|
Чураков Д. О.
МИ СМІЛИВО В БІЙ підемо ЗА ВЛАДУ РАД!
У минулій історіографії поняття "трьох криз тимчасового уряду" було одним з усталених. При загальній строкатості поглядів виходило, що перший з них був викликаний виключно невдоволенням мас продовженням війни. Його результатом стало створення коаліційного міністерства. Другий червневий криза малювався як наслідок розколу між лівим і правим крилом "революційної демократії". Червнева криза поклав кінець ілюзіям щодо єдності сил революції, змусив прихильників лівого вибору серйозно задуматися про можливий перехід до оборони. І, нарешті, липневий криза стала тим рубежем, за яким мирний розвиток революції стало вже неможливим.
Розвиток же радянської державності малювалося як гладке і безхмарне. Ні про які кризах Радянського, а не Тимчасового уряду не йшлося. Тим більше не виникало питання про можливий вплив цих криз на характер нового революційного ладу. Тим самим закріплювалося поділ єдиного процесу революції 1917 р на два етапи: лютневий і жовтневий. Спільного між ними нічого не визнавалося, навіть в закономірностях розвитку революцій. Інституційна безкризовий була важливою складовою "міфу про червоний Жовтні".
Разом з тим вже в перші години свого існування Радянська влада зіткнулася з труднощами, слабо вписуються в теорію про контрреволюційний заколот. Перш за все, не цілком виправдалася тактика Леніна, який прагнув провести збройне захоплення влади до початку роботи II з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів: поставити супротивника перед доконаним фактом і перемогти. Частина делегатів, незгодних грати роль статистів у написаній більшовиками п'єсі, не тільки покинули з'їзд, а й організували альтернативний центр влади. Цим центром став Комітет порятунку Батьківщини і революції ". Як відомо, крім делегатів, які залишили з'їзд Рад, в нього увійшли представники ВЦВК першого складу, Всеросійської Ради селянських депутатів, Міської думи, Передпарламенту, Центрофлота, кооперативних і професійних організацій. Широкий склад учасників спростовує твердження колишньої історіографії про вузькій соціальній базі антибільшовицького фронту.
Крім Комітету порятунку, існували й інші претенденти на роль легітимного центру влади. Так продовжував діяти Мала Рада Міністрів у складі товаришів міністрів. На його базі було створено підпільне Тимчасовий уряд. У міру розростання чиновницького саботажу, позиції його посилювалися. За свідченням його керівника А. Дем ', більшовики знали про його діяльності, "але до пори до часу дивилися на це крізь пальці" (1). Про це чомусь не прийнято писати, але підпільне Тимчасовий уряд був майже настільки ж реальним органом влади, як і сам Раднарком. Йому підпорядковувалися, як писав інший учасник подій С. Н. Прокопович, службовці всіх міністерств і Державний банк. За його розпорядженням ходили поїзда залізниць, підвозили хліб у столиці і на фронт, паливо на підприємства (2).
Загострювалася і військова обстановка. Вранці 26 жовтня віддає наказ про рух на столицю який втік в Штаб Північного фронту Керенський. Хоча до вечора в його розпорядженні було всього близько 500 чоловік з 3-го козачого корпусу Краснова з доданими їм 16 знаряддями і 8 кулеметами, незабаром чисельність його військ зросла до 5 тис. 28 жовтня за їх натиском лягло Царське Село. Після зриву 31 жовтня переговорів між підтримали петроградських більшовиків Московським ВРК і орієнтуються вправо Московським губернським Радою селянських депутатів відновилося кровопролиття в Москві. У самому Петрограді на 29 жовтня 1917 р готується антибільшовицьке виступ юнкерів.
Нарешті, проблеми виявилися і в самій партії, що перемогла. Частина більшовиків проявили коливання і не підтримали радикалізм свого вождя. Як мотивував цю позицію Луначарський, "зараз ми повинні заволодіти апаратом". А це, згідно з його точки зору, означало "діяти по лінії найменшого опору" (3). Мотивування виступи "правих більшовиків" ще не цілком вивчена. Ймовірно, багато питань будуть вирішені після залучення в науковий обіг нових документів. Середовищі них можна назвати стенограму засідання ПК РСДРП (б) 1. листопада 1917 року. Перш вона була відома в основному по публікації в книзі Л. Троцького "Сталінська школа фальсифікацій" (4). Після сплеску інтересу до Троцького ця публікація стала хрестоматійною. Дійшло до курйозів: в одному учёбном виданні, (до речі, двічі перевидано) помістили уривок з неї, при цьому давши посилання на архів. Оригінал, що зберігається в архіві, відрізняється від публікації Троцького. І істотно. Однак головна думка в обох документах відображена однозначно - ця та глибина розколу, яка раптом виникла між більшовиками.
Всі ці події, хоча і мали серйозне значення, не могли потрясти основ влади більшовиків. Вони дійсно можуть трактуватися як дії з боку контрреволюції. Однак коли проти методів захоплення влади більшовиками виступили їх самі надійні союзники - пролетарські організації, - саме існування нового режиму опинилося під питанням. Події ці ретельно замовчувалися або спотворювалися колишньої історіографією. Але саме вони вплинули на виникнення першого кризи Радянського уряду.
На чолі руху в цей період стає Вікжель - профспілка залізничників. Його утворення відноситься ще до квітня 1917 року. Один з найбільш великих і раціонально організованих, профспілка залізничників був багато в чому унікальний. До його складу входили як лінійні робочі, так і службовці. Це дозволяло ВИКЖЕЛЬ реально претендувати на самостійне управління залізницями. Викжель не визнавав в цьому питанні ніяких інших інтересів, крім інтересів залізничників. У цьому сенсі він, як писав Е. Карр, представляв сой як би гігантський фабзавком, який здійснює робочий контроль на своїй ділянці.
Більшовики бачили і визнавали силу Вікжеля. Як відомо, на II Всеросійському з'їзді пост Наркома шляхів сполучення залишився вакантним: його зарезервували за Вікжелем. З цього приводу з'їздом було прийнято спеціальне звернення "До залізничникам". У ньому прямо говорилося, що в Наркомат шляхів сполучення "будуть залучені представники залізничників" (5). А 26 жовтня 1917 від імені Раднаркому А. С. Бубнов офіційно запропонував ВИКЖЕЛЬ сформувати колегію Наркомату.
