вітчизняна історія

У 1699 р містах було надано право відати своїми виборними бурмистрами. Ці бурмистри становили ратушу. Ратуші обласних міст були підпорядковані Бурмістрская палаті, або ратуші м Москви. У 1720 р в Петербурзі було засновано Головний магістрат, який повинен був організувати магістрати в обласних містах і керувати ними. Магістрати вели міське господарство, повинні були піклуватися про розвиток торгівлі і промисловості, про благоустрій та благочинні міст і вирішували не тільки цивільні, але й кримінальні справи.

Держава будувалося Петром за зразком військового підрозділу. Так, в 1716 р Військовий статут був прийнятий як основний законодавчий акт, обов'язковий в установах усіх рівнів.

У петровську епоху остаточно оформилося самодержавство. За Петра I були ліквідовані останні сліди станового представництва, закріплені права особистості управляти мільйонами людей на підставі нічим не обмеженої волі за допомогою бюрократичної машини.

У цей період набула поширення ідея патерналізму, тобто був сформульований образ розумного, що передбачає майбутнє монарха-батька Вітчизни і народу. Патерналізм змикається з ідеєю харизматичного лідера як істоти, наділеного винятковими здібностями і даруваннями, які недоступні звичайній людині. Петро систематично використовував примус для досягнення блага, як він його розумів, і сформулював ідею «насильницького прогресу».

Зразком для державної реформи Петро обрав шведський державний устрій. В його основі лежав принцип камерализма, поширений в Європі на початку XVIII в. Суть камерализма - введення в систему управління чіткого бюрократичного початку. При ньому структура апарату створювалася за функціональним принципом, вводилося поділ влади. Єдність ієрархічної структури апарату поєднувалося з єдністю обов'язків, штатів, оплати праці чиновників. Все це було піддано суворої регламентації за допомогою різноманітних статутів та інструкцій.

Отже, в ході петровських перетворень на зміну системі середньовічного управління приходить бюрократична державна машина.

18. Соціальний захист і економічна політика Петра I

У Росії в роки царювання Петра стався різкий економічний стрибок. Промислове розвиток проходив небаченими темпами: за першу чверть XVIII ст. виникло не менше 200 мануфактур замість тих 15-20, які існували в кінці XVII ст.

Найголовніша особливість економічного буму початку XVII століття складалася в визначальної ролі самодержавного держави в економіці, його активній і глибоке проникнення в усі сфери господарського життя. Цього вимагала панувала в Європі концепція «меркантилізму». (Виражається в активному втручанні держави в господарське життя, в досягненні активного балансу в зовнішній торгівлі).

В умовах Росії головним чинником втручання держави в економіку стала екстремальна ситуація після поразки під Нарвою в 1700р., Що визначила характер, типи та специфіку промислового буму і всю економічну політику петровського самодержавства.

Постійна потреба в грошах на військові витрати спонукала Петра вишукувати все нові і нові джерела державних доходів. З'являється ряд нових податків, створюється власна торгівля, вводиться монополія на заготівлю і збут певних товарів.

Встановлення державної монополії вело до довільного підвищення цін на ці товари усередині країни, а найголовніше - до обмеження, регламентації торговельної діяльності російських купців.

Корінний переворот зазнало за Петра пряме оподаткування. Якщо до цього населення обкладалося «по дворах», то тепер перейшли до поголовного обкладенню. Подати повинні були платити селяни і посадські люди чоловічої статі від немовляти до глибокого старого.

У царювання Петра I була створена російська монетна система. Дрібна розмінна монета (копійки, гроші і полушки) карбувалася з міді. Зі срібла карбувалися гривенники, полтиники, полуполтіннікі і рублі. З золота карбувалися червінці.

За західним зразком Петро I намагався своїх капіталістів навчити діяти по-європейськи, з'єднувати капітали, об'єднуватися в компанії. Так, указом від 1699г. він наказав купцям торгувати компаніями. Для їх заохочення вводилися різні пільги - казенні субсидії і пільги.

Тульський збройовий завод, заводи на березі Онезького озера, гірські заводи на Уралі свідчили про успіхи в розвитку гірничозаводської справи, про насадження великої фабрично заводської промисловості. Після себе Петро залишив 233 фабрики і заводу з найрізноманітніших галузей промисловості. Ряд поліпшень був введений і в галузі сільського господарства.

Виходячи із закордонного досвіду і власних міркувань, Петро I запрошував іноземних фахівців до Росії, пропонував їм вигідні умови. На навчання за кордон посилалися десятки учнів.

Приблизно з кінця 10-х років XVIII ст. Петро пішов на істотну зміну торгово-промислової політики: була ліквідована фактично монополія на експортну торгівлю, прийняті різні заходи щодо заохочення приватного промислового підприємництва, особливого поширення набула практика передачі державних підприємств (насамперед збиткових для скарбниці) приватним власникам або спеціально створеним для цього компаніям. Однак, змінюючи певною мірою економічну політику, Петро не збирався послаблювати вплив держави на економіку.

До кінця 10-х років XVIII ст. Росія не знала органів управління торгівлею і промисловістю. Якраз створення і початок діяльності берг-, мануфактур, комерц-колегій і Головного магістрату становила суть тамтешніх змін. Ці бюрократичні установи з'явилися інститутами державного регулювання національної економіки, органами здійснення торгово-промислової політики самодержавства на основі меркантилізму.

Тоді ж в Росії відбулися важливі перетворення соціального характеру. Була різко посилена боротьба з пагонами селян. Почалося масове повернення втікачів колишнім власникам. Поза законом була оголошена категорія «вільних і гуляють». З цієї причини виникла складна ситуація з наймом робочої сили на мануфактури.

18 січня 1721 Петро I підписав указ, який дозволяв приватним мануфактур купувати кріпаків для використання їх на заводських роботах. Цей указ знаменував собою рішучий крок до перетворення промислових підприємств, на яких зароджувався капіталістичний уклад, в підприємства кріпосницькі, в різновид феодальної власності.

Таким чином, промисловість Росії була поставлена ​​в такі умови, що вона фактично не могла розвиватися по іншому, ніж кріпосницький, шляхи. Тому перемога підневільної праці в промисловості визначила нараставшее з початку XIX ст. економічне відставання Росії.

Кріпосницька політика в промисловості деформувала і процес утворення російської буржуазії. В цей час в Західній Європі буржуазія голосно заявила про свої претензії до монархів і дворянству. В Україні відбувалося зворотний рух: ставши власниками кріпаків, мануфактуристи прагнули підвищити свій соціальний статус шляхом отримання дворянства.

У петровську епоху стався розпад колись єдиного стану «служивих людей». Верхівка служилого стану - служиві за походженням - перетворилися в дворян. Низи стану служивих стали державними селянами.

Вводився новий критерій служби дворян. Раніше діяв принцип походження. Тепер був введений принцип особистої вислуги. Її умови визначалися законодавством. Новий принцип був відображений в Табелі про ранги 1722р. Він розділив всю масу державних службовців, військових і цивільних, на 14 чинів, або «рангів». За ним мав просуватися кожен офіцер і цивільний чиновник. Найважливішим з умов була обов'язковість проходження служби з рядового солдата або канцеляриста.

Таким чином, в петровську епоху дворяни розглядалися насамперед як бюрократичне і військовий стан, міцно прив'язане до державної машини. В цілому політика самодержавства щодо дворянства була дуже жорсткою. Зарегламентувати дворянство повинно було вчитися, щоб потім служити.

За задуманому царем плану об'єднувалися в одну юридичну та податковий стан різноманітні категорії некрепостного населення Росії. У число державних селян увійшли однодворці Півдня, чорносошну селяни Півночі, ясачние селяни - інородці Поволжя, всього не менше 18% податного населення.

Соціальні перетворення торкнулися і кріпаків. Петровська епоха призвела до злиття в єдине стан кріпаків і холопів. Загальна тенденція розвитку кріпосного права йшла в напрямку поширення на кріпаків багатьох норм холопьего права. Це стало спільною платформою для їх подальшого злиття.

Суттєвою була реформа і відносно жителів міст. Петро вирішив уніфікувати соціальну структуру міста, перенісши в нього західноєвропейські інститути: магістрати, цехи, гільдії. Привнесені вони були в російську дійсність насильно, адміністративним шляхом. Посадськінаселення було поділено на дві гільдії. Першу гільдію склали «першорядні». До неї увійшли верхи посада, багаті купці, ремісники, городяни інтелігентних професій. У другу - дрібні крамарі і ремісники. Вони були об'єднані в цехи за професійною ознакою. Всі інші громадяни підлягали поголовної перевірці з метою виявлення серед них втікачів.

Настільки ж формальної стала і система управління містами. Міські магістрати нічого спільного не мали з західноєвропейськими, які на ділі були органами самоврядування.

Для петровських часів характерно проведення великих поліцейських акцій довготривалого характеру: розміщення армійських полків на вічні квартири в місцях, повітах, губерніях, запровадження паспортної системи. В цілому був створений такий внутрішній режим, при якому діяв ряд обмежень. Найбільш важливі з них: обмеження в пересуванні по країні; обмеження в свободі вибору занять; обмеження соціальних переміщень, переходу з одного «чину» в інший.

19. Епоха палацових переворотів і зміцнення позицій дворянства

Час з 1725 р по 1762 року в вітчизняної історії було епохою палацових переворотів. Вони мали важливе політичне значення, яке зачіпало самі основи державного порядку.

Епоха палацових переворотів прямо пов'язана з реформами Петра I. Вона стала своєрідною розплатою за них. Своїм законом від 5 лютого 1722 року він скасував обидва порядку престолонаслідування: і заповіт, і соборну обрання. Те й інше він замінив особистим призначенням, розсудом царюючого государя. Відсутність загальновизнаного спадкоємця затягнуло Росію у вир політичних криз, які робили вельми сумнівним саме продовження розпочатих реформ. Петро I серйозно ускладнив долю своїх наступників на російському престолі також тим, що тісно в'язав своє прізвище з рядом княжих родів Німеччини.

Зав'язувався новий вузол протиріч. З одного боку, петровські реформи і військові перемоги посилювали національну свідомість росіян, з іншого політика царя дозволяла іноземцям не тільки товпитися навколо російського трону, але і навіть зазіхати на нього. З'явилося абсолютно нове явище у вітчизняній історії - «цар - німець».

Надавши дуже велике значення прискорення в російській суспільстві європейського способу життя, Петро створив прірву між монархом і підданими.Порушення зв'язку між монархом і його підданими призвело до залежності государя від його найближчого оточення. Інша країна протягом усього століття залишалася абсолютно байдужою до того, які «зміни» раптом траплялися з волі купки офіцерів або аристократів.

Петро змусив служити дворян - саме при ньому склалося в особливий стан російське «шляхетство» і виставило до підніжжя трону свої вимоги. Дворянство було головною опорою трону, але і головною загрозою для російського монарха, протягом ста років виходила загроза саме від дворянства. Петро I створив і силу - гвардію, на протязі всього XVIII в. виступала як головна вершителя доль монархів і претендентів на престол.

Після смерті імператора 28 січня 1725 року нова знати, вихована Петром I, - Меншиков, Толстой і інші - під прикриттям гвардії домоглася проголошення вдови Петра Катерини I (1725 - 1727 рр.) Самодержавної імператрицею.

Певним компромісом між родовитої і неродовитої знаттю стало створення Верховного таємного ради, заснованого 8 лютого 1726 р в який увійшли представники і нової знаті і родовитого боярства, всього в кількості шести чоловік. Сенат і колегії ставилися під нагляд Ради. Рада з'явився як би розширенням одноосібної верховної влади в колегіальній формі. Царювання Катерини I тривало недовго і не було відзначено серйозними державними актами.

У період царювання малолітнього Петра II (1727-1730 рр.) До влади прийшли представники старої московської знаті на чолі з князем Долгоруким. Меншиков був засланий. Ні про яку продуману політику, про продовження перетворень в цих умовах не могло бути й мови.

Після смерті Петра II у віці 15 років представники старої родовитої знаті в Верховній таємній раді порахували, що обстановка цілком сприяє тому, щоб змінити політичну лад країни, перетворивши його в правління аристократичної олігархії. На трон була проголошена племінниця Петра I, герцогиня-вдова Курляндская Анна Іванівна (1730-1740 рр.). Одночасно були складені пункти, або "кондиції", що обмежували її владу. імператриця зобов'язувалася

правити разом з Верховним таємним радою. Але гвардія і дворянство закликали Ганну правити самодержавно, а угода з Верховним таємним радою знищити, що вона і зробила. Так закінчилася десятиденна конституційно - аристократична російська монархія XVIII століття, споруджена чотиритижневий тимчасовим правлінням Верховного таємного ради.

Час царювання Анни Іванівни отримало у вітчизняній історії найменування "бироновщина", на ім'я фаворита імператриці Ернеста Йоганна Бірона, вихідця з Курляндії. "Біронівщини" означала для російських людей перш за все засилля німців у всій системі державного управління.

При Ганні Іванівні були проведені в життя деякі важливі вимоги дворянства. Термін обов'язкової дворянської служби в армії скоротився до 25 років. Один з декількох синів звільнявся від військової служби. Подати зі своїх кріпаків поміщик став збирати сам. У 1731 р був скасований указ Петра про єдиноспадкування нерухомих маєтків. Тепер батько - дворянин міг ділити свій маєток за заповітом між синами або віддавати його в посаг дочкам.

Гвардійський переворот 25 листопада 1741 звів на престол дочка Петра Єлизавету (1741-1761гг.). Це була розумна і добра, але безладна і норовлива російська бариня XVIII століття.

Правління Єлизавети було досить гуманним для того часу. Перестала лютувати Таємна канцелярія, імператриця фактично скасувала в Росії смертну кару. Уряд Єлизавети Петрівни внутрішню політику в країні проводило насамперед в інтересах дворянства. Для полегшення майнового стану дворян в 1754р. був заснований Дворянський позиковий банк. Головне завдання Єлизавета бачила у відновленні державних інститутів та законодавства в тому вигляді, в якому вони були за Петра I. У грудні 1741 року було відновлено колишнє значення Сенату. Потім послідувала ціла серія постанов про реставрацію інших петровських інститутів. Так, були відновлені Берг і Мануфактур колегія, Головний магістрат, провіантських канцелярія. Попутно скасувавши Кабінет міністрів, Єлизавета відновила значення особистої участі монарха в державних справах.

При Єлизаветі Петрівні вводяться непрямі податки, тобто оголошується державна монополія на торгівлю сіллю, горілкою і т.д. На ці товари значно підвищувалися ціни, а на ввезені в країну товари збільшувалися мита. Починається період дворянського підприємництва в області промисловості і торгівлі. І в цілому реальне економічне панування в середині XVIII ст. належало дворянам.

У царювання Єлизавети тривало розвиток світської освіти, науки, культури, наполегливо насаджуються Петром I. Відкрита ще грудні 1725 р Академія наук доповнилася в 1755 р найважливішим центром освіти - Московським Університетом. На той час розквітнув талант великого російського вченого М. В. Ломоносова (1711-1765 рр.). У 1756 видано указ імператриці про відкриття російського театру в Санкт-Петербурзі, основою якого послужила аматорська трупа Ф. Г. Волкова (1729-1763 рр.).

Для часу Єлизавети характерна зміна німецького впливу французьким культурним впливом. Французька мода, французька мова, французька література починають завойовувати суспільство для того, щоб остаточно перемогти в ньому в епоху Катерини II.

25 грудня 1761 Єлизавета померла. Імператором був проголошений під ім'ям Петра III (1761-1762 рр.) Онук Петра I герцог Шлезвіг - Голштинии Карл Петро Ульріх.

Внутрішня політика Петра III і його уряду почалася з ряду реформ. 29 січня 1762 був виданий указ про віротерпимість або про рівність віросповідань.

18 лютого 1762 був опублікований Маніфест про вольності дворян. По ньому дворяни зовсім звільнялися від обов'язкової військової або цивільної служби.

21 лютого 1762 був оголошений указ про ліквідацію Таємної канцелярії. Четвертим важливим документом був указ Сенату від 25 березня про секуляризації монастирських і церковних земель. Сенат вирішив передати управління цими землями спеціально утвореної Колегії економії.

Великі надії на завоювання популярності за допомогою указів не виправдалися. Своїми вчинками, здавалося, Петро III робив все, щоб викликати неприязнь до себе. З червня 1762 року за підтримки гвардії Петро III був скинутий із престолу і трон зайняла його дружина Катерина П (1762-1796 рр.).

Так з сходженням на престол Катерини II у вітчизняній історії завершився період палацових переворотів XVIII ст., Довгий період політичної нестабільності, в значній мірі плата за реформи початку століття, коли традиційну структуру влади в Росії, спосіб її взаємодії з підданими піддали різкій, стрімкої зміни. Але палацові перевороти не змінювали суті самодержавства і були всього лише верхівкової боротьбою різних угруповань панівного класу за владу.

20. Внутрішня політика епохи «освіченого абсолютизму» Катерини II

Для ряду європейських країн другої половини XVIII ст. характерно проведення політики так званого «освіченого абсолютизму», яка виражалася в знищенні «зверху» і в перетворенні найбільш застарілих феодальних інститутів. Катерина II навіть вважала себе ученицею французьких просвітителів - Вольтера (1694 - 1778 рр.), Руссо (1712-1778 рр.), Монтеск'є (1689 - 1755 рр.), Дідро (1713 - 1784 рр.), Даламбера (1717 - 1783 рр.).

Політика «освіченого абсолютизму», що проводиться в Росії Катериною II, виражалася в намірі провести деякі мінімальні заходи, здатні, з одного боку, запобігти народний рух проти кріпосницької системи, а з іншого - полегшити пристосування поміщицького господарства і дворянства до нових, буржуазних відносин, що розвиваються в країні.

Одним з найбільш яскравих проявів «освіченого абсолютизму» стала Комісія з упорядкування нового Укладення. Скликання Комісії був обумовлений необхідністю кодифікації законів, тому що діюче Соборне Укладення 1649р. застаріло.

До виборів в Комісію були залучені не тільки дворяни і купці, а й державні селяни. Для Комісії Катерина склала наказ, що містив в початковій редакції деякі думки просвітницької філософії XVIII ст .. Привезли з собою накази і депутати Комісії. Для наказів дворянства і купців була характерна станова обмеженість. Накази державних селян відбили важке становище цієї категорії населення.

У дебатах депутатів Покладений комісії знаходить вираз гостра боротьба трьох основних напрямків з проблем модернізації суспільного устрою Росії: консерваторів, помірних і реформаторів. Вкрай праве крило, відстоює збереження в незмінному вигляді існуючих порядків, представляв князь М. М. Щербатов. Частина депутатів, найбільш відомими з яких стали Г. Коробьін, Я. І. Козельський, пропонували унормувати законом панщину і оброк, надати кріпаком право рухомої власності.

Третя, найбільш послідовна і радикальна група, не маючи можливості виступати відкрито, сформувалася за межами Покладенийкомісії. Такі її представники, як А. Я. Полєнов, а пізніше Н. І. Новіков і А. Н. Радищев, в дусі теорії природного права відстоювали нерозумність і несправедливість кріпосного права, його економічну неефективність і небезпеку для суспільства в цілому.

В кінці 1768 р., Під приводом почалася російсько-турецької війни Катерина перервала засідання Комісії, щоб більше їх не відновлювати.

У XVIII ст. продовжувало розширюватися кріпосне право як в кількісному, так і в якісному відношенні, тобто одночасно все більше число осіб потрапляло в кріпосну залежність і все більш розширювалися межі влади власника над кріпаками.

Згідно з указом 1765 р. поміщики отримали право засилати своїх селян на каторгу. У 1767г. селянам було заборонено скаржитися на своїх панів під загрозою жорстокого покарання. Фортечні люди були визнані приватною власністю землевласника, правове становище кріпаків наближалося до рабства.

Вищим проявом подальшого загострення класової боротьби в країні стала селянська війна 1773-1775 рр. Вона почалася в східних районах імперії, де класові суперечності були особливо гострими. У вересні 1773 донський козак Є.І. Пугачов, оголосивши себе імператором Петром Ш, зібрав значні сили і в жовтні осадив Оренбург. До повсталих козаків і селян приєдналися робітні люди гірських заводів і місцеві народності: татари, мордва, чуваші і особливо башкири.

На сторону Пугачова перейшли 23 башкирських старшини, але частина старшин зберегла вірність царизму. Башкирська народ ще в початковий період повстання з-поміж себе висунув національного героя Салават Юлаєв і видатного організатора повстанського руху Кинзо Арсланова.

У грудні 1773 повсталі під керівництвом І. Н. Зарубіна обложили Уфу. Але через нестачу артилерії і вогнепальної зброї дві спроби взяти Уфу закінчилися невдачею. У цей час загін під керівництвом С. Юлаєв, обложили Кунгур, так само не зміг взяти його.

У березні-квітні 1774 повсталі починають терпіти одну поразку за іншою. Однак в травні повсталі становили знову велику силу. Рух охоплює ряд губерній на правому березі Волги. Під Казанню урядові війська завдали поразки Е. Пугачову. У вересні він був виданий царським властям і в січні 1775 страчений в Москві. С. Юлаєв разом з батьком були відправлені на каторгу в фортецю Рогервік (Естонія), де і загинули від каторжних робіт.

Безпосередньою відповіддю уряду Катерини II на селянську війну стало посилення апарату влади самодержавного держави і перш за все влади на місцях.Оренбурзька губернія була розділена на два намісництва: Оренбурзьке і Уфимское. З метою мати союзника в особі мусульманського духовенства в 1788 р в Уфі уряд створює духовне управління мусульман на чолі з муфтієм. Муфтій призначався урядом і отримував платню. Платня стали отримувати і мулли.

В епоху Катерини II вперше ставиться завдання насадження в країні загальної освіти, було покладено початок жіночому шкільній освіті. У 1764г. засновується Смольний інститут. Починається наукова робота в галузі російської історії, широко видається література. Тільки за 1786-1790 рр. було видано 1700 книг.

Час Катерини було часом пробудження наукових, літературних і філософських інтересів в російській суспільстві, часом зародження інтелігенції. Серед письменників найбільш видатними були поет Державін і сатирик Фонвізін. У громадській думці найбільшим впливом користувалися ідеї француского просвітництва. Деякий вплив в суспільстві отримало масонство з його проповіддю морального вдосконалення.

Катерина ввела нове обласне розподіл: замість 20 великих губерній тепер вся імперія була розділена на 50 губерній. У кожній з них налічувалося 300-400 тис. Чоловік. У свою чергу губернії поділялися на повіти з населенням в 20-30 тис. Чоловік. Головним установою в системі губернської адміністрації було губернське правління з губернатором або намісником на чолі. Всі губернські установи та війська були підпорядковані одноосібної влади генерал-губернатора - довіреної особи імператриці. Повітовим органом губернського управління був нижній земський суд під головуванням справника або капітана.

Вищим губернським судовим органом були дві палати: палата кримінальних справ і палата цивільних справ. Це були судові місця для всіх станів. Нижче стояли станові суди: верхній земський суд для дворянства, губернський магістрат для купецтва і міщанства і верхня розправа для вільних сільських обивателів.

У жалуваною грамоті дворянству заповідано було корпоративне пристрій стану: понад повітових дворянських зборів тепер виникли губернські дворянські збори. З цієї грамоті дворяни звільнялися від обов'язкової служби і особистих податей.

Точно так же отримали остаточне пристрій і міські стану. Поруч з магістратом виникають міські, поліцейсько-господарські установи. Міське населення було розділене на шість розрядів або класів. Вони розрізнялися або походженням, або розміром капіталу. Міські стану отримали станове самоврядування та становий суд. Всі органи міського самоврядування були поставлені під контроль місцевої адміністрації.

Таким чином, при Катерині II триває загальна тенденція зростання соціальної поляризації і відокремлення основних соціальних верств. Якщо в Московській державі дворянство було лише знаряддям управління - обов'язково служило, то в першій половині XVIII ст. воно продовжувало обов'язково служити в центрі і ледь починало правити в провінції. У другій половині століття це стан перестало обов'язково служити в центрі і з 1775 р, остаточно взявши в свої руки місцеве управління, почала правити в провінції.

21. Зовнішня політика Росії в другій половині XVIII в

Зовнішнє становище Росії за Петра I було міцним, а його вплив на європейські справи - істотним. Після смерті імператора складна споруда зовнішньої політики Росії стало швидко руйнуватися. Уряд Катерини I призвело Росію до розриву з Данією, погіршення відносин зі Швецією, припинення російсько-французьких переговорів.

З 30-х років XVIII ст. зовнішня політика Росії змінилася, хоча її стратегічні цілі - утримання провідного становища в басейні Балтики і боротьба з Османською імперією - залишалися колишніми. Зміни торкнулися методів ведення політики, яка втратила внутрішню логіку, гнучкість і послідовність.

Зовнішня політика, що проводиться урядом Анни Іванівни, відповідала більше інтересам Австрії і Польщі, ніж Росії. Слідуючи в фарватері віденської дипломатії, Росія в 1736-1739 рр. воювала з Туреччиною. Але, втративши до 100 тис. Солдатів, уклала принизливий Белградський договір, не продвинувший ні на крок вперед проблеми Криму і безпеки південних кордонів. До того ж були втрачені прикаспійські провінції.

Єдиним значним зовнішньополітичним успіхом уряду було лише прийняття підданства Росії казахським ханом Абдулхаіром.

На початку 40-х років Росія не могла дати відсіч зусиллям Франції по сколачіванію антиросійського союзу. Російсько-шведська війна 1741-1743 рр. завершилася розгромом армії шведів і укладенням мирного договору в Або (Турку), за яким до Росії відійшла значна частина Фінляндії.

Швидке зростання могутності Прусського королівства і ослаблення Австрії призвели до нової розстановки сил в Європі. Росія вступила у війну в союзі з Австрією і Францією, після того як Пруссія, захопивши Сілезію, готувалася до завоювання Чехії та Саксонії. Від повного розгрому прусської армії у Семирічній війні (1756-1763 рр.) Врятувало воцаріння Петра III в 1761 р У квітні 1762 року він підписав договір, за яким Пруссії поверталися всі землі, зайняті російськими військами. Росії війна коштувала понад 300 тис. Життів.

У другій половині XVIII ст. в області зовнішньої політики Російський уряд прагнув вирішити три основні завдання: 1) повернути від Польщі українські та білоруські землі, колись становили з іншою Руссю єдине ціле; 2) закріпити своє становище на берегах Балтійського моря; 3) утвердитися на берегах Чорного моря і усунути небезпеку з боку Туреччини та її васала, Кримського ханства, постійно загрожують південній околиці країни.

Перша російсько-турецька війна (1768-1774 рр.) Була проведена надзвичайно енергійно з боку Росії. Війська під командуванням П. А. Румянцева і А. В. Суворова здобули великі перемоги над турецькою армією в боях на Дунаї, в Криму і в Закавказзі. Був знищений ворожий флот в Чесменський бухті. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором (1774 г.) кримські, кубанські та інші татари ставали незалежними від Туреччини. Росія отримала Керч і Єнікале в Криму, частина Приазов'я і деякі інші території. Росія перетворилася в чорноморську державу.

І в 80-х роках основним питанням зовнішньої політики залишався кримське питання. У відповідь на спроби Туреччини повернути відійшли до Росії території російські війська в 1783 р зайняли Крим. Не менш серйозні тертя виникали між Туреччиною і Росією через Закавказзя. Грузія, роздирається феодальної міжусобиці, орієнтувалася на північну державу - Росію. У 1783 р посли Картлі-Кахетинського царя Іраклія II визнали над Грузією протекторат Росії. Орієнтація на Росію була сильна і в Вірменії, яка по -колишньому залишалася поділеною між Персією і Туреччиною.

У другій російсько-турецькій війні (1787-1791 рр.) З усією силою проявився військовий талант А.В Суворова (1730-1800гг.), Що пройшов шлях від солдата до генералісимуса. Він здобув вирішальні перемоги при фокшани (1789), Римнику (1789), Ізмаїлі (1790 г.).

Ряд блискучих перемог на морі здобув російський флот під командуванням Ф. Ф. Ушакова (1744-1817 рр.). За Ясскому мирним договором (1791 г.) до Росії відійшло узбережжі Чорного моря від Південного Бугу до Дністра.

В результаті турецьких воєн розсунулась територія Росії до природних кордонів Великої Російської рівнини. На берегах Чорного моря виникли великі портові центри, почалося заселення і господарське освоєння великих земель на півдні.

В кінці XVIII ст. феодальна Польща була доведена аристократами і шляхтою до стану занепаду і розвалу. Ослаблена Польща була розділена між Пруссією, Австрією та Росією. В результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Правобережна Україна (Волинь і Поділля) і вся Білорусія возз'єдналися з Росією. Були приєднані до Росії також частина Латвії (Латгалия), Курляндія і Литва. Хоча до Росії не були приєднані національні польські землі, російський царизм грав в розділах Польщі не менше реакційну роль, ніж австрійська і прусська монархії.

Коли почалася революція у Франції, уряд Росії відразу ж зайняло по відношенні до неї ворожу позицію. Воно підтримувало французьких емігрантів, субсидіювала військові приготування Пруссії та Австрії проти революційних виступів у Франції і в 1791 р уклало союз зі Швецією з метою спільної інтервенції проти Франції. До союзників приєдналася і Англія. Надалі Англія стала керівником і натхненником боротьби коаліції монархічних держав революційної Франції.

Отже, до основних підсумками зовнішньої політики відноситься те, що був закріплений північний берег Чорного моря від Дністра до Кубані. Виник ряд нових міст (Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Севастополь та ін.). Була возз'єднана майже вся західна Русь. Однак з падінням Польщі зіткнення між Австрією, Пруссією і Росією не послаблялися тепер жодним міжнародним буфером. Розділи Польщі посилили Австрію і Пруссію. Кордон Росії на заході не стала безпечніше.

22. Спроби модернізації гос-го ладу Росії в першій полови. XIX ст. Сперанський М.М., Новосильцев М.М

Особливе місце в цьому процесі займала особистість М. М. Сперанського, автора всеосяжної системи оновлення державного управління в Росії. В кінці 1809 Сперанський завершив розробку "Введення до укладенню державних законів", що передбачала перетворення Росії з самодержавного держави в конституційне, має законодавчі перепони на шляху відродження деспотизму.

За планом Сперанського передбачалося три паралельних ряду установ - законодавчих, судових та виконавчих (адміністративних).

Законодавчий ряд утворювали виборні думи -від волосний до Державної. Судова влада складалася з виборних волосних, повітових, губернських судів. Вищу судову інстанцію становив Сенат, члени якого обиралися довічно Державною думою і затверджувалися імператором. Виконавчою владою були виборні правління - волосні, повітові і губернські. Вища виконавча влада - міністри - призначалися государем. Для об'єднання і узгодження дій вищих державних установ створювався Державна Рада.

Населення Росії за проектом М. М. Сперанського передбачалося розділити на три стани: дворяни, середній стан (купці, міщани, державні селяни) і "народ робочий" (поміщицькі селяни, робітники і домашні слуги). Кріпосне право зберігалося і третій стан не отримувало виборчих прав.

Далекоглядні проекти Сперанського не отримали практичного втілення в життя. Обмежені перетворення, розпочаті в 1810 р, вилилися в створення Державної Ради з 4-ма департаментами (законів, військових справ, справ цивільних і духовних, державної економії); засновані в 1802 р міністерства реорганізувалися через відкриття нових, скасування міністерства комерції, поділ на департаменти, створення "головних управлінь".

Але жодна з реформ державного апарату, проведених в той період, ні в якій мірі не торкнулася основ феодально-абсолютистського ладу. А Сперанський в 1812 був звільнений і висланий зі столиці.

Під керівництвом голови російської адміністрації в Польщі, близького друга і помічника Олександра 1 М.М. Новосильцева, 1820 році було розроблено проект "Статутний грамоти Російської імперії" - першої конституції за всю історію Росії. Конституційний проект передбачав створення двопалатного парламенту (Державного сейму і Державної думи), без якого монарх не міг видати жодного закону, недоторканність власності, незалежність суду, рівність всіх громадян перед законом, громадянські свободи, федеративний устрій Росії. Питання про кріпосне право в цьому таємний проект конституції не розглядалося. Цьому були присвячені спеціальні, також суто секретні проекти, запропоновані А. А. Аракчеєва і міністром фінансів Росії Д. А. Гур'єв.

23.Громадські рухи в Росії в першій половині XIX ст

Поразка повстання декабристів і трагічне вилучення з активної суспільно - політичного життя цілого покоління найосвіченіших і найчесніших людей стало національною трагедією для країни, справила величезний вплив на хід подальших перетворень, на темпи еволюції Російської держави по загальноєвропейського шляху конституційного правового розвитку. За формою, за змістом, за складом учасників обидві альтернативи - урядова і громадська - все більше віддаляються один від одного. Непереборно поглиблюється розкол між урядом і суспільством.

Микола I (1825- 1855 рр.) Поглибив і розширив реакційний курс останніх років царювання Олександра 1. Широкі розміри придбала бюрократизація всіх сторін державного і суспільного життя країни. Ні про які реформи політичного устрою не могло бути й мови. У той же час багато уваги приділялося селянського питання. Проблема звільнення селян від кріпацтва послідовно обговорювалася в 30-40-і рр. в 11 Секретних комітетах. У 1837-1841 рр. з ініціативи П. Д. Кисельова були проведені адміністративні реформи, які перетворили державних селян у вільних землевласників. Але з початком революцій 1848-1849 рр. в Європі самодержавство відмовилося навіть від скромних зусиль, спрямованих на скасування кріпосного права в загальноукраїнському масштабі.

У цих умовах на рубежі 30-50-х рр. відбуваються зміни в суспільних настроях, складаються 2 течії суспільної думки - західництво і слов'янофільство, які зіграли велику роль в громадському русі та розвитку російської громадської думки. Чим глибше ставав криза кріпосного ладу, тим наполегливіше вставав питання про шляхи подальшого розвитку Росії.

Слов'янофіли (А. С. Хомяков, брати І.І. і П.В. Киреевские, брати К.С. і І.С. Аксакова, Ю. Ф. Самарін), виходячи з концепції Шеллінга про те, що кожному народу властиві свої особливості, прийшли до висновку, що Росія і Захід - це два особливих світу та закономірності їх розвитку зовсім різні. Два фактори, на їхню думку, визначили особливості історичного шляху Росії і її місце в світі: одвічне існування громади і православна релігія. Всі біди, на думку слов'янофілів, почалися з часу Петра Великого, який "спотворив" російську історію, насаджуючи в країні чужі їй європейські порядки, "насильно відірвав" російський народ від рідного "історичного підґрунтя". Звідси і загальний теоретичний висновок: необхідно виправити ті "спотворення" основ народного життя, які були допущені Петром і в послепетровскій період, йти по своєму самобутньому шляху, розвиваючи ті початку і моральні якості, які притаманні російському народові.

Противниками слов'янофілів були західники (П.В. Анненков, В. П. Боткін, Т.Н. Грановський, К. Д. Кавелін та інші). Разом з ними виступали А.І. Герцен і В.Г. Бєлінський, виробляли і стверджували свою революційну концепцію. Західництво - також ліберальна концепція, однак у ній розвивалися буржуазні уявлення про характер майбутнього розвитку Росії. Західники вважали, що Росія йшла тим же історичним шляхом, що і Західна Європа, але відстала від неї, і тому повинна вдаватися до використання досвіду європейських країн. Вони критикували феодальні відносини і виступали за утвердження буржуазних форм власності, були противниками кріпосного права. А.І. Герцен, з'єднавши європейські ідеї "утопічного соціалізму" зі специфічними російськими умовами (селянською громадою), поклав початок соціалістичної традиції в суспільній думці країни.

