Розвиток вугільної промисловості Донбасу як паливної бази енергетики

Скачати 23.25 Kb.
Дата конвертації	07.01.2019
Розмір	23.25 Kb.
Тип	реферат

Розвиток вугільної промисловості Донбасу як

паливної бази енерг е тики

Вступ

Розвиток паливно-енергетичного комплексу активно впливає на темпи, масштаби і економічні показники господарства, створює необхідні умови для поліпшення умов праці і підвищення рівня життя людей.

Історично в Донбасі склався потужний паливно-енергетичний комплекс, завдання даної роботи - розглянути розвиток паливної бази Донбасу.

За радянських часів влада розглядала паливно-енергетичні галузі Донецького регіону як важливу складову загальносоюзного народного господарства, проте ставлення союзного центру до паливно-енергетичного комплексу Донбасу було відверто споживацьким. Аналіз змін, які відбувалися в цьому секторі регіональної економіки, дозволяє стверджувати, що в перші повоєнні роки влада була зацікавлена в швидкому відновленні і інтенсивному розвитку вугільної промисловості та енергетики регіону. У цей період Донбас грав роль провідного постачальника паливно-енергетичних ресурсів для всієї країни. Наступного період (перша половина 50-х - початок 70-х років) інтенсивна експлуатація промислових потужностей регіону, причому переважно на засадах екстенсивних методів, тривала. Разом з тим, вже з початку 60-х років союзний центр, використовуючи вугільний потенціал Донбасу на повну силу, по суті, відмовився від подальшого розвитку цієї галузі. При цих умовах з середини 70-х років виробнича інфраструктура галузі стала поступово приходити в занепад, почалося падіння обсягів вуглевидобутку, зменшення темпів приросту електроенергії. Саме в останні кілька десятиліть минулого століття закладався фундамент справжнього важкого стану паливно-енергетичного комплексу регіону. Відродження вугільної промисловості регіону почалося відразу ж після звільнення його території від окупаційних військ. Однак в умовах продовження військових дій шахти відновлювалися в колишньому, довоєнному вигляді, часто реконструювалися лише окремі вузли. Звичайно, подібна технічна політика відновлення в якійсь мірі була виправдана жорсткими вимогами військового часу, необхідністю якнайшвидшого забезпечення економіки країни, що продовжувала воювати, енергетичними ресурсами. Однак відновлення нашвидку консервували застарілу техніку, обладнання, методи організації роботи, тим самим закладаючи грунт для майбутніх економічних і соціальних негараздів в регіоні.

Масштабне відтворення і подальший розвиток вугільної промисловості регіону значно прискорилися після закінчення війни. Влада, розглядаючи Донбас як важливу сировинно-енергетичну складову загальносоюзної економіки, приділяла його відновленню особливу увагу. Найбільш характерними рисами цього процесу були наступні. По-перше, інтенсивне відновлення вугільної галузі на основі залучення значних фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів. У четвертій п'ятирічці загальні капіталовкладення в розвиток господарства республіки становили 9,2 млрд. Руб., З них майже третина були інвестовані в господарство регіону. При цьому, темпи розвитку вугільної галузі українського Донбасу були значно вище, ніж загальносоюзні. Якщо протягом 1946-1950 рр. вуглевидобуток по країні передбачалося збільшити на 51%, то в республіці - більш ніж в 2,8 рази і довести видобуток вугілля в 1950 р до 86,1 млн. т, що становило 34,4% загальносоюзного видобутку. Значне збільшення вуглевидобутку передбачалося, в першу чергу, за рахунок екстенсивних факторів. Стрижневою ідеєю відновлювальних робіт було якнайшвидше кількісне нарощування виробничих потужностей. Протягом першої післявоєнної п'ятирічки в Сталінської і Ворошиловградської областях планувалося відновити та побудувати нові шахти загальною потужністю 77,5 млн. Т, що становило 42,3% від запланованого на 1950 р видобутку вугілля в країні. Тобто Донбас все ще залишався головною паливно-енергетичною базою СРСР. Зосередження значних фінансових, матеріально-технічних, кадрових ресурсів на вирішенні проблеми збільшення вуглевидобутку дало в цілому позитивні результати. Протягом 1946 - 1950 рр. в українському Донбасі з 263 основних шахт, що підлягали відновленню, було відновлено і введено в дію 259 шахт. Крім того, було закладено 60 нових шахт. [1, с.76]

У 1958 --1967 рр. відбуваються зрушення в структурі шахтного фонду в бік збільшення виробничої потужності шахт, які характеризуються даними табл. 1 (видобуток шахт по відношенню до загальної видобутку,%).

