|
Міністерство сільського господарства Російської Федерації
Далекосхідний аграрний університет
Кафедра історії.
реферат
Тема: Освіта в Росії ХІХ ст.
Виконав: студент I курсу
І.Л.группи 8217
Черкасов Г.А.
перевірив:
Елизово Є.В.
Благовєщенськ, 2008
план:
Вступ.
1. Освіта першої половини Х I Х ст.
2. Освіта другої половини Х I Х ст.
2.1 Розвиток освіти.
2.2 Студенти шістдесятих років
2.3 Студентські заворушення
Висновок.
Список літератури.
Вступ
Початок XIX ст.- час культурного і духовного піднесення в Росії. Вітчизняна війна 1812 р в небувалою ступеня прискорила зростання національної самосвідомості російського народу, його консолідацію (об'єднання). Відбулося наближення з російським народом інших народів Росії. У народному господарстві Росії все більш виразно назрівають докорінні зміни. Вони породжувалися розвиваються буржуазними відносинами в різних областях економіки, пожвавилася діяльність внутрішнього ринку, росли і міцніли міжнародні торговельні відносини. У промисловості все більшого значення набувала фабрика з вільно найманими робітниками, поступово витісняла вотчинну і посесійних мануфактури. Товарне відносини проникають в сільськогосподарське виробництво, сприяючи появі спеціалізованого землеробства, впровадженню технічних і агрономічних нововведень, виникнення маєтків працюють на зовнішній і внутрішній ринок. Зростаючі міста, залучаючи все нових і нових робочих, ремісників, торговців збільшували потреба внутрішнього ринку. Розвивається товарообмін між окремими регіонами країни вимагав поліпшення засобів зв'язку, транспорту, водних шляхів. У зв'язку з цим явищам все гостріше стає потреба не тільки в освічених спеціалістах, а й просто в грамотних працівниках, здатних обслуговувати більш складні процеси промислового і сільськогосподарського виробництва.
У цій ситуації одним з найважливіших умов поступального розвитку країни ставало народну освіту. У той же час за даними 1797 р Відсоток грамотності сільського населення дорівнював - 2,7; міського - 9,2. При цьому, слід враховувати, що основну масу населення становили селяни. Крос того, критерій грамотності на початку 19 ст. Були надзвичайно низькими. Грамотним вважався челове, здатний замість хреста позначить свій підпис прізвищем.
1. ОСВІТА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ Х I Х ст.
Згідно статутом 1804 р створювалася струнка і послідовна система управління всіма навчальними закладами. Народна освіта поділялося на 4 ступені:
1. Парафіяльні училища
2. Повітові училища
3. Гімназії
4. Університети
Країна була розділена на 6 навчальних округів, в кожному з яких намічалося заснувати університет. Але в 1804 р був відкритий лише Казанський університет. У 1819 р почав діяти Петербурзький. При Миколі I не було відкрито жодного університету. У найбільшому університеті, Московському, в 1811 р навчалося всього 215 студентів, у 1831 р їх було 814.
У 1815 р відома вірменська родина Лазаревих заснували в Москві Інститут Східних мов і містила його на свої кошти протягом ста років. Лазаревський інститут доклав зусиль для знайомства Росії з культурою Сходу, для підготовки російських дипломатів, які направляються в східні країни.
До початку XIX ст. в Росії було лише один вищий навчальний заклад технічного профілю - Гірський інститут в Петербурзі При Олександрі I був відкритий Лісовий інститут. Микола 1 протегував інженерно-технічного і військового утворення. При ньому були відкриті Петербурзький технологічний інститут і Московське технічне училище, а також Академія Генерального штабу, Інженерна академія і Артилерійська академія.
У першій половині XIX ст. тривало розвиток системи жіночої освіти, основи якої були закладені при Катерині II. Нові інститути для дворянських дочок були відкриті в Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді, Казані, Астрахані, Саратові, Іркутську і інших містах. Перед цими інститутами ставилася мета виховувати «добрих дружин, піклувальних матерів, зразкових наставниць для дітей, господинь».
Микола I заборонив приймати до університетів дітей кріпосних селян. Офіційно закріплювалася клановість в системі загальноосвітньої школи. Типи в освіті шкіл зберігалися, але кожен з них ставав станово-відокремленим. Парафіяльні училища призначалися для дітей "найнижчих станів", в них навчали Закону Божому, грамоті та арифметиці. Повітові училища створювалися для дітей "купців, ремісників та інших міських обивателів", в їх програму входили російську мову, арифметика, почала геометрії, історія і географія. У гімназіях здобували освіту головним чином діти дворян, чиновників, багатих купців. Метою гімназій було "приготування учнів до слухання академічних або університетських курсів наук". 1803 р передбачалося відкрити гімназії в кожному губернському місті. Це було зроблено далеко не відразу. У 1824 р на території Росії діяло тільки 24 гімназії. На весь Сибір була тільки одна гімназія (в Тобольську). Через 30 років число гімназій було доведено до 43. У Сибіру стали діяти три гімназії (в Тобольську, Томську та Іркутську). Багато дворянські діти виховувалися в приватних пансіонах або домашніми вчителями. Гувернери, зазвичай французи чи німці, не відрізнялися великою освіченістю.
Уряд в цей період звертає увагу на розвиток національної школи, в якій повинно було переважати "вітчизняне виховання і освіту". Розвиваючи цю лінію в шкільній політиці, уряд в 30-і роки обмежило число нововідкритих приватних пансіонів в столицях, а в уже діючих "виховання повинно було пристосовуватися до виховання в казенних закладах", право утримання пансіонів і викладання в них отримували тільки російські піддані.
У 30-ті роки в Росії були створені передумови для розвитку системи середньої та вищої школи. Університетський статут 1835 р поставив російські університети під більший державний контроль у порівнянні зі Статутом 1804 р сприяв їх більш поглибленої науково-навчальної діяльності. Університети поряд з Академією наук ставали важливими науковими центр З метою підвищення рівня університетської професури практикувалося направлення за кордон молодих випускників університетів для підготовки до вченого звання.
