|
Про автора:
Володимир Володимирович Беляков - журналіст-міжнародник і історик-сходознавець. Доктор історичних наук. Народився в Москві в 1950 році. Після закінчення Московського державного інституту міжнародних відносин МЗС СРСР служив в Радянській армії в якості військового перекладача з арабської мови, працював в арабській редакції Московського радіо, був кореспондентом Радянського телебачення і радіо в Лівані. З 1986 по 2000 рік-власний кореспондент в Єгипті. В даний час-провідний співробітник Інституту сходознавства Російської академії наук, професор Військового університету в Москві. Автор десяти книг, в тому числі монографії «До берегів священним Нілу ... Росіяни в Єгипті» (2003), науково - популярної книги «Русский Єгипет» (2008) і видав тричі історичного путівника «Єгипет вздовж і впоперек» (2001,2005 і 2008 ).
Актуальність обраної теми
В першу чергу хочеться сказати про актуальність даної теми, так як про військові дії, що відбувалися в роки Другої світової війни в Північній Африці, росіяни знають не так багато: так, воювали там союзники, розбили війська осі Берлін Рим, не дали фашистам перехопити у Англії та Франції їх арабські колонії, встановити контроль над Суецьким каналом ... Трохи допомогли і нам, адже якби не було північноафриканської театру військових дій, то загрузлих там фашистські війська були б напевно перекинуті на східний фронт ...
Не було людини в Радянському Союзі, якого б так чи інакше не торкнулася війна. У тому числі і героїв цієї книжки, які опинилися в роки війни далеко від батьківщини, в Північній Африці. У кожного своя, неповторна доля, по-своєму повчальна. Володимир Пеняк та Дмитро Амілахварі, хоробро билися проти фашистів, Савелій Ширяєв і Борис Фрідман, Прохор Решетіцкій і Сулейман Велієв -Хіба їх дивовижні, невідомі нам раніше, військові дороги, які проходили через три частини світу, не заслуговують на увагу нащадків? Ким вони були? Яка їхня доля? Адже саме вони, і ще мільйони інших солдатів безстрашно билися за чисте, мирне небо для нас ...
До і після Ель-Аламейна
Ель-Аламейн - маленьке містечко на березі Середземного моря, недалеко від Александрії. Невеликий ресторанчик, бензоколонка, пара десятків будиночків- здавалося б, робити там чужинцеві абсолютно нічого. Але незважаючи на це, майже кожен день в Ель-Алаймене зупиняються туристичні автобуси. Тому що в роки Другої світової війни це місце стало знаменною і донині зберігає сліди драматичних подій майже 70-річної давності.
Пізньої восени 1942 року неподалік від Ель-Алаймо йшло кровопролитне бій. Війська союзників по антигітлерівській коаліції перейшли від оборони до наступу, розгромивши при цьому німецько-італійський експедиційний корпус під командуванням фельдмаршала Роммеля.
Перший постріл зробили італійці 13 вересня 1940 року. Вони, перебуваючи в Лівії, вторглися в Єгипет. Із заходу після поразки Франції італійським військам в Лівії небезпека не загрожувала. Італія тримала там чверть мільйона солдатів, а англійці в Єгипті всього тридцять тисяч. Італійська армія була погано озброєна, але Муссоліні вважав, що гігантська перевага в живій силі забезпечить йому негайну перемогу. Єгипет був «жирним шматком». Це велика країна з численними природними багатствами, також міст між Африкою та Азією. Плюс ще й Суецький канал, який для італійців був особливо важливий, для постачання 300-тисячну армії перебувала в Ефіопії.
Італійці, пройшовши по території Єгипту кілька днів зупинилися містечку Сіді - Баранов. Англійська розвідка намацала їх слабкі місця та 9 грудня 1940 року перейшла до настання. Успіх був феноменальним. Італійці бігли або здавалися в полон. Через три дні в полоні у англійців було більше 39 тисяч чоловік.
Північноафриканський театр військових дій відрізнявся від європейського насамперед кліматом і характером місцевості. Денна температура перевищувала 70-80 градусів. Пустеля після дощу перетворювалася в топке болото по якому просуватися було невозможно.Также однією з особливостей північноафриканської театру військових дій було слабке заселення.
