Історико-філологічний напрям на рубежі XIX - XX ст.

ІСТОРИКО-ФІЛОЛОГІЧНА НАПРЯМОК НА МЕЖІ XIX - XX ВВ.

[216] На рубежі XIX - XX ст. європейська наука про класичну давнину переживала небачений до того підйом, що було природно підготовлено тривалої смугою плідної гуманітарного розвитку починаючи з епохи італійського, а потім і загальноєвропейського Відродження. XIX століття було вінцем цього розвитку, розквіт класичних студій - одним з найяскравіших його проявів. Особливої ​​блиску і вся гуманітарна культура і наука, і їх істотна, заголовна галузь - класична освіта і вигодуваний їм Антична - досягли на рубежі XIX - XX століть, в останні десятиліття перед Першою Світовою війною і розв'язаними нею страшними соціальними потрясіннями, які фактично підвели риску під історією європейського гуманізму.

Що стосується науки про класичну давнину, то її успіхи в зазначений період були настільки вражаючими, що для наступних поколінь антиковедов досягнутий тоді рівень назавжди залишився свого роду нормою, вищим еталоном, а створені тоді праці придбали славу воістину класичних. Особливо великі були досягнення німецького антикознавства, представленого в ту пору цілим сузір'ям блискучих імен: завершував свій творчий шлях творець новітньої "Римської історії" і автор капітальних досліджень про римське право Теодор Моммзен (1817 - 1903 рр.), Але розгорялися і нові світила, такі, як майстер соціального аналізу Роберт Пёльман (1852 - 1914 рр.), автор яскравою і разом з тим грунтовної "Грецької історії" Карл-Юліус Белох (1854 - 1929 рр.), творець універсальної "історії давнини" Едуард Мейер (1855 - 1930 р.), не кажучи вже про всеоб'е млющем знавця класичної давнини, своїми дослідженнями яке охопило всі області її культури та державності Ульріха фон Виламовиц-Меллендорф (1848 - 1931 рр.). Втім, не одна лише німецька, але і інші європейські національні школи могли пишатися великими досягненнями і не були зовсім позбавлені блискучих імен. У французькій історіографії виділялися такі першокласні вчені, як Гастон Буассье (1823 - 1908 рр.) І Поль [217] Гіро (1850 - 1907 рр.), В англійській - Джеймс Фрезер (1854 - 1941 рр.) І Джон Бюрен (1861 - 1927 рр.), в італійській - Гаетано Де Санктіс (1870 - 1957 рр.) і Гульєльмо Ферреро (1871 - 1942 рр.).

Так само і російська наука про античність, спочатку розвивалася як побічна відгалуження німецького антикознавства, з середини XIX ст. стала врівень з іншими європейськими школами, а під кінець цього століття і початку наступного числила в своєму активі цілий ряд першорозрядних, європейського рівня вчених і чимало значних звершень. ¹ Маючи підставою своїм досить вже широку соціальне середовище, а саме значний шар по-європейськи освіченої міської інтелігенції, знаходячи опору в укоріненою системі класичної освіти в особі численних гімназій і небагатьох, але добре укомплектованих фахівцями університетів, користуючись підтримкою уряду, яке, втім, мало при цьому не одні тільки наукові або освітні цілі (про що мова ще піде нижче), російська наука про класичну давнину жила в ту пору повнокровним життям, одержує івая одне досягнення за іншим і всіляко розширюючи сферу своєї активності. Розробка політичної історії стародавньої Греції та Риму, вивчення соціальних відносин, ідеології та культури античного суспільства, дослідження стародавньої літературної традиції і новознайдених написів і монет, історико-археологічні дослідження на місцях стародавніх поселень і некрополів в освоєної колись греками зоні Північного Причорномор'я, - ці та інші області антіковедних занять стрімко освоювалися і розвивалися російськими фахівцями-класиками в руслі того пишного західного розквіту гуманітарної культури, яким були відзначені и останні десятиліття в житті старої Росії.

Показовим при цьому було саме багатство наукових напрямів, що служило запорукою всебічного охоплення і збагнення [218] стародавньої цивілізації і разом з тим створювала умови для творчої реалізації вчених самого різного характеру, різних здібностей, нахилів та ціннісних установок. Справді, в передреволюційної російською антиковедении чітко виділяються такі (якщо називати тільки головні) напрямки, як уже традиційні історико-філологічне і культурно-історичне і нові або, вірніше, тоді саме заново оформилися - соціально-політичне та соціально-економічне. Кожне було представлено фігурами без всяких сумнівів найвищого рівня: в історико-філологічному напрямку тон задавали вихованці Соколовської школи, епіграфісти, знавці старожитностей та історії В. В. Латишев і С. А. Жебель, в культурно-історичному лідирував видатний знавець античної літератури і релігії, блискучий вчений і публіцист Ф. Ф. Зелінський, в соціально-політичному - дослідник афінської демократії В. П. Бузескул, а в соціально-економічному - визнаний пізніше (поряд з Т. Моммзеном і Ед. Мейером) корифеєм світового ант коведенія М. І. Ростовцев. Нижче ми зупинимося докладніше на кожному з цих напрямків, групуючи наше виклад навколо найбільш значних і колоритних постатей. Почнемо з перших, традиційних напрямків як найбільш вагомих та найбільш авторитетних в ту пору. І в першу чергу мова піде про історико-філологічному напрямку, цьому головному ешелоні дореволюційної російської науки про античність.

1. Старше покоління "Соколовці". В.В.Латишев

На рубежі XIX - XX століть ще продовжували свою наукову і педагогічну діяльність ініціатори базувалися на епіграфіки історико-філологічних студій Ф. Ф. Соколов, І. В. Помяловський і П. В. Нікітін. Але тепер до цієї групи основоположників приєднався цілий ряд нових, молодих вчених, що вийшли головним чином з "п'ятничних" семінарів Соколова, зуміли невимовно збагатити історико-філологічний напрям і доставити йому найбільш авторитетне становище у вітчизняному дореволюційному антикознавства. В. К. Ернштедт, В. В. Латишев, А. В. Нікітський, Н. І. Новосадський, С. А. Жебель, І. І. Толстой - ось імена лише найбільш видних з "Соколовці", тих, чиї наукові праці і громадська діяльність заслужили найвищу [219] оцінку і визнання як в Університеті, так і в Академії наук.

Старший в цій славній плеяді і перший, з якого ми почнемо наш огляд, - Віктор Карлович Ернштедт (1854 - 1902 рр.). ² Виходець зі шведської сім'ї, натуралізований в Росії, він пройшов курс наук в Петербурзькому університеті, де на Історико-філологічному факультеті його головними наставниками були професори А. К. Наук, К. Я. Люгебіль і Ф. Ф. Соколов. Першою друкованою роботою Ернштедта були "Критичні замітки на Светонія", досить велика стаття, присвячена критиці тексту цього одного з найцікавіших письменників часу Імперії. ³ Почавши з латинської літературної традиції, Ернштедт, однак, дуже скоро, під впливом Наука і Соколова, переходить до грецької словесності і грецьким старожитностей, які і стають винятковим предметом його наукових пошуків. Свідченнями цієї зміни наукового інтересу є перш за все опубліковані в 1878 - 1880 рр. роботи, присвячені тексту так званих малих аттических ораторів Антифонта, Андокида, Ісея і ін. (до чого ми ще повернемося нижче), а також з'явилася трохи пізніше стаття "Саламинського битва". ⁴ Остання особливо примітна, оскільки виконана вона саме в дусі Соколовського напрямки: скрупульозний філологічний аналіз античної традиції, саме свідоцтв Есхіла, Геродота, Діодора (Ефора) і Плутарха, служить тут всебічної, грунтовної реконструкції історичного факту - знаменитого морської битви греків з персами при Саламіні в 480 р. до н.е. е.

Роль Ф. Ф. Соколова в становленні Ернштедта як вченого була велика і не обмежувалася одним лише безпосереднім особистим впливом. І іншим, так би мовити, зовнішнім чином він був організатором наукової долі своїх вихованців. За його ініціативою в 1880 р двоє старших з його учнів В. К. Ернштедт і В. В. Латишев були [220] відправлені в тривале закордонне відрядження з метою більш грунтовної підготовки до майбутньої професорської діяльності. Два роки Ернштедт провів в Греції, на місці знайомлячись з древніми епіграфічних пам'ятниками і вдосконалюючись в методах їх дослідження, а потім ще один рік - в Італії, де предметом його занять було вивчення середньовічних рукописів, що містять твори античних і візантійських письменників. Заняття рукописами в Італії остаточно визначили подальший творчий шлях молодого вченого: хоча він не залишився абсолютно в стороні від історико-епіграфічних досліджень і при нагоді міг відгукнутися спеціальною статтею на нові епіграфічні знахідки в Балканської Греції або Причорномор'ї, ⁵ головною областю його наукових занять залишалися текстологія і палеографія.

Бо v більша частина вчених праць Ернштедта присвячена вивченню рукописного перекази, критики і виправлення тексту різних стародавніх і середньовічних грецьких письменників. Такі були вже перші його досліди в грецькій словесності: стаття "Observationes Antiphonteae", присвячена тлумаченню і виправлення окремих важких місць в промовах першого в каноні аттических ораторів Антідонта; ⁶ магістерська дисертація "Про основи тексту Андокида, Ісея, Динарх, Антифонта і Лікурга", де шляхом уважного звірення різних дійшли до нашого часу рукописів були обгрунтовані, по-перше, припущення про наявність для всіх цих манускриптів одного, єдиного архетипу, а по- друге, переважне перед іншими значення двох кодексів N (codex Oxoniensis, XIV ст.) і A (codex Crippsianus, XIII в.); ⁷ нарешті, виконане на підставі цих досліджень нове наукове видання промов Антифонта - рідкісний приклад здійсненого в Росії видання оригіналу древнього класика. ⁸

Пізніше Ернштедт багато займався рукописами із зібрання відомого російського богослова і колекціонера, єпископа Порфирія Успенського (1804 - 1885 рр.). Найважливіше з виконаних ним в зв'язку з цим досліджень стосувалося уривків з комедій Менандра, найвизначнішого [221] представника так званої Нової аттичної комедії (рубіж IV - III ст. До н. Е.), Чия літературна спадщина продовжує відкриватися нам в усі нових і нових знахідки . Об'ємисте це дослідження, назване "Порфіріевскіе уривки з аттичної комедії: палеографические і філологічні етюди" (СПб., 1891), стало другою дисертацією Ернштедта, яка принесла йому вчений ступінь доктора грецької словесності. З інших робіт Ернштедта, пов'язаних з вивченням грецького рукописного перекази, відзначимо дуже цінні спеціальні дослідження, присвячені забутим зборам грецьких прислів'їв і приказок. ⁹ До цього треба додати цілу серію дрібних заміток, що мали на меті критику і виправлення тексту Анакреонтових віршів, Вакхилида, Евріпіда, Арістофана, Фукідіда, Аристотеля і афінського оратора Лікурга, заміток, якщо і не відкривають нових рис в Ернштедта як вченого, то все ж свідчать про завидною широті його філологічних інтересів. ¹⁰

В. К. Ернштедт був незрівнянним майстром тонкого філологічного аналізу, строгим і разом з тим обережним критиком тексту, прекрасним знавцем грецьких рукописних склепінь, які зробили великий внесок у вивчення колекцій стародавніх (середньовічних) рукописів, що зберігаються в Росії, Італії та Німеччини. Його можна назвати "одним з перших - якщо не першим - і кращих знавців в Росії грецької палеографії". ¹¹ При цьому, як ми могли переконатися, віртуозно проведені текстологічні та філологічні дослідження поєднувалися у Ернштедта з увагою до реальної, речової і подієвої стороні античності, краще розуміння якої і повинні були служити всі ці, з першого погляду, більше нема куди спеціальні дослідження. Здійснені таким чином роботи Ернштедта повністю зберігають своє значення і в наш [222] час, а його дослідження, що стосуються малих аттичних ораторів і порфіріевскіх уривків з Менандра, взагалі є основними і обов'язковими для всякого, хто стане займатися цими розділами давньогрецької культури.

Закінчуючи характеристику наукової діяльності старшого "Соколовці", відзначимо, що в останні роки свого життя він, подібно до багатьох інших російським класикам, звернувся до вивчення пізнього періоду грецької словесності.Зокрема, спільно з В. Г. Василівський він здійснив видання "Стратегікон" візантійського письменника XI ст. Кекавмен, твори, який є собою збори військових і інших повчальних настанов і службовця цінним джерелом для вивчення значного періоду візантійської історії - від правління імператора Василя II Болгаробійця до Романа IV Діогена (976 - 1071 рр.). ¹²

Науково-дослідну діяльність в області класичної філології В. К. Ернштедт поєднував з великою педагогічної та громадською роботою. На історико-філологічному факультеті Петербурзького університету він почав викладати ще в 1877 р .; повернувшись із закордонного відрядження, він відновив читання лекцій і практичні заняття в університеті і не припиняв їх вже до самої смерті. У 1893 р він був обраний ад'юнктом Російської Академії наук, і з цього часу його діяльність була нерозривно пов'язана з життям не тільки Університету, а й Академії (її дійсним членом він став в 1898 р). Ернштедт був також активним членом Російського Археологічного товариства і протягом трьох років виконував обов'язки секретаря його Класичного відділення. Довгі роки - з 1892 по 1902 - він завідував відділом класичної філології в найважливішому в старій Росії періодичному науковому виданні - в "Журналі міністерства народної освіти", і при його участі побачили світ роботи багатьох російських дослідників античності. У ті роки "Журнал міністерства народної освіти" був одним з головних - якщо не найголовнішим - органів, де друкувалися класики, і з цієї точки зору роль Ернштедта як керівника відділу класичної філології в такому важливому журналі заслуговує бути відзначеним особливо.

В. К. Ернштедт порівняно мало займався епіграфіки в точному сенсі слова, його завжди набагато більше цікавили питання [223] тлумачення і критики рукописного перекази літературних текстів. Навпаки, його однолітки і співтовариші по Соколовському кухоль В. В. Латишев, А. В. Нікітський і Н. І. Новосадський завжди були епіграфісти переважно. Особливе місце в ряду вихованців Соколовської школи належить Василю Васильовичу Латишева (1855 - 1921 рр.), Який не тільки збагатив вітчизняну науку про класичну давнину працями, чиє значення неможливо переоцінити, але і досяг найвищого, за мірками його професії, соціального стану, що зробило його заголовної фігурою в російській дореволюційному антиковедении і одночасно символізувало безумовне торжество він представляє, історико-філологічного напряму. У цьому треба віддавати собі звіт тим більше, що висунення на перший план після смерті Латишева, на початку 20-х років, порівняно нових - втім, також без сумніву видатних - фігур С. А. Жебелева і М. І. Ростовцева може спотворити уявлення про реальну значимість їх усіх в дореволюційний час, відтіснивши Латишева як би в тінь, на другий план.

В історіографічному плані, у всякому разі, так воно і сталося: якщо С. А. Жебель ще живий був, після зближення з новою владою, перетворився на визнаного класика радянської науки, а М. І. Ростовцев став кумиром науки західній (а тепер і нашої, пострадянської), і про кожного з них пам'ятна література весь час збільшується, то В. В. Латишев буквально став елементом історіографії, чиїми працями, зрозуміло, користуються, але чия особистість і творчість нікого не цікавлять. Примітним підтвердженням може служити суха добірка матеріалів, опублікована в зв'язку зі 100-річним ювілеєм Латишева в 28-му томі "Радянської археології" (із запізненням на три роки, в 1958 р), що не йде ні в яке порівняння з багатющими ювілейними публікаціями про Жебелевим (в "Віснику стародавньої історії", 1940, № 1, і 1968, № 3) і нинішнім триваючим вже кілька років буйством літератури про Ростовцева (у тому ж "Віснику стародавньої історії", починаючи з 1990 р).

