Нова Економічна політика

план:

Вступ. 3

1. Причини введення НЕП. 4

2. Основні заходи.

2.1. НЕП в сільському господарстві. 6

2.2. НЕП у промисловості. 8

2.3. НЕП в фінансово-грошовій сфері 12

3. Згортання НЕП 15

Висновок. 18

Література. 19

Вступ.

У сучасній історичній науці, тієї її частини, що займається новітньою історією Росії, у багатьох суспільно-політичних виданнях досить широко дискутується питання політичної оцінки введення молодим Радянським урядом нової економічної політики (НЕП). Обговорюється безліч як історико-економічних, так і досить абстрактних, філософських, питань: наскільки збігаються поняття «система НЕПу» і «режим НЕП»? Яке місце відвести НЕП в загальноісторичному процесі? Чи можна говорити про згаяний в двадцяті роки історичному шансі соціалізму; і взагалі чи існував НЕП як історичний процес або слід говорити тільки про цікаве, але нереалізований проект реформ? А якщо взяти його як відбувся історичний процес, що ж являла собою нова економічна політика молодої Радянської держави: вузьку антикризову платформу або широку програму будівництва соціалістичного суспільства на основі товарно-грошових відносин?

В оцінці НЕП його сучасниками також не видно єдності: одним бачилася пряма генеральна лінія висхідного розвитку, інші вбачали в ньому циклічний рух або деградованих в нових умовах капіталізм. Нерідко при характеристиці НЕПу виділяють риси його уравнительно-соціалістичного змісту. Таким чином, досить очевидним стає «непіддатливість» НЕПу як предмета історичного дослідження, але НЕП відбувся і вже давно не може бути перероблений або доповнений. В рамках свого реферату я постараюся торкнутися лише чисто економічні сторони економічної політики держави, основні кроки і результати перетворень.

Причини введення НЕП.

Як і в будь-якому історичному процесі, у введенні післявоєнних перетворення Радянського уряду слід розрізняти економічні та політичні причини, що викликали ці перетворення.

Серед економічних причин переосмислення урядом економічної політики держави слід перш за все назвати найгостріший економічна криза, який Росія переживала до кінця 1920 року.

Причиною кризи стали величезні втрати держави за роки Першої світової та громадянської воєн, загальний збиток від яких оцінювався більш ніж в 50 млрд. Золотих рублів. Велика промисловість Росії в цей час виробляла продукції в 7 разів менше, ніж в 1913 році, вантажообіг залізниць зменшився в 4 рази. Великі людські втрати: в боях, від ран, голоду, хвороб, червоного і білого терору загинуло не менше 10 млн. Чоловік; від 1,5 до 2 млн. осіб емігрували з країни. Змінився склад продуктивних сил: роки війни і післявоєнної розрухи привели до скорочення чисельності промислових робітників практично вдвічі (1 млн. 270 тис. Чоловік в 1920 році проти 2 млн. 400 тис. Чоловік в 1913 році), за оцінками статистики, через безробіття і голоду протягом 1917-1920 років близько 5 млн. чоловік перебралися з міст у села. В цілому, за оцінками істориків, Москва втратила половину свого населення, а Петроград - дві третини.

Крім цього, в 1921 році на Росію обрушилося нове тяжке випробування - голод. Однією з причин голоду була найжорстокіша посуха в Поволжі, а інший і можливо головною - продрозкладка. Навесні у селян було конфісковано навіть насіннєвий фонд, наслідком чого стало падіння збору зерна з 801 мільйона центнерів до 503 мільйонів. Продовольчі резерви на той момент в країні давно були відсутні.

Важка економічна ситуація стала приводом для загострення політичного невдоволення режимом. Мільйони селян, які взяли участь у громадянській війні на боці більшовиків, висловлювали невдоволення політикою «воєнного комунізму», яка давала економічних стимулів до розвитку сільського господарства. Невдоволення селян переростало в антиурядові повстання, які в свою чергу, серйозно загрожували перерости в справжню селянську війну: загони Махна на Україні і «селянська армія» Антонова на Тамбовщині налічували на початку 1921 року по 50 тисяч чоловік, загальна чисельність загонів, сформованих на Уралі, в Західному Сибіру, ​​Поволжя, на Кубані і на Дону досягали 200 тисяч чоловік.

Ще більшу небезпеку представляли виступи робітників. У лютому 1921 року, у відповідь на скорочення на третину хлібного пайка, в Петрограді були організовані страйки працівників трубкового, патронів, Балтійського, Путілковского і інших заводів і фабрик.

Найбільшим антиурядовим виступом став заколот матросів і солдатів фортеці Кронштадт.

У березні 1921 року, у своїй роботі «Урок Кронштадта» В.І.Ленін сформулював найближчої мети, визначили подальший розвиток держави. Однією з них було названо необхідність негайно встановити угоди з селянством.

Перехід до нової політики багато в чому був обумовлений ще й тим, що уряду так і не вдалося домогтися виконання виданих суворих законів і декретів, і розуміння урядом неминучості ще більшої економічної катастрофи в тому випадку, якщо воно продовжить наполягати на виконанні цих декретів. Початком проведення державою нової економічної політики слід вважати Х з'їзд РКП (б), що відбувся в березні 1921 року. З'їзд, крім іншого, прийняв рішення про заміну продрозкладки податком, що означало докорінну зміну способів заготовки продовольства і сільськогосподарської сировини. Також на з'їзді було прийнято рішення про допущення вільного товарообміну

Керівництву РКП (б) коштувало великих зусиль переконати рядових членів партії в доцільності нового економічного курсу. Деякі парторганізації угледіли у пожвавленні приватної торгівлі і переговорах з іноземцями про продаж концесій «капітуляцію перед буржуазією», практично у всіх парторганізаціях мали місце випадки виходу з РКП (б) «... за незгоду з непом ..». У зв'язку з наростанням невдоволення з боку «партійних низів» Центральний Комітет РКП (б) вирішив скликати в травні 1921 року екстрену Всеросійську партконференцію. У своїх виступах на конференції В.І. Ленін доводив необхідність нової економічної політики, підтвердивши, що НЕП вводиться не для обману, а «... серйозно і надовго, можливо на п'ять-десять років ...».

