Революція в Англії. Суд і страта Карла I

Революція в Англії. Суд і страта Карла I

Поки в Уайтхоллі денно і нощно велася підготовка суду, Карла I вирішено було перевести ближче до Лондону. Новим місцем укладення був обраний Віндзорський замок. Місія перекладу короля з Херсткасла в Віндзор, яка загрожує багатьма ускладненнями, була покладена на полковника Гаррісона, одного з найближчих сподвижників Кромвеля. Прихильники короля готували його втечу.

Одним з варіантів його було напад племінника Карла I принца Руперта на Херсткасл, але він запізнився: короля там уже не було. Друга спроба його захопити була зроблена під час зупинки в Бегшот, в маєтку лорда Ньюберг. Під приводом необхідності змінити коня, на якому в дорозі сидів король, передбачалося дати йому рисака зі знаменитої стайні гостинного господаря. На ньому він у випадку погоні був би недосяжний. Гаррісон рисака з вдячністю прийняв, але королю велів дати коня одного з солдатів конвою. Недалеко від Віндзора між Карлом і Гаррісоном відбулася цікава бесіда. «Я чув, - сказав Карл, - що ви берете участь у змові, що має мета мене вбити». Гаррісон відповів: «Що стосується мене, то я зневажаю такі низькі і приховані підприємства». Король може на цей рахунок бути спокійний. Те, що з ним станеться, «буде відбуватися на очах усього світу».

У Віндзорі охорона в'язня була доручена полковникові Томлинсону. Він отримав інструкції перевести короля на більш суворий режим: скоротити число його слуг, постійно охороняти двері, за якої знаходився Карл, один офіцер повинен вдень і вночі перебувати з королем. Прогулянка дозволялася тільки на терасі замку. Заборонялися побачення. Слуги короля під присягою зобов'язувалися негайно доносити все, що дізнаються про втечу.

Відтепер підготовка суду була прискорена. Члени Військової ради перейшли на казармений режим. Днем багато хто з них в якості членів парламенту засідали в палаті громад, вночі - в Армійському раді. Тут панували загальне збудження і напруженість. Спали уривками. А політичні пристрасті навколо готується суду тільки розгорялися. Тим часом парламент як механізм влади був по суті паралізований. Засідання палати громад найчастіше не збирали кворуму, необхідного для вотирования розглянутих питань, - 40 членів.

Коли ж 23 грудня палата постановила створити комітет для розгляду питання, яким чином король може бути притягнутий до судової відповідальності, почалося повальне втеча з Лондона членів парламенту - найбільш досвідчених юристів і клерків, т. Е. Саме тих, від кого залежала розробка юридичної формули суду . Лондон покинули Селден, Уайтлок, Уолдрінгтон. Від участі в суді відмовилися верховні судді Генрі Ролл, Олівер Сент-Джонс, Джон Уїлда. Всі вони були призначені на ці посади парламентом, перебували у нього на службі як переконані противники королівської прерогативи, і тим не менше всі вони не побажали стати учасниками суду. Де для них проходила грань між правом воювати проти короля і правом його судити, між користю і принципами, які на ділі були ці принципи? На всі ці питання важко відповісти.

1 січня 1649 р Генрі Мартен вніс у палату громад від імені «підготовчого комітету» проект ордонанса, яка твердила:

«Оскільки відомо, що Карл Стюарт, теперішній король Англії, не задовольняючись багатьма посяганнями на права і свободи народу, допущеними його попередниками, поставив собі за мету повністю знищити древні й основні закони і права цієї нації і ввести замість них довільне і тиранічні правління, заради чого він розв'язав жахливу війну проти парламенту і народу, яка спустошила країну, виснажила казну, призупинила корисні заняття і торгівлю і коштувала життя багатьом тисячам людей ... по-зрадницькому і зловмисно прагнув поневолити англійську націю ... На страх всім майбутнім правителям, які можуть намагатися зробити щось подібне, король повинен бути притягнутий до відповідальності перед спеціальної судової палатою, що складається з 150 членів, призначених справжнім парламентом, під головуванням двох верховних суддів ».

