Єлизавета Петрівна і Катерина Велика

Час від смерті Петра до Єлизавети

Слідом за швидким зростанням при Великому імператорі Росія після його смерті кілька зупиняється у своєму розвитку. За перші 17 років після Петра на престолі Російської імперії змінилося чотири государя: вдова Петра Катерина Перша (1725-1727); його малолітній онук Петро Другий (1727-1730); племінниця Петра Великого Анна Іванівна (1730-1740); її внучатий племінник немовля Іоанн (1740-1741), після якого престол перейшов до дочки Петра - Єлизаветі. Життя держави за цей час не відзначена скільки-небудь видатними подіями.

Положення Росії, набуте нею за Петра, було вже настільки міцно, що воно не похитнулося при швидкій зміні його наступників. Шведи спробували було в царювання малолітнього Іоанна Антоновича почати війну, бажаючи повернути землі, втрачені ними по Ништадтскому світу, але були побиті і заплатили за свою спробу ще частиною своїх фінляндських володінь (до річки Кюмені), приєднаних до Виборзькій області (в 1743 році).

Безпечним сусідом була для Росії і Польща. З давніх-давен роздирається нескінченної внутрішньої смутою і свавіллям сильних панів, вона втратила свою колишню силу. Безлад у всіх справах управління був повний; закони і суди не мали ніякої сили; військо було мізерно, погано навчено і погано озброєне і не могло ні захистити країну від зовнішніх ворогів, ні підтримати порядок всередині. Вже за часів Петра Великого в Польщі відбувалося довгий міжусобиці між прихильниками короля Августа ІІ і прихильниками висунутого шведами проти нього іншого короля - Станіслава Лещинського. Петру довелося зайняти Польщу своїми військами і відновити владу законного государя. Петро не захотів тоді скористатися слабким становищем Польщі та відняти від неї належали їй російські області. Він тільки підтвердив старі договори, які зобов'язували польський уряд не допускати ніяких образ і утисків православному населенню цих областей. Але порядок, встановлений Петром, був неміцний. Ледь вийшли з Польщі російські полки, колишня міжусобиця спалахнула з новою силою. Очевидно було, що жити самостійно це держава вже не може. Знатні і багаті пани, що тримали в своїх руках всю владу, не вважали за потрібне про свою державу, що не дорожили ні користю народу, ні честю батьківщини. Вони давали підкуповувати себе на сеймі і не соромилися закликати до Польщі на допомогу собі та своїм прихильникам іноземні війська. Це було вигідно для сусідів, але згубно і принизливо для Польщі.

З усіх сусідів цієї країни найбільше влади і сили над нею придбала з часу Петра Великого Росія.

В 1733 році коли помер король Август Другий, в Польщі почалося звичайне міжусобиці. Французи підкупили частина панів на сеймі, і ті проголосили королем того ж Станіслава Лещинського, який жив у Франції після своєї поразки і видав тут свою дочку заміж за короля Людовика П'ятнадцятого. Інші, які хотіли обрати саксонського короля Августа, сина покійного серпня Другого, скаржилися імператриці Анни Іоанівни, що вибори проведені неправильно, і вимагали військової підтримки. Російські війська були введені в Польщу. З іншого боку вступили в неї покликані прихильниками Лещинського французи. Перемога залишилася за російськими, і Август Третій утвердився на польському престолі.

Спробувала втрутитися в справу і Туреччина, яка побоювалась посилення Росії на рахунок Польщі. Але і в подальшій потім війні з Туреччиною російські війська постояли за себе. Турки і татари були розбиті абсолютно. Російські зайняли Крим. Імператриця Анна хотіла втримати його за собою, щоб назавжди покінчити з неспокійними татарськими набігами. Але в справу втрутилася, крім Франції, ще Англія: держави погрожували війною, якщо Росія не поверне Криму Туреччини. Анна Іванівна поступилася і обмежилася тим, що межі Росії були відсунуті далі на південь; приєднана нинішня Катеринославська губернія з північною частиною Херсонської губернії.

Перемога над Туреччиною мала важливе значення тим, що забирала сильну підтримку у азіатських орд, споконвіку кочували у південних степах на межі Росії. При Петрові Великому до вічних набігам з Криму додалися ще набіги кубанської татарської орди. Ногайці, калмики і башкири, вважалися росіянами підданими, також нерідко шукали нагоди поживитися грабунком на Русі. Але Росія ставала все сильніше і все міцніше стискав розбійницькі племена. Уже в 1731 році киргизькі орди, що кочували в привільних степах на схід від Уралу, перейшли в підданство Росії. Щоб стежити за новими підданими, на кордоні киргизькому степу збудовано було містечко-фортеця Орськ, а в 1742 році - Оренбург. Башкири, незадоволені будівництвом цих міст, спробували підняти бунт, закликаючи собі на допомогу кубанських татар, але ті й інші були скоро приборкати. Щоб відрізати башкирів від киргиз і не дати їм в разі бунту діяти спільно, по обидва боки від Оренбурга, по всій течії Уралу від верхів'я річки до моря вибудувана була нова лінія фортець. Козацькі полки, поселені навколо цих фортець, утворили нове Оренбурзьке військо. Під прикриттям Оренбурзької лінії північна половина теперішньої Самарської губернії стала швидко заселятися російським землеробським населенням. Самий Оренбург став місцем жвавої торгівлі, вже через п'ять років після його заснування туди наїхало стільки купців з Хіви, Бухари і Ташкента, що російським купцям не вистачило для продажу привезених товарів.

Так поступово і міцно зміцнювалася сила Росії і на східній околиці, і перед ворожими державами Західної Європи.

Багато з європейських держав довгий час не хотіли визнавати за росіянами государями імператорського титулу, стверджуючи, що право на цей титул мав лише Петро Великий особисто як щасливий завойовник, але не його наступники. Однак бачачи, що могутність Росії тримається на колишній висоті, держави одне за одним почали іменувати Росію імперією. У царювання імператриці Єлизавети Росії вперше після Ништадского світу довелося воювати з сильною європейською державою - Пруссією; блискучі перемоги, здобуті нашими військами, остаточно зміцнили за Росією славу великої держави.

Внутрішнє життя нашої Батьківщини затьмарена була в перші роки після смерті Петра Великого багатьма важкими настроями.

Співробітники Петра Великого після його смерті стали сваритися і ворогувати між собою. Ворожнечею між російськими вельможами скористалися іноземці. За Петра вони були на других місцях, а через кілька років після нього, в правління Анни Іоанівни, зайняли саме видне становище в державі. Особливо високо курляндский виходець Бірон, який мав необмежений вплив на справи управління.

Чи не пов'язані ні вірою, ні походженням з народом, їх притулив, ці іноземці - головним чином німці - управляли нашою країною дуже жорстоко, і гірко доводилося тим російським людям, все одно - будь то простий селянин, архієрей чи знатний міністр, які наважувалися прогнівити Бірона . З нещадною жорстокістю клеврети його стягували з народу збільшені податки, а також всі недоїмки за попередні роки.

Такий стан справ в державі викликало сильне невдоволення російських людей всіх станів. Воно припинилося лише тоді, коли на престол при спільній радості народу вступила донька Петра - Єлизавета.

Загальний напрямок діяльності імператриць Єлизавети і Катерини

Загальна радість, викликана царювання цесарівни Єлизавети Петрівни, не дивна. Пам'ять Петра Великого благоговійно зберігалася російськими людьми, і від нової імператриці всі чекали, що вона буде керувати країною і народом відповідно до прикладу і заповітам свого великого батька. Але і крім того, особисті властивості нової государині викликали до неї загальне розташування.

Володіючи привабливою зовнішністю, вона відрізнялася простим, живим і веселою вдачею; при вигляді її всякому ставало легше на душі; любов до веселощів не заважала Єлизавети Петрівни бути глибоко побожною: будучи імператрицею, вона не раз ходив пішки на прощу, старанно вистоювала церковні служби, а в справах управління виявила живу турботу про потреби православної церкви; особливо порадувала ця турбота православний люд і духовенство після недружнього і суворого управління сановників-німців, колишніх при владі в царювання імператриці Анни Іоанівни і немовляти Іоанна Антоновича. Чудова була також доброта імператриці Єлизавети і її гаряча любов до всього російського. Єлизавета Петрівна, подібно Петру Великому, що не цуралася іноземців: люблячи веселощі, музику, всякі видовища, вона охоче виписувала до свого двору французьких та італійських співаків; але ще більше їй подобалися російські пісні, хороводи з селянськими дівчатами; в справах же державних вона рішуче усувала будь-яке втручання іноземців. Сановники-німці з перших же днів її царювання замінені були російськими, серед яких було вже досить людей, за освітою не поступалися ні німцям, ні французам. Протягом всього свого двадцятирічного царювання вона не відступала від цього засвоєного нею правила. Коли їй пропонували призначити на яке-небудь місце іноземця, вона відповідала: «До чого це? Хіба немає здатних російських людей? »

По розуму і здібностям Єлизавета Петрівна не могла рівнятися свого великого батька, але вона всіляко намагалася йти по його стопах, відновила багато законів Петра Великого і головне значення сенату, відібрану в нього в попередні царювання.

Тим же прагненням йти по слідах Петра Великого відрізнялося і наступне царювання - імператриці Катерини Другої, що почалося незабаром після смерті Єлизавети. Катерина Олексіївна, сама не російська по крові, не поступалася імператриці Єлизаветі в любові до російського народу, а за свій розум і державні здібності заслужила, подібно Петру, ім'я Великої.

Народившись принцесою одного з дрібних німецьких княжих родів, вона наблизилася до російського престолу через шлюб з онуком Петра Великого - імператором Петром Третім, царював півроку. Цей шлюб був укладений за бажанням імператриці Єлизавети Петрівни ще на початку її царювання, коли Петро був оголошений спадкоємцем престолу. Катерині було всього 14 років, коли вона виходила заміж. У ній вже і тоді видно було неабиякі здібності і світлий розум, перед яким згодом схилялися найбільші вчені того часу. З природним розумом вона поєднала рідкісну освіченість, придбану нею майже без допомоги вчителів. Вона володіла дивовижним вмінням поводитися з людьми, правильно оцінювати їх здатності і прив'язувати їх до себе. Особливо полюбили її в Росії за те, що вона, народившись німкенею, зуміла стати російської за духом. Вона швидко і добре засвоїла російську мову, глибоко і щиро полюбила Росію, перейнялася історичними заповітами російського народу, і нікому не приходило в голову згадувати про її іноземному походженні. Не тільки придворні, що мали щастя особистого знайомства з імператрицею, але навіть прості солдати дивилися на неї з обожнюванням.