Тим часом життя і діяльність В. В. Латишева цілком заслуговують на те, щоб знову, після довгої перерви, стати об'єктом особливої ​​уваги. Вивчення його творчого шляху цікаво і саме по собі, у всякому разі для того, хто відчуває цікавість до минулого нашої науки, до колишніх її діячам, але воно може виявитися важливим для судження і про більш загальні проблеми, в даному [224] разі - про співвідношенні західних і російських почав у вітчизняному антикознавства, про порівняльної значимості що виникали в ньому наукових напрямків, про місце класичних дисциплін у гуманітарній науці та освіті, про співвідношення в діяльності антиковедов принципів власне наукових, дослідницьких, і пе дагогіческіх, занять вчених та адміністративно-громадських. Питання ці ставляться, як то кажуть, до категорії вічних, і на них важко дати вичерпну однозначну відповідь. І все-таки звернення до біографії такого видатного діяча науки, яким був Латишев, може виявитися вельми корисним і повчальним, знайомлячи нас з оригінальним типом вченого, в чомусь схожого, але в чомусь і відмінного від більш відомих С. ​​А. Жебелева і М. І. Ростовцева, а отже, доставляючи додатковий матеріал для відповіді на щойно поставлені запитання.

Заняття це може виявитися досить плідним, бо, попри все відсуванням Латишева в історіографічну тінь, ми не можемо поскаржитися на досконале відсутність матеріалів. Для реконструкції його життєвого шляху і судження про його особистості ми маємо в своєму розпорядженні, по-перше, грунтовними автобіографічними записками самого Латишева; ¹³ далі, поруч некрологів і спогадів про нього, складених людьми добре його знали, зокрема, С. А. Жебелевим, Ф. І. Успенським, А. В. Нікітським; ¹⁴ нарешті, більш-менш змістовними розділами про нього в загальних працях з історіографії античності, і в першу чергу у відомому компендіумі В. П. Бузескула. ¹⁵ До цього треба додати численні критичні відгуки і цілі огляди, присвячені роботам Латишева, ¹⁶ повні списки виконаних їм [225] праць, ¹⁷ ну і, звичайно ж, самі ці праці, оскільки вони є джерелом для судження про його наукової роботи. Загалом матеріалів набирається досить багато, і якщо і можна поскаржитися на що-небудь, так це - на убогість відомостей, що проливають світло на особисте життя і характер Латишева. Його власні висловлювання з цього приводу гранично стримані, а судження інших, за небагатьма винятками на кшталт особливо близьких до нього Ф. Ф. Соколова та А. В. Нікітського, відрізняються помітною сухістю, а часом і погано прихованим відчуженням. Про останньої межі, властивою особливо спогадами Жебелева, у нас буде ще привід поговорити спеціально, а тепер звернемося безпосередньо до біографії Латишева.

Майбутній великий епіграфісти народився 29 липня 1855 року в селі Дієва Бежецкого повіту Тверської губернії. Походив він, за його власним вказівкою, "з міщан м Калязина", ¹⁸ т. Е. З самої що ні на є російської глибинки (Бежецк і Калязін - старовинні російські міста на північний схід від Твері). Перші роки життя В. В. Латишев провів у рідному селі. Він рано втратив батька і з 8-річного віку був узятий на виховання своїм хрещеним батьком, дядьком по матері І. С. Тализіна, який служив в губернському правлінні в Твері. Таким чином, по суті Латишев походив із середньої чиновницького середовища. У 1864 р Латишев разом з І. С. Тализіна переселився в Гродно. У 1865 - 1872 рр. він навчався в Гродненської гімназії, яку закінчив зі срібною медаллю. Своїми успіхами в навчанні він звернув на себе увагу тодішнього попечителя Віленського навчального округу М. А. Сергіївського, за пропозицією якого в тому ж році вступив до Санкт-Петебургскій Історико-філологічний інститут стипендіатом від названого округу.

Історико-філологічний інститут був заснований в Петербурзі в 1867 р зі спеціальною метою готувати викладачів гуманітарних [226] дисциплін для гімназій. Викладання історії, російської словесності і древніх класичних мов було поставлено в Інституті чудово; їх вели, як правило, професора С. Петербурзького університету. В. В. Латишев, що спеціалізувався по відділенню давніх мов, отримав чудову філологічну підготовку. Але коло його інтересів не обмежується філологією; він зближується з Ф. Ф. Соколовим, бере участь в уже згадуваних вище домашніх семінарах з епіграфіки, які з року в рік велися Соколовим по п'ятницях для кола обраних учнів, і таким чином долучається до нових тоді занять написами, а через них - до більш глибокого вивчення античних реалій та історії. Соколов стає для Латишева головним наставником, на все життя він зберігає до нього любов і вірність засвоєного від нього історико-філологічного напряму.

Після закінчення Історико-філологічного інституту В. В. Латишев отримав призначення викладати стародавні мови в гімназії у Вільно (1876 г.). Так почалася його самостійна педагогічна діяльність. Чотири роки він пропрацював в якості гімназійного вчителя, і за цей час в ньому виробився той тип досконалого викладача-класика - ерудита, що досконально володіє своїм предметом, але в той же час і педанта, відповідального і суворого, - який пізніше перш за все і кидався в очі сучасникам. Втім, викладацькою діяльністю не вичерпувалися заняття молодого філолога: крім дисципліни в ньому сильно було і власне творче начало, і до Віленського періоду відносяться його перші науково-літературні досліди і публікації.

У 1878 р з'являється перша друкована робота В. В. Латишева - переведення діалогу Лукіана "Харон, або спостерігачі", ¹⁹ твори витонченого, але сутінкового, картає марнославство і суєтність людей, не підозрюють, що їх життя ефемерна, що вони, незалежно від успіхів і положення, подібні до повітряних бульбашок, приреченим лопнути всі без винятку ... Дивний вибір теми для першого літературного досвіду. Чи був він випадковий, або якось відповідав умонастрою молодого автора? Так чи інакше, з цієї невеликої публікації сам Латишев відраховував початок своєї вченого та літературної діяльності. А два роки по тому друком вийшов і перший його велика праця - перша частина "Нарису грецьких [227] старожитностей", задуманого як посібник для початківців філологів-класиків по державного і суспільного життя стародавніх греків. ²⁰

Тим часом петербурзькі наставники не забували про своє здатному і багатообіцяючому вихованця. Коли в 1880 р Ф. Ф. Соколову вдалося домогтися від Міністерства народної освіти установи дворічної відрядження до Греції для молодих класиків, які визначаються для підготовки до професорського звання, В. В. Латишев потрапив в першу партію таких щасливців. Влітку того ж року Соколов особисто супроводжував В. К. Ернштедта і В. В. Латишева в Афіни, де і залишив їх на піклування видатних епіграфісти Ульріха Келера, завідуючого Афінським відділенням Німецького Археологічного інституту, і Поля Фукар, директора Французької школи в Афінах. Стажування проходило в посилених заняттях епіграфіки як в музейних умовах, так і в польових, чому сприяли часті екскурсії по місцях археологічних робіт.

За два роки В. В. Латишев об'їздив практично всі області Греції, відвідав всі місця розкопок і сам зумів відкрити кілька нових написів: в південній Фессалії - сенатусконсульт часу Римської республіки (від середини II ст. До н. Е.) З приводу суперечок двох сусідніх містечок Нартакія і Меліто, а в Беотії - напис з рескрипту імператора Антоніна Пія (II ст. н. е.) у справі міст корони і Фісби. Готуючи до видання ці та інші написи, він починає активно співпрацювати в "Журналі Міністерства народної освіти", де з 1880 р друкується ціла серія його статей під загальною назвою "Епіграфічні етюди", а також в періодичних виданнях своїх західноєвропейських кураторів: в французькому " Bulletin de correspondance hellйnique "і в німецьких" Athenische Mitteilungen ". Молодий стажист швидко стає зрілим вченим-епіграфісти, а його ім'я набуває європейську популярність.

Другий рік закордонного відрядження В. В. Латишева ще не закінчився, коли в Петербурзі вдруге зважилася його доля, на цей раз з ще більш важливими, можна сказати, що визначають для всього його життя наслідками. У березні 1882 р Русское Археологічне товариство, за пропозицією Ф. Ф. Соколова, вирішило доручити Латишева здійснити збір матеріалів для подальшого видання зводу стародавніх грецьких і латинських написів, що походять з античних поселень Північного Причорномор'я, і ​​з цією метою виклопотати у Міністерства народної освіти продовження йому відрядження (т. е. державного утримання) ще на один рік. Ідея такого видання виношувалася Товариством вже давно: ще в 1876 році була утворена спеціальна вчена комісія в складі А. Я. Гаркаві, І. В. Пом'яловського і Ф. Ф. Соколова, яка повинна була розробити детальний план видання. Потім, в 1878 р, Товариство офіційно звернулося до Соколову з пропозицією взяти на себе виконання наміченого праці. Той після довгих коливань, обумовлених завантаженістю педагогічною роботою і наміром завершити сильно тривале приготування докторської дисертації, погодився, але з умовою відстрочки на два роки. Однак часу для виконання доручення він так і не знайшов і після закінчення не двох, а майже чотирьох років, принісши Товариству вибачення, рекомендував замість себе свого учня Латишева. ²¹

Виступаючи в загальних зборах Російського Археологічного товариства, Ф.Ф. Соколов дав найутішнішу характеристику молодому вченому. "У стислі терміни, - зазначав він, - р Латишев придбав незвичайне майстерність в списуванні написів і написав цілу масу прекрасних статей <...>. Енергія р Латишева воістину дивна, як погодиться кожен, хто прочитає всі його роботи, зроблені в продовженні неповних 20 місяців <...>. Будь-яка нова робота Латишева представляє новий крок вперед у його науковій зрілості. Треба дивуватися глибоким його пізнань в грецьких старожитності, точності видання текстів, зрілості судження, повноті вказівок на літературу будь-якого спеціального питання <. ..>. Ось молодий вчений, який володіє всією підготовкою, всіма якостями, необхідними для виконання тієї важкої задачі, яку поставило Товариство ". ²²

Ніхто - принаймні, ніхто з тих, хто сам з душею віддавався [229] викладацької діяльності і знає, як вона засмоктує - не стане докоряти Ф. Ф. Соколова за зволікання, зате всякий захопиться тим благородством, з яким він зважився доручити настільки гладеньке і перспективне завдання своєму учневі. З дивовижною енергією звернувся В. В. Латишев після повернення з Греції до виконання даного йому нового доручення. При цьому він знайшов час для завершення роботи над першою своєю дисертацією, матеріали для якої були їм зібрані ще під час закордонного стажування, і в лютому 1883 року з успіхом захистив її в Петербурзькому університеті, отримавши ступінь магістра грецької словесності. Дисертація, видана в той же рік окремою книжкою, була присвячена грецькому календарем, ²³ темі дуже важливою, особливо для епіграфічних занять, якщо врахувати, як багато залежить в правильній інтерпретації документа від його точного датування. Недарма всі видатні епіграфісти присвячували спеціальні праці темам стародавнього календаря - і А. Бек, і Т. Моммзен, і (вже в новітній час) Б. Д. Мерітт.

"Потім, - читаємо ми в автобіографії нашого вченого, - вивчивши попередньо літературу південноросійської епіграфіки і списавши написи, що зберігаються в С. Петербурзьких музеях і колекціях, Л [Атиш] весною 1883 р здійснив велику подорож по півдню Росії, причому відвідав міста Харків, Таганрог, Керч, Тамань, Феодосію, Севастополь, Одесу, Херсон і Кишинів, а потім, в серпні, Москву, скрізь розшукуючи і списуючи збереглися стародавні епіграфічні пам'ятники ". ²⁴

При всій цілеспрямованості і стрімкості, з якими В. В. Латишев звернувся до збору необхідних матеріалів, робота з підготовки та видання зводу северопричерноморских написів не могла бути виконана в рамках річної відрядження. З її закінченням доводилося думати про службовому місці, можуть доставити належне утримання, а отже, і умови для продовження наукових занять. З літа 1883 р Латишев повертається до викладацької діяльності: з 1 липня цього року він зараховується викладачем грецької словесності в свою Alma mater - до Петербурзького Історико-філологічний інститут, а з вересня наступного року визначається приват-доцентом з тієї ж спеціальності [230] в Петербурзький університет і паралельно в 1883 - 1886 рр. читає лекції з давньої історії на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах. Більш того, його діяльна натура штовхає його до нових занять на терені адміністративно-громадському, що стає для нього настільки ж важливим полем докладання своїх сил, як і наука і викладання. У 1886 - 1890 рр. він виконує обов'язки секретаря Класичного відділення Російського Археологічного товариства, а з листопада 1887 р обіймає посаду завідувача гімназією при Петербурзькому Історико-філологічному інституті.

Тим часом справа з підготовкою зводу северопричерноморских написів посувається вперед. В. В. Латишев збирає, вивчає і, так би мовити, опановує епіграфічних матеріалом, що відбувається з античних міст Північного Причорномор'я. Свідченням цього стає публікація в 1884 р великий статті про державний устрій Херсонеса Таврійського по епіграфічних даними. ²⁵ А трохи пізніше в тому ж році, на VI Археологічному з'їзді в Одесі, Латишев виступає з інформаційним повідомленням про хід робіт над новим зведенням написів і представляє учасникам з'їзду в якості зразка кілька коректурних аркушів подготовляемого їм видання. ²⁶ Нарешті, в наступному, 1885 року в світ виходить перший том "Древніх написів північного узбережжя Понта Евксинського", куди увійшли написи з Тіри, Ольвії, Херсонеса Таврійського і ряду дрібніших поселень Західного Криму (всього 245 номерів). ²⁷ Високий науковий рівень видання - вичерпна зовнішня характеристика документів, їх чітке відтворення квадратним епіграфічних (для об'єктивної датування) і звичайним курсивним шрифтом, коректність відновлень, повнота філологічних та історичних коментарів, чудовий латинська мова авторського тексту (латинь як мова супроводу - умова якщо не неодмінна, то вкрай бажане для видань такого роду) - все це зробило працю Латишева сенсацією в науковому житті Росії і явищем досить помітним у світовій науці про античність. Ім'я Латишева набуває широкої європейської слави, а його творчість на тридцятому році його життя вступає в смугу розквіту, або, як казали древні греки, акме.

Наступної потім п'ятиріччя наукова активність В. В. Латишева продовжує наростати. У 1887 р в тому ж Петербурзькому університеті він захищає другу свою дисертацію на ступінь доктора грецької словесності, теж побудовану в значній мірі на епіграфічних матеріалі, але присвячену вже іншому северопонтійскому місту Ольвії (також вийшла окремим виданням). ²⁸ Цій роботі про Ольвії судилося стати зразковою: віртуозно користуючись всім комплексом доступних джерел, літературних, епіграфічних, нумізматичних, археологічних, автор дав грунтовний історичний нарис життя грецького міста на далекій периферії античного світу, представивши всі найважливіші моменти в його розвитку: підстава милетскими колоністами поселення в гирлі Бузького лиману, відносини ольвіополітів з місцевими племенами скіфів, Афінської морською державою, греко-македонських володарями, найтяжчу кризу III в. до н. е., який знайшов особливо яскраве відображення в ольвійському декреті на честь Протогена, підпорядкування скіфським царям у II ст. до н. е., гетського розгром і подальше життя відродженого міста під римським протекторатом. Інша частина роботи Латишева присвячена настільки ж скрупульозної реконструкції державного устрою Ольвії: складу населення, органів верховної влади (рада і народні збори), нарешті, різних інститутів виконавчої влади (архонти, стратеги, чиновники фінансового відомства і т. Д.).

По повноті залучених матеріалів, по глибині історичної реконструкції робота В. В. Латишева про Ольвії не знала собі рівних в російській науковій літературі: вона далеко залишила позаду раніше створені праці, присвячені окремим містам Причорномор'я (А. Б. Ашіка, Г. І. Спаського та ін. про Боспорі Кіммерійському, Б. В. Кене - про Херсонес, П. В. Беккера - про Тир), і навіть зараз, незважаючи на необхідність поповнення викладу новими даними, залишається еталоном всебічного монографічного дослідження такого роду. До речі, можна помітити, що вона не втратила такого свого якості навіть після виходу в світ нової монографії [232] про Ольвійському полісі, написаної Ю. Г. Виноградовим. ²⁹ Ця остання пропонує найцінніші доповнення на основі епіграфічних і нумізматичних даних, але вона не замінює роботи Латишева в цілому.

