Війна шостий коаліції

план
Вступ
1 Передісторія
1.1 Загальний стан справ
1.2 Північний фланг російського фронту
1.3 Південний фланг російського фронту
1.4 Дії Наполеона

2 Кампанія 1813 року. Війна в Німеччині
2.1 Звільнення Пруссії. Січень-квітень 1813
2.2 Битви в Саксонії. Май 1813
2.3 Перемир'я. Червень-серпень 1813
2.4 Сили супротивників в серпні 1813
2.5 Операційні плани сторін
2.6 Звільнення Німеччини. Серпень-грудень 1813
2.6.1 Битва під Дрезденом. Серпень вересень.
2.6.2 Битва під Лейпцигом. Жовтень-грудень.

2.7 Розпад Рейнського союзу осінню 1813

3 Кампанія 1814 року. Війна у Франції
3.1 Перші битви у Франції. Січень 1814
3.2 Наступ Наполеона. Лютий 1814
3.3 Загальна ситуація до кінця лютого 1814
3.4 Успіхи союзників. Березень 1814
3.5 Взяття Парижа і кінець кампанії. Березень 1814

4 Допоміжні фронти Шостий коаліції
4.1 Війна на Піренейському півострові
4.2 Бойові дії в Італії
4.3 Бойові дії в Голландії і Данії

Список літератури
Війна шостий коаліції

Вступ

Війна Шостий коаліції - війна проти Наполеона коаліції європейських держав. Антифранцузька коаліція склалася після знищення Великої армії Наполеона в Росії в ході Російської кампанії 1812 року.

У початку 1813 року війну проти Наполеона в центральній Європі вела тільки Росія. До складу коаліції з Росією в березні 1813 увійшла Пруссія, потім влітку 1813 вступили Англія, Австрія і Швеція, а після розгрому Наполеона в Битві народів під Лейпцигом в жовтні 1813 до коаліції приєдналися німецькі держави Вюртемберг та Баварія. Незалежно з Наполеоном на Піренейському півострові воювали Іспанія, Португалія і Англія. Активні бойові дії велися протягом року з травня 1813 до квітня 1814 з 2-місячним перемир'ям влітку 1813.

У російській історіографії війна Шостий коаліції відома також як Закордонний похід російської армії 1813-14 рр. У 1813 році війна проти Наполеона велася з перемінним успіхом на території Німеччини, головним чином в Пруссії та Саксонії. У 1814 році бойові дії перемістилися на територію Франції і завершилися до квітня 1814 взяттям Парижа і зреченням Наполеона від влади.

Німецька історіографія виділяє в самостійний епізод цієї війни Визвольну війну в Німеччині, що зробила вирішальний вплив на створення через півстоліття Другого Рейху.

1. Передісторія

1.1. Загальний стан справ

Імператор Франції Наполеон 1811 році підпорядкував собі більшу частину Європи за винятком Англії та Росії, збройний опір продовжував надавати тільки народ Іспанії за допомогою англійської десантної армії. Географічне положення і сильний флот робили Англію невразливою для вторгнення, тому Наполеон червні 1812 рушив на Росію з метою ослаблення і часткового розчленування Російської імперії.

На 1 червня 1812 Наполеон мав збройними силами з більш ніж мільйона солдатів: 687 тисяч чоловік в Німеччині і Польщі (включаючи 322 тисяч солдатів з васальних держав), до 300 тисяч загрузла у війні в Іспанії, 150 тисяч стояло гарнізонами у Франції, 50 тисяч утримували в покорі Італію. [3]

З них в 20-х числах червня 1812 року біля 440 тисяч перейшло кордон Росії, пізніше до 140 тисяч підійшли до Наполеона в складі резервів. З цих майже 610 тисяч осіб, якщо вважати і обозників, повернулися назад з Росії до початку 1813 року лише близько 60 тисяч солдатів, причому половину уцілілих склали військові контингенти з Австрії та Пруссії, які незабаром повернули зброю проти Франції. Крім величезних людських втрат Наполеон позбувся в Росії понад 1200 знарядь і 167 тисяч коней. Йому вдалося за рахунок мобілізацій у Франції набрати до весни 1813 велику армію, але спроби відтворити сильну кавалерію і колишню артилерію не увінчалися успіхом через відсутність часу і ресурсів.

Історія Російської кампанії, розтрощивши могутність Наполеона, викладена в статті Вітчизняна війна 1812 року.

1.2. Північний фланг російського фронту

Головна російська армія під командуванням М. І. Кутузова зупинилася в грудні 1812 року на зимові квартири в районі Вільно (південь Литви), куди виїхав імператор Олександр I. Переслідування залишків наполеонівських військ велося в Литві загонами козаків (до 7 тис.) І корпусами генерала Вітгенштейна (до 30 тис.) і адмірала Чичагова (14 тис. солдатів). Вітгенштейн попрямував до гирла Німану, щоб перерізати шлях відходу окремому французькому корпусу маршала Макдональда, в складі якого діяли війська під початком прусського генерал-лейтенанта Йорка.

Авангардний загін під командуванням генерала Дибича з корпусу Вітгенштейна відрізав прусські частини Йорка від дивізії Макдональда, після чого Дибич 18 (30) грудня 1812 зумів схилити Йорка до сепаратного перемир'я, який отримав популярність як Таурогенская конвенція. За цією угодою пруссаки без відома свого короля вирішили зайняти нейтралітет, в результаті чого у Вітгенштейна з'явилася можливість переслідувати Макдональда територією Східної Пруссії. Хоча формального рішення про перетинання кордонів Російської імперії не було, фактично загони Вітгенштейна 23 грудня (4 січня 1813) підійшли до Кенігсберга, який взяли на наступний день без бою (було захоплено до 10 тис. Полонених, хворих і відсталих французів).

1.3. Південний фланг російського фронту

Правий (або південний) фланг Головною армії Наполеона прикривали австрійський корпус фельдмаршала Шварценберга і слабкий саксонський корпус генерала Реньє. Коли жалюгідні залишки наполеонівської Великої Армії відкочувалися за Німан, австро-саксонські війська (30-40 тис.) Маневрували, намагаючись уникати боїв з російськими, в районі Білостока і Брест-Литовського на кордоні з Варшавським Герцогством (польським буферною державою, створеним Наполеоном під егідою саксонського короля). Російські війська також мали інструкції не воювати з австрійцями і вирішувати справи переговорами воєначальників.

13 (25) грудня 1812 корпус Шварценберга відійшов до Польщі до Пултуську, за ним пішов російський авангард генерала Васильчикова. Противники дотримувалися нейтралітету.

1 (13) січня 1813 Головна руська армія фельдмаршала Кутузова трьома колонами перетнула Німан (кордон Російської імперії) в районі Меречі в напрямку на польське місто Плоцьк (на північ від Варшави), відтісняючи Саксонія-польсько-австрійські війська за Віслу. Так почався Закордонний похід російської армії, що завершився в квітні 1814 року поваленням Наполеона.

27 січня (8 лютого) 1813 російські мирно зайняли Варшаву, обороняється 42-тисячної угрупованням під керівництвом Шварценберга. Австрійські війська пішли на південь на Краків, припинивши таким чином участь в бойових діях на боці Наполеона. З ними пішло до 15 тис. Поляків з корпусу Понятовського. Саксонський корпус Реньє відступив на захід до Каліш. Герцогство Варшавське було вибито з числа союзних Наполеону держав, хоча поляки генерала Понятовського зберігали вірність французам в надії на відновлення незалежності польської держави.

Перша лінія французької оборони по Віслі була досить легко зламана російською армією при доброзичливому нейтралітеті прусських військ і фактичним відмову Австрійської імперії від військового союзу з Францією.