Основні заходи.

Нова економічна політика в сільському господарстві.

Що ж змінювала нова економічна політика в підході до сільського господарства?

Перш за все, декретом ВЦВК «Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком» була змінена сама форма державної заготівлі продовольства. Продподаток встановлювався як пайова відрахування від виробленої продукції, при цьому враховувався обсяг врожаю, майнове становище тієї чи іншої сім'ї, кількість членів сім'ї та інші фактори. Таким чином, держава на перше місце ставило питання не про власну потреби в продовольстві, а в можливості селян дати його.

Первісна величина продподатку була встановлена ​​на рівні 20% від чистого врожаю селянського господарства, надалі ставки продподатку були знижені до 10% від врожаю. Починаючи з 1923/1924 господарського року був введений єдиний сільськогосподарський податок, який замінив різні натуральні податки. Цей податок стягувався частково продукцією, а частково - грошима. Після проведення грошової реформи податок прийняв виключно грошову форму. В середньому розмір продподатку був в два рази менше, ніж розмір продрозверстки. Основний тягар продподатку була покладена на заможне селянство.

В губерніях, які виконали план заготівель, скасовувалася державна хлібна монополія і дозволялася вільна торгівля хлібом і всіма іншими сільськогосподарськими продуктами. Продукцію, що залишилася після сплати податку в господарстві, можна було продавати державі чи на ринку за вільними цінами, що, в свою чергу, помітно стимулювало розвиток виробництва в селянських господарствах. Була дозволена оренда земля і наймання працівників, однак на це існували досить жорсткі обмеження. В результаті цих заходів уже в 1925 році загальні посівні площі країни досягли довоєнного рівня, збільшувалося виробництво продукції землеробства і тваринництва.

У статті «Про продовольчий податок» Ленін, закликаючи йти на вишкіл до капіталістів, називав основні форми реалізації нової економічної політики: оренда, кооперація, концесія, торгівля. Троцький про це пише: «Необхідність відновлення ринку Ленін мотивував наявністю мільйонів ізольованих селянських господарств, які інакше, як через торгівлю, не звикли визначати свої відносини із зовнішнім світом. Торговий оборот повинен був встановити «змичку» між селянином і націоналізованої промисловістю. Теоретична формула змички дуже проста: промисловість повинна доставляти селі необхідні товари за такими цінами, щоб держава могла відмовитися від примусового вилучення продуктів селянської праці. »

Держави заохочувала розвиток різноманітних форм простої кооперації: споживчої, постачальницької, кредитної, промислової. Так, в сільському господарстві цими формами кооперації до кінця 1920-х років було охоплено більше половини селянських дворів. Відомо, що в Росії і до революції існувало потужне кооперативний рух, але до кінця 1928 року невиробничій кооперацією різних видів було охоплено вже 28 млн. Осіб, або в тринадцять разів більше, ніж в 1913 році.

Розвивалося і виробниче кооперування у формі сільськогосподарських комун, артілей і товариств спільного обробітку землі, куди входили, в основному, бідняки і середняки: близько 84% всіх членів кооперативів складали однокінних і безкінні селяни. У ці кооперативи держава направляло сільськогосподарський реманент, добрива, племінну худобу, насіння, грошові кошти.

Восени 1923 року в країні вибухнула так звана "криза збуту», коли було зібрано хороший урожай, але селяни не поспішали здавати хліб за низькими цінами, оскільки вони не компенсували витрати на виробництво. Селяни не могли купити необхідні промислові товари, якими були забиті всі склади і магазини. Село стала затримувати здачу хліба по продподатку подекуди по країні прокотилися масові селянські повстання, які були пригнічені. Держава знову стояло перед необхідністю піти на поступки сільськогосподарським виробникам. У 1924/1925 господарському році відбулися деякі зміни в ціновій політиці, була дозволена оренда землі та використання найманої праці. Було здійснено перехід до грошового оподаткування селянства, що дало їм більше свободи в розвитку своїх господарств. Проте, обстановка в селі залишалася напруженою. Справа в тому, що уряд здійснював чітку соціально орієнтовану політику в аграрному секторі, підтримуючи економічно безпорадні бідняцько-середняцкие господарства, створюючи так званий «культ бідноти». Так, біднякам надавались пільгові кредити, скасовувалися або знижувалися податки, їх постачали насінням, робочою худобою, сільськогосподарським реманентом, але, як правило, все це мало допомагало таким господарствам. Найчастіше і насінне зерно, і худобу використовувалися ними в якості додаткового продовольства. У той же час, уряд всіляко стримувало розвиток господарств заможних селян - куркулів, чий питома вага становила приблизно 5% всього сільського населення. По відношенню до цих господарствам постійно проводилися зрівняльні переділи землі, вилучення земельних надлишків, що тягло за собою дроблення селянських дворів, зниження їх потужності і врожайності. Слабеющие селянські господарства не могли ефективно використовувати з'являється нову техніку. У 1926 році 40% орних знарядь і раніше складали дерев'яні сохи, а третина господарств не мала навіть коней, тому рівень врожайності був одним і найнижчих в Європі. Оренда землі, на яку заможні селяни покладали певні надії, була пов'язана з великими обмеженнями. Фактично заборонялося освіту хутірських господарств.

