Роль Ставки верховного головнокомандуючого в роки Великої Вітчизняної війни

Зміст

Вторгнення на територію СРСР ворожих військ стало переломним моментом в житті всього радянського народу. В один день звалилися всі плани і надії десятків мільйонів людей. Головною стала завдання порятунку Вітчизни від поневолення, збереження його незалежності і територіальної цілісності. Перед цим відступили на другий план всі внутрішні проблеми. У перші години війни, коли обстановка була ще неясна, Сталін навідріз відмовився виступити по радіо з повідомленням про німецький вторгнення. Опівдні 22 червня з заявою Радянського уряду виступив заступник голови Раднаркому СРСР і нарком закордонних справ В.М. Молотов. У заяві виражалася тверда впевненість у перемозі над віроломним агресором: «Наше дело правое, ворог буде розбитий. Перемога буде за нами". Початок війни з перших днів отримала найменування Великої Вітчизняної [1].

Для успішного ведення війни було потрібно перш за все зміцнити збройні сили, збільшити їх чисельність. З цією метою 22 червня була оголошена мобілізація чоловіків у віці від 23 до 36 років, що дозволило вдвічі збільшити розміри армії. До 1 липня радянські збройні сили отримали поповнення - 5,3 млн. Чоловік. Результат збройної боротьби визначався чисельністю і рівнем бойової виучки військ, а також кваліфікацією командного складу. Поряд з червоноармійцями в армію влилися сотні тисяч офіцерів запасу [2]. Для поповнення діючої армії спочатку використовувалися кадрові частини і з'єднання, розташовані у внутрішніх військових округах. Але вони не могли задовольнити потреби фронту. Розгорнулася величезна робота зі створення нових частин. Для керівництва цією роботою при Наркоматі оборони створюється спеціальна група по формуванню нових стрілецьких і танкових дивізій і артилерійських полків. Незабаром група була перетворена в Головне управління формування та укомплектування військ Червоної Армії (Главупроформ).

Під час будь-якої війни повинен бути центральний орган, який би керував військовими діями. Без центрального органу керівництво військовими діями здійснювалося б з великими труднощами, так як багато інформації, яку треба об'єднати, розробити план, узгодити, затвердити. А потім вже діяти для досягнення спільної мети і блага. У всій історичній літературі радянського періоду дуже слабо висвітлювалася роль Ставки верховного головнокомандуючого і багатьох видних полководців в роки Великої вітчизняної війни, за рахунок перебільшення і приписування перемоги армії всього народу, тільки комуністичної партії, її центральному комітету, політбюро і особисто І. В. Сталіну. Таким органом в роки Великої вітчизняної війни стала Ставка верховного головнокомандувача, яку очолював І. В. Сталін [3].

Приступаючи до дослідження заданої теми, ми враховували її безперечну актуальність на сьогоднішній день

Основною метою дипломної роботи є розглянути та визначити роль Ставки верховного головнокомандуючого в роки Великої вітчизняної війни в забезпеченні перемоги над фашистською Німеччиною. Згідно висунутої мети ми постаралися вирішити такі завдання:

1) Розглянути процес створення Ставки верховного головнокомандувача;

2) Показати і проаналізувати діяльність Ставки верховного головнокомандуючого в початковий період ВВВ;

3) Охарактеризувати стратегічні плани Ставки верховного головнокомандуючого в роки ВВВ і її роль в досягненні перемоги СРСР над фашистською Німеччиною на завершальному етапі війни.

Структурно робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У першому розділі описуються і аналізуються: початок війни, Ставка верховного головнокомандувача, віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР (22іюня 1941р.), Звернення Радянського уряду до народу (3 липня 1941р.), Освіту державного комітету оборони та створення Ставки верховного головнокомандування (10 липня 1941р.).

Також в дипломній роботі у другому розділі описуються головні битви на початку Великої вітчизняної війни, такі як: ліквідація Ельнінского виступу противника (вересень 1941р.), Боротьба за Ленінград (жовтень - грудень 1941р.), Битва за Москву (грудень 1941р. - январь1942г. ).

У третьому розділі описуються і аналізуються стратегічні плани Ставки верховного главновнокомандованія, а також переможний хід радянських військ: розгром противника під Сталінградом (грудень 1942р. - лютий 1943р.), Розгром фашистських військ на Курській дузі (липень - серпень 1943р.), Звільнення України ( жовтень - листопад 1943р.), звільнення Білорусії (1944р.), від Вісли до Одеру, Берлінська операція.

У своїй роботі ми скористалися спеціальної, хронікально-документальної, навчальною літературою; крім цього нами були використані монографії та публікації окремих авторів. Наприклад, Зброя перемоги під ред. Г.В.Смірнова, І.П.Шмелева викладає нам, якою ціною далася нашому народу перемога над фашистською Німеччиною, Жуков Г.К. - «Спогади і роздуми» - в цьому творі автор викладає свою точку зору, свій погляд на Велику Вітчизняну війну, на причину перемоги, то ж можна сказати і про твір Сталіна І.В .. «Про велику вітчизняну війну Радянського союзу»; в творах Ісупова В. А., Кузнєцова І.С .. «Історія Росії з 1917 року до наших днів», Ржешевського О.А. «Світові війни ХХ століття» - чітко простежується хронікальний характер даних джерел; в Матеріалах наукової конференції, присвяченої 20 річниці перемоги над фашистською Німеччиною під ред. А.М.Самсонова. проводиться конкретний аналіз минулої війни через 20 років; 1941-1945. Коротка історія, документи, фотографії під ред. Г.А.Куманева, Бойовий шлях Радянського Військово-Морського флоту, під ред. А.В.Басова, СРСР у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 (коротка хроніка) - тут ми знаходимо детальну характеристику окремих військових виступів і дій; Подвиг народу (Збірник статей АН СССР.Інстітут військової історії Міноборони СРСР / під ред. П.А.Жіліна) - оповідає про лихоліття ншего народу в роки Великої вітчизняної і, нарешті, Військовий енциклопедичний словник, який містить терміни, визначення і основні дати ВВВ .

Дана робота може бути рекомендована як студентам і викладачам історичних та юридичних вузів, так і всім бажаючим, кому дана тема видається цікавою. Висновки і пропозиції по заданій темі виносяться на майбутню захист.

22 червня 1941 р фашистська Німеччина грубо порушивши умови договору з СРСР, напала на Радянську країну. Проти ссср були кинуті 153 німецькі дивізії, заздалегідь відмобілізувати, озброєні новітньою бойовою технікою.

Разом з гітлерівською Німеччиною під час війни проти Радянського Союзу виступили Румунія, Угорщина та Фінляндія, які в перші ж дні виставили 37 дивізій.

Виступила проти СРСР і фашистська Італія. Німеччини надавали допомогу Болгарія і Іспанія. Імперіалістична Японія вичікувала зручного моменту для нападу на СРСР. З цією метою вона тримала у радянських далекосхідних кордонів в бойовій готовності мільйонну Квантунську армію.

Вороже вторгнення почалося о 4 годині ранку 22 червня. Великі з'єднання піхотних і танкових військ на широкому, фронті перетнули радянський кордон. Одночасно німецькі літаки піддали жорстокому бомбардуванню прикордонні, пункти, аеродроми, залізничні станції, великі міста. Через півтори години після початку вторгнення німецький посол в Москві зробив заяву Радянського уряду про вступ Німеччини під час війни з Радянським Союзом [4].

Над Радянською країною нависла смертельна небезпека. У своїй заяві, зробленій за радіо 22 червня в 12 годин, Радянський уряд закликало весь радянський народ і його Збройні Сили до Вітчизняній війні проти німецько-фашистських загарбників, до священної війни за Батьківщину, за честь і свободу. «Наше дело правое. Воріт буде розбитий. Перемога буде за нами »- ці слова урядового заяви висловлювали глибоку впевненість усіх радянських людей в перемозі над ворогом.

В цей же день Указом Президії Верховної Ради СРСР була оголошена мобілізація військовозобов'язаних [5] по 14 військових округах, було введено військовий стан в Європейській частині СРСР.

Віроломний напад гітлерівської Німеччини на СРСР перервало мирне будівництво в нашій країні. Радянський Союз вступив в період визвольної війни.

Радянські люди, як один, піднялися на захист своєї Батьківщини, на священну всенародну війну. Робітники, селяни і інтелігенція були охоплені величезним патріотичним піднесенням; вони висловлювали свою непохитну рішучість відстоювати кожну п'ядь рідної землі, битися до останньої краплі крові, до повного розгрому фашистської Німеччини. Радянський народ ще тісніше згуртувався навколо Комуністичної партії і Радянського уряду.

Фашистська Німеччина розв'язала війну грабіжницьку, розраховану на захоплення наших земель і підкорення народів СРСР. Гітлерівці ставили собі за мету знищити Радянську державу, відновити в СРСР капіталістичний лад, винищити мільйони радянських людей, а що залишилися в живих перетворити на рабів німецьких поміщиків і капіталістів.

Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти фашистської Німеччини та її спільників була справедливою, визвольною війною.

Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу злилася з боротьбою волелюбних народів інших країн проти фашистських агресорів. Вона велася в інтересах всього прогресивного людства.

Збройні сили фашистської Німеччини діяли за заздалегідь розробленим планом, який отримав найменування «план Барбаросса». Німецьке командування розраховувало на повний розгром Радянського Союзу протягом короткочасної кампанії. Основна стратегічна задача полягала в тому, щоб розгромити радянські збройні сили, захопити територію СРСР до кордону Архангельск- Волга -Астрахань. При цьому Уральський промисловий район німецьке командування передбачало зруйнувати силами авіації після виходу німецько-фашистських військ до Волги.

Відповідно до «планом Барбаросса» німецьке командування заздалегідь зосередило свої сили на наших кордонах. Група ворожих військ, що носила назву «Норвегія», призначалася для удару на Мурманськ і Кандалакшу. Група армій «Північ» наступала на Прибалтику і Ленінград, У взаємодії з цим угрупованням виступили фінські війська, які розгорнули свої дії в районі Ладозького озера. На центральному напрямі діяла найбільш сильна група німецько-фашистських армій «Центр», що мала своїм завданням захопити Мінськ, а потім наступати на Смоленськ і Москву. На південному напрямку, на фронті від Холма до Чорного моря, діяла група армій «Південь», ліве крило якої завдавало удар в напрямку на Київ.

Німецьке командування мало намір раптовими ударами здійснити глибокий прорив в райони розташування військ наших прикордонних військових округів, не дати їм можливості відійти в глиб країни і знищити їх в західних районах.У разі повного успіху цього плану противник мав би можливість захопити найважливіші життєві центри СРСР-Москву, Ленінград і південні промислові райони.

Гітлерівська Німеччина ще до початку війни проти СРСР перевела економіку країни на військові рейки, відмобілізувати війська і ретельно підготувала сильну армію вторгнення. Ця армія мала майже дворічним досвідом ведення великих бойових операцій в Європі. Вона була оснащена всіма видами новітньої військової техніки, складалася з добірних солдатів і офіцерів, вихованих в дусі розбійницької, фашистської ідеології, національної та расової ненависті до слов'янських і інших народів.

Незважаючи на героїчний опір радянських військ, обстановка на фронті на початку війни складалася вкрай несприятливо для нашої армії.

Численні, технічно добре оснащені і мали досвід ведення сучасної війни німецько-фашистські дивізії, користуючись віроломством нападу, поставили радянські війська прикордонних округів, де були розташовані значні сили кадрової армії, в вкрай важке становище. Не будучи досить зосереджені і розгорнуті для бойових дій, радянські війська не змогли протистояти чисельно переважаючим силам ворога, які діяли на головних напрямках. Ударні угруповання противника (танкові і моторизовані дивізії) розсікали бойові порядки радянських військ і просувалися в глиб нашої території. В результаті управління радянськими військовими частинами було вкрай утруднено. Сильні удари ворожої авіації по військах і стратегічно важливих об'єктів завдавали великих втрат радянським військам, завдавали величезну шкоду тилах і комунікаціях. Противник швидко домігся зміни в співвідношенні сил на свою користь. Радянські війська змушені були відступати, ведучи важкі бої і несучи великі втрати.

На початок липня 1941 р ворогові вдалося захопити Литву, значну частину Латвії, західні частини Білорусії і України, вийти до Західної Двіни.

Невдачі радянських військ у початковий період війни пояснювалося рядом причин. Серед цих причин насамперед слід відзначити запізнілий переклад промисловості па військовий лад.

Промисловість нашої країни [6], яка перебувала на високому рівні розвитку, при якому вона могла б повністю забезпечити Радянську Армію всім необхідним, не була вчасно і по-справжньому мобілізована в цілях виробництва максимальної кількості всіх видів озброєння і бойового постачання. Це не дозволило своєчасно завершити переозброєння радянських військ новою технікою до війни, поповнити втрати і забезпечити озброєнням нові формування на початку війни. Великі помилки були допущені в будівництві механізованих військ. У 1937 р були розформовані механізовані корпуси Радянської Армії. Вищої організаційної одиницею була прийнята танкова бригада, що не відповідало вимогам сучасної війни. Тільки в 1940 р, з урахуванням досвіду другої світової війни, в Радянській Армії знову почали формуватися механізовані корпуси. Однак до початку війни їх формування повністю не було завершено.

Недолік в створенні механізованих військ збільшувався тим, що, в той час як знімалися з виробництва застарілі системи танків, масовий випуск нових танків «Т-34» і важких танків «КВ» ще не було розгорнуто. В результаті утворився великий некомплект танків. Механізовані корпуси, дислоковані в прикордонних районах, не були повністю укомплектовані матеріальною частиною.

Багато артилерійські частини ще не були переведені на механізовану тягу, не вистачало протитанкової і зенітної артилерії.

Приблизно таке ж становище було і в будівництві наших військово-повітряних сил. Хоча до початку війни радянська авіація мала на своєму озброєнні не менш літаків, ніж противник, але ці літаки в своїй більшості були застарілих систем і поступалися німецьким за своїми бойовими якостями. Правда, в той час радянські конструктори дали нові образні літаків, які перевершували німецькі.

Але переозброєння військово-повітряних сил велося повільно. До початку війни нові літаки в авіаційному парку становили лише незначну частину. До того ж нову матеріальну частину льотчики ще не встигли по-справжньому освоїти.

Підготовка нових оборонних рубежів не була завершена, а озброєння зі старих довготривалих спорудженні було знято. Недостатньо була розвинена мережа аеродромів у прикордонних районах. У поганому стані перебували шосейні і грунтові дороги для пересування військ.

Однією з причин недостатньої підготовленості Радянської Армії до відсічі ворогу стала неправильна оцінка І. В. Сталіним військово-політичний обстановки безпосередньо напередодні війни [7]. Сталін вважав, що Німеччина найближчим часом не зважиться напасти на СРСР. Тому він зволікав з проведенням оборонних заходів, вважаючи, що ці дії можуть дати гітлерівцям привід для нападу на нашу країну. І. В. Сталін недооцінював також військові можливості гітлерівської Німеччини.

Недооцінка загрози фашистського нападу на СРСР знайшла своє відображення, зокрема, в повідомленні ТАСС від 14 червня 1941 У цій заяві вказувалося на безпідставність чуток про мобілізацію Німеччиною військ і підготовці нею війни проти СРСР. У повідомленні говорилося, що «за даними СРСР. Німеччина так само неухильно дотримується умов радянсько-німецького пакту про ненапад, як і Радянський Союз, через що, на думку радянських кіл, чутки про намір Німеччини порвати пакт і зробити напад на СРСР позбавлені будь-якої грунту ».

У прикордонних військових округах не було своєчасно завершено створення і зосередження на загрозливих напрямках достатніх сил, які можна було б протиставити великим стратегічним угрупованням ворога. Слід враховувати і те, що в передвоєнні роки значна кількість досвідчених командирів і політпрацівників, особливо у вищій ланці, було репресовано в результаті дій ворожих елементів, що прорвалися в органи держбезпеки. Ті, що прийшли до керівництва частинами і з'єднаннями молоді кадри часто не мали ще достатніх знань і досвіду. Це також негативно вплинуло на хід бойових дій радянських військ в перший період війни.

Внаслідок всіх цих помилок і недоліків радянські війська, будучи захоплені зненацька, в перші ж дні війни зазнали великих втрат у живій силі і техніці.

Радянська авіація, яка зазнала великих втрат від раптових ударів противника в перший же день війни, виявилася не в змозі належним чином виконати свої завдання, щоб перешкодити операціях наземних військ ворога. У зв'язку з швидким просуванням ворожих військ в глиб країни.

Радянський Союз втратив можливість використовувати промислові підприємства в західних районах для виробництва військової продукції. Частина підприємств евакуювалася, а деяка частина залишилася на захопленій території. Це ще більше посилило труднощі війни для Радянської держави.

Відступ радянських військ було вимушеним. Тимчасова втрата ряду територій СРСР гострим болем відгукувалася в серцях усіх радянських людей. Дії ворога завдали великої шкоди Радянській державі. Тому неправильним є твердження про те, що радянські війська діяли за заздалегідь розробленим планом «активної стратегічної оборони», що відступ радянських військ в перший Період війни нібито було розраховане на те, щоб вимотати ворога, а потім перейти в контрнаступ.

Величезні труднощі і невдачі початкового періоду війни не зломили бойового духу Радянської Армії. З'єднання радянських військ, незважаючи на винятково складну та важку обстановку, відходили з запеклими боями. У десятках великих боїв і сотнях сутичок радянські воїни билися з нечуваною хоробрістю. Цілий місяць після німецького вторгнення тривала героїчна боротьба маленького гарнізону Брестської фортеці з наступаючими силами ворога.

Обраний фортеці керували люди чудового мужності, безмежно віддані Радянської Батьківщини-капітан І. Н. Зубачев, полковий комісар Є. М. Фомін, майор П. М. Гаврилов та інші. Опір закінчилося лише тоді, коли в строю не залишилося жодного захисника фортеці. На Бузі застава лейтенанта Монина цілу добу вела бій проти батальйону гітлерівців. Отримавши відомості про те, що гітлерівці форсували Прут, зайняли залізничний міст і почали робити по ньому настил для проходження танків, прикордонники п'ятої застави А. К. Константинов, В. Ф. Михальков і І. Д. Бузицков проникли в тил противника, перебили його охорону і підірвали міст. Просування німецьких танків на цьому напрямку затрималося. За цей подвиг А. К. Константинова, В. Ф. Міхалькова і І. Д. Бузицкозу було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Незабутній подвиг зробив 26 червня 1941 р капітан Н. Ф. Гастелло і екіпаж його літака в складі А. А. Бурденюк, Г. Н. Скоробогатов і А. А, Калініна. Коли ворожий снаряд потрапив в бензиновий бак їх літака, капітан Н. Ф, Гастелло повів палаючу машину на колону (ворожих танків і цистерн. Разом з літаком героїчного екіпажу вибухнули німецькі танки і цистерни.

Уже в перших боях на фронтах Вітчизняної війни багато тисяч радянських воїнів зробили безпрецедентні подвиги, не шкодуючи життя для захисту Батьківщини.

Ставка Головного Командування була створена 23 червня 1941 року. Її склад дещо відрізнявся від проекту, запропонованого Наркоматом оборони. До неї увійшли: народний комісар оборони С. К. Тимошенко (голова), начальник Генерального штабу Г. К. Жуков, І. В. Сталін, В. М. Молотов, К. Є. Ворошилов, С. М. Будьонний, Н . Г. Кузнєцов. Пропонувалося також до складу Ставки включити першого заступника начальника Генерального штабу Н. Ф. Ватутіна. Але І. В. Сталін не погодився [8].

При Ставці була утворена група радників з різних питань. Практично група грала номінальну роль, оскільки всі радники незабаром отримали інші призначення, а заміна їх не відбулася.

Протягом усієї війни Ставка перебувала в Москві. Це мало велике моральне значення. У зв'язку з загрозою ворожих ударів з повітря на початку липня з Кремля вона була переведена в район Кіровських воріт в невеликий особняк з надійним робочим приміщенням і зв'язком, а через місяць поблизу, на пероні станції метро Кіровська, розташувалися і оператори Генерального штабу - робочого органу Ставки .

30 червня 1941 по зразковому зразком ленінського Ради Робочої в Селянської Оборони в період іноземної військової інтервенції і громадянської війни за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) був створений надзвичайний орган-Державний Комітет Оборони на чолі з І. В. Сталіним.

ДКО став авторитетним органом керівництва оборони країни, зосередив у своїх руках всю повноту влади. Цивільні, партійні, радянські організації були зобов'язані виконувати всі його постанови і розпорядження. Для контролю за їх виконанням в краях і областях, військово-промислових наркоматах, на найголовніших підприємствах і рядках ДКО мав своїх представників.

На засіданнях ДКО, які проходили в будь-який час доби, як правило, в Кремлі або на дачі І. В. Сталіна, обговорювалися і вирішувалися найважливіші питання. Плани військових дій розглядалися Політбюро Центрального Комітету партії і Державним Комітетом Оборони. На засіданні запрошувалися народні комісари, які мали взяти участь в забезпеченні операцій. Це дозволяло, коли з'являлася можливість, зосередити величезні матеріальні сили на найважливіших напрямках, проводити єдину лінію в області стратегічного керівництва і підкріплюючи її організованим тилом, пов'язувати бойову діяльності військ із зусиллями всієї країни.

Дуже часто па засіданнях ДКО спалахували гострі суперечки при цьому думки висловлювалися виразно і різко. Якщо до єдиної думки не приходили, тут же створювалася комісія і представників крайніх сторін, якої і доручалося доповісти узгоджені пропозиції на наступному засіданні.

Всього за час війни Державний Комітет Оборони прийняв близько десяти тисяч рішень та постанов військового і господарського характеру. Ці постанови і розпорядження строго і енергійно виконувалися, навколо них закипав робота, яка забезпечувала проведення в життя єдиної партійної лінії в керівництві країною в той важкий і важкий час.

10 липня 1941 року, з метою поліпшення керівництва збройними силами, рішенням Державного Комітету Оборони Ставка Головного Командування була перетворена в Ставку Верховного Командування, а 8 серпня її перетворили в Ставку Верховного Головнокомандування.З тих пір і до кінця війни І. В. Сталін, був верховним головнокомандуючим.

З утворенням Державного Комітету Оборони і створенням Ставки Верховного Головнокомандування, на чолі яких знаходилося одне і те ж особа - Генеральний секретар ЦК ВКП (б) і Голова Ради Народних Комісарів було завершено створення структури державного і військового керівництва війною. Центральний Комітет партії обеспечивав єдність дій всіх партійних, державних, військових і господарських органів [9].

19 липня 1941 року Указом Президії Верховної Ради СРСР І. В. Сталін був призначений і народним комісаром оборони.

Треба сказати, що з призначенням І. В. Сталіна Головою Державного Комітету Оборони, Верховним Головнокомандувачем і наркомом оборони в Генштабі, центральних управліннях Наркомату оборони, Держплані СРСР і в інших органах уряду і народного господарства відразу ж відчувалася його тверда рука.

Кожен член ДКО отримав конкретне завдання і строго відповідав за виконання планів народного господарства. На одного з них покладалася відповідальність за випуск танків, на іншого - артилерійського озброєння, на третю - літаків, на четвертого - постачання боєприпасами, продовольством і обмундируванням і т. Д. Командувачів родами військ І. В. Сталін особисто зобов'язав підключитися до членів ДКО і допомагати їм у роботі з виконання програми виробництва певної військової продукції точно в призначений час і потрібної якості.

Під впливом партійно-політичної роботи, підвищення мистецтва управління військами, накопиченого досвіду збройної боротьби посилювався відсіч ворогу. Воїни всіх видів і родів зброї діяли в боях героїчно і самовіддано. У військах помітно піднялася військова дисципліна.

Однак, незважаючи на енергійні заходи Ставки і командування фронтів, положення на фронтах продовжувало загострюватися. Під тиском переважаючих сил противника наші війська відходили в глиб країни. В умовах несприятливого для нас розвитку військових подій складалася і стратегічна оборона Радянських Збройних Сил. Вона відрізнялася досить активними формами і завзятістю боротьби.

ЦК ВКП (б) і ДКО проявили серйозну заклопотаність про стан протиповітряної оборони країни, так як німецько-фашистська авіація діяла дуже активно. Ворог покладав великі надії на люфтваффе. Він розраховував ударами маси літаків зірвати мобілізацію в західних районах нашої країни, дезорганізувати роботу найближчого тилу, транспорту і державного апарату, підірвати волю народу до опору. Гітлер обсипав повітряних розбійників і їх ватажка Герінга милостями і нагородами,

Аналізуючи таку обстановку і з огляду на несприятливі прогнози щодо захисту з повітря найголовніших об'єктів держави, Верховний Головнокомандувач з притаманною йому енергією взявся за зміцнення боєздатності протиповітряної оборони. Він запросив до себе групу керівних працівників ППО і строго зажадав у дводенний термін подати принципові міркування щодо посилення протиповітряних сил і засобів, поліпшення їх організаційної структури та управління. Своїми порадами велику і корисну допомогу надали йому начальник артилерії Червоної Армії генерал Н. Н. Воронов, генерали М. С. Громадін, Д. А. Журавльов, П. Ф. Жигарев, Н. Д. Яковлєв та інші.

Найголовнішим завданням ППО тоді було - прикриття Москви, Ленінграда та інших великих промислових центрів, де проводилися танки, літаки, артилерійське озброєння, добувалася нафту і знаходилися найважливіші залізничні комунікації, об'єкти енергетики і зв'язку.

Найпотужніша угруповання сил і засобів ППО була створена для оборони Москви. У липні вона вже налічувала понад 600 літаків-винищувачів, підготовлених до польотів в нічних умовах, понад 1000 зенітних знарядь, 370 зенітних кулеметів, до 1000 прожекторів і велика кількість аеростатів загородження.

Ця організаційна структура ППО цілком себе виправдала. Фашистська авіація, роблячи масовані дії, несла величезні втрати, але прорватися великими силами до Москви все ж не змогла. В цілому в нальотах брало участь багато тисяч бомбардувальників, але лише лічених з них (два-три відсотки) вдалося проникнути до міста, та й ті змушені були скидати свій смертоносний вантаж де попало.

Звичайно, процес створення органів радянського стратегічного керівництва зайняв певний час і зазнав ряд принципових змін, що диктуються ходом війни і характером військово-стратегічної обстановки. Але поступово радянська військова наука, керуючись досвідом збройної боротьби, накопиченим ще до Великої Вітчизняної війни, досягла з питань управління військами значних успіхів.

Однак відсутність у СРСР вищого органу військового керівництва, яким повинна була бути Ставка в момент нападу фашистської Німеччини, природно, не могло спочатку не відбитися на управлінні військами, результати перших операцій і загальної оперативно-стратегічному середовищі. Тим більше, що противник уже отримав в Європі чималий досвід організації війни та раптових вторгнень ударними силами. Треба визнати, що і головкоми напрямків і командування фронтів на початку війни допускали суттєві недоліки в управлінні військами. Це також негативно позначилося на результатах збройної боротьби.

Треба визнати також, що певну частку відповідальності за недоліки в підготовці збройних сил до початку військових дій несуть нарком оборони і відповідальні працівники Наркомату оборони. Як колишній начальник Генерального штабу і найближчий помічник наркома не можу зняти з себе провини за ці недоліки.

Нарешті, важливу роль зіграло і ту обставину, що І. В. Сталіна до останнього моменту - початку гітлерівського нападу на Радянський Союз - не покидала надія, що війну вдасться відтягнути. Це в якійсь мірі зв'язало і наркома оборони, який не наважувався входити до І. В. Сталіну з проектом про створення Ставка аж до весни 1941 року.

В кінці весни Г. К. Жукову довелося ще раз, уже в нагальній формі, просити наркома доповісти І. В. Сталіну про необхідність розглянути розроблений Генштабом проект плану організації Ставки Головного Командування і дозволити провести його практичну перевірку на великих командно-штабних навчаннях. На цей раз доповідь відбувся і І. В. Сталін дав згоду провести таке вчення, але подалі від кордону, де-небудь на рубежі Валдай-Орша-Гомель-р. Псел, а потім представити йому проект організації Ставки, її функціональних обов'язків і робочих органів.

Рекогносцировка кордону для навчання була проведена в травні 1941 року, але здійснити вчення не вдалося. Через відсутність часу і за іншими обставинами не були розглянуті і заходи щодо практичної підготовки Ставки Головного Командування і її органів.

Нагорі, в Ставці, особливо чітко було видно, що на війні помилки помилок - не рівня: одні з них - виправити, інші - виправлень важко піддаються. Все залежить від характеру помилок і їх масштабу. Помилки тактичні, як свідчив досвід, вище командування могло швидко ліквідувати. Прорахунки оперативного масштабу виправити незмірно важче, особливо якщо немає в розпорядженні командування необхідних сил, засобів або часу, щоб ввести ці сили в справу там і тоді, коли це потрібно [10].

Для виправлення оперативно-стратегічних помилок, допущених Ставкою і командуванням деяких фронтів влітку 1942 року (що дало можливість гітлерівським військам вийти в район Сталінграда і на Північний Кавказ), потрібні були надзвичайні зусилля всієї країни.

Як відомо, стратегія повністю залежить від політики, і помилки військово-політичного характеру загальнодержавного масштабу важко виправити. Справитися з ними може тільки та країна, яка веде справедливу війну і має в своєму розпорядженні для цього необхідними військово-матеріальними можливостями. І навпаки, коли цілі війни не відповідають життєвим інтересам народу, помилки такого роду, як правило призводять до катастрофічних наслідків.

