робота з історії зарубіжної літератури XIX століття романтизм Віктора Гюго

Державна освітня установа

вищої професійної освіти

ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

імені А.С.ПУШКИНА

ФІЛОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра світової літератури

Курсова робота З ІСТОРІЇ ЗАРУБІЖНОЇ

ЛІТЕРАТУРИ XIX СТОЛІТТЯ

РОМАНТИЗМ ВІКТОРА ГЮГО

Виконала: студентка III курсу

філологічного факультету

М.Е.Бегенова

Науковий керівник: асистент кафедри світової

літератури А.А.Соломонова.

оцінка:

Москва 2006

ЗМІСТ

Введение .................................................................................. ... 4

Основна частина ......................................................................... ... 7

Глава I. Романтизм Віктора Гюго ................................................ ... 7

Глава II.

2.1. «Собор Паризької богоматері» як історичний роман.

Образ собору ...................................................... ........... 13

2.2. Ідея революції і роль натовпу в романі ...... .......... ......... ... 21

2.3. Образ головних героїв в романі .... ................................. 25

Глава III. Віктор Гюго в Росії .............................................. ... .34

Висновок .............................................................................. ..37

Бібліографія ........................................................................... .38

"Перша потреба людини, перше його право, перший його борг - свобода".

В.Гюго

Введення.

Незважаючи на самовпевненість і зарозумілість людства, в його історії не так вже й багато було світил першої величини. А особливо такого масштабу, як Віктор Гюго, якого Іван Франко називав найкращим представником «галлійського» генія. Його сучасники - «золота гроно» великої французької літератури: Ф.Шатобріан, П.Беранже, А.Стендаль, О. Бальзак, А.Мюссе. Жорж Санд, батько і син Дюма, брати Гонкури, Гі де Мопассан, Г. Флобер, Е. Золя, А. Доде, Ш. Бодлер ... Кожне ім'я - це не тільки французька, але і світова класика. Чи не затьмарюючи жодне з них, Віктор Гюго височить над цими вершинами як неповторний представник нації, який звеличував її не тільки в дні блиску і слави, а й за часів кривавих збурень і трагічних катастроф. Певною мірою він був повитухою нової Франції, країни, що задавала тон історичного прогресу всього людства і сьогодні демонструє державницьку мудрість і розсудливість, почуття високої національної гордості.

Творчість Гюго - його поезія, публіцистика, художня проза - епіцентр тих ідейних пошуків, якими був одержимий XIX століття, його оптимістичній спрямованістю до майбутнього. Ідеальне, етична утопія - сильні сторони генія Гюго, який, подібно до ценівшему його Л.Толстому, і зараз - не позаду, а попереду нас.

У романах Гюго завжди є відчуття нескінченної цінності буття - і євангельських істин - про вічність і бога, і вічних заповідей, порушуючи які людина і людство гублять себе. Ці істини мають позачасовий цінністю.

Особистість Віктора Гюго вражає своєю різнобічністю. Один з найбільш популярних в світі французьких прозаїків, для своїх співвітчизників він перш за все великий національний поет, реформатор французького вірша, драматургії, а також публіцист-патріот, політик-демократ. Знавцям він відомий як неабиякий майстер графіки,

невтомний малювальник фантазій на теми власних творів. Але є основне, що визначає цю багатогранну особистість і одушевляє її діяльність, - це любов до людини, співчуття до знедолених, заклик до милосердя і братерства. Деякі боку творчого доробку Гюго вже належать минулому: сьогодні здаються старомодними його ораторсько-декламаційний пафос, багатослівне велемовність, схильність до ефектним антитезам думки і образів. Однак Гюго - демократ, ворог тиранії і насильства над особистістю, благородний захисник жертв громадської і політичної несправедливості, - наш сучасник і викликатиме відгук у серцях ще багатьох поколінь читачів. Людство не забуде того, хто перед смертю, підбиваючи підсумок своєї діяльності, з повною підставою сказав: "Я в своїх книгах, драмах, прозі і віршах заступався за малих та нещасних, благав могутніх і невблаганних. Я відновив у правах людини блазня, лакея, каторжника і повію "¹.

Гюго з його бінарним мисленням, «традиціоналізмом», заангажованістю, «авторитарністю» стилю, гуманістичним пафосом, романтизмом, затребуваний і по-новому актуальний в наші дні. Це з очевидністю доводить цікаві праці Товариства Гюго у Франції, різноманітні конференції і видання, які були приурочені до 200-річчя від дня народження поета, романіста, драматурга, критика, публіциста, громадянина - того, хто «гримів над світом, подібно урагану». Гюго - Олімпіо, Орфей, reveur sacre - продовжує залишатися учасником діалогу, який вів з минулими століттями і романтизмом століття XX, а тепер продовжує вести XXIвека. «Ми всі діти Віктора Гюго, - брата Гомера і Омара Хайяма, Данте, Шекспіра і Гете на великому дереві нашої культури ...» - пише сучасний французький учений².

¹ М.В.Толмачев. Свідок століття Віктора Гюго. Собр.соч., Т.1. М: Правда, 1988

² (http: franceweb.fr/poesie/hugart2.htm)

Протеістіческім, постійно мінливий геній (proteiforme genie), вірний самому собі, - Гюго залишається живим і в наш час.

Основні цілі даної курсової роботи:

- проаналізувати твір Віктора Гюго «Собор Паризької богоматері»;

- виявити весь спектр проблем, а саме: проблему добра і зла, розглянути головних героїв роману, і на основі їх образів показати суперечливість зовнішнього і внутрішнього світу людини;

- довести, що Віктор Гюго вплинув і на російську літературу. Поставлені цілі припускають рішення комплексу конкретних завдань:

· Розглянути і проаналізувати значення роману;

· Виявити його актуальність;

Методами дослідження в курсовій роботі є аналіз, розробка плану діяльності, поєднання інформації з різних джерел, обробка нової інформації.

Матеріалом дослідження є:

роботи: Е.М.Евніной;

збірники статей по творчості Віктора Гюго;

різні фактичні дані;

матеріали ЗМІ;

ГЛАВА I.

РОМАНТИЗМ ВІКТОРА ГЮГО.

Життєвий шлях Віктора Гюго доводиться практично на весь ХІХ століття. Його душа, як чутливий камертон, відгукується на всі неординарні події цієї великої епохи. Він захоплювався Наполеоном I, пережив реставрацію Бурбонів і створений ними реакційний режим, революцію 1848 року, кривавий переворот в грудні 1851 року. Як депутат палати народних представників і глава радикальної партії не пішов на компроміс з режимом Наполеона Третього і змушений був емігрувати - його вигнання тривало майже 20 років! Повернувшись, він примикає до лівого, радикально-демократичного крила, сходиться з Луї Бланом і прославленим Гарібальді. З приводу Паризької Комуни сказав так: «Мені ненависний злочин як червоних, так і білих», але однозначно засудив розправу, влаштовану версальцями над паризькими робітниками. Гаряче заперечував будь-який терор, рішуче виступав проти смертної кари.

Один з біографів називав Віктора Гюго «генієм боротьби», інший цілком обгрунтовано вважав довгий вік письменника суцільними роками невсипущої праці. І обидва мали рацію. Оскільки тільки боротьба і праця - найвищий прояв справжнього генія. Написане Віктором Гюго вмістиш і в сто об'єднаних томів. З-під його пера виходили численні поетичні збірки, романи, повісті, драми, політичні памфлети, журнальні та газетні статті, парламентські промови, спогади, неймовірна кількість листів, адресованих сучасникам в Європі і Америці. Варто ще додати систематично ведуться записні книжки і щоденники, значна частина яких не опублікована і до сих пір.

Віктор Гюго - романтик в житті і творчості, але його романтизм закорінений в реалії буття, спрямований на утвердження справедливої

соціальної ідеї. Це письменник, політизований в кращому розумінні цього слова.

