|
Зміст
Вступ................................................. .................................................. ....... 2
1. Поняття про стані. Періодизація станів в Росії ............................ 3
2. Феодали - панівний клас суспільства ........................................... . 5
3. Феодально-залежне населення ............................................ .................... 7
4. Посадські люди і козаки ............................................ ................................ 7
Висновок ................................................. .................................................. ... 7
Бібліографічний список................................................ ............................ 7
Вступ
Стан, соціальна група докапіталістичних суспільств, що має закріпленими у звичаї або законі і передаються у спадок правами і обов'язками. Для станової організації характерна ієрархія декількох станів, виражена в нерівності їх положення і привілеїв.
Становий розподіл суспільства знаходиться в зв'язку з його класовим складом. Але число станів, як правило, перевищувала кількість класів, що значною мірою визначалося різноманітністю форм і методів позаекономічного примусу. Формування станів - тривалий процес, що плив по-різному в різних суспільствах і пов'язаний з закріпленням і оформленням в праві майнової нерівності і певних соціальних функцій (військових, релігійних, професійних та ін.).
Оформлення станів в Росії почалося паралельно з об'єднанням російських земель в єдину державу, ослабленням питомої феодальної аристократії, зростанням впливу дворянства і посадской верхівки. Саме в цей час починають скликатися земські собори, в яких поряд з боярсько-дворянським станом і вищим духовенством беруть участь представники верхів посаду, а на соборі 1613 - навіть кілька представників черносошного селянства. Становий розподіл в цей період відрізняється великою строкатістю і дробностью. Розрядні списки XVII в. і Оксамитова книга (+1687) послужили основою для поступового перетворення дворянства з служилої корпорації в спадкове стан. Деяке ослаблення спадковості принципу станової організації відбулося за Петра I, коли введення Табелі про ранги (1722) сприяло певному пом'якшенню станових меж і поповненню привілейованих станів. за рахунок просування по службі і царських пожалувань станового статусу. Однак в цілому усталене становий розподіл на дворян, духовенство, селянство, купецтво і міщанство проіснувало аж до Лютневої буржуазної революції 1917. При цьому С. ділилися на неподатние (дворянство, духовенство) і податкові (селяни, міщани).
Метою даної роботи є розгляд особливостей становлення і розвитку станової системи в Росії в XV-XVII ст. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:
- ознайомлення з правовими джерелами даного періоду та сучасними коментарями до них;
- вивчення відповідних розділів навчальної історичної та правової літератури, а також спеціалізованих робіт.
Слід зазначити, що проблеми, що розглядається приділяється значна увага в навчальній літературі. Тут в першу чергу потрібно відзначити фундаментальну працю Черепнина Л.В. «Освіта російської централізованої держави в XIV - XV століттях.» ([4]). Характерно, що в новітній час підходи до вивчення цієї теми в порівнянні з радянським періодом у вітчизняних істориків практично не змінилися.
1. Поняття про стані. Періодизація станів в Росії
Протягом XV - XVII ст. йшов процес формування станового ладу, характерного для феодального суспільства. Процес цей почався ще за часів Київської держави і завершився в другій половині XVII ст.
Що ж являють собою становий лад і, зокрема стану? Яка відмінність поняття стану від поняття клас? Без з'ясування цих категорій важко зрозуміти сутність формування станового ладу. Стану - це такі великі соціальні групи (або верстви населення), які відрізняються від інших соціальних груп за своїм передається у спадок правовим статусом (тобто сукупності прав і обов'язків). Що ж стосується суспільних класів, то це теж великі соціальні групи, але вони відрізняються один від одного за іншими, не юридичним, а соціально-економічними критеріями, а саме: по своєму відношенню до власності, місця в суспільному виробництві і способам присвоєння громадського додаткового продукту . Стан і клас можуть поєднуватися (збігатися). Так селянство виступає як стан, але це одночасно і клас. А можуть і не збігатися, наприклад, дворянство і духовенство за своїми соціально-економічними характеристиками належать до єдиного феодального класу. І дворяни, і церква володіли землею і кріпаками на феодальному праві. Але за своїм правовим статусом це два різні стани. Що ж стосується міського (посадского) стану, то з плином часу вже в XIX столітті з цього єдиного стану виростають і формуються два різних громадських класу - буржуазія і робітничий клас, а також разночинная інтелігенція.
У порівнянні з кастами, де принцип успадкування абсолютний, в стані якої спадковий принцип дотримується не настільки жорстко. Членство в ньому може бути куплено за гроші, даровано верховною владою і т.д. Разом з тим стану відрізняються від таких корпорацій, приналежність до яких є результатом особистих досягнень індивіда (на іспитах, військової служби і т.д.). Ознакою стану є також наявність у його членів певних зовнішніх символів їх станової приналежності - особливих прикрас, знаків розрізнення, предметів одягу, зачісок. Складається також специфічна станова мораль.
Формування станів, в кінцевому рахунку, було обумовлено поділом суспільної праці. З плином часу кожен стан "огородилося" від інших своїми особливими правами, привілеями повинностями і обов'язками.
Стосовно до періодизації станів в Росії в зазначений період (XV-XVII ст.) Можна відзначити наступне. Більшість авторів не виділяють тут жорстко будь-яких періодів, вважаючи, що зміни виникали досить повільно. Проте, укази кінця XVI ст., Що призвели до остаточного закабалення кріпосного селянства (царський указ від 24 листопада 1597, веліли розшукувати і повертати колишнім власникам всіх швидких і насильно вивезених селян, указ від 1 лютого 1597, що позбавляв кабальних холопів юридичної можливості повертати собі особисту свободу до смерті пана і т.д.), дозволяють умовно виділяти тут ранній (XV - XVI ст.) і пізній (XVII ст.) періоди.