З розвитком економіки, збільшенням сфер життя, що вимагають грамотних, освічених людей, авторитет знань і необхідність їх придбання зростали. У навчальний план повітових училищ по статутом 1828 р включалися курси, "які сприяли успіхам в обороті торгівлі і в працях промисловості". При гімназіях в 30-і роки відкривалися реальні класи для вивчення технічних і комерційних наук В університетах фабрикантам читалися публічні лекції з технічної хімії, технології виробництва. Виникли найстаріші в Росії технічні навчальні заклади: Петербурзький практичний технологічний інститут, Московське ремісниче училище (1830 р в даний час - Московський державний технічний університет ім. Н. Е. Баумана).
У 30-ті роки з'явилися відомчі школи (Міністерств фінансів, державного майна, Військового, Духовного відомств і т. Д.) - До 50-х років існувало до 3 тис. Волосних училищ Міністерства державного майна. У дореформеної Росії це була основна сільська школа (законом 1867 року ці школи були передані земству).
При відомому розширенні шкільної системи рівень грамотності в Росії до кінця кріпосної епохи в середньому не перевищував 1%. У деяких губерніях, перш за все столичних, він був трохи вище - від 1,5 до 2%. Культурний потенціал суспільства в цей період було зосереджено в дворянському стані. Дворянство було головним носієм професійної культури.
2.Образованіе І НАУКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX в.
2.1 Розвиток освіти.
Спадщиною кріпосної епохи "був вкрай низький рівень грамотності народу. Навіть в Петербурзі в кінці 60-х рр. Частка неписьменних (за винятком дітей до семи років) становила 44%. У Москві за переписом 1871 р неписьменних виявилося 55%. У губернських містах їх відсоток підвищувався до 60-70, в повітових - до 70-80, в селі грамотність була рідкісним явищем.
Положення поліпшувалося в міру розвитку земської школи. Збільшувалася кількість і міських шкіл. Дещо пізніше, з 80-х рр., Стала розширюватися мережа церковнопарафіяльних шкіл. У багатьох містах діяли недільні школи для дорослих, що містилися за рахунок ентузіастів-просвітителів.
В кінці 90-х рр. початкову освіту в сільській місцевості охопило кілька мільйонів учнів. Однак високий приріст населення ускладнював завдання ліквідації неписьменності. До кінця XIX в. всього лише близько чверті населення Росії було грамотно. У Сибіру, де не було земств, грамотність становила трохи більше 12%.
У другій половині XIX ст. знайшли власну писемність деякі народи Поволжя (марійці, мордва, чуваші та ін.). Важливу роль в її створенні зіграли православні місіонери. Стали виходити книги на мовах народів Поволжя, відкрилися національні початкові школи, з'явилася місцева інтелігенція.
У пореформений період справу народної освіти в Росії досягло чималих успіхів. Найбільш швидкими темпами розвивалося початкову освіту. (Перш на нього найменше зверталося уваги.)
У 60-і роки уряд провів реформи школи в шкільній справі, з'явилися частиною соціальних перетворень тих років і певною мірою результатом діяльності демократичної громадськості. У виданому в 1864 р "Положенні про початкові народні училища" декларувалася безстановість школи, надавалося право відкриття початкових шкіл громадським організаціям (земствам, органам міського управління); жінки отримали право викладати в початкових школах. Всі училища підпорядковувалися Міністерству народної освіти. Заохочуючи ініціативу громадськості в організації народної школи, уряд перекладав на неї і всі витрати. Під час обговорення реформи початкової школи 1864 року уряд виходив з того, що "справа народної освіти є справа самого народу".
Земські школи були найбільш поширеним типом недержавної початкової школи. З 1864 по 1874 року їх було відкрито до 10 тис., В 80-і роки - трохи менше. До 1914 р в Росії працювало понад 40 тис. Земських шкіл. Земська Трирічна школа в порівнянні з міністерської відрізнялася кращою постановкою навчання, більш високим професійним рівнем вчителів. Учень в земській школі, крім читання, письма, арифметики і Закону Божого, отримував елементарні знання з природознавства, географії, історії.
Серед інших витрат земств фінансування народної школи займало важливе місце, складаючи в 1895 р близько 15% всього бюджету. На кошти земств відкривалися вчительські семінарії, комплектувалися народні бібліотеки, містилися вчителя.
Поряд з земської продовжували діяти церковно-приходські школи, що існували ще в дореформений час. Освіта в них (читання, письмо, Закон Божий, церковно-слов'янська читання і церковний спів) за своїм рівнем було нижче, ніж в земській школі. Церковно-парафіяльним школам уряд надавав матеріальну підтримку, особливо в 80-і роки. Обер-прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев домігся збільшення в 1881- 1894 рр. їх числа в 8 разів, а державних асигнувань на ці школи - приблизно в 40 разів. В середині 90-х років в Росії налічувалося до 44 тис. Початкових училищ (многоклассних, двокласних, однокласні). З цього числа навчальних закладів, призначених для народних мас, однокласні становили понад 90%.
З питання про повну загальну середню освіту велася тривала боротьба між прихильниками реального і класичного напряму.Перші наполягали на розширенні викладання природничих наук і сучасних іноземних мов. Другі вважали за необхідне зберегти орієнтацію на вивчення класичної давнини як основи європейської культури. Верх взяли прихильники класичного напряму, що спиралися на консервативних міністрів народної освіти Д. А. Толстого і І. Д. Делянова.
Основою середньої освіти стала класична гімназія. У порівнянні з дореформений часом число їх зросло (1865 р - 96 гімназій, 1871 р.- 123, 1882 р.- 136). У 60-і роки виникли реальні і класичні гімназії. Однак з самого початку вони не були повністю зрівняні в правах, а після 1866 р класична гімназія стала фактично основною формою середньої освіти, тільки випускники чоловічих гімназій мали право вступати до університетів. При Олександрі III уряд намагався обмежити допуск в гімназії вихідців з простого народу. Сумну популярність придбав циркуляр Делянова, в якому не рекомендувалося приймати в гімназії «дітей кучерів, праль, дрібних крамарів і т. П.». Реальна ж гімназія була перетворена в шестіклассное училище без права її випускникам вступати до університету.