1.4. дії Наполеона

Наполеон повернувся з Російського походу в Париж 18 грудня 1812 і відразу ж енергійно приступив до організації нової армії замість знищеної в Росії. Достроково покликані 140 тис. Юнаків, які підлягають призову в 1813, ще 100 тис. Переведені в регулярну армію з Національної гвардії. Призвані громадяни старших вікових груп, для допоміжної служби покликані юнаки 1814 року призову. Кілька полків відкликано з Іспанії. Ряд категорій позбулося відстрочок, матросів перевели в піхоту. Чималу частину військ вдалося зібрати по гарнізонах.

Поки Наполеон формував армію, його пасинок Євген Богарне [4] стримував по лінії Ельби подальше просування союзних російсько-прусських військ, спираючись на ланцюжок фортець і 60-тисячну армію.

15 квітня 1813 Наполеон виїхав з Парижа до новосформованої армії (бл. 130 тис.) В Майнц на кордоні Франції. В кінці квітня він рушив до Саксонії до Лейпцигу, звідки, з'єднавшись з військами Богарне, він мав намір відкинути російські війська і привести в покірність повсталу Пруссію. Всього Наполеон мав у Німеччині до 180 тис. Солдатів проти 69 тис. Російських і 54 тис. Прусських солдатів, якщо не враховувати французькі гарнізони фортець на Одері та Віслі і облягати їх сили. [5]

2. Кампанія 1813 року. Війна в Німеччині

2.1. Звільнення Пруссії. Січень-квітень 1813

Хоча прусський король Фрідріх Вільгельм III формально зберігав вірність союзу з Наполеоном, вступ російських військ до Східної Пруссії створило передумови для розвороту прусської політики. Російські війська трималися дружньо на прусської території, не втручаючись у внутрішні справи Пруссії. 25 січня 1813 прусський король перебрався з окупованого французами Берліна в нейтральну Сілезію (прусські володіння на кордоні з Австрією). 9 лютого Пруссія ввела загальну військову повинність, що дало можливість поряд з іншими заходами створити до початку березня 120 тис. Армію. Прусські регулярні частини стали діяти узгоджено разом з російськими проти французів, не завжди отримуючи на це санкцію прусського короля. Спроба французів організувати другу лінію оборони по Одеру не увінчалася успіхом через російсько-прусського союзу.

Армія Кутузова після захоплення Варшави рушила на захід Польщі до Каліш.

13 лютого передовий російський загін (16 тис.) Під командуванням Вінцінгероде перехопив під Каліші відступав 10-тисячний саксонський корпус Реньє, саксонці втратили в бою 3 тис. Солдатів. 24 лютого штаб Кутузова перебрався в Каліш. З Калиша російські загони стали здійснювати вилазки до Німеччини.

28 лютого в Каліші був підписаний союзний російсько-прусський договір, а 27 березня 1813 прусський король оголосив війну Франції. До цього часу вся територія Пруссії (виключаючи кілька блокованих фортець на Віслі і Одері) аж до Ельби була звільнена від французьких військ. За Ельбою і на південь від неї починалися землі німецьких князівств Рейнського союзу, що зберігали вірність Наполеону.

Головна руська армія (43 тис.), Розташувавшись на західному кордоні Варшавського Герцогства, зупинила на місяць своє просування. На думку головнокомандувача Кутузова російським військам слід було брати участь у війні за звільнення Німеччини, так як битви з французами в Європі відповідали інтересам не стільки Росії, скільки інтересам самих німецьких держав і Англії. Однак Кутузов не міг відкрито чинити опір планам імператора Олександра I, і об'єднана російсько-прусська армія (бл. 70 тис.) В кілька ешелонів рушила з польського Калиша до Саксонії, захопивши 27 березня Дрезден, столицю формально нейтрального королівства. [6]

3 квітня авангард союзників увійшов в Лейпциг.

Через Саксонію проходив найкоротший шлях з Пруссії на Париж. З захопленням цієї держави Рейнський союз (васальне утворення Наполеона з німецьких держав) очікував розпад, і саме там розгорнулися основні битви Наполеона в 1813 році з арміями Шостий коаліції.

Більш енергійно, ніж Головна російська армія, діяв на північ від окремий корпус Вітгенштейна. Передовий загін з його корпусу під керівництвом генерал-ад'ютанта Чернишова увійшов 4 березня в Берлін, залишений напередодні французьким гарнізоном. 11 березня в звільнену столицю Пруссії з тріумфом вступили основні сили Вітгенштейна. 17 березня до військ Вітгенштейна (20 тис.) В Берліні приєднався прусський корпус Йорка (30 тис.), Щоб спільно діяти в рамках російсько-прусського союзу.

Потім Вітгенштейн разом з пруськими частинами рушив до Магдебургу на Ельбі (опорна фортеця французів на західному кордоні Пруссії), де союзники відбили спробу французів зробити вилазку на Берлін. Переконавшись у відсутності загрози для Берліна з цього напрямку, Вітгенштейн в 20-х числах квітня рушив на південь до Лейпцигу для з'єднання з армією Кутузова.

Загін генерал-лейтенанта Левіза (12 тис.) Вітгенштейн залишив блокувати прусський Данциг в гирлі Вісли (Данциг капітулював 24 грудня 1813). Корпус Чичагова, що незабаром перейшов під початок Барклая-де-Толлі, облягав фортеця Торн на середній Віслі. Торн капітулював 16 квітня, що вивільнило російський корпус (12 тис.) Якраз до початку боїв з армією Наполеона в Саксонії.

2.2. Битви в Саксонії. Май 1813

28 квітня 1813 після тривалої хвороби помер головнокомандувач російсько-прусською об'єднаної армією фельдмаршал М. І. Кутузов. На його місце був призначений генерал-від-кавалерії П. Х. Вітгенштейн, який завоював довіру Олександра I своїми перемогами в боях Вітчизняної війни. До цього часу диспозиція сторін була наступною:

· Союзні війська (54 тис. Росіян, 38 тис. Пруссаків, 656 знарядь) розташовувалися на заході Саксонії між Альтенбургом і Лейпцигом. Передові загони були висунуті до річки Заале.

· Наполеон з новоствореною 120-тисячною армією рухався з Франції по дорозі приблизно уздовж річки Заале у напрямку до Лейпцигу, поблизу якого на нього чекав з військами (45 тис.) Його пасинок Євген Богарне. На нижній Ельбі стояв корпус (10тис.) Маршала Даву, а в самій Саксонії формувався генералом Реньє саксонський корпус (до 5 тис. Солдатів). Артилерія Наполеона (350 гармат) значно поступалася російсько-прусською, також французи не мали значної кавалерією.

Через відсутність достатньої кавалерії Наполеон мав смутні відомості про дислокацію противника, не підозрюючи про зосередження союзних сил на південь від Лейпцига. Його армія розтягнулася на 60 км від Йени до Лейпцига, ніж вирішив скористатися новий головнокомандувач союзників російський генерал Вітгенштейн. За його планом війська союзників мали завдати флангового удару по французьким корпусам в той час, поки вони були розкидані на марші. 2 травня 1813 відбулася битва під Лютценом. Наполеон зумів відбити несподіване наступ союзників і, швидко стягнувши сили, перейшов в контрнаступ. У битві союзники втратили до 10 тисяч солдатів (з них 2 тис. Росіян), але французькі втрати виявилися приблизно в 2 рази вище. Збентежені невдалим розвитком справи союзники вирішили відступити.

8 травня росіяни залишили Дрезден і переправилися за Ельбу. Саксонія підпала знову під владу Наполеона.

12 травня союзники зайняли оборонну позицію на східній околиці Саксонії при Бауцене (40 км на схід від Дрездена), вдало укріплену самою природою. 20-21 травня там відбулося чергове бій, відоме як битва при Бауцене. Наполеон мав 143 тис. Солдатів проти 93 тис. Російських і прусських. За два дні боїв росіяни втратили 6400 солдатів, пруссаки - 5600, французькі втрати виявилися в півтора рази важче (18-20 тис.). Видавлені з позицій союзники вирішили продовжити відступ на схід.