Але є і невиправні прорахунки. Такий прорахунок вчинила фашистське керівництво гітлерівської Німеччини, ризикнувши напасти на Радянський Союз. Цей прорахунок відбувався з неймовірною переоцінки своїх сил і засобів і недооцінки потенційних можливостей СРСР - країни, де існує соціалістичний лад, де збройні сили, народ, партія і уряд єдині.

Одурманені попередніми легкими перемогами, Гітлер і його політичне і військове оточення вважали, що їх війська переможним маршем пройдуть по Країні Рад так само, як це було в Західній Європі. Вийшло ж навпаки. Керуючись авантюристичної, націоналістичною ідеологією фашизму, гітлерівці виявилися нездатними правильно розібратися в вирішальних результат війни питаннях, які при підготовці до війни потрібно знати і вирішувати без емоцій на базі науки про суспільство і війні.

Тверезо оточивши причини наших невдалих операцій 1942 року, Комуністична партія. Радянський уряд, спираючись на незаперечні переваги соціалістичного суспільного і державного ладу, зуміли мобілізувати всі сили країни на нові зусилля по відсічі ворогу. Завдяки самовідданій підтримці народу Радянське Верховне Головнокомандування знайшло найбільш прийнятні в даній обстановці методи і форми боротьби, вирвало в кінцевому рахунку у супротивника ініціативу, а потім повернуло хід війни в свою користь.

В ході війни Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу і Радянський уряд приділяли велику увагу керівництву збройними силами. За роки війни відбулося понад 200 засідань Політбюро ЦК ВКП (б), Оргбюро і Секретаріату Центрального Комітету партії. Прийняті рішення з питань зовнішньої політики, економіки та стратегії проводилися в життя відповідно через Президія Верховної Ради СРСР, Раднарком, ДКО або Ставку Верховного Головнокомандування.

В основу роботи Ставки були покладені ленінські принципи централізованого управління військами. Ставка керувала всіма військовими діями збройних сил на суші, на морі і в повітрі, виробляла нарощування стратегічних зусиль в ході боротьби за рахунок резервів і використання сил партизанського руху. Робочим її органом, як уже говорилося, був Генеральний штаб.

В результаті реорганізації Генштаб став більш працездатним, оперативним органом і зміг набагато результативніше виконувати покладені на нього завдання протягом всієї воїни. Звичайно, траплялися недоробки і після реорганізації, але лише в окремих випадках і за деякими складних питань.

Для поліпшення управління фронтами 10 липня 1941 Державний Комітет Оборони утворив три Головних командування за напрямками:

- Північно-Західне (головнокомандувач - маршал К. Є. Ворошилов, член Військової ради - А. А. Жданов, начальник штабу - генерал М. В. Захаров);

- Західне (головнокомандувач - маршал С. К. Тимошенко, член Військової ради-Н. А. Булганін, начальник штабу - генерал Г. К. Маландін);

- Південно-Західне (головнокомандувач - маршал С. М.Буденний, член Військової ради - Н. С. Хрущов (з 5 серпня 1941 г.), начальник штабу - А. П. Покровський [11].

Створюючи Головні командування напрямків, Державний Комітет Оборони розраховував допомогти Ставці забезпечити можливість кращого управління військами, організувати взаємодію фронтів, військово-повітряних і військово-морських сил. Передбачалося, що Військові поради напрямків більшою мірою, ніж командування фронтів, зможуть використовувати місцеві сили і засоби в інтересах збройної боротьби.

Однак вже перші місяці існування Головних командувань показали, що вони не виправдовують надій. Ставка як і раніше безпосередньо керувала фронтами. За існуючою тоді практиці головкоми напрямків не мали в своєму розпорядженні резервів військ і матеріальних засобів, щоб впливати на хід військових дій. Вони не могли без згоди Верховного Головнокомандування проводити в життя будь-які принципові рішення і, таким чином, перетворювалися в прості передавальні інстанції. В результаті в 1942 році Головні командування напрямків були ліквідовані.

Ставкою довелося знову керувати діями великої кількості фронтів, розгорнутих на величезному просторі.Це неминуче було пов'язано зі значними труднощами, особливо в області узгодження зусиль військ кількох фронтів, що діють поруч. Почалися пошуки нових методів управління, які в кінцевому результаті привели до виникнення ефективної форми безпосереднього впливу стратегічного керівництва на діяльність фронтів. Так з'явився досить своєрідний інститут стратегічного керівництва - представники Ставки Верховного Головнокомандування, які прямували на найважливіші ділянки.

Підводячи короткий підсумок даного параграфа, відзначимо, що віроломний напад гітлерівської Німеччини на СРСР перервало мирне будівництво в нашій країні. Радянський Союз вступив в період визвольної війни, і головним органом, що керує цією боротьбою, стала саме Ставка Верховного головнокомандувача.

З перших же днів Великої Вітчизняної війни Комуністична партія розгорнула гігантську роботу по організації всенародної боротьби проти фашистських загарбників, по перебудові всього життя струни на військовий лад. Центральний Комітет Комуністичної партії розробив заходи щодо мобілізації всіх сил країни на боротьбу з ворогом. Вони були викладені в директивне листі РНК Союзу РСР і ЦК ВКП (б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 р, У листі підкреслювалося, що наша країна вступила в смертельну сутичку з небезпечним і підступним ворогом-німецьким фашизмом. «В нав'язаної нам війні з фашистською Німеччиною вирішується питання про життя і смерті Радянської держави, про те - бути народам Радянського Союзу вільними чи впасти в поневолення [12]».

ЦК ВКП (б) і РНК СРСР вказували, що для ліквідації найбільшої небезпеки, що нависла над країною, необхідно мобілізувати всі сили народу, перебудувати всю роботу на військовий лад, організувати всебічну допомогу фронту, всіляко збільшити виробництво озброєння, боєприпасів, танків, літаків і т . д. Необхідно було відмовитися від настроїв мирного часу і направити всі сили на відсіч ворогу, на його розгром. Червона Армія і Червоний Флот повинні були битися до останньої краплі крові за наші міста і села. Партія закликала радянських патріотів розгорнути в тилу ворога партизанську боротьбу. Для керівництва боротьбою народу в тилу противника створювалися підпільні, партійні організації.

З метою найшвидшої мобілізації матеріальних, духовних і людських сил Радянського держави 30 червня 1941 був створений Державний Комітет Оборони, в руках якого була зосереджена вся повнота влади в державі. Головою ДКО був І. В. Сталін. Як тільки почалася війна, на військову роботу були направлені визначні партійні та державні діячі - М. А. Булганін, А. А. Жданов, Н. С. Хрущов, А. С. Щербаков та інші члени ЦК ВКП (б), багато секретарі ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів. Крім того, на фронт пішли десятки тисяч Відповідальних партійних працівників, які відіграли велику роль у зміцненні дисципліни та бойового духу в армії. Під час війни важливі ділянки роботи в тилу і на фронті взяли в свої руки члени ЦК, а також радянські воєначальники, які своєю організаторської, політичної, господарської та військової роботою разом з місцевими партійними і радянськими організаціями забезпечували перемогу радянського народу у війні. Всього до лав Радянської Армії вступило понад півтора мільйона комуністів.

Полум'яним словом і особистим прикладом комуністи вселяли мужність і відвагу в серця воїнів [13]. Пліч-о-пліч комуністами хоробро воювала комсомольська молодь [14].

3 липня 1941 по радіо виступив глава Радянського уряду І. В. Сталін. Він підкреслив глибоко справедливий, визвольний характер Вітчизняної війни Радянського Союзу, виклав народу розроблену Центральним Комітетом партії і Раднаркомом програму перебудови життя країни на воєнний лад і мобілізації сил для боротьби з ворогом. І. В. Сталін, нагадавши про грізну небезпеку, що нависла над Радянською країною, звернувся до всього радянського народу із закликом проявити мужність і самовідданість у захисті Батьківщини, «Наші сили незліченні, говорив він.- зарозумілим ворогом повинен буде скоро переконатися в цьому. Разом з Червоною Армією піднімаються багато тисяч робітників, колгоспників, інтелігенції на війну з нападником ворогом ».

Радянські люди, спонукувані почуттям палкої любові до Батьківщини, висловлювали свою рішучість і готовність відстоювати кожну п'ядь рідної землі, битися з ворогом до повного його розгрому. Сотні тисяч добровольців вступили до лав армії і народного ополчення. У народне ополчення Москви відразу вступило 100 тис. Чоловік, Ленінграда - близько 160 тис., 32 тис. Дівчат і жінок Ленінграда добровільно пішли сандружинницами і медичними сестрами на фронт. Нерідко в народне ополчення вступали цілими сім'ями.

За перші п'ять місяців війни з московської партійної і комсомольської організацій на фронт пішли 100 тис. Комуністів і 260 тис. Комсомольців.

Що залишилися в тилу прагнули трудовими справами внести свій вклад в справу розгрому ворога. Жінки-домогосподарки, студентки йшли працювати на виробництво. На підприємства поверталися за особистим бажанням багато людей похилого віку-робітники, які перебували на пенсії.

Піднімаючи радянський народ на Вітчизняну війну, Комуністична партія висунула бойові гасла: «Все для фронту. Все для розгрому ворога! ».

Радянський уряд в перші ж Дні війни визначило райони для евакуації промислових підприємств і населення; були намічені заходи з розподілу матеріальних засобів країни, а також бюджетних асигнувань для більш повного забезпечення потреб фронту і військової промисловості.

16 серпня 1941 року було затверджено військово-господарський план на четвертий квартал 1941 року і на 1942 р; по районам Поволжя, Уралу, Західного Сибіру, ​​Казахстану і Середньої Азії. Цей план передбачав широке розгортання промислового будівництва на Сході, переміщення підприємств з прифронтової смуги і введення їх в дію на нових місцях, збільшення виробництва озброєння, боєприпасів, металу, вугілля, бензину і т.д. З метою створення для Радянської Армії і Військово-Морського Флоту навчених резервів Державний Комітет Оборони 16 липня 1941 року прийняв спеціальне рішення «Про підготовку резервів в системі Наркомату Оборони і Військово-Морського Флоту». Крім того, Державний Комітет Оборони ввів з 1 жовтня 1941 р обов'язкове військове навчання громадян чоловічої статі у віці від 16 до 50 років [15].

По всій країні широким фронтом розгорнулося загальне навчання радянських громадян військовій справі. Комуністи і комсомольці були в перших рядах всевобуча. Велику роль в організації військового навчання населення відігравало добровільне товариство трудящих - Тсоавіахім.

Таким чином, Ставці довелося знову керувати діями великої кількості фронтів, розгорнутих на величезному просторі. Це неминуче було пов'язано зі значними труднощами, особливо в області узгодження зусиль військ кількох фронтів, що діють поруч.

Йшов другий місяць війни, а широко розрекламоване обіцянку Гітлера знищити в найкоротший термін Червону Армію, захопити Москву і вийти на Волгу так і повисло в повітрі.

Це аж ніяк не означало, що небезпека для країни в якійсь мірі ослабла. Ні, ворог продовжував рватися вперед і здобувати успіхи. Боротьба загострювалася на всіх ділянках радянсько-німецького фронту.

Результат Смоленської битви мав важливе значення для подальшого ходу війни. Хоча саме місто Смоленськ 16 липня виявився в руках противника, все ж оборона армій Західного фронту була зламана і міцно стояла, перегороджуючи шлях до столиці. Серед гітлерівських офіцерів, генералів і навіть солдатів, які звикли до легких перемог на Заході, почали з'являтися сумніви і розчарування [16].

Що ж стосується морального стану наших військ, то воно продовжувало неухильно підвищуватися. Відповідно до вказівок ЦК ВКП (б) Головне політичне управління Червоної Армії направило в середині липня в війська дві важливі директиви, в яких оцінювався стан справ за перші три тижні війни і містилася вимога підвищити передову роль комуністів і комсомольців безпосередньо в бою, у виконанні наказів командування.

На московському і київському напрямах противник зазнав великих втрат, але поки це ще не свідчило про його слабкості. Бронетанкові з'єднання, авіація, та й піхота були цілком здатні масованими діями наносити нашим військам важкі удари. Але тепер він змушений був це робити з більшою обережністю і не на всіх стратегічних напрямках. Завдання Ставки складалася на цьому етапі в тому щоб все прогледіти підготовку та направлення найважливіших ударів противника і маневру гітлерівців протиставити свій маневр.

Обговоривши ситуацію, що на фронтах обстановку з начальником оперативного управління Генштабу генералом В. М. Едобіним, його заступником генералом А, М. Василевським та іншими керівними працівниками, Ставка прийшла до спільного висновку, що противник, мабуть, не ризикне найближчим часом наступати на Москву [ 17]. Він не був готовий до цієї операції, т. К. Не мав ні необхідною кількістю ударних військ, ні належною якістю.

Крім того, небезпечне оперативне становище флангів групи армій «Центр», в якому вони опинилися, не могло не впливати на хід подій. Справа в тому, що захоплена ворогом територія тягнулася довгою косою лінією від Єльні на Рогачов і Жлобин, де розташовувався наш недавно створений Центральний фронт. Правда, як уже сказано вище, він був ще слабким, мав всього лише дві армії (13-ю і 21-ю), але своїм південному флангом примикав до військ Південно-Західного фронту, що обороняли район Києва і підступи до нього.

Займаючи настільки небезпечне для групи армій Центру становище, наш Центральний фронт міг бути використаний для ударів у фланг і тил цієї ворожої угруповання.

На південь від Києва противник всюди рвався до Дніпра, але форсувати його поки не зміг. Основна угруповання противника прагнула оволодіти районом Кременчука.

Ставка уважно розглянула багато варіанти можливих дій військ противника на даній ділянці фронту і прийшли, до єдино правильного висновку. Суть його полягала в тому, що гітлерівське командування, мабуть, не зважиться залишити без уваги небезпечний для групи армій «Центр» ділянку - праве крило фронту - і буде прагнути найближчим часом розгромити Центральний фронт.

Якщо це станеться, то німецькі війська отримають можливість вийти у фланг і тил Південно-Західному фронту, розгромлять його і, захопивши Київ, знайдуть свободу дій на Лівобережній Україні. Тому тільки після того, як буде ліквідована загроза для них на фланзі центрального угруповання з боку, південно-західного напрямку, гітлерівці зможуть почати наступ на Москву.

Що стосується північно-західного напрямку, то Ставка вважала, що противник тут повинен значно посилити війська групи армій «Північ» з тим, щоб в найкоротший час спробувати опанувати Ленінградом, з'єднатися з фінською армією, а потім повернути свої сили теж на Москву, обходячи її з північного сходу. Цією операцією гітлерівське командування буде прагнути зняти загрозу лівому флангу своєї ударного угруповання на московському напрямку.

Щоб ворог не зумів розгадати наміри і зірвати операцію, потрібно було тримати підготовку удару в глибокій таємниці. Це означало, що до початку наступу нічого не повинні були міняти в режимі оборонних дій і продовжувати наносити ворогові втрати колишнім способом, головним чином виснажуючи його постійним артилерійським, мінометним і стрілецько-кулеметним вогнем. А тим часом зробити таємно перегрупування своїх сил і засобів для рішучих дій.

Ставка квапила з підготовкою наступу. В середині серпня війська Резервного фронту частиною сил перейшли в наступ, досягли певних територіальних успіхів і завдали ворогу відчутних втрат. Противник був змушений відвести дві свої сильно пошарпані танкові дивізії, моторизовану дивізію і моторизовану бригаду, замело їх піхотними з'єднаннями.

Пізніше стало відомо, що, посилаючись на важкі втрати, командування групи армій «Центр» просило Гітлера дозволу залишити ельнинский виступ.Але гітлерівське керівництво це прохання відхилив: район Єльні розглядався як вигідний плацдарм для нанесення удару в подальшому наступі на Москву.

Бої під Єльня дали нашим військам багато корисного і повчального для правильного розуміння оборонної тактики ворога. Було встановлено, що німецько-фашистські частини будують оборону насамперед навколо населених пунктів, перетворюючи їх в потужні опорні пункти. Система опорних пунктів розташовувалася в основному на передньому краї оборони. У той же час гітлерівці недостатньо розвивали оборону в глибині. Кожний опорний пункт мав обстріл у багатьох напрямках і був пристосований до кругової оборони. Подібна система надавала кожному окремому об'єкту більшу самостійність і мала, за задумом німців, підвищити стійкість оборони в цілому. Втрата одного такого опорного пункту восполнялась за рахунок залучення вогневих засобів сусідніх з ним об'єктів і ділянок.

Звідси випливало, що, наступаючи на опорний пункт, війська СРСР повинні були міцно забезпечувати свої фланги і надійно придушувати вогневі засоби суміжних опорних пунктів противника. Інакше наступаючі війська ризикували опинитися у вогневому мішку [18].

Завдяки вжитим заходам щодо поліпшення розвідки командування і штаб фронту незабаром стали розташовувати повними даними про ворога, його вогневої та інженерної системах [19].

Ці відомості, а також свідчення багатьох полонених дали нам можливість ретельно, у всіх деталях відпрацювати план артилерійського вогню, авіаційного удару і поставити конкретні завдання частинам і з'єднанням на повний розгром тут противника.

Велику роботу в цьому відношенні провів генерал-майор Л. А. Говоров, який добре знав артилерійську справу. Та й не тільки артилерію, він прекрасно розбирався і в оперативно-тактичних питаннях.

Зараз існують різні версії про позицію Ставки, Генерального штабу, командування південно-західного напрямку в Військової ради Південно-Західного фронту в відношенні оборони Києва та відведення військ на річку Псел з-під загрози оточення. Тому вважаю за потрібне навести витяги з розмови І. В. Сталіна з командувачем Південно-Західним фронтом М. П. Кірноносом 8 серпня 1941 г. Вони свідчать про те, що думки Верховного Головнокомандувача і Військової ради Південно-Західного фронту збігалися - вони були проти відводу радянських військ з під Києва.

У другій половині серпня, ще і ще раз проаналізувавши загальну стратегічну обстановку і характер дій противника на західному напрямку, Г. К. Жуков знову утвердився в правильності свого прогнозу, викладеного в доповіді І. В. Сталіну 29 липня, про можливі дії гітлерівського командування на Найближчим часом. Тому як член Ставки визнав зобов'язаним ще раз повторити Верховному Головнокомандувачу колишні припущення про неминучість ударів німецько-фашистських військ у фланг і тил Центрального, а потім і Південно-Західного фронтів.

Як відомо, війська Південно-Західного фронту незабаром важко поплатилися. Рішення, які були прийняті без серйозного аналізу обстановки. Затримати противника не вдалося. У смузі Брянського фронту на ділянці Новгород-Сіверський-Конотоп утворився вкрай небезпечний прорив. Довелося терміново перекидати сюди кінноту з Південно-Західного фронту, який і сам перебував у дуже скрутному становищі.

Слів немає, навіть думка про можливість втрати Києва боляче відгукувалася тоді в серці кожної радянської людини, але вирішуючи питання про долю столиці України, слід виходити з усієї сукупності військово-політичних чинників [20]. Війна є війна, і якщо це необхідно, якщо створюється загроза оточення і загибелі великої угруповання військ, треба швидше відводити її з-під ударів противника, щоб уникнути серйозної поразки і непотрібних втрат.

Незабаром на фронт прийшла директива Ставки. У другому пункті її було сказано:

«Військам Резервного фронту» продовжуючи зміцнювати головними силами оборонну смугу на рубежі Осташков -Селіжарово - Оленіне- р. Дніпро - (на захід від Вязьми) - Спас-Деменськ - Кіров, 30 серпня лівофланговими 24-й і 43-й арміями перейти в наступ з завданнями: розгромити Ельнинскую угруповання противника, опанувати Єльня і, завдаючи надалі удари в напрямках Починок і Рославль, до 8 вересня 1941 роки вийти на фронт Довгі Ниви - Хісла-вічі - Петровичі ... »[21]

Ці вказівки Ставки відповідали пропозицій, докладені в Москву. Оскільки фронт супротивника мав форму зверненої до нас великий дуги, напрошувалося рішення підробити її під обидва підстави одночасними ударами, що сходяться на захід від Єльні. Ставки було відомо також, що голосні сили 2-ї танкової групи Гудеріапа вже рушили на південь, а в глибині німецької оборони не було великих рухливих резервів. Щоб не дати гітлерівському командуванню можливості зосередити свої зусилля па вирішальних напрямках, радянське керівництво дало вказівки військам другорядними силами здійснювати тиск і на ряді інших ділянок, по скрізь ельнинской дуги.

На світанку 30 серпня після нетривалої артилерійської підготовки війська Резервного фронту перейшли в рішучий наступ. Головний удар наносила 24-а армія під командуванням генерал-майора К. І. Ракутіна. Її частини наступали на Єльню з північного сходу. Назустріч їм з південного сходу рухалося кілька з'єднань 43-й армії.

В ті дні, коли проходила Єльнинсько операція, противник повернув головні сили 2-ї танкової групи Гудеріана на Конотоп. Гітлерівське командування приступило до виконання плану по оточенню і ліквідації київського угруповання військ. Тому тепер йому було особливо важливо не допустити прориву оборони під Єльня і виходу Резервного фронту на фланг і в тил оборони групи армій «Центр».

Бій на всіх ділянках фронту було запеклим і важким для обох сторін. Противник протиставив наступаючим дивізіям добре організований щільний артилерійський і мінометний вогонь. Зі свого боку, радянські війська також вселив в справу всю готівкову авіацію, танки, артилерію і реактивні міномети.

Застосовуючи всі види бойової техніки, поєднуючи вогонь з майстерним маневром, стрілецькі частини, артилеристи, льотчики і танкісти в тісній взаємодії наносили по ворогу потужні удари, не даючи гітлерівцям спокою ні вдень, ні вночі. Вщент були розбиті 10-а танкова, 17-а моторизована і 15-а піхотна німецькі дивізії.

Великі надії покладав гітлерівське командування на спішно перекинутий під Єльня добірну моторизовану дивізію СС «Рейх», в складі якої були добірні полки - «Німеччина», «Фюрер», «ЕЛФ». На ділянці оборони цієї дивізії було знайдено багато листівок фашистського верховного командування. У них вихвалялась доблесть гітлерівських солдатів і виражалася впевненість в їх подальших перемогах.

Але надіям Гітлера не судилося збутися. Під нищівними ударами радянських частин дивізія СС, як і інші німецькі частини, що займали плацдарм, зазнала непоправних втрат.

Тим часом ворог не хотів здаватися і наполегливо чіплявся за кожну висоту, за кожен вигідний рубіж. Командування противника ввело в бій нові 157, 178, 268-ю і 292-ю піхотні дивізії. Але і це значне підкріплення не зупинило наступального бойового духу радянських військ. Наші частини не давали можливості противнику зміцнюватися, охоплювали його з флангів, відрізали шляхи відходу. Горловина Ельнінского виступу поступово стискалася залізними кліщами і ставала дедалі вужчим.

У запеклих боях з гітлерівцями радянські бійці, командири і політпрацівники показали зразки бойової доблесті. Відвагу, мужність і організованість проявила 100-та стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І. Н, Руссіянова. Ця дивізія отримала завдання ударом з півночі прорвати оборону на 6-кілометровій ділянці, розгромити частини ворога і перерізати шляхи відходу угруповання противника з району Єльні на захід [22].

З 22 по 29 серпня 100-а дивізія готувалася до наступу. У смузі майбутніх дій була організована розвідка противника і місцевості. 23 серпня генерал руссіяніі провів рекогносцировку з командирами полків, батальйонів і рот. Були відпрацьовані всі питання, пов'язані з з'ясуванням бойових завдань і організацією взаємодії піхоти з артилерією. До початку наступу і під час боїв в частинах і підрозділах безперервно велася політична робота, спрямована на забезпечення виконання поставленого бойового завдання.

Вранці 30 серпня 100-а дивізія разом з іншими частинами 24-ї армії перейшла в наступ. Ворог відчайдушно чинив опір. Найбільш успішно діяв 85-й стрілецький полк, яким в результаті нічного бою вдалося прорвати оборону противника. Для досягнення мети на головному напрямку командир дивізії в ніч на 3 вересня перекинув в смугу цього полку всі підрозділи сусіднього зліва 335-го стрілецького полку.

Долаючи запеклий опір противника, частини 100-ї дивізії під кінець 5 вересня глибоко вклинилися в оборону ворога і вийшли на тилові шляхи його угруповання, сприяючи тим самим іншим з'єднанням армії в оволодінні містом. За бойові подвиги, організованість і військову майстерність, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, 100-а стрілецька дивізія була перейменована в 1-у гвардійську стрілецьку дивізію.

Відважно билися за Єльню 127-та стрілецька дивізія полковника А. 3. Акименко, 153-а стрілецька дивізія генерал-майора М. А. Гагена, 161-а стрілецька дивізія полковника П. Ф. Москвітіна. Ці дивізії відповідно були перейменовані в 2, 3-ю і 4-у гвардійські стрілецькі дивізії.

Героїчно билися під Єльня частини 107-ї стрілецької дивізії полковника П. В. Миронова. Ще в мирний час за успіхи в бойовій і політичній підготовці дивізія була нагороджена перехідним Червоним прапором. Цю високу нагороду воїни з честю виправдали на полях битв. Ними було знищено до п'яти полків німецько-фашистської піхоти, в тому числі і полк «Фюрер» дивізії СС «Рейх» [23].

Користуючись темрява і тим, що горловина була ще не закрита, залишку військ противника відступили з району Єльні, залишивши на полі бою безліч убитих, поранених і велика кількість розбитих танків і важкої зброї. Всього за період боїв в районі Єльні було розгромлено до п'яти дивізій, противник втратив убитими і пораненими 45-47 тисяч чоловік. Ворогові дорого обійшлося прагнення утримати ельнинский виступ.

Вранці 6 вересня в Єльня увійшли наші війська. Незабаром в місті з'явилися жителі, що ховалися від фашистів.

Переслідуючи противника, 7 вересня наші частини вийшли на річку Стряну, форсували її і отримали завдання розвивати наступ, взаємодіючи з групою військ Західного фронту генерала П. П. Собеннікова.

В результаті успішно проведеної операції по розгрому ельнинской угруповання противника в військах фронту піднявся настрій, зміцнилася віра в перемогу. Частини увереннеевстречалі атаки противника, били його вогнем і дружно переходили в контратаки. І хоча завершити оточення противника і взяти в полон Ельнинскую угруповання радянських військ не вдалося (для цього тоді не було достатньої кількості сил і, в першу чергу, танків), але обстановка на 8 вересня склалася в нашу користь: небезпечний ворожий ельнинский виступ на лівому фланзі 24-ї армії був ліквідований.

Звичайно, ще багато чого було попереду. Радянський народ розумів, що попереду була тривала боротьба і що фашистська Німеччина буде кидати па Східний фронт нові і нові сили, поки не витратить їх на всі сто. Але нехай побачить читач, як при перших же оперативно-тактичних невдачах на Східному фронті переможний тон німців починає поступово затухати, змінюватися подивом і розчаруванням. Подивимося, що говорять наші супротивники.

Скоро з'ясувалося, що російські розташували уздовж кордонів не всі свої армії, як думали німці. Незабаром також з'ясувалося, що самі німці зробили грубий прорахунок в оцінці російських резервів. До початку воїни з Росією німецька розвідувальна служба в значній мірі покладалася на «п'яту колону». Але в Росії, хоча і були незадоволені, «п'ята колона» була відсутня ... »[24]

Такою була реальність, з якою німецько-фашистському командуванню довелося зіткнутися в перші місяці боїв на радянсько-німецькому фронті.Так, це була явно не та дійсність, на яку розраховувало гітлерівське керівництво. У наведених висловлюваннях ця думка пробивається досить чітко. А ось факти.

Тільки за перші два місяці війни в СРСР сухопутні війська вермахту втратили близько 400 тисяч чоловік. До речі зауважу, що з червня по грудень 1941 року незалежно радянсько-німецького фронту фашистські загарбники втратили всього лише близько 9 тисяч осіб. Втрати військ противника до кінця літньо-осінньої кампанії склали на радянсько-німецькому фронті без малого 800 тисяч чоловік з добірних, кращих частин і з'єднань. І все це у вкрай несприятливих умовах, що склалися для радянських військ на початку війни. Адже бойового досвіду у противника було більше, раз він воював вже тривалий час. Ініціатива також перебувала в його руках. За кількістю військ і бойової техніки на головних напрямках противник перевершував, оскільки він довго готувався до війни і ряд років прискорено модернізував і механізованих армію нападу. Економіка, ресурси для першого удару у нього були також значно вище, оскільки в його руках був майже весь військовий потенціал Європи.

Необхідно враховувати і ту обставину, що, розігнавши свою військову машину, гітлерівське керівництво витратило далеко не все, що було приготовлено для захоплення Європи. Потужні резерви вивільнилися і повністю були кинуті на СРСР.

Звичайно, і нам потрібно було багаторазово напружувати свої сили, щоб відбити натиск ворога, перехопити ініціативу, ліквідувати його тимчасові переваги і, взявши верх у всіх відносинах, вигнати з території нашої Батьківщини, а потім допомогти народам Європи скинути ярмо фашизму.

Отже, історичну роль в цій великій справі зіграло героїчний опір, яке радянські війська надали переважаючим силам противника в перші місяці війни, і перш за все запеклі битви в районах Перемишля, Смоленська, Єльні, на далеких і ближніх підступах до Києва. У цих боях не були реалізовані плани і розрахунки гітлерівського командування, пов'язані з безпосереднім ходом військових подій. Головним же було те, що економіка, ідеологія, пропаганда і політика фашизму, вся його жахлива соціальна система були поставлені перед такими проблемами, які гітлерівської Німеччини так і не вдалося вирішити в ході всієї війни з Радянським Союзом ...