Нерідко були випадки, що люди, які отримали хрест або медаль з її рук, відмовлялися після від заслуженої вищої нагороди, щоб не розлучитися з відзнакою, отриманим від «матушки-імператриці», як всі називали Катерину.

Загальна любов і це ласкаве прізвисько «матінка-імператриця» і ім'я Великої дісталися Катерині недарма. З перших років царювання государиня виявила надзвичайно живе увагу до державних справ, щире бажання жити і працювати виключно на користь своєї нової Батьківщини. Вона не тільки вміла оточити себе розумними і здатними російськими людьми, але і сама не пропускала дня без посилених державних праць. Ранній ранок вже заставав її за робочим столом. Швидко і розсудливо розбираючись своїм ясним і широким розумом в найскладніших і важких справах, імператриця воістину була душею всього управління.

Крім достатнім для себе вивчення Росії по одним тільки книгам, Катерина не раз здійснювала по Росії тривалі подорожі, щоб ближче ознайомитися з життям керованого нею народу. Все це давало можливість государині зробити досить багато в справі законодавства і управління.

становище станів

При Єлизаветі Петрівні, а особливо при Катерині вже не в усьому було можна і потрібно слідувати Петру: життя сильно змінилася за цей час.Змінилося саме становище станів. За Петра дворянство несло довічну військову та іншу службу державі, але вже при Ганні Іоанівні виявилося можливим обмежити цю службу 25 роками. До цього часу дворянство стало більш замкнутим станом, ніж раніше: тільки потомствені дворяни зберегли право володіти землями і жили на них кріпаками, дворяни особисті цього права не мали. Разом з тим дворянин тепер отримав можливість починати вже службу не з рядового або простого матроса, а з офіцера, пройшовши знову відкриту дворянську військову школу - сухопутний шляхетський, або дворянський, корпус. Однак ухилялися від служби дворян і раніше суворо карали. Тільки в 1762 році був виданий Петром Третім «Указ про вольності дворянства», яким було надано дворянам право служити або не служити по власній полюванні, але дія цього указу була на деякий час призупинено, і тільки по «Жалуваної Грамоті» дворянству, даної імператрицею Катериною Другою в 1785 року дворяни остаточно звільнялися від обов'язкової служби. Цією «Жалуваної Грамотою» дворянство визнавалося провідну станом у державі і закликалося до широкої участі в місцевому управлінні.

Поступове звільнення дворянства від обов'язкової служби пояснюється перш за все тим, що за часів імператриці Катерини не було потреби в такій кількості підневільних службових людей, як раніше. Вже було достатньо підготовлених людей, обізнаних у різних справах військового і цивільного управління, та й самі дворяни тепер цілком усвідомлювали необхідність служби державі без всякого з боку його примусу. Хоча служба дворянина стала необов'язкова, дворянство і раніше постачало для армії офіцерів; багато дворяни вважали за честь для себе проливати кров за Батьківщину і не дивилися на військову службу, як на обтяжливу повинність.

З іншого боку, за той час, коли дворяни бували на все життя відірвані службою від своїх земель, маєтки їх прийшли в занепад; невмілі або корисливі керуючі плюндрували і був відсутній поміщика, і його селян. Руйнування дворянських маєтків і селян було для держави вкрай невигідно. І з цієї причини дворяни були звільнені від постійної обов'язкової служби. З цього часу багато хто з них могли самі керувати своїми маєтками. Крім того, при імператриці Катерині на дворян дивилися, як на людей, які на місцях, в повітах, повинні займати, з виборів дворянських товариств, різні посади, як, наприклад, посади ватажків, справників, засідателів суду і т. П. Такі були причини, які робили корисним приватне перебування дворян в селі.

Цілком зрозуміло, що влада дворянина над селянином в цей час стала значно більше, ніж раніше. По відношенню до своїх селянам поміщики і раніше вважалися начальниками і суддями. Тепер, живучи в селі, вони на ділі отримали велику владу над ними. Але в той час не без підстави багато думали, що для самих селян краще, якщо ними керують дворяни, на землях яких вони живуть, а не випадкові керуючі, нічим не пов'язані з селянством. Живучи в селі, поміщик легко міг захистити своїх селян і від образ і утисків дрібних приказних людей. Дворянин-поміщик бачив свою вигоду в тому, щоб селяни його не були зруйновані, так як його власний добробут тісно пов'язане було з добробутом селян-кріпаків: чим заможніше були селяни, тим справніше вони платили оброки. Звичайно, не всі поміщики це усвідомлювали, і бували випадки, що, не розуміючи власної вигоди, дворяни зверталися зі своїми кріпаками жорстоко, вимагаючи від них зайвих оброків або важкої панщини; але такі випадки були не часті, і ми знаємо з записок багатьох сучасників, що самі дворяни з найбільшим презирством ставилися до таких своїм побратимам.

Ще в 40-х роках XVIII століття знатний і освічений поміщик Татищев, перший почав писати російську історію, у своїй духовній вказав синові правила хорошого управління маєтком і кріпаками. Він радив синові мати в селі освіченого священика і дати йому безбідне прожиток, «щоб він краще прилеглих до справ церкви». Потім він вважав за необхідне вчити селянина грамоті, щоб той міг «через це назватися справжнім чоловіком». Татищев йде ще далі і радить своєму синові тримати в селах своїх ще доктора і забезпечити села неодмінно банями і аптеками ... Такі були погляди цього поміщика на відносини дворянина до його селянам. Не забудемо, що він писав це ще за царювання Єлизавети.

У царювання ж імператриці Катерини таких освічених людей, як Татищев, стало набагато більше. У цей час серед дворян з'являються і такі люди, які вже говорять про можливість знищити кріпосне право. У всі царювання Катерини йде обговорення того, як приступити до полегшення долі кріпаків. Сама імператриця була переконаною противницею кріпосного права. Вона, особливо на початку царювання, мріяла звільнити від кріпацтва. Сделатьето вона, однак, не могла, по-перше, тому, що не ветретіла собі співчуття серед багатьох своїх наближених, погляди самої імператриці змінилися після пугачевскоуральскіх козаків і багато заколот захопив значну частину Поволжя і Урала.Те огидні жорстокості, які здійснювали зграї Пугачова, змусили імператрицю думати, що простий російський народ ще не може обходитися без опіки і влади дворянина. Ось чому вона, будучи противницею взагалі кріпосного права, не тільки не скасувала його, а ще роздала багато казенні землі з жили на них державними селянами в приватну власність поміщикам (особливо в південних і західних областях).

Пугачов, побіжний донський козак, оголосив себе імператорм Петром Третім, нібито не померлим. До нього приєдналася частина уральських козаків і багато кріпосних селян. Цей жахливий заколот захопив значну частину Поволжя та Уралу. Ті огидні жорстокості, які вони здійснювали, змусили імператрицю думати, що простий російський народ не може ще обходиться без влади дворянина, Ось чому вона, будучи противницею кріпосного права, не тільки не скасувала його, а ще роздала багато казенні землі з жівщімі на них державними селянами в приватну власність поміщикам (особливо в південних і західних областях).

Справи законодавства і управління

Від Петра Великого до імператриці Катерини Другої в справі законодавства і управління імперією не відбулося істотних змін. Не можна не відзначити тільки деяких заходів імператриці Катерини. Встановлена ​​Петром рекрутська повинність була тяжка для населення, тому при Єлизаветі було наказано проводити рекрутські набори кожен рік не з усієї держави, а тільки з п'ятої його частини. При цій же імператриці почалося генеральне (загальне) межування земель, так як кордони їх були дуже поплутані і між власниками відбувалися нескінченні суперечки і сперечання.

Набагато більшим пожвавленням відрізнялася законодавча діяльність при імператриці Катерині, яка прославила своє довге (1762-1796) царювання і блискучими перемогами, і мудрим, турботливим управлінням.

Вже незабаром після вступу свого на престол вона знайшла, що одним з істотних недоліків російського життя є застарілість законодавства: збірник законів, як ми знаємо, був виданий за царя Олексія Михайловича, а життя з тих пір змінилася до невпізнання. Ще Петро Великий вважав за необхідне переробити і доповнити «Укладення» свого батька, але не встиг цього зробити. Імператриця Катерина вирішила скласти новий Укладення. Вона читала багато творів знаменитих іноземних вчених про державний устрій і суді. Звичайно, вона добре розуміла, що далеко не все те, що вони писали, застосовне до російського життя.

Імператриця знаходила, що закони повинні бути узгоджені з потребами країни, з поняттями і звичаями народу. Для цього государиня вирішила звернутися до випробуваної вже першими царями з дому Романових мірою - скликати виборних від різних станів держави для вироблення нового Уложення. Це збори виборних було названо «Комісією для складання проекту нового Уложення». Комісія повинна була повідомити, перш за все, про потреби та побажання населення, а потім виробити проекти нових, кращих законів.

Вона була урочисто відкрита в 1767 році найбільш государинею в Москві, в Грановитій палаті. Всіх виборних депутатів зібралося 567 осіб: тут були представники від дворянства (від кожного повіту), купецтва, державних селян, а також осілих інородців. Всім депутатам був розданий «Наказ» імператриці. У цьому наказі Катерина вказувала ті загальні правила, на підставі яких має бути складено нове Покладання. Імператриця особливо хотіла внести в наше законодавство більше м'якості і поваги до людини. Особливо здавалося необхідним їй знищити тортури і надати дворянству і міському стану самоврядування.

Потім Комісія розділилася на 19 окремих комітетів, які повинні були займатися різними галузями законодавства. Незабаром, проте, в ній виявилося нерозуміння багатьма депутатами того, до чого вони покликані, і, хоча депутати ставилися до справи серйозно, роботи їх йшли дуже повільно. Бували випадки, що загальні збори, не закінчивши розгляду одного питання, переходило до іншого. Справа, доручену Комісії, було велике і складне, і придбати вправність у ньому не так було легко. Імператриця перевела Комісію в Петербург; проте вона і в Петербурзі за рік не тільки не приступила до складання нового Уложення, але навіть не розробила жодного його відділу. Швидка у всякій справі государиня була цим незадоволена. Тим часом в 1768 році багато депутатів з дворян повинні були відправитися на війну з турками. Катерина оголосила про закриття загальних зборів Комісії. Але окремі комітети продовжували роботу ще кілька років.