Серед трьох областей Донбасу найбільшу питому вагу в вуглевидобутку давали великі шахти в Донецькій області і найменший - у Луганській.

Найважливішим завданням у перспективі до 1975 року є прискорений розвиток вугільної промисловості Донбасу. Вирішення цього завдання забезпечувалося нe шляхом збільшення шахтного фонду, а за рахунок його оновлення на основі будівництва великих шахт і збільшення потужності діючих. В результаті оновлення шахтного фонду число діючих шахт з навантаженням понад 600 тис. Т. Склало в 1975 р більш 41% при 16,3% від їх загальної кількості в 1965р. В умовах прискореного технічного прогресу, значного збільшення озброєності праці та систематичного оновлення шахтного фонду особливу важливість для вугільної промисловості має більш повне використання основних і оборотних коштів.

Таблиця 1. Видобуток шахт по відношенню до загальної видобутку річний видобуток шахти, тис. Т

[2, с.26]

Безперервне зростання і вдосконалення засобів праці у вугільній промисловості, що визначають високі темпи розвитку економіки вуглевидобутку, припускають безперервність процесу відтворення основних фондів на більш досконалої технічної основі.

По-друге, в той же час з відновленням інфраструктури вугільної галузі робилися спроби щодо вдосконалення її матеріально-технічної бази, інтенсифікації виробництва. Уже в перші повоєнні роки на шахтах з'явилася нова техніка, обладнання. З 1946 р було впроваджено металеве і залізобетонне кріплення. До 1949 р парові підйомні машини були повністю замінені на електричні. Відбулися значні зміни в обладнанні шахт вугледобувної технікою. Одним з видатних технічних досягнень цього періоду стало створення (1948 р) і широке впровадження у виробництво вугільного комбайна "Донбас". Ці універсальні машини забезпечили механізацію видобутку вугілля із забою. Технічне переобладнання шахт дозволило значно підвищити загальний рівень механізації головних процесів вуглевидобутку. У 1950 р вирубка і відбій вугілля були механізовані майже на 99%, доставка з очисних вибоїв - на 100%, відкочування - на 95%. Все це створювало умови для комплексної механізації видобутку вугілля.

По-третє, нова техніка і механізація вуглевидобутку зумовили зміни і в організації виробництва. Виробничий процес перебудовувався таким чином, щоб робота в лавах здійснювалася в один цикл за добу. У лавах, переведених на графік циклічності, організовувалися комплексні бригади з видобутку вугілля, по переміщенню транспортерів, прохідників і інші. На кінець 1950 року майже чверть очисних діючих вибоїв були переведені на нову систему організації виробництва. Це дозволило поліпшити техніко-економічні показники роботи шахт. Значно збільшилася швидкість просування діючої очисної лінії вибою, зросла протяжність діючих очисних вибоїв.

Високі темпи відновлення зруйнованих шахт, розширення шахтного будівництва, удосконалення організації виробництва сприяли досить швидкому приросту видобутку вугілля. Темпи видобутку щорічно росли приблизно на 20%. У 1950р. в Донбасі було видобуто 76,4 млн. т вугілля, або в 2,5 рази більше, ніж в 1945 р Наступного року довоєнний рівень видобутку вугілля було перевершено. Саме на ці успіхи наголошувалося і в радянській історіографії, однак при цьому замовчувалися вкрай негативні тенденції в розвитку вугільної промисловості, які відбилися вже в перші повоєнні роки.

