|
олітічна коаліція, шматована внутрішнімі чвар и феодальної інтрігамі, недовго існуваті. Влітку 1980 року, после убийства Аміна, Кармаль вернулся Батьківщину и Вигнан багатьох своих колішніх ворогів з правительства та провідніх міністерств. Відразу после свого приходу до партии власти после квітневій революції тисячі дев'ятсот сімдесят вісім року Таракі и Амін, та и Кармаль, намагались насадіті комуністічну ідеологію, Розгорнутим атеїстічну кампанію, и побудуваті соціалізм в відсталою, племінної й частково феодальної, багатонаціональної мусульманської стране. Така внутрішня політика, обумовлена Виключно догмами марксизму (у виде, якому смороду подавати Радянська керівніцтвом), а чи не на реальні и обєктівнімі законами, управляюча Афганська суспільством, и економікою, неминучий мусіла прізвесті Афганістан до збільшенню и так крізової ситуации. Майже яка встігла розпочатіся, процес інтеграції феодально-роздробленості Суспільства до Основі Виникнення економічних перетінів поміж окремий провінціямі БУВ насильно перерваній. Отже, на мнение західніх фахівців, криза булу віклікана, з одного боку, внутрішнім Чинник - непродуманої и підігнаної під марксістські догмати модернізацією Афганська соціально-Політичної та его економічної структур, І, з Іншого, зовнішнім и найважлівішім Чинник - Введення Радянська войск у грудні 1 979 року. III Мета и плани СРСР війні. Західні офіційні Структури та преса оцінілі як у менших мірою фальсіфікуючі події заяву правительства СРСР у тому, что війська ввели на прохання Афганська керівніцтва на допомогу последнего Боротьба з повсталімі бандитами и впроваджують Виконання інтернаціонального Борг. Аджея Колишній правитель Афганістану Амін БУВ во время штурму Радянська спецпідрозділамі его палацу, Пожалуйста наступником обіймалі Цю посаду ще зявився и в Політичної Арені на момент з так званого "запрошення". Актівної Критиці піддаваліся такоже неодноразові заяви Радянська лідерів про таких Собі "зовнішніх силах", Які спріяють Афганська повстанців (йшлось про основном Пакистан и ЦРУ). Всі ЦІ міфи Було Створено навмісне Виправдання з'явився "обмеження контингенту" за південнімі рубежами Нашої Соціалістічної Батьківщини и прикриття справжніх цілей цієї колоніальної Війни. Політичні маневри радянського керівніцтва НЕ Переконайся громадськість капіталістичного світу у его щирості, и було у странах по-різному оцінюваліся мети Радянського Союзу у Цій війні, всі чудово розумілі ее агресивний характер. Одні вбачалася у ній бажання наддержаві Изменить баланс наснаги в реализации РЕГІОНІ, Прагнення вести діалог Із околішнімі державами, в основном з Пакистаном, з позіції сили та продемонструваті всьому світу Могутність и Вплив волю СРСР. Інші, що не заперечуючі в основном від цього, перенесли центр тяжкості ті что, что Радянський Союз перед просто больше не МІГ покинути без допомоги Комуністичний режим країни, де его неминучий очікувалі хаосу й поразка. Деякі Політичні екстремісті у странах схільні даже були вважаті, что радянська агресія в Афганістані - максимум незгірш від як "довгострокова стратегія, націлена Отримання геостратегічніх перевага, что з Отримання доступу до теплих морів и Нафтова ресурсов Перської затоки". За словами М.Гареева, 1979 року - заступника начальника оперативно Керувати Генерального Штабу, "... Введення Радянська войск БУВ непродуманість, політично помилковості кроком, что заподіяв велічезної Шкоди Нашій стране и Афганська народу". Гарєєв обіймав Першу з ціх двох позіцій, Які зявились у армійському керівніцтві во время до вторгнення: чи Взагалі вводіті війська (і це Було б краще більшість генштабу - за оцінкою тієї самой Гарєєва), чи запровадіті НЕ 4-5 дівізій, а відразу 30- 40, за два-три роки досягті стабілізації у стране й припиненням бойовий Дій в, перекритий все канали допомоги опозиції через Афганська рубежів и зніщіті ее. Важко можна пріпустіті, что й цею Останній варіант БУВ Краще, тоді наполягає генерал Гарєєв, но у будь-якому випадка ВІН НЕ опрацьовувався й на гору НЕ подавався. З упевненістю можна Сказати, что радянська акція в Афганістані розцінювалася Западе и розглядалася у колі радянського керівніцтва однозначно - НЕ як допомогу Істинно народному правительства Демократичної РЕСПУБЛІКИ Афганістан у ее Боротьба з імперіалістамі и душманами, и за захист прийнятя афганців завоювань революції, а Запобігання неминучий за умов банкрутства прорадянського режиму контрреволюційного перевороту. IV "Радянський Вєтнам." У західної, та й у вітчізняної прессе з легкої руки Журналістів ця війна часто називали "Радянська Вєтнамом". Ніхто НЕ сумнівався, что "російські" у своих Бойовий вертольоти могли досягті даже найбільш віддаленіх районів цієї ізольованій позаду світу країни. Альо даже обєктівні прогнози пролягав в одному: если радянські війська хотят отріматі Вигідні Собі трівалі Наслідки, смороду повінні "зійті на грішну землю". Інакше Їм будь-коли має справити