Це надзвичайно важливий і вельми цікавий історичний документ. Перш за все в ньому чітко і недвозначно засуджувався абсолютизм як політична (державна) система, в той же час в ньому не засуджувалася королівська влада як така. Англія і надалі мислилася монархією. Карл I залучався до суду за зловживання королівською владою, але і на лаві підсудних він залишався королем, більш того, саме в якості злоупотребившего владою короля він повинен був постати перед судом.

Але події явно випереджали задуми: вони вели за собою вперед навіть найбоязкіших індепендентів армії і парламенту.

Справа в тому, що наведене нами постанову палати громад могло придбати силу закону, тільки будучи схваленим палатою лордів. Ця палата починаючи з 1642 року (т. Е. Першої громадянської війни короля і парламенту) існувала скоріше формально, ніж фактично. Абсолютна більшість перів, опинившись, як і слід було очікувати, на стороні короля, покинуло Вестмінстер - 80 з 100 членів палати лордів. До кінця 1648 року в палаті лордів зазвичай засідало шість лордів під головуванням графа Манчестера. В середині грудня лорди перервали свою сесію у зв'язку з різдвяними святами. 2 січня 1649 року в палату огляду на виняткову важливість питання стало 12 лордів. Найцікавіше, як вони повелися в настільки делікатній справі. Граф Манчестер, що командував парламентськими частинами так званої Східної асоціації у війні проти короля, заявив тепер: «Один король має право скликати або розпускати парламент, і тому абсурдно звинувачувати його в зраді парламенту, над яким він височів як вища юридична влада в країні». Граф Норсемберленд, підтримував парламент протягом усієї громадянської війни, висловив свою думку в такий спосіб: «Навряд чи навіть одна людина з 20 погодиться з твердженням, що король, а не парламент розв'язав війну. Без попереднього з'ясування цієї обставини неможливо короля звинуватити в державній зраді ». Приблизно так само повелися й інші пери.

В результаті палата лордів одностайно відкинула запропонований палатою громад ордонанс про притягнення Карла I до суду. Слідом за цим лорди оголосили про тижневу перерву в засіданнях і поспішно покинули столицю. Однак «очищена Прайдом» палата громад була готова до такого ходу подій. 4 січня вона декларувала, що в якості єдино обраної народом палати, а народ - джерело всякої справедливої ​​влади, вона є вищою владою в країні і її рішення не потребують підтвердження жодної іншої палати. Зі списку членів спеціального суду були викреслені значилися там деякі імена перів. Це був воістину історичний крок.

Офіційне проголошення принципу «народ - джерело всякої влади під богом» було не тільки вимушеним конституційним актом з метою усунути з майбутнього державного устрою палату лордів, разом з тим воно найяскравіше свідчило про те, де слід шукати джерело політичної сміливості і рішучості організаторів суду. Безпрецедентний крок у політиці був можливий тільки як волевиявлення взявся за зброю народу Англії.

Цим конституційним актом відбулося щось непередбачене для його авторів і натхненників: перекреслювалася стара, монархічна конституція Англії, згідно з якою парламент законодавствує в складі двох палат на чолі з королем. Відтепер парламент фактично проголосив себе однопалатним. Отже, формально республіканський лад був на ділі введений набагато раніше офіційного оголошення Англії республікою, а палати лордів - неіснуючою. 6 січня палата громад прийняла акт про заснування спеціальної вищої судової палати для суду над королем у складі 135 членів, призначених парламентом.