«... Нам заперечують: служити соціальної поезії, поезії гуманної, поезії для народу, бурчати на зло, захищаючи добро, голосно говорити про гнів народному, зневажати деспотів, доводити до відчаю негідників, звільняти безправну людину, штовхати вперед душі і відтісняти темряву назад , пам'ятати, що є лиходії і тирани, чистити тюремні камери, спорожняти смітника з громадськими нечистотами - щоб Полігімнія, засукавши рукава, займалася цією брудною роботою? Фу! Як можна! - А чому б і ні? »- полемічно і завзято звертався невиправний« чистильник »до своїх оппонентам¹.

Кожен його твір - прозовий, поетичний, драматичний - це гімн добру і справедливості, слово на захист знедолених.

Найперший збірник його віршів, витриманий в дусі класицизму, звеличував короля і його придворну знать, прославляв релігію і середньовіччя.

Якщо в поезії Гюго висловлює глибоке особисте сприйняття природи і людської душі, то в романі «Собор Паризької Богоматері» він робить першу спробу дати широке епічне відображення життя, в даному випадку середньовічної. Жанр історичного роману, введений в європейську літературу Вальтером Скоттом, гостро цікавило Гюго, як і багатьох письменників його покоління. Саме в епоху романтизму історична свідомість яскраво проявляється у всій європейській літературі. У цей час виникає безліч романів, новел і драм історичного характеру, причому автори цих творів звертаються зазвичай до найбурхливішим, переломним епохам минулого, ознаменованим значними подіями і широкими народними рухами (як Альфред де Віньї в романі «Сен-Мар», Меріме в « хроніці часів Карла IX »або Бальзак в« шуан »).

¹ http: // www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/383/33981/

З особливою допитливістю романтики - і Гюго в їх числі - зверталися до епохи середньовіччя. Якщо їх попередники - просвітителі XVIII ст. - повністю ігнорували середні століття, вважаючи, що це - темний час, негідну уваги людей розуму, то романтики знайшли, що і тоді феодального варварства протистояли високі художні та духовні цінності.

Звернення Гюго до далекого минулого було викликано трьома факторами культурного життя його часу: широким поширенням історичної тематики в літературі, захопленням романтично трактуються середньовіччям, боротьбою за охорону історико-архітектурних пам'яток. Інтерес романтиків до середніх століть багато в чому виник як реакція на класичну зосередженість на античності. Свою роль тут відігравало і бажання подолати зневажливе ставлення до середньовіччя, що поширився завдяки письменникам-просвітителям XVIII століття, для яких цей час царством мороку і невігластва, непотрібним історія поступального розвитку людства. І, нарешті, чи не головним чином, середні століття залучали романтиків своєю незвичністю, як протилежність прозі буржуазного життя, тьмяному повсякденному існуванню. Тут можна було зустрітися, вважали романтики, з цільними, великими характерами, сильними пристрастями, подвигами і мучеництвом в ім'я переконань. Все це сприймалося ще в ореолі якоїсь таємничості, що з недостатньою вивченістю середньовіччя, яка заповнювалася зверненням до народних переказам і легендам, які мають для письменників-романтиків особливе значення. Свій погляд на роль епохи середньовіччя Гюго виклав ще в 1827 році в авторській передмові до драми "Кромвель", що стало маніфестом демократично налаштованих французьких романтиків і виразив естетичну позицію Гюго, якій він, загалом, дотримувався до кінця життя.

Гюго починає свою передмову з викладу власної концепції історії літератури залежно від історії суспільства. Згідно Гюго,

перша велика епоха в історії цивілізації - це первісна епоха, коли людина вперше в своїй свідомості відділяє себе від всесвіту, починає розуміти, як вона прекрасна, і своє захоплення перед світобудовою висловлює в ліричній поезії, який панує жанрі первісної епохи. Своєрідність другий епохи, античної, Гюго бачить у тому, що в цей час людина починає творити історію, створює суспільство, усвідомлює себе через зв'язки з іншими людьми, провідний вид літератури в цю епоху - епос.

З середньовіччя починається, каже Гюго, нова епоха, що стоїть під знаком нового світогляду - християнства, яке бачить в людині постійну боротьбу двох начал, земного і небесного, тлінного і безсмертного, тваринного і божественного. Людина як би складається з двох істот: "одне - тлінне, інше - безсмертне, одне - плотське, інше - безтілесне, одно- скуте прагненнями, потребами і пристрастями, інше - взлетающее на крилах захоплення і мрії". Боротьба цих двох начал людської душі драматична за самою своєю суттю: "... що таке драма, як і це щоденне протиріччя, щохвилинна боротьба двох начал, завжди протистоять один одному в житті і якими оспорювалися друг в друга людини з колиски до могили?" ¹ . Тому третього періоду в історії людства відповідає літературний рід драми.

Він відкидав традиційні «єдності», омертвілі правила суворого поділу жанрів, закликав вводити в сферу мистецтва комічне нарівні з трагічним, потворне - з прекрасним, нице - з піднесеним. Теорія гротеску, яку розвивав Гюго, при всьому її метафізичному характері виражала прагнення втілити життя в мистецтві повніше, ніж це допускала класична школа 17-18 вв. У цьому літературному документі Гюго викладає програму романтизму. Він вигукує: "Немає ні правил, ні зразків; або, вірніше, немає інших правил, крім загальних законів природи, які панують над усім мистецтвом, і

¹ Е.М.Евніна. Творчість Гюго. М, 1976

окремих законів для кожного твору, що випливають з вимог, притаманних кожному сюжетом ".

Гюго переконаний: все існуюче в природі і в суспільстві може бути відображено в мистецтві. Мистецтво нічим не повинен себе обмежувати, за самою своєю суттю воно повинно бути правдиво. Однак ця вимога правди в мистецтві у Гюго було досить умовним, характерним для письменника-романтика. Проголошуючи, з одного боку, що драма - це дзеркало, яке відображає життя, він наполягає на особливому характері цього дзеркала; треба, каже Гюго, щоб воно "збирало, згущало б світлові промені, з відблиску робило світло, з світла-полум'я!" ¹. Правда життя підлягає сильному перетворенню, перебільшення уявою художника, яке покликане романтизувати дійсність, до її буденної оболонкою показати одвічну сутичку двох полярних почав добра і зла.

Звідси випливає інше положення: згущуючи, посилюючи, змінюючи дійсність, художник показує не звичайне, а виняткове, малює крайності, контрасти. Тільки так він може виявити тварину і божественне початку, укладені в людині.

Цей заклик зображати крайності одна із наріжних каменів естетики Гюго. У своїй творчості письменник постійно вдається до контрасту, до перебільшення, до гротескному зіставленню потворного і прекрасного, смішного і трагічного.

Романтична програма В. Гюго зіграла прогресивну роль в літературному житті Франції. Гюго підкреслював демократичний характер своєї реформи. У 1830 р він писав: "Літературна свобода - дочка свободи політичної. Цей принцип є принцип століття, і він переможе" .¹ Липнева революція 1830 р покінчила з реакційним режимом Реставрації. Народ Парижа виявив в липневі дні мужність і ентузіазм.

¹ А. Луначарський. Віктор Гюго: Творчий шлях письменника. - Зібрання творів, 1965, т. 6, с. 73-118.

Події у Франції знайшли гарячий відгук далеко за її межами.

Талант Гюго - поета, романіста, драматурга - розкривається саме в ці роки. Його драми "Ернані", "Король бавиться", "Рюї Блаз" відрізняються напруженістю сюжету, яскравими романтичними контрастами, пристрасністю монологів. Вони оголюють порожнечу і нікчемність придворного побуту, тиранію монархів, лицемірство і жорстокість царедворців. Позитивні герої драм Гюго - сміливі, сильні духом люди, що вступають в конфлікт з владою.

Перший історичний роман Гюго - "Собор Паризької богоматері".

ГЛАВА II.

2.1. «Собор Паризької богоматері» як історичний роман.

Образ собору.