Однак на заклики увійти в Раднарком Викжель відповів відмовою (6). Вже 28 жовтня правління профспілки висуває вимогу "однорідного соціалістичного уряду, що представляє всі соціалістичні партії". А коли 29 жовтня представник Вікжеля виступив з ним на засіданні ВЦВК, вибухнув перша криза Радянського уряду. Вікжелевци ультимативно попередили, що в разі відмови політичних партій від коаліції, в ніч з 29 на 30 на залізницях буде розпочато загальний страйк. Вони пропонували всім соціалістам негайно надіслати делегатів на спільне з ЦВК залізничників засідання. На ньому пропонувалося прийти до згоди з питання про владу.
Виступом залізничників тут же спробували скористатися політичні суперники більшовиків. Наприклад, багато меншовики не розглядали серйозно можливість створення коаліції з більшовиками. Більш того, вони виступали проти і прагнули зірвати будь-які миротворчі акції усередині власної партії, заговоривши про необхідність для Росії "справжньої демократії" на противагу "тупий влади народу" (7). Ідеологи меншовизму зі сторінок центрального органу своєї партії не приховуючи говорили про те, що "найнебезпечнішою контрреволюційної силою є самі ... маси" (8).
З перших же кроків роботи Сполученого засідання Центрального Виконавчого Комітету залізничників та інших організацій, що почав свою роботу о 7 годині вечора 29 жовтня 1917 року, праві соціалісти зайняли жорстку, яка не допускає самої думки про компроміс позицію. Так, ЦК партії народних соціалістів "не знайшов можливим" навіть прислати представників на нараду, "в якому будуть брати участь більшовики". Комітет Порятунку заявив, що в його програму входить тільки міністерство без участі більшовиків. ЦК службовців державних установ, вустами свого представника Кондратьєва, приєднався до позиції Комітету Порятунку. Представник же ЦК есерів Гедельман заявив, "що він прийшов сюди не для того, щоб вступити в переговори з більшовиками". "Ми вважаємо немислимим, - підкреслив він, - створення міністерства, в яке входили б більшовики" (9). Коментарі, як то кажуть, зайві, - поступившись владою в збройному протиборстві і в боротьбі за симпатії мас, праві соціалісти наївно намагалися взяти реванш у словесних баталіях.
Однак, не варто змішувати позицію правих соціалістів з позицією профспілки залізничників. Висунутий Вікжелем гасло нейтралітету і став в минулому приводом для зарахування залізничників до табору контрреволюції. Вважалося, що позиція Вікжеля на ділі означала зупинку транспорту і натиск на Раднарком. Ленін на засіданні Петроради 4 листопада 1917 р стверджував: "Вікжель нам загрожує страйком, але ми звернемося до мас і запитаємо у них, чи хочете ви страйком приректи на голод" (10).
Насправді ж нічого подібного не було. Навпаки, Викжель усіма можливими в тій ситуації способами підтримав соціалістичну революцію. І навіть самих більшовиків. По-перше, він зовсім не наполягав на виході більшовиків з уряду. Коаліція мислилося його керівництву в складі представників усіх лівих партій: "від більшовиків до народних соціалістів включно" (11). По-друге, позиція Вікжеля в чималому ступені визначила провал збройної контрреволюції в жовтні - листопаді 1917.
Залізничники, зокрема, категорично заявили, що не пропустять до Петрограда війська Керенського і Червоного. У разі ж, якщо вони все-таки прорвуться, Вікжель погрожував блокувати місто. Незабаром чутки про рух військ на Петроград з метою придушення більшовиків прийшли з Південно-Західного фронту. Викжель знову пригрозив загальної шляхової страйком. На додаток до цього, Викжель не перешкоджав пересуванню по залізницях більшовицьких частин. На заклики ж Тимчасового уряду спускати ешелони з більшовиками під укіс, відповів категоричною відмовою, тому що вважав, що з розгромом більшовиків буде подавлена вся революція (12).
Легко можна пояснити і позиція Вікжеля з питання про "однорідному соціалістичному уряді. Серед різних соціальних категорій і професій від стрілочника до інженера, що об'єднуються Вікжелем, партійні пристрасті були самими різними. У цих умовах підтримати однопартійний уряд, значило спровокувати розкол у власному союзі (13). у постанові від 28 жовтня і документах, що з'явилися потім тактика залізничників так і роз'яснюється: "залізничний союз включає в себе представників всіляких політичних парті і течій і не може брати активної участі в боротьбі між соціалістичними партіями "(14).
Про те, що позиція залізничників була контрреволюційної, свідчить і та підтримка, яку вона зустріла з боку інших профспілок. З вимогою створення лівої коаліції виступили профспілки Казані, Самари, Нижнього Новгорода, Астрахані, Пензи і багатьох інших міст країни. Навіть Петроградський Рада профспілок виступив за "організацію однорідної соціалістичної влади", відповідальної перед Радами. У тому ж дусі 5 листопада прийняв резолюцію і найбільш більшовизовані профспілка петроградських металістів. У ній так і звучало: "Єдиним способом закріплення перемоги пролетарсько-селянської революції є створення уряду з представників усіх соціалістичних партій" (15).
Листопадовий криза Раднаркому означав, по суті, тимчасовий розрив між революційною партією і підтримує її класом.Йшлося про необхідність розширення соціальної бази перевороту. Леніну довелося піти на поступки. І нехай вони були не настільки значні, як того вимагав Викжель, але головне його вимога виявилося виконано: однопартійної диктатури в листопаді 1917 р в Росії не встановилося. До цього часу вірні більшовикам частини придушили заколот юнкерів і опору опозиції в Москві. Закінчилася провалом і авантюра Краснова-Керенського. Самому Керенському довелося бігти.
Остаточно перша криза Радянського уряду завершився лише в перших числах грудня. Цьому сприяла перемога на Надзвичайному селянському з'їзді і на II Всеросійському з'їзді селянських депутатів лівих есерів. Ліві есери з самого початку заявляли про ймовірність свого входження в Раднарком. Як через деякий час розповідав Каменєв, на одне з нарад керівників більшовиків безпосередньо перед жовтневим переворотом прийшли представники лівих есерів. До складу делегації входили Камков, Карелін і, ймовірно, Колегаєв. На пряме пропозицію більшовиків надати їм кілька місць в новому кабінеті, вони відповіли відмовою. Ліві есери "посилалися на те, що це викличе розкол в партії есерів, яку вони сподівалися всю цілком повісті під гаслом" Влада Ради! "" (16). Тепер же ліві есери зважилися на союз з більшовиками остаточно. Був сформований об'єднаний ВЦВК Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На додаток до Колегаєва, в РНК увійшли Штейнберг, Трутовський, Карелін
Алгасов і Михайлов (17). Таким чином, як і перша криза Тимчасового уряду, перша криза Радянського уряду призвів до формування коаліційного міністерства.