2. Феодали - панівний клас суспільства
Серед усіх класів і станів панівне місце безумовно належало феодалам. В їхніх інтересах державна влада проводила заходи щодо зміцнення власності бояр і дворян на землю і селян, по згуртуванню прошарків класу феодалів, його «одворяненію».
У XVI - XVII ст. воно в документах іменувалося слуЖивими людьми і складалося з цілого ряду категорій (шарів). Верхній шар складали бояри. Термін боярин став позначати звання (чин). Більшість серед них становили колишні удільні князі. Але деяка частина походила з родовитого старомосковского боярства, який не мав княжих титулів. Загальна чисельність бояр була невелика. У 1564 р їх було 33, після опричного терору в 1572г. з них залишилося 17. До кінця XVII в. налічувалося 42 боярина [1]. Наступними після бояр чинами були окольничі, думні дворяни. Вони складалися в Боярської думи. З їх числа призначалися воєводи під час війни, начальники наказів та інші вищі посадові особи. Основну масу становило середнє і дрібне дворянство (дворяни московські, діти боярські, дворяни городові і т.д.), що служило воїнами в дворянському кінному таборі, а також в гарнізонах прикордонних фортець.
Оскільки в умовах натурального господарства земля, населена кріпосними селянами, була єдиним засобом забезпечення служби дворян, то царська влада активно роздавала дворянству землю. Однак землі для іспомещенія дворян не вистачало, і вони поставили питання про перерозподіл земель і робочих рук всередині класу феодалів. Особливо гостро розгорілася боротьба між боярством і дворянством через землю і селян в 60-70-х роках XVI ст., Коли уряд Івана Грозного ввело опричнину і за її допомогою конфіскував у бояр і роздало дворянам величезні землі. У роки опричнини Іван Грозний вперше "іспоместіть" навколо Москви "обрану тисячу" своїх найбільш відданих слуг, наділивши їх землею і селянами на виниклому тоді ж помісному праві, тобто за службу і на час служби без права розпорядження. У першій половині XVII ст. вже переважало дворянське помісне землеволодіння. Дворянство, організоване в помісне ополчення, було найбільш потужною політичною і військовою силою.
Дворяни претендували також на участь у державній владі. Боярство ж, прагнучи зберегти свої привілеї, захищало систему місництва, яка склалася ще в XV ст. За підтримки дворянства царизм проводить ряд обмежень місництва.
Однак, незважаючи на те, що боротьба між боярством і дворянством часом носила запеклий характер, все ж це було зіткнення всередині класу феодалів. Основним же було протиріччя між класом феодалів і феодально залежним селянством.
Після опричнини, що завдала сильного удару боярству, і відображення іноземної інтервенції початку XVII ст., Під час якої чимало бояр перейшла на сторону ворога, дворянство стає провідною силою класу феодалів. Боярство втрачає свої позиції і поступово зливається з дворянством в єдине стан, складаючи його верхівку.
В XVI- XVII ст. оформляється виключне станове право феодалів на землю і феодально залежних селян. Уже перший загальноруський законодавчий акт-Судебник 1497 р захищав кордони феодальної поземельної власності. Судебник 1550 і Соборне Укладення 1649 посилюють покарання за це. Крім того, в Укладенні прямо зазначено, що володіти землею можуть тільки "служиві люди".
Феодали закріплюють свій привілей обіймав посаду державного апараті. Як і раніше вони мали право вотчинної юстиції, тобто могли судити своїх селян, щоправда, за винятком тяжких політичних і кримінальних справ. Такі справи підлягали розбору в державних судах. Це ще більше обмежувало імунітет феодальних власників. З 1550 р видача іммунітетних грамот була припинена.
Самі феодали мали право судитися в спеціальних судових установах. Указом Івана IV від 28 лютого 1549 дворяни були звільнені від юрисдикції намісників і прирівняні в цьому відношенні до бояр. Законодавство захищало життя, честь і майно феодалів суворими покараннями.
Служиві люди по батьківщині оформилися в XVII столітті в складну і чітку ієрархію чинів, зобов'язаних державі службою по військовому, цивільного, придворному відомствам в обмін на право володіти землею і селянами. Вони ділилися на чини думні (бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки), московські (стольники, стряпчі, дворяни московські і мешканці) і городові (дворяни виборні, дворяни і діти боярські дворові, дворяни і діти боярські городові). По заслугах, по службі і знатності походження феодали переходили з одного чину в іншій. Чи не виключався доступ в служиві люди по батьківщині вихідців з тяглих шарів і, навпаки, догляд феодала в тяглеци. Поступово ці переходи влади починають обмежувати, наприклад, з феодалів в холопи (указ 1642 року Укладення 1649 року), потім - в феодали з приладових служивих людей: стрільців, гармашів та інших «мужиків»; з селян, холопів, посадських людей (указ 1675 року). Дворянство, таким чином, відмежовувалося від інших верств населення, перетворювалося на замкнутий клас - стан.
Настільки ж строго і послідовно влади прагнули зберегти в руках дворян їх маєтки і вотчини.Мета цих і інших заходів - надати класу феодалів суворе «чиновні» середньовічне поділ, зберегти в недоторканності повітові (городові) корпорації службових людей. Уряд проводив послідовно продворянскую політику.
