дузі вермахт втратив наступальну ініціативу. Перемога на Курській дузі завершив перелом в ході Другої світової війни. Розвиваючи успіх, радянські війська 5 серпня 1943 року звільнили міста Орел і Бєлгород. На честь цієї перемоги в Москві був проведений артилерійський салют. До грудня 1943 року була звільнена 50% окупованої території.
3. Партизанський рух
Партизанський рух був розпочато з перших днів війни. Рішенням ЦК партії від 18 червня 1941 року обов'язки по організації партизанських загонів і радянського підпілля на окупованих територіях була покладена на керівників місцевих парторганізацій. З партизанами і підпільниками взаємодіяли командувачі фронтів. Яскраву сторінку в партизанський рух вписали партизани, що сховалися в Керчинский катакомбах.
У 1943 році партизани розгорнули рейкову війну, яка фактично скувала постачання противника. У роки війни партизани відвернули на себе 10% сил противника.
4. Міжнародне становище
Перемога радянських військ під Сталінградом і Курськом в корені змінила ситуацію на інших фронтах. Вермахт втратив панування в океанах і в повітрі. У травні 1943 року англо-американські війська звільнили Африку. 25 липня 1943 року капітулювала Італія. З 28 листопада по 1 грудня в Тегерані (Іран) відбулася зустріч Сталіна, Рузвельта і Черчілля. На конференції обговорювалися терміни відкриття другого фронту в Європі і післявоєнний устрій Європи.
Квиток 17. (1). Внутрішня політика імператора Олександра I Павловича. рух декабристів
12 березня 1801 в результаті палацового перевороту і вбивства імператора Павла I Петровича до влади прийшов його син імператор Олександр I Павлович. Олександр був вихований Катериною II в дусі французького просвітництва. Вступивши на престол Олександр повинен був лавірувати між двома потужними придворними угрупованнями - лібералами і консерваторами-охоронцями. У царювання Олександра I виділяють два періоди: до 1812 року і після 1812 року.
У перший період Олександр намагався здійснити серію широких реформ, вироблених в колі близьких друзів (Негласний комітет).
У 1802 році він проводить міністерську реформу: замість петровських колегій на принципі єдиновладдя створюються міністерства на чолі з міністром, відповідальних перед царем. Всі міністри об'єднувалися в Кабінет міністрів.
Проведена реформа в системі освіти. Країну розділили на навчальні округи. На чолі округу стояв університет.
Олександр спробував здійснити програму обмеження кріпосного права. Він припинив роздачу казенних селян у приватну власність. Указом від 1803 року «Про вільних хліборобів» було дозволено селянам покупатися з землею у поміщика. Однак указ обріс безліччю підзаконних бюрократичних умов, що застосувати його в життя стало не можливо. Всього за цим указом вийшло з кріпацтва приблизно 50 тисяч сімей (0,5% від усього числа кріпаків). Іншим указом, від 1801 року було дозволено недворянам купувати ненаселені землі. Тим самим порушувалася дворянська монополія на землеволодіння.
У 1808 році Олександр наближає до себе М.М. Сперанського. Сперанський виступав за поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. За проектом Сперанського під головуванням імператора створювався Державна Рада з міністрів і Дума з виборних від народу. Дума і Держрада володіли законодавчою владою. Виконавча влада належала міністерствам, а судова - Сенату і судам. З проекту Олександр обмежився тільки створенням Держради з законодавчим правом.
Другий період царювання Олександра більш консервативний по відношенню до першого періоду. В цей час до Олександра наближається вихованець Павла Олексій Арекчеев. Але і в цей час Олександр намагався проводити реформи.
У перші роки після закінчення Вітчизняної війни 1812 року Олександр спробував повернутися до реформ. У Прибалтиці селяни були звільнені від кріпосної залежності. Виступаючи на польському сеймі в 1818 році Олександр натякнув про проекти звільнення всіх селян. За проектом Аракчеєва - Гур'єва передбачалося викуповувати у збанкрутілих поміщиків селян і звільняти. При практичному здійсненні проекту процес звільнення селян міг розтягтися приблизно на 200 років. Зростання революційного руху в Європі і сильна консервативна партія в Росії змусили його відмовитися від цих проектів. З 1810 по 1857 рік Аракчеев намагається провести реформи в армії з перекладу її на самозабезпечення. З цією метою створюються військові поселення, створені за зразком козацьких станиць. У поселеннях поселенці поєднували військову службу і господарську діяльність. Метою реформи було зниження витрат на армію і створення резерву військ. Життя в поселенні строго регламентувалася командирами. Військові поселення швидко показали свою нежиттєздатність, по ним прокотилися низка хвилювань і в 1857 році вони були скасовані.
Необхідність звільнення селян усвідомлювалася дворянським лібералами.Це ліберальний рух поступово оформилося в декабризм.
Реформаторська діяльність Олександра I відрізнялася спробою лавірувати між лібералами і консерваторами. Тому вона відрізняється непослідовністю, що викликало критику як лібералів, так і консерваторів.
Квиток 17. (2). Заверш ...........
литических акціях (страйки, пікети, страйки).
2. Наука
І. Павлов займається проблемами фізіології і нервової діяльності. І. Мечников - проблемами мікробіології, В. Вернадський - питаннями біохімії. Н. Жуковський створює інститут аеродинаміки. К.Е. Ціолковський розробляє проблеми реактивного руху і космонавтики. Вчені - гуманітарії (історики, філософи) стають політичними діячами. Частина вчених звертається до релігійної віри.
3. Друк
З жовтня 1905 р пом'якшена цензура. До 1913 року видавалося близько 2,5 тисячі газет і журналів різної тематики. У книговидавництві помітна роль належить Ситіна і Суворину. Ситін видавав дешеву літературу для народу, Суворін - науково-популярну літературу. Виходять багатотомні словники і енциклопедії: Бракгауз і Евфроній, Гранат, Богословський словник Лопухіна. Юргенсон спеціалізується на виданні нот.
4. Література
В літературі стверджується жанр критичного реалізму. Письменники викривають пороки суспільства (Л. Толстой, А. Чехов, І. Бунін і ін.) А. Горький романтизує революцію (Пісня про Буревісника). На початку ХХ століття відбувається розквіт срібного століття російської літератури. Модерністки налаштовані письменники відмовляються від реалістичного відображення дійсності. Серед них складається дві течії: 1) символісти - прагнули пояснити реальність як систему символів; 2) декаданс (занепад) - вважали, що все прийшло в занепад і нічого виправити не можна.
5. Живопис
У живописі поширюється стиль імпресіонізму (враження): Сєров, Врубель. Навколо журналу «Світ мистецтва» складається група художників, що займається поширенням російського мистецтва в Європі і європейського мистецтва в Росії (Бенуа, Сомов). Від міріскусственніков відколюється «Союз російських художників» (Грабар, Юон). У книжковій графіці славляться роботи Білібіна.
6. Архітектура
В архітектурі відбувається розквіт стилю модерн (новий). Архітектори прагнуть використовувати нові матеріали і надати їм художню виразність (Щусєв, Шехтель).
7. Музика
Світову популярність набуває російська музика і балет. Тріумфально простують по Європі з концертами П.І. Чайковський, С. Рахманінов, Скрябін. Дягтлев організовує в Парижі «російські вечора», на яких блищить В. Ніжинський.
8. Кінематограф
З 1903 року в Росії з'являються кінотеатри. У 1908 році знята перша вітчизняна кінокартина «Стенька Разін». У 1914 році в країні працювало 30 кінофірм. Славляться артисти В. Максимов, В. Холодна. Активно екранізуються твори російської класики.
Квиток 6. (1). Московська Русь в XV-XVI століттях
Незважаючи на всі успіхи Москви в справі збирання російських земель, свою независ имость до XV століття зберегли Новгородська республіка і князівство Тверське. Москва продовжувала збирати по всьому князівств ординських данину. Саме Московське князівство зберігало питому систему. Однак доля старшого сина і спадкоємця престолу був завжди більше, ніж всі уділи інших членів сім'ї померлого князя. Таким чином, в Москві складається нова система успадкування: від батька до старшого сина. При цьому влада старшого сина підкріплювалася значними економічними ресурсами, що переходили йому в якості спадщини. Поступово московські князі починають все землі Київської Русі сприймати як свій уділ.
1. Феодальна війна за Василя II Васильовича Темного
Дмитро Донський передав велике князювання Володимирське своєму синові Василю I Дмитровичу як вотчину. Так само вчинив і Василь I по відношенню до свого сина Василя II. Однак його брат Юрій Дмитрович (дядько Василя II) відмовився визнати старшинство племінника і вступив з ним в боротьбу за право затвердити свою династію на Московському князівстві. Почалася феодальна війна (1425 - 1453) і закінчилася перемогою Василя II. Істотною відмінністю цієї феодальної війни стало боротьба за право затвердити свою династію на Московському престолі, а не боротьба за місто, який буде центром Росії, як це було в період протистояння Москви і Твері. Причина перемоги полягало в тому, що бояри, духовенство і служиві люди підтримали політику централізації держави, планомірно проводилася московськими князями і відкинули політику збереження роздробленості, за яку виступав Юрій Дмитрович і його сини.
При Василя II відбулася важлива подія в житті Руської Православної Церкви. У 1439 році на соборі православного і католицького духовенства була укладена унія (акт про об'єднання). Константинопольські імператор і патріарх визнали над собою верховенство Римського папи в надії отримати допомогу для боротьби в турками. Московський митрополит Ісідор, який був присутній на соборі, повернувся в Москву в сані кардинала. Однак московський князь і духовенство відмовилися визнавати унію. Ісидор був вигнаний, а на місце митрополита Московського був обраний собором російського духовенства 1448 року рязанський єпископ Іона. Таким чином Російська Церква відокремилась від церкви Константинопольської і знайшла автокефалію (незалежність). У той же час князі Литовські вивели Київську митрополію з підпорядкування Москві і стали самі призначати митрополита Київського. Відбувся поділ Руської Церкви на Московську і Київську митрополію.
2. Іван III (тисяча чотиреста п'ятьдесят два - 1505)
Ліквідація залишків феодальної роздробленості припала на час правління Івана III (1452-1505). У 1478 році він захопив Новгород, в 1485 році - Твер. З метою зміцнення своєї влади Іван III переселив частину новгородських аристократів, а на їх землях розмістив московських дворян. У своєму заповіті Іван III не виділив своїй родині спадку в новгородських землях, а цілком її передав своєму старшому синові. Однак повністю феодальна роздробленість буде подолана при Івані IV Васильовича Грозного, коли буде ліквідовано доля двоюрідного брата Івана Грозного - Володимира Андрійовича Старицького.
Виступаючи захисником православної віри Іван III провів ряд успішних воєн з Литвою за Чернігово-сіверські князівства, в результаті яких в 1503 році були приєднані 19 міст, серед яких були Чернігів, Новгород-Сіверський, Гомель, Любич і Брянськ. Таким чином з другої половини XV століття Москва стає єдиною державою на північному сході Русі. При цьому Іван III виступає як захисник всього російського населення, в тому числі в Південній і Західній Русі. Він неодноразово заявляв литовським послам, що вважає Київ, Смоленськ, Полоцьк і багато інших міст, які опинилися у Великому князівстві Литовському своєю вотчиною.
Приєднуючи землі, московські князі дбали про управління ними. Територія держави ділилася на уділи і волості. На чолі доль стояли намісники, що призначаються великим князем. Нерегулярне феодальне військо було замінено регулярним військом з дворян. На час служби дворяни отримували землі в «годування».
За правління Івана III Московське держава звільнилося від татарського ярма. На протязі декількох років Іван III не платив ординський вихід. Ординський хан Ахмет спробував силою змусити московського князя підкоритися своєї влади. З 8 по 11 листопада 1480 роки (через 100 років після Куликовської битви) ординські і московські війська стояли на берегах річки Угра (стояння на Угрі), але ніхто не наважився перейти річку і почати бій. Не витримавши, татари відступили. «Стояння на Угрі» формально поклало кінець монголо-татарського ярма і російське держава здобула незалежність. Однак небезпека татарських набігів з південних кордонів зберігалася аж до падіння Кримського ханства при імператриці Катерині II Олексіївні.
Сам Іван III одружився з Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора. При Івана III офіційним гербом Росії стає двоголовий орел. У 1493 році Іван III прийняв титул «государя всієї Русі», відкрито претендуючи на землі Литовської Русі. В цей час з Московією встановили дипломатичні відносини Німеччина, Данія, Угорщина і Туреччина.
При Івана III був оформлений перший в послетатарское час звід законів - Судебник 1497 року. Судебник значно обмежив владу удільних князів і регламентував порядок переходу селян від одного власника до іншого. Переходити дозволялося в листопаді протягом двох тижнів (тиждень до Юр'єва дня і тиждень після).
3. Іван IV Васильович Грозний (1533 - 1584)
Іван Грозний вступив на престол семирічним дитиною. Повнота влади до його повноліття належала його матері Олені Глинської. Користуючись малоліттям царя, навколо престолу розгорнулася боротьба боярських угруповань Шуйських, Бєльських і Глинських за право виховувати Івана. Зловживання бояр владою послужили причиною крупного народного повстання в Москві в 1547 році. Вінчалися в 16_ті річному віці на царство, Іван усвідомив необхідність реформ. Реформи розроблялися і проводилися в життя в Вибране раді - колі друзів і найближчих довірених осіб царя. Програма реформ вперше була викладена на Земському соборі 1547 року. На Земському соборі були присутні члени Боярської думи, вище духовенство і делегати від народу. Таким чином в 1547 році Росія увійшла в період станово-представницької монархії.
За десятирічний період реформ Обрана Рада зуміла здійснити комплексну програму перетворень. У 1550 році був виданий новий Судебник. Особливе значення мають військові реформи і реформа місцевого самоврядування. Питання місцевого суду та управління отримали відображення в Судебник. Поступово було розпочато скасування системи годувань, а функції самоврядування переходили до виборним старостам. Кошти, отримані у вигляді «кормленческіе окупа» були спрямовані на утримання постійного війська з дворян. Указами 1555-1556 років все землевласники зобов'язувалися нести державну і військову службу. Ці укази ще сильніше зближували аристократію і дворянство. В 1550 створено стрілецькі полки, озброєні вогнепальною зброєю і що містилися на казенні гроші. Реформа війська дозволило перейти до активної діяльності на Сході. У 1552 році взята Казань, а в 1556 році - Астрахань. До Росії добровільно приєдналася башкири. Головним ворогом на півдні залишається Кримське ханство. З 1560-х років починається освоєння Сибіру.
На час діяльності вибраних раді доводиться становлення наказовій системи управління. Були створені спеціальні центральні органи управління, що відали окремими територіями (Казанський, Сибірський, Новгородський) або галузями державного управління (Посольський наказ, Розбійницький наказ).
Діяльність вибраних Ради припинилася до початку 1560-х років.
У 1564 році Іван Грозний несподівано залишив Москву і виїхав в Олександрівську слободу. У грамоті до москвичів він звинуватив бояр у зловживаннях і протидії реформам. Терміново зібраний Земський собор 1565 року затвердив введення опричнини. Цар виділяв для себе особливий спадок (опришнину) для утримання спеціального війська. Також цар наділявся особливими правами: страти бояр і конфіскації їх майна без схвалення боярськоїдумою. Решта землі склали земщину, що управлялися «по старому звичаю». У роки опричнини були остаточно ліквідовані уділи (Старицький доля), ослаблена князівсько-боярська аристократія і посилено дворянство. Від опричнини постраждали багато міст (Москва, Новгород, Твер) і державні діячі. Значно страждало і селянство, що призвело до економічного занепаду. Офіційно опричнина була заборонена в 1572 році, але апарат репресій продовжував діяти до смерті Івана Грозного.
Економічна криза, викликаний опричнина, був заглиблений тривалої Лівонської війною (1558 - 1583). В ході війни Іван Грозний намагався вийти до Балтійського моря. У земельних придбання в Лівонії було зацікавлене і російське дворянство. Але на лівонськіземлі претендували також Швеція, Данія і Польща. До 1563 року війна була для Росії вдалою, але з 1563 року почалися поразки. Користуючись військовими невдачами Росії, на півдні активізувалися кримські татари. У 1571 року вони підійшли до Москви і спалили її. У 1583 році сили Росії виснажилися і вона вийшла з війни з великими втратами.
В результаті економічної кризи в селі склався діффіціт селянської робочої сили. Поруч указів уряд вводить заповідні роки, протягом яких заборонялося переходити на нове місце проживання.
Квиток 6. (2). Зовнішня політика Росії в 1900-1917 роках. Причини і наслідки участі в Першій світовій війні
1. Союзницькі блоки в Європі
Початок ХХ століття характеризується загостренням міжнародних відносин. Інтереси старих світових лідерів (Англії, Франції), які прагнули зберегти свої колоніальні володіння, стикаються з інтересами нових лідерів (Німеччини), які прагнули придбати собі колонії. Економічне проникнення на нові для себе території країни другого ешелону (Німеччина, Росія) прагнуть підкріпити військовою силою. У 1882 році в Європі був створений Троїстий союз, до якого увійшли Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Ці країни прагнули до переділу політичної карти світу та придбання колоній. На противагу Троїстого союзу в 1894 році був створений франко-російський союз Антанта до якого приєдналася Англія. У 1898 році імператор Микола II виступив з ініціативою роззброєння в Європі і встановлення контролю над озброєнням.
2. Далекий Схід
Великий інтерес для Росії представляв Китай, який знаходився в полуколониальной залежності від Великобританії. В кінці XIX століття Японія почала створювати Тихоокеанську імперію, в яку намагалася включити і Китай. Побоюючись Японії, Китай уклав оборонний союз з Росією. В рамках цього союзу Росія проклала через Маньчжурію (Північний Китай) Китайсько-Східну залізницю (КВЖД) і влаштувала в Порт-Артурі (узбережжі Жовтого моря) військово-морську базу. З Маньчжурії Росія змогла втручатися в справи Кореї і Японії.
3. Російсько-японська війна 1904 - 1905 років
26 січня 1904 Японія почала війну з Росією. У війні Японію підтримували США та Англія, які прагнули обмежити вплив Росії на Далекому Сході. Технічно японська армія була підготовлена до війни краще російської. В ході війни самовіддано пручався Порт-Артур. Героїчно загинув крейсер «Варяг», на флагмані «Петропавловськ» загинув адмірал Макаров. У травні 1905 року зробивши перехід з Європи навколо Африки, в Цусімському битві загинула ескадра адмірала Рождественського. Після Цусимского битви поразку Росії стало очевидним і 6 серпня 1905 року за посередництва США було укладено мирний договір, за яким Росія втратила Порт-Артур і південну частину острова Сахалін.
4. Перша світова війна 1914 - 1918
У 1904 році Великобританія приєдналася до франко-російського союзу. Це остаточно розкололо Європу на два військових табори. Приводом до I Світовій війні стало вбивство 15 червня 1914 року австрійського спадкоємця престолу ерцгерцога Фердинанда в сербському місті Сараєво. Австрія пред'явила Сербії принизливий ультиматум, в якому зажадала введення своїх військ. Цього умови Сербія не прийняла. Тоді Австрія оголосила Сербії війну. Росія, як союзниця Сербії, почала готуватися до війни. 1 серпня 1914 року Німеччина, як союзниця Австрії, оголошує війну Росії. Слідом у війну вступають Франція і Англія, пов'язані з Росією союзними договорами, і залежні від них країни. Всього в I Світовій війні взяло участь 38 держав.
Цілі Росії в I Світовій війні: 1) захист Сербії від Туреччини і Австрії; 2) допомога Франції в боротьбі з Німеччиною; 3) захоплення у Туреччини Константинополя і Чорноморських проток, встановлення повного контролю над Чорним морем.
5. Компанія 1914 року
У перші дні війни російська армія зайняла Східну Пруссію (сучасна Калінінградська область). Але командувачі арміями в Пруссії діяли неузгоджено і упустили наступальну ініціативу, дозволивши супротивникові перегрупувати сили і налагодити оборону. У вересні 1914 року Німеччина зібрала сили і повернула собі Східну Пруссію. Успішними для Росії стало вересневе наступ в Західній Білорусії і в Польщі. Для порятунку Німеччини, в жовтні в війну проти Росії вступає Туреччина. Бойові дії розгортаються на Чорному морі і на Кавказі. Через необхідність вести війну на два фронти, Росія припинила наступ на Західному фронті і перекинула частину своїх сил проти Туреччини. Таким чином Росія упустила можливість здобути швидку перемогу у війні.
6. Компанія 1915 року
У 1915 році Німеччина виставила проти Росії 50% всіх своїх сил. Навесні - восени Німеччина провела наступ на всіх фронтах і помітно просунулася на схід. До кінця 1915 року Німеччина зайняла Польщу, частину Прибалтики і Білорусії, перенісши, таким чином, військові дії на територію Росії. В цей же час російські війська відчували гостру нестачу в зброї, боєприпасах, продовольстві і живій силі. Англія і Франція не поспішали почати масовий наступ на своїх фронтах, з метою відволікання сил Німеччини і Російського фронту.