Спори західників та слов'янофілів мали велике суспільне значення. Поставивши найважливіші проблеми історичного розвитку, вони будили громадську думку, кликали до діяльності, "прогресу", що було, по суті, засудженням казенної теорії "офіційної народності". Вони знаменували собою формування буржуазно ліберальної ідеології в Росії.

Отже, спроби самодержавства прийти до змін в суспільстві на шляхах перетворень, реформ ще в 20-х роках закінчилися невдачею. Основна причина невдачі: таємний, бюрократичний спосіб вирішення назрілих проблем не міг дати бажаного результату. Самодержці і не допускали думки про опору на передових політичних діячів. Замість цього верховна влада прагнула жорстоко придушити прогресивне суспільно-політичний рух.

24. Соц.-екон. розвиток Росії в першій половині XIX ст. Кантональна система управління в Башкортостані

До початку XIX століття новим явищем в економічному розвитку Росії було формування капіталістичних відносин. Поміщицькі і селянські господарства все більш втрачали натуральний характер, втягувалися в ринкові відносини. Кріпосницьке господарство невідворотно йшло до глибокої кризи. Але на відміну від Європи в Росії переважна частина населення займалася землеробською працею, перебувала у феодальній залежності від дворян - поміщиків або держави. Промисловість була розвинена слабо і групувалася головним чином навколо Москви, Петербурга, а також на Уралі.

У 30 - 40-ті рр. XIX ст. в Росії починається промисловий переворот, виникають нові заводи і фабрики, поступово, хоча і повільно, зростає застосування парових машин. Отримує поширення вільнонайманий працю.

Перш за все парові двигуни і механічні верстати стали витісняти ручні верстати і "вододействующіе" механізми мануфактурного періоду в бавовняної промисловості. У 1846 р в Росії було 700 тис. Веретен, Дехтяренко в дію паровими двигунами. У 1859 р таких веретен вже було 1600 тис. Парові двигуни впроваджувалися і в деякі інші галузі промисловості.

Зросла і продуктивність праці: в середині XIX в. один робочий виробляв продукції в 3 рази більше, ніж на початку століття, а на частку машинного виробництва припадало вже понад 2/3 продукції великої промисловості в країні. У той же час через повільні темпи розвитку промисловості відрив від країн Заходу зростав. Якщо в XVIII в. Росія займала перше місце в світі як по виплавці чавуну (третина світового виробництва), так і по його вивезення, то на початку XIX ст. англійська металургія наздогнала російську, а до 1860 р перевершила її майже в 12 разів. Обігнали Росію також США, Німеччина та інші країни. Росія з виробництва чавуну відійшла на восьме місце. Ще більш відставала вона в області машинобудування, паливної промисловості, у розвитку транспорту.

У дореформеної Росії основними видами транспорту були водний і гужовий. На початку XIX ст. було проведено ряд нових каналів, що з'єднали Каму і Північну Двіну, Дніпро і Віслу, Західну Двіну і Німан, Верхню Волгу і Балтійське море. Однак пропускна здатність цих каналів була невелика.

У другій чверті XIX ст. стало розвиватися пароплавне повідомлення. У 1815 р на р. Неві з'явився перший пароплав "Єлизавета". У 1860 р на Неві, Волзі, Дніпру і їх притоках, а також по Каспійському і Чорному морях плавало 339 пароплавів.

У першій половині XIX ст. почалося будівництво шосейних і залізних доріг. Якщо до 1825 року було побудовано 367 верст шосейних доріг, то до 1861 року - 8515. Шосе з'єднали Петербург з Варшавою, Москву з Петербургом, Варшавою, Ярославлем і Нижнім Новгородом. Значна кількість шосейних доріг було побудовано в Прибалтиці. Однак протяжність шосейних доріг для величезних просторів Росії була мізерно мала.

Перша в Росії залізниця була побудована на одному з уральських заводів в 1834 р кріпаками механіками Є. і М. Черепанова. У 1837 р Петербург був з'єднаний залізницею з Царським Селом, а в 1843-1851 рр. була побудована Петербургско - Московська залізниця, що мала велике економічне значення. Всього до 1861 року в Росії налічувалося близько 1,5 тис. Верст залізничних ліній, що було недостатньо для такої величезної країни.

Переважною галуззю економіки країни залишалося сільське господарство, розвиток якого носило екстенсивний характер (за рахунок розширення площі посівів). З 1802 р по 1860 р площа посівів зросла з 38 до 58 млн. Десятин (на 53%), а валові збори зерна - з 155 до 220 млн. Чвертей (в одній чверті - 8-10 пудів). Приріст посівних площ відбувався, в основному, за рахунок освоюваних районів Південної України, Бессарабії, Передкавказзя і Середнього Поволжя. Найважливішою галуззю сільського господарства було тваринництво. В цілому по країні воно носило натуральний характер: худобу розлучався головним чином для "домашнього вжитку". Товарне тваринництво мало місце в Ярославській, Тверській і Вологодській губерніях, в Прибалтиці і в степовій смузі Росії.

Низький рівень сільського господарства в дореформеної Росії обумовлювався в першу чергу гальмує впливом кріпацтва.

Загальні соціально-економічні процеси відбувалися і в Башкирії, але загнивання і криза феодально-кріпосницького ладу позначалися в меншій мірі, ніж у внутрішніх, південних і західних районах Росії. У першій половині XIX ст. спостерігався істотний приріст башкирського населення: 250 тис. осіб на рубежі XVIII і XIX ст., 507 тис. - в 1851 р Великий вплив на розвиток сільського господарства в Башкирії справляло збільшення в I половині XIX ст. щільності населення, яке відбувалося за рахунок природного приросту чисельності башкир, але головним чином - притоки небашкірского населення з інших регіонів Росії. Воно вело до скорочення пасовищних угідь, до занепаду скотарського господарства.

З метою боротьби з активним виступом населення краю проти царизму і залучення частини населення до охорони східних кордонів Росії указом уряду від 10 квітня 1798 року в Башкирії вводиться кантональна система управління. Відповідно до цього указу башкири і мішарей були переведені на військовий стан. Було створено 11 башкирських, 5 мішарскіх кантонів, а також 5 кантонів оренбурзьких козаків. Кантони не мали особливих назв, їх розрізняли за порядковими номерами. Башкирські козаки охороняли східні кордони Росії, залучалися для участі у військових діях, спорудженні військових укріплень, брали участь у заготівлі лісу для скарбниці, будували й ремонтували адміністративні будівлі в Уфі і Оренбурзі, посилали транспортні команди в Казахстан.

У зв'язку з переходом башкирів у військово - козацьке стан вживалися заходи щодо переведення їх до осілості і землеробства. Примусове переведення башкирів до осілості найбільш активно став здійснюватися з 30-х гг.XIX в.

Жителям кантонів лунали насіння і наказувалося "займатися хліборобством". За рішенням губернської адміністрації башкирські села перебудовувалися за російським зразком.

В цілому заходи царської влади щодо переведення напівкочових башкир до осілості і землеробства, хоча і проводилися адміністративно-бюрократичними, часом дуже грубими методами, мали прогресивне значення, сприяючи поширенню землеробства і осілого побуту.

У першій половині XIX ст. промисловість Башкирії, як і Російської імперії в цілому, переживала глибоку кризу. Майже повністю припинилося будівництво нових підприємств, закрився ряд старих заводів. Деяке пожвавлення в металургії почалося в кінці 30-х і в 40-х роках. Гальмує роль феодально-кріпосницького ладу позначалося і на фабрично-заводської промисловості, лісових промислах.

Продовжувалася якісна перебудова багатьох компонентів суспільного ладу башкирів в напрямку їх наближення до соціальних організацій феодальної Росії. Основний зміст перебудови полягала перш за все в розкладанні традиційних (за формою родоплемінних) земельних вотчин на територіальні земельні громади сільського типу. Однак перебудова йшла повільно, вкрай суперечливо.

Організація кантонів служби башкирів і кантонів системи управління прискорила еволюцію соціально-класової структури башкирського суспільства: стара (за походженням родоплемінна) аристократія башкирського суспільства зжила себе або частиною була знищена.На зміну їй прийшла створювана і підтримувана царизмом соціально-класова група, яка складалася як з переорієнтувалися на царизм представників старої аристократії, так і за рахунок нової бюрократії, кантонів офіцерства, вірного царизму, а також прошарку башкирських багатіїв.

З вихідців соціальної верхівки, мусульманскогзяйства. Довгий час зберігаються пережитки родоплемінних відносин.

У XII в. через Булгарское ханство в Башкирію проникає іслам і витісняє язичество. Насильно поширювана релігія поступово стає панівною.

Таким чином, в XIII - середині XVI ст. башкири поступово переходять від первіснообщинних відносин до феодальних. Частина башкир почала займатися землеробством, але основна частина - продовжувала займатися кочовим скотарством. Розрізнені племена башкир ще не встигли цілком складеться в єдину народність. Башкирія була позбавлена ​​своєї державності, чому сприяли майже безперервні міжусобні війни.

До кінця XV в. на Русі, як і в країнах Західної Європи, склалося єдину державу. З самого початку воно було багатонаціональним. На відміну від західних країн, де відбувся перехід від васалітету до державного підданства, коли всі підкоряються одному сюзерену безпосередньо, а не через ієрархію, в Росії відбулося затвердження підданства в рабській формі, що призвело до відсутності опозиції. В результаті утвердився деспотизм, що позначилося на розвитку суспільства ..

До середини XVI ст. Росія простягалася від Білого і Баренцового морів на півночі до Чернігова, Путивля і рязанських земель на півдні; від берегів Фінської затоки і Смоленська на заході до Північного Уралу і нижегородських земель на сході. Це була величезна країна, площа якої до початку царювання Івана IV досягала 2,8 млн. Кв. км., з населенням 6,5 млн. чоловік.

10. Культура Давньоруської держави

Київська Русь, околиця європейського світу, досить довго зберігала риси ранньофеодальної монархії зі значними елементами попереднього їй родового ладу. Главою монархії був князь. Київський князь був сюзереном, він надавав допомогу місцевим князям, які зобов'язувалися бути у нього «в слухняності», виставляти військо на його заклик, передавати йому частину збирається данини. Незважаючи на значний суспільний вага, князь все ж не став справжнім государем.

На місцях поряд з княжої адміністрацією існували елементи місцевого самоврядування міст і громад - виборні старійшини, народне ополчення - «тисяча».

Велику роль в політичному житті Давньоруської держави відігравало і народні збори (віче). До компетенції віча входило: покликання князів, укладання з ними договорів, вирішення питань війни і миру, прийняття найважливіших законодавчих рішень. Однак віче як вищої форми самоврядування стало пережитком вже в XI ст. У свою чергу, в Новгороді і Пскові віче зберегло свою силу в протягом століть і стало згодом одним з атрибутів феодальної республіки.

Військо Давньоруської держави складалося з княжої і боярської дружин і народного ополчення (воїв). Дружина князя ділилася на старшу і молодшу ( «отроків»). Ополчення складалося з городян і смердів (селян - общинників в IX- XIV ст.).

У Київській Русі верховним власником землі була держава. Феодальне землеволодіння розвивалося повільно. Княжі пожалування становили не земельні угіддя, а частина державних доходів з певної території «десятина» і повинностей на користь церкви з місцевого населення. З часів перших Рюриковичів бояри і дружинники отримували від князя частина данини, в зборі якої вони брали участь. З середини XII в. успішно розвивається князівське, боярське і монастирське землеволодіння. Одночасно при цьому йшов зростання феодальної залежності численних категорій безпосередніх виробників: смердів, закупів, рядовичей, ізгоїв.

У X-XI ст. відбувався інтенсивний ріст міст, які ставали найважливішими центрами ремесла і торгівлі, політичного і культурного життя.

З розвитком феодальних відносин, зміцненням місцевих політичних центрів падало значення Київського загальнодержавного політичного центру, посилювалися тенденції до відокремлення князівств. Володимир Мономах (1113 - 1125 рр.) І його старший син Мстислав (1125 - 1132 рр.) Ще утримували владу над усіма давньоруськими землями. Однак після смерті Мстислава феодальні усобиці посилилися. В результаті єдине Давньоруська держава розпалася на ряд суверенних князівств, за масштабами рівних західноєвропейським королівствам. З них найбільш сильними були Володимиро-Суздальське князівство на північному сході, Галицько-Волинське на заході і Новгородська земля - ​​на півночі Русі.

11. Піднесення Москви і завершення формування Російського централізованого гос-ва (XIV-XVI ст.)

На чолі нового об'єднання Русі встала Москва, яка займала вигідне географічне положення і перетворилася в середині XIV століття в найбільший економічний центр. Зростання могутності Москви почався в період князювання Івана Калити (1325-1340 рр.). Він домігся від золотоординського хана визнання себе великим князем над всією російською землею. Посиленню Москви сприяло і перенесення в неї митрополичої кафедри.

Однак до середини XIV ст. позначається і інший центр об'єднання російських земель - Велике Литовсько - Руське князівство. Боротьба за князювання після смерті Вітовта в 1430 р, національна і релігійна ворожнеча послабили це князівство, в той час як Московське князівство продовжувало зміцнюватися при синах Івана Калити Симеона Гордо (1340-1353 рр.) І Івана Червоному (1353-1359 рр.) . Дмитру Івановичу (1362 - 1389 рр.) Довелося боротися за право на велике княжіння і в 1375 р змусити силою відмовитися від такого права тверського князя. У всіх його справах по згуртуванню Північно-Східної Русі і зміцненню Москви стояли поруч з ним дві значні особистості: митрополит Алексій і ігумен Троїцького монастиря Сергій Радонезький. 8 вересня 1380 на Куликовому полі російські війська розгромили війська Мамая. Дмитро Іванович отримав прізвисько Донськой.

Куликівська перемога створила у Східній Європі нову політичну ситуацію, при якій штучно стримувалиоб'єднавчі процеси отримали простір для свого розвитку. Орда ще не раз здійснювала набіги (взяття Москви в 1382 р ханом Тохтамишем), але її вплив не досягало колишньої сили.

При Василя I (1389 - 1425 рр.) Влада московського князя поширилася на нові землі (Суздальсько-Нижегородської князівство, Двінська земля). Однак удільні князі наполегливо чинили опір подальшої централізації. Це призвело до феодальної війні за князювання Василя II Темного (1425-1462 рр.). Війну почав удільний князь Звенигородський і галицький Юрій Дмитрович, а потім продовжили його сини Василь Косий та Дмитро Шемяка. Політика на відродження феодальної роздробленості викликала невдоволення всіх соціальних верств, які підтримували централізацію: дрібних і середніх феодалів, городян, церкви. У 1453 р зі смертю Дмитра Шемяка феодальна війна, що тривала чверть століття, закінчилася. В результаті ослабли удільні князі, головні противники централізації.

До середини XV століття Московське князівство виросло в могутній масив. На заключному етапі об'єднання російських земель найбільш гострою була боротьба з Новгородської олігархічної республікою. Відстоювала свою відособленість місцева знать змінила Русі і визнала верховну владу литовського князя. У липні 1471 року на березі річки Шелони війська новгородських феодалів були розбиті. У 1478 р землі великого Новгорода увійшли до складу єдиної держави. У 1485 г. Москва приєднала Твер. У 1510 році була ліквідована відособленість Пскова, а в 1520 р - Рязані. Цим в основному завершилося політичне об'єднання російських земель.

У процесі ліквідації феодальної роздробленості Російське централізовану державу ставало багатонаціональним. До нього увійшли землі карелів, іжори, води, вепсів, саамів, комі, ненців. В кінці XV століття були приєднані землі мансі і Хант. Межі держави на північному сході простяглися за Урал і Обь. У Поволжі, частина якого також входила до складу Русі, жили татари, марі, мещера.

Сполучені російського народу і неросійських народностей об'єктивно мало прогресивне значення. Вони долучалися до більш високої культури. На півночі почали поширюватися землеробство, промисли, ремесла, з'явилися більш досконалі знаряддя праці. Стефан Пермський створив комі-перм'яцького, Жіденев - карельську абетку.

Об'єднання російських земель зміцнило міжнародне становище Росії. У 1480 р давівшее майже 240 років монголо-татарське іго було повалено. Золота Орда отримала смертельний удар від Тюменського хана Івакі, який 6 січня 1481 року наздогнав і розбив війська ординського хана Ахмата. Золота Орда не змогла оговтатися від поразки, і з Ахматом загинула і його імперія. Після повалення монгольського ярма об'єднання руських земель тривало прискореними темпами. В кінці XV ст. за підтримки українського і білоруського народів Росія почала боротьбу за повернення захоплених литовськими феодалами руських земель на лівому березі Дніпра, по Десні і на Оці. У 90-х роках XV ст. були звільнені верхнеокскіе землі, в 1503 г. - Сіверська земля: Чернігів, Стародуб, Рильськ, Путивль, Гомель, Новгород-Сіверський та інші, в 1514 г. - Смоленська земля.

Таким чином, утворення єдиної централізованої Російської держави, який прийшов на зміну феодальної роздробленості, було закономірним і прогресивним етапом у розвитку феодалізму.

Особливістю Росії було те, що політичне об'єднання країни склалося раніше, ніж було досягнуто економічне єдність. Причиною цього були наслідки монгольського завоювання. Об'єднання Росії відбувалося на феодальної основі. Зате інші умови для централізації були очевидні: сильна великокнязівська влада, військова небезпека з боку Золотої Орди і з боку заходу, потужне національне ядро.

12. Епоха Івана Грозного

У 1547 р відбулося вінчання на царство Івана IV (1547-1584 рр.). Прийняттям царського титулу підкреслювався самодержавний характер влади московського государя. Цар тепер вже не був першим серед рівних.

У лютому 1549 року перший Земський собор поклав початок наради представників станів, які висловлювали свої позиції по пропонувалися царем питань. Скликання собору свідчив про створення центрального станово-представницької установи, про перетворення держави в станово-представницьку монархію.

Новий Судебник був прийнятий в 1550 р Основна відмінність його від Судебника 1497 року перебувало у встановленні більш централізованої системи суду і управління. Це досягалося, по-перше, зусиллям ролі центральних органів (наказів), по-друге, різким обмеженням влади намісників. Судебник обмежував і податкові привілеї великих світських і духовних феодалів. Однак питання про секуляризації церковних земель Судебник не торкався. Важливе значення мали положення Судебника, що регламентують становище селян і кабальних людей. Збільшуючи плату за «вихід» від пана в Юріїв день ( «літнє»), Судебник ще більше посилював кріпосницьку залежність селян. Ухвалення нового Судебника було початком цілої серії реформ, проведених урядом Івана IV в 50-х роках.

Важливе значення мало «Ухвала про службу» 1556 р за яким вотчини щодо ратної служби прирівнювалися до маєтках. Одночасно була регламентована сама служба, т. Е. Встановлювалося, з якої кількості землі повинен виходити озброєний воїн на коні.

В середині XVI ст.остаточно складається наказовому система - центральний апарат державного управління (до середини 60-х років накази називалися «хатами»). Число наказів досягало 40.

Перетворення Росії в станово-представницьку монархію знайшло своє вираження і в широкому розвитку на місцях земського самоврядування. У 1555-1556 роках була остаточно ліквідована система годувань. Замість намісників і волостелей на місцях засновується інститут «земських старост», обираних з найбільш заможних посадських людей і селян. Загальний же нагляд за місцевим управлінням зосереджувався тепер в руках губних старост ( «губа» - адміністративний округ). Ця реформа дозволила дворянству широко використовувати в своїх інтересах нову земську організацію. Особливо виграло місцеве купецтво.

В середині XVI ст. було створено постійне військо з стрільців - три тисячі чоловік. Вони були зведені в 6 «наказів» (полків) по 500 чоловік в кожному і склали ядро ​​майбутньої постійної армії.

З ініціативи митрополита Макарія була проведена церковна реформа. Спільноруська канонізація святих повинна була як би символізувати собою об'єднання російського народу в рамках єдиної національної держави. Був прийнятий ряд заходів для уніфікації служб, церковних обрядів і особливо зміцненню морального авторитету церкви.

Вибрана рада провела стільки реформ, скільки не знало жодне інше десятиліття в історії середньовічної Росії. Однак темпи реформ не влаштовували царя. В умовах Росії XVI в., Де ще не визріли передумови для централізації, прискорений рух до неї було можливо тільки на шляхах терору, що було неприйнятно для діячів вибраних раді. Зіткнулися не просто дві сили, а й два різних шляхи централізації. З 1564 по 1572 роки Іван IV проводив політику, яка дістала назву «Опричнина», а сам цар - прізвисько Грозний. Які були її цілі, суть і наслідки.

У опричнину (від слова «опріч», крім решти «землі» - земщини) цар виділив частину повітів країни і 1000 чоловік бояр і дворян (потім їх чисельність зросла до п'яти тисяч чоловік). Зарахованим в опричнину належало мати землі в опричних повітах. Тому вотчини й маєтки в опричних повітах забиралися і давалися натомість інші, в земських. У опричнині діяла своя Боярська дума, були створені свої особливі війська, опричная частина була виділена і в Москві.

По суті опричнина стала першою спробою утвердження в Росії самодержавної форми правління. Отже, метою опричнини було усунення всіх, хто висловлював невдоволення самодержавством. У той же час об'єктивно опричнина вела до знищення пережитків політичної децентралізації.

У 1568 р митрополит Філіп публічно звинуватив царя в пролиття крові невинних, після чого був підданий опалі. Придушивши відкрите опір церкви, Івану IV вдалося досягти великого успіху в централізаціонной політиці. Але лише в XVII ст., Після зіткнення Никона з царем Олексієм Михайловичем і в результаті реформ Петра I, церква була остаточно включена в бюрократичний апарат абсолютистського держави.

Кульмінацією опричного терору стали кінець 1569- літо 1570 рр., Коли Іван Грозний розгромив Великий Новгород.

У 1572 р Іван Грозний скасував опричнину і заборонив згадувати це слово. Але страти продовжувалися і після опричнини.

Які ж були результати опричнини в історії Вітчизни?

У країні вибухнула важка економічна криза, різко зріс податковий гніт. Наприклад, в Московському повіті оброблялося лише 16% ріллі. Опричнина не змінила структуру феодального землеволодіння. Змінився персональний, але не соціальний склад земельних власників.

Наслідки господарського кризи були згодом подолані. Але інші наслідки, віддалені, наклали відбиток на вітчизняну історію.

Опричнина з'явилася форсованої централізацією без достатніх економічних і соціальних передумов. Вона затвердила в Росії режим особистої влади.

Опричнина сприяла утвердженню в Росії кріпосного права. На початку 80-х років вийшли перші закрепостітельние укази, які забороняють селянам змінювати власника.

Чи була закономірною опричнина? Чи були у неї коріння в історії країни?

У процесі об'єднання російських князівств часто доводилося спиратися на військову силу і військові методи управління. Звідси прояв деспотичних рис у владі московських государів. Отже, традиції деспотизму реально існували в політичній практиці тогочасної Росії.

Чи була альтернатива опричнині? Чи існувала проблема вибору шляху централізації?

Альтернатива - самодержавна монархія без терору, без кровопролиття - існувала і навіть почала даватися взнаки в роки правління вибраних раді.

Таким чином, той шлях централізації країни через опричних терор, за яким пішов Іван Грозний, був руйнівним і навіть згубним для Росії. Централізація рушила вперед, але в таких формах, які не можна назвати прогресивними. Наслідки опричнини негативно позначилися на ході вітчизняної історії.

13. «Смутні часи» в Росії. Еволюція державності в XVII ст

На рубежі XVI і XVII століть наше Отечество переживало глибоку соціально-економічну і морально-політичну кризу. Опричнина, двадцятип'ятилітня невдала Лівонська війна (1558-1583 рр.), Неврожаї і епідемії - все це викликало розорення значної частини країни. У 1601 - 1603 рр. Росія пережила страшний голод. Багато померли голодною смертю. Тільки в Москві було поховано 127 тис.осіб.

Колонізація просторів середнього та нижнього Поволжя призвела до витоку робочої сили, а це в свою чергу - до нестачі робочих рук і важкої економічної кризи всередині держави.

Державне і поміщицьке тягло важко давило залишилися, повинності селян неухильно зростали. Чисельність феодалів росла швидше, ніж чисельність селян, так як в умовах тривалої війни уряд постійно рекрутувало до складу «дітей боярських» вихідців з нижчих шарів.

Як зазначає історик С. Ф. Платонов, у розвитку Смути ясно розрізняються 3 періоди. Перший період - династичний, коли ведеться боротьба за престол між різними претендентами. Другий період - соціальний, який характеризується міжусобною боротьбою суспільних класів і втручанням іноземних урядів. Третій період - національний, це час боротьби з іноземним пануванням і створення національного уряду на чолі з М. Ф. Романовим.

Зі смертю Івана Грозного в 1584 р фактично сходить нанівець династія нащадків Івана Калити. При його недоумкуватим сина Федора реальну владу сконцентрував в своїх руках боярин Борис Федорович Годунов, родич дружини царя. Годунов був талановитим політичним діячем, відрізнявся державним розумом. Він намагався витягнути країну з прірви, але йому це не вдалося.

Однак на час правління Бориса Годунова доводиться твердження кріпосного права в Росії. Перший крок був зроблений ще за Івана Грозного, коли був тимчасово заборонений перехід селян від одного власника до іншого в Юра. У царювання Федора Івановича були прийняті нові кріпосницькі укази.

Близько 1592 - 1593 рр. уряд видав указ, який забороняв селянський «вихід» по всій країні. У 1597 р з'явився указ про «урочні літа» - про п'ятирічний термін повернення селян-втікачів. Ці постанови завершили процес закріпачення селянства. Закріпачення селян стало поворотною віхою в соціальному розвитку російського суспільства.

У зовнішній політиці Борис Годунов прагнув вирішувати питання не тільки військовим шляхом, скільки за столом переговорів. Кілька разів вдалося продовжити перемир'я з Річчю Посполитою, успішно проведена російсько-шведська війна 1590-1593 рр. відновила певною мірою втрачені позиції Росії на Балтиці.

Вельми активно діяв уряд Бориса Годунова на південному і східному кордонах країни. У 1589 р було підтверджено підданство Кабарди.

В 1587 кахетинський цар Олександр прийняв пропозицію про союз і заступництво Грузії і визнання його підданства російському царю.

Борис Годунов зробив першу до Петра спробу ліквідувати культурну відсталість Росії від країн Західної Європи. В країну приїхало багато іноземних фахівців, для навчання наукам було відправлено до Англії, Франції, Німеччини кілька молодих дворян.

У 1598 р зі смертю царя Федора Івановича припинилася правляча династія. Земський собор обрав Бориса Годунова царем (1598 - 1605 рр.).

Однією з головних причин громадянської війни в Росії стала криза феодального стану. У період опричнини могутність знаті було розхитані, але не зломлений.

Зіткнення інтересів феодальної держави і дворянства, з одного боку, закріпачених селян, тяглих посадських людей, холопів і інших залежних людей - з іншого, стало джерелом соціальної кризи, що народив Смуту.

Отже, на початку XVII ст. криза торкнулася і низи, і верхи суспільства.

Таким чином, що почалася в 1604 - 1605 рр. громадянська війна в Російській державі була породжена в першу чергу соціальною кризою, що виникли на грунті ломки старої соціальної структури і становлення кріпосницької системи.

Основною причиною національної катастрофи стала криза, підготовлений попереднім історичним розвитком російського суспільства.

Вихід давно назрілого невдоволення дало поява самозванця, що оголосив себе у 1602 році Литві царевичем Дмитром (загадково загиблим в Угличі).

Вторгнення Лжедмитрія 16 жовтня 1604 р розв'язало громадянську війну в Росії. Його підтримали незадоволені своїм становищем дрібні служиві люди, селяни, козаки, безліч втікачів, дрібні поміщики степових околиць. Саме ці незадоволені маси, а не польська допомога, допомогли Лжедмитрій дійти до Москви.

1 червня 1505 р під впливом "чарівних грамот" Лжедмитрія повстало населення Москви. Бояри скористалися цим для повалення влади Годунова.

20 червня 1605 Лжедмитрій вступив в Москву. Він зберіг у недоторканності всі соціально-політичні порядки. Його політика носила такий же продворянский характер, як і політика Бориса Годунова. Лжедмитрій підтвердив кріпосне право. Він не виправдав надії Речі Посполитої, католицької релігії.

Скориставшись серйозним невдоволенням серед населення політикою Лжедмитрія, бояри організували змову і 17 травня 1606 р скинули самозванця. Царем стає боярин Василь Шуйський (1606 - 1610 рр.), Людина розумна, але більш хитрий, ніж розумний, все життя займався інтригами.

Політичний конфлікт, породжений боротьбою за владу, став переростати в конфлікт соціальний, і в нього виявилися втягнуті народні низи. Масові повстання на південній околиці держави поклали початок новому народного невдоволення, нового етапу громадянської війни. Її кульмінацією стало повстання Івана Болотникова (? - 1608 рр.).

На боці «доброго царя» виступили місцеві поміщики, посадські люди, стрільці, боярські холопи, селяни, козаки. Виступаючи на захист «законної династії», кожна група переслідувала свої цілі.

У листопаді 1606 р в розпал боїв за Москву, дворянські загони змінили Болотникову. 2 грудня війська повсталих були розбиті. Невдачею закінчилася і оборона Тули. У жовтні 1607 М. І. Болотников був засланий в Каргополь, де він був засліплений і втоплений.

Новий самозванець Лжедмитрій II з'явився Навесні 1607Його походження оповите ще більшою таємницею, ніж першого самозванця. (За даними єзуїтів він був хрещеним євреєм, таємним юдеєм). Групи бояр і дворян стали на бік Лжедмитрія II, який розташувався в підмосковному селі Тушино. У Тушинському таборі «Боярську думу» самозванця очолювали боярин Михайло Салтиков і князь Дмитро Трубецькой. Філарет Романов прийняв сан патріарха.

Василь Шуйський для порятунку своєї влади звернувся за допомогою до Швеції. Урядові війська за допомогою найманців завдали кілька великих поразок тушінцам. В кінці 1609 самозванець втік до Калуги, де був убитий.

Правлячі кола Речі Посполитої вирішили, що настав час для відкритого завоювання російських земель. У вересні 1609 польські війська взяли в облогу Смоленськ. Одночасно великий загін поляків рушив на Москву.

17 липня 1610 року в результаті змови В. Шуйський був повалений.

Виникло нове боярський уряд з 7 чоловік на чолі з Ф. І. Мстиславський. Його правління в період міжцарів'я отримало найменування "Самбірщина". Так закінчився черговий етап Смути.

Проти Росії почалася інтервенція з боку Речі Посполитої та Швеції. Над країною нависла небезпека втрати національної незалежності. 17 серпня 1610 г. "Самбірщина" уклала договір про запрошення на російський престол польського королевича Владислава (сина Сигізмунда III). У вересні бояри таємно впустили до Москви польські війська.

У цей важкий період в житті держави на історичну сцену виступили патріотичні сили. З початку 1611 р широкі маси народу стали підніматися на боротьбу за звільнення Батьківщини. Перше земське ополчення, ядром якого з'явилися загони рязанських дворян під керівництвом Прокопія Ляпунова, за своїм складом було досить строкатим. У нього входили дворяни і посадські люди, до них приєдналися козаки з отаманом Іваном Заруцький.

У березня 1611 ополчення на чолі з князем Д. М. Пожарським (1578-1642 рр.) Приступило до облоги Москви. Але через розбіжності ополчення розпалася.

До кінця 1611 р Росія представляла видовище повного видимого руйнування. Поляки взяли Смоленськ, спалили Москву. Шведи зайняли Новгородську область. Країна залишилася без уряду. Боярська дума усунулася сама собою. Держава втратила свій центр, стало розпадатися на складові частини, мало не кожне місто діяв окремо.

У цих нових надзвичайних умовах Нижній Новгород став місцем, де оформилося друге ополчення. В ополчення увійшли дворяни, посадські люди, селяни і багато неросійські народності Поволжя. Значну роль в його створенні зіграв земський староста Кузьма Мінін. Командування військом було доручено досвідченому воєначальнику князю Д. М. Пожарському.

У середині лютого 1612 р передовий загін ополчення попрямував в Ярославль. Тут ополчення прийняло нову організаційну форму - в ньому був створений Земський рада, або Рада всієї землі, і засновано тимчасові накази.

У жовтні 1612 Москва була очищена від поляків, але країна перебувала в дуже важкому економічному і політичному становищі.

Смутні часи не минуло для Росії безслідно. Воно мало ряд наслідків.

Смута вперше торкнулася політична свідомість людей, викликавши в них політичні поняття. Суспільство, надане самому собі, мимоволі приучалось діяти самостійно і свідомо.

Під впливом Смути відбулася глибока зміна в настрої народу. Невдоволення стає до кінця століття панівною нотою в настрої народних мас. Ця зміна висловилася в тому, що XVII ст. був у вітчизняній історії часом народних повстань.

Міжнародне становище Росії після Смути стало важче, ніж раніше. Якщо стара династія впродовж півтора століть постійно розширювала територію своєї держави, то Смутні часи знову відкинуло Російську державу від західних позицій, зайнятих їм в XVI столітті.

Наслідком Смути з'явилася і важка господарська розруха. За окремим повітах центру Росії запустіння земель до 20-х років XVII ст. досягло 60%.

Таким чином, на початку XVII ст. Росія випробувала страшне потрясіння, поколебавшее найглибші його основи. Насіння смути були посіяні ще при Івані Грозному і Борисі Годунові. Боротьба за владу, міжусобиця, іноземна інтервенція поставили Росію на грань національної катастрофи. Вихід патріотичних сил на історичну арену врятував країну від повного руйнування.

Після Смутного часу державна влада в Росії була відновлена ​​в формі станово-представницької монархії, що спиралася на Боярську думу і Земський собор. Поряд з Боярської думою при перших Романових (Михайло Федорович, Олексій Михайлович (1645-1676 рр.)) Зростає значення «ближній» або «таємної думи» з довірених осіб царя.

У міру зміцнення самодержавства Земські собори збиралися все рідше і останній відбувся в 1653 г. Також поступово падало значення Боярської думи. Це говорило про еволюцію монархії в напрямку абсолютизму. У царський титул було введено слово «самодержець».

На Земському соборі був прийнятий кодекс законів - Соборне укладення 1649 р Укладення остаточно закріпило селян за поміщиками. Розшук втікачів ставав безстроковим. У містах білі слободи бояр і монастирів стали приписувати до посадам і обкладатися тяглом. Укладення виходило з монопольного станового права феодалів на землю і селян. Але воно передбачало і їх обов'язок служити від маєтків і вотчин. В цілому Соборне укладення узаконило остаточне оформлення кріпацтва і тенденції переходу до абсолютизму.

В області управління уряд йшло шляхом бюрократичної централізації. Часом число наказів доходило до півсотні. На місцях, в повітах, в руках воєвод зосереджувалася вся повнота військової, судової та фінансової влади. Земське самоврядування в XVII в. зберегло своє значення лише в Помор'я.

Земський собор поклав край стану громадянської війни. Здоровий консерватизм уряду перших Романових дав можливість поступово відновити економіку, державну владу, з деякими втратами (Смоленськ, узбережжі Фінської затоки) відновити і державну територію.