До початку наступу німецько-фашистських військ під Москвою на далеких підступах до столиці оборонялися три наших фронту: Західний (командувач генерал-полковник І. С. Конєв), Резервний (командувач Маршал Радянського Союзу С, М. Будьонний) і Брянський (командувач генерал лейтенант А. І. Єременко). Всього в їх складі в кінці вересня налічувалося близько 800 тисяч чоловік, 782 танки і 6808 гармат і мінометів, 545 літаків. Найбільша кількість сил і засобів було в складі Західного фронту [25]. У зв'язку з цією подією в командування Західним фронтом прийшла директива Ставки.

«Командувачеві Західним фронтом [26].

Розпорядженням Ставки Верховного Головнокомандування в район дії Резервного фронту відряджений генерал армії тов. Жуков як представник Ставки.

Ставка пропонує ознайомити тов. Жукова з обстановкою. Всі рішення тов. Жукова надалі, пов'язані з використанням військ фронтів і з питань управління, обов'язкові для виконання.

За дорученням Ставки Верховного Головнокомандування начальник Генерального штабу Шапошников.

6 жовтня 1941 р 19 ч. 30 м.

№ 2684. »

Противник, зробивши перегрупування своїх сил на московський напрямок, перевершував всі три наших фронту, разом узяті, за чисельністю військ-в 1,25 рази, по танках - в 2,2, з гармат і мінометів - в 2,1 і по літаках - в 1,7 рази.

Наступ німецьких військ за планом операції під кодовою назвою «Тайфун» почалося 30 вересня ударом танкової групи Гудеріана і 2-ї німецької армії по військах Брянського фронту на ділянці Жуковка - Шостка. 2 жовтня ворог завдав потужні удари по військах Західного іРезервного фронтів. Особливо сильні удари пішли з районів на північ від Духовщіни і на схід від Рославля. Противнику вдалося прорвати оборону наших військ. Ударні угруповання ворога стрімко просувалися вперед, охоплюючи з півдня і з півночі всю Вяземскую угруповання військ Західного і Резервного фронтів.

Вкрай важка обстановка склалася і на південь від Брянська, де 3-тя і 13-а армії Брянського фронту опинилися під загрозою оточення. Не зустрічаючи серйозного опору, війська Гудеріана кинулися до Орла, де у нас не було сил для відбиття наступу.

2 жовтня за вказівкою Ставки був створений посилений 1-й гвардійський стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Д. Д. Лелюшенка. Завданням корпусу було - затримати просування військ противника і забезпечити відведення військ Брянського фронту.

Розвиваючи наступ, частини Гудеріана 3 жовтня захопили непідготовлений до оборони м Орел, вийшовши 24-м моторизованим корпусом на тили Брянського фронту. 1-й гвардійський стрілецький корпус, розвернувшись в районі Мценска, вступив в бій з моторизованої і танкової угрупованням противника. Ворожі війська були тут затримані на кілька днів і понесли великі втрати в живій силі і бойовій техніці. Танкісти 4-й і 11-й бригад вперше застосували спосіб поразки ворожих танків із засідки. Використовуючи успіх 1-го гвардійського корпусу, війська Брянського фронту відійшли на зазначені ним рубежі.

Ось як про це згадує командувач 2-ї німецької танкової армії генерал Гудеріан: «2 октября ... одночасно в районі дій 24-го танкового корпусу у Мценска, на північний схід від Орла, розгорнулися запеклі бої, в які втягнулася 4-а танкова дивізія . У бій було кинуто велику кількість російських танків Т-34, які заподіяли великі втрати нашим танкам. Перевага матеріальної частини наших танкових сил, що мало місце до сих пір, було відтепер втрачено і тепер перейшло до супротивника. Тим самим зникли перспективи на швидкий і безперервний успіх.

За наказом командувача Західним фронтом генерал-полковника І. С. Конєва було завдано контрудар північніше Вязьми по обходить наші війська північній угрупованню військ противника. На жаль, успіху цей контрудар не мав. До результату 6 жовтня значна частина військ Західного і Резервного фронтів була оточена захід від Вязьми [27].

Угодско-Заводський район визволила в грудні 1941 року 17-та стрілецька дивізія генерала Д. М Селезньова.

Там, де був у 1941 році штаб Резервного фронту, а потім штаб Західного фронту, па місці села П'яткине (яку німецькі війська під час відступу теж спалили), після війни виник місто Обнінськ. Тепер він відомий далеко за межами нашої країни: тут побудована перша атомна електростанція. Місто Обнінськ в даний час є одним з найбільших наукових центрів країни [28].

Але повернемося до подій того часу.

Загін І. Г. Старчака після вибуху моста зайняв оборону по річці Угрі. Незабаром він був підтриманий загоном курсантів подільських військових училищ під командуванням старшого лейтенанта Л. А. Мамчик і капітана Я. С. Россікова. Спроби ворожих військ форсувати річку Угру і прорватися на Мединь успішно відбивалися героїчними діями цих загонів.

В результаті п'ятиденних запеклих боїв деякі залишилися в живих, але своїм героїчним самопожертвою вони зірвали план швидкого захоплення Малоярославца і допомогли нашим військам виграти необхідний час для організації оборони на підступах до Москви. Тим часом в районі Малоярославца, на його укріплений рубіж, вийшли і розвернулися артилерійське і стрілецько-кулеметне училища Подольська.

10 жовтня 1941 р 17 год. З метою об'єднання керівництва військами західного напрямку Ставка Верховного Головнокомандування наказує:

1. Об'єднати Західний і Резервний фронти в Західний фронт.

2. Призначити командувачем Західним фронтом тов. Жукова.

3. Призначити тов. Конєва заступником командувача Західним фронтом.

4. Призначити тт. Булганіна, Хохлова та Круглова членами Військової ради Західного фронту.

5. Тов. Жукову вступити в командування Західним фронтом о 18.00 11 жовтня 1941 р

6. Управління Резервного фронту розформувати і звернути на укомплектування Західного і Московського Резервного фронтів.

Влітку і восени 1941 року Центральний Комітет партії, Державний Комітет Оборони і Верховне Головнокомандування вжили низку великих заходів щодо зміцнення оборони столиці, формування значних військових резервів, поповненню Дієвої армії новими частинами і з'єднаннями, бойовою технікою. Тепер були зроблені додаткові заходи, щоб призупинити противника.

7 жовтня почався перекидання військ з резерву Ставки і з сусідніх фронтів на Можайський оборонну лінію. Сюди прибували 14 стрілецьких дивізій, 16 танкових бригад, понад 40 артилерійських полків і ряд інших частин. Заново формувалися 16, 5, 43-я і 49-я армії. У середині жовтня в їх складі налічувалося 90 тисяч чоловік. Звичайно, для створення суцільної надійної оборони цих сил було явно недостатньо. Але великими можливостями Ставка тоді не мала, а перекидання військ з Далекого Сходу і з інших віддалених районів в силу ряду причин затримувалася. Тому ми вирішили в першу чергу зайняти найголовніші напрямки: Волоколамськоє, можайское, Малоярославецкого, Калуське. На цих же напрямках зосереджувалися і основні артилерійські і протитанкові засоби.

На Волоколамському напрямку Ставка направили штаб і командування 16-ї армії на чолі з К. К. Рокоссовским, А. А. Лобачова та М. С. Малініним. До складу 16-ї армії включалися нові сполуки, так як її дивізії, передані 20-й армії, залишилися в оточенні на захід від Вязьми. 5-я армія під командуванням генерал-майора Д. Д. Лелюшенка (після його поранення в командування армією вступив генерал Л. А. Говоров) концентрувалася на Можайсько напрямку. В районі Наро-Фомінськ зосереджувалася 33-я армія, командуючим якої незабаром був призначений генерал-лейтенант М. Г. Єфремов. На Малоярославецкому напрямку розгорталася 43-тя армія під командуванням генерал-майора К. Д. Голубєва. 49-я армія під командуванням генерал-лейтенанта І. Г. Захаркін займала оборону на Калузькому напрямку.

Таким чином, по суті заново створювався Західний фронт, на який покладалася історична місія - оборона столиці нашої Батьківщини.

Під керівництвом Центрального Комітету розгорнулася величезна робота по роз'ясненню становища - безпосередньої небезпеки, що нависла над Москвою. Партія закликала радянський народ з честю виконати свій обов'язок і не пропустити ворога до столиці [29].

В тилу військ супротивника, в районі на захід і на північний захід від Вязьми, в цей час все ще героїчно билися наші оточені війська, намагаючись прорватися на з'єднання з частинами Червоної Армії. Але всі їхні спроби виявилися безуспішними. Командування фронту і Ставка допомагали оточеним військам. Здійснювалася бомбардування з повітря німецьких бойових порядків, скидалися з літаків продовольство і боєприпаси. Але більшого тоді фронт і Ставка для оточених військ зробити не могли, так як не мали ні силами, ні засобами.

Опинившись в тилу противника, війська не склали зброї, а продовжували мужньо битися, сковуючи великі сили ворога, не дозволяючи йому розвинути наступ на Москву. Двічі - 10 і 12 жовтня - були передані командармам оточених військ радіограми, в яких містилася коротка інформація про противника, ставилося завдання на прорив, загальне керівництво яким доручалося командувачу 19-ю армією генерала М. Ф. Лукіна. Ставка просила негайно повідомляти план виходу і угруповання військ і вказати ділянку, де можна було б організувати допомогу оточеним військам авіацією фронту. Однак на обидві наші радіограми відповіді не послідувало: ймовірно, прийшли вони надто пізно. Мабуть, управління було втрачено, і військам вдавалося прориватися з оточення лише окремими групами.

Завдяки наполегливості та стійкості, які проявили наші війська, що билися в оточенні в районі Вязьми, ми виграли дорогоцінний час для організації оборони на Можайський лінії.Пролита кров і жертви, понесені військами оточеного угруповання, виявилися не марними. Подвиг героїчно билися під Вязьмою радянських воїнів, які зробили великий внесок у спільну справу захисту Москви, ще чекає належної оцінки.

З 13 жовтня розгорілися запеклі бої на всіх головних оперативних напрямах, що ведуть до Москви.

Це були грізні дні.

ЦК партії і Державний Комітет Оборони прийняли рішення терміново евакуювати з Москви до Куйбишева частина центральних установ і весь дипломатичний корпус, а також вивезти зі столиці особливо важливі державні цінності.

З кожним днем ​​посилювалися бомбардування Москви. Повітряні тривоги оголошувалися майже щоночі. Однак до цього часу вже була проведена велика робота по зміцненню місцевої протиповітряної оборони. Мільйони громадян активно навчалися протиповітряної захисту, і «запальнички» були вже не страшні москвичам.

Верховне Головнокомандування сконцентрувало в районі Москви великі групи винищувальної, штурмової і бомбардувальної авіації. З 20 жовтня в Москві і прилеглих до неї районах постановою Державного Комітету Оборони було введено стан облоги. У всіх військах, які захищали столицю, встановився найсуворіший порядок. Кожне серйозне порушення дисципліни обмежувалося рішучими заходами. Жителі Москви дали гідну відсіч посібникам ворога - панікерам.

Мужньо зустріла радянська столиця надвигавшуюся небезпека. Заклики Центрального і Московського Комітетів партії відстояти радянську столицю, розгромити ворога були зрозумілі кожному москвичеві, кожному воїну, всім радянським людям. Москвичі перетворили столицю і підступи до неї на неприступну фортецю, а захист Москви вилилася в героїчну епопею. Те, що було досягнуто на Західному фронті в жовтні, а потім і в наступних боях, стало можливим тільки завдяки єдності та спільним зусиллям військ і населення-столиці в Московській області, тієї дієвої допомоги, яку надали армії і захисникам столиці вся країна, весь радянський народ.

Уже в перші місяці війни під керівництвом міських партійних організацій були сформовані 12 дивізій народного ополчення. У них вступали фахівці самих різних мирних професій - робітники, інженери, техніки, вчені, митці. Люди ці, звичайно, не мали військовими навичками, багато довелося пізнавати вже в ході боїв. Але було щось спільне, що всім їм було властиво, - найвищий патріотизм, непохитна стійкість і впевненість у перемозі. І хіба це випадковість, що з добровольчих формувань після набуття ними необхідного бойового досвіду склалися чудові бойові з'єднання?

Ополченці становили ядро ​​багатьох спеціальних підрозділів розвідників, лижників, активно діяли в партизанських загонах. Західний фронт у своїй боротьбі спирався на цю неоціненну допомогу з боку населення Москви [30].

Сотні тисяч москвичів цілодобово працювали на будівництві оборонних рубежів, оперізують столицю. Тільки на внутрішньому поясі оборони в жовтні і листопаді працювало до 250 тисяч чоловік, три чверті яких становили жінки і підлітки. Вони спорудили 72 тисячі погонних метрів протитанкових ровів. близько 80 тисяч метрів ескарпів і контрескарпів, 52,5 тисячі метрів надолб і багато інших перешкод, вирили майже 128 тисяч погонних метрів окопів і ходів сполучення. Своїми руками ці люди витягнули більше 3 мільйонів кубометрів землі!

Фронтовики знали, що на захист столиці встала вся країна. Ця всенародна підтримка була надихаючої і надійною опорою наших перемог в битвах за Москву.

У відповідь на заклик ЦК ВКП (б) багато тисяч комуністів в комсомольців Москви та інших міст прийшли на фронт в якості політбійців, які своїм прикладом підвищували боєздатність військ.

Наближалися вирішальні події.

У зв'язку з тим, що оборонний рубіж Волоколамськ - Можайськ - Малоярославець - Серпухов займали наші слабкі сили, а місцями вже був захоплений противником. Військова рада фронту основним рубежем оборони обрав нову лінію- Ново-Завидовський - Клин - Істрінському водосховище - Істра - Червона Пахра - Серпухов - Олексин.

З огляду на велику розтягнутість фронту, а також виникли труднощі в управлінні військами калінінської угруповання, Військова рада Західного фронту звернувся в Ставку з проханням дещо скоротити фронт і передати ці війська в інше підпорядкування.

Наказом Ставки від 17 жовтня 22, 29-я і 30-я армії були передані в новоформований Калінінський фронт. Командувачем Калінінським фронтом був призначений генерал-полковник І. С. Конєв, членом Військової ради - корпусний комісар Д. С. Леонов, начальником штабу - генерал-майор І. І. Іванов. Освіта Калінінського фронту скоротило смугу оборони Західного фронту і полегшило управління військами.

Брянський фронт, на чолі якого стояв генерал-лейтенант А. І. Єременко, також перебував у вкрай важкому становищі. Більшість військ фронту виявилося в оточенні і насилу пробивалося на схід. Героїчними зусиллями їм все ж вдалося 23 жовтня вирватися з оточення. Переслідуючи залишки військ Брянського фронту, передові частини армії Гудеріана, захопивши Орел, 29 жовтня підійшли до Тулі.

У жовтні тут, крім формованих тилових установ 50-ї армії, здатних боронити місто, військ не було. У другій половині жовтня в район Тули відходили три сильно постраждалі стрілецькі дивізії. У цих з'єднаннях налічувалося від п'ятисот до півтори тисячі бійців, а в артилерійському полку залишилося всього лише чотири гармати. Відійшли частини були вкрай перевтомлені.

Жителі Тули надали нашим військам велику допомогу в терміновому пошитті обмундирування, ремонті зброї і бойової техніки. Під керівництвом партійних організацій міста дні і ночі працювали вони над тим, щоб привести наші частини в боєздатний стан.

Комітет оборони міста, на чолі якого стояв секретар обкому партії Василь Гаврилович Жаворонков, зумів в короткий термін сформувати і озброїти робочі загони. Разом з частинами 50-ї армії Брянського фронту вони мужньо билися на ближніх підступах до Тулі і не пропустили противника в місто.

Особливу завзятість і мужність тут проявив тульський робітничий полк на чолі з капітаном А. П. Горшковим і комісаром Г. А. Агеєвим. Цей полк зайняв разом з відійшли частинами військ рубіж оборони в районі Косий Гори. Проти німецьких танків на підступах до міста командувачем обороною генералом В. С. Поповим був використаний зенітний полк. Всі частини, що обороняли Тулу, билися з супротивником виключно мужньо.

Гудеріан розраховував захопити Тулу з ходу, а потім рушити па Москву з півдня. Але це йому не вдалося.

30 жовтня наступ противника було відбито захисниками Тули з великими для нього втратами.

10 листопада рішенням Ставки Брянський фронт був розформований, а оборона Тули покладено на Західний фронт.

Як не намагався ворог протягом листопада 1941 року взяти Тулу і цим відкрити собі дорогу до столиці, успіху він не добився. Місто стояло, як неприступна фортеця. Тула зв'язала по руках і ногах всю правофлангову угруповання німецьких військ. Тоді противник вирішив обійти місто, але через це він змушений був розтягнути своє угруповання. В результаті оперативно-тактична щільність військ армії Гудеріана була втрачена.

З кожним днем ​​наступ противника видихалося все більше і більше. До кінця жовтня воно було зупинено на рубежі Тургіново - Волоколамськ - Дорохова - Наро-Фомінськ, на захід від Серпухова і Алексіна. В районі Калініна до цього ж часу стабілізувалася оборона військ Калінінського фронту.

На Волоколамському напрямку, де наступав посилений 5-й армійський корпус ворога, а потім ще два моторизованих корпусу, стійко оборонялися підрозділи Уров і з'єднання новоствореної 16-ї армії. Особливо відзначилася 316-я стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І. В. Панфілова.

На найбільш відповідальна ділянка 16-ї армії був направлений зведений стрілецький полк курсантів Московського командного піхотного училища. Курсантський полк підтримувався трьома протитанковими артилерійськими полками.

Пройшовши прискореним маршем з Солнечногорска 85 кілометрів, полк прибув увечері 7 жовтня в район Волоколамська. Командування училища було помилилося у своїх вихованцях. Зневажаючи небезпеку і смерть, вони міцно тримали доручену їм ділянку оборони. Бойовим сусідом разом полку була 316-та стрілецька Панфіловська дивізія, яка за масовий героїзм, проявлений під час боротьби за Москву, була перетворена в 8-у гвардійську.

З огляду на загальне нестачі сил і засобів батальйонні райони були розтягнуті по фронту до 7-10 кілометрів і в глибину до 3 кілометрів. Суцільний оборони на всьому Волоколамському рубежі тоді ще не було. І були взяті тільки опорні пункти, проміжки яких прострілювалися артилерійським вогнем, а подекуди і далеким кулеметним.

На Можайсько напрямку проти 40-го мотокорпус ворога, підтриманого авіацією, особливо завзято боролася 32-та стрілецька дивізія полковника В.І.Полосухіна. Майже через 130 років після Великої Вітчизняної війни 1812 року на Бородінському полі - тому самому полі, яке стало безсмертним пам'ятником російської військової слави, - знову розгорівся запеклий бій.

На Малоярославецкому напрямку наступали частини 12-го армійського і 57-го мотокорпус противника. На підступах до Малоярославцу героїчно билися частини 312-ї стрілецької дивізії полковника А. Ф. Наумова та курсанти подільських піхотного і артилерійського училищ. В районі Медипі на смерть стояли танкісти полковника І. І. Троїцького, про який я вже говорив. У старовинного російського міста Боровська прославили свої бойові прапори солдати і командири 110-ї стрілецької дивізії і 151-ї мотострілецької бригади. Пліч-о-пліч з ними стійко відбивали натиск ворога танкісти 127-го танкового батальйону. Ціною великих втрат противник відтіснив наші частини до річки Протве, а потім до річки Нара, але прорватися далі не зміг.

33-я армія зайняла оборону в районі Наро-Фомінськ, в проміжку між 5-й і 43-й арміями. Південніше Наро-Фомінськ, до східного берега річки Нари, зайняла оборону 43-я армія, На рубежі на захід від Серпухова - на схід від Таруси, Алексіна-49-я армія.

Закріпившись на цьому рубежі, війська фронту були сповнені рішучості зустріти і відбити ворожі атаки.

За три тижні жовтневих боїв воїни нашого фронту багато чому навчилися. У частинах проводилася велика виховна партійно-політична робота, основою якої була популяризація кращих способів знищення ворога, індивідуального і масового героїзму і бойової доблесті частин і підрозділів.

Тим часом на загрозливих ділянках будувалася глибоко еталонують протитанкова оборона, створювалися протитанкові опорні пункти і райони. Війська поповнювалися особовим складом, озброєнням, боєприпасами, майном зв'язку, інженерними та матеріально-технічними засобами. З 1 по 15 листопада Західний фронт отримав в якості поповнення 100 тисяч бійців і офіцерів, 300 танків, 2 тисячі знарядь,

Ці резерви, сформовані Ставкою з перекинутих сюди з глибини країни додаткових з'єднань стрілецьких і танкових військ, зосереджувалися на найбільш небезпечних напрямках. Велика частина військ концентрувалася на Волоколамському-клинском і Істрінському напрямках, де пішов головний удар бронетанкових угруповань противника.

Для продовження наступу на Москву гітлерівське командування підтягнуло нові сили і до 15 листопада зосередило проти військ Західного фронту 51 дивізію, в тому числі 31 піхотну, 13 танкових і 7 моторизованих, добре укомплектованих особовим складом, танками, артилерією і бойовою технікою.

На Волоколамському-клинском і Істрінському напрямках проти армії К.К.Рокоссовского були зосереджені 3-тя і 4-а танкові групи противника в складі семи танкових, трьох моторизованих і трьох піхотних дивізій за підтримки майже двох тисяч знарядь і потужної авіаційної групи.

На тульської-Каширському напрямку проти 50-ї армії зосереджена ударна група ворожих військ у складі 24-го і 47-го моторизованих корпусів, 53-го і 43-го армійських корпусів загальною чисельністю в дев'ять дивізій (в тому числі чотири танкові і моторизована дивізія «Велика Німеччина»).Їх підтримувала потужна авіагрупа.

4-я польова армія противника в складі шести армійських корпусів розгорнулася на Звенигородському, кубінкском, наро-Фомінськ, подільському і Серпуховського напрямках. Цією армії було наказано фронтальними ударами скувати війська оборони Західного фронту, послабити їх, а потім нанести удар в центрі нашого фронту в напрямку на Москву [31].

Другий етап наступу на Москву німецьке командування почало 15 листопада ударом по 30-й армії Калінінського фронту. Південніше Волзького водосховища ця армія мала вельми слабку оборону. Одночасно противник завдав удару і по військах Західного фронту, а саме по правому флангу армії К. К. Рокоссовського, на південь від річки Шоши. Допоміжний удар був нанесений в смузі цієї армії в районі Теряєвої Слободи.

Проти 30-ї армії Калінінського фронту противник кинув більше 300 танків, яким протистояло всього лише 56 наших легких танків зі слабким озброєнням. Оборона не витримала і була тут швидко прорвано.

З ранку 16 листопада ворожі війська почали стрімко розвивати наступ з району Волоколамська на Клин. Резервів у цьому районеунас не виявилося, так як вони, за наказом Ставки, були кинуті в район Волоколамська для нанесення контрудару, де і були скуті противником.

У той же день німецько-фашистські війська завдали потужного удару в районі Волоколамська. На Істрінському напрямку наступали дві танкові і дві піхотні німецькі дивізії. Проти наших 150 легких танків німці кинули 400 середніх танків. Розгорнулися запеклі бої. Особливо завзято билися стрілецькі дівізіі16-ї армії: 316-я генерала І. В. Панфілова, 78-я полковника А. П. Бєлобородова і 18-я генерала П. Н. Чернишова, окремий курсантський полк С. І. Младенцева, 1 я гвардійська, 23,27, 28-я окремі танкові бригади і кавалерійська група генерал-майора Л. М. Доватора.

О 23 годині 17 листопада 30-я армія Калінінського фронту була передана Ставкою Західному фронту, внаслідок чого оборона Західного фронту знову ще більше розширилася на північ (до Волзького водосховища). Командувачем 30-ю армією був призначений генерал-майор Д. Д. Лелюшенка.

З нечуваною хоробрістю діяла передана до складу 16-ї армії 1-а гвардійська танкова бригада. У жовтні ця бригада (тоді 4-а танкова) героїчно боролася під Орлом і Мценском, за що і була удостоєна високої честі називатися 1-ї гвардійської танкової бригадою. Тепер, в листопаді, захищаючи підступи до Москви, гвардійці-танкісти новими подвигами ще вище підняли свою славну бойову репутацію.

Державний Комітет Оборони, частина керівного складу ЦК партії і Раднаркому як і раніше залишалися в Москві. Робочі Москви працювали по 12-18 годин на добу, забезпечуючи обороняли столицю війська зброєю, бойовою технікою, боєприпасами. Однак загроза столиці не минула: ворог хоча і повільно, але наближався до Москви.

На тульської-московському операційному напрямку противник перейшов у наступ 18 листопада. На венёвском напрямку, де оборонялися 413-я і 299-а стрілецькі дивізії 50-ї армії, наступали 3, 4-я і 17-а танкові дивізії противника. Прорвавши оборону, ця група захопила район Болохово - Де-ДИЛОВА. Для протидії в район Вузловий нами були спішно кинуті 239-та стрілецька і 41-я кавалерійська дивізії. Запеклі бої, що відрізнялися масовим героїзмом наших військ, не припинялися тут ні вдень, ні вночі. Особливо завзято билися частини 413-ї стрілецької дивізії. Однак 21 листопада Вузлова і Сталиногорск були зайняті головними силами танкової армії Гудеріана. У напрямку Михайлова наступав 47-й моторизований корпус противника. В результаті в районі Тули створився досить складна обстановка [32].

У цих умовах Військова рада фронту прийняв рішення посилити Каширський бойової ділянку 112-ю танковою дивізією, якою командував полковник А. Л. Гетьман (нині генерал армії); рязанський бойової ділянку - танковою бригадою і іншими частинами; Зарайський ділянку - 9-ю танковою бригадою, 35-м і 127-м окремими танковими батальйонами; лаптевскій ділянку -510-м стрілецьким полком з ротою танків.

26 листопада 3-ої танкової дивізії противника вдалося потіснити наші частини і перерізати залізницю і шосе Тула - Москва в районі на північ від Тули. Однак 1-й гвардійський кавалерійський корпус генерала П. А. Бєлова, 112-а танкова дивізія і ряд інших частин фронту в районі Кашири не дали противнику просунутися далі на цій ділянці. На допомогу борцям там частинам були додатково перекинуто 173-та стрілецька дивізія і 45-й гвардійський мінометний полк.

До 30 листопада йшли напружені бої в цьому районі на південь від Мордвеса. Ворог не зміг тут домогтися успіху. Командувач 2-ї танкової армії переконався в неможливості зломити запеклий опір радянських військ в районі Кашира - Тула і пробитися звідси в сторону Москви. Гітлерівці змушені були перейти на цій ділянці до оборони.

Радянські війська, що билися в цьому районі, відбили всі удари ворога, завдали йому великих втрат і не пропустили до Москви [33].

Ще більш важка обстановка склалася на правому крилі фронту, в районі Істра - Клин - Солнєчногорськ, де наполегливо оборонялася 16-а армія.

23 листопада танки противника увірвалися в Клин. Щоб не піддавати наші війська загрозу оточення, в ніч на 24 листопада їх довелося відвести на наступний тиловий рубіж. Після важких боїв 16-а армія відійшла від Клину. У зв'язку з втратою Клину утворився розрив між 16-й і 30-й арміями, який прикривався лише слабкою групою наших військ.

25 листопада 16-я армія відійшла і від Солнечногорска. Тут склалося катастрофічне становище. Військова рада фронту перекидав сюди все, що міг, з інших ділянок фронту; Окремі групи танків, групи солдатів з протитанковими рушницями, артилерійські батареї і зенітні дивізіони, взяті у командувача ППО генерала М. С. Громадина, були перекинуті в цей район. Необхідно було будь-що-будь затримати противника на цьому небезпечній ділянці до прибуття сюди 7-ї гвардійської стрілецької дивізії з району Серпухова, двох танкових бригад і двох протитанкових артилерійських полків з резерву Ставки.

Фронт нашої оборони вигинався дугою утворювалися дуже слабкі місця. Здавалося, ось-ось станеться непоправне. Але немає, Війська стояли на смерть, а отримавши підкріплення, знову створювали нездоланний фронт оборони.

Увечері 29 листопада, скориставшись слабкою обороною моста через канал Москва - Волга в районі Яхроми, танкова частина противника захопила його і прорвалася за канал. Тут вона була зупинена підійшли передовими частинами 1-ї ударної армії, якою командував генерал-лейтенант В. І. Кузнєцов, і після запеклого бою відкинута назад за канал.

Стан фронту було дійсно надзвичайно складним. В результаті іноді відбувалися події, які можна було пояснити тільки найбільшою напруженістю моменту.

Розгорнувши ударні угруповання на широкому фронті і далеко замахнувшись своїм броньованим кулаком, противник в ході битви за Москву розтягнув війська до такої міри, що у фінальних боях на ближніх підступах до столиці вони втратили пробивну здатність. Гітлерівське командування не очікувало таких великих втрат, а заповнити їх і посилити свою підмосковну угруповання не змогло.

Війська Західного фронту теж зазнали великих втрат, сильно перевтомилися, але стримали оборону і, підкріплені резервами, подесятерили сили в боротьбі з ворогом.