Але цей курс в ряді моментів терпів невдачі. Перш за все неможливо було «дітей боярських іспомещівать в одних містах, хто звідки служить»: на землі укладалися угоди купівлі і продажу, і вони безперервно переходили з рук в руки. Цією перетасування серед службових людей сприяли внутрішня боротьба між прошарками феодалів, заміна помісного війська полками нового ладу - солдатськими, рійтарські і ін.
Вимоги дворян і заходи влади призвели до того, що до кінця століття звели різницю між маєтком і вотчиною до мінімуму. Якщо в першій його половині в Замосковского краї, історичному центрі держави, помісна форма землеволодіння сильно переважала над вотчинної, то в другій половині вони помінялися місцями.
Протягом усього століття уряду, з одного боку, роздавали феодалам величезні масиви земель; з іншого - частина володінь, більш-менш значну, перевели з маєтку в вотчину. Причин для подібних пожалувань перебувало чимало: то «за стан облоги сидіння» в Москві під час Смути і самозванців, то за придушення повстань «черні», то в зв'язку з укладенням чергового світу або перемогами над ворогом. Отримували нові землі, перш за все з палацового фонду і чорних волостей, бояри та інші столичні служиві люди, рядові дворяни і козаки. Йшли в роздачу землі Замосковного краю, повітів на південь від Оки і в інших місцях.
Багато дісталося родичам і фаворитам царюючих осіб: Милославським і Морозовим, Наришкіним і Лопухіним, Голіциним і Апраксин, Салтиковим і Стрешнєва; вони і багато інших отримали в другій половині століття десятки тисяч селянських дворів. Їх натиск в південних повітах, викликав невдоволення жили тут службових людей по приладу, які осіли тут же втікачів і холопів. Влада до пори до часу стримували апетити столичних феодалів-кріпосників, щоб не порушувати оборону південного прикордоння, яка трималася на приладових і втікачів людей. Але з 70-80-х років крепостническое землеволодіння швидкими темпами захоплює тут панівні позиції.
Переписні книг 1678 року нарахували по країні 888 тисяч тяглих дворів, з них близько 90 відсотків знаходилося в кріпацтва. Палацу належало 83 тисячі дворів, або 9,3 відсотка; церкви - 118 тисяч, 13,3 відсотка; боярам-88 тисяч, 10 відсотків; найбільше ж дворянам - 507 тисяч дворів, або 57 відсотків [2].
У XVII столітті замкнутість верхніх і нижчих груп феодалів поступово відходить у минуле. Панівний клас помітно «одворянівается». Верхи повітового дворянства проникають в середу столичних чинів. Наприклад, провінційні виборні дворяни стають дворянами московськими, а столичні мешканці і московські дворяни, навіть стряпчі і стольники, навпаки, осідають в повітових містах. Реорганізація помісного війська, створення полків нового ладу завдали ще одного удару старому «чиновного» поділу, яке в другій половині століття стає анахронізмом.
Дворянство, середнє і дрібне, згуртовано відстоює свої інтереси в земельних справах - в боротьбі з «мочно і сильними людьми» з московських вельмож, начальників. Домігшись остаточного закріпачення селян, воно вимагає від влади допомоги в розшуку втікачів. Настільки ж рішуче ратує за «справедливий» (для себе, звичайно) суд, за припинення тяганини та хабарництва московських приказних людей.
Дворянство ж зіграло вирішальну роль в провалі «боярської спроби» (кінець 1681 роки) розділити державу на намісництва на чолі з «вічними» (безстроковими) намісниками з «великородна людей». Не в інтересах середніх і дрібних дворян було піднесення гордовитих столичних аристократів. І тому останні зазнали поразки. А недовгий час по тому - новий для них афронт: 12 cічня 1682 Боярська дума під натиском тих же дворян скасувала місництво.
У XVII столітті чимале число худородних дворян проникли в столичні сфери - по спорідненості з царем, фаворі, заслугах на бюрократичному терені. Як тоді стали говорити люди незнатні, але щасливі, «всяк великий і малий живе государевим платнею». Дворяни входили в середу думських чинів і наказових суддів, військових і посольських керівників. Деякі з них стали найбагатшими людьми. Б. І. Морозов, який мав на початку кар'єри, в 20-і роки, всього 151 селянський двір, до початку 60-х став власником 9,1 тисячі дворів. Багато тисяч дворів отримали в кінці століття Наришкін.
Бурхливе і неспокійний XVII століття багато в чому потіснив стару аристократію. Один з її представників, князь І. М. Воротинського, з тугою згадував (справа була при першому царя з Романових):
«Бували на нас опали від колишніх государів, але уряду з нас не знімали; в усій державі справа всяка була на нас, а худими людьми нас не ганьбили ».
При тому ж Михайла Федоровича і його сина Олексія близько царського трону не було вже представників багатьох старовинних і знатних прізвищ: князів Курбських і Холмських, Микулинським і пінкові, а з некняжеского пологів-Тучкова, Челядніна, Годунова, Сабурова та інших. Незабаром зійшли зі сцени Мстиславские і Шуйские. А в XVI столітті вони сяяли на військовому поприщі, в державному управлінні, мали політичну вагу і навички. Їм на зміну прийшли худородние: крім названих вище, Боборикін і Мовні, Товсті і Хитрі, Чаадаєва і Чирикова, з князів - Довгорукі і Мосальские, Прозоровський і Урусова. Вони пробилися вгору по чиновної сходах, аж до Боярської думи; інші входили навіть у ближню, або таємну, думу при «превисочайшій особі».