За докторською дисертацією послідувало завершення роботи над "Нариси грецьких старожитностей". У 1888 р В. В. Латишев перевидав першу частину "Нарису" ( "Державні і військові давнини"), а в 1889 р видав і другу його частину ( "Богослужбові і сценічні давнини"). Книга була задумана як "посібник для гімназистів старших класів і для початківців філологів" (так саме і значиться на титульному аркуші), але її значення набагато ширше і вище. Складений вслід відомим німецьким посібників Густава Гільберта і Георга Бузольта, ³⁰ забезпечений численними доповненнями за рахунок більш широкого залучення свідоцтв літературних джерел і особливо нових епіграфічних даних, нарешті, оснащений детальними бібліографічними вказівками (в тому числі і на вітчизняну літературу, що особливо цінно для російського читача ), цей нарис дає грунтовний огляд найбільш важливих інституційних аспектів давньогрецької цивілізації.

Так, в першій частині послідовно представлені всі найважливіші фази історичного розвитку грецької державності (від її примітивних почав у героїчний час до демократії класичної епохи). Далі, досить докладно описуються освіту і пристрій провідних полісів Еллади - Спарти і Афін, а під кінець - форми межполісних відносин і об'єднань, включаючи релігійно-політичні єдності (Дельфийская і делосского амфиктионии), союзи гегемонистского типу (Пелопоннесский і Афінський), федеративні освіти елліністичного періоду (Етолійський і Ахейський спілки). У другій частині настільки ж повно охарактеризовані релігійні давнину греків, елементи їх культу (місця і предмети шанування, виконавці обрядових церемоній і самі ці обряди, часи культу, включаючи загальноеллінські і афінські свята, нарешті, такі особливі види культових дій, як ворожіння, віщування, містерії і т. п.). Після цього дається [233] опис тісно пов'язаних з релігією і, зокрема, з культом Діоніса старожитностей сценічних, т. Е. Драми і театру (включаючи пристрій театрального будівлі, декорації і машини, акторів і хор, пристрій уявлень і т. Д. ).

Добротні, ґрунтовні роз'яснення всіх реалій, численні посилання на джерела (нерідко цитовані in extenso) і переліки спеціальної наукової літератури, що додаються в кінці глав і параграфів, роблять Латишевський "Нарис грецьких старожитностей" незамінним настільним посібником для вітчизняних антиковедов, причому так само для всіх - як для початківців, так і для набили руку в своїй справі. При цьому доцільно користуватися більш пізніми перевиданнями, здійсненими Латишевим відповідно в 1897 (3-е видання частини I) і 1899 рр. (2-е видання частини II), оскільки в тексти цих нових видань були внесені істотні поправки і доповнення. В 1-й частині це особливо торкнулося розділу про державний устрій Афін з огляду на відкриття та опублікування в 1891 р "Афінській політиці" Аристотеля; відповідне доопрацювання здійснив, на прохання Латишева, його молодший товариш по кружку Соколовці А. Н. Щукарев. У 2-ї частини суттєвої переробки зазнав розділ про сценічних старожитності; тут Латишева велике сприяння надав знавець театральної справи в Афінах П. В. Нікітін.

Але повернемося до 80-х років. Головним в ту пору (як, втім, і пізніше) залишалися для В. В. Латишева заняття причорноморськими старожитностями. Продовжуючи роботу над виданням древніх написів Північного Причорномор'я, він одночасно в ті ж роки затіяв нове підприємство - складання повного зводу свідоцтв стародавньої літературної традиції про Скіфії і Кавказі з тим, щоб таким чином, за допомогою двох названих зборів, з додаванням збірки написів Кавказу, виданого І . В. Пом'яловського, доставити фахівцям, які займаються античним минулим Північного Причорномор'я, повне зведення писемних джерел, як епіграфічних, так і літературних. Новий звід мав включати вичерпні добірки свідчень спочатку давньогрецьких письменників (починаючи з Гомера і Гесіода), потім латинських і, нарешті, візантійських, представлених паралельно на мові оригіналу та в російській перекладі. До участі в цьому грандіозному предприяти Латишев привернув також групу своїх учнів по Історико-філологічному інституту, однак левова частка роботи [234] виконувалася їм самим, а розділи, підготовлені іншими особами, уважно їм перевірялися, виправлялися і редагувалися, внаслідок чого видання по праву носить його ім'я.

Робота над таким великим виданням, природно, затягнулася на багато років.Перший том (грецькі письменники) повністю був опублікований тільки в 1900 р, другий том (латинські письменники) - в 1906 р ³¹ Що ж стосується третього тому (візантійські автори), то робота над ним затягнулася аж до першої світової війни і що послідувала революції , і хоча, за свідченням самого Латишева, з 1916 р було розпочато друкування цього тому, ³² перший його випуск вийшов лише через багато років після смерті ініціатора видання, ³³ а продовження так і не послідувало. ³⁴

Тим часом, в 1890 р друком вийшов другий том "Древніх написів північного узбережжя Понта Евксинського" з написами Боспорського царства (Пантікапея та інших міст європейської та азіатської частини Боспору, всього 470 номерів). ³⁵ Видання цього тому, виконане з дотриманням тих же високих наукових принципів, що і в попередньому томі, було втім, вдосконалено. З огляду на побажання рецензентів першого тому, видавець попередив тепер публікацію написів великою історичною нарисом, де охарактеризував місцеві племена, що населяли землі навколо Боспору Кіммерійського (Керченської протоки), виклав історію самого Боспорського царства (від заснування Пантікапея до IV ст. Н. Е.) І підсумовував відомості про політичний устрій і посадових осіб цієї держави. Нарис цей становить чудове доповнення до раніше виданим роботам В. В. Латишева про Херсонесі та Ольвії, пізніше він був переведений на російську мову і [235] видано в "Известиях Таврійської архівної комісії" та окремо в Сімферополі в 1893 р ³⁶

З виходом у світ другого тому публікація "Древніх написів північного узбережжя Понта Евксинського" була завершена. Гідна захоплення величезна робота, виконана В. В. Латишевим: один, без якої б то не було групи співробітників, він протягом неповних восьми років зібрав, вивчив, прокоментував і видав всі знайдені на той час в Північному Причорномор'ї грецькі і латинські написи, причому видав всю цю безодню документів на найвищому науковому рівні, так, що це видання відразу ж увійшло в ряд класичних публікацій, таких, як "Corpus inscriptionum Graecarum", "Corpus inscriptionum Latinarum", "Corpus inscriptionum Atticarum". "Навряд чи треба розповідати про те, як важливий цей труд В. В. Латишева, - писав пізніше В. П. Бузескул. - У ньому ми маємо свій Corpus, що займає місце нарівні з кращими виданнями подібного роду на Заході". ³⁷ Праця цей приніс Латишева величезну популярність і славу в науковому світі як в Росії, так і за її межами. Він був удостоєний почесних нагород - премії Боткіна від Історико-філологічного факультету Московського університету і премії Зографа від французької "Асоціації для заохочення грецьких студій" ( "Association pour l'encouragement des etudes grecques"), йому була надана честь обрання членом-кореспондентом Петербурзької ( 29 грудня 1890 г.) і Берлінської Академій наук (4 червня 1891 г.). Особливо примітно остання відмінність, нечасто випадає на частку російських вчених (власне, з природних росіян Латишев першим удостоївся цієї честі). Праця молодого російського епіграфісти відразу ж і одностайно був високо оцінений корифеями німецької науки: пропозиція про обрання Латишева було складено Ульріхом Келером, а разом з ним його підписали Теодор Моммзен, Адольф Кірхгофф і Ернст Курціус. ³⁸

Виданням двох томів "Древніх написів північного узбережжя [236] Понта Евксинського" справа не завершилося. Практично роботу з видання і коментування северопричерноморских написів В. В. Латишев продовжував все своє життя, жваво відгукуючись на чергові знахідки і публікуючи знову знайдені написи в різних почасових виданнях і окремими невеликими збірками. До кінця першого десятиліття після виходу другого тому загальних зборів їх накопичилося так багато, що було визнано за доцільне опублікувати додатковий тому, що і було зроблено Латишевим в 1901 р ³⁹ А ще пізніше було вирішено перевидати два перших (основних) томи, включивши в них все накопичилися матеріали. На жаль, Латишев встиг опублікувати другим виданням тільки перший том (із написами Тіри, Ольвії, Херсонеса та сусідніх містечок, всього 751 номер, що втричі перевищувала кількість написів в першому виданні цього тому). ⁴⁰ Революція завадила вченому довести до кінця розпочату перевидання, і тільки через багато років колективу радянських (ленінградських) антиковедов вдалося завершити цю справу, видавши заново і з великими доповненнями написи Боспорського царства. ⁴¹

Ще раз підкреслимо огром виконаного В. В. Латишевим праці: в трьох томах виданого ним епіграфічного зводу було опубліковано (з вирахуванням повторень) близько 1500 написів. Зрозуміло, не всі вони були видані їм вперше. Адже і до нього в північнопричорноморські епіграфіки трудилася багато вчених, і його зборам передували великі зведені публікації, наприклад, А. Бека і Л. Стефані. ⁴² Однак все северопонтійскіе античні написи були тепер зведені в одні збори, видані за одним планом і забезпечені вичерпним історико-філологічним коментарем, а для вітчизняного читача - ще й російським перекладом всіх більш-менш контекстних документів.

Інформативне, источниковедческое значення виданого [237] В. В. Латишевим зводу северопричерноморских написів важко переоцінити. Щоб дати читачеві відчути багатство представлених у виданні Латишева епіграфічних документів, відзначимо в відомому географічному і хронологічному порядку хоча б деякі, на наш погляд, найважливіші з них. У першому томі (ми беремо його в другому виданні) серед ольвійських написів виділяються: № 20 - постанова про дарування звання проксена (громадського гостепріімца), прав громадянства і звільнення від мит ​​Херігену, синові Метродора, з Месембрія, - один з перших документів такого роду з Причорномор'я (від початку IV ст. до н. е.); № 24 - декрет про порядок ввезення та вивезення, купівлі і продажу в Ольвії золота і срібла в карбованої монети в встановленої пропорції до місцевої валюти, - документ, вкрай важливий для судження про Ольвійської торгівлі і грошовому справі (теж від початку IV ст.); № 32 і 34 - декрети на честь видатних ольвійських громадян Протогена, сина Геросонта, і Нікерата, сина Папія, повідомляють дорогоцінні відомості про зовнішні і внутрішні труднощі ольвіополітів відповідно в III і на початку I в. до н. е .; ⁴³ нарешті, № 35 - декрет на честь якогось керманича (капітана корабля) з Аміса, який проливає світло на стосунки Ольвії з понтійським царем Мітрідатом VI Евпатором (120 - 63 рр. До н. Е.). ⁴⁴

У тому ж томі серед херсонеських написів заслуговують на особливу згадку: № 340 - постанова про дарування звання проксена і прав громадянства Тімагору, синові Нікагора, з Родосу (від [238] III ст. До н. Е.); № 343 - постанова про те, що влаштувало культу Діви, особливо шанованого херсонеситами божества, який рятував їх, як сказано в написі, від найбільших небезпек, в тому числі і від тих, що виникали від сусідніх варварів; № 344 - декрет на честь місцевого історика Сіріска, сина Гераклида, описав явлення Діви і представив в належному світлі відносини свого міста з царями Боспору і іншими понтійськими містами, важливе свідчення про рівень культурного життя в Причорномор'ї, про наявність місцевої історіографічної традиції та ставлення суспільства і держави до праці історика; ⁴⁵ № 418 - почесний напис на базі статуї Агасікла, сина Ктесия, що перераховує обов'язки або посади, які виконував цей Херсонес, і, між іншим, що згадує про розмежування їм земель під виноградники "на рівнині", т. Е., Як думають, в далекій окруvге Херсонеса, в Північно-західному Криму (останні три написи також датуються III ст. до н. е.). ⁴⁶

З більш пізніх херсонеських написів відзначимо ті, що проливають світло на зовнішньополітичне становище Херсонеса в період пізнього еллінізму, на його боротьбу за виживання в умовах скіфо-сарматського наступу і на спроби, в цих умовах, спертися на підтримку понтійських царів. Це, по-перше, № 402 - текст клятви на вірність договору про дружбу і взаємну допомогу, укладеним з царем Фарнаком (179 р. До н.е. е.). ⁴⁷ Далі, в хронологічному порядку, № 352 - декрет на честь Діофанта, сина Асклапіодора, з Сінопи, одного з полководців Мітрідата VI Євпатора, що діяли за дорученням царя в Криму. Цей напис за багатством інформації може бути порівнянна хіба що з ольвійським декретом на честь Протогена, бо вона містить цілісне [239] опис спільних військових дій херсонеситов і понтійцев проти скіфів, а також особливих операцій Діофанта на Боспорі. В оповіданні про ці останні міститься згадка про придушення понтійським полководцем спалахнула на Боспорі повстання скіфів на чолі з Савмаком - згадка, яке в новітній науковій літературі породило цілу дискусію. ⁴⁸ До написи на честь Діофанта тематично тісно примикає і наступна, № 353, що містить постанову в честь херсонеських громадян, які боролися за повернення захопленого скіфами важливого опорного пункту на Тарханкутському півострові Калос Лімена (Чудової гавані). Обидва документи відмінно доповнюють один одного; вирізані рукою одного різьбяра, вони і датуються одним і тим же часом, визначеним, однак, тільки приблизно, - кінцем II ст. до н. е. ⁴⁹

За рамки загального переліку винесемо херсонеську напис № 401, яку можна було б назвати перлиною причорноморської епіграфіки. Вона являє собою текст присяги херсонеських громадян, де вони клянуться бути приголосними щодо благополуччя і свободи свого поліса, не зраджувати ворогам міста Херсонеса та інших поселень і володінь, що належать Херсонеському державі, захищати існуючий демократичний лад, чесно виконувати випадають на їхню частку обов'язки і посади, охороняти для херсонеського народу його святиню - састер і не розголошувати заборонених таїнств, що не замах і не брати участь у змовах, спрямованих проти громади або окремих [240] гражд ан, нарешті, не продавати звозиться з рівнини хліб ніде крім самого Херсонеса. Напис була знайдена частинами в 1890, 1891 і 1899 рр. і вперше опублікована Латишевим в періодичних виданнях Росії та Німеччини в 1892 р .; ⁵⁰ пізніше вона увійшла в четвертий (додатковий) том (під номером 79), а потім і до другого видання першого тому видаваного їм зводу северопонтійскіх написів.

Датується кінцем IV або самим початком III ст. до н. е. і, отже, належить до порівняно ранніх контекстних документів, що походять з Херсонеса, цей напис доставляє настільки багату інформацію про пристрій і життя северопонтійского поліса, що вона відразу ж стала предметом самого жвавого обговорення. При цьому думки вчених розійшлися як з приводу загальної оцінки документа, його жанру і обставин складання, так і за окремими частковостей. Одні дослідники разом з її первоіздателем Латишевим бачать в ній текст звичайної цивільної присяги, яку приносили в грецьких містах громадяни після досягнення повноліття (пор. Для Афін свідоцтво оратора Лікурга - Lyc. Contra Leocr., 76, а самий текст клятви см. У пізніших авторів - Ioh. Stob. Flor., XLVII, 48; Poll., VIII, 105), інші - і в їх числі особливо С. А. Жебель - наполягають на екстраординарному характері цієї клятви, складеної і прийнятої херсонеситами в надзвичайних умовах громадянської смути і зовнішньої небезпеки. ⁵¹

Багато суперечок викликало також розуміння састера, оберігати який зобов'язалися херсонесіти: в ньому бачили позначення якогось вищої посадової особи, свого роду оберегателя держави або захисника народу (так, між іншим, вважав Ф. Ф. Соколов), ⁵² або ж вказівка на конституцію або закони держави (до цієї думки схилявся сам Латишев), або, нарешті, позначення кумира особливо шанованого херсонеситами божества, так званої Діви [241] (гіпотеза Жебелева). ⁵³ Не бракує і в інших приводах до дискусії, але, так чи інакше, напис ця виявляється найважливішим джерелом для системної реконструкції грецького поліса в зоні колоніальної периферії.