В переважання класичного середньої освіти та посилення контролю за роботою школи уряд бачив основний шлях боротьби проти "згубних прагнень і розмірковувань", породжених "духом часу" 60-х років.
Музична освіта фінансувалося повністю за рахунок громадських коштів. У 1862 р Російське музичне товариство відкрило консерваторію в Петербурзі, а в 1866 р.- в Москві. На відміну від казенних навчальних закладів, юнаки і дівчата тут навчалися спільно
У пореформену епоху зміни торкнулися вищої школи. Були відкриті нові університети в Одесі (Новоросійський на основі Рішельєвського ліцею, 1865), Томську (1880). В університетах, які отримали автономію по Статутом 1863, з'явилися нові кафедри, пожвавилася наукова робота, підвищився освітній рівень випускників. Незважаючи на скасування автономії університетів за Статутом 1884 р програма навчання в них постійно вдосконалювалася і розширювалася. Розвиток вищої школи гальмувалося внаслідок суперечливої політики уряду. Воно розуміло, що країна потребує високоосвічених людей, але в той же час вища школа завжди була у нього на підозрі як осередок незнищенною «крамоли».
Зростання технічної оснащеності, вдосконалення технології промисловості і розвиток транспорту вимагали розширення і поліпшення фахової освіти. У країні виникали професійно-технічні училища, галузеві вузи. Петербурзького технологічного інституту і Московське ремісниче училище, засновані ще в дореформений час, були перетворені у вищі технічні заклади. У 1865 р з ініціативи Московського товариства сільського господарства відкрилася Петровська землеробська і лісова академія (нині Тімірязєвська сільськогосподарська академія). У ряді міст (в Томську, Харкові, Києві, Новочеркаську) в кінці XIX в. були засновані політехнічні та технологічні інститути; закриті навчальні заклади (наприклад, в Петербурзі - Інститут інженерів шляхів сполучення) перетворені в цивільні навчальні заклади. До кінця XIX в. в Росії налічувалося понад 60 державних вищих навчальних закладів, в яких навчалися близько 30 тис.студентів.
Що стосується жіночої освіти, то в дореформеної Росії існували станові жіночі навчальні заклади, доступ до університетів жінкам був закритий. Напередодні буржуазних реформ почалося широкий рух за надання жінкам права отримання середньої та вищої освіти. В кінці 50-х років з'явилися безстанові жіночі гімназії, але, в порівнянні з чоловічими, з меншим обсягом досліджуваних предметів.
Протягом недовгого часу, в кінці 50-х років, жінки допускалися до університетів на правах вольнослушательніц. Однак по Статутом 1863 навчання в університетах їм не було дозволено. Тому багато жінок виїжджали вчитися за граніцу.В 70-і роки в Цюріхському університеті росіяни становили 80% всіх іноземних студенток.
У Росії на захист жіночої освіти активно виступали багато вчених: Д. І. Менделєєв, І. М. Сєченов, А. Н. Бекетов, Н. І. Пирогов та ін. На рубежі 60-70-х років відкрилися Вищі жіночі курси. У Москві найбільш відомими були Вищі жіночі курси професора В. І. Герье (1872). Вищі жіночі курси в Петербурзі (Бестужевські - на ім'я їхнього директора професора К. М. Бестужева-Рюміна), засновані 1878 р зіграли помітну роль в суспільно-культурному житті країни. Жіночі курси працювали за програмою університетів, але закінчили їх не мали права на отримання диплома про вищу освіту.
Однією з форм придбання знань стали народні читання, поширення яких підтримувалося урядом. Вперше вони відбулися в Петербурзі в 1871 р, довгий час проводилися тільки в столиці і губернських містах, а з середини 90-х років отримали повсюдне поширення. Інтерес до народних читань був великий. Лекторами виступали, як правило, священнослужителі та вчителі; переважала релігійно-моральна, історична, військова тематика. Народні читання перебували під суворим урядовим контролем.
Всеросійський перепис населення 1897 р вперше виявила загальну картину грамотності та освіченості в країні. Середній рівень грамотності в Росії становив 21,1% (серед чоловіків - 29,3%, серед жінок - 13,1%). Вищу і середню освіту як загальне, так і спеціальне мали близько 1,4% населення.