Комісія не склала Уложення, але зате вона ознайомила государині з потребами країни. Сама Катерина писала, що вона «отримала світло і відомості про всю Імперії, з ким мати справу, і про кого піклуватися повинно». Тепер вона могла діяти цілком свідомо і виразно.

Перш за все вона знайшла за необхідне змінити управління на місцях - в губерніях. Життя показало, що управління такими величезними губерніями, які були утворені при Петрові Великому, досить важко. Катерина розділила Росію на 50 губерній так, щоб приблизно в кожній губернії було однакове число жителів. У губерніях були утворені нові установи, з яких деякі, як, наприклад, губернські правління, казенні палати і ін., Збереглися до наших днів. Це показує, що заходи імператриці в галузі управління відрізнялися великим знанням народного життя. У губернському і повітовому управлінні, перетвореному Катериною, поряд з призначеними урядом чиновниками, були і виборні від місцевого дворянства на чолі з ватажками.

Нові губернські установи були поширені на всю Росію. Государиня ввела їх і в Малоросії. В останній було знищено гетьманство ще на самому початку царювання імператриці, а Малоросія, перебуваючи під управлінням особливої ​​Малоросійської колегії, поступово готувалася до введення в ній загальноросійських установ. Воно й відбулося в 1782 році, і цей рік можна вважати роком остаточного злиття Малоросії з корінний Росією.

Не менш важливими були турботи государині про розвиток міст: в цьому відношенні діяльність її представляла собою пряме продовження діяльності Петра Великого. Разом з «Жалуваної Грамотою» дворянству вона дала «Жалувану Грамоту» і містам. Міське суспільство по цій грамоті поділялося на купців трьох гільдій, ремісників і посадських. Всі постійні жителі міста отримували право вибирати через кожні три роки міського голову і думу, які відали все міське господарство. Разом з тим, захищаючи особливо розвитку торгівлі, імператриця Катерина давала купцям різні пільги. Між іншим, щоб не відволікати купців на багато років від торгових справ, звільнила їх від рекрутської повинності, але за це вони повинні були сплачувати значну грошову суму.

Розвиток російської торгівлі з часів Петра йшло повільно, але вірно: сприяло збільшенню торгівлі знищення при Єлизавети Петрівни внутрішніх митниць в містах та на ярмарках.Значно зросла і іноземна торгівля: вивезення наш за кордон збільшився вже хоча б тому, що за царювання Катерини були приєднані такі багаті області, як правобережна Україна, Новоросія і Крим.

Разом з розвитком торгівлі йшло вперед і розвиток промисловості. Важливо відзначити ту обставину, що тепер уряду вже не доводиться діяти шляхом примусу, як за Петра. Саме населення усвідомлює величезну користь фабрично-заводської промисловості. Під кінець царювання Катерини в Росії налічувалося близько 2 000 фабрик і заводів. Крім фабрик і заводів, у другій половині XVIII століття виникло так зване кустарне виробництво. У багатьох місцевостях Росії селяни у себе в селах почали виготовляти різні вироби, які отримали широкий збут.

Крім турбот про розвиток промисловості і торгівлі значні кошти мав в той час вживати заходів до заселення новопридбаних величезних земельних просторів на півдні Росії. При Єлизаветі Петрівні сюди у великій кількості викликалися слов'яни, переважно серби, які жили на Балканському півострові і страждали від турецького ярма, а також жили в Австрії, де їм теж доводилося погано: ці нові поселенці були православними і по крові і мові людьми нам близькими; потім вже стали селитися у нас на півдні і німецькі колоністи, яким відводили також незаселені місця по Волзі, в Самарській і Саратовській губерніях.

Крім вивезення з-за кордону нових поселенців Катерина приймала і ряд інших надзвичайно благодійних заходів для збереження населення. В даний час важко собі уявити, яка величезна кількість людей на Русі в той час вмирало від віспи; ця страшна хвороба щорічно забирала багато тисяч людей, а деяких спотворюють на все життя. В цей час англієць Дженнер відкрив засіб для боротьби з віспою; він став робити щеплення здоровим людям і тим охороняв їх від зараження. Засіб це, яке тепер поширене повсюдно, під час імператриці Катерини вважалося ще невігласи дуже багатьма вельми небезпечним. І ось сама імператриця, щоб показати приклад своїм підданим, перша веліла прищепити віспу собі і всій своїй родині. Вчинок цей викликав тоді загальне захоплення не тільки у нас в Росії, але і за кордоном.

Однак і крім віспи лютувало на Русі безліч всяких хвороб. Надзвичайно велика була дитяча смертність. Відвідували Росію і різні згубні повальні хвороби - особливо страшна була чума 1771 року лютувала по всій Росії і викликала в Москві бунт неосвічений черні. Смертність досягала страхітливих розмірів головним чином тому, що населення було позбавлене будь-якої лікарської допомоги; докторів було мало, та й були вони тільки в великих містах. Імператриця Катерина звернула і на це велику увагу: для завідування всіма лікарськими справою в Росії була заснована особлива медична колегія, в кожному повітовому місті повинні були бути два лікаря - один для міста, інший для повіту - і аптека; губернатори зобов'язані були спонукати міські суспільства відкривати лікарні, а також притулки для калік і невиліковно хворих. При імператриці же Катерині отримали подальший розвиток різного роду опікунські установи: так, для піклування про дворянських сиріт були засновані дворянські опіки, а для сиріт інших станів - сирітські суди. На чолі всіх благодійних закладів в кожній губернії був поставлений новостворений «наказ громадського піклування».

Ломоносов і російське просвітництво

Турботи Великого Петра про освіту не залишилися без відповіді з боку російського народу. Пророцтво Великого царя про те, що з'являться на Русі свої російські вчені, справдилося: на турботи його про освіту російський народ відповів Ломоносовим.

У 1711 році в той самий час, як Великий Петро перебував в самому розпалі своєї діяльності, в середовищі підприємливих архангельських поморів народився перший великий російський вчений Михайло Васильович Ломоносов. Він був сином рибалки, який проживав в Курострове, навпроти міста Холмогори, на Північній Двіні. Батько його не знав грамоти, але був людиною видатним серед своїх односельчан: він перший серед поморів спорядив по-голландськи оснащене судно, галиот, і на ньому здійснював далекі поїздки, не тільки по Білому морю, а й по океану - на Мурман і навіть на нову Землю. Коли Ломоносову минуло 10 років, батько став брати в свої поїздки і його. До всього уважно придивлявся допитливий хлопчик: велична природа нашого півночі виробляла на нього глибоке, чарівне враження. Такі дивні картини природи, як північні сяйва, могутні крижані гори Північного океану, рано стали наповнювати його уяву і займати його розум. Він почав шукати пояснення цих дивовижних явищ природи. Ломоносов рано для тодішнього селянського хлопчика навчився грамоті від одного свого односельця і ​​в 12 років вже краще всіх односельчан читав у своїй сільській церкви на криласі.

Однак життя Ломоносова в рідному селі була не солодким: мати він втратив дуже рано, а мачех'а не любила його і особливо переслідувала за любов до книг. Але • пристрасне бажання вчитися не давало йому спокою: він вирішив покинути рідне село і за згодою батька в 1730 році пішов у Москву. По дорозі він зупинився на кілька днів в Антонієвих-сийской монастирі, а потім з рибним обозом поморів прибув до Москви, де йому і вдалося потрапити в Слов'яно-греко-латинську академію. Нижчі класи при академії, що відповідали нижчих класів теперішніх середніх шкіл, молодий помор пройшов дуже швидко - перші три в один рік, незважаючи на страшно тяжке своє становище. Сам він згодом писав про цей час так: «Маючи один алтин в день платні, не можна було мати на прожиток в день більше, ніж на денежку хліба і на гріш квасу, інше на папір, на взуття та інші потреби. Таким чином жив я п'ять років і наук не залишив ». Не менш бідності пригнічували Ломоносова і глузування його товаришів, які говорили: «Дивись-ка, який дурень, років в двадцять прийшов латині вчитися».

Але все переміг, все виніс обдарований від Бога надзвичайними здібностями юнак. Його ненаситний розум вже не задовольнявся тими відомостями, які він отримав в Московській академії, тим більше що вони нічого не давали йому для пізнання природи, а до цього він найбільше прагнув. Ломоносов вже готовий був їхати священиком-місіонером в Карелію, але несподівано щасливі обставини дали йому те, що він шукав: у числі 12-ти кращих учнів академії він в 1735 році був посланий до Петербурга, в університет при Академії наук. Але тут на нього чекала нова щаслива несподіванка: восени того ж 1735 року його вже плив на кораблі в Німеччину, посланий туди Академією наук для вивчення фізики і хімії під керівництвом кращих німецьких вчених. Давня мрія Ломоносова здійснилася: він міг тепер вивчати те, що його найбільше цікавило. За кордоном Ломоносов пробув кілька років і з надзвичайним успіхом вивчав свої улюблені науки. У роки закордонного перебування випало на долю його чимало неприємностей і турбот всякого роду. Чи не порозумівшись з професорами, Ломоносов в 1740 році вирішив повернутися на Батьківщину. Грошей у нього не було, і він змушений був мандрувати пішки. По дорозі він був завербований в прусські солдати. Вербувальникам сподобався його зростання і могутню статуру. Важка доля чекала нашого вченого, але, на щастя, йому скоро вдалося втекти. У 1741 році Ломоносов дістався до Петербурга; але його не призначили відразу професором в Академію наук, а дали йому місце помічника професора, хоча в той час ніхто в Академії не міг зрівнятися з ним в знаннях. Тоді в Академії безроздільно панували німецькі вчені.

Сходження на престол Єлизавети Петрівни виявилося благодійним і для російської науки: німці втратили колишню владу в Академії, і найвищим указом в Д745 році Ломоносов, перший з російських, був призначений професором Академії наук. Разом з тим в цей же час Ломоносов завдяки своїм віршам став особисто відомий імператриці Єлизаветі і став у вельми дружні відносини до Івана Івановича Шувалову, благороднейшему людині і щиро поборникові освіти в Росії. Сильне заступництво, який чиниться * Ломоносову Шуваловим, давало йому можливість вести за часами через російської науки успішну боротьбу з академічними німцями.