Що стосується боспорських написів, зібраних у другому томі (з доповненнями в томі четвертому) Латишевський зборів, то хоча вони і не настільки ефектні, але їх значення також очевидно.Так, написи доставляють нам матеріал для судження, наприклад, про подвійну титулатурі боспорських владик Спартокидов, величають себе архонтами Боспору і Феодосії, але царями жили на азіатській стороні синдов, меотов і Фатєєв, що, мабуть, відповідало складному складу їхньої держави і неоднозначного їх положенню в якості правителів над грецькими містами, зберігали хоча б частково свій полісної, вільний статус, і над тубільними племенами, зведення на становище підданих. ⁵⁴ Написи ж інформують нас про жвавої суспільно-релігійного життя в боспорських містах, про існування там безлічі культових об'єднань, так званих синодів або фіасів, що почитали божества особливі, нетрадиційні, серед яких в римський час значиться і якийсь не названий на ім'я Бог Всевишній (Theos Hypsistos). ⁵⁵ З приводу цього останнього також велася і ведеться полеміка: одні схильні бачити в ньому бога іудейського або іудео-християнського (Л. Стефані), інші - Зевса (І. В. Помяловський), треті - Сабаса (сам Латишев). ⁵⁶

Все ж треба зауважити, що серед боспорських написів немає (або майже немає) таких чудових документів, що поливають світло на власне політичну історію, як це має місце в разі [242] з написами Ольвії і Херсонеса. І це зрозуміло, оскільки громадянське життя і вільне волевиявлення, які спонукають до написання і публікації відповідних актів, були на Боспорі сильно обужен існуванням монархії.

Повернемося, однак, до біографії В. В. Латишева. Вищий пік його наукової кар'єри збігся з крутою переміною в його способі життя: восени 1890 року він отримав запрошення від тодішнього міністра освіти графа І. Д. Делянова зайняти посаду помічника попечителя Казанського навчального округу. Мабуть, до цього часу Латишев звернув на себе увагу в столичних урядових колах не тільки успіхами на науковій ниві, а й завзяттям в утвердженні класичної освіти в середній та вищій школі, всіляко поборниками якого були багато керівників відомства народної освіти в дореволюційній Росії. Пояснювалося це стільки ж загальної затвердилася ще з XVIII століття установкою на традиції західноєвропейського класицизму, скільки і усвідомленим практичним розрахунком протиставити руйнівній руху нових матеріалістичних ідей міцний консервативний бар'єр в особі класичної освіти.

Такої лінії тримався вже граф С. С. Уваров, чиє щире захоплення античністю не виключало зазначеного вище політичного розрахунку. Займаючи високі урядові пости в системі освіти і науки (в 1811 - 1822 рр. Він був попечителем Петербурзького навчального округу, в 1833 - 1849 - міністром народної освіти, а в 1818 - 1855 - президентом Академії наук), він в першій половині XIX ст. доклав масу старань для розвитку класичної освіти в університетах і зміцнення розряду грецьких і римських старожитностей в Академії наук. Ця тенденція була старанно продовжена наступниками Уварова по керівництву міністерством освіти, особливо графом Д. А. Толстим (очолював назване міністерство в 1866 - 1880 рр.), І. Д. Деляновим (1882 - 1897), Н. П. Боголєпова (1898 - 1901), Г. Е. Зенгером (1902 - 1904), захоплення яких класицизмом і старання щодо примусового насадження його в гімназіях і університетах викликали роздратування в прогресивних громадських колах і, врешті-решт, привели до компрометації всієї системи класичної освіти в Росії.

Классицистическое завзяття В. В. Латишева виявилося цілком співзвучним [243] офіційному напрямку. Треба при цьому підкреслити, що його класицизм не був чимось то наносним, штучним, нарочито засвоєним; він був інтегральної рисою його натури, будучи щеплений всією системою отриманої освіти і виховання і закріплений захопленої творчою діяльністю в області класичної словесності і історії. Однак натура нашого класика була занадто цілеспрямованій та активній, щоб обмежитися лише науковими антіковедних заняттями; вона жадала повної реалізації засвоєних принципів у всіх можливих сферах діяльності - як у внутрішній, власне творчої, так і в зовнішній, в контактах з іншими людьми, яких належало навернути, направити по правильному шляху. Звідси - звернення Латишева до активної педагогічної і продовжувала її адміністративної діяльності. Заявивши себе відразу ж і в Історико-філологічному інституті і в Університеті безумовним прихильником класичної освіти, він з охотою приймає на себе такі обов'язки, які перетворювали його з вченого і викладача в наставника і адміністратора. Так, зберігши за собою лекційні години в Інституті і Університеті, він з осені 1887 р стає завідувачем існувала при Інституті гімназії і наставником-керівником студентів Інституту в практичних заняттях з викладання грецької мови в цій гімназії. У цьому плані цілком природним було і згоду його зайняти новий високий пост в Казані.

З якою старанністю виконував Латишев нові прийняті на себе адміністративні обов'язки, як прискіпливо вникав він в усі досить рутинні дрібниці навчального піклування, - про це найкраще судити по його власному, зовні сухуватий, але сповненого глибинного задоволення і торжества звіту в автобіографічній записці: "Переселившись в Казань, Л [Атиш], крім виконання поточної службової роботи, неодноразово керував округом за відсутності попечителя, здійснив кілька поїздок для огляду і ревізії навчальних закладів в різних го пологах округу і весною 1891 р вперше виконував в Казанському університеті обов'язки голови Історико-філологічної випробувальної комісії. Деякі з службових робіт його були надруковані в "циркулярі по Казанському навчального округу", а саме два звіти по розгляду письмових робіт учнів гімназій з грецької мови і "зауваження про викладання граматики древніх [244] мов в гімназіях", що прилягали до нових програм викладання, виданим в 1890 р " А в примітці до пасажу про головування в Випробувальної комісії в Казанському університеті з педантично точністю додано: "Ці ж обов'язки Л-в щорічно виконував і в 1892 - 1896 і 1899 - 1902 роках, саме: в 1892 р в Харківському університеті, в 1893 , 1895, 1899 і 1901 - в Київському, в 1894, 1900 і 1902 - в Одеському і в 1896 - в Московському. в останні роки (писано в 1915 р - Е. Ф.) ті ж обов'язки виконував він в С. Петербурзькому університеті, саме весною і восени 1911 і восени 1912 року ". ⁵⁷

Адміністративна діяльність В. В. Латишева по відомству народної освіти була природним продовженням, але не заміщенням його вчених праць. Тому йому вдавалося те, що для більшості інших стало б каменем спотикання: органічне поєднання цих настільки різних видів діяльності. Взагалі він легко переходив від одного виду занять до іншого, заповнюючи будь-яку паузу в службових справах працею вченим і літературним. "Вимушені дозвілля під час тривалих іноді поїздок на зручних пароплавах по приволзькі містах, - пише він у своїй автобіографії, - Л [Атиш] звичайно вживав на досліди віршованих перекладів з древніх поетів". ⁵⁸ Виконані таким чином переклади публікувалися їм в різних періодичних виданнях ( "Журналі міністерства народної освіти", "Вчених записках Казанського університету", "філологічному огляді"), а пізніше були об'єднані в невеличку книжечку з характерною написом над заголовком: "На дозвіллі". ⁵⁹

Серед поетів, чия творчість привернуло увагу Латишева, більшість складають греки: Тиртей, Мімнерм, Солон, Демодок, Феокрит, Мосх Сіракузького та ін .; з латинських авторів представлений тільки один - Марціал. У віршованому перекладенні цих поетів Латишев продемонстрував неабиякий талант (особливо прекрасні, на наш погляд, переклади Тиртея); не дивно, що ці переклади досі включаються в популярні антології давньої поезії. Що ж стосується оригінального наукового творчості, то воно в ті ж казанські роки було представлено, по-перше, що продовжується роботою над північнопричорноморські написами, [245] зокрема, над щойно виявленими тоді фрагментами Херсонеською присяги, про що вже згадувалося вище, а у друге, підготовкою нового зборів "Известий древніх письменників про Скіфії і Кавказі", перший випуск першого тому якого з'явився в 1893 р

Казанська інтермедія тривала близько трьох років. У травні 1893 р Петербурзька Академія наук в повагу до вчених заслугах В. В. Латишева обрала його своїм дійсним членом, і це спонукало його повернутися в столицю. Однак залишення Латишевим поста в Казані не означало припинення ним своєї адміністративної діяльності та кар'єри. Навпаки того, повернення в Петербург відкрило для нього нові можливості: вже в червні того ж 1893 р на запрошення Делянова, він обіймає посаду віце-директора, а три роки по тому - директора департаменту міністерства народної освіти. Активна діяльність його на одному з перших постів в міністерстві освіти тривала цілих п'ять років, але і з залишенням посади директора департаменту (в 1898 р) він аж ніяк не зійшов з цього, очевидно, дуже приваблювало його терени. Він залишився членом Ради міністра народної освіти, брав участь в роботі Комісії з питання про поліпшення в середній загальноосвітній школі, створеної Н. П. Боголєпова, причому згоден був головувати в секції з питань фізичного виховання (1900), а трохи пізніше, при Г. Е. Зенгера, брав участь в роботі Комісії з перетворення вищих навчальних закладів (1902 г.). Мало того, після закінчення роботи цих комісій він кожен раз брав діяльну, зацікавлена ​​участь в публікації їхніх матеріалів. Нарешті, протягом декількох років він головував у складалася при міністерстві освіти Постійної комісії з університетським справах; словом, безперервно вносив свою лепту в здійснювався урядом курс в галузі освіти і освіти. Того ж служила і його адміністративно-педагогічна діяльність за межами міністерства. З 1896 р він, як голова, направляв активність Петербурзького Товариства класичної філології і педагогіки, а в 1911 р керував роботою 1-го Всеросійського з'їзду викладачів стародавніх мов (очолював організаційний комітет, головував на самому з'їзді і спостерігав за виданням його праць) . У своєму рідному Історико-філологічному інституті Латишев в 1903 р, за поданням [246] міністра Г. Е. Зенгера, зайняв пост директора, в яка якість і залишався аж до 1918 р

Паралельно адміністративно-педагогічної діяльності В. В. Латишев інтенсивно продовжував займатися і науковою роботою: як і раніше йому прекрасно вдавалося поєднувати ці два настільки різних роду занять. Він продовжує роботу над північнопричорноморські написами, здійснюючи окремі публікації і готуючи перевидання свого фундаментального зводу; продовжує і завершує видання перших томів іншого великого зібрання - "Известий древніх письменників про Скіфії і Кавказі"; пише і друкує безліч окремих статей і заміток про северопричерноморских старожитності, найважливіші з яких зводить до збірки під грецькою назвою "ПONTIKA". ⁶⁰ Мимохідь він знаходить ще час для перевидання двох частин свого популярного посібника "Нарису грецьких старожитностей". Але про всі ці роботах, пов'язаних з історією власне античності, мова вже йшла докладно вище; тепер же необхідно сказати про інше - про намітився у Латишева в пору його наукової зрілості повороті до вивчення пізніших, християнських часів - старожитностей візантійських і навіть слов'яноруській.

Природним приводом до того могло послужити поступове поширення наукового інтересу епіграфісти на пам'ятники пізнішого, візантійського часу. Вже з 1894 р Латишев починає публікувати в "Візантійському временнике" серію відповідних заміток під загальною назвою "Етюди по візантійської епіграфіки", а два роки по тому видає цілу збірку северопричерноморских грецьких написів християнських часів. ⁶¹ Десятьма роками пізніше цей поворот став доконаним фактом, про що свідчить і сам Латишев в своїй автобіографії: "З 1906 року Л [Атиш] значно розширив коло своїх наукових інтересів включенням в нього занять по візантійської агіографії".⁶²

Перехід до цих нових занять в чисто науковому плані був цілком зрозумілий: цікавлячись долями античності в Північному Причорномор'ї в пізніший час, а зокрема - долею Херсонеса [247] Таврійського, який пережив всі інші грецькі колонії в цьому регіоні і, врешті-решт, став важливим за допомогою ланкою між спадкоємицею античності Візантією і нової східнослов'янської спільністю Руссю, В. В. Латишев звернув увагу на такий важливий історичний джерело, як грецькі і слов'янські житія єпископів херсонських (т. е. херсонеських) . У 1906 р він видав цілу добірку цих агіографічних текстів з їх докладним історико-філологічним дослідженням. ⁶³

Намагаючись визначити час складання основного грецького житія херсонських єпископів, збереженого в рукописи Московської Синодальної бібліотеки (№ 376 Влад.), Вчений звернувся до систематичного вивчення містяться в цьому списку матеріалів і скоро прийшов до висновку, що все житія і "слова", вміщені тут в як місячних читань на лютий і березень, належать одному автору, і що інші три Четьї мінеї того ж автора (на червень, липень і серпень) збереглися в Єрусалимській Святогробської рукописи (№ 17). Оскільки Боvльшая частина текстів, що знаходяться в цих двох рукописах (в Московській їх 59, а в Єрусалимської - 93), виявилася невиданої, Латишев зайнявся цією справою і в 1911 - 1912 рр. здійснив повне видання обох склепінь, спочатку Московського, а потім і Єрусалимського. ⁶⁴ Одночасно він продовжував розвідки щодо самого автора цих агіографічних пам'ятників. За його початкового думку, це міг бути візантійський письменник першої половини X ст. Феодор Дафнопат, ⁶⁵ пізніше він став схилятися до думки, що автором цікавих йому Міней міг бути історик другої половини XI ст. Іоанн Ксіфілін, ⁶⁶ але до остаточного твердого висновку, як здається, так і не прийшов. ⁶⁷

Так чи інакше, заняття візантійської агиографией стає в [248] пізній період для В. В. Латишева справою настільки ж (якщо не більше) важливим, як і вивчення власне античності. Аналогічної роду зрушення в наукових інтересах можна спостерігати і у ряду інших російських антиковедов дореволюційної епохи, у І. В. Пом'яловського, П. В. Нікітіна, В. К. Ернштедта, Д. Ф. Бєляєва, Ю. А. Кулаковського і ін. мабуть, мова повинна йти про якесь досить широкому явищі. Але що, власне, спонукало російських фахівців з класичної давнини, які, здавалося б, по самому предмету своїх занять повинні були залишатися людьми, прихильними західному класицизму, - що спонукало їх звертатися в зрілу пору своєї творчості до занять старожитностями пізньоантичного і візантійськими, пам'ятниками християнської грецької і раннеславянской літератури, витоками російського православ'я? Здається, що спонукальною причиною тут могла бути глибинна потреба цих російських людей перед обличчям насувалася і вже як би відчувалася суспільної катастрофи припасти до власного коріння, спертися на далеке ідеалізоване минуле, коли перед Руссю, що сприйняла від греків православ'я, здавалося, відкривалася безмежна перспектива здорового духовного і соціального розвитку.

Як би там не було, звернення В. В. Латишева до візантійських старожитностей виявилося дуже плідним. Численні публікації порівняно пізніх епіграфічних і агіографічних пам'ятників і пов'язані з цим оригінальні джерелознавчі дослідження висунули його в перші ряди вітчизняних византинистов. Придбана ним ще раніше працями в області антиковедения репутація найбільшого представника Петербурзької історико-філологічної школи була, таким чином, ще більше укріплена, і це робило фігуру Латишева практично лідируючої в дореволюційній науці про класичні старожитності. Відображенням цього досягнутого їм в науці видатного положення, а разом з тим і ще одним способом застосування своїх організаторських здібностей і активності стало заняття Латишевим перших постів в різних наукових товариствах і установах. Ще до від'їзду в Казань він протягом ряду років виконував обов'язки секретаря Класичного відділення Російського археологічного товариства (1886 - 1890 рр.). Пізніше, як вже згадувалося, він очолив Петербурзьке товариство класичної філології і педагогіки. Але пік його громадського піднесення припадає на 900-е [249] роки: з червня 1900 р на запрошення іменитого голови Імператорської Археологічної комісії графа А. А. Бобринського, він зайняв пост товариша (т. Е. Заступника) голови цього найважливішого в дореволюційної російської археології установи і в цій якості реально став направляти всю його діяльність. Трохи пізніше він став членом Ради (з 1903 р), а ще пізніше - головою іншого надзвичайно значимого установи - імператорського Православного Палестинського товариства (посаду голови в цьому суспільстві він зайняв вже в розпал смутного часу, в 1918 р).