Поступово країна почала виходити з господарської розрухи. Сільське господарство і міське ремесло протягом трьох десятиліть були відновлені. Спостерігається господарська спеціалізація районів країни, розвиток обласних ринків і розширення зв'язків між ними. Підвищується роль щорічних ярмарків, торгового капіталу. Почався тривалий процес формування всеросійського ринку. До XVII ст. відноситься і початковий етап мануфактурного виробництва. Виникають нові буржуазні відносини, правда, поки лише в сфері торгівлі. Але панування феодальних відносин визначило відставання Росії від країн, що вступили вже на шлях капіталістичного розвитку.

У XVII ст. відбуваються значні зміни в соціальній структурі суспільства. Все суспільство, не рахуючи духовенства, зводилося до чотирьох основних класів: 1) люди служиві; 2) тяглі посадські; 3) тяглі сільські; 4) холопи.

Протягом XVII ст. зростає роль дворянства. У 1682 р було скасовано місництво - система призначення на керівні пости в армії і в апараті за ознакою знатності і рід, а не по заслугах.

У містах (а їх було 266 у середині XVII ст.) Ремісники і торговці платили державі тягло (податок). Великі купці, бояри і духовенство не несли государева тягла, чому і називалися беломестцев.

В середині XVII ст. відбулося повне закріпачення селян. Більше 80% загального числа селянського населення країни складали приватновласницькі селяни. Менше 20% припадало на черносошних і ясашних селян Півночі і Поволжя. Основний дохід поміщикам приносили панщина і оброчні повинності кріпаків.

З потреби зміцнення державного апарату зросла церковна реформа 50-60-х років XVII ст. Згідно з указом патріарха Никона справили виправлення богослужбових книг по грецьких оригіналах. Були уніфіковані і деякі обряди: двоперстя при хресному знаменні замінювалося троеперстием, змінювався лад церковної служби і т. Д. Перебіг Никона була перейнята духом феодального єдності: будь-яка влада - як церковна, так і державна - має божественне походження, цар і патріарх - помазаники божі .

Опозиція Никону на чолі з протопопом Аввакумом і протопопом Данилом вважала, що нововведення пов'язані з католицьким Римом.

Властолюбні замашки Никона привели у 1658 р до розриву між царем і патріархом. На Соборі 1665-1667 рр. Никон був позбавлений влади, однак реформа отримала схвалення.

Реформа Никона призвела до розколу російської церкви на православну пануючу і православну старообрядческую. Розкол викликав криза церкви в Росії і її ослаблення.

Таким чином, внутрішньополітичний розвиток Росії в XVII ст. характеризується помітним посиленням позиції феодалів, посиленням кріпосницького режиму. Станово-представницька монархія починає переростати в абсолютну, влада самодержця стає необмеженою.

XVII ст. - це епоха народних повстань у вітчизняній історії. Загострення соціальних протиріч посилилося до середини століття в результаті грабіжницької фінансової політики уряду.

У 1648 р спалахнуло повстання в Москві ( "соляний бунт"). Підкуп стрільців, обіцянку знизити ціну на сіль дозволили уряду придушити московське повстання. Але в цьому ж році повстання спалахнули в місті Великий Устюг, Соль-Вичегодская, Чердіне, Козлові, Воронежі, Курську та ін.

Прийняття Соборної уложення 1649 р ще більше загострило соціальні протиріччя в країні. У лютому 1650 спалахнуло повстання в Пскові, а в березні - в Новгороді. Особливо активно боролися ремісники, дрібні купці, стрільці.

У липні 1662 року в Москві відбулася остання міське повстання XVII в. Випуск мідних грошей за ціною срібних привів до страшної дорожнечі, від якої страждали головним чином нижчі верстви населення.

«Мідний бунт» змусив уряд скасувати своє рішення.

Селянську війну (1670-1671 рр. Очолив донський козак Степан Тимофійович Разін (бл. 1630-1671 рр.). У перший період (1667-1669 рр.) Рух Разіна характеризувалося розбійними діями козацької вольниці (походи на береги Каспію і Царицин).

У другому періоді (1670-1671 рр.) Козацький рух набуває антифеодальний характер. До повстання примикають широкі маси селянства і народи Поволжя: чуваші, марі, мордва, татари. Повстанці захопили Царицин, Астрахань, Саратов, Самару, але під Самбірському були розбиті урядовими військами. Разіна схопили на Дону і стратили 6 червня 1671 року на Червоній площі.

Війна під проводом Степана Разіна виявила всі риси, властиві селянським війнам середньовіччя; стихійність, локальний характер, відсутність зрілої політичної програми. Закликаючи народ до боротьби проти кріпосників, Разін в той же час виступав за «доброго царя».

В цілому розвиток країни після Смутного часу носило вельми суперечливий характер. З одного боку, помітно зробило крок вперед господарство, але з іншого боку, різко погіршився стан народу, що знайшло вираження в численних міських повстаннях і селянській війні 1670-1671 рр. Постійно падала роль станово представницьких органів і підносилася влада царя, набуваючи рис абсолютної монархії.

14.Зовнішня політика Росії в XVI-XVII ст

Найважливішим завданням зовнішньої політики Росії в XVII ст. була боротьба за возз'єднання западнорусских, білоруських і українських земель.

До цього часу відносяться перші кроки по створенню регулярної армії - солдатських, рейтарських і драгунських полків. Але війна 1632-1634 рр. за Смоленськ закінчилася для Росії невдало. І тільки в результаті війни 1654-1667 рр. до Росії були приєднані западнорусские повіти на чолі зі Смоленськом і Лівобережна Україна з Києвом.

Мужню боротьбу проти польської шляхти за своє визволення і возз'єднання з Росією вели український і білоруський народи. Рятуючись від гніву шляхти, українські козаки і селяни селилися в Росії. У 1589 р 700 козаків оселилися на півдні Росії, поклавши цим початок масового переселення українців на землі братнього російського народу. Вони заснували нові міста - Чугуїв, Харків, Охтирку, Суми та ін. Заселений і освоєння ними землі отримали назву Слобідської України.

Повстання проти польської шляхти очолив Богдан Хмельницький (бл. 1595-1657 рр.). В ході військових дій Хмельницький вів переговори з Москвою, просячи прийняти Україну в російське підданство. Така готовність була заявлена ​​на Земському соборі в Москві в лютому 1651 р

Рішення про приєднання України до Росії і оголошення війни Польщі було прийнято Земським собором 1 жовтня 1653 г. 8 січня 1654 року в Переяславі була зібрана Народна Рада, яка одностайно прийняла рішення про возз'єднання України з Росією.

У 1654 р почалися спільні військові дії Росії і України проти шляхетської Польщі. У 1667 р вони завершилися Андрусовським перемир'ям, за яким до складу Росії перейшли Лівобережна Україна і Київ.

У другій половині XVII ст. значно розширилися зовнішні зв'язки Росії. У 1656 р був укладений дружній договір з Молдовою. Перед загрозою турецької агресії посилилося прагнення Грузії до зближення з Росією. Росія грала все більшу роль в долі південних слов'ян. Після Андрусівського перемир'я Росія активізувала боротьбу проти султанської Туреччини, яка в 1681 р змушена була відмовитися від претензій на Київ і Лівобережжя Дніпра і підписати Бахчисарайський мирний договір. У 1686 р Росія уклала союз з Імперією (Австрія), Венецією і Польщею для боротьби проти султанської Туреччини. Велися переговори про мир з кримським ханом. Таким чином, Росія домоглася великих зовнішньополітичних успіхів. Вона змогла повернути Смоленську і Сіверську землю і приєднати Лівобережну Україну з Києвом на правому березі. Значно розширилися зовнішні зв'язки держави, укладений ряд договорів. В результаті колонізації, Башкирія перетворювалася в багатонаціональний край Росії.

15. Приєднання Башкирії до Російської держави

Постійні спустошливі набіги ногайських феодалів, сибірських царевичів заважали об'єднанню башкирських племен. В масах зріли невдоволення постійними набігами і думка про необхідність знайти більш сильного покровителя. Не останню роль грали дипломатична діяльність Росії, заклики і послання царя. Розіслані по всіх землях царські грамоти закликали жителів східних земель приєднатися до Росії, обіцяючи їм мир і безпеку. «Ідіть до нас без жаху і страху, - говорилося в грамотах, - ... Платіть мені, що ви платили казанським ханам». Білий цар обіцяв тишу і благоденство на землях башкир.

Башкири прийняли підданство Російського держави не єдиним актом. У 1554-1555 рр. були прийняті в російське підданство північні і західні башкири. У 1556 р послали своїх послів основні племена башкир - Тамьян, юрмати, бурзяне, кипчаки. У договорі південно-східних башкир про входження в підданство Російської держави йдеться: «Домовилися про землях наших і релігії, домовилися башкирів - мусульман ніколи в іншу релігію не насилувати, звичаї наші дотримуватися, башкирам служити царю із завзяттям».

Башкирські посли обіцяли зберегти вірність Росії, платити ясак і направити свою делегацію в Москву. У 1557 р посланці башкир привезли в Москву, крім подарунків царю хутром, перший ясак в царську скарбницю. Посли отримали жалувані грамоти царя, де говорилося, що землі башкир є їх вотчинними володіннями. Посли були нагороджені Тархан грамотами. Цар оголошував башкир своїми підданими.

Приєднання до Російської держави для Башкирії було прогресивним явищем, спілкування башкир з російським селянством призвело до розвитку землеробства і торгових зв'язків, до переходу значної частини населення до осілості. Ф. Енгельс в листі до К. Маркса писав: «Росія справді відіграє прогресивну роль по відношенню до Сходу ... панування Росії відіграє цивилизующую роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар».

Однак, увійшовши до складу Російського багатонаціональної держави, башкирський народ не звільнився від гнобителів і експлуатації. Башкирія стала колонією Росії. Всі жахи режиму царської Росії разом з іншими народами випробував і башкирський народ.

16. Зовнішня політика Петра I. Проголошення Росії імперією

У зовнішній політиці Петру дісталися від попередників два завдання:

1) треба було завершити політичне об'єднання російського народу, майже половина якого перебувала ще за межами Російської держави;

належало виправити межі державної території, перш за все з південної і західної сторін, які були занадто відкриті для нападу.

Вирішення цих завдань було необхідно для забезпечення зовнішньої безпеки Росії на півдні і на заході.

Петро на початку свого царювання головні зусилля звернув на південь з метою закріпити за собою і убезпечити берега Чорного та Азовського морів. У 1695-1696гг. він робить два походу і захоплює фортецю Азов. На Азовському морі з'являється перший російський флот, там виникають верфі і гавані. Почалася споруда фортеці і гавані Таганрог.

Однак потім змінилися міжнародні відносини із Західною Європою. У північній і середній Європі стала домінувати Швеція. Її перевага важко позначалося на державах, близьких до Балтійського моря: на Данії, Польщі, Росії. У Польщі Швеція захопила Естляндію і Ліфляндію, у Росії - Інграм і Карелії. Все це змусило Петра повернути свої зусилля з півдня до Балтійського моря.

Південний напрямок було залишено заради огорожі північно-західних територій. Проти Швеції створилася прибалтійська коаліція: Польща, Данія, Росія. Північна війна (1700-1721 рр.) Розділилася Полтавським боєм на 2 етапи: з 1700 по 1709 рік і з 1709 по 1721 рік.

Перший етап був для Росії оборонним, він почався з поразки російської армії під Нарвою. Петро створив нову армію, звільнив древній російський місто Горішок (Нотебург), навесні 1703р. опанував гирлом Неви. Закладкою Петропавлівської фортеці було покладено початок Петербургу, який став в 1712р. столицею Російської імперії. У водах Балтійського моря з'явився російський флот. Була закладена морська фортеця Кронштадт.

Полтавська перемога дозволила перехопити ініціативу. Російська армія зайняла Ліфляндію і Естляндію, а потім вступила до Німеччини. Шведи були витіснені з усіх своїх заморських володінь, верховенство на Балтійському морі і взагалі в північній Європі перейшло до Росії. У 1716 р зі шведською імперією було назавжди покінчено.

Військові успіхи Росії не всіх влаштовували в Європі. Активність французької дипломатії і зусилля Карла XII привели до зіткнення Туреччини і Росії. У 1710 р Туреччина оголосила війну Росії. В 1711 Петро зробив Прутський похід з метою розгрому Турецької імперії, але зазнав невдачі. Росія повернула туркам Приазов'ї (фортеці Азов і Таганрог були зруйновані). Невдача на Пруті відсунула рішення чорноморського питання більш ніж на півстоліття.

Зусилля Петра знову звернулися до Балтійського моря. Він відмовився від колишніх обіцянок союзникам обмежитися старими російськими територіями, відторгнуті шведами в спочатку XVII в. (Тобто Інграм і Карелією).

Естляндія і Ліфляндія в 1710 р були включені до складу Росії. Починаючи з 1712 Петро почав активно втручатися в німецькі справи, борючись з впливом Англії, Франції та Данії.

В1721 р на мирному конгресі в Ніштадті (Фінляндія) був підписаний договір «про вічний мир» між Росією і Швецією. Швеція поступалася Росії Ліфляндію, Естляндію, Інграм і частина Карелії (з Виборгом). Росія зобов'язувалася повернути Швеції Фінляндію.

На честь перемоги сенат підніс Петру чин адмірала і титул «Батька Батьківщини», «Великого», і «Імператора Всеросійського». Так Ништадский світ юридично оформив придбання Росії в Прибалтиці і народження нової імперії.

Вихід до Балтійського моря був обумовлений не тільки політичними цілями, а й економічними інтересами. Необхідно було розширювати ринки збуту вітчизняних товарів. Після Ништадского світу в зовнішній політиці Росії на перше місце виходять інтереси торгової політики.

Слідство потворного злиття військово-політичних і торговельних інтересів Російської імперії стала російсько-перська війна

1722-1723 рр. Ця війна також поєднувалася зі спробами проникнення в Середню Азію з метою захоплення традиційних шляхів торгівлі з Індією і Китаєм. Завоювання південного узбережжя Каспію мислилося Петром аж ніяк не як тимчасовий захід. Виношувалися проекти депортації мусульманського населення з прикаспійських провінцій і заселення їх православними. За російсько-перського світу 1723 р значні території Персії відійшли до Росії. Створення плацдарму на Каспії ставило за мету підготовку походу на Індію.

Таким чином, в період царювання Петра відбулися серйозні зміни у зовнішній політиці. Суть змін полягала в тому, що від вирішення нагальних завдань національної політики Росія перейшла до постановки та вирішення типових імперських проблем.

17. Військова реформа Петра I і реформи органів управління

Військова реформа була першочерговим перетворювальних справою Петра. Вона була найбільш тривалою і найважчою як для нього самого, так і для народу.

Заслугою Петра є створення регулярної російської армії. Московські стрілецькі полки Петро I розформував і за допомогою преображенців і семеновцев, що виросли з «потішних» полків і стали першими солдатськими полками регулярної царської армії, взявся за комплектування і навчання нової армії. У військовій кампанії 1708-1709 рр. проти шведів нова російська армія показала себе на рівні європейських армій. Для комплектування армії солдатським складом були введені рекрутські набори. Набори проводилися за нормою - по одному рекруту з 20-ти тяглових дворів.

Для підготовки офіцерського складу було засновано кілька спеціальних шкіл: навигацкая, артилерійська, інженерна. Головною військово-практичною школою офіцерства служив гвардійський полк - Преображенський і Семенівський. Указом царя від 26 лютого 1714 заборонялося проводити в офіцери дворян, що не служили солдатами в гвардійських полках.

В кінці царювання Петра Великого чисельність регулярного сухопутного війська доходила до 200 тис. Чоловік. Військовий флот складався з 48 лінійних кораблів і близько 800 галер та інших судів.

З усіх перетворень Петра центральне місце займала реформа державного управління, реорганізація всіх його ланок. Старий наказовий апарат не був в змозі впоратися з усложнившимися завданнями управління. Тому стали створюватися нові накази, з'явилися канцелярії.

Але і це не допомогло підвищити ефективність державного управління.Радикально вирішити цю проблему Петро сподівався за допомогою обласної реформи, тобто створення нових адміністративних утворень - губерній, які об'єднували кілька колишніх повітів. У 1708 р в Росії було утворено 8 губерній. Для забезпечення армії всім необхідним встановлювалася прямий зв'язок губернії з полками.

Обласні реформи з'явилися характерним показником розвитку бюрократичної тенденції. Вони привели до зосередження фінансових і адміністративних повноважень у руках кількох губернаторів - представників центральної влади, створили на місцях розгалужену ієрархічну мережу бюрократичних установ з великим штатом чиновників.

Наступним рівнем бюрократизації вищого управління стало створення Сенату. Він з'явився на зміну Боярської думи, коли самодержавство перестало потребувати інститутах представництва і самоврядування.

Сенат як найвища установа петровської адміністрації зосередив у своїх руках судові, адміністративні та законодорадчих функції, відав колегіями і губерніями, призначав і затверджував чиновників. Сенат (9 членів в 1711 р) складався з найвизначніших сановників. Неофіційним його главою був генерал - прокурор. Він підкорявся тільки монарху. Крім генерал-прокурора був створений цілий інститут прокуратури. Прокурори здійснювали контроль за дотриманням законності і правильністю ведення справ у всіх установах.

До новоствореним органам центрального управління відносяться колегії, створені в 1717-1718 рр. замість колишніх наказів. Було засновано 9 колегій: військова, адміралтейська, закордонних справ, юстиц-колегія, камер-колегія (відомство державних доходів), ревізійної служби колегія, Штатс-контора (відомство державних витрат), комерц-коллео духовенства починає складатися нечисленна башкирська інтелігенція (поети, письменники), в світогляді якої, крім ідей просвітництва, простежується тенденція до осмислення соціально - історичних доль башкирського народу.

У першій половині XIX ст. під впливом передової російської культури просунулася вперед і культура народів Башкирії. У краї функціонували загальноосвітні, військові, горнозаводские школи. У 1828 р в Уфі була відкрита гімназія з семирічним курсом навчання, де в 1846/47 навчальному році навчалося 225 осіб. У гімназії викладалися латинська, німецька та французька мови, словесність, логіка, математика, статистика, історія, фізика та ін. Однак освіта була доступна тільки представникам національної феодальної верхівки.

Широкий розвиток отримало башкирська усна народна творчість, особливо його пісенний жанр. Прогресивні російські письменники створили чимало творів про Башкирії. У 30-х роках в Уфі почали ставити аматорські вистави, в 1841-1843 рр. виступила перша професійна трупа.

Таким чином, почався промисловий переворот в Росії приводив до великих змін в структурі промисловості та її технічне оснащення. Але в умовах нашої країни він затягувався на тривалий час. Соціально-економічні процеси в Башкирії, хоча і повільно, розкладали родоплемінні відносини, наближаючи суспільний лад башкирів до соціальної організації країни. Ці процеси стали прискорюватися з введенням кантонів системи управління.

25. Зовнішня політика Росії в першій половині XIX ст. Участь Башкортостану в Вітчизняній війні 1812 р

До початку XIX ст. Росія перетворилася на велику світову державу, що мала сильною армією, що налічувала близько 500 тис. Чоловік. З багатьма державами Європи, Османською імперією та США були Встановлено постійні дипломатичні відносини.

Головним протиріччям в міжнародних відносинах в XIX в. залишалася боротьба Англії та Франції за європейську гегемонію. У міру розширення наполеонівської агресії в Європі Росія була змушена вживати заходів до її стримування, прагнути до союзу з Англією, Австрією, Пруссією.

Влітку 1805 року почалися військові дії проти наполеонівських військ. Військові невдачі в боях з французькою армією (під Аустерліцем в 1805 р, під Фріланд в 1807 р), складна політична обстановка на Сході (з 1804р. Росія вела війну з Іраном, з 1806 р - з Османською імперією) змусили Олександра 1 в червні 1807 підписати Тильзитский мирний договір. По секретному угодою Росія взяла на себе зобов'язання приєднатися до континентальної блокади Англії.

Успішною для Росії була війна зі Швецією (1808 - 1809 рр.), За підсумками якої Росії відходила вся територія Фінляндії і Аландські острови. Фінські провінції утворили велике князівство Фінляндське з широкою політичною автономією.

Незважаючи на зовнішньополітичні успіхи Росії після Тільзіта, в російській суспільстві наростало невдоволення наслідками мирного договору з Францією. Загострення офіційних відносин між Росією і Францією сприяла окупація Наполеоном северогерманских земель в грудні 1810 р до складу яких входило Герцогство Ольденбурзькою, спадкове володіння російської імператорської родини. З 1811 року як Франція, так і Росія почали діяльну підготовку до нової війни.

Війна почалася в червні 1812 в результаті вторгнення 600- тисячною армії Наполеона в Росію.

Вітчизняна війна 1812 р є однією із славних сторінок в історії Росії. Причинами поразки Наполеона були народний характер Вітчизняної війни, героїзм російської армії, військову майстерність Кутузова та інших полководців.

У бойових діях російської армії активну участь брали башкирські кінні полки. Башкирські кіннотники взяли участь в Бородінській битві, діяли в тилу ворога, в партизанських загонах. Всього напередодні і під час Великої Вітчизняної війни було сформовано 28 башкирських (вони включали і мішарей), 2 тептярскіх кінних і 5 оренбурзьких козачих полків. Багато з них взяли участь в контрнаступ російської армії, діяли в Польщі, Німеччині та Франції.

Розгром наполеонівської армії і крах першої імперії призвели до нової розстановки сил на міжнародній арені.

18 травня 1814 року між Росією, Англією, Австрією, Іспанією, Пруссією, Португалією, Швецією, з одного боку, і Франціей- з іншого був підписаний Паризький трактат, згідно з яким Франція поверталася до кордонів 1792 року (до початку революційних воєн).

Паризькі домовленості остаточне закріплення отримали в рішеннях Віденського конгресу (вересень 1814 - червень 1815), де союзні держави оформили поділ Європи. У відповідності до останнього актом конгресу до Росії відійшла велика частина герцогства Варшавського, Познань була віддана Пруссії, Галичина - Австрії.

З ініціативи Олександра I в 1815 році був створений "Священний союз" - об'єднання урядів Європи. У програму союзу входило збройне придушення революційних рухів і суворе дотримання засад феодально-абсолютистських режимів. На конгресах 1818 - 1822 рр. "Священного союзу" обговорювалися практичні та військові заходи з придушення революцій в Іспанії, Неаполі, П'ємонті і Греції.

В ході грецького повстання 1821 року "Священний союз" фактично розпався, проте співпраця трьох реакційних монархічних держав - Росії, Австрії, Пруссії - тривало.

У 2-ї чверті XIX в. центральне місце в зовнішній політиці Росії зайняв східне питання. Досягнення найбільш вигідного режиму чорноморських проток, підтримка національно - визвольного руху народів Балканського півострова, розширення зовнішньої торгівлі, зміцнення впливу в Константинополі - такі завдання, які намагалася вирішити російська дипломатія на Близькому Сході. В результаті російсько-турецької війни 1828 - 1829 рр. до Росії відійшло східне узбережжя Чорного моря і частина Дунаю. Ще більше зміцнив російський вплив дружній договір з Туреччиною в 1833 р

Головна мета зовнішньої політики Росії в Європі зводилася до боротьби проти поширення там революційного руху. Імператор зажадав від Австрії і Пруссії придушити рух в Західній Польщі, в згоді з султаном задушив визвольне повстання в задунайських князівствах, а навесні 1849 направив величезну армію для порятунку Відня від натиску революційної угорської армії.

Після поразки революції 1848 р в Австрії і в дунайських князівствах Микола I вирішив посилити російський вплив на Балканах. Англія і Франція, побоюючись посилення Росії, виношували плани її військової поразки. У листопаді 1853г. адмірал Нахімов П. розгромив при Синопі турецький флот. У відповідь англо - французька ескадра увійшла в Чорне море і в березні 1854р. Англія і Франція оголосили війну Росії. Почалася Кримська війна (1853-1856 рр.), Яка показала значне відставання Росії від передових західноєвропейських країн. Глибока криза феодально-кріпосницької системи надавав згубний вплив на економічний і військовий потенціал Росії.

Поразка царизму у Кримській війні, обумовлене в першу чергу військової та економічної відсталістю кріпосної Росії, зробило винятковий вплив на внутрішнє становище країни.

Таким чином, поразка Росії в Кримській війні поглибило кризу всієї феодально-кріпосницької системи, засмутило фінанси, ще більше погіршило становище народних мас, загострило соціальні відносини, впритул поставило питання про необхідність скасування кріпосного права.

26. Реформи 60-70-х років XIX ст. і їх історичне значення

19 лютого 1861 Олександр II підписав маніфест про скасування кріпосного права і "Положення" про новий пристрій селян. За "Положенням" кріпаки (22,6 млн. Осіб) отримували особисту свободу і ряд цивільних прав: на укладання угод, відкриття торгових і промислових закладів, перехід в інші стани і т. Д. Закон виходив з принципу визнання за поміщиком права власності на всю землю в маєтку, в тому числі і на селянську надельную. Селяни вважалися лише користувачами надільної землі, зобов'язаними відбувати за неї встановлені повинності - оброк або панщину. Щоб стати власником своєї надільної землі, селянин повинен був викупити її у поміщика. Викупну операцію взяло на себе держава: скарбниця виплачувала поміщикам відразу 75-80% викупної суми, решту доплачують селянином.

Реформа 1861 р не тільки зберегла, але ще більше збільшила поміщицьке землеволодіння за рахунок скорочення селянського. 1,3 млн. Селян фактично залишилися безземельними. Одягнув інших селян в середньому становив 3-4 десятини, тоді як для нормального життєвого рівня селянина, за рахунок сільського господарства при що існувала агротехніці потрібно від 6 до 8 десятин землі.

У 1863 р реформа була поширена на питомих і палацових селян, в 1866 р - на державних селян.

Недолік майже половини необхідної селянам землі, збереження в селі кабальних, напівкріпацьких форм експлуатації селян, штучне підвищення цін при продажу та оренди землі були джерелом злиднів і відсталості пореформеного села і в кінцевому рахунку привели до різкого загострення аграрного питання на рубежі XIX - XX ст.

Скасування кріпосного права зумовила необхідність проведення інших реформ в країні - в області управління, суду, освіти, фінансів, у військовій справі. Вони теж носили половинчастий характер, зберегли панівні позиції за дворянством і вищим чиновництвом, не давали дійсного простору для самостійного прояву суспільних сил.

У 1864 рв повітах і губерніях Росії були створені земства. Землевласники, купці, фабриканти, домовласники і сільські громади отримали право обирати з-поміж себе земських гласних. Повітові голосні збиралися один раз на рік на земські збори, на яких вони вибирали виконавчий орган - земську Управу і голосних в губернське збори. У віданні земств перебували: будівництво доріг місцевого значення, народна освіта, охорона здоров'я, страхування від пожеж, ветеринарна служба, місцева торгівля і промисловість. Земства перебували під контролем місцевої і центральної влади - губернатора і міністра внутрішніх справ, які мали право припиняти будь-які постанови земств.

У 1870 р було введено міське самоврядування. У 509 містах Росії з'явилися міські думи, які обираються на 4 роки. Компетенція міських виборних органів була багато в чому схожою з функціями повітових земств. Головну увагу вони звертали на фінансове і господарське стан міст. Значна частина міського бюджету витрачалася на утримання поліції, органів міського управління, військового постою і ін.

Поряд з реформою місцевого управління уряд приступив до вирішення проблеми перетворення судових установ.

У 1864 р було затверджено судові статути, що вводили в Росії буржуазні принципи судоустрою і судочинства. Були проголошені незалежний від адміністрації суд, незмінюваність суддів, гласність суду, ліквідація станових судів (за винятком духовних і військових), введені інститути присяжних засідателів, адвокатура і визнання рівноправності перед судом. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, захист - адвокат (присяжний повірений). Було встановлено кілька судових інстанцій - світовий і окружний суди. Як апеляційних інстанцій створювалися судові палати (уральські губернії перебували у віданні Казанської судової палати).

Потреби ринку, що розвивається викликали необхідність упорядкування фінансового справи. Указом 1860 був заснований Державний банк, який замінив колишні кредитні установи - земський і комерційний банки, сохранную казну і накази громадського піклування. Впорядковано був державний бюджет. Єдиним відповідальним розпорядником всіх доходів і витрат став міністр фінансів. З цього часу почала публікуватися для загального відома розпис доходів і витрат.

У 1862--1864 рр. були здійснені реформи в галузі освіти: засновані семирічні гімназії для дівчат, в чоловічих гімназіях був проголошений принцип рівності для всіх станів і віросповідань. Університетський статут 1863 р надав вузам широку автономію: рада університету отримав право вирішувати всі наукові, фінансові та навчальні питання, була введена виборність ректорів, проректорів та деканів.

Наслідком гласності стали "Тимчасові правила" 1865 року про цензуру, скасували попередню цензуру для видань, що виходили в Москві і Петербурзі. Повністю від цензури звільнялися урядові та наукові видання.

Військова реформа 1874 р в підготовці і проведенні якої велику роль зіграв військовий міністр Д. А. Мілютін, законодавчо закріпила перетворення у військовій справі, розпочаті ще в 60-х роках. Скасовувалися тілесні покарання, замість рекрутських наборів вводилася загальна військова повинність. 25-річний термін військової служби поступово скорочувався до 6-7 років. При відбуванні військової повинності цілий ряд пільг надавався за сімейним станом і за освітою. Знаходяться на службі солдати навчалися грамоті, вживалися заходи з технічного переозброєння армії, щодо підвищення рівня підготовки офіцерських кадрів.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст., Що почалися з скасування кріпосного права, не дивлячись на їх половинчатість і непослідовність, сприяли розвитку капіталізму в країні, прискоренню соціально-економічного розвитку Росії.

27. Соціально-економічний і політичний розвиток країни в пореформений період (60-80-і рр. XIX ст)

У пореформений період в Росії було розпочато масштабний перехід до індустріального суспільства в цілому того ж типу, який склався в країнах Західної Європи.

Основна риса пореформеної еволюції сільського господарства у Росії виявлялася в тому, що воно приймало все більш торговий, підприємницький характер. Змістом і показником цього процесу стало перетворення землеробства в товарне виробництво, де товаром ставали не тільки продукти землеробства, а й земля і робоча сила, а також чітке визначення і поглиблення спеціалізації районів країни (виділялися регіони, що спеціалізуються на виробництві товарного зерна, льону, м'яса, молока, буряка і т. д.).

Зростав обсяг товарної продукції. Вивіз зернових в 1870 р становив 168,4 млн. Пудів, а в 1876--1881 рр. щорічно вивозилося 287 млн. пудів, тобто. е. майже в 3 рази більше, ніж в 1860 р Цьому сприяло збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. За 60-90-і рр. XIX ст. середня врожайність хлібів з однієї десятини зросла з 29 до 39 пудів (з 5 до 7 ц), а середньорічний збір хлібів - з 1,9 млрд. до 3,3 млрд. пудів (з 31,2 млн. до 54,1 млн. тонн). У розрахунку на одну душу обох статей в 60-х рр. в середньому збиралося 20 пудів, а в 90-х рр. - близько 25 пудів хліба. Незважаючи на абсолютний і відносний (у розрахунку на душу населення) зростання збору зерна, темпи його були недостатні. Збільшення виробництва відбувалося в основному не за рахунок інтенсифікації землеробства, а за рахунок розширення посівних площ. Більш швидкими темпами зростало виробництво технічних культур. Повільним було зростання тваринництва

У Росії і після реформи тривала боротьба двох ( "американського" і "прусського") шляхів розвитку сільського господарства Перемога "американського" шляху могла відбутися в країні лише в результаті революції. Перевагу було віддано "прусського" шляху.

Після падіння кріпосного права Росія вступила в нову історичну епоху - в період промислового капіталізму. До 80-х років XIX ст. завершився в основному промисловий переворот, розпочатий ще в 30-40-і рр. Промисловий вигляд країни визначала легка промисловість, провідну роль у якій займала текстильна. Найважливішою галуззю промисловості була гірничодобувна, яка в перші пореформені десятиліття зосереджувалася в основному на Уралі. Тоді ж виникли нові галузі промисловості - вугільна, нафтодобувна, хімічна, машинобудування.

Загальний обсяг промислового виробництва в Росії в 60-90-і рр. збільшився в 8 разів. З 1860 по 1895 рр. виплавка чавуну зросла з 20,5 млн. до 88,7 млн. пудів, кам'яного вугілля - з 18,3 млн. до 555,5 млн., нафти - з 500 тис. до 377 млн. пудів. Великими центрами транспортного машинобудування (паровозів, вагонів і пароплавів) стали Сормово і Коломна, центрами сільськогосподарського машинобудування - Одеса, Харків, Бердянськ, Олександрівськ, Єлизаветград.

Як важливу рису промислового розвитку Росії слід підкреслити високий рівень концентрації виробництва. В цьому відношенні Росія перевершувала найрозвиненіші країни Заходу. Однак в загальному обсязі промислового виробництва країни значительною роль грала не тільки середня, а й дрібна промисловість.

Величезне значення в індустріалізації Росії мало розвиток транспорту, головним чином залізничного. Якщо в 1861 р в країні налічувалося 1,5 тис. Км. залізниць, то до початку 80-х р їх мережу становила вже 22 тис. км.

У зв'язку з будівництвом залізниць різко впало значення гужового транспорту, що позначилося на темпах будівництва шосейних доріг. Якщо з 1800 по 1861 рр. в Росії побудували 8882 версти шосейних доріг, то з 1861 по 1890 рр. - всього 5552 версти.

Великий розвиток отримав парової водний транспорт. У 1860 р в Росії налічувалося 399 річкових пароплавів, в 1895 р - 2539. У 70-х рр. відкрилося пароплавне повідомлення на річці Білій. Розвивалося морське пароплавство.

Модернізувався внутрішньо транспорт. Вже на початку 60-х рр. з візниками Петербурга початку конкурувати "конка", а перший трамвай в Росії пройшов вулицями м.Києва в 1892 р

Бурхливо розвивалися засоби зв'язку. Якщо в 1852 р існувала тільки одна телеграфна лінія громадського користування, яка з'єднувала Москву і Петербург, то до початку 70-х рр. телеграфної мережею були охоплені практично всі губернські міста. У 1882 р були відкриті телефонні лінії в Петербурзі, Москві, Одесі і Ризі і перша міжміська телефонна лінія Петербург - Гатчина.

Однією з найважливіших особливостей соціально-економічного ладу пореформеній Росії було поєднання розвиненої капіталістичної промисловості і відсталого села

Для України характерні були порівняно високі темпи розвитку капіталізму, більш високий, ніж у західних країнах, рівень концентрації промислового виробництва.

Суттєвою рисою пореформеного розвитку Росії стало вторгнення в економіку країни іноземного капіталу, який прагнув зайняти ключові позиції в провідних галузях важкої промисловості та в банківській справі.

Специфіка капіталістичного розвитку визначила і особливості соціально-класової структури російського суспільства. Одночасне існування в країні самих передових форм промисловості та відсталих форм землеробства зумовило співіснування тут класів буржуазного і феодального суспільств: пролетаріату і буржуазії, селян і поміщиків.

Найбільш численним класом Росії було селянство, а також середні верстви населення - ремісники, кустарі, дрібні торговці. Розшарування селянства, освіту в його середовищі нових шарів, властивих буржуазному суспільству, були найважливішим фактором розвитку капіталізму в сільському господарстві. З 97 млн. Чоловік сільськогосподарського населення 48,5 млн. Становила сільська біднота, середнє селянство - 29,1 млн., Заможне селянство - 19,4 млн. Чоловік. Різноманіття середніх шарів, неоднорідність селянського населення визначили приналежність їх представників до самих різних ідейно політичних таборів.