7. Компанія 1916 - 1917 років
На початку 1916 року Німеччина вважала, що Росія війну програла і тому честь своїх військ перевела на боротьбу з Францією. Для порятунку Франції великий наступ в Молдавії зробив генерал А.А. Брусилів (Брусиловський прорив) і почав погрожувати окупацією Австрії. Для порятунку Австрії від можливої окупації, Німеччина припинила наступ у Франції. Успіх Брусилова на був підтриманий іншими військами російської армії і Росія знову упустила можливість переможного результату війни. До кінця 1916 року війна набула оборонний характер. У березні 1917 року Тимчасовий уряд оголошує про продовження війни до переможного кінця. Наприкінці 1917 року після оголошення ленінського Декрету про мир опір Німеччини практично припиняється. На початку 1918 року більшовицький уряд укладає Брестський мир з Німеччиною і капітулює.
Квиток 7.1. Основні напрямки зовнішньої політики і розширення території Ро СЗШІ в XV-XVI століттях
Основними напрямами зовнішньої політики Москви в XV-XVI століттях були:
- західне (Новгород, Твер, Польсько-Литовська держава, Лівонія);
- південне (Золота Орда);
- східне (Передураллі, Урал, Сибір).
Якщо завдання зовнішньої політики на західному і східному напрямку постійно змінювалися в процесі їх вирішення, то на південному напрямку вони залишалися незмінними: боротьба із Золотою Ордою, а після її розпаду - з численними ханством.
1. Південний напрямок
На рубежі XIV-XV століть ускладнилися відносини Русі і Орди. Дрібний середньоазіатський правитель Тимур (Тамерлан) почав завоювання Середньої Азії і на рубежі 80-90-х років XIV століття він підпорядкував собі Золоту Орду. В ході війни Тимур в 1395 році дійшов до Єльця. Йому назустріч вийшов князь Василь I Дмитрович (1389 - 1425), але битва не відбулася через те, що основним завданням Тимура була тривала війна з Руссю, а підкорення Золотої Орди. Війна Орди з Тимуром посилили процеси її розпаду, що дозволило Русі відмовитися від посилки данини. Однак в 1399 році влада в Орді захопив Едигей, який в 1408 році здійснив похід на Русь і дійшов до околиць Москви. Нашестя Едигея було для Василя Дмитровича було несподіваним і він не встиг до нього підготуватися. Едигей отримав від Москви викуп і відновив залежність Русі від Орди.
Повністю ярмо було ліквідовано за Івана III Васильовича. У 1476 році він відправив посольство до хана, але відмовився їхати сам, на чому наполягав хан. Після 1476 Іван III вже данини не послав. У червні 1480 хан Ахмат виступив в похід проти Русі. Похід був підтриманий Лівонським орденом, який напав на Псков, і Литвою. У серпні - вересні проходили окремі сутички російських і ординських загонів. На початку жовтня 1480 року російські ординські війська зустрілися на річці Угра. Два тижні хан Ахмат очікував підходу литовських військ Казимира і вів переговори з Іваном III. Але Казимир не прийшов, а Івана III підтримав кримський хан Менглі-Гірей. В умовах двосторонньої небезпеки і без харчів через рано настала зими 11 листопада 1480 року Ахмет припинив переговори, відмовився від своїх вимог і пішов з російських меж. Так закінчилося 240-літній ординське ярмо.
Знову східний напрямок стало головним у зовнішній політиці Русі в середині XVI століття за Івана IV Васильовича Грозного. Він прагнув поставити під свій контроль важливий торговий шлях по річці Волга. Але цьому заважали Казанське і Астраханське ханства. Крім того, Казанські татари постійно здійснювали набіги на російські території, розоряли їх і забирали людей в рабство. Захист південних кордонів відволікала сили від боротьби за балтійське узбережжя. Іван Грозний зробив три походу проти Казані. У кожному поході його підтримували місцеві народи (мордва, чуваші), добровільно брали російське підданство. У серпні 1552 року було розпочато облога Казані, яка закінчилося 1 жовтня 1552 року на свято Покрови Богородиці. На честь взяття Казані Іван Грозний побудував в Москві на Червоній площі храм Покрова на рові (собор Василя Блаженного). 1556 році приєднано Астраханське ханство, до 1557 року закінчилося приєднання Башкирії, розділеної між Казанським і Сибірськими ханством, Ногайської Ордою.
Приєднання Казані і Астрахані благотворно позначилося на зовнішньополітичному становищі Росії: були обмежені можливості для агресії з боку Кримського ханства, відбувається просування Росії на Кавказ. Для оборони південних кордонів розпочато будівництво Тульської засічних риси.Поселенці уздовж засіки звільнялися від податків, отримували постачання і повинні були вести оборону. В основному у засіки селилися козаки.
Влітку 1571 кримський хан скористався слабкістю Москви і скоїв наїзд. Він дійшов до московського посада і спалив його. Дипломатам Івана Грозного вдалося відкупитися від захоплення Кремля. У 1572 року хан спробував повторити похід, але був зупинений в 50 км від Москви і розбитий. Після цього кримська загроза на багато років була усунена.
2. Західний напрямок
До останньої чверті XV століття основним завданням Москви на західному напрямку було приєднання Новгорода і Твері, які тяжіли в Литві. Ліквідація їх самостійності були дуже важким завданням, тому що ці князівства були великими і мали право вести самостійну зовнішню політику. При Василя II Темному в Новгороді і Пскові була посилена влада великокнязівського намісника, який став найвищою судовою інстанцією, чим обмежив права міського віче. При Марфі Борецкой (Марфі Посадніце) Новгород зробив спробу відділитися від Москви і приєднатися до Литви. Ця спроба дала привід Івану III до військового походу в 1471 році. Новгородське ополчення зазнало поразки, Марфа була заарештована. У Новгороді відновлена влада московського намісника, але незалежність Новгорода була збережена. Навесні 1477 року Новгород знову відмовився визнавати Івана III своїм князем, а восени на міському віче було вбито московське посли. Це дало привід Івану III зробив новий похід на Новгород. У січні 1478 року Новгород капітулював. Іван III вивіз з Новгорода вічовий дзвін і частина аристократії і залишив в місті свого намісника.
Після ліквідації незалежності Новгорода Твер виявилася затиснутою московськими землями, а на заході вона межувала з Литвою. У цих умовах князь Михайло Борисович, в порушення всіх договорів з Москвою, почав активно зближуватися з Литвою. Порушення договорів дало привід Івану III для походу на Твер і 12 вересня 1485 року Твер здалася. Приєднавши Новгород і Твер, Іван III придбав єдину кордон з Литвою. Таким чином постало питання про возз'єднання російських земель перебували у Литви і вихід Росії до узбережжя Балтійського моря.
У другій половині XV століття в Литві посилилося прагнення до прийняття католицизму в якості державної релігії. Це посилення з одного боку створило привід для втручання Москви в Литовські справи як захисниці православ'я, а з іншого боку прикордонні з Москвою православні феодали стали переходити з Литви в Москву. Цей перехід призвів до серії прикордонних конфліктів, в результаті яких Росія вийшла до Дніпра.
При Василя III (1505 - 1533) були приєднані Псков і Рязань, а в результаті війни з Литвою - Сіверської і Смоленські землі.
У другій половині XVI століття основним напрямком зовнішньої політики Росії стає західний напрямок. Іван Грозний прагнув вийти до узбережжя Балтійського моря, для чого вступив у війну з Ливонським орденом (Лівонська війна 1558 - 1583). Приводом до війни стало питання про «Юр'ївської данини» (данину з міста Юр'єв, яку орден повинен був платити Москві). До 1563 роки для Росії війна була успішною. Була зайнята майже вся Лівонія. Однак під час війни втрутилися Литва, Данія і Швеція, також прагнули взяти участь в діленні Лівонського спадщини. Вступ цих держав у війну, а також розгорнувся в країні опричнини терор підірвали сили Росії і змінили хід війни.
У 1569 році Литва і Польща об'єдналися в одну державу, а в 1575 році королем був обраний Стефан Баторій. Об'єднавшись зі Швецією, Баторій повернув всю Лівонію і осадив Псков, але взяти місто не зміг. Однак і у Івана Грозного не було сил протистояти Баторія. У цих умовах Іван Грозний в 1582 - 1583 роках укладає ряд договорів, в яких відмовляється від усіх придбання в Прибалтиці і визнає свою поразку.
Зовнішня політика при Івані Грозному необмежений війнами з Ордою і в Прибалтиці. Встановлювалися зв'язки з державами Європи (Німеччина, Англія, Італія) і Азії (Індія, Іран, Туреччина).
3. Східний напрямок
У XV і першій половині XVI століття Росія планомірно включала в себе численні народи, що жили в Передураллі і опинилися перед вибором: або бути підкореними численними ханством, що залишилися від Золотої Орди, або увійти в Росію. Через те, що Росія істотно не змінювала спосіб життя народів, то багато хто з них добровільно входили до складу Російської держави, зобов'язуючись платити данину.
В середині XVI століття Росія вийшла до Уральських гір і почала колонізацію Західного Сибіру, де розташовувалося Сибірське ханство. У колонізації взяли участь великі промисловці Строганова, на гроші яких був озброєний загін Єрмака. Строгонової будували фортеці, які заселялися втікачами козаками і селянами. До 90_м років XVI століття Західна Сибір увійшла до складу Росії.
Квиток 7.2. Революція 1905- 1907 років: причини, основні події, підсумки, ставлення різних верств і партій
До 1904 року в країні склалася кризова ситуація. Суспільство дедалі настійніше вимагала від Миколи II і його уряду громадських свобод і економічних буржуазних реформ. Однак уряд всіляко стримувало завершення переходу до капіталізму, розпочатий за часів імператора Олександра II. Суспільна криза ускладнювався поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 років. Намагаючись поставити під контроль робітничий рух, по ініціатива Зубатова були організовані профспілки під наглядом уряду. Однак і вони включилися в боротьбу за права робітників.
Причини революції: (див. Квиток 4 питання 2).
Хід революції: 9 cічня 1905 року був розстріляно хід робочих Петербурга, які прагнули подати прохання імператору. 10 січня бастував весь Петербург, в місті почалися повстання. До кінця лютого в страйках по всій країні брало участь понад 800 тисяч осіб, почалися заворушення серед селян. У місті Іваново-Вознесенськ організований Рада робітничих депутатів. У червні на Чорному морі повстали матроси броненосця «Князь Потьомкін Таврійський». Восени пройшли бої повсталих з армією в Москві. За 1905 рік у страйках брало участь 120 міст і понад 2 мільйони осіб. Піком революції стало повстання в Москві в грудні 1905 року. У 1906-1907 роках кількість страйків скорочується.
Підсумки революції: Революція не вирішила в повному обсязі поставлених перед нею проблем, але змусило уряд піти на деякі поступки суспільству. Робочий день скорочено до 9 годин на день, підвищена зарплата, для селян скасовані викупні платежі і знижена орендна плата за землю. Релігії зрівняні в правах, гарантовані деякі політичні свободи. Маніфест 17 жовтня 1905 року оголосив про скликання Державної Думи.
Політичні партії Росії. Всі партії розділилися на:
1) консервативні: монархісти, Союз Архангела Михайла, Союз русского народа. Лідером консерваторів виступив Пуришкевич. Консерватори виступали за збереження необмеженої влади монарха.
2) ліберальні: конституційні демократи (кадети) - партія створена в жовтні 1905 року, лідер - П. Мілюков. виступали за верховенство конституції незалежно від форми устрою держави (конституційна монархія або республіка).
3) соціалістичні: есери, меншовики і більшовики.
- Соціал-революціонери (есери): створена до 1905 року, лідер - Чернов. Виступали за повалення монархії і визначення долі країни в Установчих зборах.
- Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) - створена в 1903 році. Виступали за встановлення республіки і перебудову суспільства на основі ідей марксизму. У питанні вибору стратегії партія розкололася на більшовиків на чолі з В. І. Леніним і меншовиків, на чолі з Мартовим. Більшовики виступали за 2 революції буржуазну і капіталістичну, а меншовики за буржуазну революцію і подальший розвиток до соціалізму еволюційним парламентським шляхом.
Крім перерахованих основних партій, були і інші партії зі слабо помітними програмами.
Перша Державна Дума. Державна Рада і Державна Дума утворили законодавчу владу. Імператор володів правом вето (право прийняти або відхилити будь-який законопроект, який пройшов обговорення в Державній Думі і в Державній Раді). Для виборів в Думу населення ділилося на 4 категорії.
прямі вибори
1 голос
3 голоси землевласники
15 голосів міщани
45 голосів селяни
немає голосу робочі
жінки,
молодь до 25 років
Великі землевласники, в основному дворяни, могли обирати депутатів шляхом прямих виборів. Робітники, селяни і міщани вибирали виборщиків, які вибирали депутатів. 1 голос дворянина дорівнював 45 голосам робітників, 15 голосам селян і 3 голосам міщан. Дума обиралася на 5 років, імператор міг у будь-який момент розпустити Думу. Незважаючи на різницю в пропорціях голосів, більшість в I Державній Думі зайняли кадети (конституційні демократи). Більшовики і есери (соціал-революціонери) вибори в Думу бойкотували. 27 квітня 1906 року в урочистій обстановці було відкрито засідання Думи. Дума різко поставила перед урядом питання про швидке вилучення всіх поміщицьких земель і передачі їх селянам. 9 липня 1906 Дума указом імператора була розпущена.
Петро Аркадійович Столипін. У день розпуску I Державної Думи уряд очолив П.А. Столипін. Він вжив рішучих заходів до заспокоєнню країни. Революціонерів судили військово-польовим судом, закрито багато газети і журнали. Одночасно з заходами по заспокоєнню країни Столипін готував широкі демократичні реформи. Указу 9 листопада 1906 року селянам дозволялося забирати свої наділи в общинних землях у приватну власність. Полегшений для селян вихід з общини, в країні розгорнута програма з переселення селян на пустельні землі, в основному в степу Поволжя і в Сибір. З цього моменту в селі посилилося майнове розшарування селянства, почало активно формуватися сільська буржуазія і фермерські господарства. Реформи Столипіна не отримали підтримки в уряді. У вересні 1911 року Столипін був убитий терористом.
Друга Державна Дума. У 1907 році проведені вибори в Державну Думу і 20 лютого 1907 Дума приступила до роботи. Нова Дума виявилася більш опозиційно налаштованої до дій уряду, ніж I Дума. Дума відмовилася розглядати дріб'язкові законопроекти уряду і почала сама писати закони по найбільш важливих проблем. 3 червня 1907 року указом імператора Дума розпущена і змінений виборчий закон. Указ 3 червня став закінченням Першої російської революції.
Третя Державна Дума - відкрита 1 листопада 1907 року. Більшість у Думі зайняли монархісти і ліберали. Дума активно співпрацювала з урядом.
Четверта Державна Дума - Відкриття 15 листопада 1912 року. Дума м'яко критикувала уряд за відмову від реформ. Повинна була розпуститися в листопаді 1917 року. У березні 1917 року Дума прийняла участь у формуванні Тимчасового уряду.
Квиток 8.1. Культура і духовне життя Русі в XIV - XVI століттях
Російська культура XIV-XVI століть зберігала свою самобутність, але перебувала під сильним впливом монголо-татар, яке проявилося в запозиченні слів (гріш - від тюркського таньга), зброї (шабля), техніки в декоративно-прикладному мистецтві (золотное шиття по оксамиту).
В результаті монгольської навали загинуло безліч міст, припинилося кам'яне будівництво, були втрачені багато технологій декоративно-прикладного мистецтва, знизився освітній рівень населення. У меншій мірі культурному розорення піддалася Новгородська земля. До середини XIV століття російська культура перебувала в стані занепаду. Починаючи з другої половини XIV століття російська культура переживає стан відродження. Її надихали дві ідеї: боротьба проти Орди і феодальної роздробленості і прагнення до об'єднання і національного відродження.
література
Провідною темою в літературі стає патріотизм і подвиги російських людей. Відбувається переосмислення багатьох билинних сюжетів. Новим жанром стають пісні і сказання на історичні теми (Сказання про Евпатии Каловрате - про героїчну оборону Рязані, Сказання про Щелкане - про повстання в Твері 1327 року). Тема боротьби з зовнішніми ворогами залишається основною і XVI столітті. Пам'ятники цього часу описують такі події як взяття Казані, боротьбу з кримчаками та Стефаном Баторієм, підкорення Сибірського ханства Єрмаком. Образ Івана Грозного в цих піснях сильно ідеалізується, а головним винуватцем опричнини стає Малюта Скуратов.
Поряд з історичними піснями створюються житія (Сергія Радонезького, митрополита Петра), ходіння - описи подорожей (Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна). У XIV-XV століттях відбувається розквіт літописання по монастирях. У XIV столітті в Москві створюється єдина російська літопис, а в середині XV століття - «Хронограф» - огляд всесвітньої історії, в який включена і російська історія. Велику роботу зі збору та систематизації російської літератури проводив сподвижник Івана Грозного новгородський митрополит Макарій.
У публіцистичній літературі XV-XVI століття наполегливо проводиться думка про законне верховенство Москви в російських землях. При князя Василя III монах Філофей формулює теорію «Москва - Третій Рим». У цій теорії Москва називається берегинею православ'я після того, як загинули такі світові центри православ'я як Рим і Константинополь. Ця теорія до початку ХХ століття визначатиме шляхи розвитку Росії. Природу царської влади намагаються осмислити в своєму листуванні Іван Грозний і Андрій Курбський. Яскравим прикладом побутового жанру стає «Домострой», де зібрані поради з правильного ведення домашнього господарства.
З XIV століття в Росії з'являється папір, що дозволяє створювати безліч підручників для монастирських шкіл. У 1533 році в Москві відкривається перша друкарня (Анонімна друкарня), а до 1564 році відносять першу точно датовану друковану книгу, виготовлену Іваном Федоровим.
ремесло
Відродження ремесла починається з кінця XIV століття. До XV століття активно розвиваються металообробка, різьблення по дереву і кості. У 1586 році ливарник Андрій Чохов відлив «Цар-пушку».
іконопис
У XIV-XV століттях остаточно склалися іконописні школи окремих земель. У Новгород приїхав з Візантії Феофан Грек, що зробив великий вплив на російських іконописців. Створені Феофаном образи пройняті величезною духовною силою. Учнем Феофана був Андрій Рубльов. Для Андрія характерна особлива округлість, плавність ліній, світла гамма фарб. Головна ідея іконописця - осягнення моральної чистоти через небесний світ. Вершиною давньоруської живопису вважається ікона «Трійця» створена Андрієм Рубльовим.
У XV столітті в іконопис все частіше проникають сюжети на історичну тематику, з'являються портретні зображення царів і цариць.
архітектура
У XIV столітті після монгольського погрому відроджується кам'яне будівництво. У 1327 році Дмитро Донський обносять Кремль білокам'яної стіною. При Івана III на території Кремля розгортається велике будівництво, для якого запрошують найкращих майстрів з Новгорода, Пскова, Ростова, Володимира і з Італії. Італійський майстер Аристотель Феораванті зводить Успенський і Архангельський собори, а псковські майстри зводять Благовіщенський собор. Архітектурна композиція Московського Кремля в XVI столітті стає зразком для будівництва в інших містах: Новгороді, Тулі, Смоленську. У XVI столітті складається новий архітектурний стиль - шатровий. Елементи шатрового стилю використані в архітектурі центрального храму собору Василя Блаженного.
В цілому до кінця XVI століття російське мистецтво втрачає сліди місцевих художніх традицій і перетворюється в загальноросійське.
Квиток 8.2. 1917 рік країні: основні події, характер і значення революційних потр ясена в країні
1. На шляху до 1917 року
Після 1907 року в Росії повільно проводилися буржуазно-демократичні реформи. Для економіки найуспішнішим став 1913 рік, коли за обсягом виробництва Росія вийшла на 2 місце в світі і на 1 місце в Європі. З 1910 року в країні почалося зростання страйкового руху. Вступ Росії в I Світову війну викликало, як і в інших воюючих країнах, економічна і політична криза. З 1916 року починаються перебої в постачанні міст і армії продовольством і паливом через слабку розвиненість мережі залізниць. Інфляція різко знецінює гроші, а уряд вилучає з обігу золото. Насильницьке вилучення продовольства у селян призводить до масових повстань. До загального кризового стану додавалася і «міністерська чехарда» викликана втручанням в держуправління Г.Є. Распутіна, фаворита Миколи II. За роки війни (серпень 1914 - січень 1917) з подачі Распутіна змінилося 4 голови Ради міністрів. У Думі з дрібнобуржуазних партій утворився прогресивний блок, який закликав імператора довірити Думі створення уряду народної довіри.
2. Лютнева буржуазно-демократична революція
Революція почалася зі страйку робітників Путилівського заводу 18 лютого. К 23 лютого бастував вже весь Петроград. 26 лютого була розстріляна демонстрація робітників. 27 лютого солдати Волинського полку відмовилися стріляти в робітників і почали переходити на бік повсталих. До кінця дня на сторону повсталих перейшов Петроградський гарнізон (60 тисяч солдатів). В цей же день в Петрограді Дума створює Тимчасовий комітет по наведенню порядку в столиці, а Петроградська Рада робітничих депутатів бере під контроль столицю. Роботою Рад керують меншовики та есери, до нього приєднуються солдати Петроградського гарнізону. 1 березня Рада і Комітет приймають рішення про створення Тимчасового уряду і скликання Установчих зборів. Імператор Микола II був заарештований і 2 березня на станції Дно Псковської губернії підписав маніфест про зречення від престолу.