Уроки і значення першого кризи Радянського уряду важко переоцінити. Крім уже зазначених наслідків, він змусив задуматися, а чи дійсно більшовики абсолютно адекватно виражають інтереси робітників? Пролетарські організації продемонстрували свою силу. Тепер більшовикам треба було для себе вирішити: або коригувати свою політику з урахуванням позиції незалежних організацій робітничого класу, або встати на шлях їх поступової нейтралізації і підпорядкування.
У зв'язку з цим істотний інтерес представляє ще одне питання, в минулому не потрапляв в поле інтересу істориків. З позицій "нейтралітету" і "однорідного соціалістичного уряду" в дні Жовтня виступило більшість робітничих організацій. Але частина з них пом'якшило свою позицію і підтримало більшовицько-есерівський Раднарком. Інші ж так і не змирилися з переходом влади в руки Рад.
Як відомо, що на сторону Радянської влади встали профспілки, фабзавкоми та інші споріднені з ними організації аж до Червоної гвардії. На непримиренної платформі продовжували стояти різного роду "демократичні організації", кооперація, в тому числі робоча. Як звучало в листівці Воронежських кооперативів та їх спілок: "ніяких угод з руйнівниками країни - більшовиками". Але що означав такий своєрідний розклад сил?
У табір революції увійшли не просто найбільш радикальні організації. У їх числі опинилися непримиренні антагоністи буржуазних відносин. Серед противників же жовтня були організації, породжені розвитком капіталізму і зрослися з ним. Наприклад, лідери кооперації так розуміли її головне завдання: через зростання особистого добробуту адаптувати робочих до розвитку капіталізму (і тим як би виховувати в дусі соціалізму). Керівники робочої кооперації вважали революцію 1917 р буржуазної і всіма засобами боролися за зміцнення буржуазно-демократичного ладу (18). А, як відомо - вибір союзників диктує і тактику. Тому, коли перша криза Радянського уряду минула, а політичні симпатії цілком визначилися, стало ясно, що основним вектором розвитку нового режиму буде дрейф в бік соціалістичних перетворень.
В результаті подій листопада 1917 р виявилася підірваною віра в багатопартійність. Політичні партії традиційного типу в умовах урядової кризи показали свою повну неспроможність. Ні їх протести, ні спровоковані ними збройні заворушення не похитнули ще зовсім слабкий більшовицький режим. Але сказати, що їх позиція ніяк не вплинула на розвиток радянського ладу теж не можна. Розкол всередині революційної демократії привів до того, що з самого початку нова влада формувалася в умовах надзвичайностей. Наліт надзвичайності стане тепер родової рисою нової влади.
І ЗНОВУ ТАВРІЙСЬКИЙ ...
І ще одне питання: стабілізувалася чи владу після виходу з кризи? У минулій вітчизняної історіографією однією з ключових була тема нестійкості Тимчасового уряду. Тектонічні зрушення пробудили до життя настільки широкі верстви, що спроби стабілізувати ситуацію перестановками в кабінеті були принципово провальними. І дійсно, кризи лютнево-березневого ліберального режиму слідували один за іншим. Але що подібним же чином події йшли і після Жовтня, говорити (і думати) було не прийнято. Тим часом, ще не цілком був дозволений перша криза Раднаркому, як почали складатися передумови другого.
Вийшовши з кризи явно набравши очки, більшовики, тим не менш, всіх своїх проблем не вирішили. По-перше, не були ліквідовані всі паралельні органи влади, типу підпільного Тимчасового уряду. По-друге, як і раніше важко передбачуваною залишалася позиції провінції. Скидати з рахунків цей фактор не доводилося. У жодній іншій революції роль провінції не була настільки висока як у Російській революції 1917 року. По суті, Російську революцію можна назвати революцією самоврядування. Чи підтримає провінція чи ні зміни в столиці - від цього залежало багато. Розуміли це і самі більшовики, які в липні 1917 р відмовилися брати владу через острах програшу саме тут. Нарешті, не було вирішене питання про характер революції.
Про що йде мова? Адже в своїй знаменитій промові на засіданні Петроради Ленін говорив цілком виразно: соціалістична революція, про яку так довго твердили більшовики, відбулася? (19) Однак це була декларація. Інституційно питання про характер влади, а, отже, і про характер породила її революції залишалося відкритим. Проблема відбилася навіть у назві Раднаркому: він вважався Тимчасовим революційним урядом (20). Повноважний він був лише до моменту скликання Установчих зборів. Факт відомий, але висновків по суті з нього, чомусь не робилося.
Висновки ж, тим часом, напрошуються самі собою. По суті вибирати доводилося з двох варіантів державності: буржуазної або радянської. При цьому мався на увазі тип пристрою представницьких органів. Форма пристрої виконавчої влади питань не викликала: про реставрацію монархії навіть у вигляді президентської республіки серйозно навіть не йшлося. Як писалося в листівці меншовицького ЦК до Установчих зборів, підготовленої Б. Горєва: "... в істинно демократичній республіці президент не потрібен. Але він не тільки не потрібен. Він шкідливий і небезпечний" (21).
І у парламентаризму радянського, і у парламентаризму буржуазного були свої прихильники. Лише тільки у Каменева і Зінов'єва зберігалися надії об'єднати дві ці форми представницької демократії. У їх спільній заяві, зробленій в переддень Жовтня, говорилося: "Установчі збори плюс Поради - ось той комбінований тип державних установ, до якого ми йдемо" (22). В реальності ж ситуація частково повторювала період двовладдя, коли так само вирішувалося питання про те, який тип державних установ буде володіти всією повнотою влади. Два гасла: "Вся влада Радам!" і "Вся влада Установчих зборів!" - визначали суть нового, другого двовладдя.
День виборів 12 листопада, передбачуваний день скликання 28 листопада, самі вибори до Установчих зборів стали епізодами відкритої політичної боротьби. Вже до жовтня сторони намагалися буквально по-військовому мобілізувати своїх прихильників. Газета Іваново-вознесенських більшовиків з цього приводу писала: "жоден голос робітника не повинен прірву" (23). Ще різкіше стала риторика більшовиків, коли вони відчули смак влади. Не відставали від них і їх конкуренти. Так, не пізніше 12 листопада з'являється звернення Правління Ради Всеросійських кооперативних з'їздів "До всіх кооперативним спілкам, об'єднанням і комітетам". У ньому голослівно стверджувалося, що "повстання більшовиків зробило за технічними умовами неможливим виробництво виборів у багатьох місцях". Більшовики звинувачували в грубих порушеннях свободи виборів і в можливих з їхнього боку фальсифікації їх результатів (24).