з ЗБРОЙНИХ повстанцями в собі у Тілу. Моджахеди були Єдині своєї борьбе. Але, хоч и может буті парадоксально, досвід як радянсько-афганської Війни показує, что сила не в єдності. Одне плем'я чи аул могли, побачив Собі у тому вигоди, або під лещата сили укласті блок з Завойовник, а інші продовжувалі боротьбу, Позаяк у Нашій стране уже много століть КОЖЕН сам забезпечував Собі виживання. У відсталому Афганістані почти немає індустріальніх центрів, у містах промислового виробництва булу розвинено Слабко, БУВ настолько сильного робітнічого класу й у наслідок цього, РОБОЧОЇ организации, якові, відповідно до традиції, МІГ бі обпертися Марксистська партія. Проводячі іноді Досить продуманість колоніальну політику, радянські окупанти та его Афганські союзники наділялі Додатковий Владніл повноваженнямі багатьох місцевіх князьків, что еще более посілювало пульверізацію Суспільства, розпочату Аміном и Таракі, и створювало небезпечний основу Задля Збереження роздробленості и міжусобної Війни у Афганістані на много років наперед. З першого днів Війни даже оптімісті вважаю, что з реінтегруванням країни Знадоби б зміна по крайнього заходу одного поколение и более за умови, что Росіяни, які не Дивлячись на протідія стран світу, у Майбутнього НЕ відмовіліся від свого експеримент - и це Пророцтво збувається. З ціх причин поза стран соціалістічної Співдружності почти хто б сумнівався у цьом, что Комуністичний режим в Афганістані неспроможності самостійно існуваті, и после ее Висновки звідті підрозділів Радянської армії Нічого НЕ залиша, кроме ненависть до російськім, країна ж впадаючи в довгий час хаосу та Громадянської Війни . Даже вищє радянське керівництво Опис и верхи генералітету много в чому поділялі Цю мнение у странах, и самє того продовжувалі наполягаті на подалі військовому втручанні. Радянські Лідери просто больше не малі Іншого виходи - смороду допустіті Падіння Марксистська правительства. Проти, Афганські повстанці, маючі лишь обмеження арсеналом оружия, Пожалуйста діставалося ним здебільшого від розпадаючої афганської армії (до кінця 1980 року становила 30% від міста своєї и так Ранее СКОРОЧЕННЯ чісельності), и даже невідь что значної с помощью ззовні (в основном ракети земля-Повітря ), надавали агресорові безвіхідне Опір. Чи не Дивлячись ті что, что велосипеді радянське військову прісутність у Афганістані Було забезпечен Величезне технічнімі и Людський резервами, даже Із найоптімістічнішім оцінкам умиротворення мала б зайнятості много років. Много чудово пам'ятали у тому, як России напрікінці ХІХ століття довелося вітратіті ціліх 25 років на завоювання набагато менше площею країни на Кавказі - Дагестану.
4. Реакція СВІТОВОГО співтоваріства Введення Радянська войск а Афганістан
Становище в Афганістані за оцінкою західної преси "різко загостріло отношения между сходяться и заходити й прізвело до переоцінці міжнародної ситуации у цілому у звязки Польщі з нове и більш Твереза на Небезпека, якові політика СРСР может глобальну стабільність и журналіста МІЖНАРОДНОГО світу". Відразу й казки надовго погіршіліся, например, отношения между двома ядерними наддержавамі у сфері двосторонніх Угод относительно обмеження озброєнь. Особливе паніку у ЛЬВОВІ ТА мире віклікало початок кри, оскількі розцінювалося як переломний тієї годину у Радянської Зовнішній політіці й новий етап міжнародніх взаємін у весь світ. Вперше Радянський Союз перед застосувались організовану Збройних силу поза своих між упорядкування и стран усіма Визнання прорадянського блоку Східної Європи. Запровадження обмежень контингенту Радянська войск у Афганістан Було, безсумнівно, нічім НЕ прікрітої Спроба грубої силою вірішуваті частку суверенної й формально нерадянської країни, якої пріпісуваліся далекосяжні Наслідки. Природною реакцією Західного світу Було протідія Радянської агресії, что штовхало капіталістічні країни на зближені. Виключно місце у Цій формальному (у межах ООН и НАТО) и неформальному союзі Займаюсь США, ще более затвердити у своє становище наддержаві. После кількох раундів Нарад отношения Із своими Європейськими союзниками, Які все ж Хотів просто Виконувати ті, что Їм скажуть Американці, адміністрації Картера удалось Розробити основних направлений комунальної політики, спрямованої на Приборкання Агресор и стабілізацію положення у РЕГІОНІ хоч и в усьому в мире загаль. Передбачало, по-Перш, надаваті всебічну військову и економічне допомогу Пакистану. Як і друга, поставити Радянський Союз перед перед Вибори: або продовжуваті свою агресивну політику Афганістані й поплатітіся при цьом своими Ледь устаткував стосунки з заходить, або Зберегти добро імя у системе міжнародніх отношений. Як і Третє, як более віддалену перспективу США Вже без своих союзніків планувалі посіліті свой військову прісутність и розвинутості ятір оборонних систем и Військових інституцій у РЕГІОНІ Ще одного удару за СРСР завдан країни третього світу. На приклад, конференція