Якщо для російської армії відхід був вигідний тактичний маневр, для прусаків наслідки були важче, так як бойові дії переносилися на територію Пруссії. Після другого поспіль невдалого генеральної битви цар Олександр I замінив 25 травня головнокомандувача Вітгенштейна на більш досвідченого і старшого за вислугою років у чині генерала-від-інфантерії Барклая-де-Толлі. Війська союзників, відступаючи в Сілезію, дали ряд вдалих ар'ергардних битв (справи при Рейхенбаха і Гайнан), однак Барклай рішуче не бажав давати наступного генеральної битви, сподіваючись на виснаження французької армії.

В ході переслідування армія Наполеона зовсім засмутилася, французи стомилися від безперервних безрезультатних боїв, втрати від дезертирства і хвороб значно перевищували бойові втрати. Постачання французьких військ було незадовільним, прожиток залежало від грабежу місцевого населення.

Ще 18 травня, до битви при Бауцене, Наполеон просив прийняти в російсько-прусської квартирі маркіза Коленкура для переговорів з Олександром I, але не отримав відповіді. 25 травня переговори поновилися з ініціативи французької сторони. 4 червня 1813 Наполеон уклав в Пойшвіце перемир'я з союзниками до 20 липня (продовжено потім до 10 серпня 1813), після чого повернувся в Дрезден. Обидві сторони сподівалися використовувати перепочинок для мобілізації сил.

2.3. Перемир'я. Червень-серпень 1813

Пізніше історики і сам Наполеон назвуть перемир'я однією з найбільших помилок в його житті. В результаті перемир'я Шоста коаліція значно розширилася і посилилася, перевага в силах перейшов на бік противників Наполеона.

В середині червня Англія зобов'язалася підтримати Росію і Пруссію значними субсидіями на продовження війни.

22 червня Швеція вступила в антифранцузьку коаліцію, виторгувавши собі Норвегію (датське володіння).

В кінці червня союзники і Наполеон прийняли пропозицію Австрії про посередництво, але якщо союзники також взяли австрійські умови мирного договору, то Наполеон не бажав жертвувати навіть частиною своїх захоплених володінь. На початку липня в містечку Трахенберг (на північ від Бреславля) відбулася нарада союзних монархів (Росії, Пруссії, Швеції) по складанню загального плану військових дій проти Наполеона. Австрійський імператор схвалив Трахенбергскій план в якості спостерігача. Одночасно велися мляві переговори з французькими уповноваженими у Празі.

На початку серпня Наполеон зробив останню спробу уточнити умови, на яких Австрія погодиться на мир. В останній день перемир'я, 10 серпня, він послав депешу, в якій погодився прийняти частину австрійських умов, але час був упущений. 12 серпня Австрія офіційно вступила у війну на боці коаліції.

14 серпня Наполеон прийняв всі умови віденського кабінету, проте вимушена поступка вже не могла змінити рішення Австрії. Російсько-прусська армія рушила з Сілезії в Богемію, щоб приєднатися до новим союзникам.

2.4. Сили противників в серпні 1813

Протистоять сили союзних армій і Наполеона були підраховані за відомостями російським військовим істориком М. І. Богдановичем.

· Росія: За час перемир'я російська армія в Європі значно посилилася за рахунок резервів, які були надіслані з Росії. Якщо на початку червня вона налічувала близько 90 тис. Солдатів, то після закінчення перемир'я її сили в Сілезії становили близько 175 тис. Солдатів (з них 107 тис. Піхота, 28 тис. Кавалерія, 26 тис. Козаків) при 648 гарматах. Крім того під Данцигом знаходилося 30 тис. Російських солдатів з 59 гарматами. У Польщі формувався генералом Беннігсеном найближчий резерв, так звана Польська армія, силою до 70 тис. При 200 гарматах.

· Пруссія: Половину прусської армії складав ландвер, вид ополчення. Всього Пруссія виставила 235 тис. (Включаючи гарнізони і допоміжні війська), з них діюча армія налічувала 170 тис. Солдатів (з них 135 тис. Піхота, 26 тис. Кавалерія) при 376 гарматах.

· Австрія: При відкритті кампанії Австрія виставила проти Наполеона армію в 110 тис. (З них 90 тис. Піхота, 15 тис. Кавалерія) при 270 гарматах, яка швидко поповнювалася і збільшувалася в ході бойових дій.

· Союзники: Також до складу союзних сил входили 28 тис. Шведів, 13 тис. Німців, 500 англійців. Всього списковий склад союзних військ в діючих арміях простягався до 500 тис. Чоловік з 1383 знаряддями. До 300 тис. Військ знаходилося на допоміжних театрах: облягали фортеці (Данциг та ін.), В гарнізонах, формувалися (Польська армія), прикривали кордони (Австрія послала війська до Італії).

· Франція: Французька армія спішно формувалася Наполеоном з призовників прямо на маршах. За відомості від 6 серпня вона налічувала близько 420 тис. Солдатів: з них 312 тис. Піхоти і 70 тис. Кавалерії. З урахуванням окремих загонів в розпорядженні Наполеона в центральній Європі була армія в 440 тис. Солдатів при 1180 гарматах. Крім того в фортецях по Ельбі стояло гарнізонами 24 тис. Французів, з них половина в Гамбурзі (пізніше гарнізон Гамбурга було посилено датським контингентом). Обложені кріпосні гарнізони по Віслі і Одеру до уваги не бралися.

2.5. Операційні плани сторін

30 червня (12 липня) 1813 союзники прийняли Трахенбергскій план кампанії, якому потім в цілому слідували. За цим планом союзні сили поділялися на 3 армії: Північну армію під командуванням наслідного шведського принца Бернадота (дислокована в Пруссії між нижньою Ельбою і Берліном), Сілезьке і найпівденнішу Богемська армії. Силезская армія повинна була за обставинами приєднатися або до Північної, або до Богемської армії. У разі виступу Наполеона проти однієї з союзних армій, інша повинна була атакувати його операційну лінію. Всі 3 армії охоплювали розташування Наполеона в Саксонії з півночі, сходу і південного сходу. В кінцевому маневрі союзним арміям наказувалося оточити головні сили французів: «Всім союзним арміям діяти наступально; ворожий табір буде їх збірним пунктом. »[7]

Найсильніша Богемська армія під керівництвом австрійського фельдмаршала Шварценберга включала в себе: 110 тис. Австрійців, 82 тис. Росіян, 42 тис. Пруссаків, 672 знаряддя. Північна армія Бернадота налічувала 156 тис. (З них 30 тис. Російських і 79 тис. Пруссаків, інші німці та шведи) при 369 гарматах. Силезская армія під командуванням прусського генерала Блюхера складалася з 61 тис. Російських і 38 тис. Пруссаків при 340 гарматах.

Оборона Наполеона спиралася на ланцюжок фортець по середній Ельбі, головним чином в Саксонії: Магдебург, Віттенберг, Торгау, Дрезден, Пірна. Сам він так коротко охарактеризував диспозицію:

«Дрезден є мій основний пункт для протидії нападам. Ворог розтягнутий від Берліна до Праги по дузі, центр якої займають мої війська ... Зайняте мною розташування представляє такі вигоди, що ворог, перемігши мене в десяти боях, чи може відтіснити мене до Рейну, між тим як одне вигране бій приведе нас у неволю до ворожого столицю , звільнить наші гарнізони фортець на Одері та Віслі і змусить союзників до укладення миру. »[8]

За даними історика А. І. Михайлівського-Данилевського французькі сили розподілялися наступним чином:
в Саксонії під особистим командуванням Наполеона 122 тис. солдатів (гвардія, 1-й, 2-й, 8-й, 14-й Пех. і 4-й кав. корпусу);
в Сілезії угруповання під командуванням маршала Макдональда в 105 тис. солдатів (3-й, 5-й, 6-й, 11-й Пех. і 1-й кав. корпусу);
в Пруссії на берлінському напрямку угруповання маршала Удино в 71 тис. солдатів (4-й, 7-й, 12-й Пех. і 2-й кав. корпусу).
У розрахунок не бралися ізольована французько-данська угруповання маршала Даву в Гамбурзі (13-й Пех. Корпус і данці), тиловий формується 9-й Пех. корпус маршала Ожеро в Баварії і гарнізони фортець. [9] 10-й Пех. корпус під командуванням Раппа був обложений в Данцигу на Віслі.