В обох цих наукових центрах, крім виконання високих адміністративних обов'язків, Латишев керував ще й усієї видавничою діяльністю, редагуючи і спостерігаючи за друкуванням різних праць: "Звітів Археологічної комісії", "Матеріалів з археології Росії", "Палестинської збірки", "Палестинської патерика" та ін. за його ініціатива з 1901 р став виходити новий погодинної орган Археологічної комісії - "Известия", відразу придбали велику популярність і значення (до 1917 р, за повідомленням самого Латишева, встигло вийти 60 випусків цьог про видання з 30 спеціальними додатками). ⁶⁸ Додамо ще, що з ініціативи та під керівництвом Латишева були складені і видані систематичні каталоги книжкових зібрань обох названих установ - Археологічної комісії і Палестинського товариства. Так само і в Академії наук Латишев неодноразово брав на себе різні обов'язки зі складання наукових відгуків і некрологів, так само як і по виданню чужих праць, зокрема московського професора, археолога і мистецтвознавця К. К. Герца, збирача і знавця стародавніх грецьких і східних рукописів єпископа Порфирія Успенського та візантиніста В. Г. Васильєвського.

Усього вищевикладеного досить, щоб уявити собі, як значимою була постать класика - античника і візантиніста - В. В. Латишева в дореволюційному російською науковому світі. Жовтнева революція 1917 р застигла його на вершині наукових, педагогічних і адміністративних успіхів; зламавши стару громадську структуру, вона зробила для нього неможливим продовження колишньої активної і багатоликої діяльності і тим прискорила його кончину. Він помер, не переживши революційної ломки 2 травня 1921 р

[250] Завершуючи огляд настільки повнокровним наукового і суспільного діяльності В. В. Латишева, спробуємо тепер підсумувати наші враження і оцінити характер його особистості, сенс або напрямок його головних занять. В особистості Латишева вражає рідкісне поєднання духовної глибини, цілеспрямованості, багатогранності і продуктивності творчих проявів. Центральною ідеєю, яка надихала всі його дії, було нездоланне прагнення до істини, до набуття та утвердження істинного, правильного початку у всіх областях доступною йому інтелектуальної та соціального життя. Володіючи при цьому від природи практично невичерпним запасом енергії і працьовитості, він зумів з рівним успіхом реалізувати себе в самих різних сферах діяльності - як абстрактній, власне наукової, так і практичної, педагогічної та адміністративної.

Областю, де перш за все розкрилися і реалізувалися його природні здібності, була, зрозуміло, наука, саме наука про античність. Він багато зробив як вчений, і можна сказати, що його працями історико-філологічний напрям в російській антиковедении було піднесене на самий пік успіхів, на таку висоту, який більш йому вже ніколи не вдавалося досягти. Про масштаб власних наукових звершень Латишева красномовно свідчить список його друкованих робіт: він налічує понад 240 номерів, серед яких фігурує близько 20 монографічних досліджень і фундаментальних видань пам'яток стародавньої писемності обмаль. До цього треба додати ще довгий ряд редагувань і спостережень за друкуванням чужих праць - ще 22 номери. ⁶⁹

Але справа навіть не в кількості виконаних Латишевим робіт, хоч би значним воно не було; справа в величезності вчиненого ним по суті. Адже їм було здійснено збори воєдино і видання у вигляді двох величезних склепінь ( "Стародавні написи" і "Известия древніх письменників") всієї відомої на той час маси письмових свідчень про античність на півдні Росії, т. Е. Створення міцного джерелознавчого підстави для подальшого всебічного вивчення античних, скіфо-сарматських і протославянской старожитностей цього регіону Євразії. Мало того, він сам виконав цілий ряд оригінальних досліджень в цій області, серед яких монографія про Ольвії залишається чудовим, [251] досі не перевершеним зразком конкретної історико-філологічної роботи про окремий грецькому полісі.

Обсяг і грунтовність наукових праць В. В. Латишева очевидні, як очевидно й те, що виконані вони могли бути лише людиною великих природних обдарувань та виключної інтелектуальної культури. Про ці якості Латишева найкраще могли судити люди, близько його знали, і, на щастя, у нас не бракує в їх свідченнях. Вище ми вже наводили досить поважне судження про Латишева його вчителя Ф. Ф. Соколова, який підкреслював у своєму відгуку ерудицію і енергію молодого епіграфісти. Тепер наведемо судження про зрілому Латишева його колег. Цілеспрямованість і методичність виділяє в характері Латишева С. А. Жебель: "Він (т. Е. Латишев. - Е. Ф.) завжди ясно усвідомлював ту мету, досягти якої прагнув в своїх дослідженнях, і йшов до досягнення цієї мети твердим і неухильним шляхом <...>. Тому всі роботи В. В. [Латишева], незалежно від того, прийнятні або неприйнятні ті або інші результати їх, назавжди залишаться глибоко повчальними в методологічному відношенні. праці В. В. сміливо можна рекомендувати кожному початківцю досліднику для вивчення того, як потрібно вести дослідження ". ⁷⁰

Інший сучасник відомий візантініст Ф. І. Успенський захоплювався працездатністю і незрівнянної дисципліною праці В. В. Латишева: "Будучи давно знайомий з Латишевим і стежачи за його кар'єрою і новими вченими працями, я нерідко зупинявся перед нерозв'язною загадкою до пояснення працездатності його при умовах, що склалися петербурзького життя. мабуть, пояснення це полягає у виняткових і рідкісних у нас якостях характеру Латишева. Чудово, що він міг взятися за перервану роботу з вивчення якого-небудь специа льного питання, - наприклад, спірне читання грецького напису, переклад важкого тексту і т. п., - повсякчас, коли службові заняття дозволяли це. Для нього не було труднощі з очікуванням настрої, що для багатьох з нас складає психологічну потребу, він міг працювати наполегливо і з завзятістю, користуючись всяким вільним часом, який залишали йому складні службові заняття ". ⁷¹

[252] З цими відгуками співзвучна і розгорнута характеристика, яку дає В. В. Латишева інший видатний епіграфісти зі школи Соколова А. В. Нікітський: "Якими якостями відрізнявся вчений талант В. В. [Латишева]?" - запитує він. І відповідає: "Я думаю, що не помилюся, якщо колись і найбільше вкажу на дивовижну ясність і тверезість думки. Звідси випливали і завидна здатність швидко орієнтуватися в поставлених їм наукових питаннях, як би складні вони не були, і що супроводжується зазвичай удачею прагнення знайти можливо просте і привабливе своєю очевидністю пояснення <...>. у зв'язку з цим знаходиться і то перевагу аналізу широким синтетичним побудов, яке ми бачимо в його виданнях. Воно по суті викликалося і самим матеріалом улюбленою їм області нау чной роботи, в якій доводиться щодня зважати на надзвичайно розрізнено стоять і по суті завжди випадковими відкриттями документів, хоча б і здобутих під час розкопок, якщо вже не говорити про фрагментарності їх. Він, звичайно, ніколи не пропускав нагоди встановити значення трактуемого пам'ятника серед іншого готівкового літературного, епіграфічного і археологічного матеріалу і не ухилявся принципово від загальних побудов, коли це здавалося можливим, в інших же випадках - і це, зрозуміло, було частіше - очевидно, ясно усвідомлював, що лестящіе загальні побудови, на які наштовхують нові відкриття і домисли, можуть при всій їх привабливості і ефектності зникнути подібно красивим мильною бульбашкою. А для нього точні і міцні наукові результати праці були найвищі, хоча б і доводилося обмежувати себе подробицями і здаються на перший погляд, особливо для непосвячених, якимись дрібницями <...>.Вважаю зайвим говорити про його чудовому знанні давньокласичній мов і старовини, бо воно було необхідною передумовою його праць. Але ніякі знання і ніяка талановитість, як би вона не була велика, не дали б йому можливість досягти безумовно великих результатів наукового роботи, якби він не володів дивовижною працездатністю і любов'ю до праці ". ⁷²

Інший іпостассю вченого діяльності В. В. Латишева була педагогічна робота; викладання давньої словесності він віддавався [253] з такою ж повнотою, як і вивчення древніх текстів і реалій. Нагадаємо, що він почав свою самостійну діяльність з викладання стародавніх мов в віленської гімназії; пізніше, після закінчення міністерської відрядження, він продовжив це заняття у вищій школі - в Петербурзькому Історико-філологічному інституті і одночасно, як приват-доцента, в Петербурзькому університеті. До своїх педагогічним обов'язків він ставився з такою ж відповідальністю, як і до занять наукою; і тут також характерним для нього було прагнення до безумовної істини, до точності і порядку. Тим часом на терені викладацькому - на відміну від наукового - це може віддавати надмірним педантизмом і сприйматися аудиторією, особливо університетською аудиторією, досить холодно. Показовим у цьому відношенні відгук С. А. Жебелева, який, перебуваючи на посаді студентом Університету на двох перших курсах слухав лекції Латишева по грецьким старожитностей і займався під його керівництвом древньої словесністю: перекладав з грецького Плутарха і Фукідіда, а з російської на грецький - популярне історичне посібник Д. І. Іловайського. "В. В. Латишев, який здобув собі почесну популярність і за межами Росії як блискучий епіграфісти <...>, - згадує Жебєлєв, - менш, ніж його колеги, задовольняв нас як професор; він здавався нам просто вчителем. Один з наших товаришів говорив нам, що, заглянувши якось випадково в записну книжку В. В. Латишева, він побачив в ній, при прізвищах студентів, чимала кількість одиниць і двійок - очевидно, це були позначки, які В. В. Латишев ставив нам за переклади з Іловайського ". ⁷³

Взагалі Латишев за своєю природою був стільки ж вченим, скільки і вчителі, прагнемо неухильно втілити сувору методу і дисципліну не лише у власних наукових заняттях, але і в навчанні інших, без якого б то не було поблажливості до них. Тим часом така тверда позиція навряд чи може бути визнана доцільною: без поблажливого, толерантного ставлення наставника до своїх підопічних, в тому числі і, може бути, навіть особливо до слабких, не може встановитися тієї довірчої обстановки, тієї дружньої обопільної зв'язку, яка одна тільки здатна доставити вчителю відданих учнів. Можу послатися [254] на добре знайомі мені приклади - на дії своїх власних університетських наставників, професорів Ксенії Михайлівни Колобової і Арістіда Івановича Доватура, які вміли не тільки суворою вимогою, але і ласкавим участю привертати до себе симпатії учнів.

Холодно зустрінутий в Університеті, В. В. Латишев з тим більшою пристрастю віддався викладання і організації навчального справи там, де його вчительська манера була більш природною і більше віталася, - в Історико-філологічному інституті і примикав до нього гімназії. Пізніше, ставши директором Інституту, він не шкодував сил на його зміцнення і розвиток як самостійного вогнища вищої освіти, по-видимому, навіть протиставляючи його Університету, подібно до того, як інші французи схильні протиставляти Вищу Нормальну школу (педагогічний інститут) Сорбонні (Паризького університету) .

Можна зрозуміти мотиви такої спрямованості Латишева, але визнати її правильною можна. І тут ми абсолютно згодні з думкою С. А. Жебелева. "Такий любові і відданості до Інституту, які відчував до нього В. В. [Латишев], - писав Жебєлєв, - я не зустрічав ні в одному з вихованців Інституту. Цією" закоханістю "в Інститут доводиться пояснювати до певної міри те, що В . В. готовий був вважати Інститут, як вищу історико-філологічну школу, вище стоять і більш задовольняє своєму призначенню, ніж колишні університетські історико-філологічні факультети, хоча останнім, скільки б не було в них дефектів, Інститут безсумнівно поступався і повинен був поступатися, як вищий навчальний заклад, реследовавшее в першу чергу професійні і переважно практичні завдання ". ⁷⁴ Після Жовтневої революції намічалася "прогресивна" реформа Історико-філологічного інституту, що мала на увазі перетворення його в педагогічний лікнеп самого широкого профілю, змусила Латишева піти з інституту (1918 р), і, по вірному зауваженню Жебелева, йому ще пощастило, що він не дожив до повного знищення своєї Alma mater і свого другого "я". ⁷⁵

Ще одним руслом занять В. В. Латишева була його активна адміністративно-громадська діяльність. Крім Історико-філологічного інституту полем докладання цієї активності стало [255] центральне відомство народної освіти. Як уже згадувалося, він виконував обов'язки товариша попечителя Казанського навчального округу, пізніше був віце-директором і директором департаменту міністерства народної освіти, після чого залишався членом Ради міністра освіти, брав активну участь в роботі міністерських комісій, які займалися перетвореннями в середній та вищій школі, і головував в Постійної комісії з університетським справах.

Така прихильність вченого до адміністративних занять, в принципі, незвичайна; вона повинна була викликати здивування, змішане з несхваленням, в науковому світі, про що між рядків можна прочитати в замітці С. А. Жебелева. "В. В. [Латишев], - пише він, - все життя наполегливо і неухильно трудився. Працював він у двох напрямках, в науково-навчальному і в адміністративному, причому обидва ці напрямки, за винятком дуже небагатьох років життя В. В. , йшли завжди паралельно. Яке з цих двох напрямків було більш до вподоби В. В., сказати не наважуюся. Здається, однак, що адміністративна діяльність приваблювала і захоплювала В. В. чи менш, ніж вчена діяльність. Якби було інакше, чи він, будучи обраний в 1893 р ординарним академіком Академії наук, погодився б прийняти запропонований ую йому покійним Деляновим посаду спочатку віце-директора, а потім і директора департаменту міністерства народної освіти і присвятити п'ять років свого життя, яка на той час періоду своєї akme, чисто чиновницької службі, хоча б і на користь народної освіти ". ⁷⁶

У чому ж полягала причина такої залученості вченого-класика в адміністративні справи? Нам видається, що причиною тут була не тільки і навіть, можливо, не стільки якась абстрактна громадянська відповідальність, почуття обов'язку перед вітчизною, або більш прозаїчне бажання поліпшити сові матеріальне становище, - мотиви, що висуваються в якості пояснення А. В. Нікітським, ⁷⁷ - скільки все та ж пристрасть до набуття та утвердження вищої істини, правильного початку, що рухала і його вченими та педагогічними працями. У цьому сенсі адміністративні заняття В. В. Латишева були природним продовженням його наукової і навчальної діяльності, а ще одним варіантом [256] такого продовження була активна участь в житті різних вчених товариств і організацій, де він також займав високі або навіть керівні пости, - в Російському Археологічному товаристві, в Петербурзькому суспільстві класичної філології і педагогіки, в Археологічної комісії, в Палестинській суспільстві. Додатковим проявом цієї риси, цього прагнення Латишева у всіх доступних йому сферах сприятиме утвердженню правильного початку, треба вважати і його пристрасть до редакторської і каталогізаторской роботі, яку вчений іншого складу, якби йому довелося нею займатися, сприйняв би як обтяжливу і неприємну ношу.