Наслідком проголошеної політики «обмеження куркульства» стало зниження в другій половині 1920-х років товарності селянських господарств, їх ринкової орієнтації.Так, майже в два рази, в порівнянні з довоєнним рівнем, скоротилася частка продукції, що спрямовується селянами на продаж. У 1926/1927 господарському році вони споживали до 85% своєї продукції, що означало фактично повернення до натурального господарства. Поступово знижувався обсяг здачі зерна до державних фондів.

Нова економічна політика в промисловості.

Бурхливо розвивається кооперативний рух охопив не лише сільське господарство, а й торгівлю, промисловість. У 1928 році 60-80% товарообігу в усуспільненої роздрібній торгівлі припадало на кооперативну, і лише 20-40% - власне на державну. До 13% всього обсягу промислової продукції давали кооперативні підприємства. У країні діяло кооперативне законодавство, отримали розвиток кредитні і страхові організації з обслуговування кооперативів.

Важкі часи переживала промисловість, значна частина підприємств була зруйнована або закрита під час громадянської війни, помітно скоротилися поставки сировини, знизилася чисельність робітників та їх якісний рівень. Відновлення промисловості йшло з великими труднощами. Хоча деякі показники до 1925 року були значно вище рівня 1913 року, це відноситься до виробництва електроенергії, продукції машинобудування, легкої та харчової промисловості, загальний обсяг промислового виробництва все ще становив 75,5% від рівня 1913 року. Видобуток вугілля склала 16,5 млн.т. проти 29,1 млн.т в 1913 році, залізної руди - відповідно 3,3 і 9,2 млн. т. Вантажообіг залізниць становив не більше 80% від довоєнного рівня. Були потрібні радикальні зміни для ліквідації численних проблем в промисловості.

Розвиваючи ідею про державний капіталізм, уряд дозволив приватному підприємництву брати в оренду дрібні і середні промислові і торгові підприємства. Фактично ці підприємства належали державі, програма їх робіт затверджувалася в установах державної влади на місцях, але виробнича діяльність здійснювалася приватними підприємцями. Орендувати підприємства могли як державні організації, так і приватні особи, в тому числі і їхні колишні власники. Орендовані приватниками фабрики часом налічували 200-300 найманих працівників.

Було денаціоналізувалася невелика кількість державних підприємств. Дозволялося відкривати власні підприємства приватним особам з числом зайнятих не більше 20 чоловік, пізніше цей «стелю» було піднято. До середини 1920-х років на частку приватного сектора припадало від 20 до 25% виробництва промислової продукції. Однією з ознак НЕП стало розвиток концесій, тобто підприємств, що діють на основі договору між державою та іноземними фірмами як у видобувних, так і обробних галузях. Незважаючи на більшовицькі гасла, які закликали йти на «останній і рішучий бій» проти світової буржуазії, Радянський уряд розуміло, що потрібні величезні кошти для виходу з економічної кризи і своїми силами відновити зруйноване господарство без іноземної допомоги країна не зможе.

До того ж керівники держави розраховували використати досвід концесійних підприємств, їх вплив на підвищення продуктивності праці і організацію робіт на аналогічних вітчизняних підприємствах. За допомогою іноземних підприємців Радянська Росія розраховувала зав'язати необхідні міжнародні зв'язки на світовому ринку, втрачені після революції.

У квітні 1922 року в м Рапалло (Італія) був підписаний радянсько-німецький договір, за яким були відновлені дипломатичні відносини між двома країнами. Після підписання договору Рапалльських почався період визнання Радянської республіки багатьма країнами світу. Це дозволило зробити висновок різні економічні договори, причому багато хто з них не обмежувалися лише сферою міжнародної торгівлі, але охоплювали також технічні і технологічні зв'язки, насамперед з Німеччиною, США, Англією. Після укладення договору Рапалльських більше двох тисяч німецьких інженерів і техніків прибули до Росії для участі у відбудові промисловості. Особливий інтерес становило німецько-радянське військове співробітництво. Оскільки Версальський договір 1919 року забороняв Німеччині мати і виробляти сучасне озброєння (літаки, танки), то деякі німецькі фірми перевели частину своїх потужностей в Радянський Союз. Таким чином, Німеччина могла обходити Версальський договір і отримувати новітню зброю, яке створювалося на радянській території. Радянська сторона, в свою чергу, отримувала доступ до новітніх технологій. Зарубіжні фірми запекло конкурували між собою, пропонуючи свої послуги Радянському Союзу. Вони набували концесії, постачали нову техніку, обладнання, приймали в себе радянських інженерів-стажерів. Так, в 1925/1926 роках стажування на західних підприємствах пройшли 320 інженерів з Радянського Союзу, в 1927 - 1928 роках - понад 400, а в 1928/1929 роках - більше 500 чоловік. Радянський Союз вміло використовував конкуренцію між західними фірмами. В середині 1929 були укладені угоди з 27 німецькими і 15 американськими фірмами, а в кінці 1929 року - вже 40 американських фірм співпрацювали з СРСР (хоча офіційно США визнали нашу країну лише в 1933 році).

Виходячи з усього цього, слід сказати, що численні твердження радянського керівництва про міжнародної «блокаді», «економічної ізоляції», ворожому ставленні «капіталістичних акул» до радянської країні не цілком відповідали дійсності. Є дані про те, що до 95% радянських промислових підприємств одержували в 1920-і роки західну технічну допомогу, яка допомогла досить швидко відновити багато галузей економіки. Але як тільки закордонне обладнання та технології освоювалися нашими фахівцями, Радянський уряд розривало договори про концесії та інших формах співробітництва з іноземними партнерами.