Новим явищем в класовій боротьбі пореформеного періоду було зростання соціальних протиріч всередині самого селянства. У селі розгорялися дві соціальні війни: одна - всієї маси селян проти поміщиків і царизму, і інша - між сільською буржуазією і сільським пролетаріатом.

Колосальні земельні володіння (хоча і скорочуються: у 60-х рр. XIX ст. - 87 млн. Десяти землі, в 1877 р - 73, в 1905 р .-- 53 млн. Десятин землі) визначали економічну могутність дворянства. За переписом 1897 р дворянський стан налічувало 1853184 людини (близько 1,5% населення) і по соціально-економічному становищу поділялося на дрібнопомісних, среднепоместного і крупно-помісних. Сила дворянства полягала також у нею особливому привілейованому становищі в країні, в близькості до царя, у володінні рядом важливих посад у державному апараті. До кінця XIX в. економічна основа панування цього класу була підірвана, але не зломлена.

За соціально-економічним становищем і по політичним позиціям до дворянам-поміщикам примикала духовенство. Церкви належало понад 2 млн. Десятин землі. У 1912 р в Росії налічувалося 111 тис. Священиків і дияконів, майже 100 тис. Ченців і черниць. У віданні церкви перебувала ціла система навчальних закладів: 4 духовні академії, 57 семінарій, 186 духовних училищ, майже 43 тис. Церковно-парафіяльних шкіл,

Розвиток промисловості, транспорту і зв'язку форсувало зростання чисельності робітничого класу.За неповні 15 років (з 1865 по 1879 рр.) В 1,5 рази зросла кількість індустріальних робітників і досягло майже мільйонного рівня. Поповнення йшло за рахунок селян, які приходили в місто на заробітки і поступово відривається від сільського господарства. В кінці XIX ст. в країні налічувалося 10-14 млн. найманих робітників, а питома вага робочого класу в самодіяльному населенні Росії дорівнював приблизно 32%.

Швидкий розвиток капіталізму призводило до того, що для виникнення привілейованих прошарків (типу робочої аристократії Заходу) в Росії не склалося необхідних умов. Форсоване розвиток системи крупно-індустріального виробництва прискорювало консолідацію робітничого класу в масштабах всієї країни. Пролетаріат тому раніше, ніж буржуазія, почав виступати як самостійна політична сила. У країнах Західної Європи цей процес почався з освіти буржуазних партій.

Значно зросли ряди російської буржуазії, які також рекрутувалися в основному з селянства. У 1897 р велика російська буржуазія налічувала приблизно 1,5 млн. Чоловік. Буржуазія, як і всі класи Росії, була неоднорідною і за майновим станом (велика, дрібна і середня), і за політичною орієнтацією.

Беручи участь в процесі створення загальноросійської системи великого індустріального виробництва, поряд з царизмом і іноземним капіталом, корінна російська буржуазія до початку XX в. не змогла скластися в клас, монопольно розпоряджається індустріальною міццю країни, і політично усвідомити себе таким.

Важливу роль в суспільному житті пореформеної Росії грала інтелігенція. За переписом 1897 року чисельність осіб розумової праці налічувала приблизно 870 тис. Чоловік. Політичні позиції професійних груп інтелігенції в основному визначалися залежно від їх соціально-економічного становища.

Після проведення серії буржуазно-демократичних реформ розвиток капіталізму в Росії пішло з такою швидкістю, що в кілька десятиліть відбувалися перетворення, які зайняли в деяких державах Європи цілі століття. За 1861--1900 рр. обсяг промислової продукції в Росії збільшився в 7 з гаком разів, в той час як в Німеччині - в 5, у Франції - в 2,5, в Англії - в 2 з гаком рази. Однак російський капіталізм "насаджувався" самодержавним державою без необхідної перебудови нижчих ланок економічної структури. Загострювалося глибоке протиріччя між старим, напівфеодальним аграрним устроєм і передової капіталістичною промисловістю. Але в цілому в результаті розвитку капіталізму починає складатися нове буржуазне суспільство.

28. Зовнішня політика Росії в другій половині XIX ст

Кримська війна спричинила за собою серйозні зміни на міжнародній арені. Свідченням ослаблення царизму був продаж в 1867 р Сполученим Штатам Америки Аляски, освоєної російськими людьми і більше 100 років належала Росії. Найбагатший котикову промисел під виглядом оренди фактично повністю захопили американці. У 1875 р японці добилися передачі їм Курильських островів (формально в обмін на південну частину Сахаліну, який ще на початку XIX ст. Був освоєний Росією).

У той же час, скориставшись скрутним становищем Китаю, Росія приєднала до себе Уссурійський край і землі по лівому березі річки Амур. У другій половині XIX ст. Айгунского (1858 р), Тяньцзінского (1858 р) і Пекінським (I860 р) договорами була юридично оформлена російсько-китайський кордон. На новопридбаних землях були закладені російські міста Благовєщенськ, Хабаровськ, Мариинск, Владивосток.

Ослаблення міжнародних позицій Росії призвело до зміни розстановки сил у Європі, що склалася в результаті Віденського конгресу (1814--1815 рр.). Розпався австро-російсько-прусський союз, протягом 40 років був оплотом європейської реакції. Австрія, зближуючись з Англією, перейшла в табір супротивників Росії. Склалася так звана "Кримська система" (англо-австро-французький блок), покликана підтримувати ізоляцію Росії.

Політична програма уряду в умовах, що склалися була викладена в циркулярах 1856 р міністра закордонних справ А. М. Горчакова, який обіймав цю посаду в 1856--1882 рр. Циркуляри містили вказівку на переважне увагу до питань внутрішнього розвитку, а також на свободу у виборі союзників. Найважливішими завданнями на протягу 15 років (1866--1871 рр.) Стали для Горчакова протистояння "Кримської системі" і боротьба за скасування статей Паризького договору (1856 г.), що забороняли Росії мати військово-морські сили на Чорному морі. Під час франко-пруської війни 1870--1871 рр. Росія домоглася відновлення права мати тут військовий флот, що вплинуло на здійснення балканської політики, коли розгорілася боротьба проти Туреччини.

Політика Пруссії, яка підтримала Росію в чорноморському питанні, сприяла подальшому їх зближенню. У 1873 р був оформлений "союз трьох імператорів". Однак глибокі суперечності, що існували між Росією, Прусією та Австрією, робили його вкрай неміцним. У 1875 р Росія рішуче виступила проти спроби Пруссії почати нову війну з Францією. Остаточний удар по "союзу трьох імператорів" завдали протиріччя на Балканах.

У 1875 р почалося повстання в Герцеговині і Боснії, в 1875 р - в Болгарії, в тому ж році війну проти Туреччини почали Сербія і Чорногорія. Сербсько-турецька війна стала прологом до війни Росії проти Туреччини. Почавшись в квітні 1877 р ця війна завершилася в лютому 1878 підписанням Сан-Стефанського мирного договору, який проголосив повну незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії, автономію Боснії і Герцеговини. Болгарія оголошувалася самоврядним князівством. Росії поверталася частина Бессарабії, Батум, Карс і інші міста.

Але під тиском Англії, Німеччини та Австрії царський уряд погодився на перегляд Сан-Стефанського договору. Новим Берлінським трактатом 1878 Болгарія була розділена на 3 частини, з яких дві відійшли Туреччині, а одна (на північ від Балканського хребта) склала Болгарське князівство, Боснія і Герцеговина передавалися під управління Австро-Угорщини.

Протягом 1864--1885 рр. в ході завойовницьких походів Російська імперія приєднала до себе Середню Азію, на території якої існували 3 великі ханства - Кокандское, Бухарское і Хівинське. Перше з них було в 1876 р ліквідовано і перетворено в Ферганську область. Бухарський емірат і Хівинське ханство визнали васальну залежність від Росії і фактично управлялися під контролем царату. На завойованій території було створено Туркестанское генерал-губернаторство. Причинами включення Середньої Азії до складу Росії були:

1) зацікавленість російської буржуазії в новому зовнішньому ринку; 2) прагнення уряду наблизити свою південну кордон до колоніальних володінь Англії; 3) бажання царського режиму підняти свій престиж всередині країни і за її межами.

Просування царизму до кордонів Індії насторожило Англію. У британському військовому міністерстві спішно розроблявся план війни з Росією. Особливо загострилися англо-російські відносини після завоювання Туркменії в 1880--1884 рр. Однак криза вдалося вирішити угодою, де сторони визнали територіальні інтереси один одного.

У 80-ті роки з огляду на погіршення російсько-німецьких і австро-російських відносин, загрози нападу Німеччини на Францію відбулося зближення Росії і Франції. Австрія, Німеччина та Італія уклали в 1882 р Троїстий союз. У 1891 р з'явилося оборонне угоду між Росією і Францією проти країн Троїстого союзу, а в 1892 р підписана військова конвенція. Це призвело до утворення в Європі двох військових блоків, баланс сил яких визначав політику на континенті.

29. Економічна політика С.Ю. Вітте і аграрна реформа П.А. Столипіна

Промисловий підйом 90-х рр. XIX ст. забезпечив високі темпи розвитку важкої промисловості, яка до початку XX в. давала майже половину всієї промислової продукції. Бурхливо розвивалося залізничне будівництво, стимульоване величезними державними вкладеннями. За 1890--1900 рр. протяжність доріг в Росії збільшилася майже в 2 рази

Підсумком промислового підйому останнього десятиліття XIX в. стало не тільки загальне збільшення продукції промисловості (вона зросла до кінця століття в 2 рази), але і значна концентрація виробництва, підвищення продуктивності, технічне переозброєння підприємств.

Промисловий підйом в Росії тісно пов'язаний з економічною політикою уряду і його глави С. Ю. Вітте (1849--1915 рр.). Займаючи послідовно пости начальника залізничного відомства, міністра фінансів, прем'єр-міністра (1905--1906 рр.), Він сприяв індустріальному розвитку країни, але розглядав цей фактор не як чисто технічний, а як шлях її буржуазного прогресу, як важливий перетворює економічний фактор, як соціальний інструмент стабілізації політичної обстановки в країні.

Економічна політика Вітте не залишилася без впливу "господаря землі Руської" Миколи II (1894--1918 рр.). Не виправдалися надії лібералів на те, що період реакційного царювання Олександра III завершиться з його смертю. Новий імператор не виявляв схильності і бажання вирішити накопичені за попередні десятиліття проблеми. За роки його царювання Росії треба було пережити дві війни і дві революції.

Однією із складових частин економічної політики на рубежі століть стало встановлення високих мит на ввезені в Росію і одночасно усунення перешкод на шляху проникнення в країну іноземних капіталів. Введення "золотого стандарту", т. Е. Вільного розміну рубля на золото, сприяло притоку грошових коштів з-за кордону. За десятирічний період сума іноземного капіталу збільшилася з 200 млн. Рублів до 900 млн. Рублів. Головними вкладниками були банки і акціонерні компанії Великобританії, Франції, Німеччини та Бельгії. Якщо в 1888 р в Росії було 16 іноземних фірм, то в 1909 р - 269. Уряд брав великі закордонні позики. За час перебування С. Ю. Вітте на посаді міністра фінансів заборгованість Росії зросла більш ніж на 1 млрд. Рублів.

Росія вивозила капітал у більш відсталі країни, як Іран і Китай, і головним чином - в Середню Азію і Закавказзя.

З ініціативи Вітте була введена винна монополія, т. Е. Виняткове право держави на продаж спиртних напоїв. Вона забезпечила основні надходження до держбюджету: при Вітте 365 млн. Рублів на рік, при його наступників - до 543 млн. Рублів.

У той же час економічна політика царського уряду кінця XIX - початку XX ст. залишалася суперечливою. І програмою Вітте, і самому курсу уряду не вистачало збалансованості між потребами промисловості і сільського господарства. Ця незбалансованість стала однією з причин економічної кризи 1900--1903 рр., Який завершив промисловий підйом 1895--1899 рр. Однак криза висловився тільки в зниженні темпів приросту російської промисловості, а не в зупинці її поступального розвитку.

У 1909--1913 рр. Росія пережила другий промисловий підйом, коли частка важкої промисловості в загальному обсязі промислового виробництва досягла 40%, а країна стала задовольняти свою потребу в верстатах і обладнанні на 56% за рахунок власного виробництва. Але російська промисловість не могла успішно конкурувати з промисловістю західних країн, а певні успіхи досягалися більше за рахунок регулюючої ролі держави. Для забезпечення підвищеної прибутковості уряд використав вигідні казенні замовлення, монополізацію промисловості, високий рівень експлуатації, колоніальну політику. Але якщо порівняти розвиток підприємництва в Росії і на Заході, то пропоновані самодержавством умови торгово-промислової діяльності не забезпечували його вільний розвиток.

Природним продовженням урядового курсу на початку XX століття стала аграрна реформа П.А. Столипіна (1862--1911 рр.), Який обіймав посаду голови Ради Міністрів у 1906--1911 рр. В основі його реформи лежали такі заходи, як ослаблення громади, передача землі у власність селян, створення хутірських-висівковий системи, активізація селянських переселень. Проведення їх було обумовлено необхідністю прискореного розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Основним актом аграрної політики Столипіна став указ від 9 листопада 1906 року, згідно з яким селяни отримали право виходу з общини і закріплення свого індивідуального наділу в особисту власність. Держава і повітові землевпорядні комісії використовували всі методи - від пропаганди реформи до прямого тиску на сільські сходи. Надлишки надільної землі віддавалися "укрепленцам" або безкоштовно, або за номінальною (умовної) ціною.

Складовою частиною аграрної реформи була переселенська політика. З одного боку, переселення до Сибіру та Казахстану дозволяло зменшити соціальну напругу в Європейській Росії, з іншого боку, сприяло освоєнню малонаселених просторів.

Столипінський план реконструкції Росії не вичерпувався тільки аграрними перетвореннями. Він включав в себе і цілий комплекс реформ місцевого самоврядування, освіти і віросповідання. Зокрема, передбачалося відновлення бессословного принципу і зниження майнового цензу при виборах до земства, ліквідація волосного суду для селян, тобто рівняння селянства в громадянських правах з усім іншим населенням, введення загальної початкової освіти, гарантування свободи совісті. Однак ці проекти були провалені в Державній раді, так як впливові сили виступали противниками курсу Столипіна.

Результати реформи: вихід з общини в 1915 р близько 27% всіх общинних дворів, створення +1265 тис. Хуторів і висівок (10,3% від усього числа селянських господарств), відхід із села в місто 4 млн. Общинників, які продали свої землі. За 10 років за Урал було переселено понад 3 млн. Чоловік. Посівні площі за Уральським хребтом збільшилися в 2 рази.

Роки аграрної реформи відзначені стійким зростанням сільськогосподарського виробництва. Виросли загальний збір хлібів, виробництво товарної продукції, врожайність зернових. Середньорічна продукція пшениці за період, що минув між п'ятиріччя 1898--1902 рр. і 1908--1912 рр., зросла на 37,5%, кукурудзи - на 44,8%, ячменю - на 63,2%.

Однак, даючи оцінку результатам реформи, слід враховувати, що на стан справ в сільському господарстві Європейської Росії мало вплив багато об'єктивних і суб'єктивних факторів. Так, з 1907 р були скасовані викупні платежі для селян, що створювало умови для стабілізації їх господарства. З 1907 р різко зросли світові ціни на хліб. Аграрна реформа збіглася з низкою врожайних років - 1909, 1910, 1912 і 1913 рр. Сільськогосподарське виробництво стимулювалося і споживачами його продукції - промисловістю і містами, які швидко розвивалися.

З економічної точки зору аграрна реформа мала безсумнівні прогресивні риси, замінюючи відживаючі господарські структури більш раціональними, що відкривали можливості для зростання продуктивних сил у землеробстві. З політичної точки зору вона була швидше консервативної, так як хотіла підвести під самодержавство міцніший фундамент.

І ставлення суспільства до реформ Столипіна було неоднозначним. Селяни, з одного боку, брали ідею приватної власності на землю, але, з іншого боку, вони розуміли, що реформа не врятує село від малоземелля і безземелля, що не підніме рівня селянської агрокультури, не дасть заспокоєння селі. Рішучими противниками реформаторства виступили і праві, і ліві політичні сили, а тонкий шар суспільства, що розділяє політику Столипіна, не міг забезпечити успіх його реформ.

Столипінська аграрна політика була останньою можливістю шляхом реформ "зверху" перейти на нові рейки економічного і політичного розвитку. Реалізувати цю можливість можна було тільки об'єднаними зусиллями всього суспільства. Однак швидка поляризація суспільства, політична агітація уравнительно-соціалістичного спрямування різних політичних партій, що збільшується конфронтація в суспільстві - все це заважало реалізації такої можливості.

30. Революція 1905-1907 рр. в Росії і її особливості

Розстрілом мирної ходи робочих в Петербурзі 8 січня 1905 почалася революція в Росії. По всій країні прокотилася хвиля протесту, але заклик партії більшовиків до збройного повстання не знайшов тоді підтримки.

Найвищою точкою розвитку революції стало грудневе збройне повстання в 1905 р Після поразки повстання боротьба революційних сил тривала, однак вона носила епізодичний характер, а її масштаби свідчили про те, що революція повільно, але йшла на спад. Перша революція в Росії закінчилася поразкою влітку 1907 р коли 3 червня царський уряд, розігнавши II Державну думу, вчинила державний переворот.

Кожна партія входила в той чи інший з трьох політичних таборів: 1) урядовий; 2) ліберально-буржуазний; 3) революційно-демократичний.

Урядовий табір об'єднував найбільш реакційні сили країни, які стояли на сторожі інтересів самодержавно-кріпосницького ладу. В революції 1905--1907 рр. уряд підтримували 6 поміщицьке-монархічних і 8 реакційних буржуазних партій і безліч дрібних політичних організацій, які в тій чи іншій мірі примикали до цих партій. Всі вони одностайно вимагали від уряду залізною рукою придушити революційні виступи.

Політична поведінка ліберально-буржуазних партій протягом усього ходу революції - це коливання між демократичною дрібною буржуазією і контрреволюційними елементами крупней буржуазії, між прагненням спертися на народ і боязню його революційної самодіяльності. Але при всіх зигзаги досить чітко простежується загальна тенденція розриву з демократією, з одного боку, і зближення з урядовим курсом у ставленні до революції - з іншого. При цьому ліберали вперто намагалися встати на чолі революції, повести за собою широкі верстви народу.

Революційно-демократичний табір - пролетаріат і його союзники - був в Росії силу, об'єктивно здатну не тільки успішно протистояти самодержавству і ліберальної буржуазії, але і. привести народну революцію до перемоги. Але в 1905--1907 рр. пролетаріат ще не зумів скоординувати виступ різних революційних сил, які забезпечили б їх перемогу над самодержавством.

Перша російська революція зазнала поразки в силу ряду причин і перш за все через несприятливе співвідношення сил революції і контрреволюції. Але наступні покоління революціонерів, і не тільки в Росії, витягли з її досвіду необхідні уроки.

Події 1905--1907 рр. з'явилися прологом революційних боїв XX в. Революція показала силу пролетаріату, його здатність повести за собою селянство, виявила правильність і помилковість стратегії і тактики політичних партій.

Революція в Росії справила вплив на розвиток суспільно-політичних рухів, на активізацію боротьби пролетаріату в розвинених капіталістичних країнах Заходу, на новий потужний підйом національно-визвольного руху народів Сходу.

Таким чином, в пореформений період отримали розвиток основні суспільно-політичні течії, які до початку першої революції в Росії оформилися в три партійно-політичні табори. Розстановка партійно-політичних сил являла собою досить строкату картину. Боротьба між ними велася за те, щоб зайняти чільне місце у визначенні долі Росії.

31. Зовнішня політика Росії в кінці XIX-початку XX ст

Труднощі модернізації Росії, внутрішня соціальна напруженість змушували Росію проводити обережну зовнішню політику в Європі.

З середини 90-х рр. XIX ст. вістря зовнішньої політики Росії було направлено на Далекий Схід, оскільки в кінці століття об'єктом устремлінь Англії, США, Японії стають Корея і Маньчжурія - території, безпосередньо межували з Росією. Зміцненню російських позицій на Далекому Сході сприяло завершення будівництва Транссибірської залізничної магістралі.

Затвердження Японії на Ляодунський півострові і в Кореї створювало пряму загрозу інтересам Росії на Далекому Сході. Росія, яку підтримали Франція і Німеччина, домоглася від Японії відмови від анексії (насильницького приєднання) Ляодунський півострова.

Японо-китайська війна загострила боротьбу імперіалістичних держав за сфери впливу в Китаї. 22 травня 1896 був укладений російсько-китайський договір про оборонний союз проти Японії і про будівництво Китайсько-Східної залізниці. За договором 15 березня 1898 Росія отримала в оренду Порт-Артур. Слідом за цим Англія захопила порт Вейхайвей.

Захоплення баз в Китаї, посилення іноземного проникнення викликали народне повстання в країні, в придушенні якого взяли участь війська всіх імперіалістичних держав. Війська Росії були введені в Маньчжурію. Всі ці події відбувалися на тлі військових приготувань Японії, підтриманих Англією і США.

У ніч на 27 січня 1904 японський флот раптово напав на російську ескадру в Порт-Артурі. Після ряду поразок царської армії на фронтах російсько-японської війни самодержавство пішло на підписання мирного договору з Японією в серпня 1905 р По ньому Росія поступалася Японії оренду Порт-Артура і передавала їй південну частину Сахаліну. Росія також зобов'язалася надати Японії право на рибальство вздовж російських берегів в Японському, Охотському і Беринговому морях.

Російсько-японська війна розкрила не тільки зовнішньополітичні прорахунки, а й військово-політичну слабкість царського самодержавства. Втрати у війні 1904--1905 рр., Включаючи поранених і полонених, склали до 400 тис. Чоловік. Війна справила величезний вплив, що революціонізував в російському суспільстві. Вона послабила також міжнародне становище країни.

Все це призвело до посилення процесу зближення Росії з Англією (в 1904 р було укладено угоду між Англією і Францією, а ще раніше - в 1894 р - завершилося оформлення російсько-французького союзу). Висновком в 1907 р англо-російського договору завершується освіту Атланти.

В першу світову війну, що почалася влітку 1914 р, включилися 38 держав з населенням 1,5 млрд. Чоловік або 3/4 населення земної кулі Суперечності між капіталістичними державами, боротьба за сфери впливу, ринки збуту, переділ світу лежали в основі зіткнення двох провідних угруповань: Німеччини, Австро-Угорщини, Італії (Троїстий союз), з одного боку, Англії, Франції та Росії (Антанта), з іншого боку.

Основним фронтом першої світової війни став Західний. Англійські та французькі війська стримували в серпні 1914 р 86 німецьких дивізій, в лютому 1916 року - 111,5 (на східному плацдармі було зосереджено відповідно 15 і 47,5 німецьких дивізій), але російська армія неодноразово відтягувала на себе сили противника в критичні для англо-французьких військ моменти. Більш того, всупереч всім розрахунками саме російська армія в 1914 р виявилася головною ударною силою Антанти. Втрати Австро-Угорщини і Німеччини на Східному фронті значно перевищили їх шкоди на західному напрямку. У жовтні 1914 р в війну проти Росії вступила Туреччина.

1915 рвиявився ще більш важким для Антанти і перш за все для Росії. Основний удар австро-німецькі війська завдали на Східному фронті. Якщо в квітні 1915 року на Західному фронті було 100 німецьких дивізій, то в серпні того ж року на заході зосередилося 90 німецьких дивізій, а на сході - 105 дивізій. У той же час Англія і Франція не підтримали своєчасно свого союзника. Російські війська були змушені залишити Польщу, Литву, частину Прибалтики і Білорусії. Але, незважаючи на важкі поразки, російський фронт все ж встояв.

Широке залучення буржуазії, громадськості до роботи по забезпеченню військових потреб прискорило переклад російської економіки на військові рейки. У 1916 р обсяг виробництва металообробної промисловості збільшився в 3 рази, артилерійських знарядь --в 2,5 рази, гвинтівок - в 11 разів.

В результаті знаменитого Брусиловського прориву російські війська зайняли майже всю Буковину, а австро-угорська армія опинилася на межі розгрому. Це допомогло країнам Антанти зупинити німців у Вердена, значно посилити свої позиції. Що стосується Росії, то вона до кінця 1916 - початок 1917 р виявилася в найбільш уразливому становищі серед країн Антанти. За 2,5 року воїни втрати Росії склали 6,5 млн. Чоловік - більше ніж втрати Англії і Франції, разом узяті, і в 1,5 рази більше, ніж втрати Німеччин.

Таким чином, боротьба Росії за сфери впливу втягнула її в війни, до яких вона виявилася не підготовленою і які поставили суспільство в критичне становище.

32. Освіта політичних партій в Росії (кінець XIX - початку XX)

На певному етапі суспільного розвитку висувається па порядок денний необхідність створення організацій, які об'єднують найбільш активних представників різних класів або соціальних груп, здатних відстоювати інтереси цієї частини населення. До початку XX в. людство вже мало таким досвідом будівництва політичних партій. У Росії ж цей процес почався пізніше, так як самодержавство гальмувало будь-яку політичну діяльність.

Освіта партій - це не одноразовий акт, а процес, який проходить певні етапи. 1-й етап - це формування певних ідейно-політичних настроїв, які спонукають однодумців об'єднуватися в гуртки. На 2-му етапі - викристалізовуються напрямки суспільно-політичної думки, носії якої групуються навколо певних публічних видань. І лише потім на 3-му етапі відбувається організаційне і політичне оформлення самого партійного колективу на основі вироблених організаційних, ідейних і політичних принципів для спільної організаційної роботи - пропаганди і агітації за свою програму і тактику.

Напередодні першої російської революції з'явився тим історичним моментом, коли політичні партії в Росії проходили 1-й або 2-й етапи свого становлення. Причому якщо панівні класи поміщиків і велика буржуазія ще не відчули небезпеку їх інтересам і тому не відчували поки необхідності в політичному об'єднанні в партії і союзи, то демократичні слоіобщества побачили в організованої опозиції реальну альтернативу існуючої політичної влади.

В ході революції класова боротьба в Росії набула яскраво виражений партійний характер. Процес утворення партій вступив в свій 3-й етап.

Залежно від соціально-класової основи, програмних і тактичних установок всі політичні партії, що утворилися до і в роки революції, можна розділити на 4 великі групи:

1) пролетарські (більшовики); 2) революційно-демократичні (соціал-демократичного і левонародніческого напрямків); 3) буржуазні (з виділенням двох різновидів: ліберальних і консервативних); 4) поміщицьке-монархічні.

У свою чергу кожна з цих чотирьох груп партій входила в той чи інший з трьох політичних таборів: урядовий, ліберально-буржуазний, революційно-демократичний. При цьому треба мати на увазі, що розвиток революції, поглиблення класових протиріч, хоча і не порушувало основ розмежування політичних сил, в той же час часто вело до зміни позиції партій і груп, що стояли на кордоні поділів.

Ще задовго до революції почали організовуватися соціалістичні партії. Так, в 1892 р утворилася Польська соціалістична партія, в 1893 р - соціал-демократія Королівства Польського і Литви, в 1898 р - литовська і латиська соціал-демократичні партії.

В. І. Ленін і його соратники на початку 90-х років почали підготовку до створення пролетарської партії. Зачатком такої партії став організований ними в 1895 р "Союз боротьби за визволення робітничого класу". Діяльність Союзу був націлена на поєднання теорії соціалізму з масовим робітничим рухом. На місцях з гуртків і груп під різними назвами почали створюватися соціал-демократичні організації.

Завдання створення партії стала особливо актуальною в зв'язку з початком у 80-х рр. диференціацією в російському соціал-демократичному русі і позначити поділом на 2 основних напрямки: революційний і реформаторський. Реформаторські тенденції в соціал-демократичному русі отримали найбільш повне вираження в ідеології і тактиці "економізму". "Економісти" виступали на захист професійних інтересів робітників і задоволення їх повсякденних потреб і створення партії на кшталт конфедерації місцевих гуртків культурно-просвітницького спрямування.

У березні 1898 року в Мінську представники чотирьох "Союзів боротьби", Бунда і групи "Робітничої газети" (всього 9 делегатів) зібралися на I з'їзд РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії). З'їзд став сходинкою на шляху створення революційної пролетарської партії, хоча і тривав період роздробленості кустарництва і гуртківщини,

Ідейно-теоретична і організаторська робота В. І. Леніна і його соратників зробила можливим скликання II з'їзду РСДРП (липень - серпень 1903 р.) Найважливішими документами, прийнятими з'їздом, були Програма і Статут партії. У Програмі були поставлені дві корінні завдання партії - повалення самодержавства в Росії і встановлення демократичної республіки, боротьба за перемогу диктатури пролетаріату. Але в демократичному таборі замість єдиної РСДРП практично виступали дві партії - більшовики і меншовики. Остаточне розмежування цих партій сталося в 1912 р

На рубежі XIX - XX ст. в революційно-демократичному русі склалися два основних напрямки: соціал-демократична і левонародніческое, яким відповідали дві групи політичних партій. Більшовики як представники революційної соціал-демократії очолювали демократичний табір. Меншовики представляли реформаторський протягом соціал-демократії. Соціал-демократичний напрям рясніло різного роду національними утвореннями, родинними меншовиків. У їх числі: "Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі і Росії" - Бунд (1897 г.), Революційна українська партія - РУП (1900), соціал-демократична партія (1887 р), Литовська соціал демократична партія (1896 г.), Естонська соціал-демократичний робітничий союз (1905 р).

Головною силою левонародніческого напрямки виступила партія соціалістів-революціонерів (есерів). Есери, офіційно заявили про себе в січні 1902, утворилися з розрізнених організацій народницького напряму на платформі демократичного "селянського соціалізму". Претендуючи на титул "селянської", партія есерів за своїм складом була переважно інтелігентської.

Багато в ній було вихідців із сімей капіталістів і дворян. Увійшли в партію есерів і представники селян і робітників. Ідейні та політичні розбіжності в партії, що намітилися вже на її I з'їзді (грудень 1905 - січень 1906 г.), привели влітку 1906 р до розколу есерів на три течії: а) ліве - "максималісти", б) центр - есери старого типу, в) праве - "народні соціалісти" (енеси).

"Максималісти" майбутню революцію пропонували визнати яке буржуазної, а соціалістичної. Вимагали негайної "соціалізації" не тільки землі, але і всіх фабрик і заводів. Енеси прагнули свій "соціалізм" пристосувати до інтересів заможної частини селянства. Вони відмовилися підтримати есерівську ідею соціалізації землі, відреклися не тільки від соціалізму, але і від вимоги демократичної республіки. Їх влаштовувала конституційна монархія.

Основна маса всього складу партії есерів згуртувалась навколо Центру на основі програми, прийнятої на I з'їзді. В їхній програмі говорилося, що в Росії протистоять одна одній дві сили: з одного боку, дворянство, буржуазія і сільське куркульство, а з іншого - пролетаріат, трудове селянство і інтелігенція. Одну з задач революції вони бачили в соціалізації землі, т. Е. В її передачі з приватної власності в загальнонародне надбання і розподіл її органами народного самоврядування на основі уравнительно-трудового принципу. Есери в якості своєї найближчої мети ставили завдання агітації за скликання Установчих зборів для ліквідації самодержавного режиму і встановлення вільного народного правління. Виявляючи схильність до революційного авантюризму, есери визнавали тактику індивідуального терору головним методом політичної боротьби. Лідерами партії стали В. М. Чернов, П. А. Аргунов, А. П. Гоц і ін.

За тактичним методам боротьби до есерів наближалися анархісти.

Серед ряду національних партій левонародніческого напрямки найбільшою була партія Дашнакцутюн - Вірменський революційний союз (1890 г.). Цей напрямок також підтримували Революційна партія соціалістів-федералістів Грузії (1904 г.), Білоруська революційна партія, перейменована незабаром в Білоруську соціалістичну громаду (1902 г.), Латвійська соціал-демократичний союз (1901 г.). Так як при розробці своїх програм національні левонародніческіе партії брали за еталон документи партії соціалістів-революціонерів, їх програмні установки мали багато спільного.

Поряд з цими партіями, котрі виступали прихильниками різних гілок соціалістичної думки, на околицях країни стали виникати національні партії, які висувають загальнодемократичні вимоги в національному питанні, - польська, литовська, латиська, вірменська, грузинська, єврейська.

Торішнього серпня 1905 року відбувся 1 з'їзд "Иттифак-ель-муслімін" ( "Союз мусульман"), в якому брали участь і башкирські ліберали. У резолюції з'їзду вказувалося на необхідність єднання всіх мусульман, висувалася вимога про зрівняння мусульман з російськими "в політичних, релігійних та майнові права". Ухвалення партійного статуту і офіційну заяву про створення партії відбулося в січні 1906 "Иттифак-ель-муслімін" саморозпустилася після третьеиюньского перевороту 1907 р

Завершення створення партій ліберальної буржуазії довелося на підйом першої революції в Росії. Ще в 1899 р велика група земських лібералів об'єдналася в напівлегальний гурток "Бесіда". У 1903 р з найбільш радикальних земців був створений "Союз земців-конституціоналістів. Одночасно в 1902 році вийшов перший номер журналу "Звільнення". У 1904 р з представників буржуазної інтелігенції і ліберальних земців створюється "Союз визволення", який завершив консолідацію сил і підійшов до утворення партії конституційних демократів (жовтень 1905 р.) У 1906 р до раніше прийнятого офіційній назві додалося: партія "народної свободи". В цілому програма кадетів була розрахована на розвиток Росії по капіталістичному шляху західного зразка. Запропоноване спочатку вимога конституційної монархії в 1917 було замінено вимогою демократичної парламентської республіки. Кадети підкреслювали, що вони як партія надкласова займають особливу позицію, Партія кадетів виступала за культурне самовизначення націй, рівність громадян, незалежно від станів. Основу партії становила ліберальна інтелігенція, в першу чергу представники її вищих шарів. В партію також входили високооплачувані категорії службовців, представники міської дрібної буржуазії. Першим головою конституційно-демократичної партії народної свободи став великий землевласник князь П. Д. Долгоруков. У 1907 р головою партії стає вчений-історик П. Н. Мілюков. В діяли в 1905--1907 рр. приблизно триста організаціях кадетів значилося від 60 до 100 тис. членів партії.

Крім кадетів, в ліберально-буржуазний табір входило більше десятка загальноросійських і національно-буржуазних партій.Найбільш значними з них були партія демократичних реформ, демократичний союз конституціоналістів, партія мирного оновлення та ін. Всі вони перебували в опозиції до царського уряду, і їх програми відрізнялися від кадетської вимогою національного рівноправності і права політичного і культурного самовизначення в рамках автономії.

В революції 1905--1907 рр. уряд підтримували поміщицьке-монархічні, реакційні буржуазні партія і безліч дрібних політичних організацій, які в тій чи іншій мірі примикали до цих партій. На відміну від буржуазних і революційно-демократичних партій ці організації, як правило, були тільки росіянами. Це пояснюється тим, що на чолі держави стояли російські поміщики.

Найбільш великими монархічними партіями, що утворилися після 17 жовтня 1905 р були "Союз русского народа" (100 тис. Чоловік), "Російський народний союз імені Михайла Архангела" (20 тис.), "Російська монархічна партія" (більше 2 тис. людина). "Союз русского народа" в своєму першому програмному документі заявив, що в основу діяльності цієї партії покладені ідеї православ'я, самодержавства, народності. Членами союзу могли складатися "тільки природні російські люди обох статей, всіх станів і надбань". Головним органом партії стала газета "Російський стяг", головою головної ради став статський радник Дубровін А. І.