2.6. Звільнення Німеччини. Серпень-грудень 1813

Бій під Дрезденом. Серпень вересень.

Бойові дії відновилися відправкою Наполеоном свого маршала Удіно з 70-тис. армією на Берлін. Підтримку Удино повинні були надати французькі гарнізони з Магдебурга і Гамбурга. Одночасно самий рішучий з союзних полководців Блюхер виступив з Сілезії. Наполеон, вважаючи бачити перед собою головні сили союзників, кинувся на Блюхера, який 21 серпня відразу ж відійшов відповідно до Трахенбергскому плану.

19 серпня Богемська армія союзників несподівано для Наполеона рушила до Дрездену через Рудні гори, погрожуючи зайти в тил головної французької армії. Наполеон, дізнавшись про небезпеку для Дрездена, прикритого тільки корпусом маршала Сен-Сіра, прискореними маршами поспішив з Сілезії назад до найважливішого опорного пункту. Проти Блюхера було залишено маршал Макдональд з 80-тисячною армією.

23 серпня прусські корпуси з Північної армії союзників відкинули під Гросбереном (в 15 км на південь від Берліна) маршала Удіно, розгромивши саксонський корпус. Перемога над французами, здобута пруссаками практично самостійно, викликала патріотичне піднесення в Пруссії. Удино відступив до Ельби під захист фортеці міста Віттенберг і незабаром був замінений Наполеоном на маршала Нея, якому ставилося колишня завдання опанувати Берлін.

25 серпня Богемська армія підійшла до Дрездену, але командувач Шварценберг не ризикнув взяти місто з ходу, вирішивши почекати відсталі війська.На наступний день, 26 серпня, він почав штурм, однак і Наполеон встиг повернутися в цей день з гвардією. 27 серпня відбулася генеральна битва, в якому союзники зазнали поразки і в розладі відступили назад до Богемії. Основні втрати понесли австрійські війська. Наполеон намагався замкнути гірський прохід, через який кинулися війська союзників, направивши в обхід сильний корпус Вандама. Однак Вандам сам опинився в оточенні завдяки стійкості російської гвардії в бою під Кульмом, 30 серпня його корпус був абсолютно розгромлений.

26 серпня, в день початку Дрезденського битви, Блюхер перейшов в контрнаступ в Силезії на річці Кацбах, де в зустрічному бої переважаючими силами кавалерії розбив армію маршала Макдональда (див. Битва біля Кацбахе). Розбитий маршал відступив до Саксонії до основних сил.

Наполеон після перемоги над Богемської армією союзників був змушений на початку вересня знову виступити проти Сілезької армії Блюхера. Блюхер відійшов за річку Бобер, зруйнувавши мости. Тим часом Богемська армія провела демонстрацію в бік Дрездена, зайнявши Пірна. Наполеон поспішив повернутися назад до Дрездену. Дезорганізований війною на два фронти Наполеон пішов в оборону, його війська були виснажені безперервними, безплідними для французів маршами.

Вересень 1813 року пройшов без великих боїв, за винятком чергового невдалого походу французької армії під керівництвом маршала Нея на Берлін (див. Битва при Денневіце). 6 вересня прусські корпусу Північної армії розбили Нея, відкинувши його війська до Ельби. Перемоги союзників не дозволили Наполеону розвинути успіх Дрезденського битви і зберегли готову розпастися коаліцію з Австрією. У бойових діях на 3 тижні наступила перепочинок, противники збиралися з силами і здійснювали вилазки один проти одного обмеженими силами.

Стратегічне положення Наполеона погіршився. У ряді поразок і ще більшою мірою від виснажливих маршів і погане постачання він втратив значно більше солдатів ніж союзники. За оцінкою німецького історика Ф. Мерінга за серпень і вересень Наполеон втратив 180 тис. Солдатів, головним чином від хвороб і дезертирства. [10] Баварія, васал Наполеона і найбільша держава Рейнського союзу, вступило в сепаратні переговори з Австрією.

Бій під Лейпцигом. Жовтень-грудень.

У перших числах жовтня союзники, посилені свіжими підкріпленнями, перейшли в наступ на Наполеона, що засів на міцній позиції навколо Дрездена. Витіснити його звідти передбачалося широким обхідним маневром відразу з двох сторін. Силезская армія Блюхера обійшла Дрезден з півночі і перейшла Ельбу північніше Лейпцига. До неї приєдналася і Північна армія Бернадота, вкрай мляво просуває ввірену йому армію. Богемська армія Шварценберга вийшла з Богемії, обійшла Дрезден з півдня і теж рушила в бік Лейпцига, в тил Наполеону. Театр військових дій перемістився на лівий берег Ельби.

Наполеон, залишивши в Дрездені сильний гарнізон і виставивши заслін проти Богемської армії, кинувся під Лейпциг, де розраховував спочатку розбити Блюхера та Бернадота. Ті ухилилися від бою, і Наполеону довелося мати справу з усіма союзними арміями одночасно. 16-19 жовтня 1813 року відбулася одна з найбільших битв XIX століття, відоме як Битва народів або битва під Лейпцигом. Через розкиданості армій, великого фронту битви і тривалості за часом оцінка сил протиборчих сторін сильно варіюється, але в середньому історики сходяться, що Наполеон мав під Лейпцигом 180-200 тис. Солдатів. Союзні сили до кінця битви в півтора рази перевищували чисельність французьких військ.

Втрати союзників за дні битви склали до 54 тис. Убитими і пораненими, з них 22600 російських, 16 тис. Пруссаків, 15 тис. Австрійців і тільки 180 шведів. Але Наполеон зазнав рішучий розгром, втративши безпосередньо під Лейпцигом до 80 тис. Солдатів. Він відступав найкоротшою дорогою на Франкфурт у Францію, коли об'єднані австро-баварські війська під командуванням баварського генерала Шкоду (43 тис. Солдатів) вирушили на перехоплення лінії відступу Наполеона і перерізали дорогу близько німецького міста Ханау. 31 жовтня Наполеон з боєм прорвався (див. Бій при Ханау), 2 листопада перейшов Рейн, повернувшись до Франції з 40 тис. Солдатів під рушницею - залишком 400-тисячної армії. [11]

Союзники зупинилися на кордоні Франції по Рейну, приводячи в порядок війська. Крім Гамбурга, де відчайдушно захищався маршал Даву, і Магдебурга всі інші французькі гарнізони в Німеччині здалися в листопаді-грудні 1813 або січні 1814 року (див. Статтю Облога фортець в 1813). У листопаді 1813 здалася угруповання маршала Сен-Сіра в Дрездені (35 тис. Солдатів), в кінці грудня капітулював Данциг. Капітуляція фортець позбавила Наполеона понад 150 тисяч солдатів, необхідних йому для захисту самої Франції. За підрахунками військового історика А. І. Михайлівського-Данилевського протягом одного місяця і 5 днів в кінці 1813 союзники захопили 41 тис. Полонених і 2247 гармат (половина артилерії з Данцига) в результаті капітуляцій, [12] багато солдатів в обложених фортецях померли від епідемій або дезертирували.

Кампанія 1813 року завершилася для Наполеона втратою Європи, але Франція все ще залишалася йому вірною.