3. Березень - квітень 1917 року
Тимчасовий уряд оголосив про продовження війни з Німеччиною, ввів 8-ми годинний робочий день, призначило на листопад вибори до Установчих зборів. Рішення аграрного питання було відкладено до закінчення війни. Більшість в Тимчасовому уряді склали кадети і меншовики. У квітні Ленін піддав різкій критиці напівзаходи Уряду в питаннях війни і переділу землі і закликав до якнайшвидшого переходу до соціалістичної революції мирним шляхом через революційне тиск на Тимчасовий уряд.
4. Липень - жовтень 1917 року
З квітня по липень авторитет Тимчасового уряду різко падає. Складається ситуація двовладдя, коли формально влада належить Уряду, а реально владою володіє Петрораду. 4 липня в Петрограді розстріляна мирна демонстрація. Намагаючись вирішити проблему двовладдя, Уряд забороняє діяльність Петроради, більшовиків і есерів. Проти Леніна порушують кримінальну справу за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. З цього часу Уряд намагається встановити в країні диктатуру і провести підготовку до виборів в Установчі збори. В кінці серпня проти Уряду виступив генерал Лавр Корнілов. З метою захисту Петрограда Уряд дозволив діяльність Петроради і озброїло загони гвардії. До вересня заколот Корнілова вдалося зупинити, в Петроради більшість захоплюють більшовики, починається підготовка до збройного повстання.
5. Жовтень 1917 року
12 жовтня за Петроради створено Військово-революційний комітет (ВРК) на чолі з Л.Д. Троцьким. 25 жовтня загони ВРК встановлюють контроль над Петроградом. О 2 годині ночі 26 жовтня (7 листопада) загони ВРК беруть штурмом Зимовий палац і заарештовують Тимчасовий уряд. Увечері 25 жовтня розпочинає свою роботу II з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів, який стверджує Леніна главою Ессер-більшовицького уряду до формування уряду Установчими зборами. Першими декретами Ленін оголошує про припинення війни, передачі всіх земель селянам і про право народів імперії на самовизначення. Ці декрети зробили новий уряд надзвичайно популярним. Відкриття Установчих зборів з'їзд призначив на 8 січня 1918 року. К3 листопада 1917 роки після запеклих боїв за Кремль більшовики встановили свою владу в Москві.
6. Причини перемоги більшовиків
До березня 1918 радянська влада була встановлена на більшій частині Російської імперії. Установчі збори було відрито 8 січня 1918 року, але 9 січня вона було розігнано. Почалося становлення диктатури більшовиків.
Причини перемоги більшовиків:
1) декрети про мир (масове дезертирство солдатів з фронтів), про землю (початок переділу землі в селі, а більшість солдатів з селян), про національне самовизначення (вихід з імперії Фінляндії, Прибалтики, Польщі та інших національних окраїн);
2) надія на Установчі збори - багато партій сподівалися, що більшовики утриматися при владі тільки до Установчих зборів, яке сформує коаліційний уряд з представників усіх партій.
3) роз'єднання антібольшевісткіх сил, яке найбільш яскраво проявило себе в подіях Громадянської війни. Більшість партій і політичних діячів вважали свою точку зору подолання кризи єдино вірною і неохоче йшли на компроміси з іншими силами.
Квиток 9.1. Соціально-політична криза кінця XVI - початку XVII століття в Росії. «Смутні часи» і його наслідки
Початок XVII століття характеризується крайнім загостренням соціальних і політичних протиріч, викликаних і ускладнені хрзяйственним кризою і погіршенням междунорадного положення країни. Сучасники позначили ці явища терміном «Смута» (1605 - 1613). Смуту можна розглядати як першу в історії країни громадянську війну.
Опричнина і Лівонська війна викликали господарське запустіння країни. Через зростання податків почалася масова втеча селян на околиці країни до козаків. Намагаючись зупинити втечу селян і преодалеть діффіціт робочої сили уряд в 1597 році забороняє селянський перехід в Юр'єв день і оголошує п'ятирічний термін розшуку селян-втікачів.
Соціальна криза збігся з династичним.Після смерті Івана Грозного царем став його син Федір Іванович (+1594 - 1598). Федір був одружений на дочці Бориса Годунова, який фактично і керував країною. Після смерті бездітного Федора Земський собор обрав на царство Бориса Годунова (1598 - 1605). Однак на престол претендували і ближчі кровні родичі Івана Грозного - князі Шуйские і бояри Романови.
Борис Годунов (1598 - 1605). Спочатку обставини сприяли Борису. До початку 90 х років країні почалося господарське пожвавлення, почалося освоєння чорноземного Центру, покращився міжнародне становище. В 1598 Годунову вдалося домогтися приїзду в Москву патріарха Константинопольського і установи в Росії патріаршества. Першим російським патріархом став митрополит Іов, уродженець Стариці. Однак голод 1601 - 1603 років загострив соціально-економічна криза. З метою пом'якшення кризи Годунов відновив в 1601 - 1602 роках норми Юр'єва дня. Але це відновлення стосувалося тільки селян мелкоземельного дворянства. Закон викликав невдоволення прикордонних дворян, а його скасування викликала невдоволення селян. В результаті невдоволення Годуновим охопило всі верстви суспільства - від бояр до селян:
1) боярство розкричався опричнина і невдоволено самою особистістю Годунова;
2) дворянство чисельно збільшується, а його землі і селянство скорочується;
3) селянство невдоволено податками, злиднями і скасуванням свободи;
4) козацтво невдоволено прагненням закріпачити козацькі землі.
У 1605 році Борис помер і на престол вступив його син Федір Борисович. Таким чином при владі закріпилася династія Годунова.
Лжедмитрій I. Приводом до відкритого висступленію проти династії Годунова стала поява самозванця Григорія Отреп'єва (Лжедмитрія I), що видавав себе за сина Івана Грозного царевича Димитрія, убитого в Угличі в 1591 році. Самозванцю допомагав польський король Сигізмунд III, в Росії Лжедмитрій спирався на антігодуновскіе сили. У червні 1605 Лжедмитрій опанував Москвою, Федір був убитий. Намагаючись догодити всім, самозванець проводив вкрай суперечливу внутрішню політику: він звільнив селян-втікачів від відповідальності і збільшив термін розшуку втікачів, збільшив налогооблажение монастирів, ввів в Кремль польську армію, збільшив земельні подарували дворянам.
В.І. Шуйський (1606 - 1610). Під час повстання в травні 1606 Лжедмитрій був убитий, а Земський собор обрав царем Василя Івановича Шуйського. Проти Шуйського виступили селяни південних і південно-західних околиць країни і козаки, які отримали від Лжедмитрія податкові пільги. На чолі повсталих був Іван Болотников (1606 - жовтень 1607). З великими труднощами уряд впорався з повстанням. Залишки болтніковцев в 1607 році приєдналися до армії Лжедмитрія II (Тушинського злодія).
Лжедмитрій II (1608 - 1609). Основу війська становили козаки і литовсько-польські війська. Лжедмитрій зупинився в селі Тушино (Тушинський злодій) і частково осадив її. Також був обложений і Троїце-Сергієв монастир (вересень 1608 - січень 1610). У Тушинському таборі перебував і митрополит Філарет (боярин Федір Романов). Для боротьби з злодієм племінник царя Михайло Васильович Скопин-Шуйський уклав союз зі Швецією, яка направила в Росію загін. Скопин-Шуйський вдалося зняти облогу Троїце-Сергмева монастиря і зміцнити оборону Москви. Втручання Швеції в російські справи дало привід для польської інтервецій, яка взяла в облогу Смоленськ. Позбавлений польської допомоги Тушинський табір розвалився.
Самбірщина і окупація Москви (1610 - 1612). Василь Шуйський в 1610 році був зведений з престолу. До влади прийшов рада з семи бояр (Самбірщина). Намагаючись зміцнити владу і побороти козацтво рада пішла на переговори з Польщею і впустив в Кремль поляків на чолі з царевичем Владиславом. Виникла загроза загибелі Росії як держави. На чолі національних сил встав патріарх Гермоген. За його заклику в Рязані сформовано ополчення з дворян і тушінцев на чолі з Ляпуновим і отаманом Заруцький. Однак через розбіжності між вождями ополчення розпалася. У серпні 1611 в Нижньому Новгороді формується Друге народне ополчення на чолі з князем Дмитром Пожарським і купцем Кузьмою Мініним. 26 жовтня 1612 ополчення звільнило Москву. Тимчасовий уряд розпочав підготовку Земського собору, який був зібраний в 1613 року. На соборі царем був обраний 16-річний Михайло Федорович Романов, син митрополита Філарета. Після собору були налагоджені відносини з Польщею і Швецією. За Столбовскому світу 1617 року з Швецією Росія повертала Новгород, але втрачала землі на Балтиці. За договором з Польщею від 1618 року Росія втрачала Смоленськ.
Наслідки Смути:
1) подальше ослаблення боярства і зміцнення дворянства;
2) економічні наслідки війни спричинило посилення закріпачення селян;
3) зміцнення почуття національної і релігійної єдності. «Обрання Михайла зміцнило її самосознающего єдність», - пише А.С. Хомяков.
Квиток 9.2. Економічна політика радянської держави в 20-і роки: особливості, підсумки, труднощі
1. Радянська Росія до 1921 року
В ході громадянської війни уряд більшовиків проводило політику «воєнного комунізму». Для цього воно:
- націоналізував всі підприємства, тобто всі підприємства були вилучені з приватної власності і передані у власність держави;
- все виробництво підпорядковане центральному керівництву;
- проведений повну заборону приватної торгівлі і підприємництва;
- скасовані гроші, розподіл товарів вироблялося по картках;
- введена загальна трудова повинність.
2. Підготовка НЕПу
Після закінчення громадянської війни селянство не бажало миритися з політикою військового комунізму. Насильницьке вилучення продовольства викликало відмову селян займатися сільським господарством. У 1920-1921 роках відбулися масові селянські повстання, на придушення яких була спрямована армія. У березні 1921 року повстали матроси Кронштадта, яких підтримали меншовики та есери. У цій ситуації Ленін робить висновок: «Тільки угоду з селянами може врятувати соціалістичну революцію в Росії».
3. Нова економічна політика (НЕП)
У березні 1921 року на Х з'їзді РКП (б) Ленін проголосив НЕП. Для його здійснення уряд:
- дозволило вільну торгівлю;
- провело грошову реформу;
- дозволило свободу підприємництва в сфері виробництва товарів народного споживання і послуг;
- ввело твердий натуральний податок на селян.
Однак всі великі підприємства залишилися в руках держави. Таким чином в період НЕПу більшовики спробували поєднувати народжується командно-адміністративну систему з вільними ринковими відносинами.
4. Підсумки НЕПу
В результаті НЕПу швидко відновилася дрібна промисловість. Важка промисловість відновлювалася повільно. До 1927 року був відновлений довоєнний рівень виробництва продовольства в сільському господарстві, легкій промисловості, виробництві вугілля і електроенергії. Однак НЕП не зміг вирішити проблем:
- злиднів села;
- безробіття в місті;
- розвитку важкої промисловості
- економічного відставання від розвинених країн Європи.
5. Захід НЕПу
Підприємці відчували тимчасовість НЕПу і не прагнули розвивати виробництво, а багатіли на спекуляції гостродефіцитними товарами. Іноземний капітал боявся вкладати (інвестувати) гроші в економіку СРСР. До кінця 20-х років темпи економічного зростання значно знизилися. Економіка вступала в стан кризи. З 1924 року більшовики приступили до створення командно-адміністративної системи в економіці. В уряді розгорнулися суперечки про подальший шлях економічного розвитку. М. Бухарін виступав за поглиблення і розвиток НЕПу, що в кінцевому підсумку призвело б до реставрації капіталізму. Преображенський виступив за активне втручання держави в економіку, державне регулювання економічними процесами і за розвиток промисловості командними методами. Сторону Преображенського підтримав І.В. Сталін. З 1929 року почалася боротьба з Непом.
Квиток 10 (1). Росія в XVII столітті: особливості соціально-політичного розв ітія. Зростання державної території
Загальна характеристика. У XVII столітті в Росії склалися передумови до петровських реформ. В економіці посилюється значення кріпосної праці, завершується формування єдиного загальноросійського ринку і географічна спеціалізація територій. У соціальному житті поступово втрачають своє значення Земські собори і розвивається абсолютна монархічна влада. Однак часті потужні народні висступленія, чому століття називають «бунташним». У зовнішній політиці Росія втручається в європейську Тридцятирічну війну. Культури Росії активно вбирає західноєвропейські тенденції.
Умовно XVII століття можна розділити на два періоди: 1) час преодаления Смути; 2) складання передумов петровських реформ.
Михайло Федорович (1613 - 1645). Фігура нового царя влаштовувала всі верстви суспільства, проте реальну владу довгий час володів його батько - митрополит Філарет. Велику роль відіграє Земський собор, який збирався 10 разів. Але собори мали тільки дорадчої функцією. Законодавча влада перебувала в руках царя і Боярської думи. Головним завданням царювання Михайла була преодаление економічних і політичних наслідків Смути. Центральне управління здійснювалося через систему наказів. У місцевому самоврядуванні замінюються виборні старости на призначених з центру воєвод. Основу війська становили дворяни, які одержували за свою службу землі з селянами. Але через втечу селян в перод Смути ці маєтки цінувалися дешево. Тому уряд збільшує термін розшуку селян-втікачів до 15 років і передає всі справи по розшуку в Розбійницький наказ, тобто втеча селянина від землевласника починає розцінюватися як кримінальний злочин.
Крім збереження дворянського ополчення з 30_х років починають формуватися «полки нового ладу» - піхота і кіннота. Полки складалися з вільних людей, утримувалися за державний рахунок (без земельнихпожалувань) і навчалися офіцерами - іноземцями.
Олексій Михайлович (1645 - 1676). В середині XVII століття відчутною стала потреба в систематизації всіх законів і видання нового зводу законів. Результатом роботи спеціально зібраній комісії за участю виборних людей стало Соборний Покладання 1649 року. Укладення завершило оформлення системи кріпосного права: розшук втікачів ставав безстроковим, кріпосне стан спадковим, жителі посадів прикріплені до пасадскім громадам. Ряд статей Уложення зміцнювали центральну владу царя. Таким чином станово-представницька монархія еволюціонувала в абсолютну монархію.
Абсолютизм - форма правління, коли законодавча, виконавча і судова влади зосереджені в руках монарха.У своїх діях монарх спирається на який призначається їм бюрократичний апарат. Державне та місцеве управління централізовано. Монарх контролює також постійну армію і фінансову систему. Особливістю російського абсолютизму стало те, що він не спирався на зростаючу буржуазію (третій стан). Опорою абсолютизму стало дворянство і селянська громада. Однак абсолютизм сприяв зміцненню економічних зв'язків окремих територій, скложенію загальноросійського ринку і формування всередині населення капіталістичних елементів.
У царювання Олексія Михайловича припиняються збиратися Земський собор (останній раз Собор збирався в 1653 році з питання про приєднання Малоросії), знижується значення боярської Думи (з Думи в якій засідав більше 100 чоловік Олексій Михайлович виділяє ближню Думу з особливо довірених осіб, а рішення приймає самостійно ), більш разветленной стає система наказів. У промисловості з'являються мануфактури, засновані на поділі праці, застосуванні машин і найманої праці (в основному з кріпаків і черносошенних державних селян). Однак частка мануфактур в економіці Росії була мізерно малою. У містах поступово скасовується місцеве самоврядування і вводиться воєводське управління.
З другої половини XVII століття особливо помітна основна тенденція розвитку Росії: це спроби влади провести модернізацію країни. Під модернізацією розуміють зміни в соціально-економічній, політичній і духовній сфері життя суспільства. Особливістю російської модернізації стало посилення абсолютної монархії і посилення кріпацтва. Метою модернізації було військово-технічне і податкове розвиток країни.
Зовнішня політика та розширення території Росії.
У зовнішній політиці XVII століття простежується кілька завдань: 1) подолання наслідків Смути; 2) вихід до Балтійського моря; 3) боротьби з кримчаками на південних кордонах; 4) освоєння Сибіру.
Головним успіхом Олексія Михайловича стало приєднання Малоросії (України). У 1648 році на Україні почалося повстання запорізьких козаків на чолі з Богданом Хмельницьким проти поляків. Повстання переросло в народну війну. Через небезпеку воювати на два фронти (проти поляків і Туреччини) повсталі звернулися за допомогою до Росії. Земський Собор 1653 року прийняв рішення про приєднання Лівобережної Малоросії до Росії. Приєднання Малоросії стало приводом до війни з Річчю Посполитою (1654 - 1667), що закінчилася Андрусівським перемир'ям. Росії повертався Смоленськ і визнавалося приєднання Малоросії. У 1686 році Росії повернуто Київ. Невдалою була російсько-шведська війна 1656 - 1658 років за Фінську затоку, походи князя В.В. Голіцина на Крим в 1687 і 1689 роках. Таким чином, Росія мала вихід тільки в Біле море через Архангельськ, виходи в інше моря вона не отримала. Успішною була зовнішня політика Росії в Сибіру: приєднана Східна Сибір, російські землепрохідці В. Поярков, С. Дежнев вийшли до Тихого океану, встановлені кордону з Китаєм.
Квиток 10 (2). Громадянська війна в Росії: хід подій, розстановка сил, п оследствія для доль людей і країни
1. Початковий етап
Початок громадянської війни зазвичай відносять до 25 жовтня 1917 року. Однак до середини 1918 року опозиція більшовизму з монархічних і буржуазних партій сподівалася уникнути початку громадянської війни і вирішити долю мирними засобами, переважно парламентськими. До середини 1918 року спостерігаються збройні виступи окремих частин під керівництвом військових і політичних лідерів (Керенський, Духонин, Краснов). З травня 1918 року складаються білі армії і опір большевизму набуває організованого характеру. У хід громадянської війни втрутилися іноземні держави (США, Англія, Франція, Японія), здійснивши інтервенцію і фінансово-технічну допомогу білим арміям. Ці країни прагнули зупинити поширення більшовизму на свої території і повернути вкладені в економіку Росії гроші.
Періодизація Громадянської війни:
1) початковий етап 25 жовтня 1917 року - середина 1918 роки;
2) I етап середина 1918 - листопад 1918;
3) II етап листопад 1918 - лютий 1919;
4) III етап лютий 1919 - навесні 1920;
5) IV етап весна 1920 - листопад 1920.
2. Перший етап Громадянської війни: середина 1918 - листопад 1918
З січня 1918 року на території Росії почалася інтервенція. У травні 1918 року проти більшовиків підняли повстання чехословацькі легіонери. Повстання підтримали селяни і партії, що бойкотували більшовизм. До цього часу вдалося надати опору більшовикам організовану форму. Білий рух очолили генерали Денікін і Краснов на півдні Росії, адмірал Колчак в Сибіру. Восени більшовикам вдалося зупинити натиск Денікіна і запобігти загибелі режиму.
3. Другий етап Громадянської війни: листопад 1918 - лютий 1919
Восени 1918 року закінчилася Перша Світова війна поразкою Німеччини і Австрії. Польща, Прибалтика, Білорусь і Україна відокремилися від Росії і встали на сторону Антанти. Антанта почала вести активну війну проти більшовиків. Проти інтервентів виступила місцеве населення і червона армія. До квітня 1919 року інтервенція Антанти була припинена.
4. Третій етап Громадянської війни: лютий 1919 - навесні 1920
Зазнавши невдачі з інтервенцією, Антанта стала надавати допомогу білому руху в Росії. З осені 1919 по навесні 1920 більшовики розгромили армії Денікіна і Колчака і встановили контроль над півднем Росії і Сибіром.
5. Четвертий етап Громадянської війни: весна 1920 - листопад 1920
На завершальному етапі громадянської війни більшовики виграли війну з Польщею (літо 1920) за Україну і Білорусію, зайняли Крим (листопад 1920) вигнавши звідти армію барона Врангеля і залишки білогвардійців. Восени 1922 роки від японців очищений Далекий Схід.
6. Причини перемоги більшовиків у громадянській війні
1) підтримка червоної армії селянством і сільською біднотою;
2) підтримка національними окраїнами;
3) відсутність єдності серед керівників білого руху;
4) непопулярність білого руху серед населення країни;
5) навесні 1919 року по країнам Європи прокотилася хвиля революційних виступів. Антанта була зайнята ліквідацією цих революційних осередків і тому не могла активно втручатися в російські події;
6) між учасниками Антанти виникли великі протиріччя з-за встановлення контролю над окупованими російськими територіями. Ці протиріччя не дозволили вести узгоджені дії.
7. Наслідки громадянської війни
І червоні, і білі на своїх територіях проводили політику терору. Економіка країни перебувала в крах, населення збідніла. За роки війни загинуло близько 8 мільйонів чоловік. Частина населення бігло за кордон. Заслугою більшовиків стало збереження політичної незалежності Росії.
Квиток 11 (1). Соціальні рухи в XVII столітті. Старообрядницький розкол в Російській Прав ославной церкви
Сучасники назвали XVII століття «бунташним», так як народні повстання часто потрясали країну. При вивченні соціальних рухів XVII століття треба мати на увазі, що вони породжують не класовими протиріччями, а сукупністю соціальних, национольного і релігійних причин, викликаних кризовими явищами в суспільстві. Протягом XVII-XVIII століть вільне козацтво боролося з московським урядом, який прагнув їх закріпачити, бідні козаки - з багатими, дрібне дворянство - з спадковою аристократією, національні меншини - з російської колонізацією, старообрядці - з Никонівському реформи, кріпаки - з поміщиками, периферія країни - з центром.
