|
походження
українців, росіян, білорусів та їхніх мов
ВСТУП
1. «Лежати віки, покріті пилом ...»
2. «І розійшліся словени по землі ...»
3. Сині Дажбожі, Сварога внуки
4. Витоки українського Етнос
5. Найдавніші РІСД української мови
6. Київська Русь - ранньоукраїнська держава
7. Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вігадка?
8. Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів
9. "Русь", "Росія", "Велікоросія", "Малоросія"?
10. Мовна ситуация в Київській Русі
11. Живуча помилка Ломоносова
12. «Україна» - це не "Окраїна»
13. Що Було б, Якби
14. ЛІТЕРАТУРА
15. ДОДАТОК
Київська Русь - ранньоукраїнська держава
Течение VII-VIII ст. у процесі дальшої економічної, культурної и мовної консолідації відбувалося переростання окремий етнічно-політічніх спільнот (так званні "союзів племен") у феодальні князівства, Таких феодальних князівств Було десь 12-14. Унаслідок їх поступового обєднання на рубежі VIII-IX ст. вінікла Могутня держава Русь, яка в історіографії XIX ст. дістала Назву Київська Русь. Спочатку Київська Русь Складанний лишь з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона НЕ виходе за Межі протоукраїнської етномовної территории. На Цій же территории містівся й політичний, економічний та культурний центр держави - Київ. На 60-ті pp. IX ст. Київська Русь такоже обєднувала лишь українські племена - полян, деревлян, південніх дреговічів та чернігівську часть сіверян. В Останній чверті IX ст. влада київського князя ширше на полочан и Смоленськом крівічів, а после того, як у 882 p. Київ захопів Новгородська князь Олег, до Київської Русі Було прієднано й землі псковськіх крівічів та ільменськіх словенів. Наступником Олега князь Ігор підкорів уличів и тіверців. Течение Х - качана XII ст. до Київської Русі увійшлі всі землі Східних слов'ян и багатьох несловянськіх племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, Балтійська голядь, тюркські торки и берендеї та ін.). Таким чином, вже на початок Х ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією "племінних княжінь", демонструючі, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентровіх и відцентровіх тенденцій. Що це булу за держава и Який народ має Підстави назіваті ее своєю? Питання етнічної належності Київської Русі давно віклікає запеклі Суперечка й стало не только Наукова, но й Політичною проблемою.Більше. Історики царської России твердили, что державу Русь заснувалі Росіяни. Смороду нібіто були найдавнішім Слов'янський етнос, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузіліся від росіян пізніше. Ще в "Синопсисі" І. Гізеля (Вийшов друком 1674 р. У Києво-Печерській Лаврі й відавався около 30 разів, Останнє видання - 1836 р.), Який аж до качана XIX ст. БУВ у Російській імперії Основним підручніком з історії, Київську Русь проголосує дерло етапом російської державності. Дерло російською державою вважаю Київську Русь и відомій російський історик М. Карамзін (1776-1826), Який у 12-томній "Історії держави Російської" (1816-1829 pp.) Назвавши княжий Київ "матір'ю міст руських", Розуміючи це як "російських ". Концепцію М. Карамзіна продовжено у середіні XIX ст. російський історик и журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800-1875). ВІН стверджував, что в давньому Києві й на Кіївщіні в часи Заснування руської державності и до монголо-татарської навали 1240 р. жили Росіяни та їхні предки. После завоювання Київщини монголо-татарами Росіяни нібіто емігрувалі на Середньому Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Кіївщіну Прийшли з Прикарпаття українці НЕ Ранее кінця XV ст. Цю антінаукову концепцію аргументовано спростував відразу ж после ее з'явилися український філолог, історик и фольклорист М. Максимович (1804-1873), а Згідно - всесвітньо відомій філолог А. Кримський (1871-1941). Ніні ее намагають реанімуваті деякі Політичні кола в России та ОКРЕМІ шовіністічні представник російської национальной меншини в Україні. Альо на тлі новітніх Досягнення мовознавства, археології, антропології, історії Такі Спроба спріймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство. За часів СРСР велікодержавніцьку й Відверто шовіністічну гіпотезу М. Погодіна радянські ідеологі Дещо помякшілі, вігадавші концепцію окремий Давньоруська етнос - давньоруської народності, яка нібіто стала етнічною основою росіян, українців та білорусів, про что детальніше йтіметься далі. На протівагу цьом, ще з кінця XVIII ст., Починаючі від невідомого автора "Історії русів", патріотічно налаштовані українські Вчені вважать и вважають, что державу Русь утворілі українці, а Київ споконвічне БУВ Українським містом. Хто ж має рацію? Щоб найти правильну відповідь на це запитання, слід відмовітіся від емоцій, конструювання заполіті-тання ідеологічніх схем и спіратіся Виключно на історичні факти. Історична закономірність Утворення політічніх об'єднань - держав (і національніх, кордони якіх в основному збігаються з межами відповідніх етнічніх територій, и імперій, до якіх входять Різні народи) Полягає в тому, что започатковує їх один конкретний етнос, якому й Належить ця держава, незважаючі на Можливі Розширення ее территории в майбутнього за рахунок земель других етносів. Так Було не только з Національними державами (Францією, Німеччіною, Чехією та ін.), Но й зі світовімі імперіямі {например. Візантійською, османського, російською, де державотворчих етнос були відповідно греки, турки, Росіяни). Стосовно етнічної належності давши ньої Русі Рамус неупередженого дослідника має привернути самперед, что ця держава спочатку охоплювала лишь землі на Середній Наддніпрянщіні, тобто вона НЕ виходе за Межі территории, на Якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини и СУЧАСНИХ українців) сформувалася на культурних традіціях Південно-руських (тобто протоукраїнськіх) літопісніх племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тіверців, білих Хорватів) и Київської Русі. Например, Традиційне вбрання українських селянок - довга вишита або мережаю сорочка, спееціального крою плахта, намітка (у дівчат - Вінець), постоли - бере початок ще віід одягу племінних про єднань VIII an., Зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступна епох и почти в незмінному виде дійшло аж до XX ст. (Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг // Культура і побут населення України. - К., 1991. - С. 59, 99.). Так само чоловіче вбрання Х ст. Було Вже таке, як и в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровіча (942-972), описів візантійськім письменником Другої половини Х ст. Лівому диякон (біла сорочка, Голена борода, Довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), почти НЕ відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й сортаменту козацтво як суспільна верств Захисників своєї Вітчизни Почаїв формуватіся ще в Київській Русі: це й Богатирські застави На межі з ворожок Степом, и конкретні богатірі з Білин київського циклу, й озброєні Дружини Київських князів, и Вільні ватаги вояків (бродники та берладники) , Які, кроме Війни зі степовиками, торгувать, малі мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та его приплив. Досліднікі вважають таких вояків пращурами козаків (Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 133-134.). Аджея козацтво продовжілоо військові традиції Київських князів, у якіх вже були культ меча, коня и шаблі, малінові стяги, вшанування верховних покровітелів - святого Юрія, Святої Покрови ТОЩО. Даже українські кобзарі пізнього середньовіччя малі своих попередніків у Київській Русі - таких, як віщій Співець Боян и Йому подібніх. Козацькі думи за структурою, формою и змістом дуже схожі з кіївськімі Богатирська Білин та Дружин Епос, від которого до нас дійшло лишь "Слово про Ігорів похід". У ньом дуже много поезії, прітаманної Українському фольклору. "Слово про Ігорів похід" є суто Українським НЕ только через ті, что воно Було створене на українській территории, и події, змальовані в ньом, відбуваються на Батьківщині українців далеко від российских земель, но й за его духом, художньо-образною системою, мовностілістічнімі засоби, світоспрійняттям и способом мислення его автора. Цей поетичний шедевр нельзя, услід за російськімі досліднікамі, проголошуваті найдавнішім твором російської літератури ще й тому, что во время Невдалий походу на половців 1185 p. південніх русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Свято-Славич російська Суздальщина булу найближче союзником половців у борьбе с Києвом. Отже, суз-дальці по суті опінію у ворожок таборі й не могли не только оспівуваті військовий антіполовецькій похід, но даже и взяти в ньом доля (Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 124.). Аналізуючі "Слово про Ігорів похід", відомій російський критик XIX ст. В. Бєлінській відзначав, что воно "носити на Собі відбіток поетичного й людського духу Південної Русі, Який ще не знаючи варварськи ярма татарщини и БУВ чужий грубості й дікості Північної Русі ... Є Щось теплі, благородне й людського у взаємніх стосунках дійовіх осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й ніні ще так много людського и благородного в батьківщину побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки корістуються правами своєї статі. Усе це протилежних Північній Русі, де Родинні етосункі грубі, жінка - до німи скотина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбу; Порівняйте побут малоросійських мужиків з побуту российских мужиків, міщан, купців, а частково й других станів, и ви переконаєтеся в справедлівості нашого Висновки про Південне походження "Слова про Ігорів похід" ... Не можна не помітіті чогось Спільного между "Словом про Ігорів похід" і Козацькими малоросійськімі піснями "(Бєлінський В. Г. Твори / Изд. Ф. Павленкова. - Т. 2. - СПб, 1902. - С. 359. Див. також: Бєлінський В. Г. Поолное зібрання творів. - Т. 5. - М., 1954. - С. 332-333, 348-349.). Таким чином, матеріальна и духовна культури пізнішої України виросла безпосередно з культури праукраїнськіх союзів племен и Київської Русі. Українська людність XVI-XVIII ст. усвідомлювала себе прямим нащадкам Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості НЕ перервався ні монголо-татар-ська навала, ні бездержавність українського Етнос в XIV-XVI ст. З Іншого боку, матеріальна культура (кераміка, жітлобудівніцтво, традіційній одяг, прикраси ТОЩО) прабілорусів та праросіян XI-XIII ст. значний відрізнялася від культури праукраїнців. Це пояснюється тім, что прабілорусі и праросіяні формуван далеко від Середньої Наддніпрянщіні - політічного й культурного осередку Руссі й зізналася впліву культур місцевіх Балтська та фінно-угорських культурних традіцій. Например, Росіяни запозічілі з фінської традіційної культури Популярні й доніні пельмені, Личак ( "постоли"), чоловічу сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, російську "баню", мат-рьошку, казки про ведмедя (священну тварин фінів) - "клишоногого Мишка" , Які відбівають Давній культ ведмедя в росіян (образ "Русского Медведя" - народного етнічного символу России, на Відміну від пізнішого імперського двоголового орла, запозичення после Падіння Константинополя в 1453 р. й одруження московського князя Івана III з племінніцею последнего грецького імперат ра Софією Палеолог, Завдяк Якій візантійський двоголовій орел став Державним гербом Московщини). Кроме цього, Вплив фінського субстрату досліднікі пояснюють такоже Чима спеціфічніх особливо російської мови, таких як: наявність акання й редукції голосних в усному мовленні, парні слова типу стежки-доріжки, руки-ноги, живий-здоровий, такий-сякий, неждано-негадано, їсти-пити та ін., мовний зворот у мене є (вместо більш характерного для слов'янських мов звороту я маю), фра зеологічні вирази жив-був, життя-буття, жити-поживати, як можеться ?, як живете-можете ?, запозічені з фінськіх мов лексеми шкутильгати, колет.ь (здохнути), Москва та ін. Звичайно, що не можна заперечіті того факту, что культура Київської Русі стала важлівім підґрунтям матеріальної й духовної культур російського та білоруського народів.