З того часу як Ломоносов став професором хімії в Академії, його наукова діяльність не припинялася вже ні на один день. Ломоносов працював в самих різних областях знання. Він справляв численні фізичні і хімічні досліди, іноді з небезпекою для життя; для цих дослідів він придумував особливі прийоми і завдяки їм досягав таких успіхів, яких іншим тодішнім вченим не вдавалося досягти. У своїх книгах, присвячених вивченню природи, він висловив багато нових, нікому до нього не приходили в голову думок. Деякі його думки були такі сміливі, що вчені того часу не наважувалися слідувати за ним. Ці думки тільки в наш час цілком зрозумілі і гідно оцінені.

Безмежна любов до вивчення природи з'єднувалася у Ломоносова з глибокою вірою в Бога і безмежною любов'ю до Росії, до російського народу і державі. Він бачив слабке розвиток у нас багатьох галузей науки і працював над ними, не шкодуючи своїх сил. Самий книжковий російську мову багато чим зобов'язаний Ломоносову: він намагався об'єднати в ньому церковнославянское книжкове слово з живою усній народній промовою.

Воістину в області науки Ломоносов був такий же всеосяжний геній, як Петро Великий в області державної.

Але Ломоносов великий не тільки тим, що сам був всеосяжним великим ученим, що деякими науковими відкриттями він далеко випередив свій час. Ні, він великий ще тим, що самі свої настільки плідні заняття наукою готовий був принести в жертву гаряче любимої ним Батьківщині. Він часто відривався від науки для того, щоб написати, наприклад, ділову записку «Про розмноження і збереження Російського народу», чимало думок якої отримали згодом здійснення при Катерині. Виконуючи прохання Ломоносова, його друг І. І. Шувалов почав клопотатися про створення в Москві університету, який і був відкритий в 1755 році. Це був перший справжній університет в нашій Батьківщині, так як університет при Академії наук був скоріше простий школою, та й поставлено Тараса було погано. Ломоносов радив відкрити вищий навчальний заклад саме в Москві, як серце Росії. Надії Ломоносова і Шувалова цілком виправдалися: Московський університет дав Батьківщині згодом багато чудових людей. Ломоносов помер ще не старим чоловіком в 1765 році і був похований в Петербурзі, в Олександро-Невській Лаврі.

Таке було життя цього чудового російського людини, який, вийшовши з простої селянської родини, зайняв почесне місце серед великих людей нашого народу.

Цілком справедливо сказав про Ломоносова Пушкін:

Невід рибалка слав по березі студеного моря.

Хлопчик батькові допомагав. «Отрок! Залиш рибалки!

Сіті інші тебе чекають, інші турботи,

Будеш людей ловити, будеш помічник царям ».

Імператриця Єлизавета могла пишатися Ломоносовим, як славою свого царювання: але просвітництво при ній ще не досягло того розвитку, яке воно отримало при імператриці Катерині Другій. Будучи сама жінкою широко освіченою, вона вважала першим своєю справою поширення освіти серед свого народу. Діяльним її співробітником в цій області був І. І. Бецкий, який здобув освіту за кордоном. І він і імператриця знаходили, що треба дбати не тільки про придбання знань учнями, а й про те, щоб добре виховати підростаюче покоління. Зробити це вони думали в закритих навчальних закладах, щоб на дітей не могло чинити поганого впливу грубе і малоосвічена суспільство, з якого вони вийшли. Для виховання хлопчиків існувало кілька кадетських корпусів, а для шляхетних дівчат відкритий Смольний інститут. Тоді ж поруч з ним було відкрито особливе училище для виховання дівчат купецького і міщанського станів. Влаштовуючи навчальні заклади для дівчат, імператриця показувала цим, що вона вважає за необхідне освіту і для жінок. Вона хотіла, щоб в Росії були освічені й освічені матері, які могли б правильно виховувати майбутнє покоління російських громадян.

Заслуговують на увагу також людинолюбні турботи імператриці і Бецкого про піклування дітей, покинутих своїми батьками напризволяще.Для виховання підкидьків і навчання їх різним мастерствам і ремеслам були засновані виховні будинки в Петербурзі і Москві.

У другу половину свого царювання государиня задумала широко поширити освіту і поза столицею, відкриваючи в губернських містах головні народні училища, а в повітових - малі. Перші з них були на кшталт нинішніх гімназій, а другі - на кшталт міських училищ. До кінця царювання імператриці Катерини було вже в Росії більше 300 училищ.

Не менш плідно було заступництво російським письменникам, який чинила імператриця Катерина. При ній література наша дуже пожвавилася: з'явилися такі письменники, як Фонвізін і Державін. Сама імператриця не раз бралася за перо і складала комедії, де висміювалися недоліки сучасного їй суспільства. У тому ж дусі працював і Фонвізін, який написав комедію «Наталка». Взагалі російський театр, що виник при Єлизаветі, за царювання Катерини отримав великий розвиток і став не тільки місцем для розваг, а й засобом виправлення вдач. Імператриця Катерина, нарешті, захищала вивчення рідної російської історії. Вона сама багато нею займалася.

Просвітницька діяльність самої імператриці, таких вельмож, як Бецкий, Шувалов і інші, призвела до того, що тепер дворяни, та й багато людей з інших станів, прагнули самі до отримання освіти. Тепер не доводилося вже вдаватися до тих насильницьких заходів для насадження освіти, які застосовувалися при Петрові Великому.

Освічена діяльність Великої государині залишила в пам'яті потомства не менший слід, ніж її великі завоювання, про яких ще буде детальна мова.

«Пам'ять пишності двору твого і пишність свят твоїх, - писав згодом Бібіков, - з часом зникнуть, геройські подвиги хоробрих твоїх військ новими нашого століття перемогами затьмаряться: але справи благодійниці і законодавиці Росії зостануться в серцях з роду в рід незабутніми і твердіше відображеними, ніж би накреслені на величних пам'ятниках ».

Приєднання Білорусі, Волині, Поділлі та правобережної України

Турбота про благоустрій держави, про достатку і щастя народу була в очах імператриці Катерини головною з її царствених обов'язків. У молодості їй здавалося навіть, що хорошими законами можна зовсім винищити всяке зло і неправду, нерозлучні з природою людини, створити «блаженство всіх і кожного». До цього великого справі і лежало найбільше її серце.

Але становище Росії в Європі було тоді таке, що Катерині з перших же років свого царювання довелося також приділяти багато сил і багато уваги на гідний захист прав і вигод Росії і російського народу перед іноземними державами. Росія викликала вже до себе страх і заздрість, і навколо неї в'язалось ціла павутина спритних підступів, що мали на меті або підірвати могутність Росії, або використовувати російську силу на захист чужих потреб і вигод. Будь-яка помилка з боку російських державних людей загрожувала важкими наслідками, які, перш за все, і відбилися б біди на добробуті і життя самого народу, про щастя якого так піклувалася імператриця.

Цими зовнішніми справами, дуже складними, які вимагали великих знань і тонкого розуму, Катерина займалася сама. Хорошим помічником їй був її міністр - освічений і розумний граф Панін. У зносинах і переговорах з іноземними державами Катерина завжди керувалася одним простим і ясним правилом: витрачати кошти Росії виключно на ті справи, які можуть принести самій Росії безперечну користь. Зате в таких справах вона відстоювала користь Росії, не піддаючись ні прохань, ні погрозам, з мужністю і завзятістю, що приводили у відчай іноземних послів.

Один раз англійський посол, намагався укласти вигідний для англійців, але сором'язливий для російських торговий договір, дійшов до того, що став на коліна перед імператрицею, благаючи її уважити потреби і прохання дружнього Росії англійського народу. Все було марно: государиня не допускала навіть малого сорому свого народу.

Це тверде правило допомогло імператриці Катерині з честю і користю для Росії розібратися в найважливіших подіях, надвинувшейся з перших же років її царювання.

На торжестві коронації імператриці приїхав з Польщі Білоруський православний єпископ Георгій Кониський звернувся до неї зопалу благанням - захистити православне населення Білорусії від постійних насильств з боку католиків та уніатів. Незважаючи на всі договори з Росією і на багаторазові вимоги Російського уряду, православне населення руських земель, колишніх ще під владою Польщі, терпіло і раніше грубі образи і утиски, які доходили іноді до насильницького навернення в католицтво або в унію.

Щороку довгі списки таких образ і насильств надсилались до Петербурга. Вперте неувага польського уряду до законних вимог Росії було тим прикріше, що сама-то Польща без підтримки Росії не могла вже триматися. І в перші роки царювання Катерини, як раніше, поляки продовжували докучати проханнями то про гроші, то про зброю, то про військову підтримку для влаштування своїх внутрішніх справ.

Характер Катерини не дозволяв їй миритися з таким станом речей. Повторювати в сотий раз безплідні нагадування про старих договорах вона не хотіла і вирішила прийняти на цей раз круті заходи. Цього вимагала не тільки захист російського населення в Польщі, а й пряма користь Російської імперії. Не можна було допустити, щоб Польща вийшла з підпорядкування Росії, встановленого з часу Петра Першого: тоді вона підпала б під владу або вплив інших сусідніх держав, які через це стали б більш небезпечними для Росії.

Якраз в цей час, в 1763 році, помер польський король Август Третій.

Знову почалося, як в 1733 році, звичайне в Польщі міжусобиці. Сильна партія, що бажала звести на престол пана Станіслава Понятовського, просила у Катерини підтримки проти збройних насильств, до яких вдавалися противники. Імператриця і скористалася цією нагодою: вона обіцяла свою підтримку Понятовскому з тією умовою, що він і його прихильники, отримавши владу, встановлять новий закон, за яким православні піддані Польщі нарівні з католиками отримають право брати участь в сеймі і займати будь-які посади за державну службу: тоді , звичайно, всякі утиски за віру стали б немислимі.

В силу цієї угоди з Понятовским козачі полки було кинуто в Польщу, без праці розігнали загони бунтівників, що заважали правильним виборів, і Станіслав-Август був обраний королем.