2.2 Студенти шістдесятих років
З середини 50-х років вираз «молоде покоління» найчастіше асоціювалося з учнівською молоддю. Умови, в яких вона формувалася, сильно відрізнялися від попереднього часу. Визначальний вплив па складання її погляді надавали зростання селянського та громадського руху, назрівання революційної ситуації, посилення опозиційних настрої, поширення просвітницьких і демократичних ідей, «Заперечення найнещадніше, необхідне для поновлення старої життя, з товариства проникло в університет і знайшло тут сприятливий грунт», - писав сучасник. Прогресивно налаштовані представники старших поколінь стали звертатися зі студентами як з рівними, ними пишалися. «Російське суспільство вселило студенту таке, поняття про його гідність, яке навряд чи існує в іншій країні, - вважали московські професора. ... В очах багатьох студент представляє майбутню надію Росії ». Жваво замалював таке ставлення до учнівської молоді петербурзький студент тих років. «Кожен, навіть першокурсник, радо був приймаємо не тільки у вітальнях, по і в серйозних кабінетах літераторів, науковців і громадських діячів, - розповідає він.- Всі дивилися на учащееся покоління, як на уособлення такого бажаного відновлення Росії, - і пестили студентів, всіляко допомагали їм, охоче розмовляли з ними і вступали в гарячі дебати "про матерії важливих"
Соціально-економічні зрушення і революційна ситуація зумовили великі зміни в чисельності, складі, положенні, побут, в соціально-психологічному образі учнівської молоді. Скасування встановленого в кінці 40-х років «комплекту», дозвіл приймати до університетів необмежену кількість студентів, полегшення у звільненні від плати за навчання, відновлення категорії вільних слухачів - все це призвело до швидкого зростання чисельності учнівської молоді, яке йшло насамперед за рахунок Москви і Петербурга. Московський університет залишався самим велелюдним. За ним слідував Київський, а з 1859 р.- Петербурзький (навіть при відсутності медичного факультету). Значним був приріст по Київському університету. У Казанському та Харківському, навпаки, спочатку спостерігалося зменшення числа студентів за рахунок відпливу молоді в столичні університети. Однак з 1858-1859 рр. і тут воно неухильно зростає. Зняття перепон повело до зміни вікового складу студентів: на молодших курсах з'явилися разом з вчорашніми гімназистами, семінаристами, юнаками, ще не вийшли з-під батьківського даху, молоді люди 25-27 років, а то і старші (особливо серед слухачів). Багато з них уже мали досвід самостійного життя. Інші під впливом типового для тон пори захоплення наукою, закінчивши один факультет, надходили на інший. За даними Міністерства народної освіти, навесні 1861 «з усієї маси студентів, що тягнеться майже до 6 тис., Тільки 10,2% належить мають 16 і 17-річний вік; навпаки, 82,3% складають студенти від 18 до 25 років, а 7,25% -понад 25 років »
При зростанні загальної чисельності студентства з середини 50-х років зростала частка різночинців в його середовищі. Для незнатного і небагатого юнаки освіту відкривало дорогу в життя, було шляхом до забезпечення, засобом домогтися положення в суспільстві. Університет давав йому можливість виявити природні здібності і таланти, відчути людську гідність. В освічених людях виявлялася все більш гостра потреба. Давалася взнаки, крім того характерна для 60-х років тяга до знання. І різночинці потягнулися до університету. За три роки (1854-1857) їх частка в студентському середовищі навіть за офіційними даними збільшилася майже на 3%. Цифра ця показує напрямок відбувалися змін. масштаб ж їх, судячи з усього, був значно більше.
«Більшість студентів в Університеті св. Володимира, - свідчив ректор П. X. Бунге в 1861 р., - складається з молодих людей, які у вищій освіті бачать засіб для забезпечення своєї майбутності. Багатьом доводиться в один і той же час думати і про науку і про те, чим жити, щоб вчитися ». Багато студентів з дворян взагалі не належали до поміщицької середовищі або порвали з нею стосунки. Чимало було серед них синів особистих дворян, т. Е. Тих же різночинців. Інші вийшли із збіднілих, дрібнопомісних, багатодітних поміщицьких сімей і не могли розраховувати на допомогу з дому. Ці молоді люди йшли в університет, щоб здобути освіту і потім заробляти на життя власною працею. Подібно своїм товаришам з інших станів вони намагалися потрапити в число казеннокоштних або добували кошти, даючи уроки, займаючись листуванням паперів, коректурою, працюючи для журналів. Характерно, що в початок 60-х років більше половини університетських студентів звільнялися по бідності від плати за навчання. У Московському університеті в 1860 р з 1653 чоловік таких звільнених було 1006; внесли ж плату тільки 515.
Крайня бідність матеріальних засобів була долею багатьох студентів. Деякі з них приходили до університету за сотні верст пішки. Тут їх чаєм про чекали напівголодне життя, невлаштований побут. Нема на що було одягнутися, взутися, навіть купити свічки. В. В. Бсрві говорить той факт обстеження матеріального становища студентства виявило факти, майже неправдоподібні: два студента жили в шафі, третій - в дощаній будці з-під вапна. Виразну картину малюють у своїх спогадах Худяков, Краснопьоров, Сичугов, Острогорский, Любарський і інші мемуаристи, Маючи на увазі бідність більшості студентів столичного університету, Чернишевський назвав їх «мучениками свого прагнення утворитися». Професор Капустін свідчив про існування серед московських студентів самої непривабливої злиднів. «Чи повірите, писав він Погодіну, - що є буквально вмирають з голоду, є студенти в лахмітті і ін.». Про численності в Московському університеті «вкрай, бідних студентів» говорилося і в офіційному документі. Демократичне походження і стиснуте матеріальне становище багатьох студентів, яким з юних років доводилося розраховувати лише па себе і на свої сили, викликали в них невдоволення оточуючим, виховували самостійність, діловитість, непримиренність до фразерство. Відбувалися в країні події змушували напружено працювати допитливі молоді уми. Гострота класової і суспільно-політичної боротьби породжувала готовність до протесту. Разночинная інтелігенція вже в силу свого соціального становища була розташована до сприйняття антифеодальної освітньої ідеології, з її запереченням становості, піднесенням розуму, науки, знання. Живий співчутливий відгук просвітницькі ідеї і властивий просвітителям критицизм по відношенню до старих порядків і офіційної ідеології зустріли в учнівської молоді. Гарячі симпатії до трудового люду разом з вірою в життєдайну силу науки спонукали її нести в народ світло знання. Ось як відобразив Г. Н. Потанін типового представника «нових людей» - студента (пізніше літератора) Н. С. Щукіна: «Це був живий, неспокійний людина, надзвичайно діяльний ... У нього було багато клієнтів по горищах і в підвалах: кухонні мужики, військові писарі, візники і т. п. Всіх він намагався збагатити знаннями: одного знайомив з поезією Некрасова, іншого - з російською історією ... Щукін був пропагандистом революції. Це був юнак палкий, як Демулен ... Кожну хвилину він готовий був встати на барикади. Несправедливість моментально перетворювала його в протестуючого ».