Розглянутий нами в цій роботі роман "Собор Паризької Богоматері" являє собою переконливе свідчення того, що всі викладені Гюго естетичні принципи - не просто маніфест теоретика, але глибоко продумані і відчуті письменником основи творчості.

Основу, серцевину цього роману-легенди становить незмінний для всього творчого шляху зрілого Гюго погляд на історичний процес як на вічне протиборство двох світових начал - добра і зла, милосердя та жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму. Поле цієї битви в різні епохи і привертає Гюго в незмірно більшою мірою, ніж аналіз конкретної історичної ситуації. Звідси відомий надісторізм, символічність героїв, позачасовий характер психологізму. Гюго і сам відверто зізнавався в тому, що історія як така не цікавила його в романі: "У книги немає ніяких посягань на історію, хіба що на опис з відомим знанням і відомим старанно, але лише оглядово і уривками, стану моралі, вірувань, законів , мистецтв, нарешті, цивілізації в п'ятнадцятому столітті. Втім, це в книзі не головне. Якщо у неї і є одна перевага, то воно в тому, що вона - твір,

створене уявою, забаганкою і фантазією "¹. Однак достеменно відомо, що для опису собору та Парижа в XV столітті, зображення звичаїв епохи Гюго вивчив чималий історичний матеріал. З цією метою він ретельно вивчив всі історичні праці, хроніки, хартії, опису та інші документи, з яких можна було почерпнути відомості про звичаї, політичних установах та архітектурі французького середньовіччя часів Людовика XI. До книжковим джерел приєдналися власні спостереження письменника, в особливості щодо будівлі собору, яке, зі своєю пристрастю до готики, він обстежив у всіх деталях.

¹ М.В.Толмачев. Свідок століття Віктора Гюго. Собр.соч., Т.1. М: Правда, 1988

Кам'яні і дерев'яні скульптури собору визначили домінуючу тональність його фантазії. Дослідники середньовіччя прискіпливо перевірили "документацію" Гюго і не змогли знайти в ній скільки-небудь серйозних похибок, незважаючи на те, що письменник не завжди черпав свої дані з першоджерел.

Особливість романтичного бачення середньовіччя позначилося у Гюго в тому, що, дотримуючись історичний колорит, він висунув на перший план роману не історичних, а вигаданих і в значній мірі романтизованих героїв (подібних жахливо жахливому дзвонарю Квазімодо, чарівною Циганочка Есмеральди і одержимому демонічної пристрастю архідиякона Клоду Фролло ). Це цілком узгоджувалося з другої - слідом за історичною - завданням його роману, який він називає «твором уяви, капризу і фантазії».

Але є в романі "персонаж", який об'єднує навколо себе всіх дійових осіб і змотує в один клубок практично всі основні сюжетні лінії роману. Ім'я цього персонажа винесено в заголовок твору Гюго. Ім'я це - Собор Паризької Богоматері.

Ідея автора організувати дія роману навколо Собору Паризької Богоматері не випадкова: вона відображала захоплення Гюго старовинною архітектурою і його діяльність на захист пам'ятників середньовіччя. Особливо часто Гюго відвідував собор в 1828 році під час прогулянок по старому Парижу зі своїми друзями - письменником Нодье, скульптором Давидом д'Анжу, художником Делакруа. Він познайомився з першим вікарієм собору абатом Егже, автором містичних творів, згодом визнаних офіційною церквою єретичними, і той допоміг йому зрозуміти архітектурну символіку будівлі. Поза всяким сумнівом, колоритна фігура абата Егже послужила письменнику прототипом для Клода Фролло. В цей же час Гюго вивчає історичні твори, робить численні виписки з таких книг, як "Історія і дослідження старожитностей міста Парижа" Совалов (1654), "Огляд старожитностей Парижа" Дю Бреля (1612) і ін. Підготовча робота над романом була, таким чином, ретельної і скрупульозної; жодне з імен другорядних дійових осіб, в тому числі П'єра Гренгуар, не придумано Гюго, всі вони взяті зі старовинних джерел.

Згадувана вище заклопотаність Гюго долею пам'яток архітектури минулого більш ніж чітко простежується протягом майже всього роману.

Дуже важливо нагадати обстановку створення цього роману, розпочатого напередодні революції 1830 р Героїзм, проявлений народом під час «трьох славних днів», як називали тоді дні барикадних боїв, які вирішили долю Бурбонів, настільки захопив Гюго, що він повинен був перервати розпочату роботу над « собором ... ». «Неможливо заббарікадіроваться від вражень зовнішнього світу, - писав він Ламартина. - В подібний момент немає більше ні мистецтва, ні театру, ні поезії ... Політика стає вашим диханням »¹. Однак незабаром Гюго відновив роботу над романом, зачинившись будинку з пляшкою чорнила і навіть закривши на ключ свій одяг, щоб не виходити на вулицю. Через п'ять місяців, в січні 1831 року, як було обіцяно видавцеві, він поклав на стіл готовий рукопис. Не дивно, що в цьому романі, створеному на гребені революції, закарбувалось захоплення автора героїзмом і творчим генієм французького народу, прагнення знайти в далекій історії зачатки його майбутніх великих діянь.

Перша глава книги третьої називається "Собор Богоматері".У ній Гюго в поетичній формі розповідає про історію створення Собору, вельми професійно і докладно характеризує приналежність будівлі до певного етапу в історії зодчества, високим стилем описує його велич і красу: "Перш за все - щоб обмежитися найбільш яскравими прикладами - слід вказати, що навряд чи в історії архітектури знайдеться сторінка прекрасніше тієї, якою є фасад цього собору ... Це як би величезна кам'яна симфонія; колосальне творіння і людини і народу,

¹ Цит кн .: Jean Rousselot. Le roman de Victor Hugo. P., 1961, p. 69

єдине і складне, подібно Іліаді і Романсеро, яким воно родинно; чудовий підсумок з'єднання всіх сил цілої епохи, де з кожного каменю бризкає приймає сотні форм фантазія робітника, яку направляють генієм художника; словом, це творіння рук людських могутньо і безмірне, подібно творінню бога, у якого воно ніби запозичило двоїстий його характер: різноманітність і вічність "¹.

Разом із захопленням людським генієм, який створив величний пам'ятник історії людства, яким Гюго представляється Собор, автор висловлює гнів і скорботу через те, що таке прекрасне споруда не зберігається і не оберігається людьми. Він пише: "Собор Паризької Богоматері ще і тепер являє собою благородне і велична будівля. Але яким би прекрасним собор, дряхлея, ні залишався, не можна не сумувати і не обурюватися при вигляді незліченних руйнувань і пошкоджень, які і роки і люди завдали поважному пам'ятника старовини ... На чолі цього патріарха наших соборів поряд з зморшками незмінно бачиш шрам .. .

На його руїнах можна розрізнити три види більш-менш глибоких руйнувань: перш за все впадають в очі ті з них, що завдала рука часу, там і сям непомітно вищербів і покривши іржею поверхню будівель; потім на них безладно кинулися полчища політичних і релігійних смут, - сліпих і лютих за своєю природою; довершили руйнування моди, дедалі більше вигадливі і безглузді, що змінювали одна одну при неминучому занепаді зодчества ...

Саме так протягом ось уже двісті років надходять з чудовими церквами середньовіччя. Їх калічать як завгодно - і зсередини і зовні. Священик їх перефарбовують, архітектор скоблить; потім приходить народ і руйнує їх "¹.

¹ А. Луначарський. Віктор Гюго: Творчий шлях письменника. - Зібрання творів, 1965, т. 6, с. 73-118.

На початку роману Гюго розповідає читачеві про те, що "кілька років тому, оглядаючи Собор Паризької Богоматері або, висловлюючись точніше, обстежуючи його, автор цієї книги виявив у темному закутку однієї з веж наступне написане на стіні слово:

'АNАГКН

Це слово по-грецьки означає "Рок". Долі персонажів "Собору" направляються фатальністю, про який заявляється на самому початку твору. Рок тут символізується і персоніфікується в образі Собору, до якого так чи інакше сходяться всі нитки дії. Можна вважати, що Собор символізує роль церкви і ширше: догматичне світогляд - в середні віки; це світогляд полонить людини так само, як Собор поглинає долі окремих дійових осіб. Тим самим Гюго передає одну з характерних рис епохи, в яку розгортається дія роману.