За 20 днів другого етапу наступу на Москву німці втратили понад 155 тисяч убитими і пораненими, близько 800 танків, не менше 300 знарядь і значна кількість літаків. Важкі втрати, незавершеність в здійсненні стратегічних завдань посіяли в масах німецьких військ сумніви в успішному результаті війни в цілому. Фашистське військово-політичне руководствопотеряло престиж непереможності в очах світової громадської думки.

Колишні гітлерівські генерали і генерал -фельдмаршали намагаються в провалі плану захоплення Москви і планів війни в цілому звинуватити Гітлера, який нібито не зважив з їхніми порадами і призупинив в серпні рух групи армій «Центр» на Москву, повернувши частину її військ на Україну [34] .

Що стосується тимчасової відмови від наступу на Москву в повороту частини сил на Україні, то можна сказати, що без здійснення цієї операції стан центральної угруповання німецьких військ могло виявитися ще гірше, ніж це мало місце в дійсності. Адже резерви Ставки, які у вересні були звернені на заповнення утворилися проломів на південно-західному напрямку, в грудні - при контрнаступ, могли бути використані для потужного удару у фланг і тил групи армій «Центр» при її наступі на Москву.

Оскаженілий провалом другого етапу наступу на Москву, зривом свого плану блискавичної війни, Гітлер знайшов «цапа-відбувайла» і відсторонив від посади головнокомандуючого сухопутними військами генерал фельдмаршала Браухича, командувача групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, командувача 2-ї танкової армії генерала Гудеріана а десятки інших генералів, яких він за півтора-два місяці до цього щедро нагороджував хрестами. Гітлер оголосив себе головнокомандувачем сухопутними військами, мабуть, вважаючи, що це магічно подіє на війська. 11 грудня 1941 гітлерівська уряд оголосив війну США. Цим актом Гітлер, мабуть, переслідував мету. По-перше, він хотів показати, що Німеччина, незважаючи на втрати все ще настільки сильна, що здатна вести війну не тільки з Радянським Союзом і Англією, але і з США. По-друге, він хотів скоріше штовхнути Японію проти Сполучених Штатів, щоб виключити участь США у війні проти Німеччини в Європі.

Як відомо, роблячи операцію на московському напрямку під кодовою назвою «Тайфун», німецько-фашистське командування розраховувало розгромити радянські війська на Вяземський-московському і Брянськ-московському напрямках і, обійшовши Москву з півночі і півдня, оволодіти нею в можливо короткий термін. Противник мав намір досягти цієї стратегічної мети послідовно, методом подвійного охоплення. Перше оточення і розгром радянських військ планувалося провести в районах Брянська і Вязьми. Друге оточення і захоплення столиці замишлялося здійснити шляхом глибокого обходу бронетанковими військами міста з північного заходу через Клин і Калінін і з півдня через Тулу і Каширу, з тим, щоб замкнути кліщі стратегічного оточення в районі Ногінська.

Однак, плануючи таку складну стратегічну операцію, гітлерівське верховне командування допустило велику помилку в розрахунку сил і засобів. Воно серйозно недооцінило можливості Червоної Армії і явно переоцінив можливості своїх військ.

Тих сил, які зосередило німецько-фашистське командування, вистачило лише на те, щоб прорвати нашу оборону в районах Вязьми і Брянська і відтіснити війська Західного і Калінінського фронтів на лінію Калінін - Яхрома - Червона Поляна - Крюково - річки Нара і Ока - Тула - Кашира .

В результаті, досягнувши на початку жовтня своїй найближчій ланцюга, супротивник не смогосуществіть другий етап операції «Тайфун».

При створенні ударних угрупувань для проведення його були також допущені великі прорахунки. Флангові угруповання противника, особливо ті, які діяли в районі Тули, були слабкі і мали в своєму складі недостатньо загальновійськових з'єднань. Ставка на бронетанкові з'єднання в тих умовах себе не виправдала. Ці частини зазнали великих втрат і втратили пробивну силу. Німецьке командування не зуміло одночасно нанести удар в центрі Західного фронту, хоча тут у нього сил було достатньо.

Комунікації ворога, що простяглися більш ніж на тисячу кілометрів, перебували під постійними ударами партизанських загонів, які своїми героїчними діями регулярно порушували постачання військ противника, роботу його органів управління.

Великі втрати гітлерівських військ, затяжний характер, який прийняла операція «Тайфун», запеклий опір радянських воїнів - все це різко позначилося на боєздатності німецько-фашистських військ, породило в їх рядах розгубленість і зневіра в успіх.

Надзвичайна складність обстановки того часу і неможливість створити більш сприятливі умови для організації і підготовки контрнаступу змушували готувати його в ході важких оборонних боїв, і методи його проведення остаточно визначилися, коли за всіма ознаками гітлерівські війська вже не могли витримувати наші контрудари.Натхнені успіхами, досягнутими в оборонних боях, наші війська перейшли в контрнаступ без будь-якої паузи.

Що стосується завдань, поставлених військам армій, що входять до складу Західного фронту, то вони були такі:

1-а ударна армія під командуванням генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова повинна розгорнутися всіма своїми силами в районі Дмитров - Яхрома і нанести удар у взаємодії е 30-й і 20-й арміями в напрямку на Клин і далі в загальному напрямку на Теряево слободу;

20-я армія з району Червона Поляна - Білий Раст, взаємодіючи з 1-ї ударної і 16-ю арміями, завдає удар у загальному напрямку на Солнєчногорськ, охоплюючи його з півдня, і далі на Волоколамськ; Крім того. 16-я армія своїм правим флангом наступає на Крюково і далі в залежності від обстановки;

10-я армія, взаємодіючи з військами 50-ї армії, завдає удар у напрямку Сталиногорск - Богородицька і далі продовжує наступ на південь від річки Упьт [35].

Таким чином, виконавши найближче завдання контрнаступу на флангах Західного фронту, ми змогли б розгромити ударні угруповання групи армій «Центр» і усунути безпосередню загрозу Москві, Для постановки військам фронту більш далеких і рішучих цілей у нас тоді ще не було сил. Ми прагнули тільки відкинути ворога якомога далі від Москви і нанести йому можливо великі втрати.

Незважаючи на передачу нам додатково трьох армій, Західний фронт не мав чисельної переваги над противником (крім авіації). У танках і артилерії перевага була на боці ворога. Це обставина стала головною особливістю контрнаступу наших військ під Москвою.

Ставка наказала Калінінському фронті зосередити протягом найближчих двох-трьох днів ударне угруповання в складі не менше п'яти-шести дивізій і нанести удар на Тургіново для виходу в тил клинський угруповання противника і тим самим сприяти військам Західного фронту в її знищенні.

Командувач фронтом генерал І. С. Конєв, отримавши наказ Ставки, доповів, що виконати його не може через брак сил і відсутності танків. Він запропонував замість глибокого і досить потужного удару, наміченого Верховним Головнокомандуванням, провести приватну операцію з оволодіння Калініном.

Ставка абсолютно справедливо помітила, що пропозиції командувача Калінінським фронтом не тільки не відповідають, а прямо суперечать спільної мети - рішучого контрнаступу під Москвою.

І. В. Сталін доручив заступнику начальника Генштабу генерала А. М. Василевського, що підписала разом з ним згадану вище директиву про створення ударного угруповання Калінінського фронту, переговорити з генералом І. С. Конєва, роз'яснити його помилку і суть справи. Олександр Михайлович прекрасно виконав це доручення. Спираючись на детальне знання оперативної обстановки на фронті, його складу і можливостей.

Нанесення удару Південно-Західним фронтом по Єлецької угруповання противника мало сприяти Західному фронту в розгромі ворожих військ на південний захід від Москви.

Випав в перших числах грудня глибокий сніг кілька ускладнив зосередження, перегрупування і вихід військ в вихідні райони для підготовлюваного операції. Але подолавши ці труднощі, всі роди військ до ранку 6 грудня були готові до переходу в контрнаступ.

Настав ранок 6 грудня 1941 року. Війська Західного фронту північніше і південніше столиці почали контрнаступ. Під Калініном і під Яльцем рушили вперед сусідні фронти.

Розгорнулося грандіозне бій [36].

У перший день наступу війська Калінінського фронту вклинилися в передній край оборони противника, але перекинути ворога не змогли. Лише після десятиденних запеклих боїв і зміни тактики наступу війська фронту почали просуватися вперед. Це сталося після того, як праве крило Західного фронту розгромило німецьке угруповання і районі Рогачова - Солнєчногорськ і обминуло Клин.

13 грудня 30-я армія під командуванням Д. Д. Лелюшепко і частина сил 1-ї ударпой армії Західного фронту підійшли до Клину. Охопивши місто з усіх боків, радянські війська увірвалися в нього і після запеклих боїв в ніч на 15 грудня очистили Клин від противника.

Успішно розвивали наступальні дії 20-я і 16-я армії. На кінець дня 9 грудня подолавши запеклий опір противника, 20-я армія підійшла до Солнечногорську та 12 грудня вибила супротивника з міста. 16-я армія, звільнивши 8 грудня Крюково, розвивала наступ до Істрінському водосховищу.

Просувалися вперед і війська правого крила 5-а армії, якою командував генерал Л. А. Говоров. Просування цієї армії багато в чому сприяло успіху 16-ї армії.

Після того як Клин був нами звільнений, туди прибув міністр закордонних справ Великобританії А. Іден.

Великою втратою для вас була загибель 19 грудня в районі села Палашкіно (в 12 кілометрах північно-західне Руза) 1 командира 2-го гвардійського кавалерійського корпусу генерал-майора Л. М. Долатора і командира 20-ї кавалерійської дивізії підполковника М. П. Тавліева . За поданням Військової ради фронту Л. М. Доватора посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Контрнаступательной дії правого крила Західного фронту йшли безперервно. Їх активно підтримувала авіація фронту, авіація ППО країни і авіація далекої дії, якою командував генерал А. Е. Голованов. Авіація завдавала потужні удари по артилерійським позиціям, танковим частинам, командних пунктах, а коли почався відступ гітлерівських військ, штурмувала і бомбила піхотні, бронетанкові та автотранспортні колони. В результаті всі дороги на захід після відходу військ противника були забиті його розбитою бойовою технікою і автомашинами.

У тил противника командування фронту направляло лижні частини, кінноту і повітряно-десантні війська, які громили відходив ворога. Погоджуючи свої дії з Військовими радами фронтів, розгорнули боротьбу з ворогом партизани. Їх дії серйозно ускладнили обстановку для німців. На лівому крилі фронту ще 3 грудня війська 50-ї армії і кавалерійський корпус генерала П. А. Белова приступили до розгрому 2-ї танкової армії Гудеріана в районі Тули. 3, 17-я, танкові і 29-а моторизована дивізії фашистської армії, залишивши на полі бою до 70 танків, почали поспішно відкочуватися на Веньов.

10-я армія вступила в бій в грудні в районі Михайлова, де противник намагався утримати оборону, з тим, щоб прикрити фланг своєї відходила 2-ї танкової армії. 8 грудня через району Тули перейшли в наступ і інші війська 50-ї армії, погрожуючи відрізати шляхи відходу противника з Веньова і Михайлова.

Дії 10-й і 50-ї армій, а також удари кавалерійського корпусу генерала П. А. Белова безперервно підтримувала авіація фронту і Ставки.

Армія Гудеріана, глибоко охоплена з флангів і не мала сил парирувати контрнаступательной удари Західного фронту і оперативної групи Південно-Західного фронту, почала поспішно відходити в загальному напрямку на Вузлову, Богородицька і далі на Сухінічі, кидаючи важку зброю, автомашини, тягачі і танки.

В ході десятиденних боїв війська лівого крила Західного фронту завдали серйозної поразки 2-ї танкової армії Гудеріана і просунулися вперед на 130 кілометрів.

Лівіше Західного фронту успішно просувалися вперед з'єднання відновленого Брянського фронту. З виходом військ на лінію Горішки - Стариця - річки Лама і Руза - Малоярославець - Тихонова Пустинь - Калуга - Мосальськ - Сухінічі - Білів - Мценськ - Новосиль закінчився перший етап контрнаступу радянських військ під Москвою.

Була нарешті ліквідована загроза місту Тулі. В контрнаступ основну роль тут зіграли танкова дивізія А. Л. Гетьмана і кавкорпус П. А. Бєлова. Рухома оперативна група 50-ї армії, що діяла під командуванням генерал-лейтенанта В. С. Попова, нанесла вирішальний удар противнику при визволенні міста Калуги [37].

Гітлерівські армії, знесилені, виснажені боями, несли великі втрати і під напором наших військ відступали на захід. Для західного напрямку (Західного, Калінінського і Брянського фронтів), як нам здавалося, наступний етап контрнаступу повинен був складатися в тому, щоб, отримавши посилення відповідними силами і засобами, продовжити його аж до повного завершення. Малося на увазі відновити те положення, яке ці фронти займали до початку наступальної операції німецько-фашистських військ.

Успіх контрнаступу радянських військ в грудні на центральному стратегічному напрямку мав величезне значення. Ударні угруповання німецької групи армій «Центр» зазнали тяжкої поразки і відступили.

Однак в цілому ворог був ще сильний. На центральній ділянці нашого стратегічного фронту противник чинив запеклий опір. Розпочаті успішно наші наступальні операції під Ростовом і Тихвіном, не отримавши належного завершення, прийняли затяжний характер.

Але в зв'язку з розгромом німецько-фашистських військ під Москвою і успіхами, досягнутими в ході контрнаступу, Верховний був налаштований оптимістично. Він вважав, що і на інших фронтах німці не витримають ударів Крайової Армії, варто тільки вміло організувати прорив їх оборони. Звідси з'явилася у нього ідея почати якомога швидше загальний наступ на всіх фронтах, від Ладозького озера до Чорного моря.

Задум Верховного Головнокомандування був такий. З огляду на успішний хід контрнаступу військ західного напрямку, метою загального наступу поставити розгром противника на всіх фронтах.

Головний удар планувалося нанести по групі армій «Центр». Її розгром передбачалося здійснити силами лівого крила Північно-Західного, Калінінського і Західного фронтів шляхом двостороннього охоплення з подальшим оточенням і знищенням головних сил в районі Ржева, Вязьми і Смоленська.

Перед військами Ленінградського, Волховського фронтів, правого крила Північно-Західного фронту ставилося завдання розгромити групу армій «Північ».

Війська Південно-Західного і Південного фронтів повинні були завдати поразки групі армій «Південь» і звільнити Донбас, а Кавказький фронт і Чорноморський флот - звільнити Крим.

Перехід в загальний наступ передбачалося здійснити в вкрай стислі терміни.

Північно-Західний фронт повинен був вести наступ в двох напрямках розходяться. Його 3-тя ударна армія під командуванням генерал-лейтенанта М. А. Пуркаева наступала в загальному напрямку па Великі Луки; 4-а ударна армія, якою командував генерал-полковник А. І. Єременко, розгортала наступ па Торопець - Велиж.

Арміям правого крила Південно-Західного і Брянського фронтів ставилося завдання скувати протистоїть ворога і не допустити перекидання його сил на центральний напрям і в Донбас.

Військам південно-західного напрямку мала заволодіти Харковом і захопити плацдарми в районах Дніпропетровська в Запоріжжя.

План був великий. На жаль, на ряді напрямків, в тому числі і на головному, західному, він не був забезпечений достатніми силами і засобами. Ця обставина, звичайно, було добре відомо Верховному. Однак він вірив, що і при наявних у фронтів можливості нам вдасться знищити оборону німецько-фашистських військ, якщо строго керуватися принципом масування сил в ударні угруповання і вміло проводити артилерійське наступ.

10 січня командувачі фронтами і командарми отримали Директивне лист Ставки Верховного Головнокомандування, в яких містилася оцінка воєнного стану в дусі виступу І. В. Сталіна на згаданому засіданні від 5 січня 1942 року і давалися практичні вказівки фронтах для дій Ударними групами і організації артилерійського наступу.

На початку лютого 1942 року 3-я і 4-а ударні армії цього фронту, пройшовши близько 250 кілометрів, вийшли па підступи до Великим луку, Демидову і Велижа. 22-я армія Калінінського фронту в цей час вела бої за місто Білий, а 11-й кавалерійський корпус виходив в район на північний захід від Вязьми, 39-я і 29-я армії Калінінського фронту повільно просувалися на захід від Ржева. Війська лівого крила Калінінського фронту успіху не мали, так як перед ними була сильна оборона.

Загальний характер дій противника в цей період визначався наказом Гітлера від 3 січня 1942 року, в якому, зокрема, говорилося: «Чіплятися за кожен населений пункт, не відступати ні на крок, оборонятися до останнього патрона, до останньої гранати - ось що вимагає від нас поточний момент ».

Воно виходило з того, що там знаходилися побудовані радянськими військами ще в жовтні-листопаді оборонні позиції, на яких можна було тимчасово закріпитися. Ці позиції розташовувалися по обидва береги річки Лами з півночі на південь і далі з'єднувалися з позиціями на річках Рузі і Нара.

До середини грудня 1941 року, підкидаючи з глибини всякого роду збірні, запасні і знову підвезені з окупованих територій дивізії, противник зумів дообладнати ці позиції до оборони. Тому на часі описуваних подій ці оборонні рубежі змогли бути частково зайняті відступаючими німецькими військами [38].

3-4 лютого, коли головні сили цього угруповання в складі трьох дивізій вийшли на підступи до Вязьмі, противник, вдаривши під основу прориву, відсік групу і відновив свою оборону по річці Угрі. Другий ешелон армії в цей час затримався в районі Шанського Заводу, а лівий її сусід - 43-а армія - в районі Мединя. Завдання, отриману від командування фронту про надання допомоги групі генерала М.Г.Ефремова, 43-а армія своєчасно виконати не змогла.

Введений в бій на Вяземському напрямку кавалерійський корпус П. А. Бєлова, вийшовши в район Вязьми і з'єднавшись там з військами М. Г. Єфремова, сам позбувся тилових шляхів.

На той час німецьке командування перекинуло з Франції та з інших фронтів в район Вязьми великі резерви і зумів стабілізувати там свою оборону, прорвати яку ми так і не змогли.

В результаті довелося всю цю угруповання наших військ залишити в тилу противника в лісовому районі на північний захід від Вязьми, де базувалися численні загони партизан.

Перебуваючи в тилу противника, корпус П. А. Бєлова, група М. Г. Єфремова і воздушнодесантниє частини разом з партизанами протягом двох місяців наносили ворогові дошкульних ударів, винищуючи його живу силу і техніку.

10 лютого 8-я воздушнодесантная бригада і загони партизан зайняли район Моршаново-Дягілєва, де розгромили штаб 5-ї німецької танкової дивізії, захопивши при цьому численні трофеї. У той же день поставили до відома про це генералів П. А. Бєлова і М. Г. Єфремова. Їм було наказано пов'язати свої дії з командиром цієї бригади, штаб якої знаходився в Дягілєва.

Командування фронту, встановивши з П. А. Бєловим і М. Г. Єфремовим радіозв'язок, в межах можливого налагодило постачання їх військ по повітрю боєприпасами, медикаментами і продовольством. Повітряним шляхом було вивезено велику кількість поранених. До групи неодноразово вилітав начальник оперативного відділу штабу фронту генерал-майор В. С. Голушкевіч, а також офіцери зв'язку.

У лютому і березні Ставка вимагала посилити наступальні дії на західному напрямку, але у фронтів до цього часу виснажилися сили і засоби,

Взагалі ресурси нашої країни в той час були вкрай обмежені. Потреби військ ще не могли задовольнятися так, як цього вимагали завдання і обстановка. Справа доходила до того, що кожен раз, коли нас викликали в Ставку, ми буквально випрошували у Верховного Головнокомандувача протитанкові рушниці, автомати ППШ, 10-15 знарядь ПТО, мінімально необхідну кількість снарядів і мін. Все, що вдавалося таким чином отримати, негайно ж вантажилось в автомашини і прямувало в найбільш нужденні армії. Особливо погано було з боєприпасами. Так, з-за планованих на першу декаду січня боєприпасів нашому Західному фронту було надано; 82-міліметрових мін - 1 відсоток; артилерійських пострілів - 20 - 30 відсотків. А в цілому за січень 50 - міліметрових мін - 2,7 відсотка, 120-міліметрових мін - 36 відсотків, 82 - міліметрових мін - 55 відсотків, артилерійських пострілів - 44 відсотки. Лютневий план зовсім не виконувався. Із запланованих 316 вагонів на першу декаду не було отримано нп одного. Через відсутність боєприпасів для реактивної артилерії її довелося частково відводити в тил.

В кінці лютого - початку березня 1942 року Ставка прийняла рішення підкріпити силами і засобами фронти, діяли на західному напрямку, але це вже було запізніле рішення. Противник, стурбований розвитком подій, значно посилив свою Вяземскую угруповання і, спираючись на заздалегідь укріплені позиції, почав активні дії проти військ Західного і Калінінського фронтів [39].

Перевтомленим і ослабленим військам ставало все важче долати опір ворога. Доповіді та пропозиції про необхідність зупинитися і закріпитися на досягнутих рубежах відхилялися Ставкою. Навпаки, директивою від 20 березня 1942 року Верховний знову зажадав енергійніше продовжувати виконання раніше поставленого завдання.

В кінці березня-початку квітня фронти західного напряму намагалися виконати цю директиву, яка вимагала розгромити ржевсько-Вяземскую угруповання, проте наші зусилля виявилися безрезультатними.

Нарешті, Ставка була змушена прийняти нашу пропозицію про перехід до оборони на лінії Ведікіе Луки - Велиж - Демидов - Білий - Духовщина - річка Дніпро - Нелідово - Ржев - Погоріле Городище - Гжатск - річка Угра - СІАС-Деменск - Кіров - Людиново - Холміщі - річка Ока [40].

За період зимового наступу війська Західного фронту просунулися всього лише на 70-100 кілометрів, проте дещо поліпшили загальну оперативно-стратегічну обстановку на західному напрямку.

У битві під Москвою гітлерівці втратили в цілому понад півмільйона людей 1300 танків, 2500 гармат, понад 15 тисяч машин і багато іншої техніки. Німецькі війська були відкинуті від Москви на захід на 150-300 кілометрів.

Контрнаступ взимку 1941/42 року проходило в складних умовах і, що найголовніше, без чисельної переваги над противником. До того ж ми не мали в розпорядженні фронтів повноцінних танкових і механізованих з'єднань, а без них, як показала практика війни, проводити наступальні операції з рішучими цілями і великим розмахом не можна. Випереджати маневр противника, швидко обходити його фланги, перерізати тилові шляхи, оточувати і розсікати ворожі угруповання можна тільки за допомогою потужних танкових і механізованих з'єднань.

Червона Армія в битві під Москвою вперше за шість місяців війни завдала найбільшої поразки головною угрупованню гітлерівських військ. До цього Радянські Збройні Сили вже здійснили ряд серйозних операцій, уповільнили просування вермахту на всіх трьох головних напрямках його ударів. Проте вони за своїми масштабами і наслідками поступаються великій битві біля стін радянської столиці.

Вміле ведення оборонних боїв, вдале здійснення контрударів і швидкий перехід в контрнаступ збагатили радянське військове мистецтво, показали зрослу стратегічну і оперативно-тактичну зрілість радянських воєначальників, зростання бойової майстерності воїнів усіх родів військ.

Результат битви під Москвою і зимовий наступ Червоної Армії з'явилися свідченням того, що гітлерівські війська не в змозі виграти бій, якщо становище на фронті ускладнюється.

Розгром гітлерівських військ під Москвою мав велике міжнародне значення. У всіх країнах антигітлерівської коаліції народні маси з великим ентузіазмом зустріли звістку про цю видатну перемогу радянської зброї. З нею прогресивне людство пов'язувало свої надії на порятунок від фашистського поневолення.

Невдачі німецьких військ під Ленінградом, Ростовом, в районі Тихвіна і битва під Москвою витвережували подіяли на реакційні кола Японії і Туреччини, змусили їх проводити більш обережну політику щодо Радянського Союзу.

Німецько-фашистські війська перейшли до оборони. Для відновлення їх боєздатності гітлерівське військово-політичне керівництво змушене було провести ряд тотальних заходів і перекинути на радянсько-німецький фронт значна кількість частин з окупованих країн Європи, Довелося вдатися до тиску на уряди держав сателітів Німеччини і зажадати від них відправки на радянський фронт нових з'єднань і додаткових матеріальних ресурсів, що погіршило внутрішньополітичну обстановку в цих країнах. Після розгрому гітлерівців під Москвою не тільки рядові німецькі солдати, а й багато офіцерів і генерали переконалися в могутність Радянської держави, переконалися в тому, що Радянські Збройні Сили є непереборною перешкодою на шляху до досягнення поставлених гітлерівським військовим керівництвом цілей.

І. В. Сталін був весь цей час в Москві, організовуючи сили і засоби для розгрому ворога. Треба віддати йому належне. Очолюючи Державний Комітет Оборони і спираючись на керівний склад наркоматів, він виконав колосальну роботу по організації необхідних стратегічних резервів в матеріально-технічних засобів для забезпечення контрнаступу під Москвою. Своєю жорсткою вимогливістю він домагався, можна сказати, майже неможливого.

Комуністична партія і Радянський уряд, а зараз і Уряд Російської Федерації високо оцінили подвиг тих, хто в суворому 1941 році вистояв в жорстокій сутичці з сильним ворогом і здобув історичну перемогу [41].

У період контрнаступу під Москвою і зимового наступу Червоної Армії 36 тисяч бійців і командирів були нагороджені за бойові подвиги орденами і медалями. 110 особливо відзначилися в боях воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Медалі «За оборону Москви» удостоєні понад мільйон осіб.

Великій битві на Волзі присвячено багато авторських робіт. Розгром противника під Сталінградом і битвою на Дону вплинуло вирішальним чином на весь результат другої світової війни [42].

У жовтні 1942 року стало ясно, що німецьке командування змушене було перейти до стратегічної оборони на всьому Східному фронті. Гітлерівські війська зазнали колосальних втрат і на той час остаточно втратили наступальні можливості. По суті це означало остаточний зрив усіх планів війни проти Радянського Союзу.

Фашистська пропаганда розгорнула кампанію за «більш своєчасної підготовки до другої російської зими». Від своїх військ німецьке командування вимагало підготувати незламну активну оборону, щоб створити в 1943 році умови для переможного закінчення війни.

Чим же визначалася складність становища для верховного головнокомандування німецьких збройних сил в той період?

З одного боку, незавершеність стратегічних цілей, як і в 1941 році, надмірна розтягнутість військ від Чорного моря через Північний Кавказ, Сталінград, Дон і до Баренцева моря, відсутність вільних стратегічних резервів на фронті і в тилу країни, важке морально-політичний стан в німецьких військах. З іншого боку, все виразніше виявлялася зростаюча міць Радянської держави, успішне подолання ним економічних і військових труднощів [43].

На початок листопада 1942 німці мали на радянсько-німецькому фронті 266 дивізій, в складі яких налічувалося близько 6,2 мільйона чоловік, понад 70 тисяч гармат і мінометів, 6600 танків і штурмових гармат, 3500 бойових літаків і 194 бойових корабля.

До цього ж терміну в діючих військах Радянського Союзу перебувало 6,1 мільйона чоловік, 72,5 тисячі знарядді злочину і мінометів, 6014 танків, 3088 бойових літаків. У стратегічному резерві Ставки до цього періоду накопичилося 25 дивізій, 13 танкових і механізованих корпусів, 7 окремих стрілецьких в танкових бригад.

Після важких для нас боїв на півдні країни, в районі Сталінграда і на Північному Кавказі гітлерівське військове керівництво вважало, що радянські війська не в змозі в цих районах провести великий наступ.

Активні дії наших військ влітку і восени 1942 року на західному напрямку проти німецької групи армій «Центр», за розрахунками Ставки, повинні були дезорієнтувати противника, створити враження, що саме тут, а не деінде в іншому місці ми готуємо зимову операцію. Тому в жовтні гітлерівське командування почало велике зосередження своїх військ проти наших західних фронтів. У район Великих Лук з-під Ленінграда були перекинуті танкова, моторизована і піхотна дивізії. У район Вітебська і Смоленська прямувало сім дивізій з Франції та Німеччини. У район Ярцева і Рославля - дві танкові дивізії з-під Воронежа і Жиздра. Разом на початок листопада для посилення групи армій «Центр» було перекинуто дванадцять дивізій, не рахуючи інших засобів.

Оперативні прорахунки німців посилилися поганою роботою їх розвідки, яка не зуміла розкрити підготовку нами найбільшого контрнаступу в районі Сталінграда, де брали участь 10 загальновійськових, одна танкова і чотири повітряні армії, ряд окремих танкових, механізованих, кавалерійських корпусів, бригад і окремих частин, 13,5 тисячі знарядь і мінометів, близько 900 танків і самохідно-артилерійських установок, 1414 бойових літаків [44].

До початку контрнаступу наших військ противник на півдні країни займав наступне оперативно-стратегічне становище.

У районі Середнього Дону, Сталінграда і південніше по Сарпінскіх озерам діяли основні сили групи армій «Б», а саме: війська 8-ї італійської, 3-й і 4-й румунських армій, 6-й і 4-ї танкової німецьких армій. В середньому на дивізію припадало до 15-20 кілометрів.

У цьому угрупованню налічувалося більше мільйона чоловік, 675 танків і штурмових гармат, понад 10 тисяч гармат і мінометів. Кількісне співвідношення сил сторін було майже рівним, за винятком невеликого нашого переваги в танках.