З загальної психологічної точки зору наповнювало діяльність В. В. Латишева прагнення до точності і порядку цілком зрозуміло і виправдано, але в практичному відношенні це прагнення оберталося небезпечної установкою диктувати правила, претензією на виключне осягнення істини, а отже, і на монополію в своїй області. Ми вже вказували на негативні наслідки такої жорсткої позиції в педагогічній діяльності Латишева - на відсутність навколо нього групи учнів. Звичайно, це не слід розуміти буквально; у такого відомого вченого і викладача, яким був Латишев, зрозуміло, були учні, але це були, як правило, малоорігінальние люди, придатні для допоміжних робіт, але не здатні продовжити справу свого керівника по суті. Характерний приклад - П. І. Прозоров, учень Латишева по Історико-філологічному інституту, який допомагав йому і в роботі над зведенням "Известий древніх письменників про Скіфії і Кавказі", і в інших виданнях, що склав вельми корисний покажчик книг і статей по грецької філології, опублікованих в Росії практично з початку друкарства, ⁷⁸ але так і не проявив себе як оригінальний дослідник. ⁷⁹

Разюче відрізнялася в цьому плані діяльність Латишева в центральній області своїх вчених занять, в епіграфіки, від того, що вдалося зробити його власним наставнику Ф. Ф. Соколову. [257] Цей останній створив цілу школу першокласних вчених-епіграфісти; Латишев, очевидно, що перевершував свого вчителя розмахом наукової творчості, такої школи після себе не залишив. Заслуговує на увагу виявлену з цього приводу дуже відверто думку С. А. Жебелева. "З 1885 р, коли з'явився перший том IOSPE, і до кінця життя, - зазначає Жебєлєв, - В. В. [Латишев] був майже монопольним господарем по виданню і поясненню грецьких написів, що відбуваються з півдня Росії. До цієї своєї" монополії "він ставився дуже і завзято і ревниво. він не дуже-то жалував, коли хто-небудь інший втручався в цю область, де він вважав себе - і в значній мірі міг вважати себе по праву - повним господарем. з одного боку, ця" монополія "мала свої хороші сторони: кожна знову находимая напис потрапляла в цілком надійні руки, і опубли ование її не затримували. З іншого боку, "монопольна" сторона мала і щось негативне: В. В. не дав можливість іншим увійти в південноруських епіграфіку, не створив "школи" в ній, не залишив після себе гідних собі наступників в відмежуватися їм для себе області ". ⁸⁰

Звичайно, ця думка не може бути прийнято без деяких застережень. Очевидно, що заява про недопущення Латишевим інших в область південноросійської епіграфіки не може ставитися буквально до всіх, наприклад, до таких самостійним фігурам (приблизно того ж або трохи більше молодого віку), як Е. Р. Штерн (1859 - 1924 рр.) Або М. І. Ростовцев (1870 - 1952 рр.), які і самі видавали і інтерпретували написи незалежно від Латишева. З іншого боку, модно запідозрити і самого Жебелева в ревнивом ставлення до справи, тим більше, що після смерті Латишева він більш ніж хто-небудь інший попрацював над ревізією його наукової спадщини (найбільш яскравий приклад - нова інтерпретація Херсонеською присяги). Однак головний зазначений їм факт - то що Латишев в причорноморської епіграфіки НЕ виплекав гідних собі наступників, - відповідає істині, і справи не рятує запропонована пізніше Т. Н. Книпович коригування. Коли вона, зовні погоджуючись з Жебелевим, намагається оскаржити його думку по суті, вказуючи, що хоча Латишев і не створив нової школи епіграфісти, але своїми працями з епіграфіки залишив всім доступні зразки для повчання, то ця спроба є всього лише благородної [258] вивертом , не більше того. ⁸¹

Таким малюється нам образ В. В. Латишева. При деяких застереженнях, неминучих при оцінці будь-якої видатної особистості, ми повинні визнати, що це був надзвичайно непересічна людина - обдарований і працьовитий вчений, який зробив найбільшу лепту в утвердження історико-філологічного напряму в російській антиковедении; видатний педагог, адміністратор і громадський діяч характерного консервативного плану, чий консерватизм, однак, визначався не тільки будь-якої вираженої політичної тенденцією, скільки загальним пристрастю до акрібіі і порядку; нарешті, в самому загальному плані, - російський інтелектуал, швидше за почвеннического, ніж західницького типу, що шукав не так нових перспектив, як це було характерно, наприклад, для М. І. Ростовцева, скільки стійкості, твердої опори, яку він, як і багато інших російським класикам, наприклад, П. В. Нікітіну або С. А. Жебелева, думав знайти в злитті традицій класицизму і православ'я. Жовтнева революція 1917 р зруйнувала ці надії; зламавши звичний спосіб життя, винищивши соціальне середовище і знищивши інститути, які підтримували існування російського класицизму, вона стала досконалою катастрофою для людей типу Латишева. На відміну від Ростовцева і точно так же, як Жебєлєв, він був дуже прив'язаний до росіян коріння і не думав про еміграцію. Але, на відміну від Жебелева, він не міг вдатися і до духовної маскування, до свого роду мімікрії, і таким чином пристосуватися до нового режиму, - не міг саме тому, що при старому порядку домігся найвищого положення і відмінності, які взагалі були мислимі для людей його класу.

Справді, просуваючись по адміністративній драбині, В.В. Латишев вже в 1905 р отримав високий чин таємного радника, т. Е., За прийнятою в старій Росії Табелі про ранги, - чин III класу зверху, рівний на військовій службі званню генерал-лейтенанта або віце-адмірала. Тим часом, треба мати на увазі, що на цивільній службі вже чин IX класу (титулярний радник) доставляв його носію права особистого дворянства, а чин IV класу (дійсний статський радник) - права спадкового дворянства. Іншими словами, наш учений-епіграфісти з чином III класу, [259] зрівнює його, по положенню, з товаришем міністра, входив до кола найвищою чиновної знаті Росії. Далі, в 1911 р Латишев був нагороджений рідкісним і почесним орденом Білого Орла. Цей орден був заснований польським королем Владиславом I в 1325 р .; пізніше, з приєднанням Королівства Польського до Росії, він був включений в число російських орденів (у 1831 р). Знак ордена являв собою зображення одноглавого (польського) орла на тлі хреста і двоголового (російського) орла, з царською короною і схрещеними мечами нагорі. Девізом ордена було: "За віру, царя і закон". Цьому девізу, без сумніву, відповідала вся багатостороння діяльність Василя Васильовича Латишева, все його служіння Батьківщині, але саме тому для нього не було місця в новому радянській державі і суспільстві.

Як би там не було, В.В.Латишев являє собою практично ідеальний тип вченого-класика. Детальний знайомство з його біографією і працями було для нас зручним способом познайомитися ближче і з загальним станом російської науки про античність в кращу пору її існування. Додатковими прикладами можуть служити не тільки В.К.Ернштедт, про який вже йшлося вище, але і два інших старших Соколовці, яких ми ще не торкалися, - А.В.Нікітскій і Н.І.Новосадскій.

Олександр Васильович Нікітський (1859-1921 рр.) Так само, як і Латишев, був вихованцем Петербурзького Історико-філологічного інституту. ⁸² Свою освіту епіграфісти він подібним чином завершив в Греції під час дворічної наукового стажування. Однак, якщо Латишев після закінчення відрядження в основному спеціалізувався по південноросійської епіграфіки, то Нікітський залишився вірним початкового вибору - вивчення написів Середньої Греції, саме Дельф, Локрія і Етолії. Важкого і тонкої справи реконструкції та тлумачення епіграфічних документів, що походять з цих регіонів, були присвячені обидві дисертації Нікітського: магістерська - "Дельфійські епіграфічні етюди" (Одеса, 1894/95) і докторська - "Дослідження в області [260] грецьких написів" (Юр'єв , 1901). Їм передувало опублікування Нікітським власного перекладу посібника з епіграфіки Г.Гінрікса, ⁸³ - робота, що свідчила про кропіткій, систематичному вивченні їм спеціальної наукової літератури з обраного предмету.

Нікітський - майстер витонченого епіграфічного аналізу; не пропускаючи жодної дрібниці на камені, ретельно використовуючи всі дані і будь-які можливості, він, як ніхто інший, вмів прочитати найважчі і відновити найбільш пошкоджені написи. Величезне методологічне значення мають його Prolegomena (вступні зауваження) до докторської дисертації. Тут в стислій формі їм викладені основні правила історико-філологічного аналізу написів і представлена ​​переконлива демонстрація цих правил на ряді прикладів. Безперервно займаючись вивченням, виданням і перевиданням написів Центральній Греції, Нікітський в своїх працях неодноразово критикував роботи і виправляв відновлення своїх західноєвропейських колег з епіграфіки і в їх числі - таких авторитетних вчених, як Г.Помтов, Френкель, Баунак і ін. Критика Нікітського була, як правило, зовсім обгрунтована, і з нею рахувалися всюди - і в Росії, і на Заході. Ф.Ф.Соколов, рецензуючи докторську дисертацію свого учня, мав повне право заявити, що "в особі А.В.Нікітского російська наука має справжнього майстра в епіграфіки, що стоїть на рівній лінії з кращими європейськими знавцями грецьких написів". ⁸⁴

Треба, втім, помітити, що в останні роки свого життя, ймовірно, у зв'язку з розривом наукових зв'язків з Грецією і Західною Європою, Нікітський став відходити від занять документальної традицією класичної Греції та, подібно до багатьох інших російським класикам, звернувся до вивчення більш пізніх епох . Однак при цьому він не змінив своєї прихильності до епіграфіки і обрав предметом своїх нових наукових занять середньовічні генуеззкіе написи Північного Причорномор'я (нагадаємо, що в XIII-XIV ст. Генуезькою республікою було засновано кілька колоній в Криму, в тому числі в Феодосії, Балаклаві і Судаку ).

[261] Взагалі як вчений А.В.Нікітскій рано домігся високого визнання: в 1902 році він був обраний членом-кореспондентом Російської Академії наук, а в 1917 році став її дійсним членом. Володіючи яскраво вираженим дослідним талантом, Нікітський, однак, ніколи не був - так в ті часи і не міг бути - тільки вченим. Він повинен був служити, а це означало бути викладачем: спочатку він складався доцентом Новоросійського (в Одесі), потім професором Юр'ївського (нині Тартуського) і Московського університетів. За роки викладацької діяльності в цих навчальних закладах їм було підготовлено не одне покоління фахівців-класиків. Плодом університетських занять стало велике літографовані видання лекцій, присвячених поясненню афінських ораторів Ісея і Демосфена, авторів, особливо цінних своєю інформацією по приватно-правовим грецьким реаліям. ⁸⁵

Революційне лихоліття згубно позначилося на житті і заняттях А.В.Нікітского. Ф.І.Успенскій, що близько знала його і підтримував з ним відносини в ті роки, свідчив: "Час був несприятливий для виконання широких наукових завдань стільки ж з нагоди припинення наукових зносин із Західною і Південною Європою, скільки за умовами особистого життя і стану здоров'я Нікітського. Він жив самотнім на Петербурзькій стороні і займав окрему квартиру, обходячись без прислуги. Легко зрозуміти, скільки часу забирали в нього дрібні господарські турботи по дому: чистка та опалення приміщення, турбота про продовольство і вигото тичних їжі власним досвідом і мистецтвом. Інший на його місці не витримав би таких умов існування, але наш академік був за характером майстер на винаходи і нові пристосування і з вражаючим мистецтвом справлявся з труднощами свого становища ". ⁸⁶ Проте, знемагаючи від негараздів, Нікітський врешті-решт переїхав жити в приміщення но відкритої Академії історії матеріальної культури, звідки вже в тяжкому стані був перевезений в лікарню, де - закінчує свою розповідь Успенський - і "згас <...>, самотній і безпомічний ".

Одноліток і товариш по навчанню Нікітського по Історико-філологічному [262] інституту, Микола Іванович Новосадський (1859-1941 рр.) ⁸⁷ йшов у велику науку тим же шляхом: та ж, після закінчення Інституту, дворічна наукове стажування в Греції, то ж захоплення епіграфічними дослідженнями і настільки ж раннє виступ зі статтями (головним чином у зв'язку з новими епіграфічними знахідками) як в російській, так і в західній науковій пресі. Новосадський також рано склався як вчений, з великим смаком обрав для себе в антіковедних заняттях власну нішу. Чудовий знавець грецьких написів і спеціальної літератури, він багато зробив для прояснення за допомогою епіграфічних матеріалів таких складних і заплутаних питань, як сутність релігійних вірувань стародавніх греків, походження і характер різних культів і обрядів (в тому числі і особливих, що стояли як би за межами офіційної , олімпійської релігії), нарешті, зв'язок релігійних уявлень з міфологічними і взаємне їх вплив один на одного.

Всі ці досить спеціальні проблеми детально досліджувалися Новосадський як в фундаментальних монографіях "Елевсінські містерії" (магістерська дисертація, СПб., 1887), "Культ Кавіров в стародавній Греції" (Варшава, 1891), ⁸⁸ "Орфічні гімни" (докторська дисертація, Варшава, 1900), так і в цілому ряді спеціальних статей, що публікувалися в різних збірниках і періодичних виданнях. Заглибившись у вивчення проблем грецької культури і ідеології, Новосадський ніколи, однак, не поривав із заняттями епіграфікою. У роки активної університетської діяльності їм було видано курс лекцій з грецької епіграфіки - не підручник по самому цього предмету, а чудове історіографічне введення в нього, що давало огляд розвитку епіграфічних [263] занять в новий час і історію найбільш великих наукових видань грецьких написів. ⁸⁹

Н.І.Новосадскій був професором Варшавського, а пізніше Московського університетів. Особливо плідною була його довголітня педагогічна діяльність в Московському університеті і до Жовтневої революції, і, що особливо важливо підкреслити, після революції. У радянський період він залишався в Москві таким же стовпом старої добротної науки, яким був в Петрограді (Ленінграді) С.А.Жебелев. У нього встигли пройти вищу школу історико-філологічних досліджень видні згодом представники радянської науки про античність, в тому числі, наприклад, Б.Н.Граков. Як і Нікітський, Новосадський вважав за краще вести в університеті курси з грецької словесності. Він читав історію грецької літератури і спеціальні курси по грецькій драмі і ораторській прозі. Збереглося кілька таких курсів, виданих літографічним способом. ⁹⁰

2. Молодше покоління "Соколовці". С.А. Жебєлєв

В ряду молодших вихованців Соколовської школи, які прийшли в науку вже на самому зламі століть, чітко вирізняється постать Сергія Олександровича Жебелева (1867-1941 рр.), Якому взагалі належить виняткове місце в історії вітчизняної науки про класичну давнину. Особливе значення його наукового діяльності визначається не тільки її очевидним розмахом і результативністю (Жебєлєв був автором понад 300 наукових робіт і виховав не одне покоління вітчизняних антиковедов), але і тривалістю і безперервністю її в найважчий для науки час - в роки революційного і післяреволюційного [264 ] лихоліття. Ця його діяльність як би свого роду аркою з'єднала дореволюційний і радянський періоди в історії нашої науки і таким чином забезпечила таку необхідну для будь-якої наукової дисципліни спадкоємність.

Зрозуміло, життя і творчість настільки великої постаті, як Жебєлєв, не залишилися обділеними увагою в історіографії античності. Відомому цьому вченому в різні його ювілейні роки присвячувалися доповіді та статті в різних виданнях: в журналі "Гермес" за 1916 р ⁹¹ в "Віснику стародавньої історії" за 1940 і 1968 рр. ⁹² Загальний огляд його наукового діяльності можна знайти у відомих посібниках з вітчизняної та зарубіжної історіографії античності, складених В. П. Бузескул. ⁹³ Ми маємо в своєму розпорядженні також повними переліками його наукових праць, початок яким поклав список, складений учнем Жебелева А.І.Доватуром в 1926 р ⁹⁴ Важливими доповненнями до цих матеріалів служать власні спогади Жебелева: великий нарис про своїх університетських роках, опублікований на початку 20- х років, ⁹⁵ і складений десятьма роками пізніше вельми своєрідний Автонекролог. Що залишився в рукописі, цей останній і справді є не автобіографію, а саме автонекролог. ⁹⁶ Написаний Жебелевим в зв'язку з власним 65-річчям, він дає мінімум біографічних даних, але зате містить вичерпний огляд і зважену оцінку діяльності автора з усіх найважливіших [265] аспектам, характеристику наукових праць, викладацької діяльності, громадських і адміністративних занять. Іншого подібного документа, здається, не знає наша наука. Знайомство з ним полегшує справу будь-якого біографа С.А.Жебелева. Спираючись на ці записки самого Жебелева, залучаючи додаткові дані і судження з біобібліографічних оглядів, складених іншими, ми можемо з достатньою повнотою відновити життєвий шлях і вигляд вченого, в якому по праву можна бачити патріарха новітньої вітчизняної науки про класичну давнину.