У деяких галузях питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних товариств, створених за участю іноземного капіталу, був дуже помітним. В середині 1920-х років вони давали більше 60% добутого свинцю і срібла, майже 85% марганцевої руди, 30% золота, 22% виробленої одягу та галантереї. Однак в цілому роль концесій була невелика: в 1926/1927 господарському році налічувалося всього 117 діючих угод, вони охоплювали підприємства, на яких працювало всього 18 тис. Чоловік і випускалося трохи більше 1% промислової продукції.

Крім капіталів, в нашу країну попрямував потік робітників-емігрантів з багатьох країн світу, і, перш за все з США. Понад сто кваліфікованих робітників із заводів Форда в 1921 - 1922 роках налагоджували виробництво на Московському автомобільному заводі (АМО). За допомогою американських профспілок була створена Російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якій були передані шість текстильних і швейних фабрик в Петрограді, чотири - в Москві. Іноземні робітники допомагали відновлювати вугільні шахти Донбасу, десятки інженерів працювали на різних заводах країни. З вересня 1920 по вересень 1921 року в Радянську Росію прибуло більше 10 тис. Американців, в тому числі 2,6 тис. Кваліфікованих промислових робітників. У 1921 році в Кузбасі була створена Автономна індустріальна колонія (АІК «Кузбас»). Американські колоністи видобували вугілля на шахтах, працювали на заводах з виробництва коксу. Для створення зразкових господарств на селі американці привезли породистий худобу, трактори, добрива. До кінця 1923 року в АШК працювало близько 8 тис. Чоловік. У 1927 році ця колонія була реорганізована в державний трест. Всього ж в 1920 - 1925 роках в СРСР приїхало 20 тис. Іммігрантів з США і Канади. Розвиток торгівлі було одним з елементів державного капіталізму. Спочатку, в березні 1921 року, передбачалося в ім'я справжньої «змички міста і села» проводити широкий товарообмін в межах місцевого господарського обороту. Для цього передбачалося зобов'язати державні підприємства здавати продукцію в спеціальний товарообмінних фонд республіки. Але несподівано для керівників країни місцевий товарообмін виявився тісним для розвитку економіки, і вже в жовтні 1921 року він перетворився у вільну торгівлю з усіма її необхідними ознаками. У цей період В.І. Ленін називав торгівлю основною ланкою в господарській політиці, «за яку треба всіма силами вхопитися», щоб побудувати фундамент соціалізму. У світлі цього був узятий курс на розвиток торгівлі, перебудову господарських органів, що відають питаннями внутрішньої торгівлі. У травні 1921 року питання торгового регулювання були передані від ВРНГ і Наркомпрода в спеціально створену комісію «Комвнутор», яка в 1924 році була перетворена в самостійний Наркомат внутрішньої торгівлі. У сферу торгівлі був допущений приватний капітал у відповідності з отриманим дозволом від державних установ на виробництво торгових операцій. Особливо помітним було присутність приватного капіталу в роздрібній торгівлі, де його питома вага в загальному обороті досягав 83%. Але в оптовій торгівлі основні позиції займало держава: до 77% товарообігу належало державним торговим організаціям, 8% - кооперації, 15% - приватному капіталу. При цьому приватний капітал абсолютно не допускався в сферу зовнішньої торгівлі, яка здійснювалася виключно на основі державної монополії. Міжнародні торгові угоди укладалися тільки з органами Наркомвнешторга. Основною формою управління виробництвом в державному секторі стали трести, тобто об'єднання однорідних чи взаємозалежних між собою підприємств. Вже до кінця 1922 року біля 90% промислових підприємств об'єдналися в 421 трест, з них 40% були центрального, а 60% - місцевого підпорядкування. У зв'язку з цими перетвореннями ВРНГ, що втратив більшість своїх повноважень, і, перш за все право втручатися в оперативну діяльність підприємств і трестів, перетворився в координаційний центр. При цьому був різко скорочено його величезний апарат, який розрісся в роки «воєнного комунізму» до 250 тис. Чоловік, в той час як в усій державній промисловості було зайнято всього 1,2 млн. Чоловік, а в усьому народному господарстві країни було 5 млн . робочих. Трести наділялися широкими повноваженнями, вони самостійно вирішували, що робити, де реалізовувати продукцію, несли матеріальну відповідальність за організацію виробництва, якість продукції, що випускається, збереження державного майна. Підприємства, що входять до трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Все це отримало назву «господарський розрахунок» (госпрозрахунок), відповідно до якого підприємства отримували повну фінансову незалежність, аж до випуску довгострокових облігаційних позик. Після обов'язкових фіксованих платежів до державного бюджету підприємства розпоряджалися доходами від реалізації продукції, самостійно використовуючи прибуток і покриваючи збитки. Відповідно до принципів госпрозрахунку трести були зобов'язані направляти на формування резервного капіталу не менше 20% отриманого прибутку, при цьому резервний капітал повинен був досягати величини, яка дорівнює половині статутного фонду. Пізніше цей норматив був знижений: у резервний капітал треба було відраховувати не менше 10% прибутку до тих пір, поки він не досягав третини початкового капіталу.