Військові дії в Північній Африці могли б скінчитися ще в лютому 1941 року, якби Черчилль не наказав перекинути найдосвідченіших бійців з Лівії до Греції, біля кордонів якої Гітлер зосередив близько 600 тисяч солдатів, що затягнуло війну ще на 2 роки. Але Гітлер не планував вторгатися в Північну Африку, пряме панування рейху передбачалося тільки в Центральній Африці. Але ганебної поразки союзників - італійців змусило Гітлера зробити це. За наказом фюрера почалося термінове формування Африканського корпусу в складі танкової і легкої девізій. Командиром був призначений генерал - лейтенант Роммель. Африканський корпус повинен був прибути до Лівії до кінця травня. Але дізнавшись, що Черчілль перекинув кращі частини до Греції, Роммель вирішив почати наступ наявними в його розпорядженні військами 31 березня. Прибуття Африканського корпусу посилило позиції фашистів. Американці перекинули до Лівії підкріплення. Морські війська американців топили третину відправляються до Лівії вантажів і боєприпасів. В Африканському корпусі почався гострий дефіцит боєприпасів і продовольства. У ніч на 5 грудня 1941 року облога Тобрук була знята.
Базувалася на Сицилії німецької авіації вдалося нейтралізувати Мальту. Перегрупувавши сили Роммель віддав наказ про наступ. Італо -германскіе війська прорвали оборону союзників, захопили Бенгазі і знову підійшли до Тобрук. Тобрук упав, союзники відступили на територію Єгипту, до Ель - Аламейн, біля якого створили оборонну лінію. Над Єгиптом нависала загроза італо німецької окупації.
Але союзники вистояли. Допомогло правильно вибране місце оборонної лінії. Роммель віддав наказ військам наступати в напрямку Каїра. Виснажені боями під Тобрук фашистські війська відстали. Британська авіація діяла активно.
Англійський військовий діяч генерал Окинлек зберігав спокій. В Єгипет все більше ввозилося військове спорядження, бійці. Але британський прем'єр був незадоволений діями Окінлека, на його думку саме Окинлек винен в тому, що війська відкотилися так далеко на схід. Окинлек був замінений Монткогмері.Монтгомері наказав перевести штаб армії в Бург аль- Араб. Завданням Монтгомері було підняття бойового духу солдатів, що похитнулося у зв'язку з поразкою перед італо німецькими військами. Він переглянув помилки своєї армії, готуючи її до рішучого наступу.
На відміну від Монтгомері, Роммель не отримав не однієї свіжої армії. Союзники перевершували Роммеля абсолютно в усьому. За Плану Роммеля, на північній ділянці італійці проводять відволікаючі операції, а німецькі танкісти наносять головний удар в районі пагорбів Алам-Хальфа, після чого повертають на північ і оточують 8 армію.
Вночі була спроба прорвати оборону союзників у висот Алам-Хальфа. Вони були зустрінуті чадним вогнем, британська авіація панувала в повітрі, за тиждень боїв державам осі так і не вдалося домогтися успіху. Роммель наказав припинити наступ.
Увечері 23 жовтня 1942 армія союзників перейшла в наступ, але воно просувалося важко. Британська розвідка донесла, що Роммель перекинув основні німецькі частини на північ, в район головного удару союзників. Монтгомері вирішив, продовжувати наступ на півночі, вістря його перенести на південь, проти італійців, як на більш слабку ланку. Увечері 30 жовтня союзники відновили наступ на півночі, готуючись до прориву на півдні. Прорив вдався, британські частини увірвалися в тил до супротивника. Над військами держав осі нависла загроза розгрому. Роммель почав відступати, не дивлячись на наказ Гітлера не здавати позицій.
Битва при Ель-Аламейн італо німецькі війська програли. Втрати були дуже великі.
Тим часом в північно - західній частині Африки йшла розроблена союзниками операція «Факел». Війська осі виявилися в кліщах. У північноафриканської кампанії настав заключний етап.
Для того щоб остаточно очистити Північну Африку від фашистів, треба було ще півроку. Війська осі окопалися в Тунісі і відчайдушно відбивали атаки переважаючих сил союзників.
Дорога в Туніс виявилася довгою і кривавою. Союзники не стали висаджувати десант в Тунісі. Цим скористалися Італія і Німеччина, почавши висадку військ в Тунісі. Війська союзників, висаджені в Марокко і Алжирі, не мали опеньки бойових дій. Але зіткнулися вони з добре обстріляним противником. Також свою негативну роль зіграла особливість місцевого театру військових дій.
