|
Шильников Е. Н.
Серед найбільших винаходів минулого століття стільниковий зв'язок по праву займає якщо не перше, то вже точно, одне з перших місць. Я думаю, що років тридцять тому мало хто уявляв, що буде можливо без особливого клопоту, лежачи на пляжі Коста Брава в Іспанії, зателефонувати своїм батькам, що сидить за самоваром на своїй дачній ділянці, десь за сотню кілометрів від Москви. І, загалом-то, це не так уже й дорого. А трохи дорожче, - можна і передати в той же момент і свою фотографію, зняту тим же мобільником і т.д і т.п ..
Я розумію, що для молодих людей це вже не є якимось дивом, але, якщо згадати історію створення систем стільникового зв'язку, то виявиться, що сьогоднішня легкість і широка функціональність персонального зв'язку дається не так вже й просто.
Розвиток систем масового обслуговування зажадало доведення ліній зв'язку до кожної людини. Причому, саме до людини, а не до квартири, де він живе, або офісу, де він працює. У старі добрі часи провідного телефонного зв'язку, радіо- і телемовлення такої проблеми не було. Особливо в разі радіо- або телемовлення: доставив сигнал до людей за допомогою наземних або супутникових ретрансляторів і кричи "на всю Іванівську", та й по всьому.
Чим "голосніше крикнеш", тим більше народу тебе почує. І коштує це в перерахунку на кожного слухача і дивиться порівняно недорого: єдиний передавач з однією антеною на одній і тій же радіочастоті працює відразу для всіх.
Телефонні мережі коштують дорожче: до кожного абонента потрібно протягнути свою пару проводів від районної АТС, а це витрати міді, риття траншей, крос-поля ... Тому "питома" вартість телефонії вище в порівнянні з радіо-і телемовлення. Зате в дротяної телефонії немає ніяких проблем з радіочастотами. І взагалі немає ніяких технічних проблем, - якщо є гроші і є люди, готові їх платити, то проводів можна намотати як завгодно багато. У цьому випадку проблема доведення зв'язку до користувача полягає в ненульовий вартості її прокладки і підтримки системи в робочому стані. Але при цьому користувач провідного телефону може відходити від нього тільки на довжину шнура телефонної трубки.
Справжній головний біль прийшла, коли стали розвивати системи мобільного зв'язку для масового персонального обслуговування. А раз мобільного, значить потрібна радіозв'язок, адже проводами людини не прив'яжеш. Тут, тим більше, вже не можна кричати "на всю Іванівську", а, навпаки, треба шепотіти тихо, на вушко, щоб не заважати сусідові, якому теж щось шепочуть.
Іншими словами, з кожним абонентом потрібно зв'язуватися за окремим радіоканалу. А до того часу, як це усвідомили, вільних радіочастот майже не залишилося. З'явилася добре відома всім зв'язківцям "проблема останньої милі".
Розхапали всі відповідні діапазони ті самі радіо- і телемовці, потім авіація, космічні системи, та й військові осторонь не залишилися, відхопивши для себе величезні шматки спектру. Той, хто хоч раз гортав нормативні документи з розподілу радіочастот, може підтвердити: всі частоти - починаючи від десятка кілогерц ( "наддовгі хвилі") і аж до сотень гігагерц ( "вкрай високі частоти") - застолблени і розписані до самого останнього герца.
Здавалося б, радіочастот мільярди герц і їх повинно було б вистачити всім. Тим більше що з ними чого тільки не роблять: і "ущільнюють", і "ріжуть", і набік кладуть, щоб вичавити весь можливий ресурс. Але природу-матір не обдуриш: вище колись закладеного нею (і начальством) межі не стрибнеш. А потреби все зростають. Завдання ускладнюється ще й тим, що люди мають звичку накопичуватися в одному місці, в містах, та до того ж хочуть мати зв'язок одночасно і без затримок. І те, що є благо для телефоніста, виявляється серйозною проблемою для радиста. А ще хтось придумав на свою голову бездротовий доступ до Інтернету, якого, за розрахунками аналітиків, в 2005 році будуть вимагати понад 500 млн. Абонентів.
|