Однак і ця спроба - домогтися справедливих прав для російського населення Польщі - закінчилася невдачею. Король Станіслав, правда, запропонував сейму видати закон про рівноправність з католиками православних. Але сейм, що складався виключно з католиків, рішуче відкинув запропонований закон. Самого короля обсипали при цьому грубою лайкою; члени сейму розмахували оголеними шаблями, кричачи, що навіть запропонувати такий закон може тільки зрадник. Сильна ненависть поляків-католиків до іновірців злякала і самого короля і його прихильників, раніше обіцяли Катерині домогтися рівноправності православним. Король доніс імператриці, що виконати свою обіцянку він не може. Але такі жарти з Катериною було небезпечно. Раз вирішивши довести розпочате важливу справу до кінця, вона готова була йти і на крайні заходи.

За її заклику православне населення російських областей Польщі взялося за зброю і загрожувало повстанням, якщо йому не будуть надані рівні з католиками права. В м Слуцьку (нині Мінської губернії) зібралося ціле військо. Такий же озброєний з'їзд зібрали в Торне (нині в Пруссії) польські лютерани, яким католики теж не хотіли давати прав. У Польщі такі збройні з'їзди чим-небудь незадоволених шляхтичів, які називались конфедерациями, здавна увійшли в звичай і навіть вважалися як би дозволеними; такі дивовижні порядки були в Польщі. Катерина обіцяла конфедератам збройну підтримку: козачі полки стояли недалеко від Варшави і в короткий час могли зайняти її.

Загроза міжусобної війни і військового втручання Росії зломила, нарешті, упертість католиків - і сейм в 1768 році затвердив закон про рівноправність з католиками православних і лютеран. Разом з тим сейм уклав з Росією договір, який давав Росії право стежити за порядком і дотриманням законів в Польщі. Польський уряд вже усвідомлювала, що воно не в силах підтримати в країні порядок. Події дуже скоро змусили згадати про цей договір.

Поляки-католики, які доходили в своїй ненависті до православних до бузувірства, в свою чергу оголосили збройну конфедерацію в м Барі (нині Подільської губернії), вимагаючи скасування щойно виданого закону про рівноправність і скинення короля Станіслава-Августа, якого вони називали зрадником і відступником від віри.

Конфедерати-католики боролися погано, зате з нещадною жорстокістю мучили і вбивали всякого православного, який потрапив до їхніх рук, палили села і села, залишаючи всюди за собою сліди руйнування та трупи закатованих і повішених православних селян. Тоді селянське і козацьке населення польської Малоросії (Туреччина до цього часу повернула її Польщі), в свою чергу, підняло криваве повстання проти короля і проти панів. За страшною силою і жорстокості це повстання нагадувало часи Хмельницького: в м Умані гайдамаки (так називали тепер повсталих козаків) перерізали понад 10 тисяч поляків і євреїв, не шкодуючи ні жінок, ні дітей.

Страшне міжусобиці охопило всю Польщу. Король, на якого повстання насувалося з двох сторін, просив допомоги у Катерини, і імператриця, згідно з договором 1768 року, знову посунула до Польщі свої війська. Гайдамаки негайно склали зброю: вони не хотіли битися проти військ православної імператриці. І перш, почавши різанину, вони простодушно думали, що цією жорстокістю роблять угодне Катерині. Але з конфедератами-поляками довелося вести справжню війну. У відкритому полі конфедерати не могли встояти проти регулярного війська, але вони ховалися невеликими партіями по лісах, робили швидкі набіги на російські загони або мирні села, і ця дрібна, втомлива війна затягнулася надовго. Вожді конфедератів намагалися виграти час, сподіваючись дочекатися допомоги від кого-небудь з сильних ворогів Росії. Особливо розраховували на Туреччину. Посли конфедерації спільно з французьким послом наполегливо переконували турецьких міністрів не дати Росії ще посилити свій вплив на польські справи.

Під впливом цих наклепів Туреччина звернулася до Катерини з зухвалим вимогою - відмовитися від підтримки православних в Польщі і вивести звідти свої війська.

Катерина уникала непотрібних війн, але там, де цього вимагали користь народу і честь держави, вона не боялася прийняти виклик. Одночасно з польської смутою почалася важка турецька війна, що затяглася на 6 років. Були хвилини, коли Австрія також загрожувала Росії війною. Незважаючи на всі ці ускладнення, російські війська в Польщі продовжували наполегливу боротьбу з конфедератами.

З великими труднощами вдалося, нарешті, розігнати і переловити їх зграї. Але король Станіслав-Август протягом всієї цієї війни поводився лицемірно і лицемірно: в душі співчуваючи конфедератам, він ні в чому не допомагав нашим військам, які билися за нього, а сам постійно і наполегливо вимагав від Катерини, щоб вона відмовилася від договору 1768 року про рівноправність православних. Чим важче доводилося Росії у важкій турецькій війні, тим наполегливіше ставали вимоги короля. У той же час він наполегливо відмовляв у всякому, навіть самому справедливому, вимозі Катерини в прикордонних суперечках, в скаргах на насильства над російськими підданими. Він навіть заводив таємні переговори з Францією і Австрією, просячи у них допомоги проти Росії.

Катерина, дізнавшись про ці переговори, попередила короля, що вважає його поведінку рівним оголошенню війни.

У розпал польської смути австрійці, бачачи повне безсилля Польщі, зайняли своїми військами прикордонні з Австрією польські землі. Витіснити їх звідти можна було тільки війною. Але Катерина, яка винесла вже з вини поляків важку турецьку війну, не захотіла знову через поляків проливати кров своїх солдатів. Всі кошти були вже випробувані, щоб добром домогтися справедливих прав для православних підданих Польщі. Король і шляхта відповіли на миролюбність Росії явною ворожнечею і спробами підняти проти неї нових ворогів, тільки б не виконати простих і законних вимог імператриці. Все це давало Катерині право поставитися до Польщі, як до явного ворога. Без заперечень надала вона австрійцям зайняті ними польські області; не заважала вона також і своєму постійному союзнику - прусського короля - приєднати до Пруссії частина польських володінь; сама, в відшкодування незліченних образ і збитків, заподіяних Росії поляками, приєднала до Росії старовинну російську область - Східну Білорусію (теперішні Вітебська і Могилевська губернії). У цьому краї колись, до приєднання його до Литви, княжили нащадки Св. Князя Володимира Рівноапостольного. Мощі Св. Княжни Єфросинії з його славного роду нині почивають у древньому місті Білорусії - Полоцьку. Під час приєднання Східної Білорусії до Російської імперії все сільське і міське населення в ній було російське. Одна частина його була православною, а інша уніатської по вірі. Але лише тільки білоруські уніати перейшли під владу Росії, багато з них негайно повернулися до православ'я.

Прусський король Фрідріх відверто зізнавався, що з трьох держав, які опанували польськими областями, одна Росія мала на те моральне право.Пруссія і Австрія, дійсно, скористалися слабкістю Польщі для захоплень: пруссаки накинулися на польсько-слов'янські землі, а Австрія заволоділа навіть російської по населенню Галичиною - древнім надбанням Російських князів. Цією Галиць-кою Руссю з її столицею Львовом, як і Руссю Угорської і Руссю Буко-Вінський, Австрія володіє і до сих пір. У цій рідній нам зарубіжної Русі до сих пір не вдалося унії зовсім занапастити православну віру, як не прагнули до цього австрійці, поляки і угри, чи угорці.

Польський сейм, боячись накликати на Польщу війну, слухняно підписав в 1772 році договір про відступлення Росії, Пруссії та Австрії зайнятих ними земель.

* * *

Знесилена втратою великих околиць Польща опинилася тепер в повному підпорядкуванні у Росії. Російський посол у Варшаві мав більше влади і значення, ніж сам король. Хто хотів чогось досягти, звертався до нього або їхав зі своєю проханням до Петербурга. Але самій Польщі від цього особливої ​​біди не було. Навіть вороги Росії визнавали, що під її наглядом Польща стала відходити від лих і руйнувань багаторічної смути; в ній встановився певний порядок в справах управління.

Але світ і на цей раз був неміцний. Пруссія і Австрія, побоюючись з'єднання двох сильних слов'янських народів, не шкодували грошей і намагалися через підкуплених агітаторів (підбурювачів) порушити серед поляків озлоблення і ворожнечу до Росії. Їх старання не залишилися марними. Поки Росія була страшна, в Польщі було тихо. Але в 1787 році почалася у Росії нова важка турецька війна. Неправдиві чутки про невдачі російських військ і помилкова надія на союз і допомогу проти Росії європейських держав вселили полякам думка, що боятися Росії більше нічого. Миролюбність Катерини, яка залишила без уваги перші образливі для Росії дії польського уряду, ще більше додало сміливості полякам.

Сейм оголосив знищеними всі колишні договори з Росією, шукав союз проти неї у Пруссії. На сеймі на повний голос з небувалою зухвалістю паплюжили грубою лайкою і Росію, і імператрицю. Російським підданим завдано був в Польщі цілий ряд важких образ; кілька вищих православних духовних осіб, і в числі їх єдиний в Польщі православний єпископ Віктор, в 1789 році посаджено були в фортецю або кинуті до в'язниці; суди не давали ніякого захисту православним церквам, коли їх грабували п'яні солдати і чернь. Православне населення правобережної України і Волині знову, як в 1786 році, починало хвилюватися. Чекали допомоги від імператриці. Багато цілими сім'ями втекли за Руську кордон. Поляки боялися нового гайдамацького повстання і стягували на Україну війська. Щоб попередити повстання, інші пропонували спустошити весь край, як деливалі поляки в старовину.

Зрозуміло, що на ці дії з боку Російської імператриці міг бути один відповідь: війна.

У 1792 році російські війська знову вступили в Польщу. Православне населення України зустрічало російські полки як своїх визволителів, надаючи їм всіляку допомогу: поляки ж не могли добути жодного шпигуна. У густо населеній країні вони не могли зібрати відомостей про пересування цілої російської армії; російським же генералам було відомо всякий рух будь-якого польського загону. Серед самих поляків, за звичаєм, знайшлося чимало ворогів короля; вони оголосили конфедерацію і, озброєні, приєдналися до військ імператриці.