ісламськіх стран Ісламабаді більшістю голосів засудила Дії Радянського Союзу як агресівні, що не Дивлячись на Надання Їм трівалу допомогу Багата Із ціх стран. Єдність мусульманський держав, проти, Було набагато порушене недавньої Ірано-Іракської війною, и тому де смороду давали як або значний мірою Проводити Зовнішній політіці СРСР. Лідіруючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів Виведення войск з Афганістану Граля Західні країни. Передбачало даже можлівість части контингенту на столице й Деяк чималий центрах країни ПІДТРИМКИ комуністічного режиму. Президент Франции Вальрі Гіскар д`Естан и канцлер ФРН Гельмут Шмідт особисто розмовляю з Брежнєвім про можлівість таких переговорів, та марно. Спричинено це були зрозумілі: Афганський Комуністичний режим очевидно віношувався у СРСР НЕ МАВ почти ніякіх серйозно шансів Вижити без ВІЙСЬКОВОЇ ПІДТРИМКИ свого заступника. "Навряд Щось заставил российских кинути свой режим в Афганістані напрізволяще" - так и не безпідставно вважаю більшість політіків у странах. Зараз, после розпад Радянського Союзу, и знікнення "червоною Загрози", значення Афганська кризиса оцінюється Дещо інакше. Військове втручання у внутрішні справи демократичної Республики Афганістан віклікало різке обострения міжнародної обстановки и кілька днів загальмувала переговори з СКОРОЧЕННЯ озброєнь. Радянсько-Афганська війна забрала около 19000 жіттів Радянська солдат та нелічене Кількість Афганська повстанців и мирних жителей. З Іншого боку, ця війна много років наблізіла найглібшій економічний та політичний криза у СРСР, розпад Союзу, и крах комуністічного режиму.
5. Зміни зовнішньополітічного курсу США после подій грудня 1979 року
После Введення обмежень контингенту на Афганістан "четверта влада" США розгорнула кампанію актівної критики ВИЩОГО керівніцтва країни. Візнавалося по крайней заходу дивним, что з президента та его адміністрації Готовність российских вдатися до будь-які необхідні заходи на підтрімку режиму клієнта виявило цілковітою несподіванкою. Аджея американська розвідка мала знати про Майбутнього вторгненні по крайнього заходу Вже качана грудня тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ять року! Можливо, адміністрація булу Занадто зайнятий економічну кризу собі вдома, и вторгненні дізналася лиш, коли "обмеження контингент" Радянська солдат кількістю в 50000 людина виявило у Афганістані (причому відразу ж получил тенденцію збільшітіся вдвічі) - дуже велика помилка президента, на мнение американских Журналістів. Засоби масової информации, особливо у США, широку підтрімку здобуло віклікане ЦІМ конфліктом нарощування американской прісутності в мире и розроблено адміністрацією США на чолі з Президентом Картером так кличуть входити "доктрина Картера", что складається з низки ЗАХОДІВ політічного та СКОРОЧЕННЯ економічної на Радянський Союз перед та ее Зовнішній політіці. По-перше, пропонувалося Встановити ембарго на поставки збіжжя у СРСР; по-друге, скорочувався перебуваючих лишь з стадії становлення обмін у культурній, Наукової та програмах технічної областях. Як і Третє, більшість західніх держав бойкотувалі Олімпійські гри акторів-професіоналів у Москві 1980 року. За-четверте, США тиснули на ЄВРОПЕЙСЬКІ країни й Японію, вімагаючі скоротіті надання кредитів Радянська Союзі. Масовому чітачеві торочілося, что у Радянський Союз перед и більшість стран світу діють лишь силових Вплив. "Доктрина Картера" повідомляла зону Перської затоки жіттєво важлівою для економіки США, через что Американці Готові піті на будь-які заходи до! Застосування оружия Задля забезпечення своих інтересів у РЕГІОНІ. Проти, передбачені доктриною заходи могли спрацюваті Повністю через ті, что стабільне становище економіки Деяк європейськіх держав, зокрема Німеччині й ФРН, много в чому від експорту продукції важкої индустрии у СРСР; у разі відмові від торгівлі Із колішнім Радянська Союзом прініс б суттєві внутрішні економічні потрясіння - дуже вагомий Чинник у політіці європейськіх Урядів. Ембарго на поставки зерна завдан удару економіці стран Північної Америки - самих даже, особливо, Канади. Олімпійські гри таки відбуліся, Аджея Основна маса Африканська и з азіатські країни НЕ прієдналіся до бойкоту. Усі ЦІ фактори зірвалі! Застосування сильного політічного економічного тиску на СРСР повної їх Ступені та позначіліся на внутрішньому становіщі стран Заходу, и Адміністрація Рейгана мусіла все відмовітіся від "доктрини Картера" і вісунуті свою. Через войну агресії СРСР отношения между даже Пакистаном до великого удовольствие адміністрації, и сам Президент різко поліпшіліся, піднявшісь від низьких уровня за весь післявоєнній период (у лістопаді один тисячу дев'ятсот сімдесят дев'ять року Натовп, розлютована відомостей про вторгненні американців до Гренади, спалила посольство США в Пакистані, а уряд розпочало лишь слабкі Спроба Зупинити заворушення.) Скоріставшісь новим криз, уряд США Негайно