Тим часом 8-я британська армія, що наступала зі сходу, рушила в бік Тунісу. Англо-американські війська просувалися на схід повільно, набираючись військового досвіду. В середині лютого вони отримали сильний удар в районі гірського проходу Кассерин і зазнали значних втрат. 8-а армія почала наступ на лінію Марет. Через тиждень війська осі стали спішно відступати на північ.
13 травня 1943 військові дії в Північній Африці були повністю завершені. Фашистські війська в Тунісі повністю капітулювали.
За перемогу союзники заплатили велику ціну. У боях за Туніс вони втратили 70 тисяч убитих, поранених і зниклих без вести.
По всій Північній Африці - від Єгипту до Марокко розкидані військові кладовища союзників. Але такого кладовища як в Ель-Аламейн немає ніде. 7367 могил розділені на сектори-ботальони поперечними доріжками. У входа- колонна- кенотаф на стінах якого вибиті 11 945 імен тих, хто в різний час загинув в Північній Африці і чиї могили не встановлені.
Над братськими могилами німецьких і італійських солдатів споруджені меморіали.
Війна - і в Африці війна. очима очевидців
У журналі «Азія і Африка сьогодні» була опублікована стаття А. Бовкало «Російські православні парафії в Африці». У цю статтю включені витяги з щоденника настоятеля російської церкви св.Олександра Невського в Олександрії Алексія Дехтерёва. Він вів щоденник 1940-1942 роки, з витягів якого, населенню Єгипту, під боком якого йшли військові дії і бомбування фашистської авіацією, жилося далеко не солодко.
Щоденник Алексія Дехтерёва.
"10 червня. Я поїхав на тиждень в Каїр у справах церкви. Але мені пощастило, тому що в цей же вечір я дізнався про оголошення війни Італією, Англії та Франції. І відразу ж вирішив повернутися в Олександрію до своєї пастви. Труба призовна прозвучала, і я повинен був бути на місці, серед своїх прихожан. До мене з усіх боків:
-Куди це ви, хіба можна тепер їхати в Олександрію? Навпаки, тепер звідти їдуть ...
-Не можна, а саме має тепер їхати, -відповідав я всім, -поеду! Не тримайте! ...
Однак цю ніч я не спав повіки; хвилювали думки про страшні випробування, майбутніх бідної Олександрії, ... що ж це: передчуття гіркої чаші ?! Так, передчуття ... »(стор.28)
Для Єгипту це була чужа війна. Його невелика армія не брала участі у військових діях. Але єгиптяни втомилися від панування англійців тому багато міркували за принципом: ворог мого ворога-мій друг. Фашистська пропаганда вселяла думку про те, що при ураженні англійців, єгиптяни знайдуть свободу.
Але, а поки єгиптяни з тривогою чекали можливі жертви у війні, в якій по суті не брали участь.
«Їздив в місто, де дізнався про заняття німцями Парижа. Тільки повернувся додому - сирена. ... Для зовнішнього слуху дико неприємна, жахлива сирена. Сорок хвилин тривало чекання, поки не пролунав відбій. Я і діти стояли біля вікна в їдальні, спостерігаючи, як швидко порожніла довга вулиця. Вона спорожніла в одну мить. І вулиця наша, і все місто як би вимерли при перших же звуках сирени. «(Стор.30)
Страшно стало тепер жити. Особливо моторошно тепер вечорами і ночами. Перші дні неоголошеної війни були лише очікуванням біди, але біда не змусила себе довго чекати.
«Прекрасний місячний вечір переходив в ніч, коли нарешті сталося те, чого найбільше боявся населення міста і чого все ж не уникло воно: рівно о першій годині ночі загула сирена, і почалася тривога закінчилася тільки до сьомої ранку.
Почався обстріл зенітних знарядь. Незабаром все ближче почалися розриви скидаються бомб. Я виразно чув їх скреготливий і глухо свистячий -гудящій політ - падіння. Наш будинок буквально здригається від цих розривів і обстрілу неба зенітними батареями »(стор.31)
«Я тільки закрив книгу і ліг, як зазвучала сирена. Незабаром заговорили знаряддя: спершу далеко, потім все ближче і ближче ... Над нашим будинком ясно було чути важкий років бомбардувальників.