Групу армій «Б» підтримували 4-й повітряний флот і 8-й авіакорпус.

Радянське Верховне Головнокомандування, розробляючи план розгрому групи армій «Б», виходило з того, що розгром противника в районі Сталінграда поставить в скрутне становище противника і на Північному Кавказі і змусить його поспішно відступати або битися в умовах оточення.

Як відомо, Південно-Західний фронт був утворений тільки в кінці жовтня, в період, коли кошти і сили фронту вже закінчували своє зосередження згідно з планом контрнаступу і загальний план Ставки вже був зверстаний і затверджений.

Цілком природно, що Ставка і Генштаб в процесі бойових дій ретельно вивчали розвідувальні дані про ворога, що надходили від фронтів і військ, аналізували їх і робили висновки про характер дій противника і своїх військ. Вони вивчали міркування штабів, командувачів фронтами, видами збройних сил і родами військ і, аналізуючи всі ці дані, брали те чи інше рішення.

Точно так само незаперечно належить пріоритет в безпосередньому розгромі ворога тим, хто своїм сміливим ударом, влучним вогнем, мужністю, відвагою і майстерністю громив не на життя, а на смерть протистоїть ворога.

Заслуга Ставки Верховного Головнокомандування і Генштабу полягає в тому, що вони виявилися здатними з науковою точністю проаналізувати все чинники цієї грандіозної операції, зуміли передбачити хід її розвитку і завершення. Отже, не про персональні претендентах на «авторство» ідеї контрнаступу повинна йти мова.

Головну роль на першому етапі контрнаступу виконував Південно-Західний фронт, командувачем якого був генерал-лейтенант Н. Ф. Ватутін.

Південно-Західний фронт, завдаючи потужних і глибокі удари, діяв з плацдармів на правому березі Дону в районах Серафимовича і Клетской. Сталінградський фронт наступав з району Сарпінскіх озер. Ударні угруповання обох фронтів повинні були з'єднатися в районі Калач (Калач-на-Дону) - хутір Радянський і тим самим завершити оточення основних сил противника під Сталінградом.

Південно-Західний фронт, розгорнувши свою головну угруповання в складі 21, 5-ї танкової армій, частини сил 1-ї гвардійської армії та інших потужних засобів прориву з плацдармів на південний захід від Серафимовича і в районі Клетской, повинен був прорвати оборону 3-й румунської армії і стрімко розвивати удар рухливими з'єднаннями на південний схід з метою виходу на Дон, па ділянці Большенабатовская - Калач. В результаті цього удару війська фронту повинні були вийти в тил сталінградської угрупованню і відрізати ой всі шляхи відходу на захід.

Забезпечення настання ударного угруповання фронту з південного заходу і заходу і освіту зовнішнього фронту оточення на цьому напрямку покладалися на правофлангову армію Південно-Західного фронту, 1-у гвардійську армію під командуванням генерал-лейтенанта Д. Д. Лелюшенка, в подальшому на основні сили 5 -й танкової армії під командуванням генерал-лейтенанта П. Л. Романенко. Ці війська, розвиваючи наступ на захід, південний захід і південь, повинні були на третій день операції вийти на рубіж від глив до БОКІВСЬКИЙ і далі по річці Чир до обливська.

Дії наземних військ Південно-Західного фронту підтримувалися авіацією 2-й і 17-ї повітряних армій, якими командували генерал-майор авіації К. Н. Смирнов і генерал-майор авіації С. А. Красовський.

Велику партійно-політичну роботу у військах розгорнули політоргани, партійні і комсомольські організації. Ця важлива діяльність вміло спрямовувалась Військовою радою фронту і його політичним управлінням, яке очолював генерал М. В. Рудаков.

Противник не витримав удару і почав в паніці відступати або здаватися в полон. Німецькі частини, що стояли ззаду румунських військ, сильною контратакою намагалися зупинити просування наших військ, але були зім'яті введеними в бій 1-м і 26-м танковими корпусами. Тактичний прорив на ділянці Південно-Західного фронту був завершений.

Командарм П. Л. Романенко був у своїй стихії. Треба сказати, що це був відважний чоловік і здатність командир. За своїм характером він якнайкраще підходив саме до такого роду стрімких дій.

З виходом наших військ на оперативні простори основні сили 3-й румунської армії, що оборонялися проти Південно-Західного фронту, і німецькі резервні частини, кинуті на її порятунок, були повністю розгромлені і фактично перестали існувати.

26-й танковий корпус А. Г. Батьківщина і 4-й танковий корпус А. Г. Кравченко стрімко просувалися в район Калача на з'єднання з 4-м корпусом Сталінградського фронту. Лівіше 21-ї армії наступала 65-а армія Донського фронту під командуванням генерал-лейтенанта П. І. Батова.

У ніч на 23 листопада передовий загін 26-го танкового корпусу, очолюваний підполковником Г. Н. Філіпповим, сміливим нальотом захопив міст через Дон.

Німецька охорона мосту, нічого не підозрюючи, спокійно чекала своєї зміни. В цей час на міст увірвалися передові частини загону Г. Н. Філіппова. Гітлерівці прийняли їх за свою навчальну частину, оснащену російськими трофейними капцями. Поки розібралися - було вже пізно. Коротка сутичка - і міст в наших руках. Ворог кілька разів намагався збити з моста загін Г. Н. Філіппова, але це йому не вдалося.

Утримуючи міст, Г. Н. Філіппов вирішив захопити Калач загоном танків підполковника Н. М. Філіпенко. До Калача залишалося два кілометри. Підполковник Н. М. Філіпенко, незважаючи на малу кількість сил в його загоні, прийняв рішення атакувати місто з ходу. Бій за Калач тривав всю ніч. Німці чинили впертий опір, але незабаром підійшли передові частини головних сил корпусу, і місто було взято [45].

У цих боях загинули смертю хоробрих комуніст москвич Григорій Гур'єв, гранично сміливі розвідники Олександр Іванов, Григорій Давідьян і інші товариші. За цей героїчний подвиг підполковнику Г. Н. Філіппову і підполковнику Н. М. Філіпенко було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а особовий склад загону нагороджений орденами і медалями Радянського Союзу.

24 листопада 21-я і 5-я армії Південно-Західного фронту, розгромивши оточені угруповання румунських військ, взяли в полон понад 30 тисяч вояків, офіцерів, генералів і величезне кількість бойової техніки.

В результаті успішного наступу 21-ї армії під командуванням генерал-майора І. М. Чистякова і прийнятих командуванням Донського фронту заходів становище з 65-ю армією виправилася. Вона почала більш енергійне просування вперед.

Переправившись через Дон, 4-й танковий корпус Південно-Західного фронту під командуванням генерала А. Г. Кравченко і 4-й механізований корпус Сталінградського фронту В. Т. Вольського зустрілися в районі хутора Радянського, замкнувши кільце оточення сталінградської угруповання противника в межиріччі Дону і Волги.

Після цього 64, 57, 21, 65, 24, 66-а армії отримали можливість розвивати наступ в загальному напрямку на Сталінград, стискаючи кліщами внутрішнє кільце оточення противника.

1-а гвардійська армія, 5-а танкова армія Південно-Західного фронту і 51-я армія Сталінградського фронту, посилені танковими сполуками, переслідуючи відступаючого противника, отримали завдання відкинути на захід розбиті частини противника подалі від оточеної Сталінградської угруповання і створити міцний зовнішній фронт, необхідний для успішної ліквідації оточеного ворога.

На цьому перший етап контрнаступу закінчився.

До перших чисел грудня кільце оточення противника було стисло міцно, і війська приступили до наступного етапу, завданням якого була ліквідація оточеного угруповання.

Південно-Західний фронт отримав завдання під умовною назвою «Малий Сатурн»: нанести удар силами 1-й і 3-й гвардійських армій і 5-ї танкової армії в загальному напрямку на Морозовск, з тим щоб розгромити в тому районі угруповання противника. Удар Південно-Західного фронту був підтриманий 6-ю армією Воронезького фронту, яка наступала в загальному напрямку на Кантеміровку.

8 грудня 1942 фронт була дана директива:

«Спільними зусиллями Калінінського і Західного фронтів станом на 1 січня 1943 року розгромити угруповання противника в районі Ржев - Сичівка - Оленине - Білий і міцно закріпитися на фронті Яригіна - Сичівка - Андріївське - Леніна - Нове - Ажево - Дентялево - Свити.

Західному фронту під час проведення операції керуватися наступним:

а) протягом 10-11.XII. прорвати обороіу противника на ділянці Велике Кропотова - Яригіна і не пізніше 15.XII. опанувати Сичівка / 20. ХЦ, вивести в район Андріївське не менше двох стрілецьких дивізій для організації замикання разом з 41-и армією Калінінського фронту оточеного противника;

б) після прориву оборони противника і виходу головного угруповання на лінію залізниці рухому групу фронту і не менше чотирьох стрілецьких дивізій повернути на північ для удару в тил ржевсько-чертолінской угруповання противника.

в) 30-ї армії прорвати оборону на ділянці Кошкіна, стик доріг на північний схід від бурговую і не пізніше 15.XII. вийти на залізницю в районі Чертоліно; з виходом на залізницю встановити бойову взаємодію з рухомою групою фронту і ударом вздовж залізниці наступати на Ржев із завданням взяти Ржев 23.XII.

Калінінському фронті при виконанні завдання керуватися наступним;

а) продовжувати розвивати удар 39-й і 22-й арміями в загальному напрямку на Оленине з завданням розгромити олені-ську угруповання супротивника не пізніше 16.XII. Арміям вийти в район Оленине.

Частиною сил 22-ї армії завдати допоміжного удару в напрямку Єгора з метою допомоги 41-ї армії в розгромі бе-лийской угруповання противника.

б) 41-ї армії до 10.XII. розгромити прорвалося угруповання противника в районі Цицино і відновити втрачене положення в районі Околиця.

Чи не пізніше 20. XII. частиною сил вийти в район Мольн - Володимирське - Леніна з завданням замкнути з півдня оточене угруповання противника спільно з частинами Західного фронту.

Чи не пізніше 20.XII. оволодіти містом Білий ...

Ставка Верховного Головнокомандування

Й. Сталін. Г. Жуков. № 170700 [46]. »

Ця операція, що проводилася силами двох фронтів, мала важливе значення для сприяння нашим військам у розгромі противника в районі ржевського виступу, і про неї слід сказати кілька слів.

Командування Калінінського фронту в особі генерал-лейтенанта М. А. Пуркаева зі своїм завданням впорався. Група військ фронту, що наступала на південь від міста Білого, успішно прорвавши фронт, рушила в напрямку на Сичівка. Група військ Західного фронту повинна була, в свою чергу, прорвати оборону противника і рушити назустріч військам Калінінського фронту, з тим щоб замкнути кільце оточення навколо Ржевской угруповання німців. Але сталося так, що Західний фронт оборону супротивника не прорвав.

В цей час ускладнилася обстановка і на Калінінському фронті в районі нашого прориву. Сильним ударом по флангах противник відсік наш механізований корпус, яким командував генерал-майор М. Д. Соломатін, і корпус залишився в оточенні.

Довелося терміново підводити з резерву Ставки додатково стрілецький корпус, щоб з його допомогою вивести наші війська з оточення. Понад три доби корпус М. Д. Соломатіна бився в найтяжких умовах.

У ніч на четверту добу підоспілі сибіряки прорвали фронт противника, і нам вдалося вивести корпус М. Д. Соломатіна з оточення. Бійці й офіцери корпусу були вкрай виснажені, і їх довелося тут же відвести в тил на відпочинок.

Хоча наші війська тут не досягли поставленої Ставкою мети - ліквідації ржевського виступу, але своїми активними діями вони не дозволили німецькому командуванню перекинути значні підкріплення з цієї ділянки в район Сталінграда.

Більш того, щоб зберегти за собою ржевсько-вяземский плацдарм, гітлерівське командування змушене було перекинути в район Вязьма - Ржев чотири танкові і одну моторизовану дивізії.

У першій половині грудня операція зі знищення оточеного противника військами Донського і Сталінградського фронтів розвивалася вкрай повільно.

Щоб врятувати загальне положення, гітлерівське командування насамперед вважав за необхідне стабілізувати фронт оборони своїх військ на Сталінградському напрямку і під його прикриттям відвести з Кавказу групу армій «А». Для цих цілей воно сформувало нову групу армій «Дон», командувачем якої був призначений генерал-фельдмаршал Манштейн.

На думку гітлерівського керівництва, це був найкращий і найбільш здатний з командувачів. Для формування цієї групи армій перекидалися війська з інших ділянок радянсько-німецького фронту і частково верб Франція в Німеччині. Для порятунку оточених в районі Сталінграда військ генерал-фельдмаршал Манштейн, як тепер стало звістка, припускав створити дві ударні групи. Одну - в районі Котельникова, іншу - в районі Тормосина.

Час минав, а зосередження німецьких військ, на які покладалася надія деблокування і створення нового фронту оборони, зривалося. Гітлер, передчуваючи загибель своїх військ під Сталінградом, квапив Манштейна почати операцію, чекаючи повного зосередження військ.

Манштейн почав її 12 грудня тільки з району Котельнакова уздовж залізниці.

У Котельниковський групу Манштейн включив 6, 23-ю, а потім 17-у танкові дивізії, окремий танковий батальйон, оснащений важкими танками «тигр», чотири піхотні дивізії і ряд частин для посилення групи, а також дві румунські кавалерійські дивізії. За три дні боїв противнику вдалося просунутися вперед до Сталінграда на 45 кілометрів і навіть переправитися через річку Аксай-Есауловскій.

В районі Верхньо-Кумского розгорілося запеклий бій, в якому обидві сторони несли великі втрати. Ворог, не рахуючись з жертвами, рвався вперед до Сталінграда. Але радянські війська, загартовані в попередніх боях, наполегливо захищали оборонні рубежі. Тільки під тиском знову підійшла сюди 17-ї танкової дивізії і через різко підсилилася, авіаційної бомбардування частини 51-ї армії і кавалерійського корпусу генерала Т. Т. Шапкина відійшли за річку Мишкова.

Тепер противник перебував в 40 кілометрах від Сталінграда, і йому, мабуть, здавалося, що перемога близька і реальна. Але це були передчасні надії. Відповідно до вказівок Ставки А. М. Василевський підтягнув і ввів тут в бій посилену 2-у гвардійську армію генерала Р. Я. Малиновського, добре оснащену танками і артилерією, удар якої остаточно вирішив долю битви на користь радянських військ.

16 грудня почали наступ війська Південно-Західного фронту і 6-а армія Воронезького фронту з метою розгрому противника в районі Середнього Дону і виходу в тил тормосінской угруповання.

1-а гвардійська армія під командуванням генерал-лейтенанта В. І. Кузнєцова, 3-тя гвардійська армія під командуванням генерал-лейтенанта Д. Д. Лелюшенка (до цього часу 1-а гвардійська армія була розділена на дві армії: на 1-ю і 3-ю гвардійські), 6-а армія під командуванням генерал-майора Ф. М. Харитонова (передана до складу Південно-Західного фронту і посилена 17-м танковим корпусом П. П. Полубоярова), розгромивши 8-у італійську армію, стрімко розвинули удар в загальному напрямі на Морозовск.

У першому оперативному ешелоні, таранним ударом перекидаючи опір ворога, наступали 24-й і 25-й танкові корпуси і 1-й гвардійський механізований корпус. Уступом праворуч в район Міллерово виходили 17-й і 18-й танкові корпуси.

Стрімкі дії військ Південно-Західного фронту на цьому напрямку змусили Манштейна витратити сили, що призначалися для удару в напрямку Сталінграда з району Тормосина, звернувши їх проти Південно-Західного фронту, що виходить у фланг і тил всієї групи армій «Дон».

Таким чином, спроба командувача групою армій «Дон» генерал-фельдмаршала Манштейна прорвати зовнішній фронт і вивести з оточення війська Паулюса провалилася остаточно.

Гітлерівське військово-політичне керівництво після повного провалу спроб деблокади бачило головне завдання вже не в тому, щоб врятувати оточені і приречені на загибель свої війська, а в тому, щоб змусити їх довше битися в оточенні, скувати радянські війська. Їм необхідно було виграти максимум часу для відводу своїх військ з Кавказу і перекидання сил з інших фронтів для створення нового фронту, здатного в якійсь мірі зупинити наше контрнаступ.

Ставка Верховного Головнокомандування, в свою чергу, вживала заходів до того, щоб швидше покінчити з оточеним угрупованням і вивільнити війська двох фронтів, необхідних для якнайшвидшого розгрому відходять військ з Кавказу і па півдні нашої країни [47].

Штаб Сталінградського фронту мав очолити групу військ, що діє па Котельниковський напрямку, і продовжувати знищення ворожих сил в районі Котельникова.

Незабаром Сталінградський фронт був перейменований в Південний фронт, який став діяти на ростовському напрямі.

Директивою Ставки Верховного Головнокомандування від 30.XII.1942 року до складу Донського фронту були передані: з Сталінградського фронту 62, 64-я і 57-я армії.

Станом на 1 січня 1943 року Донський фронт мав у своєму складі 212 тисяч активних бійців, близько 6500 гармат і мінометів, понад 250 танків і до 300 бойових літаків.

В кінці грудня А. М. Василевський займався головним чином питаннями, пов'язаними з ліквідацією німецьких військ в районах Котельникова, Тормосина і Морозівському. На Донський фронт своїм представником Ставка призначила генерала Н. Н. Воронова, який разом з Військовою радою фронту представив план остаточної ліквідації оточеного угруповання німецьких військ, відомий під кодовою назвою «Кільце».

У січні 1943 року зовнішній фронт в районі Дону зусиллями Південно-Західного і Сталінградського фронтів був відсунутий на 200-250 кілометрів на захід. Становище німецьких військ, затиснутих в кільце, різко погіршився. Ніяких перспектив на порятунок у них вже не було. Матеріальні запаси виснажувалися війська отримували голодний пайок. Госпіталі переповнилися до межі. Смертність від поранень і хвороб різко зросла. Наступала невідворотна катастрофа [48].

Щоб припинити кровопролиття. Ставка наказала командуванню Донського фронту пред'явити 6-ї армії ультиматум про здачу в полон на загальноприйнятих умовах. Незважаючи на неминучу катастрофу, гітлерівське командування відкинуло ультиматум і наказало своїм солдатам битися до останнього патрона, обіцяючи порятунок, якого не могло бути, і це дошкуляли німецькі солдати.

З 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року було знищено 32 дивізії і 3 бригади противника, решта 16 дивізій втратили від 50 до 75 відсотків особового складу.

Загальні втрати ворожих військ в районі Дону, Волга, Сталінграда склали близько 1,5 мільйона чоловік, до 3500 танків і штурмових гармат, 12 тисяч гармат і мінометів, до 3 тисяч літаків і велика кількість іншої техніки. Такі втрати сил і засобів катастрофічно відбилися на загальній стратегічній обстановці і дощенту потрясли всю військову машину гітлерівської Німеччини.

Які ж обставини привели німецькі війська до їх катастрофічного розгрому в районі Сталінграда і сприяли нашої історичної перемоги?

Зрив всіх гітлерівських стратегічних планів 1942 року є наслідком недооцінки сил і можливостей Радянської держави, могутніх потенційних і духовних сил народу і переоцінки з боку гітлерівців своїх сил і боєздатності військ.

Найважливішими передумовами розгрому німецьких військ в операціях «Уран», «Малий Сатурн» і «Кільце» з'явилися вміла організація оперативно-тактичної раптовості, правильний вибір напрямку головних ударів, точне визначення слабких місць в обороні ворога. Величезну роль зіграв вірний розрахунок необхідних сил і засобів для швидкого прориву тактичної оборони, активний розвиток оперативного прориву з метою завершення оточення головного угруповання противника.

Вся практична підготовка контрнаступу проводилася командуванням і штабами з винятковою старанністю і глибокої продуманістю, а в процесі самого контрнаступу управління військами у всіх ланках відрізнялося твердістю, умінням передбачити.

Перемога наших військ під Сталінградом ознаменувала собою початок корінного перелому у війні на користь Радянського Союзу і початок масового вигнання ворожих військ з нашої території [49]. З цього часу і до самого закінчення війни радянське командування повністю опанувало стратегічною ініціативою.

Це була довгоочікувана і радісна перемога не тільки для військ, що безпосередньо здійснювали розгром ворога, але і для всього радянського народу, який дні і ночі наполегливо працював, щоб забезпечити армію всім необхідним. Вірні сини Росії, України, Білорусії, Прибалтики, Кавказу, Казахстану, Середньої Азії стійкістю і масовим героїзмом заслужили безсмертну славу.

В офіцерському і генеральському складі противника, а також серед німецького народу стало більш різко проявлятися негативне ставлення особисто до Гітлера і до всього фашистському керівництву. Німецький народ все більше починав розуміти, що Гітлер і його оточення втягнули країну в явну авантюру і що обіцяні їм перемоги - міф, а війська загинули в катастрофі на Дону, Волзі та Північному Кавказі.

Загальновідомо, якою радісною хвилею прокотилася по всьому світу звістку про розгром німецьких військ в районі Сталінграда і як надихнула вона народи на подальшу боротьбу з фашистськими окупантами.

Успішний розгром німецьких військ в районі Сталінграда, Дона і на Кавказі створив сприятливі умови для розгортання наступу всіх фронтів на південно-західному напрямку [50].

Після розгрому ворожих військ в районі Дону і Волги була успішно проведена Острогожськ-Россошанская і Воронезько-Касторненская операції. Радянські війська, розвиваючи зимовий наступ на захід, зайняли Ростов, Новочеркаськ, Курськ, Харків і ряд інших важливих районів. Загальна оперативно-стратегічна обстановка для противника різко погіршилася на всьому; радянсько-німецькому фронті. Після битви на Волзі затряслося положення і нацистської партії. З'явилися серйозні ознаки кризи правлячої гітлерівської верхівки. Серед частини генералітету і великих промисловців виникло опозиційне Гітлеру перебіг. Удари, завдані Червоною Армією, потрясли фашистський блок, посилили в ньому розбрід.

У створенні сприятливих передумов для перелому у війні вирішальна роль належала не тільки Ставці Верховного Головнокомандувача, а й героїчної Червоної Армії, її мужнім і безстрашним воїнам, котрий перевершував сильного і досвідченого ворога не тільки своєю моральною стійкістю, але і мистецтвом ведення війни.

Центральний Комітет Комуністичної партії, Державний Комітет Оборони і Ставка Верховного Головнокомандування протягом усього першого періоду війни приділялася велика увага будівництву і зміцненню Радянських Збройних Сил, удосконалення організації військ і пристосуванню її до реальних умов збройної боротьби, освоєння досвіду війни, підготовці нових командних та політичних кадрів .

При вирішенні питань військового будівництва Комуністична партія виходила з реальних можливостей, які мала країна для забезпечення Збройних Сил необхідними засобами боротьби. У перші місяці війни промисловість не встигала заповнювати бойові втрати армії в техніці і озброєнні, тому технічна оснащеність військ різко впала. У багатьох старших і вищих командирів ще не було необхідного досвіду управління великими з'єднаннями і оперативними об'єднаннями в умовах маневреної війни. Все це змусило радянське командування тимчасово змінити і спростити існуючу напередодні війни організацію військ.

Склад загальновійськових армій був скорочений.Ліквідовувалися стрілецькі і механізовані корпуси. Тимчасово довелося відмовитися від формування танкових і скоротити число знову формуються стрілецьких дивізій. Основна увага приділялася створенню більш маневрених і легко керованих стрілецьких і танкових бригад, окремих полків і батальйонів спеціальних родів військ. З фронтових і армійських об'єднань, а також загальновійськових і кавалерійських з'єднань були вилучені багато спеціальні частини і підрозділи [51].

Всі ці заходи дозволили прискорити формування та підготовку резервів для поповнення діючої армії.

Верховне Головнокомандування, незважаючи на обмежену кількість бойової техніки, отримало також можливість формувати частини спеціальних родів військ, накопичувати їх у своєму резерві і посилювати ними в потрібний момент війська, які діють на найбільш важливих напрямках.

Всі ці організаційні зміни, викликані особливими умовами обстановки, носили тимчасовий характер і не відображали загальну тенденцію в будівництві Радянських Збройних Сил.

Вже до кінця 1941 р постачання Червоної Армії озброєнням і боєприпасами почало поліпшуватися. У бронетанкові війська стало надходити більше важких і середніх танків (KB і Т-34) [52]. Стрілецькі війська отримали протитанкові рушниці, яких вони на початку війни не мали. У порівнянні з першим півріччям 1941 р випуск ручних кулеметів збільшився в 16 разів, пістолетів-кулеметів - в 28 разів, мінометів - майже в 4 рази. З'явилися реактивні мінометні установки БМ-8 і БМ-13 ( «катюші»). На озброєння була прийнята 57-мм протитанкова гармата; відновився випуск 45-мм протитанкових гармат, знятих напередодні війни з виробництва. Військово-повітряні сили почали поповнюватися винищувачами нових типів (МіГ-3, ЛаГГ-3, Як-1, Як-7), штурмовиками (Іл-2), бомбардувальниками (Пе-2, Пе-3, Пе-8). Ці літаки за швидкістю і маневреності не поступалися німецьким, але вироблялося їх ще порівняно мало.

У першому півріччі 1942 р технічне оснащення радянських військ безперервно зростала. Число пістолетів-кулеметів і протитанкових рушниць в діючій армії в порівнянні з другим півріччям 1941 р збільшилася в 6 разів, мінометів - більш ніж в 3 рази, наземної артилерії - в 2 рази. До складу артилерійського полку стрілецької дивізії був введений третій дивізіон двухбатарейного складу (76-мм гармат і 122-мм гаубиць). З нових артилерійських систем, які надійшли на озброєння, слід зазначити дивізійну полегшену 76-мм гармату (ЗІС-3) і вдосконалену 57-мм протитанкову гармату. У другій половині 1942 року виробництво бойової техніки продовжувала зростати. З січня по листопад 1942 р число мінометів в з'єднаннях і частинах діючої армії збільшилася приблизно в 4 рази, знарядь усіх калібрів - в 2,5 рази, танків (особливо Т-34 і Т-70) - в 4,4 рази, винищувачів і штурмовиків - в 3 рази. Почалося виробництво нових зразків 82-мм мінометів і самохідно-артилерійських установок (СУ-76). Зріс випуск автоматичної зброї і боєприпасів.

Збільшення виробництва танків призвело до чисельного росту бронетанкових військ. У їх складі підвищилася питома вага середніх танків. У військово-повітряні сили більше стало надходити штурмовиків Іл-2, але дещо зменшилася надходження винищувачів і бомбардувальників, тому що не відповідали вимогам воїни літаки застарілих типів були зняті з виробництва, а масовий випуск більш досконалих зразків тільки ще налагоджувався.

Кількісний та якісний ріст бойової техніки і озброєння безпосередньо впливав на послідовна зміна організації військ. З весни 1942 р, як тільки наша промисловість стала виробляти бойову техніку в розмірах, що перевищували її бойові втрати, почався процес безперервного зростання і посилення з'єднань і оперативних об'єднань. Але це не був простий повернення до передвоєнної організації військ. Бойовий досвід, накопичений в літньої і зимової кампаніях 1941-1942 рр., І умови, що змінилися збройної боротьби внесли багато нового в будівництво Збройних Сил [53].

Досвід першого року війни показав, що в наступальних операціях найбільшого результату можуть досягти з'єднання і об'єднання, що володіють великою ударною і вогневою силою, що мають сильні рухливі війська для швидкого розвитку успіху в оперативній глибині і підтримувані великими повітряними силами, здатними наносити масовані удари по противнику на вирішальних напрямках.

У квітні - травні 1942 р почалося формування танкових і механізованих корпусів, основою яких були танкові і механізовані бригади. Потім стали формуватися і танкові армії. Окремі танкові бригади і полки залишалися тільки в загальновійськових арміях і призначалися для спільних дій з піхотою. Припинилося формування стрілецьких бригад. Були створені передумови для переходу в стрілецьких військах до корпусних системі управління.

Уже в 1941 р відбулися серйозні зміни в організації Військово-повітряних сил. До осені авіація була вилучена з підпорядкування командуючих арміями та зведена у фронтові групи. Одночасно Ставка сформувала авіаційні групи Резерву Верховного Головнокомандування. Навесні і влітку 1942 р розгорнулося формування повітряних армій, підпорядкованих командуючим фронтами. В цей же час почали створюватися однорідні авіаційні корпуси Резерву Верховного Головнокомандування замість існуючих до цього нечисленних резервних авіаційних груп.

Росли кількісно і удосконалювалися якісно і інші резервні частини і з'єднання Верховного Головнокомандування. Замість окремих артилерійських батарей і дивізіонів різного призначення влітку 1942 р були сформовані зенітно-артилерійські і винищувально-протитанкові полки, а восени почалося створення артилерійських дивізій прориву і першого артилерійського корпусу прориву. В кінці 1942 радянське Верховне Головнокомандування приступило до формування зенітно-артилерійських дивізій і винищувально-протитанкових бригад, а також частин легкої, середньої та важкої самохідної артилерії, які згодом увійшли до складу бронетанкових військ.

Суттєвої реорганізації піддалися інженерні війська. Величезний розмах оборонних робіт, які довелося вести Червоної Армії в умовах стратегічної оборони, різко підвищив потреба в інженерних військах. За рішенням Державного Комітету Оборони в 1941 р було сформовано десять саперних армій, призначених для будівництва оборонних рубежів стратегічного значення. Ці армії зіграли велику роль в організації глибоко ешелонованої оборони на найважливіших напрямках. Навесні 1942 року, коли збільшилися можливості виробництва засобів інженерних загороджень, радянське Верховне Головнокомандування приступило до формування інженерних бригад спеціального призначення, а також інженерно-мінних і понтонно-мостових бригад [54].