Однако если українці були прямими Нащадки людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та других протоукраїнськіх територій, то російські й Білоруські Етнічні Особливості були продуктом їхнього саморозвитку в условиях Власний етнічніх територій далеко за межами первісної Русі (Залізняк Л.Від склавінів до української нації. - С. 129, 138, 144, 146).
Усі наведені факти (а їх можна найти значний более) дають Підстави вважаті, что Київська Русь вінікла як рання українська держава. Лише значний пізніше вона стала Величезне й типів середньовічною імперією від Сяну до Волги, но їі державотворчих и консолідуючім, етнос були Південні русини, тобто праукраїнці. В условиях комунальної держави, Цілком природно, відбуваліся помітне руйнування племінної замкнутості, зближені и консолідація різніх племен и народів. Проти степень цієї консолідації та ее Наслідки и досі віклікають жваві Дискусії.
Давньоруська народність: історична реальність чи ідеологічна вігадка?
Согласно з тверджень Радянська історіків, Пожалуйста ще недавно Було непорушний аксіомою, за доби Київської Русі, а самє в течение IX-Х ст. унаслідок зближені и злиттів багатьох східнословянськіх племен сформувалася етнічна и мовна єдність - Давньоруська народність. Вона, як и будь-яка народність за відомим сталінськім визначенням, нібіто мала спільну теріторію, мову, СПІЛЬНЕ економічне життя и Спільний психологічний склад, что віявляється у спільності культури. Ця Давньоруська народність нібіто існувала Деяк годину и после розпад Київської Русі - у период феодальної роздрібненості, и лишь Згідно, после монголо-татарської навали, коли ОКРЕМІ части Київської Русі опінію в різніх державних Утворення, почався розпад давньоруської народності на три частині, Які в XIV -XV ст. превратились на три східнословянські народності: російську, українську та білоруську. Відповідно до цього и єдина Давньоруська мова розпалася на три східнословянські мови. Отже, согласно з офіційною доктриною, історія українців и їхньої мови Почаїв НЕ Ранее XIV-XV ст. Будь-які Спроба шукати наші корені глибші вважаю підступамі "українських буржуазних націоналістів" і жорстокости переслідуваліся. Проти при детальнішому и вдумлівішому аналізі Суспільно-політічніх и культурних особливо давньоруської держави віявляється, что вчення про Давньоруська народність (чи, як тепер Дехто назіває, етномовну спільність) з усіма ее необхіднімі ознака - Це не более, чем ідеологічній міф. Слід Сказати, что далеко не всі російські Історики й Не всегда дотрімуваліся такой антінаукової позіції. Ще класик російської історичної науки В. Клю-чевській (1841-1911) вважать, что Росіяни зявилися на історичній Арені лишь после розпад Київської Русі, тобто НЕ Ранее Другої половини XII ст. Фактично з позіцій М. Грушевського, Вперше викладеня у его праці "Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904 р.), Розглядала Етнічні процеси в Київській Русі й офіційна радянська історична наука на чолі з акад. М. Покровського - аж до погрому его школи в 1936 р. Ця школа починаєм російську Історію з По-лодіміро-Суздальської князівства, отже, Київську Русь у неї не включала. Ситуація різко змінілася, коли одна тисячі дев'ятсот сорок шість р. в Ленінграді булу опублікована праця В. Мавродіна "Древняя Русь (Походження російського народу і утворення Київської держави)". У ній без належної Наукової аргументації Було проголошено, що »Київська РУСЬ- це початковий етап в історії всіх трьох братніх сла Вянскя народів Східної Європи, що мають одного предка - російський народ київських часів, древнеррусскую народність" (с. 309). Далі в Цій праці підкреслюється Величезна роль, что ее в історії Східних слов'ян відіграв "величний процесі об'єднання східнослов'янських і асимільованих ними племен в єдину давньоруську народність" (с. 310). Цю саму тезу В. Мавродін повторивши и в наступній життя без праці "Освіта єдиної російської держави" (Л., 1951): "Об'єднання східних слов'ян, що склалися в єдиний російський народ, має бути визначено як народність ... Таким чином, можна вважати встановленим , що за часів Київської держави східнослов'янський світ склався в єдиний російський народ, або, конкретизуючи, в єдину російську народність "(с. 215). Такі бездоказові тверджень припали до душі тодішнім Радянська ідеологам и дісталі публічну підтрімку з боку тогочасної Владніл структур. Незважаючі на це, позиція В. Мавродіна спочатку НЕ Знайшла розуміння среди московських історіків та філологів. Зокрема, на качана лютого тисяча дев'ятсот п'ятьдесят-один р. в Інстітуті історії АН СРСР відбулася теоретична конференція з проблеми Утворення російської народності и становлення ее в націю. Основну Доповідь на Цій конференции Зробив В. Мавродін, з приводу якої відбулася широка наукова дискусія. Різку критику з боку історіків А. Новосельського, Г. Санжеєва, О. Зіміна, В. Пашуто, М. Павловського та філологів В. Сидорова, П. Кузнєцова дістала теза В. Мавродіна про ті, что "в VIII-IX ст. В зв'язку з розпадом первіснообщинного ладу і розвитком феодальних відносин, що призвели до утворення Київської держави, племена східних слов'ян склалися в єдину давньоруську народність із загальним для всієї держави мовою ". На единогласно мнение учасников Дискусії, частина Доповіді В. Мавродіна, Присвячую Давньоруська ПЕРІОДУ, гіпотетічна й малопереконліва. У ході Дискусії підкреслювалося, что Якби в Київській Русі Племінні Відмінності й діалекти стерлися до Певного нівелюючого рівня, то ні монгольська навала, ні феодальна роздрібненість НЕ змоглі б спричинитися до віділення з єдиної давньоруської народності трьох хоч и спорідненіх, но різніх народностей. Насправді ж у Київській Русі, на мнение учасников Дискусії, існувалі три ОКРЕМІ східнословянські єдності, Які в Наступний віках дали початок трьом народностям: російській, українській та білоруській. Дискусія такоже показала, что розвязання проблеми етногенезу російського та других народів может буті досягнуть лишь обєднанімі зусилля історіків, лінгвістів, етнографів, містецтвознавців. У заключний слові В. Мавродін погодівся з низкою принципова критичних зауваження и даже обіцяв переглянутися свои погляди (Інформаційний звіт про Цю конференцію БУВ надрукованій у Журналі "Питання історії". - 1951. - № 5. - С. 137-139.). Проти перемогла нне наука, а політика. У Концепції В. Мавродіна тодішні ідеологі нашли чудове ідеологічне обґрунтування национальной политики радянського керівніцтва, яка, хоч и булу прікріта демагогічною фразеологією, по суті продовжувала велікодержавніцьку національну політику царської России. Аджея Визнання справжнього процесса формирование російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суз-дальського князівства робілі проблематично претензії России НЕ только на теріторіальну, но й на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливо повернення Москві давніх российских земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягаті на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібіто створі Київську Русь и стала етнічною основою пізнішіх росіян, українців та білорусів. У такому разі з'явиться ціх трьох народів можна розглядаті як Прикрий історичний зіґзаґ, як негативні явіще, зумовлене злою волею монголо-татар, літовців та поляків, Які зруйнувалися спільну східнословянську державу Русь и єдиний Давньоруська народ. Тож будь-яке обєднання росіян, українців та білорусів в єдіній державі має спрійматіся ними як Відновлення історичної справедлівості. Отак нібіто суто наукова концепція давньоруської спільноті стала служити Політичній делу реставрації Російської імперії хоч би в межах территории східнословянськіх народів. Через це й Не дивно, что концепція В. Мавродіна булу схвалена ЦК КПРС й Офіційно проголошена в "тезах ЦК КПРС до 300-річчя воззєднання України с Россией", надрукованіх у газеті "Правда" за 10 січня тисячі дев'ятсот п'ятьдесят-чотири р .: "Російська, українська і білоруський народи ведуть своє походження від єдиного кореня - давньоруської народності, яка створила давньоруську державу-Київську Русь ". Цімі тезами Було покладаючи край Науковій Дискусії з приводу давньоруської народності, и невізнання запропонованої партією доктрини розцінювалося як політична незрілість, а ее критика прірівнювалася до державного злочин. За таких умов В. Мавродін оказался "на коні" й Не только НЕ переглянув своєї позиции относительно давньоруської народності, но й видав на ее захист ще две книжки: "Освіта давньоруської держави і формування давньоруської народності" (М., 1971) та "Походження русского народа "(Л., 1978). Критику Концепції давньоруської народності продовжено лишь Історики української діаспори в Канаді та США (Історію з'явилися Концепції давньоруської народності подаємо за працею: Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 137-139.). Однако цею підступній істторічній міф національної єдності Російської імперії, куди нібіто входять як Локальні відгалуження російської нації й українці та білоруси, спрійнялі такоже и провідні політики, й даже Учені Заходу І, на жаль, досі его дотрімуються, незважаючі на розпад Радянського Союзу та крах імперської ідеології. Ще й ніні західні Історики, мовознавці, літературознавці, мистецтвознавці, археологи безпідставно пріпісують росіянам історичне минуле, до которого смороду непрічетні (Крип'якевич І., Дольніцькій М. Історія України. - Нью-Йорк, 1990. - С. 223.). Застарілість доктрини про Давньоруська народність очевидна уже з цього, что ніні явно потребують уточнення Самі Поняття етнос, народ, народність, нація, оскількі сучасна наука оперує такими Поняття, як ментальність, етнічна свідомість, національна самосвідомість