На ділі все виявилося зовсім інакше. За збереженим аналітичним оглядам передвиборчої кампанії 1917 р основні порушення слідували з боку виборчих комісій, утворених, як правило, ще при Тимчасовому уряді. Комісії ці, користуючись необізнаністю мас, неодноразово "вдавалися до цілого ряду зловживань і фальсифікацій". Наприклад, нерідкі були "випадки, коли розподілялися бюлетені переважно антирадянських партій. У ряді повітів списки видавалися кадетам або тим, хто обіцяв голосувати за кадетів. У Курській, наприклад, губернії списки видавалися тільки грамотним, неграмотні ж отримували кадетські списки. Виборчі бюлетені більшовиків видавалися в обмеженій кількості. Були випадки фальсифікацій і знищення останніх "(25).
Чи не включалися до виборчих списків окремі групи населення і виборчі дільниці. Масовим стало виключення з голосування цілих заводів і сіл, як, наприклад, в Уфімської губернії. У Тамбовської губернії (Моршанский повіт) заборонялася агітація більшовиків. Агітатор від більшовиків в Сіверської волості Псковської губернії Ф. С. Тимошенко повідомляв, що "земельні власники вели агітацію шляхом підкупів". При цьому, за словами Тимошенко, власники закуповували у жінок бюлетені по 2 і 3 копійок. Не рідкісні були випадки фізичних розправ над тими, хто насмілювався голосувати за список більшовиків (26).
В цілому по країні можна говорити про повсюдності цих і безлічі інших форм порушень виборчого законодавства (27). У будь-якій демократичній державі проходили в таких умовах вибори навряд чи були б визнані урядом. Проте, більшовики не анулювали підсумки голосування. Разом з тим вони спробували змінити співвідношення сил на Установчих зборах в свою користь. Першим заходом в цьому напрямку стала постанова РНК від 20 листопада взяти в свої руки організацію комісії по скликанню Установчих зборів. Важливість цього заходу з точки зору спокійного існування РНК складно переоцінити. Тепер він ставав стрілочником при будь-якому негативному розвитку ситуації навколо Установчих зборів: будь то його зрив або перемога на ньому правих елементів, здатних домогтися від уряду виходу у відставку.
Разом з тим шансів для проведення в потрібному для більшовиків і лівих есерів руслі Установчих зборів фактично не існувало. Про це говорять підсумки голосування, які більшовики визнали як правильні. В общем-то, нічого сенсаційного вибори ці не дали. Праві партії в ході них показали своє повне банкрутство. Левевшее протягом усього 1917 російське суспільство однозначно висловилася за Соціалізм: до виборчих урн прийшло близько 45 млн. Чоловік або близько 50% від занесених до списків, 60,5% голосів було подано за помірних соціалістів і ще близько 24% - за соціалістів -радікалов, кадети отримали всього 17 місць. Проте, більшовиків, що зайняли всього 175 місць з 715, такий результат не влаштовував (28).
Швидко зростала і агресивність нерадянських елементів. Спроба опозиції самочинно розпочати роботу Установчих зборів 28 листопада, потужні демонстрації, що пройшли в цей день, - все свідчило про що наростала кризу влади. Вжиті владою до дня початку роботи Установчих зборів безпрецедентні заходи показували, що вони віддавали собі звіт в серйозності моменту. 23 грудня в Петрограді вводиться військовий стан. Місто розбивається на ділянки, за порядком в яких стежили видні більшовицькі комісари. 3 січня мешканці столиці були попереджені, що всякі заворушення "будуть енергійно зупинені військовою силою". Були закриті деякі газети і відстрочені деякі заходи. Терміново були мобілізовані загони Червоної гвардії. В бойову готовність були приведені кілька ударних частин Петроградського гарнізону. Не цілком довіряючи російським мужикам в солдатських шинелях, більшовики викликали полк латиських стрільців. Посилювалася охорона державних установ і патрулювання вулиць. Для керівництва всім цим створювався Надзвичайний військовий штаб. Уряд змушений був на час поступитися владою надзвичайного органу, і влада в місті перейшла до Штабу.
Однак стрижень заходів, на попередження можливих ускладнень лежав в іншій площині.Більшовики, при повній підтримці лівих есерів, підготували Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу. Цей документ 3 січня був схвалений ВЦВК і отримав конституційний статус. Паралельно з цим було оголошено про скликання Всеросійських з'їздів рад: більшовицького робітничо-солдатського і лівоесерівського селянського.
Саме ці заходи, а не військові приготування виявилися вирішальними для доль Установчих зборів. Після запеклої дискусії, Декларація 237 голосами проти 138 була відкинута. Відмовившись її затвердити, права частина Зборів потрапила в пастку. Більшовики та ліві есери звинуватили помірних соціалістів у контрреволюції.
Під бурхливі оплески гальорки більшовики зачитали написану Леніним декларацію: "Аби не допустити ні хвилини прикривати злочини ворогів народу, ми заявляємо, що залишаємо Установчі збори" (29). Через деякий час його залишили і ліві есери. Після цього о 4 годині ранку начальник охорони Таврійського палацу анархіст А. Г. Железняков попросив присутніх розійтися, оскільки "караул втомився". Розійшлися на вимогу "втомленою охорони" делегати, на наступний день зібратися не змогли: на дверях їх зустрів замок (30). Після депутати Установчих зборів намагалися зібратися в Києві. Але їх випередили частини Червоної Гвардії, визволили столицю України від військ Ради.
Безславна смерть "Учреділовкі", проте, аж ніяк ще не означала закінчення урядової кризи. Тепер боротьба переносилася всередину відкривалися з'їздів Рад. Меншовики і праві есери вели підготовку до цього заздалегідь. Вони розраховували згуртувати на них потужні фракції і по можливості повернути роботу з'їздів у потрібне їм русло. Подейкували і про прийняття збройних заходів (31). Якийсь час обговорювалася можливість проведення "паралельних" з'їздів Рад заходів (32).