У перший період війни великі зміни відбулися не тільки в організації військ, а й в структурі органів тилу Червоної Армії. Що існував напередодні війни порядок постачання Збройних Сил і система управління тиловими установами не відповідали вимогам маневреної війни. Головний недолік цієї системи полягав у тому, що управління тилом частин і з'єднань здійснювали загальновійськові штаби, а матеріальним постачанням військ відали начальники родів військ і служб, які підпорядковувалися безпосередньо командувачу округом (фронтом). На початку війни, коли були потрібні особливо гнучке і оперативне вирішення всіх питань матеріально-технічного та медичного забезпечення військ, чітка організація дорожньої служби і евакуації, існувала система постачання військ і управління тилом не забезпечувала вирішення органами тилу стояли перед ними завдань.

31 липня 1941 Державний Комітет Оборони прийняв постанову «Про управління тилом Червоної Армії». Відповідно до цієї постанови вводилася посада Начальника тилу Червоної Армії, при якому створювалося Головне управління тилу. Начальником тилу Червоної Армії був призначений генерал-лейтенант А. В. Хрульов, який повинен був керувати роботою тилу, організацією підвозу фронтах поповнень і всіх видів постачання, евакуацією в тил хворих, поранених і військового майна.

У фронтах і арміях створювалися управління тилу на чолі з начальником тилу фронту (армії), який був заступником командувача військами фронту (армії) по тилу. У травні 1942 р органи управління тилом були введені в корпусах і дивізіях.

Створення самостійних органів управління тилом дозволило більш оперативно вирішувати всі питання роботи тилу, упорядкувати постачання військ матеріальними засобами, раціонально використовувати всі види транспорту і забезпечити твердий військовий порядок в тилових частинах і підрозділах.

Уже під час літньої кампанії 1941 р з'ясувалося, що громіздкі стаціонарні тилові частини і установи, що були у фронтах 1, не можуть в умовах маневреної війни забезпечити безперебійне живлення військ матеріальними засобами. Такими ж громіздкими були армійські і військові тили. Так, наприклад, з 33 залізничних ешелонів, що вимагалися для перевезення стрілецької дивізії залізницею, 14 займали тилові частини і підрозділи.

Щоб зробити оперативний і військовий тили більш маневреними, у вересні 1941 р, за вказівкою Державного Комітету Оборони, були засновані фронтові польові склади, а в арміях введені польові армійські бази. Крім того, у фронтах і арміях зменшувалася загальна кількість стаціонарних складів, баз, майстерень та інших установ, частина яких передавалася у відання головних і центральних управлінь. Значно скоротилися і військові тили. Зміни, вироблені в організації органів тилу, справили благотворний вплив на їх роботу. Тил діючої армії став більш маневреним. Це сприяло поліпшенню постачання військ матеріальними засобами [55].

Фронти мали надзвичайно велику кількість різних стаціонарних складів, баз, майстерень та інших установ, управляти і маневрувати якими було надзвичайно важко.

Перші півтора року Великої Вітчизняної війни з'явилися для Радянських Збройних Сил не тільки періодом вдосконалення їх організації, але і суворою школою військового мистецтва, школою освоєння досвіду ведення сучасної війни. Цей досвід накопичувався в жорстоких боях і битвах, в боротьбі з сильним і вмілим ворогом. Освоєння сучасних способів збройної боротьби супроводжувалося чималою кількістю помилок і невдач. Але ніякі труднощі і невдачі не похитнули моральної стійкості радянських військ, їх рішучості змінити несприятливо почався перебіг збройної боротьби на свою користь, вирвати ініціативу з рук ворога і перейти до наступальних дій.

Напередодні війни радянська військова теорія не враховувала можливості раптового вторгнення великих ворожих сил і недостатньо розробляла форми і способи ведення стратегічної оборони [56]. Тим часом однією з найбільш складних завдань, яку довелося вирішувати радянському Верховне Головнокомандування в перші ж дні війни, стала якраз завдання організації та ведення стратегічної оборони.

Особливістю стратегічної оборони радянських військ в кампаніях 1941 і 1942 гг. стало те, що радянське командування в обох випадках змушене було вдатися до цього виду військових дій не навмисно, а під тиском складалася обстановки, поспішно і при вкрай невигідною для оборони угрупованню сил. Тому заходи, спрямовані на зрив наступу противника, робилися вже в ході розгорнулися оборонних операцій і відступу радянських військ. Все це вкрай ускладнювало організацію стабільної, глибоко ешелонованої оборони, здатної витримати масовані удари ворога.

У складних умовах літньо-осінньої кампанії 1941 р коли на всіх напрямках становище було загрозливим, радянському Верховне Головнокомандування не завжди вдавалося обрати найбільш доцільні способи дій. Нереальною, наприклад, стала спроба зробити в перші дні війни контрнаступ недостатніми силами прикордонних округів, до того ж значно дезорганізованими раптовим нападом ворога. У нинішній ситуації доцільніше було б використовувати ці сили для створення міцного фронту оборони в глибині на вигідних природних рубежах. Малообоснованним зі стратегічної точки зору стало і прагнення наполегливо утримувати рубіж Дніпра в районі Києва у вересні 1941 р, коли противник глибоко охопив фланги Південно-Західного фронту, а Ставка Верховного Головнокомандування не мала підготовлених резервів для розгрому ворожих угруповань. Радянському Верховне Головнокомандування довелося витратити для освіти нового фронту на південно-західному напрямку значну частину стратегічних резервів, що призначалися для контрнаступу.

Проте, ця перша кампанія дала Радянським Збройним Силам великий і виключно цінний досвід ведення стратегічної оборони і організації стратегічної взаємодії фронтів.Незважаючи на складну обстановку і окремі помилки, допущені в керівництві військами, радянське Верховне Головнокомандування зуміло в цілому правильно визначити основні напрямки та рубежі, де було потрібно зосередити зусилля радянських військ, і організувати керівництво їх діями одночасно на всьому стратегічному фронті від Баренцева до Чорного моря. Головне стратегічне завдання, яке стояло в цій кампанії перед Радянськими Збройними Силами, - вимотати і знекровити німецько-фашистську армію і зупинити її наступ - була вирішена.

Перший досвід стратегічної оборони був значною мірою врахований радянським командуванням в літній кампанії 1942 р [57]. У важкій обстановці, яка створилася на південно-західному напрямку, Ставка Верховного Головнокомандування і командування фронтів брали енергійні заходи до своєчасної ліквідації наслідків глибокого вклинення ворожих угруповань і вміло виводили війська з-під ударів ворога. Саме тому Червона Армія, незважаючи на втрату значної території, змогла зберегти свої сили і використовувати їх для послідовної організації відсічі ворогу на створюваних тилових оборонних рубежах. Противнику під час літньої кампанії так і не вдалося жодного разу оточити скільки-небудь значних угруповань радянських військ.

Характерною рисою радянської стратегії в літньої кампанії 1942 р її активність. Оборонні дії Червоної Армії на головному напрямку поєднувалися з досить великими приватними наступальними операціями на інших напрямках. Ці операції позбавляли ворога можливості посилювати свою основну наступ угруповання за рахунок перекидання сил з інших ділянок радянсько-німецького фронту.

Радянське Верховне Головнокомандування безперервно впливало на хід оборонних боїв, вводячи в дію стратегічні резерви, і в той же час зуміло накопичити достатні сили для потужного удару по ворогу.

Яскравим свідченням майстерного стратегічного керівництва з'явився вибір радянським командуванням моменту для переходу в контрнаступ під Москвою. Скориставшись тим, що наступальні можливості німецької армії були вже вичерпані, а фашистське командування ще не встигло організувати оборону і перегрупувати сили, Ставка Верховного Головнокомандування на початку грудня 1941 р дала вказівки військам Червоної Армії перейти в контрнаступ на західному напрямку проти найбільшої ворожого угруповання.

Особливість першого стратегічного наступу Червоної Армії взимку 1941/42 р полягала в тому, що при його організації радянське командування не могло вільно вибирати напрямки головних ударів. Удари доводилося наносити по тим ворожим угрупованням, які створювали реальну загрозу найважливішим центрам або районам нашої країни. Наступ здійснювався при недостатніх силах і засобах, при наявності серйозних перебоїв в матеріально-технічному забезпеченні військ. Все це не могло не позначитися на результатах настання. Крім того, Ставка Верховного Головнокомандування, переоцінивши успіхи, досягнуті радянськими військами в контрнаступ, поставила перед Червоною Армією важко здійсненне завдання: одночасно розгромити сили ворога на трьох напрямках. У зв'язку з цим Ставці довелося замість цілеспрямованої підтримки наступу радянських військ на головному, західному, напрямку розпорошувати свої резерви для посилення фронтів, що діяли на північно-західному і південно-західному напрямках. Проте поразка, яка зазнала в результаті нашого наступу німецько-фашистська армія взимку 1941/42 р, стало великою перемогою радянської стратегії [58].

Важливою і характерною рисою радянської стратегії було використання вже в перший період війни всіх форм і способів всенародної боротьби з ворогом, в тому числі партизанської форми боротьби. Центральний Комітет партії, республіканські і місцеві партійні органи, Ставка Верховного Головнокомандування і військові ради фронтів приділяли велику увагу організації партизанського руху і керівництву ім. Створення Центрального штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування, а також штабів партизанського руху в союзних республіках і при військових радах фронтів внесло велику організованість в дії партизанських формувань, допомогло надати цим діям необхідну цілеспрямованість, узгодженість з оперативно-стратегічними планами Верховного Головнокомандування [59].

У перший період війни поряд з удосконаленням стратегії збройної боротьби вироблялися найбільш доцільні форми стратегічного керівництва. На початку війни для керівництва бойовими діями Збройних Сил була утворена Ставка Головного Командування Червоної Армії. Оперативним органом Ставки був Генеральний штаб. Ставка безпосередньо керувала збройною боротьбою фронтів. Але вже досвід перших тижнів війни показав, що в умовах стрімкого розвитку подій, швидкої зміни стратегічної обстановки і частого порушення зв'язку Генерального штабу з фронтами і арміями Ставка не зможе забезпечити необхідну конкретне керівництво фронтами безпосередньо з Москви. Тому постановою Державного Комітету Оборони від 10 липня 1941 р були створені головні командування Північно-Західного, Західного і Південно-Західного напрямів. На головні командування напрямків покладалася координація дій декількох фронтів, які вирішували спільне завдання на одному стратегічному напрямку. Цією ж постановою Ставка Головного Командування була перетворена в Ставку Верховного Командованія1, яка повинна була здійснювати керівництво бойовою діяльністю Збройних Сил через головнокомандувачів напрямків. Така система управління в умовах мінливої ​​на фронті обстановки створювала передумови для більш гнучкого і оперативного стратегічного керівництва військами.

Однак у міру стабілізації фронту збройної боротьби і поліпшення роботи фронтових штабів Ставка все частіше стала безпосередньо керувати діяльністю командування фронтів. Проміжна інстанція стратегічного керівництва (головнокомандування напрямів) ставала зайвою. Спочатку було скасовано головнокомандування Північно-Західного, потім Західного напрямів, і, нарешті, влітку 1942 р, коли радянські війська вели бойові дії вже в умовах стабільного становища, що склалося на значному протязі радянсько-німецького фронту, головні командування напрямків були остаточно скасовані. Ставка знову очолила безпосереднє керівництво бойовою діяльністю всіх фронтів і окремих армій. У разі необхідності, для координації бойових зусиль кількох фронтів, які виконували спільне завдання, Ставка направляла в війська своїх представників. Система організації стратегічного керівництва безпосередньо з Ставки і через її представників на місцях себе виправдала і збереглася до кінця Великої Вітчизняної війни.

Зазначені вище деякі особливості, характерні для радянської стратегії в перший період війни, лише в найзагальніших рисах показують основні етапи та напрямки її розвитку. Вони дають уявлення про те, як в складній військово-політичній обстановці Верховне Головнокомандування під керівництвом Державного Комітету Оборони вишукували шляхи ліквідації важких наслідків невдалого для нас результату бойових дій в початковий період війни, як в перших кампаніях накопичувався досвід ведення сучасної війни і створювалися передумови для досягнення корінного перелому у збройній боротьбі.

Розвиток оперативного мистецтва Червоної Армії в цей період йшло в напрямку вдосконалення організації і ведення оборонних і наступальних фронтових і армійських операцій [60].

Згідно довоєнним поглядам, оборона фронту і армії повинна була будуватися на велику глибину, мати міцні інженерні споруди і дозволяти військам відбивати атаки великих сил піхоти і танків, підтримуваних вогнем артилерії і сильною авіацією. Однак недолік сил і засобів, а також особливі умови обстановки тривалий час не дозволяли фронтах створити таку оборону.

Влітку і восени 1941 р фронти і армії, що діяли обмеженими силами в широких смугах, змушені були майже всі з'єднання вводити в перший ешелон. Тому других ешелонів, як правило, не існувало, а резерви були незначними. В глибині оборони зазвичай створювалося кілька оборонних рубежів, але вони не завжди завчасно займалися військами. Недостатню глибину оперативної побудови Ставка прагнула заповнювати розміщенням в тилу військ, що діяли на головних напрямках, своїх резервів (резервних фронтів і армій). Оборонні позиції погано обладналися в інженерному відношенні; системи траншів не було навіть на першій позиції. Протитанкова оборона була слабкою. Артилерійські щільності в обороні ледь досягали трьох-чотирьох знарядь на кілометр фронту. Тільки з осені за вказівкою Ставки основою оборони армій стали артилерійські опорні пункти. Тоді ж почали створюватися протитанкові резерви фронтів і армій в складі одного - двох артилерійських полків і рухливі загони загороджень.

У фронтових оборонних операціях радянські війська часто наносили контрудари, в яких брали участь одна - дві загальновійськові армії, кавалерійські корпуси або змішані кінно-механізовані групи з танками. Сила контрударів була невелика, так як вони зазвичай здійснювалися до завершення зосередження всіх виділених сил і слабо підтримувалися з повітря. Однак контрудари допомагали стримувати наступаючого ворога і вимотували його.

Велике значення в перший період війни мали оборонні операції, що проводилися з метою утримання військово-морських баз і приморських районів. Ці операції військово-морський флот здійснював в тісній взаємодії з сухопутними військами. Флот забезпечував приморські фланги військ і надавав їм сприяння у виконанні бойових завдань. Оборона Лієпаї, Талліна, Ханко, Ленінграда, Одеси і Севастополя увійшла в історію не тільки як приклад беззавітного мужності її учасників, а й як зразок тісної взаємодії сухопутних і військово-морських сил. Військово-морський флот наносив удари по кораблям і сухопутним військам противника, здійснював висадки десантів. Противнику не вдалося досягти своїх цілей на морських театрах. Захопивши найважливіші військово-морські бази, ворог не зміг знищити Військово-Морський Флот СРСР. Ініціатива дій на Баренцевому і Чорному морях залишилася у радянського командування.

Велику допомогу сухопутним військам в оборонних операціях надавали Військово-повітряні сили. Незважаючи на те що влітку і восени 1941 р в повітрі панувала німецька авіація, наші льотчики наносили удари по наступаючих танкам і піхоті противника, прикривали з повітря оборонялися війська, великі міста, райони зосередження і розгортання резервів, вели розвідку і боротьбу з ворожою авіацією [ 61].

Однак дії нечисленної і розпорошеною по арміям авіації не давали необхідного результату. Тому з осені 1941 р основним принципом використання фронтової авіації в обороні стало масоване застосування її на вирішальних напрямках із залученням до дій в інтересах сухопутних військ винищувальної авіації ППО країни і дальнебомбардировочной авіації Резерву Верховного Головнокомандування. Уже в перший період війни нашої авіації вдалося завоювати панування в повітрі під Москвою (в кінці 1941 г.) і в битві на Волзі (до початку контрнаступу радянських військ).

Діючи в важких умовах кількісного і якісного переваги авіації супротивника, Радянські Військово-повітряні сили внесли значний вклад в боротьбу проти німецько-фашистських армій. З 22 червня 1941 по 1 січня 1943 р фронтова і далекобомбардувальна авіація здійснила понад 862 тис. Літако-вильотів і скинула на ворога 170 тис. Тонн бомб. За цей час було знищено і пошкоджено понад 32 тис. Літаків противника [62]. Особливо важкі втрати були нанесені бомбардувальної авіації ворога.

Радянські льотчики спільно з військами інших частин і з'єднань протиповітряної оборони запобігли руйнування найбільших адміністративних і промислових центрів Радянського Союзу.Була врятована від руйнування Москва. Радянська авіація успішно прикривала з повітря Ленінград і єдину лінію зв'язку цього блокованого міста з тилом - льодову «Дорогу життя». Ворогові не вдалося нанести скільки-небудь істотних пошкоджень таким важливим промисловим центрам, як Баку, Горький, Саратов, Куйбишев і іншим.

Перші наступальні операції Червоної Армії влітку і восени 1941 р здійснювалися, як правило, на одному напрямку проти висунувся вперед або перейшла до оборони угруповання ворожих військ, в той час як на інших напрямках велися оборонні дії. Ці наступальні операції носили місцевий характер і робилися з метою завдати поразки ударних угрупувань противника, зайняти вигідне оперативне становище для оборони або утримати важливий економічний район. Глибина наступальних операцій фронтів була невеликою - 40-70 кілометрів.

У зимовій кампанії 1941/42 р Червона Армія провела понад 30 фронтових і армійських наступальних операцій. Ці операції, організовані за єдиним планом Ставки Верховного Головнокомандування і здійснені в тісній взаємодії сухопутних, морських і повітряних сил, з'явилися складовими частинами стратегічного контрнаступу, а потім і загального наступу Червоної Армії.

Довоєнна теорія радянського оперативного мистецтва вимагала для ведення наступальних операцій створювати на напрямку головного удару такі угруповання, які за своїми силам перевершували б обороняються війська в два - три рази. Однак командування фронтів таких угруповань взимку 1941/42 р через нестачу сил і засобів створювати не могло. Як правило, радянські війська в наступальних операціях не мали загальної переваги над противником і домагалися лише місцевого переваги. У наступі, як і в обороні, оперативне побудова фронту (армії) було зазвичай одноешелонним; в резерв виділялися незначні сили.

Хоча в наступальних операціях, здійснених взимку 1941/42 р, Червона Армія не вирішила повністю поставлених перед нею завдань, досвід організації та проведення цих операцій мав величезне значення для розвитку оперативного мистецтва і зростання бойової майстерності радянських командних кадрів. З досвіду цих операцій були зроблені важливі висновки щодо ведення настання, взаємодії фронтів і видів Збройних Сил, використання родів військ і управління військами в ході наступу.

Одночасно з розвитком оперативного мистецтва удосконалювалася і тактика радянських військ. Оборонні дії в літньо-осінньої кампанії 1941 р наші війська змушені були вести проти переважаючих сил ворога і відступати на великі відстані.

Переходячи до оборони, вони не встигали обладнати позиції в інженерному відношенні. Ширина смуг оборони ослаблених боями стрілецьких дивізій доходила до 40-50 кілометрів замість покладалися за довоєнними статутів 8-12 кілометрів для дивізій повного штатного складу. Бойовий порядок складався з одного ешелону і невеликого (до батальйону) резерву. Все це вкрай ускладнювало організацію міцної оборони [63].

З осені 1941 р ширина смуг оборони стрілецьких дивізій на головних напрямках (Москва, Ленінград) вже наближалася до норми. Позиції стали краще обладнуватися в інженерному відношенні, з'явилися траншеї і ходи сполучення, зросли щільності мінування місцевості.

Наступальні бої радянських військ в перший період війни також проходили в умовах, не передбачених довоєнної теорією. При ослабленому штатному складі стрілецьких дивізій смуги їх настання були трохи ширше статутних, в результаті чого тактичні щільності зброї на кілометр фронту виявлялися недостатніми. Бойовий порядок дивізії спочатку надмірно ешелоновану в глибину, тому в атаці переднього краю ворожої оборони одночасно брала участь тільки третя частина сил, а інші сили, по суті не брали участі в бойових діях, несли невиправдані втрати від вогню ворожої артилерії і авіації [64].

Недоліки в побудові бойових порядків піхоти почали усуватися у всій Червоній Армії лише до кінця першого періоду війни. 8 жовтня 1942 р Народний комісар оборони віддав наказ № 306, згідно з яким в настанні бойові порядки стрілецьких військ (від роти до дивізії) повинні були будуватися в один ешелон з невеликим резервом. Основою бойового порядку піхоти ставала стрілецька ланцюг. Це дозволяло повніше використовувати вогневі засоби піхоти, наносити ворогові більш потужний перший удар, швидше проривати головну смугу його оборони і тим самим скорочувати втрати наступаючих військ. Основні положення цього наказу були закріплені в Бойовому статуті піхоти (БУП-42). Слід, однак, відзначити, що відмова від ешелонування бойових порядків в полку і дивізії був тимчасовим і обумовлювався неглибоким побудовою оборони противника, її вогнищевим характером, відсутністю розвинених фортифікаційних споруд.

Таким чином, в перший період Великої Вітчизняної війни радянське Верховне Головнокомандування в міру накопичення бойового досвіду застосовувало на різних етапах збройної боротьби найбільш доцільні форми і способи ведення бойових дій. Завдяки цьому, а також завдяки творчій ініціативі радянських військ військове мистецтво Червоної Армії за перші півтора року війни зробило у своєму розвитку великий крок вперед.

Цьому сприяла велика робота, проведена радянським Верховним Головнокомандуванням і військовими радами фронтів по ретельному узагальнення досвіду боїв і операцій, а також вивченню техніки і тактики противника. На основі узагальнення досвіду Ставка давала військам вказівки щодо організації та ведення бойових дій. Військові ради фронтів видавали директиви та інструкції, в яких відзначалися характерні недоліки в діях наших військ і рекомендувалися найбільш доцільні, перевірені досвідом прийоми і способи боротьби в різній обстановці.

Влітку і восени 1941 р, коли Червона Армія вела важкі оборонні бої, Ставка Верховного Головнокомандування видала кілька директив і наказів щодо організації та ведення оборонних дій обмеженими силами. Ці директиви вимагали будувати більш глибоку оборону, краще обладнати її в інженерному відношенні, залучати для боротьби з ворожими танками всю артилерію і авіацію, більше уваги приділяти забезпеченню стиків і флангів обороняються частин і з'єднань, удосконалювати методи управління військами.

На основі досвіду наступальних дій взимку 1941/42 р Ставка дала вказівки щодо організації та ведення наступальних операцій і бойового використання в них різних родів військ. У цих вказівках підкреслювалася необхідність створення сильних ударних угруповань на напрямках головних ударів і ретельної організації взаємодії частин і родів військ. Ставка вимагала, щоб командири перед прийняттям рішення особисто проводили рекогносцировку місцевості і уважно вивчали угруповання військ противника. Велика увага приділялася артилерійській наступу і правильного використання танкових частин при прориві оборони і при розвитку наступу [65].

З метою безперервного авіаційного впливу на противника і тісної оперативного і тактичного взаємодії авіації з наступаючими сухопутними військами були розроблені способи організації та ведення авіаційного наступу. Особлива увага приділялася авіаційної підтримки великих з'єднань бронетанкових і механізованих військ. На основі бойового досвіду війни були видані нові керівництва по бойових дій бомбардувальної, винищувальної, штурмової та розвідувальної авіації.

Постійне керівництво Ставки Верховного Головнокомандування діями військ сприяло вдосконаленню бойової майстерності частин і з'єднань Червоної Армії. Але в діях військ ще було багато недоліків. У першотравневому наказі 1942 року Верховний Головнокомандувач вказав, що у Червоній Армії є все необхідне для того, щоб звільнити нашу землю від фашистських загарбників. Бракує тільки одного - вміння повністю використовувати проти ворога ту першокласну техніку, яку надає їй Батьківщина. Тому завдання Червоної Армії, її бійців полягає в тому, щоб навчатися військовій справі, вивчити досконало свою зброю, стати майстрами своєї справи і навчитися, таким чином, бити ворога напевно.

Для вивчення бойового досвіду в штабах фронтів і армій були введені посади старших помічників начальників оперативних відділів, а в Генеральному штабі і штабах родів військ - відділи по вивченню досвіду війни. Ці відділи почали випускати спеціальні бюлетені і збірники матеріалів. Загальне керівництво узагальненням досвіду війни покладалося на начальників штабів фронтів (армій) і родів військ. Особлива увага приділялася поширенню досвіду війни в діючій армії і в резервних частинах.

Зміцнення Радянських Збройних Сил, підвищення їх боєздатності було забезпечено великий ідейно-виховною роботою Комуністичної партії у військах. Партійно-політична робота допомагала організовувати, згуртовувати і дисциплінувати війська, підвищувати їх стійкість в обороні і бойової порив в наступі. Політоргани і партійні організації армії, безпосередньо очолювало цю роботу, твердо пам'ятали вказівки В. І. Леніна про вирішальну роль на війні морального духу військ. Дотримуючись цих вказівок, партія направила в війська великий загін партійних працівників, які зіграли важливу роль у зміцненні армійських і флотських политорганов, в посиленні політико-виховної роботи.

З перших днів війни головним методом політичного виховання військ стали пропаганда та агітація, що проводилися в будь-яких умовах бойової обстановки. Надаючи виключно важливе значення друкованої пропаганди і агітації, ЦК ВКП (б) значно збільшив тираж центральних газет і журналів для армії і флоту, забезпечив видання великого числа фронтових, флотських, армійських, корпусних і дивізійних газет. До кінця першого року війни для Збройних Сил видавалися 3 центральні, 13 фронтових і понад 60 армійських газет [66].

Головне місце в партійно-політичній роботі займала усна агітація. У частинах і з'єднаннях виступали члени Центрального Комітету партії, командувачі та члени військових рад фронтів і армії, командири і політпрацівники. У всіх частинах і підрозділах були створені групи агітаторів з комуністів, комсомольців і безпартійних активістів, здатних захоплювати бійців на бойові подвиги живим словом і особистим прикладом.

Комуністи, що билися в рядах радянських військ, були основним ядром Червоної Армії і служили прикладом для всіх воїнів. У 1942 р в Червоній Армії і Військово-Морських Силах вже налічувалося понад 2 млн. Комуністів, тобто більше половини всього складу партії. Комуністи перебували в бою на найважчих ділянках, виконували найбільш складні і відповідальні бойові завдання. Своїми натхненними закликами, своєю відвагою, мужністю і готовністю до останньої краплі крові захищати Батьківщину комуністи здобули гарячу любов і повагу всього особового складу Збройних Сил.

Велика організуюча і мобілізуюча роль політичної роботи партії у військах з особливою силою проявилася в період важких невдач і вимушеного відступу Червоної Армії. Потрібна була велика організаторська і ідейно-виховна робота, щоб відхід військ не перетворився на панічну втечу, щоб вони відступали в порядку, організовано, завдаючи противнику удари. Цю організованість під час відступу вносили в війська командири і політпрацівники, партійні організації частин і з'єднань. В результаті радянські війська, відступаючи, вели запеклі бої, вимотували сили ворога і наносили йому великих втрат. Навіть ті частини, які внаслідок стрімкого просування німецько-фашистських військ опинялися в оточенні, продовжували героїчну боротьбу до останньої можливості.

Сила і дієвість партійно-політичної роботи полягала в її нерозривному зв'язку з бойовою практикою військ. Політоргани вникали у всі сторони життя і бойової діяльності військ, вимагали від партійних організацій і кожного комуніста особистої відповідальності за боєготовність частини, підрозділи.

До кінця першого періоду війни командири Червоної Армії набули великого досвіду керівництва військами в бойовій обстановці, стали більш зрілими і загартованими в військовому і в політичному відношенні.Тому в жовтні 1942 р партія вважала за можливе повернутися до принципу повного єдиноначальності як до найбільш доцільною формою управління військами. Введення єдиноначальності означало зосередження в руках командирів всієї повноти влади над підлеглими військами, підвищення відповідальності командирів за все сторони бойової діяльності, бойового навчання і політичного виховання особового складу частин і з'єднань. Встановлення єдиноначальності сприяло ще більшому зростанню авторитету командних кадрів, зміцнення дисципліни і організованості військ.

Політпрацівники, звільнені від функцій адміністративного та господарського керівництва, отримали можливість зосередити всю увагу на політичному і військовому вихованні особового складу, на поліпшенні керівництва партійними і комсомольськими організаціями, на матеріально-побутовому та культурному обслуговуванні особового складу.

Загалом, напружена організаторська робота Комуністичної партії по військовому будівництву дала чудові результати. До кінця першого періоду війни Червона Армія перетворилася на грізну силу і була готова завдати ворогові новий нищівний удар.

Як заключна операція другої світової війни Європа Берлінська операція займає особливе місце. При взятті Берліна отримали остаточне рішення найважливіші військово-політичні питання, від яких багато в чому залежало післявоєнний устрій Німеччини та її місце в політичному житті Європи.

Задум Берлінської операції в Ставці в основному визначився в листопаді 1944 року. Уточнення його проходило в процесі Вісло-Одерської, Східно-Прусської і Померанской операцій.

При розробці плану Берлінської операції враховувалися і дії експедиційних військ союзників, які в кінці березня - початку квітня 1945 року широким фронтом вийшли на Рейн і приступили до його форсування, з тим, щоб розгорнути загальний наступ в центральні райони Німеччини.