Слід зазначити, що, якщо романтики старшого покоління бачили в готичному храмі вираз містичних ідеалів середньовіччя і пов'язували з ним своє прагнення піти від життєвих страждань в лоно релігії і потойбічних мрій, то для Гюго середньовічна готика - чудове народне мистецтво, а Собор - арена не містичних , а самих життєвих пристрастей.

Сучасники Гюго став дорікати йому за те, що в його романі недостатньо католицизму. Ламартин, який назвав Гюго "Шекспіром роману", а його "Собор" - "колосальним твором", писав, що в його храмі "є все, що завгодно, тільки в ньому немає ні трохи релігії" ¹. На прикладі долі Клода Фролло Гюго прагнути показати неспроможність церковного догматизму і аскетизму, їх неминучий крах в напередодні Відродження,

¹ Див. Claude Gely. Hugo et sa fortune litteraire. Bordeaux, 1970, p.28. Те ж саме вражає дослідників XX ст .: «Дивовижний історичний парадокс: собор без віри!» - зауважує, наприклад, доктор Паризького університету Maria Ley-Deutsch в кн .: Les Gueux chez Victor Hugo. P., 1936, p. 98.

яким для Франції був кінець XV століття, зображений в романі.

У романі є така сцена. Перед архідияконом собору, суворим і вченим зберігачем святині, лежить одна з перших друкованих книг, що вийшли з-під друкарського преса Гутенберга. Справа відбувається в келії Клода Фролло в нічний час. За вікном височіє похмура громада собору.

"Деякий час архідиякон мовчки споглядав величезний будинок, потім, зітхнувши простяг праву руку до лежачої на столі розкритої друкованій книзі, а ліву - до Собору Богоматері і, перевівши сумний погляд на собор, вимовив:

- На жаль! Ось це вб'є то ". (2, 169)

Думка, приписана Гюго середньовічному ченцю, - це думка самого Гюго. Вона отримує у нього обгрунтування. Він продовжує: "... Так переполошився б горобець побачивши ангела Легіону, розвертає перед ним свої шість мільйонів крил ... Те був страх воїна, що стежить за мідним тараном і звіщає:" Вежа впаде ". (2,170)

Поет-історик знайшов привід для широких узагальнень. Він простежує історію зодчества, трактуючи його як "першу книгу людства", першу спробу закріпити колективну пам'ять поколінь у видимих ​​і значимих образах. Гюго розгортає перед читачем грандіозну низку століть - від первісного суспільства до античного, від античного - до середніх століть, зупиняється на Відродженні і розповідає про ідейному і соціальний переворот XV-XVI століть, якому так допомогло книгодрукування. Тут красномовство Гюго досягає свого апогею. Він складає гімн Печатки:

"Це якийсь мурашник умів. Це вулик, куди золотисті бджоли уяви приносять свій мед.

У цій будівлі тисячі поверхів ... Тут все виконано гармонії. починаючи

з собору Шекспіра і закінчуючи мечеттю Байрона ...

Втім, чудове будівля все ще залишається незакінченою .... Рід людський - весь на лісах. Кожен розум - муляр "¹.

Використовуючи метафору Віктора Гюго, можна сказати, що він побудував одне з найпрекрасніших і величних будівель, яким милувалися. його сучасники, і не втомлюються захоплюватися все нові і нові покоління.

На самому початку роману можна прочитати наступні рядки: "І ось нічого не залишилося ні від таємничого слова, висіченого в стіні похмурої вежі собору, ні від тієї невідомої долі, яку це слово так сумно означало, - нічого, крім крихкого спогади, яке автор цієї книги їм присвячує. Кілька століть тому зник з числа живих людей, напиши на стіні це слово; зникло зі стіни собору і саме слово; можливо, зникне скоро з лиця землі і сам собор ". (2,3) Ми знаємо, що сумне пророцтво Гюго про майбутнє собору поки не збулося, хочеться вірити, що й не буде!. Людство поступово вчитися більш дбайливо ставитися до творів рук своїх. Здається, що письменник і гуманіст Віктор Гюго вніс свою лепту в розуміння того, що час жорстоко, проте борг людський - протистояти його руйнівного натиску і берегти від знищення втілену в камінь, в метал, в слова і пропозиції душу народу-творця.

Треба зауважити, що люди однієї епохи, Віктор Гюго і Вальтер Скотт, мали багато спільного у творчості. Цікавою для нас є історична концепція цих авторів. Розуміння і зображення історії в їхніх творах і буде проаналізовано нижче.

На прикладі роману «Собор Паризької богоматері» ми бачимо, що історія для автора - лише фон і супровід, які допомагають Гюго найбільш повно розкрити свій авторський задум. У Вальтера Скотта

¹ Е.М.Евніна. Творчість Гюго. М, 1976

історичні деталі - необхідність, будучи в свою чергу теж фоном, на якому розвивається дія; історія в романі важлива для розуміння сюжету. І якщо для Гюго кінцевою метою його роздумів є філософська або морально-етична ідея, то у В. Скотта надідея часто лежить в рамках патріотизму, що спирається і на історизм. Так, наприклад, в романі «Айвенго» надідеєю є об'єднання Англії. Головна колізія роману «Айвенго» теж заснована на історичних подіях: після битви при Гастінг, коли перемогли прибульці з континенту, почався приплив до Англії норманів, що викликало неприйняття у корінного населення. Зіткнення клану саксів і клану прибульців - основний конфлікт в романі.

У романах Віктора Гюго історичні особи і реалії описуються часом дуже детально (наприклад, опис Собору), проте ці описи - привід для роздумів над певної романтичної ідеєю, а їх історична цінність не важлива. Історизм В. Скотта більшою мірою насичений достовірними і реалістичними рисами (наприклад, битва Бріана і Айвенго, коли Бріан вмирає від апоплексичного удару).

Для Скотта важливий національний колорит. Як людина, рано почав займатися фольклором, Скотт приділяє величезну увагу і побутових подробиць і масштабного аналізу перебігу історії. У В.Гюго в описі осіб і місць ми не бачимо яскравих національних рис. Вони збірний і є не стільки представниками певної нації, скільки носіями абсолютної риси характеру. (Порівняймо Есмеральда, Квазімодо і єврейка Реввекка і Седрік Сакс).

Таким чином, історизм В.Скотта здається нам більш переконливим, ніж у В.Гюго, так як в романах В. Скотта історична картина виписана з більшою чіткістю і детальністю і має таку ж важливість в романі, як і сама оповідь.

2.2. Ідеї революції і роль натовпу в романі

День 6. січня 1482 року обраний Гюго для початкових глав його історичного роману, дав йому можливість відразу занурити читача в атмосферу барвистої і динамічною середньовічного життя, якою її бачили романтики: прийом фландрских послів з нагоди одруження французького дофіна з Маргаритою Фландрской, народні святкування, влаштовані в Парижі, потішні вогні на Гревской площаде, церемонія посадки травневого деревця у Бракской каплиці, уявлення містерії середньовічного поета Гренгуара, блазнівська процесія на чолі з татом виродків, злодій івської притон Палацу чудес, що розташувався в глухих закутках французької столиці ... Головним героєм всіх цих сцен є строката і галаслива юрба паризьких простолюдинів, що включає і майстрових людей, і школярів, і бездомних поетів, і бродяг, і злодюжок, і дрібних крамарів, і більш забезпечених громадян, які становили все разом єдине третій стан, що визначило трьома століттями пізніше ідеали буржуазно-демократичної революції 1789 року. «Третьесословная» розуміння суспільної боротьби як боротьби всього народу в цілому проти дворянства і духовенства, проти королів і тиранів, висунуте Великою французькою революцією, надовго визначило ідеологію Гюго.