запросила міністра закордоних справ Пакистану до Вашингтона та предложили 400 млн. долларов як економічної и допомоги. Альо президент Пакистану заявил, что стране необходимо 2-3 млрд. Долларов на Відновлення економіки та Збройних Сил, после відмові від наданні допомоги у таких розмірах назвавши 400 млн. Смішною сумою, особливо ВРАХОВУЮЧИ, что з неї может поплатітіся вторгненням российских, віконують свой інтернаціональній обовязок и пільнувалі захіщають свои Південні рубежі від СВІТОВОГО Капіталу. Усі шляхи, Якими Озброєння могло потрапляті до моджахедам до Афганістану, лежали біля Пакистану, и уряд генерала Зіа неохоче надавало послуги з транзиту, оскількі боялося Упродовж свого БЕЗПЕКИ. З боку правительства СРСР пролунало Дещо попередження Пакистану про можлівість очищення и цієї країни від американских імперіалістів, и з вкрай заходу одного разу захоплювалися радянські війська Було Здійснено рейд в Північні прікордонні территории Пакистану, де Було Розміщено табору повстанців. Якби Пакистан стала Справжня опорних базою Афганська моджахедів, Радянський Союз перед навряд б зупинивсь на Іберському перевалі, что віклікало неодмінно Падіння хитка режиму генерала Зіа, и так переживав Великі економічні та соціальні потрясіння. Нова зовнішньополітічна концепція США - "неоглобалізм", як називали ее много радянські (но только) журналісти, політики и Історики - передбачало нарощування військового прісутності американців в усьому світу и особливо у зонах, оголошених жіттєво важлівімі для інтересів США. Актівізувалося військове співпрацю з багатьма країнамі третього світу, вдосконалюваліся сил Швидкого розгортання и оснащувалі Крилаті ракетами и ракетами "Трейдент", наростаючі и модернізуваліся ВПС и ВМС. США Постійно тримаю у районі Перської затоки 1-2 авіаносніх сполуки. У цілому ніні, будучи відповіддю на агресію СРСР Афганістані, нова зовнішньополітічна стратегія США віклікала різке обострения міжнародної обстановки, віклікала гонку над озброєннямі й на кілька днів загальмувала переговори з СКОРОЧЕННЯ озброєнь. У результаті зовнішньої політики України США СРСР вплутався в згубну щодо його екстенсивного господарства гонку озброєння, багато років наблизивши найглибшу економічну та політичну кризу, розпад Союзу, і крах комуністичного режиму. У остаточному підсумку цими зовнішніми і внутрішніми причинами і він викликаний висновок радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року. VII ООН і ситуація навколо Афганістану. На початку січня 1980 року США взяли він ініціативу виступи перед Радою Безпеки ООН, який кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите застосування збройної сили поза своїх кордонів Шотландії й військову інтервенцію. СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки; його підтримали пять держав-членів Ради з третього світу. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН у своїй Надзвичайній сесії підтвердила резолюцію Ради Безпеки 108 голосами проти 14 - явне і повний дипломатичне поразка СРСР. Країну Рад підтримали лише напівколоніальні й навіть відверто симпатизуючі їй країни. Утворився майже єдиний фронт західних і держав третього світу, зокрема арабських і мусульманських, які проголосували на таку резолюцію. Навіть Ірак, довгий час одержавши військову і допомогу із Росії, відвернувся від колишнього заступника. Радянсько-американське заяву від 13 вересня 1991 року проголосила право афганського народу визначати долю до втручання державних ззовні, підкреслило припинення бойових дій, негайного проведення вільних виборів і навіть створення перехідного механізму під егідою ООН. Того ж день були взаємно припинені постачання зброї до Афганістану. 15 листопада 1991 переговорів між делегаціями від моджахедів і зажадав від СРСР і ВЦВК РСФРР представники афганської опозиції, у прийнятому спільному заяві заявила про свою згоду з перерахованими у радянсько-американському документі заходами щодо врегулюванню ситуації у регіоні. Але, на жаль, кровопролиття країни триває. На шляхах політичного врегулювання афганської існують, та створення в Афганістані неагресивної держави у подальшому слід зосередити основні зовнішньополітичні зусилля всіх у цьому держав у взаємодії з усім міжнародним співтовариством у цілому. Певне, це співробітництво здебільшого іде у рамках ООН, тому посилення ролі цієї організації у регіоні, безсумнівно, буде дуже плідним до розвязання афганського кризи. VIII Міжнародно-правове врегулювання кризи. Західні країни грали лідируючу роль підштовхуванні СРСР до переговорів виведення військ з Афганістану. Але радянське керівництво пішло в них лише після тривалого війни, коли її безперспективність і безнадія стало очевидним. 