У програмі головної партії буржуазії - "Союз 17 жовтня" (октябристи) - державний устрій Росії бачилося як конституційна монархія, але не з Установчими зборами, а з Державною думою. За неросійськими народами, крім фінів, заперечувалося навіть права культурної автономії. Соціальну основу партії склала велика фінансова і торгово-промислова буржуазія, великі поміщики, що ведуть своє господарство по капіталістичному шляху, незначна частина верхівки інтелігенції. Головою ЦК партії спочатку був великий землевласник Д. Н. Шипов, а з жовтня 1906 московський купець А. І. Гучков.

До "Союзу 17 жовтня" у роки революції примикали 18 різних партійних організацій, в їх числі Торгово-промисловий союз, прогресивно-економічна партія, Балтійська конституційна партія та ін. Подібно октябристам діяли і багато національні буржуазні партії, бачачи в царату свого захисника від народного гніву.

Таким чином, на рубежі XIX - XX ст. відбувається оформлення течій визвольного руху Росії в політичні партії, які стали виступати виразниками інтересів певних соціальних груп і класів в гострих політичних сутичках. Найбільшим каталізатором утворення нових політичних партій стала перша російська революція. За короткий період в Росії виникло стільки політичних партій, скільки там ні в жодній країні світу. До кінця громадянської війни 1917--1920 років чисельність російських партій склала близько 100.

33. Історичний досвід російського парламентаризму (1906-1917 рр.)

На всіх етапах російського історичного процесу накопичувався досвід формування і функціонування представницьких органів, що було наслідком природного прагнення широких мас населення до вираження своїх інтересів у вирішенні завдань державного управління, суспільного розвитку. Новгородське віче, Боярська дума, Земський собор та інші органи центральної та місцевої станово-представницької влади в певній мірі обмежували владу князів, монархів, змушували їх прислухатися до думки народу. Жорстка централізація, встановлення самодержавної монархія супроводжувалися обмеженням і ліквідацією представницької влади, проте система місцевого самоврядування продовжувала існувати і несла в собі ідею створення представницьких організацій із дедалі вищими правами.

Пошук шляхів реформування суспільного устрою Росії привів громадський рух до думки про необхідність створення загальноросійського представницького органу. Але реформи другої половини XIX ст. в галузі місцевого самоврядування (земська, міська реформа) не завершились створенням такого органу, хоча демократичні верстви населення наполягали на цьому.

Масовий революційний рух в країні змусило царизм піти на створення центрального законодавчого установи. 11 грудня 1905 р царський уряд видає закон про вибори в 1 Державну думу. Згідно із законом більше половини населення країни було позбавлено виборчих прав. Багатоступінчасті вибори проводилися за чотирма нерівноправним куріям: землевласницької, міської, селянської та робочої. По кожній курії обиралисявиборщики.

Вибори в 1 Державну думу (27 квітня - 8 липня 1906 г.) пройшли в березні-квітні 1906 р Найчисельнішою в складі думи виявилася фракція кадетів, якій з 448 депутатів було надано 153 місця. До того ж до них приєднувались 63 депутата національних груп. На правому фланзі думи виявилися октябристи. Чорносотенні організації не змогли провести своїх депутатів. Головою Думи був обраний кадет С. А. Муромцев, професор Московського університету. Депутати-кадети прагнули використовувати своє перебування в Думі для обмеження влади царя через конституційні реформи. Але центральним питанням став аграрний. На розгляд Думи було внесено аграрні законопроекти кадетської партії і трудовиків. Обидва проекти передбачали утворення земельної фонду для забезпечення безземельних і малоземельних селян землею (не у власність, а в користування). Між представленими проектами були суттєві розбіжності. Трудовики виступали фактично за націоналізацію землі, кадети допускали збереження великих поміщицьких маєтків. Різкі розбіжності між царським урядом і Думою з перших днів її існування, відмова виконавчого органу підкорятися законодавчого зрештою закінчилися розпуском I Державної думи 9 липня 1906 р

Самодержавство прагнуло забезпечити прийнятний для себе склад нової Думи. Однак II Державна дума (2 лютого - 2 червня 1907 г.) виявилася більш лівої, ніж перша. На її лівому фланзі опинилися 222 депутата, в тому числі 65 соціал-демократів, 104 трудовика, 37 есерів, 16 народних соціалістів, на правому - монархісти і октябристи мали 54 депутати, кадети, які представляли своєрідний центр, отримали 98 депутатських місць. Головою II Думи, що почала роботу 20 лютого 1907 р був обраний кадет Ф. А. Головін. Кадети обрали тактику "бережения" Думи від розгону. У зв'язку з цим вони демонстрували свою готовність співпрацювати з урядом. Як і в I Думі, в II Думі центральним було аграрне питання. Першими поставили його трудовики. Був висунутий і кадетський аграрний проект, але тепер він був правіше колишнього і викликав одностайне засудження селянських депутатів.

Відчувши себе досить сильним, царський уряд перейшов у наступ, і 3 червня 1907 р царським маніфестом була розпущена II Державна дума. За новим виборчим законом число вибірників від поміщиків і великої буржуазії було значно збільшено. Усувалися, як і раніше, від виборів жінки, студенти, військовослужбовці. Позбавлялися виборчих прав біднота і наймити, урізалися права неросійських народів. Внаслідок обмежень могли взяти участь у виборах тільки 13% дорослого населення.

Зібралася на перше засідання 1 листопада 1907 р III Державна дума (1 листопада 1907 р - 9 червня 1912 г.) разюче відрізнялася від двох попередніх за своїм класовим, професійному та партійним складом. Фракція трудовиків налічувала всього 14 депутатів, сильно скоротилося число кадетів. Найчисленнішу фракцію склали октябристи - 154 депутата. Головою думи був обраний великий московський фабрикант-октябрист А. І. Гучков. За повний термін (5 років) діяльності Дума розглянула і затвердила 2117 законопроектів. Більшість з них становили поточні закони про кошторисах різних відомств.

Основні дебати депутатів Думи викликало обговорення аграрного, робочого і національного питань. Аграрний питання було пов'язане з реформою Столипіна. Аграрну політику уряду захищали в Думі представники поміщиків і великої буржуазії, а різко критикували трудовики. У 1912 р Дума прийняла закон про державне страхування робітників, що поширюється тільки на фабрично-заводських і гірничозаводських робітників. Національне питання постійно піднімали російські шовіністи, котрі висунули гасло "Росія для росіян". Часто розгорталися дебати з єврейського питання.

Вибори в IV Державну думу (15 листопада 1912 року - 6 (19) жовтня 1917 г.) проходили восени 1912 в умовах революційного підйому. Передвиборна кампанія йшла на тлі дискусій - бути чи не бути конституції? За своїм партійним складом нова Дума мало відрізнялася від попередньої. З початком першої світової війни на засіданнях Думи стали розглядатися проблеми війни, зовнішньої політики. Якщо соціал-демократи і трудова група виступили із засудженням війни, то буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії зайняли шовіністичні та оборонческие позиції.

Найбільш важливими сторонами діяльності Думи були обговорення і затвердження нових законів і державного бюджету країни. Законопроекти спочатку розглядалися думським нарадою, в комісіях, на засіданнях Думи в трьох читаннях. І тільки після затвердження проекту Державною радою він набував чинності закону. При такому порядку, хоч і забезпечувалася ретельне опрацювання законів, але твердження їх затягувалося іноді на роки. З бюджетних питань повноваження Думи не поширювалися на статті витрат з утримання царського двору, на платежі за державними боргами і зобов'язаннями. Найважливішою частиною повсякденної діяльності Думи стало обговорення депутатських запитів, але запити могли подаватися за підписом не менше 30 депутатів.

Оцінюючи перший досвід російського парламентаризму, необхідно відзначити, що діяльність Думи була далека від досконалості. Вона обмежувалося антидемократичними нормами, що регулюють порядок її роботи, і настільки ж антидемократичним законом про вибори. Проте Дума стала центром легальної політичної боротьби, а утвердився в ній відкритий і гласний порядок обговорення та прийняття законів, контроль, хоча і усічений, за державними фінансами та діями влади - все це сприяло політичній освіті народу, зростання його політичної активності, розвитку традицій демократичного вирішення найважливіших державних питань.

34. Лютнева революція 1917 р і повалення самодержавства

З точки зору марксизму соціальні революції - необхідний, закономірний результат класової боротьби в антагоністичних формаціях, вони руйнують старий, віджилий суспільний лад і розчищають шлях до утвердження нового, більш прогресивного суспільного ладу. Отже, всі соціальні революції неминучі і прогресивні.

Прихильники цивілізаційного підходу до історії нагадують що деякі країни обійшлися без революцій, - наприклад, Індія, Канада, Австралія, - і це не завадило їх успішному розвитку. На цій підставі беруться під сумнів висновки про революції як загальноісторичною закономірності і їх прогресивної ролі в розвитку людства.

Чи були об'єктивно неминучі російські революції 1917 р, що супроводжуються грандіозної ламкою багатовікового життєвого укладу, або це випадковий результат певних політичних сил? Чому Росія не втрималася на шляху, по якому вже століття йшла Європа і Америка, а згорнула на неперевірену історією дорогу, яка привела її до найглибшої кризи?

В історії кожної країни бувають періоди, коли назрілі проблеми її розвитку неминуче повинні вирішуватися будь-яким способом.Якщо ж реформістський шлях неминучих перетворень виявляється нездійсненим, то об'єктивна необхідність пробиває собі дорогу через революції, які, розчищаючи шлях для прогресу, разом з тим роблять чималі руйнування в суспільстві, несучи жорстокість, крах людських доль, а нерідко і великі жертви.

Теоретичні міркування приводять до припущення, що Росія могла уникнути революцій 1917 року, але за умови, по-перше, якби реформа 1861 р не тільки юридично звільнила селян від кріпацтва, а й наділила їх землею, по-друге, земська реформа 1864 р завершилася б створенням в Росії представницького законодавчого органу типу Державної думи, по-третє, радикальна аграрна реформа, на кшталт столипінської, була б проведена на кілька десятиліть раніше і доведена до свого логічного завершення. Своєчасне здійснення цих перетворень залежало від поведінки російської влади.

У Росії правлячі "верхи" панували особливо грубо і цинічно. За винятком небагатьох своїх представників, вони перешкоджали мирному вирішенню назріваючих проблем, а вимушені під загрозою втрати влади йти на реформи, робили це непослідовно і відразу ж прагнули повернути втрачене. Останній російський імператор Микола II, який погодився на деякі кроки в бік конституційної монархії в революції 1905--1907 рр., Після революції прагнув до відновлення всієї повноти самодержавної влади і збереженню станових привілеїв панівних соціальних верств.

Специфіка історичного процесу в Росії спрессовала в часі і просторі фундаментальні проблеми суспільного перетворення різних епох. До межі загострилася аграрна проблема. Далі зберігати поміщицьке землеволодіння і безземельное селянство ставало просто неможливо. Одночасно треба було дати простір капіталістичної індустріалізації, забезпечити швидкий культурно-освітній зростання суспільства. Все це було неможливо здійснити без демократизації держави, національних відносин, всього суспільного життя.

Революція 1905--1907 рр. до межі оголила всі потреби суспільного перетворення і в свідомості багатьох мільйонів людей перевела їх з туманною абстракції в реальний особистий інтерес. Історія різко прискорила свій рух. Зусилля царської влади, що спираються на дворянство, велику буржуазію, підгодовану пільговими держзамовленнями, чиновництво і офіцерство, не тільки не могли запобігти назріває соціальний вибух, а, навпаки, сприяли накопиченню і консолідації сил для цього вибуху.

Особливої ​​гостроти та зрілість революційної ситуації в Росії до початку 1917 р надала війна. В умовах війни швидко формувався військово-державний капіталізм. Монополії, особливо ті з них, які були пов'язані з виробництвом зброї, користуючись слабкістю царської влади, підкоряли її своїм потребам, відтісняючи прогресивно налаштованих прихильників модернізації самодержавства. Правлячі кола виявлялися все в більшій ізоляції.

Ліберальна буржуазія і інтелігенція все далі відходили від урядової угруповання і перетворилися в одну з сил, розхитують самодержавство. Лідер кадетів Мілюков П. Н. своїми виступами в Думі переконував росіян в тому, що царський уряд - це купка темних особистостей, які державні справи підпорядковують своїм ницим особистим інтересам і тому небезпечні для країни. Політична криза явно проявлявся в наростаючому розвалі урядової влади. За тридцять місяців війни змінилося чотири глави уряду, шість міністрів внутрішніх справ і чотири військові міністра. Навіть генералітет і офіцерство не хотіли підтримувати таку владу.

Нездатність царської влади управляти страдой в умовах війни була економічним становищем Росії. На 1917 р країна опинилася на межі господарської катастрофи. Багато підприємств зупинялися через відсутність сировини і палива, залізні дороги ледве справлялися з військовими перевезеннями, не вистачало продуктів харчування, нестримно зростали ціни, наростали нужда і лиха народу, а разом з ними і його політична активність. У 1914 р в країні було зафіксовано 70 страйків, а в 1916 р їх число перевищила 1400.

Наростаючий економічна і політична криза стимулюючий впливав на революційно-демократичні сили. В ході війни вони об'єдналися в антиурядовий лівий блок. Провідну роль в ньому грали більшовики - одна з найбільш організованих і впливових партій. Більшовиків підтримували ліві групи в національних соціал-демократичних партіях і стали самостійною партією з 1915 р ліві есери.

Висока зрілість об'єктивних і суб'єктивних передумов робила падіння царизму невідворотним і порівняно легким.

Новий, 1917 року почався з мітингів, демонстрацій у великих промислових центрах у зв'язку з дванадцятої річницею розстрілу робочих на Двірцевій площі Петербурга. До кінця лютого страйк став загальним, а 27 лютого антиурядові демонстрації в Петрограді переросли в збройне повстання. На бік повсталих робітників перейшло понад 127 тисяч солдатів. Петроград опинився в руках повсталих. В умовах, коли армія, включаючи значну частину генералів і офіцерів, відмовилася підтримати царя, а народ проявив високу готовність в боротьбі з царизмом йти до повної перемоги, цар Микола Олександрович Романов відрікся від престолу на користь свого брата Великого князя Михайла, про який йшла чутка як про доброго, мужню і благородній людині, начисто позбавленому владолюбства. Під напором монархістів Михайло Олександрович погодився зайняти російський престол за умови, якщо з такою пропозицією до нього звернеться демократично обрані Установчі збори, не без підстави розглядаючи це як прояв національної згоди. Розвиток революції унеможливило виконання цієї умови. Так безславно завершилося тривікове царювання династії Романових.

В ході збройного повстання в Петрограді його учасники і їм співчуваючі приступили до створення Ради робітничих депутатів. На підприємствах вибори до Ради почалися ще 24--25 лютого. Перше засідання Петроградської Ради відбулося ввечері 27 лютого. У сформованому на початку березня Виконавчому комітеті Ради з 39 депутатів 13 - були меншовиками, 6 - більшовиками, 6 - есерами, решта - з інших народницьких партій. Головою Ради обрано меншовик, депутат Думи Н. С. Чхеїдзе, його заступником - трудовик - А. Ф. Керенський.

Петроградський Рада до червня 1917 року фактично керував Радами всієї країни і проявив себе як реальна революційна влада. Їм були організовані військові і продовольчі комісії, створено робочу озброєна міліція, встановлений контроль над військами, залізничним транспортом, друкарнями і т. Д.

Одночасно в Таврійському палаці, де створювався і діяв Петроградський Рада, був створений Тимчасовий комітет членів Державної думи, який за погодженням з виконкомом ради створив Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Є. Львовим, членом партії кадетів. Значну роль в уряді грали П. Н. Мілюков, який став міністром закордонних справ, А. І. Гучков, який очолив військове та морське міністерство, А. Ф. Керенський, адвокат, керівник фракції трудовиків в думі, який перейшов в березні 1917 р до есерів , він очолив міністерство юстиція, а в наступних складах Тимчасового уряду був військовим міністром і прем'єром. Більшість в першому складі Тимчасового уряду належало ліберально-буржуазних партій - кадетам і октябристам, за провідної ролі кадетів.

Тимчасовий уряд стало вищим і виконавчо-розпорядчим органом влади, але виконувало і законодавчі функції. На місцях від його імені владу здійснювали губернські та повітові комісари. Так на місці зруйнованої монархії в Росії склалося двовладдя.

Поради, які спираються на волю народу, який їх обрав, стали реальною силою, здатною повністю взяти владу в свої руки. Однак вони не тільки дозволили зберегтися Тимчасовому уряду і його представників на місцях, а й добровільно поступилися йому фактичну владу. Пояснюється це тим, що вони виявилися в більшості меншовики та есери в Радах орієнтувалися на західні зразки представницької демократії, що спирається на всі верстви суспільства і, перш за все, на буржуазію. Їх метою після повалення царату було скликання Установчих зборів шляхом вільних демократичних виборів, яке остаточно визначить, новий державний устрій. Тимчасовий уряд, на думку лідерів Рад, мала, спираючись на свій досвід державного правління, здійснювати виконавчу владу до скликання Установчих зборів.

Наскільки така орієнтація есеро-меншовицьких Рад відображала настрої і. інтереси мільйонів робочих, селян і демократичної інтелігенції, які здійснювали і підтримували повалення царської влади? До осені 1917 р ідея Установчих зборів з подальшим демократичним перебудовою Росії влаштовувала всі політичні сили, крім монархістів і більшовиків. Меншовики і есери, які виступали під загальнодемократичними гаслами в Лютневу революцію, користувалися великою підтримкою в революційно налаштованих шарах російського суспільства. Навесні і влітку 1917 р партії есерів і меншовиків були найчисленнішими: есери - більше 500 тис. Чоловік, меншовики - близько 200 тис. Чоловік. Для порівняння: у квітні партія більшовиків мала в своєму складі 80 тис. Чоловік, а партія кадетів влітку 1917 р - 70 тис. Чоловік. Отже, перемогу меншовиків та есерів на перших після падіння самодержавства виборах до Рад не можна вважати випадковою. Вона відображала реальну розстановку політичних сил в країні і послужила об'єктивною передумовою двовладдя. Однак не можна скидати з рахунку "революційний романтизм", що охопив широкі маси і разом з тим перешкодив їм реально оцінити дійсність і перспективу.

Таким чином, нездатність царизму до поступок і реформ постійно загострювала криза влади, що прискорився в умовах першої світової війни. Сформовані до початку 1917 р об'єктивні і суб'єктивні умови все більш наполегливо наштовхували Росію на другий з можливих шляхів історичного прогресу - шлях революції. У гігантської імперії не знайшлося сил, здатних захистити самодержавство. Але і досконала революція не виявилася в змозі вирішити стояли перед країною проблеми. Настав час прийняття нових кардинальних рішень.

35. Росія від лютого до жовтня 1917 р Альтернативи розвитку країни

Лютнева революція зробила Росію однією з найбільш вільних країн. Формально перед нею відкривалися вже протоптані історією шляху розвитку буржуазної демократії західноєвропейського типу. Досить вагомі передумови для такого варіанту розвитку створював блок ліберальної буржуазії, очолюваний партією кадетів, з революційно-демократичними партіями - меншовиками і есерами, який підтримувала більшість політично активної частини народу. Окрилені легкою перемогою революції мільйони людей чекали швидких і сприятливих для себе змін: завершення ненависної війни і повернення солдатів додому, наділення селян землею, поліпшення становища робітників, ліквідації перебоїв в постачанні продуктами харчування і життєво необхідними товарами. Однак у союзників по блоку не було єдності в підходах до вирішення цих ключових проблем.

Меншовики і есери в травні, ставши правлячими партіями поряд з кадетами, поставили за мету вирішити назрілі завдання реформістськими методами, вивести країну з кризи і забезпечити її розвиток по буржуазно-демократичним шляхом. Чи не наважуючись повністю взяти на себе тягар управління країною, розбурханої революцією, вони особливі надії покладали на досвід, знання і творчо-організаційні здібності російської буржуазії, І прорахувалися. Сформована в умовах царського абсолютизму і тому політично малодосвідчених, консервативна, економічно вузькокорисливим, позбавлена ​​будь-якого престижу в очах народу, схильна до авторитарних методів правління російська буржуазія виявилася абсолютно нездатною до кардинального реформування країни. Тимчасовий уряд повинен було управляти країною до Установчих зборів і прикривалося цим, відкладаючи вирішення питань про війну, про землю, восьмигодинний робочий день до його скликання, забезпечити який в короткі терміни у величезній країні було вкрай складно.

Ошукані, але відчули свою силу робітники, селяни, солдати не мали наміру чекати нескінченно і стали переходити на бік, тих, які в чітких і всім зрозумілих гаслах:

"Влада народу!", "Землю - селянам!", "Фабрики - робітникам!" - обіцяли негайно здійснити їх сподівання, т.е. на сторону більшовиків. Це чітко проявлялося в загальноміських та районних виборах в Петрограді і в Москві. У травні, червні за більшовиків в Петрограді проголосувало 20 відсотків а в серпні - вже 34 відсотки. У Москві відповідно в червні - 12, а в серпні 52 відсотки виборців віддали свої голоси за більшовиків. Це була реальна загроза перспективі буржуазно-демократичного розвитку Росії. У цих умовах буржуазія за активної участі військових намагатиметься зберегти владу шляхом встановлення військової диктатори. З цією метою 24 серпня головком генерал Л. Г Корнілов рушив на Петроград війська. Виникає друга альтернатива: встановлення жорсткої диктаторської влади, що спирається на воєнщину. Можна припустити, що в перспективі військова диктатура, пройшовши через репресії і насильство над революцією, перейшла б до будь-якій формі буржуазної монархії або буржуазної республіки. Такому ходу подій завадили дві обставини: блок більшовиків, меншовиків та есерів, що підняв народ проти корниловцев, і вийшли з-під покори офіцерам війська, особливо петроградського гарнізону.

Корниловский заколот і його розгром ще більш знизили авторитет Тимчасового уряду і скоротили його соціальну базу. Бачачи його слабкість, в підтримці справа стала відмовляти партія кадетів. Зліва посилилися атаки більшовиків під гаслом "Вся влада Радам!". Однак перша альтернатива - розвиток країни по буржуазно-демократичним шляхом - серпневими подіями ще не була остаточно перекреслено. Кілька відновилося довіру до сформованого Керенським третій коаліційному уряду, де було 10 представників соціалістичних партій і тільки 6 "капіталістів". Зростанню довіри до уряду сприяло і створення Передпарламенту, який до Установчих зборів повинен був виконувати представницьких Перші функції. Його продовжували підтримувати партії меншовиків, есерів, трудовиків, зберегли вплив у масах.

Реальні шанси в уряду Керенського довести справу до Установчих зборів і зробити становлення буржуазної демократії незворотнім могли бути реалізовані шляхом переговорів з Німеччиною про світ, передачею поміщицьких земель земельним комітетам і створенням однорідного соціалістичного уряду. До цього Керенського закликали американські радники Томпсон і Робінс з місії Червоного Хреста, лідери меншовиків, есерів і навіть військовий міністр, генерал Верховський. Але Керенський відкинув ці кроки, розраховуючи силою придушити готують повстання більшовиків, ніж остаточно поховав альтернативу буржуазно-демократичного шляху і полегшив реалізацію третьої альтернативи - соціалістичної революції.

Передумови для здійснення цієї альтернативи росли і зміцнювалися в міру посилення розчарування народу політикою Тимчасового уряду. На більшовиків працювали втому мас від війни і розрухи, розкладання армії і флоту, нездатність влади підтримувати елементарний порядок в країні, активність і вміння більшовиків на чолі з В. І. Леніним в залученні народних мас на свій бік.

Сприятливі умови для більшовиків створювало широке поширення в народі утопічної ідеї простого і швидкого встановлення соціальної справедливості, рівності і благоденства. З цієї причини слова "соціалізм", "соціалістичні партії" стали популярними майже відразу після лютневої революції, хоча багато членів соціалістичних партій туманно уявляли суть різноманітних течій в теорії соціалізму. Робітники, селяни, солдати, які стали під прапори соціалізму, наївно розуміли його як швидке позбавлення від потреби, гніту і безправ'я.

Здійснення соціалістичної альтернативи могло піти або по революційно-демократичного шляху, який передбачає широку демократію, самоврядування народу, або по шляху революційно-пролетарського, з обов'язковим встановленням диктатури пролетаріату.

Чи були передумови для революційно-демократичного варіанту революції?

Події тих днів дозволяють позитивно відповісти на це питання. Робітники, селяни, солдати, інтелігенція підтримували всі соціалістичні партії, що підтвердили проведені в середині листопада 1917 р вибори до Установчих зборів. За соціалістичні партії проголосувало 83 відсотки виборців, в тому числі близько 24 відсотків за більшовиків і 40 відсотків за есерів. Об'єднання народу в перебудові суспільства на засадах демократії і соціальної справедливості об'єктивно вимагало блоку всіх соціалістичних партій. Реальна можливість створення такого блоку також існувала.

У березні 1917 р більшовики входили в єдиний радянський блок соціалістичних партій, який здобув переконливу перемогу на перших муніципальних виборах. Але збереження цього блоку вимагало б від більшовиків у практичній діяльності відмовитися від встановлення диктатури пролетаріату при керівної ролі більшовицької партії, від повного усуспільнення засобів виробництва і багато чого іншого. На це Ленін і його прихильники піти не могли. Вони доклали величезних зусиль, щоб зруйнувати досить тісні зв'язки більшовицьких, меншовицьких, есерівських організацій на місцях і направити партію на свій, незалежний шлях, що веде до встановлення диктатури пролетаріату. Блок з небільшовицькою партіями допускався лише за умови незаперечного верховенства в ньому більшовиків і визнання їхніх програмних цілей. На таких умовах довгострокові політичні блоки неможливі.

Більшовикам, завдяки своїй енергії, згуртованості, організаторському генію Леніна і помилок Тимчасового уряду, вдалося згуртувати до жовтня 1917 армію свідомих політичних прихильників з числа промислових робітників, солдатів столичного гарнізону і матросів, які і зробили жовтневий переворот.

Військово-революційний комітет (ВРК), який керував повстанням, вранці 25 жовтня (7 листопада) виступив з відозвою "До громадян Росії", написаним Леніним. У ньому говорилося про перехід влади в руки ВРК. В цей же день Другий Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв Декрет про мир і Декрет про землю, обрав Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет і перший радянський уряд - Рада Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним .

Прості і помітні гасла більшовиків і перші декрети забезпечили підтримку більшовицької влади в країні в перші тижні і місяці. Реалізувався революційно-пролетарський варіант соціалістичної альтернативи.

Період від лютого до жовтня 1917 був насичений гострою політичною боротьбою, від результату якої залежав весь хід подальшого розвитку російської держави. Слабкі традиції відкритого суперництва, невміння досягати компромісів і угод, вести діалог з широкими верствами народу відсунули на другорядні позиції партії демократичного спрямування. Висуваючи чіткі і прості гасла, що відображають нагальні інтереси широких народних мас, на передній план виходить більшовицька партія. Вона очолила Жовтневу революцію і стала правлячою партією.

36. Жовтнева революція і встановлення Радянської влади

Серед істориків і представників інших гуманітарних наук немає єдності в оцінці закономірності Жовтневої революції.

Історики сталінської епохи і часів застою бачили в Жовтневої революції початок практичному втіленню вчення марксизму-ленінізму про неминучість переходу всього людства від капіталізму до соціалізму. За їх поданням, при імперіалізмі дозрівають всі умови для цього переходу. А звідси випливає висновок, що розвиток людського суспільства на певній стадії робить не тільки неминучим, але і історично закономірним ривок в комуністичне майбутнє через соціалістичну революцію.

Сучасні історики, виходячи з того, що ленінське передбачення про неминучу, близької загибелі капіталізму і світової революції не збулося, а сучасні індустріально розвинені країни на основі ринкового господарства створюють вищий тип людської цивілізації, названий в зарубіжній літературі постіндустріальним суспільством, до питання про закономірності Жовтневої революції підходять по-іншому.

Одні з них (П. Волобуєв, Ю. Поляков, В. Мельниченко та ін.) Розглядають Жовтневу революцію як єдино можливий, історично реальний в умовах 1917 р шлях виходу з всеосяжного глибокої кризи, в якій опинилася Росія. Логічна схема їх обгрунтування неминучості і, отже, для Росії закономірності Жовтня 1917 р полягає в наступному. Недостатньо розвинена буржуазно-феодальна господарська система в Росії виявилася в стадії розпаду. Це створило загрозу загального хаосу і руйнування. Вийти з цього стану на основі капіталізму було неможливо. Соціалізм надавав таку можливість. Росія не мала об'єктивних господарських і культурних передумов для соціалізму, але В. І. Ленін і не ставив за мету негайного переходу до соціалізму, а диктатуру пролетаріату розглядав як засіб (інструмент) створення економічних і культурних передумов для соціалізму.

Незважаючи на всі негативні наслідки. Жовтнева революція відкрила єдино можливий хоча і дуже специфічний, шлях Росії до сучасної індустріальної цивілізації. У цій схемі немає переконливих відповідей на ряд ключових питань. Чому для Росії був неможливий прогрес на основі ринкового господарства, який забезпечував успішний розвиток країни до революції і в умовах НЕП? Чи привів шлях, на який штовхнула Росію Жовтнева революція, до побудови соціалізму? Чому передумови соціалізму не можна було створювати в союзі з усіма демократичними силами і треба було встановлювати диктатуру однієї партії? Ці та інші подібні питання розкрити, посилаючись лише на особливості історичного процесу в Росії, не представляється можливим.

Багато сучасні історики (А. Ківа, Л. Протасов і ін.), Визнаючи наявність об'єктивних передумов для жовтневого результату подій 1917 року, разом з тим бачать достатні передумови для реалізації інших альтернатив буржуазно-демократичного розвитку Росії за зразком західних країн або революційно демократичного розвитку на основі блоку "соціалістичних" партій при багатоукладної економіки і вільній грі політичних сил. Реалізації цих альтернатив перешкодили не так об'єктивні умови, скільки суб'єктивні властивості і зусилля партії більшовиків на чолі з Леніним: їх помилкова переконаність в швидкої світової революції і можливості побудувати соціалістичне суспільство за заздалегідь складеною схемою, їх безкомпромісність до можливих союзників в побудові демократичного суспільства, схильність до диктатурі і невизнання демократичних і моральних цінностей. Подібної позиції дотримуються багато зарубіжних істориків (А. Рабинович - професор Індіанського університету).

Оцінки Жовтневої революції і її історичних наслідків в значній мірі визначаються світоглядними позиціями людей. Загальнолюдські гуманітарні цінності спонукають до розуміння подій 1917 року з точки зору блага народу, соціалістичної справедливості і моральності. З позиції класової боротьби і придушення класового ворога історичні події періоду революції представляються в світлі революційної доцільності та вседозволеності.

Історична закономірність прокладає собі дорогу через історичну практику. Якщо суспільне явище перестає бути єдиним і стає загальним, значить, ми маємо справу з проявом історичної закономірності. Російська Жовтнева революція 1917 р - явище унікальне, що не повторене історією в безлічі, як це було, наприклад, з буржуазними революціями. Кілька країн південно-східної Європи і Азії, втягнуті в орбіту побудови соціалізму Росією, підтвердженням закономірності соціалістичних революцій бути не можуть хоча б тому, що без опори на Радянський Союз майже всі вони дуже швидко відмовилися від курсу на побудову соціалізму і стали повертатися до ринкової економіки і характерному для індустріально розвинених країн республіканського ладу.

Важко визнати Жовтневу революцію закономірною ще й тому, що вона представляла собою блискавичний стрибок через цілий історичний етап, що само по собі є порушення загальноісторичною закономірності, яка передбачає перехід до нового суспільного устрою тоді, коли старий економічний уклад і відповідний йому політичний лад себе повністю вичерпали .Росія не пройшла школи капіталізму і внаслідок особливої ​​історичної ситуації, перехід до туманно розуміється населенням соціалізму означав ігнорування загальноісторичних законів.

За їх свідоме чи несвідоме ігнорування історія суворо карає, про що свідчить післяжовтневий етап розвитку Радянського Союзу.

Фатальної неминучості Жовтневої революції не було. Але в історії Росії її не можна вважати і випадковістю Вона було підготовлено століттями відмінного від Заходу і Сходу розвитку країни. Млявість господарського розвитку в умовах Середньовіччя визначили особливості становлення ринкових відносин, в результаті чого в Росії склався незвичний для капіталістичних країн баланс політичних сил: погано організована, малодосвідчених, яка не має політичного впливу буржуазія і швидко зростаючий, який володіє сприятливими умовами для організації, жорстоко експлуатований і в значною мірою люмпенізований робітничий клас. На його боці у вирішальний момент виступити не обтяжене власністю, знедолене селянство, готове з цієї причини підтримати будь-якого, який обіцяє наділити його землею. Чималу роль в підготовці революції зіграла і інтелігенція, традиційно протягом сотень років виступала як заступниця пригноблених і противник держави.

Широту люмпенізованих верств російського суспільства представляла сприятливу базу для швидкого засвоєння суспільною свідомістю утопічних ідей. З цієї причини марксистське вчення про соціалізм і комунізм в інтерпретації більшовиків в Росії знайшло більш сприятливий грунт, ніж в Європі, де воно було створено. В умовах першої світової війни сукупність цих обставин створювала загрозу всеосяжного суспільного вибуху. Запобігти його могла лише мудра і рішуча політика уряду. Однак изживший себе царський режим в якомусь засліпленні робив все, щоб прискорити цей вибух. Якщо до цих об'єктивних обставин додати політичний і організаторський геній Леніна, динамізм і енергію партії більшовиків, їх вміння використовувати політичну ситуацію для розпалювання і загострення класової боротьби, їх рішучість і переконаність, що доходять до фанатизму, то можна зрозуміти, чому Росія в переломний момент своєї історії , коли можливий вибір, схилилася до Жовтневого перевороту і встала на шлях диктатури більшовицької партії.

Жовтнева революція не може оцінюватися і як історична помилка. Помилятися можуть окремі люди і навіть великі групи людей. Але якщо країна, внаслідок об'єктивних соціально-економічних, політичних і соціально-психологічних причин, вибирає болісний для народу шлях - це не помилка, а історична драма.

Суперечки навколо жовтневих подій триватимуть і в майбутньому. Видно, ближче до істини підійдуть наші нащадки в наступних віках. Однак, при всіх розбіжностях в оцінці Жовтневої соціалістичної революції, вона стала найбільшою подією початку XX століття не тільки для росіян, але і для інших народів. Росія стала як би полігоном широкомасштабних соціальних експериментів, повчальних для всього світу своїми наслідками і уроками.

37. Громадянська війна в Росії (1918-1920 рр.)

Громадянські війни відомі в історії з найдавніших / часів, але при наявності деяких спільних рис вони мали свої особливості, абсолютно різними були протиборчі сили, їх співвідношення, цілі. За визначенням члена-кореспондента РАН Полякова Ю. А., громадянська війна в Росії - це тривала близько 6 років збройна боротьба між різними групами населення, що мала в своїй основі глибокі соціальні, національні та політичні протиріччя, що проходила за активного втручання іноземних сил в різні її етапи та стадії, яка брала різні форми, включаючи повстання, заколоти, розрізнені зіткнення, великомасштабні військові операції за участю регулярних армій, дії збройних загонів в тилу існували прав ництво і державних утворень, диверсійно-терористичні акції.