Вже тоді стають впливовими в державі особи, яких в XVIII столітті назвуть фаворитами, людьми «в разі».
Духовенство, точніше церква, оскільки юридично земля належала патріархії, митрополичьим і архієрейським кафедрами монастирям, виступала як клас феодалів. Церкви належало до '/ з усіх оброблених земель і феодально залежних селян. Крім того, монастирі вели велику торгівлю, займалися лихварством. Їх володіння продовжували зростати, що представляло вже загрозу для дворянства. У першій половині XVII ст. був створений Монастирський наказ для управління церковними землями, і вони, таким чином, були поставлені під контроль держави.
Духовенство оформилося в самостійний стан. Воно було звільнено від несення державної служби і повинностей і від податків, а також мало своє станове управління і суд. Духовенство поділялося на біле (парафіяльні попи - священнослужителі і допоміжний персонал: дяки, паламарі і т.д. - церковнослужителі) і чорне (ченці), що жило в монастирях. Білому духовенству дозволялося одружуватися, але тільки один раз протягом життя. Чорне духовенство (монахи) давали обітницю безшлюбності. І справа тут не тільки в проповіді аскетизму і зречення від мирських турбот, але і в тому, щоб не дробилися між спадкоємцями-дітьми церковні та монастирські землі. Провідні церковні посади могли займати тільки ченці.
Вищим органом церковного управління і суду є московський митрополит, який в 1589 був зведений в сан патріарха. Сенс цієї акції полягав у тому, що якщо митрополит, хоча б формально підпорядковувався константинопольському патріарху, то з установою московської патріархії її голова - патріарх за своїм сану став рівний константинопольському патріарху. Іншими словами, Російська православна церква ставала повністю незалежної (автокефальної) та її центром і в формально-юридичному сенсі ставала Москва. Патріарх, хоч і обирався Помісним собором, що складався з вищих церковних ієрархів, але за традицією східного православ'я, що йшла ще з візантійських часів, затверджувався на своїй посаді царем. Тому установа Московської патріархії було як би завершальним актом, який стверджував суверенітет Російської централізованої держави. Помісний собор і патріарх були не тільки вищими органами духовного суду, але їхні акти були джерелами церковного (канонічного) законодавства. Церковному суду підлягало все духовенство та залежне від церкви населення, крім справ про зраду, "душогубство, татьба і розбої на гарячому". По ряду справ (наприклад, злочини проти моральності, розлучення і т.п.) церковному суду підлягали і всі світські люди.
Православна церква фактично здійснювала ідеологічну функцію держави, була носієм державної ідеології, тому держава всіляко підтримувало церкву і матеріально, і політично, і законодавчо. Не випадково у всіх судебниках. Соборному Уложенні 1649 р злочини проти церкви стояли на першому місці, а ухилення від офіційних церковних догм ( "єресі" - своєрідне дисидентство тих часів), спокушання в іншу релігію держава суворо карало. Але в той же час царі ревниво оберігали свою владу від втручання церкви.
У XVII столітті влада продовжувала курс своїх попередників на обмеження церковного землеволодіння. Укладення 1649 року, наприклад, заборонило духовенству купувати нові землі. «Посадское будова» середини сторіччя позбавило його багатьох білих слобод і дворів у Москві та інших містах, які приносили чималі доходи. Обмежувалися привілеї церкви в справах суду і управління. Зберіг їх тільки патріарх. По тому ж Укладення суд і управління в церковних і монастирських володіннях передали спеціально створеному установі - Монастирському наказом на чолі з царськими (НЕ патріаршими!) Окольничими і дяками.
Але церква не здавала свої позиції - в 60-е і 70-е роки вона домоглася позбавлення Монастирського наказу судових функцій, а потім його скасування.
3. Феодально-залежне населення
Селянство в XV-XVI ст. поступово консолідувався в єдине стан. Так як селяни складали переважну більшість населення, то їх найчастіше називали "християнами" (звідси - селяни). Селяни, які жили на державних землях, називалися "чорними" або "чорносошними".
Чорні селяни жили громадами ( "світ" або "волость") і несли повинності на користь держави. Справи громади управлялися сходом і виборним старостою. З середини XVI ст. в зв'язку з розвитком панщинного господарства і товарно-грошових відносин відбувається загальне збільшення повинностей. Саме в цей час з'являється грошова рента. Феодали підсилюють і позаекономічний примус, прагнуть закабалити, закріпачити селян.
Переходи селян були формою класового протесту. Вони перетворювалися в масові втечі. Феодали вимагали від уряду їх обмеження. Тяготи багаторічної Лівонської війни, ломка боярського землеволодіння і насадження дворянських маєтків, набіги татар, епідемії призвели до масового руйнування селян.
На відміну від феодалів, особливо дворянства, становище селян і холопів в XVII столітті істотно погіршилося.
У 1581 р був виданий указ про "заповідних літах", який забороняв селянські переходи і в "Юріїв день". У 1592 р проведена була перепис землі і живуть на ній селян. "Писцовой книги" стали вважатися підставою для прикріплення селян до землі. У 1597 році уряд Бориса Годунова видало указ про розшук втікачів протягом п'ятирічного терміну і повернення їх колишнім власникам. Пізніше термін позовної давності для розшуку втікачів, або "урочні роки", урядом царя Василя Шуйського був збільшений до 15 років. Нарешті, Соборне Укладення 1649 року задовольнило вимоги дворянства і повністю оформило юридичне закріпачення селян. Тепер їх можна було розшукувати "без визначених років", тобто безстроково і повертати колишнім власникам разом з дружинами, дітьми і майном. Того, хто вкриє побіжного, крім штрафу в 10 руб. чекало суворе покарання аж до биття батогом. Кріпосний підлягав суду свого власника (вотчинної юстиції) по всіх справах, крім злочинів проти церкви, державних, "душогубства, татьби і розбою на місці злочину". Селянин відповідав своїм майном за борги феодала.