1. Соціальні руху
В середині XVII століття повстання охопили багато міст країни. Найбільше міське повстання відоме під назвою "соляний бунт" стався в Москві в 1648 році. Причиною до повстання стало введення урядом особливого податку і сіль, що призвело до підвищення цін. Крайня непопулярність цього податку викликало його скасування, але збитки скарбниці уряд спробував компенсувати збільшенням інших податків. Це рішення стало приводом до повстання. У повстанні взяли участь міська чернь. Вимоги повстанців було замуровано: зниження податків, наведення порядку в роботі наказів, ліквідація хабарництва і свавілля чиновників, ліквідація в містах білих слобод (міських районів вільних від сплати міських податків і підпорядковувалися окремим аристократам), рівномірного розподілу міських податків і повинностей серед білих і чорних слобід. До повсталих приєдналися дворяни і заможні городяни. Дворяни вимагали необмеженого терміну розшуку втікачів, заможні городяни приєдналися до вимог міської черні. У такій обстановці уряду довелося піти на поступки натовпі. Воно видало народу на розправу затребуваних їм бояр - «зрадників» і у вересні 1649 року скликало Земський Собор. Результатом діяльності Собору стало Соборний Покладання 1649 року.
У 1650 році повстали Новгород і Псков. У 1662 році по Москві прокотився «мідний бунт». Причиною стала девальвація (зниження вартості) рубля. Через війну з Польщею уряд випустив мідні гроші за ціною срібних, але збір податків тривав в срібній монеті. Це призвело до знецінення міді і значного подорожчання срібла. Рушійною силою повстання стали стрільці і солдати «нових полків» отримували платню в мідній монеті. Повстання було пригнічено військовою силою, але уряду довелося припинити грошові махінації.
На початку 1670-х років велике повстання козаків пройшло на Дону. На чолі повстання встав Степан Разін. Причиною до повстання стало нерегулярність постачання продовольством і зброєю (козаки захищали південні кордони від кримських татар і Ногайської орди. У цих умовах козаки були змушені існувати за рахунок грабіжницьких походів серед степовиків. Після того, як турки зміцнили Азов і закрили вихід з Волги в Каспійське море , козаки залишилися без засобів до існування. Приводом до повстання став каральний похід урядових військ проти чинили розбій Волзі козаків. Навесні 1670 повсталі захопили Царицин і Астрахань і вирішили дв ігаться на Москву. До повсталих приєднувалися кріпаки, міські низи і поволзькі народи. В вересні 1670 року розширення території повстання вдалося зупинити, а на початку 1671 року Степана Разін був виданий уряду. Причиною поразки було: 1) розпорошеність сил повсталих, 2) відсутність однорідності серед повсталих.
2. Старообрядницький розкол в Російській Православній Церкві
Модернізація країни, що проводиться урядом, розколола суспільство на прихильників реформ і консерваторів. Найбільш яскраво національно-консервативне протягом проявило себе в церковному старообрядческом розкол.
1653 - 1655 роках патріарх Никон провів церковну реформу.Її суть полягала у виправленні по грецьким оригіналам богослужбових книг і зміні деяких обрядів. Необхідність таких виправлень була очевидна: при багаторазовому переписуванні в книгах накопичилися значні помилки. В ході реформи старі книги вилучалися і замінялися на друковані книги. Крім того, в народі склалося значне обрядоверие (вважалося, що церковне таїнство є недійсною, якщо не здійснені ритуальні дії). Книги для реформи привозилися з католицької Венеції і окупованій турками Греції. Слід пам'ятати, що Росія сприймалася народом як єдина країна, хранителька православ'я (католицизм сприймався як єресь, а Греція за свої гріхи була поневолена іновірцями мусульманами). Таким чином реформи Никона були сприйняті частиною народу як відхід істинної віри. Рух старообрядців очолив протопоп Аввакум. Загальним гаслом старообрядців стало повернення до «старине». Однак противники церковних реформ вкладали в це гасло різне розуміння: для селян і міських низів це означало зниження податків і свободу проживання, для аристократії (бояриня Морозова) - відновлення привілеїв і можливість впливати на царя, для духовенства - збереження звичного ритму життя. Таким чином старообрядницьке рух частково відобразило і соціальні вимоги консервативної частини суспільства. Церковний собор 1666 - 1667 років піддав анафемі (відлучив від церкви) старообрядців. Рішення собору було підтримано урядом, яке вступило в збройну боротьбу. Опір реформам проявило себе в активній (Соловецкое повстання 1668 - +1676 років) і в пасивній формах (догляд старообрядців в ліси і акти самоспалення). Сам патріарх Никон вступив в конфлікт з Олексієм Михайловичем і в 1666 році був позбавлений влади.
Квиток 11 (2). Політична система в СРСР в 30-і роки, національна політика
1. Система тоталітаризму
До 30-х років в СРСР встановилася система тоталітаризму, тобто система, при якій вся повнота влади зосереджена в руках невеликої групи і заборонено будь-яке інакомислення. Тоталітарна держава здійснює контроль над усіма сферами життя суспільства. При тоталітаризмі панівна група ототожнює себе з державою і підпорядковує своїм інтересам все суспільство. До кінця 30-х років ВКП (б) повністю зрослося з державою, панівною ідеологією стало панування ідей марксизму. Всі інші точки зору були заборонені. Інакодумці піддавалися репресіям. Головним виразником ідей марксизму став Сталін. Все населення складалося в організаціях, підконтрольних ВКП (б): профспілки, комсомол, піонерія. Управління країною здійснювалося через систему партійно-господарської бюрократії (партократию).
2. Репресії
За допомогою репресій знищувалися ідеологічні і політичні противники більшовиків. У числі перших від репресій постраждали церква і монархісти. В кінці 20-х років пройшла чистка творчої інтелігенції та професури університетів. На початку 30-х років були знищені партії меншовиків та есерів. З 1938 року суд виробляли особливі наради з трьох осіб (трійки). Частина репресованих через систему ГУЛАГу (Державне управління таборів) зверталося в рабство і їхня праця була досить значний в економіці СРСР.
3. Національна політика
Сталін спробував подолати національні відмінності між народами СРСР і створити єдиний радянський народ. Тому всякий прояв національного індивідуалізму було злочином. Масових переселень на нові місця проживання піддавалися цілі народи (кримські татари, чеченці, євреї). З іншого боку в офіційній ідеології всіляко пропагувалася національна і релігійна терпимість.
Квиток 12. (1). Перетворення в першій чверті XVIII століття: зміст, ит Огі, ціна і наслідки. Особистість Петра Першого в оцінках істориків
У XVII столітті в результаті діяльності перших Романових був подоланий соціально-економічну та політичну кризу Смутного часу. В кінці століття намітилися тенденції до європеїзації країни. Росія вела активну зовнішню політику і торгівлю в Європі і Азії, в економіці почався перехід від дрібнотоварного ремісничого виробництва до мануфактури, західноєвропейська культура активно проникала в культуру Росії. Для подальшого ефективного розвитку країни було потрібно забезпечити вихід до морів. Вирішення цього завдання передбачало наявність сильної особистості у владі, реорганізацію та переозброєння армії, розвиток економіки для ведення тривалої війни. Через відсутність буржуазії ці завдання повинна була вирішити самодержавна влада за рахунок сил і засобів всього суспільства. Таким реформатором став Петро I Олексійович (тисячі шістсот вісімдесят дві - 1725).
Діяльність Петра можна умовно розділити на два періоди: 1695-1715 та 1715-1725 роки.
Важливою особливістю першого періоду є рішення задач внутрішнього упорядкування країни через Семирічної війни. Реформи проводилися в основному силовими методами і супроводжувалися грубим втручанням держави в економіку (регулювання торгівлі, промисловості, податків). Реформи не мали чіткого плану і проводилися як відповідь на запити сучасного моменту, не були підготовлені відповідні люди для проведення реформ, йшла боротьба зі старими адміністративними кадрами. Тому багато реформ були невдалими і недоведення до кінця.
У другій період реформи стали більш планомірні. Почали позначатися результати реформ, з'являтися досвідчені люди (пташенята гнізда Петрова).
В цілому петровські реформи були підпорядковані інтересам всього суспільства. На цьому ґрунтувалася вся діяльність Петра, хоча і носила насильницький характер. Що стосується темпів реформ, то вони залежали від терміновості вирішення конкретного завдання. При цьому деякі реформи приводили до кардинальної ломки суспільних відносин і перебудови структур і установ.
На чолі всіх реформ стояло створення боєздатної армії європейського зразка, всі інші реформи були підпорядковані цій головній турботі Петра. З ініціативи Петра була створена регулярна армія і військово-морський флот, відкриті військові навчальні заклади (навігаційна, інженерна та артилерійська школи), прийнято військове законодавство, створені органи управління армією і флотом. Армія комплектувалася на основі регулярних рекрутськихнаборів і була довічної.
У зовнішній торгівлі активно проводилася політика меркантилізму (заохочення розвиток власного виробництва та експорту, високі податки на імпорт). Промисловість високими ввізними митами захищати від іноземної конкуренції (політика протекціонізму).
Але в першу чергу Петро дбав про тих галузях промисловості, які працювали на постачання армії. Власникам мануфактур Петро дозволив купувати селян для роботи на мануфактурах (посесійні селяни).
Реформа системи управління країною проводилася за західними, в основному протестантським моделям. В результаті адміністративних реформ склався централізований бюрократичний апарат, в цілому зберігся до 1917 року. Очолювався цей апарат самим царем, що володів всією повнотою законодавчої, виконавчої та судової владою. Таким чином Росія увійшла в період абсолютизму. У 1711 році остаточно деградувала Боярська дума замінюється Сенатом, члени якої призначаються царем. Функцією сенату було видання указів, йому належала виконавча і судова влада. За діяльністю Сенату з 1722 роки спостерігав генерал-прокурор з правом особисто доповідати цареві і підпорядкована йому прокуратура. У 1717-1718 році Петро замінив стару систему наказів на галузеві колегії. Міста підпорядковані магістратам, в церкві скасовано патріаршество і створений Синод. Таким чином церква стала частиною державного апарату. У 1708-1710 роках пройшла обласна реформа: країна розділена на 8 губерній на чолі з губернаторами, які володіли адміністративної, судової та військової владою. Губернії ділилися на провінції, провінції - на повіти.
У 1718-1724 роках проведено перепис населення і введена подушна подати (податок на чоловіків). Це призвело до подвоєння податків і поширенню кріпосного права на раніше вільні верстви населення. В результаті перепису селяни були розділені на державних і приватновласницьких. Міське населення розділене на регулярних (купці, промисловці, торговці, великі ремісники) і нерегулярних (дрібні ремісники і міська біднота). Цей поділ дозволило підвищить економічну активність купців і ремісників шляхом звільнення регулярних людей від багатьох казенних повинностей.
Привілейованим станами залишилися аристократія і дворянство. Однак їх землеволодіння було поставлено в залежність від державної служби. Таким чином, аристократія і дворянство остаточно було зрівняно в правах. Просуванню по соціальних сходах сприяло введення Табеля про ранги, що дозволило розширити шар дворянства. Просування по службових сходах визначалося професійними якостями людини.
«Військовим чинам, які дослужатся до обер-офіцерства (VIII клас) не з дворян, то коли хто отримає вищеописаний чин, оно суть дворянин, і його діти, які народяться в обер-офіцерства, а якщо не буде в той час дітей, а тобто перш, і батько буде бити чолом, тоді дворянство давати і тим, тільки одному синові, про який батько буде просити. »
Особистість Петра Першого в оцінках істориків. В цілому діяльність Петра I вкрай суперечлива, що знайшло відображення в працях істориків. З одного боку царювання Петра I увійшло в історію Росії як один з найблискучіших періодів життя, часом військових перемог, успіхів у зовнішній політиці і в економіці. З іншого боку, реформи проводилися з надзвичайною напругою всіх громадських сил, посиленням бюрократизму, становленням авторитарної системи управління, посилення кріпацтва.
Квиток 13. (1). Правління царівни Софії і воцаріння Петра I. Перетворення в першій чверті XVIII століття: зміст, підсумки, ціна і наслідки. Зовнішня політика Петра I. Особистість Петра Першого в оцінках істориків
1. Загальні відомості
У XVII столітті в результаті діяльності перших Романових був подоланий соціально-економічну та політичну кризу Смутного часу. В кінці століття намітилися тенденції до європеїзації країни. Росія вела активну зовнішню політику і торгівлю в Європі і Азії, в економіці почався перехід від дрібнотоварного ремісничого виробництва до мануфактури, західноєвропейська культура активно проникала в культуру Росії. Для подальшого ефективного розвитку країни було потрібно забезпечити вихід до морів. Вирішення цього завдання передбачало наявність сильної особистості у владі, реорганізацію та переозброєння армії, розвиток економіки для ведення тривалої війни. Через відсутність буржуазії ці завдання повинна була вирішити самодержавна влада за рахунок сил і засобів всього суспільства. Таким реформатором став Петро I Олексійович (тисячі шістсот вісімдесят дві - 1725).
2. Росія в останній чверті XVII століття
Після смерті царя Олексія Михайловича на престол вступив Федір Олексійович (1676-1682), якого підтримувала сім'я Милославські, родичі першої дружини Олексія Михайловича.Наришкін, родичі другої дружини Олексія Михайловича, були віддалені від двору.
Федір Олексійович часто хворів, був слабовольним. Федір був двічі одружений, але дітей у нього не було.
У зовнішній політиці головним напрямком було захист південних кордонів від Туреччини. У союзі з Туреччиною виступали кримські татари і Польща. В результаті Чигиринського походу 1677 - 1678 років вдалося захистити Лівобережну Україну.
У внутрішній політиці для спрощення збору податків проведено перепис населення і введений збір з будинку. Спробували провести централізацію управління армією: всі накази, які обслуговують армію об'єднані під начальством князя В.В. Голіцина.
Після смерті Федора Олексійовича царем був проголошений 10-річний Петро. Наришкін відтіснили від трону Милославських. Але вже через кілька місяців Наришкін налаштували проти себе стрільців і в травні 1682 року ці фірми підняли повстання. В результаті повстання царем був проголошений брат Петра недоумкуватий 16-річний Іван V. Фактично влада перейшла від Наталії Наришкіної - матері Петра, до Софії Милославської (1682-1689) - старшій сестрі Петра і її коханця князю Василю Галіцина.
Софія підтримувала поширення освіти в Росії, сприяла відкриттю мануфактур. Князь Галіциної був широко освічений, володів європейськими мовами. Йому вдалося домогтися відмови Польщі від Лівобережної України і втягнути Польщу в союз проти Туреччини. Він зробив декілька невдалих походів до Криму, які серйозно налякали Туреччину.
3. Перші роки правління Петра I
Поки Петро був відсторонений від влади Софією, він в селі Преображенське організував власну армію і флот, які сучасники назвали «потішними полками». Свою армію Петро вчив за європейськими зразками. Поступово в оточенні Софії спів змову зробити Софію царицею. В серпня 1689 року в Кремлі поширилася чутка, що Петро йде на Кремль зі своїми полками. Софія озброїла стрільців. Петро дізнався про дії Софії і втік до Троїце-Сергієв монастир. Туди почали збиратися вірні Петру стрільці, бояри і дворяни. З монастиря Петро зажадав від Софії передачі йому влади. У вересні Софія переїхала з Кремля в Новодівочий монастир.
Ставши царем, Петро зосередив свої зусилля на південному напрямку в боротьбі з кримськими татарами за вихід до морів. У 1895 році він зробив Азовський похід, який закінчився невдачею. Для другого походу в 1696 році Петро наказав в Воронежі побудувати флот. Другий похід на Азов закінчився взяттям міста.
У березні 1897 Петро почав Велике посольство по країнах Європи, яке тривало до серпня 1698 року. Під час поїздки Петро багато вчився і змушував вчитися своїх супутників, укладав союзи. Під час поїздки Петро відмовився від південного напрямку зовнішньої політики і створив союз проти Швеції з метою боротьби за Балтику. Повернутися в Москву Петра змусило повстання стрільців. Придушивши повстання, Петро приступив до проведення реформ.
4. Реформи Петра I
Діяльність Петра можна умовно розділити на два періоди: 1695-1715 та 1715-1725 роки.
Важливою особливістю першого періоду є рішення задач внутрішнього упорядкування країни через Семирічної війни. Реформи проводилися в основному силовими методами і супроводжувалися грубим втручанням держави в економіку (регулювання торгівлі, промисловості, податків). Реформи не мали чіткого плану і проводилися як відповідь на запити сучасного моменту, не були підготовлені відповідні люди для проведення реформ, йшла боротьба зі старими адміністративними кадрами. Тому багато реформ були невдалими і недоведення до кінця.
У другій період реформи стали більш планомірні. Почали позначатися результати реформ, з'являтися досвідчені люди (пташенята гнізда Петрова).
В цілому петровські реформи були підпорядковані інтересам всього суспільства. На цьому ґрунтувалася вся діяльність Петра, хоча і носила насильницький характер. Що стосується темпів реформ, то вони залежали від терміновості вирішення конкретного завдання. При цьому деякі реформи приводили до кардинальної ломки суспільних відносин і перебудови структур і установ.
На чолі всіх реформ стояло створення боєздатної армії європейського зразка, всі інші реформи були підпорядковані цій головній турботі Петра. З ініціативи Петра була створена регулярна армія і військово-морський флот, відкриті військові навчальні заклади (навігаційна, інженерна та артилерійська школи), прийнято військове законодавство, створені органи управління армією і флотом. Армія комплектувалася на основі регулярних рекрутськихнаборів і була довічної.
У зовнішній торгівлі активно проводилася політика меркантилізму (заохочення розвиток власного виробництва та експорту, високі податки на імпорт). Промисловість високими ввізними митами захищати від іноземної конкуренції (політика протекціонізму).
Але в першу чергу Петро дбав про тих галузях промисловості, які працювали на постачання армії. Власникам мануфактур Петро дозволив купувати селян для роботи на мануфактурах (посесійні селяни).
Реформа системи управління країною проводилася за західними, в основному протестантським моделям. В результаті адміністративних реформ склався централізований бюрократичний апарат, в цілому зберігся до 1917 року. Очолювався цей апарат самим царем, що володів всією повнотою законодавчої, виконавчої та судової владою. Таким чином Росія увійшла в період абсолютизму. У 1711 році остаточно деградувала Боярська дума замінюється Сенатом, члени якої призначаються царем. Функцією сенату було видання указів, йому належала виконавча і судова влада. За діяльністю Сенату з 1722 роки спостерігав генерал-прокурор з правом особисто доповідати цареві і підпорядкована йому прокуратура. У 1717-1718 році Петро замінив стару систему наказів на галузеві колегії. Міста підпорядковані магістратам, в церкві скасовано патріаршество і створений Синод. Таким чином церква стала частиною державного апарату. У 1708-1710 роках пройшла обласна реформа: країна розділена на 8 губерній на чолі з губернаторами, які володіли адміністративної, судової та військової владою. Губернії ділилися на провінції, провінції - на повіти.
У 1718-1724 роках проведено перепис населення і введена подушна подати (податок на чоловіків). Це призвело до подвоєння податків і поширенню кріпосного права на раніше вільні верстви населення. В результаті перепису селяни були розділені на державних і приватновласницьких. Міське населення розділене на регулярних (купці, промисловці, торговці, великі ремісники) і нерегулярних (дрібні ремісники і міська біднота). Цей поділ дозволило підвищить економічну активність купців і ремісників шляхом звільнення регулярних людей від багатьох казенних повинностей.
Привілейованим станами залишилися аристократія і дворянство. Однак їх землеволодіння було поставлено в залежність від державної служби. Таким чином, аристократія і дворянство остаточно було зрівняно в правах. Просуванню по соціальних сходах сприяло введення Табеля про ранги, що дозволило розширити шар дворянства. Просування по службових сходах визначалося професійними якостями людини.
5. Зовнішня політика Петра I
В ході Великого посольства Петру вдалося створити «Північний союз» з Данії, Польщі та Саксонії проти Швеції. У серпні 1700 він почав Північну війну. До 1703 році Петру вдалося захопити вихід до Фінської затоки і почати будівництво Петербурга. До 1706 шведи розбили Польщу. Вона вийшла з Північного союзу і вступила в союз зі Швецією. У 1708 році шведи пройшли через Польщу і вторглися в Росію через Україну, де вони були підтримані запорізькими козаками. У квітні 1709 шведи взяли в облогу Полтаву. Підійшла армія Петра зняла облогу, а 27 червня 1709 року розгромила шведів у Полтавській битві. Полтавська перемога означала перелом в Північній війні.
У 1710 році російські війська увійшли в Прибалтику, а в 1713 році - до Фінляндії. 27 липня 1714 року, а мису Гангоут російський флот розбив шведську ескадру. Швеція намагалася втягнути у війну проти Росії Молдову і Туреччину. Бачачи невдачі, Петро в 1711 році уклав Прутський мир, за яким повертав Туреччини місто Азов. У 1721 році російські кораблі з'явилися в зоні обстрілу Стокгольма і Швеція погодилася припинити війну. За Нісштадскому світу Швеція визнавала всі завоювання Петра і поступалася Прибалтику.
6. Особистість Петра Першого в оцінках істориків
В цілому діяльність Петра I вкрай суперечлива, що знайшло відображення в працях істориків. З одного боку царювання Петра I увійшло в історію Росії як один з найблискучіших періодів життя, часом військових перемог, успіхів у зовнішній політиці і в економіці. З іншого боку, реформи проводилися з надзвичайною напругою всіх громадських сил, посиленням бюрократизму, становленням авторитарної системи управління, посилення кріпацтва.