В історіографії продовжує залишатися складною для розуміння проблема встановлення часу початку громадянської війни. Спочатку радянські історики сходилися на думці, що сама революція за своєю суттю була громадянською війною. За "Короткому курсу історії ВКП (б)" початок громадянської війни доводилося на літо 1918 I, коли об'єдналися сили внутрішньої контрреволюції та імперіалістичної інтервенції. Деякі іноземні автори, зокрема Н Верт, висвітлюють громадянську війну в Росії з листопада 1917 р Серед вітчизняних і зарубіжних істориків набирає силу точка зору, за якою прологом громадянської війни називається лютнева революція 1917 р, обнажившая і загострилися класові суперечності, розв'язана насильство і пролили першу кров. Мабуть, варто погодитися з думкою, що громадянська війна в Росії, що тривала з 1917 р по 1922 р була складним, багатоетапним, багатофазовий явищем. Розв'язання, хід війни включали наступні фази: 1) насильницьке повалення самодержавства, коли виник відкритий розкол суспільства головним чином за соціальним принципом, коли виковувалося перша ланка в ланцюзі насильства, виковувалося з матеріалу, накопиченого в старій Росії (лютий - березень 1917 г.) , 2) посилення соціально-політичного протистояння в суспільстві, невдача російської демократії в її спробі зупинити громадянський мир, ескалація насильства (березень - жовтень 1917 г.); 3) насильницьке повалення Тимчасового уряду, встановлення радянської влади, новий розкол суспільства, поширення збройної боротьби (жовтень 1917 - березень 1918 р), 4) подальша ескалація насильства, терор з обох сторін, локальні воєнні дії, формування білих і червоних збройних сил ( березень - червень 1918 г.), 5) час запеклих боїв між масовими регулярними військами, в тому числі іноземними, партизанська боротьба в тилах, мілітаризація економіки - час війни в повному сенсі цього слова (літо 1918 року - кінець 1920 р .), 6) поступове, віслюку завершення великомасштабних військових операцій, загасання громадянської війни, її локалізація і повне закінчення (1921--1922 рр.).

На виникнення і сам хід громадянської війни впливали багато об'єктивні і суб'єктивні чинники в їх поєднанні і переплетенні. У Росії не було парламентських традицій вирішення політичних проблем Співпраця партій та політичних організацій було рідкісним явищем. Роки підпілля і переслідувань виробили у більшості партій такий стиль політичної роботи, який не мав до відкритості і компромісів.

Політична напруженість і нестабільність мали глибокі причини: соціально-економічна і політична відсталість країни, занедбаність у вирішенні багатьох назрілих питань, порівняно низький освітній та культурний рівень населення, тривалий участь країни в першій світовій війні, унікальна соціально-політична і національна неоднорідність суспільства, специфічна розстановка політичних сил, при якій соціалістична революція не була історичним вибором шляху до соціалізму навіть для багатьох партій, на ивавшіх себе соціалістичними.

Політична напруженість і нестабільність, ослаблені перемогою лютневої революції, в наступні місяці стали все більше зростати. Відкладаючи рішення гострих питань, накопичуючи і загострюючи соціальні протиріччя, Тимчасовий уряд сприяло тому, що при вирішенні цих проблем справа доходила до відкритої збройної боротьби (наприклад, корниловский заколот).

Ці та інші обставини, в тому числі помилки та упущення класів і партій сприяли тому, що громадянська війна стала фактом.

Діаметрально протилежні думки висловлюються дослідниками при пошуку винних в розв'язуванні громадянської війни - від більшовиків-фанатиків до повалених експлуататорів, які отримали вирішальну підтримку міжнародного імперіалізму. Але, мабуть, потрібно визнати, що слабка російська демократія, атакована і зліва, і справа, не зуміла вирішити протиріччя, зупинити процес наростання поляризації в суспільстві. Це сприяло посиленню впливу радикальних елементів, прихильників насильницького вирішення назрілих проблем. І тут особлива історична роль випала на долю соціалістичних партій, провідних за собою більшість населення країни.

Ще у вересні 1917 В. І. Ленін писав: "Якщо є абсолютно безперечний, абсолютно доведений фактами урок революції, то тільки той, що виключно союз більшовиків з есерами і меншовиками, виключно негайний перехід всієї влади до Рад зробив би гражданскою війну в Росії неможливою ". Але такого міцною і довготривалого союзу не вийшло, хоча певні кроки в цьому напрямку були зроблені. Ліві есери і меншовики-інтернаціоналісти увійшли до складу ВЦВК, обраного на II Всеросійському з'їзді Рад. У листопаді 1917 р ліві есери увійшли і до складу РНК. Однак подальшого розширення і поглиблення співробітництва соціалістичних партій не відбулося. Максималізм, непоступливість, непримиренність більшовиків, озлоблення, відкрита ворожнеча, повне неприйняття більшовицької позиції меншовиками і есерами, амбіції лідерів зробили цей блок неможливим. Непереборні протиріччя вилилися в збройне зіткнення.

Розстановка класових і партійних сил у громадянській війні не завжди була однаковою. Розмежування сторін не завжди проходило по межах класів і соціальних груп, політичних партій і рухів. Пов'язано це було з багатьма факторами і насамперед з ходом війни, коливаннями середняка.

Найбільш небезпечною військовою силою контрреволюції були білогвардійські офіцери, які відкидали і більшовицький Жовтень, і демократичний "учреділовскій" лютий. Неоднорідне за своїм соціальним і національним складом білий рух виступало під гаслом "Єдиної і неподільної Росії". Монархісти своїх гасел відкрито не висували, діяли через кадетів. Соціальною базою і опорою антирадянських сил були колишні поміщики, буржуазія, духовенство і куркульство.

Головною партією контрреволюції виступила партія кадетів. 28 листопада 1917 року вона організувала демонстрацію під гаслом "Вся влада Установчих зборів". У зв'язку з цим Радянський уряд прийняв декрет про арешт і віддання під суд керівних членів партії кадетів. На місцевих Рад покладалося здійснення особливого нагляду за ними.

Заарештовані кілька десятків кадетів незабаром були звільнені. З розгромом Колчака і Денікіна партія припинила своє існування Більшість членів партії, в тому числі майже весь ЦК, бігло за кордон Кадетские групи існували в Парижі, Берліні, Софії, Белграді та інших столицях Європи.

Праві есери почали боротьбу проти Радянської влади відразу ж після її проголошення. ЦК партії есерів доручив Керенському очолити війська генерала Краснова, прокламації есерів закликали населення не чинити опір руху військ Керенського Краснова на Петроград Лідери есерів спровокували антирадянський заколот юнкерів в столиці, планували створити в Могильові новий уряд на чолі з Черновим.

26 жовтня 1917 р IV з'їзд есерів засудив Жовтневий переворот і прийняв антирадянське рішення з важливих питань Тут же відбулося розмежування правих і лівих есерів. Ліві утворили самостійну партію.

Проти більшовицького гасла "Вся влада Радам!" Есери висунули гасло "Вся влада Установчих зборів!". У березні 1918 р есери створили підпільний "Союз відродження Росії", в нього увійшли і кадети.

Есери знаходили широку підтримку у куркулів і заможних селян в Середньому Поволжі, яке і стало центром антирадянської боротьби.Тут же знаходилося есерівське уряд - Комуч, створене за допомогою білочехів. Влада цього уряду (червень - серпень 1918 г.) поширювалася на Самарську, Саратовську, Симбірську, Казанську і Уфимську губернії (так звані території Установчих зборів).

Після Брестського миру праві есери звернулися до держав Антанти з проханням направити свої війська в Росію. Однак праві сили не змогли розгорнути широку антибільшовицької діяльність, не змогли створити значніше військової сили. Тоді як лідери правих есерів ставали все більш непримиренними до Радянської влади, рядові члени партії все більше зближувалися з Радами, більшовиками, виступали проти білогвардійців.

Ліві есери були єдиною дрібнобуржуазної партією, яка визнала Радянську владу. Її представники не тільки увійшли до складу РНК РРФСР, але і займали відповідальні посади в центральних та місцевих цивільних і військових відомствах, виконкомах, Радах і т. Д. Але в міру поглиблення революції ставало більше розбіжностей між лівими есерами і більшовиками. Після укладення Брестського миру ліві есери вийшли зі складу РНК, а 6 липня 1918 р організували заколот. Заколот був швидко придушений. Рядові члени партії засудили ЦК, своїх лідерів, вийшли з партії, багато з них вступили в РКП (б), а велика частина колишніх лівих есерів відійшла від політики.

Після Жовтневої революції на стороні контрреволюції виступила і меншовицька партія. В результаті вона стала втрачати масову базу, в її лавах залишалося все менше робочих. На виборах в Установчі збори меншовики отримали менше 4% голосів, а в Петрограді та Москві і того менше - по 3%.

Різні групи меншовиків по-різному підходили до питання про тактику і методи боротьби проти Радянської влади. Праве крило партії на чолі з Потресова виступало за збройні форми. Частина центру на чолі з Даном і "ліве" крило (меншовики-інтернаціоналісти) вважали, що Радянську владу необхідно усунути мирним шляхом.

Надзвичайний з'їзд меншовиків (30 листопада - 7 грудня 1917 г.) визначив Жовтневу революцію як незаконну. З'їзд підтримав резолюцію Мартова про створення Установчими зборами однорідного соціалістичного уряду без буржуазії.

Після розгону Установчих зборів чисельність меншовицької партії скоротилася (в середини 1918 р залишилося менше 60 тис. Чоловік). У той же час в деяких місцевих радах вони мали активні фракції.

14 травня 1918 ВЦВК прийняв рішення про виключення меншовиків разом з правими есерами зі свого складу і складу місцевих Рад за антирадянську діяльність.

У національних регіонах, як і в країні в цілому, в період громадянської війни зіткнулися два табори. У контрреволюційний табір входив блок буржуазно-націоналістичних і правих дрібнобуржуазних націоналістичних партій. Основою їх політичної лінії були організація і консолідація всіх сил внутрішньої контрреволюції для відкритої збройної боротьби проти Радянської влади. Як і в загальноукраїнських партіях "демократичної контрреволюції", в національних дрібнобуржуазних партіях як результат охопила їх кризи відбулося посилення лівої опозиції і освіту партій, груп, течій лівого спрямування. Вони відмовилися від підтримки контрреволюції і висловили прагнення до співпраці з Радянською владою.

Таким чином, головною партією контрреволюції були кадети. Однак на перших порах, до листопада 1918 р, політичне керівництво в антибільшовицької і антирадянської боротьби очолили есери і меншовики, які виступали під прапором Установчих зборів. Коли ж Установчі збори не виправдало їх сподівань і було розпущено більшовиками, вони не захотіли змиритися з крахом своїх сподівань і очолили значні політичні сили в Росії, які прагнули зайняти середню позицію, уникнути крайнощів основних противників, знайти вихід на шляхах демократії, еволюції, реформ.

Ця течія представляли меншовики, есери, створені ним уряду на Волзі, Уралі, в Сибіру, ​​в Архангельську. Програми, проголошені меншовиками і есерами, здавалися досить розумними і привабливими. Але життя показало, що в умовах дійшла до межі поляризації політичних сил поява проміжних утворень не дає належного ефекту. Третій шлях виявився неможливим. А уроки "демократичної контрреволюції" дозволили масам порівняти керівництво буржуазії і керівництво пролетаріату, і це порівняння привело їх до повороту в бік Радянської влади.

РСДРП (б) (перейменована в березні 1918 р в РКП (б) і об'єднувала на той час в своєму складі 400 тис. Чоловік) стала правлячою партією в жовтні 1917 р Партія фактично перебувала на військовому положенні і виконувала функції влади в системі диктатури пролетаріату за двома основними напрямками: 1) захист завоювань Жовтневої революції; 2) зміцнення Радянської влади і зміцнення її органів в центрі і на місцях.

Завдяки створеному ними величезному держапарату вони змогли краще сконцентрувати ресурси, ефективно гасити опозицію і проводити масові мобілізації в армію. До осені 1920 року чисельність Червоної Армії зросла до 5,5 млн. людина, і вона була здатна здобути вирішальні перемоги. В силу вимушеність, на думку одних дослідників, або виявляючи психологію революційного штурму, на думку інших, більшовики створили систему надзвичайних заходів в економічній і політичній сферах, особливу політику, названу згодом "військовим комунізмом". У неї входили: продрозкладка, націоналізація не тільки великої, а й середньої і дрібної промисловості, заборона торгівлі, ринку, згортання грошового обігу, натуралізація заробітної плати, зрівнялівка, мілітаризація економіки, трудова повинність.

Сувора централізація і регламентація життя, військово-наказовому система керівництва, панування бюрократичного апарату призвели до невдоволення широких верств населення, до заколотів і страйків в 1920--1921 рр. Загальна криза "воєнного комунізму" змусив партію більшовиків, В. І. Леніна піти на перехід до нової економічної політики.

За раніше панувала схемою у вітчизняній історіографії, громадянська війна в Росії завершилася в основному до кінця 1920 г. Але деякі автори закінчення громадянської війни доводять до 1922 р Для цього є певні підстави. Після розгрому "білого руху", повної втрати впливу гасла "Вся влада Установчих зборів!" Антирадянські сили з позицій "чистої демократії" виступили з новими гаслами: "Вільні Поради", "Ради без комуністів", "Влада Радам, а не партіям" . Це вивело знову на перший план "демократичну контрреволюцію", але тепер меншовики та есери вважали за краще працювати під виглядом безпартійних. На користь такої періодизації громадянської війни свідчать і селянські повстання, і тривалі воєнні дії Червоної Армії проти контрреволюції на околицях країни.

Таким чином, противників революції і Радянської влади було багато. Незважаючи на всі відмінності, вони були єдині в своїй непримиренності до нової влади, більшовикам, вони були в військово-технічному відношенні у багато разів сильніше. Контрреволюція мала солідну базу, її підтримували майже всі політичні партії, від лівих есерів до затятих монархістів. Однак перемогу у війні здобули ті політичні сили, які відображали інтереси трудового народу і за якими пішов народ. Видатний ідеолог білого руху Мілюков згодом писав, що воно прагнуло перерешіть аграрне питання "в інтересах поміщицького класу", відновити панування військової і чиновної бюрократії часів царизму, здійснити гасло "єдіной і нєдєлімой Росії". Саме це, вважав він, відштовхнуло від білогвардійців демократичні елементи Росії і її околиць. Якщо більшовики в роки "воєнного комунізму" бездумно намагалися "червоногвардійської атакою" до кінця зруйнувати і добити "старий світ", то їх вороги під час свого "військового антикомунізму" намагалися врятувати і відновити вже зруйноване, вже відкинуте.

Наслідки війни були вкрай важкими. Безповоротні людські втрати за 1917--1923 рр., Склали 13 млн. Чоловік. Протягом приблизно восьми років основні зусилля країни були спрямовані на війну і ліквідацію її руйнувань. Утвердилась психологія громадянської війни послужила поштовхом для деформацій у суспільно-політичному та економічному житті.

На відміну від розвинених демократичних країн світу, Росія так і не змогла знайти свій шлях до справжньої демократії. У суспільстві закріпилася народжена революцією і громадянською війною загостреність класової свідомості, а в партії - переконаність в могутність, непереможності революції і створеного нею ладу. Збереглося на довгі роки глибока недовіра до капіталістичних країн, правлячі кола яких грубо втручалися у внутрішні справи Росії.

Отже, століттями що складається лад соціальної несправедливості з'явився першопричиною громадянської війни. Радикалізмом, крайністю є бажання звинуватити тільки одну партію і навіть народ в розв'язуванні громадянської війни. В силу ряду драматичних обставин у Росії не змогли реалізуватися можливості ослаблення, пом'якшення насильства, надання йому цивілізованих форм, а тим більше перетворення насильства в розумне примус. Громадянська війна не тільки розколола російське суспільство, але і проклала помітну межу в усьому світі.

38.Образованіе автономії Башкортостану

З перемогою лютневої революції 1917 р в умовах демократії розгорнувся широкий рух націй і народів країни за самовизначення і створення своєї державності. Протікало в загальному руслі мусульманського руху башкирська національний рух самостійно оформилося в травні 1917 року, коли утворилося так зване "Башкирське обласне бюро", керівниками якого стали С. Мрясов, 3. Валідом, А. Ягафаров і ін. Закі Валідом виступав тоді з ідеєю створення "широкої" Туркестанської автономії, тобто включення в її склад Туркестану, Казахстану, східної частини Башкирії, виключаючи території, де проживало татарське населення. Ця лінія не отримала широкої підтримки, хоча і була спроба реанімувати її в кінці 1919 р в проекті Башревкома, де пропонувалося об'єднати Малу Башкирію і Казахстан в одну Киргизії-Башкирську республіку.

На I Башкирському з'їзді в м Оренбурзі (липень 1917 г.) і на II Башкирському з'їзді в м Уфі (серпень 1917 г.) було обрано і переобрано Башкирське обласне центральне Шуро (Рада) у складі Ш. Манатова, 3. Валідова, І. Мутина, Г. Аітбаева та інших. На цих з'їздах були висунуті вимоги до Тимчасового уряду про повернення башкирам відібраних у них раніше земель, про встановлення територіальної автономії з включенням в неї башкирської-мусульманських волостей. Прозвучали мотиви про виселення з Башкирії "пізніх" (т. Е. Після розмежування башкирських земель в 1898 р) переселенців, "Башкирія для башкирів" свідчили лише про наявність в башкирською національному русі радикальних елементів, присутність яких було притаманне будь-якому національному рухові Але в Під час гострої боротьби брала верх тенденція до більш зваженим і тверезим підходам до вирішення національних проблем.

Башкирському національному рухові протиставили себе прихильники культурно-національної автономії "тюрко-татарської нації" (С. Максудов, А. Цаліков, Г. Шараф і ін.). Татарські діячі лівої орієнтації (Г. Ібрагімов, Г. Касимов, Ш. Ахмадеев і ін.) Підтримали прагнення башкирів до територіальної автономії.

Після Жовтневої революції, 11 листопада 1917 р башкирська Шуро випустило Фарман (указ) 1, в якому підтверджувалася претензія на автономію і рішуче відмовлялося в підтримці протиборчим сторонам. В указі наголошувалося, що башкири "ні на який" стороні, "ми на своїй власній стороні".

Фарманом 2 від 15 листопада 1917 рпроголошувалося створення башкирської автономії. За задумом 3. Валідова в автономію з центром в м Оренбурзі включалися території Оренбурзької, Уфімської, Пермської, Самарської губерній, де башкирська і татарське населення переважало не менше ніж на 70% інші національності. Всебашкірскій установчий з'їзд (курултай) в грудні 1917 р затвердив рішення Шуро про освіту автономії, але тільки з 9 кантонів і в межах Малої Башкирії, а також прийняв постанову про кантональном управлінні, утворивши "малий парламент", із завданням формування уряду на чолі з адвокатом Ю. Бікбова.

В цілому органи нової влади і громадськість з розумінням поставилися до створення башкирської автономії Негативне ставлення висловили органи місцевої влади, засновані ще Тимчасовим урядом, Кадетство татарська буржуазія, есерівський журнал "Дума народна", а 16 лютого 1918 р Башкирське уряд було заарештовано Мусульманським військово революційним комітетом. Непослідовність органів Радянської влади у вирішенні проблем автономії підштовхнула керівників башкирського руху в табір її противників. Заново відновлене в червні 1918 р Башкирське уряд закликав зі зброєю "воювати з більшовиками" і створило Військова Рада на чолі з 3. Валідовим. К. осені 1918 р Башкирська білий корпус складався приблизно з 7 тисяч воїнів.

У процесі створення автономії Башкирії висувалися і інші альтернативи. Ще 20 листопада 1917 Національні збори мусульман ( "Міллі Межліса") висунуло ідею створення Урало-Волзького штату як держави буржуазно-парламентарного типу. Колегія (Ш. Худайбердін, Г. Шараф і ін.) По здійсненню цього проекту поступово встала на радянську платформу і спільно з Мусульманським комісаріатом при Наркомнаце РРФСР розробила до березня 1918 р положення про Татаро-Башкирської Радянської Республіки, яка була затверджена Наркоматом у справах національностей. До складу утвореної республіки включалися території Південного Уралу і Середнього Поволжя.

Запекла громадянська війна, негативне ставлення керівників башкирського національного руху і частини самого населення до ідеї татаро-башкирської республіки послужили непереборною перешкодою на шляху втілення в життя положення про спільну автономії татар і башкирів. Комісія (ост. М. Вахітов) по скликанню установчого з'їзду Рад нової республіки була змушена призупинити свою роботу. Але як практичний крок в справі здійснення гасла про право націй на самовизначення положення про Татаро-Башкирської республіці мало велике політичне значення. Боротьба навколо цього Положення тривала аж до 13 грудня 1919 року, коли Політбюро ЦК РКП (б) прийняв постанову про скасування декрету про Татаро-Башкирської Радянської Республіки. Татарська АРСР утворилася в травні 1920 р

Революційно налаштована башкирська молодь, об'єднана в організацію "Тулкин" ( "Хвиля"), в лютому 1918 р зробила спробу домогтися визнання свого варіанту автономії. Утворений нею Тимчасовий революційний рада Башкортостану (ВРСБ) (Г. Давлетшін, Б. Шафієв і ін.) Підготував проект Положення про башкирської автономії. Вони зняли свої пропозиції після прийняття проекту про Татаро-Башкирської Радянської Республіки.

Тертя з питань військового будівництва, ставлення Колчака до національного питання, ліквідація Уфімської директорія Комуча в листопаді 1918 р, яка позитивно ставилася до автономії Башкирії, скасування самостійності башкирського війська, невдоволення башкирських солдатів колчаківському режимом штовхнули Башкирське уряд на угоду з Радянською владою. У лютому 1919 р башкирський корпус перейшов на бік Червоної Армії. Тоді ж був утворений Тимчасовий революційний комітет Башкирії - Башревком (ост. З. Валідом, з 18 травня 1919 року - X. Юмагулов).

Переговори з питань створення башкирської автономії успішно завершилися підписанням В. І. Леніним "Угоди центральної Радянської влади з башкирським урядом радянської автономії Башкирії" і опублікуванням його тексту 23 березня 1919 в газеті "Известия ВЦИК". У п.1 Угоди було записано, що "Автономна Башкирська Республіка утворюється в межах Малої Башкирії і становить федеративну частину, що входить до складу Української РСР". До складу республіки входили в основному південні, південно-східні, північно-східні райони сучасної Башкирії. Столицею республіки тимчасово оголошувалося село Темясово, потім столицею стало м Стерлітамак, куди переїхав Башревком. Згодом територія БАССР неодноразово переглядалася. У 1922 р Мала Башкирія з'єдналася зі значною частиною Уфімської губернії і утворилася Велика Башкирія зі столицею в м Уфі.

Незважаючи на деяку вузькість "Угоди", на подальше обмеження автономії і приведення її до рівня умовного функціонування, освіта БАССР може бути визнано фактом історичного значення. Вперше в багатовіковій історії башкирський народ отримав свою державність, можливість і умови для соціально-економічного і культурного прогресу. Нереалізований потенціал автономії Башкирії з'явився перш за все наслідком грубих перекручувань в політичному курсі лідерів Радянського держави. Нова влада не спромоглася до прояву терпимості, до досягнення взаєморозуміння і компромісів, до поступок. Башревком, що уособлював башкирська національний рух, спочатку був поставлений під контроль влади, а потім в 1920 р ліквідовано. У 1934 р, зі складу БАССР виділяються Аргаяшський і Кунашакскій райони і вводяться до новоствореної Челябінську область. Поступово накопичувалися передумови для розгортання нового етапу національного руху.

Тривалість і запеклість громадянської війни в Росії пояснюються глибокими соціально-економічними та політичними причинами як розплата за назрілі, але так і не проведені корінні реформи в державному і суспільному устрої. На черговому етапі історії вся біль і гнів експлуатованого народу, з одного боку, прагнення панівних верств будь-якими способами зберегти колишні порядки, з іншого в Росії не виявилося організованої та авторитетної сили, здатної повести суспільство по шляху демократичного розвитку. Протиборчі політичні партії проявили крайній егоїзм і навіть екстремізм в спробах домогтися здійснення своїх цілей і завдань. Значна частина робітників і селян, поставлена ​​перед суворим вибором, не без коливань змушена була схилитися до підтримки більшовиків, розглядаючи їх як найменше зло. Чи не увінчалися успіхом спроби пошуку "третього шляху". Наслідки громадянської війни для Росії, так і для всього світу виявилися драматичними і наклали свій відбиток на взаємини народів, держав.

Автономія Башкирії в своєму становленні пройшла складний і тривалий шлях. БАССР стала однією з перших автономних республік у складі РРФСР. Відкривалися перспективи для розвитку державності, для прогресу. Однак в національній політиці партії і держави стали панувати диктат і авторитаризм, підозрілість і гоніння. Багато завоювання національного руху були урізані. Невирішеність національного питання чітко проявляється на сучасному етапі історії - в прагненні республік до суверенітету, нерідко переходить в самоізоляцію, в трагічні події в гарячих точках колишнього СРСР і т. Д.

39. Формування однопартійного політичного режиму (1917-1940 рр.)

Більшовики прийшли до влади на основі гасла "Вся влада Радам!". В. І. Ленін виходив з того, що при буржуазному державі, навіть демократичному, неминуче відчуження народу від влади. А Поради як породження самих мас і як органи прямий і безпосередньої демократії народу демократичніші, ніж будь-які представницькі установи буржуазної демократії.

При створенні Радянської держави не було реалізовано таке завоювання цивілізації як поділ влади - законодавчої, виконавчої і судової. В даному випадки Ленін виходив з теорії К. Маркса і Ф. Енгельса, які створили ідеальну модель пролетарської держави - комуни, що поєднує і собі функції трьох гілок влади.

Досить скоро, проте, практика показала їх непоєднуване. Судова влада, залишаючись підконтрольної Радам, була виділена в особливу сферу. Практика показала також, що управління товариством є складним завданням, вимагає підготовлених фахівців. У Росії ж для широких мас були характерні низький культурний рівень і відсутність управлінських навичок.

Завдяки тому, що ідея Рад пустила глибоке коріння в народній свідомості, Радянська влада порівняно легко встановилася на всій території країни. Вершину цієї організації складали Всеросійський з'їзд Рад як верховна державна влада, в період між з'їздами - ВЦВК. Вищим органом виконавчої влади і управління був Раднарком, наділений до того ж і законодавчими функціями.

Незабаром стало очевидним, що такі масові форуми, як з'їзди Рад (до 2-х тисяч делегатів), занадто громіздкі для робочого органу. Тому ВЦВК, по суті радянський парламент, наділявся майже всіма повноваженнями Всеросійського з'їзду Рад. У свою чергу ВЦВК, який збирався на десятиденні сесії раз в квартал, все більше втрачав свої владні функції, поступившись їх призначається ним же Раднаркому, тобто уряду. Раднарком зайняв центральне місце в структурі вищих радянських установ.

У Радах ж зароджується і прогресує бюрократизм, відбувається зниження їх ролі. Це пояснюється рядом причин:

1) Націоналізація промисловості та одержавлення всієї економічного життя призвели до розбухання управлінського апарату. Низький культурний рівень народу не дозволяв справлятися з величезним обсягом владних і управлінських функцій. Тому довелося вдатися до послуг старих чиновників.

2) В Радах утвердилося монопольне становище більшовицької партії. Усередині Рад затухала політичне життя, падав їх авторитет як органів влади.

Ставши правлячої більшовицька партія вступила на шлях з'єднання з державою. Це призвело до підпорядкування державних структур партії. Партійні органи стали підміняти радянські органи. Цей процес йшов паралельно з тенденцією перетворення диктатури пролетаріату в диктатуру партії. В умовах однопартійної системи Ради перетворилися на придаток партії.

Ленін прийшов до висновку, що розрахунок на Поради як органи народовладдя і самоврядування народних низів через їх непідготовленості до управління державою не виправдався. Тому він розробляє нову концепцію радянської державності. Суть її в тому, що в центр політичної системи він вже ставить не Поради, а комуністичну партію як керівну і провідну силу суспільства. Поради ж виявляються лише важелем в руках партії для управління державою. Так виникає теоретичне обгрунтування монопольної влади партії, не обмеженої ніякими термінами. Отже, якщо раніше, за розрахунками, більшість через Поради управляє державними справами і здійснює диктатуру пролетаріату, то тепер керівне меншість робить це від імені більшості. А це веде до примусу і насильства проти значних верств самих трудящих.

Після закінчення громадянської війни стали формуватися початку авторитарного політичного режиму. Авторитаризм відрізняється строго ієрархічною структурою влади. Навіть при наявності в економічній сфері різноманітності форм власності він не допускає ніяких опозицій. Авторитарний політичний режим 20-х рр. міг бути ефективним лише при безумовному авторитеті вищестоящих інстанцій по відношенню до нижчестоящим. Авторитет досягався послідовністю, чіткістю, непротиворечивостью спущених згори вказівок.

Тим часом в 20-і рр.народне господарство в своїй основі залишалося ринковим, схильним до коливань. Кризові збої в роботі економічного механізму приводили до появи в партійному керівництві різних оцінок причин господарських труднощів, пропозицій щодо шляхів їх подолання. Це вело до виникнення в партії угруповань, боротьба яких здатна була паралізувати авторитарний режим. Об'єктивно виникало протиріччя між авторитарним режимом і плюралістичної економікою.

Протиріччя знімалося присутністю на вершині партійно-державної піраміди харизматичного лідера - Леніна. Перед ним схиляли голови самі амбітні більшовицькі керівники. Вождь служив своєрідним компенсатором відсутності демократичного механізму ухвалення рішень, обліку прав меншості. Спираючись на свій незаперечний авторитет, Ленін домагався згоди протиборчих сторін, інтегрував різні точки зору, мав можливість проводити послідовний політичний курс.

Становище різко змінилося після його смерті. Авторитарний режим залишився без авторитарного вождя.

В умовах, що склалися реальна влада в партії і державі належала угрупованню, що контролювала партійний апарат. Отже, та чи інша об'єктивно виникала "фракція" для того, щоб затвердити свою позицію, повинна була, в свою чергу, оволодіти партапаратом, тобто боротися за владу. Це надавало внутрішньопартійних дискусій крайню запеклість. З іншого боку, в умовах переплетення партійної, державної, господарської влади боротьба претендентів за лідерство неминуче набувала форми суперництва конкуруючих соціально-економічних програм. Після кожного раунду внутріпартійної дискусії (1923--1924 рр. - боротьба з "троцькістами", 1925 г. - боротьба з новою опозицією - прихильниками Каменєва-Зінов'єва, 1926--1927 рр. - боротьба з об'єднаною "троцкістско- зинов'євської "опозицією, 1929--1930 гг .-- боротьба з" правим ухилом ", т. е. з Бухаріним, Риковим, Томський) число потенційних" спадкоємців Леніна "зменшувалася. Все виразніше стали вимальовуватися контури нового вождя - Сталіна І.В. (1879--1953 рр.) Він почав цілеспрямовану боротьбу за владу ще до смерті Леніна і вже в 1925 р завоював становище не тільки офіційного, а й "неформального" вождя.

Боротьбу за владу Сталін провів руками своїх конкурентів. Спочатку за допомогою Каменєва і Зінов'єва був вигнаний з керівництва партії Троцький, потім Каменєв і Зінов'єв були усунені за допомогою Бухаріна, Рикова і Томського, а також Кірова, Орджонікідзе, Мікояна і інших і, нарешті, були видалені при повній підтримці інших членів Політбюро, секретарів ЦК самі Бухарін, Риков, Томський.

Таким чином, в кінці 20-х рр. всередині партії Сталін здобуває перемогу над своїми політичними противниками. У країні формується тоталітарний режим, основні риси якого склалися в 30-і рр.

До них можна віднести:

1) однопартійність. Лише одна партія має монопольне право на політичну діяльність. Ця єдина політична організація ототожнює себе з державою і зливається з ним;

2) офіційну ідеологію. Єдина партія в суспільстві має на озброєнні ідеологію, якої вона надає статус єдиного авторитету, офіційною державною істини. Ця партія ставить собі за мету повністю взяти під свій ідеологічний і політичний контроль все суспільство в цілому;

3) виключне право держави на керівництво всіма засобами масової інформації для поширення офіційної ідеології;

4) абсолютну владу верховного правителя. Встановлюється режим особистої влади Сталіна. Відбувається періодичне перетрушування кадрів партократії. Разом з тим Сталін висловлював інтереси партійного апарату і його абсолютна влада спиралася на нього. У суспільстві виникає новий панівний клас - номенклатура, т. Е. Політична бюрократія. Їй належить монополія влади в усіх сферах суспільного життя. Серцевиною номенклатури є апарат панівної партії;

5) адміністративно-командну систему в економіці. Для неї характерно постійне оперативне керівництво виробництвом з центру і неухильне виконання планових директив;

6) терор. Будь-яка діяльність стає державною і підпорядкованої ідеології. Тому будь-який гріх у господарській або професійній сфері перетворюється в гріх ідеологічне. Щоб припинити в корені невдоволення, знищити можливість будь-якої, навіть потенційної небезпеки створюється розгалужена карально-осведомітельних система. (В країні за різними даними було репресовано від 4 до 20 млн. Чоловік).

Кожен член суспільства був залучений в ієрархічну систему ідеологізованих організації: в партію, комсомол, Ради, профспілки, ДОСААФ і ін. Населення підтримувалося в стані підвищеної мобілізаційної готовності. Це досягалося шляхом змінювали один одного масових пропагандистських кампаній, хвиль масового терору, показових судових процесів над "ворогами народу".

Широке поширення набуло позаекономічнийпримус. У 1939 р для колгоспників були введені норми трудоднів, за невиконання яких відбиралися присадибні ділянки. Щоб селяни не тікали з села, в 1940 р на всі міста і селища міського типу поширили паспортний режим і обов'язкову прописку паспортів. Але селянам їх не видавали. Робітників і службовців стали віддавати до суду за три прогулу в місяць (1938 г.) і запізнення на роботу (1940 г). Влітку 1940 р робітники і службовці були прикріплені до своїх робочих місць - їм було заборонено самовільно змінювати місце роботи.

Таким чином, завершується процес формування політичної системи в СРСР. Він почався з гасла "Вся влада Радам!", Який мав на увазі найширший загал для участі трудящих мас в управлінні державою, і закінчився оформленням тоталітарного режиму, коли партія була поставлена ​​в виняткове становище. Партія зливається з державою, держава идеологизируется, економіка - одержавлювати, проводяться масові репресії. Все населення ставиться під контроль держави: і дії людей, і їх думки.

40. Соціально-економічна і національна політика радянської держави (1921-1941 рр.)

Після безуспішної спроби в 1920 р продовжити політику "воєнного комунізму", але на своєрідних "цивільно-комуністичних", - рейках, усвідомлення загрози втрати влади на Х з'їзді РКП (б) в березні 1921 радянське керівництво прийняло рішення про заміну розкладки продподатком . Це стало першим кроком у переході до нової економічної політики (НЕП).