Війна тривала недовго. Польські війська, досить численні, але безладні, свавільні і не звикли до бою, не проявили ні військового мистецтва, ні справжньої мужності, і бували біти при всякій сутичці з російськими. Надія на допомогу Пруссії не виправдалася: пруссаки домоглися вже свого - викликали в Польщі нову смуту і тепер самі віроломно захопили у ошуканих ними поляків ще кілька багатих торгових міст.

Після декількох місяців війни поляки запросили світу. Головні начальники рушити проти Росії військ втекли за кордон. Король спробував приниженням перед своїми польськими ворогами - конфедератами - і перед Катериною купити прощення. Але Катерина, ніколи не витрачають даром крові своїх солдатів, продиктувала суворі умови світу: не бажаючи довше залишати при владі польської негаразди і насильств землі, які були колись законним спадщиною Російських государів, імператриця в 1793 році назавжди приєднала до Російської імперії Мінську, Волинську і Подільську області і правобережну Україну. Ця Україна склала разом з приєднаним до Росії ще за царя Олексія Михайловича Києвом нинішню Київську губернію.

Придбання, зроблені Катериною в 1772 і 1793 роках, особливо дороги були для Росії тим, що це були не чужі землі, завойовані лише силою зброї: це були споконвічні російські області, відірвані в різний час ворогами, а тепер повернулися під скі петро Російських государів.

Чужими російському народу в цих областях були тільки поміщики-поляки та жили в містах і містечках євреї, яким сюди і в усі западнорусские області був відкритий доступ поляками. Корінне ж населення цих земель - все селяни і велика частина міщан-було російське по крові і по мові: білоруси в Мінській, Могильовській і Вітебської областях, малороси на Волині, на Поділлі та Київської землі.

Коли імператриця Катерина відвідала з'єднані з Росією російські землі, єпископ Кониський, за скаргою якого імператриця і заступилася в 1763 році за православних підданих Польщі, вітав її в Могильові чудовою по малоросійської селяни силою і красою промовою. У цій промові яскраво виразилася всенародна радість білоруського населення, який знайшов, нарешті, мир і свободу під владою православної імператриці. На згадку давно Жданов возз'єднання з Росією древніх російських областей Катерина веліла вибити медаль з написом на слов'янською мовою: «Відторгнення повернення».

турецькі війни

У важких умовах почалася для Росії війна з Туреччиною - війна, якої росіяни не шукали і не чекали. Потрібно було мужність Катерини, щоб з честю зустріти несподіване випробування. Війна в Польщі вимагала значних сил, тому проти турків можна було зрушити лише дуже невелике військо.

Але Катерина, сама смілива і вірила в силу свого народу, не хотіла обмежитися обороною: раз почавши війну, вона вирішила не тільки покарати турків за напад, але і звести з ними старі рахунки.

У відповідь на оголошення турками війни, російські війська почали наступ на підвладні Туреччині Дунайські князівства (теперішню Румунію).

Катерина хотіла спробувати підняти проти Туреччини поневолених нею християн. Для цього вирішено було послати в Егейське море, до берегів Туреччини, населених переважно православними греками, наш Балтійський флот. Рішення це було сміливим: наші кораблі, ніколи не виходили з Балтійського і Німецького морів, не були пристосовані для такого далекого і важкого плавання. Але Катерина вірила, що мужність і витривалість російських моряків подолають всі труднощі.

Обігнувши всю Західну Європу по Атлантичному океану і Середземного моря, з великими труднощами і затримками, втративши в дорозі від бур кілька кораблів, дійшов наш флот до берегів Малої Азії, що належали тоді, як і тепер, Туреччини.

Число кораблів було невелике: всього 9 великих і 18 дрібних; до того ж кораблі, які сильно постраждали від довгого плавання, не мали можливості полагодити як слід свої пошкодження; матроси були сильно виснажені втомою та хворобами. Незважаючи ні на що, начальники флоту - кн. Орлов і адмірал Спиридов сміливо шукали бою. 23 травня 1770 року ці фірми зустріли сильний турецький флот, що складався з 16 великих і 60 дрібних суден. Адмірал Спиридов перший почав битву нападом на турецький адміральський корабель. Після сильної перестрілки турки, сторопівши, стали йти. Їх флот сховався в Чесменський гавані. Вночі російські, наповнивши чотири барки горючими речовинами, запалили їх і направили в гавань, де скупчилися турецькі кораблі. Одна з цих барок запалила вороже судно, і пожежа, перекидаючись з корабля на корабель, охопив скоро всю гавань, перетворивши її в суцільне море вогню. Вибухи слідували один за іншим. До ранку все було скінчено. Одні обгорілі уламки плавали по поверхні затоки. Крім одного корабля, захопленого в полон, весь флот турецький загинув в полум'ї. «Слава Богу і честь Російському флоту! - доносив імператриці Спірідов. - Весь ворожий військовий флот ми атакували, розбили, розламали, спалили, в небо пустили, потопили, в попіл звернули і залишили на тому місці престрашний позорище! »

Надія на повстання греків не виправдалася. Греки настільки звикли боятися турків, що навіть після винищення турецького флоту мало хто тільки з них зважилися підняти зброю. Але все ж геройський похід і славна Чесменская битва не пройшли без користі.

Щоб не дати піднятися повстання, турки мали стягнути на південь великі війська, послабляючи цим свою армію, що діяла на Дунаї. Правда, їх сили в Румунії все-таки були великі: 100тисячна кримська орда і близько 150 тисяч турецького війська. Але з часів Петра Великого російське військо з озброєння і військового мистецтва далеко перевершувало турок, не кажучи вже про татар. При належному навчанні випробувана хоробрість наших солдатів робила їх непереможними. До того ж командував ними старий герой, посивілий в битвах, - генерал Румянцев. Солдати любили його до обожнювання, називали його своїм батьком і орлом.

Стрімким, сміливим рухом Румянцев напав спочатку на кримських татар, потім на турків: ті й інші були розбиті вщент. У битві з турками російські мали всього 17 тисяч чоловік проти 150 тисяч ворогів: тим славнішим була ця блискуча перемога.

Після цього російські війська без бою зайняли Крим, а потім на чолі з Румянцевим рушили на самий Константинополь. Флот Спиридова в той же час загрожував столиці Туреччини з моря. Турки мали просити світу.

Катерина поставила їм дуже суворі умови: турки мали відмовитися від влади над Румунією, Кримом і кубанськими татарами. Всі розуміли, що це означало: триматися самостійно ці слабкі народи не могли і, відокремлені від Туреччини, само собою повинні були рано чи пізно підкоритися Росії. Знову, як при імператриці Ганні Іоановні, в наші справи з Туреччиною втрутилися іноземні держави. Австрія загрожувала війною, якщо Росія не відмовиться від своїх вимог. Але залякати імператрицю Катерину було важко. «Коли побачать, що погрозами нічого не виграють, то інше влаштується саме собою; а якщо побачать, що ми женемося за світом, то отримаємо світ поганий, - розсудила вона і дала рішучу відповідь. - Треба, щоб Австрія перестала постійно загрожувати нам війною. Росія, зазнавши нападу, зуміє захищатися. Вона не боїться нікого, а переговори ми ведемо з турками, а не з австрійцями, з якими у нас немає війни ».

Після довгих переговорів вона погодилася відмовитися від звільнення Румунії; за інші свої вимоги вона готова була продовжувати війну. Її мужність і наполегливість увінчалися успіхом. У 1774 році був ув'язнений славний світ в Кучук-Кайнарджи. Росія отримала дуже важливі турецькі фортеці - Кінбурн на березі Чорного моря (нині Херсонська губернія) з усією степом від усть Дніпра до гирла Бугу і Керч-Єнікале в східній частині Кримського півострова, біля Керченської протоки, що з'єднує Азовське море з Чорним. До того ж Росія отримала 4 з половиною мільйона рублів в відшкодування військових витрат.

Росії представлено було право, яке мала вона і по відношенню до Польщі: заступатися за православних підданих Туреччини. Крим і Кубанська земля оголошені незалежними від Туреччини. Російським торговим кораблям надано вільний вихід з Чорного моря в інші моря через Константинопольський протоку.

Кучук-Кайнарджийський мир був для Туреччини страшним ударом. Всього важче була туркам втрата Криму: Крим доріг був їм у військовому і торговельному відносинах; багато вельмож і багаті купці мали на південному березі Криму садиби і палаци, куди приїжджали відпочивати серед розкішної природи цього благословенного краю.

Важко було відділення від Туреччини і кримським татарам: без підтримки турків вони не могли робити набіги на руські землі і добувати полонених, які продавалися ними за високими цінами.«Обставина це, - говорить один сучасник-татарин, - повалило і дворянство наше, і простий народ в великий смуток».

Впала також і торгівля, спорожніли багато міст. Феодосія (на південному березі Криму) вважалася перш другим Константинополем по багатства і розкоші: на всіх площах шуміли фонтани, в кав'ярнях юрмилися купці, наїхав мало не з половини Азії; раби і рабині з полонених християн натовпами продавалися на ринках. З відходом турків Феодосія перетворилася на тихий глухе містечко з одним тубільним населенням.

Кримські татари - народ бідний, дикий і мало розвиненою - не могли самі підтримати ні промислів, ні торгівлі. Чи не вміли вони підтримати без чужої допомоги і порядок в управлінні країною. Негайно почалися чвари і усобиці. Сильним ударом для ханства було майже поголовне виселення християн з Криму в межі Росії, в околиці Азова. Хан Шагін-Гірей спробував було ввести в Криму європейські порядки, але мусульманське духовенство, бачачи в цьому відступ від віри батьків, збунтувалися проти нього народ.

Ханські палаци були розграбовані черню, а сам хан змушений був бігти в гори. Не маючи сил оселити порядок, він звернувся до імператриці Катерині з проханням приєднати бунтівний Крим до Росії, а йому дати яке-небудь притулок.

Катерина, уважно стежила за смутою в Криму, без коливань посунула туди свої війська. Якщо хто з татар і був незадоволений запровадженням нової влади, то не смів подумати про опір. Крим зайнятий був без одного пострілу. 9 квітня 1783 року проголошено було, до загального відома, про приєднання його до Росії. Разом з Кримом приєднана була до Росії область кубанських татар, яка з плином часу стала місцем поселення війська чорноморських або кубанських козаків.