Квиток 12. (2). СРСР в 1929 - 41 роках: зовнішня політика, внутрішній розвиток
1. Соціально-економічний розвиток
В кінці 20-х років формуються дві основні точки зору на подальший розвиток СРСР. Перша з них пов'язані з іменами Бухаріна, Рикова і Томського, які виступили за подальший розвиток кооперації, зниження податків на сільське господарство, створення регульованого ринку. Метою цієї політики вони ставили підвищення життєвого рівня населення. Іншу точку зору висловили Сталін, Куйбишев і Молотов. Вони відкидали можливість рівномірного розвитку всіх сфер економіки і пропонували прискорено розвивати важку промисловість, в селі провести колективізацію і регулювати економіку за допомогою бюрократичного апарату. У цій суперечці більшість членів партії виступило на боці Сталіна, що призвело, в кінцевому підсумку, до зміцнення партійно-господарської бюрократії і остаточному відходу від елементів ринкової економіки.
Завершенням повороту до сталінського «великого стрибка» стався в кінці 1929 року. У статті Сталіна «Рік великого перелому» планувалося швидкими темпами провести колективізацію в селі, домогтися різкого збільшення виробництва і експорту зерна і на виручені кошти провести модернізацію важкої промисловості. Сама колективізація стала найбільшим насильством над селянством. Розкуркулення піддалося близько 15% відсотків господарств, при загальній чисельності заможних господарств в 4%. Таким чином, розкуркулювали не тільки господарства заможних селян, які застосовували працю найманих наймитів, а й господарства досить міцні, що трималися тільки працею самих власників (середняків).
У промисловості перегляд планових завдань в бік їх збільшення стався незабаром після прийняття першого п'ятирічного плану. Перевиконання плану в короткі терміни велося з перенапруженням сил, порушенням технології виробництва, що призводило до аварій. Широко експлуатувався працю ентузіастів (стаханівський рух) і ув'язнених. При аваріях керівники підприємств звинувачувалися у шкідництві і арештовувалися.
До 1933 року стало зрозуміло, що показники першої п'ятирічки були провалені.Плани другої п'ятирічки були більш реальні і економічно обгрунтовані. Прагнучи провалити виконання другої п'ятирічки бюрократія стала широко практикувати приписки показників, створення поліпшених умов для рекордів і т.п. І хоча друга п'ятирічка в цілому була також не виконано, але вона закінчена з більш кращими показниками, ніж перша, що створювало видимість благополуччя. В цілому за дві п'ятирічки було збільшено зростання Валового внутрішнього продукту (ВВП), створені нові галузі виробництва (авіаційна, автомобільна). Але зростання йшло без створення нової технічної бази і тільки в галузях важкої промисловості та військово-технічного комплексу.
Соціальна політика містила елементи лавірування. При найжорстокішому напрузі всіх сил і експлуатації зберігалися основні соціальні пільги (пенсії, семигодинний робочий день, двотижневу відпустку), що створювало видимість соціальної справедливості. Але більшість населення і перш за все селянство (до 60%) цих соціальних пільг не мало. Якість соціальних благ залишалося низьким.
Таким чином, в 30-і роки була створена потужна важка промисловість з високим військовим потенціалом. Разом з тим СРСР залишалося в цілому аграрною країною. Інтереси особистості була етап Великої Вітчизняної та Другої світової війни: 1944 - 1945 роки. Джерела і значення перемоги країн антигітлерівської коаліції
1. Звільнення СРСР
На початку 1944 року проти 5 мільйонів загарбників виступало 6,5 мільйона радянських солдатів. Перевага в техніці становив 1: 5 - 10 в різних видах.
27 січня знято блокаду Ленінграда, яка тривала 900 днів. Навесні 1944 року звільнений Крим і радянські війська вийшли на державний кордон в районі Карпатських гір. До літа 1944 року державний кордон СРСР була повністю відновлена. Військові дії були перенесені в Прибалтику і країни Східної Європи. Війну Німеччині оголосили Фінляндія, Румунія і Болгарія, що означало розпад гітлерівського військового блоку. 6 червня 1944 року англо-американський десант висадився у Франції, об'єднався з французьким опором і відкрив другий фронт в Європі.
2. Звільнення Європи
Європейський похід радянських військ викликало невдоволення США і Великобританії. Розвитку цих протиріч були присвячені зусилля разветагентури вермахту. У вересні - жовтні 1944 року Черчілль здійснив поїздку в США і в СРСР з метою домовитися про розподіл Європи на окупаційні зони. США цю ініціативу не підтримали.
Успішно розвиваючи наступ і користуючись підтримкою місцевого населення радянська армія визволяла країни Східної і Центральної Європи. У січні 1945 року бойові дії були перенесені на територію Німеччини.
З 4 по 11 лютого 1945 року в Ялті (Крим) відбулася зустріч Сталіна, Рузвельта і Черчілля. На конференції обговорювався план розгрому Німеччини, умови її капітуляції і післявоєнний устрій Європи. На конференції було вирішено створити Організацію Об'єднаних Націй (ООН).
3. Падіння Берліна
У першій половині квітня розпочалася операція з узяття Берліна. Гітлерівці ретельно укріпили місто, мобілізували в армію 14_летніх дітей і людей похилого віку. 24 квітня місто було оточене, 25 квітня радянські війська з'єдналися з військами союзників на річці Ельба. 29 квітня розпочався штурм рейхстагу, 1 травня Гітлер покінчив життя самогубством, в ніч з 8 на 9 травня новий німецький уряд капітулював 9 травня здався німецький гарнізон в Празі. До 11 травня в Європі було знищено все осередки опору.
4. Потсдамська конференція
З 17 липня по 2 серпня в Потсдамі (Німеччина) пройшла конференція за участю Сталіна, Трумена і Черчілля. конференція вирішила
- зберегти Німеччину як єдина держава, але розділити на зони окупації;
- визнати кордони СРСР станом на 22 червня 1941 роки;
- передати СРСР Східну Пруссію (Калінінградську область);
- судити керівників нацистів як військових злочинців.
В ході роботи конференції Трумен (президент США) заявив про володіння ядерною зброєю.
5. Війна з Японією
9 серпня СРСР оголосив про початок війни з Японією і початок воєнних дій в Північному Китаї. 6 серпня США справила ядерне бомбардування міста Хіросіма, 9 серпня - Нагосаки. 2 вересня 1945 року Японія капітулювала. Це стало закінченням Другої світової війни.
6. Підсумки війни
В ході війни були знищені диктаторські режими в Німеччині, Італії та Японії. У багатьох країнах до влади прийшли комуністи, почався складатися світова система соціалізму. В ході війни загинуло 27 мільйонів радянських громадян, понад 50 мільйонів європейців.
У 1945 - 46 роках в Нюрнберзі (Німеччина) відбувся судовий процес над керівниками нацистської партії. Перед міжнародним трибуналом постав 24 людини, з яких 11 засуджено до смертної кари, інші до різних термінів тюремного ув'язнення. Нюрнберзький трибунал заборонив дію націонал-соціалістичної партії, а уникли правосуддя військових злочинців було вирішено розшукувати і віддавати до суду без терміну давності.
Причини перемоги країн антигітлерівської коаліції:
- якісна перевага сил союзників;
- сприяння союзникам підкорених народів;
- швидкий економічний розвиток союзників.
Квиток 18. (1). Вітчизняна війна 1812 року. Закордонний похід російської армії. Пам'ять народу про подіях 1812 року
1. Зовнішня політика Росії до н ачала Вітчизняної війни
У 1789 році у Франції відбулася революція, в результаті якої було скинуто королівська влада і встановлена республіка. Монархічні держави Європи намагалися створити коаліцію проти республіканської Франції і шляхом військової інтервенції знищити республіку. Однак ці коаліції швидко розпадалися через суперечності між її учасниками. Після приходу до влади Наполеона Бонапарта Франція сама перейшла до прямої агресії проти європейських держав. Після зради союзниками російських військ в Швейцарії імператор Павло різко змінив зовнішньополітичний курс. Він розірвав старі союзи і пішов на зближення з Францією. Для зовнішньої політики імператора Олександра I було характерно лавірування між інтересами Англії (найбільшого торгового партнера Росії) і Франції (найсильнішого європейського держави). Олександр I намагався проводити політику умиротворення стосовно Франції. Однак продовження агресивних дій Франції призвели до створення нової антифранцузької коаліції з Росії та Австрії за підтримки Англії. Після розгрому військ коаліції під Аустерліцем в листопаді 1805 Олександр I був змушений піти на мирні переговори з Наполеоном. В результаті переговорів 25 червня 1807 року у Тильзите був підписаний договір, відповідно до якого: 1) територія Європи поділялася на сфери впливу Росії і Франції; 2) Росія приєднувалася до економічної блокади Англії. Однак Росія незабаром вийшла з цього невигідного для себе договору, ніж зробила неминучою для себе війну з Наполеоном.
2. Вітчизняна війна 1812 року
12 червня 1812 армія Наполеона вторглася в Росію. План Наполеона полягав в тому, щоб в генеральній битві розгромити російську армію, зайняти Москву і примусити Олександра I до капітуляції. Проти Наполеона були виставлені три російських армії, які ухиляючись від великих боїв стали відступати з метою об'єднання в одну армію. В кінці червня було дано генеральну битву у Смоленська, після якого війська продовжили відступ, а місто було здано французам. У серпні 1812 року головнокомандуючим російської армії був призначений Михайло Іларіонович Кутузов. З огляду на настрої в армії і суспільстві він вирішив 26 серпня дати генеральний бій біля села Бородіно. Битва закінчилася в нічию. Тоді Кутузов з метою збереження армії і продовження збору сил вирішив залишити Москву і закрити Наполеону прохід в хлібні південні губернії країни. Проти французів розгорнулася широка селянська і партизанська війна, яку очолював Денис Давидов. Через велику розтягнення комунікацій, партизанської боротьби і брак продовольства армія Наполеона почала розпадатися на окремі бандитство загони. Наполеон кілька разів пропонував з Москви Олександру I здатися, на що він відповідав або мовчанням, або відмовою.
7 жовтня Наполеон залишив Москву і спробував через Калугу попрямувати на південь. Після великого бою у Малоярославца 12 жовтня 1812 французи були зупинені і повернули на розорену ними ж смоленську дорогу. У листопаді відступ перетворився на втечу. До кінця грудня французи залишили Росію. 25 грудня (7 січня) на свято Різдва Христового Олександр I опублікував маніфест про вигнання Наполеона.
3. Закордонний похід російської армії
Після вигнання Наполеона з Росії російська армія здійснила закордонний похід для звільнення Європи і відновлення старих монархій. У цьому звільнення Росії допомагали і країни Європи, які входили в антифранцузької коаліції. Вирішальна битва військ коаліції і французів відбулося під Лейпцигом 4 - 7 жовтня 1813 року, названої «битвою народів». У березні 1814 союзники увійшли в Париж, Наполеон був засланий, а у Франції відновлена королівська влада. Підсумки Наполеонівських воєн підвів Віденський конгрес. Росія отримувала більшу частину Польщі, за нею закріплювалася приєднана в 1808 році Фінляндія. У вересні 1815 року Росія, Австрія і Пруссія об'єдналися в «Священний союз» головною метою якого була протидія всіляких революцій.
4. Пам'ять народу про війну 1812 року
Вітчизняна війна 1812 року стала справжнім випробуванням всіх сил народу. У народі складали пісні про героїв війни. Подіям війни присвячені літературні твори М.Ю. Лермонтова «Бородіно», Л.Н. Толстого «Війна і мир», музичні твори П.І. Чайковського, роботи російських художників. На згадку про загиблих в роки Великої Вітчизняної війни в Москві архітектор Тон звів Храм Христа Спасителя.
Квиток 18. (2). Радянська країна в перші повоєнні десятиліття 1945-1953 року: основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики
1. СРСР після Великої Вітчизняної війни (ВВВ)
В ході ВВВ СРСР втратило третину свого національного багатства. У 1943 році прийнято рішення уряду про відновлення господарства на територіях постраждалих від військових дій. Після закінчення Великої Вітчизняної війни частина вищих чиновників виступило за відродження в економіці СРСР елементів НЕПу. Але Сталін виссказался за повернення до довоєнних методам господарювання. У сільському господарстві проведено скорочення земель, що знаходяться в особистому користуванні, широко практикувалися народні позики. До 1947 року економіку перебудували на випуск мирної продукції, скасували картки.Значну допомогу у відновленні економіки СРСР зробила Німеччина і праця військовополонених.
2. Зміцнення сталінізму
Перемога у війні зміцнила надію народу на ослаблення сталінського режиму. Однак перемога зміцнила і особистий авторитет Сталіна. У 1947 році була прийнята нова Конституція СРСР. Сталін провів ряд зовні демократичних заходів. З 1947 по 1953 рік стали проводитися вибори суддів, проведена партконференція, з'їзди профспілок і комсомолу, які не проводилося 15 років. Всі вони одностайно підтримали політику Сталіна. З 1948 року почала зростати чисельність політв'язнів в таборах. У своїй більшості це були жителі територій, що зазнали окупації, солдати, які визволяли Європу і поверталися емігранти. Особливо жорстоко хвиля репресій пройшла по Прибалтиці, Україні і Білорусії. Активно заарештовували мусульман і євреїв. У національній пропаганді всіляко почали звеличувати роль російських.
3. Зовнішня політика
Перемога СРСР у Другій світовій війні сильно підвищило її авторитет у світі. Однак в 1945 році США заявило про володіння ядерною зброєю і спробувала диктувати свою волю в світі. В СРСР приступила до термінової розробки ядерної зброї.
Позиції СРСР в Європі зміцнили прийшли до влади компартії. У світі почала складатися система соціалізму, що складалася з СРСР і країн соцоріентаціі (Югославія, Албанія, Болгарія, Угорщина, Румунія, Китай, Монголія). Ці країни припинили спілкування з країнами капіталізму і отримували допомогу від СРСР. У 1949 році соцкраїни об'єдналися в Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), в 1955 році вони утворили блок Варшавського військового договору. Серед своїх союзників СРСР не допускало інакомислення.
4. Початок холодної війни
У березні 1946 року в Фултоні (США) Черчилль порівняв Сталіна з Гітлером і закликав світ об'єднатися проти СРСР. У 1949 році:
- США і його союзники створили Північно-Атлантичний військовий блок (НАТО), спрямований проти СРСР і соціалістичних країн;
- СРСР справило випробування ядерної зброї, почалася боротьба з США за ядерну перевагу (гонка озброєнь);
- на території окупації США, Великобританії і Франції в Німеччині створена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН);
- на радянській окупаційній території створена Німецька Демократична Республіка (НДР). Створення цих двох держав порушило положення Потсдамської мирної конференції 1945 року про збереження Німеччини як єдиної держави.
На початку 1950-х років війська СРСР і Китаю зіткнулися з військами США в Кореї. В результаті війни Корею розділили на Північну (КНДР) і Південну.
Квиток 19. (1). Основні напрями та результати зовнішньої політики Російської імперії в першій половині XIX століття
1. Європа
Для зовнішньої політики Росії початку XIX століття характерно лавірування між інтересами Англії та Франції. Олександр I відновив розірвані Павлом відносини з Англією, головним торговим партнером Росії. Одночасно він проводив політику «умиротворення» щодо наполеонівської Франції. Однак агресивні дії Франції в Європі привели до створення антифранцузької коаліції з Росії та Австрії за підтримки Англії.
Військова компанія складалася невдало. У листопаді 1805 року за Аустерліцем російсько-австрійські війська були розбиті. Австрія вийшла з коаліції. Росія створила коаліцію з Пруссією і продовжила війну. Після поразки при Фридланде Олександр I був змушений піти на переговори з Наполеоном і 25 червня 1807 року підписати в Тильзите світ. Відповідно до мирного договору визначалися зони впливу Франції (Західна Європа) і Росії (Фінляндія і Придунайські князівства), утворювалося герцогство Варшавське під заступництвом Франції (стало плацдармом для нападу Наполеона на Росію), Росія приєднувалася до економічної блокади Англії. Невигідні умови Тільзітського світу, а також захоплення Наполеоном Олденбургского герцогства змусили в 1809 році Росію вийти з мирного договору. Обмеження торгівлі з Англією призвели до розвитку торгових відносин з США, яка торгувала англійськими товарами як посередник.
Вдалою для Росії стала російсько-шведська війна 1808 - 1809 років. За Фридрихсгамскому мирним договором Швеція віддала Росії Фінляндію.
Після вигнання французів з Росії російська армія, за підтримки союзників, взяла участь у визволенні європейських держав. Вирішальна битва союзників з Наполеоном відбулося 4 - 7 листопада 1813 року за Лейпцигом (битва народів). У червні 1815 завершила роботу Віденська конференція країн переможців. В результаті конференції Росія отримала більшу частину Польщі (четвертий розділ). У вересні 1815 року Росія, Австрія і Пруссія створили «Священний союз», головним завданням якого була протидія революцій. У Європі встановилася Віденська система легітимізму. Учасники союзу зобов'язувалися підтримувати тільки законні (легітимні) уряду і спільними зусиллями придушувати народні виступи. В рамках цього союзу імператор Микола I придушив повстання в Угорщині в 1849 році, за що був прозваний «жандармом Європи».
2. Кавказ і Туреччина
У Закавказзі інтереси Росії зустрілися з інтересами Ірану і Туреччини. Приєднання Грузії до Росії в 1801 році призвело до російсько-іранської війни 1804 - 1813 років. За Гюлистанскому світу до Росії приєднувалися Дагестан і Північний Азербайджан. В ході російсько-турецької війни 1806 - 1812 років і по Бухарестська світу Росія придбала Бессарабію (частина Молдавії).
У другій чверті XIX особливої гостроти прийняв східне питання. Росії потрібно забезпечить безпеку своїх південних кордонів, зміцнювати контроль над чорноморськими протоками і підтримувати боротьбу південних слов'ян проти Туреччини за своє визволення. У східному питанні інтереси Росії зіткнулися з інтересами Туреччини, Англії, Франції та Австрії.
У 1821 році в Греції почалося визвольне повстання проти Туреччини. Росія, Англія і Франція визнали Грецію воюючою стороною, почали надавати повстанцям допомогу і зажадали від Туреччини надання Греції автономії. В ході російсько-турецької війни 1828 - 1829 років і Андріапольскому світу Росія отримувала чорноморське узбережжя від Кубані до Поті і острова в дельті Дунаю. За договором з Туреччиною від 1833 року Росія встановлювала контроль над чорноморськими протоками. У 1841 році цей договір був переглянутий на користь Туреччини і контроль над протоками ослаб.
В результаті російсько-іранської війни 1826 - 1828 років і Туркманчайського світу Росія закріплювала Північний Азербайджан, набувала частина Вірменії (Еріван і Нахічевань), отримувала свободу торгівлі на Каспії. У 1846 році до складу Російської імперією добровільно увійшов Казахстан.
У 1817 році Росія вийшла в Північний Кавказ і почала війну з племенами горців (чеченські війни).
3. Кримська війна (1853 - 1856)
Посилення Росії в Азії викликало невдоволення Англії, Австрії і Франції. Вони прагнули витіснити Росію з Азії, зміцнити свій вплив на Туреччину і відрізати Росію від чорноморських проток. Крім того, Туреччина прагнула повернути свої володіння на Кавказі, в Азії і в Криму. Росія була змушена захищати свої інтереси.
Приводом до війни послужило зіткнення між католиками і православними в Єрусалимі в 1852 році. Росія зажадала від Туреччини дотримуватися прав православних. Але Туреччина відкинула цю втручання Росії в її внутрішні справи. Тоді Росія в червні 1853 р року ввела свої війська в Молдавію і Валахію. У жовтні 1853 року Туреччина оголосила війну Росії. В ході військових дій адмірал П.С. Нахімов знищив в Синопській бухті турецький флот. Тоді на захист Туреччини виступили Англія, Австрія і Франція. До квітня 1854 року Росія готувалася воювати з усіма європейськими країнами одночасно, а Російський флот був блокований в своїх портах. 2 вересня 1854 року почалася інтервенція англо-французьких військ в Криму. Майже рік героїчно захищався місто Севастополь. Більш вдало для Росії розвивалися події на Кавказі, де вона здобувала перемоги. У тому 1856 року воюючі сторони зібралися на Паризьку мирну конференцію. Конференція заборонила Росії мати військовий флот і бази в Чорному морі, позбавлялася частини територій в Бессарабії.
Причини поразки Росії:
1) ізоляція Росії; 2) загроза війни на кілька фронтів; 3) технічна відсталість Росії; 4) відсутність шляхів сполучення, що ускладнювало швидку перевезення військових сил; 5) низький професіоналізм командного складу.
Квиток 19. (2). Духовна культурне життя в СРСР в 50-60-х роках: «відлига»
1. Подолання сталінізму
Після ХХ з'їзду партії було ослаблено ідеологічний тиск на мистецтво, реабілітовані багато діячів мистецтва. 60-ті роки письменник Ілля Еренбург назвав «відлигою». Переосмислення радянської історії почалося задовго до ХХ з'їзду партії. Автори прагнули реально відобразити життя радянського суспільства. Хрущов розумів, що репресивними методами більше неможливо змусити письменників мовчати. Намагаючись впливати на письменників і художників, стали практикуватися зустрічі з членами уряду. Оцінки, висловлені на таких зустрічах, ставали офіційними і обов'язковими. Ці оцінки позначили межі допустимої свободи. На початку 60-х років на Заході були опубліковані заборонені в СРСР твори «Доктор Живаго» Бориса Пастернака і «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина. За ці публікації автори були поставлені поза радянського закону. Влада всіляко прагнула запобігти масовій критику політики Сталіна, ніж рятувало свій авторитет. В результаті до кінця «відлиги» радянське мистецтво розкололося на офіційне і дисидентський.