Все ж скрутне становище: сидіти в темній, тендітної коробці, яка в кожну мить може розлетітися на друзки ... »(стор.35)
Наступні записи священика розкривають перед нами картину наростаючого жаху і хаосу: місто починає спішно перебудовуватися, біля багатьох будинків з'являються захисні стіни з цегли та бетону. Люди масово тікають з Олександрії, на станціях твориться неймовірні речі: поїзні склади забиті повністю, місця беруться з бою, багато проштовхують свій багаж в вікна і самі йдуть за ним, крик, шум, неймовірна штовханина ... Місто на очах перетворюється, стаючи якимось сумним, втрачаючи останні іскри ще зовсім недавньої життєрадісності ..
За два з половиною роки Алексій Дехтерёв і його паства пережили 229 повітряних нальоту. Як то кажуть, війна - вона і в Африці війна ...
полковник Хлєбніков
Полковник Олександр Сергійович Хлєбніков, був командиром танкової дивізії, в перші ж тижні війни потрапив в полон на Україні, під Новою Ушицею. У серпні його перевели в табір на півночі Франції, де були зібрані всі полонені Європи. Крім Хлєбнікова в армії містилися і інші бійці Червоної армії. Від англійців вони дізналися, що табір розташований всього в 30 кілометрів від Британії, і почали готувати втечу. Безмісячної вночі Хлєбніков і дванадцять бійців - танкістів здійснили свій задум. Фашистські прожектора засікли пліт, але завдяки густому туману, вислані на пошуки втікачів катера не знайшли їх.
Хлєбнікова і його товаришів доставили в Портсмут, головну військово-морську базу Англії, а звідти відвезли в Лондон. На третій день до Хлебникову прибув бригадний генерал. Хлєбніков зажадав, щоб їх відправили на батьківщину, але, за словами генерала, надійного зв'язку з Росією не було. Тоді Хлєбніков попросив влаштувати йому побачення з радянським послом, але він виявився в Росії.
Тоді генерал запропонував Хлебникову відправитися в 8-у армію, в Тобрук. Хлєбніков коливався. Він розумів, що головний фронт проходить у нього на батьківщині, а не в Північній Африці, але туди йому неможливо потрапити. Тоді він погодився поїхати в Тобрук. Хлєбніков і його товариші, одягнені в англійську військову форму прибули до Єгипту в травні 1942 року. Надвечір автоколона, з якої вони їхали, зупинилася на відпочинок у маленькій станції Ель-Аламейн. Хлєбніков вирішив вивчити місцевість, вона здалася йому ідеальною для генеральної битви. Море на півночі, Каттарская западина на півдні, в центрі - пагорби, які легко можна боронити ...
У Хлєбнікова був лист з англійської Військового міністерства до генерала Окінлек. Він розшукав його неподалік від Тобрук. Положення союзників було критичним, фашисти розкидали їх оборону, але Тобрук ще тримався.
У Тобруке наші танкісти застали повний хаос. За старшого там був генерал Клоппер, який схилявся до того, щоб здати фортецю. Клоппер покинув Тобрук, і старшим за званням виявився Хлєбніков. Він розшукав співвітчизників, які були зведені в одну роту в складі Колдстрімского полку. Командування обороною фортеці було в руках у Хлєбнікова. Він розумів, що йому потрібно затримати фашистів хоча б на пару днів, щоб дати можливість основним військам відійти до Ель - Аламейн. Це завдання було виконано, на жаль, з великими втратами
На третю ніч група захисників Тобрук на чолі з Хлебниковим вирвалася з фортеці під прикриттям артилерійського вогню. Вони направили всі озброєння до оазису Джарабуб. Там виявився гарнізон німців, після короткого бою, який зайняв загін Хлєбнікова. Після невеликого відпочинку загін рушив на північний схід, де на п'яту ніч загін наскочив на тили італійської дивізії. Бій був недовгим, але кривавим. Загін Хлєбнікова до ранку вийшов до Ель-Аламейном, в розташування індійської дивізії.
Індійці зустріли загін захоплено і повідомили, що в Каїр по шляху в Москву прилетів Черчилль. Хлєбніков відправився до Окінлек, але на пост командування 8-ю армією був призначений Монтгомері.
В подальший бій Хлєбнікова не пустили, його приставали до штабу танкової дивізії, а його товариші - танкісти влилися в ряди захисників Ель - Аламейна.