Противники більшовиків спробували спертися і на масову підтримку знизу. Перш за все відповідні заходи було вжито в пролетарської середовищі. Зокрема, керівництво есерів спробувало взяти на озброєння минулої тактику більшовиків періоду більшовизації Рад. Есери спробували організувати цілу компанію по відкликанню фабриками і заводами своїх депутатів з Петроградської Ради, якщо там вони були представлені більшовиками. Поряд з цим проводилися дострокові перевибори депутатів (33). Паралельно есери і, особливо, меншовики намагалися прищепити в робітничому середовищі нову форму руху - так звані "Зборів уповноважених від фабрик і заводів". На чолі цього руху стали, правда, далеко не самі робітники, а керівники правих соціалістів: Б. С. Батурський, Б. О. Богданов, А. Е. Дюбуа, К. А. Гвоздьов і ін. (34) Відповідні спроби робилися і в селянському середовищі. Тут вони вилилися в форму паралельних "Всеросійських з'їздів Рад селянських депутатів, що стоять на захисті Установчого з'їзду" (35).
Однак на цей раз прихильником всевладдя Рад вийти з кризи виявилося значно простіше, ніж свого часу в листопаді 1917 року. Вже після декількох годин роботи III Всеросійського з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, а потім і III Всеросійського селянського з'їзду Рад стало ясно, що тактика більшовиків і лівих есерів взяла гору. 13 січня обидва з'їзду об'єднали свою роботу. Був обраний єдиний ВЦВК рад. Істотно змінився статус Раднаркому: відтепер його статус "тимчасового" пішов в минуле. Поряд з цим влада Раднаркому перестає обмежуватися столицями та промисловими центрами. Раднарком стає реальним урядом.
Січневі події означали остаточне вирішення питання про характер революції. Деякі сучасники говорили про них як про другу, "справжньої" соціалістичної революції. Жовтнева ж революція оголошувалася ними напівсоціалістична. Так це чи ні, ключовий конфлікт "двовладдя", не вщухають в лютому 1917, нарешті, був дозволений. У центрі боротьба між двома формами демократії закінчилася перемогою Рад. Незабаром буржуазні органи влади почнуть витіснятися і на місцях. Як значилося в резолюції виконкому Костромського міськради: "Виконавчий комітет Костромського Ради робітничих депутатів відповідно до постанови губернського з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів оголошує Думу розпущеної". Функції і апарат дум і земств передавалися в розпорядження Рад, повсюдно що брали верх (36). Саме цей процес був визначений Леніним, як "тріумфальний хід Радянської влади". Хоча, напевно, правомірно було б говорити про тріумфальному ході Рад як влади.
Як справедливо писав англійський історик Е. Карр, це було ще одним підтвердженням відсутності в Росії міцної бази або народної підтримки для інститутів буржуазної демократії. Розгром "Установчі Збори» не викликав ніякого жалю низів. Що ж стосується III Всеросійського з'їзду Рад, то він виявився природним приймачем Установчих зборів (37). Делегати, відчуваючи важливість того, що відбувається, висловили це дуже символічно. В ім'я "історичного спогади про пройдений шлях" слідом за "Інтернаціоналом" ними була виконана так само і "Марсельєза": "Інтернаціонал переміг Марсельєзу, як революція пролетарська залишає позаду революцію буржуазну" (38). Підкреслено символічно вибиралося і місце проведення III з'їзду Рад. Їм став не Смольний, а Таврійський палац, де ще зовсім недавно засідав Установчі збори ...
Таким чином, подібно до липневого кризи Тимчасового уряду, січнева криза Радянського уряду був ширший просто кабінетного. Не вкладається він і в рамки конфлікту між гілками влади. Як і в червні 1917 р, так і в січні 1918 р йшлося про остаточний розрив у таборі соціалістів. Спільним між двома кризами було і те, що обидва вони як би означали тимчасову стабілізацію режимів: в червні 1918 р ліберально-демократичного режиму, зараз - радянського. Але було між ними і відмінність. Друга криза Тимчасового уряду вдалося подолати зовнішнім наступом на фронті. Другий же криза Радянського уряду був ліквідований наступом на внутрішньому фронті проти опозиції. Тому результатом кризи навколо Установчих зборів стала не просто зміцнення радянського режиму, але і його характеру як надзвичайного.
Друга криза Радянського уряду мав і деякі інші наслідки, які важко оцінити однозначно. Після його ліквідації стало зовсім безперспективним продовження саботажу колишнього чиновництва. Починається абсолютно новий етап у формуванні радянського апарату влади. На цьому етапі значення пролетаріату буде падати, а вага колишньої бюрократії посилюватиметься. Причому мова йде не стільки про відсотки, скільки про стиль, суті, методах і традиціях управління.
ВІДЛУННЯ Брестська затишшя
З усіх трьох криз Радянського уряду найменше в плані уваги до нього істориків пощастило третьому кризі. Перші два кризи вимушено висвітлювалися в зв'язку з важливими подіями внутрішнього життя: революцією і Установчими зборами. Третій же криза виявилася в тіні суперечливих міжнародних акцій Радянської влади. Як правило, він лише згадується дослідниками, і то лише з метою підкреслити масштабність впливу Брестського миру на долі Жовтня.
І дійсно, на перший погляд, третій криза Радянського уряду як не можна більш наочно підкреслював значимість для доль Російської революції зовнішнього фактора. Війна, крах світової ринкової системи, ідеологія інтернаціоналізму, так чи інакше, впливали на позицію різних груп всередині радянського керівництва, сплітаючись в тугий вузол навколо йшли в Брест-Литовську переговорів. На цьому тлі внутрішньополітичні події представлялися менш важливими, вторинними.
Приводом для початку кризи стало підписання 3 березня 1918 в Брест-Литовську мирного договору. Є ймовірність, що договір підкріплювався додатковими статтями. Хоча відповідні документи не виявлені, на можливість їх існування вказує хід подальших подій. Мова, перш за все, йде про підписаному 27 серпня в Берліні угоду, за якою Радянська Росія зобов'язувалася сплатити німцям контрибуцію в 6 млрд. Марок (39). Істотно більше м'яким, ніж, наприклад, по відношенню до російським, було і ставлення до німецьких промисловцям, які мали свої підприємства в Росії. У свою чергу Німеччина зробила кілька дипломатичних зусиль, метою яких було чинити тиск на нейтральні країни і підштовхнути їх визнати більшовиків як законного уряду Росії., Хоча абсолютизувати цю "допомогу" і не доводиться (40).
14 березня 1918 із запізненням майже на три години в залі колишнього Дворянського Зібрання розпочав роботу IV з'їзд Рад. Причиною затримки стала гостра боротьба в кулуарах, де багато в чому і було вирішено результат майбутнього голосування (41). Після того, як Брестський мир був все ж ратифікований, лівоесерівська фракція заявила про вихід їх партії з Раднаркому. Рішення це далося лівих есерів далеко не просто. Не менш третини фракції висловилася за укладення миру і проти виходу з РНК. На II з'їзді ПЛСР 17 - 25 квітня такі їхні лідери, як М. Спиридонова, Колегаєв, Натансон, Трутовський і інші так само виступили з примирних позицій. Проте, вже 15 березня 1917 року міністри від ПЛСРІ покинули свої пости. Урядова криза вибухнула.