ТОЩО, й, очевидно, Було б доцільно, щоб смороду якось фігурувалі и в сучасности візначенні етнос, народності та нації. Альо ми поки що абстрагуємося від цих недоречностей І, віходячі з досі існуючого визначення народності й нації, Спробуємо зясувати, чи действительно були властіві так званій давньоруській народності всі необхідні для неї Чотири ознакою. Щодо спільності территории на перший погляд сумнівів нібіто немає: Давньоруська держава Київська Русь действительно Займаюсь компактний теріторію. Альо ж це булу Спільна територія держави, а не народності. З етнічного подивимось ця держава становила конгломерат різніх племен и народів - НЕ лишь слов'янських, но й Балтський, тюркських, фінно-угорських. Давньоруська територія булу заселена рівномірно, ОКРЕМІ ее части розчленовуваліся дуже широкими и почти непрохіднімі лісамі та болотами. Чи могли східні словяни за таких умов відчуті спільність своєї территории від Карпат и Надросся до Пскова й Ростова? Можливо, це відчувалі хіба что порівняно нечісленні урядовці, что були повязані з князівською адміністрацією та іншімі ДЕРЖАВНИЙ структурами та година від годині подорожувалі по всій державі, збіраючі раз на рік податки и віконуючі інші Державні Функції. Альо Основна маса населення, яка Фактично й ставити саму народність, хіба могла усвідомлюваті якусь єдність территории при тодішніх прімітівніх транспортних засоби и шляхах сполучення, при Величезне природних перешкоду, что Фактично були своєрідною "залізною завісою"? Звичайно, ні! У кожному РЕГІОНІ люди малі "свою" теріторію. Скажімо, Середня Наддніпрянщіна булу споконвічною для полян; тут смороду малі Глибоке історичне коріння, своих предків и нащадків, тут відбувалася зміна поколінь, формуван їхні звичаї, матеріальна и духовна культури, и не переймаюсь смороду клопотами новгородців або псковічів, та й навряд чи знали про їхнє Існування Взагалі. Так само словяни Новгородщина, Муром-щини чи Ростовської землі НЕ малі жодних стосунки до Наддніпрянщіні, и навряд чи спадало Їм на мнение вважаті ті Далекі землі своими. Отож єдність давньоруської территории усвідомлювалася лишь на Рівні державних структур, та й то в условиях напівкон-Федерации, коли Новгород Постійно протистоять Києву, Йому ж не Хотів картає Полоцька, коли Київським князям весь час доводити втіхомірюваті непокір- них періферійніх князів, ця єдність территории мала Досить своєрідній и відносній характер, и ее роль булу явно не тією, что пізніше - в Епоха окремий східнословянськіх народностей и націй. Загальноруську свідомість могла мати лишь правляча Верхівка та найвищу духовенство. Існування народності Неможливо й без комунальної для всіх ее регіонів мови. Чи була така мова в Київській Русі? Про мовно сітуацію на Русі детально йтіметься далі. Тут ми лишь відзначімо, что спільною для всієї территории Київської Русі (хоч и з Деяк місцевімі відмінностямі) булу давньокіївська писемності-літературна мова. Альо ж вона булу наддіалектною, значний мірою штучний, для більшості простого народу Досить далекою и даже чужою, коли ОКРЕМІ ее стилі були щедро пересіпані церковнословянськімі словами, граматичний формами та стілістічнімі конструкціямі. Хоч у Деяк Давньоруська юридичних документах, что відбівають традиції звичаєвого права, або в художніх творах Із значний фольклорний струменить спостерігається певне Наближення давньокіїв-ської літературної мови до народної, Було б наївною ілюзією ототожнюваті ЦІ мови и вбачаті в давньокі-ївській літературній мові XI-XIII ст. віддзеркалення простонародного мовлення. Цілком зрозуміло, что претендуваті на роль мови пріпущуваної давньоруської народності має Підстави НЕ давньокіївська писемності-літературна и не церковнословянська (мова православної церкви), а жива народнорозмовна мова. Альо чи є Підстави Говорити про єдину Давньоруська народнорозмовну мову як ознака давньоруської народності й розтягуваті период ее Існування десь аж до XIV ст.? Традиційна відповідь однозначна: так, є. Для цього нібіто є й відповідні аргументи: наявність спільносхіднословянськіх мовних рис (повноголосся -оро-, -єре-, -еле-, звукосполучень зв-, це- у словах типу звізда, цвіт вместо колішніх gv-, kv-, перехід початкових ненаголошеного je в про перед складом з голосними і, е у словах типу озеро, осінь, протиставлення пріголосніх за твердістю- мякістю, блізькі системи слово- и формотворчих префіксів та суфіксів, Спільний у життя без переважній части лексічній фонд ТОЩО), почти повна Відсутність у ранніх східнословянськіх пам'ятках місцевіх діалектніх про собливо, а если смороду й трапляються, то їх інтерпретують НЕ як діалектні РІСД, якіх нібіто почти НЕ Було и не могло буті, а як описки кніжніків. Проти, як показує поглиблення аналіз, традіційні аргументи на Користь Існування єдиної давньоруської народнорозмовної мови хісткі й непереконліві. У цьом випадка наявність спільніх східнословянськіх мовних рис Нічого не доводити. По-перше, зважаючі на Особливості розселення й наявність широких и непрохідніх незаселених просторів Важко пріпустіті, что всі Спільні східнословянські мовні Особливості вініклі синхронно на всій східнословянській территории. Вірогіднішою Видається з'явився окремий діалектніх рис спочатку на обмеження теріторіях з пізнішім Поширення на інші діалектні ареали. Як і друга, Спільні РІСД будь-якої групи спорідненіх мов НЕ обовязково Муся буті Спадщина єдиної прамови. Например, загальновідомо, что сучасні західнословянські мови відзначаються низкою спільніх фонетічніх, граматичний и лексічніх особливо, хоч якоїсь західнословянської прамови Ніколи НЕ Було. Народне мовлення в Епоха Київської Русі являло собою сукупність багатьох блізькоспорідненіх, но виразности відмінніх между собою діалектів, Які не стає єдиної східнословянської мови. Тверджень про Давньоруська народнорозмовну мову як мову давньоруської народності НЕ ма ють під собою реального наукового и фактичного ґрунту. Про спільність економічного життя Давньоруська Суспільства як нібіто необхідну ознака пріпущуваної давньоруської народності Сказати Нічого, бо Спільний ринок формується не в межах етнос чи народності, а в межах держави Незалежності від того, скільки в ній етносів. Нарешті, про єдність давньоруської культури, на якові так часто посілаються, щоб довести Існування давньоруської народності. Справді, можна найти Чима аргументів на Користь цього положення (например, Спільна християнська православна віра, Існування спільніх рис в архітектурі, малярстві, Книжковому містецтві). Однако поза уваги дослідніків Чомусь залішається тій загальновідомій и незаперечно факт, что в Київській Русі Було Фактично две культури. Од- на з них - офіційна, наднаціональна, створювана ДЕРЖАВНИЙ структурами и спрямовувана церковною (Християнсько) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч и з Деяк місцевімі особливо, булу спільною НЕ только для Русі, но й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, что така культура не могла привести до формирование єдиного Етнос и дива культурою самє давньоруської народності. Кроме того, слід узяті до уваги й тієї незаперечно факт, что Давньоруська християнська культура булу не результатом спільніх зусіль усіх східнословянськіх племен від Карпат до Волги и від Білого моря до Тмутаракані, а творилася в основном в Києві та других містах Південної Русі и з Київської метрополії пошірювалася на Північ та Північний Схід разом з переселенцями-колоністамі. Ранньоукраїнська київська культура в готовому виде пріщеплювалася на значний відсталішіх у культурно-економічному розвіткові північніх теріторіях, а деякі ее елементи ставали зразки для творення орігінальної культури місцевіх племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури Говорити не доводити ще й тому, что Росіяни зявилися на історичній Арені лишь во второй половіні XII ст., Коли ця культура Вже існувала, отже, безпосередньої участия в ее творенні смороду не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, что виявляв в народних звичаєм, обрядах, побуті, фольклорі. Це булу зовсім Інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язічніцькіх традіціях, а не на хрістіянстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припушуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-обєднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі регіони були настроєні проти цих ідей неприховане вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), - це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом "в одній державі - один народ", а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою "обрусения инородцев", це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей - радянський народ", хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності. Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних регіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави "Київська Русь". Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнословянських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах. на з них - офіційна, наднаціональна, створювана державними структурами і спрямовувана церковною (християнською) ідеологією. Ця кирило-мефодіївська християнська культура, хоч і з деякими місцевими особливостями, була спільною не тільки для Русі, але й для християнської Болгарії, Моравії, Румунії, Словаччини та Візантії. Цілком ясно, що така культура не могла привести до формування єдиного етносу і стати культурою саме давньоруської народності. Крім того, слід узяти до уваги й той незаперечний факт, що давньоруська християнська культура була не результатом спільних зусиль усіх східнословянських племен від Карпат до Волги і від Білого моря до Тмутаракані, а творилася переважно в Києві та інших містах Південної Русі і з київської метрополії поширювалася на північ та північний схід разом з переселенцями-колоністами. Ранньоукраїнська київська культура в готовому вигляді прищеплювалася на значно відсталіших у культурно-економічному розвиткові північних територіях, а деякі її елементи ставали зразком для творення оригінальної культури місцевих племен. Про загальнодавньоруську спільність християнської культури говорити не доводиться ще й тому, що росіяни зявилися на історичній арені лише в другій половині XII ст., коли ця культура вже існувала, отже, безпосередньої участі в її творенні вони не брали й не могли брати. Друга культура Київської Русі - це культура простих людей, що виявлялася в народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. Це була зовсім інша культура, яка різко відрізнялася від офіційної, бо вона й далі базувалася на язичницьких традиціях, а не на християнстві. Отже, це була справді народна культура, яка могла б стати ознакою припущуваної давньоруської народності, якби була спільною для всіх земель Київської Русі. Але ж у кожному регіоні люди мали свої культурні традиції, віковічні звичаї та обряди своїх предків, свій фольклор і цілий духовний світ. Нівелюючо-обєднувальним чинником не стало навіть християнство: воно утвердилося як панівна релігія лише в містах, а села з переважаючою кількістю населення почали масово християнізуватися лише після монголо-татарської навали. У самій Київській Русі доцентрові ідеї виникали в столиці й постійно пропагувалися всіма тодішніми засобами, проте повного розуміння вони не знаходили, а деякі регіони були настроєні проти цих ідей неприховане вороже. Та єдність Русі, яку нібито усвідомлювали й найширші народні маси і про яку ми знаємо з давньоруської літератури (єдність пропагували, оспівували, до єдності закликали), - це радше явище, поширене в державному житті багатоетнічних і багатонаціональних політичних утворень, коли правлячі кола прагнуть злити це людське розмаїття в одну безлику сіру масу за принципом "в одній державі - один народ", а офіційні ідеологи видають бажане за дійсне. Так було в Київській Русі, так тривало протягом усієї історії Російської імперії з її постійною проблемою "обрусения инородцев", це ж саме спостерігалося і в Радянському Союзі (згадаймо популярний у ті часи псевдонауковий постулат про "нову історичну спільність людей - радянський народ", хоч сьогодні вже навряд чи хтось сумнівається в тому, що це був чистісінький міф). Отже, давні твердження про єдину Русь слід сприймати як вираження відповідної центристської ідеології, а не як доказ реального існування однорідного давньоруського етносу у формі давньоруської народності. Таким чином, довести, що давньоруська народність мала всі необхідні для неї ознаки згідно з традиційним визначенням народності (спільну територію, мову, спільне економічне життя і спільну культуру), практично неможливо. Усе це доводить протилежне: ніякої давньоруської народності ніколи не було! Не рятує становища й спільна самоназва Русь, оскільки ми достеменно не знаємо, що саме вкладали в цю назву її носії у різних регіонах Русі: чи етнічне поняття, чи лише свою належність до держави "Київська Русь". Про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східнословянських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією. Не слід плутати поняття давньоруської державності, яка реалізувалася в утворенні Київської Русі, з відповідною народністю, яка нібито неминуче мала б сформуватися в цій державі, хоч насправді вона не встигла чи навіть і не могла сформуватися в тих конкретних історичних умовах.
Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів
За часів тоталітарного комуністічного режиму особливого Поширення в суспільстві Набуль версія про Київську Русь як колиску трьох братніх народів - російського, українського та білоруського. Ця версія стала частина офіційної ідеології относительно розуміння історічного процесса Виникнення східнословянськіх народностей та їхніх мов. Фальшівість и неспроможність цього "вчення" очевідні, бо воно НЕ вітрімує даже елементарної критики й суперечіть здоровому глуздові. Образ "комунальної колиски" Невдалий вже хоч би тому, что ніхто з нормальних людей не покладаючи в одну колиску аж трьох дітей. Кроме того, ЦІ діти малі б буті близнята, а, за офіційною ідеологією, російський брат проголошувався старшим, Який разом з двома молодшими Чомусь опинивсь в одній колісці. Альо чи є ВІН старшим братом насправді? Звернімося до історічніх Фактів. Як було Вже сказано, словяни у Східній Европе спочатку заселяли лишь теріторію в межах сучасного українського Полісся та Лісостепу. Це - східна частина давньої прабатьківщіні словян, у межах якої Із середини І тис. н. е. почав формуватіся український етнос. Оскількі Цю теріторію после розпад прасловянської етномовної спільності и далі заселяли блізькі, но все ж таки Різні групи слов'янських племен - більш чісленні склавинів й Менша група антів - протоукраїнська територія булу НЕ однорідна и так само, як напрікінці Першої половини І тис. н. е., виразности ділілася на два етнографічне І, вірогідно, ді-алектно відмінні масив: Північний и південний. Північний масив, что охоплював Полісся, Волинь, Наддністрянщіну и Прикарпаття, у загально рісах співвідносівся з теріторією розселення давніх Склаві-нів. Про них розповідав у VI ст. готській історик Йордан. Нащадки склавінів були чісленні племена, что Згідно обєдналіся в Племінні Союзі дулібів, волинян, деревлян, дреговічів, північніх полян и частково - сіверян. Північний діалектній масив сттав у Майбутнього основою північного наріччя української мови. Південний протоукраїнській Етномовний масив сформувався на качана VI ст. н. е. в лісостепах Середньої Наддніпрянщіні, включаючі й Середні течії Сули, Псла та Ворскли, а такоже у Надпоріжжі, по Дніпру между Тясмином и Россю та в Прутсько-Дніст-ровському межіріччі. Его еквівалентом в археології вважається пеньківська культура. Вона проіснувала від VI до Другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньків-ської культури чітко збігається з теріторією розселення антів, про якіх повідомляють Йордан та Прокопій Кессарійській. У південному діалектному ареалі, на основе которого Згідно сформувалося Південно-західне наріччя, вінікла Переважно більшість фонетічніх рис, характерних лишь для української мови. Нащадки антів и склавінів на кінець VII ст. підняліся до переддержавного уровня организации Суспільства. Утворювані в цею годину союзи племен спочатку були, очевидно, Тимчасовими конгломератами різніх племен або союзами дружінніків різніх племен во время Військових походів, но з часом створюваліся дедалі стабільніші Союзі сусідніх племен, Які поступово перетворюваліся на феодальні князівства. Коли ЦІ князівства увійшлі до складу Київської Русі, полного й залишкового злиттів колішніх союзів племен в один етнос не став, бо люди були міцно прівязані до своєї землі традіціямі предків и послідовно зберігалі свои Етнічні й діалектні Особливості. Взаємозвязкі и взаємовпліві в тій годину відбуваліся на регіональному Рівні, в Першу Черга между Сусідами. Тому поряд з консолідацією всієї держави значний інтенсивніше відбувалося регіональне обєднання окремий ее частин: відокремленіх лісамі й болотами Наддністрянщіні, Полісся, Прикарпаття й Волині; Полоцька-Смоленськ регіону; Псковсько-новгородської землі, а Згідно - и Ростово-Суздальської. Таким чином, Виникнення окремий східнословянськіх народностей, зокрема й української, відбувалося НЕ внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частині, а Шляхом консолідації кількох суміжніх и блізькоспорідненіх груп східнословянськіх територіально-племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви. У ході дальшої кон- солідації смороду поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однако консолідація східнословянськіх територіально-племінних об'єднань відбувалася несинхронно. Як свідчать археологічні джерела, різніця в матеріальній и духовній культурах между окремий праукраїнськімі племіннімі союзами Півдня Почаїв знікаті ще в переддержавній период у VIII-IX ст., И в XI-XII ст. Культура ціх племен вже становила відносно монолітну цілісність. На Відміну Від неї, літопісні племена Лісової Півночі Східної Європи зберігалі свою етнокультурну своєрідність аж до розпад Київської Русі у XII ст. Отже, Етнічні процеси на півдні Русі, Який перебував Ближче до візантійських центрів цівілізації и зазнаватися їхніх вплівів, розвивалась швидше, чем на півночі. Через це формирование українського Етнос відбулося Ранее, чем у білорусів та росіян (Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 101.). У Епоха феодальної роздрібненості, что настала на качана XII ст. после розпад Київської Русі, на ее территории вініклі Одне за одним самостійні князівства-держави - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Турівське, Смоленськ, Полоцька, Володимиро-Суздальської и Новгородська феодальна республіка. Ареал ціх політічніх Утворення в основному збігаліся з давнім племіннім членуванням східнословянської етномовної территории. На терені України консолідація суміжніх близь-коспорідненіх груп протоукраїнськіх територіальних племінних об'єднань у компактні культурно-етнографічні масиви в цею годину відбуваліся у двох ареалах: на Середній Наддніпрянщіні (ядро Київської Русі - Київщина, Переяславщина и Чернігівщина) и в Галичині та на Волині (Галіцьке- Волинське князівство). Коли у второй половіні XII ст. Київ став занепадаті, среди украинских князівств усе БІЛЬШОГО значення набував Галич. За князювання Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Галицького (1202-1264) Га-ліцько-Волинське князівство досягло найвищої могутності. Данило Галицький дістав титул короля Русі, зумів НЕ підкорітіся власти монголо-татарської Золотої Орди. Галицько-волинська держава обєднувала тіль- ки етнографічно українські землі, и через це в ее культурі українські національні прикмети виступали сільніше, чем у культурі Київської Русі. После ее занепад Галицько-волинська держава продовжено на ціле століття Існування української державності й стала основним політичним центром усієї України. Є Підстави вважаті, что Вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до которого ми звіклі ще зі шкільної лави, в основному сформувалася и мала две Гілки: галицько-волинська (вона зберегла за собою традіційну Назву Русь) и наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. зявляється назва Україна. Особлівість формирование білоруського Етнос пролягав в тому, что на сучасній білоруській етномовній территории споконвіку жили не словяни, а балти, від якіх походять сучасні літовці и латіші. Безпосереднімі предками білорусів були крівічі, дреговічі й частково - радімічі. У VIII - на качану IX ст. на территории сучасної Беларуси виразности віділяліся две Великі й Різні за походження етнічно-Племінні групи Східних слов'ян. Одну з них, Південно-західну, что Займаюсь Полісся та суміжні землі, становили в основном дреговічі. Вона булу тісно пов'язана з північноукраїнськімі племенами (волиняни, деревлянами, полянами); друга група - Північно-східна - охоплювала ПЛЕМІННИЙ союз крівічів (як ми Вже відзначалі, їхні предки Прийшли на Північ Східної Європи з Південної Балтики). Дреговічі сформуваліся внаслідок переселення части волинян та деревлян на північніші территории за Пріпяттю, заселені балтами. Це переселення відбувалося поступово й Повільно. У VII ст. пам'ятки Празької культури, на Основі якої сформуваліся волі-няні та деревляни, зявилися на лівому березі Пріпяті, де Згідно виник ПЛЕМІННИЙ центр дреговічів - Турів и важлівій економічний та культурний центр Пінськ. У VIII-IX, ст. волиняни й деревляни просунув на балтські территории ще далі - аж до Верхнього Німану, волиняни заселили такоже Сучасний Берестейщину (Брестська область Республики Білорусь). Вплив Балтська субстрату на слов'янських переселенців віявлявся по-різному, но посілювався в міру продвижения волинян та деревлян угліб Балтська територій. На Берестейщіні л? Ова й культура волинян не зазнається істотніх змін (від найдавнішіх часів и доніні межа между українцями та білорусамі в цьом РЕГІОНІ проходити по річках Ясельда - Прип'ять - гирло Горіні). У північнішіх ареалах Вплив балтів на слов'ян БУВ настолько інтенсівнім, что змінів даже Слов'янський (Поліський) антропологічний тип: дреговічі Вже належали до валдайського антропологічного типу, Який вважається Балтська (Сєдов В. В. Східні слов'яни в VI-XII ст. - М., 1982. - С. 118; Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 105.). До него ж належати и сучасні білоруси. На півночі Східної Європи крівічі з басейну р. Великої на рубежі VI-VIII ст. начали інтенсівно розселятіся на значний теріторіях у Вітебсько-Полоцька Наддвінні и на Смоленській Наддніпрянщіні (майбутні Полоцька и Смоленськом князівства), заселених бал-тами. Течение VIII-IX ст. унаслідок асіміляції місцевого Балтська населення сформувалася окрема етнографічна група крівічів - Полоцька-Смоленська. Частина крівічів ,, что заселила землі по р. Полотен, согласно Із свідченням літопису, називається іполочанами. Інтенсівне переселення крівічів на споконвічні землі балтів трівало и в IX-Х ст., А в XI ст. смороду заселили всю Сучасний теріторію Беларуси до умовної Лінії Ізяслав - Борисов - Орша. Течение IX- XIII ст. псковські й Полоцька-смоленські крівічі розвивалась як самостійні Етнічні групи, но между Полоцька и Смоленськом кривичами Вже ніякої етнографічної різниці НЕ Було. Племінний центр полочан - Полоцька Уперше згадується в "Повісті минулих літ" під 862 р. З кінця IX ст. ВІН вже БУВ у складі Київської Русі. У Х ст., Тобто примерно через століття после Виникнення на Середній Наддніпрянщіні ранньоукраїнської держави - Русі, полоцькі крівічі создали Полоцька князівство. Полоцька и Смоленськ відігравалі важліву роль у торговельній системе Київської Русі - на річковому шляху "із варяг у греки": смороду контролювалі корабельні волоки между Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Кроме того, Полоцька БУВ повязаний Двіною з Балтійськім морем, Завдяк чому полочани змоглі налагодіті самостійну торгівлю Із заходити. Усе це створювало сприятливі ґрунт для Виявлення в по-Лочо дуже ранніх самостійницьких Прагнення. Так, ще на качана правления Володимира Великого (тобто у 80-х pp. Х ст.) Полоцький князь Рогволод Зробив Спроба війт з-під влади Києва, и відтоді ЦІ Прагнення НЕ пріпіняліся аж до кінця XI ст. Демонструючі Власний Гідність, полочани в середіні XI ст. збудувалі услід за Киян свой Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом и намагались прієднаті їх до свого князівства. Напрікінці XI ст. Полоцька перший з Давньоруська міст досягнув фактічної незалежності від київського князя (Залізняк Л. Від склавінів до української нації. - С. 112.). Полоцька князівство проіснувало до кінця XIII ст., Аж поки в 1307 р. НЕ увійшло до складу Литовсько князівства. На мнение білоруськіх історіків, Полоцька земля стала осередком Виникнення и розвитку білоруського Етнос й национальной державності. Двом етнічнім групам протобілоруськіх племен відповідалі два діалектні масиви (= две мови) - Поліський и Кривицький, Які відрізняліся багатьма фонетічнімі, граматичний й лексічнімі Особливе. Зокрема, для поліського діалектного масиву ( "поліської мови") були характерні: а) дифтонги; б) зміна ненаголошеного а> е (мёсец, познач, тисеча); в) рефлексація o &> е (ліс, літа, Дзьодо); г) перехід е> о после шиплячих та j перед твердими пріголоснімі и в кінці слова (жана, нашому, ча-Тири); ґ) наявність фрикативного г (у); д) білабіальній w (вбук, дбугі, здарбуе, Кроу, ПРАУД); е) стверділій р (буряк, пильно, звер, рогатий, Рурик); є) тверді шіплячі ж, ч, ш и свістячій ц (ждлудзь, жердка, чбрни, чужи, шалом, шзравбкі, кринща, місяць) та ін. Діалекти крівічів ( "Кривицька мова") малі Такі найхарактерніші РІСД: а) перехід ненаголошеного е> про после мяких перед твердими пріголоснімі: гняздо - гнёзди, вядрб - вёдри, сялд - сёли, зеелянёц' - зялёни; б) прорівній g: naga, ganaed, Oapoga; в) губно-зубний б; г) зближені и збіг свістячіх ж, ч, ш - з, ц, с ( "Чоканом" і "цокання"): мець "меч", хоцу "хочу", цо-ловёк "чоловік", в руче "в руці" , новгородец "новгородец"; ґ) тверді шіплячі ж, ч, ш и свістячій ц; д) збіг з - ж, с - ш: показ "покажи", васіх "ваших", жернд "зерно", помажаті "помазаті"; е) сполучення гл, кл на місці прасловянськіх dl, tl: жерегло, мочйгло; є) Відсутність ЕФЕКТ Другої палаталізації задньоязикових пріголосніх (тобто Збереження сполучень ге, кв вместо очікуваніх зв, це: гвезда "звізда", Квет "цвіт", кедіть "цідіті" та ін. Хоч цімі двома мовами-діалектамі корістуваліся генетично Різні групи слов'ян, їх неухильного й послідовно збліжувалі діалектні РІСД, что вінікалі під Вплив Спільного для обох етномовну ареалів Балтська підґрунтя (субстрату). Як показали дослідження, самє Вплив цього субстрату найпереконлівіше пояснюються Такі спеціфічні РІСД Білоруської мови, як повне (НЕ ісімілятівне) акання, Пожалуйста вінікло, вірогідно, у VII-VIII ст. на землях дреговічів, радімічів и в ЛЬВОВІ ТА ареалі крівічів та вятічів, дзекання и цекання (можливо, Вперше зявилося в діалектах радімічів ще у складі дулібського племінного союзу), а такоже Спільний білорусько-Балтський Словниковий фонд и слова зі спільнімі корінь - особливо в сільськогосподарській, рібальській та бортніцькій лексіці, яка Належить до СФЕРИ найдавнішої людської ДІЯЛЬНОСТІ. У Епоха пізнього середньовіччя консолідуючімі елементами народностей стали писемності-літературні мови, а в національний период на перший план Виступає менталітет як новий и Найвищий тип духовності, національна ідея, Які віявляються сільнішімі за діалектні Особливості. Це прізвело до того, что в один національний мовний комплекс могли включатися й відмінні, а іноді й генетично Різні та структурно Досить Далекі говори. Через це й колішні Поліські та крівіцькі Білоруські говори стали Єдиним білоруськім національнім етномовну комплексом. Дуже складним и суперечлівім Було формирование наймолодших східнословянського етнос - російського. У середіні І тис. н. е. теріторію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Дерло словяни на ціх землях були псковські крівічі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера и в басейн р. Великої, предки псковськіх крівічів зіткнуліся тут Із західнофінськім населення, что мало много Балтська особливо, и поступово асімілювалі его, набуваючі при цьом спеціфічніх, властівіх кривичам етномовну рис. Через Деяк годину смороду освоїлі такоже верхівя Західної Двіні, басейни Верхньої и Середньої Ловаті та район верхньо-Волзька озер. Племінні діалекти псковськіх крівічів стали основою своєрідніх псковськіх говірок, Яскраві Місцеві РІСД якіх Засвідчені в писемності пам'ятках давнього Пскова XIV-XVI ст. Згідно псковські землі увійшлі до складу Новгородської РЕСПУБЛІКИ. Сусіди крівічів - предки словенів, Які такоже переселилися сюди в VII ст. з Південної Балтики и освоїлі теріторію майбутньої Новгородської землі, зіткнуліся з місцевім прібалтійсько-фінськім населення (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асімілювалі. Унаслідок цього утворілася своєрідна етнографічна група - літопісні словени зі своим племіннім центром Новгородом (Уперше згадується в Літописі під 859 р.). Течение IX-Х ст. словени ширше на Північний Захід и Північний Схід, досягнувші Ярославський й Костромська Поволжя, а такоже на Південь - до Волго-Окського Межиріччя. Разом з кривичами та іншімі східнословянськімі племенами ільменські словени брали участь в освоєнні Ярославський й Костромська Поволжя та Волго-Клязьмінського Межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асімілюючі Місцеві фінно-угорські племена. Напрікінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколішнімі землями увійшов до складу Київської Русі, ставши іншим (после Києва) ее політичним и культурним центром. После розпад Київської Русі в 1136 р. вінікла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак ее тісні звязки з Києвом НЕ переріваліся. Вона вела успішні Війни проти німецькіх и Шведська агресорів. Монголо-татари не удалось захопіті Новгороду родську республіку, но вона признал собі васалом Золотої Орди й платила їй Даніна. Течение IX-XIV ст. на Новгородській землі відбуваліся етногенетічні процеси у напрямі формирование окремий етнос, проти в середіні XV ст. смороду були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкоду для обєднання российских земель вокруг Москви, и в 1478 p. Новгородська земля булу загарбана Москвою й насильно включена до складу московської централізованої держави. После цього територія Московщини відразу збільшілася аж у сім разів, что еще более розпаліло ее агресівні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Але й потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися. Російська народність формувалася протягом XII- XV ст. у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена - меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське племя голядь. Словянське населення тут почало зявлятися не раніше VIII ст. У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з "ляського" західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли словянські племена на чолі з якимось Вятком (Вячес-лавом). Унаслідок їх змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність - літописні вятичі. Нащадки верхньоокських вятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані, витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Словянське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі. Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в Х ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже словянізована білозерська весь. З Ростово-Суз-дальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів. У ході словянізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI-XII ст. тут сформувалося місцеве східнословянське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь). Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності. Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, обєднувався спільним фінно угорським субстратом. Хоч територію вятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 p., а Ростово-Суздальську землю- в 982 p., вони дуже слабо залежали від влади київського князя. Територія сучасної центральної Європейської Росії в Х-XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською, Заліссям, "Залеська земля" ("земля, що міститься за лісом"). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері і весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен. Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим. У Х ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростове-Суздальське князівство. Його політичними центра- ми були спочатку Ростов, з початку XII ст. - Суздаль, а з другої половини XII ст. - Володимир. На XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, виникли нові міста (Володимир, Переяслав-Залеський, Юрєв та ін.), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований при Володимирові Мономаху. Рострво-Суздальщина мала прямі торговельні звязки з Центральною Азією річковим шляхом через Волгу й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю. Політична вага і значення Ростово-Оуздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Долгорукого - молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями. Саме Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 114.). Проте Юрій Долгорукий ще не переривав звязків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол. Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157-1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них - і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом - і Москви. Це був відвертий і демонстративний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимира у с. Боголюбове князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що "в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену", а суздальські містечка "становили тоді особливий світ, з відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі"(Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. - Т. 1. - Курс русской истории. - Ч. 1. - М., 1956. - С. 324-325.). У 1169 р, на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, "не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю". Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги і всі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 р., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбував і спалив столицю Русі. Лють і ненависть, із якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча. Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив свого брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало остаточний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині). На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на удільні князівства: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари і завоювали Залісся. Монголо-татарське ярмо (його називали "ігом") призвело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична історія цих двох територій остаточно стала розвиватися різними шляхами. Від середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти і приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство - перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне положення на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московського князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325-1340), вміло використовували владу монголо-татарських ханів для своєї мети. У другій половині XIV ст. відбувалося економічне піднесення північно-східних околиць колишньої Київської Русі. Воно створило матеріальну базу для боротьби проти монголо-татарського поневолення. Перемога московського князя Дмитрія Донського над монголо-татарами в Куликовській битві (1380 р.) зміцнила керівне становище Москви серед інших російських князівств, яка стала відігравати вирішальну роль у політичному обєднанні російських земель та формуванні російської народності. Протягом XIV-XV ст. основні російські землі було обєднано навколо Москви. Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство. Вятську і частково Рязанську землі, і внаслідок цього склалася Російська централізована держава. У 1480 р. Московщина остаточно звільнилася від монголо-татарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462-1505) став Государем єдиної Російської централізованої держави. Але монголотатарсь-ке поневолення залишило глибокий слід не тільки у свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію "християнізованим татарським царством". Московський цар - глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди - з розпадом імперії Чингісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави. На думку М. Трубецького, "Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення" (Тр бецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. - [Б.м.], 1927. - С. 49. ). Московські князі та інша знаать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди (Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. - 1989. - № 9. - С. 31. ). Разом з тим слід відзначити, що московські (як і інші східнословянські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестиянин < христианин. Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом - великими князями, пізніше - царями) московськими, а своїх підданих - московськими людьми. Назви "Москва", "Московия", "Московское государство" були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували "москвинами", "москвитянами", "московитами", "московитянами"(Див.: Наливайко Ц. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К., 1998. - С. 362.). Українці від XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну - Московією. Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі - Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку. Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга половина XII - кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського. Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покров-ський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Де-бець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.). Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що "російський брат" за віком зовсім не "старший", а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, "колиска" вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву - Русь. Повністю має рацію відомий український історик Л. Залізняк, відзначивши, що "права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етно-визначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення д творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж, сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи"(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 123.).
"Русь", "Росія", "Великоросія", "Малоросія"?