З приватновласницьких краще жилося селянам палацовим, гірше за всіх - селянам світських феодалів, особливо дрібних.
Селяни працювали на користь феодалів на панщині ( «виробів»), вносили натуральний і грошовий оброки. Звичайний розмір «вироби» - від двох до чотирьох днів в тиждень, в залежності від розмірів панського господарства, заможності кріпаків (багаті і «семьяністие» селяни працювали більше днів на тиждень, «мізерні» і «самотні» - менше), кількості у них землі. Селяни орали ріллю і косили сіно для панів, обробляли їх городи і сади, вивозили гній на поля і будували млини і греблі, чистили ставки, робили «ези», «заколи» для лову риби, багато іншого. Найгарячішою часом були «згонние» (загальні) роботи під час сівби і жнив, косовиці і лагодження гребель, коли «жили на роботі скільки доведетца».
«Столові запаси» - хліб і м'ясо, овочі і фрукти, сіно і дрова, гриби та ягоди - возили на двори до власників ті ж селяни. Плотніков і каменярів, цеглярів і живописців, інших майстрів дворяни і бояри брали зі своїх сіл і сіл. Селяни працювали на перших фабриках і заводах, що належали феодалам або скарбниці, виготовляли на дому сукна і полотна і т. Д. І т. П.
Все необхідне для повсякденного життя в місті бояри і дворяни брали у вигляді оброку з селян. Стольник А. І. Безобразов в 60 - 70-ті роки вимагав з Бєлевського вотчин в рік 18 відер вина, 7 пудів м'яса свинячими окостами і молодими поросятами, 16 баранів, 16 аршин полотна, 15 аршин сукна, 16 курей, 16 «Взуття личаків », по двоє шлей, віжок, гужей, тяжів і« ужіщ »[3]. Скрізь власники отримували «короваї» масла і сало, сир, сир і сметану; в інших місцях - горіхи і ягоди, хрін і гриби. Виконувалися і різні витребеньки: той же Б. І. Морозов побажав одного разу «у ково є у мисливців шпаки, зібрати у всіх», доставити до нього в Москву у великій клітці, «щоб їх, до Москви везучий, що не поморів; і не тісно б їм було ».
Власники поєднували всі три види експлуатації селян. Але поступово, особливо у другій половині століття, в Замосковном краї збільшується частка оброку, особливо грошового, а в південних повітах і під Москвою - панщинних робіт.
Фортечні, крім робіт і платежів на користь феодалів, несли повинності на користь скарбниці. В цілому їх оподаткування, повинності були важче, ніж у палацових та чорносошну. Положення залежних від феодалів селян ускладнювалося й тим, що власники розпоряджалися не тільки їхньою працею. Суд і розправа бояр і їх прикажчиків супроводжувалися неприкритими насильствами, знущаннями, приниженням людської гідності. Справа доходила, і досить часто, до батогів і батога, катування вогнем і дибою, заковиванія в кайдани і ув'язнення. Скарги селян на поміщиків сили не мали. За їх вбивство власник не відповідав. Дворяни втручалися в сімейні розділи селян, укладення шлюбів.
Після 1649 року широкого розмаху прийняв розшук втікачів. Тисячі їх хапали і повертали власникам. В кріпосну залежність включали незакрепощенно групи сільського населення: так званих «вільних» або «гулящих людей», дітей та родичів селян, які не потрапили в Писцовойкниги, відпущених на волю кабальних холопів, що звільнилися з полону сільських жителів; залишили тягло або службу і осіли в селі посадських і приладових людей і ін. Чимало серед них було втікачів і холопів. Вільні і гулящі зазвичай приходили до поміщика «душею та тілом», про таких говорили: «гол, як сокіл». Вони брали позику у феодала і, згідно з «позичкової записи» або «порядний», зобов'язувалися жити «вічно», «безнадійно», «нікуди геть НЕ вийти і надалі жити нерухомо», «жити у селянстві вічно», платити податки і оброки.
Щоб прожити, селяни йшли в відхід, в «наймити», на заробітки. Наймалися на роботу артілями. Збіднілі селяни переходили в категорію бобирів. Особливо багато з'явилося їх в роки Смути: селяни, не в силах нести тягло, просили власників дозволити «на час пожити в Бобильов». Одні бурлаки орали свою землю, працювали на боярської ріллі, але не вносили податі і платежі. Інші не могли і цього робити, не мали навіть двору, «годувалися між селян роботою», як «захребетники», «сусіди і подсоседнікі» у інших селян. Поступово, у міру поліпшення ситуації бобирів, їх знову змушували нести тягло в половинному або меншому розмірі, а в кінці кінців і в повному обсязі. Згідно з указом про подвірного податі (1679 рік) їх прирівняли до селян. Але і після цього бобирі, як соціальна категорія сільського населення, продовжували існувати.
На півночі Європейської Росії існувала категорія ополоників, зазвичай з чорносошну селян. За підмогу, позику вони трудилися в господарствах монастирів і заможних селян, віддаючи їм половину, дві п'ятих, третина врожаю.