Цим були остаточно припинені всі спроби вплинути на парламент і армію з метою не допустити суду. А подібних спроб було безліч. З особистими посланнями до парламенту і до Ферфаксу звернулася що знаходилася в Парижі дружина Карла I королева Генрієтта-Марія. Французький резидент в Лондоні зробив з того ж приводу офіційне представлення парламенту від імені свого уряду. Шотландські комісари в Лондоні просили палату громад не допустити суду. Вуличні проповіді ворогів армії - пресвітеріан, великий потік листків, пресвітеріанських і роялістських, свідчили проти, погрожували, залякували смертним гріхом «пролиття невинної крові», «єгипетськими стратами неминучого відплати». Англія, і перш за все столиця, наповнилася тривожними й суперечливими чутками. Вулиці і площі нагадували мурашники. Всі жадібно ловили новини, десь лунали крики глашатаїв, виникали звалища і вуличні бійки. Але кілька полків, розміщених в місті, швидко відновлювали порядок.

Характерно, що в ці критичні дні «умив руки» - поїхав на північ «в особистих справах» - не хто інший, як Джон Лільберн, прославлений левеллер, поборник «природжених прав» бідного люду Англії. Що керувало ним? Адже він був переконаним ворогом монархії і тиранії палати лордів, вимагав установи республіки з однопалатним парламентом в дні, коли Кромвель і Айртон були ще відвертими монархістами і прихильниками традиційної конституції. Найімовірніше Лільберн остаточно і безповоротно зневірився в демократизм «своїх недавніх союзників - офіцерської верхівки». Він побоювався, що страта короля призведе до встановлення в країні відкритої, нічим не обмеженої диктатури офіцерів-грандів, і не бажав своїми руками кувати «нові ланцюга Англії». Коли ж його побоювання справдилися, Лільберн публічно визнав страту короля незаконним актом і віддав перевагу традиційну монархію сваволі офіцерського ради.

Нарешті, серед суддів короля не виявилося ще одного видатного діяча партії індепендентів - члена парламенту сера Генрі Вена. І це вражає, оскільки незадовго до цього він використав увесь свій вплив і красномовство, щоб домогтися скасування парламентом угоди пресвітеріан з королем. Однак після «Прайдова чистки» палати він перестав відвідувати її засідання. Він був проти суду над королем не з політичних принципів, а в силу того, що вважав незаконним актом насильницьке «очищення палати» Прайдом. Відкрите порушення армією парламентської привілеї віщувало характер правління, яке повинно було в недалекому майбутньому встановитися в країні. І Вен не бажав брати участь в установі військової диктатури, виносячи смертний вирок Карлу I.

Звернемося тепер до тих, хто не пішов, з політичних чи особистих мотивів не міг піти від організації суду. Далеко не всім прихильникам парламенту цей тягар було по плечу, бо одна справа - виступити, навіть з мечем в руках, проти довільного правління короля і зовсім інша річ - замахнутися цим мечем на голову вінценосця.

Тим часом список 135 членів спеціальної судової палати був опублікований. Він відкривався знатним ім'ям Томаса Ферфакса, хоча його баронський титул шотландського, а не англійського походження. Потім йшли лорд Мусою, чий титул був ірландського походження, і два старших сина англійських перів: лорда Грея і лорда Леслі. Нарешті, список «знатних суддів» включав 11 баронетів, чиї титули були в більшості випадків в недавньому минулому куплені за гроші.

Далі ми знаходимо в числі суддів представників джентрі багатьох графств і добропорядних мерів і олдерменов найважливіших міст (Йорка, Ньюкасла, Гулля, Ліверпуля, Кембриджу, Дорчестера і ін.). Одним словом, укладачі списку явно дбали про те, щоб представити суд справою загальнонаціональним, справою всього англійського народу. Головою був призначений верховний суддя Чешир Джон Бредшоу, оскільки верховні судді Англії, як ми бачили, від цієї місії рішуче відмовилися.