Аналіз опублікованих і архівних джерел свідчить, що швидке нарощування вуглевидобутку відбувалося, в першу чергу, за рахунок екстенсивних факторів. За умов "битви за великий вугілля" на економічні показники ефективність роботи галузі мало звертали увагу. Головним було добути якомога більше вугілля. Однією з найгостріших проблем залишалася низька продуктивність праці шахтарів. Якщо в 1940 р щомісячний видобуток вугілля на одного шахтаря становила 25,6 т, то в 1950 році лише 21,7 т, а на деяких шахтах - ще менше. Повільне зростання продуктивності праці був зумовлений кількома факторами. По-перше, експлуатацією великої кількості дрібних, малоефективних шахт, нашвидку відбудованих в перші повоєнні роки, на яких здебільшого переважав примітивний ручну працю. Природно, ні про яку механізації тут і мови не було. На невеликих шахтах (добовий видобуток вугілля яких не перевищувала 300 тонн) в 1950 р добували майже половину (42,6%) всього донецького вугілля (в 1940 p.- 13,8%). По-друге, на продуктивності праці негативно відбивалося також незадовільне використання машин і механізмів. Незважаючи на підвищення рівня технічного обладнання шахт, ручна праця у вугільній промисловості переважав. У радянській історіографії домінував тезу щодо нестачі робочих кадрів на шахтах Донбасу в повоєнні роки. Однак архівні матеріали доводять, що масове насильницьке переміщення робітників з інших регіонів країни на багатьох шахтах створило навіть надлишок робочих рук. Звичайно, це не стимулювало розширення використання машин і механізмів, а та техніка, що була на шахтах, освоювалася вкрай повільно. Так, продуктивність важких видобувних машин, хоч і виросла з 2112 т в 1945 р до 3042 т в 1950 р, проте довоєнного рівня (3424 т в 1940 р) не досягла, а на багатьох шахтах була значно нижче. Порівняно низькою була також і загальна продуктивність комбайнів "Донбас": в 1950 р вона становила в донецькому регіоні 4862 т, а, наприклад, в Печорському басейні - 5238 т. По-третє, неефективне використання техніки було обумовлено також низьким рівнем кваліфікації гірників, відсутністю у них досвіду роботи, адже переважна більшість шахтарів повоєнного часу становила сільська молодь, яка потрапляла на шахти на «комсомольські заклики» або в результаті мобілізації. З цієї ж причини на шахтах залишався високим рівень травматизму, траплялися численні простої, аварії.

Інтенсивне шахтне будівництво, технічне переоснащення вугільної промисловості в 50-60-ті роки сприяли поліпшенню основних показників виробництва: зросли протяжність діючих очисних вибоїв і темпи просування очисної лінії в забоях, значно збільшилася продуктивність праці шахтарів. Все це стимулювало зростання темпів вуглевидобутку. Протягом 1951-1970 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 2,2 рази (рис.1) [2, с.27]. На початку 70-х років Донбас видобував найбільшу кількість вугілля за всі роки існування басейну. У Донецькій області рекордна вуглевидобуток (107,1 тис. Т.) Була досягнута в 1971 р, шахтарі Ворошиловграда найбільші обсяги вугілля (біля 75 млн.т.) добули також в першій половині 70-х років.

Малюнок 1 Зростання видобутку вугілля, оборотних коштів і основних фондів по вугільній промисловості Донбасу у відсотках до 1955р .:

1-видобуток; 2-основні фонди; 3-оборотні кошти

Відзначаючи успіхи, досягнуті вугільною промисловістю Донбасу у досліджуваний період, повинні вказати, що все ж вони були досить відносними: на тлі тимчасового зростання кількісних показників уже з кінця 50- років в розвитку галузі стали спостерігатися досить тривожні тенденції. Вони були обумовлені, перш за все, тієї господарської політикою, яку здійснював союзний центр щодо Донецького басейну. Московська влада вважали, що в умовах освоєння нових вугільних басейнів з більш дешевим вугіллям на сході країни, нафтових і газових покладів у Сибіру, з появою альтернативних джерел енергії колишня «всесоюзна кочегарка» вичерпала себе. Подібна політика центру вкрай негативно вплинула на розвиток вугільної промисловості регіону.