2.7. Розпад Рейнського союзу осінню 1813

· Король Саксонії Фрідріх-Август після коливань весни 1813 потім до останнього залишався вірним Наполеону, поки його війська під Лейпцигом не перейшло на сторону союзників, формально змінивши королю. Фрідріх-Август став бранцем союзників. Саксонія виявилася державою для повоєнного поділу між переможцями, її північна частина в 1815 відійшла до Пруссії.

· 26 жовтня 1813 козаки вигнали з Касселя Жерома Бонапарта, короля Вестфальського королівства. Пізніше там були відновлені колишні династії, позбавленим влади Наполеоном. Вестфальське королівство як держава зникла після перекроювання європейських кордонів в 1815.

· Король Баварії Максиміліан Баварський, оцінивши загальний хід війни, 10 вересня 1813 відмовився від союзу з Наполеоном, письмово повідомивши того про цей крок. 8 жовтня, ще до розгрому Наполеона під Лейпцигом, Баварія вступила у військовий союз з Австрією, зобов'язавшись приєднати до військ коаліції свою 36-тисячну армію і повернути Австрії частину території. 30 жовтня 1813 баварські війська невдало намагалися перерізати Наполеону шлях відступу під Ханау.

· Король Вюртемберга Фрідріх I пішов за прикладом баварського короля, уклавши 2 листопада 1813 з Австрією договір на умовах збереження свого суверенітету. До цього часу союзні війська наблизилися до кордонів його володінь, що межують з Францією по Рейну. Вюртемберг виставив в союзні сили 12-тисячний загін, який потім брав участь в активних бойових діях на території Франції.

· Протягом листопада інші дрібні німецькі князі (великі герцоги Гессен-Дармштадтський, Баденський і ін.) Приєдналися до коаліції.

3. Кампанія 1814 року. Війна у Франції

3.1. Перші битви у Франції. Січень 1814

Велика частина російсько-пруссько-австрійських військ стояла на кордонах Франції по Рейну весь листопад і грудень 1813 року. За словами очевидця і історика А. І. Михайлівського-Данилевського цар Олександр I виступав за вторгнення до Франції без зволікання, однак союзники прийняли більш обережний план дій: «Він не хотів навіть довго зупинятися на Рейні, а йти прямо в Париж зимою, але союзники наші неначе оробели побачивши кордонів Франції, ймовірно, від невдалих замахів їх в колишні війни. »[13]

Північна армія під начальством шведського кронпринца Бернадота роздрібнилася, сам Бернадот зі своїми шведами пішов в Данію, інші корпуси вирушили очищати Голландію від французьких гарнізонів і пізніше приєдналися до арміям Блюхера і Шварценберга.

1 (12) січня 1814 року російська гвардія на чолі з царем увійшла до Франції з боку Швейцарії, в районі Базеля, інші корпуси союзників перетнули Рейн раніше, в 20-х числах грудня 1813. К 26 січня союзні корпуси, обходячи фортеці, зібралися в провінції Шампань між правими притоками Сени Марной і Обом, приблизно в 200 км на схід від Парижа. Проти більш ніж 200-тисячної армії союзників Наполеон мав під рукою до 70 тисяч солдатів, які, прикриваючи різні напрямки, намагалися в міру сил затримати просування союзників. Через необхідність зупинятися на зимових квартирах, захищати комунікації і блокувати французькі фортеці союзники були змушені розпорошувати сили, так що їх перевага безпосередньо на полі бою не було настільки переважною і дало можливість Наполеону зосереджувати свої відносно невеликі сили проти окремих частин союзних армій і з успіхом воювати з ними.

25 січня Наполеон, попрощавшись з 3-річним сином і дружиною, виїхав до військ в Витри. Більше він ніколи не побачить свою сім'ю.

Зимове вторгнення застало зненацька французького імператора. Спішно покликані 170 тисяч новобранців ще тільки вчилися і не були належним чином озброєні. Наполеона рятували розбіжності в стані союзників: Австрія не була зацікавлена ​​в подальших боях і через Шварценберга стримувала просування союзних військ. Але прусський фельдмаршал Блюхер зі схвалення Олександра I прагнув на Париж, і основні битви кампанії 1814 розгорнулися між російсько-пруськими корпусами Блюхера і Наполеоном, в той час як Шварценберг з найсильнішою армією (колишня Богемська, тепер Головна армія) обмежився допоміжною роллю.

Наполеон вирішив атакувати висунувшись вперед Сілезьке армію Блюхера, слабейшую, але більш небезпечну з союзних. Він зосередив до 40 тис. Солдатів, а потім спробував несподіваним маневром зайти в тил Блюхера, який мав під Брієнном (фр. Brienne-le-Château) менше 30 тис. Солдатів з російських корпусів. 29 січня стався бій під Брієнном, в якому успіх частково супроводжував французам. Противники втратили по 3 тис. Чоловік, Блюхер в порядку відступив на кілька кілометрів на більш вигідну позицію на висотах Тран, де з'єднався з військами Шварценберга.

Співвідношення сил схилилося на бік 6-й коаліції. Блюхер зібрав під свій початок до 110 тис. Солдатів і перейшов в контрнаступ. 1 лютого в районі села Ла-Ротьера французи були охоплені з лівого флангу переважаючими силами, витіснені з центральної позиції і були змушені відступити за річку Сену в Труа (див. Битва при Ла-Ротьера). Втрати сторін виявилися рівними, приблизно по 6 тис. Чоловік.

3.2. Наступ Наполеона. Лютий 1814

2 лютого відбувся військовий рада, на якому союзники, розвиваючи початковий успіх, вирішили рухатись на Париж окремо. Головна армія під командуванням Шварценберга мала наступати вздовж долини Сени, маючи перед собою головні сили Наполеона. Силезская армія Блюхера рушила на Париж північніше через долину річки Марни (впадає в Сену біля Парижа), маючи перед собою малочисельні корпусу французьких маршалів Макдональда і Мармона.

Через повільність Шварценберга розбита французька армія спокійно відновлювала сили до 6 лютого, потім після стрімкого маршу 10 лютого завдала несподіваний удар у фланг армії Блюхера, розгромивши при Шампобере російський корпус Олсуфьева. Так почалася серія перемог Наполеона над Сілезької армій Блюхера, що отримала серед істориків назву Шестиденна війна. В ході наступу армія Блюхера підійшла ближче 100 км до Парижу, але виявилася розкиданої по частинах на великій відстані, причому через відсутність кавалерії Блюхер не мав відомостями про переміщення противника. Між тупцювати на місці біля Труа Головною армією Шварценберга і Блюхером утворився розрив, який дозволить Блюхеру вчасно отримати підкріплення від Шварценберга.

Наполеон послідовно атакував всією армією корпуси Блюхера окремо. [14] В результаті 4 битв (Шампобере, Монмірале, Шато-Тьєррі, воша) з 10 по 14 лютого Блюхер втратив третину армії (16 тис. Солдатів, з них 9 тис. Росіян). Від повного знищення Блюхера врятувало наступ Головною армії, яке стало загрожувати Парижу.

17 лютого союзники запропонували Наполеону мир на умовах збереження французьких кордонів на початок Французької революції, від чого той відмовився.

Шварценберг також в повільному настанні розкидав корпусу на великій відстані, що дозволило Наполеону, швидко перекинути армію на загрозливий напрямок, нанести ряд поразок окремих частин Головною армії. 17 лютого був розгромлений російський авангард Палена і потім баварська дивізія. 18 лютого в битві при Монтре Вюртемберзькі корпус з двома австрійськими дивізіями виявився притиснутим до Сени вдвічі сильнішою французькою армією, проте союзники зуміли з великими втратами (до 6 тис.) Переправитися на інший берег. Шварценберг відійшов до Труа, де з'єднався з Сілезької армією Блюхера, а потім до вихідної позиції наступу.

Перший наступ союзників на Париж провалилося.