14 квітня 1988 року було прийнято спільне радянсько-американське угоду "Про взаємозвязок для врегулювання становища, ставиться до Афганістану". Угоду встановлювало крайні терміни виведення радянських військ із країни: половина обмеженого контингенту виводилася до 15 серпня 1988 року всі підрозділи ще за шість місяців, тобто до 15 лютого Цю угоду був у точності виконано радянської стороною. Було так само прийнято "Двосторонню угоду між Республікою Афганістан й Ісламської Республікою Пакистан про принципи взаємин української й, зокрема, про невтручання та про відмову від інтервенції". Угоду підкреслювало необхідність "поважати суверенітет, політичну незалежність" і територіальної цілісності РА і ІРП", "забезпечувати, що територія (кожної державами - Б.В.) не використовувалася якимось чином для порушення суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності і національної єдності або заради підриву політичної, економічної та суспільній стабільності іншої іноземної держави" і " недопущення у своїй території навчання, спорядження, фінансування й рекрутування найманців хоч би не пішли походження". Необхідніст дотримання проголошених у тому угоді принципів стосунки між РА і ІРП було зафіксовано в "Декларації про міжнародних гарантії", прийнята спільно СРСР та. Після підписання женевських угод частина радянських більшість афганських керівників наполягало у тому, щоб зберегти присутність у Афганістані 25% що були там військ охорони комунікацій (переважно на трасі Хайратон - Кабул) до припинення бойових дій. Таке половинчасте рішення зводило на немає все женевські угоди, хоча б бо подержания який залишався контингенту довелося знову вводити додат кові формування. Не дивлячись визначений військовий ризик, радянське керівництво з точністю виконало угоди, і вивело все війська до 15 лютого 1989 року. IX Становище в Афганістані після її висновку радянських військ. Прогнози Заходу у тому, що кабульський режим відразу після припинення радянської військової присутності впаде завдяки своїй повної нежиттєздатності, а коаліційний уряд угруповань моджахедів призведе країну до світом після вигнання "комуністичної чуми", виявилися невтішними. Це свідчить про деякою необєктивності у тому підході до афганської проблемі - мабуть, єдине, у яких я не можу погодитися з тодішньої думками Заходу на афганську проблему. Але, до виправданню, слід зазначити, що цю крапку зору також зазнала змін і було відкоригована часом. Справді, забирання 15 лютого 1989 року викликав, як і очікувалося, початку процесу умиротворення в Афганістані, а, навпаки, спонукав опозицію до активізації бойових дій. Безпосередньо для цього подією пішли найбільші наступальні операції моджахедів під Джелалабадом, Хостом, Кандагаром, Кабулом, Салангом. Проте, урядові війська успішно відбили ці наступу та низці районів перейшли у контрнаступ, у результаті відновили свою оперативне ситуацію і змогли його утримувати ще 3 роки. Опозиція була послаблена, й у зіграли роль кілька чинників: по-перше, після відходу підрозділів радянських окупаційних військ у неї позбавлена у своїй ідеологічній бази, побуждавшей афганців до боротьби проти завойовників і невірних; по-друге, агресивні тенденції Пакистану викликали деякі патріотичні настрої і відштовхнули частина повстанців від боротьби з урядом; по-третє, СРСР продовжував поставку зброї, хоча у скороченому розмірі (що, ніби між іншим, не суперечило Женевським угодам і міжнародного права). З певною часткою точності можна говорити, що марксистський режим в Афганістані тримався як на іноземних багнетах, а й, по крайнього заходу, отримав під час присутності контингенту радянських військ певну опору у країні - тільки на одному цьому не протримався б 3 роки. Проте, пасивність РА у військових діях, сподівання розвязання проблеми силою, активна підривна робота опозиції, у армії РА, звязок в психології населення всіх нещасть з Квітневій революцією і загальна почуття виснаження й, головне, відсутність реальних дій підвищення насамперед економічну ситуації у районах, контрольованих урядом, викликали появу результаті розширення зрештою до зниження режиму Наджибули. * * * Як я зрозумів говорив у початку своєї роботи, намагався підійти до вивчення афганської проблеми насамперед із погляду історії держави та історії міжнародних відносин, зокрема, спробував зрозуміти витоки цієї уже виповнилося 15 років не зупинившоїся трагедії, і розглянути вже наявний міжнародного досвіду спроб умиротворення. Робити прогнози у майбутнє дуже важко, що й не входить у мої завдання. І лише у найбільш найзагальніших рисах передбачити, що прийде у цю країну не дуже скоро І що найважливішу роль вирішенні цього конфлікту відіграватимуть міжнародних організацій, зокрема ООН. Не має історичних аналогій практика одностайності й погоджених дій всіх націй світового співтовариства з ліквідації збройних конфліктів (зіткнення між Іраком, і Кувейтом, громадянські війни в Сомалі й у Югославії), хоча зроблено поки що тільки перші кроки, має необмежене полі застосування у майбутньому і дає можливість сподіватися, що ми ж вступимо за доби світу та згоди й назавжди зможемо убезпечитися від жахів війни.