Життя Хлєбнікова обривається від розстрілу ворожим літаком. «Падаючи блідим обличчям на північ, Хлєбніков викинув руки вперед, немов намагаючись дотягтися до Батьківщини. Гарячий вітер з Сахари старанно взявся заносити тіло піском і до ранку насипав ним незатишний могильний горбок. »(Стор.54)
Меморіал Ель-Аламейн
Не всі - за віком або станом здоров'я-могли надіти військову форму. Але байдужих серед російських емігрантів не було. «Вони боролися за перемогу на боці союзників, інших щире бажання позбавити країну від комуністичного ярма призвело до важкого помилці - співпраці до німецькими військами.» (Стр.72)
Надгробні плити стоять шеренгами, ніби солдати в строю. Могили розділені на сектори-батальйони поперечними доріжками. Біля входу на кладбіще- колонада-кенотаф, увінчаний величезним кам'яним хрестом. Довідкова книга, де в алфавітному порядку розташовані 11 945 імен тих, хто в різний час загинув в Північній Африці і невідомо де похований. Прізвища цих людей вибиті на стінах колонади.
«Коли бродиш по кладовищу союзників в Ель-Аламейн, то розумієш, чому та війна називалася світової. На надгробних плітах- не тільки англійські, але і французькі, польські, чеські, індійські, єврейські імена ... Представники понад два десятки країн різних континентів брали участь в цій битві. А що ж наші співвітчизники? »(Стор. 55)
Щороку в кінці жовтня у меморіалів в Ель-Аламейн збираються ветерани, щоб відзначити чергову річницю битви.
На французькому військовому кладовищі, іменоване як «Військовий некрополь гамартроми» російських імен на надгробних каменях добрий десяток. Микола нанка, загинув 9мая 1943 року. В'ячеслав Трофимов, 11 січня 1943 року. Сергій Попов, 12 січня 1943 року. Павло замішаний, 4 травня 1943 року. Кирило Федоров, 1 червня 1943 року.
Дорога в Сахару
Олександр Миколайович Рубакин, під час Першої світової війни служив лікарем у французькій армії, а після Жовтневої революції 1917 року повернувся в Росію.
Друга світова війна змусила Олександра Рубакина в Парижі. Почувши про вторгнення фашистських військ на територію СРСР, Рубакин в той же день втік з Парижа на південь, до міста Віші, де знаходилося праітельство французьких колабораціоністів на чолі з маршалом Петен. Але це не врятувало його від арешту, уряд Петена віддало наказ про інтегрування всіх росіян, включаючи емігрантів.
У таборі в Верне Рубакин провів майже пів року. 10 грудня 1941 року його в складі 75 осіб відправили пароплавом в столицю Алжиру, а від туди на вузькоколійці - в маленьке містечко Джельфа.
табір Джельфа
Табір в Джельфа офіційно іменувався «концтабором для політичних інтегрованих». Комендантом був французький офіцер на прізвище Кабоша.
«Розташований на схилі пагорба, на північ, відкритий холодним вітрам, табір мав форму величезного прямокутника, обнесеного трьома рядами колючого дроту, - пише Олександр Рубакин. - Уздовж дроту стояли жалюгідні солом'яні курені, у яких несли охорону закутані в бурнуси араби. У кожному кутку з особливою башточки на табір дивилося дуло кулемета.
Слизька, глиниста дорога перетинала табір, і по обидва боки від неї біліли гострі брудні білі намети. В іншому кінці табору височіли два довгих барака, один вже готовий, другий з незакінченою стіною і без даху. Бараки були з необпалених оштукатурених цегли. В самому кінці табору було невеликий простір, обгороджений колючим дротом, де стояло сім наметів. Вхід сюди був через ворота, замикати на замок. Туди то нас і повели.
Це був так званий «спеціальний табір», куди саджали на деякий час всіх людей, які прибувають.
Це були намети на шість чоловік, військового зразка. Нас було десять. Пол в наметі земляний, між дірявими краями намети світилися щілини, звідти дув вітер. Вся намет трималася на центральній щоглі, поставленої на камені і не прикріпленою до землі. У наметах не було ні циновок, ні соломи. Довелося розстелити ковдру на сирій землі. »(Стор. 100)
У темні зимові ночі пориви вітру виривали кілочки, до яких прив'язували намет. Від крижаного вітру вони прокидалися. Крізь дірки в намет проникав сніг і дощ. Бувало навіть що люди прокидалися занесені снігом. В намет не було освітлення, не опалення. Від хронічного голодування і холоду, багато страждали поліуреміей і проносом. Щоб вийти з намету, людям доводилося попереджати про це охоронця - араба і отримати у нього дозвіл.