На відміну від двох попередніх, третій криза Радянського уряду виявився надзвичайно затяжним. Купуючи уповільнений характер, він то загострювався, то подавав надії на швидке його подолання. Закінчився він, як відомо, трагічно, лівоесерівського заколотом: у Москві знову чулася артилерійського канонада і гинули ні в чому не винні люди. Навряд чи багато хто міг передбачити таку розв'язку. Складно було зрозуміти логіку поведінки ПЛСРІ, причину і підгрунтя багатьох подій. Навіть зараз можна лише окреслити питання, що виникають у зв'язку з третім кризою Раднаркому, але дати на них вичерпні відповіді поки проблематично.
Перш за все, викликає подив, чому ліві есери пішли на загострення урядової кризи і перевели його рішення в площину збройного заколоту? Правда, лівими есерами вважали себе тоді командувач Східним фронтом Муравйов, командувач військовими частинами на Північному Кавказі Сорокін, майбутній червоний маршал Єгоров і багато інших видатних командири Червоної Армії (42). Однак в Москві їх сили були більш ніж скромні. Крім того, і в рамках радянської легальності вони могли розраховувати на швидкий успіх: до цього їх заколоту ПЛСРІ стабільно збільшувала своє представництво на з'їздах Рад: на III Всеросійському з'їзді Рад їх фракція становила 16%, на IV з'їзді - 20%, а на V з'їзді - вже понад 30% делегатів. Проте 24 червня ЦК ПЛСРІ все ж приймає рішення про збройну боротьбу за владу з Раднаркомом, що стало фатальним не лише для самих лівих есерів, а й для всієї революції в цілому (43). Чому для якоїсь частини лівих есерів так важлива була війна, за якнайшвидший вихід з якої вони недавно так палко агітували?
У зв'язку з цим чималий інтерес викликає, кажучи сучасною мовою, питання про агентів впливу зарубіжних держав. Причому справа зовсім не в міфічних німецьких шпигунів в більшовицькому керівництві. Куди більше підводних каменів можна виявити, якщо спробувати розібратися не в тому, кому був вигідний сепаратний мир, а в тому, кому він був невигідний і хто прагнув утримати Росію в стані війни (44). Війна все більше знекровлювала і без того далеку від достатку країну. У цих умовах ставлення до світу стає наріжним каменем у визначенні справжньої політичної фізіономії багатьох політиків.
Багато не ясного залишається і в подіях 6 - 7 липня. Дискусійно сьогодні саме їх визначення як заколоту лівих есерів. Висловлюються версії, що більшовики самі підштовхнули лівих есерів на заколот. Інші вважають навіть, що заколоту не було зовсім, а якісь розрізнені події були штучно об'єднані більшовиками з метою звинуватити лівих есерів в тому, чого ті насправді і не задумували. На цю думку наводить дивна поведінка вищих посад ВЧК, перш за все самого Дзержинського. Зокрема, дійсно дивним здається м'якість, виявлена до однієї з ключових фігур тих подій, співробітнику ЧК Я. Блюмкін. Блюмкін одночасно був і соратником Дзержинського і лівим есером. В якому з цих двох якостей він готував і брав участь у вбивстві Мирбаха? Покарання-то його було чисто номінальним ...
Неясності подій, що передували V з'їзду Рад, змушують деяких істориків поставити ще одне питання, яке ще вчора міг здатися недоречним.А чи не були пов'язані події навколо заколоту лівих есерів з протиріччями всередині самих більшовиків? Наприклад, на один з можливих тут проблем вказує у своєму дослідженні Ю. Фельштинський. Він, зокрема, за збереженими сьогодні документам більшовиків досить переконливо простежив, як в період весни-літа 1918 рр. починає слабшати позиція лідера більшовиків В. І. Леніна. І, навпаки, в цей же час посилюються позиції молодого партійного організатора Я. М. Свердлова (45).
Стояло чи за таким перерозподілом перших ролей всередині більшовицької партії щось істотне? Це питання поки в історіографії залишається відкритим. Зате чимало документів і свідчень, що затяжну економічну кризу весни-літа 1918 р був усугублён активізацією всередині більшовизму його лівого крила. Ліві більшовики критикували Леніна з усіх найважливіших питань: про робітничий контроль, про роль фахівців і буржуазії в Радянській державі і економіці, про співвідношення централізму і самоврядування в розбудові держави. Ідеологічні баталії йшли від зборів первинних партійних осередків, до ЦК, від сторінок друку, до засідань комісії з підготовки першої Радянської Конституції. Сам факт прискореної підготовки проекту Конституції деякі історики пов'язують з протиборством Раднаркому з урядом Московської області, на чолі якого, як відомо, виявилися ліві більшовики. Не менш третини в Московському Раднаркомі залишалося і лівих есерів. Вимоги москвичів більших прав регіонам змусили центр задуматися про законодавче закріплення своїх прав на противагу зростаючому сепаратизму (46). Але головним, як і в стосунках з лівими есерами, залишалося питання: світ або революційна війна?
Чи могли розбіжності з лівими привести більшовиків до розколу власних рядів? В історії умовного способу немає, але це не дає права не помічати серйозності ситуації всередині РКП (б). Відомо, наприклад, що ліві есери зверталися до лівих більшовикам з далекосяжними пропозиціями про співпрацю в справі продовження революційної війни. Допускалося, що при цьому доведеться заарештувати Раднарком на чолі з Леніним.
Переговори з Радеком і Бухаріним велися лівими есерами в формі "жарти", але так було за свідченням самих учасників цих переговорів. Наскільки це відповідало дійсності, сказати важко. Як відомо, на процесах 30-х рр. звинувачення в підготовці замаху на Леніна висунули тільки Бухаріну, причому група есерів підтвердила їх. Як писав "збирач" чужих таємниць Миколаївський, розмови про подібні речі велися, але реальних планів арешту Леніна не було (47). На думку одного з найбільш сумлінних біографів Бухаріна угорця М. Куна, ліві комуністи відкинули всі подібні пропозиції з гнівом (48). Отже, про "жартівливому" характер переговорів вже говорити складно. Ю. Фельштинський, зокрема, приходить до висновку, що вбивство Мірбаха, а, отже, і всі події 7 - 8 липня 1918 р могли стати результатом діяльності радикалів не тільки в ПЛСРІ, але і лівих більшовиків. У будь-якому випадку, протиріччя всередині більшовицької партії не полегшували, а навпаки ускладнювали вихід з положення, що створилося. Ймовірно, в цьому слід бачити одну з причин, що третя криза радянського уряду придбав настільки затяжний характер.