Перше засідання Вищої палати правосуддя (як іменувався трибунал) відбулося 8 січня в Вестмінстерському палаці. На ньому були призначені судді для складання формули звинувачення короля - ними виявилися Джон Кук, Ентоні Стіл, Джон Еле і вчений, іммігрант з Голландії, Ісаак Доріслау.

19 січня настав час переправити в'язня з Віндзора до місця суду.У замок була подана карета з шісткою коней; по обидва боки дороги до зовнішніх воріт замку стояли шеренги мушкетерів, і, як тільки карета залишила замок, її оточив загін кавалерії під командою Гаррісона. Коли короля доставили до Темзі, його перевели на чекала біля берега баржу, яку супроводжували по річці боти з солдатами на борту. У пристані сера Роберта Коттона короля висадили на берег і між двома зімкнутими шеренгами піхотинців доставили в будинок, обраний в якості місцеперебування Карла на час суду. Охорону будинку цілодобово несли 200 піхотинців і загін кавалерії. 20 січня, близько другої години пополудні, члени суду, предшествуемие 20 стражами, збройними алебардами, і клерками, що несли меч і скіпетр - знаки вищої влади, увійшли в зал і зайняли свої місця. Їх лави були покриті червоним сукном. Крісло голови стояло на підвищенні. З обох сторін його розташовувалися крісла двох його помічників - Вільяма Сея і Джона Леслі. Всі троє були в чорних суддівських мантіях. Перед ними знаходився стіл секретаря і трохи осторонь - оббите червоним крісло для підсудного. Спочатку був зачитаний акт парламенту, згідно з яким суд отримав свої повноваження. Потім Бредшоу велів привести обвинувачуваного. В очікуванні його секретар приступив до перекличці членів суду. Коли було названо ім'я Ферфакса, жінка в масці, яка була в одній з найближчих галерей, щось закричала. Це була леді Ферфакс, котрий виголосив стала знаменитою фразу: «Він дуже розумний, щоб тут перебувати». Але ось з'явився король в чорній сукні, оточений 12 солдатами. В знак невизнання повноважень суду він навмисно не знімав капелюха. Чи не дивлячись на всі боки, Карл швидко пройшов і сів у призначене для нього крісло спиною до публіки. Охорона зайняла свої місця у бар'єра.

Бредшоу заговорив: «Карл Стюарт, король Англії, громади Англії, зібрані в парламенті ... відповідно до своїм обов'язком перед богом, нацією і перед самими собою, відповідно до владою і довірою, якими наділив їх народ, заснували цю вищу палату правосуддя , перед якою ви постали. Вислухайте пред'явлене вам обвинувачення ». Зі свого місця піднявся обвинувач Джон Кук і вимовив: «Панове, ім'ям громад Англії і всього народу країни я звинувачую присутнього тут Карла Стюарта в державній зраді. Іменем громад Англії я бажаю, щоб обвинувачення було зачитано ».

Під час читання король кілька раз намагався перервати читає, але безуспішно.

Головні пункти звинувачення свідчили: «Як король Англії, Карл був наділений обмеженою владою управляти країною в згоді з законами, і не інакше. Однак він набув підступну мету заснувати і привласнити собі необмежену і тиранічної влада, щоб управляти по сваволі, знищивши права і привілеї народу; переслідуючи цю мету, він зрадницькому і зловмисно оголосив війну парламенту і народу, в ньому представленому ». Потім Карл звинувачувався в підготовці «іноземного вторгнення» в Англію, вказувалося на злочинність розв'язаної їм другий громадянську війну. «І все це приймалося з єдиною метою відстоювання особистого інтересу, свавілля і претензії на прерогативи для себе і королівської родини на шкоду публічному інтересу, загальному праву, свободі, справедливості та миру народу цієї країни». Отже, «Карл відповідальний за все зради, вбивства, насильства, пожежі, грабежі, збитки ... завдані нації в зазначених війнах». Іменем народу Англії «згаданий Карл покликаний до відповіді як тиран, зрадник, публічний і нещадний ворог англійської держави».