Феодали, особливо великі, мали багато холопів, іноді по кілька сотень людей (наприклад, у бояр Н. І. Романова, Б. І. Морозова було по 300-400 чоловік). Це - прикажчики і слуги для посилок, конюхи і кравці, сторожа і шевці, сокольники і «співучі хлопці». Самостійного господарства вони не вели, їх повністю містив власник. Деякі дворяни почали переводити своїх холопів на землю, наділяли інвентарем, а ті платили їм оброк, виконували панщинні роботи, але на відміну від селян не несли державного тягла. Однак податкова реформа 1678-1681 років зрівняла тих і інших. До кінця століття, по суті, відбулося злиття холопства з селянством.
Середній рівень добробуту російського кріпосного селянства в XVII столітті знизився. Скоротилася, наприклад, селянська оранки: в Замосковном краї на 20-25 відсотків. Одні селяни мали півдесятини, близько десятини землі, у інших і того не було. А у заможних траплялося по кілька десятків десятин.
Заможні селяни досить часто орендували землю. А в якості старост, кацапів домагалися привілейованого становища, притискали односельчан, «подмерівалі під себе» кращі землі, перекладали на бідняків важкі повинності. Вони ж брали на відкуп панські гуральні, млини та ін. Виходили в торговці і промисловці, часом дуже великі. З кріпаків Б.І. Морозова вийшли, наприклад, що стали підрядниками-судновласниками, а потім великими солеторговцев і рибопромисловців Антропова. А Глотова, селяни князя Ю. Я. Сулешева з села Карачарова Муромського повіту, стали найбагатшими купцями першої половини століття.
Краще жилося державним, або чорносошну, селянам. Над ними не тяжів дамоклів меч безпосереднього підпорядкування приватному власнику. Але вони залежали від феодальної держави: на його користь вносили податки, несли різні повинності. Оскільки кріпосницьке землеволодіння охопило весь основний масив земель в центрі і на півдні Європейської Росії, чорні землі залишилися тільки на півночі з його малородючими угіддями.
Селяни в пошуках грошей на сплату податків, придбання промислових виробів продавали хліб. Їх господарство тим самим встановлювало зв'язку з ринком. Особливо це характерно для багатьох сільських жителів. Наприклад, в Помор'ї (північ Європейської Росії) багато чорносошну (незакрепощенно, державні) селяни з російських, комі та ін. Продавали хліб та інші продукти в містах, на торжищах, вели торгівлю з Сибіром і закордоном. Ці сільські багатій орендували землю, експлуатували ополоників - збіднілих, що розорилися односельців, використовували працю найманих працівників.
У повітах Нечерноземного Центру багато селян, за відгуками іноземних купців, промишляли вирощуванням і продажем льону. Інші наживалися на виробах промислів. Деякі села ставали, по суті, торгово-ремісничими центрами, містами. А багаті селяни виходили в купці, промисловці. Такі, наприклад, Федотови-Гусельникова - чорносошну селяни Устюжского повіту; Осколкова і Шангіна з Комі-краю. Всі вони розбагатіли на торгових операціях з Сибіром. І таких було чимало. Феодали і скарбниця отримували з них великі доходи.
4. Посадські люди і козаки
Переважна більшість жителів міст становили "чорні люди" - ремісники. Чільне місце серед міського населення займали купці.
У містах спостерігалося різке майнове розшарування. Вищі верстви московського купецтва становили дві корпорації: гостей-"сурожан", що вели торгівлю з Півднем, і сукнарів, що торгували з Заходом.
Сурожане торгували, головним чином, шовками, а сукнороби-сукнами. І ті, і інші об'єднувалися в свої особливі корпорації, або "сотні". Сурожане і сукнороба були найбільші купці. Вони нерідко давали в борг гроші царя, боярам, самі купували землю і навіть ріднилися з боярством і ставали боярами. Купці користувалися рядом привілеїв, могли торгувати безмитно в межах Московської держави.
"Чорні люди", тобто дрібні торговці і ремісники, теж мали свою організацію. Вона виявляла нерідко велику активність (особливо під час оборони міст) і протиставлялася боярам.
Ремісники однієї спеціальності об'єднувалися в цехи, або "братчини", "сотні", "ряди" зі своїми центрами. Загони ремісничих сотень входили в міське ополчення. Сотні були і податним одиницями. Міське населення несло повинності ( "тягло") на користь царя, і тому називалося тяглих або чорним.
Господарський підйом в XV в., Розвиток ремесла і торгівлі зміцнювали економічне становище міст, а отже, піднімали і значення посадских людей.
Процес відновлення, відродження торкнувся після Смути і ремесло, промисловість, торгівлю в містах. Тут теж почалися зрушення, які не дуже великі і рішучі за масштабами, але досить все ж помітні.
До середини століття в країні нараховувалося більше двох з половиною сотень міст, а дворів у них, за неповними, правда, даними, - понад 40 тисяч. З них в Москві 27 тисяч дворів [4]. Належали вони ремісникам і торговцям (8,5 тисячі дворів), стрільцям (10 тисяч), боярам і дворянам, церковникам і гостям (багатим купцям).
Великі міста розташовувалися на важливих торговельних шляхах по Волзі (Ярославль, Кострома, Нижній Новгород, Казань, Астрахань), Двіні і Сухоне (Архан-гельська, Холмогори, Сіль Вичегодская, Устюг Великий, Вологда, Тотьма), на південь від Москви (Тула, Калуга), на північному заході (Новгород Великий, Псков), північному сході (Сіль Камська).