Наполеон не зважився атакувати об'єднані сили союзників, які більш ніж в 2 рази перевищували всі війська в його розпорядженні. Однак і Шварценберг продовжив відступ. Незадоволений цим Блюхер звернувся до російського царя і прусського короля, отримавши від них дозвіл діяти самостійно. Союзні армії помінялися функціями: до того допоміжна армія Блюхера мала вести активні наступальні дії, а Головна армія Шварценберга відволікати і розпорошувати французькі сили. На посилення Блюхера було направлено з Голландії російський корпус Вінцінгероде і прусський Бюлова з Північної армії Бернадота.

24 лютого Блюхер рушив на північний захід, в сторону Парижа і назустріч підкріпленням. Наполеон, дізнавшись про відділення Блюхера, вирішив організувати його переслідування як найбільш небезпечного і активного противника. Переконавшись в пасивності Шварценберга, Наполеон залишив проти нього біля Бар-сюр-Об і Бар-сюр-Сен нечисленні війська маршалів Удіно, Макдональда і генерала Жерара, всього 30 тис. Солдатів [15], а сам 27 лютого з приблизно 40 тис. Приховано рушив з Труа в тил до Блюхера.

Союзні монархи, побоюючись за долю армії Блюхера, змусили Шварценберга перейти хоча б в часткове наступ. Російський корпус під командуванням Вітгенштейна за підтримки австро-баварського корпусу Шкоду (всього 35 тис.) Відкинули 27 лютого війська маршала Удіно (18 тис.) За річку Про (права притока Сени) в районі містечка Бар-сюр-Об. 5 березня союзники в черговий раз зайняли Труа, але тут Шварценберг зупинив своє просування, дотримуючись інструкції австрійського кабінету не віддалятися далеко за Сену. Основні битви розгорталися на північний захід від, за річкою Марной, між Наполеоном і армією Блюхера.

3.3. Загальна ситуація до кінця лютого 1814

Загальна обстановка до кінця лютого 1814 року складалася для Наполеона тяжко, але не безнадійно. Він поставив собі задачу укласти мир з союзниками на умовах збереження кордонів Франції до початку епохи наполеонівських воєн, тобто по Рейну і Альп. Загальне розташування протиборчих армій на 26 лютого 1814 року був наступним.

· Наполеон між річками Сеною та Обом мав близько 74 тис. Солдатів при 350 гарматах. З такими силами він успішно стримував союзні армії Блюхера і Шварценберга, чисельність яких за оцінками перевищувала 150 тисяч солдатів. Блюхер (близько 45 тис. Солдатів) відокремився від Головної армії Шварценберга і рушив у бік Парижа. На його шляху перебували тільки слабкий заслін у вигляді французьких корпусів Мармона і Мортьє (до 16 тис. Солдатів).

· На південному фланзі в Швейцарії наполеонівський маршал Ожеро з 28 тис. Солдатів відкинув австрійський корпус Бубни і готувався взяти Женеву, після чого його завданням було перерізати комунікаційну лінію Шварценберга.

· В Італії французький генерал Євген Богарне з 48 тис. Солдатів успішно протистояв 75-тисячній австрійській армії фельдмаршала Бельгарда, а також стримував колишнього наполеонівського маршала, а тепер неаполітанського короля Мюрата з його неаполитанцами від активних дій проти французів.

· В Іспанії наполеонівський маршал Сюше мав до 40 тис. Солдатів. Згідно з угодою він не вів бойових дій, очікуючи можливості відвести війська до Франції. Піренеї замикав загін маршала Сульта, не даючи англо-іспанської армії герцога Веллінгтона вторгнутися до Франції з півдня.

· На півночі в районі Рейну і Голландії французи продовжували опір в численних фортецях.

3.4. Успіхи союзників. Березень 1814

27 лютого Блюхер підійшов до Лаферте-су-Жуар (75 км на схід від Парижа) на Марні, де відкинув слабкі заслони маршалів Мармона і Мортьє. Дізнавшись про рух Наполеона, Блюхер почав відступ уздовж річки УРК на північ до Суассон на Ене назустріч рухався підкріплення (корпусам Вінцінгероде і Бюлова). Погрожуючи штурмом, союзники умовили французький гарнізон покинути 3 березня фортеця Суассона зі зброєю, після чого 4 березня Блюхер перейшов на правий берег Ени, де його армія, поєднана з корпусами Вінцінгероде і Бюлова, збільшилася вдвічі і стала налічувати до 109 тис. Солдатів.

Як вважають військові історики, посилаючись на мемуари маршала Мармона, Наполеон був змушений малими силами (40-50 тис.) Атакувати Блюхера, щоб прорватися на північ на Рейн і в Голландію, де розраховував деблокувати французькі гарнізони. Гарнізони могли дати йому до 50 тисяч солдатів, що дало б надію французькому імператору розтрощити союзні армії у Франції.

Наполеон не знав про з'єднання союзників і мав намір перерізати центральну дорогу Суассон-Лаон. 7 березня Наполеон атакував позиції Блюхера на Краонскіх височинах, на яких оборонялися дві російські дивізії Воронцова і Строганова (16 тис. Солдатів) з корпусу Вінцінгероде. Задум Блюхера полягав у тому, щоб дати загрузнути Наполеону в битві, а потім обхідним маневром завдати удару йому в тил. Однак сильний кавалерійський корпус не зміг зробити цей маневр, і росіяни відступили з плато. Битва при Краоне розглядається як одне з найбільш кровопролитних за всю кампанію, якщо оцінювати питомий число убитих і поранених (відсоток від кількості учасників битви). Російські дивізії втратили майже третину особового складу.

Блюхер стягнув всі наявні сили (104 тис., З них 22 тис. Кавалерії, 260 знарядь) до Лаон, сильно укріпленого містечка - стародавньої столиці Франції. Наполеон теж стягнув свої сили в кулак, довівши чисельність армії до 52 тис. Солдатів (включаючи 10 тис. Кавалерії) при 180 гарматах. 9 березня за Лаона війська союзників, головним чином прусські дивізії, відбили наступ Наполеона і потім в ніч на 10 березня повністю розгромили один з його корпусів під командуванням маршала Мармона. Проте Наполеон продовжив атаки 10 березня на вдвічі найсильнішу армію Блюхера, після чого до кінця дня безперешкодно відступив за річку Ену (див. Битва при Лаона).

Після відступу Наполеона стратегічна ініціатива могла б перейти до армії Блюхера, проте його війська залишалися нерухомими протягом тижня через хворобу прусського фельдмаршала і труднощів у постачанні. Наполеон рушив на схід і 13 березня несподіваною атакою розбив в Реймсі 14-тисячний російсько-прусський корпус графа Сен-Прі. Зайнявши Реймс, Наполеон перерізав комунікаційну лінію між Сілезької армією Блюхера і Головною армією Шварценберга. Раптовий успіх Наполеона надав моральний вплив на союзників, які в замішанні припинили свої операції, передоверив ініціативу в бойових діях французькому імператору.

В цей час Головна армія союзників під керівництвом Шварценберга повільно просувалася до Парижу. Наполеону, ослабленому великими втратами в боях з Блюхером, нічого не залишалося, як знову кинутися на Головну армію. Наполеон розраховував застосувати звичайну тактику: атакувати з флангу розсіяні в марші корпусу союзників окремо. Однак цього разу союзники встигли поцупити корпусу в кулак, так що Наполеон не міг сподіватися на перемогу в битві з набагато переважаючим противником. Єдине, що міг зробити Наполеон, це зупинити просування Головною армії, погрожуючи їй з флангу або тилу. Однак в такому випадку шлях на Париж залишався відкритим для армії Блюхера.