Одночасно з утворенням Трестівський системи стали виникати і синдикати, тобто добровільні об'єднання декількох трестів для оптового збуту їхньої продукції, закупівель сировини, кредитування, регулювання торгових операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку. В кінці 1922 року 80% тестированной промисловості було охоплено синдикатами. До 1928 року в країні налічувалося 23 синдикату, які діяли майже у всіх галузях промисловості і зосередили в своїх руках, в основному, оптову торгівлю. До речі, саме 1920-ті роки відзначені активним розвитком повноцінної оптової торгівлі. У країні функціонувала широка мережа товарних бірж, ярмарків, торгових фірм (будинків), за допомогою яких реалізовувалася готова продукція, сировина, обладнання та ін.

У промисловості та інших галузях економіки була відновлена ​​грошова оплата праці, введена тарифна система, по якій заробітна плата виплачувалася в залежності від кваліфікації робітників і від кількості виробленої продукції, були зняті обмеження на збільшення заробітків при зрості виробітку і, таким чином, скасовувалася зрівнялівка в оплаті праці, поширена в роки «воєнного комунізму».Були ліквідовані основні обмеження на зміну місця роботи, пов'язані із загальною трудовою повинністю, дозволявся вільний наймання робочої сили. Були засновані біржі праці, де проходила реєстрація безробітних, чисельність яких збільшилася з 1,2 млн. Чоловік в 1924 році до 1,7 млн. Чоловік в 1929 році. Але зростання зайнятості йшов більш високими темпами: чисельність робітників і службовців у всіх галузях економіки, крім селян-одноосібників, збільшилася з 8,5 млн. Чоловік у 1924/1925 господарському році до 12,4 млн. В 1929 році, що свідчило про залучення в число зайнятих багатьох безробітних.

НЕП в фінансово-грошовій сфері

Важливе значення для проведення НЕП мало створення стійкої грошової системи і стабілізації рубля. Біля витоків цієї складної і величезної роботи стояв нарком фінансів ГЯ. Сокільників, який ще в 1918 році заперечував проти нестримної грошової емісії. Але в той момент Сокольников не зрозуміли, емісія тривала, і тільки дивом не був втілений в життя план повного анулювання грошей і закриття наркомату фінансів за непотрібністю. Пізніше В.І. Ленін визнавав, що це найважливіше наркомат в роки громадянської війни був практично зруйнований, ліквідовано на 90%.

Під керівництвом Г. Сокольникова заново створювалися фінансові органи в центрі і на місцях, підбиралися кваліфіковані працівники. Так, для підготовки грошової реформи був запрошений досвідчений фінансист М.М. Кутлер, який брав участь в проведенні знаменитої реформи С.Ю. Вітте в 1895 - 1897 роках. Протягом усього 1922 йшла гостра дискусія про те, як проводити грошову реформу, що взяти за мірило цінності при переході на нові гроші. Пропонувався так званий «товарний рубль», який був би пов'язаний лише із середнім курсом товарів, або з товарним індексом. Сокільників ж наполягав на золотому стандарті, і до кінця 1922 року було вирішено проводити реформу на основі золотого стандарту.

Для стабілізації рубля була проведена деномінація грошових знаків, тобто зміна їх номінальної вартості по визначеному співвідношенню старих і нових знаків. Спочатку в 1922 році були випущені так звані радянські знаки. Новий рубль прирівнювався до 10 тис. Колишніх рублів. У 1923 році були випущені інші радянські знаки, один карбованець яких дорівнював 1 млн. Колишніх грошей і 100 рублів зразка 1922 року. Одночасно з випуском нових совзнаков, в кінці листопада 1922 року випущена в обіг нова радянська валюта - "червонець», прирівняний до 7,74 г чистого золота, або до дореволюційної золотої десятирублевой монеті. Нові «золоті банкноти» на 25% забезпечувалися золотом, іншими дорогоцінними металами і іноземною валютою, на 75% - легкореалізуемимі товарами, векселями та іншими зобов'язаннями. Випуск червінців означав перелом у розвитку фінансової системи Росії. Було суворо заборонено використовувати червінці для покриття бюджетного дефіциту. Вони призначалися насамперед для кредитування промисловості і комерційних операцій в оптовій торгівлі. І хоча на 1 січня 1923 частка червінців в грошовій масі була незначна - всього 3%, у другому півріччі вони майже витіснили радянські знаки з великого господарського обороту. Вже восени селяни погоджувалися продавати зерно тільки за червінці, часом навіть знижуючи ціни, аби отримати «золоті банкноти». Стійкість червінця підтверджувалася тим, що Держбанк обмінював всі пред'явлені банкноти на іноземну валюту за твердим курсом.

Восени 1922 були створені фондові біржі, де дозволялася купівля-продаж валюти, золота, облігацій державних позик по вільному курсу. Якщо курс червінця піднімався вище офіційного паритету, Держбанк скуповував золото й іноземну валюту на біржі, випускаючи додаткову кількість червінців, і навпаки. В результаті цього в протягом 1923 року курс червінця підвищувався по відношенню до іноземних валют. Так, якщо на 2 січня 1924 курс долара на московській біржі становив 2 руб. 20 коп., То до 1 квітня 1924 року досяг 1 руб. 95,5 коп. і на цьому рівні зупинився. Те ж саме відбувалося з фунтом стерлінгів, франком, маркою і іншими валютами. Вже в 1925 році червонець став конвертованою валютою, він офіційно котирувався на різних валютних біржах світу. Заключним етапом реформи була процедура викупу совзнаков. У березні 1924 року був визначений фіксований курс з розрахунку 50 тис. Руб. сов знаками 1923 за 1 рубль золотом казначейськими квитками.