Карл, який слухав з показним байдужістю текст обвинувачення, при проголошенні останніх слів нарочито голосно розсміявся на знак презирства до суду і до слів обвинувачення. «Сер, - звернувся до нього Бредшоу, - ви вислухали звинувачення ... Суд чекає від вас відповіді». Все життя заїкатися король раптом під впливом прихованого напруги заговорив досить побіжно. «Я хотів би знати, якою владою я покликаний сюди, т. Е. Який законної владою?» - читаємо ми в протоколі. Карл залишився вірний собі: влада ім'ям народу в його очах була незаконною. Він виклав би суду теорію божественного походження королівської влади, якби суд побажав його вислухати, але його перервали. Він намагався апелювати до «свого обов'язку перед народом», але ці слова прозвучали як блюзнірство після улаштованих Карлом кровопролитних воєн проти народу. Залякував він суддів і божою карою, але в їх очах бог давно відвернувся від «нечестивого короля». Як цього і побоювалися організатори суду, Карл відмовився визнати його законність і тим самим відповідати на пред'явлене йому обвинувачення. Бредшоу зажадав від Карла відповісти «ім'ям народу Англії, яким ви обрані королем». Той послався на історію: «Англія ніколи не була виборною монархією, а впродовж майже тисячі років була монархією спадковою. Я перебуваю не в якості яка визнає владу суду ... Я не бачу палати лордів, яка (разом з громадами) становить парламент ... Покажіть мені законні підстави (суду), що спираються на слова божі, Писання або ... конституцію королівства, і я відповім".

Щоб перервати потік королівського красномовства, Бредшоу вдався до найпростішого способу: він наказав видалити підсудного із залу. З усіх боків солдати закричали: «Правосуддя, правосуддя!»; вигук, що вимагає відплати і засудження, був підхоплений в залі для публіки. Так закінчився перший день цього історичного процесу. Для членів суду склалося досить скрутне становище: з одного боку, вони будь-що-будь прагнули зберегти недоторканним існуюче, хоча і изжившее себе право - а це було право королівське, - і в той же час вони повинні були ім'ям цього права засудити короля , влада якого вінчала це право. Створювався порочне коло. Соціальний консерватизм суддів прийшов у явне і непримиренне протиріччя з їх найвищою мірою революційним кроком - публічним судом над законним монархом.

Позиція ж короля зводилася до того, що на грунті існуючого права він не може бути судимий жодним із судів країни. Мовчання короля, якщо воно буде тривати, загрожувало зривом суду: не зможуть бути заслухані підготовлені свідки обвинувачення, не можна буде вимовити антимонархическую мова обвинувачу. Тим часом все це мало важливе внутрішньо-і зовнішньополітичне значення. У підсумку зав'язувався вузол, який можна було тільки розрубати. Але перш ніж вдатися до меча, слід було за всяку ціну продовжувати публічну процедуру суду, створивши хоча б видимість розгляду.

Наступне засідання суду відбулося в понеділок 22 січня. Щоб змусити короля відповідати суду, він був попереджений, що мовчання підсудного, звинуваченого в державній зраді, розглядається як визнання провини. Король, зі свого боку, вирішив представити свою позицію інтересом не тільки особистим. «Якби мова йшла тільки про мене, - заявив він, - я обмежився б зробленою в перший день заявою про незаконність цього суду ... Але справа не тільки в мені, мова йде про свободу і право народу Англії».

Бредшоу перервав його: від обвинувачуваного потрібно прямий і точну відповідь: чи визнає він себе винним чи ні? «Я не знаю, - сказав король, - яким чином король може перетворитися на обвинуваченого». Карл знову і знову заперечував законність суду і у відповідь на заяву Бредшоу: «Ми сидимо тут владою громад Англії, перед якою всі ваші попередники і ви відповідальні» - зажадав: «Покажіть мені хоча б один прецедент». Палата громад дійсно ніколи не ставала судовою палатою за обвинуваченням королів. Армійські джентльмени, настільки відстоювали недоторканність старого права в боротьбі з радикально налаштованими низами, розплачувалися сповна: старе право було на боці короля!