Ідеї ​​революції виразно пронизують концепцію роману, про що говорить насамперед колоритна фігура одного з фландрских послів - Жака Коппеноля з міста Гента. З почуття третьесословная гордості він не дозволяє доповідати про себе інакше, як «панчішник», перед високим зібранням паризької знаті, принижуючи тим самим придворних вельмож і завойовуючи шалені оплески паризького плебсу.

Натовп в романі не тільки заповнює собою будівлі, вулиці і площі старого Парижа, вона приголомшує нас своїм тупотом і гулом, вона постійно рухається, шумить, перекидається жартівливими або лайливими репліками, над ким-то знущається, кого-то лає і проклинає. Саме з подібною - галасливої ​​і рухомий - натовпу вийшов колись пустун і розумниця Панург,

втілює живий гумор, властивий французькому народові. Слідом за славним автором «Гаргантюа і Пантагрюеля» Гюго також прагне відобразити масове виробництво і діалог, що складається з вигуків, жартів і примовок, що породжують відчуття багатоголосого вуличного гомону (такий, наприклад, град глузувань, якими школярі, користуючись привілеєм святкового гуляння, обсипають своїх університетських начальників - ректорів, піклувальників, деканів, педелі, богословів, писарів, а серед них і бібліотекаря метра Анрі Мюнье. «Мюнье, ми спалимо твої книги ... Мюнье, ми відлупцюю твою слугу! ... ми потискати твою дружину! .. . славна товстуха пані Ударда! ... І так свіжа і весела, точно вже овдовіла! »(2,13)).

По суті, все, що відбувається перед читачем в першій книзі роману - будь то вихід на сцену актора, що грає Юпітера в злощасної містерії Гренгуара, яка незабаром всім набридла, поява кардинала Бурбонского з його свитою або ж метра Жака Коппеноля, що викликав таке пожвавлення серед глядачів, - все проводиться автором через схвальну або зневагу натовпу, все показується її очима.І не тільки в день святкування, а й назавтра, коли приводять до ганебного стовпа виродка Квазімодо і красуня Есмеральда подає йому напитися з фляги, - натовп продовжує супроводжувати всі ці сцени спочатку сміхом, улюлюканням, потім бурхливим захопленням. І пізніше, коли той же Квазімодо з блискавичною швидкістю викрадає Есмеральду з-під спорудженої для неї шибениці і з криком «Притулок!» Рятує її від жорстокого «правосуддя», натовп супроводжує цей героїчний акт оплесками і схвальними вигуками ( «Притулок! Притулок! - повторила натовп, і оплески десяти тисяч рук змусили спалахнути щастям і гордістю єдине око Квазімодо »(2,344)). І, коли він обережно і дбайливо ніс дівчину вгору по галереях собору, «жінки сміялися і плакали, ... натовп, завжди закохана в відвагу, шукала його очима під похмурими склепіннями церкви, шкодуючи про те, що предмет її захоплення так швидко зник. .. він знову показався в кінці галереї ... Натовп знову вибухнула оплесками »(2, 345).

Звичайно, при всій цій жвавості і динамічності замальовки народної натовпу в романі Гюго створюється чисто романтичне уявлення про неї. Письменникові подобається одягати свої народні персонажі в екзотичні циганські дрантя, він зображує всілякі гримаси злиднів або буйного розгулу, подібно мальовничим процесій голоти з Двору чудес або масової вакханалії свята дурнів (на цій оргії, каже автор, «кожен рот волав, кожна особа корчило гримасу, кожне тіло звивається. Всі разом вило і рало »(2, 49)). Звідси й виникає загальна мальовничість і милозвучність роману, схожого в цьому з «Східними мотивами» ( «Собор Паризької Богоматері» задумувався Гюго в роки, коли закінчувалася його робота над цим поетичною збіркою).

З живим характером народної натовпу пов'язана у Гюго вся середньовічна культура, яку він розкриває в своєму романі: побут, звичаї, звичаї, вірування, мистецтво, самий характер середньовічної архітектури, втіленого в величному образі собору Паризької богоматері. «У романі Гюго собор є виразом душі народу і філософії епохи в широкому сенсі слова» ¹.

Якщо романтики старшого покоління бачили в готичному храмі вираз містичних ідеалів середньовіччя і пов'язували з ним своє прагнення піти від життєвих страждань в лоно релігії і потойбічних мрій, то для Гюго середньовічна готика - це перш за все чудове народне мистецтво, вираз талановитої народної душі з усіма сподіваннями, страхами і віруваннями свого часу. Ось чому собор є в романі ареною аж ніяк не містичних, а самих життєвих пристрастей. Ось чому так невіддільний від собору нещасний підкидьок - дзвонар Квазімодо. Він, а не похмурий священнослужитель Клод Фролло, є його справжньої душею. Він краще ніж хто б то не був розуміє музику його дзвонів, йому здаються спорідненими фантастичні статуї його порталів. Саме він - Квазімодо - «вливав життя в це неосяжне будівлю», говорить автор.

¹ Б.Г.Реізов. Французький історичний роман в епоху ромнатізма. Л., 1958, стор. 499.

Гюго дійсно захоплюється собором не як оплотом віри, а як «величезній кам'яній симфонією», як «колосальним витвором людини і народу»; для нього це чудовий результат з'єднання всіх сил епохи, де в кожному камені видно «приймаюча сотні форм фантазія робітника, яку направляють генієм художника». Великі твори мистецтва, на думку Гюго, виходять з глибин народного генія: «... Найбільші пам'ятники минулого - це не стільки творіння окремої особистості, скільки цілого суспільства: це скоріше наслідок творчих зусиль народу, ніж блискуча спалах генія ... Художник, особистість , людина зникають в цих величезних масах, не залишаючи після себе імені творця; людський розум знаходить в них своє вираження і свій загальний підсумок. Тут час - зодчий, а народ - муляр »(2, 113-114).

2.3. Образ головних героїв в романі

З самої гущі народу натовпу, яка грає вирішальну роль у всій концепції роману, виходять і його головні герої - вулична танцівниця Есмеральда і горбатий дзвонар Квазімодо. Ми зустрічаємося з ними під час народного свята на площі перед собором, де Есмеральда танцює і показує фокуси за допомогою своєї кізоньки, а Квазімодо очолює блазнівську процесію як король виродків. Обидва вони так тісно пов'язані з мальовничою натовпом, яка їх оточує, що здається, ніби художник лише на час витягнув їх з неї, щоб штовхнути на сцену і зробити головними персонажами свого твору.

Есмеральда і Квазімодо представляє як би два різних лику цієї багатоголосої натовпу. Красуня Есмеральда уособлює собою все добре, талановите, природне і красиве, що несе в собі велика душа народу, на противагу похмурому середньовічному аскетизму, насильно внушаемому народу фанатиками церкви. Недарма вона так життєрадісна і музична, так любить пісні, танець і саме життя, ця маленька вулична танцівниця. Недарма вона так цнотлива і разом з тим так природна і прямодушним в своїй любові, так безтурботна і добра зі всіма, навіть з Квазімодо, хоча він і вселяє їй нездоланний страх своїм каліцтвом. Есмеральда - справжнє дитя народу, її танці дають радість простим людям, її обожнює біднота, школярі, жебраки і обшарпанці з Палацу чудес. Есмеральда - вся радість і гармонія, її образ так і проситься на сцену, і не випадково Гюго переробив свій роман для балету «Есмеральда», який до цих пір не сходить з європейської сцени (музика Пуні, 1844 рік).

Інший демократичний герой роману - підкидьок Квазімодо втілює швидше страшну силу, що таїться в народі, ще темному, скутому рабством і забобонами, але велике і самовідданому в своєму беззавітному почутті, грізному і потужному в своїй люті, яка піднімається часом, як гнів повсталого титану, що скидає з себе вікові ланцюга.