Зміна державних господарських пріоритетів зумовило, перш за все, скорочення інвестицій в розвиток гірничо-шахтного сектора економіки Донбасу.Держплан СРСР вже з кінця 50-х років почав різко зменшувати обсяги.

Брак коштів зумовила також значне уповільнення темпів реконструкції шахт, які діяли. Якщо в 1959 р реконструювалося 49 шахт, в 1966 р - 29, то в 1970 р - лише 7 шахт. В цілому протягом 1958-1968 рр. передбачалося реконструювати 156 шахт з приростом потужності в 40 млн. т вугілля, а фактично було оновлено лише 36 шахт з приростом потужності біля 8 млн. т, тобто в п'ять разів менше. Це призвело до того, що, незважаючи на деяке оновлення шахтного фонду, поліпшення його структури (зросла питома вага середніх і великих шахт, зменшилася кількість малопотужних підприємств, підвищився рівень концентрації вуглевидобутку), у вугільній промисловості регіону все ще переважали дрібні та середні шахти - їх питома вага становила майже 68% від загальної кількості шахт. У 1965 р середньодобова вуглевидобуток на одній шахті Донбасу становила 330-440 тис. Т, в той час як в Кузбасі - майже 1 млн. Т, в Печорському басейні - 700 тис. Т.

Одночасно зі скороченням інвестицій значно погіршився матеріально-технічне забезпечення вугільної промисловості. Вже з кінця 50-х років постійно відчувалися брак і перебої в постачанні шахт регіону транспортної стрічкою, конвеєрами, кабельної продукцією, трубами, прокатом чорних металів, тощо. Плановані Держпланом СРСР фонди на ці матеріали і обладнання базувалися на застарілих нормах 1952 р результаті цього виділяються ресурси не враховували змін, що відбулися у вугільній промисловості у зв'язку з підвищенням енергоозброєння, зростанням рівня механізації і автоматизації виробничих процесів. Значні зміни в паливно-енергетичному комплексі Донбасу відбулися в 70-80-ті роки. Незважаючи на спроби подальшої модернізації базових галузей регіону, їх положення невпинно погіршувався. В особливо скрутному становищі опинилася вугільна промисловість. Не можна стверджувати, що в ці роки ніщо не робилося заради прискорення розвитку галузі, але, як свідчать факти, які здійснюються заходи були не адекватні гостроті ситуації. В регіоні тривали роботи по оновленню шахтного фонду, будувалися нові і реконструювалися вже діючі шахти. У 70-ті роки були введені в експлуатацію такі великі шахти, як «Південнодонбаська» №1, ім. Скочинського, «Ясинівка-глибока», «Жданівка-капітальна, перша черга» найбільша в Україні шахта «Червоноармійська-капітальна» (потужністю 1700 тис.т. вугілля щорічно) та інші. В цілому протягом 1971-1975 рр. було введено в дію виробничі потужності з видобутку вугілля на 29 млн. т щорічно. У наступній п'ятирічці темпи оновлення шахтного фонду навіть кілька прискорилися, в порівнянні з попереднім п'ятиріччям. У той же час активно проводилася реструктуризація вугільної промисловості: закривалися збиткові підприємства, видобуток вугілля концентрувалася на великих підприємствах. Здійснювалися заходи щодо поліпшення технічного оснащення шахт. Шахти почали отримувати комплекси з механізованим кріпленням, вузькозахватними прохідницькі комбайни, роторні екскаваторні комбайни та інше більш досконале обладнання. До кінця 70-х років рівень механізації найбільш трудомісткого процесу - навалювання вугілля в лавах був доведений до 98%. Повністю були механізовані відкочування вугілля і породи, а також навантаження вугілля в залізничні вагони. На шахтах Донбасу вперше в світовій практиці були впроваджені вуглевидобувні комбайни на тонких крутопадаючих пластах.

Однак всі ці спроби дати імпульс подальшому розвитку вугільної промисловості, надати друге дихання провідної галузі регіону особливого успіху не мали. На початку 70-х років шахти Донбасу добували рекордна кількість вугілля, але в наступні роки обсяги видобутку невпинно знижувалися. Якщо в Донецькій області в 1971 році було видобуто 107,1 млн. Т, то в 1990 р - лише 80,5 млн. Т вугілля, в Ворошиловградської області вуглевидобуток знизилася відповідно з 74 до 51,6 млн. Т.