Наполеон обрав наступну стратегію: виставити заслони проти союзників, а самому пройти між арміями Блюхера і Шварценберга до північно-східним фортецям, де він міг, деблокувати і приєднавши гарнізони, значно посилити свою армію. Потім у нього з'явилася б можливість примусити союзників до відступу, погрожуючи їх тиловим комунікаціям. Наполеон сподівався на повільність союзних армій і їх страх перед армією французького імператора в їхньому тилу. Париж оставлялся на захист, головним чином, своїх жителів і Національної гвардії.

ДО 20 березня корпусу Головною армії зосередилися між річками Сеною та Обом близько Труа. Наполеон обрав маршрут на північний схід уздовж долини річки Про через містечко Арсі-сюр-Об до Вітрі і далі на схід. 20 березня його 25-тисячна армія зіткнулася в Арсі з військами Шварценберга (до 90 тис. Солдатів). 21 березня після битви при Арсі-сюр-Обидві Наполеон був відкинутий за річку Об і пішов до Сен-Дізьє, де мав намір турбувати союзні армії з тилу. Йому вдалося частково виконати поставлене завдання: наступ на Париж Шварценберга було призупинено.

3.5. Взяття Парижа і кінець кампанії. Березень 1814

У свою чергу союзники 24 березня погодили план подальших дій в кампанії, вирішивши після суперечок відновити наступ на Париж. Проти Наполеона вислали 10-тисячний кавалерійський корпус під керівництвом російського генерала Вінцінгероде з тим, щоб ввести Наполеона в оману щодо намірів союзників. Корпус Вінцінгероде був розбитий Наполеоном 26 березня, але це вже не вплинуло на хід подальших подій.

25 березня армії Блюхера і Шварценберга рушили на Париж. У той же день при Фер-Шампенуазі союзна кавалерія в 2 окремих боях розбила корпуси маршалів Мармона і Мортьє (16-17 тис. Солдатів) і майже повністю знищила великий загін Національної гвардії. Французькі корпусу поспішали на з'єднання з Наполеоном, після поразки вони відкотилися до Парижу.

Коли 27 березня Наполеон дізнався про наступ на Париж, то високо оцінив рішення супротивника: «Це чудовий шаховий хід. Ось ніколи б не повірив, що який-небудь генерал у союзників здатний це зробити ». На наступний день він від Сен-Дізьє (прим. 180 км на схід від Парижа) кинувся на порятунок столиці, однак прибув занадто пізно.

29 березня союзні армії (близько 100 тис. Солдатів, з них 63 тис. Росіян) підійшли впритул до передової лінії оборони Парижа. За різними даними у французів було 22-26 тис. Регулярних військ, 6-12 тис. Ополченців Національної Гвардії і близько 150 гармат. Брак військ частково компенсувалася високим бойовим духом захисників столиці і їх надією на швидке прибуття Наполеона з армією.

30 березня російські та прусські корпусу атакували і після запеклих боїв захопили передмістя Парижа. Бажаючи врятувати багатотисячне місто від бомбардування і вуличних боїв, командувач правим флангом французької оборони маршал Мармон до 5 години дня відправив парламентера до російського імператора. Олександр I дав таку відповідь: «Він накаже зупинити бій, якщо Париж буде зданий: інакше до вечора не дізнаються місця, де була столиця. »[16] Бій за Париж стало в кампанії 1814 року одним з найбільш кровопролитних для союзників, які втратили за один день боїв більше 8 тисяч солдатів (з них понад 6 тис. Росіян).

31 березня в 2 годині ранку капітуляція Парижа була підписана. До 7 години ранку, за умовою угоди, французька регулярна армія повинна була покинути Париж. Опівдні 31 березня російська і прусська гвардія на чолі з імператором Олександром I тріумфально вступили в столицю Франції.

У перших числах квітня Сенат Франції видав декрет про позбавлення влади Наполеона і заснував тимчасовий уряд. Проте на більшій частині Франції народ визнавав імператорську владу, тобто виникло двовладдя.

Наполеон дізнався про капітуляцію Парижа в той же день на під'їзді до столиці. Він відправився в свій палац у Фонтебло, де чекав підходу своєї відсталою армії. Наполеон стягнув всі наявні війська (до 60 тис.) Для продовження війни. Однак під тиском власних маршалів, які враховують настрої населення і тверезо оцінюють співвідношення сил, 4 квітня Наполеон написав заяву про умовне зречення на користь свого сина Наполеона II під регентством дружини Марії-Луїзи. Поки йшли переговори, частина французької армії перейшла на бік союзників, що дало привід царю Олександру I посилити умови зречення.

6 квітня Наполеон написав акт зречення за себе і своїх спадкоємців престолу Франції.У той же день Сенат проголосив королем Людовіка XVIII. Сам Наполеон 20 квітня відправився в почесне заслання на острів Ельбу в Середземному морі.

30 травня 1814 року був підписаний мир, який повернув Францію в межі 1792 і відновив там монархію.

4. Допоміжні фронти Шостий коаліції

Війна Шостий коаліції проти Наполеона і його союзників розгорнулася на більшій частині Європи, хоча вирішальні битви відбувалися на основному театрі бойових дій в Пруссії, Саксонії і дальніх підступах до Парижу, де армії Шварценберга і Блюхера протистояли Наполеону.

В Іспанії англо-іспано-португальська армія Веллінгтона відкинула французів маршала Сульта до Піренеїв, потім вторглася на південь Франції. Ця кампанія розглядається як самостійна війна на Піренейському півострові (Peninsular War 1807-1814) і охоплює більш тривалий період з 1807 року. На північному сході Італії проти австрійців і англійців бився пасинок Наполеона, віце-король Італії Євген Богарне. Колишній маршал Наполеона, шведський принц Бернадот осінню 1813 відокремився від основних сил коаліції, які зосередилися на Рейні для вторгнення на територію Франції. Його армія розділилася: російсько-прусські корпусу очищали від французьких гарнізонів Голландію і Бельгію (Сполучені провінції), шведська частина армії вирушила до кордонів Данії, щоб ізолювати угруповання маршала Даву в Гамбурзі і силою змусити Датське королівство поступитися Норвегією Швеції.

4.1. Війна на Піренейському півострові

Війна на Піренейському півострові почалася в жовтні 1807 року, коли французький генерал Жюно з метою забезпечення континентальної блокади захопив Лісабон. З серпня 1808 року англійський генерал Артур Уелслі, майбутній герцог Веллінгтон, очолює бойові дії в Португалії та Іспанії. Його противниками поперемінно були французький маршал Сульт і брат Наполеона Жозеф. Катастрофічний розгром Наполеона в Росії привів до відкликання французьких частин з Іспанії, завдяки чому створилися сприятливі умови для наступу англо-іспано-португальської коаліції.

21 червня 1813 Веллінгтон завдав поразки Жозефу Бонапарту при Вітторії: французи втратили близько 5 тис. Солдатів, що для 50-тисячній армії не становило занадто важкою втрати. Однак в результаті втрати обозу і майже всієї артилерії французька армія втратила боєздатність. Крім того, перемога Веллінгтона трапилася в період перемир'я Наполеона з росіянами і пруссаками, що зміцнило союзників у намірі продовжувати війну.

У липні 1813 сталася битва за Піренеї, що відокремлювали Францію від Іспанії. Бої велися з перемінним успіхом, в результаті Веллінгтон зупинився на кордоні Франції, яку перетнув в жовтні 1813, дізнавшись про відновлення союзниками активних бойових дій проти Наполеона. Маршал Сульт обмеженими силами (35 тис.) Успішно стримував методичне просування англо-іспано-португальських військ (до 100 тис.) [17], так що коли армії Шварценберга і Блюхера штурмували Париж, Веллінгтон залишався на півдні Франції.