Оцінюючи наслідки 3-го кризи Радянського уряду і особливо заколоту лівих есерів на складання радянської системи, історики, як правило, безкомпромісні. В останні часом з'явилася думка, що його результатом стало формування в країні однопартійної більшовицької диктатури (49). Навряд чи, проте, подібні підходи можуть вважатися виправданими. Революція - процес завжди складний і суперечливий. Одні і ті ж події в ході її розвитку можуть нести як обмеження свободи, так і вести до затвердження нових форм демократії. Не можна забувати, що V з'їзд Рад увійшов в історію не тільки "випадково" рвалися на ньому бомбами, а й прийняттям на ньому першої Російської Конституції. Конституція ця готувалася спільно з лівими есерами. До неї увійшли багато положень, запропоновані цією партією. Найголовніше, що Конституція 1918 ніде не обумовлювала, що новий революційний режим є режим однопартійний. По суті, це була Конституція багатопартійної радянської демократії.
Відмовившись від співпраці з ПЛСРІ як з партією, більшовики, тим не менш, продовжували співпрацювати з окремими її представниками. Навіть в рядах РККА продовжували боротися окремі лівоесерівські частини. Так, лівоесерівська дружина брала участь в придушення заколоту в Ярославлі. Продовжували ліві есери працювати і в низових Радах. Саме тому лівих есерів звинувачували в ті дні не в спробі повалення Радянської влади, а в тероризмі. Таким чином, говорити, що саме тоді в Радянській Росії восторжествувала однопартійна диктатура, не доводиться.
Разом з тим наслідки третього кризи Радянського уряду були для революційного режиму найбільш важкими. Розрив з есерами серйозно підірвав продовольчу і аграрну політику уряду. Саме на часі боротьби навколо Брестського миру відносяться перші захід щодо встановлення продовольчої диктатури (50). В цей же час намічаються істотні зрушення в робочій політиці. Ідеї лівих комуністів про робітничий контроль виявляються відкинутими. Сигналом зміни курсу послужила мова Л. Троцького 28 травня 1918 р яка за визначенням Р. Пайпса, мала "дивний, абсолютно фашистський заголовок": "Праця, дисципліна і порядок врятують Радянську Соціалістичну Республіку". Він закликав робітників до "самообмеження", до смирення перед фактами обмеження їх свобод, повернення керуючих з числа колишніх "експлуататорів" і т.п. (51) Видається, що саме ці тенденції, а не позбавлення депутатських мандатів кількох лівих есерів на V з'їзді Рад несли в собі найбільшу загрозу демократичним тенденціям Російської революції.
НА ІСТОРИЧНОМУ ЗЛАМІ: КОНСТИТУЦІЯ 1918 РОКУ
Логічним завершенням процесу формування Радянської держави стало прийняття V З'їздом першої Радянської Конституції. До цього часу, говорячи словами історика В. П. Булдакова, закінчується процес "смерті-відродження імперії" (52). Революційна влада отримує свій закінчений вигляд не тільки в центрі, але і на місцях. Тривалий процес переходу від колишньої структури земств і міст до Рад усіх рівнів отримує законодавче закріплення (53). В ході нього "історичну апробацію" отримали всілякі проміжні і коаліційні органи управління. Але вони швидко виявили не життєвість (54). У тих містах, на які поширювалася влада Москви, панування Рад стає беззаперечним. Всі інші типи державних установ відтісняються на околиці колишньої Імперії і стають вогнищами сепаратизму. Ухвалення Конституції, таким чином, як би підсумувало цілу епоху в становленні Радянської політичної системи.
Оскільки підготовка і прийняття першої в історії Конституції російської держави співпало з глибокими потрясіннями всієї Радянської системи, ця обставина відклало на ній свій відбиток. Разом з тим, Радянська система літа 1918 р, це зовсім не та воєнізована політична система, що склалася в роки громадянської війни. Тоді з'являлося безліч органів влади, Конституцією не передбачених: РВСР, СТО, ревкоми, політвідділи.
А поки в Росії закріплювалася цілком демократична за тодішніми міжнародними мірками система. Саме прийняття Основного закону відкривало дорогу до стабілізації держави і, розвитку громадянських прав і свобод. Правда, мова йшла про правове становище трудящих (55). Однак, і факт обмеження громадянських прав колишніх панівних класів перебільшувати немає підстав. За деякими підрахунками, ці обмеження стосувалися б не більше 10% населення. В умовах громадянського протистояння, розпочатого лютим 1917 року, це було дуже небагато. а якщо врахувати, що вчорашні "буржуї", "кріпосники", "золотопогонники", не кажучи вже про чиновників і обивателів, почали масово переходити на сторону більшовиків, то і цей відсоток здається сильно завищеними.
Головним же в ситуації, що тоді політичній системі було те, що за законом, народу належала відтепер не тільки законодавча, а й виконавча влада. У цих умовах і виникали в країні урядові кризи вирішувалися не закулісними маневрами представників правлячої еліти, а з залученням і з опорою на найширші соціальні верстви. Звісно ж, що саме це, а не щось інше, дозволяло більшовикам зміцнювати створювану ними державність на відміну від тих процесів деградації і руйнування, які супроводжували діяльності буржуазного Тимчасового уряду.
Список літератури
1. Архів російської революції. Кн. 4. Т. 7. М. 1991. С. 35.
2. Російський економічний збірник. Кн. 5. Прага. 1925.
3. РЦХИДНИ. Ф 2. Оп. 1. Д. 25830. Л. 235 - 242.
4. Троцький Л. Сталінська школа фальсифікацій. М. 1990.
5. Декрети Радянської влади. Т. I. М. 1957. С. 11.
6. Морозов Б. М. Формування органів центрального управління Радянської Росії в 1917-1918 рр. М. 1995..
7. Краус Т. Радянський термідор. Духовні передумови сталінського повороту. 1917-1928. Будапешт, 1997. С.42-48.
8. Робоча газета. 1917. 11 листопада.
9. Див. Докладніше збереглися протоколи переговорів громадських організацій під патронажем Вікжеля, опубліковані недавно в кн .: Меншовики в 1917 році. Т. 3. Від корніловського заколоту до кінця грудня. Ч. 2. Від Тимчасового Демократичного Ради Російської Республіки до кінця грудня (перша декада жовтня - кінець грудня). М., 1997. С. 602-628.