Те, що відбувалося в країні розумовий рух захопило студентів в свою орбіту.Більшість з них, що походить із незаможних верств, майбутнє своє цілком пов'язували з утворенням, яке розраховували отримати в університеті. Позначався і зростання соціального престижу науки ,. Серед молоді росло свідоме прагнення до знання. Важливою передумовою до цього стало пожвавлення друку, яке починалося суспільно-просвітнє рух. Крім обов'язкових лекцій, учнівська молодь відвідувала публічні, черпала знання з книг та періодики. З'явилася можливість порівняння і вибору. Переписування і заучування напам'ять професорських лекцій поступалося місце самостійної роботи з книгою, пасивне сприйняття - критичного осмислення почутого і прочитаного. «Вдома ми майже зовсім не сиділи за складанням і заучування професорських лекцій, - згадував студент того часу, - але лекції деяких професорів, відвідувалися і слухалися досить наполегливо. Крім того, ми багато читали серйозних творів, прямо або побічно належали до нашої науки, гаряче міркували і сперечалися про прочитане ... і, головне, розвивалися розумово »,« надзвичайно вразливе і сильно мислили »
У студентському середовищі ріс серйозний інтерес до науки. Те за порадою і під керівництвом професорів, то крім їх юнаки втягувалися, в наукову роботу, самі шукали і знаходили літературу, здатну відповісти на їхні запити, переводили і видавали кращі іноземні твори, затівали літературно-наукові підприємства, співпрацювали в загальнолітературних і наукових журналах.
Ознаки повороту раніше всього проявилися в столичному університеті. Серед вивчали природознавство і сходознавство увійшли в звичай систематичні бесіди, де читалася і реферованих наукова література, повідомлялися новини наук, де самі студенти викладали ті частини університетського курсу, які, на їхню думку, викладалися незадовільно. Студенти-природознавці своїми силами проводили досліди, займалися з мікроскопом. Наукові прагнення виразно виявилися і серед студентів-філологів. У 1857-1860 рр. петербурзькі студенти випустили два томи збірника своїх наукових робіт з цікавою «Літописом внутрішнього життя університету». Студенти-східняки зайнялися складанням словників і підручників по своїй спеціальності. Інші підготували і видали збірку пам'яток стародавнього російського права, російський переклад твору видатного хіміка Ш. Жерара, бібліографію журнальних статей, перевели на англійську мову для публікації в Англії дещо з творів Грибоєдова та Гоголя. Приблизно те саме відбувалося в інших університетах. Московські студенти затіяли видавати «Бібліотеку природничих і математичних наук». У 1859-1860 рр. вийшло 12 випусків задуманого праці, що складався з перекладів обраної західноєвропейської літератури. Аналогічні видання робилися в Києві, Казані, Харкові.
Нове входило в життя різними шляхами, в різних іпостасях, де легко, швидко, де з працею, не відразу. Багато що залежало від обстановки в університеті, від його традицій. У столичному університеті, де в миколаївські часи отримала переважання вузькоспеціальна вченість, позбавлена громадської жилки і цурався скільки-небудь широкої постановки питань, подібні тенденції давали про себе знати і в студентському середовищі. Посилився інтерес до науки наділявся тут на перших порах в старі одягу. Молоді її прихильники нерідко наслідували своїм наставникам. Деякі вважали за краще професорів, що читали по-старому. Риси нового і старого опукло переплелися в петербурзькому студентському збірнику: самостійний почин, небувалі організаційні форми і почерпнуте з недавнього минулого узкоакадеміческое розуміння завдань роботи. Зрозуміло, чому Добролюбов так прохолодно відгукнувся про першу спробу колективного студентського підприємства. Визнавши корисність деяких поміщених в ньому матеріалів (особливо переказів), знайомство авторів з науковими прийомами, він висловив незадоволення з зазначив в збірнику «торжество тієї школи, яка відкидає загальні погляди і бачить справжню користь університетських занять у вивченні дрібниць і подробиць». Так воно і було: в 1857 р Петербурзький університет ще залишався оплотом офіційної науки, в якій переважали тоді відмічені критиком тенденції. Не випадково видання збірника перервалося на 2-му випуску: університетську молодь захопили інші справи і турботи.
Взагалі ж для студентів того часу більш характерні широта і енциклопедичність інтересів. У павука їх цікавило все нове незалежно від обраної спеціальності. Поява чимось чудової книги привертало увагу всіх, гаряче обговорювалося і гуманітаріями, і природничників.
Науковий напрямок в студентському середовищі 60-х років не залишилося безплідним. Воно дало Росії плеяду видатних учених. Серед студентів тих років - Сєченов, Тімірязєв, Столетов, Скліфосовський, Коні, Ключевський, Герье, Потебня, Цеглярів і багато інших видатних представники науки другої половини XIX ст.
У прагненні до утворення студенти вже не обмежувалися лекціями. Задоволення своїм запитам вони зустрічали насамперед в демократичній журналістиці, в дусі часу відводила науці багато місця і служила для них безцінною скарбницею знань, які далеко не завжди можна було почерпнути в аудиторії. Публікувалися там статті і рецензії з політичної економії, філософії, історії, природознавства відрізнялися новизною підходу, широкої і сміливої постановкою питань, що імпонувало молодому поколінню. Радикальне і революційне тлумачення проблем сучасності, заперечення релігії, матеріалізм в природознавстві, ідеї утопічного соціалізму знаходили в молоді живий відгук. «У журналах наших, - повідомлялося в звіті III відділення за 1861 р., - з'явилися статті, пройняті духом соціалізму і матеріалізму. Ці статті легко сприймаються молодим поколінням і найбільш студентами ».
Передова журналістика придбала великий вплив в студентському середовищі, впливала на формування світогляду. «Можна без перебільшення сказати, - стверджував Ннкітенко, - що даний молоде покоління здебільшого виховується на ідеях" Дзвони "," Современника "і завершує своє виховання на ідеях" Русского слова ". Жвавий інтерес зберігали найкращі журнали 40-х років, статті Бєлінського, Герцена. «Дилетантизм в науці» Герцена петербурзькі студенти читали вголос на своїх літературних зборах. Коли в продажу з'явилося перше видання зібрання творів Бєлінського, молодь буквально тримала в облозі магазин Кожанчикова в Петербурзі. Кілька сотень екземплярів 1-го тому розійшлися в два-три дня. Жадібно читали Бєлінського, Герцена і в Москві, Казані, Харкові, Києві.