С.А.Жебелев народився в Петербурзі 10 (23) вересня 1867 р Походив він із середньої міської прошарку: його батько належав до петербурзького купецтва. Батько рано помер, залишивши вдові і дітям дуже скромний капітал. Все ж Жебєлєв-син зміг поступити в класичну гімназію, проте вже з 5-го класу повинен був заробляти гроші, яких бракує репетиторством, заняттям, яке він повинен був продовжувати і в свої студентські роки і навіть пізніше. Після закінчення гімназії Жебєлєв в 1886 році вступив на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Хоча в гімназії він із задоволенням займався і історією давнини, і древніми мовами, якими встиг непогано опанувати, бажання спеціально займатися вивченням античності народилося у нього не відразу: воно цілком сформувалося у нього в університеті лише до кінця першого курсу.

В університеті Жебєлєв отримав прекрасну історико-філологічну підготовку. Його наставниками були, зокрема, провідні вчені-класики К.Я.Люгебіль, П.В.Нікітін і В.К.Ернштедт, під керівництвом яких він сильно поглибив свої філологічні знання. Що стосується власне античної історії, то його заняттями в цій області керував визнаний глава Петербурзької історико-філологічної школи професор Ф.Ф.Соколов. Цей останній прищепив йому інтерес до вивчення історичних фактів і реалій і долучив до занять епіграфікою. Ці заняття, ведшиеся Соколовим, як ми вже згадували, з року в рік по п'ятницях у себе вдома з группою обраних учнів, були для Жебелева вищою школою, де він сформувався як вчений. ⁹⁷ З цих семінарських занять він вийшов справжнім "Соколовці", [266] до кінця днів своїх сповідували культ конкретного історико-філологічного дослідження, спрямованого переважно на реконструкцію і тлумачення історичних фактів. Від Соколова же Жебєлєв перейняв глибинну антипатію до всякого роду передчасним узагальнень - антипатію, але не безумовне відкидання. Пізніше, особливо в роботах радянського періоду, він показав себе вченим, цілком здатним до історичного синтезу, але тільки - це було умовою sine qua non - на основі попередньо виконаної всеосяжної аналітичної роботи.

Поряд з класичними мовами, літературою та історією ще одним предметом, до якого Жебєлєв рано виявився залучений, стала археологія і тісно пов'язане з нею античне мистецтвознавство. Не те щоб Жебєлєв став археологом в буквальному сенсі цього слова. Він, звичайно, відвідував місця розкопок і в Росії, і за кордоном, в Греції та Італії, був добре знайомий з загальними контурами археологічних досліджень, але сам ніколи не копав. Археологом він був остільки, оскільки рано, особливо завдяки близькості з видатним дослідником візантійського та давньоруського мистецтва Н.П.Кондаковим, придбав смак і навички до вивчення речових залишків античності, пам'ятників мистецтва в першу чергу. Разом зі своїми молодшими товаришами М.І.Ростовцевим і Я.І.Смірновим Жебєлєв навіть склав гурток, як вони себе називали, "фактопоклонніков", об'єднаних любов'ю до речової античності і шануванням загального метра - Н.П.Кондакова. Таким чином, з наукової своєю природою, Жебєлєв був подвійним фактопоклонніком: від Соколова він сприйняв культ історичного факту, відтворюваного через епіграфічний документ, а від Кондакова - то ж, по суті, прагнення, але спирається на пам'ятники античного мистецтва.

Після закінчення університетського курсу Жебєлєв за рекомендацією Ф.Ф.Соколова був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. Один по одному, заведеним тим же Соколовим, він повинен був відправитися в тривалу, на два або три роки, закордонне відрядження для участі в польових дослідженнях і роботи в бібліотеках в країнах класичної культури, тобто в Греції і Італії в першу чергу. Однак, на відміну від ряду своїх колег, наприклад, більш старших В.К.Ернштедта, В. В. Латишева, А.В.Нікітского і більш молодого - М.І.Ростовцева, Жебєлєв не зміг скористатися цією чудовою можливістю: [267 ] він повинен був підтримувати сім'ю і йому довелося негайно визначитися на службу. У Петербурзькому університеті він отримав посаду спочатку писаря, а потім зберігача при Музеї старожитностей (в той час був такий) з незначним, проте, платнею. Нестача коштів він повинен був компенсувати репетиторством і викладанням історичних дисциплін в різних навчальних закладах. З 1891 р він викладав історію побуту в Центральному училище технічного малювання барона Штігліца, з 1894 р став читати курс історії стародавнього мистецтва у Вищому художньому училищі при Академії мистецтв. Захист магістерської дисертації в 1898 р відкрила йому дорогу для викладацької діяльності в університеті спочатку як приват-доцента (тобто практично без оплати), а потім, після захисту докторської дисертації в 1903 р, як професор. З цього часу його життя стає більш-менш забезпеченої, і він цілком віддається своїй наукового кар'єрі.

Звертаючись тепер до огляду вченого діяльності С.А.Жебелева, ми повинні перш за все відзначити її завидну цілеспрямованість і продуктивність. Жебєлєв безумовно володів від природи хорошими гуманітарними здібностями, відшліфованими до належної високого ступеня університетською освітою. Однак, в порівнянні з М.І.Ростовцевим, його талант, звичайно, був скромнішим, та й прихильність до Соколовському напрямку, що б не говорив сам Жебєлєв про необхідність і користь фактологічних досліджень, сильно звужувала поле творчості. І якщо, проте, загальний внесок Жебелева в російську науку про античності виявився досить значним, то пояснюється це його винятковою працьовитістю - рисою, яку він сам цілком справедливо підкреслював як заголовну в своєму характері. ⁹⁸ До цього треба додати відоме сприяння зовнішніх обставин: належний сприятливий суспільний клімат і відповідні матеріальні умови для наукової діяльності гуманітаріїв в дореволюційному університеті, власне міцне здоров'я і трішки везіння, що дозволили Жебелевим пережити і страшні революційні роки і післяреволюційні ускладнення.

"В особі С.А.Жебелева ми бачимо поєднання філолога-класика, епіграфісти, археолога і історика", - писав свого часу В.П. [268] Бузескул. ⁹⁹ Коментуючи це визначення, Жебєлєв в своєму Автонекрологе робить до нього ряд суттєвих уточнень. Він вказує, що ніколи не був ні філологом, ні епіграфісти, ні археологом в повному і точному сенсі цих слів. В філології він, за його визнанням, не йшов далі використання текстів в реальних історичних цілях, не надто цікавлячись формальну сторону, тобто самостійним вивченням древніх мов і літератури заради них самих. У епіграфіки він задовольнявся роботою з уже опублікованими написами, оскільки ніколи не знаходив і не вивчав їх in situ і не займався їх першодруки. Так само і в археології він залишався кабінетним ученим, який користувався опублікованими результатами розкопок, але сам ніколи в них не приймав участі.

По суті, визнається Жебельов, більш правильним було б визначити його як історика античності, хоча і тут теж повинні бути зроблені деякі застереження. "Істориком, - читаємо ми в Автонекрологе, - Жебєлєв є остільки, оскільки деякі з його робіт, правда найбільші за розміром, написані на історичні сюжети. Але: 1) ці роботи стосуються тільки історії Греції, почасти історії Риму; 2) вони присвячені розгляду проблем, пов'язаних майже виключно з так званої зовнішньої, політичною історією; 3) вони майже виключно аналітичного, а не синтетичного характеру. В своїх історичних роботах Жебєлєв займався головним чином встановленням фактів як таких; тут він цілком - ченік "Соколовської школи". Якщо Жебєлєв і може бути кваліфікований як історик, то його роботи в цьому напрямку швидше історико-філологічного, ніж строго історичного характеру ". ¹⁰⁰

Взагалі, за словами Жебелева, з усіх його вчених титулів найдорожчим для нього було звання "доктора грецької словесності або, що те ж, доктора грецької філології". ¹⁰¹ Однак допоміжна роль філології в його наукових заняттях була очевидна, і він завершує весь пасаж про направлення власного наукового творчості новим і остаточним визнанням: "Якщо вже бути абсолютно точним, предметами його вивчення була антична історія і так звані давнину, переважно грецька історія [269 ] і грецькі стародавності. Для вивчення їх Жебєлєв намагався залучати всю античну традицію, тобто джерела літературні, документальні та речові, причому головне своє завдання вбачав у критичному аналізі тієї традиції, у встановленні, на підставі її розбору, фактів і тільки фактів. Він не тільки не зніяковів б, але був би дуже задоволений, якби до нього застосували кличку "фактопоклоннік". Бо, на його думку, у встановленні фактів закладені, як фундамент, мета і призначення наукового знання: дізнатися істину або, по крайней мере, підійти, наблизитися до її пізнання ". ¹⁰²

Вступивши в науку в руслі історико-філологічних занять Соколовської школи, Жебєлєв навіть і в часовому відношенні відділив для своїх досліджень той відрізок античної історії, який в останні роки життя особливо цікавив його вчителя Ф.Ф.Соколова, саме - елліністичної-римський період грецької історії . Тут треба підкреслити невипадковість особливого інтересу Соколова, Жебелева і ряду інших російських і зарубіжних дослідників того часу до історії елліністичного періоду. Поворот уваги до цієї епохи був обумовлений стільки ж загальними зрушеннями в історичній свідомості, як і станом джерел. "В останні десятиліття минулого століття, - писав з цього приводу В. П. Бузескул, - дослідники грецької історії і старожитностей стали звертатися до таких сторонам і періодів, які раніше залишалися поза їхньою увагою. Частково це стояло в зв'язку з загальним напрямком історичної науки, з прагненням вивчати історію мас, а не тільки "великих людей", не тільки події, "діяння", а й стан, буття. з іншого боку, це пов'язано з відкриттям нового для нас матеріалу у вигляді написів і потім грецьких папірусів, - матеріалу , часто більш достовірного, док ументального, який повідомляє нові дані і висвітлює темні питання і періоди. До цієї категорії робіт належать і головні праці С.А.Жебелева ". ¹⁰³

Перша друкована праця Жебелева була присвячена аналізу дійшов до нас в значних фрагментах твори грецького історика Флавія Аррвана "Історія після Олександра" (Ta meta Alexandron), важливого для реконструкції часу диадохов. ¹⁰⁴ Грецької [270] історії ще більш пізнього елліністичної-римського часу були присвячені два найбільших історико-філологічних праці Жебелева - дві його дисертації, магістерська і докторська. У магістерській дисертації "З історії Афін, 229-31 рр. До Р.Х." (СПб., 1898) Жебєлєв, використовуючи головним чином епіграфічних матеріал, розібрав цілий ряд сюжетів з досить смутного часу афінської історії, вкрай недостатньо відбитого в літературній традиції. Зокрема їм багато було зроблено для відновлення списку афінських архонтів цього періоду, якісь в якості епонімних магістратів є найважливішими віхами для розподілу подій у часі.

Аналогічний характер носить і докторська дисертація Жебелева "AXAIKA. В області старожитностей провінції Ахайя" (СПб., 1903). Тут також вивчаються різні незрозумілі питання так званої зовнішньої, тобто політичної історії, і вивчаються вони також в значній мірі на основі матеріалу написів. Однак самий предмет взято тепер ширше, в рамках всієї грецької історії елліністичної-римського часу. Крім уточнення різних приватних деталей важлива і центральна думка про поступове формування римської провінції Ахайя. До Жебелева серед вчених панувала думка, що з часу розгрому римлянами найважливішого в елліністичної Греції політичного об'єднання -Ахейского союзу і руйнування ними його центру Коринфа (146 до н.е.) вся Греція під ім'ям Ахайя склала частину римських володінь на Балканах, будучи приєднана до включеної ще раніше Македонії. Однак Жебєлєв, що називається, з фактами в руках довів, що війна, що закінчилася в 146 р руйнуванням Коринфа, була війною римлян саме проти Ахейського союзу і його союзників, а не проти всіх греків. Відповідно провінцію Ахайю склали спочатку тільки області відкрито воювали з римлянами грецьких держав - Ахейського союзу з Коринфом, Беотии і Евбеї. З інших грецьких громад багато хто продовжував користуватися політичною свободою і зберігали свій державний лад, принаймні формально, аж до часу Августа, а деякі і ще довше.

Це спостереження надзвичайно важливо для розуміння римської політики на еллінському Сході, відносин Риму з греками і ролі, яку самоврядні грецькі міські громади продовжували [271] грати в складі римської держави.Але важливим, звичайно, було й інше спостереження Жебелева про те, що під впливом римської державної політики ці елементи полісного побуту греків поступово в'яли, втрачали свою принципову зміст і ставали формальними аксесуарами зведеним до положення простих муниципиев колись незалежних міст.

Обидві дисертації Жебелева, видані у вигляді окремих монографій, заслужили високу оцінку таких видатних знавців античної історії та одночасно майстрів епіграфічного дослідження, якими були Ф.Ф.Соколов і А.В.Нікітскій. ¹⁰⁵ Вони і справді залишаються відмінними зразками аналітичної роботи, ретельного вивчення і реконструкції історичних фактів. Однак читати їх нелегко, особливо тим, хто не має закінченої класичної підготовки. Давні тексти, так само як і витяги з новітньої іноземної літератури, цитуються, як правило, без перекладу, виклад, що прагне до максимальної повноти і точності, нерідко виглядає громіздким, що пізніше було усвідомлено і самим автором, що засудив в Автонекрологе таку надмірно ускладнену манеру. ¹⁰⁶ Треба віддати належне С.А.Жебелеву: в пізніших своїх роботах він, подібно до свого вчителя Ф.Ф.Соколову, поступово спрощував стиль і форму розповіді, роблячи свої твори доступнішими для розуміння середнього гуманітарно обазованного читача.

До політичної історії Греції в епоху еллінізму Жебельов неодноразово повертався і пізніше, особливо до історії еллінізму Афін. Але його науковий інтерес не замикався в рамках однієї лише політичної історії. Той же епіграфічних матеріал давав можливість досліджувати і інші аспекти життя античного суспільства. Ще під час перебування свою студентом, майже в один час з публікацією першого етюду з історії діадохів, Жебєлєв почав роботу над темою великого медального твори про релігійне лікуванні у древніх греків. Сюжет і матеріал були вказані Ф.Ф.Соколовим: малося на увазі використовувати численні написи з різних святилищ, в першу чергу, звичайно, бога лікування Асклепія, для вивчення тієї особливої ​​медицини, [272] яка практикувалася жерцями Асклепіад і, судячи з вдячним відгуками їх пацієнтів (в написах, що збереглися від дарчих присвят), часом давала самі блискучі результати. Жебєлєв з захопленням почав роботу над цим твором. При цьому виявилося багато цікавих і не зовсім зрозумілих деталей чисто медичного профілю, за роз'ясненням яких доводилося звертатися до фахівців-медиків. Завершити роботу до заданого терміну автор не встиг і медалі, природно, не отримав, але зате з'явилося велике дослідження, видане їм уже по закінченні університету, пролити світло на зовсім ще не вивчену область античної культури і науки ( "Релігійна лікування в стародавній Греції", СПб., 1897). До написам з Епідавра, де знаходилося одне з найзнаменитіших святилищ Асклепія, Жебєлєв неодноразово звертався і пізніше.