До основних причин, які викликали необхідність переходячи до непу, можна віднести: 1) зовнішні - не виправдалися надії на швидке звершення світової революції і на матеріально-технічну допомогу пролетаріату Заходу; 2) внутрішні - в країні вибухнула всеохоплюючий криза. Промислове виробництво до 1921 р скоротилося в 7 разів, а валова продукція сільського господарства в 1920 р становила дві третини довоєнного рівня. Ескалація державного примусу викликала масові селянські повстання ( "антоновщіна", повстанський рух на Україні, в Середньому Поволжі, на Дону, Кубані, в Туркестані, в Західному Сибіру), хвилювання в Петрограді, повстання в Кронштадті в березні 1921 р

У цій ситуації Ленін робить висновок, що "тільки угода з селянством може врятувати соціалістичну революцію в Росії, поки не настала революція в інших країнах". Отже, суть непу бачилася у встановленні міцних економічних і політичних відносин між робітничим класом і селянством.

При заміні продрозкладки податком місце голого примусу займав матеріальний інтерес. Дозволялася вільна торгівля хлібом, заохочувалися кооперація і індивідуальне селянське господарство. Грошова реформа 1922 р зробила рубль конвертованим.

Спочатку теоретики більшовизму розглядали перехід до непу як тактичний хід, тимчасовий відступ. Але потім вони почали схилятися, до розуміння непу як одного з можливих шляхів до соціалізму. Був зроблений висновок про широке використання ринкових відносин в перехідний від капіталізму до соціалізму період.

Таким чином, відбулася заміна "військово-комуністичної" моделі переходу до соціалізму непівської.

При цьому особлива роль відводилася державі. Так як російське суспільство відрізнялося многоукладностью (в них співіснували соціалізм, держкапіталізм, капіталізм, дрібнотоварний і патріархально-селянський уклади), то зростала відносна самостійність держави. Спираючись на мінімум матеріальних і культурних передумов нового суспільства, воно могло саме, "зверху", прискорено підтягувати відсталі технологічні, соціально-економічні структури, створюючи тим самим відсутні передумови соціалізму. Звідси треба було не "размягчать" режим диктатури пролетаріату, а всіляко його зміцнювати. Аби не допустити йти на політичну лібералізацію, радянське керівництво ще в першій половині 20-х рр. домоглося насильницької ліквідації залишків багатопартійності в СРСР.

Результати переходу до непу стали позначатися дуже швидко. Високими темпами відновлювалася і розвивалося сільськогосподарське виробництво. У 1925 році валовий збір зернових на 20,7% перевищив середньорічний збір в 1909--1913 рр., А в 1927 р, за деякими оцінками, споживання харчових продуктів перевищило рівень довоєнної Росії. У другій половині 20-х рр. російський хліб знову почав вивозитися на світовий ринок і забезпечував валютні надходження.

Середньорічні темпи розвитку промисловості в 1921-- 1928 рр. склали 23%. Однак навіть таких високих темпів було недостатньо, щоб промисловість змогла забезпечити країну необхідною кількістю продукції.

У міру завершення відбудови народного господарства загострювалися протиріччя непу. Склалися диспропорції між розвитком сільського господарства і промисловості. Це призвело до трьох економічних криз 1923 1925 і 1928 рр. Низька товарність аграрного сектора негативно позначалася на експорті. А це, в свою чергу, відбивалося на імпорті обладнання. Зростання ж великого товарного селянського господарства стримувала податкова політика (звільнення значної частини найбідніших селянських господарств від сільгоспподатку і непомірне збільшення оподаткування заможних селян).

До кінця 20-х рр. резерви відновного періоду (имевшееся обладнання було завантажено, старопахотних землі були введені в обіг) були вичерпані і країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якого лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості.

В цілому ж загострилося протиріччя між економікою, яка вставала на ринкові рейки, і політичною структурою, яка все більше використовувала командно-адміністративні методи управління. Це протиріччя між економікою і політикою призвело зрештою до загибелі непу.

На рубежі 20-30-х рр. в соціально-економічному становищі країни відбулися серйозні зміни. Керівництво країни стало підстьобувати соціально-економічні процеси.

Взимку 1927--28 рр. вибухнула гостра криза хлібозаготівель. Під загрозою голоду виявилися населення міст і армія. Керівництво країни вдався до насильницьких "надзвичайним" методам вилучення зерна. Хлібний дефіцит був ліквідований, але селяни стали скорочувати невигідне їм тепер виробництво. Взимку 1928--29 рр. знову вибухнув хлібозаготівельна криза і знову пішли "надзвичайні заходи".

В оцінці причин кризи зіткнулися в партії дві основні точки зору:

1) Сталін вважав криза структурним, тобто недостатній темп розвитку індустрії породжує товарний голод.А це не дає можливості отримати у селян хліб економічним шляхом - через обмін на промтовари. Слідували висновки: дрібноселянське господарство не здатне забезпечити потреби зростаючий промисловості і кулак саботує хлібозаготівлі. Всі сили потрібно зосередити у важкій індустрії, в тому числі за рахунок перерозподілу коштів з інших галузей, в селі прискорено створити великотоварні колективні господарства.

2) Бухарін Н.І. (1888--1938 рр.) Вважав, що криза була викликана в основному суб'єктивними причинами (не створений резервний фонд промтоварів, низькі закупівельні ціни на хліб і ін.). Він запропонував нормалізувати ринок, перш за все підвищити закупівельні ціни на хліб. Бухарін виступив за збалансований розвиток сільського господарства, важкої і легкої промисловості. На його думку, основою аграрного сектора ще довго повинні будуть залишатися індивідуальні селянські господарства.

У цій дискусії перемогла позиція спирався на владу Сталіна. Але з іншого боку, "модель Бухаріна" була важкореалізовуваної в тих умовах. У США індустріалізація пройшла без значної перекачування ресурсів з сільського господарства так як був масований приплив іноземного капіталу. В СРСР цього фактора не було. До того ж Бухарін відмовляв у підтримці приватнокапіталістичний накопичення.

В економічному перетворенні країни з середини 20-х рр. центральне місце зайняла індустріалізація з її установкою на максимальні темпи розвитку насамперед капіталомістких галузей: енергетики, металургії, хімічної промисловості, машинобудування. Ще в ході виконання 1 п'ятирічного плану тисяча дев'ятсот двадцять вісім / 29- 1932/33 рр., Затвердженого на XVI партконференції (1929 року) у оптимальному варіанті, завдання неодноразово переглядалися у бік підвищення. Перші два роки п'ятирічки дали хороші результати, але це було наслідком дії резервів відкинутого непу. Надалі пішла смуга зривів, ломки налагодженої системи управління, планування (Держплан був утворений в 1921 р), дезорганізації постачання, зниження темпів розвитку індустрії з 23,7% в 1928/29 р до 5% в 1933 р Збільшилося і без того важке становище в галузях групи "Б" і на транспорті. Це істотно позначилося на соціальній політиці, на становищі трудящих. Зрив початку 30-х рр. продовжував негативно позначатися на завданнях і результатах 2-ї п'ятирічки (1933-1937 рр.) і 3-ї п'ятирічки (1938-1942 рр.). Але в цілому темпи зростання важкої промисловості в період перших п'ятирічок були в 2-3 рази вище, ніж за 13 років розвитку Росії перед першою світовою війною.

В ході індустріалізації в Башкирії були реконструйовані існуючі і побудовані понад 100 нових промислових підприємств. Особливе значення для республіки мало створення і розвиток нафтової промисловості. В цілому обсяг валової продукції великої промисловості БАССР виріс в 1940 р в порівнянні з 1913 р в 10 разів. Поряд з позитивними змін в Башкирії проявилися негативні наслідки прискореної індустріалізації.

Надвисокі темпи розвитку промисловості було потрібно забезпечити сировиною, робочою силою і фінансовими вливаннями. Все це було вилучено з села методами насильницької колективізації. Вона почалася взимку 1929/30 рр. Протягом декількох років було усуспільнено переважна більшість селянських господарств. Число "розкуркулених" склало до 15 млн. Чоловік.

В результаті суцільної колективізації в 1929 -1932 рр. поголів'я великої рогатої худоби і коней скоротилося на одну третину, свиней - в 2 рази, овець - в 2,5 рази. Взимку 1932/33 рр. вибухнув голод, що забрав, за різними джерелами, від 3-5 до 8 млн. людських, життів.

Аграрний сектор підкорявся вимогам прискореної індустріалізації. З сільського господарства вивільнилися 15-20 млн. Чоловік, а чисельність робітничого класу збільшилася з 9 до 24 млн. Чоловік. Промисловість забезпечувалася необхідною сировиною. Виробництво продовольства на рівні, що не допускає голоду, стабілізувався до 1935 Тоді ж була скасована карткова система розподілу, введена в 1928 р,

Незважаючи на крайню суперечливість і величезні витрати, економічні перетворення призвели до зміни положення СРСР в світі: подолання техніко-економічної відсталості, завоювання економічної незалежності. За абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР в кінці 30-х рр. вийшов на 2-е місце в світі після США (в 1913 р - 5-е місце). За структурою промислового виробництва Радянський Союз вийшов на рівень розвинених країн світу. У 30-і рр. СРСР став однією з трьох-чотирьох країн, здатних виробляти будь-який вид промислової продукції. Скоротилося відставання від розвинених капіталістичних країн з виробництва промислової продукції на душу населення: якщо в 20-і рр. розрив був в 5-10 разів, то в кінці 30-х рр. - в 1,5--4 рази.

Але стрибок у розвитку важкої індустрії було досягнуто ціною відставання в легкій промисловості, стагнації аграрного сектора, сверхцентрализации економічного життя і остаточного зламу механізму саморегуляції економіки, в кінцевому рахунку ціною формування цілісної адміністративно-командної системи.

41. Культурне будівництво в СРСР (1921--1941 рр.)

Крайньою суперечливістю відрізнявся процес культурного розвитку, коли довелося долати форсованими методами відносну відсталість Росії від розвинених капіталістичних країн, розрив в рівні культури між соціальними верствами населення, між різними народами країни.

Вражають кількісні показники в галузі освіти. Якщо до революції більше 70% дорослого населення країни було неписьменним, то вже до 1927/28 навчального року грамотне населення міст становило близько 80%, села - понад 43,3%. У роки перших п'ятирічок вирішувалися завдання переходу до обов'язкового початкового і семирічного навчання дітей шкільного вік. До 1937 р Радянський Союз вийшов на 1-е місце в світі за кількістю учнів, за темпами та обсягом підготовки фахівців.

Але витрати форсованих темпів культурного будівництва багато в чому знецінювали масовість шкільної освіти, успіхи у формуванні нової інтелігенції, досягнення в галузі літератури і мистецтва. Головним якістю інтелігенції вважали не освіченість, а то, що "вона готова служити народам СРСР вірою і правдою. Чи не була досягнута головна мета культурних перетворень - справжня цивілізованість суспільства. Мабуть, виявилася недосяжною і утилітарне завдання - формування нової соціалістичної особистості, людини нового типу.

Складною і важливою проблемою в післяреволюційній історії вітчизни була національна політика Радянської держави. Основи її були закладені ще до Жовтневої революції, коли в роботах теоретиків марксизму і в програмних документах РСДРП були намічені шляхи вирішення національного питання, що передбачали рівність націй і мов, право на самовизначення, широку обласну автономію.

З перших днів радянської влади складалося багатонаціональна держава, яке будувалося як федерація республік:

РРФСР, України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану. До складу РРФСР входили 8 автономних республік і 11 автономних областей. У березні 1922 р Грузія, Вірменія, Азербайджан уклали договір про утворення Закавказької Соціалістичної Федерації Радянських Республік (ЗРФСР).

В ході дискусій з питань національно-державного будівництва взяла гору точка зору В.І. Леніна, який вважав що необхідно об'єднати незалежні радянські республіки в єдиний державний союз. Це допомогло б зміцнити обороноздатність, відновити економіку і створити єдиний плановий народногосподарський комплекс, прискорити соціальний і культурний розвиток усіх народів. Формою такого об'єднання повинна була стати федерація, побудована на принципах добровільної згоди республік. Федерація могла краще врахувати інтереси і національні відмінності республік і налагодити співпрацю народів, подолавши важкий національну спадщину.

Були і інші точки зору на майбутнє багатонаціональна держава: конфедерація (форма державного устрою, коли утворюють конфедерацію держави повністю зберігають свою незалежність і створюють деякі об'єднані органи для координації певних дій), є унітарною державою (територія поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці - губернії, області, райони і т. д.). Комісія під головуванням І. В. Сталіна підготувала проект, в основі якого лежала ідея "автономізації", тобто входження республік до складу РРФСР на правах автономії. Після гострих дискусій в основу проекту Союзного договору лягли ленінські ідеї про федерацію.

30 грудня 1922 був скликаний I з'їзд Рад СРСР, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір, обрав союзний ЦВК і РНК. І з'їзд Рад СРСР в 1924 р прийняв першу Конституцію СРСР.

В процесі триваючого національно-державного будівництва відбувається національне розмежування і утворення нових республік. У 1925 р до складу СРСР увійшли Узбецька РСР і Туркменська РСР, що входили до цього до складу Туркестанської АРСР (квітень 1918 р - жовтень 1924). У 1929 р була утворена Таджицька РСР (з жовтня 1924 р до жовтня 1929 входила до складу Узбецької РСР на правах автономії), що вступила до складу СРСР. До 1941 р союзних республік стало 16, автономних республік - 20, автономних областей - 9, національних округів - 10.

У рішенні національного питання в наступні десятиліття були значні досягнення: долалися національне недовіру і ворожість, прискорилися розвиток національних економік і соціальний прогрес, розвивалися національні культури і йшло їх взаємозбагачення, стала формуватися інтернаціоналістська психологія.

Однак, формально дотримуючись колишньої лінії в національному питанні, Сталін і його оточення на ділі все далі стали відходити від намоченого курсу. В результаті в національних відносинах виникли серйозні проблеми: під приводом боротьби з буржуазною ідеологією мало місце побиття національної інтелігенції, боротьба з релігією переростала в боротьбу з національною культурою, насильно змінювалася національна графіка, що створювало труднощі в освіті, оживали великодержавний шовінізм і націоналізм. У роки Великої Вітчизняної війни і пізніше репресії обрушилися на цілі народи. Політика тоталітаризму згубно позначилася на долі не лише неросійських народів, але і самого російського народу, на його культурі.

В СРСР до кінця 30-х рр. склалася цілісна суспільна система яку можна визначити як "державний соціалізм". Соціалізм, тому що відбулося усуспільнення виробництва, скасування приватної власності. Державний, т. К. Усуспільнення було не реальним, а ілюзорним: функції з розпорядження власністю і політична влада виявилися відчуженими від більшості народу і здійснювалися партійно-державним апаратом і особисто Сталіним.

Головною історичним завданням, яка була об'єктивно вирішена в цей період, був форсований завершальний ривок від "аграрного суспільства до індустріального".

На вибір Росією найбільш жорсткого варіанту соціально-політичного розвитку вплинули не тільки конкретна обстановка в країні і в світі в 20-х - 30-х рр., Але також революційні (особливо військово-комуністичні) і багатовікові російські традиції, пов'язані з гіпертрофованою роллю держави, несформованістю громадянського суспільства, сформованим "антилібералізм" масового суспільної свідомості і переважанням в ньому уравнительно-коллектівістко почав.

42.Радянська держава і світ (1921--1941 рр.)

З початку 20-х рр. взаємини Радянської Росії із зовнішнім світом визначалися рядом обставин:

Відбувся спад революційної хвилі в Європі.

2) Закінчилася невдачею спроба революціонізувати Європу нав'язуванням Червоної Армії в період радянсько-польської війни. Виходячи з цього радянське керівництво виробляє нову модель поведінки країни в світі. Ця модель базувалася на двох суперечливих підставах:

1) принципі пролетарського інтернаціоналізму. Згідно з ним СРСР підтримував комуністичний національно-визвольний рух в світі;

2) прагматичної концепції - мирне співіснування держав з різним суспільним ладом. Вона мала на увазі нормалізацію міждержавних відносин з західними країнами.

У радянській зовнішній політиці 20-х рр. ідеологічні установки поступово поступалися місцем прагматичному курсу. В результаті СРСР в основному зумів подолати стан дипломатичної ізоляції. Радянський Союз офіційно визнали 22 держави різних континентів. З великих країн виняток становили лише США.

До середини 20-х рр. на міжнародній арені склалося тимчасове нестійку рівновагу сил. У цих умовах в країнах капіталізму відбувається бурхливе зростання промислового виробництва, високими темпами проходила мілітаризація економіки і нарощування армій. Продовжувало усталюватися міжнародне становище СРСР. Спроби Англії дестабілізувати в 1927--1929 рр. відносини з СРСР і сколотити єдиний антирадянський фронт капіталістичних країн закінчилися невдачею.

У 1929--1933 рр. вибухнув найбільший за всю історію капіталізму економічна криза. Обсяг промислового виробництва в розвинених капіталістичних країнах скоротився в середньому на 38%, сільського господарства - на третину, світової торгівлі - на дві третини. Криза прискорила структурну перебудову капіталістичної економіки і правел до посилення втручання держав в економіку, суспільне життя. Англія і Франція вийшли з кризи почасти за рахунок перекачування ресурсів з колоніальних країн в імперські центри. У скрутному становищі опинилися Німеччина і США.

У США в 1933 р президент Ф.Д. Рузвельт (1882--1945 р) проголосив політику "Нового курсу" - соціально орієнтований, "м'який" варіант переходу до регульованого ринкового господарства. Він включав в себе примусове картелирование промисловості, контроль держави за фінансовими операціями, пільгове кредитування дрібних фермерів, регулювання мінімуму зарплати і тривалості робочого дня, організацію громадських робіт для безробітних в умовах збереження і розвитку політичної демократії. У 1933 р уряд Рузвельта встановив дипломатичні відносини з СРСР.

У Німеччині після приходу в 1933 р до влади націонал-соціалістів на чолі з А. Гітлером процеси етатізаціі (одержавлення) економіки розгорталися паралельно з формуванням тоталітарного фашистського режиму. Лідери Німеччини проводили всіляку мобілізацію внутрішніх накопичень для прискореної мілітаризації країни і подальшої боротьби за переділ світу. Це вело до посилення політичного режиму.

В умовах світової кризи лідерам Комінтерну здавалося, що настає новий період пролетарських революцій. Тому головним ворогом пролетарів вони порахували реформістів. Тим самим був поглиблений розкол робітничого руху на комуністичне і соціал-демократичний. Коли ж в 1933 р був узятий курс на створення широких народних фронтів, було вже пізно - виникли два вогнища агресії: фашистська Німеччина на Заході, мілітаристська Японія на Сході.

Економічна криза 1929--1933 рр. прискорив підготовку нової світової війни. Слідом за Японією вийшли з Ліги Націй дві інші агресивні держави Європи - Італія і Німеччина, створивши собі повну свободу дій в військові приготування.

З огляду на зростання військової погрози Радянський Союз в 1935 р підписав договори про взаємну допомогу з Францією і Чехословаччиною.

Відбувається консолідація фашистських і мілітаристських держав. У 1936 р Німеччини і Японія підписали "антикомінтернівський пакт" - своєрідний військово-політичний союз. Через рік до нього приєдналася Італія. Реально почався процес створення фашистського міжнародного блоку, спрямований на переділ світу і завоювання світового панування.

Після оформлення фашистського блоку посилилися агресивні дії Німеччини. У березні 1938 р Австрія була окупована і приєднана до Німеччини. У вересні 1938 р в Мюнхені відбулася конференція глав чотирьох держав: Німеччини, Англії, Франції, Італії. На ній було підписано угоду про розчленування Чехословаччини: Судетская область переходила до Німеччини.

Мюнхенські події стали переломними в політичній історії Європи 30-х рр. Остаточно була зруйнована вся система європейської безпеки, що складалася після Версаля. Політична обстановка а Європі була дестабілізована.

У березні 1939 р, Німеччина окупувала вже всю Чехословаччину і Клайпеди область Литви. Угорщина зайняла Закарпатську Україну, а Польща отримала Тешинську промисловий район. До цього часу Німеччина та Італія допомогли генералу Франко встановити свою диктатуру в Іспанії, а в квітні Італія вторглася в Албанію.

Мюнхенська політика західних кіл, схвалена США, стосувалася не тільки Європи, а й Далекого Сходу. У жовтні 1938 р Японія захопила Південний Китай, ізолювавши його від зовнішнього світу. У травні - серпні 1939 року Японія розв'язала бойові дії проти СРСР і Монголії в районі річки Халхін-Гол.

До літа 1939 для СРСР стала реальною загроза війни на два фронти. У цих умовах перед Радянським урядом постала необхідність вироблення зовнішньої політики, яка дозволила б відвернути воєнне зіткнення в настільки важкій обстановці політичної ізоляції СРСР. Існувало два можливих напрямки зовнішньополітичних рішень:

а) домагатися укладення військового союзу з Англією і Францією, що могло б стати перешкодою агресії;

б) спробувати уникнути війни переговорами з Німеччиною, а в разі неможливості хоча б уникнути війни на два фронти, як можна швидше ліквідувати конфлікт на р. Халхін-Гол.

Перший напрямок стало офіційно опрацьовуватися сторонами в серпні 1939 року, коли в Москву прибула спільна англо-французька військова делегація. Однак ця делегація складалася з другорядних осіб, які не мали повноважень підписувати військові угоди. Переговори зайшли в глухий кут і 21 серпня закінчилися безрезультатно.

Таким чином, перше основний напрямок радянської зовнішньополітичної діяльності щодо запобігання агресії і виходу з політичної ізоляції не привело до позитивного результату.

Другий шлях відкрився після наполегливих пропозицій Берліна, починаючи з травня 1939 р укласти договір з Радянським Союзом. Радянському керівництву було відомо, що, поряд з переговорами в Москві, Англія вела таємні переговори в Берліні. 15 серпня в Москві, почалися переговори між Молотовим і німецьким послом Шуленберга. 23 серпня після прильоту Ріббентропа в Москву СРСР і Німеччина підписали договір про ненапад. До договору було додано секретний протокол. Договір з точки зору юридичної і політичної був цілком правомочний. Секретний протокол розмежовував сфери впливу між Німеччиною та СРСР у Східній Європі і в юридичному сенсі був протиправним. У цьому ряду знаходиться і договір про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р

Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною справив сильне враження в Японії. Кабінет Хиранума подав у відставку. У квітні 1940 року Японія уклала з СРСР договір про нейтралітет.

Таким чином, європейська зовнішня політика СРСР пройшла в 30-і рр. три етапи: 1) до приходу до влади в Німеччині нацистів спостерігалася переважно прогерманской орієнтація; 2) з 1933 по 1939 рр. переважала "продемократична" лінія: орієнтація на союз з Англією і Францією, спроби створення системи колективної безпеки; 3) з 1939 по 1941 рр. знову взяла гору прогерманской лінія. Вона привертала Сталіна можливістю істотно розширити територію СРСР за рахунок поділу Європи на "сфери впливу".

Завдяки накопиченому військово-економічним потенціалом і договором з СРСР від 23 серпня 1939 Німеччина 1 вересня 1939 р нападом на Польщу почала другу світову війну. У квітні 1940 року вона захопила Данію, в травні - Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург. У червні капітулювала Франція. У квітні 1941 р були окуповані Югославія і Греція.

Одночасно відбувалося територіальне розширення СРСР. У вересні 1939 р була приєднана частина території Польші-- Західні Україна і Білорусь, в липні 1940 року - Бессарабія, прибалтійські держави. З листопада 1939 року по березень 1940 р пройшла радянсько-фінська війна, не принесла слави Червоної Армії, але сприяла падінню міжнародного авторитету СРСР.

Таким чином, стрімке зростання німецької експансії привів до повторення світової конфлікту. Напрямок конфронтації залишилося колишнім: дії Німеччини в черговий раз зіштовхнули її з Францією і Англією, що протистояли будь-яким серйозних порушень, що склалося в Європі.

43. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр

22 червня 1941 року Німеччина напала на СРСР. Сталін до останнього не вірив, що Гітлер зважиться воювати на два фронти.

Початок війни стало катастрофою для Червоної Армії. Знекровлена ​​репресіями і в результаті оперативно-стратегічних промахів вже за перші три тижні воїни Червона Армія втратила близько 850 тис. Чоловік, 3.5 тисячі літаків, до половини танків, що були в прикордонних округах. Німецькі війська просунулися на 300-600 км у глиб країни, втративши при цьому лише до 100 тис. Убитими. Безповоротні втрати діючої армії за 6 місяців 1941 р склали 5 млн. Чоловік (у тому числі 3,9 млн. Військовослужбовців були захоплені в полон, з яких до початку 1942 року в живих залишилося тільки 1,1 млн. Чоловік. А всього станом на 1 травня 1944 року з 5,7 млн. радянських полонених 2,5 млн. померли, 1 млн. вбиті при спробі до втечі, більше 1 млн. чоловік передані для ліквідації в гестапо).

Подолавши шок перших місяців війни, правлячий режим СРСР зміг використовувати такі переваги, як надцентралізація управління, величезні природні та людські ресурси, забезпечивши максимальне напруження всіх сил народу. В результаті в перші півроку воїни було евакуйовано понад 1500 великих промислових підприємств, які в рекордно короткі терміни ставали до ладу. В цілому, маючи в своєму розпорядженні меншим, ніж Німеччина, промисловим потенціалом, СРСР справив за роки війни майже в 2 рази більше сучасної бойової техніки.

Ціною колосальних зусиль і втрат німецькі війська були зупинені лише під стінами Москви. Але під впливом перемоги під Москвою були здійснені нові помилки. Вважаючи, що бліцкриг остаточно зірвано, Сталін зажадав розвернути в першій половині 1942 р серію наступальних операцій. Сил і військового мистецтва для цього не вистачило, що призвело до військових катастроф під Харковом, в Криму і на інших ділянках. Німецькі війська знову оволоділи стратегічною ініціативою і з липня 1942 р перейшли в наступ в напрямку Волги і Кавказу.

Лише восени 1942 р почався перелом у ході війни. Перемога під Сталінградом, потім на Курській дузі влітку 1943 р надломили силу німецьких збройних сил. З кінця 1943 року почався похід Червоної Армії в Європу. Поступово з визвольної місії він трансформувався в боротьбу за геополітичне перевагу і створення "поясу безпеки" у радянських кордонів.

В ході війни був створений антигітлерівський союз: СРСР, Англія, США.Юридичною основою коаліції стала Декларація Об'єднаних Націй від 1 січня 1942 р яку підписали 26 держав. Аж до висадки в Нормандії влітку 1944 англо-американських військ СРСР один вів безпосередні воєнні дії на континенті (проти нього в 1941--1944 рр. Боролося 70% і більше сухопутних сил Німеччини). Військова активність США і Великобританії зосереджувалася в основному на периферії (1941--1943 рр. - битви в Східній і Північній Африці, 1943 г. - висадка в Італії, 1941-1945 рр. - битви з Японією на Тихому океані) .

У період між Тегеранської (листопад 1943 г.) і Ялтинської (лютий 1945 р) конференціями були узгоджені основні принципи післявоєнного устрою світу і Німеччини. У 1944 р було повідомлено початок процесу утворення Організації Об'єднаних Націй. На відміну від европоцентрістской Ліги Націй (1919--1939 рр.) Створена в 1945 р ООН стала всесвітньою організацією.

Радянський народ відстояв свою незалежність, вийшов переможцем у війні з фашистською Німеччиною 8 серпня - 2 вересня 1945 була розгромлена Японія. Велика Вітчизняна війна закінчилася. Але досягнута вона була величезною ціною: 30% національного багатства країни і 27 млн. Людських життів (в тому числі 11,3 млн. Загинули на полі бою).

Перемогу було здобуто завдяки патріотизму радянських людей, його героїзму і самовідданості. Проти агресора билися люди різних національностей як один народ. Тільки Башкирія дала 247 Героїв Радянського Союзу. У республіці були сформовані дві кавалерійські дивізії. Командиром 112-ї кавалерійської дивізії став полковник М.М. Шаймуратов, а командирами полків - кадрові офіцери Т.Т. Кушіма, Г.А. Нафік, Г.Д. Макаєв. А в цілому в роки війни Башкирія стала одним з великих районів радянського тилу. Тут проводилися нафтопродукти, боєприпаси, авіаційні двигуни і багато іншого, гостро необхідне фронту. Республіка стала другим "домом" тисячам евакуйованих, базою для майже 100 перебазованих підприємств.

44. Підсумки та уроки світової та Великої Вітчизняної війни. Внесок Башкортостану в Велику Перемогу

За підсумками війни відбулися територіальні зміни. СРСР були передані Курильські острови і Південний Сахалін, до нього відійшла Східна Пруссія з Кенігсбергом, а кордон з Польщею пройшла по "лінії Керзона".

Перемога у війні була досягнута об'єднаними зусиллями країн антигітлерівської коаліції. Однак головний тягар війни лягла на плечі радянського народу.

Повчальними і актуальними залишаються такі уроки Другої світової війни: 1) війну значно легше почати, ніж закінчити, так як вона протікає за своїми законами; 2) війну не можна спланувати ні за масштабами, ні але характером застосовуваних засобів; 3) тільки єдність миролюбних сил здатне запобігти війні; 4) вся тяжкість війни падає на плечі народу.

Таким чином, в 20-30-х рр. у визначенні своєї зовнішньої політики Радянська держава стратегічно орієнтувалося на світову революцію, прагнуло максимально враховувати свої власні інтереси, але доводилося враховувати і існуючі обставини і, перш за все, вороже налаштоване капіталістичне оточення. Західний світ від стабілізації кинув у світову економічну кризу, з якого провідні держави знайшли свій шлях виходу. Події 30-х р, що почалася друга світова війна наочно продемонстрували неефективність Версальської системи післявоєнного врегулювання. Не минула війна і Радянський Союз.

45. Суспільно-політичні процеси в СРСР в 1945 - 1984 р

Після перемоги у Великій Вітчизняній війні серед громадських настроїв домінувала надія на краще життя. Війна змінила частково суспільну свідомість. Вона привчила багатьох критично мислити, ініціативно діяти, брати на себе відповідальність. Особливо це торкнулося молодого покоління, в середовищі якого виникають молодіжні групи (в Москві, Воронежі, Свердловську, Челябінську і ін. Містах). Вони займали антисталінські, але просоциалистические позиції. Серед солдатів, які поверталися в село, ходили наполегливі чутки, що селянам роздадуть землю, полегшать податки, видадуть на руки паспорта.

Таким чином, в суспільстві зріло розуміння необхідності змін. Це суб'єктивне відчуття накладалося на особливу духовну атмосферу перших повоєнних років.

Навіть значної частини партійно-державного апарату (істотно оновленого за роки війни) війна показала неможливість збереження в колишньому вигляді всіх довоєнних порядків. У 1946--1947 рр. при складанні та обговоренні (закритому) проектів нових Конституції СРСР та Програми ВКП (б) номенклатурними працівниками були висловлені багато прогресивні на той час пропозиції: про децентралізацію управління економікою, про ліквідацію судів і трибуналів воєнного часу, про розширення внутріпартійної демократії, розробці принципів ротації кадрів і т.п.

Загострення соціально-економічної ситуації поставило керівництво країни перед дилемою: або - реформи, або - терор, повернення до довоєнного твердого курсу. Сталін вибрав останнє.

Уже в 1946 р прокотилися процеси над молодіжними групами. У серпні 1946 року було прийнято постанову ЦК ВКП (б) "Про журнали" Зірка "і" Ленінград ", що стало початком походу проти вільнодумства. З 1947 р розгортаються погромні "дискусії" з філософії, біології, мовознавства, політекономії, приструнити інтелігенцію.

Перелом настав в 1948 р Була розгорнута кампанія "боротьби з космополітизмом". Вона мала на меті - витравити з народної свідомості виник інтерес і симпатії до Заходу, посилити ідеологічну ізоляцію країни, розпалити шовіністичні та антисемітські почуття, а в цілому - терміново відновити похитнувся у війну образ внутрішнього ворога. З 1948 р поновлюються масові репресії, відкриті процеси, чищення ( "Ленінградське справа", "справа лікарів" і ін.). Мета репресій - поставити на місце військове покоління, задушити паростки демократизму, придушити яке виросло за роки війни почуття самоповаги народу.

Суть того, що сталося повороту полягала в поверненні тоталітарно-бюрократичної системи до нормального для неї стану. В цілому тоталітарно-бюрократична система в кінці 40-х - початку 50-х рр. ще більше зміцнилася і остаточно оформилася. Культ Сталіна досяг свого апогею.

Зі смертю Сталіна 5 березня 1953 р виникла криза влади, постала проблема лідера. Боротьба за лідерство визначалася стосунками між Маленковим Г.М., Хрущовим Н.С. і Берія Л.П. Маленков став Головою Ради Міністрів, Хрущов очолив Секретаріат ЦК партії. Берія став на чолі об'єднаного Міністерства внутрішніх справ (МВС і МДБ). Страх перед Берія і безконтрольними діями органів МГБ - МВС з метою усунення політичних конкурентів привели до ізоляції Берія і єдиного виступу всіх членів Президії ЦК КПРС проти нього. Завдяки рішучим діям Хрущова і підтримки армії 26 червня 1953 р Берія був заарештований і в грудні суд виніс йому смертний вирок.

МВС - МГБ були поставлені під контроль партійних органів. У вересні 1953 р Хрущов став Першим секретарем ЦК КПРС.

Наступний етап боротьби за владу був пов'язаний з відтискуванням Маленкова. Займаний ним пост Голови Ради Міністрів втрачав своє значення. Центр влади переміщався в секретаріат ЦК КПРС, тобто до Хрущова. У січні 1955 р Маленков був зміщений зі свого поста.

Період в історії країни під час лідерства Хрущова Н. С. (1953--1964 рр.) Отримав назву "відлиги". Ще в березні 1953 року з ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність "припинити політику культу особи". ЦК КПРС став перетворюватися в колективний орган.

Вищим піком лібералізації з'явився доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС в 1956 р з викриттям культу особи Сталіна і пов'язаних з ним масових репресій. Доповідь справила великий вплив на уми широких верств суспільства. У той же час він не торкався суті тоталітарно-бюрократичної системи.

Лібералізація проявилася також в сфері державного будівництва. Відбувалося розширення прав союзних республік в економічній та правовій сферах.

Була проведена реабілітація репресованих народів (балкарці, чеченці, інгуші, калмики, карачаївці). Було ліквідовано ГУЛАГ і почалося звільнення мільйонів політичних в'язнів.

Однак діяльність Хрущова викликала протидію найближчих соратників Сталіна. У липні 1957 року вони зробили спробу змістити Хрущова з посади Першого секретаря ЦК КПРС. Але Хрущова підтримала значна частина оновленого ЦК, армія і КДБ. Противники Хрущова (Маленков, Каганович, Молотов, Шепілов, Булганін) були зняті зі своїх посад.

У новій суспільно-політичній атмосфері пройшов XXI з'їзд КПРС (1959 рік), який констатував, що соціалізм в СРСР отримав повну і остаточну перемогу. У 1961 р XXII з'їзд КПРС прийняв програму будівництва комунізму. Висунуті завдання вже тоді виглядали нереальними для країни.

Надалі влада все більше концентрувалася в руках Першого секретаря ЦК КПРС. Однак партійна номенклатура, швидка консолідуючись і набираючи силу, претендувала на самостійну політичну роль. Це було неможливо при численних спробах Хрущова реформувати тоталітарну систему, яка створювала загрозу благополуччю і надійності положення партійно-державної бюрократії. В результаті у жовтні 1964 р Хрущов був зміщений консервативними силами, а політичний курс змінений у бік зміцнення тоталітарно-бюрократичної системи. Стався відкат до сталінізму, але без масових репресій. Відкат означав стабілізацію системи, неминуче веде до загнивання і розпаду.