Сприйнятливу читацьку аудиторію знайшли в студентські роки видання Вільної російської друкарні Герцена і Огарьова. Інтерес до них виявився такий великий, що ніякі заборони і заслони не змогли перешкодити їх проникненню в Росію. До числа найбільш старанних їх розповсюджувачів належали студенти. «Спасибі Герцену за його" Зірку ", за його" Дзвін ". Це новий Месія для нас! »- писав товаришеві петербурзький студент Н. Н. Рашевський. З «Дзвони», за словами В. Лінда, «значна частина московського студентства черпати ... свої думки і про селянське питанні і про поточну політику».
Заборонена література користувалася широким поширенням серед студентів від творів Герцена і Огарьова. Гурток консерваторів зник, а соціалістичні вчення, навпаки, набували все більшої сили. Прагнучи звільнитися від забобонів, молодь переймалася скептичним ставленням до церковних догматів. «У молодому поколінні поширюється зневіра, - нарікав Погодін.-... Студенти не ходять тепер слухати професора, про який знають, що ходить на Службу Божу». У студентському середовищі широко побутували атеїстичні і матеріалістичні погляди. Зростала критичне ставлення до офіційної ідеології, до існуючої влади і її представникам.
Головний інтерес у ті буремні часи зосереджувався на питаннях дня, які поглинали увагу, нерідко відтісняючи на другий план навчально-академічні. Сучасник запевняв, що майже вся університетська молодь поділяла визвольні прагнення 60-х років. За його словами, «всебічне відродження Росії і особливо благо народне були у всіх не тільки на мові, але і в розумі і в серці». Неослабну увагу привертав до себе селянське питання. При соціальної неоднорідності студентства ставлення до суті справи було неоднаковим: спадкоємці поміщицьких латифундій і юнаки з низів не могли відчувати один і ті ж почуття з цього приводу. Все ж в масі студентство було «на стороні найширшої розв'язки селянського справи». Демократично налаштовані молоді люди відчували гостру незадоволеність реформаторською діяльністю уряду, що здавалася їм занадто повільної, млявою; росло переконання, що бажана мета буде досягнута лише тоді, коли народ «покаже кулак уряду або сам візьметься за справу». Молодь з натхненням співала революційні пісні, пройняті вірою в близькість селянського повстання. Звичайно, не всі були налаштовані настільки радикально. Інші дотримувалися ліберальних позицій.
Студенти жваво цікавилися ходом селянського справи. Їдучи додому, намагалися дізнатися, що могли, про роботу губернських комітетів. Керований Унковским Тверській комітет постачав бажаючих літографованими протоколами своїх засідань. Чимало студентів були присутні на московському дворянському зборах під час вироблення адреси конституційного характеру, на знаменитому дворянському зборах в Твері, який визнав неспроможність Положень 19 лютого 1861 Реформа не задовольнила студентство і не викликала з його боку привітань. Наступні потім селянські хвилювання зміцнили в демократичній частині молоді надію на селянство як на опорну силу в майбутньому перевороті. Це, в свою чергу, послужило новим імпульсом до посилення революційних настроїв в середовищі студентства і залученню його в революційний рух.
Роки громадського підйому і революційної ситуації ознаменовані численними студентськими «історіями» - зіткненнями студентів то з поліцією або військовими чинами, то з університетським начальством, то з викладачами. Характерні риси цих виступів - надзвичайно легка займистість студентства, його згуртованість, постійна готовність підтримати товаришів, негайний перехід приватних конфліктів в загальноуніверситетські. Ішли в минуле колишні патріархальні відносини з інспекцією. Ще недавно існувало в університетах грубоначальственное поводження з молоддю тепер викликало одностайний відсіч. Непокору владі росло. Студенти стали відкрито протестувати проти тих розпоряджень інспектора, піклувальника, самого генерал-губернатора, які вважали незаконними. Особливої гостроти зіткнення брали там, де начальство діяло колишніми методами.
В початку 1857 р казанські студенти освистали інспектора і попечителя, яким довелося після цього вийти у відставку. Через кілька місяців в Києві в публічному місці (в театрі) офіцеру (полковнику!) Довелося сильно поплатитися за грубе поводження з одним з університетських. Тієї ж осені в Москві студенти заступилися за товаришів, побитих поліцією. Їх енергійний протест проти беззаконня викликав широкий відгук у суспільстві: обурення діями поліції було загальне. Уряд, ще не вирішує тоді, - за висловом Чичеріна, «натягувати віжки», вважав за потрібне покарати особливо «відзначилися» поліцейських. Навесні 1858 р нашуміла студентська «історія» в Харківському університеті. Після арешту і висилки з міста двох студентів за наказом генерал-губернатора Лужина і відмови університетського начальства клопотати про їх повернення харківські студенти вирішили протестувати, подавши всім прохання про звільнення з університету. Протягом одного дня в правління надійшло 138 прохань. Тільки хитрістю університетському начальству вдалося зам'яти справу.
Тут названі лише кілька подій такого роду, більш типових. Насправді їх було набагато більше. Вони відбувалися то тут, то там і служили показником наростаючого громадського бродіння. Ще позбавлені прямої політичної спрямованості, вони свідчили про збудженої обстановці в країні, про непримиренність молодого покоління до сваволі, небажанні беззаперечно коритися владі, готовності до боротьби. Одним словом, це були вже провісники назрівала революційної ситуації.