День починався о сьомій ранку, з перевірки. Кабоша змушував усіх працювати на нього. Метод був простий: таким, що відмовився, включаючи Рубакина, стали давати тільки воду, в якій плавала шкірка від бобів. Люди голодували і були змушені поступитися коменданту табору.
До весни 1942 року в таборі закінчили будівництво бараків і переселили туди ув'язнених. Але від цього людям краще не стало. Дахи протікали, вікна забили, залишивши лише маленькі щілинки для світла. Усередині в два поверхи були зроблені нари з необструганних дощок. Долівку в суху погоду припадав пилом а під час дощу там була бруд.
За найменші провини, такі як: доставка продуктів в табір, розведення вогню, запізнення на проверку- ув'язнювали. У в'язниці поперебивала половина табору, в тому числі і Рубакин. У в'язниці Рубакин провів 17 днів. Перед відправкою до в'язниці людей обшукували, відбирали всі речі - палити, писати, читати було заборонено. Зазвичай взимку людей на 3-4 день з в'язниці відправляли в госпіталь.
З перших днів ув'язнення Рубакин вів щоденник, який писати було нелегко: доводилося ховати від начальства, обшуку, від шпигунів. Писати доводилося сидячи на підлозі.
Невеликі виписки з щоденника:
«9 грудня 1942 року. Зима почалася. Весь день і всю ніч дме вітер. Їжа погіршується.
22 грудня. З в'язниці повернулося двоє заарештованих - абсолютно хворі. Їх відпустив лікар навіть не оглянувши. Кабоша зустрів на дорозі одного молодого іспанця, дав йому за щось ляпас і послав до в'язниці ... »(стор. 104)
" 11 січня. Кабоша лютує. Вивісив оголошення, що забороняє наближатися до дроту ближче, ніж на 6 метрів, а за «саботаж» всередині табору вводить суворі покарання. Справа в тому, що ми спиляли на паливо кілька стовпів, на яких підвішена дріт ...
Радісні новини з СРСР: звільнені Георгіївська, Мінеральні Води. Ось звідки прийде наш порятунок .. »(стор. 105)
"11 квітня. Нам дозволили ходити в місто за покупками. Хлібний пайок збільшений до 400 грамів в день ... »(стор.109)
Останню добу свого перебування в неволі Рубакин описує в такий спосіб. «Я йшов, як уві сні, нерозумно посміхаючись. Потім повернувся в місто, купив вина, солоної риби і поніс все це в Кафареллі. Вартові -араби здивовано на мене посмотрелі- я йшов без варти. У Кафареллі всі наші товариші вже знали про моє звільнення і мало не розчавили в обіймах.
Роки табірного життя скінчилися. У цю ніч я заснув тільки на світанку ... »(стор. 110)
висновок
Коли мова заходить про війну, то перш за все вражають її масштаби. Чотири роки кровопролитних боїв, страшні руйнування, майже 30 мільйонів загиблих ...
Не було в Радянському Союзі людини, якого б війна обійшла стороною. Так чи інакше, вона торкнулася кожного. Всі сім'ї втратили свого близької людини, який пішов в Північну Африку так і не повернувшись звідти.
Мабуть, як і будь-яка війна, війна в Північній Африці була важкою як для мирного людини, так і для ініціаторів війни.
Такі автори книг, як Володимир Бєляков, намагаються описати події так, щоб ми перейнялися в їх повний зміст, відчули всю обстановку, що склалася.Йому треба було чверть століття кропіткої роботи, для написання цієї книги. Займаючись пошуками інформації про наших співвітчизників, які опинилися за волею долі в Північній Африці в роки жорстокої в історії війни, Володимир Бєляков звертався до багатьох джерел різних країн. Він хапався за кожен шанс, з надією на те, що знайшов ниточку, що веде до успішного знайденому джерела.
Його праця не минула даремно. Описуючи всі події війни, ми наче переживаємо всю сутність жаху, що пройшла через стільки доль. Скільки витратилася сил і мужності, щоб відстояти свою честь, честь своєї країни.
Бєляков звертає уваги і на те, в особливості, що Велика Вітчизняна війна була хоч і головною, але частиною Другої світової війни. Військові дії проходили паралельно на декількох фронтах, на різних континентах. І тепер ми можемо бачити докази, що наші співвітчизники були в Північній Африці в роки Другої світової війни. Хто - то боровся з фашизмом, а хто - то розраховував на вихід з полону, щоб повернутися на батьківщину.
Все це нам дає картину того, що відбувається Другої світової війни, весь не легкий шлях до перемоги.
|