Верховне командування союзних військ найближчою метою своїх дій ставило ліквідацію угруповання противника і оволодіння промисловим районом Рура, Потім вона планувала висунення американських і англійських військ на Ельбу на берлінському напрямку. Одночасно розгорталися операції американських і французьких військ в південному напрямку з метою оволодіння районами Штутгарта, Мюнхена і виходу в центральні райони Австрії і Чехословаччини.

Незважаючи на те, що рішеннями Ялтинської конференції радянська зона окупації була визначена далеко на захід від Берліна і що радянські війська вже знаходилися на Одері і Нейсе (в 60-100 кілометрах від Берліна) і були готові почати Берлінську операцію, англійський уряд на чолі з У. Черчиллем все ще продовжувало плекати мрію про захоплення Берліна раніше, ніж туди прийде Червона Армія.

В останні дні березня І. В. Сталін через американську місію отримав інформацію Ейзенхауера про його плані виходу на узгоджену лінію на берлінському напрямку. З цього повідомлення було видно, що подальший наступ англійські і американські війська припускали розгорнути на північний схід, щоб вийти в район Любека, і на південний схід з метою придушення противника на півдні Німеччини [67].

І. В. Сталін знав, що гітлерівське керівництво за останній час розвинуло Активісти в пошуках сепаратних угоді з англійським і американським урядами. З огляду на безнадійне становище німецьких військ, можна було очікувати, що гітлерівці припинять опір на заході і відкриють американським і англійським військам дорогу на Берлін, щоб не здати його Червоної Армії.

До початку англо-американської кампанії німці мали на заході вкрай ослабленими шістдесятьма дивізіями, загальна боєздатність яких дорівнювала двадцяти шести штатним дивізіям. У союзників було 80 повнокровних дивізій, в тому числі 23 танкові дивізії.

Таким чином, форсування Рейну американськими та англійськими військами проходило в полегшених умовах, і Рейн був захоплений ними, по суті, без опору німців.

Коли в Ставці було отримано повідомлення генерала Ейзенхауера про його рішення завдати два удари - на північному сході і на півдні Німеччини - і про те, що американські війська зупиняться на узгодженої лінії на берлінському напрямку, І. В. Сталін відгукнувся про Ейзенхауері як про людину , вірному взятим на себе зобов'язанням. Однак думка це виявилося передчасним.

Під час висадки і настання союзних військ у Франції між Генеральним штабом Червоної Армії і військовими місіями США та Англії існував тісний зв'язок, і ми часто обмінювалися відомостями про дислокацію військ противника. Але в міру наближення кінця війни ми стали отримувати відомості від своїх союзників, вельми далекі від дійсного стану справ [68].

Наступ на Берлін було вирішено розпочати 16 квітня, не чекаючи дій 2-го Білоруського фронту, який, за всіма уточненими розрахунками, міг почати наступ з Одера не раніше 20 квітня.

Головний удар вирішено було завдати з Кюстрінского плацдарму силами чотирьох загальновійськових і двох танкових армій. Останні передбачалося ввести в бій після прориву оборони противника в обхід Берліна з півночі і північного сходу. 2-й ешелон фронту (3-ю армію генерал-полковника А. В. Горбатова) намічалося ввести в справу також на головному напрямку.

Проект директиви 1-му Українському фронту в зв'язку зі зміною розмежувальної лінії і вказівкою про те, щоб фронт був готовий повернути танкові армії з півдня на Берлін, Верховний Головнокомандувач підписав днем ​​пізніше після внесення ним необхідних виправлень.

Цією директивою 1-му Українському фронту наказувалося:

-разгроміть угруповання противника в районі Коттбуса і на південь від Берліна;

-ізоліровать головні сили групи армій «Центр» від берлінського угруповання і цим забезпечити з півдня удар 1-го Білоруського фронту;

-за 10-12 днів (не пізніш) вийти на рубіж Бевлітц - Віттенберг і далі по річці Ельбі до Дрездена;

-головний удар фронту нанести б напрямку на Шпремберг;

-3-ю в 4-у гвардійські танкові армії ввести після прориву в напрямку головного удару.

У зв'язку з тим, що 2-й Білоруський фронт все ще вів напружені бойові дії проти німецьких -войск в районах на південний схід від Данпіга і на північ від Гдині, Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення почати перегрупування основних сил цього фронту на Одер, змінивши не пізніше 15- 18 квітня на ділянці Кольберг - Шведт 1-ю Польську армію і 61-у армію 1-го Білоруського фронту. Для остаточної ліквідації ворожого угруповання в районах Данцига і Гдині було наказано залишити там частина сил фронту К. К. Рокоссовського [69].

Під час обговорення в Ставці загального плану майбутніх дій на берлінському напрямку в основному були визначені цілі та завдання 2-го Білоруського фронту.

Так як 2-й Білоруський фронт операцію починав на чотири доби пізніше, маршал К. К. Рокоссовський ні викликаний в Ставку для обговорення Берлінської операції [70].

Виходило, що 1-й Білоруський фронт повинен був в перші, найбільш напружені дні наступати з відкритим правим флангом, без оперативно-тактичного взаємодії з військами 2-го Білоруського фронту.

Берлінської операцією закінчували свій переможний шлях героїчні радянські війська, що пройшли з боями тисячокілометрові відстані, навчені досвідом найбільших битв, загартовані в запеклих боях. Вони горіли бажанням швидше добити ворога і закінчити війну.

Битва за Берлін планувалася німецьким верховним командуванням як вирішальна битва на Східному фронті. Намагаючись надихнути свої війська, Гітлер у відозві від 14 квітня писав:

«Ми передбачали цей удар і протиставили йому сильний фронт. Супротивника зустрічає колосальна сила артилерії. Паші втрати в піхоті поповнюються незліченною кількістю нових з'єднань, зведених формувань і частинами Фолькс-штурму, які зміцнюють фронт. Берлін залишиться німецьким. [71] »

Було 3 годині ночі за московським часом. У всіх частинах йшла остання перевірка бойової готовності до початку дій. Все відбувалося діловито, спокійно і в той же час без зайвої самовпевненості і недооцінки супротивника. Відчувалося, що армія готується битися по-справжньому, як і годиться битися з сильним і досвідченим ворогом.

Рівно о п'ятій годині за Москві від пострілів багатьох тисяч гармат, мінометів і наших легендарних «катюш» яскраво засяяла вся місцевість, а слідом за цим пролунав приголомшливої ​​сили гуркіт пострілів і розривів снарядів, мін і авіаційних бомб. В повітрі наростав неугавні гул бомбардувальників.

З боку противника в перші секунди Протріскотіло кілька кулеметних черг, а потім все стихло. Здавалося, на боці ворога не залишилося живої істоти. Протягом 30-хвилинного потужного артилерійського вогню противник не зробив жодного пострілу. Це свідчило про його повної пригніченості і розладі системи оборони. Тому було вирішено скоротити час артпідготовки і негайно почати загальну атаку.

У повітря злетіли тисячі різнокольорових ракет. За цим сигналом спалахнули 140 прожекторів, розташованих через кожні 200 метрів. Більш 100 мільярдів свічок висвітлювала поле бою, засліплюючи противника і вихоплюючи з темряви об'єкти атаки для наших танків і піхоти [72].

Авіація йшла над полем бою хвилями. Вночі кілька сот бомбардувальників вдарили по далеких цілям, куди не досягала артилерія. Інші бомбардувальники взаємодіяли з військами вранці і вдень. Протягом першої доби битви було проведено понад 6550 літако-вильотів.

На перший день було заплановано тільки для однієї артилерії мільйон 197 тисяч пострілів, фактично було вироблено мільйон 236 тисяч пострілів. 2450 вагонів снарядів, тобто майже 98 тисяч тонн металу, обрушилося на голову ворога. Оборона противника знищувалася і придушувалася на глибину до 8 кілометрів, а окремі вузли опору - на глибину до 10-12 кілометрів.

Вранці 16 квітня на всіх ділянках фронту радянські війська успішно просувалися вперед. Однак противник, прийшовши в себе, почав надавати протидію з боку Зееловских висот своєї артилерією, мінометами, а з боку Берліна з'явилися групи бомбардувальників. І чим ближче підходили паші війська до Зеєловські висот, тим сильніше наростав опір ворога.

Цей природний рубіж панував над навколишньою місцевістю, мав круті схили і був у всіх відносинах серйозною перешкодою на шляху до Берліна. Суцільною стіною стояв він перед нашими військами, закривши собою плато, на якому повинно було розвернутися бій на ближніх підступах до Берліну [73].

Зеєловські висоти обмежували не тільки дії наших танків, а й ставали серйозною перешкодою і для артилерії. Вони закривали глибину оборони противника, унеможливлювали спостереження її з землі з нашого боку. Артилеристам доводилося долати ці труднощі посиленням вогню і часто стріляти по площах.

З раннього ранку 17 квітня на всіх ділянках фронту розгорілися запеклі бої. Ворог відчайдушно чинив опір. Однак до вечора, не витримавши удару танкових армій, введених напередодні, які у взаємодії з загальновійськовими арміями пробили на ряді ділянок оборону на Зееловских висотах, противник почав відступати. Вранці 18 квітня Зеєловські висоти були взяті.

Однак і 18 квітня противник все ще намагався зупинити просування наших військ, кидаючи назустріч їм всі свої готівкові резерви і навіть частини, зняті з оборони Берліна. Тільки 19 квітня, зазнавши великих втрат, німці не витримали потужного натиску наших танкових і загальновійськових армії і стали відходити на зовнішній обвід Берлінського району оборони [74].

У перші дні боїв танкові армії 1-го Білоруського фронту не мали ніякої можливості вирватися вперед. Їм довелося битися в тісній взаємодії з загальновійськовими арміями. Кілька успішніше діяла 2-а гвардійська танкова армія генерала С. І. Богданова спільно з 3-й і 5-й ударними арміями. До того ж на її напрямку після 18 квітня опір противника було дещо слабше.

Наступ 1-го Українського фронту з першого ж дня розвивалося швидшими темпами.Як і очікувалося, на напрямку його удару оборона противника була слабка, що дозволило з ранку 17 квітня ввести там, в справу обидві танкові армії. У перший же день вони просунулися на 20-25 кілометрів, форсували річку Шпрее і з ранку 19 квітня почали просуватися на Цоссен і Луккенвальде [75].

20 квітня, на п'ятий день операції, далекобійна артилерія 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту, якою командував генерал-полковник В. І. Кузнєцов, відкрила вогонь по Берліну. Почався історичний штурм столиці фашистської Німеччини. В цей же час 1-й дивізіон 30-ї гвардійської гарматної бригади 47-ї армії, яким командував майор А. І. Зюкін, також дав залп по фашистської столиці.

21 квітня частини 3-ї ударної, 2-ї гвардійської танкової, 47-й і 5-ї ударної армій увірвалися на околиці Берліна і зав'язали там бої. 61-я армія, 1-я армія Війська Польського та інші сполуки 1-го Білоруського фронту швидко рухалися, обійшовши Берлін, на Ельбу, де передбачалася зустріч з військами союзників.

Щоб всіляко прискорити розгром оборони противника в самому Берліні, було вирішено 1-ю та 2-ю гвардійські танкові армії кинути разом з 8-ї гвардійської, 5-ї ударної, 3-ї ударної і 47-ю арміями в бій за місто. Потужним вогнем артилерії, ударами авіації і танкової лавиною вони повинні були швидко придушити ворожу оборону в Берліні.

23-24 квітня війська 1-го Білоруського фронту громили гітлерівців на підступах до центру Берліна. У південній частині міста зав'язали бій частини 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту.

25 квітня 328-а стрілецька дивізія 47-ї армії і 65-а танкова бригада 2-ї гвардійської танкової армії 1-го Білоруського фронту, що наступали на захід від Берліна, з'єдналися в районі Кетціна з 6-м гвардійським механізованим корпусом 4-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту.

Так берлінська угруповання ворога загальною чисельністю понад 400 тисяч чоловік виявилася розсіченою на дві ізольовані групи: берлінську і франкфуртско-Губенське.

Введена в справу з резерву фронту 3-тя армія генерала А. В. Горбатова, розвиваючи наступ уздовж каналу Одер - Шпрее і використовуючи успіх 1-ї гвардійської танкової армії, швидко вийшла в район Кенігс-Вустерхаузен.

Звідси, різко повернувши на південь і південний схід, вона завдала удару на Тойпітц і 25 квітня з'єдналася з частинами правого крила військ 1-го Українського фронту, які наступали в північно-західному напрямку. Щільно замкнулося кільце оточення навколо ворожого угруповання на південний схід від Берліна в районі Вендіш - Бухгольц.

Успішно розвивалися бої і в самому Берліні. Коли війська фронту увірвалися до столиці Німеччини, оборона міста в деяких районах вже ослабла, так як частина довіку берлінського гарнізону була знята німецьким командуванням для посилення оборони на Зееловских висотах. Наші частини швидко намацували ці райони і, маневруючи, обходили головні осередки опору.

Але з підходом до центральної частини міста опір різко посилилося. Жорстокість боротьби наростало з обох сторін. Оборона противника була суцільною. Німці використовували всі переваги, які давали їм перед наступаючою стороною бої в місті. Багатоповерхові будівлі, масивні стіни і особливо бомбосховища, каземати, пов'язані між собою підземними ходами, зіграли важливу роль. По цих шляхах німці могли з одного кварталу виходити в інший і навіть з'являтися в тилу наших військ.

Річка Шпрее в самому місті з її високими цементовані ми берегами, розсікаючи Берлін на дві частини, оперізувала менш терські будівлі в центрі міста. Кожен будинок тут захищати гарнізон, нерідко силою до батальйону.

Наше наступ не припинявся ні вдень, ні вночі. Всі зусилля були спрямовані на те, щоб не дати можливості противнику організувати оборону в нових опорних пунктах, Бойові порядки армій були ешелоновані в глибину. Днем наступали першим ешелоном, вночі - другим.

Заздалегідь підготовленої обороні Берліна з його секторами, районами і ділянками був протиставлений детально розроблений план наступу.

Для її вирішення до початку операції було створено необхідні передумови. По-перше, наші війська на підступах до міста перемололи значну частину живої сили і техніки противника. По-друге, швидко оточивши Берлін, ми позбавили німців можливості маневрувати резервами. По-третє, і самі резерви німців, стягнуті до Берліна, були швидко розгромлені.

Все це дозволило нам, незважаючи на численні перешкоди, скоротити до мінімуму вуличні бої і полегшити військам умови знищення ворожої оборони всередині міста.

Кожна атака піхоти і танків супроводжувалася масованими ударами артилерії і авіації, які наносилися на всіх ділянках фронту. 11 тисяч знарядь різного калібру через певні проміжки часу відкривали одночасний вогонь. З 21 квітня по 2 травня по Берліну було зроблено майже мільйон 800 тисяч артилерійських пострілів. А всього на ворожу оборону в місті обрушили понад 36 тисяч тони металу.

На третій день боїв у Берліні по спеціально розширеною колією до Сілезького вокзалу було подано фортечні гармати, які відкрили вогонь по центру міста. Вага кожного снаряда становив півтонни.

Оборона Берліна розліталася в пух і прах.

Майже чотири роки чекали цього історичного моменту наші героїчні воїни. І ось цей час, остаточної розплати з фашизмом, настав.

Важко передати словами охопило всіх радянських воїнів хвилювання.

На снарядах батареї санінструктор Маланья Юрченко написала: «За Сталінград, за Донбас, за Україну, за сиріт і вдів. За сльози матерів! ».

При штурмі східній частині Берліна в боях особливо відзначилися 286-й гвардійський стрілецький полк 94-ї гвардійської дивізії (командир підполковник А. Н. Кравченко) і 283-й гвардійський стрілецький полк тієї ж дивізії під командуванням підполковника А. А. Ігнатьєва [76] .

Бійці рвалися вперед, виявляючи масовий героїзм. Переконавшись, що лобовою атакою важко захопити сильно укріплений кутовий будинок, що заважав просуванню полку, парторг роти 283-го гвардійського полку Олексій Кузнєцов з групою бійців скритними шляхами обійшов цей будинок і вдарив по фашистам з тилу. Опорний пункт ворога був захоплений.

Безприкладну відвагу проявив старший лейтенант І. П. Українців з 283-го гвардійського полку. При атаці одного з будинків бій перейшов в рукопашну сутичку. Він кинувся на ворогів. Дев'ять фашистів заколов відважний офіцер. Наслідуючи його приклад, гвардії сержант Степан Гробазай зі своїм відділенням винищив кілька десятків гітлерівців.

29 квітня в центрі міста розгорнулися найбільш запеклі бої. На ратушу наступали 1008-й стрілецький полк (командир полковник В. Н. Борисов) і 1010-й полк (командир полковник М. Ф. Загородский) 266-ї стрілецької дивізії. Багато хвилюючих подвигів зробили воїни цієї дивізії, про яких мені в ті дні розповідали безпосередні учасники штурму.

У момент падіння Берліна Гітлер уже не міг розраховувати на ці події і викинув гасло: «Краще здати Берлін американцям і англійцям, ніж пустити в нього росіян». Полонені німецькі солдати в Берліні показували: «Офіцери стверджували, що всі сили будуть включені до того, щоб не допустити захоплення Берліна російськими. Якщо здавати місто, то тільки американцям »[77].

Бій в Берліні підійшло до свого кульмінаційного пункту. Всім нам хотілося покінчити з берлінською угрупованням до 1 травня. Але ворог, хоча і був в агонії, все ж продовжував битися, чіпляючись за кожен будинок, за кожен підвал, за кожен поверх і дах.

Незважаючи на це жорстоке, але безглуздий опір, радянські воїни брали квартал за кварталом. Війська генералів В. І. Кузнецова, Н. Е, Берзаріна, С. І. Богданова, М. Е. Катукова і В. І. Чуйкова все ближче просувалися до центру Берліна.

30 квітня 1945 року назавжди залишиться в пам'яті радянського народу і в історії його боротьби з фашистською Німеччиною.

В цей день, о 14 годині 25 хвилин, військами 3-ї ударної армії (командувач генерал-полковник В. І. Кузнєцов, член, Військової ради генерал А. І. Литвинов) була взята основна частина будівлі рейхстагу.

За рейхстаг йшла кровопролитна битва. Підступи до нього прикривалися міцними будинками, що входять в систему дев'ятого центрального сектора оборони Берліна. Район рейхстагу обороняли добірні есесівські частини загальною чисельністю близько шести тисяч чоловік, оснащені танками, штурмовими знаряддями і численною артилерією.

Ось як розгорталися події. Загальний штурм рейхстагу здійснював посилений 79-й стрілецький корпус 3-ї ударної армії в складі 150-ї і 171-ї стрілецьких дивізій, 23-ї танкової бригади під командуванням талановитого командира - Героя Радянського Союзу Семена Никифоровича Переверткіна, одного з найактивніших учасників битви під Москвою в 1941 році.

На чолі 150-ї стрілецької Ідрицької дивізії стояв досвідчений генерал Герой Радянського Союзу В. М, Шатилов.

Ще 22 квітня з'єднання 79-го стрілецького корпусу увірвалися в Берлін. Просуваючись вперед, вони звільняли квартал за кварталом. Завдяки їх успішним діям створилася реальна можливість для 3-ї ударної армії нанести удар по центру Берліна з півночі.

79-й стрілецький корпус був повернений на південь з метою оволодіння північною частиною міста і розвитку наступу на рай-, они Плетцензее, Моабит.

До вечора 26 квітня частини корпусу форсували Фербін-дунгсканал і оволоділи станцією Бойселиптрассе, а в ніч на 27 квітня була очищена від противника північно-західна частина району Моабит. Передові частини 150-й і 171-ї стрілецьких дивізій вийшли до головної берлінської електростанції, до станції Путліцштрассе, до театру «Берлінська комічна опера».

150-та стрілецька дивізія в цих боях опанувала в'язницею 'Моабит, де були звільнені тисячі військовополонених і політичних в'язнів. Тут, як і в тюрмі Плетцензее, воїни Червоної Армії виявили машини для обезголовлювання - гільйотини.

150-я і 171-а стрілецькі дивізії, посилені 23-й танковою бригадою підполковника М. В. Морозова, в ніч на 29 квітня на напрямі головного удару корпусу діями передових батальйонів під командуванням капітана С. А. Неустроєва до старшого лейтенанта К. Я . Самсонова захопили міст Мольтке.

З ранку 29 квітня і всю ніч на 30 квітня йшли запеклі бої в безпосередній близькості від рейхстагу. Часта 150-й і 171-ї стрілецьких дивізії готувалися до штурму рейхстагу [78].

О 13 годині після 30-хвилинної повторної артпідготовки почалася нова стрімка атака. Зав'язався вогневої і рукопашний бій безпосередньо перед будівлею рейхстагу і за головний вхід.

О 14 годині 25 хвилин батальйон старшого лейтенанта К. Я.Самсонова 171-ї стрілецької дивізії, батальйон капітана С- А. Неустроєва і батальйон майора В. І. Давидова 150-ї стрілецької дивізії увірвалися в будівлю рейхстагу.

Але і після оволодіння нижніми поверхами рейхстагу гарнізон противника не здавався. Йшов запеклий бій всередині будівлі.

О 18 годині був повторений штурм рейхстагу. Частини 150-ї і 171-ї стрілецьких дивізій очищали від противника поверх за поверхом. О 21 годині 50 хвилин 30 квітня сержант М. А. Єгоров і молодший сержант М. В. Кадтарія поставили вручене Військовою радою армії Прапор Перемоги готівка головним куполом рейхстагу.

До кінця доби 1 травня гітлерівські частини загальною кількістю близько 1500 чоловік, не витримавши боротьби, здалися. Тільки окремі групи фашистів, що засіли в різних відсіках підвалів рейхстагу, продовжували чинити опір до ранку 2 травня.

Комендантом рейхстагу був призначений командир полку 150-ї стрілецької дивізії полковник Федір Матвійович Зінченко.

У другій половині квітня і на початку травня 1945 Радянська Армія завдала завершальний удар по фашистської Німеччини і її збройним силам.

З 16 квітня війська 1-го Білоруського, 1-го Українського і 20 квітня 2-го Білоруського фронтів з рубежу річок Одера і Нейсе почали грандіозний наступ проти групи армій «Вісла» і лівого крила групи армій «Центр», що прикривали Берлін зі сходу, південного сходу і північного сходу. У берлінській операції брали участь також війська 1-й і 2-й польських армій.

Радянська Армія мала у своєму розпорядженні величезною кількістю першокласної бойової техніки.Якщо вся царська армія в 1917 р на своєму озброєнні мала 12 тис. Знарядь, то в штурмі Берліна з радянської сторони брали участь 41тис. знарядь і мінометів, більше 6300 танків і самохідних гармат, 8000 літаків.

У складі німецьких армій, що прикривали Берлін, було близько мільйона солдатів і офіцерів, 8 тис. Гармат і мінометів, понад 1200 танків і штурмових гармат і 3300 літаків [79].

В результаті потужного удару радянських військ ворожа оборона була прорвана на всьому її протязі па західному березі Одеру і Нейсе. Радянські війська рушили до Берліна. Перед лицем грізної небезпеки гітлерівське командування зосередило свої сили на Сході проти наступаючої по всьому фронту Радянської Армії. Крім того, гітлерівці шукали способи дипломатичним шляхом відстрочити катастрофу. З цією метою вони намагалися зав'язати через шведського аристократа Бернадотта переговори з США і Англією про укладення сепаратного миру. Однак ці спроби успіху не мали.

Ніщо вже не могло врятувати гітлерівську Німеччину та її армію від повного розгрому.

16-19 квітня війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів здійснили прорив заздалегідь підготовленої оборони німецько-фашистських військ на рубежах річок Одера і Нейсе. Гітлерівські війська чинили відчайдушний опір. Особливо напружені бої йшли в смузі наступу військ 1-го Білоруського фронту на «Зеєловські висоти». Але і тут на другий день настання опір противника було зламано.

Розвиваючи успіх, досягнутий на першому етапі операції, війська 1-го Білоруського фронту наступали зі сходу, в обхід Берліна з півночі і північного заходу. Одночасно війська 1-го Українського фронту успішно форсували річки Нейсе і Шпреє. Гітлерівські війська, що протистоять 1-му Українському фронту, були розсічені на дві частини.

Війська 1-го Українського фронту вийшли до Берліна з, півдня і південного заходу. У ніч на 25 квітня у взаємодії з військами 1-го Білоруського фронту вони завершили повне оточення берлінського угруповання противника. В цей же день війська 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту вийшли до річки Ельби і в районі Торгау увійшли в зіткнення з частинами 1-ї американської армії. Десять днів па вулицях столиці фашистської Німеччини точилися запеклі бої. 8-а гвардійська армія під командуванням генерала В. І. Чуйкова, війська 3-ї ударної армії під командуванням генерала В. І. Кузнецова пробивалися назустріч один одному, щоб з'єднатися в районі рейхстагу.

Відтак до 30 квітня берлінська угруповання противника виявилася розчленованою на чотири ізольовані частини. На світанку 30 квітня радянські воїни, що опанували центральним районом Берліна, почали штурм рейхстагу. Фашистські ватажки остаточно розгубилися. Деякі з них рятувалися втечею з Берліна, інші кінчали самогубством. У другій половині дня 30 квітня наклав на себе руки і сам Гітлер [80].

Радянські воїни повільно, але неухильно наближалися до рейхстагу. Першими увірвалися в рейхстаг батальйони під командуванням офіцерів С. А. Неустроєва, В. І. Давидова та, К. Я. Самсонова. Розчищаючи собі, шлях гранатами і вогнем автоматів, полкові розвідники Єгоров і Кантарія прорвалися по сходах на дах будівлі і під ворожим обстрілом поставили на куполі рейхстагу прапор Перемоги. Це було 30 квітня о 14 годині 25 хвилин.

Сержантам Михайлу Єгорову і Мелітон Кантарія, капітанам Неустроєву, Давидову і старшому лейтенанту Самсонова було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 2 травня 1945 р берлінський гарнізон капітулював.

Війська 2-го і 1-го Білоруських і 1-го Українського фронтів на початку травня вийшли на лінію Вісмар - Шверін - Віттенбурге-Ельба до Майсен і на всій її довжині вступили в зіткнення з англо-американськими військами, які наступали з Заходу.

Після самогубства Гітлера у Фленсбурзі було створено нове фашистський уряд адмірала Деніца, з яким США і Англія підписали в Реймсі попередній протокол про припинення військових дій.

Коли Радянська Армія завершувала повну ліквідацію залишків розгромлених збройних сил фашистської Німеччини, англо-американське командування продовжувало вести закулісні переговори з «урядом» Деніца і віддало наказ своєї авіації бомбити німецькі міста, що підлягають окупації радянськими військами. В результаті зазнали варварському руйнуванню Дрезден, Галле, Дессау і інші міста Східної Німеччини.

В останні дні боїв з німецьким фашизмом Радянська Армія завершила визволення Чехословаччини [81].

На початку травня 1945 року з наближенням радянських військ населення столиці Чехословаччини - Праги початок збройне повстання проти німецько-фашистських загарбників. На вулицях міста зав'язалися запеклі бої. Повстанці, керовані комуністами, билися мужньо і стійко. Фашисти кинули на придушення повстання значні сили. Гітлерівці хотіли, у що б то не стало розгромити загони чехословацьких патріотів. Слабо озброєні жителі Праги знемагали в нерівній боротьбі з гітлерівцями, але не здавалися. Вони вірили, що отримають допомогу від Радянської Армії, і не помилилися в цьому.

Військами трьох Українських фронтів і частинами чехословацьких військ була проведена Празька операція. Танкові армії під командуванням П. С. Рибалко і Д. Д. Лелюшенка стрімким кидком через Дрезден і Рудні Гори вступили в Чехословаччину і 9 травня звільнили Прагу. Одночасно на Прагу наступали війська 13-ї армії і 5-ї гвардійської армії. Майже мільйонна вороже угруповання, затиснута в лещата, в більшій своїй частині капітулювала.

З розгромом німецьких військ у Чехословаччині була повністю завершена ліквідація всіх збройних сил фашистської Німеччини, Гітлерівська Німеччина під могутніми ударами Радянської Армії виявилася повалені в порох і змушена була беззастережно капітулювати. Ця перемога була досягнута Радянською Армією в бойовому співдружності з народами і арміями Франції, Англії, США та інших країн антигітлерівської коаліції.

8 травня 1945 в передмісті Берліна - Карлхорсті представники німецького головнокомандування Кейтель, Фрідебург і Штумпф підписали акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.

Відповідно до досягнутої-угодою між урядами СРСР, Англії, Сполучених Штатів Америки та Франції вся територія Німеччини була окупована військами названих держав. Кожна з цих держав мав певну зону окупації. За цією угодою Збройні Сили Радянського Союзу зайняли частину території-Німеччини, розташовану на схід від лінії, що проходить від пункту на березі Любекського затоки, де сходяться кордони Шлезвіг-Голиптейна і Мекленбурга, до Чехословацької кордону. Берлін був розділений на зони окупації чотирьох країн: Радянського Союзу, Англії, Сполучених Штатів Америки та Франції.

9 травня 1945 радянські народ святкував день Перемоги над німецько-фашистською Німеччиною. У цей день мільйони радянських людей вийшли на вулиці міст і сіл, щоб привітати один одного з довгоочікуваною перемогою. Урочистості з нагоди перемоги над фашистською Німеччиною вилилися в могутню демонстрацію єдності народу. Комуністичної партії і Радянського уряду.