Зрештою в ході засідання Бредшоу взяв реванш. Коли король аж надто наполягав на тому, що він «захищає не себе, а свободу і права своїх підданих», Бредшоу парирував це багатозначною реплікою: «Про те, яким великим другом прав і свободи ви є, нехай судить вся Англія і весь світ. .. Про людські наміри говорять справи, і ви розкрили свої наміри кривавими знаками по всій країні ».

На цьому закінчився другий день процесу. Знову, залишаючи зал суду, король почув вигуки: «Правосуддя, правосуддя!»

На засідання в середу 24 січня стало рекордне число членів палати - 71 чоловік, т. Е. Трохи більше половини її складу. Посередині стіни, у якій стояли суддівські лави, був прибитий щит із зображенням хреста св. Георгія - національний символ Англії. Король, як і в минулі дні, з'явився в парадній чорній одежі і зайняв своє місце.

Негайно ж піднявся підтримує обвинувачення член суду Кук і, звертаючись до Бредшоу, сказав: «Мій пане, палата громад, верховна влада і юрисдикція цього королівства декларували винність короля. Істинність пред'явленого йому звинувачення ясна, як кристал, як світло сонця і як полудень. Якщо ж суд ще не задоволений, я прошу вислухати показання свідків ... з тим щоб всіляко прискорити вирок ». Потім Бредшоу знову і знову переконував підсудного відповісти по суті пред'явленого йому обвинувачення. «Зрозумійте, - заклинав він, - суд може затвердити свою владу простим оголошенням свого вироку, але він дає вам останню можливість визнати або заперечувати свою винність».

Карл був непохитний. Він ясно передбачав кінець драми, який повинен був настати в будь-якому випадку, і він на цей раз всупереч своєму звичайному малодушність вирішив до кінця зіграти роль мученика в ім'я принципу необмеженої влади короля.

«Для мене неможливо визнати новий суд, про який я ніколи раніше не чув, я - ваш король, і який приклад я подав би своїм підданим ... До тих пір, поки не буду переконаний, що цей суд не суперечить законам королівства, я не можу відповідати на ваші запитання ». Бредшоу перервав підсудного нагадуванням, що він знаходиться перед судом і повинен з цим рахуватися. Карл відповів: «Я бачу, що перебуваю перед силою». На цьому діалог закінчився, і суд перервав засідання.

Два наступні дні були присвячені допитам свідків. Цією процедурою зайнялася виділена судом спеціальна комісія. Всього було допитано 33 свідки. 25 січня їх свідчення були зачитані на публічному засіданні суду. Кілька жителів міста Ноттінгема розповіли про те, як в 1642 р в знак оголошення Карлом війни парламенту в цьому місті було піднято королівський штандарт. Одним зі свідків був маляр, що малював штандарт. Якийсь Річард Бломфілд, лондонський ткач, який служив в парламентському війську під командуванням графа Ессекса, повідомив, що бачив, як солдати короля грабували захоплених полонених в присутності короля. Селянин з Ретленда розповів про те, що після взяття королівськими частинами міста Лейстера в присутності Карла почалася поголовна різанина взятих у полон захисників міста. Коли ж один з королівських офіцерів спробував призупинити побиття, король йому зауважив: «Мене мало турбує, якщо їх буде вирізано в три рази більше - вони мої вороги». Інші свідки розповіли, що бачили короля на поле бою в обладунках, які беруть участь в битві. Останні свідчення були особливо важливі для суду: король, воює і особисто вбиває своїх підданих, вже не король, а тиран і вбивця. Видавалися в ті дні газети широко публікували ці розповіді ...