2.3 Боротьба з університетськими засадами
Рухнув колишній режим в університетах. Ще кілька років тому студенти перебували, можна сказати, на напіввоєнному положенні. Підлеглі суворій дисципліні, що піддавалися прискіпливому, нерідко грубому ставлення з боку піклувальників, інспекторів, а то і професорів, вони не мали голосу в університетських справах. Тепер же в іншій обстановці, збуджена всім що відбувалося, зросла кількісно, яка прийняла в себе сильну Разночинная струмінь, учнівська молодь стала багато в чому інший. Почуття власної гідності, бойовий дух, наполегливість давали про себе знати в усьому у відносинах з професорами і начальством, в поведінці всередині і поза університетом. Криза урядової політики супроводжувався ослабленням нагляду за студентами. У 1855-56 рр. казеннокоштні ще перебували під цілодобовим наглядом університетської поліції, могли відлучатися лише з дозволу інспектора. Курити в університеті заборонялося. Форма одягу дотримувалася неухильно. Волосся належало мати коротко підстриженим, проте інспектори вже не наважувалися раніше строго стягувати за недотримання правил, обмежуючись лише зауваженнями. Поступово багато заборон втрачали силу. Карцер відходив в область переказів. Студенти стали відпускати довге волосся, заводити вуса, бороди. В університетах не тільки стали куріть- начальство само надало в розпорядження юнаків курильні кімнати. Там, де інспекція поводилася по-старому, число «проступків» сильно зросла, так як студенти демонстративно перестали виконувати вимоги, ще недавно вважалися обов'язковими. Разом з тим накопичувалося невдоволення, що приводило до відкритих зіткнень.
Зовнішність студентства швидко змінювався. «Форма була та ж, по одягнені були в цю форму точно інші люди; так несхожі були студенти 1860-х років на студентів 1840-х років », - зауважував інспектор Московського університету (і його випускник) П. Д. Шестаков. Сильнорозрізнялися навіть студенти різних курсів: новачки, які вступали в життя в обстановці революційної ситуації, виявлялися більш самостійною своїх старших товаришів. «Молодь наша дуже сильно змінилася в останні три-чотири роки, писав в 1863 р Пісарев.-Уже в 1858 і 1859 роках студенти, що надійшли в університет, не були схожі на нас, студентів III і IV курсів. Вступаючи до університету, ми були боязкі, схильні до благоговіння, розташовані дивитися на лекції і слова професорів як на їжу духовну і на манну небесну. Нові студенти, навпаки того, були сміливі і розв'язні і оперяються надзвичайно швидко, так що через якихось два місяці після надходження вони виявлялися господарями університету і самі піднімали в студентських гуртках слушні питання та серйозні суперечки ».
Навесні 1858 р казеннокоштних студентів перемістили на приватні квартири. Надання молодим людям можливості розпоряджатися собою і своїм часом робило їх більш незалежними і дорослими у власних очах. Сприяла такому самосвідомості і рання звичка незабезпечених різночинців до самостійної праці. Та й віковий склад студентів, як уже говорилося, був тепер не той, що раніше.
Зросла самостійність молоді виявлялася різноманітне. Змінилося ставлення до навчання. Навчальні заняття втрачали колишній школярський характер. Відвідування лекцій фактично стало вільним, і студенти широко користувалися можливістю вибору. Більш самостійним ставало їхнє ставлення до викладання. «Ми скоро перестали відвідувати лекції строгих і нудних професорів, що давали науку в якихось мертвих формах, -пише студент того часу, - а ходили в аудиторію тільки до тих, які намагалися застосувати науку до вирішення нагальних питань, до руйнування старого зла і розкривали перед нами нові, свіжі ідеали ». Часом перевага віддавалася курси, що читаються на інших факультетах. Бувало, що студенти вступали в суперечку з професором прямо в аудиторії під час занять, а то і на сторінках преси.
Підвищена активність учнівської молоді висловилася і в се виступах проти окремих професорів. Найчастіше протест спрямовувався проти викладачів, які не задовольняли студентів науковим рівнем або ідейною спрямованістю своїх лекцій. Ми бачили, що створена реакційним режимом обстановка сприяла просуванню на кафедри добромисних нездар, породжувала застій і рутину в викладанні. Відсталість в науці, відсталість поглядів стали не рідкістю в «вченій стані». Проти таких-то наслідків недавнього минулого попрямувала енергія молодого покоління. Іноді протест викликався недбалістю в викладанні, нетактовним поведінкою або грубістю професора, прискіпливістю на іспитах, неувагою до прохань студентів, поводженням з ними як з неповнолітніми. Почуття власної гідності учнівська молодь тих років ревно оберігала, проявляючи в цьому відношенні підвищену чуйність. Непоодинокими були виступи проти професорів-іноземців, читали па малозрозумілою мовою, ідейно далеких від своїх слухачів, байдужих до їхніх запитів.
Більше, ніж будь-де, таких професорів було в Казані. Не випадково тут студентські протести набули особливого розмаху. Казанські студенти взяли свідому лінію на вигнання деяких професорів з університету. В результаті довелося піти фізіологові В. Ф. Берви (випадок цей придбав широку популярність завдяки виступу Добролюбова в підтримку студентів античника Ф. Л. Струве до Р. Л. Шарбс, хіміку Ф. X. Грахс, історику В. М. Ведрова, хірурга Ф. О. Елачич. З студентської листування та інших джерел видно, що існувало намір влаштувати і ширшу «облаву» на неугодних професорів.
Протестували не лише проти бездарних і відсталих. Часом невдоволення спрямовувалося проти талановитих вчених, як, наприклад, фізик І. А. Больцапі. Його лекції не завжди були зрозумілі слухачам, до того ж професори не співмірними своїх вимог з їх знаннями. Елачич були незадоволені тому, що він відмовлявся читати по-російськи і використовував хірургічну клініку для приватної практики.
Збиралися освистати і юриста В. Н. Нікольського. Дійшло до того, що його покровителю декану С. І. Баршева довелося публічно відмовляти від цього студентів. З іншого боку, Нікольський був узятий під захист радикальним «викривач» (рукописним студентським журналом). У тому ж 1859 р молодь перестала відвідувати лекції Орнатського і тим домоглася його відставки. У Петербурзькому університеті студенти змусили залишити кафедру іншого консерватором - Я. І. Баршсва. У Харкові досить було дослівно записати і поширити серед публіки малозрозумілу лекцію Черняєва з ботаніки, щоб подальше перебування цього професора в університеті виявилося неможливим. У протестах проти того чи іншого професора брали участь (а часом і верховодили) слухачі інших факультетів. Так, у виступі проти Варнека головна роль належала не медикам, а юристам; студенти-природознавці навіть намагалися його відстоювати. Мета полягала не стільки в видаленні конкретного професора, скільки в прагненні студентів добитися самостійного голосу в університетських справах.