2. Наука
У 60-ті роки тривали активні дослідження в області ядерної фізики і освоєння космосу. У 1957 році був спущений на воду атомний криголам «Ленін», запущений перший штучний супутник Землі. 12 квітня 1961 року відбувся перший космічний політ навколо Землі Ю.А. Гагаріна. Після довгої перерви поновилися дослідження в області генетики та генної інженерії. Однак уряд основну увагу приділяло розвитку військово-промислового комплексу (ВПК), де були зосереджені основні наукові і фінансові сили країни. Програма мирного освоєння атомної енергії була допоміжною до програми з розробки атомного озброєння.
3. Освіта
У грудні 1958 року було здійснено перехід від обов'язкового семирічного до восьмирічного утворення. Середню освіту можна було отримати або в школі, або в системі початково-професійної освіти (СПТУ), або в вечірніх школах робітничої молоді без відриву від виробництва. Вступ до ВНЗ залежало від робочого стажу і рекомендації підприємства. Розширено система вечірнього і заочного вищої освіти, але вона була малоефективна. Більшість випускників ВНЗ прагнуло осісти в великих містах. Тому набуло поширення система розподілу випускників на підприємства з обов'язковим терміном відпрацювання.
Квиток 20.(1). Соціально-економічний розвиток Росії в першій половині XIX століття. Початок промислового перевороту
До початку XIX століття в Росії проживало близько 40 мільйонів чоловік різної національності. Щільно заселені центральні райони. 87% населення були православними. 8% населення проживало в містах. В цілому Росія була аграрною країною.
За політичного устрою Росія була абсолютною монархією. В руках імператора була зосереджена найвища влада. Управління країною відбувалося через мережу бюрократичних установ. Вища бюрократія формувалася з дворянства.
Населення поділялося на стани - групи, що володіли різним юридичним положенням, різними правами і обов'язками. Станова приналежність передавалася і купувалася. Основними станами були: дворянство, духовенство, купецтво, міщанство (жителі міст), селянство і козацтво.
Дворяни були самим привілейованим станом. Купці ділилися на три гільдії. Купці першої гільдії могли вести закордонну торгівлю, другої гільдії - велику внутрішню торгівлю, третьої гільдії - дрібну внутрішню торгівлю.
Селянство становило близько 30 мільйонів чоловік і ділилися на державних і приватновласницьких (14 мільйонів). За майновим рівнем серед селян почалося розшарування на багатих, середняків і бідняків. Селяни північних районів більше займалися ремеслом і відхожих промислом, а податі поміщику платили грошима. Селяни південних районів зазнавали на собі зміцнення кріпацтва і панщину відпрацьовували. Розбагатіли селяни могли викупитися на волю. Починаючи з імператора Павла уряд повільно йшло на обмеження кріпацтва. Незначна частина поміщиків намагалося перебудувати своє господарство на товарне виробництво, але часто зустрічали опір селян. Загальна ж маса поміщиків продовжувала сподіватися на державну допомогу.
Козацтво поділялося на війська і було покликане захищати кордони.
До середини XIX станові кордону стали розмиватися. Все більше дворян, міщан і селян включалося в промисловість і торгівлю. Указ Олександра I про вільний продаж незаселених земель позбавило дворянство виняткового права на володіння землею. З станів на економічному грунті поступово формувалися класи - буржуазія і пролетаріат.
У промисловості відбувалася конкуренція між кріпаком і вільнонайманим працею.
У 30 - 40-х роках XIX століття в Росії почався промисловий переворот, тобто почалися економічні, соціальні та політичні зміни пов'язані з переходом від мануфактури з ручною працею до фабрикам і машинним працею. Промисловий переворот стримувався кріпак залежністю селян і відсутністю ринку робочої сили. У 1816 році з'явилися перші пароплави, з 1837 року розпочалося будівництво залізниць.
Поразка Росії в Кримській війні виявили всю гостроту кризи, що охопила країну, і необхідність термінових реформ. Феодалізм повільно помирав, а його місце займав капіталізм.
Квиток 20. (2). Суспільно-політичне та соціально-економічний розвиток в СРСР в середині 60-х - першій половині 80-х років
1. Микита Сергійович Хрущов
Після смерті в березні 1953 року Сталіна розгорнулася боротьба за владу між Маленковим, Берією і Хрущовим. Всі вони усвідомлювали необхідність реформ в країні, але самі реформи бачили по-різному.
Маленков виступав за м'яку критику Сталіна, розвиток в економіці сфери споживання і припинення холодної війни.
Берія виступав за продовження політики Сталіна і розширення прав республік і країн соцтабору.
Хрущов виступав за розвиток прав бюрократії.
У боротьбі за владу переміг Хрущов. З вересня 1958 року Хрущов поєднав посади Першого секретаря ЦК КПРС і голови Радміну.
2. Політичні реформи Хрущова
Прийшовши до влади Хрущов провів ряд політичних реформ:
- підпорядкував МВС і КДБ місцевим партійним органам;
- припинив репресії, провів перегляд справ, реабілітацію ув'язнених, змінив систему ГУЛАГу;
- на ХХ з'їзді партії в лютому 1956 року виступив з доповіддю про культ особи Сталіна.
В результаті цих реформ йому вдалося вивести з партійної бюрократії прихильників Сталіна і провести на їх місця своїх прихильників.
3. Економічні реформи Хрущова
А) сільське господарство. Політика Сталіна сильно зміцнила важку промисловість і розорило сільське господарство. Хрущов вирішив зміцнити село. Для цього:
- були зменшені податки;
- посилена фінансова підтримка;
- розпочато освоєння цілини в Північному Казахстані.
Б) Промисловість.
За рахунок будівництва атомних і гідроелектростанцій збільшена потужність енергосистеми СРСР, завершена електрифікація країни, почався продаж електроенергії за кордон. Підприємства почали переоснащуватися новою технікою.
В) Бюрократія. Всі реформи Хрущов починав зі зміни систем управління. Метою реформ було зробити систему управління більш ефективною.
4. Наслідки реформ Хрущова
Головним завданням усіх проведених в країні реформ Хрущов вважав прискорений розвиток економіки з метою обгону темпів зростання економіки США. Через неправильно поставлених завдань були неправильно обрані методи (двигуном реформ стала бюрократія, положення якої було дуже нестійким). Проводилися реформи в поспіху і не мали чіткої організації. Бюрократія матеріально в реформах не була зацікавлена і працювала заради звітів. Тому всі реформи виявилися невдалими. В результаті до середини 1960-х років:
- криза в сільському господарству заглибився;
- почалася криза в промисловості;
- бюрократія припинила підтримку Хрущова;
- через перебої з продовольством і введення карток в країні почалися заворушення.
5. Леонід Ілліч Брежнєв
У жовтні 1964 року пленум ЦК КПРС звільнив Хрущова від влади. Партію і уряд очолив Брежнєв.
Реформи Брежнєва:
А) становище партійної бюрократії укріплено, на місцях розширена влада перших секретарів обласних комітетів (обкомів) партії, призначення на посади стало довічним.
Б) в сільському господарстві збільшено фінансування освоєння нових цілинних земель, проведено укрупнення колгоспів, активно стала застосовуватися хімія.
В) реформами в промисловості займався Косигін. Він спробував матеріально зацікавити підприємства по збільшенню випуску товарів народного споживання. Однак всі спроби Косигіна зустріли опір бюрократії.
6. Наслідки діяльності Брежнєва
Через розширення орних земель на околиці почалася запустіння орних земель в історичних центрах. Нерівні ціни на сільськогосподарську і промислову продукцію розоряли село (літр молока держава купувала дешевше, ніж продавало на село літр бензину). В бюрократичній системі склалася колективна безвідповідальність і корупція.
7. Захід епохи Брежнєва
Після інсульту в 1979 році Брежнєв практично припинив управління країною. Вся влада перейшла до бюрократії. Для підтримки вмираючої економіки активно почали продавати електроенергію і паливні ресурси (нафта, вугілля, газ). Всі верстви влади пронизувала корупція, бюрократія відчувала своє всевладдя і безкарність, процвітало «телефонне право». З продажу стали зникати товари першої необхідності, розширюється чорний ринок. Постачання бюрократії спецпайки зміцнювало її положення в суспільстві. Протистояти корупції і зміцнити дисципліну спробував Юрій Володимирович Андропов (1982-1984). Відродив епоху Брежнєва Костянтин Устинович Черненко (1984-1985).
Квиток 21. (1). Офіційна ідеологія і суспільна думка в Росії в першій половині XIX століття про шляхи розвитку країни
Після закінчення Великої Вітчизняної війни 1812 року багато в Росії і особливо селяни чекали змін. Необхідність скасування кріпосного права усвідомлював і імператор Олександр I, і частина дворян - офіцерів. Після виступу імператора на відкритті польського сейму Новосильцеву було доручено скласти статутну грамоту для всієї Росії. За проектом Новосильцева в Росії створювався двопалатний законодавчим орган: верхньою палатою був Сенат, в нижню палату частина депутатів призначалося, частина обиралося. Сама Росія ділилася на 12 намісництв зі своїми представницькими органами. Гарантувалася дотримання деяких громадянських свобод. Таким чином, в разі прийняття Статутний грамоти, Росія вступила б на шлях побудови громадянського суспільства. Через революції в Іспанії і Італії 1820-1821 років прийняття Статутний грамоти було відкладено.
У 1816 році виникла таємна офіцерська організація «Союз порятунку». До організації увійшли Муравйов, князь Сергій Трубецькой, князь Євген Оболенський, Павло Пестель. Метою товариства було введення в країні конституції, обмеження монархії, скасування кріпосного права. Дізнавшись про діяльність Олександра I, союз відмовився від думки про цареубийстве і поставив собі за мету сприяти реформам. У 1818 році Союз порятунку був перетворений в більш відкритий Союз благоденства.
Після того, як Олександр I відклав проект Новосильцева, Союз благоденства був розпущений. Замість нього виникло два нових суспільства: Північне - в Петербурзі і Південне - в армійських частинах України. Північне суспільство виступало за обмеження монархії, а Південне товариство за повне повалення монархії і встановлення республіки.
Після смерті Олександра I 19 листопада 1825 в Таганрозі виникло міжцарів'я. Костянтин відмовився вступити на престол і передав всі права Миколі. Затримкою в престолонаслідування скористалися декабристи. 14 грудня 1825 року ці фірми вивели полки на Сенатську площу в надії примусити Миколи прийняти конституцію. Але вийшовши на площу, декабристи нічого більше не зробили і дозволили себе розстріляти. Керівники Північного і Південного товариств були заарештовані.
Вступивши на престол Микола I посилив поліцейський режим в країні. Для цього було створено Третє відділення Власної його імператорської величності канцелярії на чолі з Бенкендорфом. Третє відділення здійснювало функції політичного розшуку і нагляду. Діяльність преси обмежена посиленим цензурних наглядом, в університетах заборонено викладання філософії.
Головним ідеологом миколаївської епохи став міністр освіти граф С.С. Уваров. Він висунув теорію офіційної народності: «Православ'я, самодержавство, народність». Відповідно до цієї теорії, в Росії все життя будувалася на засадах єднання народу зі своїм царем на грунті православ'я, а все революційно-демократичні ідеї принесені із заходу і Росії невластиві. Цю теорію підтримав такий видатний історик, як М.П. Погодін. Проти цієї теорії виступив Петро Чаадаєв, за що був оголошений божевільним.
Придушивши відкриті революційні виступи, Микола I не зміг придушити діяльність громадської думки, яка була зайнята проблемою визначення місця Росії у всесвітньо-історичному процесі. У ідейних суперечках 40-х років XIX століття народжуються напрямки західників та слов'янофілів. Прихильники обох напрямків виступали за скасування кріпосного права і обмеження монархії. Але слов'янофіли протиставляли Росію Заходу, прагнули зрозуміти народну культуру і ідеалізували XVII століття. Вони вважали, що в управлінні країною монарху повинен допомагати Земський собор. Західники брали розвиток Європи за зразок, ідеалізували петровські реформи і виступали за парламентський шлях розвитку.
У 1845 році виникає гурток Буташевич-Петрашевського, який виявляв інтерес до європейського соціалістичного руху. Гурток розгромлений в 1849 році. У 1852 році в Лондоні А.І. Герцен засновує Вільну російську друкарню і починає видавати газету «Дзвін», нелегально розповсюджувалася в Росії. Герцен бачив в селянській громаді зародок майбутнього соціалізму. Завдяки селянської громаді, вважав Герцен, Росія буде здатна вступити в соціалізм минаючи капіталізм.
«Філософські листи» Петра Чаадаєва
Петро Чаадаєв (1794-1856) написав 8 філософських листів, перший з яких опубліковано в 1836 році. Чаадаєв з гіркотою зазначає відсталість Росії. На його думку, успіхи Західної Європи пояснюються тим, що там панує католицизм. У Росії ж православ'я безсило перед державою і змушене освячувати кріпосне право. Задушене деспотизмом держави і рабством Росія виявилася не здатна внести свій вклад в розвиток людства. Згодом Чаадаєв відмовився від цієї ідеї.
Слов'янофіли К.С. Аксаков, І.В. Киреевский, Ю.Ф. Самарін, А.С. Хомяков. Слов'янофіли виступали проти зближення Росії із Західною Європою і засвоєння її економічного і політичного досвіду. «Громадське початок» в російській селянстві вони вважали головне особливістю Росії, що відрізняють її від Заходу. Єдність понять, звичаїв, переконань поширених серед селян цілком здатне замінити державні закони. Держава, створене варягами, завжди було чуже общинному початку російського народу, воно тяжіло над ним як зовнішня і чужа йому сила. Реформи Петра I порушили споконвічне рівновагу між державою і громадським початком Русі: «Держава втрутилася в моральну свободу народу .... і перейшло в душевредним деспотизм ». Подібне втручання держави стало «спотворенням моральних начал в самому народі, який, не знаходячи волі моральної, захоче, нарешті, свободи політичної, вдасться до революції і залишить свій істинний шлях». Завдання уряду - повернутися до споконвічних початків російського життя: «уряду - право діяння і, отже, закону; народу - сила думки, і, отже, слова ». Найкращим досягненням такої єдності могли б стати Земські собори, що проводилися на початку XVII століття, на яких уряд при прийнятті рішення вступало до ради з народом.
А.І. Герцен «З того берега»: «Європа нас не знає, вона знає наш фасад і більше нічого. Нехай вона дізнається ближче народ, якого отроческую силу вони оцінили в бою, де він залишився переможцем; розповімо їй про це потужному і нерозгаданою народі, який нишком утворив державу в шістдесят мільйонів, який так міцно і дивно розрісся, не втративши общинного початку і перший переніс його через початкові перевороти суспільного розвитку, про народ, який якось диво вмів зберегти себе під ярмом монгольських орд і німецьких бюрократів ... який зберіг величаві риси, жвавий розум і широкий розгул багатої натури під гнітом кріпосного права і в відповідь на царський наказ утворитися відповів через сто років явищем Пушкіна . Нехай дізнаються європейці свого сусіда: вони його тільки боятися - треба їм знати, чого вони бояться ».
Ф.М. Достоєвський «Щоденник письменника»: «Тут вийшла одна велика помилка, з обох сторін, і перш за все та, що всі ці тогочасні західники Росію змішали з Європою, взяли за Європу серйозно і, заперечуючи Європу і порядок її, думали, що те ж саме заперечення можна прикласти і до Росії, тоді як Росія зовсім була не Європа, а тільки ходила в європейському мундирі, але під мундиром було зовсім інша істота. Розгледіти, що це не Європа, а інша істота, і запрошували слов'янофіли, прямо вказуючи, що західники зрівнюють щось несхоже і непорівнянне і що висновок, яке придатне для Європи, непріложімо зовсім до Росії, почасти й тому вже, що все те, чого вони бажають в Європі, - все це давно вже є в Росії, по крайней мере, в зародку і в можливості, і навіть становить сутність її, тільки не в революційному вигляді, а в тому, в якому і повинні ці ідеї всесвітнього людського оновлення з'явитися: у вигляді божої правди, у вигляді Христової істини, яка коли-небудь та здійснитися ж на землі і яка цілком зберігається в православ'ї. Вони запрошували спершу повчитися Росії, а потім вже робити висновки; але вчитися тоді можна було, так, по правді, і коштів не було. Та й хто тоді міг що-небудь знати про Росію? Слов'янофіла, звичайно. Знали у сто разів більше західників (і це minimum), але і він діяли майже то навпомацки. «...» Але якщо слов'янофілів врятувало тоді їх російське чуття, то чуття це було і в Бєлінського, і навіть так, що слов'янофіли могли б вважати його своїм найкращим другом. Повторюю, тут було велике непорозуміння з обох сторін ».
Кошелев «Записки»: «Вони очікували світло тільки з Заходу, звеличували все там існуюче, намагалися наслідувати всьому там сталому і забували, що є у нас свій розум, свої місцеві, тимчасові, духовні та фізичні здібності і потреби. Ми зовсім не відкидали великих відкриттів і удосконалень, зроблених на Заході, але ми знаходили необхідним все пропускати через критику нашого власного розуму і розвивати себе за допомогою, а не за допомогою позаімствованій від народів, що випередили нас на шляху освіти. Західники з жахом і сміхом слухали, коли ми говорили про дії народності в областях науки і мистецтва, вони вважали останню ніж абстрактним, яке підлягає в своїх проявах зміни згідно з духом і здібностями народу, з його тимчасовими і місцевими обставинами, і вимагали деспотично від всіх беззаперечного підпорядкування догматам, здобутими або у Франції, або в Англії, або в Німеччині ... Ми визнавали першою. Самою істотною нашою задачею - вивчення самих себе в історії і в сьогоденні побут; і як ми знаходили себе і оточуючих нас цивілізованих років такими, що втратили багато властивостей російської людини, то ми вважали боргом вивчити його переважно в допетрівською історії і в селянському побуті. Ми зовсім не бажали воскресити Давню Русь, не ставили на п'єдестал селянина, що не поклонялися йому і аж ніяк не мали на увазі себе і інших в нього перетворювати. Все це наклепу, ні на чому не засновані, але в цьому первісному російській людині ми шукали, що саме відповідно російській людині, в чому він потребує і що слід йому розвивати. Ось чому ми так дорожили збиранням народних пісень і казок, впізнавання народних звичаїв, повір'їв, прислів'їв, і ін. »
А.С. Хомяков «Аристотель і всесвітня виставка».
- Прекрасна була доля давньої Еллади. Земелька маленька по простору і по числу жителів, незначна в порівнянні з іншими державами стародавнього світу, - якою не увінчалася славою, яких не залишила спогадів!
Її початковий характер, її відмінна риса є цілковите розвиток антропоморфізму (человекобожия). Цікаво було б дізнатися, внаслідок якого падіння інших вищих ідей виникла ця дрібна релігія? Але так як читач, ймовірно, не поділяє моєї цікавості, то питання це можна не брати до уваги. Досить того, що власне человекообожаніе було дійсно відмінною рисою древнього елліна і що предметом обожнювання була людина з усіма випадковостями його земного буття. Гарний був чоловік - він богоподобен; розумний був чоловік - він богоподобен. Самі боги були сильні, розумні, прекрасні, багаті по-людськи. Божество було тільки високим ступенем людини в його випадковості. Ця епоха захопленого самоупоенія так багата творами, виконаними простодушной принади і величі, що світ її ніколи не забуде; але розум, пробуджений в людині самим неразумием його безмежного самоповаги до себе, став мало-помалу підкопувати цю віру, спочатку ніби очищаючи її. Спершу перестала Еллада поклонятися тим випадковостям життя людської, які занадто явно чужі самій людині, наприклад, щастя. Могутності і багатства. Вона стала поклонятися єдино його красі зовнішньої і внутрішньої, його тілесної стрункості - джерела принади або сили, його красу душевну - джерела розуму або доблесті. І знову пішов далі розум людський; він зрозумів випадковість зовнішнього людини, він став поклонятися його розуму. І знову пішов далі розум, і, в собі усуваючи випадковість, він став поклонятися закону свого розуміння. Така внутрішня історія еллінського розуму.
- Прекрасний він (Аристотель) був зі своїм світлим розумом, глибоким розкладанням людських здібностей, зі своїми суворими і послідовними висновками. Він був гідним наставником для темного середньовічного розуму; він був світильником у пітьмі і багато допоміг до розігнаного темноти; він був свого часу істинно корисний, можливо, навіть необхідний. І ось він же наріжним став розумовою ярмом, якого падіння було торжеством розуму.