Тим часом агітація проти суду в Лондоні і за його межами досягла вершини. Її вели з однаковим завзяттям і роялісти, і пресвітеріани. Проповідники Принс і Вокер, перебуваючи у в'язниці, примудрилися видавати памфлети, повні ненависті до армії - винуватиці суду. Інші клірики робили те ж в щоденних усних проповідях, в церковних парафіях, на вулицях і площах. Навіть в рядах армії з'явилися в ці дні коливаються. Якийсь майор Уайт звернувся з відкритим листом на ім'я Ферфакса, в якій висловлювалося сумнів, чи може король бути судимий. Не бракувало в тиску на хід подій ззовні. Флот племінника Карла I, принца Руперта, що складався з 14 кораблів, крейсував у британських берегів. Від імені французького короля був опублікований маніфест, що судиш процес. Однак внутрішні події у Франції виключали можливість більш ефективного втручання. Генеральні штати Голландії направили в Лондон двох послів з проханням скасувати суд. Кілька представників великої англійської знаті звернулися до парламенту і армії з тим же проханням.

Однак натиску цієї хвилі справа протистояли мужність і непохитність армії і народу.27 січня суд був знову відкритий для публіки - треба було оголошення вироку. Бредшоу по настільки урочистої нагоди був у червоній мантії.

Королю надали останнє слово. І він зробив новий хід, що витікав з його колишніх домагань. Він звернувся з проханням, перш ніж буде винесено вирок, вислухати його в парламенті на спільному засіданні палати громад і палати лордів. Задум короля був ясний суду - знову демонструвати зневагу до нього, як до чогось незаконному. Але відразу відмовити підсудному в проханні було не можна, швидше за все через психологічної. Тим більше що серед членів суду з'явилися хто сумнівався і коливаються. А якийсь Джон Даунас навіть поривався заявити гучно про свою підтримку прохання короля. Кромвель, що сидів неподалік, з великими труднощами утримав його на місці. І суд пішов на нараду. Про те, що відбувалося на ньому, можна тільки здогадуватися. Коли через 12 років син Карла I король Карл II виявився на «батьківському престолі» і був затіяний суд над «Царевбивця» - членами суду, багато хто з підсудних складали легенди про свої «протестах», про свою незгоду, висловлену під час цього історичного наради 27 січня 1649 р Так чи інакше, але в ту критичну хвилину подіями опанував Кромвель. Він заявив, що не можна вірити жодному слову, ні одній пропозиції або обіцянці Карла. Очікувати добра від людини, від якого сам Всевишній відсахнувся? Через півгодини публічне засідання суду було відновлено, але в зал повернулися лише 59 членів. Бредшоу оголосив, що підсудному в його проханні відмовлено, так як це тільки спосіб відтягнути вирок.

У своїй великій промові Бредшоу виклав історичні і юридичні підстави вироку. Центральним пунктом в ній стало найвищою мірою важливе твердження: «Існує договір, укладений між королем і його народом, і зобов'язання, які з нього випливають, обоюдосторонніе. Обов'язок суверена захищати свій народ, обов'язок народу - вірність суверену. Якщо король одного разу порушив свою клятву і свої зобов'язання, він знищив свій суверенітет ». «Чи були ви, - звернувся він до Карлу, - заступником Англії, ким ви за посадою зобов'язані були бути, або її ворогом і руйнівний, нехай судить вся Англія і весь світ».

Ці слова містили струнке вчення про народ як джерело всякої влади в державі; про договірне походження королівської влади; про короля як посадову особу, відповідальну перед народом, який його обрав; про право народу не тільки повстати проти короля, який перетворився на тирана, але якщо він буде обставинами примушений до цього, то і вбити його. Під прапором цього вчення штурмували абсолютизм не в одній тільки Англії. Але тут воно вперше стало прапором буржуазної революції.

Заключні слова Бредшоу свідчили: «Ми творимо велику справу справедливості. Якщо навіть нам судилося загинути, творячи його, ми милістю божою ... не відступимо від нього ».