В Іспанії залишалися французькі гарнізони під загальним командуванням маршала Сюше, блокуються англо-іспанськими військами. Ці сили налічували до 65 тис. Солдатів в 1813, після втрат і відкликання полків до Франції у Сюше залишалося в 1814 15-20 тис. Солдатів в Каталонії (область Іспанії на Середземному узбережжі, що примикає до Піренеїв), які не брали участі як у вирішальних боях у Франції, так і в обороні Піренеїв. Сульт пропонував Сюше впливати на тили і комунікації армії Веллінгтона, однак той відмовився виводити нечисленні війська в поле, побоюючись їх остаточного розсіювання і знищення. Спроба здати фортеці іспанцям за умови пропуску їх гарнізонів до Франції не увінчалася успіхом. Французький генерал Габерт 18 квітня 1814 здійснив невдалу спробу прорватися з Барселони, бій став останнім перед укладанням миру і повним звільненням Іспанії. [18]

10 квітня 1814 після остаточного зречення Наполеона від престолу, Веллінгтон намагався взяти штурмом Тулузу. Сульт відбив напад, але на наступний день залишив місто, дізнавшись про події в Парижі.

4.2. Бойові дії в Італії

Після битви під Лютценом Наполеон, який носив титул короля Італії, послав свого пасинка, віце-короля Євгенія Богарне в Італію, щоб мобілізувати сили королівства на боротьбу з союзниками. [19]

Майже всі регулярні війська королівства Італія загинули в Росії, Богарне довелося створювати армію наново. Він з успіхом скористався тимчасовим нейтралітетом Австрії і до липня 1813 зібрав 45 тис. Піхоти 1500 кавалерії при 130 гарматах. [20] Після вступу Австрії у війну в серпні 1813, її колишні провінції (Хорватія, Далмація, Іллірія), відібрані Наполеоном і приєднані до його імперії, повстали проти французького правління.

Австрійська 50-тисячна армія під командуванням лейтенант-фельдмаршала Радівойвіча двома колонами вступила на територію королівства Італії зі сходу між Альпами і узбережжям Адріатичного моря. Бойові дії звелися в основному до маневрів. Війська Богарне витіснялися з позицій шляхом обходу з флангів, поки в листопаді 1813 не зупинилися по лінії ріки Адідже (протікає на східній стороні підстави Апеннінського півострова). Англійська флот висаджував десанти на острови і узбережжя Адріатики, австрійці блокували Венецію, але до кінця 1813 більш серйозних подій не сталося.

Неаполітанська армія короля Мюрата в листопаді 1813 рушила на північ Італії, однак ніхто не мав чіткого уявлення, чию сторону візьме колишній французький маршал, якого Наполеон нагородив Неаполітанським королівством. 21 січня 1814 Мюрат перейшов на бік Австрії, націливши свою 30-тисячну армію проти колишнього соратника Богарне натомість гарантії збереження корони. Однак Мюрат уникав вступати в активні бойові дії проти франко-італійських військ, в результаті чого війська Богарне змогли успішно стримувати просування австрійців та англійської десанту в район річки По. Під сильним натиском нових союзників Мюрат проводить мляві атаки без особливих результатів.

Богарне продовжував битися на півночі Італії до падіння Наполеона. Тільки 16 квітня він підписав з австрійським генералом Беллегардом військову конвенцію, яка поклала край війні і залишила за Богарне більшу частину королівства. Потім Євген Богарне хотів коронуватися (проти чого союзники не заперечували), але проти цього виступив Сенат Італії. 20 квітня в Мілані спалахнуло повстання проти віце-короля. 24 квітня Богарне уклав у Мантуї конвенцію, за якою австрійці змогли зайняти всю північ Італії, а сам пішов до Баварії під заступництво баварського короля, свого тестя.

4.3. Бойові дії в Голландії і Данії

Після розгрому Наполеона в битві під Лейпцигом в жовтні 1813 шведський кронпринц Бернадот не став переслідувати разом з союзниками французьку армію, а повернув Північну армію в протилежному напрямку.

Російський корпус Вінцінгероде і прусський Бюлова були послані в Голландію, щоб звільнити її від французьких гарнізонів.

Бернадот зі своїми шведами і німецькими військами відправився в Данію, союзницю Наполеона. Мета походу полягала в тому, щоб змусити Данію відмовитися від Норвегії (з XIV століття датське володіння). Дане територіальне придбання було умовою приєднання Швеції до 6-ї коаліції. 28 листопада 1813 шведська армія (60 тис.) Перетнула кордон Данії. 7 грудня о битві під Борнхёведом шведська кавалерія змусила слабкі датські війська (10 тис.) До відступу. [21] На море противником Данії виступав могутній англійський флот, так що Данія була змушена підписати 14 січня 1814 договір з Швецією (Кильськие мирні договори 1814), за яким Норвегія перейшла під номінальну владу шведської корони (до 1905 року). Після поразки Данії Бернадот рушив армію на допомогу союзникам, але до капітуляції Парижа шведські війська перебували в Нідерландах.

Список літератури:

1. Німецькі держави, спочатку колишні на боці Франції до кінця 1813 перейшли на бік союзників.

2. За підрахунками в: Bodart G. Losses of life in modern wars. Austria-Hungary; France. - London., 1916.

3. Е. ЛАВІСС, А. Рамбо. Історія XIX століття. т.2, ч.2, гл. 9: Сили Наполеона.

4. Наполеон залишив Мюрата командувати військами в Європі, але той 16 січня 1813 самовільно передав командування генералу і віце-королю Італії Євгену Богарне, а сам поїхав рятувати свій трон в Неаполітанське королівство

5. Ф. Мерінг. «Нариси з історії воєн і військового мистецтва». Весняний похід.

6. Саксонія була одним з найвірніших союзників Наполеона при його вторгненні в Росію. Формальний нейтралітет був оголошений саксонським королем Фрідріхом-Августом в якості оборонної заходи від російсько-прусського наступу, але з поверненням Наполеона саксонські війська знову билися на його стороні аж до битви під Лейпцигом.

7. М. І. Богданович, «Історія війни 1813 року». Витяги з Трахенбергского плану. т. 1, с. 458

8. М. І. Богданович, «Історія війни 1813 року». т. 1, с. 464

9. А. І. Михайлівський-Данилевський, «Опис війни 1813 року», пуб. 1850 т. 6, стор. 168

10. Ф. Мерінг, Нариси з історії воєн і військового мистецтва. Осінній похід.

11. Основні втрати Наполеон зазнав під час відступу в результаті масового дезертирства деморалізованою армії. Також багато солдатів захворіло від хвороб.

12. А. І. Михайлівський-Данилевський, «Зібрання творів. Опис війни 1813 року », пуб. 1850 т.6, стор. 387

13. А. І. Михайлівський-Данилевський, «Журнал 1813 року»

14. Армія Блюхера налічувала до 52 тис. Солдатів проти 30 тис. Під керівництвом Наполеона, але в кожному окремому битві Наполеон мав чисельну перевагу.

15. E. Cust, Annals of the wars of the nineteenth century, p. 224

16. Д. М. Бантиш-Каменський, 41-й генерал-фельдмаршал князь Михайло Богданович Барклай де Толлі

17. E. Cust, «Annals of the wars of the nineteenth century», vol. IV, 1813-1815, pub. in 1863 p. 208

18. E. Cust, «Annals of the wars of the nineteenth century», vol. IV, 1813-1815, pub. in 1863 p. 265

19. Територія Італії в результаті наполеонівських воєн до 1813 року була розділена на 3 основні частини: північно-західна частина Італії та Рим (Папська область) анексовані Францією, північна і центральна частини зведені в королівство Італія (король - Наполеон), в південній континентальної частини Італії утворено Неаполітанське королівство (король - наполеонівський маршал Мюрат)

20. E. Cust, «Annals of the wars of the nineteenth century», vol. IV, 1813-1815, pub. in 1863 p. 137

21. Великої радянської енциклопедії: Шведсько-данська війна 1813-1814

Джерело: http://ru.wikipedia.org/wiki/Война_шестой_коалиции