У ніч на 28 грудня 1979 році на Кушкинському напрямку почалося введення радянських військ. Першою перейшла кордон з Афганістаном 5-та гвардійська мотострілкова дивізія, а за добу це мала зробити і наша, 58-ма. За планом ми повинні були здійснити марш до Кандагара і забезпечувати прикриття афгано-пакистанського кордону. Зважаючи на те, що введення радянських військ пройшло успішно, рішення про введення 58-ї мотострілкової дивізії в Афганістан відмінили. До 3 березня дивізія стояла на кордоні, а згодом повернулася у попередній пункт дислокації. Проте вже 28 грудня оперативна група від штабу дивізії, до якої входив і я, начальник розвідки, під керівництвом начальника штабу підполковника Журбенка у складі 5-ї дивізії перетнула кордон Афганістану. Протягом стокілометрового маршу до міста Герат група проводила рекогносцировку місцевості, особливо перевалів. Погода була жахлива -- дощ, сніг, ожеледиця... 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...».
До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу.
З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобовязання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні.
По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні--жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у звязках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі). Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН. На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові обєкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи. Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.
На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобовязання і вивести їх у встановлені терміни.
14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амударю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники.
У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася....
15 лютого 2009 року виповнилося 20 років із дня виведення радянських військ з Афганістану. У нових демократичних умовах історія не переривається і не починається заново. Неправильно чинять ті, хто намагається, зовсім перекресливши все радянське минуле, підмінити його тверезий аналіз усього лише беззастережним визнанням помилок. Вникнути ж в уроки Афганістану на державному рівні досі ніхто не спромігся. 7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д.Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакистаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи...». До моменту підписання Женевських домовленостей чисельність радянських військ в Афганістані становила 103 тисячі чоловік. Виведення військ почалося за затвердженим графіком, поетапно й послідовно. Подію висвітлювали понад 200 кореспондентів, яким було надано всі можливості для повного і правдивого її показу. З початком виведення військ збройна опозиція посилила тиск на режим Наджибулли. Активізувалися бойові дії, енергійніше велася робота з розкладання держапарату, збройних сил Афганістану, робилися спроби захопити владу в ряді провінцій. За свідченнями представників контрольних органів ООН, Радянський Союз і Афганістан повністю й точно виконували взяті в Женеві зобовязання. США і Пакистан ці домовленості, по суті, ігнорували. Механізм контролю ООН виявився неефективним. Його представники навіть не були допущені на бази і центри підготовки моджахедів, розміщені в Пакистані. Конкретні факти порушень Пакистаном Женевських угод регулярно доводилися до Місії добрих послуг ООН у Кабулі. Проте ніяких санкцій щодо Пакистану з боку Радбезу ООН так і не було. Збройна опозиція пішла на загострення ситуації в країні. По завершенні першого етапу виведення військ збільшилася кількість перекинутих караванів із військовими вантажами. Тільки у вересні--жовтні на територію Афганістану прибуло 180 караванів зі зброєю. Не переставали засилатися в Афганістан іноземні військові радники. Значну матеріальну, фінансову та допомогу порадами заколотникам у цей час надавали Саудівська Аравія і США. Американські спецслужби в Пакистані перейшли навіть до організації безпосереднього керівництва збройною опозицією. У Пешаварі спеціальне представництво у звязках із «рухом афганського опору» очолив помічник посла США в Ісламабаді Мак-Вільямс (колишній секретар Посольства США в Кабулі).
Водночас Пакистан висував претензії до Радянського Союзу, звинувачуючи його в нібито нарощуванні угруповання військ в Афганістані. Позиція США безпосередньо впливала на поведінку Пакистану. Спираючись на підтримку американців, Зія Уль-Хак і лідери афганської опозиції стали диктувати свої умови Радянському Союзу, Афганістану, ООН.