Одночасно з грошовою була проведена податкова реформа. Уже в кінці 1923 року основним джерелом доходів державного бюджету стали відрахування від прибутку підприємств, а не податки з населення. Логічним наслідком повернення до ринкової економіки був перехід від натурального до грошового оподаткування селянських господарств. У період між серпнем 1921 і лютим 1922 років були встановлені податки на тютюн, спиртні напої, пиво, сірники, мед, мінеральні води та інші товари. До останнього кварталу 1922 Сокольников заявив, що третина всіх надходжень бюджету отримана за рахунок грошового оподаткування, менше третини - за рахунок випуску банкнот, а інша частина - за рахунок натурального податку.

Поступово відроджувалася кредитна система. У 1921 році відновив свою роботу Держбанк, скасований в 1918 році. Почалося кредитування підприємств промисловості і торгівлі на комерційній основі. До тих пір, поки не відбулася стабілізація рубля, Держбанк видавав позики під досить високі відсотки: від 8 до 12% в місяць, але поступово процентна ставка знижувалася. У країні виникли спеціалізовані банки: Торгово-промисловий банк (Промбанк) для фінансування промисловості, Електробанк для кредитування електрифікації, Російський комерційний банк (з 1924 року - Внешторгбанк) для фінансування зовнішньої торгівлі, Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк) і ін. ці банки здійснювали короткострокове і довгострокове кредитування, розподіляли позики, призначали позиковий, обліковий відсоток і відсоток по вкладах.

Влітку 1922 року був зроблений ще один крок до стабілізації фінансової системи: була відкрита підписка на перший державний хлібний позику на загальну суму в 10 млн. Пуд. жита в зерні. Держава випустило безвідсоткові облігації номіналом у 100 пудів, що підлягало оплатити в період з 1 грудня 1922 року по 31 січня 1923 натурою або готівкою за повною ринковою ціною жита в день оплати. Слідом за цим був випущений 6% -ний позику на 100 млн. Золотих рублів. Все це проводилося з метою підготовки умов для грошової реформи, оскільки облігації служили в якості внутрішнього кредиту, а також засобом викупу знецінених паперових грошей. Була створена ціла мережа акціонерних банків, серед акціонерів яких були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні особи і навіть іноземні підприємці. Ці банки кредитували, в основному, окремі галузі промисловості. Для кредитування підприємств споживчої кооперації відкривалися кооперативні банки, для сільськогосподарського кредиту - сільськогосподарські банки, для кредитування приватної промисловості і торгівлі - товариства взаємного кредиту, для мобілізації грошових накопичень населення засновувалися ощадні каси. У 1923 році в країні існувало 17 самостійних банків, а в 1926 році їх число зросло до 61. Частка Держбанку в загальних кредитних вкладень банківської системи знизилася за цей час з 66 до 48%.

Сокільників наполегливо виступав за організацію спільних торговельних спілок за участю іноземного капіталу, за розширення прав трестів і надання їм можливості виходу на світовий ринок під контролем Наркомвнешторга. Справа в тому, що до осені 1922 року стало ясно, що зовнішньоторговельний оборот країни помітно відстав від загальних темпів господарського підйому. У першому півріччі 1922 вартість експорту становила не більше 3% від рівня 1913 року, при цьому вартість імпорту в десять разів перевершувала вартість експорту. Це пояснювалося тим, що на відновлення промисловості потрібно було все більше закуповувати за кордоном сировини та обладнання. Розширювати ж імпорт можна було тільки за рахунок зростання експорту, скажімо, надлишків сільськогосподарської продукції. Але закупівельний апарат Наркомвнешторга був неповоротким і недосвідченим, та й грошей на закупівлі продуктів у селян держава виділяла дуже небагато. Сокольниковнамагався отримати дозвіл на тимчасову лібералізацію ввезення та вивезення для селян і підприємств (трестів) по окремих категоріях товарів. В.І. Ленін виступив різко проти ослаблення монополії зовнішньої торгівлі, побоюючись нібито зростання контрабанди. Насправді ж уряд побоювався того, що виробники, отримавши право вільного виходу на світовий ринок, відчують свою незалежність від держави і знову почнуть боротися проти цієї влади. Виходячи з цього, керівництво країни всіма силами намагався не допустити демонополізації зовнішньої торгівлі.

Але, незважаючи на тверду позицію наркомфіна, «червоні директори» як і раніше вимагали продовжувати практику пільгового фінансування промисловості за рахунок селянства, щоб підштовхнути розвиток «соціалістичного ланки» в державній промисловості в порівнянні з дрібнобуржуазним ланкою селянського господарства. Для цього вони наполягали на необмеженій розширення банківської емісії. Уже в «Контрольних цифрах народного господарства на 1925/1926 господарський рік», розроблених Держпланом, відкрито затверджувалася ідея про «підпорядкуванні грошового обігу зростаючою емісії». Таким чином, наполеглива чотирирічна боротьба з інфляцією була програна. Під натиском Держплану і ВРНГ з липня по грудень 1925 року грошова маса збільшилася в порівнянні з 1924 року на 400 млн. Руб., Або в півтора рази, що призвело до порушення рівноваги між розмірами товарообігу і перебувала в обігу грошовою масою. Виникла реальна загроза інфляції, ознакою чого став вже у вересні 1925 року зростання товарних цін і все більш відчувався дефіцит промислових товарів першої необхідності. Селянство дуже швидко відреагувало відповідним чином на цю ситуацію, що призвело до зриву плану хлібозаготівель. Це, в свою чергу, спричинило за собою невиконання експортно-імпортної програми і скорочення доходів від продажу хліба за кордоном.