Образ Квазімодо є художнім втіленням теорії романтичного гротеску, яку Гюго виклав у передмові до «Кромвелю». Неймовірне і жахливе явно переважає тут над реальним. Перш за все це відноситься до гіперболізації каліцтва та усіляких нещасть, що обрушилися на одну людину. Квазімодо «весь являє собою гримасу». Він народився «кривим, горбатим, кульгавим»; потім від дзвону лопнули його барабанні перетинки - і він оглух. До того ж глухота зробила його як би німим ( «Коли необхідність примушувала його говорити, мова його повертався незграбно й важко, як двері на іржавих петлях» - 2, 153). Душу його, скуту в потворному тілі, художник образно представляє, як «скарлючену і захіревшей» подібно в'язням венеціанських в'язниць, які доживали до старості, «зігнувшись у три погибелі в дуже вузьких і дуже коротких кам'яних ящиках» (2,145).

При цьому Квазімодо - межа не тільки каліцтва, а й знедоленої людини: «З перших же своїх кроків серед людей він відчув, а потім і ясно усвідомила себе істотою знедоленим, обпльованим, засудженим. Людська мова була для нього або глузуванням, або прокляттям »(2, 146). Так гуманістична тема знедолених, без вини винних, проклятих несправедливим людським судом, розгортається вже в першому значному романі Гюго.

Але гротеск у Гюго, як він сам каже в передмові до «Кромвелю», є, крім усього іншого, «мірилом для порівняння» і плідним «засобом контрасту». Цей контраст може бути зовнішнім або внутрішнім або тим і іншим разом. Потворність Квазімодо насамперед різко контрастує з красою Есмеральди. Поруч з ним вона здається особливо зворушливою і чарівної, що найбільш ефектно виявляється в сцені біля ганебного стовпа, коли Есмеральда наближається до страшного, озлобленому і мучений нестерпною спрагою Квазімодо, щоб дати йому напитися ( «Кого б не зворушило видовище краси, свіжості, невинності, чарівності крихкості, що прийшла в пориві милосердя на допомогу втілення нещастя, каліцтва і злоби! у ганебного ж стовпа це видовище було величним »- 2, 228-229).

Потворність Квазімодо контрастує ще більше з його внутрішньою красою, яка проявляється в самовідданої і відданого кохання до Есмеральди. Кульмінаційним моментом у розкритті справжньої величі його душі стає сцена викрадення Есмеральди, засудженої до повішення, - та сама сцена, яка привела в такий захват навколишнє їх обох народну натовп: «... в ці миті Квазімодо воістину був прекрасний. Він був прекрасний, цей сирота, підкидьок, ... він відчував себе величним і сильним, він дивився в обличчя цьому суспільству, яке вигнало його, але в справи якого він так владно втрутився; дивився в обличчя цьому людському правосуддю, у якого вирвав здобич, всім цим тиграм, яким лише залишалося брязкати зубами, цим приставам, суддям і катам, всього цього королівського могутності, яке він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього Бога »(2,345).

Моральна велич, відданість і душевна краса Квазімодо ще раз виступлять у всій своїй силі в самому кінці роману, коли, не зумівши уберегти Есмеральду від її головного ворога - архідиякона Клода Фролло, все ж добився страти нещасної циганки, Квазімодо приходить померти біля її трупа, знаходячи свою улюблену тільки в смерті (звідси символічну назву цієї глави - «Одруження Квазімодо»).

Знаменно, що моральну ідею роману, пов'язану головним чином з Квазімодо, прекрасно зрозумів і високо оцінив Ф.М.Достоевский. пропонуючи перевести на російську мову «Собор Паризької Богоматері», він писав в 1862 році в журналі «Час», що думкою цього твору є «відновлення загиблої людини, задавленого несправедливо гнітом обставин ... Ця думка - виправдання принижених і всіма відкинуті парій суспільства. .. Кому не прийде в голову, - писав далі Достоєвський, - що Квазімодо є уособлення пригнобленого і зневаженого середньовічного народу французького, глухого і спотвореного, обдарованого тільки страшною фізичною силою, але в

якому прокидається нарешті любов і жага справедливості, а разом з ними і усвідомлення своєї правди і ще непочатих нескінченних сил своїх ... Віктор Гюго мало не головний провісник цієї ідеї "відновлення" в літературі нашого століття. По крайней мере, він перший заявив цю ідею з такою художньою силою в мистецтві »¹.

Таким чином, Достоєвський також підкреслює, що образ Квазімодо є символом, пов'язаним з демократичним пафосом Гюго, з його оцінкою народу як носія високих моральних начал.

Але якщо саме цих принижених і всіма відкинуті парій суспільства - таких, як Квазімодо або Есмеральда, Гюго наділяє найкращими почуттями: добротою, щирість, самовідданої відданістю і любов'ю, то їх антиподів, що стоять біля керма духовної чи світської влади, подібно до архідиякона собору Паризької богоматері Клоду Фролло або королю Людовику XI, він малює, навпаки, жорсткими, егоцентричним, повними байдужості до страждань інших людей.

Архідиякон Клод Фролло, як і Квазімодо, є гротескним персонажем роману.

Якщо Квазімодо лякає своїм зовнішнім потворністю, то Клод Фролло викликає жах таємними пристрастями, які охоплюють його душу. «Чому полисів його широкий лоб, від чого голова його завжди була опущена? ... Яка таємна думка кривила гіркою усмішкою його рот, в той час як насуплені брови сходилися, наче два бика, готові кинутися в бій? ...

Що за таємне полум'я спалахувало часом у його погляді ?... »(2,165) - такими страшними і загадковими словами представляє його з самого початку художник.

Католицький священик, пов'язаний обітницею цнотливості і ненавидить жінок, але змучений плотських пожадливістю до красуні циганки, вчений богослов, який віддав перевагу чорнокнижництво і пристрасні пошуки секрету добування золота істинній вірі і милосердю, - так розкривається похмурий образ паризького архідиякона, який грає

______________________________________________

¹ Ф.М.Достоевский. Собр.соч., Т.13. М.-Л., 1930, стр.526.

надзвичайно важливу роль в ідейній та мистецької концепції роману.

Клод Фролло - справжній романтичний лиходій, охоплений всепоглинаючою і згубною пристрастю. Цей злий, збочена і в повному сенсі слова демонічна пристрасть здатна лише на страшну ненависть і несамовите бажання. Пристрасть священика губить не тільки ні в чому не винну Есмеральду, а й його власну похмуру і сум'яття душу.

Вченої архідиякона, що є самим інтелектуальним героєм роману, автор свідомо наділяє здатністю до самоаналізу і критичної оцінки своїх вчинків. На противагу недорікуватому Квазімодо він здатний на патетичні промови, а внутрішні монологи розкривають охоплювали його пориви почуттів і гріховних думок. Охопленої порочної пристрастю, він доходить до заперечення церковних постанов і самого бога: «Він прозрів свою душу і здригнувся ... Він думав про божевіллі вічних обітів, про марність науки, віри, чесноти, про непотрібність бога»; потім він відкриває, що любов, яка в душі нормальної людини породжує тільки добро, обертається «чимось жахливому» в душі священика, і сам священик «стає демоном» (так Гюго зазіхає на святая святих католицизму, заперечуючи моральний сенс аскетичного придушення природних потягів людини). «Вчений - я поглумився над наукою; дворянин - я зганьбив своє ім'я; священнослужитель - я перетворив требник на подушку для хтивих мрій; я плюнув в обличчя своєму богу! Все для тебе, чародійка! »- в нестямі кричить Клод Фролло Есмеральди (2,461-462). А коли дівчина з жахом і огидою його відштовхує, він посилає її на смерть.

Клод Фролло - один з найбільш злісних і трагічних характерів «Собору Паризької Богоматері», і недарма йому уготований настільки страшний і трагічний кінець. Автор не просто вбиває його рукою розлюченого Квазімодо, який, зрозумівши, що саме архідиякон був причиною загибелі Есмеральди, скидає його з даху собору, а й змушує його прийняти смерть в жорстких муках. Разюча видимість страждання, якій Гюго

досягає в сцені загибелі архідиякона, що висить над прірвою з зімкнутими століттями і стоять дибки волоссям!