Вирок був лаконічним: «Згаданий Карл Стюарт, як тиран, зрадник, вбивця і публічний ворог, присуджується до смертної кари через відсікання голови від тулуба». Під вироком стояло 59 підписів. Серед них підписи генерала Ферфакса не було. Першим значилося ім'я Бредшоу. Третім підписався Олівер Кромвель.

Страта сталася 30 січня 1649 р День видався напрочуд морозний. Темза вкрилася льодом. На площі, з трьох сторін огородженому будинками королівського палацу Уайтхолл, лунав стукіт сокир - йшли останні приготування до публічної страти. Тут споруджувався поміст, на якому Карл повинен був померти. О другій годині пополудні король, одягнений в чорне, у супроводі посиленого військового конвою з'явився на площі. Поміст був оточений кількома шеренгами кавалерії, що відділяла місце страти від глядачів. Вся площа була заповнена народом, багато забралися на вуличні ліхтарі, балкони та дахи навколишніх будинків. На помості стояли напоготові кат і його помічник. В обов'язки останнього входило підняти високо відрубану голову, вигукуючи: «Ось голова зрадника!» Вони були в напівмаска і до того ж загримовані (їм приклеїли вуса і бороди), в одязі моряків. Поміст був задрапірований чорним. Король зійшов на ешафот у супроводі єпископа, обраного ним в духівники. Озирнувшись навколо, він вийняв з кишені складений аркуш і звернувся до охорони, бо інші його не могли розчути, з «прощальним словом». Потім, опустившись на коліна, він поклав голову на плаху і через кілька миттєвостей витягнув вперед руки - це був знак катові, і той одним помахом сокири відрубав йому голову.

Справу було зроблено. Кавалерія швидко розсіяла натовп, і площа спорожніла. Цим актом перша соціальна революція Нового часу найбільш зримо розкрила ряд зв'язків, від яких більш ніж недозволено відволікатися при аналізі історії її і їй подібних: по-перше, революція, якщо вона дійсно є народною, не може не відобразити ступінь цивілізованості її вершителів; по-друге, народні низи століттями проходили школу жорстокості, що проявлялася до них з боку можновладців, чи могли вони забути ці уроки в момент, коли брали гору над тими, хто в цій етиці їх наставляв кодексу, який; нарешті, по-третє, справді великі революції, що відкривають нові всесвітньо-історичні епохи, які зламують цитадель старого порядку, зіштовхуються із запеклим опором його вершителів і зберігачів; які зважилися повстати увергаються в криваву громадянську бійню. Такий хід історії: народи-піонери дорогою ціною оплачують прогрес всього людства.

Легальні і нелегальні друковані листки швидко рознесли по всій країні звістку про те, що трапилося. Враження від цієї події було величезним. Жителю віддалених від Лондона графств важко було повірити в його реальність. «Сусід, зустрічаючи сусіда на вулиці, з працею з ним заговорює, і це не стільки від жаху перед доконаним, скільки від подиву, що таке нечуване справа все ж сталося» - так житель Йоркшира малює реакцію на страту короля.

Карла стратили як короля, однак і після його страти Англія ще залишалася монархією. Республіка проголошена була. Тим самим існувала юридична можливість для прихильників короля негайно проголосити королем спадкоємця корони, що знаходився в еміграції принца Уельського - майбутнього Карла II. Парламент буквально в день страти схаменувся і нашвидку вотував білль, забороняв подібного роду акт під страхом суворого покарання. Лорд-мер столиці, відомий своїми роялістськими симпатіями, відмовився його проголосити.

Минуло чимало днів, поки «царевбивці» на чолі з Кромвелем переконалися, що їм мимоволі доведеться стати номінальними республіканцями.

Список літератури

1. Барг М.А. Велика англійська революція в портретах її діячів. - М .: Думка, 1991