Для підтримки стійкого курсу червінці на внутрішньому ринку Держбанк був змушений постійно вводити в обіг золото і інвалюту, щоб вилучати грошові надлишки. Але ці заходи наводили немає скорочення емісії, а до виснаження валютних резервів. Так, власне, був ліквідований єдиний паритетний курс червінці, підтримуваний Держбанком як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку, в результаті чого сталося роздвоєння валютних курсів. Продаж інвалюти була дозволена тільки для тих, хто виїжджав з країни, внаслідок чого зросла кількість операцій з вивезення червінців за кордон, щоб обміняти їх за офіційним курсом. Для запобігання цьому процесу з липня 1926 року був заборонено вивозити червінці, а незабаром припинилася і їх скупка на зовнішньому ринку. Це означало повну відмову від котирування радянських рублів за кордоном. Червонець, що був однією зі світових валют, перетворився в суто внутрішню валюту СРСР. Втім, до цього часу Г. Сокольников вже не брав участі в фінансових заходах, так як ще в січні 1926 року його звільнили від обов'язків наркома фінансів. Це було пов'язано з запеклою боротьбою в коридорах влади за вибір подальшого шляху розвитку економіки країни. У 1930-х роках Г. Сокольников був репресований і загинув у 1939 році.

Згортання нової економічної політики.

Слід зазначити, що, незважаючи на бурхливий розвиток ринкових відносин, в роки непу зберігалося жорстке державне регулювання економічних процесів. З одного боку, допускалося функціонування різних ринкових елементів (госпрозрахунку, вільної торгівлі, кредитно-грошових відносин), з іншого, в руках держави зберігалися «командні висоти» у великій і середньої промисловості, на транспорті, в банках, зовнішньої торгівлі. Вважалося, що соціалістичний (усуспільнений) сектор ще довгий час буде співіснувати з несоціалістичними укладами (частнокапиталистическим в промисловості і торгівлі, дрібнотоварним і патріархальним в сільському господарстві). При цьому передбачалося, що соціалістичний сектор повинен поступово витісняти інші уклади з господарському житті країни. В.І. Ленін називав НЕП обхідним, опосередкованим шляхом до соціалізму, єдино можливим після провалу прямого та швидкого зламу всіх ринкових структур в умовах «військового комунізму». Але при цьому Ленін сподівався і на прямий шлях до соціалізму за умови, що пролетарська революція переможе в розвинених західних країнах. Він не пропускав нагоди підкреслити, що неп - "не назавжди», що необхідно мати напоготові відповідні юридичні обгрунтування для розірвання різних угод з вітчизняними та іноземними підприємцями, для постійного державного контролю над приватним сектором. «Найбільша помилка думати, - писав Ленін в березні 1922 року, - що неп поклав край терору. Ми ще повернемося до терору і до терору економічному ».

Головним пріоритетом в економічному житті країни було в той період відновлення та інтенсивний розвиток великої промисловості, яка розглядалася як основна опора радянської влади в селянській країні і як джерело зміцнення її обороноздатності.Але для розвитку промисловості потрібні були величезні кошти, які можна було витягти тільки з сільського господарства через податки і свідоме встановлення особливої ​​цінової політики. Тим самим центральна влада намагалася регулювати основні пропорції економічного зростання. Але на практиці це призвело до глибоких диспропорцій, так званим «ножиць цін». Якщо з 1913 по 1922 рік ціни на промислові товари, в порівнянні з цінами на продукцію сільського господарства, зросли в 1,2 рази, то до кінця 1923 року «розчин» ножиць цін досяг вже 300%, або, іншими словами, щоб купити плуг в 1913 році вистачало 10 пуд. жита, а в 1923 році було потрібно вже 36 пуд. жита. Така політика цін дозволяла проводити нееквівалентний товарообмін між містом і селом, вилучати з сільського господарства чималі кошти.

Поступово почався процес згортання НЕП. Селянство не прагнула розширювати своє виробництво; промислові товари ставали все дорожче, виразно відчувався їх дефіцит. У 1925/1926 фінансовому році понад 400 млн.т. хліба не було вивезено на ринок і залишено в селянських коморах. У 1926/1927 році призначеного на продаж хліба виявилося ще менше, а його натуральні запаси в селянських господарствах наближалися до 1 млрд.пуд.

У другій половині 1926 роки перед урядом постало питання, в якому напрямку буде розвиватися економіка країни в подальшому. Розгорілися суперечки про способи проведення хлібозаготівель. Ще на скликаному наприкінці 1925 року XIV з'їзді РКП (б) був затверджений новий «Курс на індустріалізацію». На з'їзді виступила «нова опозиція» на чолі з Г.Зінов'євим і Л.Каменєвим, яка пропонувала повернутися до примусовим методам вилучення сільгосппродукції, замінивши відомий гасло «Обличчям до села» на нове гасло «Кулаком по селу». Вони пропонували різко підвищити податки на заможні верстви селянства. Через рік їх підтримав Л.Д.Троцкий, який вважав, що єдиним джерелом поповнення державного бюджету служить селянство, і його слід обкласти ще більшим податком, навіть незважаючи на те, що це призведе до розриву «союзу робітничого класу з селянством».

З усією очевидністю питання про хлібозаготівлі перетворювався з чисто господарського в політичний. Від його рішення залежала доля НЕП і майбутнє «госпрозрахункового соціалізму». Якби уряд підтримав розвиток ринкових відносин, то слід було б підвищити закупівельні ціни на продукцію сільгоспвиробництва до рівноважних і тільки після цього підвищити податки на селянство. На практиці економічні стимули не було використано.