Образ Клода Фролло породжений бурхливою політичною обстановкою, в якій був створений роман Гюго. Клерикалізм, колишній головною опорою Бурбонів і режиму Реставрації, викликав жорстоку ненависть напередодні і в перші роки після липневої революції у найширших верств Франції. Закінчуючи свою книгу в 1831 році, Гюго міг спостерігати, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-л'Оксеруа палац архієпископа в Парижі і як селяни збивали хрести з каплиць на великих дорогах. Чином архідиякона відкривається ціла галерея фанатиків, катів і нелюдів католицької церкви, яких Гюго буде викривати на всьому протязі своєї творчості.

Але долю бідної циганки вирішує в романі не тільки паризький архідиякон, але й інший, не менш жорстокий кат - король Франції. Показавши широко й різноманітно весь фон середньовічної суспільного життя, Гюго не сказав би всього, що має, якби не ввів в твір цієї знаменної для французького середньовіччя фігури - Людовика XI (рік царювання 1461-1483).

Однак до зображення дійсно існував Людовика XI, якого Гюго ввів в своє «твір уяви, капризу і фантазії», він підійшов інакше, ніж до зображення вигаданих персонажів роману. Жахлива гротескность Квазімодо, поетичність Есмеральди, демонізм Клода Фролло поступаються місцем точності і стриманості, коли до кінця роману письменник підходить до відтворення складної політики, палацової обстановки і найближчого оточення короля Людовика.

Примітно, що ніяка палацова пишність і ніякої романтичний антураж не супроводжують в романі постать короля. Бо Людовик XI, який завершив об'єднання французького королівства, розкривається тут скоріше як виразник буржуазного, а не феодального духу часу. Спираючись на буржуазію і на міста, цей хитрий і розумний

політик вів запеклу боротьбу за придушення феодальних домагань з метою зміцнення своєї необмеженої влади.

У повній відповідності з історією, Людовик XI показаний в романі Гюго як жорстокий, лицемірний і розважливий монарх, який відчуває себе найкраще в маленькій келії одній з веж Бастилії, носить потертий камзол і старі панчохи, хоча, не шкодуючи, витрачає гроші на своє улюблене винахід - клітини для державних злочинців, влучно прозвали народом «доньками короля».

При всій реалістичності цієї фігури автор «Собору Паризької Богоматері» і тут не забуває підкреслити різкий контраст між зовнішнім благочестям і крайньою жорстокістю і скупістю короля. Це прекрасно виявляється в характеристиці, яку дає йому поет Гренгуар: «Під владою цього благочестивого тихі шибениці так і тріщать від тисяч повішених, плахи загнивають від проливається кров, в'язниці лопаються, як переповнені утроби! Однією рукою він грабує, інший вішає. Це прокурор пана Податку і государині Шибениці »(2, 456).

Ввівши нас в королівську келію (в розділі, що носить назву «Келія, в якій Людовік Французький читає часослов»), автор робить читача свідком того, як король вибухає гнівною лайкою, переглядаючи рахунки на дрібні державні потреби, але охоче стверджує ту статтю витрат, яка потрібна для звершення тортур і страт ( «На такого роду витрати я не скуплюся», - заявляє він).

Але особливо красномовна реакція французького монарха на повстання паризької черні, що піднялася, щоб врятувати від королівського і церковного «правосуддя» бідну циганку, помилково звинувачену в чаклунстві і вбивстві.

Створюючи як би художню енциклопедію середньовічного життя, Гюго недарма вводить в роман цілу армію паризької голоти, що знайшла притулок у дивовижному Палаці чудес в центрі старого Парижа. Протягом усього середньовіччя жебраки і бродяги були ферментом обурення і бунту проти вищих феодальних станів. Королівська

влада з самого початку свого існування повела боротьбу з цією непокірної масою, постійно вислизає зі сфери її впливу. Але незважаючи на декрети і численні закони, присуджували винних у бродяжництві і жебрацтво до вигнання, катуванню на колесі або спалення, жоден з французьких королів не зміг позбутися від волоцюг і жебраків. Об'єднані в корпорації, зі своїми законами і законами, нікому не покірні бродяги утворювали часом щось на зразок держави в державі. Приєднуючись до ремісникам або селянам, повставати проти своїх сеньйорів, ця бунтівна маса, часто нападала на феодальні замки, монастирі і абатства. Історія зберегла чимало справжніх і легендарних імен ватажків армій цих голодранців. До однієї з подібною корпорацій належав свого часу і талановитий поет XV століття Франсуа Війон, в віршах якого дуже помітний дух вольності і заколоту, властивий цій своєрідній богеми середньовіччя.

Штурм собору Паризької богоматері багатотисячним натовпом паризької голоти, зображений Гюго в його романі, носить символічний характер, як би віщуючи переможний штурм Бастилії 14 липня 1789 року.

Штурм собору проявляє в той же час і хитру політику французького короля по відношенню до різних соціальних станів його королівства. Заколот паризької черні, помилково прийнятий ним на початку за повстання, спрямоване проти судді, який користувався широкими феодальними привілеями і правами, сприймається королем з ледь стримуваної радістю: йому здається, що його «добрий народ» допомагає йому боротися з його ворогами. Але лише тільки король дізнається, що чернь штурму не суддівський палац, а собор, що знаходиться в його власному володінні, - тут «лисиця перетворюється в гієну». Хоча історик Людовика XI Філіп де Коммін назвав його «королем простого народу», Гюго, аж ніяк не схильний вірити подібним характеристикам, прекрасно показує, в чому полягають справжні устремління короля. Королю важливо лише використовувати народ в своїх цілях, він може підтримати паризьку чернь лише остільки,

оскільки вона грає йому на руку в його боротьбі з феодалізмом, але жорстоко розправляється з нею, як тільки вона стає на шляху його інтересів. У такі моменти король і феодальні володарі виявляються разом з церковниками по один бік барикад, а народ залишається по іншу. До цього історично вірного висновку призводить трагічний фінал роману: розгром бунтівної натовпу королівськими військами і кара циганки, як того вимагала церква.

Фінал «Собору Паризької богоматері», в якому гинуть страшною смертю все його романтичні герої - і Квазімодо, і Клод Фролло, і Есмеральда, і її численні захисники з Палацу чудес, - підкреслює драматизм роману і розкриває філософську концепцію автора. Світ влаштований для радості, щастя, добра і сонця, як розуміє його маленька танцюристка Есмеральда. Але феодальне суспільство псує цей світ своїми неправедними судилищами, церковними заборонами, королівським свавіллям. Вищі стану винні в цьому перед народом. Ось чому автор «Собору Паризької богоматері» виправдовує революцію, як очищення і оновлення світу.

Філософська концепція Гюго 30-х років - світ, створений на антитезі прекрасного, сонячного, радісного і злого, потворного, нелюдського, штучно нав'язаного йому світськими і духовними властями, - відчутно позначається в романтичних художніх засобах «Собору Паризької богоматері».

ГЛАВА III.

ВІКТОР ГЮГО В РОСІЇ.

Творчість Віктора Гюго ось уже третє століття привертає увагу дослідників, що займаються як російської, так і західно-європейською літературою. Виконано величезну працю: простежено вплив Гюго на російських письменників (Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Герцен, Достоєвський, Л. Толстой та ін.); написано значну кількість критичних праць про творчість самого французького романтика, переведені його поетичні, драматургічні, прозові твори.

Що знав Віктор Гюго про Росію?