10. Ленін В. І. Повне. зібр. соч. Т. 35. С. 63.
11. ГАРФ.Ф. 5498. Оп. 1. Д. 13. Л. 23.
12. Фельштинський Ю. Крах світової революції. Брестський мир: Октябрь 1917 - листопад 1918. М. 1992. С.107.
13. Кисельов А. Ф. Профспілки і радянська держава (дискусії 1917 - 1920 рр.). М. 1991. С. 11.
14. ГАРФ. Ф. 5498. Оп. 1. Д. 24. Лл. 6, 9.
15. Див. Металіст. 1917. 30 листопада.
16. Перший народний календар на 1919 й рік Союзу комуністів Північної області. П. 1919. С. 81 - 83.
17. Перше Радянський уряд. Жовтень 1917 - липень 1918. М. 1991. С29 - 30
18. Балабанов М. Історія робітничої кооперації в Росії. М. 1925. С. 265.
19. Ленін В. І. Повне. зібр. соч. Т. 35. С. 2. посилання
20. см. Збори узаконень і розпоряджень робітника і селянського уряду за 1917-1918 рр. (2-е видання). 1918. № 1.
21. Меншовики в 1917 році. Т 3. Ч. 1. М. 1996. С.418.
22. Протоколи Центрального Комітету РСДРП (б). М. 1958. С. 88.
23. Наша зірка. 1917. 12 жовтня.
24. Хрестоматія з вітчизняної історії (1914 - 1945 рр.). Т. 1. Гол. 1. С. 143.
25. Невідома Росія. ХХ століття. Книга друга. 1992. 191 -192.
26. Там же.
27. Протасов Л. Г. Всеросійські установчі збори. Історія народження і загибелі. М., 1997. С. 177-192. Примітно, що глава дослідження, присвячена цим сюжетам названа "Ілюзії і реальність всенародного волевиявлення", що, як видається, дуже точно передає дух тієї епохи.
28. Див .: Установчі збори. Росія 1918. Стенограма і інші документи. М. 1991. С. 6.
29. Правда. 1918. 6 січня (вечірній випуск).
30. Спірін Л. М. Росія 1917: З історії боротьби політичних партій. М. 1987. с.254.
31. Городецький Е. Н. Третій з'їзд Рад (січень 1918 р) // Історик-марксист. 1941. № 3. З 12.
32. Смирнов Н. Н. Третій Всеросійський з'їзд Рад. Л. 1988. С. 19.
33. Чернов В. М. Перед бурею. М., 1993. С. 343.
34. Гарві П. Профспілки і кооперація після революції (1917 - 1921). CHALIDZE PUBLICATIONS. Benson, Vermont. 1989. C. 48 /
35. Див. Докладніше в кн .: Лавров В. М. "Селянський парламент Росії". М. 1996. С. 214-220, 221-226.
36.Встановлення Радянської влади в Костромі і Костромської губернії: Збірник документів (березень 1917 - вересень 1918 р.) Кострома. 1957. С. 266, 259 - 260.
37. Карр Е. Історія Радянської Росії. Більшовицька революція. 1917 - 1923. Кн. 1. Тт. 1, 2. М. 1990. С. 112.
38. Третій Всеросійський З'їзд Рад Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів. Пг. 1918. С. 3.
39. Громадянська війна і військова інтервенція в СРСР. М. 1987. С. 74. Текст договору за винятком його секретних параграфів, в яких мова, зокрема йшла і про можливу військову допомогу з боку Німеччини в відбитті почалася інтервенції Антанти проти Росії, опублікований в кн .: Wheeler-Bennet J. Brest -Litovsk: The Forgotten Peas. NY 1956. p. 426 - 446.
40. Див .: Миколаївський Б. І. Таємні сторінки історії. М. 1995. С. 237.
41. Ксенофонтов І. Н. Світ, якого хотіли і який ненавиділи. М. 1991. С. 399.
42. Кун М. Бухарін: Його друзі і вороги. М. 1992. С. 96 - 97.
43. Червона книга ВЧК. Т. 1. М. 1989. С. 185 - 186.
44. Так, є цікаве свідчення представника Верховного головнокомандування Німеччини при німецькій дипломатичної місії в Росії барона Карла фон Ботмера. В одному зі своїх звітів Верховного Головнокомандування, датованих 27 травня 1918 р текст якого він пізніше наводить у своїх мемуарах, він прямо вказує на те, що Антанта приховано підтримує всередині Росії ворожі більшовикам сили і партії, особливо ті з них, які виступають за війну з Німеччиною. Див. Ботмер К. З графом Мірбахом в Москві. М. 1996. С. 47-48. Втім, союзники і самі не приховували своєї мети зірвати мирний процес між Росією і Німеччиною.
45. У цей період Свердлов займав пост голови ВЦИК, на якому він замінив, як відомо, Каменєва. Набагато менш відомо, що після поразки позиції "помірних" більшовиків в період першої кризи Радянського уряду, Каменєву не тільки довелося покинути пост голови ВЦИК, а й зайнятися на час невластивою йому службою по дипломатичному відомству .. Див. Про це: Рупас А., чистиков А. Червоний "місіонер" // Росія. XXI. 1996. № 1-2.
46. Леонов С. В. Народження радянської імперії. М., 1997. С. 198.
47. Фельштинський Ю. Крах світової революції. Брестський мир: Октябрь 1917 - листопад 1918. М. 1992. С. 457.
48. Кун М. Бухарін: Його друзі і вороги. М. 1992. С. 404.
49. Лавров В. М. Марія Спиридонова: терористка і жертва терору. М. 1996. С. 165.
50. Павлюченков С. А. Селянський Брест, або передісторія більшовицького НЕПу. М. 1996. С. 25 - 29.
51. Пайпс Р. Російська революція. Т. 2. М. 1994 С. 360.
52. Булдаков В. П. Імперство і Російська революційність (Критичні замітки) // Вітчизняна історія. 1997. № 1. С. 44. Детальніше його позиція викладена в кн. Булдаков В. П. Червона смута. Природа і наслідки революційного насильства .. М., 1997..
53. Див .: Коржіхіна Т. П. Радянська держава і його установи. Листопад 1917 року - грудень 1991 р М., 1995. С. 33.
54. Щагін Е. М. Коаліції Рад з земствами і міськими думами в кінці 1917 - початку 1918 р і їх висвітлення в сучасній радянській літературі з історії Великого Жовтня // Великий Жовтень і непролетарські партії. М. 1982. С. 3 - 10
55. Леонов С. В. Народження Радянської імперії. М., 1997. С. 207.
|