На прес-конференції в Москві Горбачов заявив: «Угоди є угоди. Ми бачимо, що робить Пакистан. Я не хочу вникати в деталі. Я лише хочу підкреслити, що спроби торпедувати угоди можуть мати серйозні негативні наслідки». Тобто Москва протестує проти невиконання Женевських угод США і Пакистаном, але виведення військ продовжує. З цього випливає: якщо угода не спирається на силу, то вона трактується сильнішою стороною на власний розсуд. Американців цілком влаштовувала піддатливість Горбачова, його готовність іти на постійні й односторонні поступки на шкоду інтересам власної країни. Зневажливе ставлення до Радянського Союзу проявилося тоді вперше. Хоча ще ніщо не віщувало розвалу соціалістичного табору та
Радянського Союзу, західні аналітики це вже прогнозували. США і Пакистан продовжували нарощувати допомогу заколотникам, одночасно тиснучи на Горбачова в плані точного дотримання графіка виведення військ. Висловлюючи протести й попередження, радянські керівники, звісно ж, усвідомлювали, що їх безцеремонно обвели навколо пальця. Військово-політична обстановка в Афганістані по закінченні першого етапу загострилася повсюди. У ключових районах країни становище було напружене, заколотники обстрілювали гарнізони, адміністративні центри, військові та промислові обєкти. Вони створювали запаси зброї, боєприпасів, посилювали свої загони та групи.
Керівники партійно-державного апарату займали в цей час пасивну позицію. Дехто з них ігнорував вимоги постанов, наказів, директив, законів. Декларований урядом курс на національне примирення мав загальний, розпливчастий характер, практичними діями не підкріплювався. Заклики до налагодження контактів з опозицією не спиралися на чітко виражену програму.
Через кілька місяців радянські війська мали залишити Афганістан. У штабі 40-ї армії тривала напружена робота, робилося все, щоб цей етап виведення, як і перший, пройшов успішно. До зміни ситуації готувалося й афганське керівництво, але своєрідно. Збройні сили Афганістану достатньою мірою були оснащені всім необхідними. Однак замість уживати заходів для підвищення їхнього морального стану, керівництво країни взяло курс на технічне переоснащення, прагнучи одержати від Радянського Союзу якнайбільше нових зразків озброєнь. Штучно нарощуючи чисельність усіх видів збройних сил, афганці подавали нові й нові заявки на додаткові поставки техніки та зброї, водночас укомплектованість ними армії знижувалася.
На завершальному етапі виведення військ керівники республіки не хотіли задіяти свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись втягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх у країні. У Москву летіли тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ чи, на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у генералів та офіцерів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних «творців» Женевських угод. Залишити «урізаний» контингент означало зробити його заручником. Узяв гору здоровий глузд: було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю й точно виконати взяті на себе в Женеві зобовязання і вивести їх у встановлені терміни.
14 лютого 1989 року на аеродромі в Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Із залишених модулів вони виламували все, що ще можна було забрати. Техніка, яка стояла на охороні аеродрому, була передана представникам збройних сил Афганістану. По обіді злетіли два літаки Іл-76 із солдатами охорони, а о 20.00 на третьому літаку вилетіло керівництво оперативної групи Міноборони СРСР. Останнім зі складу обмеженого контингенту радянських військ (за винятком тих, хто залишався в полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов по мосту «Дружба» через річку Амударю командуючий 40-ю армією генерал-лейтенант Б.Громов. По полудні буденно й непримітно Афганістан залишили радянські прикордонники. У Термезі та Кушці солдатів, які виходили з Афганістану, зустрічали в основному їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів, продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії. Так для СРСР закінчилися ці тяжкі й довгі роки засекреченої війни в Афганістані. Радянські війська вийшли, війна в Афганістані не закінчилася. Бойові дії навіть посилилися. Несолодко довелося 30 радянським військовим радникам, котрі залишилися там, щоб продовжувати роботу.
Самовідданість, мужність і бойову майстерність, властиві радянським військовим в Афганістані, змушені були підтвердити і західні військові експерти. На другому етапі виведення ОКРВ з Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно зголосилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна -- не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»-ветерани краще за інших знали, що від куль, гранат, мін, снарядів найчастіше гинули молоді й недосвідчені. Такий факт свідчить багато про що -- і про гуманізм, і про самопожертву, і про масову мужність. Але особливо яскраво він характеризує атмосферу братерства, військової дружби, що панувала в радянських частинах і підрозділах. Мабуть, так кожен із героїв розумів свій патріотичний обовязок перед Батьківщиною.
Солдати не можуть просто «відійти» від війни: і по пятнадцяти роках після виведення військ вони «хворі» нею, вона сниться їм у кошмарних снах. Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі -- багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сімям загиблих, інвалідам дуже обмежені. Якщо держава не піклується про тих, хто проливав кров у боях, кидає напризволяще воїнів-ветеранів, інвалідів, сімї загиблих, то навряд чи вона може розраховувати на підтримку свого народу. На жаль, сьогодні в країні сформувалося ставлення до армії як до паразитуючого елемента суспільства, без якого цілком можна обійтися. Під виглядом реформ армія активно руйнується...
Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні -- опорна база міжнародного тероризму й екстремізму, фабрика світового виробництва наркотиків, які приносять мільярдні доходи і підживлюють міжнародний тероризм.
У 1979--1989 роках полумя Афганістану ніби й не торкалося України, воно пожирало афганські кишлаки та міста, душманів і мирних жителів, радянську техніку, солдатів і офіцерів. Воно майстерно роздувалося й поступово охопило інші регіони. Його гарячий подих починають відчувати дедалі більше країн. У третьому тисячолітті Афганістан знову нагадав про себе. ХХІ століття почало новий відлік -- із 11 вересня 2001 року.
Забувати досвід історії -- злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни -- означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій...
Розвал СРСР різко змінив політичне й економічне становище у всіх колишніх радянських республіках. Умови в нових державах виявилися дуже різними. Отже, й „афганці” змушені були боротися за свої інтереси по-своєму, застосовуючи різну стратегію і тактику. В Україні вже невдовзі після проголошення незалежності, про „афганців” заговорили як про організовану силу, здатну істотно впливати на суспільно-політичні й соціально-економічні процеси. Це стало наслідком концептуально добре продуманої й послідовно здійснюваної багатовекторності нашого руху.
Нові реалії поставили „афганців” України (без перебільшення) перед проблемою виживання. Ми мали боротися за своє місце в суспільстві, за право на існування нашої організації. Важливо було визначити стратегію й тактику в нових історичних умовах. Це завдання частково виконала ІІ позачергова конференція Спілки, що відбулася в Києві 24 - 26 жовтня 1991 року. Делегати внесли зміни й доповнення до Статуту організації, визначили основні напрями діяльності. Конференція перейменувала Спілку воїнів-інтернаціоналістів України на Українську спілку ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) - УСВА.
УСВА також засудила війну як спосіб вирішення політичних проблем. Від тягаря воєн та їх наслідків завжди потерпає простий народ. Тільки на афганській війні загинуло майже 3,5 тисячі наших співвітчизників, більше 4 тисяч стали інвалідами, і їх кількість постійно зростає. 72 особи вважаються такими, що пропали безвісти. Спілка розпочала вироблення й реалізацію своїх програм соціальної, медичної й психологічної реабілітації людей, які постраждали від афганської війни, керуючись принципами як доброчинності, так і створення умов для вільного вибору професії, занять згідно з можливостями й освітою. Ці програми ми пропонували зробити складовими широкомасштабної державної програми, яка б включала такі аспекти: сприяння лікуванню й зміцненню фізичного і психологічного стану воїнів-інтернаціоналістів, соціальній адаптації та підвищенню їх соціальної активності; увічнення памяті полеглих; звільнення співвітчизників, що перебувають у полоні, пошук тих, хто пропав безвісти; формування позитивної громадської думки про воїнів-інтернаціоналістів, які виконували свій обовязок і не можуть нести відповідальності за авантюрні рішення політиків.
ВИСНОВОК, МОЯ ВЛАСНА ДУМКА
Усе це, безумовно, говорить про важливості й актуальності афганської проблеми тут і, по крайнього заходу, у майбутньому. Але, обираючи радянсько-афганську війну темою для свого реферату, я керувався як цими міркуваннями, тоді як у що свідчить і навіть у основному бажанням цю війну як у частина незвичайного історичного минулого, нехай недалекого. Курс історії міжнародних відносин, у якого писати цей реферат, й література, якої користувався (західні журнали Foreign Affairs, The Times, ін.), остаточно визначили характер моєї роботи, якої намагався надати хоча б певний рівень оригінальності. Важливе місце у ній має була зайняти оцінка яка склалася результаті конфлікту ситуації на міжнародній арені, причому з погляду Заходу, що її багато в чому, якщо майже в усьому, поділяю. Історичний і його сучасний аспекти, у яких хотів уявити своєї роботи, проте, Андрійовича не виключають одне одного - ж із будь-якого уроку історії, і особливо такого кривавого, можна за бажання зробити дуже корисні висновки. Головне, це такий намір виникло в тих, хто нині стріляє один одного в Афганістані й за іншими "гарячих точках планети".Афганська війна торкнулася і моєї родини- загинув під час бойової операції батько мого двоюрідного брата Євгена, кадровий військовий, Віктор Барах. Братові не довелося ні разу звернутися до батька : « Тату!», був йому лише місяць. Але він пишається своїм батьком і я теж, хоча немає в світі слова, яке втішило би і приголомшило той нестерпний біль душі, який з часом стає тільки відчутніший.
Список використаної літератури
1. "Навіть регіональні конфлікти." - М.: Наука, 1990 р.
2. "Міжнародна життя" 1992 р. №2
3. Foreign Affairs 1979 №3
4. "Міжнародні економіка й отримуючи міжнародні відносини" 1988 р. №7 ...........
|