Про російській культурі Гюго розповідали російські, які жили в Парижі. З російськими Гюго міг зустрічатися в Парижі з 20-х років в салонах Софії Ге, м-м Рекамье, м-м Ансело (її салон проіснував 40 років з 1824 по 1864). У 30-х роках російські стали відвідувати Гюго в його будинку: з 1839 року його відвідував князь Мещерський, приїжджав побачити свого кумира студент Василь Петрович Боткін, літератору Миколі Петровичу Гречку поет подарував екземпляр «Внутрішніх голосів» з автографом; в 40-х роках Герцен знайомиться зі своїм улюбленим письменником, Даргомижський привозить оперу «Есмеральда» (1839) на лібрето самого Гюго (воно було призначене для композитора Луїзи Бертен) за романом «Собор Паризької Богоматері».

Вперше про Віктора Гюго дізналися в Росії в 1824 році: в «Віснику Європи» помістили переклад статті французького оглядача «Журналу де Деба» Гоффмана, яка називалася «Про Нових одах» Віктора Гюго і поезії романтичної ». Перекладач статті зробив свої примітки про Гюго, зазначивши, що «поет не без обдарування, прихильний до романтичних витівок», і додав, що і в Росії з'явилися «наші Гугони», які мріють про романтичну розкутості і про поетичних вольності мови. Але в цей час наслідувати Гюго в Росії ніхто не міг. Зразками для наслідування до 20-х років могли бути Корнель, Расін, Мольєр, в кращому випадку, Вольтер. Твори цих французьких письменників знало російське суспільство, що читає по-французьки.

Ближче до кінця 20-х - початку 30-х років у невеликого кола освічених людей з'являється думка про ознайомлення російської публіки з новою західноєвропейською літературою.Вяземський передбачає видати ряд збірок європейської літератури (англійської, французької, німецької). У цей час з'являються «Московський вісник», «Телескоп», «Син Вітчизни». Польовий віддає перевагу французькій літературі, і в «Московському телеграфі» ​​з'являються перші переклади творів Шеньє, Шатобріана, Ламартина, Константа, Віньї, Бальзака, Гюго, критичні статті про цих письменників. Все це призводить до того, що юна французька романтична література знаходить в 30-х роках своїх шанувальників серед російської публіки. Згодом у своїх літературних спогадах Панаєв, Бутурлін, Вульф, Кюхельбекер напишуть, як ліцеїсти 30-х років захоплювалися поезією Гюго, як двоє читають друзів могли плакати над «Ернані», а в книжкових магазинах їх матінки «абонований», щоб брати книги французьких романтиків для себе і своїх дітей, в тому числі і для дівчаток. (Вульф А.Н. Щоденники. М., 1829; Кюхельбекер В.К. Щоденники. Л., 1929; Панаєв І.І. Літературні спогади. Спб., 1876; та інші.).

В цей час в моду входять альбоми, куди листувалися полюбилися романтичні вірші. У них можна зустріти такі вірші Гюго, як «Ентузіазм», «Ладдзара», «Прощання аравітянкі», «Бажання» з «Східних мотивів». Цим поетичним збірок захоплювалися надзвичайно. Це захоплення передалося і наступним поколінням. Тим же бісерним почерком листувалися романтичні вірші і в альбомах 60 років. У деяких з них, наприклад, в альбомі 1865 року Наталії Михайлівни Соллогуб з'явилися ще уривки з «Легенди століть», шматки з «Трудівників моря» і «Знедолених». Так, смак до романтичних творів Гюго ставав невід'ємною частиною приватного, сімейного і шкільного літературного читання, правда, не без зусиль журналістів, критиків і перекладачів. Шанувальників творчості Гюго в Росії ставало все більше.

Бестужев-Марлинский «боїться» перед Гюго. Він збуджує в ньому

творчу ревнощі, тугу за літературну славу. Більш стримано ставився до Гюго Пушкін. Про «Східних мотивах» він висловився так: «блискучі, хоча і натягнуті», але при цьому зберігся екземпляр цієї збірки з позначками російського поета. Значить вивчав. Пушкін хвалив «Ернані», але засуджував «Кромвеля».

Тургенєв, що жив в Парижі і не пропускав нічого з новинок романтизму на французькій сцені, більше любив пародії на «Ернані», ніж саму драму Гюго.

І все ж творчість Гюго для російського читача - важлива суспільна подія, воно асоціювалося з новою епохою французької літератури. Емоційно, зацікавлено ставилися до його драматургії: і «Кромвель» і «Ернані» швидко стали відомими в Росії. Все наступне десятиліття в російській пресі повідомлялося про прем'єри вистав за п'єсами Гюго в Парижі, переводилися рецензії французьких критиків. Ентузіастіческімі ставлення до творчості Гюго тривало: неабиякий успіх мав його роман «Собор Паризької Богоматері». Навіть найсуворіші критики, наприклад, Панаєв, був в захваті, але ж починав читання роману в роздратуванні. Сприятливий вплив Гюго відчували російські письменники (Ф. М. Достоєвський, Л. Толстой), які пов'язували естетичні завоювання романтизму зі своїми художніми завданнями, вчилися у Гюго-романтика показувати «дійсне життя з її дійсними негараздами». У Радянському Союзі творчість Віктора Гюго було настільки популярно, що його твори були включені в шкільну програму. Хто з школярів не знав напам'ять «За барикадами, на вулиці порожній», вірш з поетичної збірки «Грозний рік» (1871) або «Ледве займеться день» з «Споглядань» (1856), хто ще недавно не був знайомий з пригодами Гаврош та Козетти з його роману «Знедолені». Мабуть, цей роман, перекладений на російську мову в 1882 році, був найвідомішим твором в СРСР.

Сьогодні, двісті років після народження Віктора Гюго (1802-1885), ми є свідками того, що творчість великого французького письменника не втратило своєї сили та актуальності. І не тільки тому, що в усьому світі виспівують мелодії з мюзиклу «Собор Паризької Богоматері», а Європа об'єднується і перетворюється мало не в ті Сполучені Штати Європи, про які з 1848 року мріяв великий романтик, що нарешті-то відбулася і ще одна його мрія: у багатьох країнах світу скасовано смертну кару, а й тому, що його творчість, яке не знає ні перешкод, ні кордонів, є відкритою книгою, в якій кожен читач може знайти те, що тільки йому і цікаво. А це означає, що Гюго - сучасний. Хотілося б віддати данину людині, який став частинкою XIX, XX, а тепер і XXI століття, чий могутній геній належить всьому людству, а його творчість стала частиною світової культури.

Книги романтика Гюго, завдяки їх людяності, постійного прагнення до морального ідеалу, яскравого, захоплюючого художнього втілення сатиричного гніву і натхненною мрії, продовжують хвилювати і дорослих, і юних читачів усього світу.

Сутність вищевикладеного зводиться до наступного:

- в даній роботі було проаналізовано роман Віктора Гюго «Собор Паризької богоматері»;

- виявлено весь спектр проблем: проблема добра і зла;

- були розглянуті образи головних героїв роману, і на основі їх образів показана суперечливість зовнішнього і внутрішнього світу людини;

- було доведено, що Віктор Гюго залишив свій слід в Росії і вплинув на російську літературу.

Таким чином, головна мета моєї роботи виконана завдяки рішенню комплексу конкретних завдань, таких як розгляд і аналіз значення роману; виявлення його актуальності.

1. Евніна Е. Віктор Гюго. М., 1976.

2. Гюго В. Собор Паризької богоматері. М., 2005.

3. Луначарський А. Віктор Гюго: Творчий шлях письменника. - Зібрання творів, 1965, т. 6, с. 73-118.

4. Алексєєв М. П., В. Гюго і його російські знайомства ..., «Літературна спадщина», М., 1937, № 31-32

5. Реизов Б.Г. Французький історичний роман в епоху романтизму. - Л., 1958.

6. Данілін Ю. І., В. Гюго та французький революційний рух XIX ст., М., 1952

7. Історія французької літератури, т. 2, М., 1956

8. Гюго В. Зібрання творів у 15 т. У вступній статті В. Миколаєва. - М., 1953-1956.

9. М.В.Толмачев. Свідок століття Віктора Гюго. Собр.соч., Т.1. М: Правда, 1988.

10. Ф. М. Достоєвський. Собр.соч., Т.13. М.-Л., 1930.