Походження назв Русь, руський остаточно не зясоване. З цього приводу вже понад двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед ірано-мовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічне місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів. Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення - русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнословянське племя русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме племя, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі не виявили. Про таке племя нічого не сказано і в "Повісті минулих літ", яка перераховує всі основні східнословянські племена та їхні союзи. Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорноморї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього регіону. Тут течуть річки Рось з її притоками Роська та Росава, яка має притоку Росав ку, а також Роставиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 p. сказано: "У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості" ("Літопис Руський", с. 343). Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. - це одне з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси - руси у своїй основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь - "от реки глаголемая Рось" (Поли. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі словянізації місцевого іраномовно-го населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий словянами. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських - роси, у західноєвропейських - руси (але іноді й рос, роси), а в давньоруській писемності перева жають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский ("Правда Росьская"). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь. Який термін давніший - рось чи русь - і досі не встановлено. Одні фахівці ввжають давнішим русь (М. Тихомиров), інші - рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть нашої ери Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен - полян у трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: "поляне, яко нынъ зовомая русь"). На час утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII-IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше - на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію. У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь - уся Київська держава разом з приєднаниими до неї землями несловянських племен і народів. Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних словян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора Х ст. Костянтина Багрянородного йдеться про "далеку Русь" і протиставлювану їй "близьку Русь" у первісному, найдавнішому значенні цього терміна - як східнословянські землі над Дніпром. Отже, Руссю споконвічна називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у "Слові про Ігорів похід" засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише в цьому творі як авторський неологізм, "своєрідна формула високого стилю староруського поета"(Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. - Воронеж, 1991. - С. 46.) і ніколи пракктично більше не вживався. Етнічне визначення руський у розумінні "український" безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 p. навіть використовується термін "руська нація" (Natio Ruthenica). Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю - Русь, а їх самих - русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву "Русь". Особливо стійкою ця назва виявилася в західному регіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто "український") ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: "Головна руська рада" - перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 p., просвітнє товариство "Галицько-руська матиця", "Собор руських учених" (1848 p.), "Руська трійця" (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Голова-цький), чотиритомна "Історія літератури руської" (тобто української) О. Огоновського та ін. З етнонімами русь, руський повязана і самоназва русин, русини, ким називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські й закарпатські українці. Цю ж назву зберігає корінне українське населення Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців. Таким чином, етноніми русь, руський, русинський - давні й органічні для українців найменування. Але через несприятливі політичні обставини й відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди - росіяни. Коли ж і як це сталося? Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного "Украдене імя: Чому ру сини стали українцями" (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). 3 цієї праці довідуємося, що присвоєння Московією давнього імені України - Русь відбулося в XIV--XV ст. і було зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів. Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація. Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії. Руська православна церква підлягала владі константинопольського патріарха - глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки греки). Глава руської православної церкви дістав титул "митрополита Київського і всія Русі", який зберігся в Україні аж до нашого часу. Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, - священики та ченіц (монахи). Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін Русь набув ще й церковного значення. З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення візантійських патріархів. Через це, коли на Заліссі утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православя, правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію. Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське православя має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде слухнянішим. Так виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб "провчити" Київ за його часту опозицію до Візантії. У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися "руськими". Одні з них іменували себе "митрополитами всія Русі", інші - "митрополитами Київськими і всія Русі"(Наконечний Є. Украдене імя: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 24, 31-35.). Управлііння руською православною церквою з боку візантійських духівників відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів. З перенесенням резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в цареградської церковної - адміністрації виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинсько-го князівств) та Ті колишні колони - Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим ("огреченим") населенням. У звязку з цим треба було термінологічне розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали Мікра Геллас ("Мала Греція"), а розкидані по морських узбережжях колонії - Мегале Геллас ("Велика Греція"). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель. На Синоді константинопольського патріарха в 1303 p. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицьке-Волинське князівства Мікра Росія ("Мала Росія", тобто "Русь старша, початкова, основна, давніша"), а Залісся й Новгородщину - Мегале Росія ("Велика Росія", що означало "Русь пізніша, похідна, новостворена"). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських словян з коренем рос ("народ Рос"), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст. Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросія та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха. Спочатку і титул "всія Русі", і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом Х-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він "їде на Русь". Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям "Русь" розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися "руськими землями", але самі вони Руссю ніколи не називалися. Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних книжників, для яких синонімом до поняття "православна церква" була назва "руська церква". Однак трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, обєднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана (царя) Узбека титул великого князя "всія Русі" (1328 р.). Проте цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг по- ширговатися на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала "руська" (тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя "всія Русі" недосяжна. За таких умов титул "всія Русі" призначався лише для домашнього вжитку й означав "головний татарський васал", головний татарський збирач податків наа Заліссі". Цей високий титул з таким обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули. Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул "усієї Русі" в Галицько-волинській державі. Цей титул разом з королівською короною дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі гали ько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями "Руської землі" або "всієї Руської землі", а на печатках був відображений титул "короля Русі" (Rex Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається "самодержавцем усієї Русі". На Заліссі, в Московщині, до титулу "всія Русі" повернулися знову наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 p.) руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії - київську та московську. Церкву Русі та Білорусі (за тодішньою термінологіью - Литви) очолював "митрополит Київський, Галицький і всія Русі", а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати формулу "митрополит московський і всія Русі". У свою чергу, великі амбіції розпалилися і в московського князя Івана III. Завершивши обєднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, с-а аналогією до митрополита, проголосив себе "Государем и самодержцем всея Руси" (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул "всія Русі". Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви "Русь", яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася. І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутеніею (тобто Україною), а московити - з рутенцями. З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: "Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії..." (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії. У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін "Росія" і плутати його з назвою "Русь". В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: "Митрополит Кіевского престола и всея Росіи" (митрополит Мисаїл, 1476 р.), "митрополит Киевъский, Галицький и всея России" (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе "російським" або "роським" народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських "русских". У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі "Псалтирі" вперше вжито назву "Великія Росіи". Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. зявилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, "слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща- Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина - Пан-нонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціоз- ною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів" (Костомаров Н. Й. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссиею? // Записки Українського наукового товариства в Києві. - К., 1928. - Т. XXVII.).
У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул "всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец". Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву "Новороссия". Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася "Слободская Украина", охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії. Незважаючи на те, що історична Гетьманщина ("Малороссия") і Слобожанщина ("Слободская Украина") були заселені одним народом - українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII - початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав "Малоросію" своєю матірю, а "Україну" (Слобожанщину) - тіткою. Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва "Мала Росія", "Малоросія" почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Поспо- литої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву "Юго-Западный край". Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва "Малоросія" в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу. Так само і в Московщині аналогічний грецький витвір "Вели-коросія" побутував лише в офіційних документах, а не в усному мовленні. Щоб уникнути терміна "Малоросія", який царські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення "Южная Русь", "южнорусский" (наприклад, "Записки о Южной Руси" П. Куліша, "Букварь южнорусский" Т. Шевченка тощо). Колоніальна назва "Малоросія" разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного. На рівні малоросійства імперська Москва впродовж століть намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй значною мірою вдалося зробити на загарбаних нею східних і південних теренах України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті, куди не сягнула загребуща московська рука, національна свідомість українців набагато вища (Наконечний Є. Украдене імя: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 30-41, 75-90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. І. - К., 1994. - С. 44, 248.). На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави. "Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кіль- кість своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи" (Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 129.). То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами. "Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві" (Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. - СПб, 1862. - С. 2.). У XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, - син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) - дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами - російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою, англійською), Федір Емін (зачинатель нового літературного жанру в Росії - російського роману), талановиті художники А. Лосенко, Д. Левицький, В. Боровиковський, І. Мартос, всесвітньо відомі композитори М. Березовський та Д. Бортнянський і сотні інших культурних діячів. З України до Москви прийшли й перші граматики та словники церковнословянської мови, історичні твори та різноманітна література інших жанрів. Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками). Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керували- ся різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту "варварську" країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації. "Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи - до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави" (Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк - Париж - Торонто. - 1987. - С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене імя: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 86.). До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне "стадо баранов". Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети - знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство. Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних словян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими. Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму. У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву "Российская империя", яка обєднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії. Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь ("Русская империя"), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь - це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України. Щоб зєднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітич-ним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вда вся до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія (Детальніше див.: Цегелъський Л. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? - Львів, 1907. - С. 57. Див. також: Наконечний Є. Зазнач, праця. - С. 87.). Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Адже самоназви всіх словянських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі - русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? ("русский"), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам (Наконечний Є. Украдене імя: Чому русини стали українцями. - С. 90-91. ). Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички словянізованої чуді. Як відомо, протягом Х- XII ст. київські та новгородські культуртрегери у процесі християнізації цих племен навязали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі ("русские") (Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С.153. ). За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-татарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені) (Наконечний Є.Украдене імя: Чому русини стали українцями. - С. 93. ). Через це й мова цього народу стала називатися "русским языком", а не "российским" (хоч М. Ломоносов назвав свою працю "Российская грамматика"), бо це означало б "мова всіх народів, які входять до російської держави". В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "русскими" і заборонила йому вживати назву "московитяне". Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи - білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова "Росія" термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka). Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский. Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII-XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим "штилем", стали сприйматися як архаїчні й не прижилися (Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. - М., 1990. - С. 152; Наконечний Є. Украадене імя: Чому русини стали українцями. - С. 92. ). У російському прикметнику руусский злилися два поняття: руський (тобто "український") і русский "російський", а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає "український", передається словом русский і трактується як "російський". Пропозиція академіка Д. Лихачева увести в російську мову прик- метник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні "російський", не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто "належний до періоду Київської Русі") простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні "Росія"), русский. А звідси - далекосяжні висновки: Київська Русь - це те саме, що й Росія, а давньоруська мова - це "русский язык". Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе словянське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. М. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічне жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на конюнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнословянських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь - це не Росія, а руська мова - це не російська мова. Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена... у "В(е)лесовій книзі", що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на деревяних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою памяткою України-Русі й відносять її до V-IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності "В(е)лесової книги", бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам. Крім величезної кількості (понад 400) старословянських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старословянські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в "українську" памятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), "мовного вінегрету" з химерно змішаних елементів майже всіх словянських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний "загальнословянський суржик", у "В(е)лесовій книзі" дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість. Анонімний автор цього твору вважав, що словяни походять з Індії, їхню основу становили росіяни, від яких відгалузилися всі інші словянські народи. Він твердить, що найперші міста виникли в Росії ("оу Росгь"), що "руські" (тобто русини-українці) прийшли також з Росії ("од Росіє") на наддніпрянські землі, і там Кий заснував місто Київ (спочатку воно мало назву Індікиїв). Прийшовши з Індії, словяни ще не були християнами, але вже були готові до сприйняття християнства. Однак справжнє християнство - це лише православя, бо західні словяни мають хибну віру (католицьку). Оскільки словяни колись були єдині, така єдність має бути відновлена для того, щоб усі вони створили єдину велику і могутню спільнословянську державу під гегемонією Росії. Дуже дивно, що цей замаскований під старовину політичний памфлет якогось російського великодержавника-шовініста XVIII або XIX ст. дехто називає "скрижалями буття українського народу", писемною памяткою, якою слід пишатися, якнайширше її популяризувати і навіть включати її до шкільної програми. Уже саме некоректне, недоречне вживання назви Росія в памятці нібито V-IX ст., коли цього терміна не було і не могло бути (він зявився на початку XIV ст.), незаперечне свідчить (разом з багатьма іншими доказами) про те, що "В(е)лесова книга" - це в основному фальсифікація, хоч деякі дощечки могли бути давніми (або скопійованими з оригіналів). Цілком очевидна й необізнаність її автора з історією топонімів Русь, Росія, чим він викрив сам себе як фальсифікатор. Однак не можна виключати й того, що автор-підроблювач "В(е)лесової книги" використав якийсь невідомий давній документ (літопис, хроніку, легенду), створений первісним кириличним письмом, тобто памятку від того періоду, який досі в науці вважається безписемним, але вона, якщо справді була, не дійшла до нашого часу.