Багато середні і дрібні міста були, по суті, фортецями (у південних, поволзьких повітах), але і в них поступово з'явилися посади - передмістя, населені торгово-ремісничим людом.
Населення міст в першій половині століття зросло більш ніж в півтора рази. Незважаючи на скромну частку торговців і ремісників в загальній кількості жителів Росії, вони відігравали дуже істотну роль в її господарського життя.
Ведучий центр ремісничого, промислового виробництва, торговельних операцій - Москва. Тут в 40-і роки працювали майстри металообробки (в 128 кузнях), хутряного справи (приблизно 100 майстрів), виготовлення різної їжі (близько 600 чоловік), шкір і шкіряних виробів, одягу та головних уборів, багато чого іншого - все, що потрібно великим багатолюдному місту. Центрами металообробки, крім Москви, були Тула, Ярославль, Тихвин, Устюжна Залізно-польська, Устюг Великий Холмогори, Сіль Вичегодская; шкіряного справи - Ярославль, Кострома, Вологда, Нижній Новгород, Казань.
Меншою, але досить помітною мірою ремесло розвивалося і в інших містах Росії. Значна частина ремісників працювала на державу, скарбницю. Частина ремісників обслуговувала потреби палацу (палацові) й жили в Москві та інших містах феодалів (вотчинні ремісники). Решта входили до посадські громади міст, несли (тягнули, як тоді говорили) різні повинності і сплачували податки, сукупність яких називалася тяглом. Ремісники з посадських тяглецов від роботи за замовленням споживача найчастіше переходили до роботи на ринок, і ремесло, таким чином, переростало в товарне виробництво. З'явилася і проста капіталістична кооперація, застосовувався найману працю. В найманці до розбагатіли ковалям, Котельника, Хлєбніков та іншим йшли бідні посадські люди, селяни. Те ж відбувалося на транспорті, річковому і гужовому.
Розвиток ремісничого виробництва, його професійної, територіальної спеціалізації вносить велике пожвавлення в господарське життя міст, торговельні зв'язки між ними і їх округами. Саме до XVII століття відноситься початок концентрації місцевих ринків, складання на їх основі всеросійського ринку.
Гості та інші багаті купці з'являлися зі своїми товарами у всіх кінцях країни і за її межами.У роки Смути і після неї вони не раз позичали влади грошима. Уряд скликало нараду за участю купців для вирішення нагальних господарських, фінансових проблем. Вони ж ставали депутатами земських соборів. Їм доручали збір податків і мит - митних, шинкарських, соляної та інших.
Цар Михайло звільнив гостей і торгових людей Вітальні і Полотняною сотень, числом більше 325 чоловік, від посадского тягла, постою, сплати мита і мостовщіни (проїзних мит). А судити їх з сім'ями могли в цей час тільки цар і його скарбник, а не накази і воєводи. За дорученням влади купці торгували зазначеному казенними товарами, тобто реалізовували монополію держави в цій галузі, очолювали казенні підприємства, митниці, кабаки. Мали право торгувати із зарубіжними країнами. Нарешті, що дуже характерно для феодального ладу, могли володіти вотчинами. Купці прагнули наблизитися до дворянства, вступити до його лав.
Активізація торговельно-ремісничої, промислової життя міст не могла не відбитися на посадських жителів. Їх представники, насамперед з числа посадской верхівки, виконували важливі доручення уряду, засідали в земських соборах. Всі посадські люди відстоювали в чолобитних, в ході судових розглядів, міських повстань свої общесословние права і в першу чергу - на заняття ремеслами і торгівлею.
Багато посадські тяглеци з чорних слобід і сотень, щоб «ізбить тягло», а воно за царя Михайла стало для них лихом, «закладалися» до великим феодалам - власникам "беломестних" слобод і дворів, ставали феодально-залежними від них людьми, працювали на них: займалися ремеслом і торгівлею як раніше, але тягла вже не несли. Феодали таким шляхом збільшували доходи. Казна не страждала, страждали залишилися в громаді посадські люди: вони повинні були, за принципом кругової поруки, вносити колишню суму податків, тепер і за «закладчиков». Так що зростали обсяг тягла, давівшего на них, і конкуренція в ремісничих і торгових заняттях з боку «беломестцев».
Посадські люди на земських соборах, в чолобитних вимагали повернути закладчиков, всіх людей, що займаються ремеслом і торгівлею, в посадські громади, до Посадському тягла. Але влада, захищаючи інтереси феодалів, не прислухались до подібним проханням, тягнули час, обмежувалися напівзаходами. Наприклад, змушували беломестцев перенести свої двори з посадской землі в «білі» слободи і двори, організували свій час розшукової наказ і т.д.
Накопичене невдоволення посада прорвалося в кінці кінців і призвело до вирішення проблеми «беломестцев» »Це сталося в ході посадской реформи 1649-1652 років. А тридцять років потому, при проведенні податкової реформи 1678-1681 років, посадські люди домоглися деякого зниження податкових ставок. Всі ці поступки посадскому світу відбили ту активнішу роль, яку торгово-ремісниче населення стало грати в XVII столітті в економічному і політичному житті країни. Вони ж сприяли відомому заспокоєнню в їх середовищі до кінця сторіччя.