На погіршення ситуації у вугільній промисловості впливали як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. По-перше, зниження вуглевидобутку було обумовлено в значній мірі погіршенням гірничо-геологічних умов на шахтах Донбасу. З середини 70-х років в регіоні почалося широкомасштабне освоєння родовищ вугілля на великих глибинах. Якщо в 1975 р середня глибина розробки становила 540 м, у 1980 році - 590 м, то в 1985 р - 620 м, а на деяких шахтах вугілля добувалося на глибині 1-1,2 км. На такій глибині різко зростали температура, газоносність, гірничий тиск і небезпека раптових викидів вугілля і газу. В кінці 80-х років 87% шахт були газонебезпечними. Ситуація ускладнювалася і тим, що вугілля добувалося переважно з надзвичайно тонких пластів. В середині 70-х років в донецькому регіоні майже 14% вугілля добувалося з пластів потужністю до 0,7 м, для виїмки яких не було ефективних засобів механізації, а 43% - з пластів потужністю до 1 м. У інших вугільних регіонах СРСР і зарубіжних країнах подібні пласти не розробляли. На кінець 80-х років з усіх очисних вибоїв шахт, що діяли в республіці, майже 72% вели вуглевидобуток на складних пластах потужністю до 1,2 м, а кожен четвертий забій - на крутопадаючих пластах. По-друге, не сприяла розвитку вугільної промисловості Донбасу і державна інвестиційна політика. Хоча в абсолютних показниках капіталовкладення в галузь збільшувалися, однак вони не відповідали її потребам. Більш того, навіть заплановані і передбачені на реконструкцію галузі кошти постійно скорочувалися. На 1971 -1975 рр. інвестиції у вугільну промисловість республіки намічалися в сумі 4,6 млрд. руб., а фактично галузь отримала лише близько 4,1 млрд. руб., тобто недофінансування становило майже 11%. Подібна ситуація склалася і наступної п'ятирічки: із запланованих на 1976 - 1980 рр. 5,5 млрд. Руб. капіталовкладень вугільна промисловість отримала лише 5,2 млрд. руб. тоді як, за підрахунками фахівців, для модернізації вугільних шахт була потрібна не менше 7 млрд. руб. При цьому питома вага державних капіталовкладень постійно зменшувався: якщо в 1980 р частина державних інвестицій на технічне переозброєння і реконструкцію шахт, що діяли в Донецькій області, становила 53%, то в 1988 p.-52,2%.

По-третє, недостатнє інвестування вугільної промисловості призвело до уповільнення темпів шахтного будівництва. У першій половині 70-х років було закладено лише 4 шахти загальною потужністю 9 млн. Т, що становило близько половини від запланованого. У наступні роки темпи відновлення шахтного фонду ще більш сповільнилися. Терміни спорудження нових шахт, замість 5-7 років, згідно з нормами, затягувалися до 15-20 років, в 2-3 рази перевищуючи нормативні вимоги і терміни реконструкції шахт. У 70-ті роки жодна шахта Донбасу не була побудована вчасно. На початку 80-х років шахтне будівництво було фактично згорнуто. На 1981 - 1985 рр. на будівництво були виділені мізерні кошти - 12% від загальної суми інвестицій у вугільну галузь, проте навіть і ці кошти не були освоєні. За планом одинадцятої п'ятирічки (1981-1985рр.) Передбачався приріст потужностей за рахунок нового будівництва на 21млн. т, який фактично склав в 10 разів менше - 2,1 млн.т. У 1981 -1985гг., Вперше за повоєнні роки було введено потужностей менше, ніж вибуло. Залишилася невиконаною і програма шахтного будівництва в другій половині 80-х років, - якою передбачалося закласти 6 нових шахт і 3 збагачувальні фабрики. Як і раніше, значно затягувалися терміни введення до експлуатації шахт, що будувалися. Так, шахти «Самсонівська Західна», «Суходольська-східна» (Луганська обл.) Будувалися понад два десятиліття, причому за цей період на їх спорудження було виділено лише 40% необхідних коштів. [3, с. 105]