З 1928 року спостерігається швидке зростання цін в роздрібній торгівлі на всі промислові і виробничі товари. Розрив у цінах державних і приватних заготовок хліба сягає 100%. Заготівельний криза, обумовлений цими обставинами, змушує держава відроджувати надзвичайні заходи часів «воєнного комунізму»: вже наприкінці 1927 року розпочалася конфіскація «хлібних надлишків», встановлення постів на дорогах, обшук селянських комор. На пошуки захованого хліба спрямовані тисячі членів партії, залучаються військові підрозділи, сільські бідняки, яким при цьому мали сплатити до 25% конфіскованого хліба за низьку плату або взагалі безкоштовно. В результаті НЕП, розпочатий з стимулювання сільського господарства, був і згорнуть, починаючи з нього.

Згортання НЕП йде в усіх напрямках економіки. Уже з 1927 року для промислових підприємств став встановлюватися державний виробничий план. У 1929 році тресту втратили свою господарську самостійність і перетворилися в посередницьку ланку системи управління виробництвом, а в роки першої п'ятирічки і зовсім припинили своє існування. Синдикати, навпаки, були одягнені додатковими повноваженнями в сфері планового регулювання діяльності підприємств. У наприкінці 1929 року ці фірми перетворені в промислові об'єднання (главки), які становили жорстку централізовану управлінську структуру. Прямі договірні поставки між підприємствами, в 1929 році складали близько 85% обсягу загальної промислово продукції, звелися до 5% в 1930 році.

На початку 1930-х років відбувається практично повне витіснення приватного капіталу з різних секторів економіки. Частка приватних підприємств в промисловості в 1928 році - 18%, в сільському господарстві - 97%, у роздрібній торгівлі - 24%, а вже до 1933 року - 0,5%, 20% і нуль відповідно.

Протягом 1930-1932 року фактично покінчено з ринковими заходами в кредитній системі країни. Кредит як такої замінений централізованим фінансуванням. Заборонено комерційний кредит між підприємствами, скасовано вексельний обіг. Раніше самостійні банки підпорядковані наркомату фінансів і, по суті, більше не є кредитними установами.

Відбувається повний крах грошової системи. Уже з 1925 року відбувається помітна інфляція. Грошова маса в обігу лише з лютого по жовтень 1925 року збільшилася на 52%, що призвело до різкого зростання цін на вільному ринку, який держава не могла регулювати. У 1926 році призупинено вільний розмін червінців на золото, накладено заборону на вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 році і на ввезення іноземної валюти в СРСР. Ліквідовано приватний валютний ринок. Держбанк почав широкомасштабну грошову емісію. Зростає грошова маса, яка становила в 1926/1927 році 1,3-1,4 млрд. Рублів, в 1933 - 8,4 млрд. Рублів.

Ціни вільного ринку відреагували на емісію: в 1932 році, в порівнянні з 1927/1928 роком вони зросли майже у вісім разів, в тому числі в п'ять разів на промислові товари і в тринадцять - на продукцію сільського господарства. Держава намагається утримати ціни в оптовій і роздрібній торгівлі на колишньому рівні, але це призводить до гострого товарного дефіциту, внаслідок чого в 1928 році вводиться карткова система розподілу. Спочатку картки були введені в деяких, а потім у всіх містах країни; спочатку на хліб, потім - на основні продовольчі товари, а далі і на промислові товари широкого споживання.

Таким чином, починаючи з 1929 року, замінивши собою політику НЕП, в економіці країни стверджується адміністративна система управління.

Економічні результати введення НЕП.

Якщо брати тільки цифри зростання виробництва, то вони безсумнівно говорять про певний успіх: так, наприклад, загальне промислове виробництво, в порівнянні з 1913 р, зросла до 1927 року на 18%; в 1927 і 1928 роках приріст промислового виробництва склав відповідно 13 і 19%. В цілому було відновлено поголів'я худоби (за винятком коней, чисельність яких зменшилася на 15%), виробництво сільськогосподарської продукції зросло за ці п'ять років у два рази і на 18% перевищило рівень 1913 року що частково пояснюється ще і збільшенням площі під промисловими сельхозкультурами. Середньорічний темп приросту національного доходу в цілому за 1921- 1928 роки склав 18%. До 1928 року національний дохід на душу населення зріс на 10% в порівнянні з 1913 роком. У 1922 році в основному відбулося скасування карткової системи.

Однак, що безсумнівно важливіше, виробництво зерна скоротилося на 10%. Незважаючи на те, що до 1927 року промисловість і сільське господарство наблизилися до рівня 1913 року, залишався цілий ряд проблем, який ставив під загрозу майбутнє нової економічної політики. Основні труднощі в аграрному секторі характеризуються хоча б тим, що в 1926 році кількість зерна для продажу на внутрішньому ринку було в два рази менше, ніж в 1913 році. Повністю припинився експорт зерна, що становить в 1904-1914 роках близько 11 млн.т. в рік, щороку вставав питання про постачання зерном великих міст, що сильно гальмувало розвиток всієї економіки.

література:

1. Т.М.Тімошіна «Економічна історія Росії», «Філін», 1998..

2. Н.Верт «Історія радянської держави», «Весь Світ», 1998 р

3. «Наше батьківщину: досвід політичної історії» Кулешов С.В., Волобуєв О.В., Пивовар Є.І. та ін., «Терра», 1991 р

4. «Новітня історія батьківщини. ХХ століття »під редакцією Кисельова А.Ф., Щагін Е.М.,« Владос », 1998 р

5. Л.Д.Троцкий «Зраджена революція. Що таке СРСР і куди він йде? »(Http://www.alina.ru/koi/magister/library/revolt/trotl001.htm)