Вигоди цього придбання для Росії були неоціненні. Катерині вдалося і тут досягти заповітної мети, до якої вже три століття прагнули російські правителі: завоювати для Росії її південні чорноземні степи, самою природою призначені для народу-орача. З часу Михайла Федоровича російське населення далеко просунулася на південь, зайнявши нинішні Воронезьку, Курську, Харківську і Полтавську губернії. Але населення цих південних земель до 1783 року жило раніше під страхом татарського набігу зі степу: всі чоловіки поголовно записані були в козачі або гусарські полки і одночасно з селянським своєю справою повинні були збиратися по нужді і на захист степового кордону.

При Ганні Іоанівні укріплена сторожова лінія між Дніпром і Дінцем йшла по південному кордоні Полтавської і Харківської губерній. Нинішня Катеринославська губернія і північна частина Херсонської вважалися вже російськими, але селитися там було неможливо, так як степова межа на південь від них не була захищена. Під час турецької війни при Катерині між Дніпром і Дінцем проведена була нова лінія укріплень - по південному кордоні теперішньої Катеринославської губернії.

Тепер з заняттям Криму не тільки відкривалися для російського землеробського населення родючі степи нинішніх Херсонської та Таврійської губерній, а й для населення колишньої південної околиці російської починалася нова, мирна і безпечне життя. Тепер уже нічого було боятися татарського набігу, смерті або гіркої неволі. Укріплення степові лінії стали не потрібні. Замість них Чорне море омиває і охороняло південний кордон Росії.

Знову зайнятий край (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) об'єднаний був під назвою Новоросії, і управління ним Катерина доручила головному своєму раднику і співробітникові князю Потьомкіну.

Розумний і діяльний намісник не шкодував праць і зусиль. За його заклику на нові землі натовпами повалили переселенці - і бродячі, вільні люди, і селяни-втікачі; переводилися сюди тисячами і кріпаки; йшли поселенці і з Криму, і з-за кордону - німці, слов'яни. Потьомкін усіма заходами підтримував розведення садів, виноробство, вівчарство, шовківництво; сам виписував для поселенців хороший худобу для розлучення, виноградні лози, плодові дерева. У зручних місцях будувалися нові міста. З казковою швидкістю виросли в безлюдній доти степу Катеринослав, Херсон, Миколаїв, в Криму - Севастополь; в Миколаєві та Севастополі в кілька років встигли вибудувати досить сильний військовий флот. У Криму знову розцвіли і промисли, і торгівля, затихлі було з відходом турків.

У 1786 році імператриця побажала сама познайомитися зі своїми новими володіннями. Її подорож відрізнялося урочистістю і блиском, гідними государині великого народу після блискучих перемог.

У той час як останній кримський хан доживав свої дні в Калузі, Бахчисарай - колишній триста років столицею страшного для Росії розбійницького Криму - побачив в своїх стінах милостиво і грізну переможницю - Велику Катерину, оточену блискучою свитою.

Два європейських государя - польський король і імператор Австрії - виїжджали їй назустріч.

З багатого і благословенного, але абсолютно доти пустельного краю, до якого так давно тягнувся російський народ, немов чарами виростала дійсно Нова Росія. За якихось двадцять років населення Новоросії зросла з 50 тисяч до 700 тисяч, і ще багатий запас вільних земель чекав нових переселенців. Тепер ці землі годують вже 6 мільйонів народу, а при більш досконалої обробці землі і поліпшеному господарюванні годуватимуть в десять разів більше.

Але все неоціненні придбання, зроблені Катериною, треба було ще зміцнити за Росією. Було ясно, що Туреччина без нової війни не помириться з приєднанням Криму до Росії. Бачачи неминучість цієї війни, Катерина дбайливо готувалася до неї. Австрію, колишню ще недавно у ворожнечі з Росією, вона зуміла привернути увагу до союзу, і в 1787 році, коли почалася нова турецька війна, австрійські війська діяли спільно з нашими проти турків.

Друга турецька війна Катерини (1787-1791), як і перша, ознаменована була блискучими успіхами російської зброї. Головним героєм її з'явився знаменитий Суворов - один із найславетніших полководців, яких коли-небудь бачив світ.

Олександр Васильович Суворов був родом з небагатої дворянської родини. З дитячих років захоплювався він розповідями про військову справу і про подвиги чудових полководців всіх часів. П'ятнадцяти років за власним бажанням вступив у військову службу простим солдатом, що в ту пору вже було редкстью для дворянина. Дев'ять років він був солдатом і тільки 24-х років від роду отримав перший офіцерський чин. У війнах часів імператриці Єлизавети він висунувся, незважаючи на скромний чин, як чудовий офіцер: ім'я підполковника Суворова знали в армії, знали більше, ніж імена багатьох великих генералів.

Підвищуючись в чинах, він все більше і більше міг показати свої рідкісні військові обдарування. Ніхто не міг зрівнятися з Суворовим в умінні говорити з солдатами, підбадьорити втомлених або оробевших влучним словом або жартівливій приповідкою, на які він був майстер. А найбільше одушевляв він війська своїм прикладом, розділяючи з солдатами всі тяготи і позбавлення похідного життя і небезпеки в битві. Від природи кволий і слабкий, він умів так загартувати своє тіло, що не боявся ні втоми, ні застуди, зимою робив походи в одному сукняному плащі, їв з солдатами з котла. Зате під його начальством солдати вражали всіх своєю нечуваною витривалістю: переходи по 70 верст в день, хоча б в бездоріжжя і негоду, були для них звичною справою. І нерідко траплялося Суворову після такого переходу вести солдатів без відпочинку в бій.

А в битві суворівські полки виявляли мужність і стійкість, вражаючі навіть для російського солдата. Це були якісь казкові богатирі - «чудо-богатирі», як називав їх сам Суворов. За 30 років своєї бойової життя він жодного разу не скомандував своїм чудо-богатирям відступу і жодного разу не був розбитий.

У царювання Катерини Другої Суворов брав участь у всіх військових діях проти поляків, турків, що бунтують башкирцев. «Відомо, - говорив він, - я і в Камчатку і в Японії готовий, якщо на те Найвища воля».

Але справжньою славою не тільки на Батьківщині, а й по всій Європі покрили його подвиги під час другої турецької війни.

Головними російськими силами, рушити проти турків, був начальником в цю війну князь Потьомкін, намісник Новоросії. Розумний і здібний правитель, він виявився посереднім полководцем: його стотисячна армія діяла мляво і нерішуче, а сам Потьомкін від перших невдач так падав духом, що пропонував імператриці просити світу. Катерина зі спокійною мужністю наказала продовжувати війну. «Прошу підбадьоритися і подумати, що добрий дух і невдачу поправити може, - писала вона Потьомкіну. - Пишу це все тобі, одному, вихованцю моєму і учневі ».

Суворов тим часом був начальником особливої ​​невеликою армією на Дунаї; проти нього насувалися головні сили турків. Суворову доводилося діяти в союзі з австрійцями, рушивши в Румунію свої війська. Нечувано швидким переходом Суворов наспів на допомогу австрійцям, які закликали його відчайдушними посланнями: на їх 18-тисячний загін наступало ціле турецьке військо - 50 тисяч, а за ними рухалися і інші 50 тисяч. «Шкода, що вони не всі разом, краще було б покінчити з ними разом», - спокійно сказав Суворов і наказав йти в атаку. Росіян було у нього всього 7 тисяч. Вчений австрійський полководець вважав безумством нападати на вдвічі найсильнішого ворога. Але Суворов знав, що робить.

Австрійці, за висловом Суворова, придбали на той час невикорінну звичку бути битими. Але під його командою навіть австрійські солдати проявили незвичайну для них стійкість і мужність. Турки були розбиті. Імператор Австрії у нестямі від радості обсипав Суворова почесними нагородами. Трохи згодом Суворов завдав туркам ще більш страшної поразки у Римніку: з 100 тисяч турків тільки 15 відступили, що не кинувши зброї. Після цих блискучих перемог успіх всюди став переходити на бік росіян.

Незважаючи на те, становище Росії було стиснуте. Одночасно з війною проти турків Росії довелося вести війну і зі шведами. У Польщі почалася нова смута, що вимагала також збройних дій. Австрія знову, як за Петра Великого, відстала від союзу і уклала з Туреччиною світ. Англія і Пруссія вели переговори про збройний союзі з Польщею проти Росії. Турки, сподіваючись на ці труднощі, із завзятістю відмовлялися від світу. Треба було налякати їх рухом на Константинополь. Але дорогу на Константинополь затуляла найсильніша фортеця Ізмаїл, яка стояла в гирлі Дунаю. Чи не взявши її, не можна було рушити вперед.

У жовтні та листопаді 1790 року біля 30 тисяч російського війська стояло під стінами Ізмаїла, але з цієї облоги не могло нічого вийти: найсильніша фортеця, озброєна трьома сотнями гармат, мала в свої стінах 42 тисячі відмінного війська і могла вважати себе цілком неприступною. Про нападі наші генерали не наважувалися і подумати. Обстрілювати фортецю не могли за браком пороху і ядер. Солдати, страждаючи від мокрої осінньої погоди, голодували, хворіли і зовсім впали духом.

В кінці листопада почався відступ. Але не встигли ще всі війська відійти від Ізмаїла, як отримано був наказ повернутися і знову зайняти покинуті позиції: начальником стану облоги корпусу призначений був Суворов.

2 грудня він під'їхав до російського табору без всякої свити, в супроводі одного козака, який віз в вузлику все похідне майно генерала. При появі улюбленого вождя солдати точно переродилися. Втома і зневіра змінилися загальною радістю і піднесенням духу. Всі знали, що Суворов не любить довго дивитися на обложену фортецю. «Одним смотрением фортеці не візьмеш», - говорив він.

Через тиждень Суворов скликав раду старших начальників і повідомив їм своє рішення - взяти фортецю приступом або загинути всім під її стінами. Отаман Донського козачого війська Платов перший голосно крикнув: «Напад!» Всі одноголосно висловилися за те ж: під начальством Суворова збиралися завжди випробувані сміливці. Багато з них згодом самі були прославленими полководцями.

Начальнику фортеці Суворов послав коротке повідомлення: «Я з військами прибув сюди. 24 години на роздуми - і воля; перші мої постріли - вже неволя; штурм - смерть ». З фортеці отриманий була відповідь: «Швидше небо впаде на землю, ніж здасться Ізмаїл».