По-четверте, значно знизилася ефективність робіт по модернізації. Головна трагедія була не в скороченні шахтного фонду, а в погіршенні стану шахт, які діяли. Потрібно відзначити, що в 70-80-ті роки, на перший погляд, оновлення наявного виробничого фонду відбувалося досить інтенсивно: вводилися в дію нові вугільні горизонти; будувалися нові шахтні стовбури або реконструювалися ті, що діяли; дрібні шахти об'єднувалися в одне виробниче підприємство; модернізувалися схеми шахтного транспорту, ліквідувалася його багатоступенева; впроваджувалися більш досконалі і прогресивні способи підготовки та обробки пластів. Крім того, в процесі модернізації на багатьох шахтах здійснювалися локальні заходи щодо технічного переобладнання окремих комплексів і вузлів. У першій половині 80-х років на технічне переобладнання і підтримку наявного шахтного фонду було використано 71% загального обсягу капіталовкладень, спрямованих на розвиток вугільної промисловості.

По-п'яте, значно вплинула на зниження темпів вуглевидобутку в Донбасі брак прогресивної високопродуктивної техніки. Варто зазначити, що в другій половині 60-х років в очисних вибоях парк машин за рахунок широкого застосування вузькозахватних прохідницьких комбайнів, скреперних установок, конвеєрів та інших нових, більш досконалих засобів механізації та автоматизації відчутно оновився, однак досить часто ця техніка не була пристосована до умов Донбасу, а тому використовувалася неефективно. Так, на початку 70-х рр. комплексом КМК 97 можна було добувати не більше 20% вугілля з подібних пластів. В цілому ж фактичний рівень комплексної механізації на цих пластах становив лише 11%. Технічний рівень очисних робіт на малопотужних пластах (менше 0,7 м) міг бути підвищений при освоєнні серійного виробництва вузькозахватних комбайнів 2УК ( "Луч"), БКТ, К-102, призначених для розробки пластів потужністю 0,55-0,8 м, але роботи по створенню цієї серії комбайнів, які почалися ще в середині 60-х років, загальмувалися, в результаті чого до кінця 70-х років цієї техніки на шахтах так і не було.

Використання застарілих технологій та обладнання, несвоєчасна модернізація виробничих процесів посилювали видатковий, неефективний характер економіки. Наприклад, в 1984 р на шахтах республіки через недосконалість технології було перевитрачено 240 млн. КВт год. Електроенергії на 2,4 млн. Руб., А також 25 млн. М деревини на суму 1,1 млн. Руб. Взагалі для більшості підприємств характерно було застосування завищених норм витрати сировини, матеріалів, палива, електроенергії, що дозволяло керівникам підприємств прикрашати стан справ на виробництві. Зазначені причини в сукупності з іншими зумовлювали поступовий занепад вугільної промисловості Донбасу.

висновок

Таким чином, аналіз розвитку паливно-енергетичного комплексу Донбасу свідчить, що в перші повоєнні десятиліття він міг пріоритетна роль в забезпеченні енергетичними ресурсами всієї країни. Здійснювалося широкомасштабне будівництво нових шахт, теплових електростанцій, здійснювалася інтенсивна реконструкція і технічне переобладнання підприємств, що діяли. Це сприяло перетворенню Донбасу в головну паливно-енергетичну базу СРСР.

Однак вже з кінця 60-х років темпи розвитку галузі сповільнилися, що призводило до скорочення інвестицій в паливно-енергетичну галузь регіону, старіння її основних фондів, зниження ефективності роботи шахт.

література

1. Саржан А.О. Зміни в соціально-економічній сфере Донбасу (друга половина 40-кінець 80-хрр. ХХст.) Д. 2004. - 412с.

2. Історія технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу. Відп. ред. А.Н. Щербань. в 2-хт., т.2. К .: Н.д., 1999..

3. Якуша Г.Б. Промисловість Української РСР. К .: Техніка, 1989. - 216с