Окремою своєрідною групою населення були козаки (мова йде про вільних козаків, яких не слід змішувати з служивих). У XV - XVI ст. козачі поселення виникли на трьох великих річках на околицях Росії і Польщі: на Дону, Яїку (теперішній Урал) і Дніпрі (запорізькі козаки). Причиною утворення козацьких поселень був феодальний гніт (а на Україні і національний гніт з боку польської шляхти), від якого втекли сміливі люди, які хотіли незалежності і вільного життя.
У XVII ст. Яїцкоє козацтво розглядалося російським урядом як частина населення Росії, що користується особливими правами. Своїми антифеодальними виступами яицкие козаки успішно відбивали спроби їх закріпачення.
Складніше було на Дону. Тут була більш напружена військова обстановка. Донські козаки в XVII ст., Номінально визнаючи верховну владу царя, фактично користувалися повною незалежністю.
Запорізька Січ (так називалися територія і організація запорізьких козаків) постійно боролася з Туреччиною і Польщею. Після возз'єднання України з Росією запорожці воювали з турками в складі російської армії.
В кінці XVII ст. в козачому середовищі спостерігається вже далеко зайшло майнове і соціальне розшарування. В цей час бігти, наприклад, на Дон не значило відразу стати козаком. Багата козацька верхівка - старшина, заправляють справами в усіх козацьких військах, експлуатувала приходила голоту протягом декількох років, а потім рішення про прийом в козаки оформлялося на загальних зборах - козацькому колі. Голота активно брала участь у всіх антифеодальних виступах, будучи призвідницею повстань С. Разіна і К. Булавіна. Козацька старшина завжди підтримувала уряд.
XVII століття внесло чимало змін в господарське життя країни, її станово-класовий поділ, підготувало новий і бурхливе піднесення у всіх сферах життя в епоху петровських перетворень.
висновок
Стан - соціальна група багатьох докапіталістичних суспільств, що володіє закріпленими в звичаї або законі і передаються у спадок правами і обов'язками. Для станової організації суспільства, зазвичай включає кілька станів, характерна ієрархія, виражена в нерівності їх положення і привілеїв. У Росії формування станів виникало протягом XV - XVII і завершилося в VII ст.
Відповідно до структури земельних відносин склалася соціальна організація суспільства. За офіційною термінологією того часу, суспільство, не рахуючи духовенства, поділялося на служивих людей, тяглихлюдей і холопів.
Стан феодалів розпадалося на наступні групи: служивих князів, бояр, слуг вільних і дітей боярських і т.д. У розглянутий період помітно посилився дворянське умовне землеволодіння в загальній структурі феодальної земельної власності. Військові слуги держави - дворяни іспомещалісь на землі, за рахунок якої вони головним чином і повинні були забезпечувати себе всім необхідним для несення військової та іншої державної служби. Особливим посиленням феодальної земельної власності знаменується XVII століття.
Стародавнє розподіл селян на срібників, старожільцев, новопріходчіков фактично відмирає. Всі вони поступово перетворюються в тяглихлюдей. Однак ця селянська тяглом маса ділилася на різні категорії і групи, що розрізняються за розмірами та формами сплати феодальної ренти, державним повинностям і ступеня свого неправі.
Розвиток товарно-грошових відносин привело до подальшого посилення експлуатації селян і, в кінцевому рахунку, їх повного закріпачення. Селяни прикріплялися до землі (тобто до конкретної вотчині або маєтку), але продавати їх можна було тільки з землею (як приналежність землі).
У зв'язку із зростанням економічного значення міст посилювалося політичний вплив міського населення - посадських людей. До середини XVI ст. посадськінаселення домоглося права на самоврядування.
Уряд змушений був йти на серйозні поступки посадам. Наприклад, по Соборному Укладенню 1649 року було ліквідовано так звані "білі місця" в містах.
Проте, основна маса населення посадника піддавалася всіх тягот феодальної експлуатації з боку царя, феодалів та міської верхівки. Соборне Укладення оформило остаточне прикріплення "чорних" людей до тягла.
У зв'язку з посиленням феодального гніту міські низи неодноразово виступали зі зброєю в руках проти феодального гніту. Особливо великими були повстання в Москві в 1547, 1605, 1 648 і тисячу шістсот шістьдесят два рр.
бібліографічний список
1. Табель про ранги / Російське законодавство X-XX ст. У дев'яти томах. Т. 6. - М .: Юрид. лит, 1985.
2. Буганов В.І. Світ історії: Росія в XVII столітті. - М .: Молода гвардія, 1989. - 318 с.
3. Скринніков Р.Г. Русь X - XVII століття. - СПб .: Изд-во «Пітер», 1999. - 352 с.
4. Черепнин Л.В. Освіта російської централізованої держави в XIV - XV століттях. - М .: изд-во соціально-економічної літератури, 1960. - 900 с.
5. Чистяков Н.О. Історія вітчизняного держави і права. - М .: Юрист, 1996. - 442 с.
6. Історія СРСР з найдавніших часів до кінця XVIII ст .: Підручник. / Под ред. Б.А. Рибакова. - М .: Вища школа, 1983. - 415 с.
[1] Див .: Скринніков Р.Г. Русь X - XVII століття. - СПб., 1999. - 167 с.
[2] Буганов В.І. Світ історії: Росія в XVII столітті. - Молода гвардія, 1989. - С. 164.
[3] Буганов В.І. Світ історії: Росія в XVII столітті. - М .: Молода гвардія, 1989. - С. 191.
[4] Історія СРСР з найдавніших часів до кінця XVIII ст .: / Под ред. Б.А. Рибакова. - М., 1983. - 211 с.
|