В ніч з 10 на 11 грудня війська шістьма колонами виступили з табору до стін фортеці.Скоро наступ було помічено. Від безперервної стрілянини, точно вогненної ниткою, засвітилися вали і стіни Ізмаїла. Досвідчені воїни зізнавалися, що ніколи не траплялося їм випробувати такого пекельного вогню. З жорстокими втратами дійшли російські до укріплень і стали завалювати в'язками хмизу глибокі кріпосні рови. Безперервна стрілянина зі стін так і косила ряди нападників. В одному полку перебиті були всі офіцери, і полковий священик з хрестом став на чолі полку. Під градом куль, серед гуркоту неугавній стрілянини російські лізли на вали Ізмаїла з непохитною завзятістю. Суворов, стежачи за ходом нападу, розпоряджався рухом загонів. Але багатьом солдатам в запалі одухотворення здавалося, що вони бачать улюбленого вождя перед собою: його бачили одночасно в багатьох місцях.

До світанку солдатські і козацькі загони стали вже з різних кінців вриватися в фортецю. Турки різалися з рідкісним завзяттям. Жорстоким і кривавим боєм, крок за кроком просувалися наші вперед. До 8 години ранку все було скінчено: з 42 тисяч турецького гарнізону врятувався один чоловік, який і приніс на батьківщину звістка про страшний удар, що вибухнув над Туреччиною.

Враження було приголомшливо по несподіванки. Ніхто ні в Туреччині, ні в Європі не допускав і думки, щоб сильна фортеця, захищена високими стінами, озброєна відмінною артилерією, могла впасти перед військом, значно слабшим чисельно, ніж захищав її гарнізон. Сам Суворов, оглядаючи вранці вали і стіни взятої фортеці, зізнавався, що зважитися на приступ Ізмаїла можна тільки один раз в житті. В Константинополі народ, схвильований цим безприкладним поразкою, підняв бунт. Пруссія й Англія негайно відмовилися від думки виступити проти такого супротивника, яким показала себе Росія.

Цим богатирським ударом закінчилася війна. Уражена Туреччина поспішила укласти мир, який і був підписаний в Яссах (1791). Мета Росії була досягнута: весь північний берег Чорного моря, Крим і новоросійські степу віддані були їй в вічне і безперечне володіння. Чорне море, до якого було направлено перші походи Петра Великого, стало, нарешті, в значній частині нашим морем. Ще за життя Катерини Великої на місці убогого турецького селища Гаджибея закладена була Одеса, якій судилося незабаром затьмарити всі старіші чорноморські гавані.

кінець Польщі

Завоювання Новоросії і повернення від Польщі старих російських областей дали Росії те, до чого давно прагнули російський народ і його державні керманичі. Тепер Росія могла відпочити від утомливих воєн. Але останніми роками славного царювання Катерини були збентежені ще однієї кривавої бурею: в 1794 році піднялася нове повстання в Польщі.

Нещастя і ганьба, що спіткали Польщу в останні 30 років, у багатьох з поляків розбудили згаслі почуття любові до батьківщини і викликали прагнення повернути їй колишню могутність і свободу. На чолі змови стала людина сміливий і палко любив свій народ - Костюшко. Повстання почалося звірячими вчинками, накликали на Польщу цілком заслужену грозу. У четвер на Страсному тижні 1794 року у Варшаві змовники накинулися раптово на загони російських солдатів, розставлені по місту далеко один від одного, - і почалася нечувана за жорстокістю різанина. В одній церкві перебито було 500 солдатів, що підходили беззбройними до причастя. Сп'яніла від крові натовп розграбувала арсенал; з усіх вікон, з дахів йшла безперервна стрілянина по російським, коли ті проходили вулицями або вибігали з будинків. Жоден гонець не міг проїхати вулицями - натовп захоплювала всіх, хто був в російській мундирі, і забивала на смерть. Королівські війська взяли участь в цій огидною різанині. Сам король не мав сміливості ні стати на чолі повстання, ні вжити заходів проти нього. Скінчилися тим, що залишки російського війська змушені були покинути Варшаву.

Майже одночасно з Варшавою повстання спалахнуло і в столиці Литви - Вільні. У пасхальну ніч змовники кинулися на квартири російських офіцерів і багатьох перебили. Вцілілий полковник Тучков зібрав навколо себе солдатів і зважаючи на великий переваги в силах ворога відступив в Гродно.

Керівники заколоту розсилали по всій країні відозви, обіцяли селянам свободу, іновірців - повну рівноправність і захист законів; намагалися викликати повстання і в колишніх польських землях, що відійшли в 1772 і тисячі сімсот дев'яносто три роках до Австрії, Пруссії і Росії. Але спроби роздути цей заколот у всенародне повстання не мали успіху: виправляти старі закони було вже пізно, а обіцянкам ніхто не вірив.

Військові здатності Костюшко і одухотворення, з яким багато хто з повсталих билися, доставили полякам на перших порах декілька успіхів в сутичках з невеликими російськими загонами. Російські генерали, діючи недружно і нерішуче, за п'ять місяців війни не встигли зробити нічого важливого. Пруссаки і австрійці, яким теж загрожувало польське повстання, присунули свої війська до кордонів, але від справжньої війни ухилялися, надаючи її російським. Так тягнулося до серпня, коли імператриця, незадоволена повільним ходом справ, відправила до Польщі Суворова.

Його поява, як завжди, абсолютно змінило хід війни. Швидкими і рішучими переходами Суворов рушив прямо на Варшаву, стягуючи до себе по шляху діяли порізно російські загони. Костюшка, збитий з пантелику небаченою швидкістю суворовських пересувань, спробував виправити становище сміливим нападом на загін генерала Ферзена, але ця сміливість скінчилася для нього бідою: його військо бігло, а сам він, поранений, узятий в полон козаками. Бачачи втеча своїх і свій неминучий полон, Костюшко кинув шаблю і падаючи з коня, сказав з відчаєм: «Кінець Польщі».

Польщі, дійсно, приходив кінець. Вже на початку жовтня Суворов підступив до Варшави. Передмісті міста - Прага - було сильно укріплене і захищалося тридцятьма тисячами війська, стільки ж, скільки мав Суворов. Але для чудо-богатирів, які бачили вали і стіни Ізмаїла, зміцнення Праги були не страшні. Після кровопролитного нападу, що тривав цілий день, Прага була взята. Поляки захищалися з такою жорстокістю, що з 30 тисяч їх лягло в битві 23, тільки 7 тисяч поклали зброю.

У Варшаві панував невимовний жах. Про захист ніхто не думав. Війська відступали з міста. Населення поспішало відправити до Суворову послів з благанням про мир.

Суворов, грізний і нещадний під час битви, вмів щадити ворогів, які просять милості. Він дав послам швидкий і доброзичливий відповідь. Російські полки з розпущеним прапорами і з музикою вступили урочисто в змирився місто. Незважаючи на озлоблення, яке живили солдати до варшав'янам, недавно різали їх беззбройних братів-росіян, сувора Суворовська дисципліна не допустила ніяких ворожих дій або насильств. Російські війська охороняли порядок і спокій в місті краще, ніж вміло це робити саме польський уряд.

Через місяць, коли Суворов їхав з Варшави, місто підніс йому золоту табакерку з написом: «Варшава своєму рятівникові». Ще раніше Варшави взята була приступом російськими військами Вільна.

Імператриця не могла помилувати бунтівного держави, з якого щороку виходили смути і потрясіння, які вимагали грошей і крові. Та й сама Польща страждала від цих потрясінь не менше, ніж її сусіди. Нещасна країна була абсолютно спустошена вічної безладдям і війною. Поля залишалися необробленими, народу погрожував голод.

Імператриця і в цьому випадку знайшла в собі силу закінчити справу раз назавжди рішучим ударом. Бунтівна Польща перестала існувати. Австрійці і пруссаки поділили між собою чисто польські області: першим дісталися землі зі старою столицею Польщі - Краковом, другим - землі з новою її столицею Варшавою. До Росії відійшли землі колишнього великого князівства Литовського - нинішня Віленська, Ковенська і Гродненська губернії (остання без Білостоцького округу), і герцогство Курляндське. З цих земель тільки в Ковенської губернії та в невеликій західній частині Віленської живе корінне литовське населення (з усіх європейських народів найбільш родинне слов'янам). У всій решті частини Віленської губернії і в Гродненській губернії живуть російські (білоруси, а на півдні Гродненської губернії - малороси). У місті Гродно досі вціліли залишки кам'яної православної церкви (на Коложе), побудованої Російськими князями ще до татарського завоювання Русі, більше семисот років тому. Але до часу приєднання до Росії російське населення всіх цих місць суцільно було вже уніатським, частиною ж і католицьким. Лише де-не-де вціліли слабкі залишки споконвічного тут православ'я. У самій Вільні була тільки одна православна церква (в Свято-Духовому монастирі), тоді як чотириста років перед цим, під час з'єднання Литви з Польщею у Вільні було до п'ятнадцяти православних храмів. Вціліла одна православна церква і в м Брест - в тому самому Бресті, в якому за двісті років перед цим проголошена була горезвісна церковна унія: в цій церкві, в бідному Сімеоновская монастирі, спочивали мощі Преподобного Афанасія, ігумена Брестського, що прийняв в 1648 році смерть від руки католиків і уніатів.

Падінням Польщі закінчилася велика боротьба, яка розпочалася ще при государя Рюрикова будинку і тривала три століття. Боротьба ця була великим народним справою. Західна Русь, страждаючи під іноземної владою, пізнала найважчу біду, яка може спіткати народ: втрату своєї Батьківщини. Прагнення вийти з цієї біди, говорити вільно на рідній мові і сповідувати вільно віру батьків - було загальним і глибоким в серцях російського населення, підвладного Польщі. «Волимо під Царя східного, православного», - кричала в 1654 році на Переяславській раді козацька громада. З цього почалося велике народне рух. Зброя царських військ піднялося в цій боротьбі на підтримку справи, на яке вирушив сам народ, не шкодуючи ні своєї, ні ворожої крові. Перші успіхи в цій боротьбі випали на долю царя Олексія Михайловича. Сто років потому розумом і твердістю Великої імператриці майже закінчено було велику справу визволення і об'єднання російського народу.