Робота над темою релігійного лікування свідчила про розвиток у Жебелева інтересу до історії античного побуту і культури. Але тому були й інші свідчення, пов'язані з тим рано засвоєним смаком до археології та мистецтва, про який ми вже згадували вище. У журналі "Філологічна огляд", що видавався в Москві, Жебєлєв з 1893 р почав вести "Археологічну хроніку еллінського Сходу" - огляд нових археологічних відкриттів, пов'язаних з виявленням різних пам'яток античної архітектури і мистецтва. Цю хроніку він вів з року в рік без малого протягом десяти років, а на початку 900-х років їм було опубліковано і власне велике дослідження археологічно-мистецтвознавчого характеру "пантікапейського Ніобіда" (СПб., 1901). У цій роботі Жебєлєв опублікував і всебічно досліджував 25 частиною теракотових, частиною гіпсових рельєфних зображень Ніобіда - дітей Ниоби, хвалиться ними перед Літо, за що вони і були загублені стрілами Аполлона і Артеміди. Рельєфні ці фігурки- "односторонки" служили прикрасою одного із стародавніх саркофагів, виявлених в Північному Причорномор'ї. Жебєлєв уточнив їх призначення, датував їх (часом еллінізму), а головне, провів даний мистецтвознавче дослідження, довівши, зокрема, що грецькі майстри, які виготовляли такого роду прикраси до саркофага, орієнтувалися в якості зразка не на статуарна скульптуру, а на рельєфи, на зразок того, який прикрашав трон Зевса в його олімпійському святилище. Для виявлення такого прототипу їм був використаний текст твору [273] Павсания "Опис Еллади" (II ст. Н.е.), аналізу якого він пізніше присвятив спеціально велику статтю. ¹⁰⁷

"Пантікапейського Ніобіда" демонструють уміння Жебелева працювати в якості археолога і мистецтвознавця, але вони вже знаменують і звернення його до північно-причорноморської тематиці, яка традиційно займала чільне місце в дослідженнях вітчизняних антиковедов. Уже в наступному після "Ніобіда" році він опублікував статтю про боспорських Археанактідах. ¹⁰⁸ Втім, особливо широко дослідження в області стародавньої історії Причорномор'я розгорнуться у Жебелева пізніше, вже за радянських часів.

Взагалі з роками, як це і природно у великого вченого, діапазон наукової роботи Жебелева ставав все більш широким. Важливими доповненнями до власне дослідній роботі з'явилися переклади античних авторів, видання перекладних (з західно-європейських мов) праць з античної історії та культурі, нарешті, різноманітні історіографічні етюди - рецензії, огляди, некрологи. В ряду жебелевскіх перекладів заголовної місце займає нова російська версія "Політики" Арістотеля. Новий переклад цього центрального з політичних творів Арістотеля був опублікований Жебелевим в 1911 р ¹⁰⁹ Переклад був забезпечений добротною історичним коментарем і великої статтею про грецької політичної літературі до Аристотеля, що представляє самостійну цінність. До революції Жебєлєв встиг також видати заново виконаний свого часу Ф.Г.Міщенко переклад "Історії" Фукідіда. ¹¹⁰ Переклад Міщенко, який страждав неточностями, був весь переглянутий і виправлений Жебелевим, а саме видання забезпечено новими, написаними Жебелевим, чудовими статтями про Фукидиде і його праці. Перекладацькою діяльністю Жебєлєв продовжував займатися і за радянських часів, про що ми ще скажемо нижче.

Важливу послугу російській освіті Жебельов надав виданням - в перекладах під його редакцією - великих оригінальних праць [274] західних вчених: "Грецької історії" Роберта Пёльмана (1910 г.) і "Історії грецької літератури" братів Альфреда і Моріса Круазе (1912 г.) . Перша праця на довгі роки став джерелом важливих ідей для інтерпретації грецької історії особливо в архаїчне і позднеклассіческій час (теми архаїчної революції і кризи поліса). Другий досі не має собі рівних (в усякому разі серед навчальних посібників, до жанру яких він належить) по повноті, а ще більше за витонченістю викладу головних явищ грецької літератури. Обидві книги могли б бути з великою користю для всіх - і для студентів, і для викладачів - перевидані в наш час.

Особливо треба підкреслити внесок Жебелева в історіографію науки про класичну давнину. Він був працьовитим рецензентом багатьох робіт російських і зарубіжних вчених. Ці його рецензії, з року в рік друкувалися в російських журналах, складають важливий блок у вітчизняних історіографічних студіях. Ще більш примітною була інша лінія історіографічних занять Жебелева: подібно В. П. Бузескул, він був майстром біобібліографічних нарисів, що публікувалися їм також з року в рік у вигляді некрологів. Кількість цих посмертних оглядів настільки велике, а якості їх, тобто змістовність і, як правило, об'єктивність оцінок, настільки високі, що Жебелева по праву можна назвати Плутархом сучасного антиковедения (що і було зроблено Б.В.Варнеке в його залишилися, втім, неопублікованими мемуарах). Серед цих оглядів є і капітальні, розростається до обсягу цілої монографії, як, наприклад, грунтовний нарис життя і діяльності вчителя Жебелева Ф.Ф.Соколова (1909 г.). Остання праця особливо цінний, оскільки містить, у формі висловлювань про наукові принципи Соколова, виклад власного вченого катехізису автора.

Навіть цього досить побіжного огляду вченого діяльності С.А.Жебелева досить, щоб судити про те, який значною фігурою він став в 900-і роки в науковому житті російського, в першу чергу, звичайно, петербурзького суспільства. Його значення в цьому плані може бути можна порівняти хіба що зі значенням його знаменитих петербурзьких колег В. В. Латишева, Ф. Ф. Зелінський і М.І.Ростовцева. Наслідком цього було безперервне розширення сфери, так би мовити, позанаукового впливу Жебелева, і перш за все в галузі викладання. Крім університету він вів заняття в [275] Історико-філологічному інституті, це свого роду педагогічному філії університету, і на Вищих жіночих (Бестужевських) курсах. На ювілейних урочистостях, присвячених 25-річчю вченого діяльності Жебелева (1916 р), його вшановували як визнаного метра представники студентства та викладачів усіх цих трьох вищих навчальних закладів.

Одночасно розростається коло суспільних обов'язків Жебелева. Як справедливо він сам вказує на це в Автонекрологе, він ніколи особливо не рвався до адміністративних посад, але й не ухилявся нарочито від виконання тих чи інших посад, якщо, на його думку, цього вимагали інтереси справи і якщо це не було категорично огидно його натурі . ¹¹¹ В цьому відношенні він цілком нагадує Сократа, який, до речі, був йому симпатичний до такої міри, що пізніше він присвятив йому спеціальний нарис. У Петербурзькому університеті Жебєлєв виконував протягом ряду років обов'язки вченого секретаря історико-філологічного факультету, був проректором університету, а в страшний час революції і громадянської війни займав відповідальні пости декана факультету і ректора університету (1918-1919 рр.). За межами університету його головними обов'язками впродовж багатьох років були ведення справ в Класичному відділенні Російського археологічного товариства (він був секретарем цього відділення з 1894 р) і редагування статей з класичної філології в Журналі міністерства народної освіти (на пост редактора відділу класичної філології в цьому журналі він заступив в 1903 р, змінивши рано померлого В.К.Ернштедта). Стараннями Жебелева були підготовлені до видання статті, які становлять зміст відділу класичної філології названого найважливішого наукового журналу в Росії за 1903-1918 рр .; вони склали 15 об'ємистих збірників.

Це була дуже важка, сильно відволікають від власної наукової діяльності і не дуже-то оплачувана робота, але Жебєлєв нею не обтяжується. Як він пізніше зізнавався, йому подобалося цим займатися і він знаходив додаткове виправдання цих занять в ту користь, яку приносило йому постійне грунтовне ознайомлення з новими працями своїх співтоваришів по цеху. ¹¹² І найрізніша плідна наукова та викладацька [276] діяльність, і перераховані громадські обов'язки, що виконувалися Жебелевим з незмінним ретельністю, природно створювали йому повагу і авторитет в науковому середовищі. Виявом цього суспільного визнання стало обрання Жебелева в 1914 р членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

Жовтнева революція обернулася для С.А.Жебелева, як і для більшої частини решти російської інтелігенції, тяжким випробуванням. Порушилося нормальний перебіг таких дорогих для нього навчальних занять в університеті, закрилися Історико-філологічний інститут і Бестужевські курси, припинили своє існування Російське археологічне товариство і Журнал міністерства народної освіти. Не будучи багатою людиною, Жебєлєв мав все ж деякі заощадження - тепер він їх всіх позбувся. ¹¹³ Треба думати, що ніякого співчуття породжені революцією зміни, нерідко самого катастрофічного властивості, у Жебелева не викликали. Пізніше він відгукувався про цей час не інакше, як про лихоліття. Однак, на відміну від Ф. Ф. Зелінський і М.І.Ростовцева, він не покинув батьківщини, частково тому, що не відчував за собою ніякої політичної провини, що не скомпрометувавши себе ніякими публічними виступами проти нової влади, але ще більш тому, що у нього ніколи не було настільки великих зв'язків із закордонним науковим товариством, як у тільки що названих його колег. Вище ми згадували, що він відмовився від проходження престижної закордонного стажування; додамо тепер, що він, судячи з усього, ніколи не прагнув і друкуватися за кордоном. До революції у Жебелева за кордоном вийшла всього лише одна публікація, ¹¹⁴ та ще одна закордонна публікація буде здійснена за радянських часів.¹¹⁵

Взагалі Жебєлєв і походженням своїм, і початковим вихованням, і способом життя був набагато більш прив'язаний до російської грунті, ніж той же Ростовцев, який був яскраво вираженим західником, не кажучи вже про поляка Зелінський, для якого від'їзд з Петербурга до Варшави був, в кінці решт, всього лише репатріацією. Жебєлєв був занадто російською людиною, щоб наслідувати їхній приклад і податися на еміграцію. Подібно все [277] того ж Сократу, він не мислив собі життя за межами своєї рідної країни, свого рідного міста. Для російської науки про античність це, в усякому разі, обернулося великою вигодою. Чи не емігрувавши, примудрившись вижити в найважчих умовах, Жебельов фактично очолив сильно поріділі ряди російських антиковедов. Він став центром тяжіння розрізнених сил і своєю діяльністю, наукової, педагогічної, громадської, забезпечив таке необхідне для науки спадкоємство. Втім, як ми побачимо далі, гірка чаша випробувань, з якої довелося випити російської інтелігенції, не оминула стороною і Жебелева.

В ряду вихованців Соколовської школи фігури В.В.Латиишева і С.А.Жебелева, безперечно, найбільш великі. Однак вони не повинні зовсім затуляти для нас інших представників цього напрямку. Вище ми коротко охарактеризували вчений діяльність однолітків Латишева, теж відомих учених, хоча і не такого масштабу, як він, - В.К.Ернштедта, А.В.Нікітского, Н.І.Новосадского. Додамо до них ще кілька імен дослідників, які, на відміну від усіх вищеназваних Соколовці, не зуміли або не змогли реалізувати себе з такою ж повнотою в дореволюційний час.

Швидше до старшого покоління Соколовці повинні бути віднесені Олександр Миколайович Щукарев (1861-1900 рр.) І Сергій Андрійович Селіванов (1864-1908 рр.), Обидва, як видно з наведених дат, рано зійшли з життєвої дистанції. ¹¹⁶ Перший з них - Щукарев - залишив фундаментальну працю по афінської хронології елліністичного часу "Дослідження в області каталогу афінських архонтів III ст. До Р.Х." (СПб., 1889), праця, з одного боку, прямо продовжував справу свого вчителя (ми маємо на увазі принципову програму досліджень, намічену Ф.Ф.Соколовим в мові "Третє століття до Р.Х."), а з іншого - передував розробки цілого ряду авторитетних вчених - англійця В.Фергюсона, німців В.Кольбе і К.Ю.Белоха, а серед наших - Жебелева. Нагадаємо також, що саме Щукарев здійснив, на прохання Латишева, доопрацювання першої частини його "Нарису [278] грецьких старожитностей" для 3-го видання, привівши трактування різних грецьких Государствнного реалій у відповідність з новим матеріалом джерел і новими спостереженнями вчених. Що стосується Селіванова, то його перу належить вельми грунтовний "Нарис стародавньої топографії острова Родосу" (Казань, 1892, з картою і планами), про який фахівці відгукувалися з великою похвалою (пошлемося на думку такого авторитетного знавця родосских старожитностей, яким була К.М .Колобова). ¹¹⁷

До молодшого покоління Соколовці поряд з Жебелевим треба віднести Олексія Івановича Покровського (1868-1928 рр.), Колишнього професором в Ніжині, Києві, а потім знову в Ніжині. ¹¹⁸ Втім, до школи Соколова Покровського можна віднести лише з застереженнями: він дійсно пройшов вишкіл у Соколова і успадкував від нього вміння при необхідності скрупульозно вести аналіз історичних деталей, але особливого прагнення до епіграфічних занять не мав, зате досить рано виявив смак до загальних проблем, яких так цурався його вчитель. У будь-якому випадку це був досить оригінальний вчений, який намагався сказати своє слово в науці. Він дебютував досить ґрунтовними критичними оглядами новітніх праць з грецької історії, джерелознавства та історіографії, в тому числі книги німецького історика Рудольфа Скелі про Полібії і відомого посібника В. П. Бузескул "Вступ до історії Греції", що вийшов тоді другим виданням. ¹¹⁹

Оригінальні роботи Покровського стосуються різних аспектів грецької історії. Перша дисертація - "Про красномовстві у давніх еллінів" (Ніжин, 1903), з окремо опублікованими додатком до неї - "До питання про основні ознаки давньоеллінський держави" (Ніжин, 1905). У цьому "Додатку" обґрунтовується фундаментальне, або, як ми б тепер сказали, нормативне, значення демократії в державному житті стародавніх греків. Це положення свого часу було зустрінуте з сумнівом [279] (наприклад, В. П. Бузескул), проте в світлі сучасних поглядів на природу грецького поліса воно заслуговує на всіляку увагу. Друга дисертація Покровського присвячена більш приватному історичної питання - "Про хронологію афінської історії VI століття до Р.Х." (Київ, 1915). Пропонована тут реконструкція заключного і найбільш важливого періоду афінської архаїки відрізняється самостійністю і дотепністю, проте, як в даному випадку справедливо зазначено Бузескул, не позбавлена ​​також гіперкритицизм і парадоксальності. Так, законодавство Дракона вміщено, всупереч традиції, не до, а після Солона. За радянських часів, працюючи в Ніжинському інституті народної освіти, Покровський, давно вже виявляв підвищений інтерес до загальних питань науки, культури і політики, розвинув бурхливу науково-публіцистичну діяльність, виходячи друком по-російськи і по-українськи, трактуючи найрізноманітніші теми - від ідеалізації скіфів в греко-римської літературної традиції до ідей "Комуністичного маніфесту" К.Маркса і Ф.Енгельса. ¹²⁰

Замикають ряд вихованців Соколовської школи однолітки і товариші по навчанню по Петербурзькому університету Іван Іванович Толстой (1880-1954 рр.) І Костянтин Володимирович Хілінський (1881-1939 рр.); втім, принаймні перший з них вже вважався і учнем С.А.Жебелева). ¹²¹ Толстой починав з розробки проблем релігійної історії античного Північного Причорномор'я, для чого широко залучав як дані літературної традиції, так і матеріали археології та епіграфіки. Результати цих досліджень знаходили відображення в регулярно публікувалися журнальних статтях, ¹²² а найбільш розроблений сюжет - про культ Ахілла на острові Левка ¹²³ -отложілся в спеціальній монографії [280] (спочатку, втім, також друкувалась окремими статтями в ЖМНП) "Острів Білий і Таврика на Евксинского Понте "(Пг., 1918).

За радянських часів Толстой, не пориваючи абсолютно з північнопричорноморські тематикою і написами (зокрема, графіті), переважно займався питаннями грецької філології - фольклором, героїчним епосом і елліністичної-римським романом (переклад "Повісті про любов Херея і Каллирои" Харитона). Він став визнаним авторитетом в цій області і в якості професора Ленінградського університету і дійсного члена Академії наук СРСР відігравав важливу роль в збереженні в нашій країні традицій класичної освіти і науки.

Інакше склалася доля Хилинського. До революції він опублікував ряд цікавих статей з різноманітних питань грецької історії. Починав він у руслі студій свого вчителя, досліджуючи приватні сюжети елліністичного часу на основі епіграфічних джерел та особливо розробляючи питання хронології. Його перші роботи трактували про залежному землеробському населенні Малої Азії (на підставі написів), про хронографіческой традиції і хронології македонських царів. ¹²⁴ Потім він став міняти час і предмет своїх занять і звернувся до вивчення ранніх епох Іонії і Афінської держави. ¹²⁵ Однак будь-якої великої роботи він так і не встиг створити, а з початком Світової війни ряд його публікацій (по крайней мере, в Росії) і зовсім обривається. Поляк родом, Хілінський після революції влаштувався в Польщі і був професором Львівського університету.