- Важко сказати, чого саме хотів Петро і чи усвідомлював він наслідки своєї справи. За всіма можливостям, він шукав пробудження російського розуму. Багато з його сучасників, може бути, найдостойніші його розуміти, не зрозуміли ... Петро вводив нам європейську науку: через це він вводив нам все життя Європи. Такою була необхідне наслідок його справи, але в цьому відношенні він був небессознателен. Його боротьби була з цілою, кілька закосневшая життям ... і він боровся з нею у всіх її напрямах. Він вводив всі форми Заходу, всі навіть нерозумні, він спотворював багато, чого б не мав торкатися: він спотворював чудова мова російська, він спотворював саме своє благородне ім'я, перекручуючи його в голландську форму Пітер; але йому це було необхідно. Він хотів потрясти вікової сон, він хотів пробудити сплячу російську думку за допомогою хворобливого потрясіння .... Шлях, обраний Петром, був частково помилково обраний ...
Повільно і ліниво розвивалися насіння думки, принесеної з Заходу; ще б повільніше розвинулися вони, якби із самих надр Росії не виріс геніальний простолюдин Ломоносов. Але швидко і майже миттєво розрослися інші плоди справ Петрових, плоди тієї нещасної форми, в яку наділяв він або в яку, може бути, наділялася думка, якої він хотів збагатити нас ... У Росії ця помилка досягла величезних, майже неймовірних розмірів. Свідомо введені були до нас однією людиною все форми Заходу, всі зовнішні образи його життя; несвідомо схопилися ми саме за ці форми і за ці образи, - внаслідок чи марнославства, або подражательности, або особистих вигод. Або слабкості, природною всім людям, приймати охоче все, що може їх відрізнити від інших людей, які отримали в житті менше щаслива доля, і поставити їх, мабуть, вище братів. Форми, наділяти просвіта, прийняті були нами за саме просвіта, і самовдоволене невігластво уявляє собі, що воно прийняло освіченість. Зрозуміло. Не можна заперечувати того, щоб з цими формами не були прийняті нами і деякі знання; але як мізерні ці пізнання! ...
Ось проти чого ми протестуємо.Ми дійсно не прийняли знання від Заходу. Ми знаходимося в тих же відносинах до нього, в яких знаходився арістотеліст або схоластик середньовічний до Аристотеля (вищому представнику грецької науки): та ж сама друк схоластичної мертвотності, яка лежала на ньому, лежить і на нас, незважаючи на удавану відмінність в проявах. «...» Сказати простіше, мабуть, у нас є думки і почуття, але ми думаємо не своєю головою і відчуваємо не своєю душею. Такий плід того розумового поневолення, якому ми піддалися так охоче і гордо. Ще раз скажу: ось проти чого ми протестуємо.
- Вшанування до минулого не залишається без нагороди.
- Ціла прірва відділяє їх від духовного життя Святої Русі, від її основ і від її спілкування. Ось у чому повинен був переконаний всякий російська освічена людина, як би він не був самовдоволений. Ось чим пояснюється в його власних очах неможливість для нього корисної діяльності ... Причина ... лежить в нашій внутрішній слабкості і мертвотності, в наших, так би мовити, колоністських відносинах до істинної російського життя ... Зате для нас і не існує скарги на неможливість діяльності корисною. Ця діяльність для нас легка і невід'ємна: вона полягає в тому великий подвиг, в тому велику працю самовиховання, який нам належить; вона полягає в прямій і явною для нас обов'язки настільки усвідомити свою думку і своє почуття, настільки зблизити свій побут зовнішній і внутрішній з російським побутом, щоб ми могли зрозуміти і співчувати російського життя, щоб російська життя могла нам співчувати і вірити, щоб в нас самих . По крайней мере, міг зникнути або зцілитися той розрив між життям і знаннями, який становить нашу загальну хвороба ...
- ... смішніше російського англомана я не знаю в світі нічого. Загальним їх представником я готовий б вважати того поважного пана, який живе в селі, п'є рано вранці чай з хлібом, маслом і шинкою, опівдні наїсться кількох страв і знову повторює свою ситну трапезу в годин 9 вечора, називаючи свій полуденну стіл сніданком, а вечірній - обідом, і жахливо сердитися, якщо хто скаже, що він опівдні обідає, а ввечері вечеряє. Йому це просто здається образливим. Правда, що російські сільські жителі вечеряють о 9 годині, але англійці в цей час обідають, - отже, він обідає. О, милі російські англоман! Яких збитків було б російській комизму, якби вас не було на світі! Якби ці уявні шанувальники англійського просвітництва зрозуміли, хоч на скільки-небудь, в чому воно полягає, вони б знали, що в понятті англійця людина має належати цілком своєму народу. Бути з ним в нерозривній єднанні думки і життя; ...
Історіографія декабризма (по М. Нєчкіної)
Після придушення повстання оформилося дві концепції:
1) Урядова - давала різко негативну оцінку повстання. Концепція сформульована в маніфесті про сходження на престол імператора Миколи I і в ряді офіційних документах, присвячених повстанню. Деталізована концепція в «Донесенні Слідчої комісії». Концепція не представляє програму декабристів, концентрує увагу на факті виступу проти влади. У записках Миколи I явно простежується страх перед повстанням. Цю концепцію з 1860-х рр. розвивали барон Корф, Богданович, Дубровін і ін. Богданович і Дубровін могли працювати зі слідчими документами.
2) Революційна - розроблена концепція декабристами і в ряді незакінчених творах Пушкіна. В рамках даної концепції Герцен виділив передумови руху, показав його закономірність, позначив причини поразки, визначив значення повстання в загальному процесі російської революційно - визвольного руху.
3) Ліберальна - декабристи не зрозумілі владою. Висунута концепція Нік. Тургенєвим. У 1870-х рр. Пипін в «Історичних нарисах» назвав декабристів продовжувачами справи Олександра I і М.М. Сперанського. Уряд перестарався з репресіями. В.О. Ключевський називає декабристів історичною випадковістю. Семенівський (1909) широко залучив слідчі справи, поставив в центр уваги ідеологію. концепція декабризму як форми народництва складна і суперечлива. В рамках даної концепції декабристи постають як позакласова інтелігенція.
Квиток 21. (2). СРСР в системі междун ародно відносин в середині 60-х років
1. Микита Сергійович Хрущов (1953 - 1964)
Прийшовши до влади, Хрущов спробував зупинити холодну війну. На ХХ з'їзді партії Хрущов виступив з ініціативою створення системи колективної безпеки і контролю над кількістю ядерної зброї. Одночасно з цими ініціативами в СРСР тривала розробка нових видів озброєння. Велике значення у зовнішній політиці надавалося підтримці комуністичних партій інших країн. У 1961 році загострилися відносини з США. В результаті конфронтації в Берліні була зведена стіна по межі окупаційних зон і заборонений вільний перехід громадян з НДР у ФРН.
У 1962 році СРСР вирішило розмістити свої ядерні ракети на Кубі. Це рішення послужило початком до Карибської кризи. У відповідь на дії СРСР США почало планувати збройне вторгнення на Кубу. Тоді СРСР пригрозило застосувати ядерну зброю. Тривалі переговори між Хрущовим і Кеннеді допомогли знайти компромісне рішення і уникнути ядерної війни. У 1963 році був укладений договір про заборону ядерних випробувань в космосі, атмосфері і на землі. Тісні економічні зв'язки були встановлені з Індією та Індонезією.
В кінці 50-х на початку 60-х років в країнах соцтабору пройшли масові виступи проти комуністів. В Угорщину, Польщу і Чехословаччину СРСР ввів свої війська і хвилювання були придушені. Для забезпечення взаємної безпеки і підтримання внутрішнього порядку країни соцтабору об'єдналися у військовий союз - Варшавський договір.
2. Леонід Ілліч Брежнєв (1964 - 1982)
Брежнєв оцінював США як постійно слабку країну. На початку 1970-х років СРСР уклав з США ряд договорів про запобігання ядерної війни. Головним з них став Гельсінську угоду 1975 року про:
- незастосування першими ядерної зброї;
- непорушності повоєнних кордонів;
- мирне вирішення конфліктів;
- дотримання прав людини.
Однак СРСР не відмовилося від ідеї військового захисту країн соцтабору. З цією метою воно розмістило ядерну зброю в НДР і Чехословаччини і початок військову допомогу Афганістану.
На початку 1970-х років в країнах соцтабору проявилися елементи кризи. Масові виступи робітників пройшли в Польщі. В результаті цих виступів була створена система незалежних профспілок «Солідарність». У 1981 році польські комуністи були відсторонені від влади.
Квиток 22. (1). Розвиток культури Росії в першій половині XIX століття
На розвиток російської культури першої половини XIX століття справили великий вплив дві події: Вітчизняна війна 1812 року і розвиток національної самосвідомості.
З 1804 завершилося створення системи освіти. Країна розділена на 6 навчальних округів. На чолі округу стояв університет. Нижчою освітньої щаблем стала церковно-приходська школа для всіх станів, на середньому щаблі знаходилися повітові училища та гімназії для всіх станів, крім кріпаків. На вищому щаблі знаходилися університети. Крім університетів відкривалися спеціальні навчальні заклади: педагогічний інститут, комерційне училище, хліборобське училище. Діти дворян навчалися в спеціальних закритих навчальних закладах: Царскосельский Ліцей, кадетські корпуси. Розвиток системи освіти дозволило припинити масову посилку студентів за кордон. Тепер в закордонних університетах навчалися тільки особливо обдаровані студенти. При Миколі I станове поділ в навчанні було посилено, значно підвищено плату за навчання.
Значних успіхів досягла російська наука. Н.І. Лобачевський створив неевклідову геометрію (застосовується в сучасній космології для розрахунку траєкторій руху). Фізики Петров, Якобі, Ленц роблять успіхи у вивченні електрики. У період Кримської війни створює польову оперативну хірургію для поранених хірург Н.І. Пирогов. Значних успіхів досягають хіміки Зінін, Бутлеров.
Під час подорожей в 1819-1821 роках Лазарєв і Беллінсгаузен відкривають Антарктиду. Історик Н.М. Карамзін публікує працю «История государства Российского». Золотий вік настає в розвитку російської літератури, який пов'язаний з творчістю Жуковського, Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. У цей час починають свою літературну діяльність письменники другої половини XIX століття: Некрасов, Гончаров, Тургенєв, Достоєвський.
Відбувається формування російської музичної школи. Родоначальник музичної історичної опери М. Глінка, який написав в 1836 році патріотичну оперу «Життя за царя» (Іван Сусанін), висловив загальний принцип російської музичної школи: «Музику створює народ, а ми, музиканти, її аранжуємо».
Найважливішою особливістю російського мистецтва стало об'єднання в одне ціле архітектури, скульптури, живопису та декоративного мистецтва. В архітектурі панують стилі класицизму і ампіру. Зводяться будівлі Казанського собору, Адміралтейства в Петербурзі, Тріумфальні арки в Москві і Петербурзі, формується ансамбль Двірцевій площі.
У живопису сусідить досить велика кількість стилів і напрямків. У романтизмі працює Кипренский, побутової жанр представлений Венециановим. Багато художників звертають свою увагу на життя простого народу. Найбільшим історичним живописцем став К. Брюллов (Останній день Помпеї).
У скульптурі панує стиль класицизму. Скульптури зводять пам'ятники героям Вітчизняної війни, на Червоній площі встановлюють пам'ятник Мініну і Пожарському. Значним явищем стало творчість скульптора - анімаліста Клодта. Йому належить скульптурні групи з кіньми.
Квиток 22. (2). Перебудова в СРСР: спроби реформування економіки і оновлення політичної системи (1985-1991)
У березні 1985 року головою СРСР був обраний Михайло Сергійович Горбачов. До цього часу країна перебувала в тяжкому економічному кризі: впали світові ціни на нафту, великі витрати йшли на холодну війну, війну в Афганістані та фінансову підтримку системи світового соціалізму. Горбачов був переконаний, що всі проблеми виникли від спотворення ленінського розуміння соціалізму. Тому метою розпочатих ним реформ стало реставрація ленінського соціалізму.
Основними завданнями перебудови були:
1) реформування економіки з метою подолання економічної відсталості;
2) припинення холодної війни і зменшення витрат на ВПК;
3) демократизація суспільства шляхом реального надання населенню записаних в Конституції СРСР політичних прав і свобод.
Перебудова була розпочата в квітні 1985 року. Однак з самого початку перебудова вийшла з під контролю і придбала стихійний характер.
причини:
1) керівництво не мало чіткої програми;
2) боротьба в партії консерваторів (партійної бюрократії) і реформаторів;
3) криза була значно глибше, ніж це уявлялося Горбачову.
Важливим елементом перебудови стала гласність. ЗМІ звільнилися від цензури і піддали різкій критиці діяльність всіх лідерів СРСР, що значно підірвало довіру населення до КПРС. В економіці була дозволена діяльність приватних кооперативів. Однак кооператори мало цікавилися сферою виробництва і активно діяли в області торгівлі. Для свій діяльності вони скуповували продукти в роздрібній мережі, ніж збільшували дефіцит товарів і економічну анархію.
В результаті зменшення військового тиску на країни РЕВ почався розпад соцтабору. У країнах колишнього соціалізму почалися перевороти, в результаті яких до влади приходили демократи західної орієнтації.
В результаті демократично проведених виборів у Горбачова утворилася опозиція (Сахаров, Собчак, Попов, Єльцин). Опозиція вимагала прискорення і поглиблення реформ, відмови від соціалістичної моделі розвитку. У цих умовах Горбачов почав шукати опори в рядах бюрократії, ніж ще сильніше налаштовував опозицію проти себе.
У республіках СРСР різко загострився національне питання. Великий вплив придбали національні фронти, які вимагали відділення від Росії. У цих умовах було проведено референдум з питання збереження СРСР як держави. Більшість населення висловилося позитивно. Адміністрація Горбачова почала роботу над складанням нового союзного договору, підписання якого планувалося на 20 серпня 1991 року.
Безперечною удачею Горбачова стала зовнішньополітична діяльність, в результаті якої СРСР припинили сприймати як джерело військової загрози. Поліпшення відносин з США дозволило припинити випробування ядерної зброї.
Квиток 23. (1). Реформи 1860-1870-х років в Росії, їх вплив на соціально-економічний і політичний розвиток країни
Поразка Росії в Кримській війні позначили необхідність реформ у всіх сферах життя і подолання відставання від Заходу. Навколо імператора Олександра II склався коло осіб, які були готові до проведення цих реформ. Багато в чому це коло осіб сформувався в роки правління Олександра I і в гуртках 30-40-х років. Реформи Олександра II дозволили зберегти Росію як велику світову державу.
Вступивши на престол, Олександр II багато в чому пом'якшив поліцейський режим Миколи I: дозволений вільний виїзд дворян за кордон, пом'якшена цензура, амністовані декабристи і петрашевці, знищені військові поселення.
Найважливішою реформою Олександра II стала скасування кріпосного права 19 лютого 1861 року. Проведення реформи спочатку підготовляли в глибокій таємниці. Але поступово до роботи був залучений велике коло людей, який зібрали статистичний матеріал по положенню селян в країні. До роботи в комісіях залучалися не тільки вищі сановники, а й представники губернських і повітових дворянських зборів.
Основні положення селянської реформи:
1) селяни отримували особисту свободу без землі. Землявикуповували у поміщика. Чверть викупного платежу вносили селяни, а три чверті - держава. Свій борг державі селяни повинні були повернути протягом 49 років.
2) до викупу селяни перебували в становищі тимчасово зобов'язаних, тобто повинні були нести усі повинності на користь поміщика.
3) величина земельного наділу, що підлягає викупу визначався для кожної місцевості індивідуально і залежав від якості землі.
4) селяни об'єднувалися в громаду, з якої і будували свої відносини поміщик і держава.
5) викупу селяни отримували свободу у визначенні роду занять і могли переходити в інші стани.
Таким чином, селянська реформа стала компромісом між селянами, поміщиками і урядом. Земельні наділи, які підлягають обов'язковому викупу, були дуже малими і їх ціна явно завищеною. Крім того, поміщики віддавали селянам малопридатні землі, залишаючи собі землі якісніші.
Після опублікування маніфесту по країні прокотилася хвиля виступів селян, незадоволених умовами реформи. Селяни явно очікували більш якісного поліпшення своєї долі.
Звільнення селян ламало всю колишню систему адміністративного управління і вимагало реформування інших сторін життя. У 1864 році проведена Земська реформа, за якою в повітах і губерніях створювалися виборні Земськізборів, в яких через майнового цензу лідирували дворяни. У віданні земств перебували питання місцевого господарства, охорони здоров'я, освіти і благодійні установи. На діяльність земств відпускалися все місцеві податки. Спочатку земства створювалися в 34 губерніях і поступово поширювалися на всю Росію. Процес створення земств розтягнувся до 1911 року. Робота земств активізувало місцеве самоврядування і незабаром земства перетворилися на осередки опозиції уряду.
Судова реформа 1864 року. В основу реформи лягли принципи: бессословности, рівності перед законом, незалежності суду, створення суду присяжних і права на адвокатський захист. Всі дрібні цивільні і кримінальні справи розглядалися в повітовому мировому суді. Світові судді обиралися земством. Більш значні справи розглядалися в коронному суді, що складався з окружного суду і судової палати. В судові округи входило кілька губерній. До судочинства залучалися присяжні засідателі.
Вищою судовою інстанцією ставав Сенат. Він розглядав політичні і тяжкі кримінальні справи і приймав апеляції з окружних судів. Судді сенати округів призначалися урядом за поданням міністра юстиції.
Судовий процес ставав гласним (в присутності глядачів) і змагальним. У суді було потрібно довести провину підсудного. Підсудний мав право на адвокатський захист.
Судова реформа стала найбільш послідовною з усіх реформ Олександра II.
Міська реформа 1870 року. У містах створювалися виборні міські Думи. Вибори в Думу проводилися на підставі майнового цензу, що забезпечувало панування в думі дворян і буржуазії. Думи займалися питаннями місцевого господарства, охорони здоров'я та освіти. На діяльність Думи передавалися місцеві податки. Діяльність міських Дум контролювалося губернаторами і Сенатом.
Військові реформи. Країна ділилася на військові округи на чолі з генерал-губернаторами. З січня 1874 року вводилося загальна військова повинність з 20-річного віку. Термін служби скорочувався до 6 років. Залежно від рівня освіти термін служби міг бути скорочений до 6 місяців. Вводилися численні пільги і відстрочки по заклику. Військові реформи багато в чому підняли громадянську самосвідомість суспільства і боєготовність армії, що проявило себе під час російсько-турецької війни 1877-1878 років.
В результаті реформ 60-70-х років Росія значно просунулася по шляху модернізації, з'явилися передумови до переходу до капіталізму. Однак багато реформ носили компромісний характер, в результаті реформ суспільство не отримало ніяких конкретних важелів для впливу на уряд. Через вбивство Олександра II! березня 1881 року не було проведено найголовніша реформа: створення при уряді представницького органу з дорадчими функціями.
Квиток 23. (2). Наука, культура та освіта в середині 1980-х - початку 1990-х років: нові процеси і явища
На початку 1990-х років наука і культура повністю звільнилися від ідеологічної цензури, але при цьому різко було скорочено їх фінансування. Наука і культура повинні були пристосовуватися до нових ринкових відносин.
1. Культура
У культурі (кінематограф, друк) почалася різка комерціалізація за американською моделлю масового мистецтва. У великих кількостях закуповуються фільму західного виробництва, російський кінематограф орієнтується на ці зразки. Однак не припинилася діяльність вітчизняних режисерів, що створюють якісне кіно (Н. Михалков, Е. Рязанов). У 1942 році премію кіноакадемії США «Оскар» в номінації «За кращу операторську роботу» отримав радянський документальний фільм «Розгром німецько-фашистських військ під Москвою», в 1968 році премію «Оскар» в номінації «За кращу режисерську роботу» отримав фільм «Війна і світ". З 2005 року почалося світове визнання російського кінематографа: світову популярність отримали видовищні фільми «Турецький гамбіт» і «Нічний дозор». Російське кіно вигідно відрізняється від голлівудського своєї філософсько-моральною основою.
У пресі велике місце зайняли бульварна преса, детективи і любовні романи. Книги наукового змісту і з творами світової класики стали дуже дорогими і тому недоступними простому читачеві. Зросла роль бібліотек як культурних центрів, але їх фінансування регулярно скорочується.
2. Освіта і наука
Російська система освіти як і раніше залишається найкращою в світі. Але її жебрацьке фінансування змушує молодих вчених їхати в США і країни Європи (витік мізків). Значно розширилася кількість ВНЗ, з'явився вибір: державний або комерційний ВУЗ. Освітні установи отримали можливість самим формувати програму навчання.
З початку 1990-х років перестало бути обов'язковим середню освіту. Технічне оснащення шкіл значно відстає від світових стандартів, жебрацьку зарплату отримують вчителі. Відбувається систематичне скорочення системи додаткової освіти (спортивні, музичні, художні школи). Однак в суспільстві зростає розуміння необхідності отримання повної середньої та вищої освіти
Квиток 24. (1). Розвиток капіталізму в Росії в другій половині XIX століття. Завершення промислового перевороту
Реформи 60-70-х років надали значне прискорення економічного розвитку країни і в другій половині XIX століття відбувається перебудова всього господарства країни. Звільнення селян дало можливість розширити застосування найманої праці, що сприяло накопиченню капіталу і розвитку капіталістичних відносин. Однак разом з тим в економіці значно зберігалося кріпацтво.
Промисловість розвивається циклічно: в 60-70-х роках спостерігається бурхливий ріст, потім спад 80-х років, і знову зростання в 90-х роках.