Генеральний секретар ЦК КПРС Брежнєв Л. І. (1964--1982 рр.) Став виразником інтересів партійного апарату і пов'язаного з ним потужного шару господарської бюрократії.

Особливу роль в утвердженні консервативного курсу зіграли події в Чехословаччині 1968 р Навіть в помірних реформах радянська ПАРТОкратія угледіла загрозу тоталітарній системі і тому здійснила збройне вторгнення в ЧССР.

Зі згортанням "відлиги" завершилася епоха "комуністичного романтизму".

Незабаром, після зміни вищого партійного керівництва почалося закручування "ідеологічних гайок". Була висунута формула перманентного загострення ідеологічної боротьби двох систем. Проводяться акції залякування інтелігенції, що викликали, однак, у відповідь реакцію у вигляді цілого руху інакодумців. Відбувається посилення цензури.

У суспільно-політичному житті теорія все більше відривалася від соціальної практики. Проблеми наростали і поглиблювалися, але рішучих кроків для їх вирішення не робилося.

У політичній системі партія фактично перетворилася в елемент державної структури. Представницькі органи мали декоративне значення. Виконавчий апарат продовжував законодательствовать, випускаючи незліченні інструкції та накази. Він же фактично командував і судом.

В ідеологічній сфері нереальне завдання побудови матеріально-технічної бази комунізму протягом двох десятиліть стала тихо "забуватися", тому що великий був розрив між теорією і навколишньою дійсністю. Для заповнення ідеологічного вакууму була висунута концепція розвинутого соціалізму. Завдяки цій концепції комунізм відсовувався в невизначене майбутнє. У 1971 р XXIV з'їзд КПРС констатував, що в СРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство.

Вершиною теоретичних установок стала прийнята в 1977 рКонституція СРСР - Конституція "розвиненого соціалізму". У 6-й статті вона закріплювала монопольне становище КПРС в політичній системі.

Зусилля в області ідеології супроводжувалися поступовим розкладанням суспільства від верху до низу. Утвердилися подвійна мораль і подвійний стандарт життя. Партапарат обростав все новими привілеями. Розрив в рівні та умови життя робітників і номенклатури все збільшувався. Все більше ілюзорною ставала одна на основних завдань - забезпечити перевагу в економічному змаганні з капіталізмом.

Перші спроби змін в суспільстві пов'язують з ім'ям Ю. В. Андропова (1982--1984 рр.), Який після смерті Брежнєва в листопаді 1982 р був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС. Андропов був яскравим представником жорсткою, "силовий" політики. З його приходом з'явилися реалістичні оцінки, переможні реляції стали поступатися місцем критиці, вперше прозвучала тривога за майбутнє країни. Але багато в чому вся позитивна програма Андронова була зведена на практиці до зміцнення дисципліни. Саме в безвідповідальності, недисциплінованості, розхлябаності він угледів коріння і причину всіх наших бід і труднощів. Таким чином, у наявності було явне прагнення домогтися швидкого результату за допомогою волі і твердості. За 15 місяців перебування Андропова у влади було зміщено 18 союзних міністрів, 37 перших секретарів обкомів, крайкомів, ЦК компартій союзних республік.

В цілому діяльність Андропова була спробою реанімувати адміністративно-командну систему. Наближення кризи було загальмовано, але не зупинився.

Прихід до керівництва К. У. Черненко (1984--1985 рр.) Означав повернення до колишніх усталеним порядків. Ці місяці політичного керівництва країною Черненко стали останнім доводом, що переконав групу керівників у необхідності крутого повороту.

46. Соціально-економічне становище країни (1945 - 984 рр.)

За роки війни Радянський Союз втратив 27 мільйонів людських життів і 30% національного багатства країни.

Відновлення народного господарства почали з важкої промисловості. Це завдання було вирішене в найкоротші терміни. Уже в 1948 р обсяг промислового виробництва досяг довоєнного рівня. Цьому сприяли самовіддану працю людей, а також максимальна концентрація ресурсів, досягнута за рахунок "економії" на сільському господарстві, легкій промисловості та соціальній сфері. Чималу роль зіграли і репарації з Німеччини (4,3 млрд. Доларів).

У 1949 р в максимально короткі терміни в СРСР була створена атомна бомба, а в 1953 р - воднева.

Успіхи в промисловості і в військовій справі базувалися на жорсткому натиску на село, на викачування з неї коштів. Доходи від колгоспу становили в середньому лише 20,3% грошових доходів сім'ї селянина, 22,4% колгоспів в 1950 р взагалі не видавали грошей на трудодні. Жили селяни головним чином за рахунок своєї присадибної ділянки. Вони не мали паспортів, тому не могли покинути село. За невиконання норми трудоднів їм загрожувала судова відповідальність. Тому не випадково до 1950 р село лише наблизилась до довоєнного рівня.

Обраний в СРСР варіант форсованого відновлення з опорою на внутрішні ресурси (а Західна Європа отримала за планом Маршалла від США 13 млрд. Доларів) і надконцентрацію коштів у важкій промисловості забарилися підвищення життєвого рівня. До того ж в 1946 р в результаті сильної посухи країну збагнув голод. Скасування карткової системи в 1947 р і грошова реформа серйозно вдарили по широким масам. Багато товарів продавалися за комерційними цінами і були для них недоступні.

Після смерті Сталіна Голова Ради Міністрів Маленков зробив спробу проведення нового економічного курсу, що виразилося в перенесенні пріоритетів з важкої промисловості на легку і на сільське господарство, житлове будівництво. У сільському господарстві намічалися заходи щодо підвищення врожайності, включенню фактора зацікавленості колгоспників, а також розорювання цілинних і перелогових земель.

Однак після приходу Хрущова до влади акцент змістився на освоєння цілини в надії на швидку віддачу. Відкинутий був і курс на істотний перерозподіл капіталовкладень між галузями на користь галузей групи "Б". Але відмінності в економічній політиці Маленкова і Хрущова не могли бути кардинальними в рамках існуючого режиму.

У період лідерства Хрущова проводилися численні реформаторські експерименти. Всі вони зводилися в основному до державних програм (освоєння цілинних і перелогових земель - освоєно 40 млн. Гектарів, епопея з розповсюдження посівів кукурудзи, програма по тваринництву) і реорганізації управлінських структур.

У 1954 році було прийнято рішення, спрямоване проти розбухання управлінських штатів, ведомственности, бюрократизму. Було скасовано 200 главків і відділів міністерств, десятки трестів, сотні постачальницьких організацій.

У 1956 р з метою децентралізації ряд міністерств з союзних були реорганізовані в союзно-республіканські. У ведення республік було передано близько 15 тисяч промислових підприємств. Політику децентралізації вінчала реформа 1957 р ліквідації галузевих міністерств і створення територіальних рад народного господарства (раднаргоспів). Однак реформа не внесла якісних змін в умови господарювання.

В цілому в середині 50-х - початку 60-х років розвиток основних галузей народного господарства було динамічним. У 1956-- 1958 рр. темпи розвитку промисловості склали 10-15%. У роки семирічки (1959--1965 рр.) Подвоїлися основні промислові фонди. Але разом з тим знизилися темпи розвитку легкої і харчової промисловості. Це було пов'язано з відставанням сільського господарства. Зіграли роль порушення принципу матеріальної зацікавленості колгоспників, обмеження підсобного господарства, волюнтаризм в управлінні.

У соціальній сфері були великі позитивні зрушення: зростання заробітної плати і споживання товарів. У 1964 р було введено пенсії колгоспникам. Житловий фонд країни виріс за роки семирічки на 40%.

Таким чином, реорганізації середини 50-х - початку 60-х рр. відповідали назрілим потребам. Об'єктивно вони були нацьковано на ослаблення командно-адміністративної системи. Але в той же час вони не передбачали її радикального перетворення. Змінювалися лише форми функціонування цієї системи, але істота її залишалося непорушним.

В середині 60-х рр. фахівці і господарські керівники прийшли до висновку про необхідність глибоких економічних реформ. Нове керівництво на чолі з Брежнєвим змушене було піти на господарську реформу (1965 р). Суть її полягала в посиленні економічних важелів, розширенні самостійності підприємств. Скорочувалася кількість директивно планованих показників, в розпорядженні підприємств залишалася частка прибутку, проголошувався госпрозрахунок. Одночасно був відновлений галузевий принцип управління промисловістю. Реформа дала імпульс розвитку економіки, кілька підвищивши темпи зростання виробництва у восьмій п'ятирічці. Однак будучи непослідовною і вихолощеної в ході реалізації, реформа згортається.

У 70-і рр. відбувається неухильне скочування радянської економіки до стагнації (тобто застою). Від восьмої (1966--1970 рр.) До одинадцятої (1981--1985 рр.) П'ятирічці неухильно знижувалися основні економічні показники, темпи зростання валового суспільного продукту.

Особливо несприятливо виглядало економічний розвиток СРСР на тлі світової економіки. Розвинені країни Заходу переходили в 1970--1980-х роках до нового інформаційного (постіндустріального) суспільства, що характеризується різким збільшенням ролі невиробничої (особливо освітньої) сфери, індустріалізацією споживання.

На відміну від аграрного та індустріального суспільства, де головним багатством був "відчутний" капітал (земля, фабрики і т.д.), на цю роль все більше починають претендувати знання, інформація. У промисловості відбувається згортання "традиційних галузей" (добувна промисловість, металургія, деякі галузі машинобудування і т. Д.). Здійснюється перехід до ресурсозберігаючих технологій, наукомістких виробництв (мікроелектроніка, інформатика, робототехніка, нові матеріали, біотехнологія). СРСР як і раніше здійснював розширене відтворення індустріальної структури з упором на традиційні галузі. Екстенсивний характер розвитку радянської економіки різко обмежував можливості вирішення соціальних завдань. Частка коштів, які йшли на соціальні потреби, через що наростали економічні труднощі, що тривала концентрації коштів в тяжче й військової промисловості, знижувалася. З початку 70-х рр. в СРСР перестала збільшуватися середня тривалість життя і почала зростати дитяча смертність.

Звичайно, в роки "застою" стався зсув в підвищенні добробуту радянських громадян. Проте частка фонду заробітної плати в національному доході, створеному в промисловості, становила на Заході 60-80% (в США в 1985 р - 64%), а в СРСР в 1985 р - 36,5%. За рівнем споживання на душу населення СРСР займав лише 77-е місце.

Таким чином, починаючи з 60-х рр. країни Заходу виявилися в стані перманентних, що змінюють один одного технологічних переворотів. Прогрес цих країн грунтувався на гнучкій ринкової системи і на наукомісткої продукції. В СРСР же відтворювалися застарілі виробництва. Загострена демографічна ситуація, розпорошення капіталовкладень, падіння фондовіддачі вели до вичерпання можливостей екстенсивного зростання. Для виходу зі стану кризи необхідні були корінні, радикальні зміни і зрушення, принципово нові форми розвитку.

47. Зовнішня політика Радянського Союзу в 1945 - 1984 р

У роки другої світової війни склалася антигітлерівська коаліція. Рішення Тегеранської, Кримської, Потсдамської конференцій заклали основу післявоєнного мирного врегулювання. Була створена ООН. СРСР став повноправним членом світового співтовариства.

Однак період співпраці країн антифашистської коаліції змінився періодом конфронтації. Уже в березні 1946 року У. Черчілль закликав західні держави до спільної боротьби проти світового комунізму. Ця мова дала поштовх для роздування антирадянщини. Вона створювала образ ворога і стала психологічною основою "холодної війни". ( "Холодна війна" - це політична, економічна, ідеологічна конфронтація між двома системами, "балансування на межі війни").

На Заході першою операцією "холодної війни" вважають "справу Вольфа-Даллеса". Це були переговори між емісарами США і Англії і обергруппенфюрером СС Карлом Вольфом про те, що німці відкривають англо-американським військам західний фронт і підсилюють опір на Сході.

Після війни приводом для охолодження відносин став польський питання. Сталін відмовився включити до майбутнього уряду Польщі представників емігрантського уряду в Лондоні. З Польщі почалося створення "поясу безпеки" СРСР в Європі. У східно-європейських країнах Сталіним були створені слухняні йому режими. У них утворюються однопартійні уряду, насаджується адміністративно-бюрократична система, проводяться перетворення, аналогічні радянським.

У свою чергу США також прагнули поширити свій вплив на Європу. Був розроблений "план Маршалла" - план відновлення зруйнованої економіки західно-європейських країн. Давалися великі позики на покупку американських товарів, виручені гроші не вивозилися з країн, а вкладалися в будівництво нових і відновлення старих підприємств. Щоб гарантувати політичну стабільність, під тиском США комуністи були видалені з урядів західно-європейських країн. У 1947 р в США була взята на озброєння "доктрина Трумена". У ній проголошувалися завдання боротьби з комунізмом у всьому світі, "стримування комуністичного наступу" і "відкидання комунізму в межі СРСР". Всі революції і суспільні рухи розглядалися як результат комуністичної агресії.

Створивши атомну бомбу, США стали проводити політику атомного шантажу.Тут на перший план вийшла доктрина Г. Гувера:

"Поки ми і тільки ми, маємо атомну бомбу, ми можемо всьому світу диктувати нашу політику". Починаючи з 1945 р, розроблялися плани нанесення ядерного удару по СРСР, а навколо Радянського Союзу були створені американські військові бази. У 1949 р був утворений Північноатлантичний блок НАТО, спрямований проти СРСР.

Радянський Союз у відповідь робив аналогічні заходи. У 1949 р була створена радянська атомна бомба. У травні 1955 р утворений Варшавський військово-політичний договір, що включав СРСР і східно-європейські країни.

Створення атомної зброї в СРСР внесло певний елемент рівноваги. Однак абсолютизація цього елемента породила одне протиріччя політичного мислення. У листопаді 1949 р Маленков заявив, що "якщо імперіалісти розв'яжуть третю світову війну, то ця війна з'являться могилою вже не для окремих капіталістичних держав, а для всього світового капіталізму". Такі погляди ще більшою мірою роз'єднували країни і народи.

Після смерті Сталіна в умовах зростання ядерної загрози почалося переосмислення стереотипів. Була зроблена спроба по-новому поглянути на наслідки ядерної воїни. 12 березня 1954 р Маленков заявив, що нова світова війна "при сучасних засобах війни означає загибель світової цивілізації". Однак через місяць Маленков був змушений відмовитися від цього висновку. У лютому 1955 р Молотов відкрито засудив заяву Маленкова підкресливши, що в разі світової війни "загине не світова цивілізація" в цілому, а лише система капіталізму.

Таким чином, в повоєнні десятиліття стався розкол світу на два табори. Протистояння цих таборів визначало на довгі роки всю світову політику. Розкол світу позначився і на економічних зв'язках. Після прийняття "плану Маршалла" і освіти в 1949 р Ради економічної взаємодопомоги склалися фактично два світових ринку, ізольованих один від одного, що негативно позначилося на економіці СРСР і Східної Європи.

Геополітичний розкол Європи, світу в цілому в умовах появи ядерних озброєнь на тривалий час забезпечив відносну стабільність європейських кордонів, поступово зрушуючи військово-політичне протиборство з'явилися наддержав і їх блоці в "третій світ".

Період "відлиги" не міг не відбитися і на зовнішній політиці СРСР. Деякої зміни міжнародної обстановки сприяв і прихід нового політичного керівництва в США (Ейзенхауер, Кеннеді). В результаті, хоча "холодна війна" і тривала, були зроблені спроби до деякого зниження її рівня. Хрущов вніс в зовнішню політику новий стиль. Він був заснований на особистих контактах глав держав.

СРСР виступив з рядом масштабних ініціатив з роззброєння. За період з 1955 р по 1959 р Радянський Союз в односторонньому порядку скоротив свої збройні сили на 2 млн. 140 тис. Чоловік. У 1960 р чисельність радянських військ склала 2 млн. 423 тис. Чоловік. У 1958 р був оголошений односторонній мораторій на ядерні випробування.

Однак відповідного відгуку у Заходу ці ініціативи не викликали. Однією з причин була недовіра Заходу до СРСР, особливо після його прямого військового втручання в Угорщину в 1956 р

Події в Угорщині слід розглядати в зв'язку із загальносвітовою політикою. Захід також проводив політику з позиції сили. Це проявилося в троїстої агресії Ізраїлю, Англії та Франції проти Єгипту в 1956 р, після того як Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. Лише вимога СРСР зупинило агресорів.

Багато зусиль докладав радянське керівництво для поліпшення відносин з США. У вересні 1959 року відбулася поїздка Хрущова в США. Вперше радянський керівник прибув в цю країну. Однак відповідна поїздка президента США Ейзенхауера в СРСР не відбулася через польоту американського літака-розвідника У-2 над територією СРСР, збитого 1 травня 1960 р, в районі м Свердловська. Радянсько-американські та міжнародні відносини виявилися надовго "заморожені".

З початку 60-х рр. відбулося подальше погіршення відносин між США і СРСР. Це було пов'язано з ситуацією в Німеччині і в Карибському басейні.

У 1961 р, вибухнув Берлінський криза, пов'язана з ситуацією навколо Західного Берліна і яка була зведена "Берлінською стіною".

У 1962 р, пішов "Карибський" криза, що поставила світ на межу ядерної війни. Криза виникла в результаті розміщення наКубе радянських ракет середньої дальності. Конфронтація між СРСР і США дійшла до небувалої гостроти. Все ж обидві сторони змогли піти на взаємні поступки і вирішити проблеми не військовими, а політичними засобами.

Після цієї кульмінації "холодної війни" почався повільний процес поліпшення відносин між країнами Сходу і Заходу. Але розрядці заважало те, що розпад колоніальної системи і утворення безлічі незалежних країн "третього світу" супроводжувалися спробами СРСР встановити в них вплив прокомуністичних режимів.

В цілому в середині 60-х рр. відбулася певна стабілізація повоєнного світу і зниження міжнародної напруженості.

До кінця 60-х - початку 70-х років політика протистояння двох таборів і гонки озброєнь все більш і більш зживає себе. Потерпіла провал військова інтервенція США у В'єтнамі. Загострилися відносини СРСР і Китаю. Змінилася і економічна ситуація. Через настав енергетичної кризи Захід був зацікавлений в розвитку торгівлі з СРСР, в збільшенні закупівель радянської нафти і газу. Вивільнені від колоніальної залежності країни починають грати все більшу роль у світовій політиці. До цього часу після виснажливої ​​гонки озброєнь на Заході і на Сході сторони зайшли в глухий кут. Арсенали ядерної зброї виявилися перенасиченим. І СРСР, і США отримали можливість багаторазового гарантованого знищення один одного. Тобто ядерна війна між СРСР і США стала неможливою, т. К. Переможців в ній не виявилося б.

Всі ці фактори призвели до того, що з 1970 року починається період розрядки міжнародної напруженості. Були підписані великомасштабні угоди між СРСР і США але питань обмеження озброєнь: 1972 г. - Договір про обмеження систем протиракетної оборони - ПРО, Угода про обмеження стратегічних наступальних озброєнь - ОСО-1, Угода про запобігання ядерної війни та ін. Ці угоди не означали припинення гонки озброєнь. Вони лише відсікали її найбільш небезпечні напрямку.

Значний крок був зроблений в області забезпечення європейської безпеки. Протягом 25 років після війни уряд ФРН не визнавало відбулися в результаті війни територіальних змін; вимагало повернення до кордонів 1937 г. 1970 були підписані договори ФРН з СРСР, Польщею, Чехословаччиною. У 1971 р - чотиристороння угода СРСР, США, Англії та Франції по Західному Берліну, Тим самим було ліквідовано вогнище напруженості в центрі Європи.

Кульмінацією розрядки стало проведення в Гельсінкі в серпні 1975 р Наради глав урядів 33-х європейських держав, США і Канади. На ньому був підписаний Заключний акт, який регламентував основні принципи взаємовідносин між державами (мирне співіснування, повага суверенітету всіх держав, непорушність існуючих кордонів, недоторканість особи).

Однак і в роки розрядки протистояння двох військово-політичних таборів тривало. Небачений масштаб прийняла гонка озброєнь. СРСР фактично перевершив США за чисельністю армії, кількістю танків, літаків, підводних човнів, стратегічних ракет. Ця гонка озброєнь катастрофічним чином відбивалася на радянській економіці: США перевершували СРСР за валовим національним продуктом в 3-4 рази, а витрати на озброєння були рівноцінні.

Початок різкого загострення міжнародної обстановки, повернення до політики "холодної війни" поклало рішення про введення радянських військ в Афганістан в 1979 році з метою надання допомоги афганській революції. Це рішення призвело до десятирічної війни, яка коштувала СРСР 15 тисяч життів і мільярдних витрат. Дане рішення було сприйнято на Заході як відмова від розрядки. Радянський Союз опинився в міжнародній ізоляції.

В цей же час було прийнято рішення про модернізацію радянських ракет середнього радіусу СС-20, спрямоване проти Західної Європи. У відповідь західно-європейські країни звернулися з проханням до США розмістити в Європі американські ракети подібного типу. Радянський Союз, в свою чергу, розмістив тактичні ракети з ядерними боєголовками в НДР і Чехословаччини.

На Заході також взяли верх мілітаристські тенденції. Були припинені всі переговори про скорочення озброєнь. Президент США Рейган висунув доктрину "обмеженої ядерної війни проти СРСР". Вона передбачала нанесення першого обеззброюючого удару по пускових установках ракет і центрам управління. За його ініціативи розгорнулися роботи зі створення системи космічного протиракетної оборони (СОІ). Гонка озброєнь піднялася на нову висоту.

До початку 80-х рр. зовнішня політика СРСР зайшла в глухий кут. Гонка озброєнь розоряла країну. Потрібні були зміни.

48. Перебудова і розпад СРСР (1985 - 1991 рр.)

Осмислення політичних процесів в країні можливо лише за умови чіткого уявлення про економічний стан нашого суспільства до середини 80-х рр. З одного боку, за сім десятиліть на місці колишньої напівфеодальної Російської імперії була створена одна з наймогутніших держав світу. Тільки за останні чверть століття семикратно збільшилися виробничі фонди народного господарства. Національний дохід зріс майже в 4 рази, промислове виробництво в 5 разів, сільське господарство в 1,7раза. Реальні доходи населення за 25 років збільшилися в 2,6 рази.

І в економічному змаганні з Заходом були досягнуті вражаючі успіхи. Якщо в 1950 р промислове виробництво СРСР становило менше 30% від рівня промислового виробництва США, то в 1985 р - вже 80%, а в сільському господарстві - 85%. Середньодушові показники виробництва сталі, вугілля, електроенергії, цементу в нашій країні стали такими ж (або навіть вище), як в США, ФРН, Японії, Англії, Франції.

З іншого боку, збереження основних засад адміністративно-командної системи заважало вирішенню головного завдання народногосподарського розвитку - загальної інтенсифікації економіки, розгортання НТР, переходу від індустріального до науково-індустріального виробництва. СРСР виявився перед загрозою нового стадіального відставання за рівнем народногосподарського зростання, частково нагадує те, яке існувало до 30-х років. Тоді у нас переважала доиндустриальное виробництво, в промислово більш розвинених державах - індустріальне. До початку 80-х років наша економіка все ще залишалася переважно на індустріальній стадії, тим часом як економіка розвинених капіталістичних країн піднялася на стадію науково-індустріальну або наблизилася до неї.

Замість прискорення соціально-економічного розвитку темпу приросту суспільного виробництва в 12-й п'ятирічці (1986 -1990 рр.) Продовжували падати і в 1989 році досягли нульового рівня. Спадщина адміністративно-командної системи, непослідовність і половинчатість здійснюваних заходів викликали економічну кризу. Скорочення виробництва супроводжувалося руйнуванням господарських зв'язків, зростаючим дефіцитом бюджету, досягненням критичної величини платоспроможності держави, стрімким падінням рівня життя населення.

Етап розвитку країни я 1985--1990 рр.показав безперспективність існуючої соціально-економічної системи. До усвідомлення необхідності переходу до ринкової моделі розвитку суспільно-політичні сили прийшли не відразу, а пройшовши ряд етапів:

1) прискорення і перебудова на основі планової економіки при існуючій політичній надбудові;

2) оновлення соціалізму через реформи економічної та політичної системи;

3) перехід до "демократичного соціалізму" на шляхах становлення регульованої ринкової економіки;

4) відмова від соціалізму і перехід до ринкової економіки західного зразка.

Спад виробництва, ситуація у фінансовій сфері, бюджетний дефіцит і внутрішній державний борг, зниження платоспроможності держави на зовнішньоекономічному ринку, відсутність товарів на споживчому ринку штовхали керівництво країни на прийняття радикальних економічних заходів.

Відбувся влітку 1990 року неурядової комісією під керівництвом академіка С. Шаталіна і Г. Явлінського був підготовлений проект переходу до ринку за 500 днів. Під тиском консерваторів М. Горбачов відмовився від підтримки цієї програми. Прихильники Б. Єльцина продовжували виступати за курс радикальних економічних реформ, за повернення Росії в світову систему економіки і культури.

Серпневі події 1991 року і перемога російського керівництва розв'язали руки радикальним реформаторам. Уряд Росії пішло на реальні кроки, що ведуть до ринкової економіки: лібералізував ціни, почав приватизацію, тобто роздержавлення власності і т.д. Лібералізація цін призвела до їх підвищення до рівня (на окремі товари і послуги навіть перевищила) світових цін при зростанні середньої заробітної плати в значно меншою мірою.

Скоротилося споживання у більшої частини населення, посилилося розшарування суспільства за рівнем доходів. У більш ніж 80% населення Росії скоротилися реальні доходи і багато хто з них опустилися нижче за межу бідності. Внаслідок структурної перебудови господарства, розриву господарських зв'язків та інших причин наростало зниження обсягів суспільного виробництва і до початку 1994 р склало в середньому 50%. Виникло невдоволення значної частини населення економічною ситуацією.

Оновлений уряд Росії з осені 1993 року, не відмовляючись від курсу реформ, прагне вдосконалити деякі методи державного регулювання виробництва. Країна знову опинилася перед вибором свого шляху. Сенс його полягає в наступному: або, подолавши тяготи і злигодні перехідного періоду, повернутися в лоно світової цивілізації, або, не витримавши труднощів цього періоду, спробувати повернутися на невідомий час назад, до тоталітарного, авторитарного режиму.

Історичний досвід російського реформаторства свідчить, що успіх буде залежати від того, чи вдасться здійснити радикальні перетворення в мінімальні терміни і запобігти соціальному вибуху в країні. Доля реформ залежить від мінливого співвідношення сил у правлячій еліті, різних подій внутрішньої і зовнішньої політики, особливостей національно-державного устрою Росії.

А поки немає в країні чіткої програми виходу з економічної кризи. Високий рівень інфляції привів до невпевненості і тривоги більшості населення про завтрашній день, падіння авторитету керівництва країною, звів нанівець накопичення населення в ощадкасах Спад виробництва супроводжують зростання безробіття і розгул злочинності. Це змушує уряд посилювати антиінфляційну політику.

Кризові явища в економіці не обійшли стороною і Башкортостан. Складаючи єдиний економічний простір з Російською Федерацією, він займає десяте, місце за обсягом виробництва промислової і четверте місце - сільськогосподарської продукції, сьоме - за обсягом основних фондів. В Башкортостані виробляється 25% загальноросійського обсягу виробництва нафтоапаратури, 44% - кальцинованої соди, 16% - хімічних засобів захисту рослин, більше 10% - моторних палив.

Через розрив економічних зв'язків, взаємних неплатежів в 1992 р обсяг промислового виробництва в республіці скоротився на 9% (по РФ - на 18,8%). У 1993 р спад виробництва (крім продукції сільського господарства) тривав.

Певні надії на зміцнення взаємовигідних зв'язків з усіма регіонами країни, на врегулювання відносин з центром покладаються на Федеративний договір і Додатки до нього.

Результатом багаторічного пошуку шляхів подальшого політичного, економічного і соціально-культурного розвитку Башкортостану стало прийняття Верховною Радою нашої республіки 11 жовтня 1990 р Декларації про державний суверенітет Республіки Башкортостан. Залишаючись в оновленій Росії, Башкирія намагається по-новому будувати з нею стосунки, самостійно вирішувати питання, що стосуються долі нашої республіки.

Важливими подіями стали прийняття 24 грудня 1993 нової Конституції РБ і підписання 3 серпня 1994 р Договору Російської Федерації і Республіки Башкортостан, практично дозволяє багато питань взаємин і розмежовує предмети ведення, взаємного делегування повноважень між сторонами.

Таким чином, що почалася в 1985 р перебудова економічних відносин в країні в 1994 р виявилася далекою від завершення. З безлічі концепцій переходу до ринкової економіки жодна з них не стала державною політикою. Труднощі пошуку шляхів і здійснення економічних перетворень із усією вагою, як і раніше, лягли на плечі більшості населення Росії.

Драматичні за своїми наслідками події 19--21 серпня 1991 р породили різні оцінки: "ліберально-демократична революція", "кримінальна революція", "путч змовників" і ін. Для більш об'єктивної історичної оцінки того, що сталося потрібен тривалий час. Але можна однозначно відзначити, що друга половина 1991 р з'явилася часом корінного повороту в історії народів СРСР. Оголошення більшістю республік себе незалежними, рішення "трійки" в грудні 1991 року про денонсацію договору 1922 про утворення СРСР остаточно поховали проект нового союзного договору.

У пошуку відповідей на питання про причини розпаду СРСР деякі дослідники вказують наступні: 1) етносоціальні причини - різниця в рівні розвитку культури народів, в їх прагненні до національно-культурної, державної незалежності;

2) економічні причини - певна історично обумовлена ​​нерівномірність економічного розвитку, яка пояснюється відцентровими силами як нерівноправність і несправедливість єдиних народногосподарських зв'язків; 3) політичні причини - невміння керівництва СРСР провести назрілі реформи, тривалий процес демократизації, прихід до влади на місцях радикальних сил.

При неочевидних позитивних моментах розпаду СРСР, поки з усією силою проявляються негативні наслідки - поглиблюється процес дезінтеграції колись єдиного економічного простору. Багато республіки колишнього Союзу РСР на межі економічної катастрофи, в них зростає політична нестабільність, змінилася геополітична ситуація на величезному просторі Європи та Азії.

Незважаючи на всі політичні зигзаги, є довготривалі чинники, які склалися протягом багатьох століть спільного проживання в одній "імперії" і працюють на інтеграцію колишніх територій СРСР: 1) морально-психологічний як почуття приналежності до великої країни; 2) унікальне розселення націй і народностей, що не співпадає з адміністративним поділом (приблизно 70 млн. Чоловік з 300 млн. Осіб проживали за межами своїх національно-державних утворень); 3) практично нерозв'язна найближчим часом проблема внутрішніх кордонів і територіальних суперечок; 4) військовий; 5) економічний - історично склалося поділ праці, єдина система транспорту, зв'язку, енергетичної системи і т.д.

На місці ліквідованого СРСР колишні республіки заснували Співдружність Незалежних Держав (СНД), яка не має статусу держави. Мета Співдружності - полегшити перехід колишніх республік в якісно новий стан. Його основна функція - узгодження політики держав - членів СНД в галузях, що становлять взаємний інтерес. Долаючи складні протиріччя, Співдружність перейде до нового, більш міцному утворення або перетвориться лише в ширму, що прикриває гострі конфлікти і амбіції: Перші роки існування СНД ще не дали відповіді на ці питання.

51. Основні напрямки зовнішньої політики Росії в новій геополітичній ситуації (1991-2005 рр)

Застій в економіці та суспільно-політичних областях надав негативний вплив і на радянську зовнішню політику.

Як зазначалося на XIX конференції КПРС: "Домагаючись військово-стратегічного паритету, в минулому не завжди використовували можливості забезпечити безпеку держави політичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонку озброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країни і на її міжнародному положенні ". Нерідко рішення в області зовнішньої політики приймалися без урахування можливої ​​реакції світової спільноти. Прикладом цього може служити введення радянських військ в Афганістан в грудні 1979 р

Після 1985 року починається новий зовнішньополітичний курс радянської держави на основі так званого нового політичного мислення. Цей курс виходив з тези про різноманітному, взаємозалежному і цілісному світі. Проголошувалася неможливість вирішення міжнародних проблем силовими методами. Універсальним способом вирішення міжнародних питань оголошувався баланс інтересів, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Радянське керівництво усвідомило реальну загрозу ядерного самознищення людства, неможливість економіки далі витримати колосальне навантаження холодної війни.

В ході оновлення зовнішньої політики СРСР були виведені радянські війська з Афганістану, нормалізовані відносини з Китаєм. Ув'язнені з США договори про знищення ракет середньої і малої дальності і про скорочення стратегічних озброєнь означали початок принципово нової тенденції до скорочення ядерної зброї.

Однак, незважаючи на серйозний поворот від конфронтації до співпраці між державами з різними соціальними системами і відмова від ідеї світової революції, нове політичне мислення складалося поступово і ще повільніше переводилося на мову конкретних політичних ініціатив. У 1985--1988 рр. в ній продовжував надаватися пропагандистський наліт. Проте СРСР виступив ініціатором ліквідації міжнародної конфронтації і "холодної війни" у відносинах між державами.

З 1989 р ідеологічні принципи стали надавати все менший вплив, на зовнішню політику СРСР. На перший план у зовнішній політиці виступили не ідеї світової революції, а загальнолюдські, світові глобальні проблеми: порятунок людства від ядерної війни, екологічної катастрофи, злиднів, голоду, хвороб і т. Д.

Глобальні проблеми людства можна вирішити лише спільно на основі взаємодії всіх держав, а для цього потрібно скинути з плечей народів тягар мілітаризму. На гонку озброєнь в світі щорічно витрачається близько 1 трильйона доларів, Цих грошей з надлишком вистачило б на вирішення всіх проблем екології.

Конструктивне рішення міжнародних проблем можливе лише шляхом мирних переговорів, шляхом врахування законних, національних інтересів усіх країн світу. У цих умовах неймовірно зростає роль ООН у вирішенні міжнародних проблем.

У зв'язку з демократичними революціями в країнах Східної Європи змінилися відносини між ними, розпався військово-політичний союз соціалістичних держав - Варшавський договір.Ці драматичні події, а також розпад СРСР зажадали від Росії налагодження нових міжнародних відносин, переоцінки наявних колишніх зв'язків і домовленостей. Колишні союзні республіки, ставши самостійними державами н членами ООН, зажадали від Росії будувати свої відносини з ними на рівноправних засадах як із суб'єктами міжнародного характеру. Налагодження відносин з "близького зарубіжжя" для Росії стало одним з головних.

Таким чином, в області зовнішньополітичних відносин відбулося фундаментальне переосмислення всіх колишніх опеньок з перспективою мирного співіснування. "Третій світ" перестав бути сферою конфронтації між великими державами, між Сходом і Заходом. Росія виступила правонаступником зобов'язань СРСР в міжнародному масштабі. Це зажадало узгодження у вирішенні міжнародних проблем.

52. Башкортостан в кінці ХХ-ХХ1 в

Башкири як корінне населення краю, інші народи, які населяють сучасний Башкортостан, також пройшли складний і тривалий шлях історичного розвитку. Епохальною подією на цьому шляху ярілось добровільне приєднання Башкирії до Росії в середині XVI ст., Що дозволило покінчити з територіальною та політичної роздробленістю краю і створило сприятливі умови для вдосконалення існуючого і виникнення нових галузей економіки, а на більш високому рівні політичного розвитку - для освіти башкирської автономної республіки. Не тільки внаслідок кризи, але перш за все в результаті діалектичного процесу на сучасному етапі відбувається пошук шляхів вдосконалення форм державності Республіки Башкортостан.