В день Перемоги І. В. Сталін, звертаючись від імені партії і уряду до народу, говорив:

«Великі жертви, принесені нами в ім'я свободи і незалежності нашої Батьківщини, незліченні позбавлення і страждання, пережиті нашим народом в ході війни, напружена праця в тилу і на фронті, відданий на вівтар Вітчизни, - не пройшли даром і увінчалися повною перемогою над ворогом» .

24 червня 1945 року в столиці нашої Батьківщини-Москві відбувся парад Перемоги. Радянські воїни пронесли повз мавзолею В. І. Леніна, на трибуні якого перебували керівники партії і уряду, свої бойові прапори, покриті невмирущою славою.

Москва від імені Батьківщини вшановувала доблесних радянських воїнів, які здобули історичну перемогу над фашистською Німеччиною. У день великого торжества всі народи СРСР вшанували священну пам'ять воїнів, полеглих у боях за Радянську Батьківщину.

Після розгрому німецьких імперіалістів постало питання про Німеччину, про створення умов, які б запобігли відродження німецького імперіалізму [82].

З цією метою і була скликана конференція керівників трьох держав-СРСР, Великобританії і США. Конференція проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 року в Потсдамі, під Берліном.

На конференції було вирішено заснувати Рада міністрів закордонних справ п'яти держав - СРСР, США, Великобританії, Франції та Китаю. На Раду міністрів закордонних справ покладалася найближче завдання підготувати проекти мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Крім того, Рада міністрів закордонних справ отримав від конференції директиву розробити умови мирного договору з Німеччиною, які не допускали б нового відродження німецького імперіалізму і могли б забезпечити міцний, тривалий мир і безпеку народів. Керівники трьох союзних держав домовилися домагатися того, щоб «Німеччина ніколи більше не загрожувала своїм сусідам або збереження миру у всьому світі».

Були прийняті рішення про політичні та економічні засади, якими необхідно керуватися щодо Німеччини.

У декларації зазначалося, що союзні держави не будуть мати на меті знищення і поневолення німецького народу. Союзники зобов'язалися дати німецькому народові можливість підготуватися до того, щоб в подальшому здійснити реконструкцію всього життя на демократичній і мирній основі. У декларації говорилося, що якщо німецький народ піде цим шляхом, то він знайде місце серед волелюбних народів світу.

Потсдамська конференція встановила загальні принципи та щодо німецької економіки. «З метою знищення німецького військового потенціалу, - йдеться в рішеннях конференції, - виробництво озброєння, військового спорядження і знарядь війни, а також виробництво всіх типів літаків і морських суден повинно бути заборонено і попереджено».

У рішеннях Потсдамської конференції зазначалося, що в період окупації Німеччина повинна розглядатися союзниками як країна економічно ціла і єдина, і контрольні органи зобов'язувалися проводити єдину, узгоджену лінію.

Відповідно до рішень Кримської конференції керівники трьох держав в Потсдамі домовилися про репарації з Німеччини за той збиток, який завдали гітлерівці багатьом народам.

Репараційні претензії СРСР повинні були бути задоволені шляхом вилучення певної частини обладнання і продукції з зони Німеччини, окупованій радянськими військами. Крім того, СРСР повинен був отримати додатково від західних зон 15% вилучається придатного до використання і комплектного промислового капітального обладнання в обмін на еквівалентну вартість продовольства і сировинних, матеріалів 10% вилучається, в західних зонах промислового капітального обладнання в рахунок репарацій без оплати і відшкодування. Радянський Союз погодився зі своєї частки задовольнити репараційні претензії Польщі.

Потсдамська конференція винесла рішення про передачу Радянському Союзові міста Кенігсберга і прилеглого до нього району.

Відносно кордонів Польщі на конференції глави трьох урядів погодилися про те, що до Польської держави відходять колишні німецькі території на схід від лінії, що проходить від Балтійського моря на захід від Свінемюнде і звідти по річці Одеру до впадання річки Західна Нейсе, потім по Західній Нейсе до чехословацького кордону , включаючи територію Данцига і ту частину Східної Пруссії, яка не відходила до СРСР.

Рішення Потсдамської конференції мають велике міжнародне значення. Так само як і рішення Кримської конференції, вони були сприйняті усім прогресивним людством як програмні документи, що визначають демократичні принципи співпраці між великими державами і післявоєнного устрою світу [83].

Розгромивши основні сили фашистського блоку, радянський народ не тільки відстояв свободу, незалежність і територіальну цілісність своєї Батьківщини, а й приніс звільнення сотням мільйонів людей в Європі і Азії. В результаті перемоги незмірно виріс міжнародний авторитет СРСР, який став світовою державою, без якої тепер не міг вирішуватися ні одне важливе питання. Якщо наприкінці 1941 р Радянський Союз підтримував дипломатичні відносини з 17 державами, то через чотири роки їх кількість зросла до 46. СРСР, який стояв біля витоків створення Організації Об'єднаних Націй, по праву став одним з п'яти постійних членів Ради Безпеки цього впливового міжнародного форуму. Прямим наслідком поразки реакційних сил став прихід до влади в ряді країн Східної Європи урядів, що орієнтуються на Москву. Розгром мілітаристської Японії полегшив визвольну боротьбу народів Китаю, Кореї та В'єтнаму. В результаті цих перетворень значно покращився стан на більшій частині кордонів СРСР. З цього часу країну оточували в основному дружні держави.

Ставкою довелося знову керувати діями великої кількості фронтів, розгорнутих на величезному просторі.Це неминуче було пов'язано зі значними труднощами, особливо в області узгодження зусиль військ кількох фронтів, що діють поруч.

Віддаючи шану всім борцям проти фашизму, необхідно підкреслити, що внесок в загальну перемогу був різним. Головна заслуга в розгромі гітлерівської Німеччини, безсумнівно, належить Радянському Союзу. Протягом усієї другої світової війни радянсько-німецький фронт залишався головним: саме тут були розгромлені 507 дивізій вермахту і 100 дивізій союзників Німеччини, в той час як війська США і Англії завдали поразки 176 дивізіям. На східному фронті Німеччина втратила більшу частину своєї авіації, артилерії і танкових військ. Загальні людські втрати збройних сил Німеччини у другій світовій війні рівні 13 448 тис. Чоловік. При цьому безповоротні втрати на радянсько-німецькому фронті склали 6923,7 тис. Крім того, союзники Німеччини (Угорщина, Італія, Румунія і Фінляндія) втратили на радянсько-німецькому фронті 1725,8 тис. Осіб. Таким чином, втрати країн фашистського блоку у війні проти Радянського Союзу склали 8645,5 тис. Осіб.

За ці завоювання радянський народ заплатив величезну ціну. За роки Великої Вітчизняної війни загинуло і померло близько 27 млн. Наших співвітчизників, з них 8 668 400 осіб склали втрати армії, флоту, прикордонних і внутрішніх військ. Колосальним був і матеріальний збиток. Фашисти зруйнували 1710 міст і робітничих селищ, понад 70 тис. Сіл, 32 тис. Промислових підприємств, 65 тис. Км залізничних шляхів, розорили понад 100 тис. Колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій. Треба було все це відновлювати, сподіваючись тільки на власні сили. Якщо матеріальні збитки, яким би великим він не був, підлягав відновленню, то мільйони людських жертв відносяться до непоправних втрат. Дві третини людських втрат припадає на мирне населення. Це свідчить про проводилася гітлерівцями політиці винищення ні в чому не винних людей, про нелюдське окупаційному режимі, про нехтуванні всіх загальноприйнятих міжнародних норм щодо радянських людей.

Підводячи остаточний підсумок в нашому дослідженні, ми хотіли відзначити наступне.

У початковий період Великої Вітчизняної війни Радянський Союз зазнав ряд жорстоких військових невдач, втратив значну частину своєї території, що стало наслідком серйозних прорахунків в будівництві збройних сил, недостатньою боєздатності Червоної Армії, незавершеності процесу переозброєння на нову техніку і помилками політичного керівництва країни. Але вже в ці важкі місяці зазнала краху німецька стратегія бліцкригу, війна набула затяжного характеру, до якої Німеччина виявилася не готова. віроломного нападу гітлерівської Німеччини на СРСР перервало мирне будівництво в нашій країні. Радянський Союз вступив в період визвольної війни, і головним органом, що керує цією боротьбою, стала саме Ставка Верховного головнокомандувача.

Радянський Союз зумів подолати наслідки поразок, мобілізувати внутрішні ресурси країни і поставити їх на службу одній меті. Жорстка централізація управління і дисципліна в поєднанні з самовідданою працею робітників, службовців і колгоспників допомогли Радянській країні виграти економічне змагання, зробити значно більше зброї і бойової техніки, ніж противник. Ця перемога радянського тилу створила матеріальну основу військових перемог.

В роки війни посилилася увага до вітчизняної історії, відроджувалися деякі традиції російської армії, відбулося зближення державної влади з православною церквою. Не виправдалися розрахунки противника на те, що перші ж військові невдачі приведуть до загострення протиріч між численними націями і народності- .. ми, що населяли Радянський Союз. Навпаки, важкі випробування сприяли більш тісному згуртуванню всіх народів проти спільного ворога. Дружба народів пройшла сувору перевірку в умовах війни і стала одним із джерел перемоги. Патріотизм радянських людей проявився у створенні народного ополчення, добровольчих батальйонів, полків і дивізій, в потужному партизанському русі, у масовий героїзм на фронті і самовіддану працю мільйонів трудівників тилу. Готовність народу подолати всі негаразди і позбавлення заради Перемоги дозволила виграти найважчу і кровопролитну війну в історії Вітчизни. Перемога СРСР у Великій Вітчизняній війні показала, якими колосальними, непереможними силами володіє Радянська соціалістична держава. Вона з новою силою підтвердила безсмертні слова В. І. Леніна: «Ніколи не переможуть того народу, в якому робітники і селяни в більшості своїй дізналися, відчули і побачили, що вони відстоюють свою, Радянську владу - владу трудящих, що відстоюють ту справу, перемога якого їм та їхнім дітям забезпечить можливість користуватися всіма благами культури, усіма створіннями людської праці ».

Радянський суспільний лад з успіхом витримав випробування у вогні війни і довів свою повну життєздатність. Він дав можливість Комуністичної партії і Радянського уряду організувати всі сили нашого народу і спрямувати їх на розгром ворога. Головним джерелом сили Радянського народу з'явився союз робітників н селян, незмірно зміцнілий в результаті перемоги соціалізму.

У роки війни робітники, колгоспники, працівники науки і культури самовіддано трудилися для фронту. Цей героїчний труд радянських людей в тилу увійшов в історію Вітчизняної війни як безприкладний подвиг народу на захист своєї Батьківщини.

Радянська Армія, загартувалася в вогні битв, показала себе як першокласна армія того часу, що володіє високими морально-бойовими якостями. У Великій Вітчизняній війні Радянська Армія проявила себе як носій передової військової науки. Сила Радянської Армії полягала в тому, що вона спиралася на найміцніший і стійкий тил. Єдність фронту і тилу армії і народу стало вирішальною умовою нашої перемоги.

У роки війни з усією глибиною розкрився такий могутній джерело сили нашого народу і його армії, як радянський патріотизм. Мільйони радянських патріотів здійснювали безприкладні подвиги на фронті і в тилу. У Вітчизняну війну за проявлені мужність і героїзм нагороджено орденами і медалями Союзу РСР понад 7 млн. Радянських солдатів, матросів, офіцерів, генералів і адміралів. Майже 11 тис. Радянських воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Найяскравішим проявом полум'яного радянського патріотизму була мужня і самовіддана боротьба сотень тисяч радянських партизан в тилу ворога. Радянські люди, опинившись на окупованій ворогом території, не втратили своєї віри в неминучість перемоги Радянської держави.

Виступаючи на прийомі в Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 року, І. В. Сталін, відзначаючи заслуги радянських народів, особливо російського народу, в переможній війні, говорив: «У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала, залишала рідні нам села і міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Прибалтики, Карело-Фінської республіки, залишала, тому що не було іншого виходу. Інший народ міг би сказати Уряду: ви не виправдали наших очікувань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій. Але російський народ не пішов на це, бо він вірив у правильність політики свого Уряду; щоб забезпечити розгром Німеччини ».

У роки війни радянські люди ще глибше усвідомили, що Комуністична партія - це «розум, честь і совість нашої епохи». Саме тому, йдучи в бій, тисячі радянських воїнів подавали заяви з проханням прийняти їх до лав Комуністичної партії. У найважчі періоди війни прихід до партії був особливо великий. У 1941 р в партії було 3,8 млн. Членів і кандидатів, а на 1 квітня 1945 року, незважаючи на загибель в боях багатьох тисяч комуністів, в рядах партій значилося вже 5,8 млн. Членів і кандидатів. Велике зростання партії в роки важких військових випробувань-яскраве свідчення її зрослого авторитету, її нерозривному зв'язку з народом, любові і довіри до неї радянських людей.

У війні проти фашистської Німеччини пліч-о-пліч з радянськими військами героїчно билися славні воїни польських і чехословацьких частин, що діяли в складі Радянської Армії. На останньому етапі війни Радянської Армії допомагали добити збройні сили гітлеризму також війська Румунії та Болгарії. Мужність і самовідданість у боротьбі з фашистськими загарбниками проявили славні партизани і воїни Народно-визвольної армії Югославії.

Ми описали і проаналізували стратегічні плани Ставки верховного главновнокомандованія, а також переможний хід радянських військ: розгром противника під Сталінградом (грудень 1942р. - лютий 1943р.), Розгром фашистських військ на Курській дузі (липень - серпень 1943р.), Звільнення України (жовтень - листопаді 1943р.), звільнення Білорусії (1944р.), від Вісли до Одеру, Берлінська операція.

В результаті здобутої перемоги Радянський Союз зміцнив безпеку своїх кордонів на Заході і Сході, забезпечивши цим ще більш сприятливі умови для подальшого мирного будівництва. Українська РСР, Білоруська РСР, Молдавська РСР повністю возз'єднав історично свої землі і зібрали в єдину родину всі свої народи. Литовському народу була повернута відірвана німецькими імперіалістами Клайпедська область.

СРСР отримав на Балтійському морі незамерзаючий порт Кенігсберг (нині Калінінград) з прилеглою до нього ділянкою. Кордон з Фінляндією була відновлена ​​відповідно до радянсько-фінляндських договором 1940 р Радянському Союзу було повернуто старовинна російська область - Печенгская, з незамерзающим портом Печенга (Петсамо).

На Далекому Сході Радянського Союзу повернуті Південний Сахалін і Курильські острови. Безпека кордонів Радянського Союзу на Заході і Сході забезпечена тепер значно надійніше, ніж будь-коли раніше.

Розгромом гітлерівської Німеччини на Заході і імперіалістичної Японії на Сході, було покладено край другій світовій війні. Радянський Союз відіграв вирішальну роль в позбавленні народів Європи від жахів фашистської тиранії. Перемога над фашизмом забезпечила народам Центральної та Південно-Східної Європи можливість вільного розвитку і встановлення народної демократії. Розгром агресивних, імперіалістичних сил створив сприятливі умови для перемоги Великої Китайської революції і національно-визвольної боротьби інших народів Азії, допоміг їм стати на шлях національної незалежності і демократичного розвитку.

Перемога Радянського Союзу та інших волелюбних народів привела до корінних змін і міжнародній обстановці. Соціалізм вийшов за межі однієї країни і перетворився в світову систему, що об'єднує одну третину людства. І в цьому факті знайшла найбільш повне і глибоке вираз перемога радянського, народу у Великій Вітчизняній війні.

1. .Большой Радянська енциклопедія. У 30-ти томах. М.: Радянська енциклопедія, 1973.Т.13.

2. 1941-1945. Коротка історія, документи, фотографії "/ ред. Г.А.Куманева, Москва, Политиздат, 1983 г.

3. Анфілов В.А. Безсмертний подвиг. М, Наука, 1971 p

4. Аристов А.П. Велика Вітчизняна. Збірник Міноборони РФ. М., Изд. центр Терра. 1993. 407 с

5. Бойовий шлях Радянського Військово-Морського флоту, під ред. А.В.Басова М, Воениздат,, 1988. 500 с

6. Бредков В.Н.Партійно-політична робота на залізничному транспорті в перший період Великої Вітчизняної войни.Л., 1961.

7. Вагнер Г. Наступ на російську столицю, М., 1999 р 240 с.

8. Ванєєв, Г.І. Чорноморці у Великій Вітчизняній Війні. Москва, Воениздат, 1978 г.

9. Ванчінов Д.П. Військові роки Поволжя / 1941-1945 / .Саратов. Вид-во Саратовського університету, 1980. 108 з

10. Василевський А. М. «Справа всього життя». 3-е видання виправлене. Видавництво політичної літератури, М., 1999 р, 375 с.

11.Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р.р. Під ред. Жиліна П.А. М., Молода гвардія .1979. 425с.

12. Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р.р. Під ред. Киря М.М. М., Молода гвардія .1989. 545с.

13. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу (1941-1945). Збірник. М., Література, 2000. 235 с.

14. Велика Вітчизняна війна, 1941-1945. Події. Люди. Документи: Короткий іст. довідник / За заг. ред. О. А. Ржешевського; Упоряд. Е. К. Жигунов .-- М .: Политиздат, 1990..

15. Великий подвиг радянського народу. Збірник статей / під ред. А.І.Бабіна. М., ІНІСН, 1975. 346 с.

16. Відер І. ​​Катастрофа на Волзі. М., Наука, 1998 г., 52 с.

17. Військово-історичний журнал, 1959 рік, N 11.

18. Військово-історичний журнал, 1961 рік, N 9.

19. Військово-економічні та дипломатичні аспекти історії Другої світової війни. / Під ред. А.Г. Іванова. Краснодар, изд. КДУ. 1990. 136 с.

20. Військовий енциклопедичний словник.-М.: Воениздат, 1983, 625с.

21. Вознесенський Н.А.Военная економіка СРСР в період веліе Вітчизняної войни.М.Госполітіздат, 1947. 232 з

22. Друга світова війна в спогадах. Збірник / під ред. Е.Я.Трояновской. М., Политиздат, 1990. 557 с.

23. Друга світова війна і сучасність. Збірник статей. / Під ред. П.А.Жіліна. М., Наука, 1972. 355 с.

24. Друга світова війна. Матеріали наукової конференції, присвяченої 20 річниці перемоги над фашистською Німеччиною / під ред. А.М.Самсонова. М., Наука. 1966 342 с.

25. Гальдер Ф. Військовий щоденник. Щоденні записи начальника генерального штабу сухопутних військ. 1939-1942гг., Т.3, кн. 1. М, Молода гвардія, 1971, 690С.

26. День перемоги. / Уклад. А.Бистров. М., Молода гвардія. 1985. 327 с.

27. Дмитренко В. П., В. Д. Есаков, В.А.Шестаков. Історія Вітчизни. XX століття. М., Знання, 2001.608 с.

28. Жуков Г.К. Спогади і роздуми. М., Література, 1991. 548 с

29. Жуков Г.К., Спогади і роздуми, М., Воениздат., 1998.300 с.

30. Зав'ялов А. С., Калязін т.е .. Битва за Кавказ. М., Воениздат, 1997. 504 с.

31. Іванов Г.І .. Робота Краснодарській парторганізації в період битви за Кавказ. Краснодар, 1998, 259 с.

32. Іванов. Г.П. У роки суворих випробувань. Краснодар, кн. вид-во, 1997.

33. Ігнатов П.К. Записки партизана. Краснодар, кн. вид-во, 1998.

34. Ігнатов П.К. Кн. 2-я. Підпілля Краснодара., Кн. вид-во, 1998.

35. Ігнатов П.К. Кн. 3-тя. Блакитна лінія., Кн. вид-во, 1998.

36. Ісаєв В.А. Історія держави і права Росії. М., Билина, 1997. 340С.

37. Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945, М., Наука, 1963, т.2. 300 с.

38. Історія військового мистецтва: Підручник для вищих військових навчальних закладів / За заг. ред. І. Х. Баграмяна. М., Воениздат, 1970. 308 с

39. Ісупов В. А., Кузнєцов І.С .. Історія Росії з 1917 року до наших днів. Глобус, СПб., 2000 г. 358 с.

40. Їх іменами названі вулиці. Краснодар, кн. вид-во, 2000. 444 с.

41. Карпов В.К. Маршал Жуков. Його соратники і противники в роки війни і миру. М., Література, 1989, 520 с.

42. Клемин А.С.Фронт, тил, транспорт .// Залізничний транспорт тисячу дев'ятсот сімдесят п'ять №4.

43. Ковальов І.В.Транспорт у Великій Вітчизняній війні / 1941-1945рр. .М.: Наука, 1981.300 с

44. Кожурін В.С. Народ і влада. 1941-1945: Нові документи. М., Робота, 1995. 600 с.

45. Комуністична партія у Великій Вітчизняній війні / іюнь1941-1945гг /: Документи і матеріали М .: Политиздат, 1970

46. ​​Короткий посібник з історії Росії "Вища школа", М., Знання 2001 р

47. Логінов І .. Ополченці в боях за рідне місто. Волгоградське вид-во, 1998..

48. Малкін В .. На Блакитний Лінії. Краснодар, кн. вид-во, 1999.

49. Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков «Спогади і роздуми» видання 2-е доповнене. Ростов н / Д .: Фенікс, 1998 г. 865 с.

50. Зброя перемоги / за ред. Г.В.Смірнова, І.П.Шмелева, М., Молода гвардія, 1975. 211 с.

51. Островський В.П., О.І.Уткін. Історія Росії. XX століття. М., Думка 1998.666 з

52. Вітчизняна війна, Т.2, Битва за Москву, М., Современник, 1998..

53. Вітчизняна історія під ред. Мунчаева Ш.М.-М., Думка 1994 402с.

54. Перемога над фашизмом і сучасний світ. Збірник статей / під ред. С.В.Цукасова. М., Міжнародні відносини. Прага: Мир і соціалізм. 1985. 287 с.

55. Подвиг народу. Збірник статей АН СССР.Інст-т військової історії Міноборони СРСР / під ред. П.А.Жіліна. М., Наука, 1981. 223 с

56. Посібник з історії СРСР для підготовчих відділень вузів «Вища школа», М., Думка 1997 р

57. Правда. 8 березня 1972 року

58. Правда історії. Збірник статей. М., Знання, 1971. 80 с.

59. Ржешевский О.А. Світові війни ХХ століття. Російська академія наук. Инст-т всеобщейц істолріі М., Наука, 2002. 537 с.

60. Рокоссовський К.К. Солдатський борг. М., Воениздат, 1997. 364 с.

61. Збірник матеріалів з історії військового мистецтва у Великій Вітчизняній війні. Випуск V. Том другий / Под ред. А. І. Готовцева. М., Воениздат, 1955. 333 с

62. Північно-кавказці в боях за Батьківщину. М., Воениздат, 1998.

63. Сенявський С.Л., ТельпуховскійВ.Б. Робочий клас СРСР / 1938-1965 / М. Мисль.1971.450 з

64. Соколов Г.В. Мала земля. Розповіді та нариси. М., 1999

65. СРСР у Великій Отечетвенной Війні 1941-1945 (коротка хроніка), Москва, 1970 г. 456

66. СРСР у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 р.р. Вища школа, М., 1999 р 358 с.

67. Сталін І.В .. Про велику вітчизняну війну Радянського союзу, вид. 5. М., 1953. 392 с.

[1] Історія Росії. 20 століття / під ред Дміітренко В.П. М., АСТ, 2001., с.411

[2] Вагнер Г. Наступ на російську столицю, М., 1999 р С.12

[3] Велика Вітчизняна війна 1941-1945 р.р. Під ред. Жиліна П.А. М., Молода гвардія .1979. С.111

[4] Іванов. Г.П. У роки суворих випробувань. Краснодар, кн. вид-во, 1997. С. 112

[5] Історія Великої Вітчизняної Війни Радянського союзу 1941-1945. т.4. М., 1962, с.50

[6] Історія Великої Вітчизняної Війни Радянського союзу 1941-1945. т.4. М., 1962, с. 61

[7] Історія Великої Вітчизняної Війни Радянського союзу 1941-1945. т.4. М., 1962, с. 65

[8] Велика Вітчизняна Війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с.680

1.Отечественная історія під ред. Мунчаева Ш.М.-М., Думка 1994 С. 38

[10] Соколов Г.В. Мала земля. Розповіді та нариси. Краснодар, 1999. С. 33

[11] Правда історії. Збірник статей. М., Знання, 1971. 80 с.

[12] І. Сталін. Про Велику вітчизняну війну Радянського союзу, вид. 5, М., 1953, с. 25

[13] Велика Вітчизняна війна 1941-195. Енциклопедія. М. 1985, с. 452

[14] Збірник матеріалів з історії військового мистецтва у Великій Вітчизняній війні. Випуск V. Том другий / Под ред. А. І. Готовцева. М., Воениздат, 1955. С. 133

[15] СРСР у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 р.р. Вища школа, М., 1999 С. 45

[16] Велика Вітчизняна війна. Короткий науково-популярний нарис. М., 1973, с. 192

[17] Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с. 689

[18] Ісупов В. А., Кузнєцов І.С .. Історія Росії з 1917 року до наших днів. Глобус, СПб., 2000 г. С. 180

[19] Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с. 481

[20] Велика Вітчизняна війна. Короткий науково-популярний нарис. М., 1973, с. 200

[21] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 95, арк. 9-12.

[22] Комуністична партія у Великій Вітчизняній війні / іюнь1941-1945гг /: Документи і матеріали М .: Политиздат, 1970.С.36

[23] Кожурін В.С. Народ і влада. 1941-1945: Нові документи. М., Робота, 1995. С.220

[24] Дж. Ф.С. Фуллер. «Друга світова війна 1939-45 рр.», Видавництво іноземної літератури. М., 1996.

[25] Велика Вітчизняна війна. короткий науково-популярний нарис. М., 1973, с.69

[26] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 95, арк. 9-12.

[27] Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2 М., 1963, с.208-209

[28] І. Сталін. Про велику вітчизняну війну Радянського союзу, ізд.5. М., 1953, с.39-40

[29] Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с.464

[30] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, с. 229-298

[31] Островський В.П., О.І.Уткін. Історія Росії. XX століття. М., Думка 1998.С.46

[32] Дмитренко В. П., В. Д. Есаков, В.А.Шестаков. Історія Вітчизни. XX століття. М., Знання, 2001.С.69

[33] Там же с.315-332

[34] Іванов. Г.П. У роки суворих випробувань. Краснодар, кн. вид-во, 1997.

[35] День перемоги. / Уклад. А.Бистров. М., Молода гвардія. 1985. С.89

[36] Там же с.356-362

[37] Там же с.366

[38] Там же с.377

[39] Вознесенський Н.А.Военная економіка СРСР в період Великої Вітчизняної войни.М.Госполітіздат, 1947. С.100

[40] Там же с. 382

[41] Там же с.391

[42] Друга світова війна. Матеріали наукової конференції, присвяченої 20 річниці перемоги над фашистською Німеччиною / під ред. А.М.Самсонова. М., Наука. 1966 С.52

[43]. Греченка А.А .. Битва за Кавказ. Изд.2-е, М., 1969, с. 457

[44] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, с.424-453

[45] Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с. 465

[46] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[47] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, С.454

[48] ​​Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с. 682

[49] Велика Вітчизняна війна. Короткий науково-популярний нарис. М., 1973, с. 113

[50] Дмитренко В. П., В. Д. Есаков, В.А.Шестаков. Історія Вітчизни. XX століття. М., Знання, 2001.С. 156

[51] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, с.610

[52] 8 серпня 1941р. Ставка Верховного Командування була перетворена в Ставку Верховного Головнокомандування

[53] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, с.255-258

[54] Там же с.262

[55] Там же с.30

[56] Там же с.614

[57] Там же с.272

[58] Жуков Г.К. Спогади і роздуми. М., Література, 1991. С. 222

[59] Там же с.301-302

[60] Там же С.329

[61] Там же с.336

[62] Архів МО СРСР, ф. 35, on. 124569, д. 2, л. 55.

[63] Архів МО СРСР, ф. 35, on. 124569, д. 2, л. 55.

[64] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.2, М., 1963, с.256

[65] Там же с.29-46

[66] Архів МО СРСР, ф.32, оп.65605, д.1Б, Л.7.

[67] Велика Вітчизняна війна 1941-1945. Енциклопедія. М., 1985, с.192-193

[68] Великий подвиг радянського народу. Збірник статей / під ред. А.І.Бабіна. М., ІНІСН, 1975. С. 200

[69] Аристов А.П. Велика Вітчизняна. Збірник Міноборони РФ. М., Изд. центр Терра. 1993. С. 339

[70] Рокоссовський К.К. Солдатський борг. М., Воениздат, 1997. С. 86

[71] Там же с. 256

[72] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[73] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[74] СРСР у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 р.р. Вища школа, М., 1999 р 358 с. 320

[75] Там же с.301-304

[76] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[77] Анфілов В.А. Безсмертний подвиг. М, Наука, 1971. С. 37

[78] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[79] Історія Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945. т.6, М., 1963, с.317

[80] Архів МО РФ, ф. 132-А, оп. 2 642, д. 105, арк. 9-12.

[81] Архів МО РФ, ф.132-А, оп. 2 642, д. 105, лл13-15

[82] І. Сталін. Про велику вітчизняну війну Радянського союзу, вид. 5. М., 1953, с.20

[83] Там же с.241