Звичайно, далеко не всі студентські хвилювання приводили до такого результату. Не всі вони працювали на цю мету. Часом обмежувалися «демонстраціями» з якихось конкретних приводів.
Починаючи чергове рух протесту, вони йшли на ризик і жертви, оскільки здебільшого справа не обходилося без винятку «призвідників» з університету. У деяких випадках (в Казані і Києві) навіть поставало питання про віддачу винних у солдати. Але, обурюючись проти непокірної молоді, приймаючи одну за одною заборонні заходи, уряд в загостреній обстановці тих років ще змушене було в якійсь мірі рахуватися з громадською думкою. Виключені з одного університету студенти, як правило, незабаром виявлялися в іншому. А так як до того ж молоді нерідко вдавалося домогтися свого, вона переконувалася в необхідності колективних дій для захисту своїх вимог.
Студенти не обмежувалися протестами. Так само активно висловлювали вони своє схвалення, намагалися впливати на тематику професорських лекцій, іноді самі підшукували викладачів. Так, казанці звернулися до П. В. Павлову, запрошуючи його до себе для викладання археології; лист підписали всі філологи та депутати інших факультетів. Бурхливими оплесками проводжала молодь з лекції в 1859 р Буліча, незважаючи на недавнє категоричну заборону (за розпорядженням царя!) Висловлювати в аудиторії схвалення або осуд професору. Начальству не вдалося змусити їх виконати царську волю. Чи не подіяли ні попередження інспектора, ні вмовляння самою Буліча, ні присутність піклувальника: студенти не бажали здавати завойованих позицій. Справа закінчилася винятком 18 юнаків. Цікавий документ зберігся в справах Східного факультету Петербурзького університету: студенти повідомляли ректору про успіх вжитих ними пошуків викладача турецького і татарського мов: татарин, мулла X. Фейз-ханів, погодився безоплатно читати їм по кілька лекцій в тиждень. Всі ці виступи не були випадковими, ізольованими, поодинокими фактами. Вони об'єднувалися ясно усвідомленим наміром змінити університетські порядки.
Студенти вимагали самоврядування, скасування адміністративного свавілля, права голосу в університетських справах. Суть їх прагненні полягала не стільки в боротьбі за свої корпоративні права (як нерідко вважають), скільки в співзвучності демократичним і визвольним ідеям епохи. Властива середньовіччя і почасти зберігалася в західноєвропейських і Дерпт-ському університетах тенденція до корпоративності, з властивим корпораціям замкнутістю і відстоюванням своїх приватних інтересів була чужа російським університетам середини XIX в. Передова молодь Росії аж ніяк не прагнула оживити ці застарілі форми. У своїх вимогах студенти виходили з твердого наміру змінити весь лад університетського життя в сторону його демократизації. Домагалися також скасування курсових іспитів, обов'язкового відвідування лекцій та інших формальностей, які не відповідали, але думку шістдесятників, високому призначенню університету. Той же підхід був характерний для демократичної і ліберальної друку, де пропагувалася ідея «свободи вчення».
На рубежі 50-60-х років змінився весь лад студентського життя. Поруч із традиційними тісними гуртками виникли широкі об'єднання і організації. Яскравим проявом нового стала студентська сходка- орган громадської думки студентства. Обстановка діяла революционизирующим чином. В університеті вперше лунає голос студентства як колективу, який відстоює свої права, яка поставила свої вимоги.
Висновок.
У 1914 р, через 50 років після шкільної реформи початковим навчанням була охоплена ледь половина дітей відповідного віку. У західній Європі вже в останній чверті 19 століття була досягнута повна грамотність населення. На рубежі 19-20 вв в Росії почався перехід до загального неповній середній освіті молоді в обсязі 7-8 класів. За наявними даними грамотність населення Росії становила на початку 20 ст близько 40%, селянство здебільшого залишалося неписьменним.
Примітним явищем було поширення приватних навчальних закладів (Психоневрологічний інститут В.М. Бехтерова, Вільна вища школа П.Ф. Лесгафта та ін.)
Намітилися деякі зрушення в постановці педагогічної освіти, відкрилися кілька вищих педагогічних закладів, в тому числі жіночий педагогічний інститут в Петербурзі.
Для епохи XIX сторіччя характерне посилення ролі молодого покоління в житті країни. Прихильники нового пов'язували з ним надії на оновлення Росії. Захисники старого ставилися до нього з неприхованим побоюванням. У період перебудови всього соціально-економічного укладу та пов'язаної з ним переоцінки цінностей суспільну свідомість стало інакше сприймати порівняльне гідність поколінь. Незаперечний авторитет, яким до тих пір користувалися старші, в епоху просвітителів почав піддаватися сумніву. У той же час повагу до чинів, до «шляхетного» (дворянського) походженням стало вважатися ознакою відсталості. Воно витіснялося визнанням найвищої цінності розуму, освіти, особистих достоїнств. Дедалі більшої ваги набували люди, сприйнятливі до нового, до того ж освічені або ті, хто шукає освіти студенти, ліцеїсти, молоді офіцери, літератори, викладачі
Список літератури:
1.Історія Росії ХІХ ст. Учеб. / В.А. Георгієв, І.Д. Єрофєєв та ін. / Изд-во Проспект М.: 2006р.
2. Історія Росії: в 2 т. Т.2; з початку ХІХ ст до початку ХХI / О.М.. Сахаров, Л.Є. Морозова, М.А. Рахматуллін і ін. / М. 2006 г., 800с
3. Буганов В.І., Зирянов П.М., Історія Росії, кінець XVII-XIX ст .: Учеб. Для 10 кл. загальноосвіт. установ / За ред. А.Н. Сахарова.- 3-е изд. -М .: Просвещение, 1997. - 303 с .:
4. Еймонтова Р.Г., Російські університети на шляхах реформи 60-ті роки ХІХ ст
5. Яковкина Н.І. Історія Російської Культури: 19в. 2-е изд., Стер. - СПБ .: изд. »Лань», 2002 - 576 с
|