У промисловості відбувається перехід від мануфактур до фабрично-заводського виробництва (заміна ручної праці паровими машинами, дроблення праці на окремі дрібні операції). Прискореного переходу сприяло активне залізничне будівництво і розвиток суміжних галузей (вугільної, металовидобувної, машинобудування). Протяжність залізниць до 80-х років XIX століття склало більше 20 тисяч верст. Для залізничного будівництва створюються великі фінансові об'єднання з акціонерних товариств і комерційних банків. Розвиток залізничного транспорту стало стимулом до розвитку торгівлі, що різко активізувало державні фінанси. Однак структурна перебудова охопила тільки окремі галузі і райони. В цілому ж переважала мануфактурна і реміснича промисловість.
Бурхливе економічне зростання на початку 80-х років змінився економічним спадом, який вдалося подолати тільки до початку 90-х років. У цей час почався новий економічний підйом, який тривав до початку ХХ століття. У 90-х роках були побудовані такі великі залізничні магістралі, як Транссибірська і Ташкентська. До початку ХХ століття залізниці з'єднали всі губернії європейської частини Росії. Центром металургійного виробництва стає Донбас і Криворіжжя.Роль мануфактурно-кріпосного Уралу помітно знизилася.
Значне економічне зростання було прискорено політикою уряду. З метою розвитку власної промисловості держава вводить в 1891 році високий митний тариф на імпорт товарів, але одночасно заохочує ввезення іноземних капіталів. Найбільшими кредиторами Росії стають Франція, Англія і Німеччина. Однак високе економічне зростання було досягнуто в основному за рахунок збільшення металургії, добувної промисловості та машинобудування. Виробництво товарів народного споживання залишалося низьким. Тому реально населення економічного зростання не відчуло.
Сільське господарство залишалося основою економіки, але воно повільно втрачало замкнутий натуральний характер і починало орієнтуватися на ринок. Для цього розширювалися посівні площі, починали застосовувати машини і передову агротехніку. Склалися райони сільськогосподарської спеціалізації. Росія ставала великим експортером зерна на світовому ринку. В експорті частка зерна досягала 50%. Головним виробником зерна залишалися поміщицькі господарства і селянські громади, які зуміли пристосуватися до нових економічних умов. Однак значна частина поміщицьких господарств і селянських общин продовжували вести господарство по-старому, орієнтуючись насамперед на задоволення особистих потреб.
У розвитку сільського господарства з 80-х років проявляється застій. Розвиток села стримує селянська громада, яка не дає виділитися сільській буржуазії орієнтованої на ринкове товарне виробництво. Через високі викупних платежів селяни повільно викуповують поміщицьку землю. Прагнучи прискорити цей процес, уряд в 80-х роках переводить всіх селян в положення тимчасовозобов'язаних. Крім того, несприятливо для Росії складається світова кон'юнктура на хліб. Через розвиток пароплавного справи на європейські ринки хлинуло дешеве американське зерно, яке обвалило світові ціни. Значно сили села виявилися підірваними голодом 1891-1892 року, в ході якого загинуло понад півмільйона селян.
Таким чином, і в промисловості і в сільському господарстві продовжувало зберігатися дрібнотоварне виробництво і кріпосницьківідносини, що заважало швидкому формуванню ділової буржуазії. Велика частина земельного фонду країни була виключена з земельного ринкового обороту, а збереження на селі громади стримували виділення сільської буржуазії, здатної ввести ці землі в ринковий оборот і вести на них господарство, орієнтоване на ринок. Селянство задихалося від малоземелля і жадало приступити до поділу поміщицьких земель. Становлення капіталістичних відносин особливо яскраво проходило тільки в прибуткових галузях промисловості: видобувній, обробній, залізничної, нафтової, хімічної, машинобудуванні. Слабкіше, але все ж активно розвивалася текстильна промисловість.
Квиток 25. (2). Суверенна Росія: становлення нової російської державності, перехід до ринкової економіки
1. Розпад СРСР
Одним з найважливіших невирішених питань в СРСР був національне питання. У Конституції СРСР було проголошено право національних республік на вихід зі складу СРСР, але механізм виходу не було розроблено. Верховенство Росії в національних околицях підтримувалося шляхом посилення економічної залежності і силою зброї. Після ослаблення тоталітарного режиму в республіках різко посилилося прагнення до відокремлення.
У березні 1990 року парламент Литви прийняв рішення про вихід з СРСР. Москва загрожувала застосувати силу, але зробив це тільки в січні 1991 року, ніж різко підірвала свій авторитет. Наслідуючи приклад Литви інші союзні і автономні республіки оголосили про вихід зі складу СРСР. Парад суверенітетів підтримав голова Верховної ради РРФСР Борис Миколайович Єльцин, ніж різко підвищив свій авторитет. 12 червня 1991 року оголосив про незавесімості Росії.
Горбачову стало зрозуміло, що силовими методами СРСР зберегти не вдасться. Тоді він став готувати новий союзний договір. Підписання нового союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 року. Але 19 серпня консерватори з союзного уряду (Янаєв, Пуго, Павлов) усунули Горбачова від влади і створили Державний Комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). ГКЧП висловилося за припинення реформ і повне відновлення СРСР. Проти ГКЧП виступив Верховної Ради Української РСР на чолі з президентом Б.Н. Єльциним. Цей виступ було підтримано народом. 21 серпня ГКЧП заарештовано, заборонена діяльність КПРС, повернення Горбачова до влади. Однак авторитет Горбачова був настільки слабкий, що він уже правил фактично неіснуючої країною. У грудні 1991 року в Біловезькій пущі Б. Єльцин (Росія), Л. Кравчук (Україна) і С. Шушкевич (Білорусь) підписали документ про вихід з СРСР і створення Союзу Незалежних Держав (СНД). СРСР юридично припинило своє існування. 25 грудня 1991 Горбачов склав із себе обов'язки Президента СРСР. Вся повнота влади перейшла до Єльцина і главам колишніх республік.
2. Економічні реформи Єльцина - Гайдара
Восени 1991 року російський уряд під керівництвом Єгора Тімуровіча Гайдара приступило до здійснення реформ з перекладу економіки країни до ринкових відносин. З цією метою було проведено:
1) лібералізація цін - відмова держави від ціноутворення і надання виробникам права самим призначати ціни;
2) приватизація - передача державної власності в приватне володіння;
3) свобода доларового обігу;
4) свобода підприємницької діяльності;
5) скорочення витрат державного бюджету;
6) відкриття кордонів для імпорту товарів.
Різкий відпустку цін призвело до їх різкого зростання, а вільне ввезення в країну імпортних товарів зробило вітчизняні товари неконкурентоспроможними. В результаті вітчизняне виробництво стало вмирати, а населення занурилося в злидні.
3. Путч 1993 року
Проти економічних реформ Єльцина - Гайдара виступив з'їзд народних депутатів РРФСР, якому належала верховна влада. На початку 1992 року в країні склалася система двовладдя. 21 вересня 1993 Єльцин своїм указом припинив діяльність з'їзду. У відповідь з'їзд, очолюваний віце-президентом А. Руцьким та головою президії з'їзду Р. Хасбулатовим відсторонили Єльцина від влади. Єльцин ввів в Москву війська, узяв в облогу будівлю, де зібралися депутати (Білий дім) і після невдалих переговорів 3 жовтня взяв його штурмом. Керівники з'їзду заарештовані, кількість загиблих не встановлено.
12 грудня 1993 року проведено вибори в Державну Думу першого скликання і прийнята Конституція РФ. За новою Конституцією Росія ставала президентською республікою, де повнота влади належить Президенту РФ.
4. Економіка Росії в 1994 - 2000 роках
З осені 1994 року економічне становище країни продовжувало погіршуватися. Виробництво і раніше вмирало, зростання інфляції перевищував 200% в рік. До кінця 1995 року не пощастило зупинити зростання інфляції. В економіці намітився підйом. Цей підйом був перерваний дефолтом серпня 1998 року, коли в результаті побудови урядом фінансових пірамід держава опинилася банкрутом.
«Наші браві радикал - реформатори виходили з постулату, що« не треба нічого придумувати », що« двічі два чотири і тут, і в Парижі »... З відчайдушної наполегливістю вони копіювали один до одного все, що чуже місцевої господарської традиції, історично сформованим навичкам економічного мислення і поведінки ».
(Юрій Михайлович Лужков, мер Москви. «Російські« Закони Паркінсона »: лекція в міжнародному університеті, прочитана 25 лютого 1999 року. М., Вагриус, 1999, стор. 10).
В результаті діяльності уряду Євгена Максимовича Примакова вдалося встановити контроль над інфляцією, знизити темпи її зростання і не допустити в країні економічної анархії.
5. Чеченська війна
Після розпаду СРСР подібна ж доля очікувала і Російську Федерацію. Автономні області оголосили про свою самостійність. Цьому сприяла гасло Єльцина «Беріть суверенна стільки, скільки зможете переварити». Ослаблення центральної влади в РФ загрожувало повторити сценарій розпаду СРСР.
У 1991 році про вихід зі складу Росії оголосив президент Чечні Джохар Дудаєв. Чечня стала розсадником бандитизму, тероризму і релігійного екстремізму. В кінці грудня 1994 року в Чечню були введені війська, які зустріли запеклий опір. Замість «маленької переможної війни» яка планувалося, Єльцин отримав затяжний військовий конфлікт. До червня 1995 року велися широкомасштабні військові дії. У червні 1995 року в Чечні сформовано новий уряд на чолі з Доку Завгаєвим. Але це уряд взяв курс на продовження політики Дудаєва.
Протягом лютого - березня 1996 року в Чечні тривали вестися бої з бандитами. У березні 1996 року Єльцин фактично визнав свою поразку в Чечні і почав пошуки мирного вирішення проблеми. З цією метою почалося виведення військ, який більше скидався на відступ. Після вуличних боїв в Грозному в серпні 1996 року Єльцин офіційно визнав свою поразку. Повнота влади щодо врегулювання війни була покладена на секретаря Ради Безпеки Олександра Лебедя. 31 серпня 1996 року в Хасав'юрті (Дагестан) між Лебедем і Масхадовим було підписано угоду про припинення військових дій і про основні принципи взаємовідносин між РФ і Чеченської республікою. Відповідно до цієї угоди на території Чечні створювалася спільні російсько-чеченські органи влади. Остаточне рішення Чеченського питання було відкладено до 31 грудня 2001 року. У січні 1997 року президентом Чечні був обраний Аслан Масхадов. Однак уряд Масхадова продовжив політику на відділення Чечні від РФ. У другій половині 1999 року чеченські бойовики почали велику війну проти Дагестану. Ця агресія стала початком другої чеченської війни, якою керував секретар Ради Безпеки, а потім Голова Уряду Володимир Володимирович Путін.
6. Росія в 2000 - 2006 роках
Після добровільного відходу зі своєї посади Б.Н. Єльцина 31 грудня 1999 виконуючим обов'язки президента за посадою став Голова уряду В.В. Путін. У березні 2000 року за результатами виборів він став президентом РФ. Головними завданнями першого президентського терміну В.В. Путіна було зміцнення вертикалі влади з метою запобігання розпаду РФ і виведення країни з економічної кризи.
Для зміцнення влади центру країна була розділена на шість федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента по федеральному округу, проведена звірка місцевого законодавства на предмет відповідності федеральному законодавству, з верхньої палати парламенту видалені глави суб'єктів федерації, а на їхні місця призначено представники глав суб'єктів федерації.Самі глави суб'єктів федерації склали Державна Рада при Президентові РФ.
25 грудня 2000 року Федеральним конституційним законом встановлено державний герб РФ: на щиті золотий двоголовий орел.
У березні 2004 В.В. Путін в ході виборів був переобраний на другий президентський термін переважною кількістю голосів - понад 70%. У 2004-2006 роках він продовжував вирішувати поставлені перед собою завдання. Для зміцнення влади в 2005 році відміняються вибори глав суб'єктів федерації і вводиться їх призначення за поданням Президента та затвердження Законодавчими зборами суб'єкта федерації. При цьому законодавчі збори суб'єкта федерації отримало право пропонувати Президенту можливих кандидатів на пост глави суб'єкта федерації. У 2006 році почав свою роботу Громадська рада, до якої увійшли представники громадських організацій та відомі країні люди. Деякі економічно нерозвинені суб'єкти федерації стали об'єднуватися з більш економічно розвиненими суб'єктами.
Політичний спектр виглядав наступним чином:
|
|
політична орієнтація
|
партії
|
|
|
націоналістичні
|
Російське Національне Єдність (РНЕ), баркашовци
|
|
|
крайні ліві комуністичні
|
Націонал-більшовики (Е. Лимонов), Авангард червоної молоді, Російський комуністичний союз молоді (РКСМ).
|
|
|
ліві комуністичні
|
Комуністична партія РФ (Г. Зюганов)
|
|
|
ліві ліберальні
|
«Яблуко» (А. Явлінський), Ліберально-демократична партія (В. Жириновський)
|
|
|
центр
|
Єдина Росія (Гризлов)
|
|
|
праві
|
Союз Правих сил (СПС)
|
|
|
монархічні
|
окремі групи навколо РПЦ і журналу «Москва»
|
|
|
В області економіки Путіну вдалося домогтися профіциту бюджету, зниження темпів інфляції до 10% на рік, стійкого зростання економіки в 5-7%. У 2004 році Путін виступив з програмою подвоєння ВВП до 2010 року, у вересні 2005 року було проголошено 4 національні пріоритети:
доступне і якісне житло;
доступну і якісну освіту;
доступна і якісна медицина;
розвиток сільського господарства.
За задумом Путіна ці проекти повинні були б створити стійке економічне зростання і підвищити якість життя населення.
На думських виборах 2007 року з переважною результатом перемогла партія «Єдина Росія», яка набрала в Думі конституційну більшість (понад? Зборів). У думу так само пройшли партії КПРФ, ЛДПР, Справедлива Росія. Партія СПС розпалася, партія «Яблуко» в Думу не пройшла і змушена блокуватися з іншими партіями. У березні 2008 року на виборах переміг Дмитро Анатолійович Медведєв. Головою уряду став голова партії «Єдина Росія» В.В. Путін. У 2009 році з ініціативи Д.А. Медведєва до конституції внесені зміни: президентський термін збільшений до 5 років, а час між виборами в Думу збільшено до 6 років.
Квиток 25. (1). Консервативне, ліберальне і радикальне течії в громадському русі в Росії в другій половині XIX століття
На рубежі 50-60-х років, в епоху Великих реформ, остаточно формуються консервативне, ліберальне і радикальне течії в суспільстві.
Російський консерватизм був ідейно неоднорідний. У нього входили насамперед дворяни, чиї позиції в державі були значно ослаблені реформами. Група навколо газети «Весть» вимагало обмеження самодержавства на користь дворян через створення при монарху особливого органу і розвиток земського самоврядування. Група М.Н. Каткова і газети «Московские ведомости» підтримували реформи і виступали за збереження необмеженої влади монарха, але вимагали посилення національної політики в країні, і перш за все проти поляків. Деякі дворяни пропонували повністю припинити всякі реформи (К. Леонтьєв).
Ліберали підтримували реформи уряду і вимагали їх продовження аж до переходу до конституційної монархії, загального виборчого права і розширення громадянських свобод. Групувалися ліберали навколо журналу «Вісник Європи».
Радикальне революційно-демократичний рух в своєму розвитку проходить кілька етапів. Ідейними центрами його стали журнали «Современник», з яким співпрацював Н. Чернишевський і «Колокол» О. Герцена. Чернишевський закликав до загального селянського повстання під керівництвом інтелігенції.
Ідеї російського соціалізму надихнули діячів революційної організації «Земля і воля». Організація складалася переважно зі студентів. Організація підтримала польське повстання 1863 року в надії, що вона дасть йому антипоміщицької характер і перекинеться на інші губернії. Після придушення польського повстання «Земля і воля» саморозпустилася.
Проте найбільш революційно налаштована частина молоді прагнула продовжити революційну роботу. З цією метою вони примикають до анархізму і організовують в країні підпільні терористичні організації. Своє завдання вони бачили у встановленні в країні терору і цим самим змусити уряд піти на поступки. У той же час, поступки уряду позначати його слабкість, що стане сигналом до загального повстання. Анархізм М. Бакуніна: держава - тільки надбудова над селянською громадою. Інтелігенція повинна пробудити селянство до боротьби за свої права. Змовницьке напрямок П. Ткачова: підняти селян і робітників на боротьбу не можливо. Тому інтелігенція повинна здійснити переворот, взяти владу в свої руки і провести соціалістичні перетворення.
Більш мирний шлях обрали народники. Народники намагалися шляхом освіти народних мас підняти їх на боротьбу за свої права. Частина студентів, захоплених ідеями народництва, переселялися з міст в сільську місцевість, відкривали школи і лікарні і намагалися вселяти свої ідеї селянам. Великого успіху народництво не мало, але вони сприяли розвитку системи початкової освіти і місцевого охорони здоров'я. Деякі народники були заарештовані і заслані до Сибіру.
На початку 80-х років діяльність радикальних організацій переноситься з села в місто в фабрично-заводське середу. Але тут відбувається розкол народників. У 1879 році виділяється терористична організація «Народна воля» прагнули через терор проти уряду і вбивство царя прийти до Установчих зборів і переходу до конституційної форми правління. Народовольцям вдалося вбити 1 березня 1881 Олександра I. До 1882 року народовольці були винищені.
В умовах глибокої кризи частина радикалів емігрує в Європу, де знайомиться з марксизмом. У 80-90-х роках в Росії виникають перші марксистські гуртки, які прагнуть надати страйкового руху робітників більш організований характер.
З прокламації П. Зайчневского, надрукованій в «Колокол» (цит. За Ф.М. Достоєвський «Біси»): «Ми будемо послідовніше не тільки жалюгідних революціонерів 48 року, а й великих терористів 92 роки. Ми не злякаємося, якщо побачимо, що для повалення сучасного порядку доведеться пролити втричі більше крові, ніж пролито якобінцями в 90 х роках ... З повною вірою в себе, в свої сили, в співчуття до нас народу, в славне майбутнє Росії, якій вийшло на частку першій здійснити велику справу соціалізму, ми видамо один крик «в сокири!»; і тоді ... тоді бий імператорську партію, не шкодуючи. Як не шкодує вона нас тепер, бий на площах, якщо ця підла сволота наважитися вийти на них, бий в будинках. Бей в тісних провулках міст, бий на широких вулицях столиць, бий по селах і селах! Пам'ятай, що тоді, хто не буде з нами, той буде проти; хто проти - наш ворог, а ворогів слід винищувати всіма способами ... Хай живе соціальна і демократична республіка російська ».
Квиток 25. (2). Росія на сучасному етапі в системі міжнародних відносин
У зовнішній політиці Росії після 1991 року можна виділити два основних напрямки:
1) відносини з державами «ближнього зарубіжжя» - колишніми союзними республіками;
2) відносини з державами «далекого зарубіжжя» - країнами колишніх капіталістичного і соціалістичного шляху розвитку.
1. Ближнє зарубіжжя
Розпад СРСР призвів до втрати Росією практично всіх виходів в Чорне і Балтійські моря. Вступ Прибалтики в НАТО фактично підсунув американські і європейські війська до кордонів Росії. Торгівля Росії з Європою виявилася залежною від Прибалтики, Білорусії, України та Молдови. Росія шляхом побудови системи договорів намагається вибратися з геополітичної пастки, в яку вона потрапила.
Після розпаду СРСР Росії довелося брати участь у припиненні збройних конфліктів у Придністров'ї (Молдова), Південній Осетії і Абхазії (Грузія), в Таджикистані. Крім того, необхідно було захищати російськомовне населення в Прибалтиці, на Україні. Механізм СНД працює дуже слабо, що не дозволяє спільно вирішувати політичні і економічні проблеми.
Восени 1996 року відбулося загострення російсько-українських відносин пов'язаних з розділом Чорноморського флоту і втратою Росією військових баз в Чорному морі. 24 жовтня 1996 року був знайдено компромісне рішення цього питання.
Більш активно розвиваються відносини з Білоруссю, Казахстаном і Киргизією. З цими державами активно створюється єдиний торгово-політичний простір. З Білоруссю йде процес об'єднання двох держав в одне.
2. Далеке зарубіжжя
У далекому зарубіжжі Росія оголосила себе правонаступницею СРСР. Цим вона зберегла за собою своє становище провідної світової держави, а й взяла на себе всі політичні і фінансові зобов'язання.
До серпня 1994 року Росія вивела свої війська з Європи та Прибалтики, видалила ядерну зброю з України та Білорусії. Нерішуча політика по відношенню до Югославії призвели до прямої агресії США. Великою проблемою є відсутність мирного договору з Японією (в 1945 році укладено лише перемир'я), процес укладення якого гальмують територіальні претензії Японії щодо південнокурильських островів. РФ є спостерігачем в блоці НАТО, але при цьому активно противиться розширенню НАТО на схід за рахунок країн колишнього соцтабору і колишніх республік СРСР.
Росія стала учасником Ради Європи, увійшла в сімку провідних світових держав, перетворивши її в вісімку, готується до вступу в організацію торгівлі.В даний час Росія активно відновлює свої торгові позиції в країнах Європи і Азії, виступає арбітром у міжнародних спорах.
У вересні 1996 року був підписаний ядерними державами договір про заборону випробувань ядерної зброї у всіх сферах. Цей договір завершив собою конструкцію договорів від 1963 року про заборону випробувань ядерної зброї на землі, у воді і в повітрі (виняток - під землею) і договір 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї. ...........
|