Мовна ситуація в Київській Русі
Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві - діалектний і літературний. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто "спільні діалекти" для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови - давньо-київська (давньоруська) і церковнословянська. Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості регіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше - на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами. Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями - наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов. Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних памяток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні памятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, зі з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завдання стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обовязково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги - це вважалося блюзнірством. Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно памятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з "Повісті минулих літ" або зі "Слова про Ігорів похід", написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнословянськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті. При фронтальному обстеженні церковнословянських памяток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056-1057 pp.. Збірники Святослава 1073 і 1076 pp., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнословянською мовою, знаходимо серед церковнословянської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це - специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук й, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні е" та й, голосний і на місці, давнього т. ("ятя"), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонйна, тулитися, ховатися, яр та чимало інших. Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські памятки світських жанрів. Наприклад, у "Слові про Ігорів похід" (кінець XII ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ. полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з мякими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших. Місцеві діалектні риси виникали і в інших регіонах Київської Русі - на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні памятки ще з кінця Х ст. відбивають так зване "цокання" і "чокання", тобто змішування у вимові мяких приголосних ц і ч, а в псковських, памятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з - ж, с - ш. Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI - у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках - і декілька століть. Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в Х-XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи. Їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь. Протягом XI-XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнословянських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI - першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ъ в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (во-лъ -> віл, ко-нь -> кінь, но-чь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- зявилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, грьмї..ти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося помякшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін. Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX - першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII-XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. "стоїть посеред східного словянства цілком уже відокремлена" (Шахматов О. - Кримський Аг. Нариси з історії українсської мови та хрестоматія з памятників письмен-ської староукраїнщини XI-XVIII вв. - К., 1924. - С. 107.). Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою. Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови - церковнословянська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською). Церковнословянська мова за походженням - старословянська (інша назва - старобоолгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнословянському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву "церковнословянська мова". Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнословянська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших словянських християнсько-православних країнах. Для східних словян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна. Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старословянської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнословянською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це - мова збірника законів "Руська правда", літопису "Повість минулих літ", а також "Слова про Ігорів похід", "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника" та ін. У різних регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнословянську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнословянської мови. Таким чином, церковнословянська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнословянських, сербської, болгарської) її редакцій. Проте слід сказати, що спільність і церковнословянської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнословянські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних регіонах по-різному, вимовляючи слова "на свій лад". Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але "законодавцями моди" в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, ъ ("ять") як і; й, і як й; приголосні перед голосними й, е вимовлялися твердо тощо. Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави - у Новгороді й усій Новгородській землі - найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього -ь ("ятя"), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, в Рімі, тобі, Мікіті замість зверг, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, в Рімє, тобє, Мініте існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Хет., про що свідчить спорадична заміна oь літерою и (= і) у найдавніших памятках новгородської писемності Х-ХІП ст. Ще й нині в північній та в західній частинах середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо. Під впливом київської орфоепії на всій території Київської Русі поширилася літературна вимова гортанного звука h замість церковнословянського, псковсько-новгородського, володимиро-суздальського і московського вибухового g. Ще наприкінці XVIII ст. вимова у світському стилі h замість g в обох російських столицях вважалася правилом доброго тону. Але вже з кінця XVII ст., коли в 1686 р. Київська митрополія була незаконно й насильно приєднана до Московського патріархату ( Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною). Її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемиря з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 pp. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 p. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексеева, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив.
Тоді спритний Нікіта Алексеев вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара - 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°". - Изд. 7. - Т. 31. - М., [1915]. - С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 157-194). ), поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнословянські тексти по-російському, тобто г як [g], ї. як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], помякшувати приголосні перед голосними е, и й навіть "акати" ("Памілуй мя, Боже, па вє-лікай міласті тваєй...", хоч церковнословянська мова акання ніколи не знала!), "дабы никакой розни и особого наречия не было". Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнословянську мову. Протягом XVIII ст. вимова церковнословянських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі. Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу. У другій половині XII - першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму - з іншого. Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості: а) окання (тобто відсутність акання); б) проривна вимова задньоязикового g; в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бойка "бочка", мец "меч", нацальник "начальник", ноць "ночь", цетыри "четыре", муцити "мучити", хоцу "хочу"; жречь "жрец", пятничя "пятница", младёнча "младенца", отъча "отьца", в ручё "в руне", двачатъ "двадцать" та ін.; г) зближення у вимові приголосних з - ж, с - ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI-VII ст.: вразда "вражда", друзйна "дружина", грёсныи "грешный", васими "вашими"; гвожди "гвозди", Герашим "Герасим", жернд "зерно", помажати "помазати", осталошь "осталось", ожерче "озерце" та ін.; ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydio) "мыло", діал. клещ "лящ" (< tiesc) та ін.; д) тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: носит, пишет, знает, носят, пишут, знают; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо. Південний діалект відзначався: а) аканням; б) фрикативною вимовою задньоязикового г; в) формами займенників у род. і знах. відмінках мене, тебе, себе (а не меня, тебя, себя), мяким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: носить, пйшеть,, знаеть, носять, пишуть, знають; г) відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою. У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло обєднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір. З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися "перехідні" се-редньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих г, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъ-ти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытацъ, грымёцъ}, розвиток зредукованих і, у(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): sija -> шея, liji -> лей, myji -> мой, ryji -> рой, molodyjb -> молодой; у галузі моорфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, к, х у відмінкових формах (на ноге, в руке); зявилися нові загальноросійські сл ова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.). З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздадьський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), зявляються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросій-ським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.). На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та Ті мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес "збирання" російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів обєднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центру православя до Москви ("Москва - третій Рим"), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнословянська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними звязками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнословянські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя. На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнословянськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч. типу освещать, вращать та ін.), в середині ХУІІІст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування. У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розвязане на наступному етапі історії російської літературної мови - у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною. У російській літературній мові кінця XVII - першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, "ділові" ("приказные") елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фо-нвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоедов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.
"Україна" - це не "окраїна"
Назва нашої країни УКРАЇНА зявилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку "Повісті минулих літ", де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 p., сказано: "І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила". Через два роки, у 1189 p., було відзначено, що князь Ростислав приїхав "до України Галицької"(62- Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. - К., 1989. - С. 343, 347.). Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники повязували її зі словами край "найвіддаленіша від центру частина території, околиця", у(= біля) краю, тобто "погранична територія", інші - з іменниками край, країна у значенні "рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом". І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви - "шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)". Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка повязує назву Україна зі словами і край, країна, хоч звязок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко(63-Скляренко В. Звідки походить назва Українаї // "Україна". - 1991. - № 1. - С. 20, 39.), процес стаановлення поняття "Україна" був досить тривалим і мав декілька етапів. Іменник край із значенням "відрізок, шматок; шматок землі" був ще у спільнословянській мові (*krajь) і нині відомий багатьом словянським мовам. Оскільки словянські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами - річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньосло-вянське слово край "відрізок, шматок землі" набуло нового значення - "територія, що належить племені", а згодом також і значення "крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег". На означення простору в прасловянській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + іпа = dolina "долина", niz ++ іпа = nizina "низина"). За цим самим зразком ще в прасловянський період утворилося і слово країна (kraj + іпа) у значенні "територія, яка належить племені". Разом з іменником край у прасловянській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав "відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені". Уже після розпаду прасловянської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних словян від слова украй за допомогою того самого суфікса -іна виникло слово украіна (*ukraina) із значенням "відділений шматок землі; відділена частина території племені". Коли протягом VI-VIII ст. східнословянські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою "літописні племена" або "племінні князівства", а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та украіна. Слово країна від значення "територія племені" поступово набуло значення "територія феодального князівства", а потім - "територія Русі". Відповідно до цього змінилося значення й слова украіна: замість первісного значення "відділена частина території племені" воно стало означати "відділена частина території феодального князівства", а потім - "відділена частина території Русі". У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова украіна набуло значення "князівство". Уперше згадану в Іпатському списку "Повісті минулих літ" у країну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу українок) через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством. Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни - самостійні князівст ва. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув "до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича". У 1213 р. князь Данило "поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столпє, і Комов, і всю україну". Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: "Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси" (Львівський літопис під 1556 р.); "приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький" (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). Поряд зі словом україна у східнословянських діалектах здавна існувало і слово окраїна "порубіжна територія племені", утворене від окрай "обріз, край" за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна - це вся відділена частина території племені (згодом - уся територія феодального князівства), окраїна - лише погранична територія племені (згодом - погранична територія феодального князівства). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською українок), а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) - o польською україною. З появою козацтвва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких у країн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: "Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає. Собі пароньки шукає". Протягом XV-XVI ст. у слові украіна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько - батьківщина - батьківщина, горох - горошина - горошина, риба - рибина - рибина, хуртовина - хуртовина; так само Україна - Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів - Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: "Свою Україну любіть"; "...а я Тільки вмію плакать. Тільки сльози за Украйну..."; "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну"; "Це той Перший, що розпинав Нашу Україну" та ін. У сучасній українській літературній мові міцно закріпилася форма з новішим наголосом - Україна. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 pp.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву "Слободская Украина"). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в "общерусском море". В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі - України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства "єдиного русского народа от Камчатки до Карпат". Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка обєднала в одне ціле такі історичні й географічне не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорноморя і - Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття. " Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності(64-Наконечний Є. Украдене імя: Чому русини стали українцями. - С. 117.). Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою "окраїною" Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з памяті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як "окраїна Росії", тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст. З історією виникнення назви Україна тісно повязане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну? Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто "не в місті"). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато. Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях. Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма - в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.
Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов`янських зі "спільної колиски".- Київ.: Видавничий центр "Академія", 2001.- 152с. ...........
|